ЛЕКЦІЯ 5.

ПАРАДИГМАЛЬНІ ОСОБЛИВОСТІ ФІЛОСОФІЇ НОВОГО

ЧАСУ

План (логіка) викладу матеріалу:

5.1. Європа Нового часу: формування індустріального суспільства та особливості

розвитку філософії.
5.2. Роль методології, гносеології та онтології Нового часу в формуванні наукової
картини світу.
5.3. Розвиток ідей антропології, соціальної філософії та філософії історії в парадигмі
філософії Нового часу.
5.4. Наукове та світоглядне значення ідей європейського Просвітництва та німецької
класичної філософії.

Ключові терміни і поняття.

ДЕЇЗМ – світоглядна позиція у філософії Нового часу, згідно якої Бог творить світ, надає
йому діяльного імпульсу, проте більше не втручається в його функціонування.

ЗДОРОВИЙ ГЛУЗД – інтелектуальний орієнтир для людини епохи Нового часу – такий тип
людського світоосмислення та інтелектуальної діяльності, коли вона спирається на три
«стовпи» виправданого мислення: опора на факти, ясна і чітка логіка та життєва активність.

ІНДИВІДУАЛІЗМ – характерна для епохи Нового часу позиція піднесення ролі та значущості
окремої людини у питаннях життєвлаштування та здійснення соціальних функцій: внаслідок
розкладання традиційних для попередніх суспільств патріархальних відносин, а також
внаслідок збільшення реальних діяльних можливостей людини тепер стверджувалось, що
одна окремо взята людина і постає повноцінним суб’єктом соціальної життєдіяльності.

ЛЮДИНА – МАШИНА – нове розуміння людини, поширене в епоху Нового часу, згідно
якого організм людини являє собою складну машину, проте у своїх духовних якостях людина
є чимось більшим, ніж машина.

МЕТОДОЛОГІЗМ – епістемологічна та світоглядна орієнтація у філософії Нового часу,

згідно якої єдино виправдані знання може здобувати лише наука, а основне завдання
філософії полягає у розробленні та обґрунтуванні істинних методів пізнання.

МЕХАНІЦИЗМ – таке світобачення, яке подає світ у вигляді надскладного, величезного, але
чітко злагодженого механізму на зразок годинника; все в світі також осмислюється через
поняття механізму.
 5.1. Європа Нового часу: формування індустріального суспільства та особливості
розвитку філософії.
В епоху Європу Нового часу сформувались основи сучасного індустріального
суспільства. За часом ця епоха охоплює період із ХVІІ ст. по кінець ХІХ ст.; проте філософія
цього періоду завершується першою третиною ХІХ ст. За соціальним змістом це був період
формування і утвердження в Європі буржуазних суспільних відносин. Міста стають
провідними центрами суспільного життя – виробничої, культурної, соціально-політичної
діяльності суспільства. В них почали розвиватися різноманітні форми промислової діяльності
(слово «буржуа» значить з фр. –«мешканець міста»). Врешті це привело до появи машинного
виробництва, яке революціонізувало всю людську діяльність. Паралельно із змінами у
діяльності відбувались і зміни у суспільних стосунках: зникають залежність людини від
суспільних ієрархій, «велика сім’я», а натомість з’являється вільний, автономний індивід (що
є засадою явища під назвою «буржуазний індивідуалізм»). Завершується епоха географічних
відкриттів, але породжений нею тип активної самодіяльної особистості знаходить все нові
сфери застосування. Тому це ще й епоха буржуазних революцій, які брали на себе місію
докорінної зміни всіх сторін життя, це також епоха формування національних держав, значна
частина яких існує і по-сьогодні.
В економіці формуються ринкові відносини, а це також одна з найважливіших сфер
виявлення індивідуальної ініціативи. З’являється світське мистецтво, перші газети та
часописи, міський транспорт. Народжуються роман як літературний жанр, опера, сучасний
театр, архітектура масових забудов, промислова архітектура; виникають національні
Академії наук. І все це потягнуло за собою значні зрушення у духовному житті взагалі та у
світоглядних орієнтирах людини зокрема. Розвиток мореплавства, промислового, а потім –
машинного виробництва, зростання міст та соціальної динаміки привели до швидкого
розвитку наукового знання. Відповідно, змінюється ставлення до релігії: тепер суспільна
думка залишає під її опікою тільки питання морального виховання. З’являється перша
завершена та експериментально підтверджувана наукова теорія – механіка І.Ньютона. Вплив
її на всі аспекти життя був колосальний: ідеї та принципи механіки настільки поширились на
різні сфери суспільного, що врешті виник так званий «механістичне» світобачення, коли
природа сприймалась як грандіозний надскладний механізм, а всі явища так чи інакше
зводились до явищ механіки. Саме в цю епоху з’являється поняття «людина – машина», а
процеси життя розглядаються як різновиди механізмів. Врешті всі ці зміни зумовили те, що
один, окремо взятий індивід поступово стає основним суб’єктом життєдіяльності, тобто
він може організувати власне життя. На чому ж базується індивід у своїй здатності наодинці
вибудовувати власне життя? По-перше, на своїй діяльній активності; гаслом епохи стає теза
«За будь-яких обставин завжди краще діяти, аніж нічого не робити». По-друге, індивід
спирається тепер на мислення «здорового глузду», яке включає у свій зміст два моменти:
опору на наочно спостережувані факти («Краще одного разу побачити, ніж сто разів
почути») та ясну і зрозумілу логіку. Світ тепер розглядається людиною переважно як об’єкт,
на який спрямовується людська активність, а сама людина – як суб’єкт, тобто вихідний
автономний пункт активності. Гасло «Знання є сила» стає показовим для епохи. Нарешті, у
духовний світ людини XVII–XVIII ст. проникають ідеї прогресу, енергійного прагнення
майбутнього.
Відбуваються відчутні зміни і у розвитку філософії. По-перше, філософія починає
розвиватися у діалозі із різними науками, які активно формуються та розвиваються в цю
епоху. У зв'язку з цим вагоме місце у філософських пошуках знаходить розроблення
правильного методу осягнення істини. Філософія поступово втрачає статус «науки усіх
наук», а стає наукою поруч з іншими науками. По-друге, філософія Нового часу зазнає
суттєвих внутрішніх диференціацій (розподілів): виникають національні та регіональні
філософії, які тепер використовують не єдину церковну мову, а національні мови;
формуються деякі нові філософські дисципліни, такі як гносеологія, антропологія, філософія
права історія філософії, методологія та ін. По-третє, стрімке розростання та розгалуження
філософського знання логічно вимагає нового рівня його систематизації – утворюються так
звані «філософські системи», досить типові для даної епохи; інколи філософські вчення
Нового часу іменують «системами філософії».

5.2. Роль методології, гносеології та онтології Нового часу в формуванні наукової

картини світу.
Перші визнані філософи Нового часу були зосереджені на вирішенні питання про
шляхи підвищення ефективності та надійності науки. Цей напрям філософії згодом отримав
назву методології. Його активно запроваджували англієць Френсіс Бекон (1562 – 1626) та
французький філософ, фізик і математик Рене Декарт (1596–1650). Основним завданням
філософії Ф. Бекон вважав розроблення такого методу пізнання, який підніс би ефективність
науки на новий рівень. Ф. Бекон обстоював дослідний шлях пізнання у науці, закликав до
спирання на факти, на експеримент. Він був одним із засновників індуктивного методу
пізнання, коли від спостереження одиничних явищ відбувається перехід до формулювання
загальних ідей і законів, від суджень про окремі факти – до загальних суджень про них. Він
прагнув розробити такі пізнавальні процедури, що давали би можливість переходити від
фактів до пояснення явищ. Для цього він пропонував складати три види табличок: (1)
табличка присутностей – в ній мали фіксуватись певні явища, що завжди супроводжують ті,
які ми досліджуємо; (2) табличка відсутностей – тут мають фіксуватись випадки, коли певні
супровідні явища зникають; (3) табличка ступенів – випадки, коли разом із зміню параметрів
та величин певних явищ відбуваються якісь супровідні зміни. Слід сказати, що такого роду
настанови науковцям були цілком виправдані, а певною мірою вони і зараз залишаються
настановами для перших кроків в науці.
Р.Декарт у питанні про метод науки займав прямо протилежну позицію. Раціоналісти,
до яких належав філософ, вважали, що емпіричний досвід має мінливий, нестійкий характер.
Р.Декарт стверджував, що все наше пізнання речей залежить від діяльності розуму. Тому слід
припустити наявність в розумі певних ідей: (1) вроджених; (2) тих, що виникають з
чуттєвого досвіду; (3) тих, що їх формулює сама людина. Але ці ідеї людина знаходить в
інтелекті не відразу і не просто: спочатку вона стихійно набуває певних знань у потоці життя,
і може такими знаннями задовольнятися усе життя. Наукові знання повинні бути надійними,
а тому вони не можуть виникнути стихійно. За Р.Декартом, необхідно перейти від стихійного
здобування знань до їх свідомого продукування. А свідоме пізнання потребує методу дедукції
– виведення часткових ідей із вихідних ідей розуму. Р.Декарт вважав дедукцію єдино
надійним мньлдом пізнання, оскільки, на його думку, вона відбувається завжди майже
примусово і її можуть правильно здійснювати навіть «розуми, вкрай нерозсудливі». Але для
цього треба мати незаперечні вихідні ідеї, що витримують перевірку методичного сумніву.
Р.Декарт пояснює це так: я можу сумніватися в усьому, проте не в тому, що я сумніваюсь, а
коли я сумніваюсь, я мислю; звідси випливає знаменита теза філософа «Cogito ergo sum» –
«Мислю, отже існую». Декарт був впевнений у тому, що цю тезу ніхто і ніколи не зможе не
те щоб спростувати, а навіть похитнути тому, що вона фіксує найперший момент у діяльності
розуму – його само фіксацію у стані притомності, а поза розумом, що відкритий собі самому
не існує ніякого пізнання. Ввівши свою тезу «Мислю, отже існую», Декарт вперше визначив
умову, за якою людина може постати у визначенні суб’єкта пізнання: щоб мати статус
суб’єкта, людина має постати вихідним пунктом для розгортання власних дій, а для того в
самій собі людина повинна віднайти дещо, що продуковане виключно нею самою.
В онтології Р.Декарт поділяє світ на дві окремі субстанції – матеріальну (її ознакою є
протяжність) й духовну (її ознакою є мислення). Протяжність необмежена, необмежений і
Всесвіт. Матеріальна субстанція нескінченно подільна, а мисляча – непротяжна й неподільна.
Взаємодія між субстанціями в світі зумовлена посередництвом Бога, а в організмі людини
відбувається через посередника – маленьку залозу людського мозку, через яку імпульси
духовної субстанції передаються матеріальній і навпаки. Отже, Бог у Р.Декарта стає основою
і світобудови, і пізнання. Р.Декарт поділяв думки Г.Галілея щодо того, що лише математичні
характеристики предметів можуть бути надійною основою істинного пізнання вже
внаслідок того, що вони є простими та очевидними побудовами розуму. Цими міркуваннями
Декарт вводить у контекст філософії Нового часу поділ якостей речей на «первинні» і
«вторинні».
У міркування про людину Декарт вважав, що у тілесному, матеріальному плані людина
постає складною природною машиною, тому всі її дії підпадають під закон причинного
зв’язку, і лише мислення виводить людину за межі суто природного ходу подій. При цьому
розум веде людину шляхами істини та належної поведінки, але воля, яка не підпорядкована
розуму, спричиняє відхилення людині як від істини, так і від правильного життя.
Ф.Бекон і Р.Декарт обстоювали позиції емпіризму та раціоналізму і в дечому
абсолютизували індуктивний і дедуктивний шляхи пізнання. Можна поставити питання про
те, який же метод пізнання – індукція чи дедукція – більш прийнятний для науки? На чому
вона має базуватись – на фактах чи логічних доведеннях? – Відповідь, скоріше за все, має
передбачати необхідність як того, так і іншого: дійсно, поза активним розумом ні про яке
пізнання не може бути і мови, проте зміст пізнання значною мірою визначається фактами. У
пізнанні варто виправдано використовувати як індукцію, так і дедукцію.
Англійський філософ Джон Локк (1632–1704) постав засновником першої розвиненої
теорії пізнання у філософії Нового часу. Він вважав, що вроджених ідей не існує, що розум
початково є «Tabula rasa» – чиста дошка, в ньому немає нічого, окрім простої здатності бути
органом пізнання і мислення. У такий спосіб Дж.Локк завдав такі умови моделювання
пізнання, коли воно не припускалось відразу існуючим, а розглядалось у процесі виникнення.
Дж. Локк вважав, що існує два джерела знань: відчуття, які дають нам прості ідеї (біле,
овальне, солодке й т. ін.), і рефлексія – діяльність розуму, спрямована на зіставлення й
узагальнення простих ідей та утворення на їх основі «складних ідей». Оскільки знання
базується на чуттєвих враженнях, Дж. Локк стверджував: «Немає нічого в інтелекті, чого б не
було у відчуттях».
В цілому філософію Дж. Локка відносять до емпіризму, проте є підстави вважати, що це
емпіризм сенсуалістського плану (наголос на вирішальній ролі відчуттів у пізнанні), який
отримав подальший розвиток в англійській філософії. Критикуючи філософську позицію Дж.
Локка, Джордж Берклі (1685–1753) стверджував, що не лише «вторинні», а й «первинні»
якості речей мають суб’єктивне походження, оскільки про форми, величини, рух речей ми
дізнаємося також з допомогою відчуттів. Розум, що продукує абстракції, не може бути
надійним джерелом знань, оскільки цим абстракціям нічого не відповідає у доступному
чуттю реальності. Отже, відчуття та перебування у відношенні до Бога в актах віри постають
запорукою нашого виправданого ставлення до дійсності.
Проведений послідовно сенсуалізм приводить не тільки до соліпсизму, а й до
скептицизму, який у добу Нового часу репрезентував англійський філософ Девид Юм (1711–
1776). Скептицизм, наполягаючи на недосконалості наших відчуттів, відмовляв їм у
надійності, але відмовляв у праві на істину також і розумові. Д.Юм спрямовував свої
міркування на підвалини людського знання і вважав, що вони існують у двох формах: у
формі первинних уявлень – чіткого та виразного знання, та у формі вторинних уявлень –
непевного, туманного знання. Виразні знання ми отримуємо у прямому сприйнятті дійсності,
а непевне – у подальших міркуваннях з приводу сприйнятого. Отже, основою знання
постають факти сприйняття, а логіку ми використовуємо задля зручності. Це тому, що, за
переконанням Д.Юма, між наданим у чуттях та ідеями нашого розуму не існує прямого
причинного зв’язку: якесь певне відчуття може породжувати у різних людей відмінні, а, може,
й протилежні ідеї. Отже, ідеї розуму не мають прямого відношення до реальності, а тому
завжди постають вірогідними. Логікою, за Д.Юмом, доводяться лише факти математики; усе
інше випливає з досвіду. Для Д.Юма практична користь стає своєрідним критерієм істинності
вражень і мірилом моральності людини.
Слід зазначити, що гносеологічні розвідки розглянутих філософів мали вагоме значення
для науки та для усвідомлення пізнавальних і діяльних можливостей людини. Так, не
підлягало сумніву те, що пізнання складається із рефлексивних дій розуму та із чуттєво
наданого матеріалу, що воно передбачає певну інтелектуальну активність, що пов’язане із
досвідом та діяльністю; певною мірою були окреслені пізнавальні можливості цих елементів
пізнання і зроблений важливий висновок про неможливість зведення мислення до
опрацювання чуттєвого матеріалу.
Філософи Нового часу вбачали запорукою надійності знання його систематизацію.
Фундаментом систематичної філософії голланський філософ Бенедикт Спіноза (1632–1677)
вважав вчення про засади світу, тобто – про субстанцію (від лат. «стояти під…», «бути в
основі»). В трактаті під назвою «Етика» Б.Спіноза стверджував, що субстанція може бути
тільки одна, оскільки за визначенням субстанція – це причина себе самої, тобто вона не може
мати ще якоїсь попередньої причини. Субстанція єдина та всеохоплююча, а це значить, що
вона включає в свій вміст всі можливі явища дійсності, у тому числі – мислення і
протяжність, які тепер, на відміну від міркувань Декарта, постають не окремими
субстанціями, а атрибутами (найпершими невід’ємними якостями) єдиної субстанції. Такий
хід думки дозволяє Б.Спінозі стверджувати, що у світобудові Бог і природа є те ж саме,
тобто субстанція водночас є як абсолютне мислення, так і уся реальність. Всі речі та явища
постають лише різними мірами поєднання – модусами – мислення та протяжності. Людина
являє собою найбільш яскраве та виразне поєднання модусу-тіла та модусу-душі. Отже, по
суті справи, людина постає втіленням субстанційних властивостей і може діяти також як
субстанція, тобто самовладно. Б.Спіноза стверджував, що найнадійніше знання дає
інтелектуальна інтуїція, яка дозволяє людині бачити все «під кутом зору вічності», тобто у
субстанційних вимірах.
Німецький філософ Готфрід Лейбніц (1646–1716) на відміну від Б.Спінози розробив
вчення про субстанцію, що отримало назву монадології – вчення про монади як найперші
субстанційні одиниці реальності. Він доводив, що засади світу складає нескінченна множина
субстанційних частинок, що схожі на атоми тим, що постають неподільними, єдиними,
вічними (монос – єдиний, одиничний). Лейбніц вважав, що монади – це такі одиниці
нескінченного світового простору буття, що постають центрами дії, енергії, сили. Саме в
своїх проявах та поєднаннях вони тяжіють або до утворення духовних, або матеріальних
сутностей. Оскільки кожна монада реагує на стан світобудови в цілому і в той же час реалізує
можливості власної активності у неповторний спосіб, то в світі не може існувати ні двох
однакових монад, ні станів, ні сутностей, адже будь-який рух змінює не лише конфігурацію
монад, а й стан світового цілого.
Таким чином, Лейбніц створив інший варіант онтологічного вчення, що подавав світ
динамічним, різноманітним, проте єдиним і злагодженим. Таке розуміння світобудови
передбачало взаємне віддзеркалення всіх речей та явищ одне в одному. Звідси Лейбниц
припускав, що можна створити єдину штучну мову для всіх напрямів науки. Він також ввів у
логіку новий закон – закон достатньої підстави, що передбачав, що кожна річ має певні
підстави для того, щоби відрізнятись від усіх інших. Спираючись на монадологію, Г.Лебніц
постав одним із фундаторів вищої математики, ввівши обчислення функцій нескінченно
малих величин. Він також намагався реалізувати ідею створення єдиної мови науки,
справедливо вважаючи, що наукова мова має бути формалізована.
Наведений огляд ідей методології, гносеології та онтології свідчить про те, що у той час
наука все більше і більше набувала значення авторитетного способу пізнання. Всі зазначені
ідеї: емпіризм, раціоналізм, субстанціалізм, монадологія, – все це використовувалось не лише
у філософії, а в науці. Але варто відзначити й те, що саме в цей час поширюється критичне
ставлення до філософії з боку науки: науковці доволі часто віддавали перевагу не
абстрактним поняттям, а даним досліджень, експериментів. Тому, наприклад, коли Наполеон
запитав Лапласа про те, яке місце належить в його теорії Богові, відповів, що його теорія не
потребує цієї гіпотези.
У подальшому відмінності між загальнофілософськими підходами та науковими даними
зростають, а певні науковці вважають, що методологія – це справа самої науки.
 5.3. Розвиток ідей антропології, соціальної філософії та філософії історії в
парадигмі філософії Нового часу.
Новоєвропейська філософія базувалась на механістичному світобаченні, проте в полі її
зору були й питання щодо людини і суспільства. Щоправда, поширення в цей час набуло
розуміння людини як надскладної машини. Такий підхід до людини фігурував вже у
Р.Декарта, пізніше – у Ламетрі в його творі «Людина – машина», у Д.Дідро та ін.
Глибоку і своєрідну концепцію людини в епоху Нового часу розробив відомий
французький фізик, математик і філософ Блез Паскаль (1623–1662). На його переконання,
людина ніби «зависає» поміж двох безодень – безодні космосу та безодні нескінченного
поділу речовини. І людина весь час відчуває цю вихідну відсутність опори: тривога, нудьга,
туга, роздратованість та невпевненість є її звичними станами. Не маючи надійних коренів
життя, людина кидається у розваги й інтриги, замість того, щоб думати над своїм становищем
та своєю життєвою долею. Паскаль наголошує на тому, що найперші начала та остаточні
кінці буття людині невідомі, вона в усьому тримається посереднього, проте намагається на
його основі робити остаточні висновки, які, звичайно, нічим підкріпити не може. Але велич
людини полягає в її мисленні. У звичайних природних масштабах людина – це «мислячий
очерет», однієї краплі води достатньо для того, щоби її вбити, пише Б. Паскаль, але вона
перевершує природу тим, що може всю її осмислити й пізнати. Тільки мислити слід гідно, у
гідному мисленні, на переконання Б.Паскаля, полягає «основа нашої моральності». А це
значить мислити на межі буття і небуття, на останній межі щирості, доводячи кожне
міркування до гранично можливого завершення та прозорості. У процесі такого мислення
людина повинна зрозуміти, що єдиною її життєвою опорою може бути лише Бог, оскільки у
відносному світі, де людині доступні лише середні стани, людина тільки у власному
духовному заглибленні отримує абсолютне, остаточне, незаперечне.
Англійський філософ Т.Гоббс (1588-1679) приділяв увагу дослідженню людини в її
відносинах із суспільством. Т.Гоббс стверджував, що людина за своєю природою егоїстична
(очевидно проглядається характерний для епохи індивідуалізм). Усі люди прагнуть
самозбереження та уникання зла, і ці чинники життя є найпотужнішими. В цьому сенсі
морально лише те, що стосується користі окремого індивіда. Врешті, егоїзм породжує хаос,
тотальну війну, тому людьми опановує страх і вони укладають суспільну угоду для своєї ж
користі. Концепція суспільної угоди Т.Гоббса передбачала, що частину своєї особистої
свободи люди передають державі і у такий спосіб вводять своє життя у впорядковане русло.
Кращою державою є монархія тому, що вона на вершину державної влади зносить єдину
волю, а не абстрактний загал, що веде до розбрату. Водночас Т.Гоббс вважав, що вихідна
причина виникнення держави – краще забезпечення природних прав конкретних людей – не
повинна втрачатись ніколи. Тому він проголосив принцип прав громадян та принцип
«дозволено все, що не заборонено». Філософ також стверджував право громадян постати
проти монарха в тому разі, якщо він перестане дбати про їх права та інтереси.

5.4. Наукове та світоглядне значення ідей європейського Просвітництва та

німецької класичної філософії.
 XVIII століття в історії Європи часто називають «століттям Просвітництва», якому була
притаманна непохитна впевненість у величі людського розуму. У міркуваннях просвітників
розум поставав як вища та єдино істинна інстанція для пізнання та розуміння усіх людських
справ. Вся історія людства, на думку просвітників, – це лише «попередня» історія. Уся
майбутня історія повинна бути побудована на засадах Розуму. Розум та розумність базуються
на знаннях, тому продукування та поширення знань постають для просвітників справами,
гідними людини та конче їй потрібними. Гармонійність, злагода у природі, «продовженням»
якої є людина, повинні існувати також і в суспільстві. Запорукою тому може бути поширення
знань, освіти, а найціннішими знаннями слід вважати знання моральних норм.
Відомими французькими просвітниками були Ш.Л. Монтеск'є (1689–1755), Ж-Ж.Руссо
(1712–1778), Ф.Вольтер (1694–1778), Д.Дідро (1713–1784), П.А.Гольбах (1723–1789). Тема
виховання була однією з провідних у філософії Просвітництва, її теоретичне опрацювання
знаходимо у працях названих мислителів.
Представниками Просвітництва в Німеччині були Г.Е.Лессінґ (1729–1781) і Й.Г.Гердер
(1744–1803). Для Й.Г.Гердера світ поставав як поступовий процес формування Землі й
людини. У своєму розвитку людство повинно прямувати до встановлення гуманізму як
прояву Світового Духу. Й.Г.Гердер відомий також як один із фундаторів філософії історії та
філософії культури. Саме культуру він розглядав як чинник, що найбільшою мірою сприяє
формуванню людини та людського суспільства., а історичний поступ визначається
культурними досягненнями.
Англійські просвітники перебували під відчутним впливом ідей і справ І.Ньютона та
Дж.Локка. Вони особливо наголошували на ролі розуму у вирішенні найперших та
найважливіших проблем людського життя, підносячи його інколи й над істинами релігії.
Англійські просвітники, слідуючи за І.Ньютоном, сповідували позицію деїзму, тобто
вважали, що Бог є творцем світу та його фундаментальних законів, проте надалі світ мав
розвиватись на основі цих самих власних законів.
Із пропагандою ідей вільнодумства та із критикою релігії активно виступали
Дж.Толанд (1670 – 1722), С.Кларк (1675 – 1729), Е.Коллінз (1676 – 1729), Т.Вулстон (1669 –
1733), М.Тіндаль (1653 – 1733), Е.Шефтсбері (1671 – 1713), Ф.Хатчесон (1694 – 1747). Вони
вважали, що людський розум в житті має таке ж значення, як фізичні закони в природі.
Розвиваючи скептичне ставлення до надто абстрактних ідей, вони сформулювали низку
вихідних основоположень науки, зокрема, постулат про те, що у природі панує порядок.
Представник шотландської школи Т.Рід (1710 – 1796), міркуючи над нормами та засадами
людської поведінки, апелював до мислення здорового глузду, протиставляючи його плутаним
та оманливим ідеям філософів. Т.Рід сформулював «перші принципи» людської поведінки, де
наголошувалось на моральній оцінці лише того, що людина робить за власним вибором та на
основі розумних міркувань. Врешті, людина винна, якщо не робить того, що має робити, або
робить те, чого не має робити. Отже, моральність тримається на виконанні обов’язку.
У міркуваннях просвітників виразно виявилась внутрішня колізія: людина залежить
від суспільства та виховання, отже покращити людину можна шляхом покращення
суспільства. Проте суспільство покращити можуть тільки самі ж люди; міркування заходило
у безвихідь. Цю суперечність просвітники, у більшості випадків, намагались вирішити
кількома шляхами: (1) за допомогою освіти і поширення знань заряджати кожну людину
прагненням самовдосконалення; (2) зверненнями до монархів різних країн доводити їм
важливість розумних соціальних новацій; (3) всіляко сприяти поширенню знань, освіти,
моральності та культурності за допомогою організації навчальних закладів, створення газет і
часописів, видавництв, публічних бібліотек. Щоправда, ці їх соціальні проекти
наштовхнулись на події, пов’язані із буржуазними революціями в Європі, які принесли не
культ розуму, а культ насильства.
До філософії Нового часу належить також і німецька класична філософія. Німецька
класична філософія була останньою формою класичної європейської філософії; після неї
розпочався розвиток некласичної філософії. У зв’язку з цим вона сконцентрувала і водночас
вичерпала інтелектуальний потенціал філософської думки класичного типу. Зрештою, саме
тому її виділяють в окремий і особливий етап розвитку новоєвропейської філософії. До
переліку причин такого виділення слід долучити ще й такі:
 німецька класична філософія увібрала в себе провідну проблематику та ідейні
здобутки новоєвропейської філософії загалом;
 вона також ввібрала в себе важливі досягнення усієї попередньої європейської
філософії, починаючи з античної;
 вона піднесла на новий рівень формулювання та вирішення основні проблеми
попередньої філософії.
Враховуючи сказане, можна зрозуміти, чому саме німецьку класичну філософію можна
вважати формою філософії, яка концентрує її всезагальний зміст. Німецька класична
філософія збагатила філософію і науку цілою низкою ідейних надбань, до яких треба
віднести насамперед такі принципи:
- принцип активності (або діяльності): в основі всіх людських знань і досягнень
лежить людська активність; ми знаємо лише те і настільки, що і наскільки здобули
власною активністю;
- принцип системності знання: будь-яке знання набуває свого належного
обґрунтування, достовірності та виправдання лише в системних зв'язках: окремі,
розпорошені та не пов’язані між собою знання є ненадійними;
- принцип розвитку: у світі все пов'язане з усім, і цей всезагальний зв'язок
резюмується єдиним результатом – розвитком.
Зазначені принципи широко використовують сучасна наука і громадська думка.
Наприклад, поза системністю неможливе наукове пізнання, принцип розвитку пронизує не
лише історичні та біологічні науки, але також і сучасну космологію,.
Німецька класична філософія була останньою формою класичної європейської
філософії; після неї розпочався розвиток некласичної філософії. У зв’язку з цим вона
сконцентрувала і водночас вичерпала інтелектуальний потенціал філософської думки
класичного типу. Зрештою, саме тому її виділяють в окремий і особливий етап розвитку
новоєвропейської філософії. До переліку причин такого виділення слід долучити ще й такі:
 німецька класична філософія увібрала в себе провідну проблематику та ідейні
здобутки новоєвропейської філософії загалом;
  вона також ввібрала в себе важливі досягнення усієї попередньої європейської
філософії, починаючи з античної;
 вона піднесла на новий рівень формулювання та вирішення основні проблеми
попередньої філософії.
Враховуючи сказане, можна зрозуміти, чому саме німецьку класичну філософію можна
вважати формою філософії, яка концентрує її всезагальний зміст. Німецька класична
філософія збагатила філософію і науку цілою низкою ідейних надбань, до яких треба
віднести насамперед такі принципи:
- принцип активності (або діяльності): в основі всіх людських знань і досягнень
лежить людська активність; ми знаємо лише те і настільки, що і наскільки здобули
власною активністю;
- принцип системності знання: будь-яке знання набуває свого належного
обґрунтування, достовірності та виправдання лише в системних зв'язках: окремі,
розпорошені та не пов’язані між собою знання є ненадійними;
- принцип розвитку: у світі все пов'язане з усім, і цей всезагальний зв'язок
резюмується єдиним результатом – розвитком.
Зазначені принципи широко використовують сучасна наука і громадська думка.
Наприклад, поза системністю неможливе наукове пізнання, принцип розвитку пронизує не
лише історичні та біологічні науки, але також і сучасну космологію.
Початок німецької класичної філософії пов'язаний з діяльністю Іммануїла Канта
(1724—1804), Основні праці − «Критика чистого розуму», «Критика практичного розуму»,
«Критика здатності судження», у яких сам І.Кант сформулював провідні, на його думку,
питання будь-якої філософії: «Що я зможу знати? Що я повинен робити? На що я можу
сподіватись? та «Що є людина?». На першому плані в міркування філософа перебувала ідея
«коперниканського перевороту» у філософії: до І.Канта вважали, що пізнання постає
результатом дії на людину зовнішніх чинників. Людина перебуває пасивною, а світ діє на неї.
Кант «перевернув» це співвідношення: він проголосив, що пізнання і знання постають
результатом людської (насамперед — розумової) активності. Людина пізнає лише тією
мірою, якою сама випробовує природу, ставить їй запитання, вибудовує розумові гіпотези та
конструкції і перевіряє їх у досвіді. Як Коперник зрушив Землю (яку до того розглядали
нерухомим центром Всесвіту), так і Кант зрушив людину, поклавши край її пасивності.
Завдяки такому підходу, Кант доводив, що пізнання не є дублюванням реальності, не є
перенесенням речей у людський інтелект, а є активною та наполегливою діяльністю
створення інтелектуальних засобів людської взаємодії зі світом. «Коперніканський
переворот» І.Канта був першим варіантом обґрунтування у німецькій класиці принципу
активності. Згідно Канту, в основі всіх наших знань лежать типові просторово-часові схеми
наших дій із речами. Тобто ми бачимо в речах передусім такі визначеності, які пов'язані із
особливостями наших взаємодій з ними. Тому люди з різним досвідом діяльності, люди
різного фаху в тих самих речах бачать різні предмети. Можна стверджувати, що пізнавальна
концепція І.Канта була важливим завоюванням філософської думки. Щоправда, у ставленні
до реального світу вона стверджувала нашу повну безпорадність: якими є речі, нам невідомо,
відомо лише, що вони існують, оскільки діють на органи чуттів. Така позиція у середині ХІХ
ст. була позначена терміном «агностицизм» - незнання. Кантівський агностицизм у
подальшому викликав багато дискусій, а також спроб як підтвердити його, так і спростувати.
До надбань філософії І. Канта слід віднести також його етичні, естетичні та соціологічні
ідеї.
Ідеї І. Канта із захопленням сприйняв Йоганн Готліб Фіхте (1762–1814), який ще
більше підсилив ідею активності суб'єкта (людини) у процесі пізнання. Фіхте вважав
діяльність людини її першим і основним визначенням: «Діяти! Діяти! – ось для чого ми
існуємо». Відповідно особливою цінністю стає свобода.
Ще один представник німецької класичної філософії Фрідріх Вільгельм Йозеф Шеллінґ
(1775–1854), міркуючи над тим, як буття світу відкривається собі у вихідних структурах,
вперше виділив сходинки як такого розкриття, так і пізнання: спочатку пізнаються і
розкриваються прості процеси – механічні, потім більш складні фізичні, хімічні, нарешті –
соціальні та духовні. Людина поступово від пізнання природи переходить до самопізнання.
Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770–1831) у своїх працях надав ідеям класичної
філософії системно-завершеного вигляду. До його філософської системи входили як
найважливіші досягнення попередньої філософії, так і філософське осмислення основних
сфер людського пізнання та життєдіяльності. Ідеї Гегеля на деякий час стали панівними в
європейській філософії; слухати його лекції, вчитись у Гегеля намагались молоді люди із
різних країн. Що ж являє собою філософія Гегеля і завдяки чому вона набула таких
унікальних рис? Гегель вважав, що основою світу є духовна субстанція – Абсолютна ідея, яка
є єдністю свідомості та самосвідомості. Водночас це не лише субстанція, а й суб'єкт, тобто
діючий, творчий розум. Це означає, що Абсолютна ідея усе породжує, усе охоплює і все
залучає у поле свого інтелектуального споглядання (рефлексії) та дії. Абсолютна ідея
вибудовує реальність сама із себе й водночас залучає усе це (реальність та її конструювання)
у свій подальший зміст. Тобто вона весь час збагачується, розвивається, нарощує своє
змістове наповнення, залишаючись єдиною та всеохоплюючою.
Якщо абсолютна ідея всеохоплююча, то вона не має і не може мати ніяких зовнішніх
чинників для своїх дій. Це означає, що такі чинники можуть бути лише внутрішніми, і це є
внутрішні протиріччя речей і явищ світу. У такому суперечливому русі, за Геґелем,
Абсолютна ідея повністю розгортає усі свої можливі визначення, пройшовши шляхом
еволюції природи, людської історії та пізнання. Наведена схема розгортання гегелівських
філософських міркувань демонструє синтетичний і системний характер філософії Гегеля. Ця
система складається із низки праць. «Феноменологія духу» описує життєвого циклу
Абсолютної ідеї загалом; далі йдуть праці, що докладно аналізують стадії розвитку
Абсолютної ідеї: природа – «Філософія природи»; історія суспільства та особа – «Філософія
історії», «Філософія права»; дух (свідомість) – «Філософія духу», «Наука логіки», «Історія
філософії», «Філософія релігії», «Естетика». Якщо джерела гегелівської філософської
системи містяться у «Феноменології духу», то серцевина у «Науці логіки».
Завдяки діалектичному методу мислення Гегель окреслив еволюцію природи, історії та
особи як єдиний, але розмаїтий процес, у якому свобода та необхідність, добро і зло, єдине та
множинне, сутність і явище постають не окремими реаліями, а елементами світової цілості,
причому розвиненіші форми вбирають у себе попередні, але підпорядковують їх новим
законам, і, отже, утворюються не лише система співіснування, а й підпорядкування, тобто
ієрархії. Звідси випливала вимога Геґеля: розглядати кожне явище історично, у розвитку та
крізь його внутрішні протиріччя.
Гегель одним із перших почав наголошувати на важливій ролі права, держави,
економіки у суспільних процесах, постав новатором в оцінці ролі і значення людської праці
як у взаєминах людини із світом, так і в становленні самої людини.
Філософія Гегеля була і продовжує бути предметом сперечань та радикально відмінних
оцінок. Якщо К.Маркс вважав себе учнем Гегеля, якщо М.Гайдеггер називав його
неперевершеним мислителем, то, наприклад, А.Шопенгауер просто знущався з його
філософії, а низка англійських філософів ХХ ст. взагалі не радили читати його твори. У ХХ
ст. з’явилась думка про ідейний зв'язок філософії Гегеля із тоталітаризмом (К.Поппер), хоча
питання про відповідальність певних мислителів за обернення їх ідей та вчень проти людини
і гуманізму залишається спірним та неоднозначним.
Але попри все філософія Гегеля не може не вражати своєю грандіозністю, стрункістю,
багатством змісту та майстерністю виконання. Своєрідним життєвим подвигом Гегеля можна
вважати здійснення того, про що мріяли майже всі попередні філософи: створив єдине,
всеохопне і цілісне філософське вчення. Філософія Гегеля була і залишається не лише
школою мислення, а й таким витвором європейської думки, від якої до сьогодення тягнеться
велика мережа зв'язків і живих струмів.
Людвіг Андреас Фейєрбах (1804–1872) досить суттєво відійшовши від основного русла
думок своїх попередників. За Фейєрбахом, слід повернути людині всю повноту її життя,
піднести, звеличити людину. А для того насамперед слід визнати за потрібні й необхідні всі
прояви людини, Релігія та класична філософія понад усе цінували людський розум, дух,
проте принижували тіло і природні властивості людини. Тому слід повернутися обличчям до
природи, у тому числі й передусім до природи людини: справжньою філософією може бути
лише філософія, що сповідує «антропологічний принцип», тобто при вирішенні усіх
важливих питань орієнтується на реальну людину. Єдиним Богом для людини має бути
тільки і тільки людина. Фейєрбах одним із перших в історії європейської філософії розгорнув
цілу серію міркувань щодо важливості та цінності людського спілкування: спілкування
творить людину, збагачує її досвідом життя інших людей, особливо тоді, коли людина
відкрита іншій людині, відкрита для спілкування. А це можливо за умови, коли спілкування
відбувається у формі відношення Я і Ти, а не Я і Воно; в останньому варіанті інша людина
перетворюється на річ або засіб. Вже у ХХ ст. філософа почали оцінювати як фундатора
діалогічної філософії.
Отже, можна констатувати, що Л.Фейєрбах був чи не першим філософом, який помітив
вичерпування ідейного потенціалу класичної філософії. Він зрозумів, що після того, як уся
європейська філософія, а з особливою плідністю – німецька класична філософія – високо
піднесла духовну реальність, лишалося лише одне: повернути все це на землю, до людини.
Слід сказати, що акцентування принципово діалогічної природи людини, ролі людського
почуття, зокрема любові, знайшло зацікавлений відгук у багатьох мислителів XIX – XX та
ХХІ ст.