Лекція 2.

Філософія Стародавнього світу

1. Давньоіндійська філософія.
2. Особливості давньокитайської філософії.
3. Загальні особливості давньогрецької філософії.
4. Досократичний етап в розвитку філософії.
5. Антропологічний поворот у філософії софістів і Сократа.
6. Філософські ідеї Платона.
7. Філософські ідеї Арістотеля.
8. Філософія еллінізму.
9. Філософські школи Стародавнього Риму.

1. Давньоіндійська філософія

Філософська думка Стародавньої Індії представлена великою кількістю

філософських систем і шкіл. Всі вони в своєму становленні відштовхувалися
від ведичної традиції індійської культури. Ведична література містила в собі
стародавні міфологічні уявлення індійського народу і складалася з гімнів,
жертовних формул, заклять, молитов. Пізніше з тлумачення Вед з'являються
тексти релігійно-філософських коментарів ведичної літератури - так звані
Упанішади.

Частина філософських систем Індії визнавала авторитет Вед, вони

називались ортодоксальними (тобто такими, що дотримують традиції,
правовірними), до них відносяться філософські школи санкх'я, н'яя,
вайшешика, йога, міманса, веданта. Неортодоксальні філософські системи,
які відмовляються від духовного зв'язку з Ведами, - джайнізм, буддизм і
чарвака.

1
 По при всі відмінності релігійно-філософських вчень Індії є певні
загальносвітоглядні уявлення індійської культури, що відображенні тією чи
іншою мірою у більшості цих вчень.

До них можна віднести:

- сприйняття предметно-чуттєвого світу як повної ілюзії, видимості,

справжньою ж реальністю вважається споконвічна і безособиста
сила, божественний Абсолют (уявлення про особистого Бога-творця
у світоглядній традиції Індії зустрічається дуже рідко);
- вчення про сансару, тобто про переселення і перевтілення душ, про
вічний кругообіг життя;
- ідея карми, кармічного закону - закону обумовленості життя людей
та їх перероджень сукупністю добрих і поганих вчинків у
попередньому існуванні;
- ідея кастового поділу суспільства, тобто уявлення про належність
кожної людини від народження до однієї з чотирьох прошарків
населення.

Спадкоємцем і разом з тим критиком і реформатором цих традиційних

уявлень став легендарний царевич Гаутама, перший Будда (тобто
«просвітлений»). Після шести років сумнівів та пошуків йому раптово
відкривається істина життя, і він створює своє релігійно-філософське вчення,
яке належить до числа трьох світових релігій (поряд із християнством та
ісламом). Виникає буддизм у VI ст. до н. е. Своє вчення Будда виклав у
вигляді чотирьох тез, або чотирьох «благородних істин». Основним
літературним джерелом буддизму є збірка «Тіпітака» («Три корзини»).

Перша істина полягає у тому, що життя з усіма його проявами

(народження і смерть, хвороба і старість, любов і ненависть, зустріч і
розлучення) сповнене стражданням.

2
 Друга істина розкриває причину страждань. Невгамовна спрага
життя, надмірні пристрасті, прагнення до щастя, до задоволень і насолоди,
бажання, які неможливо здійснити остаточно, бо їх досягнення веде до нових
бажань, - все це приводить до стану вічного незадоволення і тому -
страждання.

Третя істина вказує на шлях спасіння, на спосіб звільнення від

страждань. Позбавитись страждань можна тільки, перервавши ланцюг
перероджень (оскільки нове життя веде до нових страждань), через зречення
від пристрастей, ненависті, гордості, заздрості, жадоби влади тощо.

Кінцевою метою на цьому шляху є досягнення стану нірвани.

Нірвана означала перехід людини у надбуття, повне звільнення від
кругообігу перевтілень, злиття з божественним Абсолютом. Нірвана -
стан абсолютного спокою, стан повного розчинення свого «Я», його злиття
з божественним Абсолютом. Якщо для європейців велику цінність має
збереження і збагачення себе як особистості, то для буддистів ідеалом і
метою стає зречення від власної індивідуальності.

Четверта істина буддизму - існування «восьмирічного шляху», восьми

ступенів досягнення нірвани (правильна віра, правильна дія, правильне
споглядання, правильна думка, правильний спосіб життя тощо). Усі
філософські обґрунтування цієї релігії спрямовані на роз'яснення чотирьох
«благородних істин». Світ розуміється у буддизмі, як абсолютна тотожність
протилежностей, тому всі відмінності у ньому відносні. Все є втіленням і
проявом безособового духовного Абсолюту, божественної Єдності. «Все в
одному, і одне - у всьому» - такий основоположний принцип буддистського
світорозуміння. «Я» і «Ти», ворог і друг, добро і зло, життя і смерть - лише
ілюзія протилежностей, бо все повернеться до вічного Єдиного. Тому
буддистській традиції у філософії й мистецтві притаманне прагнення
осягнути вічне і абсолютне у неповторній миті життя.

3
 Сутність божественної Єдності недоступна ні розумінню, ні опису, ні
визначенню, її можна лише частково осягнути у процесі медитації, (формою
якої є і традиційне східне мистецтво), через раптове інтуїтивне прозріння.
Тому буддизм тяжіє до притчі, до метафори, образу, символу.

На відміну від західної традиції, в якій панує принцип діяльності,

творчості, перетворення хаосу у космічний порядок, східна культура
сприймає світ, як споконвічну гармонію, довершеність і досконалість. Світ
у буддизмі не є створеним, він є безкінченим і вічним, його не треба
переробляти, у ньому не потрібні творчі зусилля ані Бога, ані людини.
Людині потрібно лише наслідувати природу, не втручаючись у світову
гармонію. Буддизм орієнтує своїх прихильників не на активну діяльність, а
на так звану «природну» дію, на непорушення природного ритму, на
досягнення глибинного спокою.

Історичне значення буддизму полягає у тому, що він був першим вченням

про звільнення людської особистості. Буддизм проголосив духовну
рівність усіх людей, рівність у стражданнях і рівність у можливостях
спасіння шляхом морального самовдосконалення. Ідеалом буддистської
етики виступає любов до всього живого, утримання від запобігання йому
зла. Щоб звільнитися від колеса перероджень, людина повинна відмовитись
від «неприродних», надмірних бажань і пристрастей, очистити себе від
зла, нагромадити чесноти, досягти духовної досконалості.

2. Особливості давньокитайської філософії

Давньокитайська філософія, як і індійська, була тісно пов'язана з

міфологічними уявленнями минулого, що збереглися у стародавніх книгах
китайської освіченості. У цих класичних книгах містяться уявлення про світ
і людину, перші спроби їх філософського осмислення. Так, у «Книзі
перемін» дається тлумачення понять, які є вихідними для всієї китайської
культури і які визнавалися практично всіма філософськими системами
4
Стародавнього Китаю. Це поняття «Інь», «Ян» і «Дао». Світ, згідно з
китайськими уявленнями, є вічною боротьбою двох протилежних сил, які не
тільки заперечують, але й взаємодоповнюють одне одного. Одна сила
потенційно містить іншу і на вищому ступені свого розвитку може
перетворитися на свою протилежність. Ян - символ неба, енергії, світла, це є
активний, чоловічий початок світу. Інь - символ землі, матерії, це темна
сторона світу, жіночий початок, якому належить пасивна роль. Інь і Ян
пронизують все суще - небо, землю і людину. Від гармонії і рівноваги між
ними залежить порядок у Піднебесній, спокій, мир і злагода на землі, успіх,
благополуччя і здоров'я людини. Взаємозалежність і взаємопроникнення цих
двох сил називається Дао (буквально «шлях») - єдиний світовий закон,
божественна основа всіх речей.

У давньокитайській філософії існувало шість основних шкіл: даосизм,

школа «Інь-Ян» (натурфілософська Школа), конфуціанство, моізм, легізм
та школа імен. Найвпливовішими з усіх вчень стали конфуціанство і
даосизм.

Даосизм і конфуціанство є двома протилежними полюсами

світобачення китайців. У культурі Китаю вони нерозривно пов'язані між
собою, як Інь-Ян. У різні часи своєї історії китайська культура тяжіла до
однієї чи іншої філософської традиції, тому можна говорити про
переплетення у китайському суспільстві конфуціанських ідей з
даосистськими. Конфуціанство панувало у сфері соціально-сімейних
стосунків, воно стало офіційною, державною ідеологією та релігією Китаю.
В інтимних глибинах людської душі головне місце належало даосизму.

Конфуціанство виникає у VІ ст. до н. е., його засновником став

Конфуцій (це латинська версія імені Кун Фуцзи). Основним літературним
джерелом конфуціанства є книга «Лунь-юй» («Бесіди та висловлювання»).

5
 Конфуціанство - етико-політичне вчення, основна увага в ньому
приділяється мистецтву управління і вихованню людини в дусі поваги до
предків, до держави, до інших людей.

Етика Конфуція заснована на розрізненні двох соціальних типів людей,

двох стилів поведінки у суспільстві - «шляхетної людини» і «низької
людини». «Шляхетна людина» - той ідеал, до якого повинна прямувати
людина. Основними рисами шляхетної людини є вимогливість до себе,
прагнення до самовдосконалення, вміння володіти собою, поміркованість у
словах і вчинках, гуманність. Гуманність, за Конфуцієм, включає у себе
справедливість, повагу до старших, правдивість, шанобливість. У своїй
етиці Конфуцій формулює вищу моральну заповідь: «Не чини іншим того,
чого не бажаєш собі».

В основі конфуціанського ідеалу управління лежить принцип

морального зразку, а не примусу. Але для того людина повинна виховати
свої вольові якості. Не можна навчитися управляти державою і людьми,
якщо не вмієш управляти собою, своєю психікою, вважав Конфуцій.
Спочатку людина повинна навести порядок в собі, потім - у своїй сім'ї і
тільки після того - у державі.

Усе конфуціанське вчення було спрямоване на підкорення особистих

інтересів людини інтересам держави. Під контролем конфуціанства як
державної ідеології був весь образ життя китайців - від стилю поведінки і
мови, смаків і звичок до одягу і зачіски. Згідно з правилами конфуціанської
етики між старими і молодими, між вчителем і учнем, між чоловіком і
жінкою повинна існувати субординація. Кожен має знати своє місце і не
претендувати на чуже. І навіть між рівними за станом людьми повинна
зберігатися певна відстань, дистанція. Саме тому у конфуціанстві велике
значення мали формальні правила спілкування - церемонії, ритуали, етикет.
У чималій мірі конфуціанство сприяло формуванню і утвердженню в Китаї
системи деспотичної держави з суворою іерархією її членів.
6
 Серед послідовників і критиків конфуціанства виділяються школа
моїстів і школа законників (легістів). Ці школи, в яких соціальна та етична
проблематика теж посідала центральне місце, разом з конфуціанством
значним чином вплинули на культуру Китаю.

Так, моїсти внесли демократичні елементи у соціальне вчення, ідею

пріоритету інтересів народу над інтересами держави, зробили першу
спробу постановки проблеми соціальної рівності людей. Легісти, або
законники, на відміну від конфуціанців і моїстів, відмовились від
гуманістичних цінностей, від культивування доброго початку в людині.
Легісти висунули ідею, згідно з якою в період «боротьби царств» (а історія
Стародавнього Китаю була ареною такої боротьби) в державі повинні
панувати не правила моралі, а закони. Але ці закони легісти розуміли як
закони покарання. Якщо раніше, коли люди були прості, чесні та дурні, -
висловлювалися вони, - ними можна було управляти мудрістю, але тепер,
коли люди хитрі, нечесні і розумні, управляти ними можна тільки силою. На
думку законників гуманність лише ослаблює державу, а доброта є «матір'ю
злочинів». Держава повинна ґрунтуватися на примусі і насиллі, на
жорстокості, на стратах і війні, на взаємних наглядах і доносах у
суспільстві. Така концепція наведення порядку у суспільстві була
реалізована, як відомо, не тільки у Стародавньому Китаї.

Даосизм виникає приблизно у той же час, що і конфуціанство

(засновником даосизму був старший сучасник Конфуція - Лао-цзи).
Відрізняється даосизм від попередніх вчень, насамперед, своєю
проблематикою. У центрі уваги даосів - не соціально-етичні і політичні
проблеми, а натурфілософія і проблеми взаємозв'язку людини з природою,
космічним цілим.

Основні положення даосизму були викладені у книзі «Даодецзин»

(буквально - «Книга про Дао і Де», або - "Книга про Шлях та Силу"). Цей

7
твір - невеликий трактат з двох частин, що містить в собі суть вчення Лао-
цзи.

Дао - центральний даоський термін, за допомогою якого можна дати

відповідь на питання про походження світу і спосіб його існування. Дао -
"мати всіх речей", першопричина, першоосновна і єдиний закон світу, якому
підкоряються і природа, і суспільство, і людина. Усе в світі є мінливим і
плинним, нестійким і невічним, усе з часом іде в небуття, повертається до
своєї основи і знаходить спокій. Тим самим Дао є не тільки першопричиною,
але й кінцевою метою і завершенням буття. Вічним є тільки Дао, тільки
небуття. Сутністю Дао є небуття, тому Дао недоступно чуттєвому пізнанню,
його неможливо також осягнути розумом, неможливо дати йому визначення,
виразити в словах. За словами Лао-цзи, "той, що знає, не розповідає, а той,
що розповідає, не знає...". Проте завдання людини - пізнати Дао, це можливо
лише при такому способі життя, коли не порушується гармонія зі світом, з
природою, коли людина дотримується принципу "недіяння" і зберігає в собі
чистоту дитини.

Де є виразом життєвої сили, сили духу, певний образ життя людини.

Це те, завдяки чому людина може сприймати світ і діяти в ньому. Тільки
"людина Дао" спроможна досягнути "вищого Де", а способом такого
досягнення є "принцип не діяння". "Справжній воїн не войовничий, хто вміє
битися - не жорстокий. Хто здатний здолати рівного не протистоїть йому
прямо, хто вміє перемагати ворога - не нападає. Хто вміє управляти іншими,
завжди готовий поступитися. Ось що називається Де - не боротися з тим, що
вище за тебе. Ось що називається Де - вміти використовувати тих, хто
сильніший. Ось що називається Де - діяти згідно волі Неба, згідно вищому
початку (Дао), яке існує одвічно".

Подібно до буддизму, даоські мудреці наполягають на ілюзорності

всіх протилежностей. Насправді все у цьому світі перебуває в єдності, і ця
єдність є Дао. "Перетворення в протилежне є дія Дао, слабкість є
8
властивістю Дао", - стверджується в "Даодецзин". "м'яке і слабке перемагає
тверде і сильне". "Людина при своєму народженні є ніжною і слабкою, а при
появі смерті - твердою і міцною... Тверде і міцне - це те, що гине, а ніжне і
слабке - це те, що починає жити". Побачити єдність протилежностей через
стан досягнення просвітлення може тільки «досконаломудрий».

«Досконаломудрий» - ідеал людини у даосизмі, який суттєво

відрізняється від ідеалу конфуціанців. Досконаломудра людина
дотримується «природності», а основним принципом її життя є принцип
недіяння (у-вей). «Природність» людини полягає у здатності звільнитися від
зайвих, надмірних, а тому і неприродних бажань і пристрастей (від жадоби
слави, багатства, влади, від злоби та заздрості тощо). Проте досягти цього
можна не завдяки виконанню морального обов'язку, не шляхом приборкання
природного початку в людині, а навпаки, через його вияв. Природне в
людині є втіленням Дао, універсального космічного закону, тому це не зло, з
яким потрібно боротись. Злом скоріше є конфуціанські правила і норми
моралі, ці штучні засоби впливу на людину. Досконаломудрий сповідує
принцип недіяння, тобто непорушення цілого, невтручання у природно-
космічні ритми. Дозволити всьому йти своїм власним, природним шляхом,
бути споглядачем у житті, спокійно ставитись до вимог світу і до власних
бажань - ось у чому полягала мудрість даосистів.

Досконаломудра людина повинна досягти у своєму житті три

основних мети: здобути довголіття, пережити стан просвітлення, або
стан єднання з Дао, і, врешті-решт, - стати безсмертною, опинитися
серед небожителів. Шлях до довголіття лежить у даосистів через
наслідування природи. Уся даосистська методика підтримки життєвих сил
організму (дихальні і гімнастичні вправи, спеціальна дієта, традиційний
масаж, прийоми мистецтва двобою тощо) побудована на цьому принципі, на
гармонізації двох протилежних сил - Інь і Ян.

9
 Містику та інтуїцію східної культури, її мистецтво і філософію Захід
відкриває лише наприкінці XIX - на початку XX століття. У літературі,
мистецтві, філософії з'являються мотиви, запозичені зі східної культури, що
значною мірою збагатило досвід європейської людини. Вся історія XX
століття переконливо довела, що без східної культури західна -
неповноцінна, як і навпаки.
3. Загальні особливості давньогрецької філософії

Основні риси і етапи розвитку античної філософії

Становлення філософі Стародавньої Греці відбувалося в VІ – V ст. до н.е.

Можна виділити такі найбільш загальні специфічні риси:

– теоретичне ставлення до світу (замість образного міфологічного

світогляду);

– натурфілософія (не віддиференційована від конкретно-емпіричного

знання);

– відсутнє, в основному, свідоме протиставлення мислення і буття

(вперше питання про відношення мислення і буття поставив Парменід (VI– V
ст. до н. е.) у зв´язку з розподілом буття на чуттєво даний та на світ, що
осягається розумом);

– наївний матеріалізм (все загальне в речах (субстанція) розглядається як

певна конкретна речова структура);

– стихійна діалектика. Саме в цей період мудреці-філософи

протиставляють міфологічно-релігійним уявленням наївно-стихійний
філософський світогляд. Філософія в Елладі виникає як світогляд
промислово-торговельної частини населення, що почала боротися за владу,
відбираючи її в аристократів-землевласників. Зв’язок з виробництвом,
бурхливий розвиток якого був пов’язаний насамперед з застосуванням заліза,

10
розвиток товарно-грошових відносин, зростання культури, соціальне
протистояння і перехід від авторитарних аристократичних форм державного
управління до тиранічних, а через них до демократичних – все це сприяло
становленню Аі розвитку особливої філософії.

5. Досократичний етап в розвитку філософії

Мілетська школа відома як перша філософська школа. У ній уперше
свідомо було поставлене питання про першооснови всього сущих.
На першому місці тут коштує питання про сутність світу. І хоча окремі
представники мілетської школи це питання вирішують по-різному, їхні
погляди мають загальний знаменник: основу світу вони бачать у визначеному
матеріальному принципі. Можна сказати, що ця перша грецька філософська
школа стихійно тяжіє до матеріалізму.

Зрозуміло, питання про взаємне відношення матеріального і духовного

принципів ще не ставився, воно був сформульований пізніше. Представники
мілетської школи інтуїтивно розуміли світ як матеріальний. Разом зі
стихійним матеріалізмом у мисленні цих філософів виявляється і «наївна»
діалектика, за допомогою понятійних засобів якої вони прагнуть осягти світ у
динаміку його розвитку і змін. На основне питання попередньої космогонії
про першопричину світу вони давали, на відміну від усіх міфологічних
концепцій, цілком матеріалістична відповідь, хоча ще і наївний.

Перший з іонічних філософів - Фалес з Мілета - жив приблизно в 640-562

р. до нашої ери. Різнобічні пізнання Фалеса (в області астрономії, геометрії,
арифметики) мали визначений вплив на розвиток його філософського
мислення. Так, наприклад, геометрія в той час була настільки розвитий
наукою, що була визначена основою наукової абстракції. Саме це і вплинуло
на погляди Фалеса, спрямовані на збагнення сутності світу.
Основою всього сущого Фалес вважав воду. Ця думка з'являється вже в
дофілософській космогонії. Однак підхід Фалеса цілком від її відмінний.
11
Воду він розумів не як конкретну чи форму персоніфікацію міфологічної
сили, а як аморфне, поточне зосередження матерії. При цьому «вода» Фалеса
означає основний принцип як у змісті «стойхейон», так і в змісті «архе».

Аристотель, викладаючи навчання Фалеса, уживав два вираження: вода

як елемент матерії, стихія природи і вода як першооснова, загальне, субстрат
усіх речей, першооснова, видозміни якого і дають різні стани. Все інше
виникає шляхом «згущення» чи «розрідження» цієї першоматерії. Все
існуюче розмаїтість речей Фалес розглядав як прояв цього єдиного, вічного
початку. Він затверджував, що всі речі виникають з води і, руйнуючи, знову
перетворюються у воду.

Іншим видатним мілетським філософом був Анаксімандр (611-546 р. до

нашої ери).
Подібно Фалесу, він стихійно тяжів до матеріалізму. Також як Фалес,
Анаксімандр порушував питання про початок світу. Він затверджував, що
«першоосновою й основою є безмежне (apeiron), і не визначав його ні як
повітря, ні як воду, ні як що-небудь інше. Він учив, що частини змінюються,
ціле ж залишається незмінним».

Фалес відносив усю матеріальну розмаїтість світу до води, Анаксімандр

же іде від цієї матеріальної визначеності. Його «апейрон» характеризується
як щось безмежне, невизначене, котре не є ні однієї з так званих стихій, але є
«якийсь інший необмежений природністю, з якої виникають усі небесні
зводи і світи в них». «Апейрон» Анаксімандра є безмежним і необмеженої не
тільки в просторовому, але і по тимчасовому відношенні.

Анаксімандр пояснював виникнення речей не грою стихій, але тим, що

у вічному русі виявляються протилежності. У цього філософа ми, видимо,
уперше зустрічаємося з усвідомленням значення протилежностей стосовно
розвитку.

12
 В Анаксімандра зустрічається проблематика, що Фалес лише
абстрактно позначає, - проблематика виникнення і формування життя.
Здатність життя приписується тут безпосередньо визначеному виду матерії.
Крім того, Анаксімандр до природного ряду розвитку тварин відносить і
людини.

Третім видатними мілетським філософом є Анаксімен (585-524 р. до

нашої ери).
У визначеному змісті Анаксімен зміцнив і завершив тенденцію
стихійного давньогрецького матеріалізму пошуків природних причин явищ і
речей. Він першоосновою світу думає визначений вид матерії. Такою
матерією він вважає необмежений, нескінченний, що має невизначену форму
повітря.

По Анаксімену, розрядження повітря приводить до виникнення вогню, а

згущення викликає вітри - хмари - воду - землю - камені. При цьому
згущення і розрядження розуміються тут як основні, взаємно протилежні
процеси, що беруть участь в утворенні різних станів матерії. Природне
пояснення виникнення і розвитку світу Анаксімен поширює і на пояснення
походження богів.

Анаксімен уперше вводить поняття взаємного відношення праматерії і

руху. Повітря як праматерія, відповідно до його поглядів, «постійне
коливається, тому що якби він не рухався, те і не мінявся б настільки,
наскільки він змінюється».

З ім'ям Геракліта з Ефеса (540-480 р. до нашої ери) зв'язане виникнення

ще однієї сильної філософської школи Древньої Греції. Збереглося близько
130 фрагментів із праці Геракліта, що, відповідно до одним джерел,
називався «Про природу», згідно іншим - «Музи».

Геракліт пояснював природним образом такі природні явища як вітер,

блискавки, грім, блискавиці й інші. Основою усього Геракліт вважав вогонь.

13
У його розумінні вогонь, з одного боку, подібний праматерії в представників
мїлетської школи і є як першоосновою світу («архе»), так і основним
елементом («стойхейрон»).

З іншого боку, вогонь є для нього найбільш адекватним символом

динаміки розвитку, поступовості постійних змін. Про це свідчить, наприклад,
його виречення, що світ «виникає з вогню і знову згоряє у визначені періоди
протягом усього століття; здійснюється це відповідно до долі».

Поруч з підкресленням матеріальної основи всякого буття і з

констатацією нескінченності цього матеріального принципу дослідники
знаходять у Геракліта і думка. Нескінченність матерії, що підкреслює, в
історичному змісті слова й очевидне пояснення її нествореності і
незнищеності: «Цей світ, що для усіх не створив ніхто з богів, але завжди є і
буде вічно живим вогнем, що розпалюється відповідно до мері і угасає
відповідно до мері».

В інтуїтивному розумінні розвитку як єдності і боротьби протилежностей

із усіх досократівських мислителів Геракліт просунувся найбільше далеко.
Зрозуміло, діалектика тут не викладається в ясних і упорядкованих поняттях,
це скоріше окремі геніальні спостереження.

Центральним мотивом навчання Геракліта був принцип усі тече (панта

реі). Постійних хід розвитку він порівнював із плином ріки, у яку не можна
ввійти двічі. Розмаїтість проявів існуючого світу Геракліт пояснює змінами,
що відбуваються у вихідної «праматерії». Одна матерія, відповідно до його
поглядів, «живе смертю» іншої. Таким чином, Геракліт дуже близько
підходить до розумінню «творчого заперечення».
Дуже важливе значення в поглядах Геракліта надається, використовуючи
сучасний термін, детермінізму, тобто загальної обумовленості всіх подій і
явищ. Усі, відповідно до нього, правиться чи долею необхідністю (ніке). З
поняттям необхідності дуже тісно зв'язане розуміння закономірності - закону

14
(логос). Логос, по Гераклітові, так само вічний, як і нестворений і
незнищений світ. Як світ, так і праматерія і логос існують об'єктивно, тобто
незалежно від людської свідомості.
Геракліт одним з перших звертає увагу на характер людської свідомості.
Пізнання, відповідно до його поглядів, прагне осягти сутність, тобто логос.
Значна увага він приділяє відмінності «багатознання» від справжньої
мудрості.

«Багатознання» на відміну від справжньої мудрості не сприяє дійсному

пізнанню принципів світу. Людська свідомість - душу (психу) - підлегло
логосу. Геракліт надавав значення оцінці відносини світу до пізнання. Він
підкреслював, що всі стани і властивості світу завжди релятивні. Він
відзначав також відносність повсюдно уживаних понять: «Найпрекрасніша з
мавп огидна, якщо порівняти її з людським поколінням».
Гераклітова філософія являє собою не цільну теоретичну систему
діалектичного походу до світу, але, принаймні, тут можна говорити про
інтуїтивне пояснення сутнісних рис діалектики.

Найбільш видним з учнів Геракліта був Кратил. Як роблять висновок

автори книги «Історія філософії в короткому викладі» Кратил, довів думки
Геракліта до абсурду, затверджуючи, що про дійсність не можна нічого
сказати. Релятивність пізнання й оцінки, виявлена Гераклітом, приводить
Кратила до абсолютного релятивізму.
Ксенофан з Колофона (565-470 р. до нашої ери) можна вважати ідейним
попередником елейської школи.
Подібно мілетцям, Ксенофан визнає матеріальність світу, що на відміну
від них вважає постійно тим самим, незмінним. Ксенофан прагнув також до
натуралістичного пояснення природних явищ.

Богом Ксенофан вважав світ по всій його цілісності. Він розуміє бога як
суще, відмінне від людей. Бог у нього, таким чином, стає поняттям, що
символізує необмеженість і нескінченність (як у просторовому, так і в
15
тимчасовому відношенні) матеріального світу. При цьому універсальне буття
розуміється їм як вічне і неіменне, що повідомляє його філософії риси
нерухомості. Поряд з абстрактною єдністю допускаються і прояву
різноманіття світу.

Збереглися також фрагменти атеїстичної орієнтації, у яких Ксенофан

характеризує міфічних богів як продукти людської фантазії і формулює
думку про те, що не боги створили людей, але люди створили богів по
своєму образі і подобі.

Хоча основою онтології Ксенофана було «єдине» - зроблене єдине буття,

він допускав ще зміну і рух як виникнення і занепад, що Парменід і інші
еліати цілком відкидали. Дійсно, Ксенофан визнає зміна і рух тільки як
виникнення і загибель світу, розуміючи його як внутрішньо незмінну
цілісність. Якщо в цьому випадку взагалі можна допустити розвиток, то воно,
відповідно до його концепції, не приносить нічого нового.

Онтологічні погляди Ксенофана тісно зв'язані з його розумінням

пізнання. Почуття не можуть дати підстави щирого пізнання, але ведуть
лише до думок і видимості. Саме почуття ведуть до переконаності, що світ
багатоликий і мінливий. Саме такий скептичний підхід до почуттєвого
пізнання став характерним для всієї єлейської школи.

Власне засновником єлейської школи був Парменід з Єлеі (ок. 540-470 р.

до нашої ери).
Основним для Парменіда, як і для всієї єлейської школи, є наука про
буття, про сущий. Аристотель його погляди коментує так: «Парменід...
затверджує, що поряд із сущим не суще є нічим, з необхідністю думаючи, що
суще є одне і що немає нічого іншого». У Парменіда мається також
заперечення «створення» сущого, твердження його вічності. Суще не тільки
вічно у своєму існуванні, воно також і незмінно.

16
 З дійсного світу, з області буття Парменід цілком виключає рух. Чому
Парменід відкидає рух і розвиток? Відповідь на це питання випливає з його
характеристики буття і небуття. По Парменіду, не суще не існує. Усе, що
існує, є суще (буття), що є усюди, у всіх місцях, і тому воно не може
рухатися. Хотіти щось перемістити, згідно Парменіду, означало б або
помістити його на місце іншого сущого, а це неможливо, тому що одне суще
вже там знаходиться, або помістити його на місце, де раніше було не суще,
але, як випливає з раніше сказаного, не суще не існує, тому і цей варіант
відпадає. Звідси суще є наповненим і нерухомої. Буття має матеріальний
характер, але з нього виключені зміна, рух і розвиток.

Тут варто замістити, що в гносеології Парменід проводить дуже різке

розходження між справжньою істиною (алетея), що є продуктом
раціонального освоєння дійсності, і думкою (докса), що спирається на
почуттєве пізнання.
Почуттєве пізнання, по Парменіду, дає нам лише образ удаваного стану
речей, і з його допомогою не можна осягти їхню справжню сутність. Істина
осягається лише розумом. Він розглядає почуттєвий світ лише як думка.
Отож в області думки Парменід допускає існування не сущого на основі
«почуттєвого сприйняття». Це дає йому можливість потім - у виді думки -
визнати існування руху і зміни. Таке усвідомлення розходження почуттєвого
і раціонального пізнання приводить до метафізичного розриву цих двох
ступенів єдиного процесу пізнання.

Одним з найбільш яскравих учнів Парменіда був Зенон (род. близько 460

р. до нашої ери).
У своїх онтологічних поглядах Зенон однозначно відстоює позиції
єдності, цілісності і незмінності сущого. Суще, по Зенонові, має
матеріальний характер. Симпліциус свідчить, що, відповідно до Зенона, «хто
визнає безліч, необхідно говорить суперечливо. Так... якщо суще
багаточисленне, те воно дорівнює велико до нескінченності і мало так, що

17
взагалі не має ніяких розмірів. При цьому він доводить, що якщо щось не має
розмірів і маси, то воно взагалі не може бути. Світів багато і не існує
порожнього простору».

Відповідно до поглядів Зенона усі в природі походить від тепла, холоду,

сухого і вологого чи їхніх взаємних змін; люди ж відбулися з землі, а душі їх
є суміш вищезгаданих початків, у якій жодне з них не користається
перевагою.

Видимо, найбільш відомим викладом єлейського заперечення руху і

постулірування незмінності і нерухомості сущого є апорії Зенона, що
доводять, що якщо допускається існування руху, то виникають нездоланні
протиріччя. Перша з апорій названа дихотомією (розподіл навпіл). У ній
Зенон прагне довести, що тіло не може зрушитися з місця, тобто рух не може
ні початися, ні закінчитися. Другий (і, мабуть, найбільш відомої) апорією
Зенона є ахоллес.
Ця апорія показує, що найшвидший з людей (Ахіллес) не зможе ніколи
наздогнати саме повільне створення (черепаху), якщо воно вийшло в шлях
раніш його. Ці логічні конструкції показують суперечливість руху і
знаходяться у видимому протиріччі з життєвим досвідом. Тому Зенон
допускав можливість руху тільки в області почуттєвого пізнання. Однак у
його апоріях мова йде не про «реальність» чи «існуванні» руху, але про
«можливість його збагнення розумом». Тому рух розглядається тут не як
почуттєве дане, але починається спроба з'ясувати логічну, понятійну сторону
руху, тобто ставиться питання про істинність руху.

Зенон прославився, в основному, з'ясуванням протиріч між розумом і

почуттями. Відповідно до принципів єлейської школи Зенон також розриває
почуттєве і раціональне пізнання. Щирим він однозначно визнає раціональне
пізнання, почуттєве ж, на його думку, веде до нерозв'язних протиріч. Зенон
показував наявність границі в почуттєвого пізнання.

18
 До числа видних мислителів єлейської школи належить і Меліс з острова
Самоз (род. близько 440 р. до нашої ери).
Меліс думав, що світ «не був створений» і не має кінця. Буття, відповідно
до його представлень, є не тільки єдиним і необмеженої в часі і просторі, але
і метафізично незмінним.

Життя Піфагора приходиться на період приблизно між 584-500 р. до

нашої ери. Відповідно до Діогену Лаєртському, він написав три книги: «Про
виховання», «Про справи громади» і «Про природу». Йому приписується і
ряд інших праць, що створювалися піфагорською школою.

Піфагор займався рішенням геометричних задач, але пішов також далі.

Він досліджує і взаємини чисел. Вивчення залежності між числами вимагало
дуже розвитого рівня абстрактного мислення, і цей факт відбився на
філософських поглядах Піфагора. Інтерес, з яким він вивчав характер чисел і
відносин між ними, вів до визначеної абсолютизації чисел, до містики чисел.

Числа були підняті на рівень реальної сутності всіх речей. Так,

наприклад, одиниця означала початок усього, безперервність, позитивність,
загальну сутність. Двійця означала протилежність, розходження, особливе.

Піфагор думав основними перші чотири числа арифметичного ряду -

одиницю, двійку, трійку, четвірку. У геометричній інтерпретації цим числам
послідовно відповідають: крапка, пряма, квадрат (плоска фігура) і куб
(просторова фігура). Сума цих чисел дає число «десять», що піфагорійці
вважали ідеальним числом і повідомляли йому майже божественну сутність.
Десять, згідно піфагорському навчанню, - таке число, на яке можна перевести
всі речі і явища світу з його протилежностями.

Усі піфагорські навчання про сутність буття має чітко виражений

спекулятивний характер і є історично першою спробою збагнення кількісної
сторони світу. Математичний підхід до світу полягає в поясненні визначених
кількісних відносин між реально існуючими речами.

19
 Можливість уявної маніпуляції з числами (як абстрактними об'єктами)
веде до того, що ці числа можуть бути розумілі як самостійно існуючі
об'єкти. Звідси залишається усього лише крок до того, щоб ці числа були
проголошені власне сутністю речей. Саме це і робиться у філософії Піфагора.
При цьому існуючі протилежності підкоряються загальної універсальної
гармонії космосу, вони не зіштовхуються, але борють, але підлеглі гармонії
сфер.

Релігію і мораль Піфагор вважав основними атрибутами упорядкування

суспільства. Його навчання про безсмертя душі (і її перевтіленні) стоїть на
принципах повної підпорядкованості людини богам:

«Безсмертних спочатку богів, як велить нам закон, почитай,

Їх шануючи, також віддай повагу богорівним померлим»
Мораль у Піфагора була обґрунтуванням визначеної «соціальної
гармонії», що спирається на абсолютне підпорядкування демосу й
аристократії. Тому її найважливішою частиною було безумовне
підпорядкування.

Піфагорівство, таким чином, є першим ідеалістичним філософським

напрямком в античній Греції. Математична проблематика виливається в них
у містику й обожнювання чисел, що вони вважають єдино істинно сущим.
Емпідокл (ок. 484-424 р. до нашої ери) був учнем Піфагора, але в теж
час у його поглядах міститься вплив і еліатів і іонічних філософів.
Найважливіші філософські думки містять два його добутки «Очищення» і
«Про природу».

За своїм характером філософія Емпідокла близька до стихійного

матеріалізму. Однак замість однієї праматерії він висуває чотири вихідних
принципи, корені всякого буття. З чотирма стихіями зв'язані імені чотирьох
богів: Зевс - вогонь, Гера - повітря, Гадес - земля, Нестіда - вода.

20
 Корені всякого буття, по Емпідоклу, по перевазі пасивні. Тому він
уводить дві рушійні сили, що шляхом змішання основних зазначених стихій
сприяють виникненню всього різноманіття навколишнього світу,
- любов і ворожнечу.
Рушійний принцип тут відділений від що розуміється як пасивна матерії.
Рух, викликаний любов'ю і ворожнечею, у розумінні Емпідокла, не можна
ототожнювати з притяганням і відштовхуванням. Любов у його концепції
розділяє однорідне і з'єднує різнорідне й у такий спосіб «з багато чого робить
одне». Навпроти, ворожнеча розділяє різнорідне і з'єднує однорідне і так «з
одного робить багато чого». При цьому по думці Емпідокла, світ нестворимо
і незнищимо. Основні сили стихії не можуть ні виникати, ні знищуватися.
З'єднуються і роз'єднуються тільки з'єднання стихій. Любов і ворожнеча є
також основними принципами всієї змін, що відбуваються у світі.

Емпідокл відстоює теза про те, що порожнечі не існує. Усі речі

міняються місцями. Ці погляди проектуються і на розуміння розвитку
космосу:

Першовихідну стадію, у якій знаходиться весь космос, Емпідокл

визначає терміном сфайрос. У цій стадії немає ніякої визначеності, усі
зливається в нерозрізненій єдності. Це стан космосу являє собою власне
деяку найнеможливу суміш і справжня єдність стихій. Це період
універсальної влади любові, ворожнеча тут поставлена «поза» світом,
витиснута.
Друга стадія розвитку космосу починається з виникнення одиничних,
окремих речей. Це виникнення зв'язане з поступовим приходом ворожнечі,
що на цій стадії прагне витиснути любов. Основні стихії в цьому періоді ще
частково з'єднані й у той же час частково розділені.

Третя стадія в розвитку космосу визначається однозначною гегемонією

ворожнечі. Стихії в цей період більш-менш розділені.

21
 Четверта стадія визначається поверненням влади любові. Стихії знову
з'єднуються.

Таким чином, відповідно до поглядів Емпідокла, суще утворять чотири

пасивні стихії і дві протилежні сили, що теж мають більш-менш
матеріальний характер і сприяють безустанному з'єднанню і роз'єднанню
дрібних частин основних стихій. Космогонічний процес розвитку
складається при цьому з постійно повторюваних чотирьох стадій, у яких
поперемінно бере верх те ворожнеча, то любов.

Теорія пізнання Емпідокла побудована за принципом пізнавання

«подібного подібним». Пізнання можливе лише тому, що як суб'єкт пізнання
(людина), так і об'єкт (навколишній світ) складаються в принципі їхнього тих
самих стихій, з'єднаних лише в різних відносинах. Це робить принципово
можливим пізнання і дає достатню адекватність знань. На відміну від еліатів
Емпідокл є прихильником визначальної ролі почуттєвого пізнання.
Відповідно до його поглядів мислити і почуттєво сприймати - це те саме.

Анаксагор (500-428 р. до нашої ери) за свідченням Діогена Лаєртського,

був учнем Анаксимена.

Анаксагор вважає основою всіх речей нескінченна безліч малих

матеріальних часточок, якісно різних між собою, що він називав «насіння
речей» (гомеомерії). Матерія, по Анаксагору, вічна, незроблена і незнищена,
але якісно диференційована. Так він намагається вирішити проблему
відносини єдності і різноманіття (якісного розходження) сущого через
визнання положення про якісну визначеність насінь речей.
З цих же позицій він намагається вирішити проблему виникнення і
загибелі. Згідно Анаксагору, нове виникає, тому що насіння речей міститися
в різних речах. Тому одні речі можуть переходити в інші, з'єднуватися і
роз'єднуватися, що і з'являється перед нами або як виникнення, або як
загибель і занепад.

22
 Анаксагор, однак, не вважав, що насіння речей сприяють з'єднанню і
роз'єднанню. Семена речей як матеріальну основу світу він вважає
інертними, нерухомими. Причину, що приводить їх у рух і є в той же час
причиною всіх речей, Анаксагор визначає терміном НУС - розум. «Нус» в
Анаксагора був основним принципом упорядкування матеріального світу.

Значного прогресу досяг Анаксагор в області теорії пізнання. Основний

(елементарної) ступінню пізнання він вважав почуттєве пізнання. Розум
тісно зв'язаний з почуттями, і тільки при їхньому посередництві можна
одержати знання про навколишній світ. Однак, відповідно до його поглядів,
сприйняття відбувається зворотним, тому що однакове не впливає на
однакове. І, хоча він визнає за почуттєвим пізнанням головну роль, але не
абсолютизирует його. Він також підкреслював необхідність корекції
почуттєвого пізнання.

Навколо історичного існування філософа Левкіпа (ок. 500-440 р. до

нашої ери) велися суперечки. Висловлювався здогад, що це ім'я був
псевдонімом молодого Демокрита. Однак дослідження Дільса і Зеллера, а
також Маковельского підтверджують його історичне існування. З його робіт
практично нічого не збереглося, якщо не вважати декількох думок, що
дійшли за посередництвом інших античних авторів. Однак, згідно Г. Дільсу,
йому можна приписати двох книг: «Великий діакосмос» і «Про розум».

Левкіп висунув основні принципи атомістичної філософії. Він визнавав

незліченні, що постійно рухаються елементи - атоми, що мають нескінченну
безліч форм, тому що бачив у речах постійне виникнення і зміна. Він учив,
що суще не більш ніж не суще і що обоє вони є рівною причиною
виникнення речей. Думаючи суть атомів повної і щільний. Він учив, що вони
є суще, що рухається в порожнечі; порожнечу називав не сущим,
затверджуючи, що вона є не меншим, чим суще. Таким чином, основний
принцип атомістичної науки про буття: «Єдине, що існує, - атоми і
порожнеча».
23
 Атоми характеризуються формою, порядком і положенням. Вони є
причиною речей, що виникають і гинуть завдяки їх з'єднанню і роз'єднанню.

Допущенням існування порожнечі, не сущого, зважується проблема

руху. Існування порожнечі уможливлює рухом атомів.

Демокрит (460-370 р. до нашої ери) був учнем Левкіпа й учився в

Анаксагора.
Демокрит цілком розділяє навчання Левкіпа про атоми і порожнечу. До
характеристик атомів Демокрит додає ще і величину і вагу. Вага, однак, він
не вважав істотною властивістю атомів, але визнавав її простим наслідком
того фата, що вони мають деякий розмір. Подібним чином і величина не дає
якісної характеристики атомів.

Атоми самі по собі незмінні, були, є і будуть постійно ті ж самими, тому

що «не можуть перетерплювати ті зміни, в існуванні яких переконані всі
люди, що навчаються до цього сприйняттям». Концепція атомізму містить,
таким чином, представлення про незнищені і незроблені матерії.

Атоми, по Демокриту, нескінченні, тільки якщо мова йде про їхню

величину і число. Також нескінченні вони і щодо розходження форм. Мова
тут йде про виражену в дусі того часу думки про нескінченність матерії.

Демокрит зовсім новим способом вирішує питання про відношення

матерії і руху. Відповідно до його представлень, гарантією можливості руху є
існування порожнечі. Рух наданий атомам у природному стані. Демокрит
думав, що первинний рух ніколи не був повідомлений атомам, воно є,
говорячи сучасною мовою, основним способом їхнього існування.

Рух передається зіткненням, і рух у цьому розуміння є основним

джерелом розвитку, оскільки в результаті зіткнення атоми з'єднуються, з
цього виникає усе, що ми бачимо. У такий спосіб Демокрит переборює
проблему дуалізму матерії і рухи. Тут варто сказати, що в Демокрита мова

24
йде тільки про рух чисто механічному. Механістичний рух визнається єдино
можливою формою руху.

Розуміння світу в Демокрита тісно зв'язано з основними принципами

його навчання про буття і його розуміння відносин між явищами. Тут
Демокрит був прихильником строгої необхідності. Розвиток уселеної,
порядок світу, усі сутності визначені механістичним рухом атомів. Тому в
його системі немає місця для об'єктивного існування «випадковості», і сама
«випадковість» порозумівається незнанням причин визначеного явища.

У відповідності зі своїм навчанням Демокрит дає матеріалістичне

пояснення виникнення богів: древні люди, бачачи неземні явища (грім,
блискавку, блискавиці, затьмарення місяця), боялися і думали, що боги суть
причини цих речей.

Зведення щодо поглядів Демокрита на пізнання, що дійшли до нашого

часу, іноді суперечать один одному. Одне ясно, що Демокрит відкидає
негативне відношення до почуттєвого пізнання, як це було в еліатів.
Аристотель його погляди характеризував однозначно: «Демокрит... думав,
що істинно суть те, що нам є».

Про значення, що Демокрит додавав почуттєвому пізнанню свідчить і

його концепція образів - єйдолів. Єйдоли виникають десь між об'єктивною
річчю і відповідним органом почуттів суб'єкта сприйняття. Предмет виділяє
із себе в повітря щось, подоба предмета, що у свою чергу утискується у
вологу частину ока. Власне образ предмета виникає десь у просторі між
предметом і оком і, як відбиток попадає у відповідний орган почуттів. Тому
Демокрит відводив почуттєвому пізнанню основну і незамінну роль, бачачи в
ньому першу й основну передумову всякого подальшого пізнання.
Значення, що додає атомістична гносеологія почуттєвому пізнанню, не
заважало, однак, Демокриту розкрити значення і функції раціонального
пізнання. Він розуміє процес пізнання складає з двох ступенів.

25
 Почуттєве пізнання є деякою нижчою ступінню пізнання і знайомить
нас з навколишнім світом явищ. Підійти ж до пізнання «щирої сутності»
(тобто пізнанню атомів), відкриттю причинних зв'язків можна лише за
допомогою раціонального пізнання. Почуттями можна сприймати лише те,
що утвориться з'єднанням атомів, а це саме по собі минущо.

Демокрит прагне також «природним» образом пояснити виникнення

суспільства. Відповідно до цього пояснення, люди на початкових стадіях
свого розвитку жили неупорядкованим життям. Вони поєднувалися, коли на
них нападали звірі, потім вони разом узимку ховалися в печерах і ховали там
запаси, потім - пізнали вогонь, було винайдене мистецтво й усе, що може
бути корисним людям у спільному житті.

Таким чином, Демокрит вважає, що основним стимулом розвитку

суспільства була необхідність задоволення потреб. Суспільство - сукупність
індивідів. Але суспільство і закони, відповідно до нього, не є інструментом
розвитку індивідуальності, але скоріше лише обмежуючими засобами, що
запобігають виникнення ворожнечі. Він не засуджує нагромадження, але
засуджує придбання їхніми дурними способами.

Етика Демокрита тісно зв'язана з його соціальними і політичними

поглядами. Він намагається сформувати деякі «універсальні» моральні
правила. Центральним у його етиці є «досягнення доброї думки». Шлях до
цього - через життєву урівноваженість і помірність. Головним засобом
досягнення чесноти він вважає переконання, виховання в дусі моральності.

6. Антропологічний поворот у філософії софістів і Сократа

26
 Людина як проблема філософії вперше була
усвідомлена софістами (з давньогрецької — «мудреці») —
ідеологами давньогрецької демократії. Софісти першими усвідомили
протилежність людини і світу, суб'єктивного й об'єктивного. Устами
Протагора (480—410 до н. е.) людину було проголошено «мірилом
усіх речей». Усвідомлення особливого місця людини в космосі, того,
що космос, речі визначаються людьми, є безумовною заслугою
софістів в історії філософії. Адже «корисні» копалини, «гарна»
погода, «шкідники» є не якостями самої природи, а означеннями,
застосованими щодо природи людиною. Бачення космосу, природи
крізь людський мікрокосм, з позиції людини, яка виділилась з
природи і протиставила себе природі як щось рівнозначне і
рівноцінне їй, було новим словом софістів у філософії. Софісти як
професійні «вчителі мудрості» були закономірним породженням
демократії, розвиток якої зумовив потребу в інтелектуалах —
професійних політиках, ораторах, суддях. Вони навчання мудрості
перетворили на соціальне заняття, яке оплачувалось. Вони винесли на
суд розуму вірування, традиції, моральні засади суспільства.
Аналізуючи й критично оцінюючи їх, вони сприяли їх занепаду,
релятивізували і розвінчували їх сакральність, наближаючи водночас
кризу й самої полісної демократії. Софісти відмовилися від побудови
натурфілософських систем, головну увагу приділяли аналізу
пізнавальних та оцінювальних спроможностей людини. Зважаючи на
відносність чуттєвих даних (одна й та сама вода різним людям і
навіть одній і тій самій людині може здатись і теплою, і холодною), їх
залежність від стану органів чуття, софісти доводили неможливість
отримання достовірних і загальнозначущих знань про речі. А
основним завданням філософії вважали не набуття знання про світ, а
виховування людей, навчання їх жити. Софісти стверджували, що
істин стільки, скільки людей, вони мало переймалися питаннями

27
істинності знання. Проте поза їх увагою не залишилося питання про
соціально-практичний сенс знання. Це живило їх постійний інтерес до
мови, ораторського мистецтва, методів і засобів переконання і
заплутування суперника в дискусії. Через це терміни «софіст»,
«софістика» набули негативного значення. Ставлячи під сумнів
загальноприйняті світоглядні цінності, моральні та правові норми
(кожна людина є мірилом добра і зла, справедливості й
несправедливості), софісти підважували духовні засади існування
суспільства. Адже воно не може нормально функціонувати за
духовного розладу, відсутності згоди (консенсусу) щодо
справедливості, добра, честі, прекрасного, істини тощо. Філософські
системи Сократа (469—399 до н. е.), Платона, Арістотеля постали
як реакція на «бунт» софістів. У соціальному вченні вони
стверджували значущість соціальних інститутів (звідси такий інтерес
до феномена держави), а в загальнофілософському — намагалися
відновити загальнозначущість ідей добра, прекрасного, істини,
подолати релятивізм і суб'єктивізм софістів. Боротьба із софістами
стала головним мотивом творчості Сократа і Платона. Однак без
нових авторитетних аргументів непросто було відновити довіру до
загальних цінностей, яка панувала ще до софістів. Сократ зробив
спробу відновити загальне у сфері, відкритій самими ж софістами —
в людській суб'єктивності. Але якщо софісти зупинилися на рівні
чуттєвості, яка за природою є неусталеною (звідси їх релятивізм і
скептицизм), то Сократ відкрив сферу розуму, в якій відношення між
поняттями регулюються логікою. Поняття і логіка значно надійніша
опора для істини, ніж чуттєвість. Можна як завгодно розходитись в
естетичних смаках, дискутувати щодо моральної і правової оцінки
певного вчинку, але дійти згоди у тлумаченні ідеї прекрасного, добра
і справедливого. Наприклад, математичні істини, здобуті саме на
цьому шляху, не викликають сумніву. Зусиллями Сократа та його

28
послідовників вдалося подолати релятивізм і суб'єктивізм софістів,
повернути всезагальне, ідеї на їх законне місце у філософії. Заслугою
Сократа, Платона та Арістотеля перед філософією є те, що вони
відкрили і почали досліджувати теоретичне мислення — сферу
всезагальних ідей. Вони започаткували аналіз ідей, категорій, законів
логіки. Сократ першим звернув увагу на поняття, зробив їх
предметом дослідження, порушив проблему їх тлумачення та
родовидової субординації. Будучи учнем софістів, він не без їх
впливу проголосив вищою мудрістю пізнання самого себе, а мудрість
— найвищою доброчесністю людини. Моральні пороки Сократ
пояснював незнанням. Якщо людина знає, що таке добро, вона не
вчинить всупереч йому. Знання фігурує в нього (як і в Конфуція)
джерелом моральної досконалості людини. Всупереч релятивізму
софістів він опирав моральні цінності на розум, через розум
обґрунтовував їхню вічність і незмінність. Обґрунтування розумом
моральності було великим кроком уперед. Проте такий підхід ставив
під сумнів святість традиційних норм, оскільки традиції, звичаєві
норми, піддані критиці розуму, втрачають свою беззастережність і
святість.

7. Філософські ідеї Платона

Афінський філософ Платон (427-347 рр. до н.е.) походив із афінського
аристократичного роду. Справжнє ім'я Платона – Арістокл, а Платон –
прізвисько (від "платюс" – "широкий", "широкоплечий"). Аналіз творчості
Платона показує, що його погляди глибоко продумані. В цілому вони
складаються у систему, до якої входять: 1) вчення про буття; 2) вчення про
Бога; 3) вчення про світ; 4) вчення про походження світу; 5) вчення про
душу; 6) вчення про пізнання; 7) вчення про моральність і 8) вчення про
суспільство.

29
 Перш за все, філософія Платона є оригінальним вченням про ідеї.
Відповідно цього вчення, світ чуттєвих речей не є світом дійсно сущого:
чуттєві речі перебувають у безперервній зміні, то виникають, то гинуть.
Всьому тому, що є в них справді сущим, чуттєві речі зобов'язані своїм
безтілесним прообразам, які Платон називає ідеями. Ідеї вічні, незмінні,
безвідносні; вони не залежать від умов простору і часу. По відношенню до
чуттєвих речей ідеї є одночасно і їх причинами і тими зразками, за якими
були створені ці речі. Водночас ідеї є також метою, до якої прагнуть істоти
чуттєвого світу.
Платонівська ідея або, як часто її називав Платон, "ейдос", – фактично
об'єктивоване поняття.
Ідеальний світ Платона протистоїть звичайному світові не тільки як
абстрактне – конкретному, сутність – явищу, оригінал – копії, але і як добро –
злу. Тому ідеєю всіх ідей, найвищою ідеєю Платона виступає ідея добра як
такого – джерело істини, краси і гармонії. Ідея добра безлика (хоча
неоПлатоніки вважали платонівську ідею добра Богом). Ідея добра виражає
безликий аспект філософії Платона, тоді як Бог-творець – особисте начало.
Бог і ідея добра дуже близькі. Ідея добра увінчує піраміду ідей Платона.
Філософія Платона характеризується також своєрідним
протиставленням тіла і душі. Тіло – смертне, а душа безсмертна. Тіло живої
істоти створене із часточок вогню, землі, води і повітря, позичених у тіла
космосу. Призначення тіла – бути тимчасовим вмістилищем душі, її рабом.
Як і тіло, душа створена богами. Душі творяться із залишків тієї суміші, із
якої Бог створив душу космосу. За Платоном індивідуальна душа
складається з двох частин: розумної і нерозумної. За допомогою першої
частини людина здатна мислити, а друга сприяє почуттям: завдяки їй людина
закохується, відчуває голод і спрагу, буває охоплена іншими почуттями.
На протиставленні тіла і душі ґрунтується гносеологія Платона. Суть
теорії пізнання Платона полягає в тезі, що "знання – це пригадування
(анамнез)" того, що колись душа знала, а потім забула. Метод анамнезу –

30
метод сходження до ідей, до загального не шляхом узагальнення часткового і
одиничного, а шляхом пробудження в душі забутого знання, знаходження
його в ній. Найголовнішим у методі анамнезу є мистецтво логічного
мислення, філософської бесіди, питань і відповідей.
Оригінальні думки Платона у трактуванні такого явища, як держава.
Спостерігаючи недосконалість державного устрою, Платон висуває власний
зразок державної досконалості, яка в історії філософії отримала назву
"ідеальна держава Платона".
Будуючи власний зразок держави, Платон зауважує, що всі існуючі
види державного устрою недосконалі не тому, що вони ґрунтуються на
соціальній нерівності, а тому, що ця соціальна нерівність не відповідає
природній нерівності людей. Така природна нерівність породжена
неоднорідністю душі. Розумній частині душі, чеснота якої у мудрості, має
відповідати стан правителів-філософів; шаленій частині, чеснота якої в
мужності, – стан воїнів (стражів); низовинній, хтивій частині душі – стан
землеробів і ремісників. Отже, в ідеальній державі існує три групи
громадян, три стани і така держава сповнена чеснот: вона мудра
мудрістю своїх правителів-філософів, мужня мужністю своїх стражів,
розсудлива послушністю гіршої частини держави перед її кращою
частиною. Ця держава найбільш справедлива. бо в ній усі служать її як
певній цілісності і всі займаються своїми справами, не втручаючись у справи
інших.

8. Філософські ідеї Арістотеля

У 367р. до н.е. слухачем "Академії" Платона стає
сімнадцятирічний Аристотель – один із найвидатніших старогрецьких
філософів. (384-322 рр. до н.е.). Він прожив стадне і цікаве життя. Двадцять
років пробув в "Академії" Платона. Вважаючи себе учнем Платона,
Аристотель був самостійно мислячим філософом, саме йому належать відомі
слова: "Платон мені друг, але істина дорожча". Аристотель залишив після

31
себе величезну творчу спадщину, яку можна розділити на вісім груп: праці
з логіки, загальнофілософські, фізичні, біологічні, психологічні, етичні,
економічні та мистецтвознавчі.
Дітищем Аристотеля є логіка. Наука про мислення і його закони
викладена великим вченим у ряді його творів, які об'єднані під спільною
назвою "Органон" ("Знаряддя"). Головною ж його філософською працею є
"Метафізика". При цьому слід пам'ятати, що в часи Аристотеля слова
"метафізика" ще не було. Це поняття, як уже зазначалося, вводить
систематизатор творів Аристотеля – Андронік Родоський, який, опрацювавши
рукописи Аристотеля, почергово укладає після творів із фізики твори з
філософії. Звідси "те, що після фізики", тобто "метафізика".
Філософія у Аристотеля досить чітко виділяється із усієї сфери знання.
Він розрізняє "першу" і "другу" філософії. Фізика для Аристотеля все ще
філософія, але "друга". Предметом "першої" філософії є не природа, а те, що
існує за нею. "Перша філософія, за Аристотелем, – наука "найбільш Божа" у
подвійному розумінні: по-перше, володіє нею скоріше Бог, ніж людина; по-
друге, її предметом є "божественні предмети". Тому Аристотель свою
філософію називає теологією, вченням про Бога.
Однак Бог – це тільки "одне з начал". Тому філософія Аристотеля все-
таки ширше теології. Вона вивчає взагалі "начала і причини всього
існуючого, оскільки воно береться як існуюче". Філософія Аристотеля –
спроба розібратися в існуючому, розкрити його структуру, знайти в ньому
головне, визначити його по відношенню до неіснуючого. В цілому ж
Аристотель – панлогіст.
У Аристотеля закони мислення є одночасно і законами буття. У
"Метафізиці" Аристотель дає визначення основного закону буття. подаючи
його у двох формах: короткій і повній. Коротке формулювання гласить, що
одночасно існувати і не існувати не можна, а повне стверджує, що
неможливо, щоб одне і те ж одночасно було і не було притаманне одному і
тому ж в однаковому розумінні.

32
 Основні засади вчення Аристотеля про буття такі: 1) категоріальний
аналіз існуючого: 2) причинний аналіз субстанції; 3) вчення про можливість і
дійсність.
Аристотель розглядає категорії як найбільш загальні роди
висловлювань, які в подальшому не зводяться один до одного і не
узагальнюються. Аристотель нараховує десять категорій: сутність, якість,
кількість, час. відношення, місце, стан. дія, володіння, страждання. При
цьому він рішуче відділяє категорію сутності від інших категорій, вказуючи,
що тільки вона означає в загальній формі те, що здатне до окремого,
самостійного існування.
Аристотель вважає, що суть буття речі – її форма. Він підкреслює, що
формою називає суть буття кожної речі і першу сутність. Ключем розуміння
форми Аристотеля є ототожнення її із суттю речі. У Аристотеля форма як
суть буття речі – це той чи інший вид певного роду. Саме видове – головне,
вирішальне начало буття і знання. Форма – не якість, не кількість, не
відношення, а те, що становить сутність речі, без чого її немає. Форм стільки,
скільки нижчих видів, які надалі не розпадаються ні на які інші види. Види
Аристотеля – це вічні і незмінні сутності. Вони не створені Богом – форму
ніхто не творить і не виробляє. Але все ж таки вони існують самі по собі і,
будучи внесеними в матерію, начебто творять речі. До того ж в матерію їх, у
кінцевому підсумку, вносить Бог. Тому кожна чуттєва сутність або окреме є
дещо складове: вона складається з активної форми і пасивної матерії –
наступниці форми. При цьому під матерією Аристотель розуміє: по-перше,
неозначену і безформну речовину; по-друге, це те, з чого річ складається, і
те, з чого річ виникає. Аристотелівська матерія пасивна, нежива, нездатна
сама по собі з себе нічого народити.
Матерія у Аристотеля вічна, при цьому вона не поступається формі.
Матерія і форма – два співвічні начала. Все, що існує в природі, складається з
матерії і форми. Матерія є чиста можливість або потенціал речі, а форма –

33
реалізація цього потенціалу. Форма робить матерію дійсністю, тобто
втіленням у конкретну річ.
Особливої уваги заслуговує вчення Аристотеля про душу. Він вважає,
що душу може мати тільки природне, а не штучне тіло. Причому це природне
тіло має бути здатним до життя. Здійснення можливості життя природного
тіла Аристотель називає душею. Аристотель розрізняє три види душі. Два з
них належать до фізичної психології, оскільки вони не можуть існувати без
матерії. Третя метафізична.
Через вчення про душу Аристотель оригінальне говорить про пізнання.
Нагадаємо, що за Аристотелем третій вид душі – розумна Душа, яка
притаманна людині і Богу. Вона незалежна від тіла, бо мислення вічне. Але
коли споглядають розумом, необхідно, щоб у що реальне пізнання
неможливе без чуттєвого рівня пізнання. Людина пізнає загальне тільки за
допомогою відповідної уяви. Але уява не просто переробляється в поняття, а
тільки сприяє тому, щоб закладені у душі форми буття перейшли із стану
потенції в стан акту. Щоб перевести знання загального із стану потенції в
стан акту, потрібен розум у всьому його обсязі, як пасивний, так і активний.
А активний розум – це Бог. Таким чином, у Аристотеля перемагає
раціоналістична лінія: знання існує ще до процесу пізнання.
Філософія Аристотеля не завершує ні старогрецької, ні, тим більше,
античної філософії. Але вона завершує найбільш змістовний період в історії
філософії, який часто називають філософією класичної Греції. Ця філософія
високо цінувалась ще в античний період, відігравала визначальну роль в
епоху середньовіччя, без неї неможливе уявити європейську філософію
Нового часу, як і сучасну філософську культуру.

9. Філософія еллінізму

Стародавні греки називали себе еллінами, вони захищали себе і свою

культуру від сусідніх народів (варварів). Безперервні війни стали причиною

34
занепаду грецьких міст-полісів. Класичний період розвитку давньогрецької
культури продовжувався приблизно 100 років, починаючи десь з 500 р. до
н.е. До 338 р. До н.е., коли Греція (Еллада) потрапила під владу Македонії.

Піднесення Македонії і захоплення нею величезних просторів привело до

того, що грецька культура, яка вважалася еталонною, поширилася далеко за
межі Еллади. Сприяло цьому і завоювання Олександра Македонського
привели до формування імперії. Тому період після класичного назвали
елліністичним, інакше кажучи - грецьким.

Після смерті Олександра Македонського у 323 р. До н.е. Поступово

центр античної цивілізації переміщується в Рим. Спадкоємцями греків
стають римляни. У І столітті до н. е. Виникає Римська імперія.

Епоха еллінізму була епохою втоми, занепаду, згасання. Аристотель був

останнім грецьким філософом, чиє світобачення залишилося оптимістичним.
Після нього всі філософи тією чи іншою мірою проповідували втечу від
життя.

Епоха еллінізму - час, коли люди приходять у відчай від світу, що їх

оточує. Настрої відчаю і песимізму переходять у таке світосприйняття, коли
життя на землі здається безпросвітним за самою своєю сутністю, і надія
покладається лише на майбутнє життя. Психологічна підготовка до
сприйняття вчення християнства про потойбічний світ починається з
елліністичного періоду, із занепадом грецьких полісів. Світогляд епохи
еллінізму стає все більш і більш суб'єктивним та індивідуалістичним.

На перший план елліністичної філософії виходить проблема особистості.

Особлива увага приділяється етичній проблематиці, а відправною точкою
всіх міркувань стає визнання людського щастя найвищим благом. У чому ж
полягає сутність щастя? Як його досягти? Відповіді на ці питання шукали
чотири філософські школи - кінічна, стоїчна, епікурейська і школа

35
скептицизму. Вони виникли на межі ІУ-ІІІ ст. До н. Е. І продовжили своє
існування в римській філософії.

Учні Сократа заснували декілька філософських шкіл, одною з них була

школа кініків. Кініки взяли за основу практичну мораль Сократа, її
настанови жити у злагоді з природою, невибагливо, у спокої і самовладанні.
Найбільш яскравим представником кінічної школи був Діоген Синопський,
який, згідно з легендою, жив в бочці, поводився зухвало, зневажаючи норми
пристойності. Саме його Платон назвав собакою (собака - «кіне»), а греки
створили йому пам'ятник за те, що той « вказав найпростіший шлях до
щастя». Латиняни назвали кініків циніками, негативний смисл цього слова
(як зневаги до суспільних моральних норм) залишився до нашого часу.

Найважливішою школою цього періоду стає стоїцизм. Майже усі

філософи-стоїки були «варварами», тобто народженими на околиці
римського світу. Мабуть, тому фундаментом соціального ідеалу стоїків стала
думка про рівність людей. Рівність між людьми вони пояснювали тим, що
кожна людина і природа в цілому пов'язані єдиним законом, логосом.
Символічним у цьому плані є те, що найвидатнішими стоїками стали раб
Епіктет і імператор Марк Аврелій. До пізніх стоїків належали Плутарх,
Сенека, Цицерон.

Стоїки вважали, що у світі немає випадковості, все зв'язано фатальною

необхідністю, доля людини наперед визначена природними законами і
змінити її неможливо (таке вчення має назву "фаталізм"). Щастя і душевний
спокій у такому світі можливі лише через пристосування до природи, через
життя в злагоді з нею. Мета людини - досягнення гармонії з космічною
божественною волею. Якщо не можна змінити свою долю, вважали стоїки,
то можна покоритися їй, але не підкорившись пристрастям і виявивши
стійкість духу. Мудра людина повинна звільнитися від власних
пристрастей. Єдине знаряддя людини у тяжкій життєвій боротьбі -
байдужість до таких речей, як багатство, фізична краса, соціальний стан,
36
здоров'я. Якщо людина зберегла внутрішню свободу, то навіть загроза
смерті не може знищити її як особистість. Тому мудрець повинен
зберігати стан безсторонності, апатії (від грец. «апатейя» - байдужість).
Тим самим фаталізм стоїків поєднувався з ідеєю внутрішньої свободи
людського духу.

Стоїцизм звертався до мужності, душевної стійкості людей, чию віру в

себе, у розум і справедливість, не можна було зруйнувати зовнішньою
силою. Стоїчна мужність в ситуації, безнадійність якої людина усвідомлює,
"боротьба без надії на успіх" - такий моральний ідеал стоїків, у цьому вони
вбачали вищий прояв моральної сили людини.

Тоді ж, наприкінці IV ст. до н. е. Виникла в Афінах школа Епікура. Для

нього ідеалом було життя споглядача, далекого від марних, суєтних турбот.
Філософське вчення Епікура було спрямоване на підтримку спокою. Його
ідеал емоційного стану людини - атараксія (від грец. - незворушність), яка
передбачає звільнення від усіх хвилювань і пристрастей. «Насолода, -
зазначав він, - є початком і кінцем щасливого життя». Якщо стоїки
нехтували життєвими радостями, ставилися з презирством до задоволень і
насолоди як сенсу і вищої мети життя, то епікурейці, навпаки, прагнули
обґрунтувати саме таку позицію.

Філософія, як її розумів Епікур, повинна бути практичною системою

знань, повинна забезпечувати щасливе життя. «Головне - живіть так, щоб
уникнути страху», - казав він. Більш за все людину турбує страх смерті, але
потрібно правильно поставитись до проблеми смерті, щоб подолати її.
«Людина ніколи не зустрічається зі смертю, - говорив Епікур. - Коли ми є, її
немає. Коли вона є, нас вже немає». Тому не варто відчувати страх перед
нею.

Щоб обрати шлях до щастя у житті, люди повинні мати свободу волі,
саму можливість розпоряджатися власною долею. Епікур, виступаючи проти

37
фаталізму, проти ідеї неминучості стоїків, для обґрунтування своєї позиції
звертається до атомістичного вчення Демокріта. Але на відміну від нього,
Епікур вважав, що атоми не завжди підкоряються механічним законам
природної необхідності. Існує випадковість, атоми можуть відхилятися від
прямолінійного руху. Вчення про відхилення атомів було пов'язане зі
спробою пояснити свободу людських вчинків. Щоб свобода була можлива,
міркував Епікур, її передумови повинні існувати вже у фізичному світі,
частиною якого є людина. Навіть релігійні уявлення Епікура були
підпорядковані ідеї людської свободи. Він не заперечує існування богів, але
вони абсолютно не втручаються у людське життя.

Засновником скептицизму був Піррон (IV ст. До н.е.), але найбільш

відомий його представник - Секст Емпірик (ІІ-іііст.). Скептики оголосили
неможливим будь-яке істинне знання про речі навколишнього світу. Всі речі
- абсолютно непізнаванні, а тому про них нічого не можна сказати - ні
істинного, ні хибного. Грецьке слово «скепсис» означає сумнів і відмову від
оцінок. Немає ніякої різниці між добром і злом, щастям і нещастям. Жодної
проблеми не можна вирішити однозначно, жодне твердження не більш
істинне, ніж протилежне йому. «На кожне слово є зворотне слово», -
улюблене прислів'я скептиків. Філософський спосіб ставлення до речей
повинен проявлятися в стримуванні від будь-яких суджень про них, користю
від того буде незворушність, спокій, що і є вищим благом для філософа.

Потрібно виявляти обережність у власних думках, оскільки пізнання має

імовірнісний характер і може привести до догматичних висновків, - таку
настанову скептиків успадкувала сучасна філософія.

У період пізньої античності виникає і розвивається філософська школа

неоплатонізму (III ст. - VI ст.), яка здійснила величезний вплив на
філософську і богословську думку Європи.

38
 Неоплатоніки систематизували вчення Платона з урахуванням філософії
Арістотеля. Неоплатонізм став великим синтезом і завершенням всієї
античної філософії. Його характерною ознакою є повернення до
космологічних проблем, створення грандіозної картини всесвіту. Антична
думка, як відомо, починалася із створення космологічних вчень, і під час
свого завершення вона знову звертається до осмислення світоустрою. Проте
тепер в ній присутня істотна відмінність від досократичних учень. У
неоплатонизме образ всесвіту є символічним виразом людського шляху. Сам
світ тут розуміється як світ шляху, долі, життєвого розвитку людини, її душі.
А відтак - образ світу стає образом спасіння душі. Неоплатонізм як
релігійно- філософське вчення вперше в історії античності висуває ідею
спасіння людської душі. Пізніше найвідоміші представники середньовічної
патристики (перш за все Августин) застосовують принципи неоплатонізму
для систематизації християнського віровчення.

Основні представники цієї школи - Плотін, Порфирій, Прокл, Ямвліх.

Філософія Плотіна, найбільш відомого серед неоплатоніків, стала
завершенням грецької філософії і переходом останньої до релігійного
містицизму.

Центральне поняття неоплатонізму - поняття Єдиного. Єдине

розуміється як духовна безособова основа, джерело всього існуючого в світі.
Єдине, як абсолютне світло, як повнота буття випромінює із себе енергію,
«переливає» її «через край», породжуючи тим самим інші три форми буття -
спочатку безтілесний Розум («Нус»), потім - безтілесну Душу («Софію») і,
нарешті, - тілесний Космос (всесвіт, природно- космічний світ). Процес
випромінювання енергії і породження через це інших форм буття
називається «еманацією». Цей процес є процесом деградації, «шляхом униз»,
переходом від світла до темряви, від абсолютного буття до небуття. Кожна
ступінь еманації стає все менш досконалою формою буття, менш
освітленою, з меншою мірою повноти і все більш «роздрібненою». Якраз

39
матеріальний світ є найнижчою формою буття, осередком темряви, зла,
множинності. Але, разом з тим, у процесі еманації у матеріально- природний
Космос «входить» Світова Душа. Вона наповнює його красою, сенсом і
гармонією. Через осягнення гармонії природного світу людина може почати
«шлях догори» - піднесення до Світової Душі і потім - до Всесвітнього
Розуму.

"Єдине" є самим послідовним інтелектуальним виразом ідеї Бога: це Бог

без імені - Бог, розглянутий у вигляді особливого буття, а не як Особи, що
створює світ і що бере участь в його долях своїм промислом.

Кінцевою метою і сенсом життя людини повинно стати повернення до

Єдиного. Шлях до цього - очищення душі від кайданів всього матеріального і
осягнення сутності Єдиного. Причому, оскільки Єдине підноситься над
Світовим Розумом, знаходиться за його межами, шлях до спасіння лежить
через інтуїцію, надрозумне містичне просвітлення, через екстаз. Екстаз - це
здатність людської душі стикнутися і з'єднатися з цим абсолютом,
"Єдиним". Extas - "вихід за межі". У екстатичному стані людина спроможна
покинути межі розуму; їй стає доступно те, що приховано від можливостей
свідомого і звичайного досвіду життя. Неоплатонізм проголосив перевагу
екстазу над розумом, тим самим була зруйнована одна з основних настанов
античної свідомості - раціоналізм, для якого розум завжди є вищим суддею і
керівником людини у всіх її справах, у тому числі - в моральних перипетіях.

Останньому видатному філософу античності, неоплатоніку Проклу

довелося пережити загибель Західної Римської імперії в 476 р. - подія, що
вважається кінцем античного світу. У 529 р. Імператор Юстиніан закрив
платонівську Академію в Афінах, а філософам заборонив подальше
викладання. Ця подія вважається символічним кінцем античної філософії.
Але, зрозуміло, філософія античності зовсім не зникла з культурного досвіду
людства. Вона надала величезне, багато в чому вирішальне вплив на

40
християнське богослов'я і в цілому на християнський світогляд.
Середньовічної культури не було б не тільки без Євангелія, але і без
трактатів античних мислителів, які читалися і шанувалися разом з творами
батьків церкви.

10. Філософські школи Стародавнього Риму

Римська філософія розпочинається з того, чим закінчується грецька -
еклектизмом. її початок датується кінцем II - І ст. до н.е. Вона є вторинною
стосовно грецької ("Рим був завойованим Грецією духовно"). Звідси, власне,
й роздвоєність римської філософії на латино мовну і грекомовну та змістовна
суперечливість: складна внутрішня драма, прив'язаність до наслідування,
тлумачення й коментування.
Це особливо є характерним для творчості Цицерона (106 - 43 рр. до н.е.),
котрий в своїх історичних та соціально-політичних працях висловили ряд
думок та ідей соціально-філософського змісту. Найбільш продуктивною була
думка щодо походження держави, форм її правління та їх переродження.
Досить цінною була й думка про необхідність поділу влад "через їх
змішування". На його думку, успіх Риму полягав у поєднанні трьох влад:
влади консулів (імператорська), влади сенаторів (аристократів) та влади
демосу (народу). Визнавалося за необхідне "залишити трохи влади народові",
- тільки за такої умови в суспільстві й державі можуть панувати мир і спокій.
Найвидатнішим філософом давньоримської доби був Лукрецій Кар
(приблизно 99 - 55 рр. до н.е.), представник матеріалізму, атомістичного
пантеїзму. К Маркс високо цінував філософію мислителя, а його працю "Про
природу речей" назвав найвеличнішим документом матеріалістичної
філософії всіх часів і народів.
Своє завдання Лукрецій вбачав у тому, аби дух людини звільнити від пут
(тенет) марновірства. Він був переконаний у тому, що для того щоб
прогнати із людських душ страх, достатньо показати природу лише такою,
якою вона є, і вона "своїм виглядом, внутрішнім ладом прожене страх".

41
 У ставленні до релігії Лукрецій постає як її головний ворог. Він свідомо
відкидає релігію, вважає її причиною багатьох бід, що породжує страх,
забобони, підлість. Кваліфікує її як "мерзотність". Заперечує те, що без
релігії люди будуть аморальними, стануть на шлях злочинів тощо. Він був
переконаний у тому, що "релігія породжувала багато злочинних дій",
штовхала на цей шлях людину.
Лукрецій прагнув сформувати світогляд, котрий виходив би із самої
природи, її законів. Він вважав, що все відбувається згідно із законами, "без
допомоги зверху", і нічого не твориться з божої волі. Заперечував, що світ
створений богами для людей. Визнавав, що він недосконалий, і природа існує
сама по собі. Людина - частина світу, а не його господар і мета. І тому
сама теж підпорядкована законам природи.
Мислитель визнавав безконечність Всесвіту, вважаючи, що ним
(величезним і різноманітним) боги управляти не можуть. їм це не під силу,
та й до того ж у них надто багато своїх справ і турбот. Заперечуючи
релігію, Лукрецій все ж визнавав існування богів. На його думку, вони
безсмертні, хоч і пасивні, а тому й не втручаються у справи людей і світу,
всім володіють, ні в чому потреби не мають, благо чинність і гнів їм не
відомі.
Безтурботним богам Лукрецій протиставляє Людину, звичайних людей,
котрі шукають життєвий шлях і досить тяжко помиляються. Вони вічно
перебувають у турботах, працюють вдень і вночі, щоб досягнути величі й
бути власниками світу. Головна цінність людини - це розум. В ньому цілісна
сила людини. Тільки розум у змозі розігнати марновірство і страх перед
смертю. Людині потрібен здоровий глузд, розум, щоб пізнавати природу.
Надаючи великого значення чуттям, він бачить їх обмеженість у процесі
пізнання. Неповноту чуттєвого сприйняття може компенсувати лише думка.
Всесвіт не може бути даний цілком у чуттєвому сприйнятті. Його
безконечність може бути осягнута лише думкою (розумом).

42
 Лукрецій критично аналізує філософську традицію Геракліта, з
повагою ставиться до Емпедокла, обходить мовчанням софістів,
Сократа, Платона, Арістотеля, стоїків, скептиків. Він картає
Анаксагора за термінологічну перенавантаженість, і надто хвалить
Епікура - як наймудрішого, того хто знає істину й викликає
"божественну радість".
Головна істина "із нічого не твориться нічого" лежить в основі
світогляду Лукреція. Тобто у світобудові проявляється закон збереження
буття. Він визнає вічність і нестворюваність матерії, її незнищуваність.
Вважає, що коли б не було матерії, то кожна річ чи світ цілком і повністю
загинули б. На його думку, навіть "смерть матерію не вбиває".
Головна істина "із нічого не твориться нічого" лежить в основі світогляду
Лукреція. Тобто у світобудові проявляється закон збереження буття. Він
визнає вічність і нестворюваність матерії, її незнищуваність. Вважає, що
коли б не було матерії, то кожна річ чи світ цілком і повністю загинули б. На
його думку, навіть "смерть матерію не вбиває".
Вирішуючи проблему будови матерії, Лукрецій утверджує думку про
безконечність світобудови. Він називає першопочатком "родові тіла", "сім'я
речей", "початкові тіла", "першородове начало", "первинне начало". Вони
неподільні, тому їх можна кваліфікувати як атоми. Водночас, вони вічні і
незмінні, елементарні й тверді. Поряд з атомами є порожнеча, яка дає змогу
їм рухатися, а її примішування до твердих атомів породжує м'ягке (речі,
предмети тощо). Всі атоми відрізняються один від одного своїм рухом,
вагою, ударами, поєднаннями, положенням, проміжками між собою. їх різні
поєднання утворюють речі. Вказує на те, що час не існує "поза рухом тіл і
спокоєм". Тіла рухаються тому, що джерелом їх руху є атоми, котрі
"перебувають у вічному русі". Причина руху пояснюється безконечністю
простору. Рухаються атоми (тіла) під впливом ваги, але швидкість їх
однакова, незалежно від ваги тіла. У своєму русі атоми можуть відхилятися
від траєкторії.

43
 Лукрецій спростовує думку про переселення душ, прагне розглянути
будову душі, досліджує співвідношення душі, духу і розуму тощо. Відкидає
страх смерті, оскільки остання є природним явищем.
Сенека Луцій Аней (4 р. до н.е. - 65 р. н.е.) був широко ерудованим
філософом. У філософських вченнях попередників його цікавила їх
практична (моральна) сторона, менше - їх уявлення про думки, й ще менше -
про світ. У філософії Сенека розрізняє споглядальну й прикладну частини,
оскільки філософія "і споглядає, і діє". Вся філософія Сенеки - прикладна
наука, оскільки, на його думку, знання заважають мудрості, тому й слід
обмежувати себе в знанні. Для мудрості необхідно мати багато вільного
простору в голові, а знання забиває голову дурницями. Ніяка наука, окрім
філософії, не досліджує добро і зло. Водорозділ між мудрістю й знанням
полягає в тому, шо знання роблять людину розумнішою, але не кращою.
"Бути розумнішим, - вважав він, не означає - бути кращим". Тому мудрість є
засобом не для того щоб потрапити в рай, а щоб уціліти в цьому світі.
Мислитель вважав, що соромно вчитися із підручників... "Добудь, що-
небудь із себе", оскільки "одна справа пам'ятати, а інша справа знати". Істина
відкрита для всіх, але ніхто нею не оволодів. Пам'ятати, для Сенеки, - це
зберігати в пам'яті те, що тобі доручили, а знати - означає робити і діяти по-
своєму, не звертаючи уваги на взірець, і не озираючись на вчителя.
Філософія, на його думку, формує характер і здатність протистояти всім
ударам долі, "виховує і загартовує душу, підкоряє життя порядку, управляє
вчинками і вказує, що слід робити...".
Роздуми Сенеки про знання (науки) і мудрість є досить актуальними.
Він поділяв філософію на етику, логіку, фізику, розрізняючи в якості її
предметного змісту мораль, розум і природу. Природа (матерія) інертна,
нерухома. Вона до всього готова, але залишається інертною до тих пір, доки
її не приведе у рух розум. "Розум повертає (крутить) матерію як хоче, надає
їй форму і ліпить усякі предмети". Однак перше (матерія) і друге (розум) є

44
тілесними. У Сенеки - все тілесне: і боги, і душі, і водночас - все одушевлене,
розумне й божественне.
Сенека пантеїст, коли стверджує, що "не може бути природи без Бога і
Бога без природи". Бог тлумачиться ним як внутрішня сила, що
цілеспрямовує всі процеси природи, "світовий розум" як гармонія і краса
природи. Хочеш, назви його долею і не помилишся. Він причина всіх причин,
він - провидіння. Хочеш назви Бога природою, і це не буде помилкою.
Водночас, він стверджує, що Бог управляє світом (Всесвітом). Негативно
ставиться до тих, хто закликає шанувати богів, здійснюючи їм
жертвоприношення. Боги, на думку Сенеки, добродіяльні, творять добро за
своєю природою. Звідси - істинна релігія - культ добродійництва. "Бог не
якісно, а кількісно добродійніший ніж людина, оскільки він вільний, а тому
довше добродійний". Сенека у вченні про тілесність душі тлумачить ЇЇ як
щось "тонкіше ніж вогонь". Він вважав, що головним прагненням розумної
душі є швидше звільнення від тіла. Мислитель постійно говорить про
боротьбу тіла і душі, про безсмертя останньої. Є в нього й думки про,
можливість "переселення" душ до богів, що буцімто життя - неважлива
справа, наводиться аргументація на користь смерті. "Життя як п'єса, і не
важливо, довга вона чи ні, а важливо те, чи хороше вона зіграна". Він визнає
можливість добровільного припинення життя, якщо тіло не годиться для
служби.
Рабство як соціальне явище не засуджується Сенекою. Він вважав, що
рабом стає той, у кого немає мужності вмерти. Розрізняє рабство добровільне
й недобровільне. Засуджує добровільне рабство: похіть, жадібність,
боягузтво, честолюбство тощо. Стосовно соціального рабства він
стверджував, що рабовласникові належить лише тіло раба, а не його душа.
Проповідує терпиме ставлення до рабів, гуманність, заявляючи, що й раби
теж люди, і вони вимагають доброго ставлення до себе. Він висловлював
думку, що всі люди, за своєю суттю, рівні, тому й вказував на випадковість

45
рабства. Апелював до взаємозамінності раба й рабовласника, оскільки раб міг
народитися рабовласником, і навпаки.
В етиці Сенека проповідував песимізм, закликав героїчно і стійко
долати всі труднощі життя, оскільки в ньому нічого не можна змінити.
Людина пасивна, а доля активна. Слід спрямовувати свої бажання, а не
бути у них у рабстві. Краще залишити все так як є, перетерпіти те, чого не
можеш змінити, і "не скиглячи" слідувати богу. Прослідковується у нього і
очевидний фаталізм, але не абсолютна бездіяльність. Схвалюється
здоровий глузд і розум, мужність і енергійний дух, витривалість і
готовність до будь-якого повороту долі. По суті - це песимістично-
оптимістичний фаталізм. Життя стає щасливим, коли воно узгоджується
із природою, коли досягається "мир і гармонія духу", "велич поєднується з
покірністю". Цьому повинна навчати філософія, мудрість. Це її головне і
єдине призначення.
Епіктет (приблизно 50 - 135 рр. н.е.) послідовник стоїцизму, відкрив у
Нікополісі власну філософсько-виховну школу.
Головне питання його філософії: як стати внутрішньо вільним при
зовнішньому рабстві Здійснює свідому підміну соціального рабства
-моральним. В його філософії прослідковується близькість, а можливо й
тотожність з позицією Сенеки.
Головне теоретичне положення Епіктета полягає в тому, що існуючий
порядок речей змінити неможливо, оскільки він не залежить від людей. Із
усіх речей світу одні підвладні нам, інші - ні. Страх смерті, хвороби чи
голоду приносить людині неспокій і неволю, а звідси - "бажай того, що від
тебе залежить". Хочеш бути вільним - не бажай "того, що від інших
залежить",
Епіктет порівнює життя з театром, а людей з акторами, котрі
змушені грати ту чи іншу роль. Дає настанови філософу, застерігає його
розповідати про правила й філософські закони невігласам. "Ніколи не
розмовляй з невігласами про мудрість (філософію)". Подібно до стоїцизму,

46
поділяв філософію на фізику, логіку й етику. Вважав, що логіка повинна
слугувати фізиці й етиці. Логіка допомагає відрізнити істину від
заблудження, але не може відрізнити правду від брехні. Люди, знаючи логіку,
- брешуть, вивчивши її - продовжують брехати. Логіка неспроможна
відучити людей від брехні. Тому для людини, суспільства важливіша не
логіка, а етика.
Стосовно природи (фізики) Епіктет виходив із принципу користі. Для
нього не мало значення з чого складається матерія: з атомів, гомеомерій чи
землі. Для філософії, а власне і для нього, корисним є дослідження фізики
(природи) у сенсі узгодження своїх бажань із ходом речей. Для того щоб
отримати необхідні "знання" про богів і природу необхідні знання фізики.
Він схиляється до думки, що світ, природа розумні, пронизані світовим
розумом (логосом), який вносить у них порядок і закономірність.
Епіктет вважає людину розумною істотою. її сутність полягає в її розумі,
котрий є частиною світового (космічного). Розум від людини він не відчужує.
На його думку, відняти розум означає знищити людину. Людина не лише
розумна, а й наділена свободою думки і свободою волі. Ці якості від неї
невідчужувані, і ніхто їх не в змозі відняти, навіть забравши власність, сім'ю
й саме тіло. Це, по суті, фаталістичний, примирливий із дійсністю світогляд.
Марк Аврелій (121 - 180 рр.) - стоїк. У творі “До самого себе” або
"Наодинці з собою" виклав свої філософські думки.
Світогляд Марка Аврелія суперечливий - поєднує усвідомлення,
минувщини, тлінності й млявості життя з проповіддю бути діяльним,
активним та справедливим державним правителем. У ньому проявляється
гостра суперечність між філософськими роздумами про світ і самими
реаліями дійсності, невідповідність одного одному, між філософською
надчасовістю і практичним зануренням у цю часовість.
Він гостро відчуває плин часу, миттєвість мирського життя й смертність
людини у безконечному часовому потоці. Вважає час безмірним і

47
безмежним, і перед цією безмежністю однаково незначні і найдовше, і
найкоротше життя.
Мислитель песимістично усвідомлював реальну дійсність, життя
кожного. На його думку, все скороминуще, а тому марна справа залишитися
у пам'яті нащадків: найдовша слава про померлого зберігається лише кілька
поколінь. Вічна слава - суща метушня. У плині життя не має нічого нового
("наші нащадки не побачать нічого нового"). Як в минулому, так і в
нинішньому, а тим більше в майбутньому немає якісних змін, історій
досить однорідна.
Песимізм Марка Аврелія - це не відчай розчарованих людей, а причина
звернення (актуалізації) до моральних цінностей. Імператор говорить, що
ліпшим у житті є "справедливість, істина, мужність, здоровий глузд" тощо.
Водночас, визнає існування богів, котрі здійснюють "турботу про людей".
Думки про свободу людини і волю богів вирішуються компромісно. Виникає
проблема узгодження свободи особи (людини) і промислу божого. "Від самої
людини залежить, впасти чи не впасти в істинне зло". Але ні Марк Аврелій,
ні імператор не закликають до активної боротьби зі злом, а пропонують
приймати життя і смерть такими, якими вони є. Жити необхідно так, як
буцімто це останній день чи остання справа. А це означає провести цю мить
часу у згоді із природою, дотримуватися правди в усіх поступках. Такий
шлях може допомогти відшукати лише філософія.
Л у к і а н (120 - 180 рр.). Ф.Енгельс "охрестив" його "Вольтером
класичної давнини", і вважав, що він вістря своєї критики спрямував проти
релігії і богів. Висміював і філософів: епікурійці "падкі до задоволень",
перипатетики користолюбні й великі "сперечальники", платоніки "пихаті й
честолюбиві", а стоїки - "скупі та злі". Висміював Арістотеля, зображуючи
його як блазня, комедіанта, що тільки й думає про подарунки. Різко й
негативно ставився до Сократа, висміював його "як плаксу". На його думку, у
пеклі всім, окрім філософів-кініків, погано. Для того щоб стати таким, яким
був на землі, необхідно бути грубим, різким, лаяти всіх (і царів, і простих

48
людей). Тоді вони будуть дивитися на тебе з повагою, вважати тебе мужнім.
На закінчення Лукіан говорить, що філософи люблять не лише філософію, а
й ту популярність, яку вона їм дає, і до того ж жадобу прибутку.
Філон Олександрійський (25 р. до н.е. - 50 р. н.е.) прагнув з ідеалістичних
позицій переосмислити іудейський монотеїзм. При цьому опирався на
грецьку філософію, зокрема, платонізм і скептицизм. З цією метою
застосовував метод алегорії, вводячи до своєї філософії явний і прихований
термінологічний смисл. Бог Ягве, переосмислюється ним у вище духовне,
абстрактне начало, в якого відсутні антропоморфні риси.
Філон тлумачить Бога, як безтілесного, єдиного, завжди рівного й
подібного собі. Бог простий, у ньому відсутнє змішання. Ягве
самодостатній - це чистий розум, благо і краса. Для буденної людини, 2
почуттів і розуму, він - є недоступний, оскільки його не можна виразити ні в
почуттях, ні в поняттях. Людина знає лише те, що Бог (Ягве) існує. Якщо
хто й пізнає Ягве, то це він сам. Будучи поза Світом, бог Ягве створює цей
світ, тому є Богом-творцем. Бог - благий, він створює світ вільно й згідно
плану. Трансцендентність Ягве у творінні світу вимагає відповідного
посередництва. Такими є Логос та ідеї. Логос, як атрибут Бога та ідеї існує
одвічно в богові. Самі ідеї не лише прообрази, але й те, що власне творить
речі Світ чистого Логосу й чистих ідей є вторинним, і залежним від Бога.
Вони є ніби прообразами чуттєвого світу, де ідеї - сутності речей, а Логос -
вічний закон, але такий, що не обмежує самого Ягве. Бог вищий ніж Логос,
тому може порушувати закони природи й здійснювати чудеса.
Логос теологічно переосмислюється як "первородний син" Бога,
"учитель" людей - "пораклет". Він - слово Бога, і це слово у Бога і саме є Бог.
Водночас, Філон вводить у свою філософську концепцію дещо безформне,
хаотичне, пасивне й бездіяльне - невідомо: створене воно чи існує вічно -
джерело світового зла (рід матерії), принципово протилежний Богові. Слід
зазначити, творення Богом світу не тимчасовий акт, не те що відбулося у
часі, - а від віку, створений Богом світ існує з часу існування Бога.

49
 Бог створив безтілесні розумні душі різного ступеня чистоти. Найчистіші
душі з явилися з найтоншими тілами і стали ангелами, менш чисті стали
душами людей. Душі активні в чуттєвому пізнанні та в мисленні. Вони
володіють деякою свободою волі, яку можуть протиставити Богові. Душа
безсмертна й після смерті тіла може піднятися у вищу сферу й
насолоджуватись спокоєм в оточенні ангелів. Вона (душа) може увійти в світ
Логосу, а також і самого Бога. Досягнути Бога можна і в земних умовах, у
момент релігійного екстазу, на вершині фанатичної віри, коли відбувається
звільнення від прив'язаності до всього земного. В цьому ціль (мета) світу ~
звільнення Логосу - від низького (матеріального) початку і до повернення
Лотоса до Бога. Це досягається не стільки матеріальними
жертвоприношеннями, скільки досягненням особливого стану душі - стану
каяття і екстатичного переживання, віри й набожності, святості й молитви.
Давньоримська філософія - цікавий, в якійсь мірі оригінальний, а
водночас, складний і багатющий пласт античної культури, що органічно
поєднала традицію й кращі зразки грецької духовності та випрацювала
власне свій стиль прочитування грецької філософії та філософування. Ця
епохальна культура, яка є, і підвела підсумок греко римської цивілізації,
стала своєрідним містком духовності, що поєднав античну і
західноєвропейську культури і таким чином здійснила плавний перехід в
епоху християнського Середньовіччя.

50