Семенов Андрій Дмитрович.

Екзаменаційний білет №5

1. Визначте особливості та основні напрямки філософії Стародавнього

Китаю, їх відміни від філософії Стародавньої Індії.

Філософія Стародавнього Китаю

Своїм корінням філософія Стародавнього Китаю сягає глибокого

минулого і налічує більше двох з половиною тисячоліть. Довгий час
перебуваючи в ізоляції від усього світу, вона змогла пройти свій власний
шлях і набути ряду унікальних рис.

Особливості давньокитайської філософії

У період свого становлення та розвитку філософія Стародавнього Китаю,

як і культура в цілому, не зазнавала впливу жодних інших духовних
традицій. Це абсолютно самостійна філософія, яка має важливі
відмінності від західної.

Центральною темою давньокитайської філософії є ідея гармонії з

природою та загального взаємозв'язку людини з космосом. На думку
китайських філософів, в основі всього сущого лежить триєдність Всесвіту,
що включає небо, землю і людину. При цьому вся енергія пронизана
енергією «Ці», яка поділяється на два початки – жіноче інь та чоловіче ян.

Причиною у розвиток давньокитайської філософії стало панівне релігійно-

міфологічне світогляд. У давнину китайці були впевнені, що все у світі
відбувається за волею Неба, головним управителем якого був Шан-ді -
Верховний імператор. У нього в підпорядкуванні знаходилися численні
духи та боги, схожі на птахів, тварин чи риб.

До характерних особливостей філософії Стародавнього Китаю слід

зарахувати:

 Культ предків. Китайці вірили, що померлі дуже впливають на долі

людей, що живуть. При цьому їх вплив мав позитивний характер,
оскільки до завдань духів входила щира турбота про здоров'я.
 Тісна взаємодія чоловічого та жіночого початку. Згідно з давніми
віруваннями, в момент створення всього живого Всесвіт перебував у
стані хаосу. Лише після народження двох духів Інь та Ян відбулося
впорядкування Всесвіту та поділ його на дві єдності – небо та
 землю. Чоловічий початок ян узяв під заступництво небо, а жіночий
початок інь – землю.

Філософські школи Стародавнього Китаю

Давньокитайська філософія базувалася на кількох навчаннях, які мали

багато спільного і відрізнялися лише в деталях світогляду. Найбільш
важливими і значущими у культурі Стародавнього Китаю стали два
напрями – конфуціанство та даосизм.

 Конфуціанство. Один із найважливіших напрямів філософії

Стародавнього Китаю, який не втратив своєї актуальності й
донині. Засновником цієї школи став великий китайський
мислитель Конфуцій, який бачив сенс життя у прояві гуманізму,
людинолюбства, шляхетності, а також у неухильному дотриманні
ритуалів та правил поведінки. У центрі його вчення знаходилася
людина, її поведінка, моральний та розумовий розвиток.
Конфуціанство торкалося управління державою. Стародавній
мислитель вкрай негативно ставився до насадження суворих
законів, вважаючи, що вони порушуватимуться. Розумне
правління може здійснюватися тільки на основі особистого
прикладу.
 Даосизм. Популярне давньокитайське вчення, фундатором якого
став філософ Лао-Цзи. Дао - це шлях, загальний початок та
загальний кінець. Згідно з вченням Лао-Цзи, всесвіт є джерелом
гармонії, і завдяки цьому кожна жива істота прекрасна лише у
своєму природному стані. Основна ідея даосизму – це недіяння.
Людина тільки тоді набуде свободи і щастя, коли житиме в
гармонії з природою, далеко від мирської метушні, відмовившись
від матеріальних цінностей і живучи в простоті.
 Легізм. Засновником навчання вважається китайський мислитель
Сюнь-Цзи. Згідно з його вченнями, управління людиною,
суспільством та державою можливе лише на основі тотального
порядку та контролю. Лише в такий спосіб можна придушити у
людині його темне початок і визначити правильне існування у
соціумі.
 Моїзм. Школа одержала свою назву на честь вчителя Мо-Цзі. В
основі моїзму лежить ідея любові, обов'язку, взаємної користі та
рівності всіх людей. Кожна людина повинна прагнути не тільки
 до власного добра: вона повинна всіляко допомагати досягти її
своїм ближнім.

Філософія Стародавньої Індії

Індійська цивілізація є однією з найдавніших на земній кулі. Вона зародилася

на острові Індостан майже 6 тисячоліть тому. У спробі осмислити себе,
навколишній світ і своє місце в ньому, давні індійські філософи почали
робити перші кроки у розвитку світоглядних навчань. Так зародилася
філософія Стародавньої Індії, яка вплинула на всю світову культуру.

Загальна характеристика

Індійська філософія бере свій початок у середині першого тисячоліття до зв.

е. Залежно від різних джерел філософської думки давньоіндійську філософію
прийнято поділяти на три основні етапи:

 Ведичний - період ортодоксальної філософії індуїзму (XV-VI ст. до

н.е.).
 Епічний – період створення знаменитих епосів «Махабхарата» і
«Рамаяна», у яких розглядалися глобальні проблеми тогочасної
філософії, вихід на арену буддизму і джайнізму (VI-II ст. до н. е.).
 Епоха сутр - період коротких філософських трактатів, в яких описані
окремі проблеми (II ст. до н.е.-VII ст. н.е.).

До основних положень філософії Стародавньої Індії відносять:

 удосконалення внутрішнього світу людини;

 бажання застерегти від помилок, які у майбутньому можуть стати
причинами страждань;
 щира віра в постійний моральний устрій Всесвіту;
 сприйняття Всесвіту як благодатного поля для моральних вчинків;
 незнання – джерело всіх людських страждань, тоді як знання –
обов'язкова умова спасіння кожного;
 осягнення знань шляхом тривалого свідомого занурення;
 підкорення слабкостей і пристрастей розуму, який є єдиним шляхом
спасіння.

Філософські школи Стародавньої Індії

У Стародавній Індії філософські школи були поділені на дві великі групи:

ортодоксальні - ті, що розвивалися на основі вчення Вед, і неортодоксальні.
До ортодоксальних шкіл належать:

 Нья – найперша ортодоксальна школа, згідно з якою світ може бути

пізнаний людиною тільки за допомогою його органів чуття. У
основі цієї філософської системи лежить дослідження метафізичних
проблем, не чуттєвим, а логічним шляхом.
 Вайшешика - проповідувала вічний кругообіг життя, що
складається з ланцюга численних перетворень і зміни однієї тілесної
оболонки на іншу. Це так звана сансара – колесо вічного
перетворення. Внаслідок реінкарнації душа перебуває у постійному
русі та пошуку гармонії та ідеалу.
 Йога - філософія практичного характеру, спрямована на пізнання
навколишнього світу та свого місця в ньому. Відповідно до
положень цього вчень, лише гармонійна особистість здатна
керувати власним тілом за допомогою сили духу. Головне завдання
– повне підпорядкування тіла мозку.

Виникнення неортодоксальних філософських шкіл пов'язані з поклонінням

матеріалізму. В основі лежить лише тіло та його почуття, але ніяк не
ефемерна душа.

До неортодоксальних школ Стародавньої Індії відносять:

 Джайнізм – вчить з того що всі істоти, що населяють планету,

складаються з однакових атомів, тому рівні перед Всесвітом.
Заподіяння шкоди живому – страшний гріх. Досягти просвітлення у
джайнізмі неймовірно важко. Для цього потрібно повністю замінити
звичну їжу на сонячну енергію, ніколи не відповідати на зло
насильством і не завдавати навіть найменшої шкоди жодній живій
істоті.
 Буддизм – згідно з цим філософським вченням, кінцевою метою життя
кожної людини має бути знищення всіх земних бажань, які незмінно
ведуть до страждань. Найважливіший принцип поведінки особистості –
заподіяння шкоди оточуючим.

Відмінне в Філософії Стародавньої Індії і Стародавнього Китаю:

  у Стародавньому Китаї не було вираженого кастового поділу
 У Стародавньому Китаї не було вираженого кастового поділу
суспільства;
 Відсутність у Китаї багатої міфологічної основи, подібної до Індії;
 Зверненість китайської філософії до практичного життя, сьогодення
 Давньоіндійська філософія спрямована на ю духовного світу
людини;
 Культ предків у Китаї розвинений сильніше, ніж у Індії;
 В Китаї на основі стабільності філософського мислення
сформувалося уявлення про перевагу по відношенню до інших
філософських поглядів.

2. Охарактеризуйте рух, простір і час як форми існування матерії.

Визначте форми руху матерії та особливості соціальної форми руху
матерії.

Рух – це спосіб існування матерії; у широкому значенні це «зміна взагалі»

(Енгельс) та всяка взаємодія матеріальних об'єктів. Рух передбачає свою
протилежність – спокій. Рух абсолютно, а спокій відносний. Рух у природі
проявляється як саморух, тобто. імпульс до зміни закладено у самій природі
матеріального світу.

У сучасній науці виділяють три типи руху:

1) рух від нижчого до вищого, чи прогрес (*людська історія);

2) рух від найвищого до нижчого, або регрес (* старіння організмів);

3) рух, в якому немає ні прогресу, ні регресу (*кругообіг води в природі).

Виділяють також ряд форм руху матерії, які відрізняються своїм носієм та
рівнем структурної організації:

- механічна (її матеріальний носій – будь-яке тіло чи предмет),

- фізична, хімічна (матеріальний носій – атом, молекула),

- біологічна (клітина),

- Соціальна (індивід, соціальні групи, суспільство).

Уявлення про простір та час також пройшли ряд етапів розвитку. Античні
атомісти (Демокріт) розглядали матерію та простір у відриві один від одного:
все складається з матеріальних частинок – атомів, що рухаються у
порожньому просторі. Механістичний матеріалізм Нового часу також
вважав, що простір і час самостійні стосовно матерії: це лише «вместилища»,
у яких розташовані тіла, і відбуваються події. У суб'єктивному ідеалізмі
(І.Кант) простір і час розглядаються як допитові (апріорні), уроджені
поняття, які дано свідомості суб'єкта для того, щоб групувати та
впорядковувати наші відчуття.

В історії науки існували 2 основні точки зору на простір та час:

1 – субстанціальна концепція. Тут простір і час трактуються як самостійні

сутності, що існують поряд з матір'ю і незалежно від неї. Ця концепція
перегукується з вчення Демокрита, своє обгрунтоване вираження отримала у
працях И.Ньютона. Основний працю І.Ньютона «Математичні засади
натуральної філософії)» (1687 р.) більш ніж на 20 років визначив розвиток
природничо картини світу. У ньому були сформульовані основні закони руху
та дано визначення понять простору, часу, місця та руху. Основні положення:

 простір вважався нескінченним, плоским, порожнім і однорідним, який

виступає «містком» матеріальних тіл, незалежною від них системою;
 час розглядалося як абсолютний, однорідний, рівномірно поточний;
воно протікає у всьому Всесвіті «єдино і синхронно» і є процесом
тривалості, незалежним від матеріальних об'єктів.

2 – реляційна теорія (лат. relativus – відносний). Простір і час розглядалися

як форми існування матеріальних об'єктів, які окремо від них не існують і
залежать від характеру взаємодії матеріальних систем. Ця теорія
перегукується з вчення Аристотеля, в Новий час отримала розвиток роботах
Г.Лейбніца, отримала своє логічне завершення та наукове обгрунтування
теорії відносності А.Эйнштейна.

Час - це форма буття матерії, яка виражає зв'язки між об'єктами, що

змінюються, характеризує порядок їх послідовності і тривалість. Властивості
часу: об'єктивність, тривалість, односпрямованість, незворотність,
одномірність.

Простір і час немає ізольовано друг від друга і від матеріального руху. Вони
становлять єдину просторово-тимчасову характеристику матерії, що
рухається.