1. Становлення теорії мовної комунікації.

Питання про роль слова в спілкуванні і ролі самого спілкування в

облаштуванні людських відносин довгий час обговорювалися в площині
швидше практичної, ніж наукової. Філологічні дисципліни були стурбовані
іншими проблемами і предметами: риторика вивчала зразки красномовства,
літературознавство - шедеври художнього слова, мовознавство - стійкі одиниці,
порядки і еволюцію мови. В очах солідних вчених мовна комунікація
розпадалася на "високу" (як правило, письмову) мова, відбиту в пам'ятках
літературної творчості, і на мова звичайних людей, слабо упорядковану,
залежну від мінливих обставин і в цілому тому негідну уваги.
Підхід, альтернативний пануючому, визрівав у європейській гуманітарній науці
поволі. Момент зародження серйозного теоретичного інтересу до мови як
соціально-комунікативного феномену визначити тому непросто.
XIX століття: мова як дія
Як умовної точки відліку в розвитку інтересу до вивчення мови можна
прийняти "конерніканскій переворот", здійснений в філософії І. Кантом (1724-
1804), - його положення про те, що людська свідомість, виробляючи синтез
чуттєвого досвіду і апріорних (здаються очевидними і які не потребують
доказів) знань, не відображає пасивно існуючий світ, але творить його, бере
участь в його становленні. Розвиваючи ці ідеї, молодший сучасник Канта В.
фон Гумбольдт (1767-1835) припустив, що робота синтезу здійснюється в мові,
який тому може і повинен розглядатися як творчий процес, діяльність
( "енергейя").
Вільгельм фон Гумбольдт (1767-1835) - німецький філолог і філософ, один із
засновників лінгвістики як науки. Найбільш відома робота - "Про відмінність
будови людських мов і її вплив на духовний розвиток людства" (1830-1835).
"Мова є не мертвий продукт, а творчий процес "
Багатьох мислителів і художників початку XIX в. (в європейській культурі це
епоха романтизму) інтригує спонтанно-творча сила мови, яка виявляє себе в
здатності людини впливати за допомогою слів на інших людей і породжувати
таким чином нове в суспільстві, культурі, світі. У цій логіці слово - рід магії, а
життя, за висловом німецького поета Новаліса, - "вічний, тисячеустний
розмова". Мри цьому романтики залишалися переконані, що доступ до творчих
потенцій слова відкритий не всім людям, а виключно геніям: звідси мрії про
"зоряному" мовою, прийнятою в колі обраних; звідси ж - образ Поета,
всесильного повелителя слів, який безпорадний і відторгається в світі людей.
Фрідріх Ніцше (1844-1900), продовжуючи цю традицію романтичного
філософствування, з'єднає глибоке осмислення дієвості слова з боязко і
зарозумілим ставленням до комунікації загальнопоширеною,
загальнодоступною. Світ соціального обміну, - пише він у своєму трактаті
"Весела наука" (1882), - це "узагальнений, опошлений світ", в якому неминуче
"усереднення" значень, чревате втратою сенсів .
У XX ст. стратегія "захисту слова від комунікації" буде відтворюватися
багатьма філософами, філологами, а також художниками авангардистами,
схильними протиставляти елітарні літературні форми побутового мови і мови
засобів масової інформації (ЗМІ). Але саме засобами популярних медіа та саме
в XX ст. здійснювалися наймасштабніші в історії маніпуляції людською
свідомістю і поведінкою. У чому ж секрет цієї "чорної магії"? Чи є можливість
їй протистояти? Чи вільна людина у використанні мовного ресурсу або
укладений в ньому, як у в'язниці? Від десятиліття до десятиліття ці
питання не тільки не зникали з "порядку денного", але вставали все більш
гостро. Можна сказати, що сама реальність пред'являла їх науці.
Становлення теорії комунікації охоплює три етапи, які відображають специфіку
розуміння феномену людської комунікації:
1) друга половина 40-х років ХХ ст. Із розвитком інформаційних наук,
технологій утверджувалося розуміння комунікації як передавання інформації,
інформаційної трансмісії (лат. transmissio — перехід, передача). У цей час було
обґрунтовано перші моделі комунікації (Г.-Д. Лассвелла, Шеннона — Вівера та
ін.);
2) у 50—60-ті роки ХХ ст. Ознаки цього періоду — «психологізація»
досліджень комунікації, формування міжособистісної комунікації як галузі
знань, тлумачення комунікації як генерування смислу в комунікативній
взаємодії; виокремлення міжкультурної комунікації, предметом якої є
специфіка створення, передавання й інтерпретації повідомлень між
представниками різних культур, що не мають досвіду проживання на території
однієї і тієї самої країни;
3) 90-ті роки ХХ ст. — дотепер. Провідним залишається розуміння комунікації
як соціального процесу, в якому комуніканти спільно створюють, відтворюють
і перетворюють соціальні світи. У цьому значенні комунікацію тлумачать як
саме життя, бо «людина не може не спілкуватися» (П. Вацлавік). Особливість
цього етапу розвитку теорії комунікації полягає в появі різноманітних шкіл та
напрямів, які її досліджують: конверсаційного аналізу, етнографії комунікації,
дискурс-аналізу, прагматики, теорії координованого узгодження смислів, теорії
соціальної взаємодії, теорії систем, лінгвістичної антропології тощо.

2. Теорія мовної комунікації в колі різних галузей знань.

 Теорія мовної комунікації, як і всі сучасні дисципліни, грунтується на
принципі всеєдності цілісного наукового знання,і викладеного у працях
російських учених
О. Лосєва, М. Бахтіна й інших і прогнозованого ще російським лінгвістом І.
Бодуеном де Куртене, який вважав, що «мовні узагальнення охоплюватимуть
усе більш широкі кола і все більше поєднуватимуть мовознавство з іншими
науками: із психологією , з антропологією, із соціологією, з біологією тощо».
Російська дослідниця І. Арнольд підкреслювала, що «інтеграція наук є доволі
характерним явищем нашого часу і поєднує насамперед далекі дисципліни.
Давно помічено, що найцікавіші і принципово нові результати отримані
насамперед на стиках наук. Комплексний розгляд об’єктів став характерною
рисою сучасної науки». Чимало галузей мовознавства перетворилися, за
словами української лінгвістки О.Тарасової, на так звані «парасолькові»
напрями (umbrella discipline), що охоплюють теоретичні розробки ряду галузей
і дають змогу їм «профільтрувати свої ключові концепти під єдиним кутом
зору, взаємно збагатити й доповнити свої досягнення й дослідницький апарат,
здійснюючи тим самим міждисциплінарний підхід до вивчення й осмислення
мови й мовлення».
Отже, теорія мовної комунікації є мовознавчою дисципліною нового типу, що з
метою дослідження власного об’єкта інтегрує відповідні аспекти різних галузей
лінгвістики, як-от: теорії мовленнєвих актів, лінгвопрагматики,
паралінгвістики, лінгвогенристики (лінгвістичної генології), теорії мовленнєвої
діяльності та психолінгвістики, дискурсології, лінгвістики тексту,
мовленнєзнавства, культури мовлення, лінгвориторики
Дотичними до кола проблем теорії мовної комунікації є різні аспекти
лінгвістичної семантики, лінгвосеміотики, стилістики, соціолінгвістики,
лінгвокультурологп, етнолінгвістики, когнітивної й комп’ютерної лінгвістики,
лінгвосинергетики, лінгвістичної філософії та герменевтики тощо.
Актуальними в теорії мовноїАктуальними в теорії мовної комунікації є
концепції нелінгвістичних галузей знань.
Літературознавство і фольклористика надають цій мовознавчій дисципліні
інформацію відносно специфіки художньої комунікації, її культурної
зумовленості, історичної основи, впливу самосвідомості, досвіду і світогляду
народу на формування літератури, усної народної творчості в їхніх
інтертекстуальних та інтерсеміотичних зв’язках.
Психологія збагачує теорію мовної комунікації інформацією про психічне
підґрунтя механізмів мовлення, психологічні стани й поведінку учасників
спілкування, спектр психічних функцій свідомості людини, які беруть участь у
комунікативній діяльності й визначають психологічну сумісність партнерів
спілкування. До того жпроблематика маргінальної галузі на межі мовознавства
і психології— психолінгвістики, зокрема, проблеми механізмів породження
(продукування) мовлення, його сприйняття та розуміння, онтогенезу мовлення,
ментального лексикону та комунікативної компетенції, є надзвичайно вагомою
в теорії мовної комунікації, що дає підстави навіть вважати психолінгвістику її
складовою або окремим напрямом.
Дискурсивна психологія як напрям соціальної психології найбільш наближена
до дискурсології і вивчає різноманітні дискурсивні практики з метою
з’ясуванняспособів формування, корекції та зміни особистості, її думок, емоцій
у процесі соціальної взаємодії. Дискурсивна психологія розглядає мовлення як
діяльність, орієнтовану на соціальну дію, яка і є психологічним станом людини;
а дискурс - як соціальну діяльність в умовах реального світу.
Чимало концепцій соціології було інтегровано до дослідження різних аспектів
теорії мовної комунікації, оскільки закони розвитку й функціонування
соціальних спільнот і груп, теорії соціальних механізмів регулювання
суспільних відносин, чинників, що забезпечують соціальний порядок, різні
аспекти діяльності соціальних інститутів є значущими для здійснення
комунікативної взаємодії, яка підпорядкована діяльності суспільства і спільним
колективним діям його членів. Так само і діяльність суспільства,стан рівноваги
в «соціальному організмі» забезпечені комунікативно.
Зв’язок теорії мовної комунікації з етнологією й етнографією виявляється
застосуванні під час дослідження різних формкомунікації особливостей
етнічної свідомості, її стереотипів,архетипів колективного безсвідомого, побуту
й культури народу врізноманітних її виявах. Результати емпіричних досліджень
цихдисциплін опрацьовують в аналізі дискурсу, етнографії мовлення,що
досліджують вплив культурних і соціальних чинників напроцеси мовленнєвого
спілкування, зокрема, соціокультурну зумовленість формування
комунікативної компетенції, зміникомунікативних ролей, процедур
інтерпретації, правил виведення(conversational inferences) тощо.
Науковий потенціал культурології надає теорії мовної комунікації практичні
результати реконструкції культурного універсуму, картини світу народів, опису
культурних настанов, цінностей, норм (традицій, звичаїв, ритуалів й обрядів
тощо), адже вони є регулятивними механізмами поведінки людини й людського
співіснування у складі етносу або різних культурних груп і впливають на різні
форми життєдіяльності, зокрема й на комунікативну діяльність.
Сьогодні особливої актуальності набуває зв’язок теорії мовної комунікації з
комунікативістикою з огляду на об’єкт вивчення останньої, адже вона
спрямована на дослідження різноманітних інформаційних систем, засобів
інформаційного зв’язку, руху соціально значущих інформаційних потоків, що
підлягають цілеспрямованому породженню й регулюванню і сприяють
формуванню соціального досвіду, активізують соціум, опосередкують
орієнтацію людей у системній структурі природного та соціального простору.
Співвідношення теорії мовної комунікації та риторики
залежить від розуміння статусу останньої, адже залежно від дослідницьких
настанов риторика постає або як окрема наукова галузь, або як частина
літературознавства чи мовознавства, зокрема, в поєднанні зі стилістикою.
Загалом правила ораторського мистецтва чи аргументації й переконання
вбудовані до законів і правил ефективної мовної комунікації, адже саме
давньогрецькі й давньоримські постулати красномовства стали підґрунтям для
максим успішної комунікативної співпраці, розроблених представником
Оксфордської школи логічної семантики X. Грайсом.
Дотичні аспекти теорії мовної комунікації та кібернетики перебувають у
площині комп’ютерної лінгвістики, спрямованої нарозроблення
автоматизованих методів зберігання, обробки,переробки й використання
лінгвістичних знань та інформації, репрезентованої знаками природної мови.
Передача інформації за допомогою кібернетичних систем є різновидом
комунікації, тому підкорена певним закономірностям спілкування людей,
керована й контрольована ними.

3.Комунікативна ситуація, комунікативний акт і дискурс.

Комунікативна ситуація – це “сукупність факторів, які зумовлюють
можливість і характер комунікативного акту.
Комунікативна ситуація має певну структуру. Вона складається з наступних
компонентів: 1) хто говорить (адресант); 2) слухає (адресат); 3) відносини між
що говорить і слухає і пов'язана з цим; 4) тональність спілкування (офіційна -
нейтральна - дружня); 5) мета; 6) засіб спілкування (мова або його підсистема -
діалект, стиль, а також параязиковие кошти - жести, міміка); 7) спосіб
спілкування (усний / письмовий, контактний / дистантних); 8) місце
спілкування.
Ці компоненти суть ситуативні змінні. Зміна кожної з них веде до зміни
комунікативної ситуації і, отже, до варіювання засобів, використовуваних
учасниками ситуації, і їх комунікативної поведінки в цілому.
Так, спілкування судді і свідка в залі судових засідань відрізняється більшою
офіційністю використовуваних обома сторонами мовних засобів, ніж
спілкування цих же осіб не під час судового засідання: змінюється місце, але
все інші ситуативні змінні зберігаються незмінними.
Звернення судді до свідкові з метою з'ясування біографічних даних з
необхідністю передбачає питально-відповідну форму спілкування з
відповідними синтаксичними властивостями діалогу (еліптичність
висловлювань, повтор відповідає деяких елементів питання і т.і.). Звернення
судді до свідкові з метою відтворити показання останнього па попередньому
слідстві передбачає переважання монологу судді і лише підтверджує або
заперечують реакцію свідка (змінюється мета спілкування, зі збереженням всіх
інших ситуативних змінних).
Виходячи з службової ролі, суддя перестає перебувати зі свідком у тих
відносинах, які наказують їм обом певну мовну поведінку. Скажімо, в
"транспортної" ситуації, якщо і той, і інший їдуть в автобусі - при соціальних
ролях "пасажир - пасажир" їх мова, зрозуміло, менш офіційна.
Якщо суддя і свідок знайомі один з одним, то тим не менше обстановка
судового засідання і їх ролі наказують їм обом офіційну тональність
спілкування; поза цією обстановки, при "повернення" до рольових відносин
"знайомий - знайомий" (а може бути і "приятель - приятель") тональність
спілкування може змінюватися на неофіційну, навіть фамільярно, з
використанням засобів розмовної мови, просторіччя, жаргонів.
Спілкування судді і свідка на прийомі у судді (поза судовим засіданням), коли
спілкування контактно і усно, допускає елліптірованние форми мови;
власноручні ж письмові показання свідка (дис-тантность і письмова форма
спілкування) вимагають експліцитно, синтаксично закінчених форм вираження.
Комунікація - це складний процес, що складається з взаємозалежних кроків,
кожний з цих кроків потрібен для того, щоб зробити наші думки і дії
попятными іншому учасникові цієї взаємодії.
Комунікативний процес(акт) - це обмін інформацією між двома людьми або
між групами співрозмовників за допомогою різних вербальних і невербальних
засобів по різним комунікативним каналам.
Комунікація як процес являє собою смисловий обмін інформацією між людьми,
при якому
Комунікативний процес можна розділити на 5 етапів: 1) виробництво
інформації (джерело); 2) мультиплікація (кодування); 3) поширення (канал); 4)
прийом (декодування); 5) використання інформації (одержувач). Деякі фахівці
виділяють зворотний зв'язок як окремий етап і необхідний атрибут
комунікативного процесу. На кожному етапі передана інформація піддається
різним змінам, крім того, значення самих етапів у процесі комунікації
неравноценно та може змінюватися в залежності від тієї ситуації, в якій
відбувається комунікація.
Ди́скурс — єдність мовлення та ситуації, в якій воно відбувається. Включає як
перебіг мовлення, так і його передумови, обмеження та результати, позамовний
контекст і невисловлені цілі й наміри, які супроводжують акт мовлення.
Дискурс відбувається як діалог чи полілог у спільних для всіх його учасників
рамках: мовних, тематичних, культурних тощо. Кожен дискурс має мету свого
перебігу. Наприклад, мета політичного дискурсу — боротьба за владу,
наукового — встановлення істинності й закономірності, педагогічного —
соціалізація, навчання людини, рекламного — просування товару або певного
стилю поведінки. Проте внутрішньо дискурс не обов'язково впорядкований.
Можливий і такий дискурс, у якому учасники мають протилежні позиції.
Нормальний дискурс відбувається за попереднього визначення його об'єкта й
предмета, того, які аргументи та результати в ньому прийнятні. Дискурс, у
якому ці умови відсутні чи не дотримуються, називається аномальним. Утім,
його результат може бути як негативним (перетворення в абсурд), так і
позитивним (віднайдення нових, революційних рішень). Постмодерна
філософія визнає нормальний та аномальний дискурси рівноцінними.
Дискурс є мовним знаком вищого (суспільного) порядку, порівняно з текстом, і
як будь-який знак, володіє матеріальною оболонкою та ідеальним значенням.
Тому дискурс неможливо вивчати у відриві від середовища його існування.
Передусім це соціальна дійсність, яка конструюється взаємодією індивідів у
процесі символічної взаємодії між собою. Важливу функцію також виконує
мова, яка слугує чинником координації дії учасників дискурсу, а також міміка,
інтонація, жести. Тому часто дискурс характеризується як «мова, занурена в
життя». Після свого завершення дискурс перетворюється на текст.
Єдність місця й часу, в рамках яких відбувається дискурс, називається його
хронотопом (часопростором). Так, хронотоп може бути історичним, художнім
тощо. Термін «дискурс», на відміну від терміна «текст», не вживається щодо
старовинних та інших текстів, зв'язки яких з життям не відновлюються
безпосередньо.

4.Проблеми теорії мовленнєвих актів.

Завданням дослідження мовленнєвих актів є вияв та опис останніх.
Комунікативною невдачею називається такий мовленнєвий акт, коли наміри
мовця (ілокутивна сила) були неадекватно сприйняті адресатом, що зумовило
його непрогнозовану реакцію. Щоправда, інколи адресат тільки робить вигляд
про нерозуміння намірів мовця і свідомо реагує неадекватно. Останнє помітно
під час конвенційних непрямих мовленнєвих актів, коли неадекватна реакція
сприймається як знущання. В ряді випадків можна моделювати відповідні
комунікативні невдачі, пор.: 1) Пробачте, у вас немає годинника? – Є [питання
сприймається як питання, а не як прохання повідомити котра година]; 2) Не
могли б ви передати сіль? – Чому не міг би? Міг би [сіль не передається;
очевидне прохання інтерпретується як питання згідно з синтаксичною і
семантичною структурою]; 3) Я хочу привітати тебе з днем народження. – Ну
що ж, вітай [непрямий мовленнєвий акт привітання інтерпретується як
висловлення бажання].
На сьогодні актуальним є створення відповідної класифікації
комунікативних невдач. На матеріалі російської мови таку типологію
запропонували О.П.Єрмакова й О.А.Земська. Її основу складає типологія
зумовлюваних причин, з-поміж яких дослідники виділяють три класи: 1)
зумовлювані будовою мови, 2) зумовлювані різницею мовців у тому чи іншому
вимірі, 3) зумовлювані прагматичними чинниками. В діалозі, як правило, діє не
одна причина, а їхній комплекс. Так, з-поміж першого типу комунікативних
невдач вирізняється, зокрема, підклас комунікативних невдач, зумовлюваних
неоднозначністю мовних одиниць, до яких належать комунікативні невдачі, що
постають внаслідок неоднозначного тлумачення слова як (питальний
займенник – прислівник способу дії – питальна частка, що виражає подив)
[Ермакова, Земская 1993], пор. такі конкретні діалоги: А. Ти знаєш, що
Дмитрик ударив І.П.? Б. Як?! А. Я не знаю як, знаю, що ударив. Б. Тьху! Я що
питаю "яким чином"? Я просто повірити не можу. А. А кажеш "як "!
Постання комунікативних невдач, пов’язаних з відмінностями в
індивідуальних (психічних і фізичних) властивостях співрозмовників, пов’язане
також з тими чи іншими мовними чинниками. Лише в небагатьох випадках такі
комунікативні невдачі не супроводжуються мовними засобами. Це може
зумовлюватися різницею в картинах внутрішнього світу співрозмовників,
наслідком чого є різна оцінка певних явищ. Сюди належать також і відмінності
в психологічних властивостях мовців. Як ілюстрація – діалог-запрошення на
дачу, під час якого обговорюється відсутність у господарів машини, що самі
господарі інтерпретують як незручність, а запрошення – як переваги дачного
життя (відсутність шуму і бруду). І лише наприкінці розмови у співрозмовників
наступає взаєморозуміння.
З-поміж прагматичних чинників, що зумовлюють комунікативні невдачі,
виділяється, зокрема, ігнорування мовцем прагматичного компонента в
семантиці слів. Для адресата він постає сильнішим, ніж предметно-логічний
зміст слова, пор.: у селі розмовляють два чоловіки: молодий мешканець міста
(А.) і старшого віку сільський учитель, пенсіонер, який виріс у селі (Б.) А. А
що, тут тільки приїжджі тепер?
Аборигенів уже немає? Б. А ви трошки стиште ваш гонор! Які вони вам
аборигени! Це селяни! Трудівники полів! А. Та я нічого поганого не мав на
увазі. Я в сенсі "корінні жителі"...
У зв’язку з цим автори відзначають принципові особливості реального
спілкування. В природному непідготовленому мовленні співрозмовники майже
ніколи не сповідують прагматичних постулатів, сформульованих П.Грайсом.
Часто, кажучи одне, люди прагнуть, щоб зрозуміли зовсім інше; їхнє мовлення
буває надлишковим, малоінформативним та ін. Комунікативні невдачі
постають результатом взаємодії складного комплексу людських чинників з
явищами мови. Важливим є те, що наявність комунікативних невдач, хоча й
заважає спілкуванню, вельми рідко зумовлює повне непорозуміння.
Здебільшого воно нівелюється під час бесіди.
Загалом теорія комунікативних невдач виходить за межі теорії
мовленнєвих актів і належить до прагматики загалом.
 5. Типи вербальної комунікації.
Вербальна комунікація (лат. verbalis — словесний) — спосіб передачі
інформації, що передбачає цілеспрямований словесний спосіб обміну певними
повідомленнями, мовна сторона яких має ієрархічну структуру (від фонеми до
тексту й інтертексту) й виступає в різних стилістичних різновидах (розмовна й
літературна мова, діалекти й соціолекти, різні стилі та жанри).
Типологія вербальної комунікації та спілкування є досить розгалуженою
й має матрицю параметрів класифікації.
За способом репрезентації мовного коду вербальну комунікацію
поділяють на усну, письмову та друковану. Останній різновид, виокремлений
чеським лінгвістом Й. Вахеком, розглядають також у складі письмової
комунікації. Письмова комунікація, на думку дослідників, на відміну від
усної, характеризується високим ступенем формальності та плановості,
літературної обробленості, більшою дискретністю в часі та просторі процесів
продукування повідомлення (тексту) та його сприйняття. Швейцарський
мовознавець Ш. Баллі стверджував, що в усному розмовному мовленні на
перший план висунуто взаємодію між індивідами й суспільною
необхідністю, тоді як письмова комунікація надає більше місця
індивідуальному волевиявленню та вибору. Однак у зв’язку з поширенням
технічних засобів комунікації, усне спілкування поповнюють нові
мовленнєві жанри, тому воно отримує нетрадиційні для нього риси. У
науковій літературі подано, приміром, такі ознаки усної комунікації, як
синхронність, обмежену доступність, прокурсивність, неструктурованість,
однофазність творення. Ці риси притаманні, швидше, усному
міжособистісному спілкуванню, технічні ж засоби надають можливість
продукування усного повідомлення в запису, з орієнтацією на масового
адресата, уможливлюють рекурсивність множинного прослуховування й
перезапису текстів, визначають їхню структурованість, унормованість тощо.
За способом адресованості виокремлюють аксіальну (від лат. axis - вісь)
і ретіальну (від лат. rete - сітка) комунікацію. Перша характеризується
адресованістю конкретній особі чи особам, є персональноїкомунікацією;
друга є надперсональною, масовою, разрахованою на будь-якого адресата.
Така диференціація, на думку Олени Селіванової, має враховувати закладену
до будь-якої комунікації парадоксальність поєднання двох типів
адресованості. З одного боку, є гіпотетичний адресат , розуміння якого автор
мовленнєвого твору очікує й передбачає. Так, за словами М. Бахтіна, всіляке
висловлення завжди має адресата (різного характеру, різних ступенів
близькості, конкретності, усвідомленості і т. п.). Тим самим мова йде про
запланованого, гіпотетичного адресата, програма адресованості якого
закладена до повідомлення, тексту. З іншого боку, мовець, навіть знаючи
співрозмовника, не може адекватно оцінити його комунікативні цілі, фонд
знань, стратегічну програму інтерпретації що визначає потенційно закладену
до адресованої конкретній особі комунікації надперсональність.
За суб’єктно-об’єктним співвідношенням комунікативної взаємодії Е. Атаян
розрізняє:
1) активну гетерокомунікацію як рефлексивну подвійну автокомунікацію -
мовець і адресат є одночасно суб’єктом щодо себе та суб’єктом щодо іншого
й об’єктом щодо себе та об’єктом щодо іншого , тобто звичайною
діалоговою системою;
2) автокомунікацію (інтрасуб’єктну квазікомунікацію)- суб’єкт одночасно є
мовцем та адресатом (внутрішній діалог), тобто є об’єктом щодо себе
безпосередньо ;
3)пасивну псевдоадресацію та псевдомовлення -у першому випадку суб’єкт
має фіктивного адресата,репрезентуючи природну знаковість, у другому
суб’єкт є
псевдомовцем в акті простих фізичних дій (Е. Атаян зауважує, що
фіктивність усувається, оскільки в таких випадках змінюється сам суб’єкт
або об’єкт: змінюючи об’єкт, суб’єкт змінюється сам.
3. Чанишева підкреслює у зв’язку з цим, що факт відсутності адресата як
такого не перетворює описову ситуацію на квазімовленнєвий акт, оскільки
потребує активної роботи читача;
4) псевдоспілкування - контакт об’єктів на кшталт зіткнення більярдних куль;
5) іптраоб’єктну автокомунікацію як комунікативне відчуження об’єкта,
його самостійне існування без зв’язків, тобто нульову комунікацію.
За параметром кількості учасників розмежовують комунікацію:
-внутрішню (розмову із самим собою),
-міжособистістну (спілкування двох осіб),
-комунікацію малих груп (розмову 3-5 осіб),
-публічну (учасниками є 20-100 осіб),
-організаційну (у ній беруть участь понад 100 до 1000 осіб),
-масову (більше 1000 учасників). Останній тип комунікації є відкритою,
впорядкованою трансляцією соціально значущої інформації, яка підлягає
цілеспрямованому продукуванню й регулюванню.
За можливістю інверсування комунікативних ролей у вербальній комунікації
виокремлюють монолог і діалог / полілог.
Монолог (від гр. monos - один, єдиний і logos - слово) є формою мовлення
лише адресанта, розрахованою на пасивне й опосередковане сприйняття, а не
на безпосередню мовленнєву реакцію адресата. Монолог має свого адресата
й може бути персональним і надперсональним, однак реакція його слухача не
матеріалізується у знаковій формі мови, тому монолог іноді кваліфікують як
інтраперсональний мовленнєвий акт.
Діалог (від гр. dialogos - розмова, бесіда) є формою комунікації; ситуаційно
зумовленим спілкуванням двох або кількох (полілог) осіб, комунікативні ролі
яких інверсуються (мовець стає адресатом, а адресат перетворюється на
мовця, адресатом якого є перший мовець) за умови визнання учасниками
спілкування спільної мети й напрямку комунікації.
Через похибку перекладу діалог часто називають спілкуванням двох осіб
(пор.: гр. dia — крізь і di - два), тому полілог є різновидом діалогу. Полілог
іноді цілком слушно кваліфікують як комбінацію діалогу з монологом або як
кілька діалогових перехрещень (вважається, що оптимальна кількість
учасників полілогу має дорівнювати семи, оскільки більша кількість не є
контрольованою).
За сферою спілкування розрізнюють комунікацію наукову, політичну,
релігійну (конфесійну), побутову, ділову, навчальну, спортивну, юридичну,
військову, медичну, виховну й ін. типи.
Створення повного переліку сфер спілкування є практично неможливим,
адже йому має передувати повний опис диференційних рис всіх мовленнєвих
жанрів відповідної сфери.
До того ж сфери спілкування за відповідними ознаками можуть наближатися
одна до одної (наприклад, військова і медична, релігійна і навчальна,
політична та юридична і т. ін.).
Функціональний параметр зумовлює , на думку Олени Селіванової, доволі
непослідовний поділ вербальної комунікації на інформативну (передачу
інформації"), афективно-оцінну (вираження почуттів, оцінок, емоцій
адресантом відносно адресата), рекреативну (спілкування з метою
розваги), переконуючу (спрямовану на стимулювання якоїсь
дії), ритуальну (соціально усталені комунікативні дії з дотриманням певних
норм) і т. ін.
Інформативна комунікація за змістом може бути новаційною, яка надає
адресатам нові знання; оріснтаційною, що допомагає індивідам
орієнтуватися в природі, соціумі та культурі; стимуляційною, що діє на
мотиваційні настанови людей з метою задоволення їхніх соціальних потреб;
і кореляційною, яка уточнює, поновлює і співвідносить різні типи
інформації.
За способом соціалізації
виокремлюють інституційну й неінституційну комунікацію: перша
регламентована відповідними інститутами суспільства, наприклад, владним,
правовим, охорони здоров’я, освіти і т. ін., друга залежить від
співвідношення особистісних статусів комунікантів і здійснюється в
міжособистісно-побутовій сфері людських взаємин. Така диференціація
подібна до класифікації спілкування за мірою офіційності або формальності
(пор.: формальне й неформальне, офіційне й неофіційне спілкування: перше
відбуваєтьсяу формальних комунікативних ситуаціях інституційного типу
йпередбачає чіткість ситуаційних ролей, дотримання статуснихнорм, друге
не потребує регламентованості ролей і норм. Така кваліфікація не зовсім
відповідає практиці спілкування, оскількінавіть у родині комунікативні ролі є
регламентованими і певним чином унормованими).
У науковій літературі наявні також диференціації комунікації (спілкування)
залежно від форми на закриту, приміром світську, відкриту (розмову друзів,
ділових партнерів) і змішану (асиметричну, коли один із співрозмовників
дотримується правил закритого спілкування, інший - відкритого, приміром,
керівник і підлеглий); за параметром вияву особистості -
на знеособлене, особистісне та глибоке спілкування: перше позбавляє
людину індивідуальності, друге та третє відмінні за глибиною вияву
особистості.
За тривалістю комунікацію поділяють на постійну, періодичну,
короткотривалу й довготривалу.
За співвідношенням форми та змісту спілкування може бути прямим
(буквальним) і непрямим (натяком, завуальованим висловленням). Такий
поділ дослідники проектують на диференціацію комунікації за параметром
істинності й не- істинності. Ми виокремлюємо комунікацію адекватно-
істинну, що відповідає уявленням комунікантів про стан справ у дійсності і
взаєминах людей; контрадикторну (мовець говорить неправду, адресат
сприймає її як істину); замовчування (інформація не є істинною, оскільки
вона не цілком подана адресатові); дешифрування (розкриття брехні
адресатом); бажання неправди (адресат знає істину, але йому вигідно чути
брехню); конвенційно- неістинну (за домовленістю адресат і мовець
оперують неправдою як істиною); шифровано-істинну (адресат і мовець
сприймають неістинну інформацію, але їм відомий код перетворення її на
істинну) тощо.
Польська дослідниця М. Мазур класифікувала комунікацію за типом
інформування на:
1) псевдоінформування (деякі повідомлення є спільними щодо кількох
кодових ланцюгів; наприклад, надмірна інформація, за якою криється
обман);
2) дезінформування (деякі кодові ланцюги є неповними, брехлива
пропаганда, брехливі свідчення в судовій справі);
3) параінформування (асоціативні натяки, латентні смисли);
4) метаінформування - обман, мотивовану брехню.
Дослідження комунікації з позицій істини / неправди є популярними в
германістиці і практично не застосовувалися до слов’янських мов (див. праці
Дж. Барнса, С. Бока, Р. Чисхолма,Л. Коулман, П. Кея, А. Людвига, К.
Чарльза, І. Світсер, X. Раффа й ін.).
Серед останніх вітчизняних праць із цієї проблематики треба відзначити
фундаментальне дослідження лінгвальних аспектів неправди як
комунікативно когнітивного утворення харківської лінгвістки О. Морозової,
у якому запропоновано фазову модель розвитку ситуації неправди й
конфігураційну модель неправдивого висловлення.
За параметром належності учасників комунікації до різних культур
виокремлюють монокультурну й міжкультурну
комунікацію. Міжкультурна комунікація, на відміну від монокультурної, є
передачею інформації, обміном нею співрозмовників, належних до різних
культур. Цей різновид є предметом теорії та практики міжкультурної
комунікації - маргінальної галузі мовознавства, спрямованої на аналіз
параметрів, особливостей міжкультурного спілкування, соціокультурних
чинників його оптимізації; на формування практичних навичок і вмінь
спілкування із представниками інших культур.
Залежно від змісту поняття «культура» й розрізнення сфер макро- й
мікрокультур (субкультур) міжкультурну комунікацію поділяють на такі
типи: комунікацію міжмакрокультурну (наприклад, між представниками
європейської й латиноамериканської макрокультур і под.); міжетнічну
- спілкування між людьми, що належать до різних етносів і
культур; контркультурну - комунікацію між представниками материнськоїй
дочірньої культури; і комунікацію між соціально, релігійно, територіально,
статево, класово однорідними групами в межах одного соціуму (наприклад,
спілкування між католиками таправославними, жінками й чоловіками,
представниками одногорегіону й іншого тощо). Одним із найбільш потужних
засобів міжетнічної міжкультурної комунікації є переклад.
- Контакт масок — формальне спілкування, коли відсутнє
прагнення зрозуміти і враховувати особливості особистості
співрозмовника. Використовуються звичні маски (ввічливості, чемності,
байдужості, скромності, співчутливості тощо) — набір виразів обличчя,
жестів, стандартних фраз, що дозволяють приховати дійсні емоції,
відношення до співрозмовника.
- Світське спілкування — його суть у безпредметності, тобто
люди кажуть не те, що думають, а те, що належить говорити в подібних
випадках; це спілкування закрите, тому що точки зору людей на те чи
інше питання не мають ніякого значення і не визначають характеру
комунікації. Наприклад: формальна ввічливість, ритуальне спілкування.
- Формально-рольове спілкування — це такий вид спілкування,
при якому його зміст, засоби регламентовані соціальними ролями
партнерів по спілкуванню: вчитель і учень, лицар і дівчина, співробітник
міліції і порушник, стюардеса і пасажири літака тощо.
- Ділове спілкування — це процес взаємодії в спілкуванні, при
якому відбувається обмін інформацією для досягнення певного
результату. Тобто це спілкування цілеспрямоване. Воно виникає на
основі і з приводу певного виду діяльності. При діловому спілкуванні
 враховують особливості особистості, характеру, настрою співрозмовника,
але інтереси справи більш значущі, ніж можливі особисті розбіжності.
- Духовне міжособистісне спілкування — розкриваються глибинні
структури особистості.

Комуніка́ція (від лат. communicatio — єдність, передача, з'єднання,

повідомлення, пов'язаного з дієсловом лат. communico — роблю спільним,
повідомляю, з'єдную, похідним від лат. communis — спільний) — це процес
обміну інформацією (фактами, ідеями, поглядами, емоціями тощо) між
двома або більше особами, спілкування за допомогою вербальних і
невербальних засобів із метою передавання та одержання інформації.
Теорія мовної комунікації (лат. communicatio — зв’язок,
повідомлення) — комунікативна дисципліна, яка синтезує погляди на мову
як комплексну інформаційно-семіотичну систему, засіб комунікації,
пізнання та культурний код нації.