1. Предмет і проблематика мовознавства.

Мовознавство — наука про сутність, будову, функціонування і розвиток мови.

Мовознавство досліджує людську мову загалом і всі існуючі конкретні мови як її
різноманітні вияви. Предметом мовознавства є мова в усіх її виявах та аспектах.
Сучасне мовознавство розв'язує такі важливі проблеми:

1)з'ясування сутності мови. Оскільки мова є дуже складним явищем, то в поглядах

учених на її сутність завжди існував та й досі існує різнобій. Відомо майже сто
визначень мови.

2)з'ясування походження мови. Донині триває обговорення різних поглядів на

походження мови. Цілком зрозуміло, що виникнення мови зумовлене потребою у
спілкуванні.

3)дослідження особливостей і причин розвитку мови. Полягає вона в розгляді

закономірностей розвитку мови, вивченні внутрішніх і зовнішніх факторів мовних змін.

4)визначення структури мови. Мова є дуже складною системою, яка побудована з

різнотипних мовних одиниць. Мовознавство з'ясовує сутність цих одиниць, їх
функціональне навантаження.

5)вивчення особливостей організації мови. Воно передбачає розгляд взаємодії,

взаємозв'язків мовних одиниць, відношень між ними.

6)з'ясування місця існування мови. В процесі розв'язання цієї проблеми виникали різні
думки. Не зовсім переконливим є твердження, що мова існує у словниках, граматиках,
лінгвістичних працях, оскільки там подані тільки її описи.

7) встановлення джерела життєвої сили мови. У тому, що одні мови функціонують,

розвиваються, а інші зникають, вирішальну роль відіграють зовнішні обставини,
історичні умови, наявність чи відсутність державності.

8) класифікування мов. У наш час найкраще розроблені і мають найбільше наукове

значення групування мов за спорідненістю (генеалогічна класифікація) та будовою
(типологічна класифікація).

9) визначення оптимальних методів дослідження мови. Так, вивчення історії мови

здійснюють за допомогою порівняльно-історичного методу та методу внутрішньої
реконструкції, при дослідженні певного етапу функціонування мови використовують
описовий та експериментальний методи, для обрахунків частотності, поширеності,
продуктивності мовних явищ застосовують статистичний і кількісний методи.

10) встановлення зв'язків мовознавства з іншими науками. Вони виявляються

переважно у взаємодії, оскільки дані з мовознавства використовують багато наук, а
напрацювання цих наук істотно прислужуються мовознавству.

11) з'ясування практичної користі мовознавства. Проблему цю вирішує прикладне

мовознавство. Школа, бізнес, реклама, створення роботів і штучного інтелекту,
інтернет, різні форми зв'язку, в тому числі космічного, — в усіх цих сферах так чи так
використовується мовознавство.
2. Мовознавство конкретне і загальне, теоретичне і прикладне.

Конкретне мовознавство вивчає окремі мови. Так, існує україністика, полоністика

(наука про польську мову), богемістика (наука про чеську мову) та ін. До сфери
дослідження конкретного мовознавства належить також вивчення сімей і груп
споріднених мов: наприклад, індоєвропеїстика вивчає індоєвропейські мови,
славістика — слов'янські мови.

Загальне мовознавство присвячене людській мові загалом. Воно вивчає загальні

особливості, властивості, закономірності мови, а також вияви і реалізацію їх у
конкретних мовах, формулює і розв'язує спільні проблеми мов, установлює загальні
закони будови й розвитку мов на базі вивчення окремих мов. У конкретному і
загальному мовознавстві виокремлюють теоретичне і прикладне мовознавство.

Теоретичне мовознавство з'ясовує сутність і природу мови, її будову й організацію,

функціонування і розвиток. Воно вивчає мову як явище.

Прикладне мовознавство займається вирішенням завдань практичного використання

мови. Розуміння рідної мови її носіями ще по означає оволодіння нею. Щоб опанувати
письмову форму мови, навчитися логічно й стилістично досконало висловлювати свої
думки, людина повинна спеціально вивчати мову.

3. Структура мови. Зв’язки мовознавства з іншими науками.

Мова є системою. Система — це сукупність взаємопов'язаних і взаємозумовлених

елементів. Якщо з системи вилучити якийсь елемент, вона не зможе функціонувати
або її функціонування буде недостатньо ефективним. Уявімо, що з нашої мови зник
звук [б]. У такому випадку слова, які мають цей звук, довелося б вимовляти без нього
або замість нього вживати найближчий за звучанням до нього звук [п], що призвело б
до непорозумінь.

Структура мови — це спосіб організації системи, її внутрішня будова. Так, зокрема,

мова має 5 - ярусну будову. Найнижчим рівнем є фонологічний, далі йде
морфологічний, лексико-семантичний, синтаксичний і текстологічний.

Має зв’язок з багатьма науками:

- Історією
- Філософією
- Логікою
- Археологією
- Географією
- Біологією.

Але найтісніші і стародавні зв'язки існують у мовознавства з філологією, її складовою

частиною є і сама наука про мову. Фактично мовознавство як наука вийшла з надр
філології, яка в давнину була єдиною нероздільною наукою, що включає в себе
літературознавство, текстології, поетику, теорію культури і саму лінгвістику. 
4. Методика дослідження мови.

Спільними для всіх наук є підходи до дослідження явищ — індукція й дедукція.

Індукція (від лат. inductio "наведення") – метод дослідження, згідно з яким на підставі
знання про окреме роблять висновок про загальне.

Дедукція (від лат. deductio "виведення") – метод дослідження, згідно з яким на основі
загальних положень (аксіом, гіпотез) роблять висновки про окремі факти.

Іншими словами, індукція — це логічний умовивід від окремого до загального, а

дедукція — від загального до окремого.

У мовознавстві частіше використовують індуктивний метод. До дедуктивного вдаються

здебільшого в тому випадку, коли досліджують явища, які безпосередньо не можна
спостерігати, наприклад, механізм сприймання і породження мовлення. Дуже часто в
мовознавчих дослідженнях індукцію й дедукцію використовують одночасно, що робить
результати дослідження достовірнішими.

У спеціально-науковому значенні термін метод означає шлях пізнання й

витлумачення явищ, який використовують у певній (окремій) науці. Застосування тих
чи інших спеціальних методів залежить від конкретного об'єкта дослідження і тих
завдань, які поставив перед собою дослідник. Так, скажімо, якщо дослідник хоче
встановити спільне й відмінне в структурі української та німецької мов, то він застосує
зіставний метод, а коли йому потрібно дослідити, яку форму мало те чи інше
українське слово у праслов'янській мові, він скористається порівняльно-історичним
методом.

5. Вербальні й невербальні засоби спілкування.

Вербальна комунікація – процес двостороннього мовного обміну інформацією. Мова –

це сукупність слів і систем для їх використання, загальних для людей одного і того
самого мовного співтовариства.

Невербальна комунікація – обмін невербальними сигналами, що супроводжують мовні

повідомлення. Зазвичай невербальні засоби однаково інтерпретуються в цій культурі
або цьому мовному співтоваристві.

До невербальних засобів спілкування належать: міміка обличчя, пози, жести, рухи, а

також так звана парамова – невербальне звучання повідомлень, манера передачі
інформації. Наприклад, коли ми хочемо ефектно завершити промову або підкреслити
значення своїх слів, ми доповнюємо наше словесне повідомлення інтонацією:
надаємо своєму голосові певної висоти, гучності, темпу і тембру.

6. Природа і сутність мови.

Що таке мова? Здавалося б, на це запитання можна дуже легко відповісти, бо кожен із

нас користується мовою в повсякденному житті і вона є для всіх звичайним явищем,
над природою якого люди не замислюються. Однак відповісти на це просте запитання
непросто. І хоч спроби такі було зроблено ще вченими давніх Китаю, Індії, Греції та
Риму, й донині однозначного розв'язання цієї проблеми немає. У науці відомі три
погляди на природу мови. Одні вчені розглядали мову як біологічне явище, другі — як
психічне, а треті — як суспільне.

Мова, безумовно, не є біологічним явищем, бо вона не закладена в біологічній природі

людини. Якщо б вона мала біологічну природу, то дитина, народившись, одразу б
сама заговорила. Однак такого не буває. Дитину потрібно навчити мови. Діти, які з
якихось причин опинилися поза суспільством, стають безмовними. Науці відомо
чимало випадків, коли діти виростали серед тварин. Вони, звичайно, не розмовляли.
Більше того, повернувшись у людський колектив, діти вже не могли спілкуватися
навіть на примітивному рівні, оскільки пропустили так званий сенситивний період (вік
від 2 до 5 років) — період найактивнішого опанування мови.

Мову не можна розглядати і як явище психічне. Оскільки психіка в кожної людини

своя, неповторна, то за умови психічної природи мови на світі було б стільки мов,
скільки людей. Мова - явище суспільне.

7. Мова як суспільне явище. Поняття про соціолінгвістику.

Мова — явище суспільне. Вона виникла в суспільстві, обслуговує суспільство, є

однією з найважливіших ознак суспільства і поза суспільством існувати не може.
Визнаючи суспільний характер мови, слід зазначити, що в мові є чимало такого, що
пов'язує її з біологічними і психічними явищами. Так, скажімо, на відміну від інших
приматів тільки людина має мовний ген, тобто природну схильність і здатність до
оволодіння мовою. У мовленні окремих людей відображені їх психічні особливості, а в
загальнонаціональній мові — психічний склад нації, її менталітет.

Соціолінгвістика — наукова дисципліна, що розвивається на

перетині мовознавства, соціології, соціальної психології та етнології(етнос – народ).
Вивчає комплекс питань, пов'язаних із суспільною природою мови, її громадськими
функціями, механізмом впливу соціальних чинників на мову та роль, котру
відіграє мова в житті суспільства. Найважливішими проблемами, якими займається
соціолінгвістика, є мова і нація, мовна ситуація, взаємодія мови
й культури, двомовність і багатомовність, мова і суспільство, мовне
планування, мовна політика тощо.

8. Мова і мислення. Мова і мовлення. Поняття про психолінгвістику.

Мова — система знаків, що забезпечує процес комунікації. Мислення — узагальнене

й абстрактне відображення мозком людини явищ дійсності в поняттях, судженнях й
умовиводах. Мисленню властиві такі процеси, як абстракція, узагальнення, аналіз,
синтез, постановка певних завдань і знаходження шляхів їх розв'язання, висунення
гіпотез тощо.

Насправді мова й мислення тісно пов'язані між собою, але цей зв'язок не є простим,
тому єдність мови та мислення не є їх тотожністю. З одного боку, немає слова,
словосполучення, речення, які б не виражали думки. Однак мова — це не мислення, а
лише одне з найголовніших знарядь, інструментів мислення. З іншого боку, існують й
інші форми мислення, які здійснюються невербально (несловесно).

Мова — система одиниць спілкування і правил їх функціонування. Мовлення —

конкретно застосована мова, засоби спілкування в їх реалізації. До мовлення
належать говоріння (мовленнєвий акт) і результати говоріння (текст). Правомірно
говорити про мовлення окремої людини, про мовлення молоді, усне побутове
мовлення, художнє мовлення тощо. Усе це — різне використання можливостей мови.

Психолінгвістика — це наука про мовленнєву діяльність людей у психологічних та

лінгвістичних аспектах, зокрема експериментальне дослідження психічної
діяльності суб'єкта в засвоєнні та використанні мови.
9. Гіпотези про походження мови.

Звуконаслідувальна гіпотеза. Згідно з цією гіпотезою мова виникла шляхом

наслідування людиною звуків природи. Наприклад, рос. кукушка є відтворенням крику
зозулі (ку-ку).

Вигукова гіпотеза. Суть її полягає в тому, що, сприймаючи предмети і явища, людина
реагувала на них вигуками — особливими словами, які виражають емоції.

Гіпотеза соціального договору. Суть її полягає в тому, що люди домовилися

називати певні предмети і явища певними словами.

Гіпотеза трудових викриків. Відповідно до цієї гіпотези мова виникла з викриків, які
супроводжували колективну працю і сприяли її організації. Позитивним аспектом
гіпотези трудових викриків є те, що вона пов'язує походження мови з працею. Однак
трудові викрики є лише технічним прийомом виконання колективної праці, вони не
виражають ніякої інформації і не виконують комунікативної функції.

Гіпотеза суспільних регуляторів. Започаткував її німецький мислитель Фрідріх

Енгельс (1820—1895). Він вважав, що мова з'явилася не у людини як біологічної
істоти, а в суспільстві, у людей як соціальних істот. Поява звукового спілкування є
наслідком розвитку виробничих суспільних відносин у первісному трудовому
колективі, наслідком того, що в людей з'явилося що сказати одне одному. На його
думку, потребу в спілкуванні породила колективна праця.

Гіпотеза жестів. Деякі лінгвісти вважають, що первісно мова була не звуковою, а

кінетичною і виражалася жестами, передусім порухами рук. Гіпотезу жестів відстоював
російський лінгвіст Микола Марр (1864— 1934). Нині її прихильником є російський
мовознавець В'ячеслав Іванов (нар. 1929). Він вказує на паралель мовного розвитку
дитини і людства (жестова комунікація — однослівні позначення предметів —
сполучення слів у короткі речення).

Гіпотеза ігор. Її висунули американські вчені. Вона полягає в тому, що мова

народилася з гри: людина примітивно моделювала дійсність, заступаючи реальні речі
звуковими замінниками, що й стали з часом елементами мови.

Контактна гіпотеза. Сформулював її російський мовознавець Василь Абаєв (1900—

2001). На його думку, в давні часи всередині племені люди розуміли одне одного і без
мови, а ось зіткнення двох різних племен породило звукові сигнали типу ми, вони,
свої, чужі. Просте копіювання викриків чужого племені могло стати його
назвою для інших племен, а свої власні викрики підносилися до рівня самоназви.
Розрізнення свого і чужого в побуті, звичаях, їжі, зброї тощо призводило до звукових
реакцій, які і ставали назвами відповідних речей.
10. Предмет і завдання фонетики.

Фонетика - це розділ мовознавства, в якому вивчається звукова система мовлення.

Предметом вивчення фонетики є звуки мовлення: їх природа, сполучуваність,
закономірні зміни звуків у мовному потоці та їх зумовленість. Завдання фонетики -
вивчити загальні закономірності творення звуків, їх класифікацію, схарактеризувати
звукові зміни, визначити інші фонетичні одиниці - склад і наголос.

Склад — об'єднувана вимовою фонетична одиниця, що складається з голосного і

прилеглих до нього приголосних або лише голосного звука.
Наголос — виділення в мовленні певної одиниці в ряду однорідних одиниць за
допомогою фонетичних засобів.

11. Три аспекти вивчення звуків.

Фізuчнuй (акустичний) аспект звука виявляється у його звучанні, завдяки якому

мовлення може передаватися і сприйматися. Зважаючи на фізичну природу звука,
його визначають як коливання пружного середовища (повітря).

Фізіологічний (біологічний) аспект включає репродуктивний компонент (творення

звуків апаратом мовлення) і перцептивний компонент (сприймання звуків слуховим
апаратом).

Лінгвістичний (мовний) аспект полягає у розгляді звуків з точки зору їх

функціонального навантаження. Цей аспект звука (фонему) вивчає фонологія.

12. Артикуляція звука. Артикуляційна база.

Утворення звука забезпечує артикуляція, тобто робота апарату мовлення. Вона

полягає у підготовці резонаторів до вимови звука, а для приголосних ще і в утворенні
на шляху повітряного струменя перешкоди. При цьому не всі активні органи мовлення
є обов'язково активними в кожному конкретному випадку. Так, при утворенні звука [п]
активну роль, крім легенів, відіграють губи. В артикуляції звука розрізняють три фази:
1) приступ, або екскурсія: полягає в підготовленні апарату мовлення до творення
звука;
2) витримка, або експозиція: вимова звука і збереження потрібного для його творення
положення органів мовлення;
3) відступ, або рекурсія: закінчення творення звука, при якому органи мовлення
перебудовуються для вимови наступного звука або ж переходять у стан спокою.

Артикуляційна база є стійкою і сталою. Зберігається вона у свідомості людини як

сукупність взірців, еталонів усіх звуків та їх різновидів і поєднань, притаманних певній
мові. Реалізується і виявляється артикуляційна база в роботі апарату мовлення. Він з
високою точністю відтворює позиції та розташування органів, потрібних для творення
всіх звуків мови. Засвоєння артикуляційної бази є необхідною умовою вільного
володіння мовою. Перенесення артикуляційної бази одної мови на вимову звуків іншої
мови дає так званий акцент, за яким легко впізнати чужинця.

13. Класифікація голосних. Класифікація приголосних.

Голосні
За ступенем підняття спинки язика виокремлюють голосні:
— високого піднесення (підняття): укр. [і], [и], [у];
— середнього піднесення: укр. [є], [о];
— низького піднесення: укр. [а].

За місцем підняття спинки язика розрізняють голосні:

— переднього ряду: укр. [і], [и], [є];
— середнього ряду: рос. [ы];
— заднього ряду: укр. [а], [о], [у].

За участю губ голосні поділяють на:

— нелабіалізовані: [і], [є], [а];
— лабіалізовані: найчастіше ними є голосні заднього ряду (укр. [у], [о]), рідше
переднього (нім. [іі], франц. [и]) і середнього (швед. [й]).

Приголосні:
ЗА АКУСТИЧНОЮ ОЗНАКОЮ (співвідношенням голосу й шуму) приголосні поділяють
на сонорні й шумні. У сонорних приголосних голос (тон) переважає над шумом. До них
належать [л], [р], [м], [н]. У шумних приголосних шум переважає над голосом або
наявний лише шум. Шумні приголосні у свою чергу поділяються на дзвінкі й глухі. У
дзвінких шум переважає над голосом [б], [г], [ґ], [д], [ж], [з], [дж], [дз]; англ. [б]. Глухі
приголосні творяться тільки шумом [к], [п], [с], [т], [ф], [х], [ц], [ч], [ш].

ЗА МІСЦЕМ ТВОРЕННЯ розрізняють губні (лабіальні), язикові, язичкові (увулярні),

глоткові (фарингальні) і гортанні (ларингальні) приголосні. Губні приголосні
членуються на дві підгрупи: губногубні, білабіальні, до яких належать [б], [п], [м], англ.
[w] (нижня губа змикається з верхньою) і губно-зубні, лабіодентальні, як, наприклад,
[ф] і [в] (нижня губа змикається з верхніми зубами).

Язикові приголосні поділяються на передньоязикові (д, т, ж, з, с) середньоязикові([j],

фр., ісп., італ., узб. [rj], нім. [?]) і задньоязикові ([ґ], [к], [х], англ. [rj). У всіх мовах
найбільше передньоязикових.

ЗА ПАСИВНИМ АРТИКУЛЯТОРОМ передньоязикові поділяють на міжзубні, або

інтердентальні (зубні, або дентальні ([д], [т], [з], [с], [дз]), та піднебінні ([ж], [ш], [дж],
[ч]).

ЗА АКУСТИКОЮ вони бувають свистячими [з], [с], [дз] або шиплячими ([ж], [ш], [ч],
[дж]).

ЗА ТРИВАЛІСТЮ ВИМОВЛЕННЯ (артикуляції) приголосні, як і голосні, бувають

довгими і короткими. Наприклад, в українських словах знання і життя довгими є
приголосні [н:], [т:], які звичайно називають подвоєними, але в транскрипції записують
як довгі звуки [знан'а], [жи^'а]). У російській мові довгими є [ж '] і [ш']: вожжи [вбж 'и],
изжога [иж 'огъ], щи [ш 'и], щука [ш 'укъ].

14. Позиційні зміни.

РЕДУКЦІЯ ГОЛОСНИХ (від лат. reductio "відсунення, повернення назад") —

ослаблення артикуляції ненаголошених звуків і зміна їхнього звучання. Наприклад, у
словах кленок і клинок [е] в ненаголошеному складі своїм звучанням наближається до
[и], а [и] до [е], так що ці слова звучать однаково: [кл еи нок].

КІЛЬКІСНА РЕДУКЦІЯ — редукція, за якої голосні ненаголошених складів утрачають

силу і довготу, але зберігають характерний для них тембр. Так, якщо порівняти
звучання голосного [у] в словах дуб, дубок, дубовик, то він у другому слові є слабшим
та коротшим, а в третьому — ще слабшим і коротшим, але його тембр, зумовлений
формою резонатора при високому піднесенні задньої частини язика і витягненими
вперед заокругленими губами, залишається незмінним.

ЯКІСНА РЕДУКЦІЯ — редукція, за якої голосні ненаголошених складів стають не

тільки слабшими і коротшими, але й утрачають деякі ознаки свого тембру, тобто свою
якість.

Порівняємо звучання голосного, який позначається буквою о в російських словах воды

[воды], вода [вода], водяной [вод'еной]. У першому слові це звук заднього ряду,
середнього піднесення, лабіалізований, у другому — задньо-середнього ряду,
середнього піднесення, нелабіалізований, а в третьому — середнього ряду,
середнього піднесення, нелабіалізований, нейтральний, невизначений, ослаблений.
Отже, в другому слові втрачена лабіалізація і, таким чином, відбулася якісна зміна
звука [о] (тут він звучить, як слабке [а]), а в третьому слові відбулася зміна в ряді,
втрачена лабіалізація, сила, довгота (голосний звучить, як слабке [ы]).

Оглушення приголосних звуків — заміна дзвінкого шумного приголосного парним

глухим. Оглушення приголосних — це втрата голосності у приголосних, які утворюють
пари за ознакою дзвінкості/глухості: д—т, з–а, б—п, ж-ш, г—х(к), дз—ц, дж—ч.

15. Комбінаторні звукові зміни (акомодація, асиміляція, дисиміляція).

АКОМОДАЦІЯ (від лат. accomodatio "пристосування") — зміна одного звука під

впливом іншого, сусіднього; часткове пристосування сусідніх звуків.

При вимові звуків органи мовлення настроюються на наступний звук і таким чином
відбувається накладання екскурсії наступного звука на рекурсію попереднього. Це
добре відчутно, коли порівняти вимову голосних у таких парах слів, як дар і доза, той і
тон. У слові доза відбувається огублення звука [д], а в слові тон — крім огублення [т],
звук [о] під впливом звука [н] набуває носового відтінку.

Отже, акомодація може бути консонантною і вокалічною, прогресивною (попередній

звук упливає на наступний) і регресивною (наступний звук упливає на попередній).

Артикуляційної основою цієї зміни її накладання екскурсії наступного звука на

рекурсію попереднього. Наприклад у процесі вимови слів кинути, казати, купити на
якість звука К впливає наступний голосний И, А, У. Реальне значення К у цих трьох
словах буде відрізнятися певним нюансами. Наведений приклад є свідченням
консонантної акомодації.

Голосні звуки під впливом сусідніх приголосних також змінюється, тобто відбувається
вокалічна акомодація. Так звук А має чотири типових різновиди залежно від твердих
чи м’яких оточуючих приголосних мати, сяду, батько, лялька. У першому слові звук А
знаходиться між твердими приголосними і вимовляється як голосний заднього ряду
низького піднесення. В другому випадку відбувається зсув початку артикуляції звука
до переднього ряду, в третьому слові закінчення артикуляції зсув розвивається також
до попереднього ряду, а в четвертому випадку (між м'якими приголосними) наявне
повне пересування артикуляції А у більш переднє положення. Зсув початку
закінчення, чи всієї вимови голосного вперед відбувається під впливом суміжного
м'якого приголосного або двох приголосних.

АСИМІЛЯЦІЯ (від лат. assimilatio "уподібнення") — артикуляційне уподібнення одного

звука до іншого в мовленнєвому потоці в межах слова або словосполучення.
Наприклад, у слові боротьба дзвінкий [б] впливає на попередній глухий [т'] і
уподібнює його собі, тобто одзвінчує його: [бород'ба].

ПОВНА АСИМІЛЯЦІЯ — асиміляція, за якої звуки уподібнюються повністю, тобто

стають абсолютно однаковими. Наприклад: знання -> [знаії'а], безжалісний
[беижал'ісшіі ], рос. отдых [бдых], высший [ВЬІШЬІІ]; нім. Zimber —>Zimmer"кімната";
англ. does she [dajji].

НЕПОВНА (ЧАСТКОВА) АСИМІЛЯЦІЯ — асиміляція, за якої звуки наближаються за

ознаками, але повністю не збігаються. Наприклад: просьба [проз'ба], боротьба
[бород'ба]. Тут під впливом дзвінких [б] і [д] одзвінчуються [с'] і [т'], але не стають
звуками [б] і [д].

ПРОГРЕСИВНА АСИМІЛЯЦІЯ — асиміляція, за якої попередній звук упливає на

наступний: англ. voiced [voist], нім. Zimber —» Zimmer.

РЕГРЕСИВНА АСИМІЛЯЦІЯ — асиміляція, за якої наступний звук впливає на

попередній: молотьба [молод'ба], рос. лавка [лафкъ], англ. newspaper ['nju:s,peipa].

КОНТАКТНА (СУМІЖНА) АСИМІЛЯЦІЯ — асиміляція, за якої взаємодіють сусідні

звуки (всі вищенаведені приклади).

ДИСТАНЦІЙНА (НЕСУМІЖНА) АСИМІЛЯЦІЯ — асиміляція звуків на відстані.

Наприклад: сочевиця —> чечевиця, желізо —> залізо (пор. рос. железо).

ДИСИМІЛЯЦІЯ (від лат. dissimilatio "розподібнення") — розподібнення артикуляції

двох однакових або подібних звуків у межах слова, втрата ними спільних фонетичних
ознак.

Дисиміляція по суті зводиться до заміни в слові одного з двох однакових або подібних
звуків менш подібним. Це протилежний асиміляції процес.

Наприклад, український займенник хто виник із колишнього кто, де стояли поряд два
проривних звуки [к] і [т]. Таке сполучення звуків є важким для вимови, внаслідок чого
проривний [т] впливає на однорідний за цією ознакою [к] і розподібнює його, змінюючи
його на фрикативний [х]. Сполучення фрикативного [х] із проривним [т] є зручним для
вимови.

16. Інші звукові зміни: епентеза, дієреза, гаплологія.

ПРОТЕЗА (ВІД rp. prothesis "додання") — поява перед голосним, що стоїть на початку
слова, приголосного для полегшення вимови. Наприклад: острый — гострий, улиця —
вулиця. Найчастіше приєднуються приголосні [г], [в], [j]: Анна — Ганна, рос. усеница —
гусеница; она — вона, оспа — віспа, рос. отчина — вотчина "маєток від батька"; азъ —
я[іа], аблуко — яблуко [іаблуко] (див. нім. Apfel), агнець — ягня [jara'a], білор. он — ён
[зон], она — яна [з'ана]. Зрідка протетичним є [л]: ледве (пор. рос. едва).
ДІЄРЄЗА (від rp. diairesis "поділ") – викидання звука чи складу в слові для зручності
вимови. Наприклад: користний —» корисний, обвласть -» область, згибнути —>
згинути, гляднути —> глянути, киднути —> кинути, утопнути —> утонути, солнце —»
сонце, сердце -» серце, честний —> чесний; рос. обвращение —> обращение, обвоз
—» обоз, обвязать —> обязать, нуждный -» нужный.

ЕПЕНТЕЗА (ВІД rp. epenthesis "вставка") – поява у словах додаткового звука.

Наприклад: страм із срам "сором" ("Тепер всяк хам показує натуру, а нам мовчать? Се
був би чистий страм". — Леся Українка), строк із срок, верства із верста, павук із паук.

МЕТАТЕЗА (ВІД rp. metathesis "перестановка") – взаємна перестановка звуків або

складів у межах слова. Наприклад, слово суворий виникло із суровий, намисто із
монисто, бондар із боднар "той, що робить бодні", ведмідь із медвідь "той, що їсть
мед"; рос. потчевать із почтевать, ватрушка із творушка, сыворотка із сыроватка,
ладонь із долонь (пор. укр. сироватка, долоня).

Гаплологія (грец. haplos — простий і англ. logos — слово, вчення) — спрощення

звукового складу слова внаслідок дисимілятивного випадання одного з двох сусідніх
близьких за звучанням складів, як-от «трагікомедія» — «трагікокомедія»,
«мінералогія» — «мінералологія», «воєначальник» —
«воєноначальник», «морфонологія» — «морфофонологія».

17. Звук і фонема. Фонема і її алофони.

Звук — найменша неподільна одиниця мовлення, яка утворюється апаратом

мовлення, має фізичну природу і виконує в мові певну функцію.

Фонема (грец. phonета — звук, голос) — найменша одиниця мови, яка не має
власного значення і виконує функцію розрізнення значення морфем та словоформ,
будучи їх будівельним матеріалом.

Відмінність між фонемою і звуком полягає в тому, що:

1) фонема - соціальне явище, тобто це те спільне в звуці, що робить його впізнаваним

незалежно від особливостей його вимови різними людьми; звук - індивідуальне
явище;

2) фонема - мовна одиниця; звук - мовленнєва;

3) фонема - абстрактна одиниця (вона існує в уяві мовців); звук - конкретна одиниця,
фізичне явище, яке сприймається на слух;

4) фонема - величина стала; звук - величина залежна (у слові боротьба звук [т*] під
впливом сусіднього [б] вимовляється як [д'], однак цей звук [д' ] представляє фонему
<т>).

Алофони (грец. аііоз — інший і рЬопе — звук,) — звукові різновиди фонеми, які
реалізуються у її варіаціях і варіантах.

Алофони наявні в таких випадках:

1) коли різні звуки взаємозамінні при збереженні значення слова. Вони перебувають у
відношеннях вільного варіювання і є алофонами однієї фонеми. Наприклад, українські
приголосні губно-губний [w] та губно-зубний [v] у позиції перед нелабіалізованим
голосним вільно варіюються: [weчір] і [vеч'ір], [wал] і [vал];

2) коли різні звуки не є взаємозамінними. Вони перебувають у відношеннях

додаткової дистрибуції, тобто вживаються кожен у своїй позиції, і ці позиції не можна
поміняти місцями. Такі звуки теж представляють алофони однієї фонеми. Наприклад,
український звук [в] (губно-губний або губно-зубний) уживається перед голосним, [у] —
перед приголосним та наприкінці слова.

3) коли взаємозамінність звуків теоретично можлива, але на практиці немає пари слів,
де б вона реалізувалася. У російській мові, наприклад, звуки [г] і [г*] є алофонами
одної фонеми, оскільки в цій мові немає жодної пари слів, яка розрізнялась би тільки
твердим та м'яким [г]. При цьому [г] і [г*] не перебувають у відношеннях додаткової
дистрибуції (лат. distributio — розподіл): вживання цих звуків у однаковій позиції
можливе, пор.: звукосполучення [га] (газ) і [ г*а ] (гяур), [гу] (гудок) і [г*у] (гюйс).

18. Види письма. Значення письма.

???

19. Орфографія. Принципи орфографії.

Орфографія (грец. orphos — правильний, grapho — пишу) — система правил

відтворення звукового мовлення на письмі; розділ мовознавства, який розробляє і
досліджує систему правил написання.

Фонетичний принцип . Він полягає в точному записі звучання мови. За цим

принципом в українській мові той самий префікс відповідно до його вимови передають
перед приголосними [к], [п], [т], [ф], [х] літерою с (спитати, схопити), а перед
дзвінкими й сонорними — літерою з (збути, зробити)

Морфологічний принцип. Він передбачає однакове написання морфем незалежно від

їх вимови в окремих формах слова або споріднених словах. За цим принципом в
українській мові префікс роз- пишуть з кінцевим з в усіх випадках, навіть якщо у вимові
звук [з] приглушується розсіл — [ рос:іл ].

Історичний принцип. Відповідно до цього принципу написання обґрунтовують не

вимовою і бажанням зберегти однакове відтворення морфеми, а давнім написанням
слова чи звичок. За історичним принципом пишуть українські е або и, що позначають
ненаголошені голосні в тих словах, у яких ці звуки не можна перевірити наголосом:
левада, леміш, кишеня, лиман.

Диференційний принцип. Передбачає графічне розрізнення слів, що мають однакове

звучання. Так, на початку XX ст. російські омоніми миръ (відсутність війни) та міръ
(всесвіт, суспільство) розрізняли за літерами и та і.

20. Лексикологія як розділ науки про мову.

Лексикологія (від гр. lexikos "такий, що стосується слова" і logos "наука") — розділ
науки про мову, який вивчає лексику (словниковий склад мови).

Розрізняють загальну, конкретну, історичну, зіставну й прикладну лексикологію.

Загальна лексикологія встановлює загальні закономірності будови, функціонування й

розвитку лексики.
Конкретна лексикологія вивчає словниковий склад однієї мови.

Історична лексикологія займається історією словникового складу, причинами й

закономірностями його зміни.

Зіставна лексикологія досліджує словниковий склад двох чи більше мов із метою

виявлення структурно-семантичних подібностей і відмінностей між ними або з метою
виведення спільних семантичних закономірностей.

Прикладна лексикологія вивчає питання укладання словників, перекладу,

лінгводидактики й культури мовлення.

Якщо у вузькому значенні лексикологія (власне лексикологія) — це розділ

мовознавства, що вивчає словниковий склад мови, то в широкому значенні — це
загальне позначення всіх розділів, які вивчають слово.

До лексикології в широкому значенні слова належать такі науки:

1) власне лексикологія — наука про словниковий склад;

2) семасіологія (від гр. semasia "знак, значення") — наука про значення слів (від гр.
semantikos "позначальний").

3) ономасіологія (від гр. onomasia "називання, найменування") — наука, яка вивчає

процеси найменування. Ономасіологія протиставляється семасіології за напрямком
дослідження. Якщо семасіологія йде від позначення (слова) до значення, то
ономасіологія веде дослідження від речі або явища до думки про них і до їх
позначення мовними засобами;

4) етимологія (від гр. etymon "істина") — наука, яка досліджує походження слів;

5) фразеологія (від гр. phrasis "мовний зворот, фраза") — наука про стійкі
словосполучення;

6) ономастика (від гр. onomastikds "той, що стосується імені", onomastike" мистецтво

давати імена") — наука про власні назви, яка складається з антропоніміки (гр. antropos
"людина") — науки про імена людей, топоніміки (від гр. topos "місце") — науки про
географічні назви та гідроніміки – наука про назви водоймищ.

7) лексикографія (від гр. lexicon "словник" і grapho "пишу") — наука про укладання
словників.

21. Слово і лексема. Лексичне значення слова.

Слово є конкретною одиницею. Слово – одна із основних одиниць мови. Всі інші
мовні одиниці так чи інакше зв’язані зі словом. Слово – не просто форма
матеріалізованого вираження головної думки, а засіб перетворення вражень на новий
предмет пізнання.

Лексема (грец. /ех/5 — слово) — абстрактна ОДИНИЦЯ МОВИ, яка реалізується в

мовленні у сукупності словоформ, фонетичних, стилістичних і семантичних варіантів
слова. Іншими словами, лексема — це слово в сукупності його форм і можливих
значень у всіх його вживаннях і реалізаціях. Так, у реченні Людина людині друг є три
слова і дві лексеми, бо слова людина і людині є формами (варіантами) однієї лексеми.

Лексичне значення – історично закріплена в свідомості людей співвіднесеність слова з

певним явищем дійсності. Це зв'язок певного звучання з певним поняттям, почуттям,
волевиявленням тощо. Лексичне значення слова є продуктом мисленнєвої діяльності
людини. Воно пов'язане з редукцією інформації людською свідомістю, з порівнянням,
класифікацією, узагальненням.

22. Співвідношення слова і поняття.

Терміни слово і поняття не збігаються: по-перше, слово може позначати декілька

понять (багатозначні слова); по-друге, одне поняття може виражатися декількома
словами (синоніми); по-третє, поняття може виражатися сполученням слів (сірчана
кислота, квадратний корінь тощо); по-четверте, є слова, які не позначають понять
(вигуки). Немає повної відповідності й між значенням слова та поняттям. Значення
слова є ширшим від поняття (на побутове поняття, нашаровуються різні конотації, а
також асоціації (вербиченька, патякати, калина). Поняття ж є глибшим від значення.
Як зазначав Олександр Потебня, у слові міститься не сама думка, а відбиток думки.

Конотація — сумарне чи тотальне значення слова, як описове, так і емоційне.

У лінгвістиці використовується для опису супутнього емоційно-експресивного
значення мовної одиниці, яке пов'язане з описовим значенням та яке доповнює його.

23. Омоніми. Синоніми. Антоніми.

ОМОНІМИ — слова з однаковим звучанням та написанням, але різним значенням.

кран(вмикач води) – кран(на будівництві)

СИНОНІМИ — слова, близькі або ТОТОЖНІ за лексичним значенням, але відмінні за

звучанням і написанням.

АНТОНІМИ — слова, які мають протилежне значення.

Омо́графи — слова, що мають однакове написання, але різне звучання і значення.

гОрод – горОд

Омофо́ни — слова, які вимовляються однаково, але мають різні значення й

написання. Роман – роман

Омофо́рми — слова, що однаково пишуться лише в одній або кількох формах.

шию(дієсл.) – шию(шия)

Гетерогенні омоніми – омоніми, які виникли внаслідок збігу етимологічного значення

різних слів. лук(цибуля) – лук(зброя).

Гомогенні омоніми – мають різне походження і ніяк не пов’язані з полісесією. Дал

(вечір з танцями) – бал (оцінка).

Паро́німи — це слова, досить близькі за звуковим складом і звучанням, але різні за

значенням. громадський – громадянський
24. Табу та евфемізми. Історизми й архаїзми.

Табу — заборона використання певних слів, зумовлена моральними або культурними

факторами.
Евфемізми — слова або вислови, які вживають замість заборонених слів. Це
переважно нейтральні слова або вирази, що вживаються замість синонімічних слів,
які, на думку мовця, є непристойними, грубими або нетактовними. Широка кістка,
припудрити носик.

Історизми — застарілі слова, які вийшли з ужитку, тому що зникли позначувані ними
реалії. Після здобуття Україною незалежності історизмами стало багато слів, які
донедавна вважали новими: стахановець, комсомол, соцзмагання.

Архаїзми (грец. archaismos — старий) — застарілі слова, які вийшли з ужитку у зв'язку
із витісненням їх іншими словами. Реалії, позначувані архаїзмами, не зникають із
життя, а лише змінюють свою назву: вікторія — перемога, конфузія — поразка, криця
— сталь, одр — ліжко, зріти — дивитись.

25. Етимологія та її завдання. Деетимологізація. «Народна етимологія».

ЕТИМОЛОГІЯ (від гр. etymon "істина" і logos "наука") - розділ мовознавства, який
вивчає походження слів. Завдання й основна мета етимології — знайти й пояснити
первинні значення та форми слів. Важливим поняттям етимології є внутрішня
форма. Внутрішня форма — це покладена в основу називання ознака при утворенні
нового значення, яке відображає ту ознаку, за якою названо предмет. Внутрішня
форма мотивує звуковий вигляд слова, вказує причину, за якою дане значення
виражене саме цим словом.

ДЕЕТИМОЛОГІЗІЦІЯ
26. Основні види словників.

27. Предмет і склад граматики.

Що стосується граматики як науки, то розрізняють:

1)формальну, яка вивчає граматичні форми та їх структуру;

2)контенсивну (семантичну), яка вивчає значення цих форм і структур;

3)синхронічну, що вивчає будову мови на певному умовно виділеному часовому етапі

(із синхронічної граматики виокремлюють функціональну, яка вивчає функції
граматичних одиниць);
4)діахронічну, яка вивчає мовну будову в її історичному розвитку.

Граматика складається з двох розділів: морфології й синтаксису.

Морфологія (від гр. morphe "форма" і logos "слово, вчення, наука") - розділ граматики,
що вивчає граматичні властивості слова, зміну форм слів і пов'язаних із ними
граматичних значень. До морфології належить і вчення про частини мови. Можна
сказати, що морфологія — це граматика слова.

Синтаксис (від гр. syntaxis "побудова, порядок") - розділ граматики, який вивчає
засоби і правила побудови висловлювань, тобто його предметом є речення. Іншими
словами, синтаксис — це граматика зв'язного мовлення.

28. Граматичне значення.

29. Морфема. Види морфем за значенням і місцем у слові.

Морфема (від гр. morphe "форма") — мінімальна двостороння одиниця мови. Так,
наприклад, у слові рука виділяються дві морфеми — рук-а. Звукосполучення рук
вважається окремою морфемою тому, що за цим звукокомплексом (планом
вираження) закріплене значення, пов'язане з поняттям руки. Так само окремою
морфемою є -а, бо це також двостороння одиниця: має план вираження — звук [а] і
план змісту — "називний відмінок, однина, жіночий рід". Обидві морфеми є
мінімальними двосторонніми одиницями, бо їх не можливо поділити на простіші
(менші) одиниці, які б також мали вираження і зміст.

Односторонні — не мають власного значення (фонема, склад); беруть участь у

формуванні та розрізненні звукових оболонок двосторонніх одиниць.

Двосторонні — крім звучання, наділені значенням (морфема, слово, речення).

КОРІНЬ — сегментна частина, що є спільною для всіх споріднених слів. Він є центром
слова, носієм речового (лексичного) значення. Корінь обов'язково наявний у кожному
слові, через що корені кількісно не обмежені (їх кількість постійно збільшується у
зв'язку з появою нових слів).
АФІКС (ВІД лат. affixus "прикріплений") — службова морфема, приєднана до кореня,
яка виражає граматичне і словотвірне значення. Афікси мають лексико-граматичне,
тобто дериваційне (руч-к-a, ви-ручити), або власне граматичне, реляційне значення
(рук-а, руки, рук-ою).

Префікс (від лат. praefixus "прикріплений спереду") — афікс, який стоїть перед
коренем.

Постфікс (від лат. post "після" і fixus "прикріплений") — афікс, що стоїть після кореня.
До постфіксів належать суфікси і флексії (закінчення).

Суфікс (від лат. suffixus "прикріплений") — афікс, що стоїть між коренем слова і
закінченням: баб-ус-я, знахарк-а, поль-к-а, орл-ин-ий; англ. teach-er "учитель", eatable
"їстівний", beauti-ful "прекрасний"; нім. Schon-heit "краса".

Флексія (від лат. flexio "згинання, відхилення"), або закінчення, — змінний афікс, що
стоїть у кінці слова і виражає синтаксичні відношення між словами у словосполученні
й реченні. Наприклад: сел-о, біл-ий, англ. reads "читає", нім. frag-st "питаєш".

Інтерфікс (від лат. inter "між" і fixus "прикріплений") — афікс, що стоїть між двома
коренями і служить для зв'язку цих коренів у одному складному слові. Наприклад:
пароплав, земл-е-мір, нім. Klasse-n-heft "класний зошит", Arbeit-s-tag "робочий день".

Інфікс (від лат. infixus "вставлений") — афікс, вставлений у середину кореня.

Наприклад: гр. elabon "узяв" — la-m-bano "беру", лат. pigmentum "фарба" (корінь pig-)
— pi-n-go "фарбую", англ. stood "стояв" — sta-n-d "стояти".

Циркумфікс (від лат. сігсит "навколо"), або конфікс (від лат. confixus "разом узятий"), —
перерваний афікс, який охоплює з двох боків корінь. Як приклад такої морфеми можна
назвати нім. ge-t, ge-en, які утворюють форми пасивного дієприкметника (Partizip II):
ge-mach-t "зроблений", ge-les-en "прочитаний". Дехто до циркумфіксів відносить усі
випадки префіксально-суфіксального словотворення: за-річ-ч (я), рос. за-тыл-ок.

Трансфікс (від лат. trans "через, крізь" і fixus "прикріплений") — перерваний афікс,
вставлений у перерваний корінь. Трансфікси наявні в арабській мові: bank "банк" —
bunuk "банки" (трансфікси а, и-и).

30. Спосіб граматики. Синтетичні та аналітичні способи граматики.

1.Синтетичні – способи, які виражають граматичні значення засобами, що

знаходяться у межах слова.

1)афіксація – це вираження граматичних значень за допомогою афіксів:

а)флексія – змінний афікс, що стоїть у кінці слова і виражає синтаксичні відношення

між словами у словосполученні й реченні: чита-ю; чита-єш

б)префікси: най-більший; най-ширший

в)суфікси: довгий – довший

2)внутрішня флексія – звукова заміна, що відбувається в корені слова:

а)голосний на голосний: у-мир-ать, у-мер-еть(ГЗ виду); a man – men (ГЗ числа)

б)приголосний на приголосний: избегать – избежать (ГЗ виду)

в)голосний на нуль звуків: називати – назвати (ГЗ виду)

голова – голів (ГЗ відмінку і числа; флексія – а і нульова флексія)

3)редуплікація – повторення кореня, або цілого слова для вираження різних

граматичних значень.

Пшеницю засіяли рівними-рівними рядами(ГЗ ступеня прикметника, найвищого

ступеня).

4)суплетивізм – спосіб вираження граматичних значень різнокореневими словами:

хорошо – лучше; я – мене.

5)наголос – виділення в мовленні певної одиниці в ряду однорідних одиниць за

допомогою фонетичних засобів: іноді єдиним розрізнювачем ГЗ у слові може бути
навіть наголос: но́ги – ноги́; лю́бите – люби́те.

2.Аналітичні – способи, які виражають граматичні значення засобами, що

знаходяться поза словом.

1)службові частини мови

а)прийменники: the works by Shevchenko

б)артиклі:

ГЗ означеності/неозначеності – англ.

ГЗ роду/числа – фр.

ГЗ відмінку – нім.

в)допоміжні дієслова: бути – be, have – Haben, sein – avoir

г)частки: зробив би, виконав би.

2)порядок слів є граматичним способом в англ., фр., кит. та ін. мовах, у яких не
розвинена афіксація:

ГЗ різних частин мов: the round home – круглий будинок

the home round – домашнє коло

ГЗ числа: guru kati – наш вчитель

kati guru – ми вчителі

3)інтонація (лат. intonatio від intono "голосно вимовляю") — рух, зміна, динаміка тону,
що супроводжує висловлювання, ритміко-мелодійний малюнок мовлення: у багатьох
мовах розрізняють речення: оповідальні, окличні, питальні:

Ви вивчаєте іноземні мови . / ! / ?

31. Граматична форма. Парадигма.

Граматична форма слова – єдність граматичного значення і засобів його вираження;

співвіднесеність певного граматичного змісту з певним граматичним способом у їх
єдності. Так, у фразах на крилах пісні і вдихнути нове життя цій пісні маємо дві різні
форми — пісні та пісні, бо в них реалізовані різні значення (значення родового
відмінка в першій формі і значення давального відмінка у другій). Форми читатиму і
буду читати також слід інтерпретувати як різні, бо, хоч тут однакове значення
(значення майбутнього часу, першої особи однини), але різне граматичне вираження
(проста і складна форма майбутнього часу).

ПАРАДИГМА — це відношення між словами на основі спільності або протилежності їх

значень. Зокрема, тут можна виділити: 1) відношення смислової подібності
(синонімія); 2) відношення смислового протиставлення (антонімія); 3) відношення
смислового включення (гіпонімія); 4) відношення супідрядності (наприклад: ялина,
сосна, кедр, береза, дуб, вільха, осика, клен, явір перебувають між собою в сурядних
відношеннях і в підрядному відношенні щодо гіпероніма дерево) і партитивності, тобто
цілого та його частини (сосна — шишка, людина — рука, кінь — грива, лисиця —
хвіст).

32. Поняття граматичної категорії. Своєрідність граматичних категорій.

Граматична категорія — сукупність однотипних граматичних значень, або грамем,

об'єднаних певним змістом.

Оскільки граматичні категорії реалізуються в граматичних значеннях, кожна з них

обов'язково існує в протиставленнях. Та сама граматична категорія може бути в одних
випадках дериваційною (категорія роду іменників), а в інших — реляційною (категорія
роду прикметників). У іменників, що вживаються тільки в одному числі (сани, окуляри,
іменини, Карпати), категорія числа дериваційна, а в інших випадках — реляційна.

Для того щоб констатувати, що в якійсь мові є певна граматична категорія, потрібно,
щоб був ряд форм, об'єднаних якимсь спільним значенням, щоб усередині цього
об'єднання було протиставлення і щоб ті протиставлені значення мали формальне
вираження. Так, граматичною категорією є категорія числа, бо вона об'єднує мовні
одиниці на основі спільного значення "число". Всередині цього об'єднання
протиставляються одиничність і множинність, і граматичні значення однини й множини
формально виражаються за допомогою спеціальних закінчень. Пор.: ліс — ліси, весна
— весни, озеро — озера, де граматичне значення однини виражене нульовим
закінченням і закінченнями -а та -о, а граматичне значення множини — закінченнями -
и та -а.

33. Генеалогічна класифікація мов. Індоєвропейська та інші мовні сім’ї.

Генеалогічна класифікація мов — групування мов за спорідненістю. Принцип

базується на існуванні регулярних системних фонетичних, граматичних і лексичних
відповідностей, що закономірно повторюються у споріднених мовах.
Індоєвропейська. Мовами цієї сім'ї розмовляє більше 2 млрд. осіб. До неї належать усі
мови, що виконують функцію світових мов. Мовні групи: індійська, іранська, грецька,
вірменська, італійська, романська, кельтська, германська, іллірійська, албанська,
балтійська, слов'янська, тохарська, анатолійська.

Китайсько-тибетська. За поширенням вона займає друге місце в світі: нею

розмовляє 1,2 млрд. осіб. Мовні групи: китайська, тибето-бірманська і тайська.

Афразійська (семіто-хамітська). Нею спілкується 262 млн. осіб. Найпоширенішими

мовами сім'ї є арабська (192 млн.), хауса (20 млн.) та амхарська (понад 12 млн.).

Австронезійська (малайсько-полінезійська). Вона об'єднує майже 800 мов, якими

розмовляє понад 386 млн. осіб. Найпоширенішими мовами цієї сім'ї є індонезійська
(150 млн.), яка до 30-х років XX ст. називалася малайською, і яванська (понад 70
млн.). До австронезійської мовної сім'ї належать також даяцька (Індонезія),
мальгаська (острів Мадагаскар), маорі (острів Нова Зеландія), гавайська, самоа
(острови Тихого океану) мови.

Конгокордофанська (нігерокордофанська). Вона охоплює 213 млн. носіїв і є основною

мовною сім'єю Чорної Африки. Мовні групи: банту (мови суахілі, руанда, кіконго,
зулуську та ін.); манде, (мови манінке, бамбара, менде, сусу та ін.); західна (мови
фуль, волоф, тенда та ін.); вольтійська (мови мосі, лобо, сенуфо та ін.), і ква (мови
акан, йоруба, ібо, кру та ін.).

Дравідська. Поширена вона на Індостанському півострові й охоплює 192 млн. носіїв.

Це мови корінного населення Індії, що мешкало тут до приходу індоєвропейців.
Найрозповсюдженішими мовами цієї сім'ї є телугу, каннада, малаялам та ін.
Дравідська мовна сім'я охоплює три або чотири мовні групи.

Японська. До неї входить лише японська мова, якою розмовляє 124 млн. осіб.
Мовознавці вважають, що спорідненою з нею є рюкюська мова (острови Рюкю) й,
імовірно, айнська мова, яка нині вимирає (нею володіє тільки кілька осіб).

Тюркська. Поширена вона в Середній і Малій Азії, Російській Федерації, Афганістані,

Ірані, Китаї та багатьох інших країнах і охоплює 110 млн. носіїв. Учені по-різному
класифікують тюркські мови. Російський тюрколог Василь Радлов (1837—1918)
поділяв їх на чотири групи, а Василь Богородицький (1857—1941) — на сім. Фінський
мовознавець Густав Рамстедт (1873—1950) виокремлював у тюркській мовній сім'ї
шість груп.

Австразійська. Мовами цієї сім'ї розмовляє 84 млн. осіб. Мовні групи: в'єтська,
монкхмерська, мундська, мяо-яо.

Корейська. До неї входить корейська мова, яка має понад 65 млн. носіїв і поділяється
на шість діалектів. Писемні пам'ятки з IV ст. створювалися шляхом пристосування до
аглютинативної корейської мови китайських ієрогліфів, що призвело до розроблення її
літературної форми ханмун, відірваної від народно розмовної мови. Ханмун офіційно
вживалася до 1894 р. Поряд з нею ще з 1446 р. у Кореї використовувався
оригінальний фонемний алфавіт чоним, який став основою більш демократичної
форми літературної мови.

Фінно-угорська. Мовами цієї сім'ї розмовляє 25 млн. осіб. Мовні групи: угорська і
фінська.
Нілосахарська. Вона локалізована у Північній Африці і охоплює майже 23 млн. носіїв.
У цій мовній сім'ї виокремлюють шість мовних груп, до яких належить понад 100 мов,
зокрема сонгай, бонго, маба, берта, кома, фур, канурі, теда, мімі.

Андо-екваторіальна. Її виокремив Дж. Грінберг. Мовами цієї сім'ї розмовляє понад 20

млн. осіб, які проживають у Південній Америці. Андо-екваторіальна мовна сім'я
представлена такими мовами: кечуа, гуарані, а також арауканськими та аравацькими
мовами.

Кавказька. Мови цієї сім'ї мають 7,5 млн. носіїв. Мовні групи: картвельська і
північнокавказькі (абхазько-адигейська, нахська, дагестанська).

Монгольська. Охоплює 6,5 млн. носіїв. Утворилася вона з єдиної монгольської мови
внаслідок розпаду Золотої Орди — імперії, створеної Чінгісханом. До цієї мовної сім'ї
входять такі мови: монгольська, або халха-монгольська (5 млн., поширена в Монголії),
бурятська, калмицька (в Росії), ойратська, монгорська (в Китаї), могольська (в
Афганістані).

Тунгусо-маньчжурська. Носіями мов цієї сім'ї є понад 4 млн. осіб. Її утворюють

маньчжурська мова (нині вимирає), евенкійська (раніше її називали тунгуською),
евенська, нанайська, удегейська та ін. мови. Існує і багато інших мовних сімей, однак
вони мало чисельні (до 1 млн. носіїв) і, як правило, недостатньо вивчені.

34. Принципи типологічної класифікації мов.

Типологічна класифікація мов — групування мов за особливостями їх структури

незалежно від спорідненості. Теоретично типологічна класифікація може ґрунтуватися
на будь-якому рівні мови. Нині існують розробки в галузі фонологічної та синтаксичної
типології, започатковано створення лексичної типології. Оскільки фонем у мовах
надто мало, а лексем надто багато, оптимальне групування мов на основі цих рівнів
ускладнене. За синтаксичною побудовою теж важко об'єднати мови в однорідні типи,
оскільки синтаксичні ознаки різних мов дуже складні. Найзручнішим для типологічних
досліджень є морфологічний рівень. Це зумовлене тим, що кількість морфем у мовах
достатня для їх типологічного групування, до того ж морфеми більш стійкі щодо змін
порівняно з іншими мовними одиницями. Деякі мовознавці взагалі називають
типологічну класифікацію мов морфологічною.

35. Морфологічна типологія.

Морфологічний рівень мови, порівняно з фонологічним і синтаксичним, у

типологічному відношенні вивчений найкраще. За морфемною будовою слова В. фон
Гумбольдт виокремив чотири типи мов: ізолюючий, аглютинуючий (аглютинативний),
флективний та інкорпоруючий.

Ізолюючі мови. Для них характерні незмінність і морфологічна нерозчленованість слів.

в’єтн., бірманська, кит.

Аглютинуючі (аглютинативні) мови. В них корінь незмінний і тому внутрішня флексія

відсутня. тур.

Флективні мови. У них корінь змінний, причому ця змінність може виявлятись і як

внутрішня флексія, тобто здатність кореня виражати своїм чергуванням граматичне
значення. укр., рос., пол., лат.
Інкорпоруючі мови. До них входять складні комплекси, які є водночас і словами, і
реченнями. ацтекська.