Тема 4 . Буття Бога, світу та людини у філософії Середньовіччя.

План
1. Релігійна спрямованість філософської думки Середньовіччя.
2. Християнська апологетика та патристика. Філософія Аврелія
Августина.
3. Середньовічна схоластика. Філософія Томи Аквінського.
4. Пізнє Середньовіччя. Містика.

1. Релігійна спрямованість філософської думки Середньовіччя.

Середньовічна філософія – особливий тип мисленнєвої культури,
характерний для Європи та Близького Сходу в період становлення і
зміцнення монотеїстичних релігій. Вона виникає, коли філософія свідомо
ставить себе на службу теології і завершує своє існування тоді, коли союз
між Богом об’явлений теологією і філософією розпадається.
Середні віки (Середньовіччя) – історичний період, що наступив після
античності і передував Новому часу. Поняття
«середньовіччя» можна пояснювати по-різному: і як культуру
християнських країн, і як католицьке середньовіччя, яке послужило
підґрунтям для феномену Середніх Віків, тобто віків між Античністю та
Відродженням.
Середньовічна філософія формувалася на основі вчень Античності:
- з платонівських вчень взято ідеалістичний погляд на світ та переконання
у вищості духовного світу над матеріальним;
- з арістотелізму – концепцію Бога як першопричини та мети світу;
- зі стоїцизму – душевний спокій, стійкість, терплячість;
- з кінічної філософії – байдужість до сучасних речей.
Античність зі своїми поглядами та вченнями про світ вичерпала себе,
людині потрібні були нові ідеї, які б давали розуміння нового світу та нової
ери. Окрім того, виникає нова парадигма, яка закладає глибинні підвалини
людського життя, змінюється відношення людини до самої себе, до світу, до
влади, до держави, до знання та історії. Якщо на вершині піраміди в добу
Античності стояв Космос, то в Середні віки його місце займає Бог. Ці зміни
були спричинені появою християнства. Ідеї християнського світогляду лягли
в основу середньовічної філософії. Це, насамперед, ідея троїстості Бога як
Творця, Спасителя і Святого Духа.; ідея свободи вибору добра або зла; ідея
посмертної віддяки і божественного милосердя та ідея апокаліптичного
завершення людської історії.
Філософія Середньовіччя тісно пов’язана з релігією, тому її без
перебільшення можна назвати релігійною філософією, тобто основоположні
принципи християнства були основними принципами і у філософії.
Залежність філософії від релігії породжувала уявлення про філософію як
«служницю теології». Теологія (від грец. Бог, логос – поняття, думка, розум)
як систематизований виклад, обґрунтування і захист християнського
віровчення займала вищу сходинку, за нею йшла філософія, яка доказами
розуму роз’яснювала догми віри. Нижчу сходинку посідали інші науки –
арифметика, геометрія, граматика, музика, риторика, астрономія, діалектика.
Зауважимо, що із проблемного співвідношення філософії і теології випливає
взаємозв’язок розуму й віри: яким саме шляхом можливе самопізнання
істини світу, як можливе осягнення кінцевої мети у філософії, і релігії – на
підставі логічного мислення чи містичної інтуїції, емоційно-чуттєвого
переживання. Основний зміст середньовічної філософії заключається у
теоцентризмі – визнанні Бога центром і основою світу. Цей принцип по-
різному розкривається в області філософського знання. Зазначимо, що в
онтології, виходячи із принципу теоценртризму, формується теорія
креаціонізму (ідея творення «з нічого»); в області теорії пізнання подається
теорія одкровення, з якою пов’язана вся істина про світ, яка відкрита Богом
людям у своїх творіннях, а людина повинна лише правильно роз’яснити і
зрозуміти її. Виходячи із принципу теоцентризму, в області філософської
антропології вибудовується вчення сотеріологізму: весь зміст і мета життя
людини полягає в її підготовці до спасіння своєї душі в ім’я безсмертя в
Царстві Божім. Зауважимо: філософія Середньовіччя запозичила з
Античності ідею «двоїстості» буття: світ божественний і земний. Щодо
пояснення людини в порівнянні з античною філософією, то у середньовічній
філософії людина не просто мікрокосм (зменшена копія світу), а створена за
образом і подобою Божою привілейована істота. Людина складається з трьох
основних начал: душі, духа і тіла. Найціннішою частиною є дух, як «іскра
Бога» в людині, яка перетворює людину на духовну істоту. Запам’ятайте!
Якщо в античній філософії в людській душі вбачали лише активне
цілеспрямоване начало живого, то в середньовічній філософії душу
розглядають як особливу самодостатню частину, яка вмістила в себе весь
внутрішній світ людини. Зверніть увагу на те, що історія людства в
Середньовіччі трактується не як рух по замкненому колу, а як лінійний
потік, який має початок і кінець, що, у свою чергу, є новим початком історії
надісторичного буття. Продовжуючи висвітлення даного питання, варто
зупинитися на аналізі основних рис середньовічної філософії, насамперед на
поясненні поняття «теоцентризм» - всі проблеми людства розглядаються в
контексті ідеї Бога, Бог є центром світу («Все, що є – все від Бога»);
глибинним вченням середніх віків було вчення про теодицю. («Бог»,
«справедливість», «оправдання»), за її суттю таїлося розв’язання протиріччя
між ідеєю Бога як найвищого Добра та існуванням Світового зла;
провіденціалізм (від лат. передбачення) вчив людину розуміти, що у світі все
є доцільним і розвивається в напрямку мети, яку визначив Бог, наступною
рисою є персоналізм, що означає, що Бог є Абсолютною Особистістю, за
образом і подобою якої створено особистість людини. Пізнати Бога людина
може лише через містичне спілкування, тобто через молитву, покаяння і
сповідь.
Філософії Середньовіччя була властива тенденція до повчання. Це
сприяло загальній настанові цінності навчання та виховання з точки зору
просування до спасіння, до Бога. Загалом філософія Середньовіччя була
оптимістична за своїм духом. Вона цуралася античного роз’ятрюючого душу
скептицизму та агностицизму. Світ уявлявся таким, що може бути
осягнутим, побудованим на раціональних засадах, історичним, тобто таким,
що має початок від створення світу до кінця у вигляді «страшного суду».
Фізична природа світу, історія в окремих проявах, ряд моральних вимог
осягались розумом людини, а релігійні проблеми – одкровенням.
2. Християнська апологетика та патристика. Філософія Аврелія
Августина.
Розвиток Середньовіччя проходить у двох періодах: перший – ІІ-ІХ ст., у
ньому зароджується апологетика і патристика; другий – Х-ХVI ст.,
розвивається схоластика і містика (рання, зріла, пізня).
Філософія раннього християнства дістає назву апологетика (від грец.
захист) (представники – Філон Александрійський, Оріген, Тертуліан) –
вчення спрямоване на захист і виправдання християнського віровчення і
діяльності християн. Апологети прагнули захистити християнські громади
від переслідувань та допомагали їм відвойовувати свої права, а також
залучали до християнства широкі маси. Звертаючись до прибічників
християнства, апологети намагалися підбадьорити їх, внести ідею
богообраності, винятковості нової релігії. Християнські апологети багато
уваги приділяли розробці та теоретичному обґрунтуванню свого віровчення.
Початок діяльності християнської апологетики співпадає з моментом
становлення церкви. Зауважимо, що теоретичним джерелом
ранньохристиянської філософії була елліністична філософія, зокрема
філософія стоїків та неоплатоніків.
Відомим апологетом вважається Квінт Септимій Флоренс Тертуліан (160-
230). Головною проблемою у вченні Тертулана є відношення філософії і
релігій (віри і розуму). Тертуліан виступав проти всієї античної філософії,
відкинув будь-які спроби погодження об’явлення і розумового знання,
намагався переконати, що розумове знання є: -
непридатне (безкорисне), бо істина і без нього є відома через об’явлення і
переказ у Святому Письмі;
- неможливе, бо істина перевершує розум (є надрозумна) і розум її не
може збагнути;
- шкідливе, бо призводить до помилкових наук і моральної згуби,
оскільки розум розходиться з істиною і тим самим істинного знання не
осягає. Основна теза Тертуліана – «Християнство відкидає людську
мудрість і освіту». Істина є понад пізнавальними можливостями розуму,
вона трансцендентна і для розуму недоступна, недосяжна. Тому всі зусилля
розуму подати істину є марними, бо істина є зовсім інше, ніж уявляє собі
розум. Що для розуму є неможливістю, абсурдом, те власне і є істиною, що
ґрунтується на вірі.
Трансцендентні істини надрозумні, для розуму недосяжні, невловимі і
незбагненні, а тому видаються для нього безглузддям і безумством, отже, їх
то віні відкидає. Що ж до земної мудрості людського розуму, то Тертуліан
вважає, що вона є, насправді, обмеженою і нікчемною порівняно з Божою
мудрістю.
Прийнявши християнську мудрість і відкинувши античну філософію
Тертуліан висуває тезу: «Вірю, тому що абсурдно», яка доказує безумство,
облудність язичницької філософії й антихристиянських поглядів і велич,
безумовну істинність Євангельської мудрості.
Пропаганда і захист християнства Тертуліаном та іншими апологетами
церкви здійснювалася ще в той час, коли християнство було релігією
меншості населення Римської імперії. Наступним
періодом за апологетикою йде патристика (від лат. патер - отець).
Видатними представниками патристики були: Василій Великий, Григорій
Нісський, Діонісій Ареопагіт, Амвросій, Августин Аврелій (Блаженний) та
інші. У цей час християнське вчення обґрунтовується найавторитетнішими
мислителями – «отцями церкви». Оскільки вихідним джерелом
середньовічного світобачення постає Біблія (Старий та Новий завіт), то отці
церкви намагалися тлумачити Святе Письмо, пояснювати зміст та сенс
божественного об’явлення. Мистецтво тлумачення текстів Біблії носить
назву екзегетика. Теологи-екзегетики виділяли такі рівні смислів у змісті
Священного Писання: реальний, символічний, священний. Запам’ятайте, що
особливе місце у роздумах отців церкви займає вчення про божественне
проникнення в людське пізнання., що і послужило основою містицизму.
Починаючи з ІІІ ст.
патристика намагається пристосувати філософію неоплатонізму до
обґрунтування принципів пізнання Бога. Головними ідеями патристичної
теології є монотеїзм, супранатуралізм, та креаціонізм (визнання
надприродності та трансцендентності Бога (Бог перебуває над світом), його
абсолютної влади над світом, який він створив з нічого, його абсолютної
благодаті та справедливості). Людина тлумачиться патристикою як
споганена «першородним шріхом» Божа істота, а її тіло є вічним джерелом
гріха. Головним для патристики є пізнання шляху до Бога.
Відомим представником середньовічної філософії періоду патристики був
Августин Аврелій (Блаженний) (354-430). Своє філософське вчення
Августин виводив на основі вчення Платона. У своїх працях «Сповідь» та
«Град Божий» Августин Блаженний пояснює першопричину всього
існуючого, яку вбачає у Богові, стверджує, що весь світ проникнений
розумом, людське пізнання здійснюється шляхом самозаглиблення. Шлях
 самопізнання приводить Августина до висновку, що лише божественна
благодать може вивести людину з лабіринту згубних спокус. Людина може
розкрити свої пізнавальні можливості у вірі, і, навпаки, знання зміцнює віру:
«Віруй, щоб розуміти, і розумій, щоб вірити». Людина, яка шукає істину,
перебуває в русі, що веде в середину самої себе, і водночас піднімається в
любові до Бога. Бог у вченні Августина нескінченний, тоді як світ і людина
мають початок і кінець. Бог створив світ з нічого, а також створив і час,
якого до сотворення світу не було. Час розпадається на окремі миті:
«минулого вже не має, майбутнього ще не має, теперішнє зводиться до
крихітної миті переходу від минулого до майбутнього». Людська свідомість
здатна утримувати в пам’яті сліди, які залишає за собою чуттєве враження, і
наділяти їх тривалістю. Таким чином, можна визначити три часові виміри:
«теперішнє минулого, тобто пригадування; теперішнє теперішнього, тобто
поточна мить; теперішнє майбутнього, тобто очікування». Людина в душі
вимірює час. Зверніть увагу, що на підставі цього Августин висуває два
положення: перше – про абсолютну вічність Бога і друге – про мінливість
створеного Богом світу в середині себе. У людині на перший план Августин
висуває свідомість, обґрунтовує у своєму вченні «внутрішню людину»
(душу), до якої входять пам'ять, воля та розуміння. Людина завжди прагне
до Бога, тому, що в ньому знаходить любов, спокій та благодать. У любові
до Бога людина знаходить орієнтир для своїх вчинків. Якщо любов є
істиною, то немає потреби в іншому моральному законі, тому Августин
Блаженний сказав: «Люби і твори, що хочеш».
Зауважимо, що саме Августин вперше подав пояснення лінійно-
процесуального розвитку історії, який спрямований до істини
християнського об’явлення.
3. Середньовічна схоластика. Філософія Томи Аквінського.
Особливе місце серед напрямів філософії Середньовіччя посідає схоластика
(від лат. школа або «шкільна філософія»). Схоластами називали тих, котрі
займалися наукою в навчальних закладах, особливо вчителів, які працювали в
монастирських та придворних школах, а пізніше в університетах. Та найчастіше
цей термін вживають як метод раціонального дослідження з доказами за і проти
й доведеннями їх до єдиного рішення в питаннях богопізнання. Схоластика є
таким типом мислення, для якого характерним є несвобода та авторитарність
думки, її відрив від реальності, обґрунтування офіційною ортодоксальною
доктриною і підпорядкування їй, абсолютизація формально-логічних способів
аргументації. Схоласти вважали, що людина повинна використовувати
можливості розуму, оскільки він допоможе відкрити споглядання Бога, хоч
цілісне пізнання Бога можна осягнути лише вірою. Проте розум підводить
людину до тієї межі. Схоласти також закликали використовувати логіку в
богопізнанні, оскільки вона є найефективнішим засобом розуму.
Схоласти намагалися вирішити проблему систематизації та
філософського обґрунтування теології. Видатними представниками західно-
європейської схоластики вважають: Іоанна Скота Еріугену, Ансельма
Кентерберійського, П’єра Абеляра, Тому Аквінського, Йоганна Дунса Скота,
Уільма Оккаму. Запам’ятайте, що у схоластиці, на відміну від патристики,
інтуїтивний порив поступається місцем логічному доказові та раціональному
обґрунтуванню істинних тверджень.
Своїм учителем схоласти вважають Арістотеля. Схоластику поділяють на
ранню, зрілу та пізню. Рання схоластика (Х-ХІІ ст.) склалася в умовах
становлення феодального ладу в Європі та папської влади Риму. Вона повністю
перебувала під впливом августинівського платонізму (Ансельм
Кентерберійський). У цей період схоластика часто має опозиційних характер, і
не лише завдяки вченням окремих єретиків, а й у принципах окремих
визначних напрямів можна знайти ідеї, що суперечать вченню поборників
чистої віри (принципи схоластичного раціоналізму протистоять вченню Петра
Дамініані, Ланфранка та ін.).
Між ранньою та пізньою схоластикою виділяють період зрілої
схоластики (ХІІ-ХІІІ ст.), яка розвивалася в середньовічних університетах, її
центром визнається Паризький університет, де культивувався платонізм, який
поступово витіснився арістотелізмом (Альберт Великий, Тома Аквінський).
Пізня схоластика (ХІV – XVI ст.) розвивалася під впливом загострення
ідейних суперечностей епохи розвиненого феодалізму. Йоганн Дунс Скот
протиставив інтелектуалізму Томи Аквінського свій волюнтаризм, відмову від
закінченої теоретичної системи на користь індивідуалізму. Розвивається теза
про існування двоїстої істини, яка руйнує «гармонію» віри та розуму,
утверджену в попередній період розвитку схоластики приматом теології.
Видатним представником схоластики вважають Іоанна Скота Еріугену
(810-877). Він вперше пояснює цілісну християнізовану картину світу, в якій
подає чітку систему ієрархічних зв’язків, які зумовлені дією єдиного
божественного начала. Зауважимо, що Еріугена висунув думку, що справжнє
знання збігається з вірою, а філософія з теологією. На той час це твердження
було дуже важливим, тому що саме в період зрілого середньовіччя постає
актуальним питання про знання і пізнання. Звідси, звернімо увагу, і випливає
проблемне питання про роль людської розумової активності.
Головною проблемою середньовічної філософії постає питання про
статус універсалій. Універсалії – це загальні родові поняття. Головним
поставало: чи вважати власне буття належним до універсалій, а окремі речі –
похідними від них, або чи реально існують лише конкретні речі, а універсалії –
це просто імена, яка надає їм людина. Номіналісти вважали, що реально
існують лише конкретні речі, а універсалії існують тільки в людській
свідомості (І.Росцелін – унверсалії – це лише слова; П.Абеляр – універсалії як
ідеї становлять зміст божественного розуму). Реалісти ж вважали, що загальні
поняття не менш реальні, ніж усі одиничні речі, які доступні нашим органам
чуття, окрім того, реальність універсалій підноситься над реальністю речей.
Зауважте, що вчення реалістів бере свій початок у Платона, а номіналістів – у
Арістотеля. Найвиразнішими представниками номіналізму були І.Росцелін
(1050-1110), У.Оккам (1290-1350), а реалізму – І.Еріугена (810-877),
А.Кентерберійський (1033-1109) і Т.Аквінський (1225-1274).
Розкриття суті номіналізму та реалізму було б неповним, якби ми
обминули видатну особистість, творчість якої оцінюється як вершина розвитку
схоластики – Тому Аквінського (1225-1274). Із числа його праць варто згадати
твори «Сума проти язичників» і «Сума теології». Вони побудовані у вигляді
диспутів: до кожного питання наводяться аргументи за і проти, а опісля йде
відповідь.
Тома Аквінський стверджував, що людина – це поєднання душі й тіла.
Завдяки розуму душа причетна до світу духовного, а завдяки тілу – до світу
матеріального. Тома Аквінський говорив, що земний світ не протиставляється
світу небесному і немає в собі «злого начала».
Буття існує і воно є істина. Речі можуть змінюватися, однак суще не
змінюється, воно просто набуває інших форм. Сам Тома Аквінський вважав, що
Бог створив світ, який не має ані початку, ані кінця. Бог, на його думку, може
створити й безпочаткове, й безкінечне в часі та просторі, оскільки Бог
знаходиться поза часом і простором. Проте Тома Аквінський стверджує, що
безпосереднє пізнання надприродного неможливе, бо наші можливості
обмеженні чуттєвістю і розумом, який на неї спирається (тобто природними
можливостями). Саме тому він вважає неправомірним «онтологічний доказ»
Ансельма Кентерберійського, за допомогою якого він прагне з логічною
необхідністю вивести існування Бога: Бог визначається як «те, вище
(досконаліше) чого неможливо помислити нічого». Отже, воно – «те вище…» -
мусить існувати реально. Ансельм розвиває своє доведення, встановлюючи, що
відповідно до відправного визначення, неіснування Бога помислити
неможливо, оскільки, те, що неодмінно існує, довершеніше, ніж те, чиє
неіснування може бути помисленим, тобто те, що існує випадково. Натомість
Тома висуває свої п’ять доведень існування Божого. Усі вони мають не прямий,
а опосередкований характер:
- у першому доведенні стверджується: «Все, що рухається, має причиною
свого руху щось інше», тобто саморух предметів неможливий, це потребує від
нас віри в першодвигун, або в Бога;
- друге доведення виходить з арістотелівського поняття «продуктивної
причини». Так само, як в першому доказі, міркування доводиться до висновку
про існування первинної «продуктивної причини», якою і є Бог;
- третє доведення виходить з ідеї неможливості допущення випадкового
характеру світу. Оскільки світ існує, має бути причина, але причини без
причини не буває, отже має бути абсолютно необхідна причина, якою може
бути лише надприродне – Бог;
- четверте доведення апелює до факту існування у світі різних ступенів
тих або інших якостей. Але в такому разі повинно існувати якесь абсолютне
мірило, щодо якого ці різні ступені набувають визначеності як одне. Таким
абсолютним мірилом (найвищим і абсолютним ступенем будь-яких якостей)
може бути лише Бог;
– п’яте доведення виходить з арістотелівського розуміння причинності як
обовязково цілеспрямованої. Але якщо світ причиннозумовлений, то він і
цілеспрямований, отже, має бути той, хто цілеспрямовує існування світу, і це є
Бог.
Ґрунтовним джерелом своєї філософії Тома Аквінський вважав вчення
Арістотеля. Спираючись на арістотелізм Тома створює свою філософсько-
теологічну концепцію, що в даний час звучить як теорія про гармонію віри і
розуму. Заслугою Томи Аквінського є спроба примирити тисячолітню
традицію церкви з гідністю оцінити людську раціональність, яка наприкінці
середніх віків виражалася у аверроїзмі та арестотелізмі. Тома виступає за те,
щоби надати теології науковості. Він поглибив метафізику Арістотеля на основі
розрізнення понять «сутність» та «існування». Існування вказує на конкретне
буття; сутність виражає глибинну природу будь-якої речі, відповідаючи на
запитання «що це?». Тома вважав, що людський розум може точно визначити
сутність речі. Якщо Арістотель пояснює, що життєвий цикл кожного кінечного
буття – це перехід від сутності до існування, то Тома Аквінський твердить, що
кожна кінечна річ користується життям тимчасово. Те, що існує, - живе, але не
є самим життям, воно володіє існуванням. Для кожної речі існування приходить
ззовні, з висоти. Все це вимагає першоначала, першопочаткової істоти, від якої
бере початок ланцюжок існування. Бог і є самодостатнє буття: «Я є Сущий»,
тому що в ньому співпадають сутність та існування. Отже, Бог вічний, у той час
як світ, разом з усіма сутностями, які завдячують йому своїм існуванням,
повинен бути результатом його творіння.
Зауважимо, що саме Тома Аквінський звертає увагу на те, що філософія і
теологія повинні співпрацювати, проте знову ж таки, філософія має
узгоджуватися з теологією. З теорії гармонії віри і розуму випливає теорія
«подвійної істини»: розум, спираючись на науку і філософію, виводить істини
наукові, а віра, спираючись на теологію, виводить істини одкровення. Отже,
результатом діяльності розуму є знання, а віри – віровчення. Виходячи із
арістотелівського вчення про матерію і форму, Тома пояснює єдність душі та
тіла людини. Душа нематеріальна, вона отримує свою завершеність тільки
через зв'язок із тілом. Особистість для Томи Аквінського є найблагороднішою
в усій розумній природі. Вчення Томи Аквінського здобуло назву томізм і
пізніше стало офіційною доктриною католицької церкви.
Отож, філософія Середньовіччя, незважаючи на свій складний і
суперечливий процес, дала багато цінного для розвитку філософського
мислення: по-новому розвивається «подвійність» буття; людина стає
зменшеною «будовою» світу, при цьому створена за образом і подобою Божою;
пізнати Бога можна шляхом розуму і шляхом самопізнання. Найбільшого
розквіту філософія Середньовіччя досягла в схоластиці, у якій подане
«раціональне» обґрунтування релігійних догм логічними методами.
4. Пізнє Середньовіччя. Містика.
Схоластика і містика були варіантами релігійної філософії, тому для них був
незаперечним авторитет Святого Письма, а Бог поставав вихідним орієнтиром
для всяких міркувань та осимислень.
Схоластика вважала, що хоча з допомогою розуму Бога пізнати
неможливо, людина повинна повною мірою використати можливості розуму,
оскільки він здатний привести до межі, з якої відкривається сфера споглядання
сяйва Божої слави. Останнє лише досягається вірою, але до названої межі
приводить розум. Оскільки найнадійнішим та найефективнішим засобом
розуму є логіка, то найпершою ознакою схоластики є використання логіки в
богопізнанні.
Містика (з грец. «прихований», «таємний») – надприродні явища і
духовна практика, спрямовані на зв'язок із потойбічним світом і
надприродними силами. Містики ж наполягали на тому, що розум тільки
шкодить християнському благочестю, тому в пошуках шляхів наближення до
Бога слід покладатися на почуття, віру, любов та самозречення. Отже, у
підґрунті поділу середньовічної філософії на схоластику та містику лежить
різне тлумачення співвідношення віри та розуму у справі богопізнання.
Якщо схоластика вбачала шлях до Божественних істин через
розмірковування, то містика – через споглядання і почуття. Завершується
пізній період філософії Середньовіччя утвердженням містичного вчення.
Містика – це віра в таємничі надприродні сили. Вона виходить з того, що Бог
присутній у всьому, але тільки людина це помічає за допомогою
позараціональних, внутрішньо-споглядальних засобів («через заглядання в
себе»).
Містичне світосприйняття ґрунтується на таких засадах:
- метою християнина є досягнення єдності з Духом через злиття своєї людської
суті з Божественною суттю за допомогою позарозумового екстазу
(несамовитого захоплення);
- формулою єдності з Божественною суттю є: «Бог має стати мною, а я -
Богом». Це ще не означає рівності людини з Богом, але лише свідчить про
бажання - злиття людини з Божественним духом;
- внутрішнє відчуття і бачення Бога – важливіше від участі в
богослужінні;
- усвідомлювати Бога дано лише «внутрішній людині», яка наділена
душею, душа є «істотою Бога» в людині, тільки зв'язок людської душі і Бога
робить можливим поєднання людини з Богом;
- Бог тотожний з глибинами людського духу.
Відомі містики Йоган Екхарт (1260-1327), Йоган Таулер (1300-1361) та
Йоган Рейсбрук (1293-1381) наголошували на значенні людської активності в
питаннях вибору життєвого шляху та залученні до божественної благодаті,
ствержували, що людина формує себе власними вчинками, бо здатна
роздмухати полум’я із закладеної в неї Божої іскри.
Отже, середньовічна філософія розвивалася в рамках теології, була
покликана «раціонально» обґрунтовувати віру, сприяти зміцненню теології.
Йдучи у руслі теоцентризму, не оминула антропоцентризм в умовах земного
життя людини, що знайшло свій вияв у добу Відродження. Успадкувавши
античний доробок, створила нові цінності та підготувала ґрунт для розвитку
філософії в епоху Нового часу.
Виконайте завдання по темі 4. Буття Бога, світу та людини у філософії
Середньовіччя.
1. Поясніть:
1. Які основні ідеї принесло християнство у філософію?
2. Чи вважаєте Ви Середні Віки «темними віками»?
3. Відмінності у світогляді Античності і європейського Середньовіччя?
4. Роль апологетики і патристики у формуванні Середньовічної духовної
культури?
5. Чому неоплатонізм стає філософською основою обґрунтування
християнського вчення у перші століття доби Середніх віків?
6.Якою є центральна проблема Середньовічної філософії?
7. Чому Квінт Тертуліан вважає, що віра не сумісна з розумом?
8. Як пояснює природу зла Августин Аврелій?
9. У чому полягає несумісність і співвпадання понять «реалізм» та
«номіналізм»?
10. Яке значення для Середньовічної теології мала проблема універсалій?
11. Як розв’язує середньовічна філософія проблему співвідношення віри та
знання?
12. Суть теорії «двох істин».
13. Суть основних ідей Т.Аквінського.
14.Якими п’ятьма логічними доведеннями Т.Аквінський підтверджує буття
Бога?
15. Вихідні ідеї схоластики та містики.
2. Проблемні завдання для самостійного опрацювання:
1. Окресліть зміст і значення «бритви Оккама»
2.Окресліть історичний зміст концепції «подвійної істини».
3.Поясніть, чи вважаєте Ви Середні віки «темними віками»? Відповідь
обґрунтуйте.
4. Поясніть, чому філософія Середньовіччя головними характеристиками
вважала «духовні», а не «тілесні» характеристики. Відповідь обґрунтуйте.
5. «…люди особливо вихваляються устами…. І до такої міри зухвалими і
зарозумілими робить їх виключність власного переконання, що всіх тих, у кому
вони бачать різницю від них за вірою, вважають блаженними тільки себе» (П’єр
Абеляр «Діалог між філософом, іудеєм і християнином»). Поясніть значення
цих слів з позиції життєвої практики та моралі, пов’яжіть пояснення із
сьогоденням. Відповідь обґрунтуйте.
3. Поясніть терміни: теоцентризм, апологетика, патристика, номіналізм,
реалізм, монотеїзм, середньовіччя, теологія, схоластика, екзегетика, «двоїстість
істини», теодицея, трансцендентне, провіденціалізм, креаціонізм, християнська
есхатологія.
4. Розв’яжіть тестові завдання:
1. Яка найважливіша риса властива середньовічній філософії?
а) космоцентризм;
б) теоцентризм;
в) природоцентризм;
г) культуроцентризм;
2. Чию філософську систему Тома Аквінський розглядав як теоретичне
джерело раціональної теології?
а) Демокріта;
б) Платона;
в) Сенеки;
г) Арістотеля.
3. Ідеї пантеїзму – це :
а) релігійно-філософське розуміння Бога, який, створивши світ, надалі не
вмішується в закономірний хід розвитку цього світу;
б) філософське вчення , яке ототожнює Бога із світом;
в) релігійний світогляд, який будується на розумінні абсолютного буття як
безмежної божественної особистості, що творить світ і керує його
розвитком.
г) філософське вчення, яке заперечує можливість пізнання світу
4. Кому належить вислів: “ Вірую , бо це абсурдно”:
а) Арістотелю;
б)Василю Великому;
в)Августину Блаженному;
г)Квінту Тертуліану.
5. Яку книгу написав Бл. Августин?
а) „Утопія”
б)”Про місто Земне”
в)”Про місто Боже”
г) „Нова Атлантида”
д) „Держава”.
6. Що означає термін „схоластика”?
а) вміння дискутувати
б) лженаука
в) наука про природу речей
г) темне, незрозуміле вчення
д) філософія, що викладається у школі.
7. Якою є головна теза середньовічного реалізму?
а) поняття реально існують
б) речі реально існують
в) філософія реально існує
г) істина реально існує
д) ніщо реально існує.
8Яка з позицій не є характерною для філософської парадигми епохи
Середньовіччя?
а) „Бог – джерело духовності, а тому найголовнішим знанням є теологія: єдино
вона розкриває суть буття”;
б) Реальність є „образом і подобою Духа”, а людина – „образом і подобою Бога
– одухотворена, творча, а не просто тілесна істота”;
в) Людина є вершиною Божественного творення, а природа є простором для
людської творчості;
г) світ – це „двоїсте” буття.
9Хто з названих мислителів не є представником схоластичної філософії?
а) Іоан Скот Еріугена;
б) Марсіліо Фічіно;
в) Ангельм Кентерберійський;
г) Росцелін.
10 Хто з названих середньовічних мислителів є автором нової версії „про
гармонію віри та розуму”?
а) Квінт Тертуліан;
б) П’єр Абеляр;
в) Василій Великий;
г) Тома Аквінський.
11 Засновником філософії томізму був:
а)У. Оккам;
б)П. Абеляр;
в)Т. Аквінський;
г)Аврелій Августин;
д)Т. Мор.
12 Тома Аквінський опирався у своєму вченні на філософію:
а)Платона;
б)Сократа;
в)Арістотеля;
г)Марка Аврелія.
13 У якому з періодів історії філософії виникла проблема „двоїстості
істини”?
1) в античній філософії;
2) в середньовічній філософії;
 3) в німецькій класичній філософії;
4) в філософії епохи Просвітництва.
14 П’ять доведень буття Бога подав:
1) Т. Аквінський;
2) Д. Скот;
3) Августин;
4) Б. Паскаль;
5) І. Кант.
15 Номіналізм – це:
1)вчення про методи;
2)мистецтво ведення теологічних диспутів;
3)філософське вчення, яке заперечує реальне існування універсалій
(загальних понять);
4)філософське вчення, яке визнає об’єктивне існування універсалій.
16 Який метод є основним для релігійного пізнання, теології?
1) софістичний;
2) догматичний;
3) еклектичний;
4) діалектичний.
17 Виділіть період, який не належить до середньовічної філософії:
1)схоластика;
2)софістика;
3)апологетика;
4)патристика.
18 Пантеїстичні ідеї притаманні філософській системі:
1) Платону;
2) Дж. Бруно;
3) Арістотелю;
4) Ф. Аквінському;
5) Т. Мору.
.
19ке відоме твердження К. Тертулліана є одним із основних принципів
патристики:
а)Вірую, бо це абсурдно
б)Платон мені друг, але істина дорожча
в)Я знаю, що я нічого не знаю
г)Знання – це сила;
20Виділіть період, який належить до середньовічної філософії:
а)схоластичний
б)софістський
в) натурфілософія
г) еллінізм;
21Яка риса не властива середньовічній філософії:
а)космоцентризм
б)геоцентризм
в) трансцендентність
г) догматизм;
22Яка релігія відіграла роль у становленні європейської середньовічної
філософії:
а)християнство
б)буддизм
в) мусульманство
г)даосизм;
23У своєму вченні Тома Аквінський виділив:
а) чотири ступені буття
б) три ступені буття
в) п”ять доведень існування Бога;
г) шість ступенів буття;
25 Виділіть період, який не належить до середньовічної філософії:
5) схоластика;
6) софістика;
7) апологетика;
8) патристика.