Семінарське заняття №3

Філософські проблеми у християнській думці ІІ-ХІІ ст.

1. Поява та утвердження християнства в Європі призвели до радикальної революції у розвитку

європейської цивілізації. Ці зміни можна побачити через порівняння античного і середньовічного
світоглядів за їх основними характеристиками. Основні орієнтири під час переходу від античності до
середньовіччя змінюються на протилежні.

Античний світогляд Середньовічний світогляд

1.Політеїзм – багатобожжя. 1.Монотиїзм – єдинобожжя.

2.Боги – є частиною природи або уособленням 2.Бог – є духовною сутністю, яка перебуває за
природних стихій. межами нашого світу.

3.вихідні якості Богів – сила, могутність. 3.Вихідна якість Бога – любов до людей.

4.Боги впорядковують та оздоблюють світ – 4.Бог створив світ із нічого.

постійно.

5.Космос, природа – загальні умови існування 5.Природа не має власної сутності і не може
богів і людей. існувати без припливу божественної енергії.

6.Людина спирається у своїх діях на знання. 6.Людина у всьому покладається на віру в Бога.

7.Головне життєве завдання людини – 7.Головне життєве завдання людини – спасіння

здійснення подвигу. души.

Отже, людина середньовіччя зосереджується на внутрішньому, духовному. Людське життя набуває

цільового спрямування – спасіння души, а історія набуває часового виміру, оскільки все людство
напружено очікує «другого пришестя Христа» .

2. Апологетика (у перекладі з грецької άρολογια означає – захищати, обґрунтовувати ) – один із

напрямів у християнській філософії і теології, що виник на межі ІІ-V століть нашої ери, як виклик в
захист християнського віровчення у боротьбі з язичництвом. Або ж точніше кажучи так називається
частина християнської теології, яка являє собою систематизоване аргументоване міркування для
відстоювання непорушності християнської віри, що торкається її божественного походження.

Чотири функції апологетики:

1) Апологетика як захист істини – полягала у відстоюванні вчення Ісуса Христа від зазіхання на нього
єретиків та не істинних вчителів, які несуть в собі неправильні погляди, видаючи їх за істину Божу.

2) Апологетика як викриття плутаниць – тут спостерігається захист істини не пасивний, а швидше

активний, викриття неправдивих поглядів, думок, міркувань. Усі, по суті новозавітні, тексти Біблії,
особливо послання апостола Павла являють собою полеміку з іудействуючими, гностиками і
антиномістами.

3) Апологетика як проповідь божественної істини – полягає у доказі того, що християнство єдиний

шлях, тому людям необхідно йти за релігійною і моральною наукою Ісуса Христа, відмовившись від
інших релігій.
4) Апологетика як стимул до пізнання істини – полягає у тому, що люди, які серйозно починають
задумуються над своїм буттям, існуванням, а також над суттю свого віросповідання, стикаються з
іншими поглядами та переконаннями. Це існувало як в часи середньовічної апологетики так і
сьогодні.

Як стверджує професор М.Фіолетов, завдання апологетики – обґрунтування християнського

світогляду, захист від нападів та спотворень. Тобто це є протиставлення християнського світогляду
світоглядам, які заперечують християнство, християнські початки життя по відношенню до
заперечних початків, що є одним із моментів у розкриті самої сутності християнства. Апологетика, як її
правильно розуміють, не є лише простою полемікою, бо вона ґрунтується на глибокому розкритті
вчення і практично виходить із нього. А тому, більша частина нападів на християнство обґрунтована
тим, що інші намагаються його показати віру в Христа у спотвореному вигляді. Тому що основна ідея
християнства – це спасіння світу і людини через їхнє внутрішнє оновлення.

У середньовічній апологетиці виділяють найбільш яскравих її представників: Юстина Філософа,

Філона Олександрійського, Тертуліана, Іринея Ліонського і Орігена. Апологети розглядали низку
важливих питань христологічного, тринітарного характеру, розробили ідейні основи, визначивши
основні напрямки подальшого розвитку християнської філософії.

Кінцеву перемогу у дискусіях філософів – апологетів принесла заборона впровадження культу

язичництва на території Римської імперії у 391-392 роках нашої ери, в тому числі ще однією важливою
подією – утвердженням і закріпленням християнства як офіційної релігії на Східній і Західній частині
імперії згідно рішення Халкідонського собору у 451 році.

Юстин Філософ, відомий також як Юстин Мученик та святий Юстин — релігійний філософ, богослов,
учитель Церкви, один із перших християнських апологетів, визначний інтерпретатор теорії логосу.
Більшість із його робіт втрачено, залишилися лише дві апології і один діалог.

Климент Александрійський — християнський апологет і проповідник Святого Письма серед

елліністичних книжників, основоположник Александрійської богословської школи, що очолював її до
Оригена. 

Квінт Септимій Флоренс Тертуліан — один із найвидатніших ранньохристиянських письменників та

теологів, автор 40 трактатів, з яких збереглося 31.

3. Патристика — у філософії загальна назва напряму, заснованого так званими отцями церкви. У
теології — це сукупність вчень отців церкви та авторитетних церковних письменників 1-8 століть
(патрологія при цьому розглядається як наука про патристику, що включає також відповідні
філологічні, джерелознавчі, текстологічні, історичні аспекти).

Філософія Середньовіччя не тільки започатковується в античному світі, а й має в його межах свою
класику — і саме нею є патристика. В історії філософії це поняття використовується для позначення
християнських теологічних та філософських вчень 1-8 століть, коли їхні представники — Тертуліан,
Климент Александрійський, Ориген, Августин захищали християнську доктрину від філософії
язичників, іудейського світогляду, державної влади, яка спиралася на міфологічні уявлення про
дійсність. З 3 століття патристика, навпаки, починає пристосовуватися до теоретичної форми
світогляду — філософії, використовує неоплатонізм для обґрунтування християнського віровчення.
Спочатку патристика відстоювала догмати християнської релігії в боротьбі проти міфології,
утверджувала несумісність релігійної віри з язичництвом (насамперед — з філософією гностицизму).
Починаючи з 3 століття, патристика намагається пристосувати філософію неоплатонізму для
обґрунтування принципів пізнання Бога. Головними ідеями патристичної теології є монотеїзм,
супранатуралізм та креаціонізм: супранатуралізм та креаціонізм — визнання надприродності та
трансцен- дентальності Бога , його абсолютної влади над світом, який він створив з нічого, його
абсолютної благодаті та справедливості. Людина патристикою тлумачиться як Божа істота, чия істинна
і первісна сутність була викривлена після гріхопадіння. Головним для патристики є пізнання шляху до
Бога (богопізнання), спонукання рухатися цим шляхом задля досягнення єдності з Богом (теозис), що
єдине може повернути людину до її первісного "негріховного" стану.

Найвідомішим представником середньовічної філософії періоду патристики був Августин

Аврелій (354-430 pp. н. е.), прозваний Блаженним. Народився він у м. Тагасті (Північна Африка), був
сином батька-язичника і матері-християнки. В Карфагені, Римі і Мілані він вивчав риторику.
Трактати Ціцерона пробудили в ньому зацікавлення філософією, він захотів знайти істину. Знайомство
з маніхейством, скептицизмом, неоплатонізмом зрештою впевнило його, що істина знаходиться
тільки в християнстві, яке він і приймає в 387 р. Пізніше Августина було призначено пресвітером і
висвячено в сан єпископа північноафриканського м Гіппо, де він і помер у 430 р.

Філософія Августина виникла як симбіоз християнських і античних доктрин. З давньогрецьких

філософських вчень головним джерелом для нього був платонізм. Ідеалізм Платона в метафізиці,
визнання відмінності духовних принципів у структурі світу (добра і погана душа, існування окремих
душ), наголос на містичних факторах духовного життя - все це вплинуло на формування його власних
поглядів.

Інтелектуалізм Августина став визначальним духовним фактором середньовічного філософського

мислення, здійснив у подальшому вплив на всю християнську Європу. За його вченням, причина
будь-якого виникнення - Бог, завдяки якому світ, проникнений розумом, логосом, містить у собі
світлову природу. Речі, людська душа світяться відображеним світлом. Усе видиме є реальним тільки
завдяки Богові, який — Сонце, що саме невидиме, але робить видимим усе інше. Пізнання
здійснюється через промені божественного світла.

Каппадокійський гурток – група теоретиків-богословів, отців церкви IV ст., які походили з Каппадокії
(Кесарії Каппадокійської) - східної малоазійської провінції Римської імперії. Вони не тільки сприйняли
позитивне ставлення до античної традиції, але й очистили його від стоїчних нашарувань, що
суперечили суворим церковним канонам. Найбільше відомі представники: Василь
Великий (Кесарійський), Григорій Богослов (Назіанзін) і Григорій Нісський — були ревними
християнами, діячами Церкви, людьми ретельно обізнаними, досвідченими філософами і риторами.

Максим Ісповідник, преподобний, теж відомий як Максим Богослов — християнський подвижник,

неоплатонік, чернець, богослов; викладач у Константинопольській вищій школі.

4. Схоластика (від лат. schola – школа) – шкільна наука, шкільний рух у період західнохристиянського
середньовіччя; релігійно-філософське вчення. Для схоластики (IX – XV ст.) характерним є те, що наука і
філософія ґрунтувались на християнських істинах, які мали свій вираз у догмах. В історії схоластики
виділяють три етапи: рання, середня і пізня.

Рання схоластика (ІХ – ХІІ ст.) ґрунтується на нерозчленованості, взаємопроникненні науки,

філософії, теології. Будується на платонізмі і неоплатонізмі. Вивчає і систематизує філософські
здобутки патристичної доби. Визначними культурно-освітніми осередками у цей час стають
філософські школи. Серед видатних постатей цього періоду знаходимо Іоанна Скота
Еріугену, Росцеліна, П’єра Абеляра, Ансельма Кентерберійського тощо.

Середня схоластика (ХІІІ ст.) характеризується остаточним відмежуванням науки і філософії від

теології, а також розповсюдженням і впливом вчення Аристотеля. Це час завершення релігійно-
філософських систем. Серед них системи Бонавентури, Фоми Аквінського, Дунса Скота, Роджена
Бекона тощо. Середня схоластика розробила і внесла у філософську скарбницю докази буття Бога,
Божественного творіння; запропонувала шляхи вирішення проблеми універсалій, співвідношення
віри і розуму. Це був час великих філософсько-теологічних енциклопедій.

Пізня схоластика (XIV – XV ст.) характеризується раціоналістичною систематизацією теологічного

знання, подальшим формуванням природознавчого та натурфілософського мислення, виробленням
логіки та метафізики ірраціоналістичного спрямування, остаточним відмежуванням містики від
церковної теології. У цей період зростає роль номіналізму. Найвпливовішим представником пізньої
схоластики є Вільям Оккам.

Містицизм, містика (грец. таємничий) - релігійно-ідеалістичний погляд на дійсність, основу якого

складає віра в надприродні сили. Зародився в далекій давнині, пізніше виступає як неодмінний
істотний елемент таємних обрядів (містерій) релігійних у Древньому Сході та Заході. Містику
проповідують, як правило, ідеологи реакційних класів, хоча в деяких випадках прогресивні ідеї чи
революційна опозиція і політичний протест (напр., у Екхарта, Мюнцера й ін.) виражаються в
релігійно-містичній формі. Творчість видатного французького мислителя Анрі Бергсона є яскравим
тому підтвердженням. Як представник філософії життя він переконаний, що в основу буття закладені
ірраціональні сили, що вислизають від раціонального пізнання. На ідеї Бергсона сильний вплив
зробила філософія Гребля з вченням проеманацію, визнанням Єдиного іманентним до світу. Бог,
затверджує, французький мислитель, є джерело творчої енергії, "кинутої" у матерію, він є " життя, що
не припиняється, дія, воля. В остаточному підсумку, відтворюючи картину еволюції життя, Бергсон
відводить особливе місце людині, що складає зміст всієї організації життя на нашій планеті,
специфічний спосіб її вираження. Життєвий порив, проходячи через матерію, складається, власне
кажучи, у потребі творчості. В еволюції життя немає нічого випадкового, по думці Бергсона, вона
виходить із самої сутності життя. Досліджуючи великі фактичні дані про прояви містичного досвіду,
французький філософ визначає його як вищий вид досвіду. У той же час він стверджує, що значна
частина людей закрита для містичного досвіду. Його увага, насамперед, залучають християнські
містики. Саме християнський містицизм, на думку Бергсона, повинний радикально перетворити
людство. Сутністю нової релігії повинне бути поширення містицизму. Містицизм, у його розумінні, ця
дія, творчість, любов. Формула містицизму по Бергсону: Бог є любов, і він є об'єкт любові. Піднесена
любов для містика складає сутність Бога. Філософ робить висновок, що всі містики одностайно
свідчать про те, що Бог також має потребу в людях, що продовжать утвір. Містична інтуїція,
виправдуючи людство, свідчить, що "до існування були покликані істоти, призначені любити і бути
улюбленими, оскільки творча енергія повинна була визначатися любов'ю. Відмінні від Бога, що є
самою цією енергією, вони могли з'явитися тільки у Вселеної, і тому з'явився Всесвіт".6 Повнота
втілення духовності, по Бергсону, може бути досягнута у творчій діяльності людини. Дух повинний
опанувати природою, принести в неї зміст, цілісність, волю, вічність і може бути перемогти смерть, на
яку приречено всі, не пронизане духовністю.

П'єр Абеляр — французький богослов, філософ-схоласт і поет. Працював над питаннями логіки і
теології. Автор «Історії моїх страждань».

Святий Тома Аквінський — католицький теолог, філософ-схоласт, монах-домініканець, святий. Один із

найвизначніших та найвпливовіших мислителів всесвітньої історії. Засновник теологічної і
філософської школи томізму. Народився у замку Рокказекка поблизу Аквіно, Сицилійське королівство.

Бернард Клервоський — французький монах-цистеріанець. Засновник і перший абат Клервоського

монастиря. Реформував Орден. Вважався «голосом сумління» та домінантною фігурою у західному
християнстві свого часу. Був одним із натхненників Другого хрестового походу. Святий Католицької
церкви.

Бонавентура, в миру Джованні Фіданца — італійський філософ та теолог, Учитель Церкви.

Католицький святий.

5. З ХІІ століття в Західній Європі поширюється містицизм. Містика  – це віра в здатність людини

безпосередньо спілкуватися з Богом, а для цього Бога треба було пізнати. Процес пізнання за часів
Середньовіччя взагалі зводився до пізнання Бога. І навіть коли йшлося про пізнання природи, малося
на увазі, що через пізнання природи людина пізнає Бога. Середньовічні філософи відрізнялися
розумінням шляхів пізнання Бога. Містики при цьому вважали, що Бога не можна збагнути за
допомогою розуму, інтелекту. Його можна лише відчути в собі під час містичного екстазу, коли душа,
зливаючись із Богом, залишаючись часткою, стає в той же час і цілим. Екстаз досягається за
допомогою прояву волі. Провідну роль у цьому процесі повинні були відіграти внутрішній досвід,
глибока внутрішня віра, що дозволяла піднятися до Бога, а Богові – спуститися до людини й осяяти її
душу, любов до Бога, перед якою меркла б любов до матері, дівчини, жінки й навіть Вітчизни.
Пізнання Бога починалося зі смирення. Людина відмовлялася від своєї гордині, розуму, інтелекту й
після нелегкого сходження зливалася з Богом у надприродному, чистому його спогляданні.

Вчення містиків про світ мало здебільшого пантеїстичні тенденції. Бог, вважалося, перебуваючи
скрізь, присутній і в душі людини, що й давало можливість, на думку середньовічних містиків,
безпосередньо з ним спілкуватися. Відчуття свого зв’язку з Богом містики ставили вище церковних
догматів і авторитетів. Така постановка питання давала їм можливість критично ставитися до
офіційного віровчення, ставати до нього в опозицію. Ідея можливості безпосереднього спілкування з
Богом робила непотрібною роль церкви, що, природно, викликало опір останньої. Відхиляючи церкву
у справі спілкування з Богом на другий план, містики становили загрозу й феодалізму, оскільки
церква була його ідеологічною опорою. Недарма ідеї містиків часто служили світоглядною базою для
антифеодальних рухів. Хоча й не всі мислителі цього напрямку виходили за межі ортодоксальної
містики, та все ж їхнє вчення про те, що для спасіння душі досить божої благодаті, мало значення для
становлення протестантського вчення про внутрішню віру. Містика, як побачимо далі, сприяла
виробленню майбутньої буржуазної етики доби Реформації. Віддаючи перевагу внутрішньому
досвіду над зовнішнім, деякі містики займалися питаннями психології, зокрема з позицій містики
розглядали таке явище, як інтуїція. Містичні уявлення про бога не втратили свого значення й для
деяких напрямків сучасної теології й філософії.

Видатним серед середньовічних містиків був Йоган Екхарт, відомий на ім’я Майстер  (1260-1327).

Він був монахом-домініканцем, викладав у вищих школах домініканців у Страсбурзі й Кельні, а також
у Паризькому університеті, прославився своїми проповідями німецькою мовою. З 1329 року
обвинувачувався в єресі.

Екхарт стояв на позиціях неоплатонізму, але на відміну від цього вчення, згідно з яким нижчі ступені
буття утворюються в наслідок еманації, вважав, що вони виникають завдяки саморуху попередніх
ступенів як їхнє внутрішнє самоосягнення, що було праобразом пізнішої гегелівської діалектики. Бог
вважався ним творчим принципом світового процесу. Творення світу, на його думку, відбувається в
вічності, а отже, світ є вічним. Виходячи з пантеїстичних уявлень, Екхарт стверджував, що Бог
розлитий скрізь, та тільки людина може його в собі споглядати: “Бог присутній у камені і в шматку
деревини, але вони цього не знають. Якби знало дерево Бога й усвідомило близькість його, як
верховний ангел, то й дерево мало б те ж блаженство, що й верховний ангел. Тому людина
блаженніша від шматка деревини, бо вона пізнає Бога і знає наскільки близький до неї Бог”. 1. Для
цього людина повинна зануритися в глибини свого існування, й на це Екхарт спрямовував своє вчення
про пізнання. Першим рівнем цього процесу було чуттєве пізнання, другим – повсякденний розсудок,
а потім через божественне невідання людина йде до ототожнення себе з Богом. Раціональні
міркування в цьому плані нічого не дають. Заглиблення в себе, усвідомлення в собі Бога змінює
внутрішній зміст людини, впливає на її практичні дії, адже, зливаючись із Богом у містичному
спогляданні, людина нібито ототожнює себе з Ним: “Де закінчується людина, там починається Бог.
Бог не бажає від тебе нічого більшого, ніж якби ти вийшов із самого себе, оскільки ти тварина й дав
би Богові бути в тобі Богом”. 2. Людина, що досягла вищого рівня пізнання, ставилася Екхартом вище
людини, яка дотримується заповідей, провадить подвижницький спосіб життя, бо дотримання
заповідей, подвижницьке життя, згідно з його вченням, є лише початковим етапом шляху й не є
суттєвими на вищому рівні богопізнання. З подібною думкою доведеться ще зустрітися при вивченні
ідей Реформації (Лютерова ідея про виправдання вірою). Усі люди, на думку Екхарта, створені Богом
різними, й воля Божа проявляється в тому, що різні люди повинні, відповідно, йти різними шляхами в
залежності від своєї вдачі.

Загальне існує тільки в свідомості суб'єкта. Поза свідомістю та поза душею будь-яка річ є одиничною.
Хоча все реальне, за Оккамом, одиничне, все ж індивіди можуть бути розподілені розумом на класи,
тобто розподілені за родами та видами. В самих речах намає ні загального, ані часткового.