Філософія Давньої Індії. Буддизм.

Брахмани- певні люди в Індії, які, в основному, відносилися до вищих каст(жреці та священики).
Вони дуже тісно пов'язани з Ведами(писання, знання) . Вважалося, що брахманів дуже невеликий
процент населення, але тільки вони мали можливість вивчати Веди тому, що ніби муж брахманами
та Богами була найтонкіша грань, тому саме брахмани (ведающие) проводиои різні ритуальні
жертвоприношення (Кали-Пурга, Дурга-Пуджа)

Населення поділялося на варни — спадкові соціальні групи, пов'язані передусім професійною

діяльністю, що визначало їх місце в суспільстві. Шлюби дозволяли тільки в межах варн. Пізніше
варни стали називати кастами. Кастова структура суспільства, була зафіксована приблизно у V ст.
до н.е. в збірнику «Закони Ману». Ці закони встановлювали поділ суспільства на чотири касти
(варни): брахманів, кшатріїв, вайшіїв і шудр. Найвища — брахмани — жреці, які тлумачили Веди,
здійснювали жертвопринесення та інші релігійні церемонії, брали участь у керівництві державою.
Вважалося, що брахманів дуже невеликий процент населення, але тільки вони мали можливість
тлумачити Веди тому, що ніби між брахманами та Богами була найтонкіша грань, тому саме
брахмани (ведающие) проводили різні ритуальні жертвоприношення (Кали-Пурга, Дурга-Пуджа)
Варну кшатріїв становила військово-племінна адміністрація. Вони обіймали державні посади, були
воїнами, володіли землями. Вайшії — вільні члени общин, які займалися землеробством, скотар-
ством, ремісництвом, торгівлею. Шудри — найнижча вар-на неповноправних, залежних і підлеглих
людей. До неї входили особи, які прибули до общин, або місцеві збіднілі вайшії — ремісники,
селяни, слуги, дрібні службовці. Вони були обмежені соціальне, в тому числі щодо участі у
релігійних церемоніях.

Брахманізм є вищим ступенем релігійної свідомості, новим етапом опанування людським

розумом богів. Його пантеон очолює тріада богів — Трімурті. Головний серед них — Брахма,
творець Всесвіту. Поруч з ним доброчинний бог-охоронець Вішну і грізний бог Шива. У них є багато
інших функцій, які доповнюють головні. Недарма Вішну і Шива мають по тисячі імен та епітетів.
Трімурті і раніше вважали богами, вони становили і ведичний пантеон. Це антропоморфні боги, які
мають дружин, дітей, родичів. Наприклад, дружина Шиви — богиня Калі (Друга) — це богиня-
матір, яка уособлює народження і смерть, нагороджує і карає. Діти Шиви — Ганеша (людина з
головою слона) — бог мудрості й добробуту, успіху і розвитку, та Сканда — бог війни, захисник від
ворогів і злих духів.

Філософія Давнього Китаю: даосизм і конфуціанство

Конфуціанство. Засновником конфуціанства — етичної філософсько- Релігійної доктрини — є

Конфуцій, який жив і проповідував своє вчення в

Епоху «боротьби царств». Конфуціанство вважається духовною основою Китайського суспільства.

Мудрець Кун Фуцзи (справжнє ім’я Конфуція) є Водночас і виразником китайської моральності (він
висловив те, що китайці На рівні стихійної свідомості вважали істиною), та її творцем, оскільки
надав Їй чітких канонічних форм.

Це Конфуцію належить золоте правило етики: «Не роби людині того, чого не бажаєш
собі».Основні принципи соціальної гармонії – взаємна відданість начальника та підлеглого,
батьківсько-синові відносини у суспільстві. Конфуціанство – одночасно філософська система,
світогляд, політична ідеологія, наукова традиція та спосіб життя. У центрі конфуціанства стоїть
«шляхетна людина», що має п'ять гідностей: любов до людей; справедливістю, вірністю звичаям,
підвалинам (наприклад, повагою до старших); мудрістю, розсудливістю, щирістю.Конфуцій висунув
ідеал державного устрою, у якому за наявності сакрального імператора справжня влада належить
ученим. Всі зв'язки в такій державі – особистісні, на них тримається все, сама держава аналогічна
сім'ї з добрими стосунками. Мета держави – досягнення миру та злагоди, добробуту в сім'ї та
виховання шляхетних людей.ш

Важливе місце у вченні Конфуція посідає поняття *лі» (правило, норма, ритуал, церемоніал).
Неухильно дотримуватись усталеного «лі» — одна з головних вимог конфуціанства. Без «лі» не
може існувати держава. Якщо не існує «лі», то немає відмінностей між правителями і підданими,
верхами і низами, літніми і молодими.

Філософія Давньої Греції

Грецька антична філософія сформувалася в VII – VI ст. до н. е. Характером і спрямованістю змісту,
методом і стилем філософствування вона якісно відрізняється від давньосхідних вчень і є, власне,
першою в історії спробою раціонального осмислення дійсності.

У розвитку античної філософії умовно виділяють чотири основні етапи: до сократівський (VII – IV ст.
до н.е.), класичний (з середини V – IV ст. до н.е.), елліністичний (кінець IV – II ст. до н.е.) і так
званий римський період (І ст. до н.е. – V – VI ст. н.е.).

Першою філософською школою Давньої Греції була Мілетська школа. Її представники вперше
свідомо поставили питання про першооснови сущого, про сутність світу. Ця школа тяжіла до
матеріалізму, оскільки її представники інтуїтивно розуміли світ як матеріальний. Разом зі
стихійним матеріалізмом вони виявили елементи діалектики, за допомогою яких прагнули
осягнути світ у динаміці змін і розвитку.

Найбільш відомим серед них був Фалес (625 – 547 рр. До н.е.). Його різнобічні знання (в галузі
астрономії, геометрії, арифметики) мали визначальний вплив на розвиток тогочасного
філософського мислення. Основою всього сущого він вважав воду, однак, тлумачив її не як
конкретну форму або персоніфікацію міфологічної сили, а як аморфне, плинне зосередження
матерії.

Дещо пізніше існувала ще одна сильна філософська школа, яку пов'язували з ім'ям Геракліта з
Ефеса (540 – 480 рр. До н. е.). Такі явища, як вітер, блискавки, грім, тощо, Геракліт пояснював
природним шляхом. Основою всього сущого він вважав вогонь, який, з одного боку, подібний до
праматерії, є першоосновою світу («архе»), і основним елементом («стойхейрон»). З іншого ж, -
найбільш адекватним символом динаміки розвитку, поступальності, постійних змін. На його думку,
світ «виникає з вогню і знову згоряє у визначені періоди протягом всього віку; здійснюється це
відповідно до долі».

Філософія Емпедокла (близько 484 – 424 рр. До н.е.) є близькою до стихійного матеріалізму. На
його погляди справили відчутний вплив елеати та іонійські філософи. Найважливіші його думки
викладені у працях «Очищення» та «Про природу». Замість однієї праматерії він висував чотири
вихідних принципи (корені всякого буття), з якими пов'язані імена чотирьох богів: Зевс – вогонь,
Гера – повітря, Гадес – земля, Нестида – вода. Корені всякого буття пасивні.
 Демокріт (близько 460 – 370 рр. До н.е.) учень Левкшпа й Анаксагора. Цілком поділяв положення
вчення Левкіппа про атоми й порожнечу, додаючи до характеристик атомів ще й їхню величину та
вагу. Проте він не вважав вагу істотною властивістю атомів. На його думку величина не впливає на
якісну характеристику атомів. Вони самі по собі незмінні. Атоми, за Демокрітом, нескінченні, коли
мова йде про їхнє число.

Заслугою Сократа, Платона та Арістотеля перед філософією є те, що вони відкрили і почали
досліджувати теоретичне мислення — сферу всезагальних ідей. Вони започаткували аналіз ідей,
категорій, законів логіки.

Проголосивши предметом філософії сферу ідей, Сократ остаточно відірвав філософію від буденної
свідомості, моральні пороки Сократ пояснював незнанням. Якщо людина знає, що таке добро,
вона не вчинить всупереч йому.

• Ідеї є прообразом речей, а речі — це своєрідні матеріальні тіні ідей. Такою була ідеалістична
конструкція світу Платона, якого цілком заслужено вважають творцем першої систематизованої
концепції об’єктивного ідеалізму. Людська душа, на його думку, є безсмертною. До втілення в
людину вона жила у світі ідей, безпосередньо споглядала ідеї. Втілена в людину, душа через
відчуття сприймає речі, які нагадують їй ідеї.

• Арістотель прийняв платонівську концепцію домінування загального над одиничним,

продовживши в цьому плані боротьбу із софістами, але загальне він трактував по-своєму.
Філософія ж Арістотеля ґрунтується на природознавстві, в якому відношення ідей і речей має дещо
інші особливості. Він піддав критиці платонівську концепцію ідей, що існують окремо від речей,
вважаючи, що подвоєння світу на ідеї та речі не спрощує, а ускладнює проблему пізнання. На його
думку, загальне, яке він назвав «формою», притаманне самим речам. Всі речі, на думку
Арістотеля, становлять єдність пасивної матерії й активної форми. Саме форма є принципом
активності, рухомості речей. У неживому світі формою є їх принцип побудови («кулястість» кулі), в
живому — душа. Найвищою сутністю є чиста форма, або форма форм, вічний двигун (божество).

Арістотеля справедливо вважають батьком формальної логіки. Він визначив предмет логіки,
відкрив основні її закони, створив вчення про правила умовиводів.

Арістотель вважав, що держава повинна створювати умови для доброчесного життя, виходячи з
реальних обставин і реальних людей.