Антична філософія сформувалася у Греції наприкінці VII - VI століття

до н.е. на перехресті первіснообщинної і рабовласницької епох. Вона

виникла як спроба розуміння нових явищ і змін у суспільстві,
виходячи з міфів і релігійних вірувань. Античні філософи поступово
переходили до раціонального світорозуміння, залишаючи зв'язок із
міфами та релігією. Вони досліджували природу, вводили загальні
принципи та закони природи, та розвивали різні концепції про
першооснову всього існуючого. Антична філософія залишила
важливий слід в історії філософії та визначила тип людини, який
існує й сьогодні.

У класичній античній філософії існували різні погляди на природу

буття, але всі шукали першооснову світу. Платон віддавав перевагу
ідеям, розглядаючи чуттєвий світ як тіні ідей. Аристотель вважав, що
ідеї і предмети пов'язані між собою.

Сократ і його учні ставили етичні питання і прагнули до пізнання

загальних принципів блага, чесності та справедливості.

Платон та Аристотель розглядали роль держави та створювали

ідеальні або реальні моделі правління. Платон ідеалізував ідеальну
державу, Аристотель досліджував реальні політичні системи та
форми правління.

Епікур розвивав моральність на основі насолоди, а стоїки

підкреслювали важливість розуму та доброчесності для досягнення
моральної міцності.

Ці філософські школи внесли значний внесок у розвиток моральних

ідей та впливали на етичні переконання у подальших епохах.

- Стоїки вірили в узгодження з природою і розумом, підкреслювали

роль чеснот у досягненні моральної міцності та активну участь
мудрця у державних справах.
- Середньовічна філософія розглядала людину як образ Бога,
наголошувала на ролі душі та релігійних аспектах. Томізм та
номіналізм були двома основними школами.
- Філософія Відродження відзначалася гуманістичним підходом,
підвищенням цінності людини та розвитком наукового методу. Вона
розширила уявлення про природу і роль людини в ній, відкрила нові
можливості для наукових досліджень та розвитку культури.

У цей період наука та філософія долучилися до змін у світогляді і

громадському житті, відкривши нові можливості для розвитку
інтелектуальної діяльності та культури.

Західноєвропейська філософія Нового часу розвивалася у XVII-XVIII

століттях, супроводжуючи соціально-економічні трансформації в
Європі. В цей період було сформовано новий світогляд і важливі
принципи науки.

1. Філософія Нового часу виникла на фоні інтенсивного розпаду

феодального суспільства і розвитку капіталістичних відносин.

2. Епоха Відродження поклала початок світоглядному перевороту, і

філософія Нового часу заклала основи нового методу пізнання на
основі експериментів і математики.

3. Головними філософами цього періоду були Френсіс Бекон і Рене

Декарт, які визначили методологічні принципи для нової науки.

4. Розвинулися два напрямки філософського мислення - емпіризм і

раціоналізм, що відображали підходи до джерел пізнання: досвіду та
розуму відповідно.

5. Філософія Нового часу поклала основи для розвитку сучасної

науки і змінила спосіб розуміння природи, суспільства і людини.

Бекон відзначає важливу зв'язок між знанням і владою людини,

стверджуючи, що незнання причини ускладнює дію. Мета науки -
надавати людству нові знання і блага.

Бекон розрізняє ідоли, які спотворюють розум: ідоли роду, ідоли

печери, ідоли площі і ідоли театру.
Мета науки - збагнути форми предметів і явищ, відкриваючи
формальну причину. Він підтримує індуктивний метод, який
розпочинається з досвіду і експерименту.

Завдання Бекона - очищення розуму від ідолів і розвиток

індуктивного методу, який дозволить науці наближатися до істини.

Декарт вбачав основний недолік індуктивного методу в випадковості

та несистематичності досвіду, а також відсутності експерименту. Він
пропонував новий метод, базований на сумніві і раціональній
самоочевидності. Декарт започаткував дедуктивний метод пізнання і
радикальний раціоналізм, встановивши раціональність як основу
наукового знання.

Декарт вважав, що основою нового методу і науки повинен бути

розум. Його дедуктивний метод покладає акцент на раціональну
самоочевидність і інтуїцію як джерела істини. Він вважав, що
інтуїтивні ідеї, включаючи ідеї Бога, чисел і фігур, є вродженими та
доступними розуму. Декарт започаткував раціоналізм у філософії,
стверджуючи, що наука повинна базуватися на розумових принципах
і дедуктивному мисленні.

Спіноза, Лейбніц і Декарт - раціоналісти, вірили в розум як джерело

істини, на відміну від емпіриків, які покладалися на досвід. Вони
розглядали субстанцію (основну реальну речовину) по-різному:
Декарт розділяв тілесну і мислячу субстанції, Спіноза ідентифікував
Бога і природу, а Лейбніц розглядав субстанцію як монади -
неподільні метафізичні частки з різними рівнями свідомості.

Філософія Нового часу, представлена вченими як Бекон, Декарт,

Гоббс, Локк, Сміт, Рікардо та французькими просвітителями, змінила
погляди на роль індивіда та суспільства, підкреслюючи важливість
розуму, освіти та індивідуальних прав. Ключовими стали поняття
суспільного договору і поділу влади в політичних теоріях.

Німецька класична філософія, включаючи Іммануїла Канта, Фіхте,

Шеллінга, Гегеля і Л. Фейербаха, підкреслювала роль пізнання та
інтелекту у визначенні сутності людини і суспільства. Кант об'єднав
емпіризм і раціоналізм, виділивши "річ у собі" (ноумени) та явища
(феномени) і наголошуючи на обмеженості нашого сприйняття. Він
ввів поняття "чистого розуму" і підкреслив важливість морального
закону для людини.