Давньокитай ська філософія

Філософія Стародавнього Китаю виникла на основі різних вчень, шкіл, напрямків, міфологічного і
релігійного світоглядів. Провідне місце в ній належить таким напрямкам, як конфуціанство і
даосизм.

Конфуціанство – етичне, політичне і філософське вчення, засновником якого був видитний

китайський філософ Конфуцій (551-479рр. до нашої ери).

В давньокитайській філософії головною темою були проблеми регулювання між людиною і

суспільством, правителем і підлеглими, моральні засади їх взаємовідносин.

Кунфуцій – видатна, харизматична людина. Знання про нього, - це розповіді його учнів і
послідовників, котрі записали його думки і оформили їх у книзі під назвою «Бесіди і
висловлювання».

У житті Конфуцій був привітним, уважним, ввічливім; зі своїми учнями – сердечним і щирим; у
своїй діяльності дотримувався чотирьох правил: не бути категоричним у своїх судженнях; не
займатися пустими розмірковування; не виявляти впертості; не дбати про себе особисто. Конфуцій
був прихильником традиційних китайських церемоній, дисципліни і порядку. Розповідають, що він
навіть не входив до оселі, якщо хідник біля дверей був розстелений неакуратно.

Будучи очевидцем хаосу, чвар, роздробленості, що мали місце в тодішньому Китаї, причину він
вбачав у занепаді суспільної моралі, у забутті звичаїв і традицій предків. Звернення до старовини,
відродження її – ось шлях, котрий, на думку філософа, приведе до гармонійних стосунків між
людьми, людиною і суспільством і таким чином, гарантуватиме стабільність держави. Проблема
регулювання суспільних відносин на основі певних моральних цінностей стали у вченні Конфуція
провідними.

Конфуцій вважав, що для благородної людини повинні бути характерні п’ять необхідних
моральних якостей: щедрість, щирість, серйозність, старанність і доброта. Він був переконаний, що
той, кому властиві ці якості, «у будь-якому місці Піднебесної буде вважатися гуманним».

Моральним кредом для Конфуціябула вимога: «Не роби людині того,чого не бажаєш собі».
Конфуцій був прихильником чіткого розподілу обов’язків між людьми, вимагав, щоб кожен
займався своєю справою, робив те,що вміє.

Суспільство розвивається не само по собі, не стихійно, а за «законом неба» як верховного

божества. Держава, її правитель, його влада – божественного походження. Така «воля неба».
Виходячи з цього, Конфуцій поділяв людей на чотири групи: перша група – це ті, хто має знання від
народження. Ці знання їм дарує «небо», друга група – ті, хто набуває знання в процесі навчання;
третя група – ті, що вчаться і мають у цьому великі труднощі; четверта група – ті, хто має великі
труднощі в навчанні і не вчиться. Це народ.

Перша група людей прагне до справедливості. Всі інші – до особистої вигоди. Висока моральність
«благородних» людей з першої групи зумовлює їх владу над простим народом, доля якого - важка
фізична праця і беззастережне підкорення людям з першої групи. Звідси і вимога Конфуція
прийняти це як «волю неба» і повність підкоритися правитель(державцю). Така точка зору на
державу, ладу правителя,безумовно, зберігалася з інтересами панівної верхівки
давньокитайського суспільства.
Філософ пропонує здійснити це з допомогою виховання народу, формування у нього доброчинних
якостей. Для Конфуція було доброчинним означає: любити не скільки себе, скільки інших; за
добро відплачувати добром; заради чужих інтересів жертвувати своїми; бути слухняним,
покірливим, шанобливим до старших, особливо тих, хто стоїть на вищих щаблях у соціальній
ієрархії. Якщо такі доброчинні якості у народу не будуть виховані, застерігає філософ, держава не
буде стабільною, а її правитель може втратити владу.

Основою стабільності соціального устрою, збереження влади аристократії є регулювання відносин

між людьми, людиною і суспільством, вищим і нищими його верствами.

Конфуцій вважав,що чинний суспільний устрій ( феодальний лад) можна зберегти лише за умови
неухильного дотримання стародавніх традицій, культу предків, культурних надбань минулого,
регулювання морально - етичних стосунків між правителем і його підлеглими. У зв’язку з цим
філософ пропонує низку заходів, щоб здійснити це на практиці. В основі цих заходів повинні бути:
людяність(«жень») і етикет, церемонія(«лі»).

Головними в морально - етичному вченні Конфуція є поняття «лі» (етикет) і «жень»(людяність).

«Лі» – це основа гармонійних стосунків між людьми, правителем, і підлеглими. Дотримання

«лі»означає, що кожен повинен знати своє місце у суспільстві ієрархії і діями відповідно до свого
становища, бо його місце в ньому – не від влади, а від «волі неба».

Якщо людина дотримується «лі, ними легко керувати. Без «лі» це здійснити важко. Бо поважність
без «лі» призводить до метушливості ; обережність без «лі « призводить до боягутства; сміливість
без «лі» призводитьдо смут ; прямота без «лі» призводить до брутальності. Якщо у верхах
дотримуються «лі», народом легше керувати.

- Отже, конфуціанське поняття «лі»широке за своїм змістом. Це не лише правила певної соціальної
поведінки, але й важливий принцип політики, засіб курування людьми і державою, критерії
правильної дії державця і його підлеглих. Поняття «лі» в етиці Конфуція є осново побожним не
лише у стосунках між правителем і підлеглими, але й у колі родинних стосунків.

- Поняття «людяність» («жень») в етиці Конфуція _ це моральний закон. Людяним є той, хто
беззастережно підпорядковує свої інтереси вищим за своїм соціальним становищем, хто вшановує
старших, ставиться до них з повагою і покірливістю.

Людяність – це чемність,покірливість,терпимість, ввічливість – риси, які повинні лежати в основі

керування людьми. Коли Кунфуція запитали, як можна керувати людьми за допомогою
ввічливості, він висловив здивування «Яка ж у цьому складність? Якщо з допомогою ввічливості не
можна керувати державою, то що ж це тоді за «лі»? «

Особливо ввічливість, наголошував Конфуцій, повинна бути питання службовцям, їх ставленню до

людей ( дуже актуальній для нашого сьогодення, чи неправда?). Згодом у китайській соціальній
практиці ввічливість стала традицією, було доведено до вичерпності і відома тепер як «китайський
церемоніал».

Конфуцій висловив ряд ідей стосовно розуміння загальності руху, змін, котрі мають місце у
природі. Розповідають, що , стоячи на березі річки, філософ глибоко думно проводив: «Усе тече
так само, як і вода. Час біжить, не зупиняючись, ні вдень, ні вночі».
Конфуцій був прихильником «культу неба» як верховного божества. Разом з тим зауважував, що
«первоначалом усіх речей» є «ніщо і порожність».

Отже, конфуціанство, його норми, правила поведінки, соціальний порядок, традиційна

ритуальність – усе це було підпорядковане єдиній меті: зміцненню держави і влади правителя,
вихованню підлеглих у дусі беззастережної покори їм.

Протягом багатьох століть конфуціанство сприяло зміцнею феодальних порядків у Китаї.

Другим провідним напрямком давньокитайської філософії був даосизм.

Даосизм ( від китайськ. дао-цзя – школа дао) викик у 2-й половині I тисячоліття до нашої ери. Його
засновником був видатний філософ Лао-цзи(579-499рр. до нашої ери).

Основні положення даосизму:

1. Світ розвивається за природнім законом, а не за «законом неба». Природним законом є дао –

шлях, яком у з необхідністю підпорядковано все те, що існує. Дао – це «матір усіх речей». Дао
породщує одне, одне породжує два, два проджує три, а три породжує всі речі. Дао –все загальний
закон розвитку світу.

Дао, як закон, не можна ні побачити, ні відчути, ні стрийняти на дотик. Дао не має ваги, не видає
звуків, не має форми. За словами Лао-цзи , «дивишся на нього, але не бачиш, слухаєш його, але
нечуєш, ловиш його, але не можеш впіймати».

Важливим положення вчення Лао-цзи його уявлення про першооснову всього існуючого. Такою
першоосновою, на йогодумку, є вічна, єдина і неподільна матеріальна субстанція «ці» у поєднанні
з дао. Згодом, у послідовників філософії Лао-цзи, субстанція «ці» вже поділяється на п’ять
речовинних видів( дерево, воду, землю, вогонь і метал) як складових елементів усіх речей.

- Лао-цзи, як і Конфуцій, виходив з того, що світ – змінний, плиний. В процесі цього речі
перетворюються на щось інше. Все це відбувається за законом дао. Змінність речей – невід’ємна
властивість матеріальної субстанції «ці». Так, «у світі найслабкіші перемагають найсильніших»;
«вода м’яка, але руйнує тверде»; «звуки, зливаючися,переходять в гармонію». Людина, зауважує
Лао-цзи, не може перешкодити цим змінам, бо вони відбуваються незалежно від її волі.

- Лао-цзи - чи не один з перших давньокитайських філософів, який звернув увагу на суперечливість

буття світу. Він стверджував, що речі, досягнувши пених меж, стають іншими: «неповне стає
повним; криве-прямим;порожне наповнюється і навпаки». Це означає, що речі мають у собі «інь»і
«янь» як свої протилежності. Завдяки їх взаємодії виникає гармонія, щось нове. Взаємодію
протилежностей Лао-цзи розглядав як загальну закономірність, як дао усіх речей. Вчення Лао-цзи
було з однією з перших філософських систем, яка започаткувала новий напрямок у філософії на
основі матеріальних первоначал, відмінних від міфології, релігії і конфуціанства. Ідея Лао-цзи мали
великий вплив на розвиток культури і філософії Китаю.
 Давньоіндій ська філософія
Стародавня філософія виникла на рубежі II-I тисячоліття до нашої ери в Індії і Китаї на ґрунті одних
з найдавніших світових цивілізацій – в період , коли на зміну родовим відносинам прийшли перші
класові суспільства і держави. Джерело її були міфологія і релігія. Вже тоді в міфологічному і
релігійному відображені дійсності , поряд з уявленням про походження людини, світу,його
первоначала поширювалися наївно-філософські ідеї про п’ять елементів світу (вогонь, воду,
землю, дерево, метал) , що входять до складу всіх речей і явищ; про необхідний шлях їх розвитку;
про діяння протилежних сил (руйнації і творення) тощо. Іншими словами, уявлення , міфи, поняття,
які домінували в міфології і релігії того часу, стали вихідним і для філософії як наступної, більш
високої форми усвідомлення світу. Формування ж , власне, філософських учень датується VI-V
століттям до нашої ери.

Найвідомішим джерелом Стародавньої Індії були «Веди»(слово «веди» означає в перекладі з

санскритського «знати», «відати»).Веди складаються з гімнів богам, але в них є космогонічні гімни,
в яких робляться спроби осмислити походження світу, його витоки.

Найбільш чітко філософський аспект Вед виражений в «Упанішадах». Це переказ релігійно –

філософського змісту про бога Брахму, світову душу і сутність світу. Початком світу, його витоком є
Брахма (Бог), якась безтілесна субстанція, яка пронизує світ, є його початком і завершенням.
Брахма не є особою, як Бог у християнстві – це Дух. В Упанішадах висвітлюється думка про те, що в
світі діє універсальний закон, якому підпорядковуються предмети і явища, а й навіть космічні
періоди. В Упанішадах висвітлюється ідея відплати у потайбічному житті за земне
життя(карма).Земне життя для індуса, його страждання, злидні, нестатки, хвороби є віра в те , що
все це наперед визначено його «кармою», яку він повинен покірливо прийняти.

«Карма» (від санскриту - діяння, жереб) – одне з найважливіших понять індійських релігійно-
філософських вчень (брахманізм, індуїзму, буддизм) . « Карма» – це закон відплати, який нібито
діє при перевтіленні безсмертної душі з однієї живої істоти в іншу, і який визначає її становище
відповідно до її вчинків у минулому житті. Індуси сприймають «карму» як відплату чи винагороду
за погані чи добрі вчинки за життя не лише їх самих, їхніх батьків, але і їхніх живих чи померлих
родичів – далеких і близьких. «Карма» у їхньому розумінні має спадковий характер.

Виходить, що людина, яка щойно народилася, вже має на « своєму рахунку» тягар гріхів усіх її
предків, погані вчинки яких неминуче позначаться на долі цієї людини. Спокутування гріхів,
спадкових і набутих, відбувається у вигляді все нових і нових перевтілень душ – реінкарнації. В
процесі цього людина завдана покращити своє майбутнє перевтілення, і не лише обрядами ,
жертвами (як у брахманізмі), а й своїми вчинками , думками(як у буддизмі), щоб заслужити краще
життя і краще перевтілення. Якщо людина не буде дотримуватися всього цього, то навіть
побувавши людиною, вона може перевтілитися в комаху чи навіть в рослину, створюючи таким
чином «проблеми» для своїх майбутніх перевтілень.

Вищою метою індійських релігійно-філософських вчень є припинення перевтілень душ і

досягнення істинного блаженства (нірвани). Воно можливе в тому разі, коли відбувається
з’єднання індивідуального і вселенської душ (атмана і брахмана).

Атман – душа індивіда, особистісне, духовне начало.

Брахман – вселенська душа, безособове, абсолютне начало.

Коли індивідуальна душа(атман) з’єднується із вселенською душею (брахманом), то це відкриває
їй шлях до вічного блаженства. В такому разі можливості індивідуальної душі стають безмежними.
Вона отримує безмежні знання, безмежне щастя і безмежну могутність.

Носієм душі є тіло. Воно сковує душу. Коли душа звільняється від нього, від підкорення її земним
пристрастям, тоді настає блаженство. Це досягнення завдяки надзвичайній стриманості,
помірності, відмовлені від земних благ і насолод, самозреченні самообмеженні - аскетизму.

Ряд елементів такої концепції знайшов своє подальше обґрунтування і розвиток у філософії
буддизму.

Буддизм – одна з найпоширеніших світових релігій (поряд з християнством та ісламом). Але

буддизм – це релігія без бога, невіри у безсмертя душі і її перетворення. Основні ідеї буддизму
викладені в праці «Трипітака»( «Три корзини квітів»). Вона ґрунтується на ідеях свого напів
легендарного засновника Сідхартхи Гаутами (556-476 рр до нашої ери) на призвісько Шак’я Муні
(самітник з племені шак’я), який за свою місіонерську діяльність отримав назву Будда( буквально:
просвітлений).

Будда був видатною особистістю. Його характерними рисами були мудрість, освідченість, знання
традицій, дотепність і винахідливість. Розповідають , що він міг показати своїм учням квітку і не
вимовити жодного слова. І це була його безслівна проповідь. Сутність гармонії Будда дотепно
пояснював на прикладі струни, її розслаблення і натягування. Коли ж її натягнути,то вона створює
дивовижний звук. Отже, гармонія, на думку Будди,це результат взаємодії двох протипожежних
сил – розслаблення і натягування. В іншому випадку Будда ставив перед своїми учнями простий
предмет і пропонував їм з’ясувати його сутність трьома словами – він вчив своїх учнів мислити.
Будда був унікальною людиною, незаперечним моральним авторитетом для своїх прихильників.
Його вплив на духовне життя індії, і не лише її, є незаперечним.

Буддизм – це насамперед релігійно-етичне вчення, дотримання якого, на думку його

прихильників, позбавляє людину зла, пристрастей, страждань, спокус, яким немає кінця. Буддизм
є філософією пізнання шляхів, що ведуть до «спасіння» людини, до її «вічного блаженства».

Звільнення людини від страждань у земному житті, її «спасіння» можливе за умов аскетизму –
самообмеження, відмовлення від нескінченних бажань, суєт, життевих насолод. Це – шлях
«спасіння», який необхідно пройти кожному для отримання «вічного блаженства». Таким чином, у
концепції буддизму, є духовне і фізичне самовдосконалення людини, досягнення нею стану
нірвани.

Нірвана (від санскриту – заспокоєння,згасання) – одне з основних понять буддійської філософії, що

означає повний спокій, незворушність, знетямлення, транс вище блаженство людської душі, яка в
процесі цього звільняється від нескінченних страждань і зливається з духовною першоосновою
світу – брахманом.

Вісім шляхів позбавлення страждань включають: правильну віру, правильну мову, істинну
рішучість і волю, правильні дії, правильний спосіб життя, правильну думку, правильні наміри,
правильне споглядання.

Що означає така «правильність» у філософії буддизму?

Це означає, що: необхідно гасити в собі земні бажання, пристрасті і чуттєво-емоційні задоволення;
завжди говорити правду; не красти; прагнути до добра; ні до чого не відчувати злості; нікому не
заздрити; бути незворушним; поважати життя у будь-яких формах; дотримуватися
ненасильницьких дій; звільнятися від усіх відчуттів тілесного і душевного хвилювання; бути
байдужим до земного життя, споглядальним; бути зосередженим на своєму духовному та
фізичному удосконаленні; бути само зануреним у свій внутрішній світ-пам’ятаючи, що все у житті
недійсне, гріховне і суперечливе.

Тлумачення цих істин і правил є основою морально-етичного та філософського вчення буддизму.

З точки зору філософії, інтерес мають ідеї буддизму стосовно змінності,плинності світу; про
гармонію як єдність протилежності; про людину, її духовні і фізичні можливості,моральність,
самовдосконалення. Не позбавленні сенсу і деякі морально-етичні імперативи буддійської
філософії (наприклад, «не кради», «роби добро», «не завдавай шкоди всьому живому» і т.д.). У
них за п’ятсот років до до виникнення християнства знайшли своє відображення ряд загально
людських цінностей, які згодом увійшли як заповіді до головної книги людства - Біблії.

Буддизм – це філософія втечі людини від земного життя задля її вигаданого потойбічного
існування і позбавлення таким чином земних страждань.

Поряд з релігійно-етичними вчинками у давньоіндійській філософії формуються напрямки, котрі

принципово відрізняються від попередніх вчень. У них заперечувалися ідеї про духовно начало
світу, про безсмертя душ, їх перевтілення, позаземне життя тощо.

Одним із таких напрямків буда філософія локаяти або чарвака (локаята – від санcкриту: лока – цей
світ і те, що є в світі).

Чарвака (від санскриту: чар – чотири, вак – слова ) – уявлення про те, що все у цьому світі
складається із 4-х матеріальних елементів – вогню, повітря, води і землі. Іншими словами, локаята
– не філософія цього світу, а саме з’ясування його походження, перешоначал, їх розуміння,
тлумачення тощо.

У чому полягає сутність філософії локаяти?

Філософія локаяти грунтувалася не на духовних, а на матеріальних засадах світу. Він – об’єктивний,

тобто такий, який розвивається сам собою і складається з матеріальних першооснов – вогню,
повітря, водо і землі. Ці матеріальні елементи та їх поєднання і є єдиною реальністю.

Прибічники філософії локаяти вважали думку про перевтілення душі людини в інші істоти
позбавленої сенсу, оскільки, складаючись зі своїх елементів (вогню, повітря, води і землі), душа зі
смертю людини в них же і повертається. Бо у світі немає нічого, окрім комбінації цих матеріальних
елементів, а це означає, що не може бути ніякої безсмертної душі після того, як людина помре.

Наявність людських страждань не може бути підставою для відмови від життєвих благ і насолод.
Метою повсякденного життя людини повинна бути щасливе земне існування, тому не варто
відмовлятися від насолод життя задля вигаданого, ілюзорного позаземного існування. Школа
локаяти оголосила основною метою життя отримання задоволення.

Локаята була одним з перших філософських вчень, котра започаткувала матеріалістичний

напрямок у давньоіндійській філософії.
Філософія йоги. Неповторним, самобутнім вченням у стародавній Індії булла філософія йоги.

Йога (від санскриту, буквально: зосередження, споглядання, глибокий роздум) – одним з

основних ортодоксафської (брахманістських) напрямків індійської релігійно-філософської думки, в
якому розроблено цілісну систему морально-етичної, фізичної і духовної самодисципліни, за
допомогою якаї, на думку прихильників йоги, можна досягти особливого духовного стану –
зосередження, занурення в себе. Практично це можна здійснити в результаті поклоніння богу
(брахману), який править світом і виступає як абсолютний дух – вічний, все проникний,
всюдисущий, всемогутній, не підвладний ніяким стражданням і незгодам.

Засновником вчення йоги був давньоіндійській мудрець Патанджалі – автор книги «Йога-сутра».

Корені йоги дуже давні. Вже у Ведах міститься ідея про можливість досягнення людиною
надприродніх здібностней шляхом особливої практики, а сааме: самообмеження (аскетизму),
внутрішнього зосередження, роздуму, проникнення в себе – входження у стан так званої медитації
(споглядання, самозаглиблення).

Стан медитації досягається через систематичне тренування тіла і душі, внутрішню зосередженість,
безпосередне бачення, переживання, самозаглиблення.

Мова йде про самобутню практику регулювання фізичного і духовного стану людини,
самопізнання, виявлення її потенційних можливостей. Система йоги досягла в цьому певних
успіхів, її сповідують, вона має своїх прихильників і не лише в Індії.

Йога – це філософія людини, меж її можливостей, тілесних і духовних.

Філософія вайшешики. Філософія вайшешики – одна з найбільш змістовних філософських систем

Індії, яка виникла у VI – V століттях до нашої ери. Її засновником був мудрець Улуки – автор твору «
Вайшешика – сутра».

Вайшешика (від санскриту – розрізнення, особливість) – «особлива філософія». Вона визнавала

авторитет Вед, Сутр, але мала свої самобутні, відмінні від них основи.

Філософія вайшешики виходила з того, що світ є незалежно від того, чи є люди, чи їх немає.
Основою світу є субстанція, яка складається із дув’яти форм: п’ять з них (земля, вода, вогонь,
повітря, ефір) – це матеріальні елементи, котрі безпосередньо сприймаються органами відчуття;
чотири інші форми (простір, час, душа, розум) – невідчутні. Субтанція визначає не лише природу
речей, але і є носієм їх якостей, завдяки яким речі розрізняються.

Прихильники філософії вайшешики мали чіткі уявлення про такі поняття, як «всезагальність» та
«особливість» (звідси і назва філософії). Всезагальність – це постійна сутність, притаманна
багатьом речам, залишається,бо воно вічне як всезагальність. Протилежністю всезагальності є
поняття особливості. Останнє являє собою індивідуальні сутності світу, оскільки кожна річ має свої,
неповторні властивості, свою якість.

Важливою особливістю філософії вийшешики є уявлення про атомістичну будову Всесвіту, тієї його
частини, котра складається з матеріальних елементів (землі, води, вогню, повітря та ефіру). Атоми
існують вічно, вони ніким не створені. Взаємодіють, атоми з’єднуються у двійки, трійки, четвірки і
т. д., створюючи різноманітні матеріальні об’єкти.
Другою важливою особливістю філософії вайшешика є уявлення про реальність
протилежностей,що притаманна природі. Ними є процеси руйнації і творення, які постійно
відбуваються у Всесвіті. Разом з тим, віддаючи данину попереднім філософським системам,
прибічники вчення вайшешики поділяли думку про те, що рушійною силою змін, котрі
відбуваються у природі, є бог.

Отже,найбільш суттєвими рисами давньоіндійської філософії є :

- Культ атмана і брахмана;

- Орієнтація філософії на проблеми людини, її духовне і фізичне удосконалення.

- Розгляд морально-етичних проблем.

- Наявність елементів наївного матеріалізму і стихійної діалектики.