1. Лінґвістична прагматика в структурі сучасного мовознавства.

Мову як засіб людського спілкування тлумачать неоднаково не лише в різноманітних напрямах

досліджень, а й у межах однієї науки. За підрахунками вчених, у XX ст. лінгвісти, філософи, фахівці із
проблем штучного інтелекту запропонували понад 20 тис. визначень мови. Однак, попри розмаїття
підходів до тлумачення поняття «мова», в сучасній науці таки сформоване загальне уявлення про цей
феномен. Автор словникової статті «Лингвистического энциклопедического словаря» А. Кібрік дає два
значення терміна «мова»: 1) людська мова загалом, мова як певний клас знакових систем; 2) етнічна, або
«ідіоетнічна», мова — конкретна реально існуюча знакова система, що використовується певним
соціумом, у певний час і на певній території.
Швейцарський лінгвіст Фердинанд де Соссюр (1857 − 1913) виокремив два модуси існування явищ
мови: «власне» Мову (франц. langue) і Мовлення (франц. parole). У другій половині XX — початку XXI
ст. постав третій модус — Комунікація. Особливостями лінгвістики цього періоду є динамізація мови як
об’єкта дослідження та антропоцентричне її сприйняття і вивчення. Як зауважує сучасний російський
лінгвіст Іван Сусов, наука переходить від «об’єктивізованого, деперсоналізованого, предметного
представлення мови» до «її особистісного, діяльного розуміння».

У науці про мову 60 — 70-х років XX ст. відбувся «прагматичний поворот». Його наслідком було
звернення вчених до прагматичних чинників уживання мови, тобто лінгвістичної прагматики. Саме вона
керується принципами динамічного підходу до мови, ґрунтуючись на ідеї діяльності. Лінгвістична
прагматика охопила проблеми, пов’язані з динамічною теорією тексту, зародженням дискурсивного
аналізу і теорії дискурсу загалом, комунікативним синтаксисом, соціо- і психолінгвістикою та іншими
напрямами, а також проблеми, пов’язані із суб’єктом, адресатом мовлення тощо.

Водночас із розвитком прагмалінгвістики, яку на той час сприймали як комунікативну лінгвістику,

зародилися ідеї когнітивного підходу до мови, який на початку 80-х років став домінувати в науці про
мову. У центрі уваги когнітивної лінгвістики постали проблеми мови як загального когнітивного
механізму репрезентації та трансформування найрізноманітнішої інформації з використанням
специфічних (мовних) знаків. Як галузь досліджень когнітивна лінгвістика тісно пов’язана з
когнітивною психологією, теоріями штучного інтелекту, породження і сприйняття мовлення,
семіотикою та іншими напрямами гуманітарних досліджень. Саме в цей час зародилося «суперництво»
між комунікативною функцією мови як основною та когнітивною функцією, які існують у єдності (Б.
Городецький). Мислення починається в царині комунікації, а комунікація неможлива без елементів
мислення. Однак вплив концепцій Е. Гуссерля, Л. Вітгенштейна та інших філософів XX ст. призвів до
розуміння того, що комунікативна, когнітивна, емотивна та інші функції повністю залежні від основної
функції мови — символічної. У сучасній лінгвістиці вона також визнається провідною, від якої залежать
інші функції мови.

Дослідники, зокрема російська лінгвістка Олена Кубрякова, наголошують на своєрідному

«лінгвістичному експансіонізмі» — вторгненні ідей, сформульованих у лінгвістиці, у психологію,
філософію, когнітологію тощо. Водночас дані про мову, отримані за межами лінгвістики, впливають на
лінгвістичний аналіз. «Лінгвістичний експансіонізм» виявляється також у тому, що стають помітнішими
«активні інтегративно-диференційні процеси всередині лінгвістики і в культурі (побудова, розгортання
і проектування нових дисциплін і напрямів, таких як етнолінгвістика, лінгвокультурологія та ін.),
інтенсивні контакти лінгвістики з іншими сферами знання й духовної діяльності людини»
(О. Кубрякова).

Отже, на початку XXI ст. лінгвістика постає як розвинута наука з багатою історією, розгалуженою
системою внутрішніх і зовнішніх зв’язків, окресленими предметом і об’єктом досліджень. У системі
гуманітарних дисциплін вона є лідером, «полігоном» для відпрацювання, застосування та перевірки
нових ідей і концепцій.
 2. Предмет, категорії, зв’язки лінґвістичної прагматики з іншими науками.
Незважаючи на розбудову проблемного поля лінгвістичної прагматики, донині не існує єдиної
думки щодо її предмета. Британський логік і лінгвіст Р. Столнейкер зазначив, що «прагматика — це
наука, яка вивчає мову в її відношенні до тих, хто її використовує». Інакше кажучи, предметом сучасної
лінгвістичної прагматики є суб’єктивний чинник у мові, який, крім комунікантів і зв’язків між ними,
охоплює й інші фактори, напр.: регістри, тональність і атмосферу спілкування тощо.

Суб’єктивний чинник — це людський погляд на світ, суб’єктивний спосіб організації мовного коду
в Спілкуванні, основу якого становлять когнітивно-психологічні зв’язки комунікантів в процесі
інтеракції за допомогою мови. Таке розуміння суб’єктивного чинника дає змогу визначити сутність
лінгвістичної прагматики таким чином:

Лінгвістична прагматика (грец. pragma — справа, дія) — напрям сучасної лінгвістики, який
грунтується на виявленні та описі функціонування суб'єктивного чинника в Мові, Мовленні та
Комунікації як модусах існування живої природної людської мови.

Лінгвістична прагматика тісно взаємодіє з такими напрямами гуманітарних досліджень як:

лінгвістика, комунікативістика, теорія мовленнєвої діяльності, філософія мови, семіотика, психологія,
теорія інформації, нейрофізіологія, журналістика, політологія, теорія реклами, конфліктологія,
менеджмент і PR-технології.

У структурі науки про мову лінгвістична прагматика належить до сучасних напрямів, серед яких є
також: комунікативна лінгвістика, когнітивна лінгвістика, психолінгвістика, етно- і соціолінгвістика,
неориторика, прикладна лінгвістика, лінгвосеміотика та інші розділи сучасної лінгвістики.

Прагматичні явища, які тісно пов’язані з мовленнєвою діяльністю людей, виявляються у таких
категоріях Комунікації, як: мовленнєвий акт, мовленнєвий жанр і дискурс.

Актуалізоване в науковому обігу наприкінці XIX ст. німецьким філософом і логіком Готлобом
Фреге (1848— 1925) поняття «смисл» протягом XX ст. неоднаково сприймали і витлумачували в різних
сферах. У мовознавстві його часто використовують як синонім до «значення» . Однак контексти
вживання цих термінів не завжди збігаються, що свідчить про відмінність їх змістового наповнення.
Сучасна російська лінгвістка Ірина Кобозева зауважує, що поняття «значення» в поточній свідомості
пов’язане з пресупозицією існування знакової системи і сприймається носіями мови як відносно
стабільний у часі, інваріантний, конвенціоналізований зміст; а «смисл» — це інформація (зміст), плинна
в часі, варіативна, суб’єктивна, значною мірою залежна від особистостей, які послуговуються
конкретною мовою. Про об’єктивність розмежування цих понять свідчить наявність окремих слів на їх
позначення в деяких мовах, зокрема
англійській (sense іmeaning), німецькій (Sinn і Bedeutung), українській (смисл, або сенс, і значення)
тощо.

Особистісний смисл — індивідуальна, потенційна інформація, неповторний концепт у

комунікації, залежний від внутрішнього світу кожного з учасників спілкування, контексту комунікації,
специфіки каналів, наявності і якості зворотного зв'язку та інших складових.
Особистісний смисл у кожному конкретному комунікативному акті виявляється як певна
результуюча принаймні двох чинників (аспектів): апріорного, що наявний у психічній діяльності
кожного індивіда як його світоглядні, комунікативні та інші установки, і апостеріорного, який
формується в процесі комунікації як діяльності.
 Комунікативний (лат. соmmunicatio — повідомлення) смисл — інформаційний компонент
спілкування, який формується як результуюча семантична, синтактична і прагматична домінанта
комунікативних стратегій усіх учасників кооперативного спілкування в межах певного контексту і
ситуації із застосуванням вербальних, невербальних та паравербальних засобів.

У структурі комунікативних смислів виразно простежуються елементи, які стосуються

зображуваного мовцем стану речей в об’єктивній дійсності, тобто семантичні складники, а також такі,
що стосуються переважно внутрішнього світу особистостей, тобто власне прагматичні,
суб’єктивні. Наприклад, у висловленні Я повернуся ввечері можна виділити комунікативний
семантичний смисл ‘особа X каже, що Р’ і комунікативний прагматичний смисл (КПС) (залежно від
конкретної комунікативної ситуації) — ‘особа X інформує (обіцяє, погрожує тощо), що Р’. Загальний
комунікативний смисл цього висловлення може мати, наприклад, таку результуючу залежно від
контексту і ситуації спілкування: ‘Петро обіцяє повернутись увечері’. Тому саме КПС варто розглядати
як дослідницьку одиницю лінгвістичної прагматики.

Існують такі види КПС: 1) КПС соціального характеру (виявляється як суб’єктивний чинник, який
має місце у формуванні соціальних статусів комунікантів); 2) КПС культурного характеру (постає як
суб’єктивний чинник використання лінгвокультурних аспектів у спілкуванні); 3) КПС духовно-
психологічного характеру (виявляється як суб’єктивний чинник міжособистісного спілкування).

Комунікативний смисл загалом і КПС зокрема формуються різними засобами мовного коду,
засобами мовлення, паралінгвістичними засобами, контекстними та ситуативними чинниками
спілкування та когнітивно-психологічною організацією учасників спілкування.

Отже, дослідницькою одиницею лінгвістичної прагматики є комунікативний смисл із його

складником — КПС, що має відповідні мовні, мовленнєві та позамовні засоби формування, достатньо
чіткі сфери вияву, пов’язаний із суб’єктивним чинником, який виявляється насамперед у модусі
Комунікації.

3. Специфіка вияву семантичних і прагматичних явищ.

Спроби розмежування семантичних і прагматичних явищ учені здійснювали протягом усієї історії
формування семантики та прагматики як напрямів дослідження засобів живої природної мови. До
основних положень специфіки вияву семантичних і прагматичних явищ,
сформульованих О. Падучевою, Ю. Степановим, Н. Арутюновою, І. Сусовим, І. Шевченко та ін.,
належать:

1. Семантична репрезентація речення (висловлення) відрізняється від його прагматичної

інтерпретації, яка залежить від когнітивних, психологічних, емотивних, експресивних та інших станів і
можливостей реципієнтів.

2. Семантичні явища підлягають правилам, а тому можуть бути зараховані до граматики;

прагматичні явища підлягають обмежувальним принципам риторичного характеру.

3. Правила семантики є переважно конвенціональними (звичними, унормованими); прагматичні

принципи здебільшого неконвенціональні.
4. Семантичні пояснення зазвичай мають формальний характер, прагматичні − функціональний.
 5. Мовні явища переважно суворо граматично детерміновані, а прагматична характеризація, як
правило, не має строгої детермінації.

6. Прагматика співвідносить семантичне представлення висловлення з його прагматичною

інтерпретацією, зв’язок між якими може бути і прямим, і непрямим.

7. Семантичні компоненти мовних явищ повідомляються, тобто мають стверджувальний характер;

прагматичні — виражаються (як емоції, волевиявлення тощо) або мають характер пресупозицій,
фонових знань, тобто мають винятково комунікативний, міжособистісний характер.

Розмежування семантики і прагматики в лінгвістичному описі та розмежування значення і

вживання слів у мовленнєвій комунікації мають свої особливості. Помилковою є думка, що в реальному
процесі розуміння висловлення першими в дію вступають семантичні правила і лише згодом —
прагматичні. Насправді семантичні та прагматичні правила породження висловлення діють одночасно.

Прагматичні комунікативні смисли стосуються передовсім внутрішнього світу учасників

спілкування. Вони є складно формульованими, формалізованими і, як правило, сприймаються і
«декодуються» іншими учасниками спілкування залежно від комунікативних навичок, світосприйняття.
Отже, прагматичні комунікативні смисли контекстно і ситуативно зумовлені.

Можна також стверджувати, що семантичні компоненти мовного коду уявляються, а прагматичні

переживаються, впізнаються на основі спільного досвіду і користування учасниками комунікації однією
ідіоетнічною мовою. О. Падучева вважає, що прагматика це особливий тип семантики, зорієнтований на
учасників спілкування, а тому семантика вивчає значення, що виражаються в кожній мові
конвенціональним чином, тобто за допомогою немотивованих мовних знаків; прагматика — це
неконвенціоналізовані «прирощення» до мовних знаків у комунікації.

Отже, на сучасному етапі розвитку науки про мову не існує єдиної думки щодо визначення
семантичних і прагматичних чинників, особливо в аспекті розрізнення модусів існування природної
мови (Мови, Мовлення, Комунікації), без урахування якого неможливий подальший рух лінгвістичних
ідей.

Розмежування семантичних і прагматичних чинників значною мірою залежить від розуміння

сутності природи прагматики як вияву внутрішнього світу людей, які спілкуються з використанням
живої природної мови. Важливою умовою цього є розмежування семантичних і прагматичних явищ та
пізнання законів їх взаємодії в текстах (дискурсах), інтеракції носіїв різних мов і культур у різних
ситуаціях спілкування.

4. Методи дослідження прагматичних явищ.

На сучасному етапі розвитку науки про мову методи лінгвістичної прагматики лише формуються.
Процеси їхнього формування полягають у пристосуванні методик і прийомів, опрацьованих у різних
галузях мовознавства, до аналізу суб’єктивного чинника в мові. Лінгвістична прагматика частково
послуговується такими методами, що й комунікативна лінгвістика (структурний аналіз, дискурс-аналіз,
контент-аналіз, трансакційний аналіз та ін.). Одним із основних методів лінгвістичної прагматики є
інтент-аналіз.

Інтент-аналіз (лат. intentio — устремління, бажання і грец. analysis — розкладання) спрямований

на виявлення актуальних намірів (інтенцій) учасників спілкування за особливостями їхнього мовлення,
комунікативної поведінки загалом із використанням спеціальних прийомів аналізу живого мовлення.
Його найчастіше застосовують із метою аналізу намірів (інтенцій) авторів політичних текстів
(дискурсів).
 Інтенції та інтенціональні стани (скерованість психіки людей під час спілкування) формують
психологічний зміст мовлення. Інтент-аналіз спирається на глибинне проникнення в експліцитні та
імпліцитні комунікативні смисли висловлень, дискурсів (текстів) та їх оцінку кількома експертами.
Виокремлені в групі висловлень, які формують текст (дискурс), інтенцїї за допомогою спеціальних
методик та прийомів обчислення зводять до суми інтенцій тексту (дискурсу): доповіді, виступи політика
перед аудиторією тощо. Так, для політичних текстів (дискурсів) частотними виявляються такі
інтенціональні стани, як самопрезентація, відхилення звинувачень, самовиправдання та ін. Подібні
інтенції найповніше втілюються в політичних текстах періоду виборів.

Деякі дослідники виокремлюють прагматичний аналіз, сутність якого полягає у вивченні людських
вимірів комунікації з огляду на засоби мовного коду. Психологічний тип людини, її світобачення,
ставлення до співрозмовника тощо впливають на перебіг комунікації, її регістрові характеристики,
атмосферу. У центрі уваги прагматичного аналізу перебувають такі поняття комунікації, як стратегії і
тактики спілкування, оцінні аспекти людської взаємодії, закони, правила і конвенції спілкування тощо.
Однак, досі не відомі прийоми аналізу мови, притаманні лише цьому методу, тому стверджувати про
існування прагматичного методу аналізу мови як самостійного натепер зарано.

Отже, лінгвістична прагматика спирається на екзистенціальну феноменологію та герменевтику,

виробляючи власні методи та прийоми аналізу мовного матеріалу для виявлення в ньому суб’єктивних
чинників, законів їх функціонування, взаємодії із семантичними і синтаксичними чинниками.

5. Структура лінґвістичної прагматики.

У межах сучасної лінгвістичної прагматики чітко виявляються дві тенденції: вивчення
прагматичного потенціалу мовних одиниць (морфем, слів, речень, текстів) та дослідження взаємодії
комунікантів у процесах мовного спілкування.
До категорій, які пов’язані з мовним кодом у спілкуванні і мають природу суб’єктивних чинників,
належать:

- «однорівневі», які функціонують у межах конкретної одиниці або обраного рівня абстракції,
підходу до структури лінгвістичної прагматики: лексичні та граматичні одиниці і категорії, невербальні
засоби спілкування, засоби референції (відсилання до об’єктів реальної дійсності), дейксису (вказування
на об’єкти дійсності або ментальні факти) та анафори (відсилання слухача, читача до певних частин
тексту), мовленнєві акти, мовленнєві жанри, дискурси (тексти) та їх категорії тощо;

- «міжрівневі», які виявляють свою прагматичну природу або на різних рівнях мовної системи,
або на різних рівнях членування одиниць і категорій самої лінгвістичної прагматики: категорії
пресупозицій, імплікацій та імплікатур, емпатії та її фокусу, модальності, умов успішності та інші, які
виявляються вже в межах мовленнєвих актів, мовленнєвих жанрів та дискурсів (текстів).

Зважаючи на тенденції в лінгвістичній прагматиці і трансформувавши ідею американського

лінгвіста Джекоба Мея щодо можливості членування лінгвопрагматики на мікро-, макро- і
мегапрагматику, науковці виокремлюють такі розділи лінгвістичної прагматики:
мікропрагматику, макропрагматику, мегапрагматику і прагматику міжкультурної комунікації.

Мікропрагматика (грец. mikros — малий і pragma — справа, дія) (прагматика одиниць мовного
коду в спілкуванні). Досліджує проблеми, пов’язані з прагматикою лексичних і граматичних одиниць та
категорій у Мові, Мовленні та Спілкуванні (Комунікації); імплікаціями та імплікатурами спілкування;
пресупозиціями в прагматичному аспекті; прагматичними аспектами референції, дейксису і анафори;
прагматичними аспектами теорії мовленнєвих актів.
 Макропрагматика (грец. makros — довгий, великий і pragma — справа, дія) (прагматика категорій
мовного коду в спілкуванні). Вона є центральною в дослідженні суб’єктивного чинника категорій Мови,
Мовлення і Комунікації. Її проблемне поле охоплює такі категорії мовного коду: прагматичні аспекти
інтенціональності, стратегій і тактик спілкування; комунікативну компетенцію учасників спілкування;
точку зору як когнітивно-прагматичну категорію спілкування; емпатію як категорію лінгвопрагматики;
фокус емпатії та його типи; модальність як семантико-прагматичну категорію; принципи і максими
спілкування як прагматичні категорії; прагматику ввічливості та її складники; прагматичні аспекти
невербальних засобів у спілкуванні та прагматику мовчання; прагматику контекстних складових
спілкування: регістр як категорію міжособистісного спілкування; атмосферу спілкування; тональність
як складову міжособистісного спілкування; загальні умови успішності спілкування.

Мегапрагматика (грец. megas — великий і pragma — справа, дія). Її проблемне поле формують
категорії, ширші за дискурси (тексти). Вони охоплюють усі складники мікро- і макропрагматик, оскільки
є носіями всіх виявів міжособистісної комунікації. До таких категорій зараховують соціальну та
міжкультурну комунікації, різноманітні характеристики процесів комунікації, пов’язані з природністю,
щирістю та деякими іншими категоріями, у яких виявляється внутрішній світ учасників комунікації.

Прагматика міжкультурної комунікації. Вона досліджує вплив суб’єктивних чинників у спілкуванні

носіїв різних лінгвокультур. У міжкультурній комунікації часто спостерігається перенесення навичок
спілкування, сформованих у межах однієї лінгвокультури, на перебіг інтеракції з носіями інших
лінгвокультур. При цьому можливі різноманітні комунікативні девіації, зумовлені впливом чинників
мікро-, макро- і мегапрагматик. Прагматика міжкультурної комунікації зорієнтована не лише на одиниці
та категорії мови (мовного коду в спілкуванні), а й на специфіку культури представників різних етносів.

Отже, сучасна лінгвістична прагматика активно формує і структурує проблемне поле своїх
досліджень, яке охоплює всі вияви суб’єктивного чинника в Мові, Мовленні і Комунікації як модусах
існування живої людської мови. Найважливішими структурними складниками цього проблемного поля
є мікро-, макро- і мегапрагматики, а також прагматичні аспекти комунікативних девіацій і
міжкультурної комунікації.

Комунікативна лінґвістика як наука і навчальна дисципліна

6. Загальні проблеми комунікативної лінґвістики.
Серед основних питань комунікативної лінгвістики-питання про загальні
закони комунікації ,специфіку комунікації залежно від різних умов(
соціальних, культурних тощо), структуру мови(мовного коду) у процесах
сплікування, закономірності взаємодії мовних і позаовних засобів комунікації,
закономірності взаємодії мовних і позамовних засобів комунікації, залежність
організації мовного коду від позамовних (ситуативних – у широкому сенсі
слова) явищ, етапи і закономірності породження і сприйняття мовлення в
різних комунікативних умовах, причини комунікативних невдач, а також про
методи дослідження мови і засобів інших семіотичних систем у процесах
комунікації.
Як навчальний курс комунікативна лінгвістика охоплює розділи пов'язані із
 1. природою, компонентами і формами комунікації (зокрема: комунікації
діяльністю, основними законами комунікації тенденції розвитку
сучасного спілкування, каналами комунікації вербальними і
невербальними компонентами спілкування, контекстом і ситуації
спілкування з зворотним зв'язком у спілкуванні тощо)
2. складовими комунікативного акту в міжособистісному спілкуванні:
a) мовним кодом (дискурсом, текстом, мовленнєвим жанром,
мовленнєвим актом повідомленням)
b) елементами інших знакових систем( жестами, мімікою, постави
тіла, інтонацією, темпом мовлення та іншими)
c) ситуативними елементами комунікації (регістром, тональність,
атмосферу спілкування тощо)
3. Породження і сприйняття мовлення, а також причинами механізмами і
типами комунікативних невдач
4. складовими комунікації пов'язаними з риторикою мовлення (стилем
спілкування ,комунікативно риторичними якостями мовлення,
функціональними стилями мовлення тощо)
5. проблеми міжкультурної та інших типів комунікації (соціалізацією
особистості, універсальним та ідіоетнічним у спілкуванні,
комунікативним стереотипом, комунікативними табу тощо )
6. практичними аспектами аналізу комунікативних ситуацій, складовими
комунікативного паспорта учасників спілкування, комплексним
комунікативним аналізом конкретних ситуації спілкування та інш)
Отже, комунікативна лінгвістика- розділ сучасної гуманітарної сфери
знань, який органічного синтезує лінгвістичні, психологічні,
філософські, логічні та інші підходи до живої людської мови у
спілкуванні
7. Сутність, категорії комунікативної лінґвістики, її взаємозв’язки з іншими галузями знання.
Категорії комунікативної лінґвістики. Спираючись на основні категорії лінгвістики і теорії
мовленнєвої діяльності (мова, мовлення, слово, лексема, речення, комунікативна одиниця, стиль, ді-
алект, культура мовлення та ін.; задум, реалізація мовного задуму, внутрішнє мовлення, зовнішнє
мовлення, вербалізація, породження і сприйняття мовлення, смисл та ін.), комунікативна лінгвістика
оперує власним категоріальним апаратом. Його ядро — базові
поняття: комунікація, спілкування, комунікативний акт, інформація, комунікативний смисл, ко-
мунікативна діяльність, мовний код, вербальні й невербальні засоби спілкування, інтеракція, та ін.
Навколо них концентрується відповідна лінгвокомунікативна проблематика
Взаємозв'язки комунікативної лінгвістики з іншими галузями знання. Комунікативна
лінгвістика - галузь знань, яка динамічно розвивається. Вона тісно пов'язана з філософією
логікою, семіотикою, соціологією, комунікативістикою (загальною теорією комунікативних
систем), інформатикою, кібернетикою, психологією, теорією штучного інтелекту тощо. Як складова
лінгвістики, вона постійно взаємодіє з усіма розділами традиційного
мовознавства (фонетикою, граматикою, лексикологією, стилістикою), а також з новітніми напрямами
лінгвістичних досліджень, зокрема теорією мовленнєвої діяльності, психолінгвістикою, етнолінгвіс-
тикою, структурною та прикладною лінгвістикою та ін.

Найтіснішими є зв'язки комунікативної лінгвістики з мовознавством, теорією

інформації, комунікативістикою, функціональною лінгвістикою, психолінгвістикою, теорією
мовленнєвої діяльності та соціолінгвістикою.

На розвиток комунікативної лінгвістики останніх десятиліть активно впливають

ідеї комунікативістики.

Комунікативістика (англ. соттипісоlogy, соттипісаtion science — наука про

комунікацію) - наука, яка вивчає системи засобів і гуманітарних функцій масових інформаційних
зв'язків, що здійснюються на різних етапах цивілізації за допомогою різних мов, а також вербальних і
невербальних засобів.

8. Предмет і завдання комунікативної лінґвістики.

Комунікативна лінвістика — розділ і водночас новий напрям сучасної науки про мову, предметом
якого є процеси спілкування людей з використанням живої природної мови, а також з урахуванням усіх
наявних складових комунікації (фізичних, фізіологічних, психологічних, соціальних, контекстних,
ситуативних та ін.). Це розділ науки, який вивчає мову в її відношенні до тих, хто її використовує.

Спілкування за допомогою мови є різновидом (можливо найважливішим) людської діяльності

загалом, у межах якої взаємодіють особистості як носії соціальних, психологічних, духовних,
когнітивних та інших чинників, а також мовні, ситуативні (у найширшому значенні слова) й інші
складові. У структурі спілкування дослідники виділяють три аспекти:

комунікативний - це обмін інформацією (у найширшому сенсі цього слова) між індивідами;

інтерактивний - це організація взаємодії між індивідами у спілкуванні;
перцептивний бік спілкування - це процес сприйняття один одного співрозмовниками й досягнення
на цій підставі взаєморозуміння.

Предметом комунікативної лінґвістики є вивчення мови в реальних процесах спілкування

(комунікації).

Жива людська мова в спілкуванні виявляється як комунікативний код, тобто мова в складній
взаємодії з елементами інших знакових систем (жестами, мімікою, поставами тіла, значущими рухами
частин тіла, одягом, прикрасами, запахами тощо), а також у взаємодії з чинниками:

ситуативними (час і місце спілкування, організація часу і простору спілкування

тощо), соціальними (соціальні ролі учасників спілкування: начальник — підлеглий, колега — колега,
викладач — студент), віковими (старший — молодший), гендерними (чоловік —
жінка), психологічними і психічними (темперамент, настрій, душевний і духовний світ), фізіологічними
(перебування у нетверезому стані) чинниками.

Завдання комунікативної лінґвістики:

— розв'язання загальних наукових проблем, пов'язаних із формуванням знань про комунікативні
процеси загалом, рух інформації в комунікації;

— вивчення проблем організації засобів мови (мовного коду) у різноманітних типах спілкування, у
динамічних комунікативних ситуаціях;
 — дослідження проблем міжособистісних стосунків у спілкуванні, зокрема в екстремальних і
конфліктних умовах, а також вивчення законів і правил кооперативного (безконфліктного) спілкування
як в одномовному середовищі, так і в міжкультурній комунікації;

— виявлення нових форм комунікативних практик, динаміки руху комунікативних потоків у

сучасному суспільстві, специфіки спілкування з використанням нових комунікативних каналів, зокрема
таких, як Інтернет, новітні телекомунікативні засоби тощо;

— формування практичних навичок безконфліктного спілкування під час дискусій, ділових розмов,
переговорів тощо; відпрацювання рекомендацій щодо досягнення високого рівня етики спілкування,
культури мовлення загалом; уміння виявляти і нейтралізувати патогенні тексти й дискурси;

— навчання практичному аналізу комунікативних ситуацій, які мають місце в щоденному житті й
зафіксовані в кращих зразках художньої літератури;

9. Методи комунікативної лінґвістики.

Ці методи відіграють роль методологічних засад комунікативної лінгвістики.

Семіотичний аналіз. Полягає в дослідженні різновидів комунікації з посиланнями на знакову
природу складників спілкування. Серед розділів семіотики є лінгвосеміотика, у межах якої
досліджується людська мова з позицій загальних властивостей знаків і знакових систем.
Складовими семіотики є: семантика , синтактика, прагматика
Прагматичний аналіз. Сутність його в тому, що психологічний тип людини, її настрої, світобачення,
ставлення до співрозмовника тощо впливають на перебіг комунікації, її тональність і атмосферу.
Класичні ідеї прагматики спілкування були висловлені в Джона Остіна, Джона Серля, Пола-Герберта
Грайса. Саме ці дослідники сформулювали важливі для комунікативної лінгвістики ідеї мовленнєвих
актів.
Структурний аналіз. Полягає в дослідженні елементів кожного явища та їхніх зв'язків (структури).
У мовознавстві найпоширенішими методиками структурного методу визнають дистрибутивний,
безпосередніх складників , трансформаційний і компонентного аналізу .
Пропагандистський аналіз. Застосовується у дослідженні масової комунікації (газети, радіо,
телебачення, реклама). Найпоширенішою схемою пропагандистського аналізу є схема британських
дослідників Дж. Джоветта і В. О'Доннела:
- ідеологія і мета пропагандистської кампанії;
- контекст, в якому здійснюється пропаганда;
- ідентифікація пропагандиста;
- структура пропагандистської організації;
- цільова аудиторія;
- техніка, яка використовується засобами масової інформації;
- спеціальна техніка;
- реакція аудиторії на техніку впливу;
- контрпропаганда (якщо вона є);
- ефект та оцінки впливу пропаганди на аудиторію.
Використовуючи ці методи і підходи, комунікативна лінгвістика виробила кілька власних методів
дослідження спілкування: дискурс-аналіз, контент-аналіз і трансакційний аналіз, інтент-аналіз.
Дискурс-аналіз. Це метод дослідження комунікації, який має своєю метою вияв соціального
контексту, що стоїть за усним чи писемним мовленням, дослідження взаємозв'язку між мовним
кодом у спілкуванні та соціальними, психічними, психологічними, культурними процесами. На фор-
мування дискурс-аналізу мали вплив деякі філософські, антропологічні та соціологічні концепції,
насамперед теорія мовленнєвих актів, започаткована Дж. Остіном і Дж. Серлем.
Контент-аналіз. Це сукупність методик і прийомів об'єктивного і кількісного опису змісту і
правил комунікації. Основа контент-аналізу — встановлення елементарної одиниці та
об'єктивні (кількісні) характеристики її функціонування у межах дискурсу (тексту). Такою най-
меншою одиницею є слово як символ. Більшими одиницями є тема, а в художньо-
белетристичному дискурсі, тобто у межах естетичної комунікації, — ідея, характер, тип, образ.
Трансакційний аналіз (лат. trans — крізь і акційний) — аналіз міжособистісних стосунків з
опертям на засоби мовного і пара-лінгвального (жести, міміка, постави тіла тощо) кодів; аналіз
спілкування із врахуванням психологічних ігор, в яких виявляються "его-стани» мовців, та
"сценаріїв", відповідно до яких часто підсвідомо діють учасники спілкування.(E.Берн)
Інтент-аналіз. Його сутність полягає в тому, що дослідник, аналізуючи комунікативну поведінку
учасників спілкування, “живий” дискурс, інтеракцію, намагається виявити істинні наміри
(інтенції) мовців.
10. Ідеї прагматики у філософії.
Проблеми, пов’язані з людським чинником у мові, зв’язками мови, мислення і свідомості, духовною
сутністю мови тощо, порушували дослідники різних напрямів і на різних етапах розвитку
лінґвофілософської думки. Однак наприкінці XIX ст. проблема «людина і мова» у деяких напрямах
філософії стала провідною.
Ернст Кассірер (1874—1945). Німецький філософ, представник марбурзької школи неокантіанства.
Створив концепцію природи мови, у якій людський (суб’єктивний) чинник був провідним. Ядром
його концепції стала філософія символічних форм. У «Вступі до філософії культури» Кассірер
стверджував, що «символ — ключ до природи людини», і «в людини між системою рецепторів і
ефекторів, які є у всіх видів тварин, є ще й третій елемент, який можна назвати символічною
системою.
Одним із найважливіших у концепції Е. Кассірера є положення про те, що функція вираження (тобто
мова) — константа свідомості, яка здійснює кореляцію між психічним і фізичним, завдяки чому
формується впевненість у достовірності зовнішнього світу на всіх стадіях його об’єктивації..
Е. Кассірер наголошував, що мова не віддзеркалює дійсності, а є «діалогом між Я і світом», у процесі
якого межі предмета чи явища отримують визначеність. Е. Кассірер зазначав, що «слово — це не
відображення власне предмета, а демонстрація образу, який здійснює в душі предмет».
Отже, важливою ідеєю неокантіанства і філософської концепції Е. Кассірера є положення про мову
як символічну форму діалогу людини (суб’єкта пізнання) зі світом, що передбачає існування інших
особистостей.
Людвіг Вітгенштейн (1889—1951). Австро-англійський філософ. З його ідеями пов’язаний
«прагматичний поворот» у філософії, що відбувся у 60—70-ті роки XX ст. Його наслідками стали
дослідження важливих аспектів організації живої природної мови у спілкуванні людей, виявлення
категорій, які мають вирішальне значення в розумінні сутності та природи мови, і збагачення
поняттєвого апарату сучасної лінґвістики, передовсім лінґвістичної прагматики.
У період написання «Філософських досліджень» (30-ті — 40-ві роки XX ст.) Л. Вітгенштейн тлумачив
філософію як діяльність з опису реальної мовної.
У «Філософських дослідженнях» автор відмовився від розгляду мови як абстрактної системи знаків.
За Л. Вітгенштайном, природна мова — це живі мовленнєво-мисленнєві акти, вплетені в складну
тканину багатоманітних форм людської діяльності.
Важливе також твердження Л. Вітгенштайна про те, що значення слова — це не лише якийсь
«об’єкт», до якого слово «прикріплене» як знак: «Значення слова — це його вживання в мові».
Як модель пояснення роботи «мов» Л. Вітгенштайн обрав принцип ігор і говорив про «мови» як
«мови-ігри». Він наголошував, що функціювання мови — це процес комунікативної діяльності з
двома необхідними аспектами: уживанням висловлення і його розумінням. Уживання мовного
висловлення постає у лінґвістичній філософії Л. Вітгенштайна як «хід» у мовній грі. Відтак «мови» —
складні лабіринти таких «ходів».
Ідеї «пізнього». Л. Вітгенштайна зумовили швидкий розвиток прагматики в межах аналітичної
філософії і лінґвістики. Лінґвофілософські ідеї, збагачені прагматичним баченням мови, розвивалися
у двох напрямах: аналіз природної мови і дослідження мови в контексті її вживання (вербальному,
невербальному, історичному, культурному, соціальному тощо). Ці напрями знайшли своє
відображення в межах теорії мовленнєвих актів, започаткованої Дж. Остіном. Його ідеї розвивали
філософи-аналітики, логіки, «власне» прагматики Дж. Серль, П. Строссон, Г.-П. Грайс, Дж. Ліч, Д.
Шпербер, лінґвісти А. Вежбицька, М. Нікітін та ін.

11. Формування ідей прагматики в логіці.

Формування ідей прагматики в логіці. Значний внесок у формування ідей загальної прагматики
зробили К.-І. Льюїс, Р. Карнап, Р. Монтеґю.
Кларенс-Ірвінґ Льюїс (1883—1964). Американський логік. У статті «Види значення» запропонував,
замість «семантичного трикутника» (знак — денотат — сигніфікат), «семантичний чотирикутник»: 1)
денотація знака (терміна) — це клас усіх наявних об’єктів, до яких можна правильно застосувати
певний знак (термін); 2) компрегенсія — поняттєвий зміст знака (терміна); 3) інтенція (інтенсіонал)
— правильне визначення терміна; 4) сигніфікація (сигніфікат) — сукупність ознак, яка є суттєвою для
правильного іменування предмета певним терміном.
Річард Монтеґю (1930—1971). Американський логік. Вибудовуючи свою систему логіки, указав на
три координати існування явищ мови логіки відповідно до трьох «вимірів» природної мови —
семантику, синтактику і прагматику. Прагматика отримала у Монтегю назву «координата можливого
світу» (possible world coordinate), яку формують чинники істинності/ хибності стосовно конкретних
можливих світів.
12. Розвиток ідей прагматики в семіотиці.

На розвиток ідей лінґвістичної прагматики значний вплив мали концепції семіотики, засновниками
якої, як і загальної прагматики, вважають Ч.-С. Пірса і Ч.-В. Морріса.
Чарльз-Сандерс Пірс (1837—1914). Американський філософ. Відіграв визначну роль у формуванні
сучасних логіко-математичних концепцій і заклав основи загальної теорії знаків (семіотики). За Ч.-С.
Пірсом, знакова ситуація, або ситуація означування об’єктів світу, принципово тричленна і
складається із: 1) знака як величини, що має фізичну природу і здатна в певній ситуації заміщати
собою щось інше; 2) інтерпретанти як іншого знака, локалізованого у свідомості людини під
впливом знака; 3) об’єкта, представленого, заміщеного знаком. Важливою є думка вченого, що
знаки провляють себе лише в діяльності суб’єкта, тобто в процесі семіозису — означування чогось
кимось, що відбувається не механічно, а за активної участі людини як творця.
Чарльз-Вільям Морріс (1901—1978). Американський семіотик. Обґрунтував виокремлення
прагматики як виміру семіотики поряд із семантикою і синтактикою. Цій концепції він присвятив
працю «Основи теорії знаків», а також фрагменти книги «Значення і означування. Знаки і дії».
Найважливішою особливістю його концепції є біхевіористична (поведінкова) орієнтація, згідно з
якою «мова — соціальна система знаків, яка опосередковує реакції членів колективу стосовно один
одного і оточення».
Ч.-В. Морріс визначив три виміри семіозису: семантичний вимір — відношення знаків до
об’єктів; синтактичний вимір — відношення між знаками; прагматичний вимір — відношення знаків
до їхніх інтерпретаторів. Усі три виміри семіотики в процесах семіозису, на думку Ч. Морріса,
нерозривно пов’язані.
Ч. Морріс практично окреслив проблемне поле сучасної лінґвістичної прагматики: усі вияви
суб’єктивного чинника в мові. Для цієї науки, зорієнтованої на «живе життя» мови в процесах
інтеракції людей, актуальним є твердження Морріса про те, що прагматист (той, хто досліджує мову
з прагматичних позицій) схильний розглядати її як тип комунікативної діяльності, соціальної за
походженням і сутністю, за допомогою якої члени соціуму успішніше задовольняють свої
індивідуальні та загальні потреби.
Задовго до формулювання Дж. Остіном концепції констативів і перформативів, яка стала основою
теорії мовленнєвих актів, Ч.-В. Морріс висловив думку про те, що висловлення можуть
безпосередньо впливати на людей: «Знаки мови мають багато інших застосувань, окрім
повідомлення підтверджуваних пропозицій: вони можуть бути багаторазово використані для
керування власною поведінкою або поведінкою інших людей, що вживають знаки, шляхом
витворення деяких інтерпретант. До цього типу належать накази, питання, прохання і апеляції...».
Він практично сформулював певні типи мовленнєвих актів, які згодом Дж. Остін визначив як
декларативи, експресиви, комісиви та ін.
Отже, у лоні семіотики сформувалася загальна ідея прагматики як одного з найважливіших
«вимірів» знакових систем, які обслуговують діяльність людини і суспільства. І хоча дія
прагматичного чинника фактично не поширювалася за межі окремих висловлень (речень, суджень),
ідея впливу людського чинника на семантичні й синтактичні процеси прислужилася для подальшого
розвитку лінґвістичної прагматики.

13. Ідеї прагматики в лінґвістиці.

Розвиток світових лінґвістичних ідей не завжди супроводжувався зверненням до людського чинника
в мові. Деякі з них з’явилися в науці про мову досить пізно. В історії розвитку ідей лінґвістичної
прагматики виокремлюють два етапи:
1. Початковий етап (кінець XVIII — 50-ті роки XX ст.). На цьому етапі утвердилися поняття «людський
чинник» у мові та деякі ідеї лінґвістичної прагматики. Його визначають як етап формування
антропних концепцій мови.
2. Сучасний етап розвитку лінґвістичної прагматики (початок 60-х років XX ст. — початок XXI ст.). Етап
достатньо динамічний, функційно-комунікативний щодо сутності і становлення прагматики.
Людина як творець мови і її користувач постає насамперед у концепціях гумбольдтіанства і
неогумбольдтіанства. Вільгельм фон Гумбольдт (1767—1835), засновник загального мовознавства і
філософії мови, одним із перших аргументовано, спираючись на дані великої кількості мов, довів
факт духовної спорідненості людини та її мови.
В основі концепції мови Гумбольдта — антропологічний підхід, за яким вивчення мови має
перебувати в тісному зв’язку з дослідженням свідомості і мислення людини, її культури та духовного
життя: «Мова — то душа в усій її сукупності. Вона розвивається за законами духу».
Гумбольдт постійно наголошував на нерозривності понять «мова» і «народ» («нація»), «мова» і
«культура». Для нього «народ» («нація») — це така форма вияву людського духу, яка має «мовний»
статус. Мова і духовна сила народу розвиваються в єдності, формуючи його інтелектуальну
здатність.
Призначення мови полягає в тому, щоб здійснювати «перетворення світу на думки»; бути
посередником у процесах взаєморозуміння людей, виразником їхніх думок і почуттів; слугувати
засобом розвитку внутрішніх сил людини, впливати на мислення, почуття і світобачення мовців.
Лінґвофілософські ідеї В. фон Гумбольдта наприкінці XIX ст. були призабуті, а на початку XX ст. навіть
витіснені структуралізмом. Лише в середині XX ст. вони відродилися в неогумбольдтіанстві.
Неогумбольдтіанство — сукупність лінґвофілософських поглядів на сутність і природу мови, зв’язки
дійсності, мови, мислення і культури, які мають своїми витоками ідеї В. фон Гумбольдта на мову як
діяльнісну силу, що активно впливає на мислення, інші сфери людського буття і часто повністю
визначає їх.
Основні положення філософії мови неогумбольдтіанства — це:
1.Кожна мова унікальна не лише за структурою, а й із погляду зафіксованої в ній картини світу. У
європейському неогумбольдтіанстві йдеться про унікальність моделей світу будь-якої мови; в
американському допускається можливість існування деяких узагальнених поняттєвих стандартів,
наприклад SAE (Standard Average European — європейський поняттєвий стандарт).
2. Спосіб мислення народу, який розмовляє певною мовою, визначає спосіб організації цієї мови.
3. Спосіб мислення кожного народу унікальний; характер мислення, його логіка залежать від
мовних картин світу. Звідси — ідея неможливості взаєморозуміння між «мовними колективами», які
послуговуються різними мовами і відповідно мають різні способи та «логіку» мислення.
Лінґвістичні концепції першої половини XX ст.
Важливі ідеї лінґвістичної прагматики було сформульовано в концепціях філологів, зокрема
лінґвістів, початку і середини XX ст. Серед них К. Бюлер, Ш. Баллі, М. Бахтін, Е. Бенвеніст, Р. Якобсон
та ін.
Сучасний етап розвитку лінґвістичної прагматики
Становлення сучасної лінґвістичної прагматики як напряму мовознавчих досліджень відбувалося на
межі 60—70-х років XX ст. Деякі дослідники за початок відліку беруть вихід у світ у 1969 р. книги Дж.
Серля «Мовленнєві акти», інші — Міжнародний симпозіум із прагматики у 1970 р. Саме в цей
період активізувалися лінґвопрагматичні дослідження живої природної мови, а прагматику почали
визнавати лінґвістичною дисципліною.
Межі проблемного поля лінґвістичної прагматики донині чітко не визначені.
У 80-ті роки Т. ван Дейк почав когнітивні дослідження моделей опрацювання тексту (дискурсу)
людиною. Так з’явилася когнітивна теорія прагматики,яка з’ясовує характер зв’язку між різними
когнітивними (концептуальними) системами та умовами успішності мовленнєвих актів у конкретних
ситуаціях. Ван Дейк уважає, що соціальні умови, які активно впливають на формування прагматики
дискурсу, зокрема такі як авторитет, влада, рольові відносини, категорії ввічливості, когнітивно
зумовлені, тобто релевантні тією мірою, якою учасники комунікації знають ці правила, конвенції і
здатні їх використовувати в спілкуванні.
У 90-ті роки XX ст. ван Дейк збагатив прагматичну теорію тексту (дискурсу) поняттями теорії
комунікації та загальної прагматики.
Джеффрі Ліч. Британський лінґвіст. Трактує прагматику як складник лінґвістики, який вивчає
значення в його зв’язках із мовними ситуаціями, тобто «значення висловлення» у конкретній
ситуації на противагу до семантики, яка вивчає значення в мові. Він наголошує, що прагматичне
значення виражає наміри мовця. Мова, на думку Ліча, охоплює формальну систему, якою є
граматика в найширшому сенсі слова, і прагматику, яка її доповнює.
Наприкінці 80-х — на початку 90-х років проблематика лінґвістичної прагматики значно
розширилася. її почали асоціювати зі студіями над дискурсом (Ж. Мошлер, А. Ребуль, А. Круз).
У контексті проблем лінґвістичної прагматики кінця XX — початку XXI ст. перспективними є концепції
Дж. Мея та І. Сусова.
Джейкоб Мей (нар. 1949). Американський лінґвіст. Трактує прагматику як науку про
мову, витлумачену «в її реальному використанні людьми для досягнення ними потрібної мети»,
тобто в суспільному контексті. Саме соціум вимагає від комунікантів дотримання певних умов
застосування мови в спілкуванні.
Дж. Мей виокремлює два рівні прагматики — мікропрагматику і макропрагматику. На рівні
мікропрагматики він пропонує вивчати реалізацію мовленнєвих актів у діалозі; на макрорівні —
прагматичний акт і прагмему.
Отже, до дослідницького поля сучасної лінґвістичної прагматики належать умови, за яких людина
(суб’єкт мовлення) використовує мовні засоби в спілкуванні (умови адекватного добору та
використання одиниць і категорій мови з урахуванням усіх контекстних, ситуативних чинників з
метою досягнення найефективнішого впливу на партнера комунікації, аудиторію, читачів). Водночас
вона постає як сфера знань без чітких меж. Однак попри певну невизначеність предметного поля,
цей напрям досліджень мови в динаміці, у спілкуванні особистостей є одним із
найперспективніших.
22. Спілкування і комунікація – співвідношення понять. Функції спілкування.
Спілкування (комунікація) - особливий тип людської діяльності, поряд з діяльністю когнітивною
(мисленнєвою), трудовою, ігровою та ін. Комунікація в суспільстві здійснюється за певними
законами, у межах віками відпрацьованих моделей, усталених форм. Зв'язки мислення і мовлення
втілюються передусім у процесах породження і сприйняття мовлення, які, в свою чергу,
відбуваються за певними мисленнєво-мовленнєвими законами і правилами.
Спілкування людей - складний процес взаємодії особистостей у конкретному часовому й
просторовому вимірі. Будь-які стосунки людей з використанням мови мають багато спільних ознак,
що дозволяє стверджувати про спілкування як універсальну категорію.
Часто у побутовому мовленні, а іноді й у науковій літературі спілкування ототожнюють з
комунікацією. Однак поняття «спілкування» і «комунікація» різняться між собою. Поняття
«спілкування» є більш загальним, а «комунікація» — конкретним, що позначає лише один із типів
спілкування.
Спілкування - сукупність зв'язків і взаємодій людей, суспільств, суб'єктів (класів, груп,
особистостей), у яких відбувається обмін інформацією, досвідом, уміннями, навичками та
результатами діяльності.
Це комплексне поняття, що охоплює всі можливі типи процесів взаємозв'язку і взаємодії людей:
інформаційний (обмін інформацією), інтерактивний (зв'язки і впливи учасників) і перцептивний
(сприйняття органами чуттів).
Спілкування — одна з необхідних і всезагальних умов формування і розвитку суспільства й
особистості. Комунікація ж, як правило, пов'язана лише з інформаційним зв'язком.
Комунікація (лат. соттипісо — спілкуюсь із кимось) — смисловий та ідеально-змістовий аспект
соціальної взаємодії; обмін інформацією в різноманітних процесах спілкування.
Комунікація складається з комунікативних актів (одиниць комунікації).
Акт комунікативний – найзагальніше поняття комунікативної лінгвістики; інтеракція, процес,
який відбувається в певному місці, на пересіченні осей простору і часу між адресантом і
адресатом, результатом котрого є дискурс (текст). В комунікативних актах беруть участь
комуніканти, що породжують висловлення та інтерпретують їх. Комунікація при безпосередньому
спілкуванні комунікантів включає невербальні компоненти, наприклад, жести, міміку. Комунікація в
будь-якому випадку обумовлюється екстралінгвістичними факторами (вплив ситуації
спілкування, пресупозиція – імпліцитний компонент смислу повідомлення/ висловлення, який
повинен бути істинним, щоб повідомлення загалом не сприймалось як семантично аномальне
або недоречне у певному контексті, національно-культурна традиція).
Комунікація може здійснюватись засобами вторинних семіотичних систем (“мови наук”, музична
нотація, привила ігор, азбука Морзе, мови програмування в діалогах з ЕОМ), або засобами
“первинних мов” (пантоміма, система жестів). Поняття комунікації використовується також в теорії
інформації, в дослідженнях, що розробляють проблеми штучного інтелекту, задачі створення
діалогових систем “людина-комп’ютер”.

Функції спілкування. Спілкування в сучасному інформаційно насиченому суспільстві виконує такі

функції:
1 — контактну (встановлення атмосфери обопільної готовності передавати і сприймати
повідомлення та підтримувати взаємний зв'язок до завершення акту спілкування);
2 — інформаційну (обмін інформацією, описами, запитаннями та відповідями);
3 — спонукальну (заохочення партнера, аудиторії або ж самого себе до виконання певних фізичних,
фізіологічних, інтелектуальних, духовних та інших дій);
4 — координаційну (взаємне орієнтування й узгодження дій учасників спілкування щодо їх спільної
діяльності);
5 — пізнавальну (адекватне сприйняття і розуміння змісту повідомлень, а також взаємне розуміння
намірів, установок, переживань, станів один одного);
6 — емотивну («обмін» емоціями, спричинення до появи у партнера по комунікації, аудиторії
певних переживань, психічних станів тощо);
7 — налагодження стосунків (усвідомлення і фіксування свого місця в системі рольових, статусних,
ділових, міжособистісних стосунків);
8 — впливову (спрямування на зміну стану, поведінки, ціннісно-мотиваційної сфери партнера:
намірів, поглядів, думок, рішень, уявлень, потреб, рівня активності, смаків, норм поведінки, оцінних
критеріїв тощо).
У процесі спілкування ці функції тісно взаємодіють; може також переважати якась одна або
декілька.
Функції комунікації визначають її роль у суспільстві:
1. Комунікація як міжособистісний (соціальний) процес і вид соціальної діяльності є одним із
найважливіших чинників формування суспільства. У ньому вона виконує «цементуючу» роль.
2. Комунікація — найважливіший «механізм» формування індивіда як соціалізованої особистості,
пов'язаної з конкретним етносом, його культурою, історією, психологією тощо, тобто специфікою
світосприйняття, світобачення.
3. Комунікація загалом сформувала людину як вид homo sapiens (мисляча людина), виділила його зі
світу тварин, «прив'язавши» засобами референції (лат. refero — повідомляю), тобто виділення,
позначення всього того, що її оточує, саме до «цього світу», зорієнтувала в ньому, сприяла розвитку
розуму як одного з найважливіших центрів сприйняття та осмислення світу.
4. Комунікація є засобом корекції соціального вияву індивіда або групи.
5. Комунікація забезпечує існування соціальної пам'яті, зберігання й передавання інформації між
генераціями і в межах однієї генерації.
6. Комунікація сприяє синхронізації життя суспільства у часі та просторі.

23. Основні відмінності спілкування людей і тварин.

Найважливіші відмінності у спілкуванні людей і тварин полягають у тому, що:

1. Мовне спілкування людей біологічно нерелевантне, на відміну від біологічно релевантного (який
сприяє розрізненню мовних одиниць) спілкування тварин.
2. Мовне спілкування людей тісно пов'язане з пізнавальними процесами. Знаки-повідомлення у
тварин (спів птахів, ультразвуки риб, крики, рик, гавкіт, клекіт, постави покірності або погрози тощо)
е реакцією на подію, що вже відбулася, і одночасно стимулом до аналогічної реакції (або
аналогічного емоційного стану) в інших.
3. Мовне спілкування людей є змістовим. Мові доступні усі можливі види змісту — позачасове,
вічне й миттєве, загальне й індивідуальне, абстрактне і конкретне, раціональне й емоційне, власне
інформативне і спонукальне. У комунікації ж тварин домінує експресивна інформація й інформація
спонукальна.
4. Структура людської мови має рівневу будову з різними типами елементів на кожному рівні, що є
основою членоподільності мови, її гнучкості, компактності, можливості вираження нових смислів.
Повідомлення у тварин є нечленоподільним, однорівневим, пов'язаним із невеликим набором
початкових значень.
24. Спілкування як діяльність. Типи спілкування.

Спілкування як процес розгортається послідовно, має плин (інколи значний) у часі, здійснюється
під контролем свідомості учасників, тобто має всі ознаки діяльності.

Засновники теорії мовленнєвого спілкування — Л. Виготський, О.М. Лєонтьєв, О. Лурія, О.О.

Леонтьєв, Т. Ахутіна (Рябова) та інші вважають комунікацію різновидом людської діяльності
загалом, мовленнєвою діяльністю (МД) поряд з трудовою, ігровою, пізнавальною та ін. Саме в
діяльності відбувається перехід об'єктивного відображуваного в суб'єктивний образ, в ідеальне.

З психологічного погляду будь-яка діяльність певним чином структурована. Л. Виготський і його

послідовники вважають, що найважливішими складовими діяльності є:

1. Мотив — причина, поштовх до початку діяльності. Мотиви можуть бути найрізноманітнішими і

стосуватись практично всіх сфер людського життя: фізичної, фізіологічної, інтелектуальної,
духовної.

2. Мета — усвідомлене уявлення про результат, якого необхідно досягти в процесі діяльності.
Мета тісно пов'язана з мотивом діяльності й впливає на її подальший перебіг.

3. Дія — здійснення чого-небудь з конкретною метою, яка випливає із загальної мети.

4. Операція — спосіб здійснення дії. Операції співвідносні з умовами досягнення мети (місцем,
часом, оточенням, ситуацією, контекстом, різноманітними внутрішніми та зовнішніми впливами
тощо).

Діяльність — динамічна система, у межах якої постійно відбуваються трансформації: акт

діяльності може втрачати мотив і перетворюватися на дію, яка реалізує іншу діяльність; і навпаки,
дія може набувати самостійної спонукальної сили й стати актом діяльності; дія може
трансформуватись в операцію, почати реалізовувати різноманітні типи мети.
Класифікують діяльність за різними ознаками:

— за якісною специфікою (трудову, ігрову, пізнавальну);

— за сферами вияву (зовнішню, або матеріальну, і внутрішню, або теоретичну);

— за результатами (конструктивну і деструктивну);

— за мірою участі творчого начала (творчу, або пошукову, і рутинну, або автоматизовану);

— за участю складових найважливіших сфер вияву людини (когнітивну, психічну, психологічну,

духовну, фізичну, фізіологічну та ін.).

Ці та інші типи діяльності можуть трансформуватись один в інший, супроводжувати інші типи
тощо.

За цією класифікацією мовленнєва діяльність (МД) належить до внутрішньої, творчої, когнітивно-

психічної з різною мірою конструктивності. Вона, як зазначає О. М. Лєонтьєв, є істинною
діяльністю, що зберігає загальну структуру людської діяльності, у якій би формі не здійснювалася.
Ця діяльність не може бути виключена із суспільного процесу.

МД— це певна абстракція, не зіставна з іншими видами діяльності, наприклад працею або ж
грою, оскільки обслуговує всі види діяльності і є складовою кожного.

На думку деяких дослідників, теорія мовленнєвої діяльності (ТМД) має дві складові:
психолінгвістику і комунікативну лінгвістику (теорію мовленнєвої комунікації). До
компетенції психолінгвістики належить вивчення внутрішніх, психофізіологічних умов
породження і сприйняття мовленнєвого висловлювання. Вона орієнтується на психологію
особистості. Комунікативна лінгвістика досліджує психосоціальні умови породження і
сприйняття мовленнєвого висловлювання, мовленнєве спілкування особистості, орієнтується,
крім психології особистості, і на соціальну психологію, яка оперує поняттєвим апаратом для
дослідження особистостей, що спілкуються і взаємодіють. Отже, комунікативну лінгвістику можна
вважати соціопсихолінгвістикою.

Мовленнєве спілкування — це передусім соціальна взаємодія, оскільки, як зазначають сучасні

російські психолінгвісти Ю. Сорокін, Є. Тарасов і О. Шахнарович, в нього люди вступають не для
того, щоб обмінятися інформацією — це завжди лише засіб для досягнення іншої, немовленнєвої
мети, яка може і не усвідомлюватися комунікантами... У повсякденній свідомості, що
актуалізується в спілкуванні, відображаються соціальні відносини (національні, класові, групові,
трудові, між-особистісні та ін).

Типологія спілкування.Існує кілька типологій спілкування за різними критеріями:

1. За участю чи неучастю мови вербальне або невербальне спілкування. До засобів

невербального спілкування належать міміка, жести, постава, тип одягу, зачіска тощо, а також
інтонація, тембр голосу тощо.

2. За формою реалізації засобів мовного коду: усне спілкування (); письмове ; друковане. Окремо
виділяти його запропонував чеський мовознавець Йожеф Вахек (1909—1996).

3. За темою спілкування: політичне, наукове, побутове, релігійне (фідеїстичне), філософське,

навчально-педагогічне, виховне та ін. Теми, які порушуються в спілкуванні, мають вплив на його
перебіг.
4. За метою спілкування: ділове спілкування (переслідує конкретну предметну або інформаційну
мету); розважальне (проведення часу в спілкуванні).

5. За мірою офіційності: офіційне спілкування неофіційне

6. За мірою контрольованості: формальне неформальне

7. За кількістю співрозмовників: внутрішнє (кому-нікант спілкується сам із

собою); міжособистісне (спілкуються двоє); комунікація в межах малої мовної групи (3-5
комунікантів); публічне (20-30 і більше).

8. За соціальними чинниками: особистісно зорієнтоване і соціальна зорієнтоване

9. За формою спілкування: закрите, відкрите і змішане спілкування

10. За свободою вибору партнера: ініціативне, вимушене спілкування (

11. За скерованістю стосовно адресанта, адресата і об'єкта комунікації: активна

гетерокомунікація (мовець і адресат є одночасно суб'єктом щодо себе і суб'єктом щодо іншого
та об'єктом щодо себе та об'єктом щодо іншого; це звичайна діалогова система); аутокомуні-
кація, або інтрасуб'єктивна квазікомунікація (суб'єкт одночасно є адресантом і адресатом
(внутрішній діалог), тобто є об'єктом щодо себе безпосередньо); пасивна
псевдоадресація (суб'єкт має фіктивного адресата, репрезентуючи природну знаковість);
і псевдомовлення (суб'єкт є псевдомовцем в акті простих фізичних дій). Разом з тим, факт
відсутності конкретного адресата не завжди перетворює описову ситуацію на квазімовленнє-вий
акт, оскільки потребує активної роботи читача; псевдоспілкування («розмови» з тваринами,
рослинами, неживими об'єктами тощо).

12. За тривалістю: постійне (переважає у колективах і сім'ях); періодичне (у випадку

кількаразових зустрічей, наприклад з лікарем); короткотривале (спілкування з попутниками в
транспорті, в черзі); довготривале (з друзями тощо).

У межах соціальної психології виділяють типи спілкування з урахуванням соціальних

характеристик його учасників. Ними можуть бути: індивіди (І), соціальні групи (Г) (множини людей
зі спільними соціальними ознаками: сім'я, родичі, друзі тощо) і масові сукупності людей (Види
комунікативної діяльності, активними суб'єктами котрих виступають І або Г, або М, називають
мікрокомунікацією, мідікому-нікацією, макрокомунікацією. У межах цих типів комунікації
спілкування може виявлятись як наслідування (н), діалог (д), управління (у).

виділяють також такі типи комунікації:

— псевдоінформування (подання відомої інформації як нової);

— дезінформування (повідомлення інформації, яка не відповідає дійсності);

— параінформування (асоціативні натяки, латентні (приховані) смисли));

— метаінформування (обман, мотивована брехня).

Отже, комунікативна лінгвістика розглядає процес мовленнєвого спілкування як соціальну

міжособистісну інтеракцію із специфічними складовими, типами і законами.
25. Основні закони спілкування.

Засновники теорії мовленнєвого спілкування — Л. Виготський, О. М. Лєонтьєв, О. Лурія, О.О.

Леонтьєв, Т. Ахутіна (Рябова) та інші вважають комунікацію різновидом людської діяльності
загалом, мовленнєвою діяльністю (МД) поряд з трудовою, ігровою, пізнавальною та ін. Саме в
діяльності відбувається перехід об'єктивного відображуваного в суб'єктивний образ, в ідеальне.

У комунікації, як і в системі мови, діють певні закони. Реалізуються вони незалежно від того, хто
конкретно спілкується, з якою метою, в якій ситуації тощо. Крім комунікативних законів (загальних
законів), у спілкуванні людей з участю мови діють також правила спілкування. Їх слід розрізняти:

Комунікативні закони - найзагальніші нежорсткі тенденції, які наявні у всіх типах групового і
масового спілкування.

Правила спілкування - рекомендації щодо ефективного спілкування, які склалися в суспільстві й

віддзеркалюють комунікативні традиції певного етносу.

Російський мовознавець і фахівець з теорії та практики ефективної комунікації Й. Стернін

виокремлює низку основних законів спілкування:

1) закон дзеркального розвитку спілкування,

2) закон залежності ефективності спілкування від комунікативних зусиль,

3) закон прогресивного зростання нетерпіння слухачів,

4) закон зниження рівня інтелекту аудиторії зі збільшенням її чисельності,

5) закон комунікативного самозбереження,

6) закон ритму спілкування,

7) закон мовленнєвого самовпливу,

8) закон довіри до зрозумілих висловлювань,

9) закон притягування критики,

10) закон самовиникнення інформації,

11) закон модифікації нестандартної комунікативної поведінки учасників спілкування,

12) закон прискореного поширення негативної інформації,

13) закон спотворення інформації («зіпсутого телефону»),

14) закон емоційної афіліації («зараження»),

15) закон мовленнєвого посилення емоцій,

16) закон мовленнєвого поглинання емоцій,

17) закон емоційного пригнічування логіки.

Знання комунікативних законів та вміння використовувати їх, а якщо необхідно - протистояти їм -

важлива складова комунікативної компетенції кожної освіченої людини.

26. Особливості міжособистісного спілкування.

У житті людини чи не найважливіше місце належить міжособистісному спілкуванню.

Міжособистісне спілкування - комунікація між двома і більше особами, яка спирається на їх
психологічний і когнітивний зв'язок, що ґрунтується на особистісно сформованих засадах.
Міжособистісне спілкування характеризується кількісною ознакою (наявність 2-3 осіб на противагу
спілкування в малих та великих мовних групах, а також масовому) та якісною ( воно має більше
вона має місце лише в тому разі, коли комуніканти сприймають один одного як неповторні
особистості, що не залежить від кількості учасників спілкування).

Міжособистісному спілкуваню властиві такі риси:

 неповторність взаємодії в межах комунікативного акту

 незамінність іншими типами зв'язків між людьми
 взаємозалежність учасників міжособистісного спілкування
 взаємне з'ясування особистісних стосунків
 пошук спільної вигоди
 взаємні психологічні орієнтації
 наявність спільних знань
 особистісні засади спілкування
 визначення соціальної ролі учасників

Залежно від мети соціальних і психологічних дистанції які виникають між партнерами
виокремлюють кілька рівнів міжособистісного спілкування:

 ритуальний (соціально-рольовий); мета спілкування на цьому рівні - виконання очікуваної

ролі, демонстрування знання норм соціального середовища
 діловий (маніпулятивний); метою є організація спільної діяльності пошук засобів
підвищення ефективності співробітництва тощо
 інтимно-особистісний; мета задоволення потреби в розумінні, співчутті, співпереживанні.
За своєю сутністю інтерперсональні спілкування це - трансакційний процес учасники якого
залежать один від одного як творці комунікативного акту залишаючись при цьому неповторними
особистостями.

Відомі сучасні американські психологи П, Вацлавик, Д. Бівін та Д. Джексон в праці «прагматика

людських комунікацій» визначили найважливіші особливості трансакційного міжособистісного
спілкування:

Неуникність спілкування. Суть цього принципу в тому що всі мусять комуні кувати, комунікація
немає свого протичлена «не комунікація».

Невідворотність спілкування. Полягає в тому що інформація повідомлень у спілкуванні творить

нові ментальні стани тих хто її сприймає чи навіть нові ситуації.

Двоаспектність спілкування. Значеннєвий аспект спілкування передбачає описування осмисленого

учасниками спілкування реального світу. Одночасно вони описують існуючі між ними
взаємозв'язки соціально-рольові, психологічні, духовні. Це аспект реляційний.

Взаємопристосування учасників. Вимагає узгодження систем знаків вербального і невербального

кодів комунікантів які можуть суттєво відрізняються. Йдеться не лише про різні мови а й про
специфічне використання засобів мовного коду спільної для мовця і слухача ідіоетнічної мови.

Пунктуальність подій. Передбачає внесення кожним з учасників комунікації у спілкуванні свого

бачення послідовності, упорядкованості події, причин і наслідків, стимулів і реакцій.

Симетричність або компліментарність. Симетричність ґрунтується на засадах рівності визнання

кожним з учасників спілкування неповторності іншого. Комплементарність спирається на
протилежні засади, один з учасників домінує інші перебувають на позиції залежного наприклад
викладач студент лікар пацієнт.

Отже особливості міжособистісного спілкування свідчить про визначальну роль в житті людини і
суспільства загалом. Адже сутність людини полягає не тільки в тому що вона гомосапіенс тобто
істота яка мислить а й тому що вона homo loquen тобто істота яка розмовляє, спілкується.

27. Тенденції розвитку сучасного спілкування.

У другій половині 20 століття характер спілкування істотно змінився, що зумовлено впливом

науково-технічного прогресу і науково-технічної революції. Однак, як зазначає Й. Стернін,
найважливішою причиною цих змін є персоніфікація особистості (термін російського історика
антрополога Б. Паригіна).

Персоніфікація особистості - усвідомлення людиною індивідуальної неповторності, несхожості на

інших людей.

Персоніфікація впливає мобільність, культуру особистості, почуття власної гідності, духовні і

матеріальні потреби. Із персоніфікацією пов'язані вибір цінностей, прийняття самостійних рішень;
зменшується час протягом якого людина спілкується з близькими людьми, але відповідно
збільшується час комунікації з новими, часто чужими і неприємними людьми, зростає дистанція
між поколіннями, збільшується кількість мікрогруп у колективах, кількість об'єднань людей за
груповими інтересами.

Персоніфікація особистості значною мірою позначається на спілкуванні, яке в сучасному

суспільстві характеризується певними особливостями:

1. Розширюються сфери спілкування.

2. Час спілкування з тими, хто цікавить особистість, неухильно скорочується; багато часу
забирає робота, транспорт; на спілкування з близькими залишається менше часу.
3. Збільшується питома вага коротких, поверхових мовленнєвих контактів; люди відучуються
виголошувати розлогі монологи.
4. Скорочується час спілкування з людьми за рахунок зростання часу спілкування із засобами
масової інформації.
5. Ухиляння від спілкування в силу перенавантаженості різноманітними типами комунікації
протягом дня.
6. Збільшується час примусового спілкування людей похилого віку в сім'ї: в окремих сім'ях
старші люди тижнями спілкуються лише з близькими.
7. Розширюється примусове спілкування за місцем роботи.
8. Інтенсифікується спілкування у сфері обслуговування.
9. Зростає рівень знеосіблення спілкування, збільшується кількість ситуацій в котрих люди
спілкуються, не знайомлячись, не вступаючи в особистісні стосунки.
10. Накопичення інформації поглинає значно більше часу, ніж її обговорення. Люди дивляться
фільми, читають газети, але менше обговорюють інформацію яку вони отримали.
11. Зростає частка емоційного спілкування в загальному обсязі комунікації. Часто спілкування
набирає форму емоційного вибуху.
12. Розширюється сфера застосування усного мовлення. Люди все менше листуються, частіше
спілкуються по телефону.
13. Зростає частка спілкування за допомогою засобів сучасного зв'язку.
14. Скорочується ініціативне спілкування але збільшується частка спілкування офіційного,
примусового, рульового, фактичного стилю.

28. Огляд моделей комунікації.

В історії розвитку різних наук, а згодом і теорії комунікації було створено значну кількість моделей
комунікації (а також міжособистісного спілкування). Ці моделі з урахуванням різних складових
комунікативного акту, типів зв'язків між учасниками і плину спілкування класифікують на три
групи:

Лінійні моделі. Свої варіанти цих моделей запропонували американський вчений Гарольд
Лассвелл, американський дослідник з проблем комунікації та штучного інтелекту Клод Шеннон,
американський мовознавець російського походження Роман Якобсон, радянський філолог,
культуролог Юрій Лотман. У їх межах комунікація розглядається як лінійний, односкерований
процес - від відправника (адресанта) до отримувача (адресата).

Інтерактивні моделі. Отримали в теорії комунікації таку назву з огляду на те, що передбачають
активність усіх учасників спілкування. Тому обов'язковим елементом комунікації є зворотний
зв'язок. Запропонували ці моделі спілкування російський філолог Михайло Бахтін, французький
філософ Ролан Барт, російський філософ Густав Шпет. Інтерактивні моделі зображають
комунікацію як низку дискретних (переривчастих) актів, що мають початок і кінець і в яких
відправник значною мірою детермінує дії того, хто отримує повідомлення. Однак у цих моделях
недостатньо диференційовано канали комунікації, не враховано психологічні, соціальні та інші
чинники, які впливають на перебіг міжособистісного спілкування.

Трансакційні моделі. У моделях цього типу комунікацію представлено як процес одночасного

відправлення і отримування повідомлень комунікаторами, які залежать один від одного як творці
комунікативного акту, залишаючись при цьому неповторними особистостями. У таких моделях
комунікація постає як процес, у якому люди формують стосунки, взаємодіють один з одним Серед
трансакційних моделей комунікації найпопулярнішою є модель німецького лінгвіста В.
Шрамма, який тлумачить комунікацію як постійну інформаційну, психологічну, емоційну
налаштованість комунікантів один на одного, коли і адресант, і адресат не міняються місцями, а
виконують свої функції одночасно.

29. Загальна характеристика компонентів комунікації.

Комунікація (міжособистісне спілкування) із застосуванням засобів мовного коду не лише

відбувається за певними законами, а й має чітку структурну організацію. Як будь-яке системне
утворення, комунікація неможлива без наявності елементів (тобто компонентів, засобів) та зв'язків
між ними (тобто структури). До елементарних компонентів комунікації належать:

Адресант (автор, мовець). Він є джерелом повідомлення. Спирається на існуючі в конкретному

суспільстві стратегії презентації інформації.

Адресат. Кінцевий «споживач» повідомлення. Сприймає повідомлення і відповідно до своїх

когнітивних стратегій і конкретних умов інтерпретує повідомлення адресанта.

Повідомлення. Це інформація, втілена у конкретний код і передана за допомогою відповідного

каналу спілкування.

Канал комунікації. «Міст», що поєднує адресанта й адресата. Кожне повідомлення вимагає свого
власного шляху передавання від джерела інформації до споживача.

Інформаційний (комунікативний) шум. Це вибіркове сприйняття, семантичні перешкоди,

інформаційні перевантаження, слабкий зворотний зв'язок тощо.

Фільтри. Це соціальні, психологічні, фізичні та інші обмеження, накладені на інформацію в

процесі комунікації. З боку адресанта - відбір інформації для повідомлення. Фільтри можуть
бути внутрішніми (психологічними: недовіра, невпевненість тощо) або зовнішніми (цензура,
заборони, табу тощо).
Зворотний зв'язок (зворотна інформація). Ним є реакція адресата на повідомлення, яка
допомагає адресантові орієнтуватись в його особі, переконатись у мірі дієвості своїх аргументів,
досягненні чи не досягненні предметної та комунікативної мети тощо. Реакція
може бути словесною або несловесною (жестовою, мімічною, спонтанно руховою тощо).

Контекст і ситуація. Це місце і час здійснення спілкування; наявність чи відсутність

безпосереднього контакту; можливість бачити, чути адресата; кількість учасників комунікації,
офіційність чи неофіційність спілкування; наявність «чужих»; «своя» чи «чужа» територія
спілкування тощо.

Найважливішими засобами комунікації є засоби мовної системи, паралінгвістичні

засоби, компоненти інших семіотичних систем.

Засоби мовної системи. Серед них виокремлюють:

- експліцитні (матеріально виражені): одиниці різних рівнів мови, категорії, властиві конкретним
рівням мови, а також мові загалом;

- імпліцитні (матеріально не виражені), однак без них комунікація відбуватися не може. Це

різноманітні правила і закономірності організації мовної системи (парадигматичні й
синтагматичні), правила спілкування, імплікації (непрямі висновки) та імплікатури (непрямі
смисли).

Паралінгвістичні засоби. До них належать: різноманітні жести, міміка, контрольовані й

неконтрольовані (спонтанні) рухи, постава тіла, відстань між комунікантами, свідома організація
простору спілкування тощо.

Компоненти інших семіотичних систем. Йдеться про ті складові, що «влиті» у вербальне

спілкування: схеми, графіки, малюнки, позначення тощо, які можуть супроводжувати комунікацію,
а також одяг (форма, колір тощо), кольори розфарбованого обличчя та інших частин тіла, запахи,
які супроводжують комунікацію тощо.

30. Канали комунікації.

Канал комунікації — “місток”, який поєднує адресанта і адресата; засоби, за допомогою яких
надсилається повідомлення.

Комунікативні процеси поділяють на типи відповідно до фізіологічних каналів, які

використовуються. Кожен канал має як свої переваги, так і недоліки. У комунікаційних процесах
використовують:

- вокальний (домінуючий у процесах міжособистісного спілкування),

- візуальний,

- тактильний,

- нюховий і смаковий канали.

31. Комунікативний шум.

Комунікативний шум - порушення і/або деформації повідомлення, які утруднюють процес

передавання або сприйняття інформації. Це поняття у теорію інформації впровадили К.-Е.
Шеннон і В. Вівер. Комунікативний шум істотно позначається на процесах комунікації і
трансактивних моделях її опису.
З урахуванням критеріїв фізичного, психічного й інтелектуального сприйняття
дослідники виділяють три типи шуму:

1) фізичний шум (зовнішній, або механічний). Це шум мотора автомобіля, шум вентилятора,
невиразна або занадто тиха вимова адресанта, заповнене цигарковим димом приміщення,
невиразний почерк адресанта, нечіткість друкованого тексту та плями на ньому тощо;

2) психічний шум. До нього належать різні форми психічних порушень та деформацій, зумовлених
ставленням до адресанта або адресата: від негативних (упередження і неприхильність) до крайніх
позитивних (цілковита відсутність критичного сприйняття, схиляння перед авторитетом, навіть
обожнення);

3) семантичний шум. Виникає внаслідок спілкування різними мовами, використання учасниками

відомої лише обмеженому колу фахівців спеціальної термінології тощо.

Результатом впливу комунікативного шуму на спілкування е втрата частини інформації, або

ентропія повідомлення.

Ентропія повідомлення (грец. епв і trоре — зміна, перетворення) — спрощення частини

інформації на шляху від, мовця до слухача.

32. Вербальні засоби спілкування.

Вербальні компоненти - засоби мовного коду, тобто слова, словосполучення, речення

(повідомлення), тексти, за допомогою яких передається інформація.

З погляду комунікації мову можна визначити як систему спілкування, яка

характеризується: спеціалізацією, продуктивністю, недовговічністю, довільністю знаків мовного
коду, здатністю до транслювання і обумовленістю культурою.

Вербальні компоненти - найважливіші складові комунікативного акту, оскільки саме вони в

нормальному (неспеціалізованому) міжособистісному спілкуванні виступають основними носіями
значень (смислів) повідомлень. Проте мовлення - основний, але не єдиний спосіб спілкування.

33. Невербальні компоненти спілкування.

Невербальні засоби спілкування - елементи комунікативного коду, які мають
немовну (але знакову) природу і разом із засобами мовного коду служать для створення,
передавання і сприйняття повідомлень.
Ученими встановлено, що різноманітні невербальні сигнали в особистісному спілкуванні
несуть від 60 до 80 % інформації. Невербальні повідомлення мають певні особливості. Як
правило, вони:
- неструктуровані, їх неможливо розкласти на окремі складники;
- прив'язані до умов спілкування;
- неінтенціональні, спонтанні;
- витворюються під домінантним впливом правої півкулі головного мозку.
Під час невербального спілкування комуніканти отримують інформацію:
1) про особистість комунікатора,
2) про стосунки комуні кантів,
3) про ставлення учасників комунікації до самої ситуації, що дає змогу їм регулювати
процес інтеракції.
Існують різні типології невербальних засобів спілкування, оскільки вони
витворюються і сприймаються різними сенсорними системами: зором, слухом,
тактильними відчуттями, смаком, нюхом, а також з урахуванням того, коли відбувається
спілкування.
1) акустичні:
1.1. екстралінгвістика (паузи, кашель, зітжання, сміх, плач);
1.2. просодика (темп мовлення, тон, тембр, висота гучності, манера мовлення, спосіб
артикуляції, наприклад, шипелявлення, картавлення).
2) оптичні:
2.1. кінесика (значущі рухи: міміка, постави тіла, жести, хода, контакт очима);
2.2. проксеміка (відстань між мовцями, вплив території, просторове розміщення
співбесідників);
2.3. графеміка (почерк, специфіка підстрічних та надстрічних знаків, специфіка
розміщення розділових знаків, символіка скорочення);
2.4. зовнішній вигляд (фізіогноміка, тип і виміри тіла, скажімо ріст людини), одяг, його
стиль, прикраси, зачіска, косметика, предмети особистого використання).
3) тактильно-кінестезичні:
такесика (потискування рук, дотики, погляжування, поплескування).
4) ольфакторні:
запахи (тіла, косметики).
5) темпоральні:
хронеміка (час очікування початку спілкування, час проведений разом у сілкування, час
протягом якого триває повідомлення мовця, час хезитації).
34. Контекст і ситуація спілкування.
Міжособистісне спілкування завжди відбувається в межах якогось зовнішнього
(ситуативного) контексту.
Ситуативний контекст спілкування - обставини, в яких відбувається спілкування:
місце, час, особистість партнера (партнерів), соціальні ролі учасників тощо.
Ситуативний контекст має три виміри: фізичний, соціально-психологічний, часовий.
Фізичний вимір. Охоплює проксемічні аспекти спілкування, а також місце комунікації.
Комунікація в автобусі, ресторані, аудиторії, лікарні, стадіоні, кухні, театрі, музеї, дискотеці
тощо суттєво відрізняється. Фізичний вимір впливає на зміст і форму повідомлень, а також
на формування атмосфери спілкування.
Соціально-психологічний вимір. Виявляється у характері зв'язків між учасниками
спілкування, їхніх статусах, соціальних ролях, нормах і культурних чинниках, прийнятих у
суспільстві, а також у фізичному стані мовців, їхніх психологічних особливостях.
Часовий вимір. Стосується пори дня, історичних умов, суспільно-політичного устрою тощо,
в межах яких відбувається спілкування.
Під час розмови учасники спілкування не лише надсилають інформацію, а й постійно її
приймають, тобто здійснюється зворотний зв'язок.
Зворотний зв'язок - реакція адресата на повідомлення, яке допомагає адресантові
зорієнтуватися в особі адресата, визначити міру дієвості своїх аргументів,
переконатись у досягненні чи недосягненні комунікативної мети.
35. Класифікація форм мовного спілкування.
Форми мовного спілкування - типи інтеракції, виділені залежно від немовних
складників комунікації: форми втілення засобів мовного коду, способу взаємодії між
учасниками, специфіки каналів, функцій та змісту повідомлень, сфери спілкування
тощо.
Класифікують форми мовного спілкування за різними критеріями.
1. Залежно від форми втілення засобів мовного коду розрізняють:
— зовнішнє мовлення (усне, писемне, паралінгвальне);
— внутрішнє мовлення (діалог людини із самим собою; довербальний етап породження
мовлення).
2. За способом взаємодії між комунікантами виділяють мовлення:
— монологічне (говорить один учасник спілкування);
— діалогічне (розмовляють, як правило, двоє осіб);
— полілогічне мовлення (розмовляють троє і більше учасників).
3. З урахуванням специфіки каналів комунікації виокремлюють:
— мовлення безпосередньої комунікації («обличчям до обличчя»);
— мовлення опосередкованої комунікації (записки, друкована продукція, телефон, радіо,
телебачення, Інтернет тощо).
4. Залежно від функції та змісту повідомлення розрізняють:
— побутове (обговорюються побутові, щоденні проблеми);
— наукове (обговорюються наукові проблеми);
— офіційно-ділове (спілкування між людьми як представниками соціальних інституцій);
— естетичне (пов'язане з передаванням естетичної інформації, наприклад твори
художньої літератури).
5. За способом організації комунікації:
— стихійне (випадкова зустріч на вулиці, транспорті тощо);
— організоване (збори, мітинги, конференції тощо).
6. За сферами спілкування або стосунками комуні-кантів:
— дружнє (розмова друзів, добрих знайомих, закоханих тощо);
— антагоністичне (спілкування ворогів, людей, які сваряться тощо);
— офіційне (спілкування регламентоване, інституйоване, наприклад начальник -
підлеглий).
Уперше в лінгвістиці форми спілкування класифікував російський мовознавець Лев
Якубинський (1892-1945) у статті «О диалогической речи».

36. Діалог та його організація.

для комунікативної лінгвістики особливе значення мають передусім форми мовного
спілкування, пов'язані зі способом взаємодії між комунікантами, тобто діалог,
монолог і полілог.
Діалог (грец. dialogos — розмова, бесіда) (діалогічна форма спілкування) — форма
мовлення (і спілкування), якій притаманна зміїна мовленнєвих актів (повідомлень), як
правило, двох мовців, які перебувають у безпосередньому зв'язку.
Найхарактернішими особливостями діалогу є:
— наявність 2-х співбесідників;
— швидкий обмін репліками без попереднього обмірковування і їх смислова
взаємозалежність;
— лаконічність, чіткість реплік; вони також можуть бути еліптованими (тобто скороченими,
нерозгорнутими);
— ситуативна залежність реплік;
— певна шаблонність реплік, використання «відпрацьованих» у мовленні засобів-штампів;
— зорове й слухове сприйняття учасників діалогу (особлива роль міміки, жестів та інших
паралінгвістичних засобів);
— важливість інтонації, тембру, тональності тощо, які можуть впливати на семантику слів,
змінювати її або навіть повністю нейтралізувати.

Організація діалогу. Діалог вибудовується за певними принципами:

1. Діалог має процесуальну структуру, тобто у його межах наявний рух інформації між
двома учасниками. Тому говорять про фази розмови: початок, середину, завершення; про
головні, другорядні та епізодичні теми. Сам рух у діалозі створюється кроками
(репліками). Зміна реплік відбувається за певними законами. Результатом процесу є
зв'язність.
2. Кожен діалог відбувається у певному діалоговому середовищі, яке охоплює мовця,
слухача, їхні стосунки, тональність і атмосферу між учасниками інтеракції.
3. Діалогу притаманний комунікативний смисл як комплекс інтенцій учасників спілкування.

37. Вербальні та невербальні компоненти діалогу. Мовчання в діалозі.

Вербальні й невербальні компоненти діалогу. У процесі спілкування, істотну роль
відіграють позамовні засоби. Це зумовлено тим, що вербалізації підлягає не вся
інформація, що передається. До невербальних компонентів, як правило,
відносять: акустичну, оптичну, тактильно-кінестезичну (пов’язану з тілесними
відчуттями), ольфакторну (пов’язану із запахами) і темпоральну (пов'язану із часом)
інформаціїу спілкуванні. Крім того, невербальними за своєю природою, хоча й знаковими,
є компоненти інших семіотичних систем. Усіх їх інтерпретують як паралінгвістичні.
Мовчання в діалозі. Воно може бути комунікативно значущим (свідоме мовчання,
наприклад у відповідь на чиєсь запитання) і комунікативно незначущим (мовчання під час
сну або виконання певних фізичних чи фізіологічних дій).
38. Організація полілогу.
Полілог (грец. рolis — численний і logos — слово, вчення) (полілогічна форма
спілкування) - розмова між кількома (трьома і більше) особами.
Найважливіші ознаки полілогу:
— ситуативна пов'язаність, тобто залежність від ситуації, в межах якої відбувається
спілкування;
— порівняно високий рівень спонтанності (непідготовленості) комунікації;
— більш-менш однакова участь у комунікації всіх учасників;
— реактивна роль учасників комунікації градуюється: від позиції адресата до позиції
адресанта і може, залишаючись невербалізованою (спостерігач), впливати на розвиток
полілогу своєю немовленнєвою дією;
— велика амплітуда коливань смислового і формального зв'язків реплік;
— суттєве значення соціальних ролей учасників комунікації, а також етикетних правил
ведення полілогу.

Одна з визначальних рис полілогу - наявність іллокутивних актів, спрямованих на

адресата (ствердження, прохання, обіцяння, вибачення), та іллокутивних актів,
скерованих на учасників. Йдеться про інформативи.
Інформатив — мовленнєвий акт, за допомогою якого мовець інформує всіх учасників
полілогу про той іллокутивний акт, який він здійснює одночасно стосовно всіх учасників
комунікації.
У полілозі беруть участь мовець, адресат, учасники та випадкові слухачі. При цьому
стратегії спілкування мовців з трьома іншими типами осіб відрізняються: для адресата -
класичний іллокутивний акт; для учасника - інформатив; для випадкового слухача -
ігнорування. Мовець може і сам розподіляти ці ролі, наприклад ігнорувати когось із
учасників, залишаючи йому роль випадкової особи.
Спілкування між кількома індивідами - це складна система взаємодій різного характеру.
Тому посилилась увага дослідників до вивчення проблем спілкування в різних усталених
соціальних мікроколективах (малих групах).

39. Особливості спілкування в малих мовних групах.

Мала група - нечисленна соціальна група, члени якої об'єднані спільною діяльністю і
перебувають у безпосередньому особистому контакті, що слугує основою виникнення
як емоційних стосунків (симпатії, неприязні, байдужості), так і особливих групових
цінностей і норм поведінки.
Залежно від віку людей, їх освіти, рівня оволодіння культурою малі групи поділяють на
первинні та вторинні.
Первинні групи - соціально-мовні колективи, в межах яких відбувається соціалізація
особистості, тобто оволодіння мовою, культурою етносу, загальнолюдськими
цінностями тощо.
До них належать сім'я, школа, дитячий садок тощо. У цих групах формується ставлення
людини до світу, до інших людей, а також здійснюється самооцінка.
Вторинні групи - соціально-мовні колективи, в межах яких поглиблюється або
модифікується соціалізація людей.
Залежно від способу виникнення малі групи поділяють на формальні і неформальні.
Формальна група - група, створена за чиїмось рішенням, у межах якої здійснюються
ділові контакти, спрямовані на виконання групових завдань.
До формальних груп належать трудові, спортивні та інші колективи.
Неформальні групи - групи, які виникають спонтанно, внаслідок соціальної взаємодії
людей, зацікавленості, симпатії тощо.
Це, наприклад, групи підтримки кандидатів у депутати, групи уболівальників, фанатів та ін.
Кожен індивід, як правило, є членом кількох малих груп, у яких він пристосовується до
їхніх вимог, зокрема вимог спілкування. Однак кожен віддає перевагу перебуванню в одній
з них, де має змогу найповніше реалізуватися. Таку групу називають референтною.
Дослідники малих мовних груп акцентують на комунікативному потенціалі групи.
Комунікативний потенціал групи - можливості групового спілкування, які можуть
бути використані для забезпечення всіх її внутрішніх і зовнішніх реальних стосунків і
зв'язків.
Малі групи завжди структуровані: є лідер і члени, які перебувають на різній «дистанції»
стосовно нього. Найбільш віддалений стає комунікативним аутсайдером. Вплив
мовленнєвої специфіки лідера, як й інших його якостей, на групу може бути значним.
40. Породження мовлення як процес.
Породження (продукування) мовлення (ПМ) - один із головних (поряд зі
сприйняттям та розумінням) процесів мовленнєвої діяльності, який полягає у плануванні
та реалізації мовлення в звуковій або графічній знаковій формі.
У лінгвістичній літературі поряд з терміном «породження мовлення» вживають термін
«вербалізація». У контекстах, де йдеться про втілення мислення в мовній формі, їх
можна використовувати як синонімічні.
Породження мовлення характеризується певними особливостями:
1. ПМ - це мисленнєво-мовленнєва діяльність людини, а тому має всі риси та складові
діяльності: інтенцію, задум, реалізацію, мету, зворотний зв'язок тощо. Інтенціональність
— одна з найважливіших рис ПМ.
2. ПМ - це один із видів когнітивної діяльності. Говоріння - це не простий переказ словами
змісту думки мовця, а складна система адаптацій, пов'язана з просуванням до бажаної
мети в спілкуванні.
3. ПМ - це процес ословлення думки, задуму, а тому обов'язково зорієнтований на
організацію майбутнього повідомлення, тобто його підготовку і втілення в мовленнєві
форми.
4. ПМ - це поетапне втілення задуму в структури мови. Етапи процесу ПМ (планування і
реалізація мовлення) виділяють умовно, для зручності аналізу самого процесу, який
насправді є цілісним.
5 У процесі ПМ загальний задум мовлення змінюється під впливом внутрішніх (психічних,
психологічних тощо) і зовнішніх (соціальних, часових, просторових та інших, пов'язаних із
контекстом та ситуацією спілкування) чинників.
6. ПМ, особливо породження тексту (дискурсу), підлягає не лише семантичним,
морфологічним і граматичним законам, а й правилам викладу, загальній прагматиці
мовлення.
7. Істотна роль пам'яті в процесах ПМ. Вона дає змогу мовцеві звертатись до вже
сказаного, апелювати до минулих подій, тримати в полі зору загальний комунікативний
задум тощо.
8. ПМ відбувається під певним контролем з наявністю зворотного зв'язку (абсолютний
контроль неможливий).
Отже, ПМ - це залежний від структури мови поетапний лінгвокогнітивний процес
переходу від особистісних смислів адресанта до узуалізованих мовних значень,
зрозумілих адресату.

41. Сучасні теорії породження мовлення.

У наукових дослідженнях створено значну кількість моделей ПМ. Їх можна розглядати через
призму того, як саме у них представлений породжувальний процес і якій стратифікації він
підданий у певній моделі. З огляду на це виокремлюють як основні два типи моделей: рівневі та
циклічні.
Рівневі моделі. Серед них моделі Б. Нормана, Л. Виготського, О. Леонтьєва та Т. Рябової, Т.
Ахутіної (Рябової), О. Лурії, С. Кацнельсона (60-80 роки ХХ століття). Отримали назву рівневих,
оскільки їх автори, досліджуючи процеси вербалізації, «утілеснення» думки в мові, орієнтувались
на поняття рівнів мовної системи.
Однак процес мислення, зокрема процес ПМ, характеризується й особливостями, які не залежать
від рівневої організації мови. Водночас незаперечним залишається положення, згідно з яким
специфіка системно-структурної будови мови більшою чи меншою мірою впливає на процеси
породження і сприйняття мовлення.
Циклічні моделі. Помітною рисою всіх моделей цього типу є орієнтація не на рівні мови та
притаманні їм одиниці, а на цикли процесу розгортання думки, реалізації програми мовлення,
задіяння принципу поєднання рівнів, коли ланцюжок одного рівня стає компонентом іншого. До
циклічних моделей відносять модель І. Зимньої та модель М. Бергельсона і А. Кібрика.
Модель І. Зимньої (психологічна). Основними «циклами» ПМ є спонукальний, формуючий і
реалізуючий. На кожному з них наявні свої «блоки» операцій.
Модель М. Бергельсона і А. Кібрика. Вона доповнена даними спостережень над девіаціями
мовлення Ф. Бацевича. У цій моделі виділяються домовленнєві етапи із притаманними їм
специфічними когнітивними процесами: членування початкового
задуму, категоризація, пропозиціювання, побудова поверхневої структури повідомлення.
Девіації у спілкуванні – різноманітні типи комунікативних невдач, помилок, обмовок, описок,
провалів тощо, пов’язані з мовною та комунікативною компетенцією учасників спілкування.
Інтегративна модель породження мовлення. Її авторами є американські, німецькі та російські
лінгвісти, психолінгвісти і теоретики мовленнєвої діяльності, зокрема Н. Хомський, Е. Ланг, Дж.
Соммерс, О. Кубрякова та ін. Згідно з нею процес вербалізації здійснюється не поетапно, а з
порушеннями порядку стадій у різних типах мовлення; про фази чи етапи породження мовлення
можна говорити лише умовно, маючи на увазі можливість їх паралельної реалізації.

42. Процес породження мовлення в концепції українського мовознавця О. О. Потебні.

ля того, щоб зрозуміти процес породження мовлення у концепції Олександра Опанасовича
Потебні, слід розглянути у межах якої наукової парадигми формувалась концепція українського
мовознавця. О. Потебня перебував під значним впливом ідей провідної у другій половині XIX ст.
психологічної школи у мовознавстві. З огляду на це виникає запитання як співвдноситься
розуміння Потебнею слова як засобу об’єктивації думки та концепція ПМ? Як відповідає на це
запитання сам вчений: “слово для самого мовця є засобом об’єктивізувати свою думку, але не
виражати готову думку. Слово – це засіб перетворювати враження для створення нової думки.
Розуміючи мову як діяльніть, певний спосіб мислення, О. Потебня досліджував
породження поетичного та прозаїчного мовлення (терміном „поезія” вн означав усі прояви
поетичної творчості, зокрема і прозаїчні. Термін „проза” поширювався на сферу науково-
практичного мислення).
Виходячи з цього, процес пізнання і, відповідно, формування поетичного та прозаїчного мовлення,
за О. Потебнею починається з того, що суб’єкт з нерозчленованої мисленням дійсності виділяє
об’єкт своєї уваги. Цей інтенціональний об’єкт впливає на наші органи чуттів. Результатом цього є
виформування загального враження про об’єкт, як певної сукупності чуттів, отриманих від різних
органів сприйняття. Активна взаємодія суб’єкта й об’єкта пізнання стає причиною вирізнення в
об’єкті характерної ознаки (чи групи ознак), яка виокремлює інтенціональний об’єкт з-поміж інших
об’єктів чи „тла”. Оскільки людина сприймає об’єкт відразу кількома органами чуттів, які фіксують
у ньому різні ознаки, то цей об’єкт у сукупності своїх ознак утворює для думки деяку постійну
величину, чуттєвий образ, в якому певна ознака переважає, домінує в межах загального
враження. Інакше кажучи, утворення загального враження від об’єкта завершується первісним
аналізом об’єкта і виформування складнішої домінанти, якою є внутрішня форма. Саме вона
фіксується в слові. Отже, на цьому етапі пізнання світу суб’єкт поєднує елементи перцепції із
системою мови, яка відіграє активну роль у виформуванні в свідомості людини загального образу
об’єкта.
Сформований чуттєвий образ об’єкта є, фактично, сукупністю ознак, які пізнаються шляхом
порівняння. Цей етап учений називає аперцепцією. На думку О. Потебні, аперцепція нагадує
предикацію, оскільки виділяє найважливіші ознаки об'єкта, закріпляє їх у семантичній структурі
слова і робить їх предметом уваги мовця і слухача. У межах аперцепції, за О. Потебнею,
простежується поява певних елементів судження. Слово, незалежно від свого поєднання з
іншими, взяте окремо в живому мовленні, є виявом судження, двочленною величиною, що
складається із образу і його представлення.
Отже, творча мисленнєво-мовленнєва діяльність людини у своєму становленні, за О. Потебнею,
проходить такі етапи:
- виділення інтенціонального об’єкта із тла або групи об’єктів,
- загальне враження від нього,
- характерна його ознака, що стає внутрішньою формою слова,
- чуттєвий образ об’єкта в сукупності сприймань,
- представлення (порівняння сприймань),
- аперцепція як початковий акт думки,
- судження як основна форма думки,
- поняття як сукупність суджень і завершальна форма думки.
Характеристика виділених О. Потебнею етапів породження думки-мови дає змогу зробити
висновок про те, що розвиток взаємозв’язків між мисленням і мовою учений бачить у такій
послідовності:
- від дословесного мислення образами,
- через образне мислення, асоційоване зі словом,
- до мислення поняттями за допомогою слів.
Ці етапи між собою тісно пов’язані. Порівняно з сучасними концепціями слід зауважити, що в
конепції О.Потебні з різною мірою передбачені й обґрунтовані найважливіші „механізми”
вербалізації думки.
43. Проблеми, пов’язані з процесом сприйняття мовлення.
Комунікація унеможливлюється, якщо з якихось причин адресат ухиляється від спілкування,
перестає сприймати й інтерпретувати повідомлення адресанта. Тобто сприйняття - обов'язкова
умова будь-якого спілкування.
Сприйняття чужого мовлення - різновид мовленнєвої діяльності людини, яка полягає в
установленні смислу почутих (прочитаних) повідомлень, текстів, усвідомленні авторських
текстових (дискурсивних) стратегій, інтенцій тощо.
Сприйняття - не дзеркальне відображення мовлення, а процес, який має свою специфіку та
механізми розгортання. Це багатоаспектне і складне явище, яке стало інтердисциплінарною
сферою досліджень гуманітарних, природничих та «комп'ютерних» наук.
Шлях, який проходить реципієнт, сприймаючи повідомлення і текст (дискурс), можна подати у
вигляді ланцюжка:
фізичне сприйняття повідомлення (тексту);
/
розуміння прямого, «поверхневого» значення;
/
співвіднесення з конситуацією, контекстом (у широкому сенсі);
/
розуміння «глибинного» значення;
/
співвіднесення з фондом знань, пресупозиціями (імпліцитний компонент смислу повідомлення);
/
інтелектуально-емоційне сприйняття повідомлення, усвідомлення його смислу, концепту, а також
інтенцій адресанта.
Згідно з когнітивістською точкою зору розуміння - це інтерпретація, яка відбувається у межах
декількох модулів (лат. modulus - міра):
1. Використання мовного знання.
2. Побудова і верифікація (перевірка істинності) гіпотетичних інтерпретацій.
3. «Засвоєння» сказаного.
4. Реконструкція намірів адресанта. Здійснюється за двома напрямами:
- встановлення того, що мається на увазі;
- розпізнання стратегічного задуму адресанта (автора твору).
5. Встановлення міри розходження між внутрішнім і модельним світами.
6. Встановлення зв'язків усередині модельного і внутрішнього світів.
7. Зіставлення модельного світу з безпосереднім сприйняттям дійсності.
8. Зіставлення з лінією поведінки.
9. Вибір «ключа» розуміння. Він забезпечує цілісність результату, визначає взаємодію модулів
протягом окресленого епізоду (дискурсу, тексту). Таким ключем може бути згода з мовцем
(автором), симпатія до нього тощо. Когнітивісти називають це поняття «тональністю».
Тональність спілкування – усвідомлена (інтенціонально-вольова) або неусвідомлена
(позаінтенціональна) емоційно-аксіологічна і змістовно-інформативна організація мовного
матеріалу, за допомогою якої адресант формує повідомлення.
44. Слухання і його роль у комунікації.
Дослідження процесів комунікації свідчать, що понад 70 % активного дня люди проводять у
спілкуванні. При цьому приблизно 42 % цього часу відводять слуханню, 32 % - мовленню, 15 %
- читанню і 11 % писанню. Тобто людина у повсякденному житті слухає більше, ніж говорить.
Слухання - вид мовленнєвої діяльності, активний процес відбору звукових сигналів у комунікації.
Будучи інтенціональним процесом, слухання не може відбуватись автоматично. Це
цілеспрямована, організована діяльність людини в комунікації. Тобто семантикою
дієслова слухати позначається активний процес; семантика дієслова чути фіксує лише процес
сприйняття, тобто “пасивно сприймати слухом”.
Елементами слухання є сприйняття слухом, уважність, розуміння, запам'ятовування.
Сприйняття слухом. Це перший етап слухання, фізіологічний процес відбору звукових
подразників. Швидкість людського мовлення становить приблизно 100-150 слів на хвилину.
Водночас людина здатна сприйняти і зрозуміти до 400-500 слів на хвилину, тобто потенціал
сприйняття людиною мовлення значно більший, ніж можливості породження мовлення.
Уважність. Це явище психологічне. Людська психіка всі звуки сприймає селективно (лат. selectus -
вибраний, дібраний). Явище відбору потрібних звукових, зорових тощо сигналів - це селективна
увага. Воно активно використовується учасниками спілкування за умов, наприклад, коли багато
людей говорять одночасно.
Складовими уважності є мінімальний поріг сприйняття (все, що людина може фізично
сприйняти), рівні зацікавленості та мотивації. Все, що перебуває поза мінімальним порогом, як
правило, не сприймається і не інтерпретується.
Розуміння (інтерпретація). Це надання особою почутим словам, повідомленням, текстам певних
значень, смислів. Процес сприйняття залежить від психічних, психологічних, ситуативних,
рольових, вікових, статевих, культурних та інших чинників.
Інтерпретація повідомлень адресатом спирається на такі принципи:
- розуміння граматики, лексики та інших елементів мови;
- розпізнавання та розуміння інтенцій мовця;
- орієнтація в імплікація (логічна операція, що пов’язує два висловлення в одне складне) та
імплікатурах (прагматичні компоненти смислу повідомлень, які виводяться адресатом з
контексту спілкування) дискурсу;
- орієнтація в контексті й ситуації спілкування.
Запам'ятовування. Це процес зберігання інформації з метою пізнішого її використання. Буває
короткотривалим (оперативним) і довготривалим. Короткотривалезапам'ятовування дає змогу
учасникам орієнтуватися в плині комунікації, пам'ятати попередні репліки, аргументи, цифри,
факти тощо. Довготривале - сприяє орієнтуванню у світі загалом, підтримуванню контактів з
людьми, збереженню в пам'яті важливих подій, слів, вчинків тощо.
За даними досліджень психологів, відразу після почутої інформації людина запам'ятовує лише 50
%, через вісім годин - 35 %, за два місяці - заледве 25 %. Ці 25% і називають осадовою
інформацією.
Слухання є активним складним процесом і має різне спрямування. З огляду на це
виділяють чотири його типи:
1. Слухання заради задоволення.
2. Уважне, вдумливе слухання.
3. Критичне слухання.
4. Емпатичне (англ. empathy співчуття, співпереживання) слухання.
Отже, основою міжособистісного спілкування, вербальної комунікації загалом є процеси
породження і сприйняття мовлення. Обидва процеси є когнітивно зумовленими,
інтенціональними і передбачають один одного. Результатом процесу породження адресантом
мовлення є тексти (дискурси); результатом процесу сприйняття - інтерпретація їх адресатом.

45. Дискурс як процес і найзагальніша категорія спілкування.

Комунікація - особливий модус існування живої людської мови з притаманною лише йому
категоріальною організацією засобів мовного коду. Найважливішими категоріями
комунікації є дискурс, мовленнєвий жанр і мовленнєвий акт.
Термін “дискурс” використовується у різних значеннях, що дає змогу вченим стверджувати про
“розмитість” його поняттєвих меж. Зокрема, поняття дискурсу асоціюється з усіма виявами
комунікації в суспільстві (комунікативний дискурс, мовний, вербальний, невербальний, сучасні
дискурсивні практики, дискурс мовчання), комунікацією у межах окремих каналів
(візуальний, слуховий, тактильний), виявом правил спілкування, способів викладу та втілення
прагматичної мети мовців (етикетний, лайливий, дидактичний). Дискурс визначають також як
носія різних типів інформації в комунікації: раціональної
(раціоналізму, об'єктивний, суб'єктивний, правди, істини, брехні); духовної віри, світобачення,
поривань тощо
(духовний, сакральний, релігійний, філософський, метафізичний, християнський, протестантсь
кий, православний, міфологічний, міфічний, апокаліптичний, символічний). Дехто з учених
ототожнює дискурс із предметом дослідження різних наук
(соціологічний, політологічний, філологічний тощо). У багатьох текстах дискурс сприймається як
вияв культурної комунікації (культурний, модернізму, постмодернізму), етнокультурних
особливостей спілкування (міжкультурний, різномовний, іншокультурності), культурно-
історичних особливостей комунікації (дискурс Нового часу, Відродження, тощо). Соціальні, вікові
та статеві характеристики учасників комунікації також ототожнюються з типами дискурсу
(політичний, влади, радянський, молодіжний, феміністичний, лейбористський, радикальний).
З огляду на різноманіття тлумачень поняття «дискурс» можна визначити так:
Дискурс (франц. discours - мовлення) - тип комунікативної діяльності, інтерактивне явище,
мовленнєвий потік, що має різні форми вияву (усну, писемну, паралінгвальну), відбувається у
межах конкретного каналу спілкування, регулюється стратегіями і тактиками учасників;
синтез когнітивних, мовних і позамовних (соціальних, психічних, психологічних тощо) чинників,
які визначаються конкретним колом «форм життя», залежних від тематики спілкування, має
своїм результатом формування різноманітних мовленнєвих жанрів.
Іншими словами, дискурс - це сукупність мовленнєво-мисленнєвих дій комунікантів, пов¢язаних з
пізнанням, осмисленням і презентацією світу мовцем і осмисленням мовної картини світу
адресанта слухачем (адресатом).
Стратегія комунікативна – правила і послідовності комунікативних дій, яких дотримується
адресант для досягнення певної комунікативної мети.
Тактика комунікативна – сукупність прийомів і методів реалізації комунікативної стратегії,
визначена лінія мовленнєвої поведінки на певному етапі комунікативної взаємодії, спрямованої
на одержання бажаного ефекту чи запобігання ефекту небажаного.
Жанр мовленнєвий – прийняті в конкретних ситуаціях і призначені для передавання певного
змісту типові способи побудови мовлення; розгорнута мовленнєва побудова, яка складається з
кількох (іноді значної кількості) мовленнєвих актів, іллокутивна сила котрих підпорядкована
певній стратегії й тактиці адресанта

46. Типи дискурсів.

Однією з найпоширеніших класифікацій дискурсів є класифікація Г. Почепцова. Він виокремлює:
 теле- і радіодискурси,
 газетний,
 театральний,
 кінодискурс,
 літературний дискурс,
 дискурс у сфері паблік рілейшнз
(ПР),
 рекламний дискурс,
 політичний,
 релігійний (фідеїстичний) дискурси.
 
47. Текст як результат і одиниця комунікації. Текст і дискурс.

У науковій літературі існує чимало визначень поняття “текст”. Так, у “Лингвистическом

знциклопедическом словаре” (М., 1990), текст - це “об'єднана смисловим зв'язком послідовність
знакових одиниць, основними рисами якої є зв'язність і цілісність”. Однак під таке визначення, крім
текстів, підпадають також дискурси, повідомлення та висловлення (речення). До того ж поняття
“текст” набуло загальносеміотичного значення. У семіотиці під текстом розуміють осмислену
послідовність будь-яких знаків, будь-яку форму комунікації, зокрема обряд, танець, ритуал тощо.
У сфері комунікації теж немає єдності поглядів щодо тексту. Деякі вчені ототожнюють процес
спілкування з текстом, вважаючи його втіленням самої комунікації. Інші розглядають текст як
результат спілкування, співвідносячи його з поняттям “дискурс”.
Текст - результат спілкування (інтеракцїї та трансакції), його структурно-мовна складова і
одночасно кінцева реалізація; структура, в яку втілюється «живий» дискурс після свого
завершення.
У такому розумінні текст постає як «вичерпаний», «зупинений» дискурс.
Система відповідностей складових “тексту” й “дискурсу”:
Текст Дискурс
— предикативна одиниця — мовленнєва дія,
або мовленнєвий акт
— висловлення — комунікативний хід
— діалогічна єдність — інтеракція (мікротекст)
— абзац — трансакція
— макротекст — макродіалог
(мовленнєва подія)

Отже, між текстом і дискурсом існують певні відмінності:

1. Текст - ніби “застиглий” дискурс; це дискурс, який “зупинили”, вилучивши з них живі обставини,
учасників з їх психологічними, психічними, когнітивними, соціальними особливостями, часом,
місцем, обставинами спілкування тощо.
2. У тексті, на відміну від дискурсу, не виявляються паралінгвістичні засоби.
3. Текст - одиниця лінгвістичного аналізу, дискурс - комунікативного. “Текст” і “дискурс” можна
розглядати як відповідники “речення” і “висловлення”. Висловлення об'єднує саме речення і
соціальний контекст його використання.
4. Текст - одиниця лінгвальна; дискурс - соціолінгвальна, інтерактивна (і трансактивна).
5. Термін “дискурс”, на відміну від терміна “текст”, не застосовують до давніх текстів, зв'язки яких із
життям не відтворюються безпосередньо.
Текст як лінгвістичне явище характеризується такими
ознаками: зв'язністю, цілісністю, інтенційністю (авторською
метою), інформативністю, ситуативністю(зв’язаністю з контекстом), членованістю (наявністю
смислових частин), інтегративністю (єдністю цих частин), модальністю (особистісним
ставленням), розгорнутістю, послідовністю, динамізмом зображуваного тощо.
Серед названих ознак найважливішими є зв'язність і цілісність. Зв'язність - категорія, що
характеризує особливості з'єднання всередині тексту його елементів. Цілісність - категорія, пов'язана
зі смисловою єдністю. Текст може бути зв'язний, але нецілісний і, навпаки, цілісний, але незв'язний.
Категорії цілісності та єдності тексту
Ознаки Категорії

Тематична єдність — концепт тексту (глибинний смисл тексту)

— - смислова будова
— - логічна будова

Комунікативна єдність — комунікативний вплив

— естетичний вплив (для художнього тексту)

Структурна єдність — граматичні категорії

— лексичні категорії
— фонологічні категорії
Дискурс і текст пов'язані між собою як процес і його результат. Як “зупинений”, “вичерпаний”
дискурс, текст перетворюється на структуру з певними характеристиками. Разом з тим, потрапляючи
до “споживача”, текст наповнюється особистісними інтенціями і смислами цього споживача і стає
джерелом творення нових дискурсів.

48. Типологія текстів. Прецедентні та патогенні тексти.

У науковій літературі існують класифікації текстів за соціологічними, психолінгвістичними,
власне комунікативними, функціонально-прагматичними критеріями.
Соціологічний напрям. У його межах тексти класифікують за:
- формою втілення тексту (усні й писемні з їхньою специфікою організації текстового матеріалу);
- типами функціонально-жанрових різновидів мовлення (тексти побутово-розмовного спілкування;
офіційного спілкування; публіцистичні; наукові; художньо-белетристичні тексти (поетичні, прозаїчні,
драматичні); у цьому аспекті можна говорити також про низку текстів, які сполучають у собі ознаки
різних функціонально-жанрових різновидів: науково-популярні, епістолярні та ін.).
- функціональним виявом (тексти інформаційні, емотивні, фатичні, поетичні, метамовні).
Психолінгвістичний напрям. У межах цього напряму здійснюють класифікацію текстів за:
- мірою спонтанності (спонтанні та підготовлені);
- мірою алгоритмізованості/евристичності - фіксовані (наприклад, заповнення
формуляра), напівфіксовані (тексти-кліше на зразок прощання, подяки, вітання), нефіксовані(тексти
різноманітних сфер людської діяльності);
- мірою експліцитності/імпліцитності у втіленні задуму (крайніми її виявами є тексти державних угод,
що мають на меті повну та однозначну експлікацію задуму, і поетичні тексти, в яких, як правило,
однозначність експлікації творчого задуму відсутня).
Власне комунікативний напрям. У його межах виокремлюють:
- тексти, націлені на процес. Вони не позначаються на стосунках комунікантів і внутрішньому стані
адресата; пов'язані з емоційними потребами комунікантів і реалізуються як спосіб проведення часу.
До них належать розповіді, традиційні мемуари, науково-популярні тексти тощо;
- тексти, націлені на результат: ділові листи, наукові тексти, художня література високого рівня.
Функціонально-прагматичний критерій. Враховує суб'єктивну міжособистісну модальність,
дозволяє стверджувати про деонтичні (нормативні, або приписові) (договори, державні акти,
постанови, інструкції, накази тощо), аксіологічні (оцінні) та епістемічні (дескриптивні,
описові) тексти (наукові, ділові тощо).
Існують і суміщені типології за найрізноманітнішими критеріями. Так, Т. Радзієвська класифікує
тексти за їх «поведінкою» у межах певних типів комунікації. Вона виділяє наукові, публіцистичні,
ділові, рекламні, тексти інструкцій та оголошень, відозви, звернення, листи, астрологічні та
економічні прогнози, побутові розповіді, анекдоти, прогнози погоди, ворожіння та ін.
Останнім часом існуючі класифікації доповнили двома типами текстів - прецедентним і патогенним.
Вони поєднують у собі ознаки різних текстів. Їх комунікативна роль у суспільстві зростає. Поняття
“прецедентний текст” впровадив у науковий обіг російський мовознавець Ю. Караулов.
Прецедентний текст - текст, основними ознаками якого є особлива значущість для окремих
особистостей і для значної кількості осіб, а також багаторазове звернення до нього в дискурсі цих
особистостей.
Прецедентні тексти можна назвати хрестоматійними в тому сенсі, що всі мовці знають їх. Це є
свідченням належності мовця до певної епохи та її культури, а незнання — свідченням відторгнення
від них. Прецедентні тексти формуються з фольклорних шедеврів, Святого Письма, світової та
національної класики. Важливою ознакою прецедентного тексту є семіотичний спосіб його існування,
тобто актуалізація його змісту натяком, відсиланням, ознакою, цитатою. Прецедентні тексти
характеризують певну епоху. Вони є чинником культури етносу, важливою складовою комунікації.
Зокрема, формування корпусу прецедентних текстів - одна з найважливіших дидактичних проблем,
що постає перед укладачами шкільних і вузівських хрестоматій рідної та зарубіжної літератури.
У багатьох класифікаціях текстів виокремлюють патогенний текст. Ідеться про негативний вплив на
“споживача”, негативний перлокутивний (вплив на свідомість та поведінку адресата) ефект тексту.
Однак поняття «патогенний» і «шкідливий» слід розрізняти. Патогенний, як правило, завжди
шкідливий, але шкідливий не завжди патогенний. Наприклад, шкідливий для злочинця
звинувачувальний вирок не є патогенним текстом для суспільства.
До патогенних відносять тексти:
- спрямовані на підрив віри в Бога;
- націлені на підрив національних та державних інтересів;
- які загрожують глобальній безпеці;
- що загрожують суспільній моралі;
- які мають шкідливий психологічний вплив;
- що призводять до нехтування основними правами і свободами людини.
Патогенним текстом можна називати текст, який завдає, чи, на думку експертів, спроможний
завдавати шкоди моральному та психічному здоров’ю окремої особи, нації, держави,
людства. Симптомами патотексту, на думку українського журналіста і лінгвіста Б. Потятинника, є:
- погіршене сприйняття нової, особливо суперечливої інформації, зациклення на певній інформації як
єдино правильній; параноїдальна одержимість певним текстом;
- зниження морально-психологічного рівня функціонування особистості.
Однак названі ознаки чіткому критерію не підлягають і є значною мірою суб'єктивними.

49. Типи інформації в дискурсах і текстах.

50. Експліцитна та імпліцитна інформація в комунікації.
У комунікації інформація може передаватись двома способами: явно (відкрито) або
приховано (замасковано). Відповідно смисл повідомлень може бути експліцитним або
імпліцитним.
Спостереження свідчать, що імпліцитна інформація може перебувати в різних
співвідношеннях з комунікативними намірами адресанта (автора тексту), тобто тим змістом,
який він хоче передати. З огляду на це розрізняють три різновиди імпліцитного змісту:
текстовий, підтекстовий і притекстовий.
Текстовий імпліцитний зміст - інформація, яка відповідає явним комунікативним намірам
адресанта.
Підтекстовий імпліцитний зміст - інформація, передавання якої входить у приховані
комунікативні наміри відправника тексту (адресанта, мовця, автора).
Притекстовий імпліцитний зміст - інформація, яка може бути виведена з тексту, хоча її
передавання і не входило в комунікативні наміри адресанта.
Отже, з погляду комунікативної лінгвістики найзагальнішою категорією організації мовного
коду в спілкуванні визнається дискурс - динамічне явище, сам процес спілкування, що після
свого завершення перетворюється на текст. Тексту притаманна не комунікативна, а
структурна організація. Дискурс і текст - носії інформації, яка у мовознавстві пов'язується із
значенням і смислом, що може бути експліцитним та імпліцитним.
Дискурс (франц. discours - мовлення) — це сукупність мовленнєво-мисленнєвих дій
комунікантів, пов’язаних з пізнанням, осмисленням і презентацією світу мовцем і
осмисленням мовної картини світу адресанта слухачем (адресатом).
Значення — пов'язаний з конкретною мовною одиницею у свідомості носіїв мови
узагальнений образ певного предмета або ситуації, факту, події.
Смисл — зміст, який отримує мовна одиниця при її вживання в мовленні.
Експліцитний (лат. ехрlісіtо — явний, виражений) смисл (інформація) - явний, виражений
смисл, який сприймається комунікантами із значень мовних одиниць.
Імпліцитний (лат. ітріісііо - неявний) смисл (інформація) - неявний, прихований смисл, який
виводиться слухачем (читачем) із значень мовних одиниць під впливом конкретної ситуації
та контексту спілкування.
51. Мовленнєвий жанр.(МЖ) Типи мовленнєвих жанрів.
Російська дослідниця Т. Шмельова виділила такі ознаки МЖ:
1. Комунікативна мета. За нею виокремлюють:
- інформаційні (повідомлення, підтвердження, запит, заперечення інформації, згода з думкою
або заперечення її);
- оцінні (похвала, огуда, схвалення, докір);
- етикетні (привітання, вибачення, призначення на посаду, прощання, оголошення війни
тощо);
- імперативні (наказ, прохання, заборона, порада, рекомендація, інструкція, розпорядження,
обіцянка, зобов'язання та ін.).
2. Концепція автора (адресанта). Передбачає врахування того, ким він є: своїм/чужим;
старшим/рівним/підлеглим; авторитетним/неавторитетним; таким, що має/не має
повноважень; більш/менш поінформованим; зацікавленим/незацікавленим тощо.
3. Концепція адресата. Враховує аналогічні параметри.
4. Подійний зміст. Передбачає віднесеність/невіднесеність до особистісної сфери автора або
адресата, часову перспективу події, оцінку події; важливою є кількість подій (епізодів,
вчинків).
5. Комунікативне минуле. Враховує те, що передує жанру. Виділяють МЖ реактивні й
ініціативні. Породження реактивних МЖ «провокують», наприклад, запитання, адресовані
учасникам спілкування, звернення, вимоги, запити тощо; створення ініціативних МЖ може
бути викликане передусім позамовними чинниками, залежить від інтенцій мовця тощо.
6. Комунікативне майбутнє. Визначає стандарти спілкування, слідування одних МЖ за
іншими. Так, наприклад, за проханням слідує згода або відмова, за питанням - відповідь та
ін.
7. Параметр мовного втілення. Це мовне оформлення МЖ, спосіб, яким МЖ доходить до
його адресата (порівняйте, наприклад, стандартизовану процедуру заповнення формуляра і
складну творчу працю, яка супроводжує написання роману).
Виділені ознаки МЖ Т. Шмельова назвала “паспортом МЖ”.
Типологія мовленнєвих жанрів. Комплексний підхід, який враховує типи комунікативних
інтенцій, способи участі партнерів у комунікації, їх рольові співвідношення, характер реплік,
дає змогу виокремити такі
МЖ: бесіду, розмову, суперечку, розповідь, історію, лист, записку, щоденник та ін.
Мовленнєвий жанр - тематично, композиційно й стилістично усталені типи повідомлень -
носіїв МА, об'єднаних метою спілкування, задумом мовця з урахуванням особистості
адресата, контексту і ситуації спілкування.
52. Дискурс і мовленнєвий жанр.
Мовленнєвий жанр — складова дискурсу, його найважливіша категорія. МЖ об'єднує
інтенції учасників спілкування у неконфліктному дискурсі, тематику їх розмову, особливості
організації одиниць мовного коду. З певною мірою умовності можна вважати, що спілкування
людей — це обмін різноманітним МЖ або їх частинами; структура ж дискурсу постає як
сукупність МЖ.
М. Федосюк вважає, що МЖ - це «відносно стійкі, тематичні, композиційні та стилістичні типи
текстів (мовленнєвих утворень)» Ст. Гайда, М.Сарновський пов'язують МЖ із текстом,
вважаючи його взірцем (зразком, моделлю) певного типу тексту, наголошуючи, що
використання мови полягає у творенні тексту згідно з моделями. Однак текст за
Т.Ніколаєвою - це передусім поєднана смисловим зв'язком послідовність знакових одиниць,
основними властивостями якої є зв’язність і цілісність, а не комунікативність, тобто здатність
слугувати засобом спілкування. У наведених концепціях радше йдеться не про тексти, а про
дискурси, оскільки для їх авторів це розрізнення несуттєве.
Поняття мовленнєвого жанру залишається одним із найважливіших у сучасній комунікативній
лінгвістиці, тим містком, який поєднує поняття дискурсу і мовленнєвого акту, виформовуючи
зв'язки між ними:

Дискурс
↓
Мовленнєвий жанр
 ↓
Мовленнєвий акт.
Дискурс постає не як сукупність МА, а таке їх поєднання, яке створює тематичні, прагматичні,
функціональні «блоки», що впізнаються, ідентифікуються учасниками спілкування як,
наприклад, привітання, прощання, докори, співчуття, освідчення в коханні та ін. У кожному
дискурсі, що розгортається “тут і тепер”, виявляються лише окремі фрагменти конкретних
МЖ. Інші ж, як цілісна функціонально-комунікативна категорія, є певною абстракцією, яка
може бути відтворена лише в результаті аналізу сукупності дискурсів.
53. Мовленнєвий акт. Типи мовленнєвих актів.
Мовленнєвий акт - цілеспрямована мовленнєва дія, що здійснюється згідно з принципами і
правилами мовленнєвої поведінки, прийнятими в даному суспільстві; мінімальна одиниця
нормативної соціомовленнєвої поведінки, що розглядається в межах прагматичної ситуації.
Складові мовленнєвого акту. До них відносять локуцію, іллокуцію та перлокуцію.
Класифікація мовленнєвих актів. Однією з поширених класифікацій МА є класифікація Дж.
Серля, створена в 60-ті роки XX ст. У своїй статті «Класифікація іллокутивних актів» він
визначив найважливіші лінгвістично значущі параметри, за якими розрізняються іллокутивні акти,
а значить і МА:
- мета;
- спрямованість акту (твердження спрямоване від слів до реальності, а обіцянки та вимоги — від
реальності до слів);
- вираження психологічного стану мовця;
- сила прагнення до досягнення мети;
- різниця в статусах адресанта й адресата;
- вираження інтересів адресанта й адресата;
- ставлення до мовленнєвого контексту;
- різниця між актами, що мають лише мовленнєву реалізацію, та актами, що можуть бути
здійснені вербально і невербально;
- стиль здійснення МА (заява, освідчення тощо) та ін.
Орієнтуючись на ці параметри, Дж. Серль виокремлює п'ять типів МА:
1. Репрезентативи, або асертиви. Зобов'язують мовця нести відповідальність за істинність
висловлення. Такі МА можуть бути введені за допомогою дієслів хвалитися, скаржитися тощо.
2. Директиви. Змушують адресата зробити дещо. Опорні дієслова: запитувати, наказувати,
командувати, просити, молити, радити, запрошувати.
3. Комісиви. Зобов'язують виконати певні дії у майбутньому або дотримуватися певної лінії
поведінки. Характерні слова: мати намір, ставитися прихильно.
4. Експресиви. Виражають психологічний стан мовця, характеризують міру його відвертості. Це
акти поздоровлення, вибачення, привітання, співчуття. Опорні дієслова: поздоровляти, просити
вибачення, співчувати, привітати.
5. Декларативи. Встановлюють відповідність між пропозиційним змістом висловлення та
реальністю, наприклад: Якщо я успішно попрацюю на Вас, то Ви станете депутатом.
жанрові типи МА:
- вердиктиви (засудження, виправдання та ін.);
- екзерситиви (накази, вимоги тощо);
- комісиви (обіцянки, декларації тощо);
- бехабітиви (вибачення, подяки, побажання та ін.);
- репрезентативи (констатації, прогнози).
Типи комунікативних ситуацій, подані в дужках, і є МЖ.

Локуція (англ. Іосиїіоп — мовний зворот) (локутивний акт) - побудова фонетично і

граматично правильного висловлення певної мови з певним смислом і референцією.

Іллокуція (il - префікс, який має посилювальне значення, і англ. Іосиtіоп - мовний
зворот) (іллокутивний акт) - втілення у висловленні, породжуваному в процесі мовленнєвого
акту, певної комунікативної інтенції, комунікативної мети, що надає висловленню конкретної
спрямованості.

Перлокуція (лат. реr - префікс, що означає посилення, і англ. Іосиtіоп - мовний зворот,
вислів) (перлокутивний акт) - наслідки впливу іллокутивного акту на конкретного адресата
чи аудиторію.

54. Перформативи і констативи.

Сутність перформативів і констативів. Поняття “перформатив” запропонував Дж.
Остін. Розглядаючи діяльні ознаки мови, він помітив відмінності між двома типами висловлень.
(1) Він назвав цей човен «Квін Елізабет - 2> і (2) Називаю цей човен «Квін Елізабет - 2». У
першому випадку наявний опис акту називання, його констатація ніби збоку, третьою особою,
тобто йдеться про констатив.
Констатив (англ. constative, від лат. constat - містити в собі, стояти стійко) - тип
повідомлення, яке позначає стан речей, констатує факт об'єктивної (чи такої, яка
вважається об'єктивною) дійсності.
У другому випадку - сама дія називання; тут саме висловлення відповідає дії, вчинку, оскільки
має чіткі наслідки: з цього моменту човен носитиме таке ім'я. Тобто наявний перформатив.
Перформатив (сер. -лат. performo - дію) - висловлення, еквівалентне дії, вчинку.
Перформативам властиві певні особливості:
- вони, як правило, мають дієслово в 1-й особі однини теперішнього часу дійсного способу;
- вимовляючи перформатив, мовець здійснює (а не описує чи називає) дію;
- перформатив може бути ефективним або неефективним;
- перформативи повинні спиратися на соціальні конвенції;
- перформативні дієслова, як правило, мають у своєму значенні ознаку “мовлення”;
- дієслова, що позначають негативну комунікативну мету, не допускають перформативного
вживання (брехати, ображати тощо).
55. Прагматика мовленнєвих актів.
Багато лінгвістів (Дж. Серль, І. Шевченко, В. Богданов, І. Сусов та ін.) стверджують, що
прагматичні аспекти мови найповніше виявляються у межах мовленнєвих актів. Саме мовленнєві
акти у своїй структурі акумулюють низку прагматичних чинників.
Мовленнєвий акт як мовленнєва дія
Спілкування людей відбувається в межах комунікативного акту, який охоплює учасників
комунікації (адресанта та адресата) як носіїв соціальних ролей, психічних, психологічних рис,
духовних, естетичних ідеалів, когнітивних особливостей; елементи мовного та паралінгвального
кодів; контекстні та ситуативні елементи спілкування; повідомлення, яке поєднує комунікантів,
тощо. Комунікативний акт — це узагальнена схема, певна структура, у межах якої можна
розглядати будь-яке спілкування. Водночас постає питання про власне мовну складову
комунікативного акту, яка була б мовленнєвим учинком особистості в конкретному спілкуванні з
іншою особистістю. Дедалі частіше дослідники висловлюють думку про те, що мінімальною
одиницею спілкування є не речення і навіть не висловлення, а певний вид актів — констатація,
питання, наказ, опис, пояснення, вибачення, подяка, привітання, тобто мовленнєві акти (МА).
Мовленнєвий акт (лат. actus — вчинок) — цілеспрямована мовленнєва дія, яка реалізується
відповідно до принципів і правил мовленнєвої поведінки, прийнятих у суспільстві; одиниця
нормативної соціомовленнєвої поведінки в межах прагматичної ситуації.
Основними ознаками МА є умисність (інтенціональність), цілеспрямованість і конвенційність: МА
завжди співвіднесені з особою мовця.
Т. ван Дейк мовленнєвий акт, який постає як інтенціональна, цілеспрямована, конвенційна
мовленнєва дія мовця, вважає складовою—комунікативного акту поряд з аудитивним, тобто
комунікативною дією слухача і комунікативною ситуацією.
Адресант (мовець, автор), породжуючи комунікативну одиницю (речення, висловлення) в ситуації
спілкування, тобто орієнтації на адресата (слухача, читача), здійснює певну дію: повідомляє про
щось, обіцяє, просить, наказує, вибачається, засуджує, попереджає тощо. Усі ці мовні дії
зумовлені інтенцією (наміром) адресанта.
Дж. Остін стверджував, що комунікація супроводжується виконанням мовних і когнітивних
операцій, зокрема створенням граматично правильного речення із «вкладанням» у нього певного
смислу референції (locution), наданням висловленню потрібної комунікативної
спрямованості (illocution) та впливом на свідомість або поведінку адресата (perlocution). Аспекти
локуції, ілокуції та перлокуції стали підставою для розмежування семантики і прагматики: аспект
локуції відійшов до сфери семантики, а ілокуція та перлокуція — до прагматики.

56. Регістр як категорія комунікації.

Під впливом контексту й ситуації спілкування засоби мовного коду можуть варіюватися, що дає
підстави стверджувати про можливість виокремлення не лише функціональних стилів мови,
стилів індивідуального мовлення тощо, а й інших категорій, зокрема регістрів спілкування.
Поняття “регістр” безпосередньо пов'язане з категоріями контексту та його типів і моделей.
Моделі контексту формуються залежно від специфіки каналу комунікації, змісту (конфігурації)
соціальних ролей учасників комунікації та тематичної сфери (простору комунікації).
• Специфіка каналу комунікації. Охоплює аспекти, пов'язані із специфікою усного, писемного і
друкованого мовлення, діалогічного, монологічного чи полілогічного способу комунікації,
радіомовлення, телемовлення, поєднаного з відеорядом, комунікації безпосередньої чи
опосередкованої простором і часом тощо.
Зміст (конфігурація) соціальних ролей. Включає різні виміри контексту, пов'язані з тим, у яких
соціальних відносинах перебувають учасники комунікації (начальник, підлеглий, батьки, діти,
друзі та ін.).
Тематична сфера (простір комунікації). Передбачає різні виміри комунікації: наукову чи
побутову, серйозну чи жартівливу, цікаву кільком учасникам чи загалу тощо.

На думку американського лінгвіста М.-А.-К. Холідея, специфіка вияву значень кожної мови
підпорядкована трьом метафункціям: досвідній, міжособистісній і текстовій.

Досвідна метафункція. Служить учасникам комунікації «картою» дійсності: хто, що робить, кому,
коли, де, з якою метою, як. Результатом її впливу стає формування досвідного типу значення або
досвідного смислу.

Міжособистісна метафункція. Пов'язана з організацією соціальної діяльності, тобто організацією

людей, яким висловлюють вдячність, роблять зауваження, ставлять запитання, формулюють
накази тощо. Стає основою формування міжособистісного значення або міжособистісного
комунікативного смислу.

Текстова метафункція. Стосується упорядкування названих метафункцій у текстах, які є

цілісними і важливими в певних контекстах спілкування, а саме: що формулюється на самому
початку спілкування, а що в кінці; у який спосіб вводиться ім'я особи, про яку йтиметься в
розповіді; що залишається в сфері імпліцитного, а що виводиться «на поверхню» тощо. Впливає
на формування у комунікації текстового значення або смислу упорядкованого тексту.
Регістрові аспекти дискурсу - це результат впливу ситуативного контексту на перебіг комунікації,
організацію її мовного коду, з одного боку, і пристосування одиниць мовного коду до наявних
ситуативних умов спілкування - з іншого. Вплив культурного кон­тексту на перебіг комунікації
сприяє формуванню мов­леннєвих жанрів. З огляду на те, що зв'язки між текс­том (дискурсом) і
контекстом мають діалоговий харак­тер (текст одночасно віддзеркалює контекст і реалізує його
вимоги), можна стверджувати, що регістри і мов­леннєві жанри формують дискурс, виступаючи
форма­ми його реалізації та існування.
Регістр (лат. registrum - список, перелік) - різновид дискурсу (тексту), що сформувався під
впливом ситуативного контексту в спілкуванні соціалізованих особистостей; реалізація
дискурсу (тексту) в конкретній конситуації спілкування, в основі якої лежать імпліковані в
комунікативній компетенції мовців правила (конвенції, звички) спілкування.

57. Тональність як складова мовленнєвого спілкування.

Тональність спілкування - усвідомлена або неусвідомлена емоційно-
аксіологічна і змістово-інформативна організація мовного матеріалу, за
допомогою якої адресант формує повідомлення, мовленнєвий акт певної
іллокуції, впливає на емоційно-психологічну сферу адресата, а іноді й на
ситуацію спілкування.
Порушення тональності спілкування може стати причиною різноманітних
непорозумінь, образ, навіть комунікативних провалів. Недотримання
відповідної тональності може суттєво знизити очікуваний мовцем
перлокутивний ефект або взагалі звести його нанівець. Ще Арістотель свого
часу зауважив: «Якщо промовець говорить жорстким тоном ніжні речі або
ніжним тоном жорсткі, він перестає бути переконливим».
Тональність спілкування формується не лише засобами мовного коду,
тематикою розмови тощо, а значною кількістю невербальних, парамовних
елементів, складових інших семіотичних систем.
Важливою складовою тональності спілкування є індивідуальна манера
побудови висловлення, зокрема вимовляння звуків, інтонування фраз, темп
мовлення, паузи тощо. Усе це є важливим джерелом інформації для слухачів.
Тональність мовлення (спілкування) формується багатьма чинниками.
1. Загальна манера спілкування, ведення розмови:
- фізичні, темпові, ритмомелодійні та інші характеристики мовлення;
- сприймання слухачем манери побудови висловлення як щирого/нещирого,
природного/неприродного, виразного/невиразного, серйозного/несерйозного, з
дотриманням/недотриманням етикетних норм міжособистісного спілкування та
ін.
2. Внутрішній стан адресанта: спокійний/неспокійний, впевнений/невпевнений,
рішучий/нерішучий тощо.
3. Орієнтація мовця на особу слухача: емоційне ставлення, соціальні відносини,
вікові аспекти, статеві особливості, перлокутивний ефект (мирний, загрозли-
вий, насмішкуватий тощо).
4. Орієнтація адресанта на ситуацію спілкування: офіційну, неофіційну,
дружню та ін.
5. Орієнтація адресанта на інформацію, що передається (викривальна,
змовницька, незрозуміла тощо).
У тональності мовний компонент відіграє чи не найважливішу роль, оскільки
вона пов'язана з тоновими характеристиками мовлення, мовною і мовленнєвою
комптенцією комунікантів.
Динамічність усного мовлення виявляється в тоновому (висота, сила, гучність
та ін.) і обертоновому (передусім тембровому) звучанні, його мелодиці
(інтонації, темпі, регістрі тощо), а також у використанні засобів мовного коду
(морфологічних, словотвірних, лексико-фразеологічних, синтаксичних). Разом
із психологічними, соціальними, етичними, естетичними, паралінгвістичними,
логіко-тематичними, ситуативними чинниками, а також індивідуальною
манерою мовлення, стилем і регістром названі елементи тону
створюють атмосферу спілкування.
Місце тональності серед складників комунікації визначають так: інтенції мовця
— стратегії спілкування — мовленнєві акти — регістри — індивідуальна
манера (стиль) спілкування — тональність спілкування — атмосфера
спілкування.
58. Атмосфера спілкування.
Атмосфера спілкування - лінгво-психо-соціокогнітивні стосунки учасників
комунікативного акту.
Це комплексна категорія, яка характеризує міжособистісні стосунки учасників
комунікації, більшою мірою торкається нелінгвістичних аспектів спілкування,
але впливає і на його лінгвістичну складову та на успішність комунікації
загалом.
Атмосферу спілкування формують:
1. Обставини та умови, в яких відбувається спілкування (місце, середовище,
час, події, що передували початку комунікації, події, що відбуваються під час
спілкування (найрізноманітніші: від погоди до політичних), фінансове
становище учасників спілкування, їх кількість, тривалість спілкування).
2. Стани, в яких перебувають учасники спілкування (психологічний, емоційний,
фізичний, душевний, психічний; типи характерів комунікантів).
3. Міжособистісні стосунки учасників спілкування (міра знайомства,
належність чи ні до одного кола знайомств, психологічна сумісність чи
несумісність, наявність чи відсутність спільних інтересів, емоційне ставлення,
міра зацікавленості в спілкуванні, міра відвертості, інтерес до тематики
розмови).
4. Чинники, пов'язані з процесом спілкуванння, зокрема мовною та
комунікативною компетенціями (мета спілкування, тема розмови, тональність,
мова спілкування, володіння етикетними нормами, їх доречність, мовні уміння і
навички, правильність мовлення, культура мовлення, вживання
паралінгвістичних засобів, уміння слухати, стратегії й тактики ведення
розмови).
5. Соціальні, культурні, психологічні та інші чинники процесу
спілкування (соціальні статуси, вікові відмінності, рівень освіти, загальний
культурний рівень, інтелект, статеві відмінності, життєвий досвід та ін.).
6. Чинники, пов'язані з інформаційними аспектами спілкування (тема, проблема
спілкування, важливість інформації, правдивість чи неправдивість інформації,
рівень розуміння один одного тощо).
Атмосферу спілкування вважають позалінгвальним явищем, принаймні
більшою мірою психологічним, ніж лінгвістичним; власне лінгвальні елементи
(мовна і комунікативна компетенції) перебувають на периферії цього явища.
Отже, організація мовного коду, перебіг процесу міжособистісного спілкування
залежать від багатьох позамовних чинників, які значною мірою визначають
стиль спілкування і детермінують його тональність і атмосферу. Це
підтверджує думку Д. Карнегі, що в спілкуванні людей значущим є все і
дрібниць не буває.
59. Сутність і природа комунікативних девіацій.

Будь-яка людська діяльність (фізична, духовна,психічна, розумова, мовленнєва

тощо) є складним багатоетапним процесом, який супроводжується
найрізноманітнішими відхиленнями від його “нормального” ходу. Це
стосується і процесу мовленнєвої комунікації.

Комунікативні девіації спричиняються порушенням правил (законів,

постулатів, максим тощо) мовленнєвого спілкування, тобто комунікативних
кодексів,природа яких не лише мовна, а психо-соціо-культурна,точніше-
когнітивна. Це зумовлено тим, що інтенція учасників комунікації втілена в
діалозі, полілозі, тобто в реальному спілкуванні, яке підпорядковане психології
міжособистісних зв'язків, залежить від соціальних чинників.

Комунікативні девіації-недосягнення адресантом комунікативної мети,

відсутність взаєморозуміння і згоди між учасниками спілкування.

Комунікативні девіації, когнітивні за своєю природою, виявляються в

порушеннях передусім комунікативної семантики, прагматичних елементів
інтеракції,торкаються законів мовлення, зокрема імплікаціи та імплікатури
дискурсу, співвідношення асерції пресупозиції повідомлення, логіки викладу
тощо. Іншими словами, якщо адресант вибрав не той тип ллокуції (наприклад,
наказ тоді, коли слід було попросити) чи стратегії спілкування (наприклад,
непрямі мовленнєві акти там, де потрібно було діяти прямо, «в лоб») тощо,то це
його когнітивна помилка, девіація вибору, орієнтації в особі адресата, правил
спілкування тощо. Тут йдеться не стільки про мову, скільки про комунікативну
компетенцію учасників спілкування.

Водночас успішне спілкування великою мірою залежить від власне мовних

чинників, тобто засобів мовного коду. Насправді важко уявити розкуте,
душевне спілкування, якщо учасники комунікації погано володіють засобами
мовного коду, певної іді°етнічної мови. Мовні девіації-складові
комунікативних девіацій, а володіння мовною компетенцією-умова успішності
спілкування. Мовні девіації ґрунтуються на конфлікті між когнітивним і
мовним, тобто гнучким, мінливим способом мислення і формалізованим,
узуалізованим способом його вираження засобами ід°етнічної мови.

Отже, девіації, пов'язані з мовною компетенцією,багато в чому визначаються

специфікою лексичної й граматичної семантики, а девіації, пов'язані з
комункативною компетенцією,-семантики комунікативно та « власне»
прагматичними чинниками.

Вплив комунікативних девіацій на розуміння і сприймання адресатом тексту

(дискурсу), створеного мовцем, є не однаковим. Він може бути значним,
оскільки стосується особи адресата, його ментального стану,культурного
контексту, в якому він живе, мовленнєвих звичок, якими він послуговується ,
які засвоїв з дитинства тощо, а може бути неістотним, якщо йдеться про
граматично неправильне висловлювання або стосується лише деяких
ускладнень у плині комунікації. У такому разі для нормалізації кооперативного
спілкування достатньо уточнити значення окремих слів, змінити тональність,
перепитати тощо.

У комунікативних девіаціях істотною є роль прагматики. Щодо цієї проблеми

існує дві точки зору. Згідно з першою прагматика виявляється на мотиваційно-
спонукальній стадії породження мовлення (вербалізації).Згідно з другою-
прагматика діє не на якомусь конкретному етапі породження мовлення, а ε
своєрідним «оператором», якии діє на всіх етапах, визначаючи загальну
тональність 1 Формальну організацію всього процесу. Цей «оператор» поеднує
в собі низку компонентів, найважливішими з яких є пресУпозиційна ситуація, в
якій перебуває мовець, мотив повідомлення як мета впливу на співбесідника,
наявність у тих, хто спілкується, певного фонду спільних знань.

Отже, комунікативні девіації тісно пов'язані з прагматикою спілкування, тобто з

усіма складовими комунікативного акту.

60. Типологія комунікативних девіацій.

У сучасній лінгвістиці загальновизнаної й повної типології всіх можливих
різновидів девіацій у комунікації не існує. Основою такої класифікації можуть
бути відмінності в природі мовної та комунікативної компетенції учасників
спілкування, а також причини і механізми,їх виникнення вдинамічних процесах
породження складових дискурсу. Нижче подано комплексну типологію
комунікативних девіацій, яка враховує ці чинники.

Власне комунікативні девіації, їх причини і механізми. До них відносять

1)Комунікативні девіації, спричинені адресантом. Цей тип девіацій може бути

зумовлений різними причинами і мати різні наслідки.

*Порушення підготовчих умов комунікації. Вони спричиняються:

-небажанням адресата починати КА:

-неготовністю адресанта почати КА:

-неврахуванням неготовності чи небажання адресата слухати адресанта:

-очікуванням від адресанта іншого КА:

*створення адресантом недоречних і несвоєчасних КА

*створення адресантом незбалансованого КА

*створення адресантом дезорієнтованого КА

2)Комунікативні девіації, створені адресатом:

*девіації в неочікуваних адресатом комунікативних актах

*девіації в очікуваних комунікативних актах

3)Комунікативні девіації, спричинені процеом комунікації:

*невмотивована зміна комунікативних стратегій учасникам спілкування

*Недотримання постулатів кооперативного спілкування

*недотримання постулатів етикетності спілкування

*порушення комунікантами асертивно-пресупозитивних співвідношень у

повідомленнях

*створення атмосфери і регістру спілкування, які ускладнюють процес

комунікації

*тональність спілкування
*порушення законів референції

*деформація інформації в каналах комунікації

61. Міжкультурна комунікація (МК) як наука. Аспекти МК.

Міжкультурна комунікація (МК) як наука. Аспекти МК. Процес спілкування

завжди відбувається у межах певної етнічної мови і культури, а значить,
випрацюваних цією мовою і культурою принципів і норм спілкування.
У широкому розумінні культура — це сукупність матеріальних і духовних
цінностей, y вузькому – рівень духовного життя людей.
Культура (лат. culture — догляд, освіта) — 1) сукупність матеріальних i
духовних цінностей, створених людською спільнотою, які характеризують
певний рівень розвитку суспільства; 2) інтерпретаційна модель світу людини,
соціалізованої в певних умовах; З) цілісний історичний феномен, локальна
цивілізація, яка виникла на ґрунті територіальної, етнічної, мовної, політичної,
економічної та психологічної спільності [Манакін].
Способи уникнення непорозумінь на культурному ґрунті у спілкуванні з
іноземцями досліджує міжкультурна комунікація.
Міжкультурна комунікація (МК) — наука, яка вивчає особливості
вербального та невербального спілкування людей, що належать до різних
національних та лінґвокультурних спільнот [Манакін].
Об’єктом МК необхідно вважати спілкування представників різних
національних і лінґвокультурних спільнот, а предметом — прийняті в
національних спільнотах мовні стереотипи і норми поведінки, спілкування,
певні «культурні сценарії» різних дій, усталені моделі сприйняття та
оцінювання предметів і явищ, соціально унормовані звички, традиції, ритуали,
дозволи, заборони тощо.
Задовго до того, як МК сформувалася в самостійну галузь знань, багато питань,
що стали для неї фундаментальними, порушували відомі філософи і
мовознавці: Арістотель, Г.-В. Ляйбніц, Ф. Вольтер, Й. Гердер, І. Кант, Г.-В.-
Ф. Геґель, В. фон Гумбольдт, К. Фослер, O. Потебня, В. Вундт, Ф. Боас та ін.
Необхідність розвитку МК як окремої науки постала після Другої світової
війни. Досвід інтернаціональної співпраці під час війни і після неї, зокрема,
активістів Корпусу миру, яких відряджали до різних країн для допомоги,
виявив брак знань і навичок y міжкультурному та міжетнічному спілкуванні,
що призводило до невдач y позитивних намірах волонтерів. Це стало
поштовхом для створення в 1946 р. y США спеціального Інституту служби за
кордоном (Foreign Service Institute), який очолив Е. Голл.
Аспекти міжкультурної комунікації
1. Культурологічний аспект. Він є провідним у МК. Культура
охоплює весь спектр людських надбань в історичному розвитку цивілізації від
фольклорно-міфологічних уявлень і національних звичаїв до витворів
мистецтва і взагалі особливостей життя різних народів.
Для МК культура — це насамперед успадковані та усталені норми соціальної
практики людей, які належать до певних національних чи етнічних спільнот.
Особливості такої соціокультурної діяльності зберігаються у колективній
пам’яті («ментальній програмі»), прищеплюються змалку, матеріалізуються і
пізнаються через системи культурних кодів [Манакін].
Культурний код — спосіб, яким конкретна культура членує, категоризує,
структурує, оцінює світ, що оточує кожну людину, належну до певної
національної спільноти [Манакін].
Діалог культур — взаємодія культур у процесі МК, оволодіння іноземними
мовами тощо, яка забезпечує взаємозбагачення лінґвокультурних спільнот, що
контактують [Манакін].
Коди культури співвідносяться з давніми уявленнями людини і формують
систему координат, яка містить і відтворює еталони культури, традиції, звичаї,
поведінку та все життя певного національно-етнічного соціуму. Вони є
своєрідними маркерами свідомості та підсвідомості, за якими упізнають
належність до певної культури, ідентифікують її. На думку американського
антрополога і лінґвіста Едварда Голла (1914-2009), «культура сама є
комунікацією, а комунікація культурою».
2. Лінґвістичний аспект. Передбачає вивчення мовних відмінностей,
що можуть мати вплив на комунікацію між носіями різних мов. Сюди
зараховують систему символів, образів, стереотипів, етикетні форми, структуру
текстів та ін.
3. Етичний аспект. Спрямований на розуміння відмінностей етичних
норм, притаманних різним народам, націям. До них належать норми моралі,
поведінки, міжособистісного спілкування та ін.
4. Психологічний (етнопсихологічний) аспект. Передбачає
вивчення психологічної реакції людей в умовах спілкування з представниками
інших держав (етносів). Фахівці МК розробляють спеціальні рекомендації,
дотримання яких зменшує дискомфорт перебування у чужинному середовищі.
5. Соціально-комунікативний аспект. Пов’язаний зі соціальними
чинниками і соціальними функціями спілкування. Вивчає різноманітні стилі
комунікативної поведінки, особливостей манери спілкування залежно від
конкретної ситуації та соціального середовища співрозмовників.
62. Національно-культурна мовна символіка.
Мовна символіка — вираження за допомогою засобів ідіоетнічної мови ідей,
понять, почуттів, які мають особливе (символічне) значення для культури
певного етносу [Бацевич].
Символи в мові виникають на базі порівняння предметів, явищ, якостей, які є їх
основою. Проте часто ознаки предмета настільки міцно переплітаються з
конотацією слова, що носії мови починають ототожнювати слова та предмети.

 КОЛОРАТИВИ (білий — япон. чистота, рішучість, траур (в біле одягали

небіжчиків); жовтий — укр. сонце, пшениця; європейські
культури — відчуття хвороби, наближення смерті

ЗООНІМИ (павук для казахів — працьовитість; кит. сорока — радість,
спокій, дракон — щастя, багатство, баран — лагідна, добра людина)
 ФІТОНІМИ (гарний: укр. як калина, як маків цвіт;
англ. as a daisy, as a rose; укр. солодкий, як мед; англ. sweet as a nut)
63. Мовна картини світу (МКС) та ціннісна картина світу (ЦКС).
Одним із перших ідею про мову як засіб інтерпретації світу висловив німецький
мовознавець Вільгельм фон Гумбольдт (1767-1835): «Різні мови — це не різні
позначення однієї і тієї самої речі, а різні бачення її... Мови та відмінності між
ними… слід розглядати як силу, що пронизує всю історію людства... різні мови
є для нації органами їхнього оригінального мислення і сприйняття».
Мовна картина світу — відображені в категоріях і формах мови уявлення
певної національної спільноти про дійсність [Манакін].
Кожна МКС неповторна і певним чином впливає на мислення носіїв конкретної
мови і культури.
Якщо людина володіє двома або більше мовами (білінґвізм та полілінґвізм),
розрізняють первинну і вторинну (вторинні) МКС.
Концепція Гумбольдта мала багато прихильників. Американський лінґвіст
Вільям-Дуайт Вітні (1827-1894) зазначав, що кожна мова має властиву тільки їй
систему усталених відмінностей, свої способи формування думки, відповідно
до яких перетворюються зміст і результати розумової діяльності людини, весь
запас її вражень, досвіду і знання світу. Німецький мовознавець і філософ
Герман Штайнталь (1823-1899) ставив розвиток мислення у пряму залежність
від розвитку соціального середовища, частиною якого є мова.
Пік розвитку ідеї впливу мови на світосприймання припав на діяльність
американської школи етнолінґвістики, представленої Френсісом Боасом (1852-
1942), Едвардом Сепіром (1884-1939) і Бенджаміном Ворфом (1897-1941).
Ф. Боас, зокрема, зазначав, що мови різняться не тільки за характером
складників їхніх фонетичних елементів та звуковими групами, а й за групами
ідей і що особливості мови відображають звичаї народів. Ці думки були
розвинуті в гіпотезі лінґвістичної відносності Сепіра– Ворфа.
На думку Б. Ворфа, подібні фізичні явища дають змогу створити подібні
картини світу лише за схожості або принаймні співвідносності мовних систем.
Він дослідив частини мови і мовні категорії часу, числа та кількості в туземних
мовах, зокрема в мові індіанців племені хопі, у порівнянні з європейськими.
МКС протиставляють наукову картину світу, яка є результатом пізнавальної
діяльності усього людства. МКС, на відміну від наукової, називають наївною.
Ціннісна картина світу — комплекс найважливіших для нації або особистості
оцінних суджень, співвіднесених із правовими, релігійними, моральними
кодексами, загальноприйнятими судженнями й уявленнями певної
соціокультурної спільноти [Манакін].
Сучасний американський соціолог Деніел Янкелович виокремив такі основні
цінності (соrе values) мешканців США:
1) «свобода» (freedom)
2) «рівність усіх перед законом»
3) «рівність можливостей» (equality ofopportunity
4) «справедливість» (fairness)
5) «досягнення» (achievement)
6) «патріотизм» (patriotism)
7) «демократія» (democracy)
8) «особлива місія Америки» (Americanexceptionalism
9) «турбота про інших» (caring beyond the self)
11) «талан » (luck)
До домінантних цінностей українців дослідники зараховують:

 любов
 милосердя
 чемність і ввічливість
 шанування батьків
 родинні стосунки
 любов до рідної землі
 цінування честі та гідності
 працелюбність
 прагнення до свободи
 народоправство

64. Поняття стереотипу. Сутність національних стереотипів.

Термін «стереотип» у сучасному розумінні вперше використав американський
журналіст Волтер Ліпман у своїй книзі «Суспільна думка» (1922) на позначення
усталеного спрощеного образу соціального об’єкта в свідомості людини.
В. Ліпман наголошував на негативних властивостях стереотипів.
1) стереотипи завжди простіші, ніж реальність;
2) стереотипи люди не формують особисто, а набувають у соціальному
середовищі (сім’я, знайомі, засоби масової інформації та ін.);
3) усі стереотипи більшою чи меншою мірою помилкові;
4) стереотипи дуже стійкі та довговічні.

Стереотип — схематизований однобічний образ явища, людини, речі, який

ґрунтується на невеликій кількості рис оцінного характеру, які вважають
взірцевими для всього класу речей[Бацевич].

Стереотипізація — процес закріплення у свідомості носіїв ідіоетнічної мови і

культури однієї чи кількох ознак, які характеризують предмет або явище в їх
загальності [Бацевич].
Стереотипи — невід’ємний складник масової культури. Вони можуть
формуватися на основі віку (молодь не розуміє старших, слухає рок), статі
(жінки занадто балакучі, чоловіки черстві), національності (усі євреї жадібні),
раси (чорні гірші, ніж білі), релігії (іслам — релігія терору), професії (судді —
шахраї і хабарники), місця проживання (життя у місті краще), речей (японські
комп’ютери і німецькі автомобілі — найнадійніші) та ін.
Залежно від аспекту сприйняття дійсності стереотипи поділяють на соціальні,
культурні, історичні, етнічні, вікові, гендерні (чоловічі та жіночі), професійні,
етичні та ін. [Манакін].
Чітких меж між різновидами стереотипів не існує. Наприклад, національні
стереотипи поведінки, втілюючи передовсім етичні норми нації, ґрунтуються
на соціальних, культурно-історичних, а також географічних і кліматичних
чинниках.
Найпоширеніші і найнебезпечніші для МК національні (етнічні) стереотипи.
Національний (етнічний) стереотип — історично сформований, узагальнений
та емоційно насичений образ нації або етносу [Манакін].
Він охоплює певні стійкі переконання, ментальні «шаблони», на яких
ґрунтуються звичні для представників певних націй уявлення про світ, явища,
події, інші культури, людей, їхню поведінку, смаки та ін.
Етнічні стереотипи поділяються на автостереотипи(уявлення про всласну націю
чи етнічну спільноту)та гетеростереотипи(кявлення про чужу націю чи етнічну
спільноту)
65. Невербальні особливості міжкультурної комунікації.

Ідіоетнічне, культурно обумовлене у спілкуванні людей стосується мовного

коду, соціальних ролей, гендерних, вікових особливостей, ситуативних аспектів
тощо. Зовнішні особливості комунікації, зокрема темп мовлення, різноманітні
ритуали привітань і прощань, відстань між мовцями, паралінгвістичні засоби,
які супроводжують комунікацію, тощо, великою мірою етнозорієнтовані. Це
слід мати на увазі в міжкультурній комунікації, оскільки вони можуть стати
причиною комунікативних невдач, провалів у спілкуванні, культурного шоку»
або непорозумінь, на подолання яких потрібен певний час і зусилля. Іноді
звертання на ти замість "Ви» може глибше вразити співрозмовника,аніж будь-
яка граматична помилка.

Умежах культури певної спільноти невербальні елементи комунікації мають не

менш важливе значення, ніж вербальні. Навіть, здавалось би, нейтральний
елемент людської життєдіяльності -стиль ходіння відрізняє осіб різних
культурних спільнот. Відстань під час спілкування між мовцями теж культурно
значущою. Комунікативно значущими є також сила голосу,темп мовлення,
якими відрізняються різні культури.Як і значення слів будь-якої ідіоетнічної
мови, паралінгвістичні засоби мають національні особливості.Тобто жести,
міміка, постави тіла, вирази обличчя тощо національно-культурно обумовлені.