Семінар 1

Теоретичні передумови виникнення дискурсології як науки»

План
1. Зародження дискурсології як науки. Підходи до тлумачення
дискурсу.
Поняття «дискурс» (diskursus) походить від латинського «diskurrere»
–«обговорення», «переговори». Уперше як термін у цьому значенні він почав
використовуватися в епоху Відродження. Тоді «дискурс» мав негативний
зміст і означав: «вести не зовсім зрозумілий і довгий монолог», «говорити
багато і нічого при цьому не сказати». Філософія, риторика й теологія
Відродження внесли немалий вклад у розвиток терміну «дискурс».
Перші дослідження дискурсу відбувалися наприкінці 50-х років XX ст.,
коли з’явилися лінгвістичні праці, присвячені синтаксичним конструкціям,
що складаються більше ніж з одного речення. Відповідний термін «складне
синтаксичне ціле» вживався вже в 20-ті роки.
На початку 70-х років у вітчизняній і зарубіжній лінгвістиці значно
зросла кількість праць, присвячених вивченню надфразових єдностей і тих
процесів, що наявні у взаємодії мовних одиниць за межами
монопредикатного висловлення.
У фокусі аналізу опинився текст. Свого часу Т.А. Ван-Дейк текст
кваліфікував як зв‟язний дискурс що, певною мірою, корелює із його
первинним значенням у французькій мові: discours – мовлення. З‟ява цього
терміна в науці актуалізувала необхідність його чіткого демінування і
відмежування від тексту. Лінгвістичний статус дискурсу певний час викликав
сумніви. Обґрунтовувалася думка, що дискурс є досить небезпечним словом
для використання у лінгвістичних визначеннях, оскільки воно означає і
мислення, і мову. Водночас уже Е. Бенвеніст широко оперував поняттям
дискурсу, протиставляючи його як процес системі.
У 80-ті роки поняття дискурсу в західноєвропейській лінгвістиці стало
цілком традиційним. Теоретичні надбання класичної структурної лінгвістики
були доповнені новими емпіричними даними, які свідчили про неможливість
отримання адекватних результатів структурно-семантичних досліджень без
звернення до дискурсу.
Підходи до тлумачення дискурсу.
На думку Ю.С. Степанова, дискурс – «це «мова у мові»», але подана як
особлива соціальна даність. Дискурс реально існує у вигляді своєї
«граматики» та свого «лексикону»… Дискурс існує насамперед і головно в
текстах, але таких, за якими постає особлива граматика, особливий лексикон,
особливі правила слововжитку і синтаксису, особлива семантика, врешті
решт – особливий світ. У вимірі кожного дискурсу діють власні правила
синонімічних замін, свої правила істинності, свій етикет.
За Ю.А. Левицьким, перша половина цього визначення постає
наближеною до інтерпретації так званого функційного стилю, а друга – до
тлумачення сутності мови. Досить ґрунтовно різноманітні кваліфікації
поняття дискурсу охарактеризував В.І. Карасик, наголошуючи, що вивченню
дискурсу присвячено значну кількість праць, автори яких тлумачать це
явище в настільки різних наукових системах, що само поняття дискурс
постало ширшим від поняття мова.
У гуманітарних науках, таких як соціологія, політологія, соціальна
семіотика, термін «дискурс» вживається на позначення дискурсивної
практики (розуміння дискурсу, започатковане М. Фуко та Ю. Хабермасом.
Сучасна ж вітчизняна лінгвістична теорія спирається на розуміння дискурсу
як довільного фрагмента тексту, що складається з більш, ніж одного речення
або незалежної час
тини речення; часто, але не завжди, концентрується навколо певного
опорного концепту; створює загальний контекст, який описує дійові особи,
об‟єкти, обставини, часи, вчинки тощо, визначаючись не стільки
послідовністю речень, скільки тим загальним для того, хто дискурс створює,
та того, хто його інтерпретує, світом, який «будується» у процесі розгортання
дискурсу.

2. Розвиток дискурсології в ХХ столітті:

У другій половині XX століття з’явився цілий спектр нових
напрямів і методів дослідження мовного спілкування, які помітно
вплинули на вивчення мовної комунікації: антропологія,
культурологія та етнографія, естетика, семіотика і герменевтика,
кібернетика, нейробіологія і штучний інтелект, різні напрями
психології, філософії, логіка, математика тощо.
Найважливішою подією в розвитку цілої низки наук у США,
включаючи гуманітарні, стала так звана “когнітивна революція”
початку 1970-х років. Когнітивізм як принцип наукового опису
прийшов на зміну, а точніше, був реакцією на панування
механіцизму й біхевіоризму.

2.1. Біхевіоризм
Біхевіоризм – це один з напрямів психології, що пояснює
поведінку людей (чи тварин) механічними, рефлективними актами у
відповідь на зовнішні подразники. Найпоширеніша течія у
психологічній науці 20 ст.

Як «наука про поведінку» біхевіоризм прийшов на зміну

емпіричній психології. Новий напрямок намагався побудувати
психологію не на ідеалістичній, а на матеріалістичній основі та
наповнити її більш практичним змістом.
Біхевіоризм, який загалом не займався процесами динаміки
інформації у нашій свідомості, спостерігав лише за об’єктивно
фіксованими зовнішніми стимулами та реакціями, тим самим
позбавляючи інтроспекцію права на наукову доказовість. Розвиток
експериментальної психології багато в чому успадкував і помножив
ці недоліки. Методологічно ця парадигма зводиться до
картезіанського постулату про дуалізм людини: “душу” як щось
“внутрішнє”, декларують непізнаваною, отже, доступним вивченню
залишається тільки “зовнішнє” – “тіло”, його рух, зміни й реакція на
зовнішні стимули.
Когнітивізм, навпаки, цікавиться питаннями впливу
внутрішніх чинників. На зміну метафізичному уявленню про
людину приходить менталізм. Під упливом розвитку комп’ютерного
моделювання нова парадигма широко застосовує аналогію в
переданні інформації між машиною та людською свідомістю, її
(інформації) опрацюванні та зберіганні.
Природно, що на ранньому етапі когнітивізму в гуманітарних
науках і,насамперед, психології, він опирався на досягнення у
ділянці побудови систем штучного інтелекту й нейробіології. Саме
цей період виділяється широким упровадженням у прагматику і
семантику мовного спілкування когнітивних категорій “фрейм”,
“план”, “сценарій”, “схема” тощо.
Когнітивізм у мовознавстві та інших дисциплінах проявляв
себе вельми своєрідно. Когнітивізм Н. Хомського або Р.
Джекендоффа аж ніяк не тотожний когнітивізму нейробіології в
європейській психології кінця 1970-х років. І вже зовсім не схожий
на пізніший соціально-культурний когнітивізм А. Вежбицької, що
порушує в новій якості проблематику гіпотези СепіраУорфа.
Когнітивні підходи до вивчення мови не замикалися у межах
генеративної граматики і психолінгвістики.
Наступним поворотом у розвитку когнітивізму неминуче мала
стати його “соціалізація”, оскільки абсолютна більшість проблем,
які розглядаються цією парадигмою, не вийшла за межі окремо
взятого індивіда.
Прагнення розв’язати цю проблему й зумовило у середині
1970-х років народження нового напряму: соціально-когнітивної
теорії.
На ранньому етапі велика увага приділялася так званому
“психологічному полю” – суб’єктивному сприйняттю індивідом
соціального оточення (що вже йшло врозріз із пануючим
позитивістським критерієм об’єктивності).
Зокрема, психологічне поле мало розглядатися в комплексі як
єдине ціле і складна “конфігурація сил”. Щоб визначити природу
цих сил, необхідно було включити до аналізу психологічного поля
дві пари чинників: особистість і ситуацію (не знаючи хоча б одного
з них, неможливо передбачити або інтерпретувати поведінку), а
також когнітивні та мотиваційні функції, що є похідними від першої
пари чинників. Характерно, що водночас у теорії комунікації,
соціолінгвістиці, лінгвістичній семантиці та прагматиці помітно
посилюється евристична роль категорій “мовна особистість” і
“ситуативний
контекст”, з’являється ціла низка теоретичних моделей
контексту.
Філософську базу нової гуманітарної парадигми створила
феноменологія, засновником котрої вважається Е. Гуссерль.
Феноменологія — напрям філософських досліджень початку
XX-го століття. Засновником та найвизначнішим представником
феноменології був Едмунд Гуссерль.

Термін «феноменологія» походить від грецьких слів

phainómenon, яке означає «те, що з'являється» і lógos — вчення. У
викладі Гуссерля феноменологія в основному розглядає та вивчає
структури свідомості й явища, які в ній відбуваються. Цей розгляд
повинен відбуватися з точки зору «першої особи», але вивчаються
явища не так, як вони постають перед моєю свідомістю, а перед
будь-якою свідомістю. Гуссерль вірив у те, що збудована таким
чином наука про явища, феноменологія, може забезпечити міцну
основу для усього людського знання включно із знанням науковим.
Таким чином філософія могла б отримати статус строгої науки.
Ще французький учений Г. Гійом у 20-х роках XX століття
заклав основи психосистематики – вчення, що спробувало пояснити
функціонування одиниць мови у мовленні загальними напрямами
руху людської думки.
Досить цікаву теорію психологічної семантики запропонував
Г. Герман. Багато з цих робіт та ідей передбачили появу нової
парадигми й послужили підмурівком, на якому стала можливою
побудова нового міждисциплінарного напряму, що поєднує
філософію, психологію й аналіз мови.
Символічний інтеракціонізм, котрий своїм корінням сягає
до вчення ранніх прагматиків, зокрема, Д. Дьюї і Ч. Пірса, також дав
немало цінних ідей сучасній науці, хоча його методологічна роль
неодноразово ставилася під сумнів.
На початку XX століття цей напрям був найповніше
репрезентований у роботах Дж. Г. Міда та його учня М. Блюмера. У
класичній формі символічний інтеракціонізм ґрунтується на низці
принципів: по-перше, люди оперують об’єктами, виходячи з того
значення, яке ці об’єкти мають для самих людей; по-друге, ці
значення виробляються у процесі соціальної інтеракції; по-третє,
значення змінюються під час інтерпретації, що передбачає
опосередковану символами взаємодію індивідів, здатних до
саморефлексії; по-четверте, люди власноруч створюють,
“конструюють” світи, у яких вони живуть; по-п’яте, значення цих
світів формується у процесі інтеракції під впливом рефлексій
індивідів, що привносяться у ці ситуації, постійно пізнають самих
себе; по-шосте, взаємодія зі своїм власним “я” є органічною
частиною взаємодії з іншими індивідами. Саме таким чиномлюди
здатні здійснювати соціальні акти та спільні дії, котрі конституюють
соціальне життя людського суспільства.
Будучи найбільш соціологічним з усіх соціально-
психологічних напрямів, символічний інтеракціонізм останнім
часом усе помітніше впливає на розвиток гуманітарного знання,
особливо в світлі синтезу деяких ідей
Д. Міда, Л. Виготського і Л. Вітгенштейна. Одним із
найважливіших висновків цього напряму стало положення про те,
що мотиви, настановии емоції, образи “я” та “інших” – це
результати мовного спілкування,
конструкти, які постійно виробляються в процесах комунікації
та інтеракції,
а не самоцінні ментальні сутності, а також соціальному
конструкціонізмі та
дискурсивній психології.
Великого значення для сучасного гуманітарного знання
набуває теорія
соціальних репрезентацій. Спочатку вона розвивалася у
франконімецькомовних європейських країнах, Латинській Америці,
а в останні роки
– і в англомовних США, Великобританії й Австралії.
Теоретичними
передумовами цього напряму, що часом перегукується із
соціальним
конструкціонізмом, були деякі ідеї та поняття Е. Дюркгейма,
Ж. Піаже і
3. Фрейда. Ця теорія репрезентації знань у мовленні дає змогу
гуманітарним
дисциплінам і особливо лінгвістиці краще зрозуміти
співвідношення
психічного та соціального в акті мовлення. Можна сказати, що
ця теорія
зробила крок уперед порівняно з традиційними фреймовими
побудовами.
Загальна тенденція розвитку гуманітарного циклу в цьому
напрямі
підтверджується бурхливим розвитком, насамперед, в Європі,
критичного
аналізу дискурсу, що вивчає відношення нерівності,
дискримінації та
підлеглості, виражені у мові та дискурсі (усному або
письмовому). Хоча
 науковці, які представляють цю дисципліну, експліцитно не
користуються
апаратом і поняттями теорії соціальних репрезентацій,
ідейний зв’язок
простежується досить добре.
У сучасній науці також помітно зросла популярність ідей Л.
Виготського.
Його психологічна теорія соціалізації для багатьох учених
стала
центральною ланкою, що дозволяє розглядати мову як
основний культурний
засіб мислення і діяльності, включений до системи
соціального життя
суспільства. Цей напрям тісно пов’язаний із дослідженнями в
рамках
когнітивної антропології. Тим самим когнітивно-психологічні
проблеми, як і
когнітивно-антропологічні, все частіше вирішуються за
допомогою аналізу
мовного спілкування. До того ж, включення культурного
компонента до
когнітивного аналізу мовної комунікації та життєдіяльності
людини дає
підстави деяким ученим заявляти про виникнення або,
точніше, відродження
культурної психології. Все це також готує ґрунт для
формування нової
парадигми.
Головною передумовою виникнення дискурсивної психології
став
розвиток різних напрямів комунікативної лінгвістики, котрі
розглядали
мовлення саме як дискурс і сповідували діяльний принцип,
проголошений ще
Вільгельмом фон Гумбольдтом