Лекція 2.

ФІЛОСОФІЯ СТАРОДАВНЬОГО СХОДУ

План
1. Зародження філософської думки. Східний та західний типи культури і
філософування.
2. Своєрідність давньоіндійської філософії. Буддизм.
3. Філософія стародавнього Китаю. Конфуціанство і даосизм.
1. Зародження філософської думки. Східний та західний типи культури і
філософування
Філософія виникає у полеміці з релігійно-міфологічними уявленнями, які
існували упродовж багатьох тисячоліть. Міфологічне мислення було засноване на
відображенні природи і людини крізь призму родових зв'язків. Всупереч цій традиції
- безпосередньо чуттєво-образного сприйняття дійсності - філософія висуває принцип
опосередкованого, раціонально-обґрунтованого знання. Вона апелює не до повчання,
переказу, а до міркування, обґрунтування, логічного доведення і критичного
осмислення усталених уявлень. Саме з цього починається філософія, її розмежування
з міфологією Філософія виникла у трьох центрах давньої цивілізації - у Стародав-
ніх Греції, Індії та Китаї. Відбулося це майже одночасно у середині першого
тисячоліття до нашої ери. Пориваючи з міфологією, філософія як «самосвідомість
культури» не втрачає глибинного зв'язку з культурною традицією. Так, до нашого часу
філософія є виразом або східного, або західного типу культури.
Сьогодні особливо гостро стоїть питання про діалог двох культур, про їх
взаємозв'язок та взаємо доповнення. Кожна з цих культур має свої переваги і свої
недоліки. Причому Схід і Захід у даному контексті не є поняттями суто географічними.
В історії траплялося, що культура європейської країни набувала рис культури східного
типу, а країна Сходу ставала іноді зразком західного розвитку. Культура східних слов'ян
постає як унікальний збіг східної та західної традицій. Ця особливість знайшла своє
відображення не тільки у духовному і матеріальному житті, але й у рисах національного
характеру.
Перший аспект, за яким розрізняються східний та західний типи культури, — це
ставлення до природи. Захід у своєму розвитку йшов шляхом активного перетворення
природи і підкорення її людині. Розвиток техніки, технології і науки - характерні ознаки
і досягнення західного типу. Східному типові культури була завжди чужою ідея
панування над природою. Навпаки, тут завжди культивувалось дуже дбайливе, навіть
релігійне ставлення до природи, до всього живого у ній. Схід орієнтувався не на зміну
зовнішніх умов людського існування, а на розвиток самої природи людини - на
морально-духовне вдосконалення особистості, на розвиток її фізичних і психічних
можливостей, на гармонійність і цілісність її внутрішнього світу.
Друга відмінність східної культури полягає в особливостях суспіль ного життя, в
системі панівних соціальних цінностей. Західна культура, наприклад, висунула ідею
історичного прогресу, розвитку суспільства по висхідній. Цінності демократії, правової
держави, свободи і суверенності особистості - все це є досягненнями західного типу
культурного розвитку. Суспільствам східного типу притаманне прагнення не до
прогресу, а, навпаки, до збереження себе і своєї культури у традиційному стані. Консе-
рватизм у соціальних стосунках поєднується тут з орієнтацією на цінності спільноти
 2
(колективу, роду, сім'ї, держави тощо), з обмеженням індивідуальної свободи в ім'я
інтересів суспільства.
Третій аспект, що розрізняє східний та західний типи, це духовно-психологічні
риси, особливості духовного складу людини певної культури. Так, людині західного типу
притаманні більшою мірою раціонально-логічний стиль мислення, схильність до чіткості,
послідовності і строгості думки, холодна розсудливість, тверезий прагматизм і
практицизм. Для європейського мислення є характерним принцип «розділяй і пануй», що
виник за часів Римської імперії. Поділ єдиного світу на природний і людський викликаний
тут прагненням до панування над природою. Так само чітко розділила європейська людина
добро і зло, почуття і розум, науку і релігію тощо. Для східної культури характерним є
усвідомлення відносності цих протилежностей. Замість культу індивідуального тут панує
почуття глибинної єдності всього, дух спільності та неподільної цілісності. Для людей
Сходу розвиток знань, науки ніколи не був самоціллю, бо вони цілком справедливо не
вірили в спроможність науки зробити людину більш щасливою. Мислення Сходу скоріше
інтуїтивне, містичне, ніж раціональне. Воно постає як емоційно-образне, сповнене
почуттів, переживань, елементів релігійного та художнього світосприйняття. Схід став
охоронцем вічних істин і духовності людства, тоді як на заході розвиток спирався
переважно на наукове знання і техніку.
Філософія як відображення культури несе на собі відбиток особливостей
певної культурної традиції. Так, західна філософія орієнтована переважно на ідеал
раціонального знання, що більшою мірою зближує її з науковим пізнанням. Класичною
формою філософського тексту стає тут форма філософського трактату, чітко
побудованого, послідовно і системно викладеного. Ознакою західної філософії виступає
наявність добре розробленої логіки, поняттєвого апарату, теорії пізнання та методології.
Філософська традиція східного типу виявляє себе у тяжінні до світоглядно-орієн-
тованого знання, до таких форм духовної культури, як релігія, мистецтво, мораль. Саме
тому більшість впливових філософських систем на Сході є релігійно-філософськими
вченнями. Найпоширенішим жанром філософських творів стають притча, афоризм,
повчання, а домінуючою проблематикою - гуманістична, морально-етична і релігійна.

2. Своєрідність давньоіндійської філософії. Буддизм

Філософська думка Стародавньої Індії представлена великою кількістю
філософських систем і шкіл. Всі вони в своєму становленні відштовхувалися від ведичної
традиції індійської культури. Ведична література містила в собі стародавні міфологічні
уявлення індійського народу і складалася з гімнів, жертовних формул, заклять, молитов.
Пізніше з тлумачення Вед (священні тексти індуїзму, які були складені в II–I тис. до н. е.
ведичним санскритом.) з'являються тексти релігійно-філософських коментарів ведичної
літератури - так звані Упанішади (мн. від санскр. «одкровення», «те, що руйнує
невігластво» — давньоіндійські релігійно-філософські брахманські тексти).
Частина філософських систем Індії визнавала авторитет Вед, вони називались
ортодоксальними (тобто такими, що дотримують традиції, правовірними), до них
відносяться філософські школи санкх'я, н'яя, вайшешика, йога, міманси, веданта.
Неортодоксальні філософські системи, які відмовляються від духовного зв'язку з Ведами, -
джайнізм, буддизм і чарвака.
Попри всі відмінності релігійно-філософських вчень Індії є певні
загальносвітоглядні уявлення індійської культури, що відображенні тією чи іншою
мірою у більшості цих вчень. До них можна віднести:
 3
- сприйняття предметно-чуттєвого світу як повної ілюзії, видимості,
справжньою ж реальністю вважається споконвічна і безособиста сила, божественний
Абсолют (уявлення про особистого Бога-творця у світоглядній традиції Індії
зустрічається дуже рідко);
- вчення про сансару, тобто про переселення і перевтілення душ, про вічний
кругообіг життя;

- ідея карми, кармічного закону - закону обумовленості життя людей та їх

перероджень сукупністю добрих і поганих вчинків у попередньому існуванні;
- ідея кастового поділу суспільства, тобто уявлення про належність кожної
людини від народження до однієї з чотирьох прошарків населення.
Спадкоємцем і разом з тим критиком і реформатором цих традиційних уявлень став
легендарний царевич Гаутама, перший Будда (тобто «просвітлений»). Після шести років
сумнівів та пошуків йому раптово відкривається істина життя, і він створює своє
релігійно-філософське вчення, яке належить до числа трьох світових релігій (поряд із
християнством та ісламом). Виникає буддизм у VI ст. до н. е. Своє вчення Будда виклав у
вигляді чотирьох тез, або чотирьох «благородних істин». Основним літературним
джерелом буддизму є збірка «Тіпітака» («Три корзини»).
Перша істина полягає у тому, що життя з усіма його проявами (народження і
смерть, хвороба і старість, любов і ненависть, зустріч і розлучення) сповнене
стражданням.
Друга істина розкриває причину страждань. Невгамовна спрага життя, надмірні
пристрасті, прагнення до щастя, до задоволень і насолоди, бажання, які неможливо
здійснити остаточно, бо їх досягнення веде до нових бажань, - все це приводить до стану
вічного незадоволення і тому - страждання.
Третя істина вказує на шлях спасіння, на спосіб звільнення від страждань.
Позбавитись страждань можна тільки, перервавши ланцюг перероджень, (оскільки нове
життя веде до нових страждань), через зречення від пристрастей, ненависті, гордості,
заздрості, жадоби влади тощо. Кінцевою метою на цьому шляху є досягнення стану
нірвани. Нірвана означала перехід людини у надбуття, повне звільнення від кругообігу
перевтілень, злиття з божественним Абсолютом Нірвана - стан абсолютного спокою,
стан повного розчинення свого «Я», його злиття з божественним Абсолютом. Якщо для
європейців велику цінність має збереження і збагачення себе як особистості, то для
буддистів ідеалом і метою стає зречення від власної індивідуальності.
Четверта істина буддизму - існування «восьмирічного шляху», восьми ступенів
досягнення нірвани (правильна віра, правильна дія, правильне споглядання, правильна
думка, правильний спосіб життя тощо)
Усі філософські обґрунтування цієї релігії спрямовані на роз'яснення чотирьох
«благородних істин». Світ розуміється у буддизмі, як абсолютна тотожність
протилежностей, тому всі відмінності у ньому відносні. Все є втіленням і проявом
безособового духовного Абсолюту, божественної Єдності. «Все в одному, і одне - у
всьому» - такий основоположний принцип буддистського світорозуміння. «Я» і «Ти»,
ворог і друг, добро і зло, життя і смерть - лише ілюзія протилежностей, бо все
повернеться до вічного Єдиного. Тому буддистській традиції у філософії й мистецтві
притаманне прагнення осягнути вічне і абсолютне у неповторній миті життя.
Сутність божественної Єдності недоступна ні розумінню, ні опису, ні визначенню,
її можна лише частково осягнути у процесі медитації, (формою якої є і традиційне
 4
східне мистецтво), через раптове інтуїтивне прозріння. Тому буддизм тяжіє до притчі, до
метафори, образу, символу.
На відміну від західної традиції, в якій панує принцип діяльності, творчості,
перетворення хаосу у космічний порядок, східна культура сприймає світ, як споконвічну
гармонію, довершеність і досконалість. Світ у буддизмі не є створеним, він є безкінченим
і вічним, його не треба переробляти, у ньому не потрібні творчі зусилля ані Бога, ані
людини. Людині потрібно лише наслідувати природу, не втручаючись у світову
гармонію. Буддизм орієнтує своїх прихильників не на активну діяльність, а на так звану
«природну» дію, на непорушення природного ритму, на досягнення глибинного спокою.
Історичне значення буддизму полягає у тому, що він був першим вченням про
звільнення людської особистості. Буддизм проголосив духовну рівність усіх людей,
рівність у стражданнях і рівність у можливостях спасіння шляхом морального
самовдосконалення. Ідеалом буддистської етики виступає любов до всього живого,
утримання від заподіяння йому зла. Щоб звільнитися від колеса перероджень, людина
повинна відмовитись від «неприродних», надмірних бажань і пристрастей, очистити
себе від зла, нагромадити чесноти, досягти духовної досконалості.

3. Філософія стародавнього Китаю. Конфуціанство і даосизм

Давньокитайська філософія, як і індійська, була тісно пов'язана з міфологічними
уявленнями минулого, що збереглися у стародавніх книгах китайської освіченості. У цих
класичних книгах містяться уявлення про світ і людину, перші спроби їх філософського
осмислення. Так, у «Книзі перемін» (китайський філософсько-окультний трактат епохи
династії Чжоу) дається тлумачення понять, які є вихідними для всієї китайської культури
і які визнавалися практично всіма філософськими системами Стародавнього Китаю. Це
поняття «Інь», «Ян» і «Дао». Світ, згідно з китайськими уявленнями, є вічною
боротьбою двох протилежних сил, які не тільки заперечують, але й взаємодоповнюють
одне одного. Одна сила потенційно містить іншу і на вищому ступені свого розвитку
може перетворитися на свою протилежність. Ян - символ неба, енергії, світла, це є
активний, чоловічий початок світу. Інь - символ землі, матерії, це темна сторона світу,
жіночий початок, якому належить пасивна роль. Інь і Ян пронизують все суще — небо,
землю і людину. Від гармонії і рівноваги між ними залежить порядок у Піднебесній,
спокій, мир і злагода на землі, успіх, благополуччя і здоров'я людини. Взаємозалежність і
взаємопроникнення цих двох сил називається Дао (буквально «шлях») - єдиний світовий
закон, божественна основа всіх речей.
У давньокитайській філософії існувало шість основних шкіл: дао сизм, школа «Інь-
Ян» (натурфілософська1 школа}, конфуціанство, моїзм, легізм та школа імен.
Найвпливовішими з усіх вчень стали конфуціанство і даосизм.
Даосизм і конфуціанство є двома протилежними полюсами світобачення китайців.
У культурі Китаю вони нерозривно пов'язані між собою , як Інь-Ян. У різні часи своєї
історії китайська культура тяжіла до однієї чи іншої філософської традиції, тому можна
говорити про переплетення у китайському суспільстві конфуціанських ідей з
даосистськими. Конфуціанство панувало у сфері соціально-сімейних стосунків, воно
стало офіційною, державною ідеологією та релігією Китаю. В інтимних глибинах
людської душі головне місце належало даосизму.
Конфуціанство виникає у VI ст. до н. е., його засновником став Конфуцій (це
латинська версія імені Кун Фу Цзи, вчитель Кун). Основним літературним джерелом
конфуціанства є книга «Лунь-юй» («Бесіди та висловлювання»).
 5
Конфуціанство — етико-політичне вчення, основна увага в ньому приділяється
мистецтву управління і вихованню людини в дусі поваги до предків, до держави, до
інших людей.
Етика Конфуція заснована на розрізненні двох соціальних типів людей, двох
стилів поведінки у суспільстві - «шляхетної людини» і «низької людини». «Шляхетна
людина» - той ідеал, до якого повинна прямувати людина. Основними рисами шляхетної
людини є вимогливість до себе, прагнення до самовдосконалення, вміння володіти собою,
поміркованість у словах і вчинках, гуманність. Гуманність, за Конфуцієм, включає у себе
справедливість, повагу до старших, правдивість, шанобливість. У своїй етиці Конфуцій
формулює вищу моральну заповідь: «Не чини іншим того, чого не бажаєш собі В основі
конфуціанського ідеалу управління лежить принцип морального зразку, а не примусу.
Але для того людина повинна виховати свої вольові якості. Не можна навчитися
управляти державою і людьми, якщо не вмієш управляти собою, своєю психікою, вважав
Конфуцій. Спочатку людина повинна навести порядок в собі, потім - у своїй сім'ї і
тільки після того - у державі.
Усе конфуціанське вчення було спрямоване на підкорення особистих інтересів
людини інтересам держави. Під контролем конфуціанства як державної ідеології був весь
образ життя китайців - від стилю поведінки і мови, смаків і звичок до одягу і зачіски.
Згідно з правилами конфуціанської етики між старими і молодими, між вчителем і учнем,
між чоловіком і жінкою повинна існувати субординація. Кожен має знати своє місце і не
претендувати на чуже. І навіть між рівними за станом людьми повинна зберігатися певна
відстань, дистанція. Саме тому у конфуціанстві велике значення мали формальні правила
спілкування - церемонії, ритуали, етикет. У чималій мірі конфуціанство сприяло
формуванню і утвердженню в Китаї системи деспотичної держави з суворою ієрархією її
членів.
Серед послідовників і критиків конфуціанства виділяються школа моїстів і школа
законників- легістів). Ці школи, в яких соціальна та етична проблематика теж посідала
центральне місце, разом з конфуціанством значним чином вплинули на культуру Китаю.
Так, моїсти внесли демократичні елементи у соціальне вчення, ідею пріоритету
інтересів народу над інтересами держави, зробили першу спробу постановки проблеми
соціальної рівності людей. Легісти, або законники, на відміну від конфуціанців і моїстів,
відмовились від гуманістичних цінностей, від культивування доброго початку в людині.
Легісти висунули ідею, згідно з якою в період «боротьби царств» (а історія
Стародавнього Китаю була ареною такої боротьби) в державі повинні панувати не
правила моралі, а закони. Але ці закони легісти розуміли як закони покарання. Якщо
раніше, коли люди були прості, чесні та дурні, - висловлювалися вони, - ними можна
було управляти мудрістю, але тепер, коли люди хитрі, нечесні і розумні, управляти ними
можна тільки силою. На думку законників гуманність лише ослаблює державу, а доброта
є «матір'ю злочинів». Держава повинна ґрунтуватися на примусі і насиллі, на
жорстокості, на стратах і війні, на взаємних наглядах і доносах у суспільстві. Така
концепція наведення порядку у суспільстві була реалізована, як відомо, не тільки у
Стародавньому Китаї.
Даосизм виникає приблизно у той же час, що і конфуціанство (засновником
даосизму був старший сучасник Конфуція - Лао-цзи). Відрізняється даосизм від
попередніх вчень, насамперед, своєю проблематикою. У центрі уваги даосів - не
соиіально-етичні і політичні проблеми, а натурфілософія і проблеми взаємозв'язку
людини з природою, космічним цілим. Основні положення даосизму були викладені у
 6
книзі «Даодецзи» (буквально - «Книга про Дао «Книга шляху і позитивних якостей» »).
Дао - центральний даосистський термін, за допомогою якого можна дати
відповідь на питання про походження світу і спосіб його існування. Дао -
першопричина, першоосновна і єдиний закон світу, якому підкоряються і природа, і
суспільство, і людина. Сутністю Дао є небуття, тому Дао неможливо осягнути розумом,
неможливо дати йому визначення. Усе в світі є мінливим і плинним, нестійким і
невічним, усе з часом іде в небуття, повертається до своєї основи і знаходить спокій.
Вічним є тільки Дао, тільки небуття. Подібно до буддизму, даосисти наполягають на
ілюзорності всіх протилежностей. Насправді все у цьому світі перебуває в єдності, і ця
єдність є Дао. Побачити її через стан досягнення просвітлення може тільки
«досконаломудрий».
«Досконаломудрий» — ідеал людини у даосизмі, який суттєво відрізняється від ідеалу
конфуціанців. Досконаломудра людина дотримується «природності», а основним
принципом її життя є принцип недіяння (у-вей). «Природність» людини полягає у
здатності звільнитися від зайвих, надмірних, а тому і неприродних бажань і пристрастей
(від жадоби слави, багатства, влади, від злоби та заздрості тощо). Проте досягти цього
можна не завдяки виконанню морального обов'язку, не шляхом приборкання природного
початку в людині, а навпаки, через його вияв. Природне в людині є втіленням Дао,
універсального космічного закону, тому це не зло, з яким потрібно боротись. Злом
скоріше є конфуціанські правила і норми моралі, ці штучні засоби впливу на людину.
Досконаломудрий сповідує принцип недіяння, тобто непорушення цілого, невтручання у
природно-космічні ритми. Дозволити всьому йти своїм власним, природним шляхом,
бути споглядачем у житті, спокійно ставитись до вимог світу і до власних бажань - ось у
чому полягала мудрість даосистів.
Досконаломудра людина повинна досягти у своєму житті три основних мети:
здобути довголіття, пережити стан просвітлення, або стан єднання з Дао, і, врешті-решт,
- стати безсмертною, опинитися серед небожителів. Шлях до довголіття лежить у
даосистів через наслідування природи. Уся даосистська методика підтримки життєвих
сил організму (дихальні і гімнастичні вправи, спеціальна дієта, традиційний масаж,
прийоми мистецтва двобою тощо) побудована на цьому принципі, на гармонізації двох
протилежних сил - Інь і Ян.
Містику та інтуїцію східної культури, її мистецтво і філософію Захід відкриває
лише наприкінці XIX - на початку XX століття. У літературі, мистецтві, філософії
з'являються мотиви, запозичені зі східної культури, що значною мірою збагатило досвід
європейської людини. Вся історія XX століття переконливо довела, що без східної
культури західна - неповноцінна, як і навпаки.

Література
Бойченко І. В. Філософія : навч. посіб. для дистанц. навч. / І. В. Бойченко, М. І. Бойченко. – Київ:
Університет „Україна”, 2004. – 212 с.
Горський В. С. Історія української філософії : навч. посіб. / В. С. Горський. – Вид. 4-е. доп. –
Київ: Наукова думка, 2001. – 374 с.
Гринів О. І. Філософія: курс лекцій для аспірантів / О. І. Гринів. – Львів: Тріада плюс, 2016. – 364 с.
Данильян О.Г., Тараненко В.М. Философия: Учеб. – Харків: Прапор, 2005. – 496 с.
Петрушенко В.Л. Філософія: Курс лекцій. Навч. посіб. 2-е вид., виправл. і доопр. – Київ:
Каравела, 2002. – 544 с.
Філософія: Підручник. // Андрущенко В.П., Волович В.І., Горлач М.І., Головченко Г.Т.,
Губерський Л.В., Єфімець О.П., Кремінь В.Г. Підберезський М.К., Рибалко В.К. / За ред. проф.
 7
М.І. Горлача, проф. В.Г. Кременя, проф. В.К. Рибалка. – Харків: Консум, 2001. – 671 с.
Філософський енциклопедичний словник. – Київ: Абрис, 2002. – 568 с.