LECTURE II

Nature, structure and typology of linguistic communication. Природа, структура і

типологія мовної комунікації

1. Communication. Комунікація і спілкування.

Людина виокремилась зі світу, що її оточує, і піднялася над ним завдяки
мисленнєвій і мовленнєвій діяльності, спілкуванню за допомогою виняткової
знакової системи - природної мови. Спілкування (комунікація) - особливий тип
людської діяльності, поряд з діяльністю когнітивною (мисленнєвою), трудовою,
ігровою та ін. Комунікація в суспільстві здійснюється за певними законами, у межах
віками відпрацьованих моделей, усталених форм. Зв'язки мислення і мовлення
втілюються передусім у процесах породження і сприйняття мовлення, які, в свою
чергу, відбуваються за певними мисленнево-мовленнєвими законами і правилами.
Спілкування людей – складний процес взаємодії особистостей у конкретному
часовому й просторовому вимірі.
Сутність спілкування і комунікації. Життя і діяльність суспільства неможливі без
спілкування людей, оскільки воно є необхідною умовою будь-якої діяльності.
Процес спілкування значною мірою визначає добробут, ефективність дій, настрій
людей тощо.
Часто у побутовому мовленні, а іноді й у науковій літературі спілкування
ототожнюють з комунікацією. Однак поняття «спілкування» і «комунікація»
різняться між собою. Поняття «спілкування» є більш загальним, а «комунікація» -
конкретним, що позначає лише один із типів спілкування.
Спілкування – сукупність зв'язків і взаємодій людей, суспільств, суб'єктів (класів,
груп, особистостей), у яких відбувається обмін інформацією, досвідом, уміннями,
навичками та результатами діяльності.

2. Communication models. Моделі комунікації. Моделі комунікації

В історії розвитку різних наук, а згодом і теорії комунікації було створено значну
кількість моделей комунікації (а також міжособистісного спілкування). Одночасно
їх можна назвати моделями комунікативного акту, оскільки він охоплює всі складові
комунікації. Ці моделі з урахуванням різних складових комунікативного акту, типів
зв'язків між учасниками і плину спілкування класифікують на три групи: лінійні,
інтерактивні, трансакційні.
Лінійні моделі. Свої варіанти цих моделей запропонували американський вчений
Г. Лассвелл, американський дослідник з проблем комунікації та штучного інтелекту
К.-Е. Шеннон, американський мовознавець російського походження Р. Якобсон,
радянський філолог, культуролог Ю. Лотман. У їх межах комунікація розглядається
як лінійний, односкерований процес від відправника (адресанта) до отримувача
(адресата).
 Модель Г. Лассвелла. Це модель лінійного розгортання мовлення від мотиву,
який спонукає адресанта розпочати спілкування, до ефекту, отриманого адресантом
у спілкуванні з адресатом (аудиторією); запропонована ще в 1948 р.
Модель К.-Е. Шеннона. Зорієнтована на телефонічну комунікацію, тобто
враховує передусім технічний бік проблеми. У цій моделі вже взято до уваги
наявність комунікативного шуму, спричиненого зовнішніми чинниками, зокрема
каналом комунікації.
Модель Р. Якобсона. Розглядаючи процеси комунікації, вчений орієнтувався
насамперед на особи учасників спілкування і засоби мови, які використовуються
ними в інтеракції. Однак процес спілкування, як і попередні, теж односкерований.
Подана модель інтерпретується так: адресант, використовуючи засоби мовного
коду, формує повідомлення, за допомогою якого у межах конкретного контекету
встановлює контакт з адресатом. В ідеальній ситуації спрацьовують усі чинники цієї
моделі. Однак на практиці на чільне місце спілкування може виходити один зі
складників комунікації.
З огляду на це вчений створив одну з найповніших класифікацій (типологій)
функцій міжособистісного спілкування.
Модель Ю. Лотмана. Ця модель є видозміною моделі Р. Якобсона. Лотман не
погоджувався з трактуванням Якобсоном поняття «код». Код не має історії. він не
заглиблений у культуру, в пам'ять поколінь.
Інтерактивні моделі. Отримали в теорії комунікації таку назву з огляду на те,
що передбачають активність усіх учасників спілкування. Тому обов'язковим
елементом комунікації є зворотний зв'язок. Запропонували ці моделі спілкування
російський філолог Михайло Бахтін (1895-1975), французький філософ Ролан Барт
(1915-1980), та ін.
Трансакційні моделі. У моделях цього типу комунікацію представлено як процес
одночасного відправлення і отримування повідомлень комунікаторами, які залежать
один від одного як творці комунікативного акту, залишаючись при цьому
неповторними особистостями. У таких моделях комунікація постає як процес, у
якому люди формують стосунки, взаємодіють один з одним. Серед трансакційних
моделей комунікації найпопулярнішою є модель німецького лінгвіста В. Шрамма.
Він тлумачить комунікацію як постійну інформаційну, психологічну, емоційну
налаштованість комунікантів один на одного, коли і адресант, і адресат не
міняються місцями, а виконують свої функції одночасно.
Отже, спілкування – це процес взаємодії людей з використанням мови, без якого
неможливе існування будь-якого суспільства і життя кожного його члена.

3. Basic (verbal) components of communication. Основні (вербальні) компоненти

комунікації.
Провідну роль у міжособистісному спілкуванні відіграють вербальні компоненти.
Вербальні компоненти – засоби мовного коду, тобто слова, словосполучення,
речення, тексти, за допомогою яких передається інформація.
 Спеціалізація мови. Процес, скерований на створення міжособистісних зв'язків,
порозуміння. Комунікуючи, використовуючи мовлення, людина застосовує первинні
органи (язик, голосові зв'язки тощо) з метою створення повідомлень, природа яких є
семіотичною, в своїй основі символічною.
Продуктивність (креативність) мови. Пов'язана з динамічністю мовної
системи, її здатністю до розвитку і створення нових засобів комунікації. Це
різноманітні елементи, категорії і механізми слово- і формотворення, трансформації
повідомлень різних типів тощо.
Недовговічність мови як комунікативного коду. Зумовлена передусім
специфікою усного мовлення, яке триває стільки, скільки говорить певна особа.
Довільність знаків мовного коду. Пов'язана із загальною знаковою природою мови,
яка оперує квазі-об'єктами (несправжніми, вторинними об'єктами). Знаки мови є
довільними стосовно тих об'єктів реального і віртуального світів, які за ними стоять.
Здатність до транслювання (передавання). Людське мовлення застосовується
для передавання інформації про речі, явища, особи, віддалені в часі й просторі А це
означає, що слова, сказані колись, у певному місті, певного часу, можуть мати вплив
у майбутньому, в інший час, в іншому місці.
Обумовленість культурою. Мовні знаки, будучи довільними за своєю формою
стосовно реалій, які вони позначають, завжди мотивовані культурою.
Вербальні компоненти – найважливіші складові комунікативного акту, оскільки
саме вони в нормальному (неспеціалізованому) міжособистісному спілкуванні
виступають основними носіями значень (смислів) повідомлень.

4. Non-verbal means of communication. Невербальні засоби комунікації.

Мовлення – основний, але не єдиний спосіб спілкування. Люди обмінюються
інформацією за допомогою багатьох інших засобів – жестів, міміки, постав тіла,
одягу, зачісок, запахів, навіть предметів, які їх оточують (наприклад, меблів).
Невербальні засоби спілкування – елементи комунікативного коду, які мають
немовну (але знакову) природу і разом із засобами мовного коду служать для
створення, передавання і сприйняття повідомлень. Ученими встановлено, що
різноманітні невербальні сигнали в особистісному спілкуванні несуть від 60 до 80%
інформації.
Існують різні типології невербальних засобів спілкування, оскільки вони
витворюються і сприймаються різними сенсорними системами: зором, слухом,
тактильними відчуттями, смаком, нюхом, а також з урахуванням того, коли
відбувається спілкування. Невербальні повідомлення мають певні особливості.

Як правило, вони:
 неструктуровані, їх неможливо розкласти на окремі складники; це вияв
темпераменту людини, і емоційного стану, самооцінки, соціальних статусів тощо;
 прив'язані до умов спілкування; декодуються «тут і тепер» у межах конкретного
контексту й ситуації;
 неінтенціональні, спонтанні;
 більшою мірою вроджені, ніж набуті.

Під час невербального спілкування комуніканти отримують інформацію:

1) про особистість комунікатора: темперамент, емоційний стан у даній
ситуації, його «Я» (образ і самооцінку), особистісні якості, комунікативну
компетенцію; належність до певної групи або субкультури;
2) про стосунки комунікантів: соціальну й емоційну близькість чи
віддаленість; характер стосунків; динаміку стосунків;
3) про ставлення учасників комунікації до самої ситуації, що дає змогу їм
регулювати процес інтеракції, комфортність, спокій, нтерес до
спілкування.
Кінесика (грец. kinesis - рух). Це один із найважливіших засобів невербального
спілкування, який найбільшою мірою впливає на його перебіг. Його ще називають
«мовою тіла». Кінестетичні сигнали (міміка, жести, постава тіла тощо) можуть бути
підсвідомими (неконтрольованими) і свідомими (контрольованими).
Підсвідомі (неконтрольовані) сигнали – це повідомлення, що надсилаються
мозком і є зовнішнім віддзеркаленням насамперед емоційного стану людини.
Свідомі (контрольовані) – це набуті, відпрацьовані сигнали. Деякі кінестетичні
засоби увійшли в систему комунікації цілих етносів, стали національно-
культурними засобами комунікації (жести привітання, прощання тощо).
Міміка (вираз обличчя). Найважливіший засіб невербальної комунікації. Її
відсутність унеможливлює спілкування, оскільки обличчя – дзеркало людських
емоцій.
Американський психолог П. Екман разом з колегами опрацьовував техніку, яка
отримала назву «Система кодування рухів обличчя» (Facial Action Coding System -
FACS). Ця система дає змогу вирази обличчя зіставити з виявом певних емоцій. «Очі
не брешуть», «Очі - дзеркало душі», «Хочеш пізнати людину -
дивись їй у вічі» - ці вислови свідчать про важливість виразу очей в комунікації.
Так, блискучі очі виражають радість, матові - сум. Широкі зіниці свідчать про страх;
нерухомі - про концентрацію уваги; «бігаючі» - про неспокій, розпорошення уваги;
короткі погляди в бік - почуття вини, побоювання осуду оточення; погляд униз -
несміливість або почуття провини, страху.
Контрольована міміка - це прийняті в конкретній культурі, конкретним етносом
засоби міміки, що виражають окреслені «межі» почуттів, емоцій тощо.
Нижче наведено приклади конвенціональної (загальноприйнятої) міміки в
комунікації українців і деяких європейських етносів: примруження ока -
привертання уваги адресата, попередження його про щось; широко відкриті очі -
демонстрація здивування, не-сподіванки; кліпання повіками - підтвердження або
згода на щось; підняття брів - мовець почув щось дивне, незвичне, непристойне
тощо; стягування брів - незадоволення, гнів; опущення куточків зімкнених губ
незнання; усмішка з одночасним примруженням очей іронія, насмішка з когось.
 Жести. У спілкуванні є носіями різного типу інформації, пов'язаної з
емоційними станами комунікантів.
Сучасні американські дослідники ролі невербальних засобів у спілкуванні А. Піз і
А. Гарнер виявили різні типи емоційних станів людини, аналізуючи жести учасників
психотерапевтичних сеансів.
Нудьга: голова лежить на руці; чим сильніше слухач налягає на руку, тим йому
нудніше; палець скерований до виска, а рука на підборідді свідчить про критичне
ставлення до співбесідника та його слів. Таке ставлення посилюється, якщо адресат
сидить схрестивши ноги; руки також схрещені на грудях, голова нахилена, тіло
відкинуте назад, ліва брова опущена, пальці зігнуті. Позитивне ставлення: голова
вільна, голова трохи нахилена, палець лише торкається голови, пальці не зімкнені.
Упевненість: мовець тримає пальці хатинкою; жінки при цьому часто кладуть
руки на коліна.
Відкритість: відкриті долоні, звернені у бік адресата (аудиторії).
Оборона: руки схрещені на грудях, напружена шия, застебнутий піджак, темні
окуляри.
Очікування: потирання долонь.
Невпевненість: почухування або легке потирания ший нижче вуха і позаду вуха -
це сигнал, що співбесідник не розуміє сказаного.
Симпатія: копіювання жестів, міміки й постави тіла співбесідника.
Рівність: горизонтальне потискування рук.
Домінування: повертання руки співбесідника при потискуванні донизу.
Приховування: людина часто торкається різних частин свого обличчя, найчастіше
носа, ніби прикриваючи губи. Іноді потирає очі, що може бути декодовано як «не
хочу бачити цього».
Роздратування: підсвідоме розслаблення комірця або потирання шиї.

Постава. Положення людського тіла значуще для комунікації. З позицій

міжособистісного спілкування, зокрема ставлення до партнера, виділяють такі типи
постав:
 постави, що демонструють відкритість або замкнутість особи адресата. Наприклад,
схрещені на грудях руки та відхилення спини назад тощо відповідають внутрішній
замкнутості адресата; повернутість голови й тіла в бік партнера, нахилений тулуб
уперед свідчать про внутрішню відкритість адресата;
 постави, що демонструють домінування («нависання» над партнером, рука «забута»
на плечі співбесідника тощо) чи залежність (погляд знизу, ситуативна згорбленість
тощо);
 постави, що свідчать про гармонію (синхронізація постав тіла, відсутність
напружень окремих груп м'язів тощо) чи протистояння (стиснуті кулаки, руки на
паску і плече вперед тощо).
Проксеміка (лат. proximus - розташований близько) - просторові стосунки людей
у процесах спілкування. Цей термін належить сучасному американському вченому
Е. Халлу, який першим акцентував на ролі просторових чинників у комунікації. Він
 тлумачить проксеміку як спосіб структурування і використання людьми
мікропростору, наприклад відстань між учасниками спілкування та їх розміщення,
форма столів під час вирішення ділових питань тощо. Інші дослідники (зокрема,
польський психолог В. Глодовський та ін.) визначають проксеміку як сприйняття,
використання і конструювання простору з комунікативною метою, оскільки
очевидним є зв'язок між мікротериторією спілкування і соціальним станом
комунікантів.
«Речове» оточення має істотний вплив на людей. Ще В. Черчілль зауважував. що
спершу людина формує своє оточення, а відтак воно формує її.
Важливе значення для перебігу комунікації має простір, у межах якого
перебувають її учасники. Дослідники зазначають, що «влада там, де сидиш».
Свідомо чи несвідомо людина обирає таке робоче місце, яке сприяє утвердженню її
ролі в групі.
Перебіг комунікації залежить від простору навколо людини (індивідуальний
простір комунікації). Цей простір свідомо або неусвідомлено охороняється кожним
учасником спілкування. Е. Халл, наприклад, відстань спілкування диференціює
так:
 інтимна (0 - 45 см);
 індивідуальна (45 см - 1,2 м) - розмова між рідними, друзями;
 товариська (1,2 м - 3,6 м)
 спілкування товарисько-службове;
 публічна (3,6 м – межа бачення і слухання) – спілкування у випадках: викладач –
студенти, спортсмени – глядачі на стадіоні; особисте знайомство необов'язкове.
Негативний вплив на комунікацію створюють натовп, штовханина тощо.
Отже, невербальні компоненти відіграють важливу роль у процесах організації,
перебігу комунікації, впливають на її результат. Несучи значну частину
комунікативної інформації, вони можуть сприяти, перешкоджати або навіть
унеможливлювати міжособистісне спілкування.

5. Motives, goals and functions of human communication (communicative act).

Мотиви, цілі та функції людської комунікації (комунікативного акту).
Функції спілкування розглядаються у їхньому знаковому втіленні.
Спілкування в сучасному інформаційно-насиченому суспільстві виконує такі
функції:
 контактну (встановлення атмосфери обопільної готовності передавати і
сприймати повідомлення та підтримувати взаємний зв'язок до завершення
акту спілкування);
 інформаційну (обмін інформацією, описами, запитаннями та відповідями);
 спонукальну (заохочення партнера, аудиторії або ж самого себе до виконання
певних фізичних, інтелектуальних, духовних та інших дій);
 координаційну (взаємне орієнтування й узгодження дій учасників спілкування
щодо їх спільної діяльності);
  пізнавальну (адекватне сприйняття і розуміння змісту повідомлень, а також
взаємне розуміння намірів, установок, переживань, станів один одного);
 налагодження стосунків (усвідомлення і фіксування свого місця в системі
рольових, статусних, ділових, міжособистісних стосунків);

Комунікація як міжособистісний (соціальний) процес і вид соціальної

діяльності є одним із найважливіших чинників формування суспільства. У ньому
вона виконує «цементуючу» роль.
Комунікація - найважливіший «механізм» формування індивіда як соціалізованої
особистості, пов'язаної з конкретним етносом, його культурою, історією,
психологією тощо, тобто специфікою світосприйняття, світобачення.
Комунікація загалом сформувала людину як вид homo sapiens (мисляча людина),
виділила його зі світу тварин, «прив'язавши» засобами референції, тобто виділення,
позначення всього того, що її оточує, саме до «цього світу», зорієнтувала в ньому,
сприяла розвитку розуму як одного з найважливіших центрів сприйняття та
осмислення світу.
Комунікація є засобом корекції соціального вияву індивіда або групи.
Комунікація забезпечує існування соціальної пам'яті, зберігання й передавання
інформації між гене-раціями і в межах однієї генерації.

Емотивна функція. Полягає в опорі на адресанта. Особистість мовця, його

внутрішній світ виявляється найповніше.
Референтна (позначувальна) функція. На передньому плані – об'єкт мовлення.
Це скерованість мовлення в реальний (або мислимий як реальний) світ.
Конотативна (впливова) функція. Передбачає опору на адресата. Допомагає
адресанту впливати на ментальну та емоційну сферу адресата, використовуючи
наказ, кличну форму засобів мовного коду, варіюючи ефективність свого
повідомлення тощо.
Поетична функція. На чільному місці в комунікації – форма повідомлення.
Найповніше ця функція виявляється в художньо-белетристичному стилі мовлення,
тобто художньому спілкуванні.
Металінгвістична функція. Полягає в опорі на код. Розкриває значення слів,
речень тощо.
Фатична (контактовстановлювальна) функція. Передбачає опору на контекст.
Це функція підтримання контакту між співбесідниками: розмови про погоду, за
святковим столом, «світські бесіди» тощо.

6. Typology of communication according to various criteria. Типологія комунікації

за різними критеріями.
Типологія спілкування. Існує кілька типологій спілкування за різними критеріями:
 За участю чи неучастю мови (мовного коду): вербальне (словесне, від лат.
Verbum слово) або невербальне спілкування. До засобів невербального
 спілкування належать міміка, жести, постава, тип одягу, зачіска тощо, а також
інтонація, тембр голосу тощо.
 За формою реалізації засобів мовного коду: усне спілкування, письмове;
друковане. Окремо виділяти його запропонував представник Празького
лінгвістичного гуртка чеський мовознавець Йожеф Вахек (1909-1996).
 За темою спілкування: політичне, наукове, побутове, релігійне (фідеїстичне),
філософське, навчально-педагогічне, виховне та ін.
 За метою спілкування: ділове спілкування (переслідує конкретну предметну
або інформаційну мету); розважальне (проведення часу в спілкуванні).
 За мірою офіційності: офіційне спілкування та неофіційне;
 За мірою контрольованості: формальне спілкування та неформальне;
 За кількістю співрозмовників: внутрішнє; міжособистісне (спілкуються двоє);
масова комунікація;
 За соціальними чинниками: особистісно зорієнтоване і соціально
зорієнтоване;
 За формою спілкування: закрите спілкування; відкрите; змішане спілкування;
 За свободою вибору партнера: ініціативне спілкування; вимушене спілкування
(людина вступає у нього незалежно від своїх бажань (розмова з
начальником)).
 За скерованістю стосовно адресанта, адресата і об'єкта комунікації: активна
гетерокомунікація; аутокомунікація, або інтрасуб’єктивна квазікомунікація;
пасивна псевдоадресація;
 За тривалістю: постійне; періодичне; короткотривале; довготривале.

У межах соціальної психології виділяють типи спілкування з урахуванням

соціальних характеристик його учасників. Ними можуть бути: індивіди, соціальні
групи (множини людей зі спільними соціальними ознаками: сім'я, родичі, друзі
тощо) і масові сукупності людей (множини випадково зібраних людей: натовп,
пасажири транспорту тощо). У межах цих типів комунікації спілкування може
виявлятись як наслідування, діалог , управління.
Останніми роками комунікацію розглядають на предмет істинності -
неістинності інформації. З урахуванням інтенції (задум, прагнення, намір) мовця та
інтепретанти (пояснення, трактування) виділяють такі типи комунікації:
 псевдоінформування (подання відомої інформації як нової);
 дезінформування (повідомлення інформації, яка не відповідає дійсності);
 параінформування (асоціативні натяки, латентні (приховані) смисли));
 метаінформування (обман, мотивована брехня).
Отже, комунікативна лінгвістика розглядає процес мовленнєвого спілкування як
соціальну міжособистісну інтеракцію із специфічними складовими, типами і
законами.
 7. Speech culture. Культура мовлення та мовленнєва культура.
Культура мовлення, культура мови, мовна культура — це дотримання сталих
мовних норм усної і писемної літературної мови, а також свідоме, невимушене,
цілеспрямоване, майстерне вживання мовно-виражальних засобів залежно від мети
й обставин спілкування.
Добираючи ті чи інші мовні засоби, слід дотримуватися загальних етичних правил
й орієнтуватися також і на позамовні чинники, досліджуючи їх як єдине ціле. Серед
цих чинників провідними є суспільна царина й мета спілкування в реальних
ситуаціях.
Оскільки мова є універсальний засіб спілкування, нагромаджування й
передавання інформації, навчання, виховання та формування внутрішнього світу,
вона немислима без належної культури мовлення.
Отже, культура мовлення — це сукупність таких якостей, які найкраще
впливають на адресата з урахуванням реальної ситуації, поставлених мети й
завдань. До них належать: точність, зрозумілість, чистота мови, багатство й
розмаїтність, виразність, правильність. Кожен, хто бажає поліпшити свою
культуру мовлення, має розуміти, що таке національна мова, у яких формах вона
існує, яка різниця між книжною та розмовною мовами, що таке функційні стилі
мовлення, чому в мові існують фонетичні, лексичні, морфологічні, синтаксичні
варіанти, що таке мовна норма, опанувати й розрізняти навички добору й уживання
мовних засобів у процесі діяльності, оволодівати нормами літературної мови, її
багатствами.
Культура поведінки, культура мовлення і культура спілкування в житті
найчастіше виступають у єдності. Культура спілкування є складовою частиною
культури людини в цілому і безпосереднім модулятором людських стосунків. Стан
моральної та психологічної культури спілкування в суспільстві відчутно впливає на
стан економічного й політичного розвитку держави, духовність її громадян і їх
національну свідомість. Культура спілкування формується багатьма поколіннями.
Суспільство у цілому й кожний його член зокрема мають прагнути до того, щоб не
лише зберегти, а і примножити духовний спадок попередників.
Мова і культура перебувають в одній поняттєвій площині і як духовні вартості
органічно пов'язані між собою.
Виділяють такі основні аспекти вияву культури мовлення:
 нормативність (дотримання усіх правил усного і писемного мовлення);
 адекватність (точність висловлювань, ясність і зрозумілість мовлення);
 естетичність (використання експресивно-стилістичних засобів мови, які
роблять мовлення багатим і виразним);
 поліфункціональність (забезпечення застосування мови у різних сферах
життєдіяльності).
Культура мовлення суспільства – це чи не найяскравіший показник стану його
моральності, духовності, культури взагалі. Словесний бруд, що заполонив наше
мовлення, мовленнєвий примітивізм, вульгаризми – тривожні симптоми духовного
«нездоров’я» народу.
 8. Criteria of speech culture. Критерії культури мовлення.
Висока культура мовлення означає досконале володіння літературною мовою у
процесі спілкування та мовленнєву майстерність.
Основними якісними комунікативними ознаками, їх ще називають критеріями,
культури мовлення є правильність, точність, логічність, змістовність,
доречність, багатство, виразність, чистота.

Правильність - одна з визначальних ознак культури мовлення. Мова має свої

закони розвитку, які відображаються у мовних нормах. Вільно володіти мовою
означає засвоїти літературні норми, які діють у мовній системі. До них належать
правильна вимова звуків і звукових комплексів, правила наголошування слів, лексико-
фразеологічна, граматична, стилістична нормативність, написання відповідно до
правописних і пунктуаційних норм.

Точність пов'язується з ясністю мислення, а також зі знанням предмета мовлення

і значення слова. Уміння оформляти і виражати думки адекватно предметові або
явищу дійсності зумовлюється знанням об'єктивної дійсності, постійним
прагненням пізнавати реальний світ, а також знанням мови. Мовлення буде точним,
якщо вжиті слова повністю відповідатимуть усталеним у цей період розвитку мови
їхнім лексичним значенням. Точність досягається не лише на лексико-
семантичному рівні, вона тісно пов'язана з граматичним (особливо синтаксичним)
рівнем. Отже, точність - це уважне ставлення до мови, правильний вибір слова,
добре знання відтінків значень слів-синонімів, правильне вживання фразеологізмів,
крилатих висловів, чіткість.

Логічність. Дотримання цієї ознаки культури мовлення означає логічно

правильне мовлення, розумне, послідовне, у якому є внутрішня закономірність, яке
відповідає законам логіки і ґрунтується на знаннях об'єктивної реальної дійсності.
Логіка (від грец. - проза, наука про умовивід) - прийоми, методи мислення, з
допомогою яких формується істина. Логічність виявляється на рівні мислення,
залежить від ступеня володіння прийомами розумової діяльності.
Розрізняють предметну логічність, що полягає у відповідності смислових зв'язків і
відношень одиниць мови у мовленні зв'язкам і відношенням, що існують між
предметами і явищами об'єктивної дійсності, і понятійну логічність, яка є
відображенням структури логічної думки і логічного її розвитку в семантичних
зв'язках елементів мови у мовленні. Логічні помилки виявляють увесь спектр
мисленнєво-смислових порушень.

Змістовність мовлення передбачає глибоке осмислення теми й головної думки

висловлювання, докладне ознайомлення з різнобічною інформацією з цієї теми,
вміння добирати потрібний матеріал та підпорядковувати його обраній темі, а також
повноту розкриття теми без пустослів'я чи багатослів'я.
 Доречність. Це такий добір мовних засобів, що відповідає змістові, характерові,
експресії, меті повідомлення. Доречність мовлення-це врахування ситуації
мовлення, комунікативних завдань, складу слухачів (читачів), їхнього стану,
настрою, зацікавлень. По-іншому цю вимогу можна назвати комунікативною
доцільністю.

Багатство, Показник багатства мовлення - великий обсяг активного словника,

різноманітність уживаних морфологічних форм, синтаксичних конструкцій.
Звичайна людина використовує близько 3 тис. слів, добре освічена - 6-9 тис. слів,
хоча розуміє в десять разів більше.

Виразність. Ця невід'ємна частина культури мовлення означає використання

невичерпних ресурсів виражальних засобів української мови і лежить в основі
мистецтва володіння словом. Виразність мовлення забезпечується виразністю дикції
і чіткістю вимови.

Чистота. Мова тоді буде чистою, коли буде правильно звучати, коли
вживатимуться тільки літературно-нормативні слова і словосполучення, будуть
правильні граматичні форми. Чистота мовлення - це відсутність суржику.
Суржик означає штучно змішану, нечисту мову, гібрид української і російської
мов, що, безперечно, є загрозою для існування рідної мови, соціальним злом.
Суржик охоплює всі мовні рівні. Особливо потерпає від нього усне українське
мовлення, а отже, вимова слів. Потрібно усвідомити, що розмовляти суржиком – це
ознака мовленнєво-мисленнєвого примітивізму, неосвіченості, провінційності,
байдужості до своєї мовної поведінки, а отже, неповаги до української мови,
свідчення неможливості професійного зростання.
Мовна характеристика - невід'ємна частина індивідуальної характеристики
людини, віддзеркалення її загальної культури. Рівень мовної культури людини
свідчить про її духовність чи бездуховність, інтелект чи невігластво. Володіння
культурою мовлення - важлива умова успіху у навчанні, праці, складова психології
бізнесу.

9. Acoustic characteristic of oral speech. Акустична характеристика усного

мовлення.

10. Listening culture. Культура слухання

Дослідження вчених свідчать, що високою культурою слухання відзначаються
лише деякі з тих людей, що спілкуються. Водночас невміння слухати нерідко є
основною причиною неефективного спілкування, непорозумінь і навіть конфліктів.
Чому ми не вміємо часом вислухати і зрозуміти партнера по спілкуванню? Тому що,
насамперед, наша увага не стабільна, вона коливається. Так звані думи спотворюють
зміст повідомлень. Наш емоційний стан також відволікає увагу від того, про що
говорять співбесідники, і ми відключаємося.
Слухання – не просто мовчання, а активна діяльність, своєрідна робота. Їй
передує бажання почути, інтерес до співрозмовника. Те, як людина реагує на
повідомлення іншого, залежить від рівня її моральності та культури.
Важливе значення мають як вербальні, так і невербальні аспекти слухання,
передусім слухання “всім тілом”. Слухати партнера і здійснювати вербальний
зворотний зв’язок можна по-різному. Розрізнять такі типи реакцій людини на
мовлення співрозмовника: оцінювання, тлумачення, підтримку, уточнення, чуйність
і розуміння. Найчастіше маємо справу з оцінюванням і зворотним зв’язком, рідше –
з тлумаченням (інтерпретацією). Уточнення, підтримка та розуміння
спостерігаються дуже рідко.
Щоб слухання було ефективним, відповідало високому рівню культури спілкування,
зокрема моральної, оцінні судження та інтерпретації бажано звести до мінімуму або
краще зовсім ними не користуватися. Звичайно, це не означає, що не треба
висловлювати власну думку. Проте завжди бажано пам’ятати про мету слухання,
особливо в тому разі, коли співбесідник і контакт з ним значимі для нас.
Розрізняють два види слухання: нерефлексивне і рефлексивне. У першому
випадку йдеться про уважне слухання з мінімальним мовним втручанням. Нерідко
це допомагає людям виразити свої почуття. Інколи таке слухання називають
мінімальною підтримкою. Рефлексивне слухання передбачає регулярне
використання зворотного зв’язку з тим, щоб досягти більшої точності в розумінні
співрозмовника. Для цього вживаються запитання-уточнення. Вони допомагають
виявити значення, “закодовані” в словах-повідомленнях.
Розрізняють чотири види реакцій людини під час слухання: з’ясування,
перефразування, відбиття почуттів і резюмування.
З’ясування полягає у зверненні до співрозмовника за уточненнями та в
постановці перед ним “відкритих” запитань (тобто таких, на які не можна відповісти
одним словом: “Так” чи “Ні”).
Перефразування – це формулювання думки співрозмовника своїми словами з
метою визначення точності розуміння.
Відповіді-уточнення дають змогу певним чином узагальнити думки та почуття
відправника інформації. Вони використовуються насамперед з метою оцінки того,
чи правильно співрозмовники зрозуміли один одного. Ми кажемо: “Якщо я
правильно Вас зрозумів…”. Така реакція порівняно швидко приводить до
взаєморозуміння та розуміння змісту проблеми. Резюмування також
використовується, якщо під час розмови увага переключається на інше, нерідко
другорядне питання.