2.

Філософія Стародавнії Індії та Китаю

I. Становлення індійської філософії

 Індія завжди пишалася своєю філософією і старанно оберігала її. Тому сприйняття
індійської філософії сполучене з певною специфікою, котра, перш за все, виходить з
установки про існування нездоланного бар'єру між так званою «західною» та
«східною» культурами.
 Один з авторів даної установки, видатний швейцарський філософ і психолог XX
сторіччя К.-Ґ.Юнґ, намагався обґрунтувати цю розбіжність за допомогою відкритих
ним термінів аналітичної психології – екстраверсія та інтроверсія. «Інтроверсія, –
писав він, – це стиль Сходу, а екстраверсія – стиль Заходу. На Заході інтроверсія
сприймається як аномальне, хворобливе і взагалі неприпустиме явище. На Сході ж,
навпаки, турботливо випестувана нами екстраверсія вважається спокусою підвищеної
чуттєвості, що досягає апогею в сукупності всіх людських страждань» .
 Розподіл філософії за Східну та Західну є характерним для неісторичного підходу.
Якщо сучасний представник західної філософії спробує зазирнути у світ філософії
стародавньої Індії, десь у VI–V ст. до н.е., на своє здивування, він зустріне там майже
всі форми філософування, котрі вважає своїми власними: екзистенціальність, нігілізм,
абстрактний суб'єктивізм, стихійний матеріалізм, діалектику, феноменологію, тощо.
 Специфічною для сприйняття є і досить своєрідна стародавня індійська хронологія.
Взагалі питання про хронологію стародавнього світу дуже складне, оскільки вона
відрізняється від її сучасного розуміння: індійський образ часу – це час
феноменальний, і за своєю формою він циклічний. Точний відлік часу
підпорядкований тут іншим законам, і дуже важко сьогодні встановити не тільки дату
народження індійської філософії, але й дату життя окремих філософів. Крім того, у
будь–якому індійському філософському трактаті можуть бути викладені ідеї, котрі
виникли ще до його написання. Можливо, така хронологія є не стільки індійською
справою, скільки даниною ведичному язичництву, адже циклічність часового виміру є
характерною ознакою язичництва, і це перейшло індійцям у спадщину. Іноді для
індійців (на противагу звичній для європейця акуратності встановлення дат)
визначення дати взагалі не заслуговує уваги, бо вони переконані в тому, що людина
приходить у світ не один раз, і не один раз висловлює геніальну ідею.
 До специфіки сприйняття індійської філософії треба віднести і мовний бар'єр. Мова,
на якій викладені філософські тексти, – стародавній санскрит, тому духовність Індії в
середині XIX сторіччя відкривали не філософи, а філологи, котрі звертали свою увагу
на порівняльний аналіз індо–арійських мов, а не на філософеми.
  Спеціалісти–індологи радять починати знайомство з індійською філософією через
сприйняття специфічних і незвичних для західної ментальності термінів–ідеологем,
які складають доктринальний каркас системи:
1. Карма– закон універсальної причинності, що обумовлює людське існування.
Результат дії, висновок життя, визначає параметри наступного життя живої
істоти, котра мусить змінити життя, що скінчилося.
2. Сансара – безначальне і нескінченне чергування народжень та смертей,
кругообіг живих істот під впливом закону карми, що регулюють етичні норми
спілкування людей.
3. Майя («серпанкове покривало Майї») – загадковий процес, ілюзорна примара
реальності, котра лише видається реальністю, що породжує і підтримує
вселенський лад і в такий спосіб здійснює «безконечний рух» колеса
існування.
4. Абсолют, яким би ім'ям його не назвали: Брахман, Атман, Необумовлене
трансцендентне, Безсмертне, Непорушне, а також Нірвана.
5. Йога – спеціальний термін для позначення психотехніки; інакше її
прирівнюють до медитативної практики звільнення. Термін «медитація»
походить від латинського – meditatio, що означає роздуми.
6. Мандала – образ світу.
7. Мокша, мукті, кайвалья, нірвана – різні терміни в різних філософських школах
означають одне й те саме – звільнення.
II. Становлення китайської філософії

 Таких слів, як «філософія» і «філософ» Китай не знав довго, так само, як не знала їх
Індія. Проте китайський мудрець і не був чистим філософом. У своєму образі він
обіймає і найдавнішу форму шамана чи знахаря, і мудреця–науковця, і, в решті решт,
філософа. Тому китайський мудрець є більшим за філософа, а китайський філософ є
завжди мудрецем. Його свідомість конкретніша за усі інші форми свідомості. У
процесі становлення філософської мудрості він не може не спиратися на шаманство і на
ворожбу, однак робить він це по філософські, тобто керуючись певним знанням про
Всезагальне (Єдність). У його справі необхідно бути людиною освіченою, і тому він
повинен бути в курсі всіх сучасних йому досягнень емпіричних наук, намагаючись їх
зрозуміти в цілісності.
 Перехід від міфу до філософського знання в Китаї відбувається в загадковому творі «І
цзин», де перед нами постає графічне зображення дійсності у формі гексаграм, і разом з
ним дано їх філософське тлумачення. Книга «І цзин» («Книга перемін») демонструє
розвиток уявлень про світле («ян») та темне («інь») начало, що виникли ще в міфічній
 свідомості. Характерно, що в цій книзі і діалектичні матеріалісти, і діалектичні ідеалісти
знаходять свої витоки. Справа в тому, що «ефірна» взаємодія «ці», у якій з'єднані «інь
яо»(темне начало) та «ян яо»(світле начало), одними сприймається як матерія (матерія не
зводиться до речовини), іншими – як дух (розум). Діалектика є розвитком тієї взаємодії, і
цей розвиток має певний цикл, котрий складається із 64 варіантів.
 Найбільший вплив на долю китайського народу мали дві особистості: Лао–цзи (засновник
даосизму) та Конфуцій.
 Лао–цзи намагається вирішити два головних питання: що є «Дао» і хто такий
наймудріший. Тільки їх розв'язання дасть можливість знайти вірний образ поведінки
людини, народу, імператору. Керуючою силою поведінки для Лао–цзи є не воля Неба, а
воля, котра керує і Небом, і Землею, і імператором, і народом. Лао–цзи називає її, як і
Конфуцій, «Дао». Однак, якщо за Конфуцієм «Дао» визначається як совість, то Лао–цзи
сповіщає, що існують різні форми Дао: Дао, що не має імені і Дао, що має ім'я. І те, і інше
Дао – важливі, «перехід від одного до іншого – двері до дивного». Можливо, тут вже і
висловлене те основне, що потім розгортається у всьому творі: автор намагається довести
тотожність існування і сутності знання людини, і приходить до висновку, що про сутність
ми не можемо нічого сказати, тому що як тільки ми скажемо, назвемо її, вона
перетвориться лише в те, що існує, тобто у визначене Дао, а останнє завжди буде не
повним знанням, а лише знанням однієї з протилежностей.
 Конфуцій вчив про велике (абсолютне) знання, яке одним дається з народженням, іншим
– завдяки навчанню. У результаті отримання тих знань людина набуває такі риси, як
любов до імператора, любов до батьків, любов до вищих посадових осіб. Вона вчиться
бути слухняним та вірним слугою. Не випадково філософська школа Конфуція отримала
назву «школа людей, які служать». Отже, вчення Конфуція про те, що навчитися може
кожна людина, а не лише тільки імператор, спонукало до роздумів. Конфуцій сам
намагався бути прикладом у цьому. Головна думка, яка турбує філософа – знайти засіб
приборкати стихійний норов народу і примирити його з імператором, у решті–решт –
сформувати шляхетну людину Шен–жень. Жень звичайно перекладають як «любов до
людини», «людяність», «гуманність». І треба сказати, що Конфуцій знайшов власний
засіб.
 Його філософське вчення можна образно назвати «атакою на серце». Він вважав, що
керувати народом за допомогою законів та насилля не результативно. «Якщо керувати
народом засобом законів і наведення порядку за допомогою покарання, народ буде
прагнути ухилятися від (покарання) і не буде відчувати сорому». Для того, щоб
сформувати в серці людини сором, необхідно заповнити це серце знанням про абсолютне
знання «Дао». «Дао» Конфуцій визначає, як знання про норми поведінки, головною з
яких є доброчинність. Людина, котра знає доброчинність може бути названа шляхетним
мужем.