МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ «ЧЕРНІГІВСЬКА ПОЛІТЕХНІКА»

Навчально-науковий інститут механічної інженерії, технологій і транспорту
Кафедра філософії і суспільних наук

РЕФЕРАТ
з предмету «Філософія»
на тему: «Поняття середньовічної філософії та її теоретичні джерела.
Християнська парадигма»

Виконав: студент
групи ПЦ-201
Аксьоненко Владислав
Сергійович

Перевірив: к.і.н., доцент

Колєватов Олексій
Олександрович

Чернігів – 2022
 1

ЗМІСТ

Вступ……………………………………………………………………………….2

1. Поняття середньовічної філософії……………………………………….

…….3

2. Теоретичні джерела середньовічної філософії………………………….

…….7

3. Християнська парадигма…………………………………………….

………..10

Висновок…………………………………………………………………...……..11

Список використаної літератури………………………………………….…….12

 2

ВСТУП
На зламі IV ст. нашої ери Римська імперія почала втрачати свою
колишню могутність через загострення соціальної напруги і класову
боротьбу. Повстання рабів, а також навала варварів призвели до того, що в V
столітті Римська імперія остаточно розпадається. Разом з розпадом останньої
рухнув рабовласницький лад, на розвалинах якого виникло нове, феодальне
суспільство. Відбулася зміна греко-римської культури – феодальною
культурою, світоглядною основою якої стало християнство. Все це знайшло
відображення і в суспільній свідомості, зокрема у філософії. Остання стає
служанкою богослов’я, а філософи стають, як правило, апологетами
(захисниками) християнства.
Філософія Середньовіччя, маючи пояснення всіх питань буття через
особу Бога, пройшла тривалий шлях розвитку. Саме суперечливість
догматичних принципів схоластики в кінцевому підсумку сприяв
пробудженню суспільної свідомості в епоху Відродження. Дослідження
філософської спадщини схоластів має теоретичну цінність для розуміння
культурного розвитку людства, пропонуючи для дослідження різноманітні
зразки умовиводів, на які була багата середньовічна думка.
 3

ПОНЯТТЯ СЕРЕДНЬОВІЧНОЇ ФІЛОСОФІЇ

Якщо грецька філософія виникла на ґрунті античного
рабовласницького суспільства, то філософія Середньовіччя належить до
епохи феодалізму (V—XV ст.).
Особливості філософії Середньовіччя. На відміну від грецької
філософії, яка була пов’язана з язичницьким багатобожжям (політеїзмом),
філософська думка середніх віків ґрунтується на вірі в єдиного бога
(монотеїзм). Основу християнського монотеїзму становлять два важливі
принципи: ідея божественного творіння та ідея божественного одкровення.
Обидві ці ідеї тісно взаємопов’язані і сповідують єдиного бога, уособленого в
людській подобі. Ідея творіння становить основу середньовічної онтології, а
ідея одкровення є основою теорії пізнання (через бога). Звідси всебічна
залежність середньовічної філософії від теології, а всіх середньовічних
інститутів — від церкви. Середньовічне мислення за своєю суттю є
теоцентричне: реальністю, яка визначає все суще, є не природа, а Бог.
Світогляд у середньовічній філософії має назву креаціонізму від
латинського слова «creatio», що означає творити.
Вчення про буття. Згідно з християнським догматом, Бог створив світ із
нічого, створив актом своєї волі, внаслідок своєї всемогутності. У
середньовічній філософії дійсним буттям може бути лише Бог. Він вічний,
незмінний, ні від чого не залежить і є джерелом усього сущого. На відміну
від Бога, створений світ не має такої самостійності, тому що існує не завдяки
собі, а завдяки Богові. Звідси мінливість світу, його плинність і
несамостійність.
Проблема пізнання. Християнський бог недоступний для пізнання, але
він розкриває себе людині, і його відкриття явлено в священних текстах
Біблії, тлумачення яких і є основним шляхом пізнання. Вивчення Святого
Письма привело до створення спеціального методу інтерпретації історичних
текстів, який дістав назву екзегетика. Отже, знання про створений світ можна
одержати тільки надприродним шляхом, і ключем до такого пізнання є віра.
У середньовічній філософії необхідно розрізняти буття та сутність
пізнання тієї чи іншої речі, яка починається з відповіді на такі запитання:
1. Чи є річ?
2. Що вона собою являє? Яка вона?
3. Для чого вона існує?
Відповідь на перше запитання дає змогу з’ясувати існування речі.
Відповівши на решту запитань, можна з’ясувати сутність речі. Цю проблему
в середньовічній філософії розглядає Боецій. Згідно з його поглядами, буття і
сутність сходяться тільки в Богові. Що ж стосується створених речей, то
вони складні, і буття та сутність у них не ототожнюються. Щоб та чи інша
сутність дістала своє існування, вона має бути створена Богом.
Проблема людини. На питання, що таке людина, середньовічні
філософи давали різні відповіді: одна з них — це біблійне визначення
сутності людини як «образу і подоби» Божої. Існували й інші визначення:
 4

людина — це розумна тварина. Виходячи з цього, філософи Середньовіччя

ставили таке запитання: яке начало переважає в людині — розумне чи
тваринне?
Головною особливістю у вирішенні цього питання є подвійна оцінка
людини. З одного боку, людина створена за «образом і подобою» Божою і є
царем природи. А цареві необхідні дві речі: по-перше, свобода та
незалежність від зовнішнього впливу; по-друге, щоб було над ким царювати.
І Бог наділяє людину розумом, незалежною волею і здатністю міркувати та
розрізняти добро і зло. Це і є сутність людини, образ Божий в ній. А для того,
щоб людина була царем у світі, що складається з тілесних речей та істот, Бог
дає їй тіло і душу, як ознаку зв’язку з природою, над якою він царює.
Як бачимо, в середньовічній філософії людина не є органічною
часточкою космосу. Вона начебто вирвана з космічного природного життя і
поставлена над ним. Вона вища від космосу і повинна бути царем природи,
але через своє гріхопадіння, яке властиве їй, людина не володіє собою і
повністю залежить від милосердя Бога. Двоїстість становища людини —
найважливіша риса середньовічної антропології. Але слід зазначити, що
людина середньовічного суспільства є насамперед духовне начало. Вона
усвідомлює себе не просто «греком», «громадянином», «рабом», а
насамперед одухотвореною (такою, що має душу) істотою.
Феодальна епоха — це не тільки «темні віки» у поступальному русі
людської цивілізації. Феодальні виробничі відносини забезпечують людині
значно ширші можливості для активного впливу на навколишнє буття,
зростання ролі духовного моменту порівняно з античними. Зв’язки, що
включають індивіда у сакральні зв’язки, а таким є насамперед церква, мають
винятково духовний характер.
Філософія у Візантії. Візантійська культура являє собою неповторний
сплав античних традицій зі стародавньою культурою народів, що її населяли,
— єгиптян, сирійців, вірмен та інших народів Малої Азії і Закавказзя, племен
Криму та арабів. Візантійці з великою повагою ставилися до науки та освіти.
Візантійські філософи зберегли античне розуміння науки, об’єднавши всі
наукові знання під іменем філософії.
Найвпливовішим філософським напрямом був неоплатонізм. Його
головні представники Плотін (205—270 pp.), Ямвліх (245—330 pp.) і Прокл
(412—485 pp.).
Вчення про буття. Для неоплатоніків світ являє собою ієрархічну
систему, в якій кожний нижчий щабель зобов’язаний своїм існуванням
вищому. На найвищій сходинці цієї «драбини» перебуває єдине — це бог, це
благо, або те, що існує по той бік всього сущого, тобто в
трансцендентальному світі. Єдине є причиною всякого буття. Все суще існує
остільки, оскільки воно наближається до єдиного. Другий щабель — це
розум, це чисте буття, це ідеї, породжені єдиним. Третій — душа. Вона вже
не єдина, вона виступає як душа демонів, людей, тварин, рослин. Крім того,
вона рухається, душа — джерело всякого руху. Ще нижче розташований
 5

четвертий щабель, на ньому знаходяться тіла. Згідно з поглядами

неоплатоніків, душа виявляє найкращі свої якості; здатність мислити,
гармонію вона одержує від розуму, а тіло завдяки душі одержує форму.
Візантійці з великою шаною ставилися до освіти і науки. Знаменитий
візантійський богослов і філософ Іоанн Дамаскін написав відому працю
«Джерело знань», у якій є такі слова: «Вчення — світло, неуцтво — тьма».
Дамаскін дав наукове визначення філософії, наголосивши на важливості
таких її рис:
1) філософія є знання про природу сущого;
2) філософія є знання божественних і людських справ, тобто всього
видимого і невидимого;
3) філософія є справа смерті;
4) філософія — уподібнення Богові, а подобитися Богові можна трьома
способами:
а) мудрістю, або знанням істинного блага;
б) справедливістю, яка передбачає рівний розподіл і неупередженість
в судженнях;
в) благочестям, яке стоїть вище справедливості, бо вимагає
відповідати добром на зло;
5) філософія — початок усіх мистецтв і наук, бо філософія — любов до
мудрості. Оскільки істинна мудрість — це Бог, то любов до Бога і є справжня
філософія.
Вчення про людину. Людина в системі неоплатоніків є поєднання
божественного і самототожного розуму з мертвим, інертним тілом. Мета і
сенс життя полягає у тому, щоб звільнити розум, дух від пут матерії і
з’єднатися з єдиним розумом. З точки зору неоплатоніків, джерело усякого
зла — матеріальне і тілесне; джерело блага — найвище знання, філософія.
Людина повинна навчитися мислити і підкоряти собі тіло шляхом
вправ, аскези. Філософія неоплатоніків — Плотіна, Ямвліха, Прокла — мала
великий вплив на християнських мислителів Візантії. Найбільш значною
фігурою серед них був Псевдо Діонісій Ареопагіт (V ст.), який виклав
християнське віровчення в термінах та поняттях неоплатонізму. Твори
Діонісія лягли в основу подальшого розвитку містичного напряму в
богослов’ї та філософії як Візантії, так і Заходу. Термінологія та аргументація
неоплатоніків використовується й іншими мислителями — Василієм
Кесарійським, Григорієм Назіанзіном, Григорієм Ніським.
Починаючи з Х—XI ст., в розвитку богословсько-філософської думки
Візантії слід зазначити дві тенденції — раціоналістично-догматичну і
містично-етичну. Для першої характерним є інтерес до зовнішнього світу,
його будови, а отже, до астрономії, яка у середньовічній свідомості тяжіла до
астрології й пробуджувала інтерес до окультних наук і демонології, а також
інтерес до людського розуму, до логіки. Для раціоналістичної тенденції
характерним є також інтерес до історії філософії та політики. Друга
тенденція — ісихазм — знаходить свій вияв у творах монахів-аскетів —
 6

Іоанна Лествічника і Григорія Палами. Вона зосереджувала свою увагу на

внутрішньому світі людини і на практичних заходах щодо його
удосконалення в дусі християнської етики. Ісихія — вміння досягати спокою,
безмовності, відчуженості від конкретної реальності.
Боротьба між містичним і раціоналістичним напрямами особливо
загострилась в останній період існування Візантійської імперії. Великої
популярності в країні набуло вчення Палами, особливо у середнього та
нижчого духовенства. Проти нього виступав калабрійський філософ-гуманіст
Варлаам (1290—1348 pp.), який обстоював тезу про пріоритет розуму над
вірою. В XIV—XV ст. гуманістично-реалістичний напрям у філософії і науці
набуває значного поширення у Візантії, виявляючи в багатьох аспектах
спільність із західноєвропейським гуманізмом.
Візантійська богословська та аскетична література багато в чому
визначила склад та спрямованість мислення в Київській Русі. Найбільше це
виявилось у виборі православної релігії на Русі та введенні князем
Володимиром християнства (X ст.)[1].
 7

ТЕОРЕТИЧНІ ДЖЕРЕЛА СЕРЕДНЬОВІЧНОЇ ФІЛОСОФІЇ

Антична філософія виросла на ґрунті рабовласницького суспільства і
була основою його світогляду. Філософія ж Середньовіччя належить до
епохи феодалізму. Але твердження про границі існування філософії
Середньовіччя не слід розуміти буквально з двох причин. По-перше,
філософія Середньовіччя виникає ще в рамках античного суспільства, по-
друге, вона сходить з історичної арени набагато раніше феодалізму як
соціально-економічного і політичного ладу суспільства.
За своїм характером філософія Середньовіччя є релігійною філософією.
її релігійний характер виявляється, насамперед, у тому, що найвищими
істинами вона вважає істини священного вчення, цілком визнає християнське
вчення про єдиного особистого Бога, ідею створення світу з нічого й інші
релігійні догмати. Усі філософські дискусії ведуться навколо релігійних
проблем. І взагалі середньовічна філософія не ставить перед собою задачу
пошуку істини; істина нам дана, вона міститься в Біблії, вченнях батьків
церкви. Задача філософії полягає в тому, щоб прояснити по можливості
істини релігії, навести розумні підстави їхнього обґрунтування. Цим
пояснюється особливе місце середньовічної філософії в духовному житті
суспільства. Якщо філософія Античності впливає на духовне життя
суспільства, виступає основою світогляду цього суспільства, принаймні,
освіченої його частини, його еліти, то в середні віки цю функцію виконує
релігія. Теологія і філософія були, власне кажучи, єдиними видами
інтелектуальної діяльності; науки у власному смислі слова там не існувало.
Але філософія грала лише підлеглу роль, панівне положення посідала релігія.
Це панування виявлялося не тільки в духовному житті, але в соціальному
житті взагалі. Релігія в особі церкви, монастирів була важливим фактором
економічного життя. Церква була активним учасником політичного життя.
Власне кажучи, усе політичне життя Середньовіччя було зведено в Європі до
боротьби королівської влади з претензіями Ватикану на політичне панування.
Але релігія є лише одним джерелом філософії Середньовіччя. Іншим її
джерелом є антична філософія. Релігія не може сама породити філософію
через розходження їхніх способів осмислення світу. Релігія проголошує свої
істини, філософія ж намагається довести свої положення, вибудувати ланцюг
міркувань, доводів, що обґрунтовують їхню істинність, навіть якщо ці
положення узяті нею з релігійних джерел. А для цього вона повинна
використовувати свій розумовий матеріал: поняття, категорії, способи
доведення. Цей матеріал філософи Середньовіччя могли почерпнути тільки в
античній філософії.
Християнство потрапляє до Римської імперії і знаходить там
благодатний ґрунт завдяки своїй демократичності, наднаціональності,
визнанню рівності всіх людей перед богом і переслідувалося римською
владою. Тільки в 313 р. імператор Костянтин санкціонував свободу
християнського віросповідання. У межах античного суспільства
 8

християнська філософія проходить два періоди свого формування: період

апологетики і період патристики.
Період апологетики, найбільш визначними представниками якого є
Климент Олександрійський (Тіт Флавій - близько 150-215 pp.), Ориген (185-
254 pp.), Тертуліан (160-220 pp.), називається так тому, що філософи цього
періоду свою головну задачу бачили в захисті християнства перед римською
владою й античною філософією, доведенні переваги християнського
віровчення перед язичеством і античною філософією. Але при цьому свою
задачу вони бачили по-різному. Климент Олександрійський, який був главою
християнської школи в Олександрії, й Ориген, що після Климента очолив
Олександрійську школу, вважали, що теологія і філософія не суперечать одна
одній, немає знання без віри і віри без знання. Античну філософію вони
розглядали як попередницю християнства і використовували її для
обґрунтування християнських догматів. Через них антична філософія влилася
широко в християнську теологію. За допомогою античної філософії вони
намагалися розкрити сакральний зміст біблійних сюжетів і в цьому бачили
одну з найважливіших задач філософії.
Інакше до цієї проблеми підходив Тертуліан. Він вважав, що Біблія
містить абсолютну істину в готовому вигляді і немає потреби ні в доказах, ні
в тлумаченні. її положення варто приймати буквально. "Син Божий був
розіп'ятий; не соромимося цього, тому що це ганебно; Син Божий умер -
цілком віримо цьому, тому що це безглуздо. І похований воскрес; це вірно,
тому що це неможливо", - писав він [4, с. 388]. Йому приписують принцип
ставлення до релігійних догматів: "Credo, quia absurdum" (Вірую, тому що
абсурдно). Тому Тертуліан різко виступав проти античної філософії, вважав,
що християнству нічого взяти в неї: "Нам після Христа не потрібна ніяка
допитливість; після Євангелія не потрібно ніякого дослідження". "Філософи -
патріархи єретиків", - проголошує він [4, с. 388].
Найвизначнішим представником періоду патристики (батьків церкви,
що заклали основи християнського світогляду) на заході був Аврелій
Августин (354-430 pp.), авторитет якого в християнському світі дотепер
залишається високим. Августин народився в м. Тагаст, в африканській
провінції Нумідін, у родині збіднілого римського патриція і християнки.
Одержав гарну освіту і вже під час навчання виявив цікавість до філософії.
Він пройшов складну еволюцію у своїх поглядах, що є своєрідним
відображенням ідейної боротьби свого часу і моральних пошуків. Він
прилучився до маніхейства - однієї з популярних релігійних течій свого часу,
захоплювався скептицизмом, знаходився під сильним впливом Платона й
одного з найвизначніших його послідовників Платина. У 387 р. він приймає
християнство і стає ревним його захисником і ідеологом.
Головними його працями є: "Проти академіків", "Про вільну волю",
"Сповідь", "Про град Божий".
Августину було не властиве тертуліанське ставлення до розуму, хоча
він і вважав античну філософію, з історією якої був добре знайомий,
 9

недосконалим шляхом до істини, строкатим скупченням суперечливих

думок. Справжнім шляхом досягнення істини є шлях християнської віри.
"Вірую, щоб розуміти" - така основна теза Августина. В Августина ми вже
знаходимо основні нові, у порівнянні з Античністю, положення
християнської філософії, що є основою середньовічного світогляду. Такими
положеннями є уявлення про єдиного Бога як Особистості і Творця; ідея
креаціонізму - створення світу Богом з нічого; ідея людини як центру
Всесвіту, створеного за образом і подобою Бога; ідея лінійності історії, ідея
одкровення як можливості прилучення до найвищої істини, якою є Бог.
Середньовічну філософію називають схоластикою. У первісному
своєму значенні схоластика означає шкільну вченість, філософію, що
вивчається в школі. Пізніше слово схоластика набуло зневажливого відтінку
як порожньої вченості, що не має ніякого відношення до дійсності. У самій
схоластиці виділяють три періоди: ранню схоластику (від V до XIII ст.), що
розвивається під впливом ідей Августина і неоплатонізму, видатними
представниками якої були Боецій (480524 рр.), Іоанн Скот Ериугена (810-877
рр.), Ансельм Кентерберійський (1033-1109 рр.); зрілу схоластику, пов'язану
насамперед з ім'ям Хоми Аквінського (1225-1274 рр.) і впливом Аристотеля;
пізню схоластику (початок XIV ст. - до розквіту Відродження), коли широкої
популярності набувають ідеї англійця Вільяма Оккама. Але, незважаючи на
певну специфіку етапів середньовічної філософії, її підхід до основних
філософських проблем з деякими нюансами залишається єдиним[2].
 10

ХРИСТИЯНСЬКА ПАРАДИГМА
Філософська парадигма християнської середньовічної філософії
базувалась на баченні реальності за "образом і подобієм духа", на відміну від
античної парадигми, яка орієнтувалася переважно на предметно-речове
бачення світу. Тому людина середньовічного європейського суспільства
уявляється духовною людиною, тобто такою, яка усвідомлює себе
насамперед одухотвореною, а не просто тілесною природною істотою. Не
заперечуючи реальність матеріального світу, суспільна свідомість
середньовіччя тлумачить цю реальність як "зовнішню видимість" більш
фундаментальної реальності - духовного світу. Тому ключ до вирішення всіх,
у тому числі і земних, проблем середньовічна людина шукає у сфері духу.
Оскільки втіленням духовності мислиться. Бог, то теологія підноситься на
рівень найголовнішого знання, здатного дати всі відповіді на всі "загадки
буття''.
Починається середньовічна філософія періодом "апологетики" (від
грец, "апологія" – захист), представники якої виступали з обґрунтуванням і
захистом християнства проти античної філософії. Завершується період
становлення і утвердження середньовічної християнської Філософії, так
званої “патристики" (від лат.-батько), періодом формування найбільш
авторитетними християнськими мислителями - "отцями церкви" вихідних
принципів християнської філософської думки. Розрізняють дві лінії
патристики – західну і східну. Впорядкували систему християнської думки на
базі неоплатонізму, пристосувавши його до світоглядних настанов
середньовіччя. Так, триєдність Бога у тлумаченні Григорія Ніського
ґрунтувалась на "вирівнюванні" платонівських типів буття (Єдиного, Розуму
і Душі) і проголошенні рівноцінності іпостасей ("ликів") Божественної
Трійці. Східній патристиці властиві риси грецької ментальності. Східна і
західна галузі середньовічної філософської парадигми, звичайно, не розділені
прірвою, вони постійно й активно взаємодіяли між собою. Водночас,
зберігаючи протягом всього середньовіччя риси відповідного менталітету,
вони надають західно- і східноєвропейській культурі неповторної
своєрідності[3].
 11

ВИСНОВОК
Філософія Середньовіччя була складовим елементом християнського
світобачення, і тому вона була зосереджена на осмисленні духовних
сутностей, тобто сутностей невидимих, позачуттєвих і нескінченних.
Філософія Середньовіччя успішно засвоювала духовні складники людського
буття, виділяючи в них раціонально-логічні та чуттєво-вольові полюси.
Філософія Середньовіччя досить органічно пов'язувала питання життєвої
активності з духовною спрямованістю людини, з пошуками шляхів
сходження до абсолюту, з визначенням людської долі та проявами свободи
волі людини. У межах середньовічного християнського філософствування
поступово відбувалося нагромадження знань та ідей, які врешті-решт
сприяли виникненню сучасної цивілізації, науки та освіти.
На відміну від грецької філософії, яка була пов’язана з язичницьким
багатобожжям (політеїзмом), філософська думка середніх віків ґрунтується
на вірі в єдиного бога (монотеїзм). Основу християнського монотеїзму
становлять два важливі принципи: ідея божественного творіння та ідея
божественного одкровення. Обидві ці ідеї тісно взаємопов’язані і сповідують
єдиного бога, уособленого в людській подобі. Ідея творіння становить основу
середньовічної онтології, а ідея одкровення є основою теорії пізнання (через
бога). Звідси всебічна залежність середньовічної філософії від теології, а всіх
середньовічних інститутів — від церкви. Середньовічне мислення за своєю
суттю є теоцентричне: реальністю, яка визначає все суще, є не природа, а
Бог.
За своїм характером філософія Середньовіччя є релігійною філософією.
її релігійний характер виявляється, насамперед, у тому, що найвищими
істинами вона вважає істини священного вчення, цілком визнає християнське
вчення про єдиного особистого Бога, ідею створення світу з нічого й інші
релігійні догмати.
Але релігія є лише одним джерелом філософії Середньовіччя. Іншим її
джерелом є антична філософія.
Філософська парадигма християнської середньовічної філософії
базувалась на баченні реальності за "образом і подобієм духа", на відміну від
античної парадигми, яка орієнтувалася переважно на предметно-речове
бачення світу.
 12

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Філософія середньовіччя. Загальна характеристика філософії
Середньовіччя, основні етапи її розвитку. URL:
https://ukrreferat.com/chapters/filosofiya/filosofiya-serednovichchya-
referat.html (дата звернення: 05.04.2022).
2. Філософія середньовіччя і відродження. Філософія Середньовіччя як
синтез християнства й античної філософії. URL:
https://pidru4niki.com/1146091748979/filosofiya/filosofiya_serednovich
chya_vidrodzhennya (дата звернення: 05.04.2022).
3. Християнська філософія епохи Середньовіччя. Патристика. С. 6.
URL: https://studfile.net/preview/9343791/page:6/ (дата звернення:
05.04.2022).