МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ «ЧЕРНІГІВСЬКА ПОЛІТЕХНІКА»

Навчально-науковий інститут механічної інженерії, технологій і транспорту
Кафедра філософії і суспільних наук

РЕФЕРАТ
з предмету «Філософія»
на тему: «Протистояння раціоналізму та емпіризму»

Виконав: студент
групи ПЦ-201
Аксьоненко Владислав
Сергійович

Перевірив: к.і.н., доцент

Колєватов Олексій
Олександрович

Чернігів – 2022
 1

ЗМІСТ

Вступ……………………………………………………………………………….2

1. Основні риси філософії Нового часу…………………………….

…………….3

2. Емпіризм та раціоналізм у філософії Нового часу………….………….

……..5

3. Протистояння раціоналізму та емпіризму…………..………………….…..…

8

Висновок……………………………………………………………………...…..12

Список використаної літератури……………………………………………......14

 2

ВСТУП
З ХVІІ ст. – розпочинається новий розвиток філософії мислення.
Період з ХVІІ до середини ХІХ ст. називають періодом класичної філософії:
від Бекона і Декарта до Гегеля і Фейєрбаха.
Періодом Нового часу (ХVІ ст.) розпочинається класична філософія, її
основними представниками є: Ф. Бекон, Р. Декарт, Т. Гобс, Б. Спіноза, Дж.
Лок, Г. Лейбніц, Дж. Берклі, Д. Юм, Б. Паскаль. Наприкінці ХVІІ – ХVІІІ ст.
в Європі поширюється просвітницький ідейний рух. Філософія епохи
Просвітництва представлена іменами Вольтера, Ж.-Ж. Русо, Монтеск’є, Д.
Дідро, П. Гольбаха, Ж. Ламетрі, К. Гельвецтея, І. Гердера, Г. Лесінга.
Вершиною розвитку європейської класики стає німецька класична
філософія ( ІІ пол. ХVІІІ – І пол. ХІХ ст.) – І. Кант, Й. Фіхте, Ф. Шейлінг, Г.
Гегель, Л. Фейєрбах. Європейська класична філософія виникає у період
утвердження буржуазного суспільства та його цінностей. То був час
буржуазних революцій в Європі (Англії, Нідерландах, Франції). З позиції
розуму були піддані критиці основи релігії, суспільства, розуміння природи.
Це період розвитку науки, тому наука і проблема пізнання (гносеологія,
логіка, методологія) складають ядро всієї філософської проблематики.
Новий час характеризується подальшим розвитком капіталістичних
відносин. На відміну від Середньовіччя державна влада тепер не залежала від
церковної, безпосередньо не підпорядковувалась їй. Ця ситуація певною
мірою пояснює основний напрям зусиль передових філософів і соціологів
названої епохи, зокрема їх боротьбу проти церковників, релігії, схоластики.
Основні зусилля мислителів були спрямовані на захист віротерпимості,
свободи совісті, звільнення філософії від впливу теології. В цій боротьбі
використовувалися й надбання попередньої філософської думки, зокрема
вчення Демокріта і Епікура, “теорія двох істин” та ін. Основною особливістю
філософії Нового часу була її орієнтація на науку як найвищу цінність.
Вивчаючи філософію Нового часу, треба врахувати, що на її зміст
впливали як специфіка суспільного життя і наука цієї епохи, так і
філософські традиції, оскільки, будучи викликаною до життя об’єктивними
чинниками, вона (філософія) набуває відносної самостійності й розвивається
за своїми внутрішніми законами.
 3

ОСНОВНІ РИСИ ФІЛОСОФІЇ НОВОГО ЧАСУ

Головною ідеєю класичної філософії ХVІІ – ХІХ ст. – стає ідея
раціонального панування людини над природою і суспільством.
Основною рисою європейської класичної філософії стає раціоналізм як
загальноосвітня позиція.
Філософія Нового часу – це початок західноєвропейської класики. Має
свої особливості:
1) ХVІІ ст. в історії це період промислового перевороту,
пов’язаного з виникненням машинного виробництва;
2) центр виробничої, культурної, соціально-політичної діяльності
переміщується у міста;
3) на основі механіки і фізики виникає досвідного математичне
природознавство, це час наукової революції, яка полягала не тільки у
створенні основ сучасного природознавства, але й у перетворенні науки у
соціальний інститут (виникають Лондонське королівське товариство вчених і
Паризька Академія наук);
4) наука приходить на зміну вірі і релігії, домінує у культурі. Якщо
у центрі проблематики схоластичної філософії проблема співвідношення віри
і розуму то в Новий час – розуму і природи (можливості раціонального
панування над нею);
5) осмислюється новий образ природи і людини. Якщо у ренесанс
відношення до природи художнє, то у ХVІІ ст. природа позбавляється
божественного сенсу і перетворюється на об’єкт корисних намірів.
Поставити її сили на службу людським потребам. Гаслом Нового часу стає
“Знання – сила”;
6) механістичний підхід до розуміння світу і людини;
7) поряд з пантеїзмом (бог є усе) поширюється концепція деїзму;
8) людина у механістичній картині світу розглядається як частка
природного механізму, і тому вона залежна і підкорена порядку природи.
Людина починає розглядатися як певні механізми, автомати;
9) механіцизм вів до дегуманізації самої філософії. Якщо епоха
середньовіччя і Відродження підносили людину (хоча по-різному)
розглядаючи її як “подобу божу”, як “вінець творіння”, то нового часу
філософія заводить до механізму, машин, автомата.
Таким чином можна окреслити основні риси філософії Нового часу.
Гносеологізм – світоглядна настанова, яка виходить з того, що
теоретичне пізнання є вищим, сенсом життя людини (основна риса філософії
Нового часу) на перше місце виходить наука про пізнання світу. На перший
план матеріалістична спрямованість філософії, це обумовлюється
орієнтацією на науку.
Деїзм – Бог дає перший поштовх, а потім усувається від справ. Всесвіт
розвивається відповідно до природних законів.
Механіцизм – розуміння природних процесів і людини, різноманітні
форми розвитку зведені до механічного руху. “Людина – машина” – крайнє
 4

вираження механіцизму Нового часу. Перетворення світу на основі зведення

його до простих механізмів.
Матеріалізм – який спирається на великі відкриття природних наук
розповсюджених на явища природи.
В теорії пізнання виявляються взаємообумовлені напрями: емпіризм і
раціоналізм.
 5

ЕМПІРИЗМ ТА РАЦІОНАЛІЗМ У ФІЛОСОФІЇ НОВОГО ЧАСУ

Емпіризм у філософії Нового часу. Емпіризм (досвід) — напрям у
теорії пізнання, що визнає почуттєвий досвід джерелом знань і стверджує, що
все знання ґрунтується на досвіді. При цьому, інша пізнавальна здатність
людини — розум — розглядається в емпіризмі тільки як сполучення і
перекомпонування того матеріалу, що даний нам у досвіді, а також як
здатність, що у принципі нічого не додає до змісту нашого знання. У
методологічному плані емпіризм — це принцип, відповідно до якого життєва
практика, мораль і наука повинні базуватися винятково на відповідному
досвіді.
У якості цілісної гносеологічної концепції емпіризм сформувався в
XVII—XVIII ст. В історії філософії емпіризм виступав як ідеалістичний
(Г’юм, Берклі, Мах, Авенаріус, сучасний логічний емпіризм тощо), такий що
визнавав єдиною реальністю суб’єктивний досвід (відчуття, уявлення), і як
матеріалістичний Е. (Ф. Бекон, Гоббс, Локк, Кондільяк та ін.), що вважав, що
джерелом почуттєвого досвіду є об’єктивно існуючий світ. Протилежний
емпіризмові — раціоналізм.
Емпіризм ХVІІ – ХVІІІ ст. – матеріалістичний емпіризм, такий, який
стверджує, що чуттєвий досвід об’єктивно відображує навколишній світ.
Раціоналізм – філософський напрямок, який визнає розум основою
пізнання. Раціоналізм протистоїть як ірраціоналізму (інтуїтивізм) так і
емпіризму. Основоположником раціоналізму є дуаліст Декарт. Продовжили –
голандський філософ Б. Спіноза, німецький філософ Лейбніц.
Емпірична традиція представлена в англійській філософії, започатковує
її Френсіс Бекон, продовжують і розвивають Т. Гобс, Дж. Лок, Дж. Берклі, Д.
Юм.
За Беконом для досягнення істотного знання людина повинна
використовувати правильний метод і позбавитися від так званих “привидів”
(ідолів). Бекон розробляє свій метод, який ототожнює з бджолою, яка
перелітає з квітки на квітку, збирає сік, а потім переробляє його на мед. Свій
метод пізнання називає – індукція.
Індукція – це роздуми від часткового до загального. Це коли від
спостереження одиничних явищ відбувається перехід до формування
загальних ідей, законів. Ф. Бекон розрізняв “плодоносне” та “світоглядне”
знання. Плодоносне – це таке знання, яке приносить користь. Світоглядне –
це те, що збільшує можливість пізнання, пояснюють закони природи Ф.
Бекон обстоював дослідний шлях пізнання у науці.
Рене Декарт (1596-1650) французький філософ, фізик, математик,
засновник раціоналізму. Праці: “Роздуми про метод”, “Метафізичні
роздуми”, “Начала філософії”. Декарт вносить нову орієнтацію в філософію.
Він був основоположником дедуктивно-раціоналістичного методу пізнання.
Роздуми від загального до часткового.
Дедукція – це ланцюг достовірних логічних висновків, що спираються
на “абсолютно достовірні положення” (аксіоми). В теорії пізнання Декарт –
 6

засновник раціоналізму. Висунув на перше місце розум, а роль досвіду звів

до перевірки даних інтелекту. За Декартом чуття часто вводить нас в оману.
Все що викликає сумнів має бути відкинуте. Його гасло: “Я мислю, отже я
існую”. Це означає, що істина засвідчується тільки розумом. Засобами
мислення є інтуїція і дедукція. Декарт прихильник “вроджених ідей”. До них
належать ідеї Бога, числа, принципи логіки, категорії. Концепція
відроджених ідей Декарта сягає коріннями концепції “пригадування” ідей
Платона. Декарт перебільшував можливості раціонального пізнання відривав
його від чуттєвого від емпіричного ступеня і цим штовхав раціоналізм до
ідеалізму, визнаючи існування особливого, чисто раціонального джерела
знань.
Світ у філософській системі Декарта має певну ієрархію і розподіл (2
першооснови). Декартова позиція є позицією дуалізму, подвоєння світу на
дві реальності, що існують незалежно одна від одної: природну, матеріальну
субстанцію (ознакою є протяжність, кількісна вимірюваність); духовну,
мислячу субстанцію (ознака – мислення). Над обома субстанціями
підноситься Бог, як вища і самостійна реальність. Субстанції є похідними.
Раціоналізм у філософії Нового часу. Раціоналізм — філософська точка
зору яка наголошує першість і компетентність розуму (логічного ходу
міркування) в пошуку правди. Раціоналізм (від латинського — розумний) —
філософський напрям, який визнає розум основою пізнання. Раціоналізм
протистоїть як ірраціоналізму, так і емпіризму.
Як цілісна гносеологічна концепція раціоналізм склався в Новий час
під впливом успіхів математики і природознавства. На відміну від
середньовічної схоластики і релігійного догматизму, раціоналісти XVII—
XVIII століть (Р. Декарт, Б. Спіноза, Н. Мальбранш, Г. В. Лейбніц) спиралися
на ідею природного порядку — нескінченного причинного ланцюга, який
пронизує увесь світ.
Обґрунтовуючи безумовну достовірність наукових принципів і
положень природознавства й математики, раціоналісти намагалися з’ясувати,
як знання набуває об’єктивного, всезагального і необхідного характеру. Таке
знання, на їх думку, досягається завдяки розуму, який виступає як його
джерелом, так і критерієм істинності. Так, до вихідного положення
сенсуалізму “немає нічого в розумінні, чого раніше не було б в чуттях”
Лейбніц додав: “крім самого розуму”, тобто здатності розуму осягти не лише
зовнішні, поверхневі, випадкові властивості речей, а й всезагальне,
необхідне. На думку раціоналістів, розум відіграє визначальну роль як у
пізнанні, такі в діяльності людей.
Абсолютизація ролі розуму і недооцінка чуттєвого пізнання привела
раціоналістів до ідеалістичних висновків, відливу мислення від об’єкта
пізнання, визнання вроджених ідей, властивостей мислення, незалежних
відчуттів. Культ розуму характерний і для французьких матеріалістів XVIII
століття.
 7

Раціоналізм вважається ознаковою характеристикою сучасного духу.

Проте було б невірним твердити, що раціоналізм був чимось зовсім чужим
для середньовічної думки. Педантичності схоластики свідчать про поважну
позицію, яку людське міркування займало серед умільців католицької
церкви. Без сумніву раціоналізм середніх віків був інтенсифікований з-за
перевідкриття Арістотелівських доктрин. Але ентузіастичне сприйняття
Арістотеля Святим Альбертом Великим і його учнями означає попередню
здібність до логічної думки. Раціоналізм не прийшов в Європу так-би мовити
раптом з нікуди.
До цього можна додати, що навіть примітивна людина має здібність до
раціонального мислення, і на те вона є цілком спосібною спостерігаючи світ
навколо себе манерою, яка нагадує будь-якого сучасного емпіриста аби
зрозуміти закони природи. Примітивна людина не покладається на манну з
неба коли вона охоплена голодом; ані вона не будує помешкання в повітрі Як
Пітер Л. Берґер нам нагадує: щоденне життя примітивної людини, як наше,
домінується емпіричними, прагматичними, утилітарними імперативами
стосованими до «цього світу»; вона б не справилася з найменшими
основними проблемами виживання, якщо б це не було так.
Раціоналізм не є приватним майном сучасників. Якби там не було,
необхідно зазначити одну важливу різницю: тоді як середньовічні схоласти
покірно допускали що деякі правди були поза розумінням людського
логічного мислення, сучасна людина не відчувала жодного трепету
стикаючись з такими таємницями[1].
 8

ПРОТИСТОЯННЯ РАЦІОНАЛІЗМУ ТА ЕМПІРИЗМУ

Дилема раціоналізму і емпіризму пов'язана з переконанням, що
філософія Нового часу є переважно епістемологією, редукуючи всі
філософські питання до пошуку достовірної і надійної підстави
пізнання. Раціоналізм вирішальну роль у процесі пізнання відводив розуму.
Навпаки, емпіризм домінуюче значення в пізнанні приписував досвіду,
заснованому насамперед даних чуттєвих сприймань. Тому емпіризм тісно
пов'язаний з сенсуалізмом. З епістемологічного характеру цих теорій слід
об'єднати: і раціоналісти, і емпіріцисти постулюють розрив між мислячим я і
зовнішнім світом.
Ідея відмінності між емпіризмом і раціоналізмом найбільш явно
пов'язана з філософією Канта. Тому і неприйняття цієї відмінності засноване
на сумніві в історичній адекватності даного "кантівського критицизму". Але
саме історія підтверджує правильність використання подібної дилеми.
Концепції, звані нами раціоналізм і емпіризм, у своїх джерелах пов'язані з
традиціями античної філософії. Серед останніх виділяються вчення,
принципово важливі для новоєвропейської думки, а особливо важлива роль
тут належить скептицизму.
Генезис такого феномена, як теоретичне протистояння емпіризму і
раціоналізму, був обумовлений різними причинами. Для нас, зрозуміло,
найбільш важливий історико-науковий контекст. Різниця раціоналізму і
емпіризму є в багатьох аспектах певним принципом Галілея, не тільки
завдяки описаним ним експериментам - реальним і "уявним", - але і
внаслідок особливого характеру структури фізичного мислення Галілея. Це
мислення претендує на звільнення від простого роздвоєння наукового знання
на формальний розум теорії і чуттєвих критерій практики. "Сократова місія"
Галілея полягає в математичному перетворенні теорії і практики за
допомогою нового розуміння експерименту, згідно з яким уявний
експеримент виявляється більш продуктивним, ніж реальний. Джерелом
уявного експерименту служить тільки математика, оскільки тільки
математичні принципи та умови заздалегідь відомі експериментатору.
Експеримент в такому розумінні впливає не тільки на речі, оскільки
він, "перетворюючи речі і предмети (реальні, уявні, уявні), перетворює
насамперед саме мислення", що дозволяє говорити про дві пологі
очевидності, до яких приходить експеримент. Це очевидність тієї
необхідності, яка була прихована в предметі експерименту, тобто
очевидність необхідності, або закономірності, яка була присутня раніше
самої перетворюваної речі. І далі: це очевидність теоретичної та розумової
обумовленості предмета експерименту.
Говорячи про епістемологічну програму емпіризму, слід зазначити, що
витоки її пов'язані з ідеєю Френсіса Бекона про складання таблиць і
класифікацій. Бекон бачить сенс таблиць відкриття в тому, що зібране в них
об'єктивне знання за певних умов є процедурою, в рамках якої виникнення
нового знання не залежить від суб'єкта пізнання. "Хороша природна історія",
 9

достатня кількість досвідчених даних, виражене в цих таблицях, зводять роль

суб'єкта пізнання до простого індуктивного висновку. Таблиці відкриття
відрізняються від знань загального кола античності і Середньовіччя. У них є
заздалегідь установлена система відносин розділів теоретичного знання,
справжня "теорія науки". Бекон каже: "Приховане в природі більше
відкривається, коли воно піддається впливу механічних мистецтв, але
механік спрямовує зусилля розуму і руки тільки на те, що служить його
роботі. Надію ж на подальший рух наук вперед тільки тоді можна добре
обґрунтувати, коли природна історія отримає численні досліди, які сприяють
відкриттю аксіом і причин. Не слід очікувати добра, поки за допомогою
зручних таблиць не будуть відкриті встановлені порядок і стрункість і поки
думка не звернеться по допомогу цих заздалегідь приготовлених наук ".
Саме розуміння такої процедури, як класифікація на підставі таблиць,
вказує на те, що для Бекона отримання нового знання пов'язано прямо з
безперервним автономним автоматичним переходом від приватного знання
(аксіом) до більш загального.
Принципи методу Декарта формуються багато в чому близько
положенням Бекона, і серед них є цілком індуктивне становище: "Робити
скрізь переліки настільки повні огляди, настільки всеохопні, щоб бути
впевненим, що нічого не було пропущено". "Повні та вичерпні ряди фактів і
умов", по суті, тотожні таблицями відкриття Бекона, накопиченню даних
відповідно до визначеного порядку. Однак це уявлення про розвиток науки
доповнено двома визначеннями дедукції - починати з простого і очевидного і
потім дедуктивно отримувати більш складне (складні висловлювання, нове
знання). Декарт точніше бачить сутність наукового дослідження, самої
логіки, а саме включення індукції в дедукцію. Дійсно, положення "початок
знання є просте знання", згідно Декарту, говорить нам про інтуїцію, але
можна припустити, що в даному випадку Декарт має на увазі інтуїцію, більш
схожу з гіпотезою. Адже інтуїція у вченні Декарта про метод пов'язана з
операціями ділення і узагальнення, що відповідає процедурі формування
гіпотези. Декарт слідує Галілею як в його прагненні математизувати
експеримент, так і в його загальному проекті математизації фізичного знання.
Цей загальновизнаний факт, тим не менш, не заважає деяким дослідникам
виявити у Декарта принаймні певний скептицизм щодо можливості викласти
математичною мовою метафізику. Так, в порядку викладу метафізики часто
виявляється, що принципи і перші передумови не є необхідними умовами
розуміння, а також не є настільки ж очевидними, як положення, після них.
Природа тіл для Декарта полягає в їх геометричній формі, оскільки
"субстанція, протяжна в довжину, ширину і глибину ... і є те, що називається,
власне, тілом".
Оскільки математичне не може бути виявлено ззовні пізнання, його
будова відповідає історії пізнання. Адже саме завдяки математиці пізнання
не обмежене однією і тією ж предметністю. Іншими словами, розгорнута
 10

"картина" математичного повинна демонструвати генезис пізнання. Проте

вже Декарт бачив тут певні утруднення.
Математичне пізнання містить в собі два способи
дослідження: синтетичний і аналітичний. Декарт швидше воліє аналітичним
способом пізнання, оскільки надає можливість "уявного" експериментування.
Саме аналітичний метод дозволяє прийти до очевидності самого пізнання
розуму. Декарт так порівнює аналітичний і синтетичний методи: "Аналіз
вказує правильний шлях, на якому щось може бути знайдено методично і як
би апріорі... Синтез, навпаки, веде доказ протиставленим шляхом і як би
апостеріорі (хоча часто самий спосіб доказу набагато більш апріорний в
синтезі, ніж в аналізі) і ясно викладає отримані результати; при цьому
користуються довгим рядом визначень, питань, аксіом, теорем і проблем, так
що, якщо стануть заперечувати якесь із наслідків, негайно ж виявиться
наявність цього слідства в попередньому матеріалі .. . однак синтез не
показує, яким чином було знайдено рішення ". Декарт вважає, що відмінність
між аналізом і синтезом обумовлено відмінністю геометричній
демонстративності і метафізичній очевидності: "Різниця тут полягає в тому,
що аксіоми, запропоновані в геометрії доказу теорем, відповідають
показанням наших почуттів. Навпаки, в моїх Метафізичних
роздумах найбільше уваги приділено ясному і виразному сприйняттю аксіом.
І хоча за своєю природою ці аксіоми не менше незрозумілі або навіть більш
зрозумілі, ніж аксіоми, що розглядаються в геометрії, все ж ... вони можуть
досконало пізнані лише дуже уважними і мислячими людьми, наскільки це
можливо абстрагує свою думку від усього тілесного ".
Декарт, таким чином, вважає, що очевидність синтетичного методу
спирається на свідчення чуттєвості подібно тому, як очевидність
геометричних міркувань відсилає до операцій над геометричними фігурами.
Так в раціоналізм повертається питання про співвідношення ідеї і тілесно-
фізичного світу. У зв'язку з цим Декарт високо оцінює роль досвіду в
пізнанні, висловлює ряд міркувань про значення емпіричного пізнання
формулює ідею рефлекторної дуги. Надалі ця проблема буде розглядатися в
працях Спінози і Лейбніца.
Спіноза розглядає науковий експеримент в цілому відповідно до
принципів Декарта і Галілея. Однак при цьому він вказує на необхідність
розуміння того, чому наукове пізнання за своєю природою вимагає
математизації експерименту. Для Спінози знання як конструкція виходить за
межі математики і пов'язане з фізичним розумінням мислення.
Раціоналізм Лейбніца представляє особливий випадок, оскільки це
"універсальний раціоналізм", спрямований як на точні, так і на природничі
науки. Дуже важливим є використаний ним органічний підхід, теоретична
розробка науки про живу матерію. Свої основні терміни Лейбніц розглядає
крізь призму біологічних метафор. У Лейбніца всякому тілу притаманні сила,
подання, прагнення. Теорія безперервності Лейбніца і ідея розвитку
трансформує картезіанську фізику. Лейбніц у певному сенсі повертається до
 11

Бекона, оскільки ідея загального розвитку є візуальна класифікація, ідея

розвитку безпосередньо пов'язана з класифікацією. З'єднання механіцизму і
організації підходу звернено до відповідних наукам. Якщо Бекон вбачав в
"емпіристичному методі" підстав всіх наук, то Лейбніц спеціально виділяє
біологію, історію людини (антропологію), науки про живу природу, науки,
об'єднані поняттям життєва сила. Науки про живу природу описують
ієрархію тварина - людина - цивілізація. Знання і культура розвиваються
безперервно у межах мови цієї структури. Тому наука у Лейбніца - і потім
набагато виразніше в епоху Просвітництва - стає на більш складному рівні
частини історії цивілізації, відповідної принципам і структурі науки. Надалі
саме в епоху Просвітництва виникають спроби визначити специфіку наук
про живу природу.
Що стосується емпіризму, то важливість даної традиції насамперед
визначається приналежністю до неї Ньютона. У цьому зв'язку насамперед
необхідно вказати на вчення Гоббса і Локка. Теорії ж Берклі та Юма виникли
в абсолютно специфічних умовах. Однак якщо вчення Декарта і особливо
Лейбніца мали безпосередній вплив на еволюцію точних і природничих наук,
то сказати подібне про Гоббса і Локке не можна. Ньютон же лише частково
належить до емпіризму; його теорія зазнала різні впливи, наприклад алхімії і
кембриджського платонізму, які явно не належать до емпіризму[2].
 12

ВИСНОВОК
Емпіризм  — напрям у теорії пізнання, що визнає
чуттєвий досвід джерелом знань і стверджує, що всі знання ґрунтуються
на досвіді. Протистоїть раціоналізму та містицизму. При цьому, інша
пізнавальна здатність людини — розум — розглядається в емпіризмі тільки
як сполучення і перекомпонування того матеріалу, що даний нам у досвіді, а
також як здатність, що в принципі нічого не додає до змісту нашого знання.
У методологічному плані емпіризм  — це принцип, відповідно до якого
життєва практика, мораль і наука повинні базуватися винятково на
відповідному досвіді.
Як цілісна гносеологічна концепція емпіризм сформувався в XVII–
XVIII ст. До видатних представників належали: Девід Г'юм, Джордж
Берклі, Ернст Мах, Ріхард Авенаріус, Френсіс Бекон, Томас Гоббс, Джон
Локк, Етьєн Кондільяк. Емпіризм визнавав єдиною реальністю суб'єктивний
досвід (відчуття, уявлення), вважав, що джерелом чуттєвого досвіду є
об'єктивний світ[3].
Раціоналізм  — філософський погляд, який наголошує першість і
компетентність розуму (логічного ходу міркування) в пошуках правди. В
історії філософії раціоналізм протиставляється емпіризму — філософській
установці, яка кладе в основу пошуків істини досвід.
До видатних представників раціоналістичної школи мислення
належали Бенедикт Спіноза, Рене Декарт, Готфрід Лейбніц. Особливе місце
посідає філософія Іммануїла Канта, який намагався
виділити апріорне знання, тобто ту частину знання людини, яку неможливо
отримати з досвіду[4].
Емпіризм і раціоналізм є основними протилежними тенденціями у
філософії XVII ст. Всі інші протилежності тоді або іще тільки
окреслювалися, або заломлювались через цю основну протилежність. Як
відомо, емпіризм стверджує, що джерелом пізнання і критерієм істини є
досвід. З двох джерел породження знання — чуттєвості та розуму — він
віддає перевагу чуттєвості. Історично склалось так, що емпіризм розвивався
переважно в Англії. Оскільки Англія однією з перших стала на шлях
капіталістичного розвитку, її молода буржуазія була зацікавлена в розвитку
техніки й інстинктивно відчувала зв’язок її з наукою.
Засновником емпіричної традиції у філософії Нового часу є Ф. Бекон,
який усвідомив важливість наукового знання для влади людини над
природою. Йому належить відомий вислів «Знання — це сила». Головні свої
зусилля Бекон спрямовував на пошук методу наукового пізнання. Цій
проблемі присвячена його основна праця «Новий Органон», яку він свідомо
протиставив старому методу Арістотеля. Розвитку науки, на думку Бекона,
перешкоджають схоластика з її догматизованим Арістотелем і різноманітні
забобони, ухили розуму («ідоли», «привиди»), які, подібно до викривленого
дзеркала, спотворюють справжній стан речей. Тому потрібно виявити і
викорінити ці «привиди», «очистити» від них розум. Цей пошук «чистого
 13

суб’єкта», «чистої свідомості» зумовлений гносеологічним протистоянням

суб’єкта і об’єкта, що виникло в науці та філософії Нового часу.
Відношення між емпіризмом і раціоналізмом не можна розуміти
спрощено. Адже деякі раціоналісти визнавали необхідність досвідчених
джерел пізнання, а деякі емпіристи не заперечували роль розуму. Так,
раціоналіст Р. Декарт не ігнорував досвід, чуттєві дані, а емпірик Т. Гоббс
визнавав першорядне значення математичних знань. Раціоналіст Г. В.
Лейбніц погоджувався навіть з тим, що увесь зміст людського інтелекту
береться з чуттєвої діяльності (правда, при цьому дуже слушно додав, що
сама ця діяльність неможлива без спрямовуючого впливу інтелекту). До речі,
відсутність однозначних визначень понять емпіризму та сенсуалізму
приводить до невиправданого їх ототожнення. Очевидно, визнаючи поняття
сенсуалізму, треба виходити з положення, яке чи не найпереконливіше
обґрунтував Дж. Локк: у розумі немає нічого, що попередньо не було б
опосередковане діяльністю органів чуття.
 14

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1) Філософія Нового часу. Раціоналізм та емпіризм. URL:
https://ukrreferat.com/chapters/rizne/filosofiya-novogo-chasu-
ratsionalizm-ta-empirizm-referat.html (дата звернення: 18.04.2022).
2) Раціоналізм і емпіризм як основні філософсько-методологічні
програми в науці Нового часу. URL:
https://stud.com.ua/5181/filosofiya/ratsionalizm_empirizm_osnovni_filos
ofsko_metodologichni_programi_nautsi_novogo_chasu (дата звернення:
18.04.2022).
3) Емпіризм. URL: https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%95%D0%BC
%D0%BF%D1%96%D1%80%D0%B8%D0%B7%D0%BC (дата
звернення: 18.04.2022).
4) Раціоналізм. URL:
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A0%D0%B0%D1%86%D1%96%D
0%BE%D0%BD%D0%B0%D0%BB%D1%96%D0%B7%D0%BC
(дата звернення: 18.04.2022).