МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУК УКРАЇНИ

ВІДОКРЕМЛЕНИЙ СТРУКТУРНИЙ ПІДРОЗДІЛ ТЕХНОЛОГІЧНИЙ

ФАХОВИЙ КОЛЕДЖ НАЦІОНАЛЬНОГО УНІВЕРСИТЕТУ
«ЛЬВІВСЬКА ПОЛІТЕХНІКА»

Самостійна контрольна робота №1

З дисципліни «Основи філософських знань (філософія, релігієзнавство)»

на тему : «Філософія Рене Декарта»

Виконала студенткка
Групи ДІ-31
Марків Вікторія

Львів 2024

1
 Зміст

Вступ ……………………………………………………………………… 3
Розділ 1 Історія філософії
Назва 1.1. Критика та переосмислення попередніх філософських систем
……………………. 4
Назва 1.2 Розвиток нових філософських методів та ідей
………………………………………….. 5
Розділ 2 Гносеологія (теорія пізнання)
Назва 2.1 Суперечка про природу знання ……………………………………… 6
Назва 2.2 Проблема методу пізнання …………………………………………… 9

Розділ 3 Етика
Назва 3.1 Теорія моралі ………………….………………………………………11
Назва 3.2. Питання про свободу волі та детермінізм…………………………..12

Розділ 4 Антропологія
Назва 4.1 Природа людини……………………………………………………...13

Розділ 5 Соціально-політична філософія

Назва 5.1 Теорія суспільного договору…………………………………………16

Список використаних джерел ………………………………………………...19

2
 Вступ

Філософія Нового часу, яка розквітала від 16-го до 18-го століть, була періодом
інтенсивних досліджень та дебатів з різних аспектів людського знання. Деякі з
основних філософських проблем цього періоду включають:

Відношення між розумом та досвідом: Філософи Нового часу, такі як Рене

Декарт, досліджували природу розуму та його зв'язок із досвідом. Цей дебат
визначив фундаментальний характер сучасної філософії, що почався з
розгляду Декарта про "cogito, ergo sum" (я мислю, отже, існую).

Місце людини в світі: Філософи Нового часу висловлювали різні погляди на

місце людини в світі. Наприклад, великі філософи, такі як Томас Гоббс та Джон
Локк, розглядали питання природи суспільства та прав людини.

Природа існування та істини: Філософи Нового часу вивчали природу

існування та шукали істину через розумову аналіз та дослідження досвіду. Це
включало роботу великих філософів, таких як Жан-Жак Руссо, Джордж Берклі
та Девід Г'юм.

Філософія науки: Філософи Нового часу досліджували природу наукового

пізнання та розвиток методів наукового дослідження. Наприклад, Френсіс
Бейкон вважав емпіричний підхід до знань найефективнішим.

Відношення до влади та суспільства: Філософи Нового часу висловлювали

думки щодо природи влади та її відношення до суспільства. Це можна бачити
в теоріях соціального договору Гоббса, Локка та Жана-Жака Руссо.
3
Ці проблеми відіграли важливу роль у формуванні філософських поглядів
Нового часу і вплинули на подальший розвиток філософії і суспільства.

Розділ 1. Історія філософії

1.1.Критика та переосмислення попередніх філософських систем.

Критика та переосмислення попередніх філософських систем є необхідною

складовою філософського розвитку. Цей процес допомагає філософам
виявляти недоліки та прогалини в існуючих теоріях і концепціях, а також
пропонувати нові підходи та ідеї для подальшого розвитку. Ось деякі способи,
якими філософи критикували та переосмислювали попередні філософські
системи:

Логічна критика: Філософи використовують логічні аргументи для виявлення

недоліків у розумових конструкціях попередніх систем. Це може включати
виявлення протиріччя у логічних розрахунках або недостатність аргументів.

Емпірична критика: Філософи можуть використовувати наукові дані та

емпіричні докази для спростування теорій чи концепцій попередніх систем. Це
особливо актуально в контексті розвитку науки та технологій.

Моральна критика: Філософи можуть аналізувати етичні аспекти

філософських систем та критикувати їх за несумісність з моральними
принципами чи нормами.

4
Соціальна критика: Філософи можуть аналізувати соціальні аспекти
філософських систем та критикувати їх за їх вплив на суспільство та
індивідуальний досвід.

Концептуальна перебудова: Філософи можуть пропонувати нові концепції та

теорії, які замінюють чи переформулюють попередні системи. Це може
включати розробку нових методів аналізу, концепцій про природу реальності
та багато іншого.

Ці підходи до критики та переосмислення попередніх філософських систем

допомагають стимулювати філософський прогрес і розвиток, а також сприяють
поглибленню розуміння різних аспектів людського існування.

1.2. Розвиток нових філософських методів та ідей

Розвиток нових філософських методів та ідей є невід'ємною частиною

еволюції філософського мислення. Сучасні філософи створюють нові підходи
до розв'язання філософських проблем і впроваджують нові ідеї, що впливають
на різні аспекти життя та дослідження. Одним зі способів цього розвитку є
використання інтердисциплінарних методів, які включають у себе елементи з
різних наукових галузей.

Наприклад, філософи стали активно використовувати методи аналізу, які

поєднують філософські ідеї з ідеями логіки, математики та когнітивної науки.
Це дозволяє їм досліджувати складні філософські проблеми, такі як природа
розуму, моральність та етика, застосовуючи строгі логічні методи.

5
 По перше, філософи все більше використовують методи аналізу текстів
та культурного контексту для розуміння історії філософії та розвитку ідей в
часі. Вони досліджують, як філософські ідеї виникали, розвивалися та
впливали на суспільство в різні історичні періоди.
По друге, нові ідеї виникають через взаємодію з іншими науками,
такими як фізика, біологія, антропологія, соціологія та інші. Наприклад,
розвиток квантової фізики та космології відкриває нові можливості для
розуміння природи реальності та місця людини в ній.

Також, філософи все більше звертають увагу на глобальні проблеми, такі як

екологічна криза, соціальна справедливість та технологічний прогрес. Вони
розробляють нові концепції та ідеї, спрямовані на збереження навколишнього
середовища, підтримку соціальної рівності та етичне використання
технологій.
Отже, розвиток нових філософських методів та ідей відбувається через
поєднання різноманітних підходів та взаємодію з іншими галузями знань, що
сприяє розширенню нашого розуміння світу та наших місця в ньому.

Розділ 2. Гносеологія (теорія пізнання)

2.1.Суперечка про природу знання

Раціоналізм є філософським напрямом, який стверджує, що знання

може бути отримане шляхом розумового мислення та логічних аргументів.
Філософи, які підтримували раціоналізм, вважали, що розум є основним
джерелом істинного знання, а не відчуття або досвід. Три великі філософи, які
відіграли ключову роль у розвитку раціоналізму, - це Рене Декарт, Бенедикт
Спіноза та Готфрід Вільгельм Лейбніц.
6
 Рене Декарт: Декарт вважав, що розум може бути використаний для
досягнення абсолютної істини. Його методичний сумнів став відомим як
"cogito, ergo sum" (я мислю, отже, існую), що вказувало на те, що найбільш
важливим фактом є те, що ми мислимо. Декарт вважав, що за допомогою
чіткого та виразного розуміння можна досягти істини у всіх областях знань.

Бенедикт Спіноза: Спіноза розвинув раціоналістичну філософію у

своїй "Етиці". Він вважав, що Божественне, або природа, має бути розуміним
за допомогою розумового мислення. Він доводив, що існує єдине всеперемінне
Божественне существо, яке включає у себе все існуюче. Він розглядав всі
істини як частину цього Божественного розуму.

Готфрід Вільгельм Лейбніц: Лейбніц вважав, що усі істини мають бути

зрозумілі за допомогою розумового мислення та аналізу концепцій. Він
розвинув теорію монад, за якою всі індивідуальні субстанції (монади) мають
внутрішній розвиток, який визначається їх внутрішньою природою.
Ці філософи раціоналізму вважали, що розум і логіка є
найефективнішими інструментами для досягнення істини, і їх роботи внесли
значний внесок у розвиток західної філософії та наукового мислення.
Крім зазначених вище внесків Декарта, Спінози і Лейбніца, раціоналізм
продовжував розвиватися після їхньої діяльності. Нові філософи розширювали
та переосмислювали концепції раціоналізму, надаючи їм нові напрямки та
аплікації. Наприклад, у 18-му столітті відомий філософ Готфрід Вільгельм
Лейбніц розробив концепцію принципу достатності розуму (principle of
sufficient reason), яка стверджувала, що ніщо не може існувати без причини або

7
пояснення. Цей принцип відіграв важливу роль у філософських та наукових
дослідженнях, стимулюючи пошук причин та пояснень для різних явищ.
У 17-18 століттях раціоналізм також співіснував з іншим філософським
напрямом, емпіризмом. Цей діалог між раціоналізмом і емпіризмом привів до
розвитку та уточнення філософських підходів, зокрема у питаннях про
джерела знання та природу людського розуму. Наприклад, Іммануїл Кант,
філософ епохи Просвітництва, спробував об'єднати раціоналізм і емпіризм у
своїй критичній філософії. Він розвинув концепцію апріорних знань, які
виробляються розумом незалежно від досвіду, і апостеріорних знань, які
базуються на досвіді. Ця спроба синтезувати раціоналізм та емпіризм вплинула
на розвиток подальшої філософії.

Таким чином, раціоналізм залишався важливим компонентом

філософського дискурсу протягом століть, і його вплив продовжується й
сьогодні, допомагаючи нам розуміти природу знання, істини та реальності.

Емпіризм - це філософський напрям, який стверджує, що знання

походить виключно з досвіду та сенсорного сприйняття. Філософи-емпірики
вважають, що розум не може досягнути істини або розвиватися незалежно від
досвіду. Троє великих філософів, які відіграли ключову роль у розвитку
емпіризму, - це Френсіс Бейкон, Джон Локк та Томас Гоббс.

Френсіс Бейкон: Бейкон був одним з перших філософів, які розвинули

емпіричний метод в науці. Він наголошував на важливості експерименту,
спостереження та дослідження природних явищ для отримання знань. Його
роботи сприяли створенню наукового методу, який став основою для розвитку
сучасної науки.
8
 Джон Локк: Локк підтримував ідею, що розум починається з "пустого
аркушу" (табула раса), і що всі знання походять зі здобутого досвіду. Він
вважав, що людина народжується здатною до сприйняття світу через сенсорне
сприйняття, а потім обробляє цю інформацію за допомогою розуму.
Томас Гоббс: Гоббс розвинув концепцію емпіризму в політичній
філософії. Він вважав, що всі ідеї та знання про суспільство мають бути
засновані на досвіді та спостереженні. Його роботи стали важливими для
формування теорії соціального договору та розвитку політичної філософії.
Ці філософи-емпірики вважали, що наші знання базуються на досвіді
та спостереженні, і їх роботи внесли значний внесок у розвиток емпіричного
підходу в науці та філософії.

2.2.Проблема методу пізнання

Індукція та дедукція - це два основних методи логічного мислення, які

використовуються для формулювання та перевірки гіпотез, прийняття
висновків та досягнення істини. Ось їх основні відмінності:

Дедукція - це процес логічного мислення, при якому з загальних

принципів чи припущень виводяться конкретні висновки. Дедуктивний
міркування вважає, що якщо припущення правильні, то висновки теж будуть
правильними. Приклад: "Всі люди смертні. Сократ - людина. Отже, Сократ
смертний." Тут висновок випливає з загальної преміси та конкретного
прикладу.
Індукція - це процес логічного мислення, при якому на основі
конкретних спостережень формулюються загальні закономірності чи правила.
9
Індуктивний метод не гарантує істинності висновків, а лише ймовірність їх
правильності. Приклад: "Усі лебеді, яких ми бачили, були білі. Тому, всі лебеді
є білими." У цьому випадку висновок не є абсолютно правильним, оскільки
може бути можливість, що існують не білі лебеді, які ми ще не спостерігали.
Отже, дедукція базується на логіці та виводить висновки зі загальних
принципів, тоді як індукція базується на спостереженнях та формулює загальні
закономірності на основі конкретних даних. Обидва методи мають свої
переваги та обмеження, і вони часто використовуються в комбінації для
досягнення істини в різних сферах знань.

Емпіричне дослідження грає важливу роль у розвитку наукових знань і

формуванні наукових теорій. Ось деякі ключові аспекти його ролі:
Перевірка гіпотез і теорій: Емпіричне дослідження дозволяє
перевірити та підтвердити чи спростувати гіпотези та теорії, які розвиваються
в науці. Це дозволяє науковій спільноті перевіряти правильність теоретичних
моделей та встановлювати закономірності.
Збір даних і фактів: Емпіричне дослідження забезпечує збір конкретних
даних та фактів, які можуть служити основою для аналізу та інтерпретації. Ці
дані можуть бути зібрані через спостереження, експерименти або анкетування.
Розвиток нових теорій і гіпотез: Наукові дослідження часто дають нові
дані, які можуть викликати появу нових теорій і гіпотез. Наприклад,
спостереження незвичайних явищ може призвести до формулювання нових
наукових концепцій.
Підтримка або спростування попередніх результатів: Емпіричні
дослідження можуть підтверджувати або спростовувати результати попередніх
досліджень. Це допомагає науковій спільноті розібратися у суперечливих або
недостатньо досліджених питаннях.
10
 Практичні застосування: Результати емпіричних досліджень можуть
мати практичні застосування у різних сферах життя, включаючи медицину,
технології, соціологію, економіку та інші.
Підвищення впевненості в наукових знаннях: Емпіричне дослідження
дозволяє науковій спільноті розвивати впевненість у наукових знаннях та
відстежувати їхні зміни та еволюцію з часом.
Усі ці аспекти підкреслюють важливість емпіричного дослідження в
процесі формування, розвитку та підтримки наукових знань.

Розділ 3. Етика
3.1.Теорія моралі.

Кожен з цих етичних підходів - деонтологія, консеквенціалізм та етика

чеснот - вказує на різні принципи, які вважаються основою морального
поведінки. Давайте розглянемо кожен з них докладніше:

Деонтологія (Кант). Деонтологічний підхід до етики, розвинутий

Іммануїлом Кантом, стверджує, що мораль повинна ґрунтуватися на обов'язку
та раціональних принципах, а не на наслідках дій. Кант вважав, що
моральність полягає в обов'язку діяти відповідно до загальних принципів, які
випливають з чистого розуму, а не з особистих бажань чи наслідків. Цей підхід
встановлює універсальні моральні закони, такі як категоричний імператив, які
обов'язково дотримуватися незалежно від ситуації чи наслідків.
Консеквенціалізм (Мілль). Консеквенціалізм, розвинутий Джоном
Стюартом Міллом, стверджує, що моральність полягає в наслідках вчинків, а
не в самому вчинку або його мотивах. За цим підходом, дії оцінюються на
основі їх наслідків - чи вони приносять більшість задоволення (згідно з
11
принципом відносного вродливості) для більшості людей. Мілль вважав, що
моральність повинна пропагувати щастя та благополуччя для всіх, і тому
вчинки, які приносять більше щастя, є більш морально виправданими.
Етика чеснот (Арістотель). Етика чеснот, розвинута Арістотелем,
стверджує, що моральність полягає в розвитку чеснот та характеру
особистості. За цим підходом, моральність не обмежується окремими діями,
але визначається характером та поведінкою людини узагальнено. Арістотель
вважав, що чесноти - це середній шлях між двома екстремами, і моральність
полягає в тому, щоб розвивати ці чесноти через практику та виховання.
Кожен з цих підходів має свої переваги та обмеження і відображає різні
аспекти моральності та етики. Вони вносять різноманітність та глибину у наше
розуміння того, що робить дії морально виправданими або неправильними.

3.2. Питання про свободу волі та детермінізм

Питання про сумісність свободи волі з причинно-наслідковим зв'язком та

моральною відповідальністю є одними з найскладніших в філософії. Давайте
розглянемо кожен з них окремо:

Сумісність свободи волі з причинно-наслідковим зв'язком. Проблема

полягає у тому, чи може існувати справжня свобода волі, коли всі дії та рішення
людини можуть бути пояснені причинами та наслідками. Деякі філософи, такі
як детерміністи, вважають, що всі дії людини є результатом причинно-
наслідкового ланцюга, тобто дії виникають з певних фізичних та
психологічних умов. Інші, як індетерміністи, вважають, що свобода волі може
існувати незалежно від причинно-наслідкового зв'язку, можливо, через
випадковість чи інші чинники, які виходять за межі причинності.
12
 Моральна відповідальність. Це питання полягає в тому, чи може людина
бути відповідальною за свої дії та рішення, враховуючи причинно-наслідковий
характер всього, що відбувається у світі. Деякі філософи вважають, що
моральна відповідальність може існувати незалежно від причинно-
наслідкового зв'язку, оскільки людина може бути свідомою та волевиявленою
в своїх діях, навіть якщо вони підпорядковані законам природи. Інші вважають,
що моральна відповідальність може бути обмеженою або навіть анульованою
у зв'язку зі знанням про причинно-наслідковий характер наших дій та
відсутністю повної свободи волі.
Ці питання продовжують залишатися предметом жвавих дискусій серед
філософів. Вони стимулюють докладне дослідження природи людської волі,
моральної відповідальності та природи світу.

Розділ 4. Антропологія
4.1. Природа людини

Питання про розумність проти емоційності стосується багатьох аспектів

людського життя, включаючи прийняття рішень, взаємовідносини та
саморозвиток. Давайте розглянемо основні відмінності між цими поняттями:

Розумність. Розумність часто асоціюється з раціональним мисленням,

логікою та аналітичними здібностями. Розумність допомагає людині
аналізувати ситуації, приймати обдумані рішення та розв'язувати проблеми на
основі об'єктивних даних та фактів. Розумність може бути важливою для
досягнення успіху в професійній діяльності, освіті та багатьох інших сферах
життя.
13
 Емоційність. Емоційність відображає реакції людини на світ,
включаючи її почуття, емоції та ставлення до різних ситуацій. Емоції можуть
включати радість, смуток, гнів, страх та інші відчуття, які можуть впливати на
рішення та поведінку людини. Емоційна інтелігентність може бути важливою
для розв'язання конфліктів, побудови міцних взаємовідносин та підтримки
психічного здоров'я.

Важливо підкреслити, що розумність та емоційність не обов'язково є

взаємовиключними концепціями. Успішна людина може використовувати як
розумність, так і емоційність у своєму житті, залежно від конкретних ситуацій
та потреб. Ідеальною балансу між цими двома аспектами може бути досягнуто
завдяки свідомому розвитку та управлінню власними емоціями та розумом.

Питання про свободу та детермінізм представляє собою велику

філософську проблему, що стосується обмежень та можливостей людської
волі. Давайте розглянемо кожен з цих понять:

Свобода. Свобода волі - це концепція, що вказує на здатність

особистості вчиняти власний вибір незалежно від зовнішніх обставин або
впливу. За цим підходом, свобода волі означає, що людина має можливість
обирати між різними альтернативами та діяти відповідно до власних
переконань, цінностей та бажань.
Детермінізм. Детермінізм - це філософська концепція, що стверджує,
що кожна подія або стан визначається попередніми умовами та законами
природи. За цим підходом, всі дії та рішення людини, а також всі події у
Всесвіті, є результатом причинно-наслідкових зв'язків і не можуть бути інакше.
Спір між свободою та детермінізмом полягає у тому, чи може людина діяти
14
вільно в умовах детермінізму. Деякі філософи вважають, що свобода волі існує
незалежно від детермінізму, тобто людина може бути вільною вибирати та
вчиняти дії, навіть якщо її вчинки підпорядковані причинно-наслідковому
зв'язку. Інші вважають, що детермінізм виключає можливість справжньої
свободи волі, оскільки всі вчинки та рішення людини визначаються
заздалегідь.
Це складна тема, яка залишається предметом активних дебатів у
філософії, науці та релігії. Існує багато різних підходів та точок зору щодо
співвідношення між свободою волі та детермінізмом, і вони продовжують
викликати інтенсивне обговорення серед філософів.

Поняття "добро" та "зло" є центральними в етиці та моралі і

відображають наше розуміння моральних цінностей та норм. Давайте
розглянемо кожне з цих понять:

Добро. Добро - це поняття, що вказує на те, що є морально прийнятним,

позитивним або бажаним. Для різних етичних систем та культур добро може
виявлятися в різних формах, але в загальному розумінні це те, що сприяє
благополуччю, щастю, справедливості, доброзичливості тощо. Добро може
виявлятися в різних вчинках, рішеннях або станах справ, а також у
властивостях особистості, які вважаються цінними, таких як чесність,
милосердя, толерантність тощо.
Зло. Зло - це поняття, що вказує на те, що є морально неприйнятним,
негативним або шкідливим. Зло може приймати різні форми, від аморальних
дій до злочинів та лиходійства. Зло може виявлятися в різних вчинках,
рішеннях або станах справ, які призводять до страждань, негараздів,
несправедливості тощо.
15
 Зрозуміло, що розмежування між добром і злом може бути не завжди
очевидним, і інтерпретація цих понять може змінюватися в залежності від
контексту, культурних та етичних впливів. Багато етичних теорій та
філософських систем намагаються визначити, що робить дії добрими або
злими, і як можна розуміти та регулювати моральне поведінку на основі цих
понять.

Розділ 5. Соціально-політична філософія

5.1. Теорія суспільного договору

Томас Гоббс був англійським філософом, який жив у 17 столітті, і його праці
мали значний вплив на політичну та соціальну філософію. Його робота
"Левіафан" є однією з найвпливовіших у теорії політичних наук. Гоббс вважав,
що для забезпечення стабільності та порядку в суспільстві необхідно укласти
суспільний договір, який лежить в основі створення держави. Основні ідеї
Гоббса стосовно суспільного договору включають такі пункти:

Природний стан і войовничість людей: Гоббс вважав, що в природному

стані люди живуть у стані війни всіх проти всіх, де кожен прагне забезпечити
своє виживання та захист від інших. Це призводить до постійного конфлікту і
небезпеки для всіх.
Суспільний договір: Згідно з Гоббсом, люди укладають суспільний
договір, у якому вони передають свою владу та свої права централізованому
уряду або "Левіафану" - могутній державі, яка забезпечує порядок і безпеку.
Влада держави: Гоббс вважав, що держава має абсолютну владу над
своїми громадянами, оскільки ті переказали свої права та свободу на користь
уряду, щоб вони забезпечували їхню безпеку та порядок.
16
 Обов'язок громадян: Громадяни мають підкорятися владі держави і
дотримуватися її законів, оскільки це гарантує спільний мир і стабільність.
Гоббс і його концепція суспільного договору внесли важливий внесок у
розвиток політичної теорії та визначення ролі держави в сучасному
суспільстві. Його ідеї про необхідність централізованої влади та підкорення
громадян державному авторитету вплинули на подальший розвиток політичної
філософії та формування державних структур.
Запитання про природні права, обмеження влади та народний
суверенітет є ключовими питаннями в політичній філософії, які висвітлюють
різні підходи до влади та управління державою. Давайте розглянемо погляди
Джона Локка та Жана-Жака Руссо на ці питання:
Джон Локк. Локк вважав, що всі люди народжуються з певними
природними правами, такими як право на життя, свободу та власність. Він
вважав, що ці природні права недоторканні та незалежні від урядового
втручання, і що роль уряду полягає в захисті цих прав. Локк також вважав, що
уряд має бути обмеженим та обраним, а не автократичним. Уряд має
отримувати свою легітимність від згоди громадян, а не від божого права чи
національного спадку.
Жан-Жак Руссо. Руссо розвинув концепцію народного суверенітету, яка
вказує на те, що влада має походити від народу, а не від монарха або
аристократії. Він вважав, що існує соціальний договір між членами
суспільства, за яким кожен громадянин віддає частину своїх прав на користь
загального добра та безпеки. Руссо був прихильником демократії та
самоуправління, вважаючи, що справжня свобода може бути досягнута лише
через участь громадян у прийнятті рішень щодо справ суспільства.
Обидва філософи внесли значний внесок у розвиток політичної філософії та
формування концепцій сучасних демократичних суспільств. Їхні погляди
17
стали основою для формування принципів прав людини, обмеження влади та
управління державою.

18
Список використаних джерел літератури

1. Беркли Д. Сочинения / Джордж Беркли // [Сост., общ. ред. и вступит,

статья И. С. Нарского]. – М., «Мысль», 1978. – 556 с.
2. Бэкон Φ. Сочинения в двух томах / Френсис Бекон // [2-е, испр. и доп.
изд. Сост., общ. ред. и вступит, статья А. Л. Субботина]. – М., «Мысль»,
1977. – Т.1. – 567 с.
3. Бэкон Φ. Сочинения в двух томах / Френсис Бекон // [2-е, испр. и доп.
изд. Сост., общ. ред. и вступит, статья А. Л. Субботина]. – М., «Мысль»,
1978. – Т.2.– 575с.
4. Декарт Р. Сочинения в 2 т.: / Рене Декарт // [Пер. с лат. и франц /Сост.,
ред., вступ. ст. В. В. Соколова]. – М.: Мысль, 1989. – Т .1. – 654 с.
5. Декарт Р. Сочинения в 2 т.: / Рене Декарт // [Пер. с лат. и франц /Сост.,
ред., вступ. ст. В. В. Соколова]. – М.: Мысль, 1989. – Т .2. – 633 с.
6. Дмитриев Т.А. Проблема методического сомнения в философии Рене
Декарта / Т.А. Дмитриев ; Рос.акад. наук, Ин-т философии. – М.: ИФ РАН,
2007. – 231 с.
7. Гоббс Т. Сочинения в 2 т. / Томас Гоббс [Пер. с лат. и англ.; Сост., ред.
изд., авт. вступ. ст. и примеч. В. В. Соколов]. – М.: Мысль, 1989. – Т. 1 – 622
с.
8. Гоббс Т. Сочинения в 2 т. / Томас Гоббс [Пер. с лат. и англ.; Сост., ред.
изд., авт. вступ. ст. и примеч. В. В. Соколов]. – М.: Мысль, 1991. – Т. 2. – 731
с.
9. Лейбниц Г.B. Сочинения в четырех томах: / Готфрид Вильгельм
Лейбниц [Ред. и сост., авт. вступит, статьи и примеч. В. В. Соколов; перевод
Я. М. Боровского и др.]. – М.: Мысль, 1982. – Т. 1. – 636 с.

19
10. Лейбниц Г.B. Сочинения в четырех томах: / Готфрид Вильгельм
Лейбниц [Ред., авт. вступ. статьи и примеч. И. С. Нарский]. – М.: Мысль,
1983. – Т. 2 – 686 с.

20