1. Філософія Нового часу та її головні риси в контексті наукової революції XVII ст.

XVII ст. дало початок новому періоду в розвитку історії філософії, який називають
філософією Нового часу. У соціально-політичному відношенні він пов’язаний з ранніми революціями
у країнах Північної Європи. В результаті першої з них Голландія здобула національну незалежність
від іспанської корони. Проте не менш важливий наслідок цієї революції – звільнення промислового
виробництва і торгівлі з кайданів старого феодального ладу, тому не дивно, що та ж Голландія, а
також Англія на тривалий час стали одними з найрозвиненіших країн Європи. Саме в цих країнах
поступово розвивається мануфактурне виробництво, торгівля, високого рівня сягнула наука. Як
зазначає англійський філософ і математик ХХ ст. Б.Рассел, „ будь-який італієць доби Ренесансу був
би зрозумілий і Платону і Арістотелю, Тома Аквінський жахнувся б Лютера, але зрозумів би його
добре, а в XVII ст.. і Платон, і Аристотель, і Тома нічого не второпали б у Ньютона”. Тому
найсуттєвішою особливістю філософії Нового часу є принципова орієнтація на науку, знання. При
цьому перевага віддається фактичному, позитивному знанню явищ дійсності, що базуються на
досліді та експерименті. Типовим для Нового часу є прагматично-діловий підхід до світу, що
виробляється на основі впровадження науки у виробництво. Якщо у середні віки філософія виступала
в союзі з богослов’ям, в епоху Відродження – з мистецтвом та гуманітарним знанням, то у цей період
посилюється орієнтація на дійсне пізнання світу, зокрема природи, (Ф.Бекон: „Природознавство –
велика мати всіх наук”) орієнтація на пізнання, яке спиралося б на практичний досвід. Такий підхід
зумовив цілий ряд наукових відкриттів: визначення широти і довготи, винайдення годинника і млина,
вчення про передачу механічного руху, що органічно поєднувалося з промисловістю мануфактурного
періоду, визначено швидкість світла, було доведено наявність атмосферного тиску (Паскаль) і
сконструйовано прилад для його вимірювання – ртутний барометр, сформульовано закон
всесвітнього тяжіння (Ньютон) було досліджено наявність мікроорганізмів, що дало змогу
досліджувати збудників хвороб, у ботаніці англійський фізик Гук за допомогою мікроскопа
наштовхнувся на клітинну будову рослин. Із розвитком науки і техніки доба Нового часу одночасно
започатковує і такі негативні елементи цивілізації, як технократизм, інструменталізм (лат.
instumentum – знаряддя) у стосунках з людьми, поступовий занепад творчого підходу до життя,
утилітарно-розсудкове, ставлення до природи (лат. utilititas – користь, вигода): екологічні проблеми,
тиск науково-технічних технологій виробництва на природу.

Риси нового світогляду:

 світ розглядається, як об’єкт, на який спрямовується людська активність.

 світ постає у якості надскладного механізму, типовим взірцем якого був механічний
годинник.
 завдання людини – пізнати цей механізм та опанувати його за допомогою розуму. (гасло
Ф.Бекона „Знання – це сила”(“Knowledge is power”) стає показовим у цьому плані)
 жива і нежива природа стає лише основою для росту людської могутності.
 за допомогою розуму людина повинна перетворити середовище своєї життєдіяльності,
зробивши його оптимальним для себе.

Зміни у розвитку філософії:

 філософія починає розвиватися у діалозі з іншими науками.

 виникають національні філософії (англійська, голландська, французька), формуються нові
філософські дисципліни, такі як гносеологія, антропологія, історія філософії.
 першочергове завдання нової філософії – пізнання сутності людини і природи, обґрунтування
наукових засад пізнання і способів його отримання.
 головний об’єкт філософії – пізнання природи, людини і суспільного життя.
 функції філософії відтепер полягають у прагненні методологічно обґрунтувати наукове
знання: філософське осмислення його способів, методів, шляхів зводиться до раціоналізму та
емпіризму.

23. Три можливі шляхи пізнання у філософії Ф. Бекона.

Френсіс Бекон (1561-1626) – англійський філософ, засновник експериментуючої науки Нового часу,
працював дипломатом та юристом, правителем держави за відсутністю короля (Якова І Стюарта).
Розквіт і добробут своєї країни пов’язував із розвитком мануфактур і торговельних кампаній, із
розширенням колоній. Як державний і політичний діяч віддавав перевагу інтересам тих прошарків
англійського суспільства, які орієнтувалися на торговельно-промисловий розвиток. Основні твори:
„Новий Органон”, „Про гідність і примноження наук”.

а) У своїй філософії, Бекон, передусім, розвиває своє уявлення про роль науки, наукового
пізнання, його призначення в житті суспільства. Важливе значення для прогресу науки має мета
наукового пізнання, і саме через невизначеність цієї мети дуже часто наука не мала належних умов
для свого розвитку. Справжня мета науки полягає у тому, щоб принести користь людині, збагатити її
життя новими винаходами. Виходячи з цього, Бекон підкреслює, що знання і могутність людини,
істина і користь – одне і те ж саме: „Що в дії найкорисніше, те в знанні найістинніше”. Саме істина є
необхідною передумовою досягнення прагматичних цілей людини. Лише завдяки науці людина може
досягти справжньої могутності, опанувати природою. На думку Бекона, метою науки є „пізнання
причин і прихованих сил усіх речей та розширення влади людини; доки все не стане для неї
можливим”. Але панувати над природою, згідно Бекона, можна лише „прислухаючись до неї”,
оскільки наука є відображенням буття, природи такими, якими вони є. Наукове знання – не самоціль,
не просто задоволення цікавості людини (як вважалося в античності), а засіб, знаряддя, за допомогою
якого людина може вирішувати проблеми, які постають перед нею. Його відомі вислови „Знання – це
сила” та „Ми стільки можемо, скільки знаємо” якраз і відображають його погляд на величезне
значення науки в людському житті.

Аналізуючи причини занепаду науки, її нерозвиненість, Бекон наводить декілька причин. По-
перше, безплідність грецької (споглядальний, а не дослідницький характер) та середньовічної (її
авторитарний характер, орієнтація на забобони, авторитетів) наук. По-друге, переслідування
філософів і науковців церквою, по-третє, нехтування у попередні епохи філософією природи,
природознавством, яка є „великою матір’ю наук” і мусить бути фундаментом всього наукового
знання, і по-четверте відсутність правильного методу. Саме розробка нового методу, є, на його
думку, основним засобом перетворення і відновлення науки. Отже, Бекон визнає чуттєвий досвід як
основу достовірного знання. У достовірному пізнанні природи, як основи наукового знання,
вирішальне значення має науковий дослід, експеримент. Таким чином, наука, в основі якої лежить
експериментальне дослідження природи, відповідає своєму призначенню – служить практиці.

Отже, Ф.Бекон виступає як засновник емпіризму, але не у вузькому його значенні, висловлюючи
недовіру людському розуму, який, залишившись наодинці із собою, швидко відривається від речей і
підноситься до абстрактних узагальнень. Так само і експериментальний дослід сам по собі не дає
необхідного результату, його треба піддати раціональній обробці. Тому, вихідним пунктом
методології Бекона є – союз досліду і розуму. У своїй методології він різко виступає як проти
вузького раціоналізму, так і проти вузького емпіризму. Свою позицію у цьому питанні він пояснює за
допомогою алегоричного зображення трьох можливих шляхів пізнання:

1. шлях павука, тобто спроба людського розуму виводити істини, раціональні

конструкції з самого себе (подібно до того, як павук плете з себе павутиння), ігноруючи факти. Цей
шлях – уособлення абстрактного (вузького) раціоналізму.
2. шлях мурашки, який уособлює вузький, однобічний емпіризм, який зводить
пізнання до нагромадження голих фактів (подібно мурашці, яка лише збирає і користується
зібраним).
3. шлях бджоли, - справжній шлях науки. – як бджола переробляє нектар у
дорогоцінну речовину – мед, так і справжній науковець перетворює емпіричні факти за допомогою
раціональних методів на наукову істину. Це шлях від емпірії до теоретичної конструкції, від чуттів до
загальних аксіом.
Метод, за яким відбувається сходження від одиничних фактів, окремих спостережень до теоретичних
узагальнень, є метод наукової індукції., який Бекон вважає справжнім методом дослідного вивчення
природи. Саме наукова індукція може привести до достовірних висновків на основі аналізу певної
кількості як позитивних, так і негативних випадків, на відміну від звичайної індукції, яка дає хиткі
висновки лише на основі позитивних випадків, елементів, не звертаючи увагу на негативні, на ті, що
суперечать позитивним. Тому його наукова індукція базується на таблицях – таблиці присутності,
відсутності та ступенів. Порівняльний аналіз фактів, зібраних у цих таблицях, призводить до знання
законів природи та їх причин. (напр. досліджуючи тепло, він приходить до правильного висновку про
те, що причина тепла у внутрішньому русі).
 24. Вчення про метод та „примари” людського розуму у філософії Ф.Бекона
Новий метод на своєму шляху може зустріти чимало перешкод. Людський розум перебуває у
полоні хибних уявлень, забобонів, які, наче примари, відволікають його від істини, заважають бачити
речі такими, якими вони є. Бекон застерігає дослідника від можливих помилок, яких він виділяє
чотири:

1. „примари роду” – помилки, що є у самій природі людини і пов’язані з її

пізнавальними якостями. Наприклад, розум людини схильний припускати в речах більше порядку й
однаковості, ніж є насправді. Розуму властива певна інерція, через яку він неохоче відступає перед
фактами, які суперечать усталеним переконанням, тому що людина віддає швидше перевагу тому, що
відповідає її смакам і бажанням. Ці примари є вродженими, тому їх важко позбутися. Їх може
послабити лише дослідницька дисципліна.
2. „примари печери” – помилки, зумовлені індивідуальними властивостями людини, її
вихованням, звичками. Наприклад, зазначає Бекон, одні шанують давнину, інші схиляються перед
новим, одні шукають в речах тільки відмінне, інші – лише тотожне. В кожному випадку ці крайнощі
лише викривлюють істину. Врівноваженість, стриманість і безсторонність – це головні передумови
подолання як примар роду, так і печери.
3. „примари площі” – помилки, що проникають у розум разом із словами і іменами. Їхнє
джерело – спілкування людей, їхнє суспільне життя і зумовлюються вони неправильним
слововживанням. Подолати цю перешкоду можна, точніше пояснюючи слова за допомогою інших
слів і т. д. Ось чому, на думку філософа, „гучні і урочисті диспути вчених часто перетворюються на
суперечки щодо слів та імен, а у науковому дослідженні треба дійти до самих речей”.
4. „примари театру” – помилки, які відкрито передаються та сприймаються із
вигаданих теорій. Це орієнтація на авторитетів, на помилкові теорії, упереджені гіпотези, які своєю
зовнішньою досконалістю вводять нас в оману. Вони, здебільшого, нагадують театральні вистави, які
не мають нічого спільного з дійсністю.
25. Раціоналістичний метод у філософії Р.Декарта.
Рене Декарт (1596-1650) – один з найвидатніших учених і мислителів Нового часу. Його
наукова діяльність мала величезний вплив на формування сучасної науки. Коло його інтересів:
філософія, математика, фізика, біологія, медицина. Народився на півдні Франції, впродовж кількох
років мандрує країнами Європи, назвавши свої мандри „вивченням великої книги світу”. У 20-х роках
XVII ст. він переїхав до Голландії, де написав за 20 років всі свої головні філософські та
природничонаукові праці. В останні роки життя був придворним мислителем, науковцем шведської
королеви Христини. Основні твори: „Міркування про метод”, „Роздуми про першу філософію”,
„Принципи філософії”.

Як і Бекон, французький мислитель виступав за практичну значущість науки, вбачаючи у ній

головне знаряддя людської могутності, а також створив відповідний метод для наукового типу
знання. Однак, якщо Бекон пішов шляхом емпіризму, то Декарт створив систему раціоналізму.

У своїй філософії Декарт обстоює думку про безмежні можливості людського розуму, для
якого не існує нерозв’язаних проблем. Найскладніші явища світу стають прозорими для розуму,
треба лише звільнити його з полону пристрастей і правильно використати для пізнання. Такими
правилами використання розуму і є метод, який пропонує Декарт. Цей його метод відрізняється від
методу Бекона тим, що англійський вчений ставить чуттєвий досвід і експеримент як джерело
достовірного знання, а Декарт джерелом достовірного знання бере людський розум, інтелект: „Лише
інтелект здатний пізнавати істину, хоча й мусить звертатись по допомогу до уяви, відчуттів і
пам’яті”. Свій метод він виробив під впливом математики, адже саме він створив аналітичну
геометрію, систему координат, дифрівняння, і назвав його раціональна (логічна) дедукція, який
зафіксований у чотирьох правилах:

1. Перше правило вимагає включати в свої міркування тільки те, що уявляється чітко і
виразно. Важливу роль тут відіграє інтелектуальна інтуїція, або інтуїції розуму. – т.зв. “lumen
naturale intellectus”- “природне світло розуму” (напр. таке положення, як „ціле є більшим за частину”
не потребує доказу, воно відразу сприймається як істинне).

2. Друге правило методу вимагає ділити кожну складність чи проблему на простіші складники
і робити це доти, доки не прийдемо до простих, ясних і очевидних для нашого розуму речей. Це
положення відбиває загальну для науки 17 ст. орієнтацію на аналітичне розчленування природи.
 3. Третє правило вимагає дотримуватись певного порядку мислення, який полягає у тому, що
треба починати з найпростіших і доступних для пізнання предметів і поступово сходити до
складніших і важчих. Таке сходження і є процесом логічного виведення, або раціональної дедукції.

4. Четверте правило вимагає повного переліку, огляду, щоб бути впевненим, що нічого не
пропущено, адже достовірність всієї системи виведеного знання залежить від кожної ланки ланцюга
дедуктивних висновків. Тобто, це свого роду математична індукція, яка завершує весь процес
дедуктивних висновків.

Викладені Декартом правила лягли в основу будь-якого наукового пізнання.

б) Пошуки перших начал своєї філософії Декарт починає з вимоги піддавати сумніву, тобто
бути об’єктивним до всіх без винятку видів знань. (“De omnibus dubitandum” – “Сумнівайся у
всьому”). Проголошуючи принцип сумніву, Декарт прагне звільнити наукове мислення від різних
забобонів, хибних уявлень: „Звільнитися від них ми можемо наважившись піддати сумніву все те,
стосовно чого у нас виникає найменша підозра у недостовірності”. Декарт намагався не входити у
суперечки зі сталими поглядами і звичками, з практичним життям. Його сумнів стосується лише
наукового пізнання, де сумніву підлягає все, що дає до цього найменший привід. Щоб вибратися з
цієї бездонної трясовини сумнівів, слід знайти хоча б одну істину, на яку можна було б опертися.
Отже, усе є сумнівним, але безсумнівним є сам факт сумніву, а також факт існування того, хто
сумнівається. Не можна сумніватися, не існуючи. Сумнів, отже, є актом мислення. Звідси випливає
принцип декартівської філософії: „Я мислю, отже, я існую”.

Методологічні позиції Ф.Бекон Р.Декарт

Вихідна основа пізнання факти діяльність розуму

Метод пізнання індукція дедукція

Вихідне гасло „Знання є сила” „Мислю, отже, існую”

71. Принцип універсального сумніву р. Декарта

Раціоналісти, до яких належав Р.Декарт, вважали, що емпіричний досвід має мінливий,

нестійкий характер. За допомогою відчуттів людина сприймає світ залежно від обставин, і тому надії
слід покладати на розум. Р.Декарт стверджував, що «пізнання речей залежить від інтелекту, а не
навпаки».

Декарт був переконаний у тому, що розуми усіх людей за своєю природою є однаковими, а
тому існує перспектива створення єдиного для всіх людей виправданого методу достовірного
пізнання. Прийнявши цей метод, будь-яка людина зможе ним скористатися і отримати надійні
результати. Але, якщо пізнання залежить від дій розуму, останній повинен містити в собі початкові
ідеї (вроджених, тих, що виникають з чуттєвого досвіду, тих, що формує сама людина).

Але ці ідеї людина знаходить інтелекті не відразу і не просто: спочатку вона майже стихійно
набуває певних знань у потоці життя, і може такими знаннями задовольнятися усе життя. Проте
критичний підхід до знань скоріше засвідчує те, що абсолютна більшість стихійно набутих знань є
ненадійними.Наукові знання повинні бути надійними, а тому вони не можуть виникнути стихійно.
Отже, за Р.Декартом, необхідно перейти від стихійного здобування знань до їх свідомого
продукування. Французький філософ був впевнений у тому, що людина, яка наполегливо шукає;
надійних знань, неодмінно стане науковцем. А свідоме пізнання потребує виправданого методу, який
можна знайти знову-таки лише в самому людському розумі (бо від нього залежить пізнання).
Причому цей метод, за Р.Декартом, повинен спиратися на дедукцію - виведення часткових ідей із
вихідних ідей розуму, але для цього треба мати певні незаперечні вихідні ідеї. Їх Декарт зміг вивести
шляхом застосування так званого методичного сумніву, тобто сумніву, спрямованого не на
заперечення пізнання, а на його покращення.
 За Р.Декартом, ми можемо крок за кроком заперечувати все, що ми знаємо, хоча б тому, що
стихійно набуті знання із неминучістю є непевними та неповними; здавалося б, під критичним
поглядом все стає хитким, проте, врешті, сам сумнів приводить нас до дечого безсумнівного.
Р.Декарт пояснює це так: я можу сумніватися в усьому, проте не в тому, що я сумнівають, а коли я
сумніваюсь, я мислю; звідси випливає знаменита теза філософа - "Мислю, отже існую