ТЕМА 2.

Буття людини і світу як предмет осмислення у філософії Стародавнього Сходу та європейського

до модерну (2 год.)
1. Європейська та азійська парадигми філософування. Філософія Стародавнього Сходу: буддизм,
брахманізм, даосизм, конфуціанство. Легізм як філософія насильства над людиною.
Європейська та азійська парадигми філософування
Філософія є складовою культури, світоглядом певного народу. Вона несе на собі скарб культури даного
народу, властивого йому способу сприйняття світу. Цим зумовлена відмінність однієї національної
філософії, від іншої. Однак, якщо європейська філософська думка в своїй основі все ж таки єдина
(побудована на спільному корені — давньогрецькій філософії), то відмінність між європейською філософією
та індійською й китайською суттєва.
Деякі філософи європейської традиції стверджують, що всерйоз вести мову про китайську чи індійську
філософію взагалі не можна. Вони не замислюються, що з позиції східної традиції так можна висловитись і
про західну.
Між європейською філософією, з одного боку, та індійською і китайською філософіями — з іншого, існують
відмінності.
Перша відмінність полягає у нечіткому розмежуванні між міфологією, релігією та філософією на Сході.
Індійська філософія тривалий час перебувала в лоні міфології, пізніше тісно перепліталася з релігійними
течіями. Зокрема, важко сказати, наприклад, чим є буддизм — філософією чи релігією.
Даосизм і конфуціанство в Китаї, виникнувши як філософські системи, трансформувалися в релігійні течії.
У Європі ж, попри те, що в певні періоди (наприклад, у середньовіччі) філософія була тісно пов´язана з
релігією, а протягом усієї історії існують релігійні філософські течії, філософія не розчинялася в релігії, а в
Давній Греції була відокремлена від міфології. Європейська філософська традиція тісно пов´язана з наукою.
На Сході такого зв´язку між філософією та наукою не існувало, Схід взагалі не знав теоретичної науки.
Друга відмінність — домінування етичної (Індія) і соціально-етичної (Китай) проблематики (мораль,
моральність, правила поведінки в суспільстві), а в європейській філософії — вчення про світ (онтологія) і
пізнання (гносеологія). Етичну і соціальну проблематику європейські мислителі також досліджували, але
домінувала вона лише на окремих етапах розвитку і не в усіх системах.
Третьою є відмінність суб´єктів філософування. В Китаї та Індії в силу різних обставин особа не посідала того
місця в суспільстві, як у Греції чи Римі. Тому в китайській та індійській філософії панують не особи (погляди
окремих мислителів), а школи. В Європі ж школи є скоріше винятком, ніж правилом. Крім того, школа в
європейській традиції — це не просто коментування поглядів учителя, а розвиток, зміна ідей.
Дослідники культури дещо умовно називають західну культуру, а отже і філософію, екстравертною —
націленою на оволодіння зовнішнім світом. Звідси зв´язок: філософія — наука — техніка. Остання і є
практичним втіленням світоглядних ідей, спрямованих на оволодіння світом. Індійську і китайську культури
(особливо індійську) вважають інтравертними — спрямованими на оволодіння внутрішнім світом. Звідси
вчення про медитації, практики морального самовдосконалення тощо.
Ці особливості філософських традицій можна пояснювати специфікою духу, психології народів Європи й
Азії. Чим зумовлена ця специфіка? Найприйнятнішим є соціально-економічне пояснення цих відмінностей.

Філософія Стародавнього Сходу: буддизм, брахманізм, даосизм, конфуціанство

Вся східна культура побудована на підпорядкуванні індивіда колективу, на розчиненні
індивідуального в суспільному. Культ спільності тут переважає над культом людської особистості, її
суверенності і недоторканості. Це зумовило той факт, що індивідуальне творче начало в філософії
стародавнього Сходу виражено вкрай слабо. Історія практично не залишила нам імен індійських філософів,
їх індивідуальний внесок розчинений у колективній творчості. У філософських вченнях людина
розглядається як атомарна форма вияву всезагального (брахмана-атмана, рита), а проблема особистості не
знайшла в цій філософії актуалізації. В такому підході знайшла відображення стабільність соціально-

1
економічних форм східної цивілізації і повне підпорядкування особи жорстокому кастовому поділу
суспільства.
Якщо в західній культурі домінує раціоналістичний підхід в розумінні світу і людини, то в східній на
перший план висуваються ірраціоналістично-містичні форми осягнення дійсності. Будучи переважно
споглядальною щодо природного буття, східна культура головну увагу звертає на проблему постійного
самовдосконалення людини, а не на перетворення світу відповідно до потреб людини, що характерно для
Західної цивілізації. Східна культура формує сприйняття реального предметно-чуттєвого світу як химерної
фікції, яка лише через невігластво буденної свідомості здається чимось «справжнім». Тим-то філософія
Сходу обертається своєрідною філософською міфологією, орієнтованою на містичне переживання
одухотвореності буття і практично байдужої до раціоналістичних методів осягнення світу.
Першим пам'ятником міфологічно-філософської думки стародавньої Індії були «Веди» (слово «веди»
означає в перекладі з санскрітського «знати», «відати»). «Веди» були створені між другим і першим
тисячоліттям до нашої ери і є одним із найдавніших літературних витворів людства. Веди в основному
складаються із гімнів богам. Але в них є і чимало космогонічних гімнів, в яких робляться спроби осмислити
проблеми походження світу, його витоків. А це є зародження філософської думки, хоча і в міфологічних
образах.
Буддизм
Одним з філософських напрямків, який бере свій початок з релігії брахманізму, є буддизм, який виник
в Стародавній Індії у VI ст. до н.е. і в ході історичного розвитку став поряд з християнством і ісламом однією
з найпоширеніших релігій. Засновником цього вчення вважають царевича Гаутаму, прозваного Буддою (що
в перекладі означає «просвітлений»). Основні ідеї буддизму викладені у праці «Тіпітака» ("Три корзини
законів").
Центральними в буддистському вченні є чотири благородні істини. По-перше, існування кожної людини
нерозривно пов'язане із стражданням, незалежно від того, праведний чи неправедний спосіб життя вона
веде. Народження, хвороба, старість, смерть, зустріч з неприємним і розлука з приємним, неможливість
досягнути бажаного — все це веде до страждань.
Життя людини в буддизмі — потік невгамовної , спраги, нездійсненних прагнень і бажань, бо досягнення їх
веде до нових бажань і так безкінечно. Людина стає вічно незадоволеною і тому страждає.
По-друге, причиною страждань є прагнення до життя, спрага життя, прагнення до насолоди і чуттєвих
задоволень.
По-третє, буддизм ставить за мету вийти із «ланцюга» страждань. Звільнитись від страждань потрібно і
можливо при житті, «перервавши» ланцюг перевтілень і звільнившись від спраги життя. Для цього в
буддизмі вироблені певні засоби, оволодіваючи і використовуючи які, людина може досягти особливого
стану - нірвани.
Досягнення нірвани є вищим благом і метою буддизму. Нірвана,— це стан абсолютного спокою, коли
відсутні усі бажання, прагнення, пристрасті і пов'язані з ними страждання. Це такий стан душі, коли для
людини втрачає значення будь-яка чуттєвість і людина живе в зовсім іншому світі, в світі іншої духовності і
отримує якесь особливе задоволення. Нірвана — це не смерть, але повна втрата свого «Я», розчинення
індивідуального життя в океані Всесвіту. Якщо для європейців велику цінність має саме збереження і
збагачення себе як особистості, а щастя для них — це повнота життя у всіх його проявах і можливостях, то
для Сходу ідеалом стає зречення від життя, позбавлення від індивідувальності і суб'єктивності, духовне
злиття з божественним абсолютом.
По-четверте, буддизм виробив основні напрямки звільнення людини від чуттєвості. Для цього потрібно
зрозуміти чотири істини буддизму, а також знати, дотримуватись і пройти вісім шляхів позбавлення від
страждань. Головним моральним ідеалом буддизму виступає любов до всього живого і утримання від
заподіяння стану зла. Будда, наприклад, вважав, що вбивцею є кожен, хто бажає зла Своєму ближньому.
Людина тому й повинна пройти ланцюг перероджень, щоб звільнитись від зла у своїй душі, накопичити
чесноти, досягти духовної досконалості.

2
У буддизмі вироблені вихідні засади того, як людина, приречена своїм Народженням для страждання,
може жити в світі і знаходити в житті вищі цінності.

Брахманізм
Термін «брахманізм» був запропонований у 19 столітті, але й зараз деякі джерела поширюють на цю
релігію назву «індуїзм», розглядаючи брахманізм як його ранню форму. Назва релігії походить як від
домінуючої позиції варни священиків — брахманів, так і від значення Брахми як верховної сили.
Брахманізм відрізняється від індуїзму, що розвинувся пізніше багато в чому на його основі, тим, що в
індуїзмі значна увага приділяється окремим божествам, таким як Вішну і Шива, та існує поклоніння їм —
бхакті. З другого боку, він відрізнявся і від ведизму, що зосереджувався на складній міфології з великим
числом божеств.
Ідеологія брахманізму спрямована на утвердження верховенства родової знаті в утворенні держави. Вже у
«Рігведі» дається релігійне освячення поділу суспільства на чотири стани, що походили з першолюдини
Пуруші: брахманів — з його вуст, кшатріїв — з рук, вайшіїв — зі стегон і шудр — зі ступень. Хоча члени усіх
варн вважалися вільними, дві перші варни (жерці — брахмани і кшатрії — царі, воєначальники, воїни) були
панівними, а дві інші (вайшьї — вільні общинники, хлібороби, торговці і шудри — вільні, але бідні
ремісники, прислуга) залежними. Стверджувалися вічність і непорушність такого установлення Брахмою,
право брахманів на керівництво у політичному, соціальному і духовному житті суспільства.
Соціально-політичні ідеї різних шкіл брахманізму відображені в численних законодавчих і політичних
трактатах. Найбільш авторитетним серед них був трактат, відомий як «Закони Ману».
Світ, природа і суспільство згідно з брахманістською концепцією підлягають світовому закону (рта),
установленому вищим божеством Брахмою. Цей закон визначає місце і правове становище кожного стану
(варни) у суспільстві, кожної людини в них.
Засобом, що забезпечує кастові приписи, виступав в брахманізмі державний примус, що розуміється як
продовження караючої сили богів. Ідея покарання була основним принципом політичної теорії — їй
надавалося настільки величезне значення, що саму науку управління державою називали вченням про
покарання.Політика покарання веде до успіху. Нерівність прав і обов'язків членів різних варн означає і їх
нерівність перед законом у питаннях злочину і покарання.
За «Законами Ману» усі варни і їх члени повинні слідувати дхармі — вічному моральному закону,
обов'язку, тлумачення змісту яких належить виключно брахманам. Основна дхарма тлумачилася як не
нанесення шкоди, правдивість, не присвоєння чужого, чистота і приборкання почуттів. Приналежність до
однієї дхарми не означало рівноправність варн — у них різні права і обов'язки. У «Махабхараті»
відзначається: дхарма «випливає з багатства, як гірська ріка зі скелі». Переродження людини і перехід у
вищу касту брахманами допускали лише після її смерті, у «майбутнім житті», як нагорода за дотримання
дхарми і терпіння.
Політичним ідеалом брахманізму було своєрідна теократична держава. Брахмани прагнули того, щоб
правителі визнали верховенство релігійного закону над світським. Теорія брахманізму відображала в цьому
відношенні ідеї, за допомогою яких жрецтво боролося за політичну гегемонію в суспільстві.

3
Особливим джерелом політико-правової думки брахманізму є трактат під назвою Артхашастра («Повчання
про користь»). Його автором вважається брахман Каутілья — радник царя Чандрагупти, який заснував у IV
ст. до н. е. могутню імперію Маур'їв. Первісний рукопис трактату перероблявся і доповнювався приблизно
до III ст. н. е.
Трактат відтворює положення брахманізму про кастові приписи, про необхідність забезпечення закону
дхарми суворими покараннями, про перевагу жрецтва над іншими станами, його монополії на
відправлення релігійного культу у повному. Згідно з постулатами брахманізму проводяться ідеї панування
спадкової знаті та підпорядкування світських правителів жерцям.
На перший план в «Артхашастрі» висунута ідея сильної централізованої царської влади. Володар постає тут
необмеженим самодержавним правителем. Основна увага приділяється не у релігійному обґрунтуванні
царської влади, а практичним рекомендаціям по управління державою. «Артхашастра» — найбільш повний
в індійській літературі звід прикладних знань про політику, свого роду енциклопедія політичного мистецтва.
Ці нові для брахманізму ідеї були спрямовані на те, щоб звільнити діяльність держави від затруднюючих її
релігійних традицій, позбавити правителів необхідності звіряти кожен крок з догматами релігії. У цьому
були зацікавлені як світські правителі, що прагнули зміцнити державу і послабити вплив жерців на політику,
так і певні кола самого жрецтва, готові поступитися частиною своїх привілеїв задля консолідації пануючих
станів. Ідеї «Артхашастри» висловлювали програму взаємних поступок з боку світської влади та жрецтва.
Конфуціанство
Філософія стародавнього Китаю представлена багатьма школами але найбільш чітко її характерні
риси репрезентовані в конфуціанстві і даосизмі.
Одним з найважливіших філософських вчень Стародавнього Китаю було конфуціанство, засновником
якого уважають Кун Фу-цзи (551-479 рр. до н.е.). Вчення Конфуція викладене у книзі «Луньюй» («Бесіди та
висловлювання»). В філософському плані Конфуцій не розробляє нового вчення про буття, а виходить з
традиційних уявлень про небо і землю. Небесний світ визначає основні положення, які лежать в основі
людського життя. В цілому концепція Конфуція є соціально-політичною і етичною за своєю суттю.
Центральне місце у конфуціанстві займають проблеми моральної поведінки людини, проблеми
життя держави, сім'ї і управління суспільством. Конфуцій особливе місце приділяв вихованню людини у
дусі поваги до інших людей, до суспільства.
Аналізуючи відносини між людьми, Конфуцій висуває тезу, що в основі цих відносин лежить принцип
«жень» (гуманність). До проявів гуманності Конфуцій відносив такі якості як справедливість, повага до
старших, синівська увага. «До гуманності наближається той, хто твердий і наполегливий, простий і
неговіркий», — твердив Конфуцій. Конкретним механізмом реалізації принципу «жень» виступає система
традицій, ритуалів, які складаються в суспільстві. Тому Конфуцій надає традиціям і ритуалам великого
значення.
Центральний конфуціанський термін — «благородна людина», протилежний йому за значенням —
«негідна людина». «Благородна людина» — це той ідеал, до якого повинна прагнути людина. Основні риси
його — вимогливість до себе, прагнення до самовдосконалення, вміння зберігати внутрішній спокій,
витримку і самовладання. Конфуцій висуває 4 основні вимоги, яких повинна, дотримуватись «благородна
людина»:
1) виявляй до батька таке відношення, якого ти вимагаєш від свого сина;
2) виявляй до володаря таке відношення, якого ти вимагаєш від своїх підданих;
3) виявляй до старшого брата таке відношення, якого ти вимагаєш від молодшого брата;
4) виявляй до друзів таке відношення, якого ти хочеш від друзів.

Велику увагу приділяв Конфуцій ідеї порядку і управління у державі. Спочатку людина повинна
навести порядок у собі, в своїй моральній поведінці, потім - у своїй сім'ї і врешті-решт, у державі. Коли
людина вміє управляти собою, — говорив Конфуцій, людям не наказують, але вони виконують; коли ж
людина не управляє собою, хоча вона і наказує, її не слухаються». Відповідальне ставлення до своїх
обов'язків вимагало від конфуціанців виховання своїх вольових якостей. Не можна навчитися управляти
державою і людьми, якщо ти не вмієш управляти своєю психікою, — вважав Конфуцій.

4
 Головною метою конфуціанського вчення було досягнення стабільного, поступово еволюціонуючого
суспільства. З погляду Конфуція, будь-які соціальні катаклізми, революції є злом і відбуваються внаслідок
того, що люди не дотримуються закону неба. Ще в той час він вірно підмітив, що науковий і технічний
прогрес далеко не завжди супроводжуються моральним вдосконаленням людини; часто спостерігається
зворотнє: з матеріальним прогресом відбувається духовна деградація людини і суспільства. Конфуцій і
пробував виробити механізм для поєднання прогресу в матеріальній і духовній сферах, наголошуючи при
цьому, що вирішальна роль належить традиціям, ритуалам.
Конфуціанський ідеал культурної людини визначив магістральну лінію розвитку китайської культури.
На ідеал «благородної людини» орієнтувалася більшість китайської бюрократичної інтелігенції, яка
безпосередньо управляла державою, а також освічені люди з інших верств населення і значна частина
творчої інтелігенції.
Даосизм
Засновником філософії даосизму є Лао-цзи (друга половина VI .«— перша половина V ст. до н.е.) Основні
положення даосизму викладені у книзі «Даодецзин», написаної послідовниками Лао-цзи.
Якщо в конфуціанстві основна увага приділяється моральним і соціально-політичним проблемам, то
даосизм — це насамперед філософське вчення про Всесвіт, про буття. Філософська концепція Лао-цзи дещо
суперечлива. З одного боку, він визнає оточуючу людину природу єдиним буттям, а з другого — виходить із
Існування дао — вічного, незмінного і, непізнаваного начала. Саме дао є справжня основа всіх речей і явищ
природи, але дао не зводиться до них і не тотожне їм. Дао є діалектичним за своєю природою, оскільки
йому притаманні протилежні властивості: воно і незмінне і рухоме, і безкінчено велике і найдрібніше, і
єдине і всеохоплююче і т.п.
Для правильного розуміння даосизму потрібно уяснити зміст таких понять:
- Де - уречевлене, конкретне виявлення дао в речах і поведінці людини.
- Ці - найдрібніша тілесна частинка, що виникає в результаті опредмечення дао. Легкі, світлі частинки ці
утворюють чоловіче начало ян, важкі, темні — жіноче начало інь. Поєдання цих частинок породжує, згідно з
вченням даосизму, все існуюче у світі.
На відміну від конфуціанців, які прагнули упорядкувати стосунки в державі, між людиною і
суспільством, даосизм був спрямований на гармонізацію взаємин людини з природою. Три основні мети
ставили послідовники даосизму: досягнення довголіття, досягнення стану просвітлення і, нарешті,
здобуття безсмертя.
В основу лаоської практики досягнення довголіття покладена давня натурфілософська концепція
здоров'я, яка базується на принципах «інь-ян». З далекої давнини люди помітили, що усе в світі
взаємопов'язане, що Всесвіт є єдиним цілим і безперервно змінюється.
Формою прояву життєвої енергії в людині є боротьба і взаємозв’язок двох начал — інь і ян. Регулювання
відносин між інь і ян забезпечує збереження енергії, а отже, і здоров'я. Шлях до довголіття лежить через
наслідування природи. Уся лаоська методика підтримки життєвих сил в організмі (дихальні і гімнастичні
вправи, спеціальна дієта, масаж і самомасаж, прийоми мистецтва двобою (наприклад, так зване У-шу)
побудовані на цьому принципі наслідування природи, на гармонізації двох протилежних начал — інь та ян.
Просвітлення душі, стан великої єдності з Дао — більш висока мета, ніж здобуття довголіття.
Головний акцент в досягненні цієї мети робився на основі ідеї «природності» і «недіяння».
«Природність» вимагає від звільнення від усіх пристрастей і бажань (від жадоби слави, від лінощів, злоби,
заздрості, страху, смерті тощо), вміння управляти своїми емоціями і почуттями. Подібні цілі ставили і
конфуціанці. Але, якщо вони наполягали на придушенні пристрастей, їм приборканні природного у людині,
то даоси, навпаки, прагнули виявити у людей природний космічний початок. Природне в людині — не зло,
з яким потрібно боротися, вважали вони.
Природне в людині є втіленням дао, універсального космічного закону. Відкрити його в людині — смисл
всього даосизму. Для цього даоси пропонувала «не-діяння», що вимагає від людини не втручатися в
закономірності природи, але слухняно підкорятися їй. Якщо не перекручувати свою природу, то вона
заспокоїться, прийде у стан покою і рівноваги. Подібно до каламутної води, яка стає чистою і спокійною,

5
якщо залишити її у спокої. Людина повинна наслідувати природу, а не йти за соціальними нормами, які
висували конфуціанці.
Кінцева мета даосизму — безсмертя — досягається внаслідок досягнення стану єдності з Дао, просвітлення
душі. Тоді людина в змозі опинитися серед інших небожителів.
Даосизм, поряд з конфуціанством, здійснив надзвичайно вагомий милив на подальший розвиток
філософських ідей в Китаї
Легізм як філософія насильства над людиною
Засновником школи законників вважається Гуань Чжун (VIII - VII ст. до н. е..), хоча найбільший внесок
у розробку доктрини цієї школи внесли Шан Ян (IV ст. до н. е..) і Хань Фей (III ст. до н. е..). Центральним
поняттям школи законників, завдяки якому вона і отримала свою назву, є закон (фа). Філософи цього
напрямку китайської думки протиставляли юридичний єдиний закон конфуціанської благопристойності -
ли.
Суспільство. Стосунки у державі, з точки зору теоретиків легізму, повинні вибудовуватися суто на
основі примусу і страху покарання. На відміну від конфуціанців, уподібнюватися суспільство великій родині,
в якій влада батька-правителя грунтується на шанобливості (сяо) дітей-підданих, законники розглядають
державу як бездушного механізму. Завдання самодержавного і один правителя - «ослаблення народу»,
тому необхідно обмежити його утворення та повністю підпорядкувати добробут людей влади государя. У
централізованому єдиновладді представники легізму бачили запоруку могутності Китаю і його процвітання.
Основними методами управління суспільством для законників були нагороди і покарання, причому акцент
був зроблений на покарання. Головні чесноти людини - це відданість государю і готовність піти за нього на
смерть, безумовне підпорядкування закону та військові заслуги, на підставі яких правитель призначає
чиновників на відповідні посади. Однак при призначенні ані сам правитель, ні його чиновники не повинні
керуватися особистими примхами, а тільки вигодою, користю для всієї країни в цілому, причому таким
чином, щоб враховувати матеріальні інтереси підданих.
Прихильники легізму планували провести масштабні політичні та економічні реформи. У сфері управління
вони передбачали зосередити повноту влади в руках правителя, позбавивши намісників повноважень і
перетворивши їх на звичайних чиновників.
Планувалося також виключити спадкову передачу посад. Для забезпечення представництва заможного
класу в держапараті передбачався продаж посад. При цьому ділові якості до уваги не бралися. Від людей
потрібно було тільки одне - сліпе підкорення правителю.
На думку легістів, необхідно було обмежувати громадське самоврядування та підпорядковувати сімейні
клани місцевій адміністрації. Вони не заперечували общинне самоврядування, проте просували комплекс
реформ, метою яких було встановлення безпосереднього контролю державної влади над громадянами.
Закони, на думку легістів, повинні бути єдиними для всієї держави. При цьому застосування законодавства
замість звичайного права не передбачалося. Законом вважалася репресивна політика: кримінальні
покарання та адміністративні розпорядження правителя.
Що стосується взаємодії влади і народу, то вона розглядалася як протиборство сторін. В ідеальній державі
правитель реалізує свої повноваження за допомогою сили. Він не пов'язаний ні з якими законами.
Відповідно, про громадянські права, гарантії мови не йшло. Закон виступав як засіб превентивного,
страхітливого терору. Навіть за незначний проступок, на думку Яна, потрібно було карати смертю. Каральну
політику передбачалося доповнити заходами, які викорінюють інакомислення і отупляють народ.
Офіційне визнання доктрини, як вище говорилося, дозволило державі зміцнитися і почати
завоювання територій. Разом з тим поширення легізму в Стародавньому Китаї мало і вкрай негативні
наслідки. Реалізація реформ супроводжувалася посиленням експлуатації народу, деспотизмом,
культивуванням тваринного страху у свідомості підданих, загальною підозрілістю.
2.Особливості та основні етапи розвитку античної філософії. Основні ідеї грецької натурфілософії (вчення
про природу)
Особливості та основні етапи розвитку античної філософії

6
У розвитку античної філософії виділяється чотири основних етапи.
Перший етап - охоплює VII-V стст. до н. є. і називається досократівським (натурфілософським). Філософи ж,
які жили до Сократа, так і називаються -досократики. До них належать мудреці із Мілета (так звана
Мілетська школа - Фалес, Анаксимандр, Анаксимен), Геракліт із Ефеса, Елейська школа (Парменід, Зенон),
Піфагор і піфагорійці, атомісти (Левкіпп і Демокріт). У центрі ранньої - досократівської-грецької
натурфілософії стояли проблеми фізики та Космосу.
Другий етап - приблизно із середини (V ст. до н. є. - до кінця IV ст. до н. є.) - класичний (або висока класика).
Софісти й Сократ, які вперше спробували визначити суть людини, здійснили антропологічний поворот у
філософії. Філософська спадщина Платона й Арістотеля, що характеризується відкриттям надчуттєвого і
органічним формулюванням основних класичних проблем, найповніше узагальнює і відображає
досягнення класичної епохи грецької античності.
Третій етап у розвитку античної філософії (кінець IV—II стст. до н. є.) - звичайно називають елліністичним. На
відміну від попереднього, пов'язаного з виникненням значних, глибоких за змістом і універсальних за
тематикою філософських систем, формуються різноманітні еклектичні конкуруючі філософські школи:
перипатетики, академічна філософія (Платонівська Академія), стоїчна й епікурейська школи, скептицизм.
Усі школи об'єднує одна особливість: перехід від коментування вчень Платона й Арістотеля до формування
проблем етики, моралізаторською відвертістю в епоху присмерку й занепаду елліністичної культури. Тоді
популярна творчість Теофраста, Карнеада, Епікура, Піррона та ін.
Четвертий етап у розвитку античної філософії (І ст. до н. є. -V-VI стст. н. є.) - римський період розвитку -
період, коли вирішальну роль в античності став відігравати Рим, під вплив якого потрапляє Греція. Римська
філософія формується під впливом грецької, особливо елліністичної. У римській філософії виділяються три
напрямки: стоїцизм (Сенека, Епіктет, Марк Аврелій), скептицизм (Секст Емпірик), епікуреїзм (Тит Лукрецій
Кар). У III—V стст. н. є. в римській філософії виникає і розвивається неоплатонізм, визначний представник
якого є філософ Плотін. Неоплатонізм значно вплинув не тільки на ранню християнську філософію, але й на
всю середньовічну релігійну філософію.
Основні ідеї грецької натурфілософії (вчення про природу)
Натурфілософія (від латів. natura - природа) - філософія природи, умоглядне тлумачення природи, що
розглядається в її цілісності, що спирається на абстрактні поняття, що виробляються в ході виникнення і
розвитку філософії.
Натурфілософи вважають, що основою речей є почуттєво сприймані елементи кисень, вогонь, вода, земля й
певна речовина – апейрон (без'якісне матеріальне першоджерело; нескінченність у просторі і часі);
піфагорійці бачили її в математичних атомах; олеати вбачали основу миру в єдиному, незримому
бутті; Демокріт вважав осовою неподільні атоми; школа Платона – земна куля лише тінь, результат
втілення царства чистої думки.
В цілому для натурфілософських шукань характерні емпіризм (напрям у теорії пізнання, що визнає
чуттєвий досвід джерелом знань і стверджує, що всі знання ґрунтуються на досвіді), інтерес до
конкретного різноманіття чуттєвого світу, переважна орієнтація на матеріально-речовий аспект світу (з
онтолігії, уявлення про матеріальне), другорядність антропологічної і етичної проблематики (за винятком
Геракліда). У центрі уваги усієї ранньої філософії - космос, прагнення зрозуміти суть природи, світу в цілому.
Звідси головним стає питання про першооснову світу ("з чого усе сталося").
Особливо характерні натурфілософські тенденції для мілетської школи. Основні представники - Фалес,
Анаксимандр, Анаксимен. Ця школа була переважно природничонауковою і не ставила теоретичних
проблем буття і пізнання. З неї починається історія європейської наукової космогонії і космології, фізики,
географії і картографії, метеорології, астрономії, біології, і можливо, математики. Усе це складало єдину
науку "про природу".
Мілетська школа уперше відмінила міфологічну картину світу, що протиставляла божественне (небесне)
людському (земному) і ввела загальність фізичних законів. Фалес із Мілета висловив ідею, що все
відбувається з води й у воду ж звертається. Цей природний початок виявляється єдиною основою всіх
речей, носієм всіх змін і перетворень. Спадкоємець Фалеса Анаксимандр убачав першооснову не в якій або
конкретній речовині, а в першоречовині – апейроні. Інший давньогрецький філософ Анаксимен думав, що
першоосновою всього є повітря.
7
У ряді перших натурфілософських гіпотез важливе місце займає атомістична гіпотеза, що розробляється
Левкіпом, який уперше ввів поняття атомів як далі вже неділимих часток буття, з яких складаються усі речі,
і його учнем Демокрітом, який прагнув створити на основі цього поняття ясне і обгрунтоване вчення.
Атомістична теорія пояснювала явища природи природними причинами й тим самим звільняла людей від
міфологічного страху перед таємничими, надприродними силами. Демокріт учив, що мир не створений
богами, а існує вічно, що в ньому все рухається й перетворюється з одного стану в інше завдяки з’єднанню
й роз’єднанню атомів.
Суть вчення про буття Демокріта зводилося до двох основних положень:
1. Усі речі утворюються з поєднання атомів : усе різноманіття світу виникає з їх з'єднання і розподілу. А тому
речі розрізняються лише по кількості своїх атомів, по їх формі, порядку і положенню.
2. Атоми вічно рухаються в порожнечі, що оточує їх, по відношенню до атома місце, займане їм, абсолютно
випадково.
3. Класичний період розвитку філософії античності: Софісти і Сократ. Проблема людини у сократичній
традиції. Учення Платона і Арістотеля. Філософсько-правові ідеї античності.
Класичний період розвитку філософії античності: Софісти і Сократ.
О У класичний період антична філософія переносить свою увагу з проблем Космосу на проблему
людини, її розуму і душі. Починається новий період філософії - «антропологічний».
Класичний період у розвитку античної філософії починається з виникнення школи софістів наприкінці V ст.
Софісти, представники грецького просвітництва, готували учнів до політичної діяльності. Саме софісти
вперше переорієнтували філософську думку античності на проблему людини та її свідомості.
Антропологічна проблема стає центральною з філософії Протагора -найбільш відомого серед софістів. Йому
належить легендарна теза: «Людина є мірою всіх речей», що означає: все на світі має сенс настільки,
наскільки воно має сенс у людському існуванні.
Істина і моральність, стверджували софісти, не є абсолютними, вони -відносні, вони розрізняються для
кожної культури, для кожної людини, для кожної ситуації. Людина повинна покладатися лише на свій глузд
і орієнтуватися лише на власні потреби. Така крайня скептична позиція софістів призвела до того, що
згодом їх вчення вироджується у суто формальне маніпулювання словами, у словесну гру, у вміння
обґрунтувати або спростувати будь-яку думку, незалежно від її правильності чи хибності.
Сократ (470-399pp.до н. є.) починає свій шлях у філософії як учень софістів, але згодом відмовляється від їх
скептичного ставлення до істини. Адже своїм призначенням у житті Сократ вважав пошук істини. Він
намагався відкривати учням їх невігластво і тим спонукати їх до доброчинного життя.
Як і софісти, Сократ основну увагу приділив проблемам людини, моралі, освіти, мови, теорії аргументації
(доведення і спростування). Сократ не залишив після себе філософських трактатів, бо принципово нічого не
писав, вважаючи, що головне його завдання – навчити людей мислити за допомогою дискусій і бесід. Про
його погляди ми знаємо з творів його учнів, насамперед, з творів Платона.
Всі люди прагнуть стати щасливими, вважав Сократ, але мало хто знає, як цього досягти. На його думку,
шлях до щасливого життя повинен починатися із самопізнання. Основна тема сократівських роздумів,
девізом яких він обрав знамениті слова, висічені біля входу в дельфійський храм: «Пізнай самого себе».
Цей вислів став філософським кредо Сократа.
Осередком людської природи він називає душу -ця думка пролунала вперше в античній філософії. Для того
часу вона була новою і незвичною. Головна здатність душі -розум, на ньому зосереджує Сократ свою увагу.
Щасливе життя – це життя, що сповнене добром, прожите з користю для душі. Але, щоб робити добрі
вчинки, людина повинна знати природу добра. Адже люди чинять зло не свідомо, а лише через незнання
того, що є добром і благом. Такі уявлення про зумовленість моральності знанням характерні для всієї
грецької філософії.
На хибність такої точки зору вперше вказало християнство. Згідно з християнською етикою, моральність
людини не зв'язана безпосередньо з інтелектом, рівнем та широтою знань. Набагато важливішим тут є
чисте серце, багатство душі, які не вимірюються тільки розумом. Сократ же схилявся до ідеї античного

8
просвітництва – шлях до добра лежить через розум. Вказати шлях до істинного знання і є завданням
філософа, вважав він.
Бесіди, діалог, суперечка, інтелектуальні змагання, що спираються лише на аргументи розуму – це
нормальний стан мислячих людей. Саме у бесідах та дискусіях сформувався філософський метод Сократа.
Його суть полягала у наступному: істина не знаходиться і не виникає у голові окремої людини
безпосередньо. Вона народжується у процесі діалогу між людьми, які спільно шукають істину.
Проблема людини у сократичній традиції. Учення Платона і Арістотеля.
Найвідомішим учнем Сократа був Платон (428-347pp.до н. е.). Платону було 28років, коли Сократа
стратили. Смерть вчителя стала своєрідним поштовхом для творчості Платона, породила новий погляд на
світ -платонівський ідеалізм. Світ ніби розколовся для нього на дві частини -чуттєво-матеріальний світ,
сповнений зла і несправедливості, а тому не реальний, несправжній, і світ надчуттєвий, вічний і
досконалий. Той світ, де праведний повинен вмерти за правду, не є справжнім, правдивим світом. Існує
інший світ, де правда живе, проголосив Платон. Основні проблеми, які розв'язує Платон у своїй філософії,
відображені в його вченні про «ідеї», в теорії пізнання, у концепції людини, а також у вченні про ідеальну
державу.
Вчення про «ідеї» посідає головне місце у філософській системі об'єктивного ідеалізму Платона.
Термін «ідея» («ейдос») означає форму, зразок, первообраз або сутність певної речі. Кожна річ, кожне
явище має свою внутрішню природу, незмінну основу, сутність. Є багато людей, але сутність «бути
людиною» - єдина, існує безліч речей та предметів білого кольору, але існує єдина універсальна, загальна
їм всім форма - «білість», кожний добрий вчинок є відбитком добра як такого, самої ідеї добра. Подібно до
того, як людина має душу, такі речі природного світу мають свої душі. Душа -це «ідея», «ейдос», їх сутність.
Завдання філософії, справедливо вважав Платон, якраз і полягає в тому, щоб через конкретну
різноманітність' чуттєво сприйнятого світу побачити глибинне, внутрішнє і надчуттєве. Сутність всього
прихована від чуттєвого знання і осягається тільки розумом.
Вчення про людину у Платона засноване на загальному для античної філософії уявленні про
тотожність людини (мікросвіту) і Космосу (макросвіту). Але людина істотно відрізняється від простих
складових частин Всесвіту, бо має не тільки тіло, але й душу. Життя людини повинно перетворитись на
турботу про душу, її очищення від пристрастей. Пристрасті коріняться в людській тілесності, тому тіло є
безумовним злом, «гробницею душі». Із вчення про «ідеї» цілком логічно випливає уявлення про
безсмертя людської душі, яке захищає Платон.
Платоном була заснована Академія, яка приваблювала до себе учнів з усіх кінців світу. До Академії
належав і великий учень Платона – Аристотель (384-322 pp. до н. е.). Основні філософські твори Аристотеля:
«Про душу», «Метафізика», «Органон», «Нікомахова етика».
Якщо для філософії Платона була притаманна релігійна спрямованість, віра у безсмертя, у
потойбічний світ, то Аристотель зосереджує свою увагу на емпіричному світі речей і явищ. Згодом він
розчарувався у платонівській системі і після смерті вчителя покинув Академію. За легендою, він промовив
при цьому відомі слова: «Платон мені друг, але істина дорожча». Деякий час Аристотель був вчителем і
вихователем спадкоємця македонського царя -Олександра Македонського.
Аристотель зробив першу в європейській історії спробу узагальнення і систематизації всіх наукових
досягнень свого часу, а також вперше в історії людської думки створив класифікацію наук. Він розділяв
науки на три великі групи:
• теоретичні науки, тобто ті, які ведуть пошук знання ради нього самого; до них відносяться фізика (разом
з психологією), метафізика і математика;
• практичні науки, які здобувають знання ради досягнення морального вдосконалення (етика і політика);
• науки продуктивні, мета яких -творчість (поетика і риторика).
Логіка не виділяється окремо, а вважається необхідною складовою всіх наук. Вона служить
підготовкою і вступом (пропедевтикою) до всього кола досліджень. її мета -дисциплінувати мислення,
надати йому надійні засоби для доведення думок і запобігти можливим помилкам.

9
 Метафізика, за Аристотелем, є дослідженням причин, перших, або вищих, початків буття. Метафізика
- найбільш піднесена з усіх наук, стверджував Аристотель, оскільки вона не пов'язана з матеріальними
запитами, існує не заради чогось іншого, а має мету в собі, тобто є самою цінною. Вона відповідає на
духовні запити, вона є чистим жаданням знання, істини. «Тому, - підсумовує Аристотель, - всі інші науки
більш необхідні людям, але кращої немає жодної».
На відміну від Платана, який вищою формою знання вважав інтуїтивне осягнення світу «ідей» і з
недовірою ставився до емпіричного знання, Аристотель спирається на чуттєвий досвід і логіку.
Мета людського життя, за Аристотелем, -щастя. Шлях до нього філософ бачить у розумній діяльності.
Етика Аристотеля - етика доброчинності. Доброчинність або розумна діяльність -це дотримання «золотої
середини», міри у всьому.
Філософсько-правові ідеї античності
Сократ був прихильником та ідеологом афінської аристократії. На його думку, в основі людського
буття, соціального життя і порядку лежать вищі, божі закони - неписані розпорядження і заборони, що
мають космічне походження. За Сократом, справедливість - не просто критерій законності, вона, власне
кажучи, тотожна їй. «Що законно, - стверджував філософ, - те й справедливо».
Сократ висунув два типи основ моралі і права - об'єктивні та суб'єктивні. Пояснюючи об'єктивні
підстави моралі і права, він підкреслював, що в основі людського буття, соціального життя і соціального
порядку лежать вищі, божі закони, що мають космічне походження. Тому об'єктивні і загальні морально-
правові норми, що існують у суспільстві як похідні від божих законів, мають не відносний, а абсолютний
характер.
Платон написав праці, в яких торкався політико-правових питань: "Держава", "Політика", "Закони" та
ін. Основна ідея його вчень полягає в тому, що ідеальний державний лад поєднує Космос і людську душу.
Душа людини складається з трьох складових, чи з трьох частин: 1. Розумна. 2. Люта. 3. Прагнення
(бажання). Аналогічні складові є в державі: 1. Дорадче. 2. Захисне. 3. Ділове. їм відповідають три стани: 1.
Правителі. 2. Воїни. 3. Виробники (ремісники і хлібороби). Справедливість полягає в тому, щоб кожен
займався своєю справою і не втручався в чужі.
Справедливість - це ще і дотримання ієрархи в суспільстві і державі. Хто порушить її, скоїть
найстрашніший злочин. Цим вченням Платон виправдовував розподіл людей на вищих і нижчих від
народження, нерівність. Самовільний перехід з нижчого стану у вищий неприпустимий. Ідеальна держава,
коли всі люди - брати. Але Бог виліплює з людей тих, хто править, домішуючи при народженні золото. У
помічників - срібло. У хліборобів і ремісників - залізо і мідь. Коли від золота народиться срібне потомство, а
від срібла - золоте, припустимі переходи одного стану в інший. Такі політико-правові ідеї закладені в роботі
"Держава".
Ідеальна держава - це справедливе правління кращих (аристократії). Платон указує на п'ять видів чи
форм державного устрою: 1. Аристократія. 2. Тимократия (форма держави, у якій панує лютий дух і така
держава буде вічно воювати). 3. Олігархія. 4. Демократія. 5. Тиранія.
Епікур (341-270 до н.е.) - автор численних праць, головна з яких "Про природу". Він один із перших
стверджував, що оскільки людина є суспільною істотою, то саме суспільство сформувалося шляхом
суспільного договору. Епікур був прихильником поміркованого варіанту античної демократії, за якої панує
закон у поєднанні з самостійною особистістю. Головна мета державної влади - це гарантувати людям
безпеку, навчити їх не заподіювати шкоди один одному. Діяльність держави та закони повинні відповідати
уявленням про справедливість.
4. Особливості філософської думки європейського середньовіччя (Августин Блаженний, Фома Аквінський
та ін..)
Основними етапами середньовічної філософії (II -XV ст.) Є патристика і схоластика. Перші ідеї
середньовічної філософії з'являються ще в епоху еллінізму, протягом декількох століть античність і
середньовіччя співіснували, химерно переплітаючись в ідеях філософів.
Патристика - вчення "Отців церкви", християнське богослов'я II-VIII ст. В перші століття поширення
християнства антична спадщина було майже повністю втрачено, до XII в. Європа про нього нічого не знала.

10
Нове відкриття навчань Аристотеля і Платона почалося в Аравії і Передньої Азії середньовічними
ісламськими філософами. З Аравії мудрість древніх греків поступово проникла і в європейську філософію.
Представники середньовічної патристики - Тертуліан, Климент Олександрійський, Оріген, Аврелій
Августин, або Отці церкви, відстоювали релігійні християнські догмати проти язичництва і стверджували
несумісність античної мудрості з християнською вірою. Основними темами середньовічної патристики є
проблеми сутності і буття Бога, походження зла, теодіцея або виправдання Бога, який створив настільки
недосконалий світ і допустив в ньому існування зла, свобода волі людини і можливість порятунку душі і ін.
Найвідомішим філософом цієї епохи був Августин Блаженний (IV-V ст.), Саме його вчення вплинуло на
становлення схоластики. Августин був родоначальником середньовічного раціоналізму, він висунув тезу
"Вірую, щоб розуміти". Це означає, що віра визначає початок міркування, але далі розум нічим не
обмежений і може спиратися на власні основи, які не апелюючи до віри.
Воюючи з "язичеством", як він називав античну філософію, Августин намагався розгорнути
християнську теологічну систему на основі неоплатонізму.
Платонівські "ідеї" перетворюються в Августина в "думки творця перед актом творіння", а "надчуттєвий
світ" — в ієрархію християнського неба із Богом на чолі. При цьому небесна ієрархія визначає ієрархію
земного соціального існування. Августин пропагував доктрину всезагального, наперед визначеного
існування. Бог, вказує Августин, наперед визначає долю людини, незалежно від її вчинків: одні люди йдуть
до "спасіння", інші до пекельних мук. Людська воля, за Августином, — сліпа зброя волі Бога.
Якщо гине земна держава, то на її місце стає "вічна світова держава", яка втілена в католицькій
церкві. Августин пропагує теократичну систему — верховенство церковної влади над світською і світове
панування космополітичної організації католицизму. Софістичними доведеннями він намагається
виправдати рабство і соціальну нерівність. Погляди Августина справили великий вплив на всю
середньовічну філософію і ідеологію.
Схоластика - європейська філософія IX-XV ст. Схоластика означала шкільну філософію, мудрість, якої
навчають в монастирських школах і університетах. Спочатку в цьому слові не було негативних відтінків, вже
пізніше, після критики філософів епохи Відродження, схоластика стала означати марнослів'я, пусте
мудрування, відірване від життя, і тому не має сенсу.
У схоластики виділяють кілька етапів:
• рання (IX-XI ст.) - Еріугена, Ансельм Кентерберійський;
• зріла або класична (XII-XIII ст.) - Тома Аквінський, Альберт Великий, П'єр Абеляр, Іоанн Росцелин і ін;
• пізня (XIII-XIV ст.) - Дунс Скот, Вільям Оккам, Мейстер Екхарт і ін.
Схоласти розмірковують про співвідношення віри і розуму, одиничного і загального, про буття Бога,
свободу волі і спасіння душі і т.п. Але у всіх міркуваннях головною темою і початком будь-якого міркування
виступає Бог. Середньовічна філософія сконцентрована на Бога, тому її називають теоцентрична. Філософи
вірять і не ставлять під сумнів релігійні постулати про те, що все існуюче створене Богом з нічого, Бог
визначив долю світу і кожної людини , а в фіналі неминуче настане кінець світу.
В цей період існувала теза, за якою існує буття, вище якого нічого не можна собі уявити. Пізніше, в XIII в.,
Цю тезу спростував інший великий філософ Середньовіччя Тома Аквінський. Він відкидав онтологічний
доказ буття Бога на тій підставі, що з поняття досконалості або блага, вище якого нічого не може бути
мислимо, слід існування його тільки для світу уявлень, а не для самої дійсності. Католицька церква визнала
філософську систему Фоми Аквінського самим адекватним виразом християнського віровчення і основний
теології. При цьому філософія Фоми була варіантом середньовічного раціоналізму. Так, філософ
обгрунтовував принцип гармонії віри і розуму, згідно з яким розум зобов'язаний доводити буття Бога і
відхиляти заперечення проти віри.
Тома Аквінський створив філософську працю “Сума теології”. Уперше поєднав філософію з християнською
вірою та використав її для розвитку теології. Беручи за основу філософію Аристотеля він вважав і
переконував представників церкви що це є духовна опора релігії і самого віровчення. Він спробував
осягнути істинну яка перебувала у лоні католицького віровчення.
Основні філософські ідеї Фоми Аквінського:
11
- Істина науки і віри не суперечливі щодо один одного. Між ними є гармонія і мудрість.
- Душа є субстанцією, яка єдина з тілом. І в цьому тандемі народжуються почуття і думки.
- Відповідно до Фоми Аквінського кінцева мета існування людини – це блаженство, яке знаходиться в
спогляданні Бога.
Насправді, він був сильно віруючою людиною. І вважав, що без віри в Бога, життя втрачає сенс. Тому,
Аквінський висунув свої незаперечні докази існування Бога через:
- Рух. Все, що рухається в світі, рухоме кимось. Кимось згори.
- Виробляючу причину. Перша діюча причина в ставленні до самого себе це причина Бога.
- Необхідність. Завжди є щось, що є причиною необхідності для всього іншого.
- Цільову причину. Все в світі діє заради якоїсь мети. Тому весь рух не випадковий, а навмисний, хоча і
позбавлений пізнавальних здібностей.
- Ступені буття. Бувають речі благі і справжні, тому в світі існує щось більш благородне і справжнє
згори.

5. Антропологізм філософської спадщини італійського Відродження. Соціально - філософські концепції

Відродження. Натурфілософія епохи Відродження.
Антропологізм філософської спадщини італійського Відродження
Епоха Відродження визначається як історичний процес ідейного і культурного розвитку, що приходить на
зміну середньовіччю і сам передує періоду ранніх буржуазних революцій. У цілому епоха Відродження
починається у ХІV–ХV ст. і завершується в ХVІ–ХVІІ ст. Епоха Відродження (фр. – Ренесанс) є періодом
подолання попередньої тривалої стагнації (застою) виробничих сил. Це епоха започаткування
капіталістичних відносин, формування національних держав, абсолютних монархій, епоха глибоких
соціальних конфліктів.
Філософія епохи Відродження тісно пов'язана з розвитком природознавства, великими географічними
відкриттями, успіхами в галузі медицини Відмінними рисами філософії Відродження, антифеодальної у
своїй основі, є її світський характер, гуманістичний світогляд, «відродження» античної традиції, античної
культури (звідси і назва), спрямування проти християнсько-схоластичної культури середньовіччя.
У руйнуванням старих феодально-релігійних уявлень і створенням нової системи цінностей, що відповідала
буржуазній епосі, яка зароджувалась, був пов'язаний антропоцентризм. Центром світу проголошувалась
людина, котру вважали частиною природи, найдосконалішим її витвором. На противагу феодально-
церковному аскетизмові, проповіді пасивності нова гуманістична етика звеличувала людську діяльність. «Я
людина, і ніщо людське мені не стороннє», – цей старовинний вислів став лозунгом гуманістів, їх погляди
просякнуті оптимізмом, вірою в силу людської особистості, у її право на земні радощі. Гуманістичний
характер чітко виявляється уже на першому, ранньому етапі Ренесансу (ХІV–ХV ст.) і зосереджується перш
за все в Італії. Пізніше, у XVI–XVII ст. Відродження набуває природничої орієнтації.
Гуманізм у широкому розумінні означає потяг до людяності, створення умов для гідного людини життя.
Гуманізм з'являється тоді, коли людина починає міркувати про саму себе, – свою сутність і призначення,
сенс свого буття. У вузькому розумінні слова гуманізм визначається як ідейний рух періоду Ренесансу,
змістом якого є вивчення і поширення античних мов, літератури, мистецтва й культури.
Філософія в епоху Відродження повертається до проблем людського буття. Якщо в середні віки існувала
думка, що людина створена за подобою Бога, але вона гріховна, то гуманізм Відродження зовсім інакше
розуміє призначення людини. Людська особистість, що намагається розірвати ланцюги станового та
корпоративного ладу, постає в центрі уваги. Філософія як наука про людину рішуче протиставляється
гуманістами того часу наукам про Бога. Індивідуалізм епохи Відродження спрямований проти ієрархії
родового аристократизму, бо доводить, що шляхетність дається не з народженням, а досягається
особистими зусиллями.
Антропологізм гуманістичної філософії означає, по-перше, першочерговий розгляд не проблем онтології, а
етичних проблем; по-друге, перебудову всієї картини світу, переосмислення співвідношення Божого і
природного. Велику увагу гуманісти приділяють земним проблемам існування людини, її діяльності.

12
Вчені не відкидали тези про створення людини Богом, безсмертя душі; основне завдання філософії вони
вбачали не у протиставленні Божого і природного в людині, а у розкритті гармонії духовних і матеріальних
засад у ній.
Філософія в цей період перестала бути служницею богослов'я. Було відкинуто церковні догми і
створено новий, раціональний, життєстверджуючий світогляд. Так, П'єтро Помпонацці у трактаті «Про
безсмертя душі» зазначав, що всі найважливіші проблеми повинні розглядатися у двох різних планах –
філософському та релігійному.
Мартін Лютер у «богословських тезах» критикував офіційну католицьку доктрину. Висуваючи тезу про
«загальне священство», він, по суті, робив непотрібним духівництво. Лютер переклав Біблію німецькою
мовою, зробивши її зміст ближчим і зрозумілішим для більшості віруючих.
Одним із головних завоювань філософської думки був розвиток натурфілософії (Н. Кузанський, Г.
Галілей, Н. Коперник, Дж. Бруно, Б. Телезіо). Натурфілософія – система умоглядних і часом фантастичних
уявлень про природу. Обмеженість наукових знань про природу натурфілософія намагалась компенсувати
філософськими роздумами про неї. В епоху Відродження натурфілософія відіграла важливу роль у боротьбі
проти схоластики. Натурфілософи того часу розвинули низку глибоких матеріалістичних та діалектичних
ідей: Дж. Бруно, наприклад, висунув ідею про нескінченність природи і незліченність світів, що входять до її
складу, Нікколо Кузанський – про збіг протилежностей у безмежно великому і нескінченно малому.
Нікколо Кузанський був кардиналом римської церкви, але став захисником віротерпимості та
церковної реформи. Він вважав, що Всесвіт нескінченний, що Земля не є центром світу, а подібна до інших
планет.
Великим науковим відкриттям, що сприяло звільненню природознавства з-під влади релігії, було
створення видатним польським вченим Коперником геліоцентричної системи світу. Таким чином, було
підірвано релігійні теорії геоцентризму й антропоцентризму, що панували тривалий час та стверджували,
що Земля перебуває в центрі Всесвіту і створена Богом заради людини.
У 1600 р. у Римі за вироком інквізиції був спалений на вогнищі мужній вчений Джордано Бруно, який
висунув сміливу на той час ідею про нескінченність Всесвіту і безмежну кількість світів, подібних до нашої
Сонячної системи, що постійно виникають і гаснуть. Він стверджував матеріальну єдність світу та
об'єктивність його законів.
Таким чином, філософська думка епохи Відродження все більше відходить від схоластики
(принципове панування теології (Бог) над усіма іншими формами пізнання) і наближається до пізнання
людини, її здібностей, потреб, вчинків. На противагу теологічному тлумаченню явищ природи, що його
давала схоластика, на перший план висувалися спроби їх наукового пояснення.

13