Семінарське заняття №2

Особливості східної філософії. Антична філософія.

1. Східна філософія: Наявність єдиного духовного канону, якому підпорядковані всі основні сфери.
Відданість традиціям, цінування старого, орієнтація на минуле (традиційналізм). Самозаглиблення,
прагнення віддатись природному ходу речей. Домінування цілого (загального) на індивідуальним.
Образний, притворчий, афористичний стиль мислення.

Західна філософія: Відносна автономність різних сфер суспільного життя (політики, економіки та ін.).
Відданість новаціям, цінування нового, орієнтація на майбутнє (прогресизм). Активізм, прагнення
змінювати дійсність. Домінування індивідуального над загальним. Раціональне, аналітичне, логічно
послідовне мислення.

Деякі особливості східного філософствування (домінування цілого над частковим, афористичність

думки та ін.) змушують звертатися до нього в пошуку відповідей на наболілі проблеми сьогодення.
Адже східна філософська думка перебуває ближче до вихідних джерел філософії, до
безпосереднього зображення місця людини у світі, ніж західна.

Проблема "Схід-Захід", на думку багатьох дослідників культури, є однією з наскрізних для людства.
Уже давньогрецькі історики зафіксували її у своїх творах, привертаючи увагу до суттєвих відмінностей
між Сходом і Заходом у способах життя, характері політичного правління і, головне, у способі
світоосмислення. Упродовж тисячоліть людської історії Схід і Захід досить конфліктно протистояли
один одному, і напруження цього протистояння значною мірою визначало розвиток культури та
політичних процесів суспільства. Водночас їх взаємодія і взаємовпливи ніколи надовго не
переривалися. Врешті-решт суть проблеми “Схід-Захід” полягає у тому, що людство, будучи єдиним
анатомічно та фізіологічно, постає разюче відмінним і несхожим у своїх східних і західних
соціокультурних проявах. І ця несхожість змушує, з одного боку, розширювати і збагачувати наші
уявлення про людину та її можливості, а з іншого — намагатися зрозуміти її причини, шукати шляхів
людського взаємоприйнятного спілкування. Для філософії проблема “Схід-Захід” постає перш за все
як проблема пошуку глибинних засад та механізмів діяльності людського інтелекту, адже з точки зору
фізики ми, всі люди, живемо у єдиному космосі, проте, виявляється, що сприйматися, розумітися та
осмислюватися він може неоднозначно.

Основні відмінності між східними та західними типами цивілізацій можна показати в такому їх
порівнянні:

Західні цивілізації:

- Відносна автономність різних сфер суспільного життя (політики, економіки та ін.).

- Відданість новаціям, цінування нового, орієнтація на майбутнє (прогресизм).

- Активізм, прагнення змінювати дійсність

- Домінування індивідуального над загальним.

- Раціональне, аналітичне, логічно послідовне мислення.

Східні цивілізації:

- Наявність єдиного духовного канону життя, якому підпорядковані всі основні сфери життя.

- Відданість традиціям, цінування старого, освяченого віками, орієнтація на минуле (традиціоналізм).

- Самозаглиблення, прагнення віддатись природному ходу речей.

- Домінування цілого (загального) над індивідуальним.

- Образний, притчовий, афористичний стиль мислення.

Наведене порівняння засвідчує існування досить контрастних відмінностей у самому фундаменті того
способу життя, який сформувався та розвинувся у вигляді різних типів цивілізації. Зазначені
відмінності приводять врешті до дещо іншої, а інколи – принципово іншої людської поведінки. Усі
зазначені характеристики можна віднести і до особливостей західної і східної філософій. Так, східна
філософія орієнтується на вихідні канонічні джерела, що регламентують функціонування усіх сфер
суспільного життя (Коран, Веди, Китайське п'ятикнижжя), цінує найбільше те, що освячене віками,
намагається підпорядкувати індивідуальне цілому або навіть розчинити індивідуальне у світовому
цілому. При тому стиль східної філософії ближчий до художньо-образного, ніж до наукового, а сама
філософія максимально наближена до морального повчання та навіть техніки людського
удосконалення у певному способі життя. Західна філософія, навпаки, тяжіє до раціонально-логічних
та аналітичних досліджень, теоретичних систематизацій, має абстрактно-понятійний характер і
виходить із певної автономності основних сфер як індивідуального, так і суспільного життя. У зв’язку
із цим західна філософія має переважно індивідуальне спрямування і постає саме індивідуально-
особистісним засобом життєвого самоутвердження.

Найбільше розвинені концепції Заходу буття розробили Платон та Арістотель; ці концепції можна
вважати провідними парадигмами (взірцями) розуміння буття і донині. За Платоном, справжнім
джерелом буття може бути лише ідея, котра у вищому способі буття постає як Єдине. Воно є
тотальне, вічне та незмінне. Всі ж речі та явища чуттєвого світу існують лише в міру їх причетності до
Єдиного. Отже, речі самі по собі не мають у собі буттєвого кореня. Щоб зрозуміти їх, як і Космос
узагалі, треба не стільки досліджувати речі, скільки, відштовхуючись від них, сходити до споглядання
вічних ідей. Щоправда, як для Платона, так і для його відданих послідовників залишилося
непроясненим питання про те, як співвідносяться речі та ідеї, та навіщо взагалі подвоювати суще на
те, що наявне перед нами, та на те, що за змістом є тим же самим, проте приховане за наявним. За
Арістотелем же, який виступив саме проти подвоєння сущого, річ та Єдине тотожні. Тому розуміння
сущого, за Арістотелем, вимагає не сходження від речей до їх вічних сутностей, а дослідження будови
речей, з'ясування їх причин та функцій. реально бути для Арістотеля тотожно тому, щоби із чогось
складатися та певним чином діяти. Зазначений підхід, як це неважко зрозуміти, більш прийнятний
для науки, ніж платонівська концепція. Справжнє буття, за Арістотелем, є не єдине, а загальне та
необхідне як у світі, так і в наших знаннях. Знаючи загальні причини та початки всього сущого, ми й
будемо знати сутність буття.

2.Вся історія індійської філософії - це безперервний діалог з традицією. У культурі сучасної Індії є риси
будь-якого періоду історичного минулого. Зв'язок старого і нового, співіснування найдавніших релігій
і науки - невід'ємна частина духовного життя Індії, її світогляду та її філософії. Аспект часу в історії
філософської думки Індії завжди відігравав лише підпорядковану роль.

Тому немає історії індійської філософії, а будь-яка історична періодизація розглядалася як умовність.
Але філософія залишається невід'ємною частиною життя індійця - завжди сучасною і завжди
життєвою. Усі давні школи філософії, як і раніше, мають послідовників, для яких традиція - не тільки
частина культури мислення, а й способу життя. Міфи і перекази, прозріння пророків і натхненна
поезія вед - усе це не розповіді минулого, а живий досвід, актуальний для кожного покоління.

Ведична традиція - джерело індійської філософії

Традиційно в історії індійської філософії виділяють кілька періодів. Це Ведичний період (1500-600
роки до н. е.), що охоплює епоху розселення індоарійських племен і поширення їх культури. Сюди
належить і виникнення Вед, Брахманів і Упанішад. Другий період - Епічний (600-200 роки до н. е.) -
створення філософських систем, названих «даршан». Третій період - створення сутр, канонічних
творів, що викладали суть того чи іншого філософського вчення (починається з осмислення текстів
Упанішад). Лаконічність сутр породила велику коментуючу літературу бхаш'я,. що тлумачила ідеї
основоположників філософських систем. Бхаш'ї - форма розвитку індійської філософії аж до XIX ст.
Четвертий період - реформування класичної філософії Індії (XIX ст.). Сформульовані тоді ідеї створили
теоретичні передумови сучасної індійської філософії.
Один з пам'ятників теоретичної думки Індії - веди (веди буквально - знання) складені мудрецями
приблизно в середині І тисячоліття до н. е. Чотири збірники вед (Самхіти) містять гімни (мантри або
сукти) і звертання до богів, давні міфи і перекази, правила молитов і жертвопринесень. У ведах
відображені і перші філософські елементи пізнання природи і місця людини в навколишньому світі і
природі.

Найдавніша з ведичної літератури «Рігведа» - веда гімнів - має найбільший філософський інтерес.
Збірники «Самаведа» (веда мелодій), «Яджурведа» (веда жертвопринесень) і «Атхорваведа» (веда
заклинань) містять в основному гімни Рігведи, розташовані у той чи інший спосіб, зручний для їх
виконання під час жертвопринесень. У Рігведі, наприклад, є більше тисячі гімнів. Самаведа має 1549
гімнів, 75 з яких нові, а інші зустрічаються у Рігведі. Більшість гімнів Яд-журведи і Атхарваведи також
запозичені в Рігведі.

Пізніше Самхітів виникають брахмани. Брахмани - це коментарі до вед, складені жерцями-

брахманами. У кожної з вед свої брахмани, що містять керівництво та опис ведійських обрядів,
жертвопринесень, перекази про богів, епічних героїв, царів та ін. Найвідоміші брахмани - Шатападха,
Гопадха, Айтарея. Останнім літературним твором ведійського періоду є Упанішади - завершення вед
(веданта).

Термін веданта пізніше мав широкий зміст і означав ідеї упанішад системи веданти. Упанішади, по
суті, це відображення найвід-вертішої таємниці вед, свого роду філософія вед, «Старий заповіт»
індійської теоретичної думки. Термін Упанішад означає «те, що наближає людину до учителя» (або
до Бога). На відміну від звичайних молитов і гімнів, доктрини Упанішад відомі лише таємничістю, їх
таємний зміст гуру розкривали відібраним учням. У деяких випадках Упанішади називалися також
Аран'яками - лісовими трактатами. Це значення Упанішад зумовлене самою організацією релігійного

життя, продиктованою брахманізмом.   

Для вивільнення від земних пристрастей і оволодіння істинним знанням людина мала пройти чотири
сходинки життя: період релігійного учнівства (брахмачар'я), життя домогосподаря (гархаст'я),
самітництво (ванпрастха) і аскетизм (санн'яспі). Хлопчик приходить у дім до учителя, де освоює
першу сходинку релігійного життя і здобуває знання. У дитинстві вивчаються Самхіти. У юнацтві -
одружується і стає сім'янином.

Щоб як слід виконувати ритуали, що необхідно робити господарю дому, сім'янин має вивчити
брахмани. Виховавши дітей, сім'янин, господар поступово відходить від мирських справ і,
усамітнившись у лісах, веде життя одинака. У роздумах про зміст буття людина вивчає Упанішади і
готується до стадії аскетизму. Аскетичне життя передбачає самообмеження тілесних і розумових
можливостей. Аскет повинен жити милостиня-ми, голову має постійно голити, одяг дозволялося
носити лише жовтий. Право на проходження усіх чотирьох стадій релігійного життя мали касти
обраних - брахмани і кшатрії - двічі народжені.

Звичайно, кожному періоду життя людини призначалася певна священна книга, і кульмінаційним
моментом на шляху досягнення духовної зрілості ставало вивчення Упанішад - ведопатшади,
таємниці вед. В індійській релігійно-філософській традиції Самхіти, Брахмани та Упанішади
розглядалися як тлумачення божественного одкровення і пізніше об'єднані спільною назвою веди.
Веди, у широкому розумінні, є винятковим джерелом натхнення всього дальшого розвитку
філософської думки Індії. Ідеями вед у тій чи іншій формі просякнуті всі без винятку системи
індійської філософії.

Важлива роль вед виявлялася, насамперед, у самому принципі класифікації філософських систем. Ті
системи думки, які визнавали авторитет вед, названі астиками (ортодоксальні, брахманічні), а ті, які їх
відкидали, огонастикою (неортодоксальні). До ортодоксальних належать системи: міманса, веданта,
санкх'я, н'яя і вайшешика. До неортодоксальних - переважно чарвака-локаяти, буддизм і джайнізм.
Серед ортодоксальних шкіл безпосередньо продовжують традиції вед системи міманса і веданта, що
ґрунтуються безпосередньо на текстах вед. Причому міманса розвиває ритуальний аспект вед, а
веданта - спекулятивний.

Для систем санкх'я, йога, н'яя і вайшешика веди служать лише передумовою обґрунтування досвіду
(досвіду свідомості) як власного ґрунту філософських систем. Незалежно від того, прийнята чи
відкинута позиція вед тією чи іншою філософською системою, сама проблематика, що в них
порушується, визначила загальні контури індійської філософії. Центром тяжіння виступають чотири
головних питання, що є джерелом філософського натхнення вед: що таке круговорот буття (сансара)?
Які причини сансари? Що розуміється під звільненням? Як досягти звільнення?

В Упанішадах питання набули більш розгорнутого трактування: визначені основні поняття, що стали
надбанням індійської філософії. Формуються поняття Ішвара (Творець, Атман), Пуруша (Душа,
особистість), Сат (Буття). Усі розглядаються як різні назви єдиної реальності, Бога, Абсолюту, тобто
брахмана. У «Тайтар'я упанішади» говориться: «Особливо намагайся пізнати того, з кого
народжуються живі істоти і до якого повертаються, в кого входять при загибелі, до - брахман». У
«Пуруші-сукті», відомому гімні Рігвед, така всепроника-юча реальність світу називається Пурушею, а в
«Айтарейя упанішади» - Атманом.

Брахман і все, що з ним зв'язане, оголошується Упанішадами незбагненним в рамках буденного

досвіду. Лише той, хто може зануритися у найглибші таємниці свого Я, здатний усвідомити свою
тотожність з брахманом і таким шляхом осягнути його. Пізнання безкінечної суті у собі самому -
головна умова припинення ланцюга перероджень - сансари, з якою людину зв'язує карма - закон її
індивідуального буття. Це звільнення - мукті - не означає смерть або порожнечу, а лише злиття з
брахманом і розчинення в ньому. Тотожність людини з брахманом називають Пурушею - Свободою,
Блаженством, Безсмертям або Вищою реальністю.

Світогляд упанішад з їх атмосферою розумової витонченості тривалий період не поширювався серед

мас, а визнавався для невеликої групи обраних, здатних зрозуміти ідеї. Відокремлення такого
прошарку інтелектуалів у стародавньоіндійському суспільстві зв'язується в індійській філософії із
самостійним розвитком філософської думки.

Індуїзм є однією з найдревніших відомих організованих релігій – її священні писання датуються з

1400 по 1500 рр. до н.е. Він також є однією із найбільш багатогранних і складних релігій, що має
мільйони богів. Індуїсти дотримуються широкого спектру ключових вірувань і розділені на багато
різних сект. Хоча це третя за величиною релігія в світі, індуїзм зосереджений, в основному, в Індії та
Непалі.

Ключовими текстами індуїзму є Веди (вважаються найважливішими), Упанішади, Махабхарата та

Рамаяна. Ці твори містять гімни, заклинання, філософські роздуми, ритуали, вірші й оповідання, на
яких індуси засновують свої переконання. Інші тексти, що використовуються в індуїзмі, включають
Брахмани, Сутри та Араньяки.

Хоча індуїзм часто вважається політеїстичною релігією, що поклоняється близько 330 мільйонам
богів, вона також має одного «верховного бога» – Брахму. За їхніми віруваннями, Брахма присутній у
кожній частці дійсності та буття всього Всесвіту. Брахма є безособовим і непізнаваним та існує у трьох
різних формах: Брахма-Творець, Вішну-Хранитель і Шива-Руйнівник. Ці «грані» Брахми також відомі
багатьма іншими втіленнями кожної із них. Узагальнити індуїстську теологію складно, тому що різні
школи індуїзму містять елементи майже кожної теологічної системи. Індуїзм може бути:

1) моністичним – тільки одна річ існує, школи Шанкари

2) пантеїстичним – тільки одна божественна річ існує, тому Бог є ідентичним світу, брахманізм
3) панентеїстичним – світ є частиною Бога, школа Рамануджі
4) теїстичним – лише один Бог, відмінний від творіння, бхакти-індуїзм
4 благородні істини буддизму.

Перша благородна істина буддизму стверджує: "В світі існує страждання". Народження –

страждання; захворювання – страждання; смерть – страждання; смуток, плач, горе, нещастя і відчай –
страждання; розлучення з коханим – страждання; неодержання пристрасно бажаного – страждання".
Варто зауважити, що таке твердження не є прикладом негативного мислення. Будда розглядає
страждання як відправний момент, а не як остаточний висновок.

Друга благородна істина буддизму наголошує: "Причина страждань – у бажаннях". Але Будда

говорив не про всі бажання, а егоїстичні, що ґрунтуються на неправильному баченні людиною самої
себе та навколишнього світу, що й призводить до страждань.

В третій благородній істині зазначається: "Для того, щоб припинити страждання, потрібно

припинити устремління". Отже, щоб уникнути страждань, потрібно загасити всі свої бажання,
позбутися всіх прагнень. Але, оскільки у світі, в сансарі, відбувається постійне перевтілення душ, то
разом з душею в нові перевтілення переходять і бажання та продовжуються нові устремління.
Законом перевтілення, законом карми, людина приречена на те, щоб постійно перебувати
(крутитися) в колесі сансари.

Четверта благородна істина проголошує: "Шлях приборкання устремлінь та виходу з сансари

указав Будда". Це благородний восьмеричний шлях спасіння, дотримуючись якого можна досягнути
найвищої мети – позбутись страждань, випасти з колеса сансари та поринути у нірвану. Шлях
спасіння (вчення) передбачає вісім основних настанов:

3. Виникнення і розвиток давньокитайської філософії припадає на VI—III ст. до н. е. Цей історичний

період вважають золотим віком китайської філософії, коли сформувалися провідні філософські
школи — даосизм, конфуціанство, моїзм, легізм, натурфілософія, які помітно вплинули на розвиток
китайської філософії, були сформульовані традиційні для китайської філософії проблеми, поняття і
категорії.

Давньокитайські мислителі цікавились в основному соціально-політичною та етичною

проблематикою: питаннями управління державою, відносинами між різними соціальними
прошарками, між людьми, батьками і дітьми. Менше уваги вони приділяли онтологічній і
гносеологічній проблематиці.

Уже наприкінці III ст. до н. е. стабілізувалась сильна централізована держава з деспотичною владою,
в якій не залишилося місця для вільного індивіда і де про інтелектуальну свободу не могло бути й
мови. Давньокитайські  мислителі цікавились в основному соціально-політичною  та  етичною
проблематикою: питаннями управління державою, відносинами між різними соціальними
прошарками, між людьми, батьками і дітьми. Менше уваги вони приділяли онтологічній і
гносеологічній проблематиці.

Зміна традиційних общинних суспільних відносин на основі економічного прогресу, поява грошей,
розвиток наукових знань (в першу чергу в галузі астрономії, математики, медицини) створили умови
для розвитку філософії.

Одні китайські  школи  (конфуціанство, моїзм, легізм) займалися переважно соціально-політичною і

моральною проблематикою, інші (даосизм) більше переймалися ставленням людини до природи,
виводили моральну поведінку із законів природи.

Філософія Стародавнього Китаю має ряд особливостей, які визначаються спеціфікою розвитку

суспільних відносин держави, і це насамперед чиновницько-бюрократична система в Китаї, яка
сприяла збереженню традиційних релігійно-міфологічних уявлень у формуванні перших
філософських течій. Це, в свою чергу, обумовило перевагу у світогляді Китаю релігійно-етичної
проблематики над науково-теоретичною, ідеалізму над матеріалізмом.

Особливості філософії Стародавнього Китаю:

 1. Нечітке розмежування між міфологією та філософією, релігією та філософією - даосизм і
конфуціанство в Китаї, виникнувши як філософські системи, трансформувалися в релігійні
течії.

2. Домінування соціально-етичної проблематики.

3. Китайську культуру вважають інтравертною — спрямованою на оволодіння внутрішнім світом.

Огляд розвитку філософських уявлень стародавніх цивілізацій дозволяє зробити висновок про
тривалість цього процесу. Філософська думка поволі звільнялась від міфологічних уявлень. З самого
початку процесу виникнення філософії матеріалізм та ідеалізм заявляються одночасно.

Найвпливовішим ідеалістичним напрямом, які виникають VІ-V ст. до н, е, зберігає своє значення

протягом тисячоліть аж до наших днів, було філософське вчення видатного мислителя
Конфуція ./551-479рр. до н. е. яке отримало назву конфуціанства. В його викладі конфуціанство
становило етико-політичне вчення, в якому центральне місце посідали питання природи людини, її
етики та моралі, життя сім’ї та управління державою. Проблеми космогонії, антології, гносеології,
логіки були в стані започаткування.

Характерною рисою вчення Конфуція є антропоцентризм. В центрі уваги його вчення перебувають
проблеми людини. Він розробляє концепцію ідеальної людини, благородного мужа не за
походженням, а завдяки вихованню в особі високих моральних якостей та культури.
Фундаментальним поняттям вчення Конфуція є поняття - "жень" - гуманність.

"Жень" визначає відносини між людьми, пропагує любов до людей, повагу до старших за віком або
вищих за соціальним становищем. Згідно з принципом "жень" правителі держав повинні бути
мудрими, подавати підлеглим приклад особистої високоморальної поведінки, по-батьківськи
піклуватися про них. Особливе місце у вченні Конфуція займає концепція "сяо" - синовньої поваги до
батьків. Велику увагу він приділяв "юе" - музиці, найкращому засобу вдосконалення людини, а
найголовнішу роль відводив "лі" - етикету - правилам благопристойності, які покликані регулювати
поведінку людини в різних життєвих ситуаціях. Важливе місце у конфуціанстві займає концепція
"чжен мін" -"виправлення" імен, тобто приведення речей у відповідність з їх назвами.

З точки зору Конфуція життя та смерть визначаються долею, а багатство та знатність залежать від
неба. "Небо" - це прабатько світу і найвища духовна сила, що визначає суть природи та людину.

Конфуціанство — етико-політична концепція, яка істотно вплинула на розвиток філософії Китаю.

Засновником конфуціанства — етичної філософсько-релігійної доктрини — є Конфуцій, який жив і

проповідував своє вчення в епоху «боротьби царств». Конфуціанство вважається духовною основою
китайського суспільства. Мудрець Кун Фуцзи (справжнє ім'я Конфуція) є водночас і виразником
китайської моральності (він висловив те, що; китайці на рівні стихійної свідомості вважали істиною),
став її творцем, оскільки надав їй чітких канонічних форм.

Конфуціанство — філософське вчення, яке проголошує верховенство добра у світі, захищає

непорушність установлених небом суспільних норм.

Конфуцій створив оригінальне етико-політичне вчення, яким керувалися імператори Китаю як

офіційною доктриною практично протягом усієї подальшої історії Піднебесної, до завоювання влади
комуністами.

Основні поняття конфуціанства, що утворили фундамент цього вчення, — це «жень» (гуманність,

людяність, людинолюбство) і «лі» (шанобливість, церемонії). «Лі» охоплює широке коло правил,
які, по суті, регламентують усі сфери життя суспільства — від сім'ї до державних
стосунків. «Лі» (правило, норма, ритуал, церемоніал) посідає важливе місце у вченні Конфуція.
Неухильно дотримуватись усталеного «лі» — одна з  головних  вимог конфуціанства. Без «лі» не
може існувати держава.
Основне місце в конфуціанстві займали проблеми природи людини, її моралі та етики, життя сім'ї,
управління державою. Конфуцій учив, ніби поведінка людей, їх суспільний статус залежить від неба,
вищої духовної сили, яка, разом з тим є частиною природи. Моральні норми, за Конфуцієм, теж
залежать від неба.

Конфуціанська етика передбачає верховенство добра, закликає жити за настановою «Не роби людям
того, чого не бажаєш собі, і тоді в державі та сім'ї до тебе не будуть ставитись вороже».

Великого значення надавав Конфуцій вихованню і навчанню, зводячи їх до осягнення і засвоєння

етико-політичних норм і вимог. Державна влада, на його думку, має користуватися довір'ям народу.
Правителі мають особистим прикладом повчати народ своєї країни.

У висловлюваннях Конфуція значна увага приділена питанням державного управління, настановам,

як стати гарним чиновником. У його поглядах на ці питання простежується підхід чиновника, адже
сам Конфуцій певний час був державним службовцем в одному із царств. Конфуціанство в Китаї
називалось «школою службовців». Воно, по суті, було ідеологією чиновників, літераторів, істориків,
які належали до особливого соціального стану китайського суспільства.

Засновником даосизму — другої за значенням течії у філософії Китаю — є Лао-цзи, якому

приписується авторство трактату «Дао де цзін». Якщо конфуціанство в основному звернуте до
суспільної проблематики, то даосизм зосереджується на природі, світі. Основним його поняттям є
дао — шлях, доля, природна закономірність, всепороджуюча порожнеча, невидиме, яке наявне у
видимому. Воно позбавлене форми, перебуває в безперервному русі. «Перетворення невидимого
(дао) безкінечні.

Даосизм був першою філософією матеріалістичного напряму в Китаї.

Даосизм займається питаннями філософської картини світу у його абстрактно-філософському

категоріальному аспекті - проблеми буття, небуття, становлення, єдиного, того, чого багато і т.п.,
роблячи з цього висновки про те, яке повинно бути суспільство та поведінка людини. Даосизм
зосереджується на природі, світі.

Основним його поняттям є дао — шлях, доля, природна закономірність, всепороджуюча

порожнеча, невидиме, яке наявне у видимому. Даосизм — філософське вчення, згідно з яким
природа і життя людей підпорядковані загальному божественному законові дао.

Засновником даосизму вважається Лао-цзи /УІ-У ст.до н.е./, якому приписується авторство трактату

«Дао де цзін». Але, бажаючи підняти престиж даосизму у боротьбі з конфуціанством, послідовники
даосизму оголосили своїм засновником легендарного героя Хуанді /697-598 р. до н. е./. Даосизм
наголошує на діалектичній ідеї загальної рухомості і мінливості світу.

Дао - це шлях, надбуття, це єдине, вічне і безіменне, безтілесне і безформне, невичерпне і безкінечне
у русі; воно - основа всього сущого.

Життя природи і людини підпорядковане не волі неба, як було прийнято в конфуціанстві, а

всезагальному закону "Дао". Згідно з цим законом будь яка річ, досягши певного ступеня розвитку,
перетворюється на свою протилежність.

Даоси вчили беззастережної підпорядкованості всієї життєдіяльності людини закону "дао",

неможливості /морально і фізично/ діяти всупереч "дао".

Як філософська доктрина даосизм порушує проблему справжнього, відмінного від видимого буття,
поділяє світ на невидиме дао і видимий, створений ним світ речей.

Теоретик даосизму Ян Чжу проголошував принцип себелюбства ("все для себе"), високо цінував

земне життя, визнавав природність пристрастей і насолод, заперечував віру в безсмертя.
4. Початок античної філософії пов'язують з представниками мглетської школи  (VI ст. до н.е.), що
виникла в місті Мілеті -Фалесом, Анаксімандром, Анаксіменом.  Вони уявляли першооснову буття в
конкретно-речовій формі. Фалес стверджував, що першооснова всього сущого - вода; Анаксімен учив,
що основою світу є повітря - ефір, що насичує всі істоти і з якого походить світ; Анаксімандр вважав
початком всього існуючого первинну матерію - «апейрон», котрий є безмежним, невизначеним не
ті.т-ькн у просторі, а/Іе й у часі.

Вказуючи на матеріальну основу буття, Геракліт  Ефеський говорить про нескінченність матерії, що

не твориться і не знищується. Він вважав, що все виникає з вогню,  що закономірно спалахує і
закономірно згасає. Геракліт сформулював поняття про взаємоперетворення і
боротьбу протилежностей  як внутрішнього джерела постійної плинності явищ. Він був засновником
стихійної діалектики давньогрецьких мислителів, Ідо виникла на ґрунті загального споглядання
природи. Геракліт підкреслював, що всі властивості й стани світу релятивні,  зазначав про відносність
понять.

У кінці VI ст. до н.е. виникає Піфагорійський союз, заснований видатним

математиком Піфагором.  Союз мав свій спосіб життя, що визначав ієрархію цінностей. На перше
місце в житті піфагорійці висували Іірекрасне, на друге - корисне, на третє -приємне. Піфагор
стверджував, що саме «мудре» - число, бо воно володіє речами, моральними й духовними якостями.
«Земний порядок» має відповідати «небесному». Підґрунтям світу є числа,  котрі і створюють
космічний порядок. Одиниця - основа всього, лінії створює двійка, поверхні - трійка, а тіла -четвірка.
Числа є самостійними сутностями. Священною дека дою є число 10, тому що це подоба Всесвіт)' з
десятьма небес ними сферами і десятьма світилами. ;

2 Досократичний етап античної філософії.

Опонентами Геракліта у дискусії «плинних» та «нерухомих» стали елеати  Ксенофан, Пар.ченід,

Зенон.  Світ вони сприймали як вічне нерухоме ціле. Парменід у поемі «Про природу» вказував, що
єдине все - без кінця, не рухається, однорідне, не було в минулому його, не буде в майбутньому, але
все - в сучасному. Буття для Парменіда  єдине і нерухоме. Всесвіт має для нього вигляд однорідної
твердої кулі. Ксенофан  виступив проти багатобожжя, висловлював атеїстичні думки у своїх віршах,
зазначаючи, що якби руки мали бики, леви або коні, якби писати, наче люди, вони могли що
завгодно,- коні коням би богів сподобили, образ бичачий дали б безсмертним бики. Гносеологічні
висловлювання Ксенофана - перша в історії грецької думки постановка питання про можливості й
межі пізнання. Вищим і абсолютно вірогідним знанням, за Ксенофа-ном, володіє тільки Бог. Людське
знання не виходить за межі суб'єктивної думки і має імовірний характер.

Зенон  говорив, що рух (реальність) та множина (почуття, сприймання) призводять до суперечностей

(апорій). Якщо припустити існування руху, то, за Зеноном, виникають невирішу-вані суперечливості.
Зенон висунув п'ять спростувань руху у своїх апоріях  (апорія - трудність, спантеличеність). Перша апо-
рія формулюється просто: «рухоме не рухається ні в тому місці, де воно є, ані в тому, де його немає».
Друга апорія «Дихотомія» твердить, що рух не може закінчитися, оскільки, перш ніж досягти
кінцевого пункту, необхідно пройти половину шляху, але перш ніж досягти цієї половини, необхідно
пройти «половину половини» і так без кінця. Отже, і рух не може не тільки скінчитися, але й початися.
Третя апорія «Ахілл і черепаха» говорить, що швидконогий Ахілл ніколи не наздожене черепаху,
оскільки, перш ніж він подолає відстань до черепахи, вона вже проповзе якусь, хай невелику
відстань. Випущена з луку стріла непорушна, в будь-який момент займає певне місце. Та хіба можна
отримати рух із суми спокою? Зенон у своїх апоріях зафіксував суперечливість руху.

Засадами всього сущого, «коренями всіх речей» Емпедокл  оголосив чотири стихії -  землю, воду,
повітря і вогонь. Вони незмінні і не зводяться одне до одного. Все ж останнє змінне, є сполученням
цих стихій. У своїх поемах - «Про природу» й «Очищення» - він називав їх Любов'ю (Дружбою) і
Розбратом (Ненавистю, Ворожнечею), завдяки їм описував притягання і
відштовхування. Космогонія  Емиедокла будується як безмежне чередування «любові» або
«ворожнечі». У центрі уваги Анак-сагора  -  питання про перетворення  одних речей у якісно інші.
Згідно з Анаксагором вся природа -  це безмежна множина вічних, дрібних, різноякісних часток,
котрій він сам називав «зерном речей», а пізніше - гомеомеріями. Вони рухаються і впорядковуються
деяким космічним розумом (нус), що існує незалежно від матеріальних часток (зерен): «м'ясо
складається з частинок м'яса, кістка - з кісточок»..

Левкіпп  вперше висунув атомістичне  вчення. Можливо, він обмежився тільки усним викладенням
свого вчення, хоч йому й приписується авторство творів «Великий діакосмос» та «Про розум». Твори
Левкіїша і Демокріта вже в IV ст. до н.е. були об'єднані й пізніше одержали назву «Согриз
Оетокгісеит». Демокріт  вчив, що весь світ, у тому числі й наша земля, і всі предмети, і люди, і
тварини складаються з найдрібніших частинок - атомів,  однакових за речовиною, але різних за
своєю формою і розміром. Згідно з цим вченням, атом - найменша частинка вічної і незмінної матерії,
яка далі не може поділятися. Він вважав, що, трясучись на всі боки, атоми зіштовхуються і створюють
вихорі. Демокріт вказував, що у Всесвіті існують лише атоми у вічному русі і порожнеча;
зіштовхуючись під час свого руху, атоми утворюють найрізноманітніші сполуки, що презентують усе
розмаїття речей у Всесвіті. Ці речі існують доти, доки не розпадуться сполуки атомів. Душа -  це теж
сполука особливих атомів, що найбільш рухомі й подібні атомам вогню.

Важливими були також розробки Демокріта для теорії пізнання. Він вважав, що існують предмети «за
істиною» (об'єктивно)  і «за враженням» (суб'єктивно);  у враженні існує теп-

ле, солодке, а в дійсності є тільки атоми і порожнеча. Мудрість, за Демокрітом,- у тому, щоб осягнути
те, що лежить в основі сущого, у дійсності, у глибині явищ, на «морському дні». «Враження» теж
відображає існуючу реальність, але лише ЇЇ тимчасові виявлення. Існують два роди пізнання:
«темний» (за допомогою почуттів) та «істинний» (завдяки розуму). Саме тоді, коли сваряться розум і
почуття, і народжується істина. Демокріт розробив теорію «витікання», згідно з якою пізнання
можливе тільки завдяки тому, що з предметів «витікають» і впливають на органи чуття образи
предметів.

Суспільні й політичні умови в Греції V ст. до н.е., особливо в Афінах та інших демократичних полісах,
викликали потребу в опануванні красномовством - мистецтвом переконувати, слу хачів і
співрозмовників. Охочих оволодіти цим мистецтвом і знаннями навчали за плату мандрівні вчителі
мудрості - со фісти.  Вони навчали мистецтва красномовства (риториці), мистецтва суперечки
(еристиці) та мистецтва доказу (діалек тиці). Представник софістів Протагор  учив, що «людина
є . мірою всіх речей»,  тобто речі самі по собі не мають ніяких вла- :• стивостей, а набувають
властивостей залежно від відношення їх до людини. Горгій  проводить три тези: 1) нічого не існує; 2)
якщо щось і існує, то його не можна пізнати; 3) якщо це і мож на пізнати, то його не можна передати і
пояснити іншому. Для його скептицизму характерна маніпуляція з мовою, з  її логіч ною і
граматичною структурою.

5. Філософія почалася з намагання пояснити Космос із нього самого. Тому логічно, що вихідною
ідеєю, з якої починається історія філософії, стала ідея пошуку першооснови всього сущого в самій
природі.

Найдавніша з відомих нам філософських шкіл виникла в м. Мілет, розташованому в Іонії (Мала Азія).
Засновником її вважається Фалес, (сер. VІ ст. до н.е.). Головна проблема, яку поставив мислитель –
пізнання будови світу. «Роздумуючи над будовою світу Фалес не міг не прийти до необхідності знайти
один загальний початок, первинний факт, субстанцію, відносно якої всі інші предмети є
лише формами її прояву. Спостерігаючи навколо постійні зміни, - народження і смерть, зміни форми,
величини, стану – він не міг прийняти ні однієї з цих мінливих форм буття за сутність. Тому є
закономірним його питання: де ж та незмінна сутність (буття), що має мінливі форми, одним
словом, де початок речей? Сама постановка цього питання означала відкриття ери філософського
дослідження.» - підкреслював англійський філософ Д. Льюіс.
Фалес прийшов до переконання, що першоосновою світу є вода. З неї все виникає і все на неї
перетворюється шляхом «згущення» або «розрідження». «Ймовірно, що він вивів ці погляди з того
спостереження, що їжа всіх істот волога і що власне тепло народжується з води і живе за її рахунок, а
те, з чого (все) виникає – це (за визначенням) і є основою всіх речей»- писав про концепцію Фалеса
Арістотель.

Учень Фалеса Анаксімандр (VI ст. до н.е.) піднявся до думки про абстрактний характер першооснови.
За принцип всіх принципів, початок усіх початків він прийняв "апейрон", тобто безмежне, але тілесне.
Філософ підкреслив відсутність у першооснови визначеної якості. Безпочатковий, без’якісний,
безмежний апейрон уявляється як початок усього іншого. Узагальнюючи матеріальне, Анаксімандр
підійшов до філософської ідеї безконечності, що складається з ідей безмежності (відсутності
просторових меж) і вічності (відсутності часових меж). Світ базується на динамічній рівновазі
протилежностей – гарячого і холодного, темного і світлого. Протилежності змінюють одна одну згідно
«космічній справедливості». Філософ заперечував ідею Фалеса, що Земля є диском, що покоїться на
воді. Анаксімандр доводив, що Земля має циліндричну форму і непорушно перебуває в центрі
Космосу. Він перший у світі висловив здогадку про зародження життя у воді, про розвиток людини з
тваринного світу: «… спочатку людина народилась він тварин іншого виду».

Анаксімен, учень Анаксімандра, (585-525 рр. до н.е.) бачив основу світу в повітрі. Він підкреслює, що
воно є безформна, безкінечна, необмежена першооснова, що знаходиться у постійному русі. Тому
повітря постійно змінюється, з нього все виникає і до нього все повертається. Все утворюється з
повітря шляхом згущення і розрідження. Ущільнюючись, повітря перетворюється в воду, землю,
камінь, розріджуючись – у вогонь. А вже з цих елементів виникають всі речі світу. Земля, Місяць,
Сонце, зірки ширяють у повітрі. Повітрям, подмухом повітря є душа людини.

Крім Мілету, значним філософським центром Іонії був Ефес. Засновником філософської школи був
Геракліт (544-470 до н.е.). Він походив з царського роду, але відійшов від політичного життя і
повністю присвятив себе філософії. Провідними у його вчення залишаються проблеми першооснови,
всезагального закону, якому підлягає порядок речей у світі. Філософ зосереджує увагу на такому
аспекті першооснови, як мінливість.

Першоосновою Геракліт вважає вогонь. Вогонь виступає як символ безперервної змінності,

динамічності світу. «Вічно живий вогонь, що рівномірно спалахує, рівномірно згасає»- з нього все
виникає, до нього все повертається. З вогню виникають і матеріальні речі, і душі речей і людей.
Виникнення, розвиток, зникнення відбуваються не хаотично, а впорядковано, згідно «Логосу» -
всезагальному закону, що визначає вічний порядок речей. Геракліт у ідеї Логосу виразив уявлення
про закономірність, що панує у світі.

У вченні Геракліта найяскравіше проявляються притаманні ранній грецькій

філософії діалектичні тенденції. Треба відмітити, що ідеї про мінливість світу з’являються вже у
філософів мілетської школи. Але тільки Геракліт надав ім. цілісну, абстрактно-узагальнену форму.
«Все тече, все змінюється» ( панта реи) – головний принцип його вчення. Ідею про динамічну
мінливість світу Геракліт вперше поєднав з вченням про єдність і боротьбу протилежностей.
Протилежності є всезагальні, виступають як основа існування і гармонії Космосу. Філософ пояснював
буття як безперервний процес руху і зміни, породжений єдністю і боротьбою протилежностей.

Пізніше, наприкінці УІ- початку У ст.до н.е., одним з впливових центрів філософії стає м. Елея.
Філософи елейської школи - Парменід, Зенон, Ксенофан на противагу діалектичним поглядам
Геракліта і мілетської школи висунули вчення про незмінну сутність буття, ілюзорність змін,
відносність руху. Парменід уперше, замість поняття першоречовини, запропонував поняття буття як
єдність, цілісність сущого. Цим він поклав початок онтології – вченню про буття. У поемі « Про
природу» філософ ставить питання про буття як таке:

Буття існує. Ознак цього багато:

Не виникає воно і не гине ніколи.

Цілісним є, однорідним, сталим і вічним.

Парменід відокремлює філософське, раціональне і побутове, чуттєве пізнання. Філософське пізнання

дає знання істинної сутності речей. Істиною, підкреслював Парменід, є поняття буття. Буття є тим, що
існує. А це визначення відноситься до всього в світі – все існує і все є буттям. Воно не виникає, не
знищується, є вічним, самототожнім. Думка завжди є буттям. Тому людина, наголошував Парменід, у
філософському пізнанні може охопити універсальну цілісність світу. Елеати ототожнювали думку і
предмет думки, підкреслювали їх єдність. Небуття немає, отже немає й пустоти, простору,
відокремленого від речовини. Світ сприймався як цілісність, суцільність, де множинність має
ілюзорний характер.

З цими ідеями пов’язані апорії Зенона про неможливість руху. В апорії «Ахілл і черепаха» доводиться,
що швидконогий Ахілл ніколи не наздожене черепаху. Тому що коли він досягне того місця, де була
черепаха, вона встигне пересунутись на деяку відстань вперед, і так до безкінечності. За допомогою
апорій Зенон прагнув довести, що буття є єдиним і непорушним. Рух не можна уявити собі без
протиріч, тому його неможливо охопити розумом. Це була перша спроба у філософії показати
різницю чуттєвого і раціонального пізнання, логічно осмислити поняття континууму. Зенон вперше
поставив питання про проблеми безперервності і безкінечності. Філософ ввів поняття актуально
безкінечного, тобто припустив складеність величин з безкінечної кількості актуально даних
елементів.

В УІ-У ст.. до н.е. важливими осередками філософської думки були і грецькі поліси в Південній Італії
та на о.Сицилія.

Піфагор (572 – 480 до н.е.) заснував в м. Кротон (Південна Італія) релігійно-філософський

піфагорейський союз. Філософ і його послідовники розглядали філософію як єдність пізнання і
морально-релігійного способу життя. Необхідним для досягнення мудрості, вдосконалення душі
Піфагор вважав пізнання гармонії світу. Вона виражається в музичній гармонії, чисельних
відношеннях. Тому початок всього сущого, причину, що визначає його розмаїття, Піфагор вбачав у
числі – "Все є число". Число виступає як першооснова, що складається з двох елементів – парних і
непарних. Їх узгодження утворює порядок – Космос. Світ, вважав мислитель, побудований на основі
числових пропорцій і є гармонійним. Піфагор розвинув принципи раціонального типу мислення;
відкрив, що в основі світу лежить математична регулярність; запровадив сам термін „філософія” –
любов до мудрості.

Емпедокл з Агрігенту (Сицилія) (484-424 до н.е.) намагався узгодити ідеї Парменіда про вічність і
незмінність буття з ідеями Геракліта про динамічну мінливість світу. Він розглядав першооснову як
множинну, що складається з чотирьох першоелементів: вогню, повітря, води і землі. Самі
першоелементи є вічні і незмінні. Об’єднуючись і роз’єднуючись, вони утворюють все у світі.
Домінування одного з них зумовлюють якісні особливості речей. Внаслідок дії таких рушійних сил, як
любов і ворожнеча, все у світі перебуває в процесі поєднання і розпаду, виникнення і зникнення.
Емпедокл розвинув ідею про множинний характер першооснови, поєднав ідеї про незмінність буття з
мінливістю світу, що сприймається чуттями і мислиться розумом. Він перший висловив думку про
величезну швидкість світу, пояснив затемнення Сонця проходженням Місяця між Землею і Сонцем.

Але пошуки першооснови серед природних стихій заводили в логічній глухий кут - першооснова не
може бути частиною природи, оскільки те, що пояснюється (тобто природа), точніше її частина, не
може бути принципом пояснення, яким має бути першооснова.

Демокрит з Абдер (Мала Азія) (460-370 рр. до н.е.) розвиває ідею множинності першооснови,
закладену вже у Піфагора та Емпедокла, подолавши ті труднощі в її розумінні, які були в елеатів. За
першооснову Демокрит прийняв "атом" (у перекладі з грецької -"неподільний"). Під атомом він
розумів матеріальну першооснову і сутність речей. Вони не мають ні початку, ні кінця, завжди були, є,
будуть. Тому світ, казав Демокрит, є вічним і безкінечним в просторі і часі. Всесвіт містить безмежну
кількість частинок-атомів, які відрізняються розміром, формою, положенням. Атоми рухаються
прямолінійно в порожнечі під впливом необхідності. Оскільки вони мають гачки, ними атоми
зчіплюються між собою, утворюючи різноманітні тіла, що складаються з атомів та порожнечі. Якості
тіл визначаються положенням атомів. Величезна кількість сполучень атомів утворює величезну
кількість різноманітних речей, в чому й виявляється багатоманітність, множинність буття і разом з тим
його сутності. Атом розуміють як єдність матеріального й ідеального.

Із викладеного вище можна зробити висновки, що стародавні грецькі філософи, розуміючи філософію
перш за все як раціональне пізнання світу, зробили спробу пояснення світу з нього самого,
намагалися дослідити, чим є Космос. На перший план висували проблему пошуку першооснови.
Філософи мілетської школи, Геракліт вбачали її в певній природній стихії - воді, повітрі, вогні, але
надавали їй не лише матеріального, але й символічного змісту, Вони намагалися передати
невизначену, безмежну, абсолютну основу буття, з якої утворюється весь світ. Рання грецька
натурфілософія здійснила перехід від міфологічного до раціонального осмислення буття.

6. Софісти — давньогрецькі мудреці 5-4 століть до н. е., які були мандрівними експертами з різних
предметів, включаючи ораторське мистецтво, граматику, етику,літературу, математику, та
елементарну фізику. Вони не формували якусь певну школу, але мали певні спільні інтереси.
Найвідомішими серед них були Протагор, Горгій, Антифонт,Продік, Гіппій, Лікофрон.

У давньогрецькій натурфілософії людина ніяк якісно не виділялася із природи, що не могло

задовольнити софістів, які поклали саме людину, а не атом, у якості початку всіх речей. Проте софісти
були спадкоємцями прадавньої філософії, багато хто з них були учнями натурфілософів.

Софісти були суб'єктивістами, скептиками, раціоналістами, сенсуалістами, індивідуалістами. Основою

їхнього світогляду був вислів Протагора «Людина є міра всіх речей». Їхній суб'єктивізм проявлявся в
тому, що істина не мислилася ними як щось єдине для всіх. Софісти вважали, якщо всі думають по-
різному, то й істина в кожного своя, і уявлення про прекрасне й потворне в кожного своє, і взагалі всі
поняття як філософії, так і моральності відносні.

Факт відносності всього — головна засада всього світогляду софізму. Якщо все відносно й залежить
від суб'єктивного смаку, що розуміється як єдиний критерій істинності, то виходить, що геть усе
істинне.

Вони прагнули перевести об'єктивні цінності на мову відчуттів, що приводило їх до сенсуалізму. Для
софістів те, що не підпадає під відчуття, було примарою.

Софістам був також властивий скепсис щодо можливостей людини пізнати буття.

Разом з тим неможна назвати софістів атеїстами. Вони переборювали абстрактну мудрість
натурфілософії скептично, деструктивно, не бачили у бутті ніяких об'єктивних опор для людських
культурних цінностей, для моральності, а просто перетворили його в об'єкт довільної, суб'єктивно-
ігрової активності свідомості.

Добро є те, вважали софісти, що корисно людям. Душа є почуття і більше нічого. Але, попри цей свій
сенсуалізм, софісти віддавали пріоритет внутрішньої моральності перед законом, передбачивши в
цьому філософію Сократа.

Спираючись на своє переконання про важливість мови для впливу на людей, вони здійснили
головний крок на шляху виникнення філології.

У центрі філософії Сократа — людина, але вона ним розглядається насамперед як моральна істота,
тому філософія Сократа — це етичний антропологізм. Головним предметом бесід Сократа були
питання етики — питання про те, як треба жити. Його мета — виховати в своїх учнях філософів.
Інтересам Сократа були чужі як міфологія, так і метафізика. Поставивши у центр своєї філософії
людину, Сократ стверджує, що пізнати світ людина може, тільки пізнавши себе, свою душу, вчинки, і в
цьому полягає основне завдання філософії.

Переконання Сократа в існуванні об'єктивної істини приводить його до висновку, що існують

об'єктивні моральні норми, що відмінність між добром і злом не відносна, а абсолютна.

Головним завданням філософії він вважав раціональне обґрунтування релігійно-морального

світогляду. Вважав зайвим і неможливим вивчення природи і пояснення природних явищ. За
Сократом, світ — творіння божества.

На відміну від попередніх йому матеріалістів, які шукали відповіді на питання, що стосуються людини,
перш за все, в її ставленні до природи, Сократ підкреслював значення совісті, внутрішнього голосу,
який він називав даймоніон і який був гарантією осягнення людиною істини. Даймоніон — не
суб'єктивний елемент, він має божественне походження. Згідно з Сократом, за допомогою
даймоніону боги виділяють людину і повідомляють сенс всьому у всесвіті. Сократ вважає людину
метою всього у світі. Він відкидає натурфілософію з її причинно-наслідковими зв'язками. Сократ
протиставляє їй телеологію (концепція доцільності), яка тісно пов'язана з йогоетичними принципами.

У своїх соціальних поглядах Сократ орієнтувався на ідеал давніх цивілізацій, котрі опиралися перш за
все на землеробство та воєнні дії. Учнем і послідовником Сократа став Платон, завдяки кому до нас і
дійшла більша частина Сократового вчення.

7. Наука і філософія античної Греції є тим ґрунтом, на якому виросла сучасна європейська цивілізація,
її світоглядна основа. Такі сучасні науки як логіка, фізика, геометрія, біологія, психологія, етика,
економіка, соціологія тощо мають свій початок в античній Греції.

Становлення давньогрецької філософії відбувалось в VІ – V ст. до н. е. В наступні сторіччя відбувався її

подальший розвиток. Давньогрецька філософська думка розвивається від наївно-стихійної філософії
Фалеса і Анаксімандра до значно ґрунтовніших філософських поглядів Геракліта і Піфагора. Після них
виникає вчення про атоми Левкіпа і Демокрита. Сучасник Демокрита Сократ висуває свою філософію
– етичний антропологізм, центром якої є людина як моральна істота. Також він перший підніс знання
до рівня чітких понять (дефініцій). До нього філософи, визначаючи якийсь термін, робили це стихійно.

Кульмінацією філософії періоду класичної Греції є вчення Платона і Аристотеля. Їхні філософські
погляди глибоко продумані, системні і сильно деталізовані. Платон і Аристотель є сучасниками. У 369
році до н. е. сімнадцятирічний Аристотель стає слухачем «Академії» вже широко відомого на той час
Платона і впродовж наступних двадцяти років залишається учнем Платона. Водночас, маючи свій
світогляд, Аристотель розвиває своє вчення і врешті-решт проголошує: «Платон мені друг, але істина
дорожча». Варто розглянути які погляди у філософіях Платона і Аристотеля спільні, а які
відрізняються.

В плані погляду на основу буття Платон і Аристотель є антагоністами, представляючи різні світогляди
– ідеалізм і матеріалізм.

Платон першоосновою буття вважає свідомість, яка не є породженням матерії, але сама є причиною
матеріальних форм. Світ речей, які сприймаються чуттями (тобто матеріальний світ) не є в кінцевому
підсумку реальним. Все матеріальне народжується, змінюється і врешті-решт гине. Матеріальні речі
існують лише завдяки тому, що існують їх безтілесні прообрази, які Платон називає ідеями. Ідеї вічні,
незмінні, безвідносні; вони не залежать від умов простору і часу. По відношенню до чуттєвих речей
ідеї є одночасно їх причинами, і тими зразками, за якими створені ці речі. Водночас ідеї є також
метою, до якої прагнуть істоти чуттєвого світу. Ідеєю всіх ідей виступає ідея добра як такого –
джерело істини, краси і гармонії. Ідея добра виражає безликий аспект філософії Платона, тоді як Бог-
творець – особистісне начало. Бог і ідея добра дуже близькі. Ідея добра увінчує піраміду ідей
Платона.
Першообрази усіх речей матеріального світу існують в ідеальному світі в своєму первинному,
ідеальному стані. Але їхні відображення в матеріальному світі є недосконалими.

Філософія Платона характеризується також своєрідним протиставленням душі і тіла. Тіло – смертне, а
душа безсмертна. Тіло живої істоти створене з елементів землі, води, вогню і повітря, позичених у
тіла космосу. Призначення тіла – бути тимчасовим вмістилищем душі, її рабом. Як і тіло, душу створив
Бог. Душі творяться із залишків тієї суміші, з якої Бог створив душу космосу. Індивідуальна душа
складається з двох частин: розумної і нерозумної (тобто чуттєвої). За допомогою першої частини
людина здатна мислити, а друга сприяє почуттям: завдяки їй людина закохується, відчуває голод і
спрагу, буває охоплена іншими почуттями. На протиставленні душі і тіла ґрунтується й теорія пізнання
Платона. Її суть полягає в тезі, що знання – це пригадування (анамнез) того, що душа знала колись, а
потім забула. Метод анамнезу – сходження до ідей, до загального. Але не шляхом систематизації
часткового і одиничного, а шляхом пробудження забутого знання. Найголовнішим в методі анамнезу
є мистецтво логічного мислення, філософські бесіди, запитання і відповіді тощо.

Аристотель началом буття вважає матерію і форму. Він вважає що суть буття будь-якої речі – її форма.
Все, що існує в природі, складається з матерії і форми. Матерія вічна, при цьому вона не поступається
формі. Матерія є чиста можливість, потенціал речі, а форм – реалізація цього потенціалу. Форма
робить матерію дійсністю, тобто втіленням у конкретну річ.

Не заперечуючи існування душі і Бога, Аристотель відводить їм другорядну роль. Він не вважає що
матеріальні форми створені Богом. Але все ж таки Бог вніс в матеріальний світ першооснову форм.
Душа – це здійснення можливості життя природного тіла. Аристотель розрізняє три види душі. Два з
них належать до фізичної психології, оскільки не можуть існувати без матерії. Третя душа –
метафізична. Ця метафізична душа незалежна від тіла і лише вона має здатність уявляти і мислити.
Але в кінцевому підсумку душа існує лише заради існування фізичного тіла.

8. Соціальні зміни в епоху еллінізму та Римської імперії позначились і на філософії. Її розвиток

значною мірою був зумовлений занепадом демократичного рабовласницького полісу, соціальна
упорядкованість якого тривалий час залишалась анонімною моделлю філософського мислення. В
імперії загальне (політичні справи, установи, закони) відчужується від індивіда, не залежить від нього,
тому індивід втрачає до нього інтерес. Особа замикається в собі. Зрештою, в цей період через
відчуження від загального остаточно і формується особа (і приватні інтереси). На передньому плані в
філософії опиняються проблеми етики, зокрема щастя і смислу життя. Ця обставина ще раз суттєво
змінила предмет давньогрецької філософії. Попри певну увагу філософів до проблем, пов'язаних зі
світом та пізнанням, домінуючою проблематикою стає етична, філософія змінює свій статус. Якщо
раніше вона мислилась як теоретична наука (вчення про світ), то в цей час вона постає (у стоїків) як
життєва мудрість, як навчання мудрого життя. В цій іпостасі вона дуже нагадує східну філософію, що
закономірно: подібні соціальні обставини (імперії, соціальна неусталеність) породжують подібні
мотиви.

Уже в Сократа моральна тематика вийшла на передній план. Але він і його послідовники — Платон і
Арістотель — розвивали концепції соціальної етики. Вони не бачать сенсу життя людини поза
полісом. Етичні вчення епохи еллінізму були суто індивідуалістичними. Більше того, мудреці
розглядали відхід від політичних та громадських справ як необхідну передумову доброчесного життя.

Провідними філософськими течіями цього періоду, які розглядали етичну проблематику, були
стоїцизм, епікурейство та скептицизм.

Стоїцизм  (грец. stoa — портик в Афінах, де збиралися стоїки) — напрям давньогрецької філософії
епохи еллінізму, який, зосереджуючись на етичних проблемах, проповідував незворушність,
відстороненість від бід і радощів життя.

Засновником стоїцизму був Зенон. У Давньому Римі, де стоїцизм набув значного поширення, його
представниками були Луцій Сенека (4 до н. е. — 65) та імператор Марк Аврелій (121—180). За умов,
коли соціальні катаклізми руйнують впорядкованість (розумність) життя, відбувається загальний
занепад моралі, мудрець прагне звільнитись від влади зовнішнього світу. Оскільки до світу його
прив'язують чуттєві бажання і пристрасті, то мудрець повинен навчитися гамувати їх. Стоїки
закликали мужньо переносити удари долі, не брати нічого близько до серця — ні втрат, ні успіхів.
Ідеал мудреця: свобода від пристрастей, від чуттєвих бажань (апатія). Пізнання необхідне тільки для
практичного життя. Стоїки піднялись до ідеї самоцінності особи. На їх думку, соціальний стан (цар чи
раб), походження (варвар чи грек) важать мало, головне — мудрість людини. Вона єдина по-
справжньому поділяє людей на мудреців і дурнів. Ідея стоїків щодо самоцінності особи була згодом
сприйнята християнством.

Домінування етичної проблематики характерне також для Епікура (341—270 до н. е. ), який відродив
атомістичне вчення Демокріта. На прикладі цих двох мислителів можна простежити разючі зміни, що
відбулись у духовному житті Давньої Греції протягом двох століть. Вчення Демокріта пройняте
пафосом пошуку істини. Для нього більше важить розкриття невідомої причини, ніж персидський
престол. Дух Греції, виражений в його поглядах, ще сповнений енергії й оптимізму. Філософія Епікура
(епікурейство) — породження іншої епохи. Вона є свідченням втоми, старіння культури. Природа
сама по собі не є предметом зацікавлення філософа. Природознавство потрібне тільки для того, щоб
розвіяти страхи й марновірство, які перешкоджають насолоджуватися життям. Без природознавства,
вважає філософ, неможливо знайти незатьмареного спокою. Знання природи допомагає збагнути, що
боги, якщо й існують як певні матеріальні утворення в космічному просторі, не втручаються в долі
людей. Воно позбавляє людей страху перед смертю. Атоми Епікура, і в цьому полягає його
принципове нововведення, як і особи, наділені свободою волі, вони можуть довільно відхилятися від
траєкторії. Це є ще одним яскравим свідченням того, що принцип фізичного атомізму зумовлений
атомізмом (відособленістю людини) соціальним.

Рецепт життєвого ідеалу Епікура відрізняється від стоїчного, скроєного для людей, втягнутих у вир
політичних подій, розвиток яких передбачити неможливо. Етика Епікура прилаштована для
інтелектуала-провінціала. Державу він вважає необхідним злом. Хто хоче зберегти спокій душі,
повинен відійти від громадського життя і жити усамітнено. Епікур не заперечував чуттєві насолоди,
він тільки пропагував міру в насолодах. Ідеалом мудреця є незатьмареність душі (відсутність страху,
хвилювань). Такий стан він називав атараксією. В Римі прихильником Епікура був Лукрецій Кар, поема
якого «Про природу речей» донесла до нас цілісне уявлення про погляди епікурейців.

Значного поширення в цей час набув і скептицизм.

Скептицизм  (грец. skeptikos — той, що розглядає, досліджує) — філософські погляди, які

сповідують сумнів у можливості осягнення істини, здійснення ідеалів.

Представників його характеризувало зневір'я в пізнавальні можливості людини, що було своєрідним

проявом занепаду культури. Скептики — Піррон (360—280 до н. е.) та Секст-Емпірик (200—250) —
систематизували аргументи проти пізнаванності світу, висунувши на основі цього вимогу
«утримуватись від суджень». В етиці вони, вслід за Епікуром, пропонували атараксію — стан
незворушності й незатьмареності душі.

Дещо осібно від розглянутих шкіл перебуває неоплатонізм.

Неоплатонізм  — напрям античної філософії, який систематизував учення Платона, поєднавши їх

з ідеями Арістотеля щодо єдиного абсолюту та ієрархічної будови буття.

Розквіт його припадає на III ст. — час агонії Римської імперії, поширення християнства. Неоплатоніки
спробували вибудувати щось на зразок інтелектуальної релігії. Найвідомішими представниками цієї
течії є Плотін (204— 270), Порфирій (232—304), Прокл (410—485).

Буття, за Плотіном, має ієрархічну структуру. Вищими субстанціями постають «Благо» (або «Єдине»),
Розум і Душа. «Єдине» є неподільним, позбавленим меж, йому притаманна найбільша повнота буття.
Це «Єдине» від повноти (від надлишку) буття через витікання, випромінювання (еманацію) творить
Розум. Розум у Плотіна — це платонівський світ ідей, тобто сукупність, цілісність ідей. Він через
повноту свого буття творить Душу, яка упорядковує весь видимий матеріальний світ, надає гармонії
руху небесних тіл, створює живі істоти. Душа надала матеріальному світу сенс, цінність і красу, без
чого він є мертвим. Видимий світ — тільки викривлена копія ідей Розуму. Цей світ є сумішшю
породженого розумом добра і зла, джерелом якого є неоформлена матерія. Зло, отже, не від Бога і
не від людини, але воно здатне оволодіти людиною.

Концепція неоплатоніків мала великий вплив на філософію середньовіччя і Відродження. І не тільки

на філософію. Засновники природознавства Нового часу — Коперник, Кеплер, Галілей — були
неоплатоніками, вірили в гармонію небесних сфер, орбіт планет тощо. Реалізм — течія середньовіччя
— майже повністю наслідував ідеї неоплатоніків. Вони простежуються навіть у німецькій класичній
філософії.

Особливою проблемою є відношення неоплатонізму і християнства. Деякі дослідники відзначають

вплив неоплатонізму (вчення про Єдине, Розум і Душу) на Святу Трійцю (Бог-Отець, Бог-Син, Бог-Дух
Святий) християнства.

Давньогрецька (і римська) філософія — закономірний продукт розвитку греко-римської цивілізації.

Заснована на рабській праці, ця цивілізація була приречена на занепад. Нескінченні війни
знекровлювали суспільство. Соціально-економічні та духовні чинники завели античність в глухий кут.
Закономірним наслідком розвитку античного суспільства постає особа, яка поступово усвідомлює
свободу волі. Міф як світогляд родового суспільства не міг задовольняти цю особу. Ідея невмолимої
долі, аморальні, невмотивовані вчинки міфологічних богів не вкладались у розуміння тогочасної
духовно розвиненої особи. Її світоглядом стала філософія, яка для мудреців епохи еллінізму була
чимось на зразок світської релігії — навчанням доброчесного життя. Але філософія була вчителем не
для широкого загалу. Відчувалась гостра потреба в новому світогляді. Античність вистраждала
християнство, яке стало духовною опорою оновлення суспільства.

Християнство внесло дві невідомі античності принципові ідеї — ідею любові як засади моральних
відносин між людьми та ідею моральної рівності людей (перед Богом усі рівні незалежно від стану,
нації чи статі), що відіграло принципову роль в усвідомленні людством своєї єдності. Однак
християнство не зуміло вдихнути нове життя в старіючий соціальний організм. Воно допомогло йому
достойно померти (якраз із цієї епохи й походить більшість християнських мучеників). Християнство
як духовний здобуток античності було передано новим народам — варварам, які зруйнували Римську
імперію, і запліднило нову європейську цивілізацію.