РОЗДІЛ 2.

Світогляд та філософські ідеї в культурах

Стародавнього Сходу

Коло питань: Філософські ідеї в контексті культури Стародавнього

Сходу.
Особливості світосприйняття людини Стародавньої Індії
та Стародавнього Китаю.

Витоки сучасного філософського мислення як явища світової цивілізації

сягають давнини культур Стародавнього Сходу. Осягнення минулого
задля розуміння майбутнього стало умовою історичного поступу в тій
ділянці, в якій поступ пов’язаний з фактором розуму і мислення.
Очевидно, що розум і мислення є чи не основним чинником розвитку
людини і культури.
Первісні культури визначалися у своїй суспільно-родовій динаміці
мисленням міфологічного світогляду з наявними дуже обмеженими
достовірними знаннями людини.
Накопичення достовірних знань і через них, відповідно, загального
досвіду призводить до утворення писемності. Перші докази про існування
писемності на рубежі IV і III тисячоліть були одержані на території
Єгипту і Месопотамії. Писемність закладає умови для стійкого
збереження колективного досвіду і слугує засобом поширення знань,
посиленням їх ролі в структурі міфологічного світогляду й суспільному
житті. Поширення писемних знань закладало підстави:
а) для диференціації досвіду поколінь у часі і просторі;
б) для складання елементів рефлексивності (порівняльності) мислення.
Поряд зі становленням писемних знань диференціюється
життєдіяльність родового суспільства в напрямі посилення
соціонормативних вартостей, пов’язаних власне з організаційною
творчістю суспільства, посиленням його структурної диференціації та
новою ієрархізацією поведінки індивідів. Водночас населення переходить
до осілого способу життя на підставі землеробської і тваринницької
діяльності. Первісна культура переростає у фазу цивілізованого розвитку.
Особливостями його є наявність міського характеру поселень, утворення
централізованої соціально-політичної ієрархії з розвиненим апаратом
державних чинників.
Класичним зразком стародавньої цивілізації є Стародавній Єгипет і
Месопотамія. Першою особою в Стародавньому Єгипті був фараон, який
поставав як втілення Бога; після нього – верховний сановник – чаті, до
функції якого належала низка важливих державних посад: головний суддя,
часто командувач війська, розпорядник землі тощо. Важливе місце в
соціальній ієрархії належало також жерцям і писарям.
У період створення єдиної держави (XXVIII ст. до н. е.) формується
світоглядна тенденція навколо ідеї єдиновладдя єдиного царя – фараона.
Виникає світоглядна концепція т. зв. солярного монотеїзму – віра в бога
сонця Ра як єдиного бога в різних іпостасях. Однак ця релігійно-
міфологічна концепція не стає спільною для всіх єгиптян; упродовж усієї
історії Єгипту переважає світоглядний політеїзм. Навіть реформи,
спрямовані на силове запровадження культу сонячного диска Атона, не
змогли протистояти світоглядному політеїзму і були відкинуті нащадками.
Виокремлюються кілька релігійних концепцій світогляду:
геліопольська, мемфіська, гермопольська. Мемфіська концепція,
наприклад, свідчить про зачатки логічної інтерпретації світоглядних
уявлень і впровадження в мислення абстрактних понять: бог-Птах
усвідомлюється в цій концепції як єдиний верховний Бог; усі інші боги
інтерпретуються як еманація єдиного Птаха, котрий замислив світ у
своєму “серці” й сотворив його силою свого слова.
В епоху Середнього Царства в Єгипті виникають літературні твори.
Глибиною роздумів про джерело добра і зла, про владу і благо, смерть і
відплати відзначаються “Повчання гераклеопольського царя до свого сина
Мерикара”, “Суперечка Людини і Ба”, “Пісня арфіста”.
Задовго до розквіту античної культури в Єгипті було накопичено Першопо-
важливі знання в галузях медицини, математики, астрономії. Досвід чатки
єгиптян у сфері державного управління та права широко запозичувався наукових
знань
пізнішими державами. Важливого значення набула релігійна поезія і у Давньому
дидактичні твори у формуванні гуманітарної ділянки знань, спрямованої Єгипті
на пошуки мудрості.
Як у Стародавньому Єгипті, так і в Месопотамії зберігається
залежність людей від міфологічного світогляду.
Розквіт месопотамської цивілізації припадає на 1400 – 1600 рр. до н. е.
То час великої популярності ритуальних і літературних текстів, які
переписували в перекладах на інші мови. До нашого часу дійшла
приблизно четверта частина від усього того, що вивчали в стародавніх
школах Месопотамії. А в них були поширені “історичні” тексти, молитви,
гімни, замовляння, медичні і астрономічні тексти, судові книги, пам’ятки
фольклорного походження: епічні поеми, казки, прислів'я, а також
авторські літературні твори.
До найвидатніших творів вавилонської культури належить “Епос про
Гільгамеша”, “Поема про Атрахасіса” і культовий космогонічний епос
“Енума еліщ” (“Коли вгорі…”). У цих творах порушено питання про
безсмертя людини, смисл її життя, про шлях осягнення мудрості і
боротьбу зі злом, про вину і покарання. Активна поведінка людини Найважли-
тлумачиться як позитивна вартість і умова виявлення блага. віші
філософські
Літературні твори авторського походження сповнені глибоких ідеї
роздумів над призначенням людини та пошуками її місця у світі. Оцінка вавилонської
культури
оточуючого світу подеколи сягає глибини трагізму, а життя людини
переповідається в драматичних тонах її страждань. Наприклад, у поемах
”Розмова пана з рабом”, “Вавилонська теодицея” порушено теми, які
знайшли розвиток у біблійних книгах Йова та Еклезіаста і вплинули на
всю європейську культуру.
 На думку дослідників, світогляд месопотамської людини в цілому не
виходить за межі широкого міфологічного світорозуміння. Проте в деяких
ділянках він має цілком світський характер, опертий не на традицію й
авторитет, а на здобуті знання і практичний досвід. У цьому плані
світогляд поповнюється знаннями з математики, астрономії, військової
справи, політичного і державного життя тощо. Здобутки вавилонської
математики в шестидесятковому рахунку ввійшли у використання всього
світу.
Отже, як і в Стародавньому Єгипті, у Месопотамії маємо справу не з
вираженим філософським світоглядом, а тільки з окремими
філософськими ідеями і певними концепціями міфологічно-релігійного
характеру.
Однією з найзагадковіших і найсамобутніших цивілізацій була
індійська. Здавна про Індію говорили як про країну мудреців. Вона мала
видатний вплив на розвиток людства щодо формування оригінальних ідей
та філософського мислення. Зокрема, великий вплив Стародавньої Індії
відчули арабська, іранська і далекосхідні культури.
Індійська інтелектуальна думка дивує своєю таємничістю і
наполегливістю людських зусиль зрозуміти самого себе і навколишній
світ.
Розвиток філософської думки Індії охоплює кілька основних періодів:
1. Ведичний період (1500 – 600 рр. до н. е.) визначається книгами Вед. Основні
періоди
Веди є творінням аріїв, племен індоєвропейської групи, які заполонили розвитку
давнішні розвинені цивілізації Індії – Хараппі і Мохенджо-Даро. філософської
Веди (від кореня від – відати, однопорядкового значення з українським думки
Стародавньої
словом) індуси вважають священними книгами, вони створювалися як Індії
збірки знань того часу, поєднуючи різноманітні гімни, молитви, жертовні
обряди, магічні заклинання, поезію.
Найдавніша книга з Вед – “Рігведа” є найдавнішою пам’яткою
писемної культури і людського розуму.
Однак для цього періоду ще не властиве власне філософське мислення.
Йдеться про світогляд релігійно-міфологічного ґатунку з вираженими
філософськими ідеями. Ведична релігія – це складний політеїстичний
комплекс уявлень про людину, її життя і навколишній світ, заснований на
міфологічному багатобожжі.
Ведичне світорозуміння постає пізніше в концепції т. зв. адвайти. Нею
висувається ідея єдиної субстанції, форма якої постійно змінюється, а
“пояснення речей потрібно шукати в їх власній природі і для пояснення
явищ, що відбуваються у Всесвіті, не потрібне визначення будь-яких
зовнішніх істот або факторів”1.
2. Епічний період (600 – 200 рр. до н. е.) розпочинається з ранніх
“Упанішад” і завершується даршанами, або системами філософії. Цей
період ознаменований новим світоглядним підходом до розуміння світу,

1
Джавахарлал Неру. Открытие Индии. – М., 1987. – С. 19.
згідно з яким першоосновою буття є безособова сутність (брахма), яка
поєднується з духовною індивідуальною суттю (атман).
Закладається основна світоглядна поняттєва система мислення, яка
стає традиційною власне для індійської філософії і всього індійського
світогляду. Приймається настанова на концепцію особистого
самовдосконалення: “Немає нічого вищого над особою” – говориться в
“Упанішадах” (буквально “сидіти біля”, біля вчителя, гуру). Для прикладу
глибини мислення наведемо один із фрагментів “Упанішад”: “Сонце
ніколи не заходить і не сходить. Коли люди думають, що сонце заходить,
воно насправді лише повертається, досягнувши кінця дня, і народжує ніч
унизу і день з другого боку. Тоді, коли люди думають, що воно сходить
зранку, воно тільки повертається, досягнувши кінця ночі, і народжує день
унизу і ніч з другого боку. Насправді ж воно ніколи не заходить”.
До того періоду належать формування епосу “Рамаяна”,
“Магабгарата”, виникає філософський твір “Бгаґавадґіта”. Створюються
релігійні системи буддизму, джайнізму, виникають основні філософські
школи, даршани.
3. Період сутр і схоластики (коментарів) (від 200 р. до н. е.) У той
період відбувалася спроба узагальнити попередні філософські ідеї у формі
сутр. Сутри неможливо розуміти без коментарів. Тому коментарі набули
більшого значення за самі сутри.
Період сутр і коментарів породжує великих мислителів і мудреців.
Серед них – Кумарила, Шанкара, Рамануджа, Мадхва, Вачаспаті, Удаяна,
Джаянта та інші.
Загальні ідеї індійської філософії приходять з контексту
Основні ідеї
давньоіндійського світогляду, концептуально інтерпретуються і знову та поняття
повертаються до світогляду індусів, збагачені теоретично й давньо-
інтелектуально. Вони якнайтісніше пов’язані з драматизмом людського індійської
філософії
життя, виявляють напруженість роздумів над цілком земними питаннями
виживання, сенсу людської долі, її покликання до мудрих вчинків. У
світоглядному плані індійське мислення залишається послідовним
упродовж тисячоліть, зберігає дух, властивий для тисячолітньої традиції
розуміння світу і призначення в ньому людини.
До основних світоглядних ідей індійського мислення належить
переконання в тому, що життя нерозривно пов’язане зі стражданням. З
такого твердження розпочинається і релігійна філософія буддизму
(засновник – історична особа Сіддгартга Ґаутама-Будда, VI ст. до н. е.).
Однак причина людської біди – незнання істини. Істина полягає в тому,
що страждання проростає з природи людських бажань. “Я не в змозі
зрозуміти, що таке прогрес, якщо не збільшення бажань. Бажання ж
приносять усі нещастя”, – продовжує ту ж думку в ХІХ ст. видатний
мислитель Рамакрішна.
Висувається світоглядне розуміння вищої, трансцендентної мети
людського життя; вона полягає у виробленні поведінки, яка усуває
страждання.
 З досягненням стану відсутності страждань настає нірвана – ще одна
важлива ідея індійського світогляду, пов’язана з упровадженням у
розуміння і мислення трансцендентного відношення.
Не менш важлива ідея світогляду і глибоко вкорінене переконання –
поняття безсмертя духу.
Звільнення від страждань і набуття стану нірвани є водночас станом
безсмертя. Нірвана – це стан, позбавлений прив’язаності, те саме, що й
чуттєва ізоляція.
До інших центральних понять світогляду, поза якими не ведеться
жодна філософська дискусія, належать:
Сансара (метемпсихоз, реінкарнація) – переселення душ, цикл
народження і смерті в матеріальному світі.
Карма – це закон відплати, згідно з яким будь-яка матеріальна
діяльність, гріховна чи праведна, призводить до наслідків, які дедалі
більше затягують того, хто здійснює мислення, слова, вчинки, в
матеріальне існування, в коло народження і смерті.
Майя – ілюзія, омана, марево, енергія прив’язаності до життя, яка
змушує живу істоту забути про свою духовну природу. Майя – це
атрибутивна властивість буття, його негативний принцип, або модус. Вона
не є народжена людським розумом. Майя передує інтелекту і не залежить
від нього. Вона стає суто філософським поняттям, походження якого сягає
в давнину міфологічного світосприйняття. Майя – це перешкода між
даністю предмета і тим станом, до якого предмет прагне, чим предмет
буде. Майя породжує дуалізм у сприйнятті світу. Позбавити предмет майї,
означає повернути його до чистого буття поза часом, простором і
змінністю, хоча майя існує як атрибут чистого буття. Реальність світу
сприймається чуттєвістю крізь пелену або принцип майї.
Дгарма – принцип поведінки, стиль життя. Дехто з дослідників Індії
вважає дгарму центральною ідеєю індійської цивілізації. Вона мала як
релігійне, так і філософсько-практичне значення. Це була ідея-вчення про
відповідальність людини, про виконання нею обов’язку щодо себе та
інших.
Дгарма сприймалася як частина ріти, основного морального закону,
який скеровує життя Всесвіту. Вважалося, що поведінка людини, яка
виконує свої моральні обов’язки, закономірно призведе до належних
наслідків.
Агімса – терпимість, ненасильство, незавдавання зла діями і
помислами. Ця ідея лежить в основі етики самовдосконалення: “Принцип
агімси розглядається як відсутність агресивних намірів у розумі,
самодисципліна і приборкання гніву й ненависті в почуттях”.
Такі світоглядні настанови істотно впливали на поведінку людей,
формували своєрідну культуру та історію Індії. На відміну від античної
культури, індійська традиція не спонукає людину до боротьби за щастя.
Вважалося, що випадкове, безпричинне зло не існує. Все, що відбувається,
є неминучим наслідком попередніх станів духу і помилок. Зовнішніх сил,
які втручаються в життя, не існує, а тому з ними не варто боротися.
Зусилля необхідно спрямувати на дгарму, на досягнення праведного
життя, умовою якого є принцип агімси.
На засвоєння дгарми (самовиховання) задля досягнення нірвани
спрямоване вчення Будди, з якого виникає одна з трьох світових релігій.
Згідно з індійською концепцією, існує середній (арійський) шлях до
нірвани, він має бути позбавлений гонитви за чуттєвими задоволеннями,
та йому не притаманний і виснажливий аскетизм і самокатування.
Шлях до нірвани – це розрив ланцюга сансари і звільнення від карми;
це блаженний шлях: правильне судження (думка), правильне рішення,
правильна мова, правильне життя, правильне прагнення, правильна увага,
правильне зосередження, правильна насолода.
Щоб перераховані істини стали власними, необхідно зрозуміти, що
життя і світ оповиті енергією майї, яка приховує справжню природу речей,
покриває їх оманою. Світ є мінливий, у ньому все плинне і мінливе і
водночас усе є в становленні.
Становлення – це істинна суть світу, але вона покрита оманою
чуттєвості і матеріальної діяльності. Люди, як діти, блукають у тіні майї,
не усвідомлюючи своєї природи. Природа істини – це потреба у світлі.
Потреба в правдивих знаннях, які відкриваються розумові і духу.
Необхідно зійти “на корабель трансцендентального знання”, щоб подолати
океан нещасть. Людина може поліпшити свою карму, якщо відмовиться
від накопичення чуттєвих насолод, які приводять її до матеріального
закріпачення. Людина живе намарно, якщо керується лише вдоволенням
почуттів і не прагне з’ясувати свою істинну, духовну суть.
Філософське усвідомлення світу набуло в Стародавній Індії
інтенсивного поширення саме завдяки його поєднаності з релігійністю і
традиціями попередніх міфологічних підходів. Про значущість такого
впливу можна довідатися з прикладу життя Ашоки, одного з
найвидатніших правителів Індії. Ашока 273 року до н. е. прийняв у спадок
величезну імперію Маур’я. Його армії одержували перемогу за перемогою
у кривавих війнах. Але в міру оволодіння буддизмом Ашока проймається
його ідеями і стає переконаним прихильником дотримання дгарми й
агімси. У результаті здійснює небувалий досі у світовій історії вчинок –
під час переможних боїв монарх, який не знав поразок, дає наказ зупинити
бій у самому його розпалі. З того часу Ашока припиняє війни і
навертається до поширення буддизму. В одному з указів він стверджує,
що бажає, “аби все живе осягло надію, владу над собою, душевний спокій
і радість”. Цього дивовижного монарха й досі поважають в Індії й Азії.
Таким чином, маємо підстави стверджувати, що філософське вчення
індійських мудреців було не тільки інтелектуальним явищем для одиниць,
а мало значний вплив на реальну історію і життя мільйонів людей.
Сучасником Будди був основоположник релігійної течії джайнізму
Магавіра. Важливо знати, що суспільне життя в Індії було розшароване на
безліч каст. Статус їх позначався на нерівноправності представників
різних каст між собою. Буддизм від початку був в опозиції до жерців
веданти і строгої кастової системи суспільства. Не пристосувавшись до
кастової дійсності, буддизм урешті-решт сходить з арени індійської
історії, хоч виявляє на неї і досі значний вплив. Джайнізм, спершу
засуджуючи кастовість, незабаром примирився з нею, а з часом сам
перетворився в касту і досі існує в Індії на правах гілки індуїзму
(системної релігії Індії).
Джайністи детально опрацювали концепцію карми і довели розуміння
її до розрізнення восьми видів.
Як у ранньому буддизмі, так і в джайнізмі, Бог не сприймається як Бог-
творець або як такий, хто втручається у справи людей.
Значна увага приділяється концепції аскези, як умови правильного
життя задля звільнення душі від карми. Етична спрямованість філософії
джайнізму покликана показати людині шлях до особистого порятунку її
душі.
Накопичення світоглядних уявлень та ідей викликало потребу в її
систематизації. Ведійські мислителі прагнули досягти синтезу
різноманітних релігійних та філософських підходів. Виникає література
сутр – лаконічно зведених основних ідей та афоризмів. Навколо
коментування сутр склалися філософські системи – даршани. Відбувся
своєрідний синтез релігійних і філософських підходів, а також
традиційних міфологічних уявлень. Формується нове світоглядно-
релігійне явище – індуїзм, обґрунтування якого дається в шести основних
філософських системах, перші з яких виникли ще паралельно з буддизмом
і джайнізмом.
Усі системи індійської філософії мають багато спільного, вони
узгоджені низкою тих принципів інтерпретації світу, які постають з
глибини індійського світогляду як його основні ідеї та поняття, засвоєні з
Вед.
Усі системи послуговуються спільною філософською мовою,
використовують однакові терміни. Проте значення термінів
концептуально відрізняються залежно від його філософської
інтерпретації, а деякі набувають протилежного поняттєвого змісту.
Для всіх філософських систем властиве критичне ставлення до
попередніх доктрин і почасти однієї системи до іншої. Кожна система
прагне розробити власну концепцію пізнання і розуміння світу.
Спинимося на характеристиці деяких шкіл, розглянувши головні тези
філософських систем (у порядку їх історичного становлення).
Філософія санкх’я (той, хто добре рахує) – найдавніша система
Класичні
індуїзму, складається в IV – ІІІ ст. до н. е. Санкх’я – це вчення про те, що філософські
“основа світу є дещо, що позбавлене свідомості”. Таким “дещо” школи
Стародавньої
називається пракриті – складне для перекладу поняття, яке означає Індії
первозданну вічність, природу, характер. Увесь світ речей, імен і змін
виходить з вічної пракриті. “Той стан, у якому світ перебуває, коли він
позбавлений імені і форми, дехто називає пракриті, інші – майя, ще хтось
– “атомами”. “Існує дещо найістотніше – це атоми і душі, пуруша
(абсолютна, вічна душа) і пракриті, або Брахман”.
Філософська концепція санкх’ї заснована на основних світоглядних
ідеях ”Бгаґавадґіти”. До таких ідей, зокрема, належить учення про
належну дію (поведінку).
Йога – від “зв’язувати”, “поєднувати”, “спрямовувати”,
“концентрувати увагу”.
Коментатори йоги пишуть: “Коли почуття вгамовані, коли розум у
спокої, коли інтелект не коливається – тоді досягнуто найвищої стадії
єднання з Богом”. Постійний контроль за почуттями, розумом, волею,
інтелектом і є шлях йоги; це метод і система правил для тіла і розуму, за
допомогою яких людина опановує всі свої стани і навчається ними
керувати не задля якоїсь зовнішньої мети, а власне задля
самоконтрольованої поведінки в будь-якій діяльності. “Ваші привілеї –
тільки праця, але не її наслідки. Нехай ніколи для вас не будуть спонукою
до дії наслідки діяльності, і ніколи не припиняйте працю. Праця в ім’я
Бога, відмовляючись від егоїстичних бажань. Нехай вас не хвилює ні
успіх, ні невдача. Ця рівновага має назву “йога”.
Цю філософію було детально систематизовано в ІІ ст. до н. е. у
класичній праці Патанджалі “Йога сутра”.
До важливих категорій йоги належать:
Чита – енергія розуму в її сукупному значенні.
Садгана – наполегливе духовне прагнення звільнення, ключ свободи і
саморозкриття. Тільки постійна практика тілесних, дихальних і розумових
(ментальних) вправ може дати стан звільнення від марноти і розкрити
внутрішнє багатство людини.
Самадгі – пік медитації, в якому тіло і почуття завмирають, а
мислення і розум насторожі. В стані самадгі людина перебуває поза
межами свідомості, вона все розуміє і сприймає, бо є злита з об’єктом
медитації – Верховним Духом. Це стан найвищого спокою і радості.
Для досягнення вищої радості і звільнення від страждань пропонується
в деталях опрацьована система тренувальних вправ, яка складається з
восьми ступенів йоги. До них належать: “Яма” – дотримання моральних
заповідей, починаючи з принципу агімси; ніяма – правила особистої
дисципліни і гігієни; асани (вправи) – пози для панування над тілом і
фізіологією, є засобом пробудження прихованої енергії; пранаяма –
розвиток і контроль дихання; пратьягара – опанування почуттями;
дгарана – концентрація розуму; дг’яна – медитація, яка виникає як стан
зосередженого споглядання (злиття) із Всесвітнім Духом; самадгі –
звільнення від тілесної оболонки і сансари.
Міманса – система певних правил-рекомендацій, що розвивалася як
коментар до розуміння Вед. Її розвиткові сприяли праці Джайміні (жив
між ІІ ст. до н. е. – ІІ ст. н. е.). Згідно з основними поглядами цієї системи,
позбавлення сансари і карми можливе тільки на основі виконання
принципів, що рекомендовані Ведами. Текстам Вед надається не тільки
символічне, а й універсальне та абсолютне значення. Веди оголошуються
самою в собі духовною субстанцією, яка відкрилася людям як суть
Брахми.
Веданта – розгорнутий у кількох різних школах філософський
коментар упанішад, традиція якого спирається на індуїстський релігійний
світогляд. Єдиною абсолютною, несотворенною, незмінною реальністю
визнається Брахман – духовна сутність світу, з якої постають усі сутності і
всі речі істинного значення. Явища, які сприймаються чуттєво, не є за
суттю виявом Брахми, вони покликані дією майї і є оманливі, несправжні.
Причина оманливості світу для людини лежить у її духовній пасивності.
Там, де панує духовна пасивність, там також панує незнання й омана,
людина не здатна проникнути за пелену простору та часу, у формах яких
їй виявляється реальність. Для досягнення істини, що рівнозначно
досягненню звільнення від карми, необхідне злиття атмана
(індивідуальної душі) з Брахманом. Це досягається шляхом суворого
дотримання моральних приписів і зусиль медитації. Медитація – це
сконцентровані на Упанішадах роздуми про природу Брахмана.
Таким чином, усі системи індійської філософії, за незначним
винятком, практичну мету своїх учень вбачають у врятуванні душі і
пошуках шляхів для звільнення від заблуду і гріха.
Як стверджував С. Радхакришнан (історик індійської філософії ХХ
ст.), “філософія Індії заснована на духові, що є вищим за звичайну логіку
і виходить з того, що культура, заснована тільки на логіці або науці, може
бути ефективною, але не здатна стати джерелом натхнення”2.
Філософські системи Індії стверджують: в основі самобутньої
культури народу не обов’язково лежить раціональне ставлення людини до
світу, що прагне здоровим глуздом його впорядковувати та змінювати.
Світоглядна позиція індуса за основу всього існуючого бере безособову
духовну сутність, яка міститься в усьому і є сутністю всього. Та лише
людина здатна її осягнути (а не пізнати) ціною ізоляції від світу, через
спрямування своєї волі, думок на глибини світу власного “Я”. Вона в
такий спосіб відкриває в собі й демонструє світові майже неймовірні
можливості людського тіла та духу.
Важко уявити, але фактом є те, що світоглядний принцип агімси в
політичному застосуванні приніс Індії незалежність від англійської
зверхності.
Не менш своєрідною є філософія та культура Китаю. Його історія
нараховує не менше ніж сім тисяч років від періоду неоліту. Третина її
припадає на давньокитайську цивілізацію – одну з найсамобутніших у
світі.
Зачатки китайського філософського мислення, як і в Індії, закорінені в
міфологічному світогляді. Для давньокитайської міфології характерне
уявлення про первісний стан світу як стан хаосу і дві протилежні собі
сили, активні і результативні: небесна (ян) і земна (інь). Існують також
2
Радхакришнан С. Индийская философия. –М., 1989. – Т. 2. – С. 503.
інші концепції походження всього існуючого, але принципи ян та інь
залишаються найпоширенішими для світогляду Стародавнього Китаю.
Перевага щодо активності надається принципу "неба".
Природа сприймається цілковито одуховленою, навіть інертні речі,
будь-яке місце, мають своїх духів-демонів. Так і душі померлих
продовжують існувати в інших формах. Вшанування душ померлих
породило стійкий культ предків, що є однією з найконсервативніших
традицій у Китаї донині.
Стародавній Китай розвивався фактично відособленим від інших
цивілізацій. Виникненню державних утворень у Китаї передувала затяжна
епоха первинного родового ладу. Перші держави-міста виникають у ІІ
тисячолітті до н. е. у рамках соціально-нормативної діяльності племен
“Інь”, які прийшли на територію Китаю як завойовники зі степу.
Цивілізація роду Інь має загадкове походження. Вона володіла бронзовою
зброєю, ієрогліфічним письмом, календарем та іншими здобутками, сліди
яких ведуть до хетської, шумерської, еламської, вавилонської культур.
На рубежі ІІ – І тисячоліть до н. е. державні утворення Інь були
завойовані родом Чжоу. Починаючи від 770 р. до н. е. Чжоуська держава
розпадається. Виникає безліч самостійних царств.
На той період припадає написання відомих книг китайської історії і
Виникнення
культури, в яких зібрано найдавніші китайські уявлення про світ, людину, філософської
добро і мудрість. думки
у Стародав-
У “Книзі перемін” (ХІІ – VI ст. до н. е.) відбувається перехід до ньому Китаї
філософського усвідомлення світу, поставлено онтологічні й етичні
проблеми, постає поняттєвий апарат світогляду, який ліг в основу
подальшої китайської філософії.
До інших відомих книг китайської культури і філософської думки
належать “Книга пісень” (Ши дзін – IX – VI ст. до н. е.), “Книга історії”
(початок І тисячоліття до н. е.), “Книга порядку” (IV – I ст. до н. е.),
“Книга гір і морів” (VII – V ст. до н. е.), “Книга весни і осені” (IV ст. до н.
е.).
Класичний період в історії духовного розвитку Китаю припадає на
епоху Чжаньго (ворогуючих царств V – III ст. до н. е.). Це була епоха
суперництва і боротьби за владу, епоха відкритого протистояння ідей, не
затиснутих офіційними ідеологічними догмами. Ні раніше, ні пізніше
упродовж тисячоліть Китай не знав такого напруженого соціального,
політичного й інтелектуального життя. На вулицях, площах міст, у
будинках знаті і палацах державних мужів відбувалися філософські
диспути. Наприклад, в “Академії” Цзися збиралося одночасно до тисячі
чоловік, які змагалися у красномовстві і доведенні своїх поглядів. Той
період називається ще епохою “ста шкіл”, саме на нього припадає
формування і розквіт основних напрямів китайської філософії.
Китайський історик Сима Тань (помер 110 р. до н. е.) визначає шість
основних філософських напрямів: 1 – школа інь і ян; 2 – школа
конфуціанців; 3 – школа моїстів (мо цзя); 4 – школа імен (мін цзя); 5 –
школа легістів, або законників (фа цзя); 6 – школа дороги і сили, даоси
(дао де цзя).
Розглянемо основні з них за оригінальністю концепцій.
Конфуціанство. Виникло на рубежі VI – V ст. до н. е.
Філософсь-
Основоположником вважають Учителя Кун – у китайській мові – Кун Фу- кі ідеї
цзи, латинізована версія – Конфуцій (551 – 479 рр. до н. е.), обожненого конфуціан-
ства
традицією. 59 р. н. е. проголошено державний культ Конфуція з офіційним
ритуалом жертвопринесення. Цей культ проіснував у Китаї до 1928 р.
Учення своє Учитель Кун викладає усно у формі діалогів. Воно було
записане його учнями і зведене в трактат "Луньюй"”("Бесіди і роздуми").
Конфуція вважають першим китайським філософом.
Упродовж віків, аж до ХХ століття цей трактат був наріжним каменем
у навчанні початкових шкіл Китаю.
У своїх поглядах Конфуцій багато в чому виходив із традиційного
китайського світогляду. Вищою силою він вважав небо, розглядаючи його
як безособовий буттєвий принцип і чинник справедливості.
Основна увага конфуціанства звернена до проблем суспільного життя,
управління державою, моральних засад людських відносин, питань
виховання.
Ідейне вчення Конфуція спрямоване на критичне осмислення існуючих
порядків у суспільстві та їх реформ. Порядок у Конфуція набирає
загальності та необхідності в силу усвідомлення його як зразкової
ідеальності людських взаємин.
Порядок передбачає, щоб людина жила “не для себе”, а для
суспільства; звідси суть функції виховання в державі та родині –
спонукати людину жити для суспільства. Якщо люди живуть для
суспільства, держави, то вони живуть згідно зі своїм обов’язком і тоді
порядок наповнюється доброчинством (“де”). Однак ідеал порядку для
Конфуція не в майбутньому, а в минулому. В цьому виявляється
характерна для китайського світогляду риса – культ минулого,
послідовний консерватизм у суспільному та особистому житті,
безсумнівне підпорядкування старшим. Шанування батька і його
підлеглість, повага до старших братів – необхідна піднебесна норма добра
і порядку. Кожна людина повинна зберігати добрі звичаї (“лі”). Порядок у
державі є виразом порядку в родині. Відносини підданого і правителя,
підлеглого та начальника є такими ж, як взаємини сина та батька,
молодшого й старшого братів. Основою виправлення взаємин у
суспільстві і порядку в державі Конфуцій вважав силу морального
прикладу зверхника перед нижчими. У цьому полягає суть виконання
обов’язків, які були б рівнозначні природі “дао” – небесній буттєвості,
світовому закону, правильному шляху. “Якщо найвищий у державі
чоловік не забуває про своїх друзів, то в народі немає підлеглості”.
Важливе значення мало впровадження нового поняттєвого змісту для
розуміння навколишнього світу. Розглядаючи суть моральних взаємин
людей, Конфуцій застосовує поняття “жень”, яке є виявом гуманістичного
підходу до людини і суспільства. “Жень” – це принцип людяності
(гуманізму), який розкривається у внутрішній для людини настанові “не
робити іншим того, чого не бажаєш для себе”; водночас “жень” – це
людинолюбство і нормативна “золота середина” поведінки. Людина, яка
діє за принципом “жень”, є благородною, їй притаманна моральна сила.
Послідовники Конфуція дали розгорнений раціональний образ
благородної людини в протиставленні його до ницості.
Благородна людина чинить згідно з обов’язком та законом, а ница –
думає, як би ліпше влаштуватися і мати вигоду. Благородний вимагає від
себе, ниций – від людей. Про першого не можна судити за дрібницями і
йому можна довірити великі справи, другому ж не можна довірити
великих справ і про нього судять по дрібницях. Перший живе у злагоді з
людьми, але не наслідує їх сліпо, другий же сліпо наслідує інших, але не
живе з ними в злагоді. Першому легко услужити, але важко принести
йому радість (бо він радіє тільки належному), другому важко
прислужитися, але легко принести йому радість. Благородний іде на
смерть задля людинолюбства і належного, ниций закінчує своє життя
самогубством у рівчаку.
Важливе місце у філософії конфуціанства посідає концепція
“виправлення імен”. Виходячи з того, що під небом усе плинне й мінливе,
філософія має дбати про збереження сталості в суспільстві. Цього
досягають приведенням категорій світогляду до традиційного
попереднього змісту понять, тобто необхідною є умова підтримання
традиції. “Я передаю, а не створюю” – ключова думка Конфуція для
розуміння концепцій виправлення імен. Вона, зокрема, була спрямована
проти волюнтаризму в підході до створення писаних законів держави й
намагання надати нормам людського життя загального об’єктивного
характеру.
Даосизм. Видатним твором китайської філософії є книга “Дао де цзін”,
Філософія
в якій викладено ідеї даосизму. Засновником даосизму вважають Лао-Цзи, даосизму
напівлегендарну особу, старшого сучасника Конфуція.
Це ґрунтовно опрацьований філософський напрям, предметом якого є
проблеми онтології, існування Космосу та людини. Центральну категорію
даосизму – “дао”, слід брати в значенні загального світоглядного поняття
першооснови буття та загального закону існування. “Дао” – мати всіх
речей”, “мати Піднебесного”, з нього походить суть усього існуючого.
“Дао” не тільки джерело всього, воно ж перевершення всього. Усе з нього
починається і в ньому завершується. “Дао” несотворенне, вічне й існує
всюди як основа речей, її субстрат і субстанція.
У даосизмі розрізняють “дао” постійне, безіменне, саме таке “дао” є
основою і землі, і “дао”, що може бути виражене словами, – у цьому разі
воно не є тим, чим є насправді. Природа “дао” є постійною, вона має
характер спокою. У “дао” все відбувається, у ньому все дається, воно –
шлях, у якому все передбачено. “Існує дещо – безтілесне, безформне і,
водночас, готове й завершене”. Як таке, “дао” є досконалістю.
 Змінність речей, рух і непостійність викликані постійно діючим
втручанням принципів інь і ян. Однак для “дао” притаманна внутрішня
активна сила під назвою “де”. Завдяки цій силі “дао” проявляється як
фізична реальність, і реальність духовна. Світ складається з найменших
неподільних частин “ци” і перебуває у постійній зміні, усе існуюче як
оформлена річ, усе, що має назву, – переходить у свою протилежність.
“Неповне стає повним, криве – прямим, порожнє – наповненим, старе –
новим”. “Людина при народженні ніжна і слаба, а перед смертю тверда та
міцна. Усі істоти й рослини при народженні ніжні та слабі, а гинуть
сухими й гнилими. Тверде й міцне – це те, що загине, а ніжне та слабке, –
те що розпочинає життя”. За основу всього існуючого теорія даосизму
бере спокій. Спокій є головним у рухомості речей, виявом стану
гармонійності.
Лао-Цзи висунув теорію недіяння, невтручання в природний процес
існування світу. Звідси, соціальний ідеал даосизму орієнтує на повернення
до минулого “природного” стану людського життя, в якому не було
багатства та вбогості, жорстокості влади та воєн.
Етичний принцип поведінки даосизм вбачає у “переможному
недіянні”, невтручанні, аби не порушити природного ходу “дао”. Даосизм
критично спрямований проти конфуціанства. Даоси відкидали обожнення
неба, заперечували культ предків, не визнавали вартості людинолюбства,
“жень”, синівської поваги як принципу свідомої поведінки. Вважали, що
останні спричиняють лицемірство й порушують правдивий стан речей
корисливим очікуванням людиною винагороди за свої вчинки.
Ще одна парадоксальна риса даосизму пов’язана із запереченням
освітньої діяльності держави. Висловлюються думки про те, що коли
народ має багато знань, то ним важко керувати. “Керування народом за
допомогою знань приносить країні нещастя, а без його допомоги
приводить країну до щастя”. “У давнину ті, хто йшли за “дао”, не
освічували народ, а поширювали невігластво”. Така позиція
обґрунтовувалася тим, що звичайна людина не здатна знайти істину, не
має підстав шукати правди між знаннями, які висловлюються,
вимовляються людьми. Для осягнення правди слід опанувати метод
забування. Вершиною розуміння правди є “знання, яке вже не є знанням”.
Замість штучно придуманих моральних принципів, заснованих на
поширенні знань, даоси пропонують у поведінці спиратися на природні
чесноти: смиренності, співчуття, ощадливості, самообмеження, доброти.
Проте, знову ж, не йдеться про активну поведінку. “Людина з вищим “де”
не прагне робити добрі справи, і саме тому є доброчинною”.
Ідейна спрямованість даосизму послужила в подальшій історії Китаю
для перетворення філософської теорії в релігійну течію містичного
характеру.
Легізм – філософський напрям суспільно-політичного характеру;
виникає одночасно з конфуціанством і даосизмом у VII – VI ст. до н. е. Учення
легізму
 Ідеї легізму складалися в рамках теорій політичного управління
державою і були використані на практиці кількома монархами. На
противагу конфуціанству та даосизму, легісти обґрунтували силу законів
як єдину природну основу життя держави. Вища мета держави –
сформуватися як механічна система чи організм для перемоги над іншими
народами задля утворення в Китаї єдиної імперії.
В основу вчення покладається переконання про недобру, злу природу
людини. Людина є корисливою і шукає в житті лише вигоди. Державний
устрій має виходити із законодавчого регулювання егоїстичних нуртів
людей.
Представник легізму Шан Янь стверджував, що причинами недобрих
учинків є “доброта й людинолюбство”, яке поширюється державними
мужами. Справжнє доброчинство, на його думку, досягається системою
покарань; добро в державі можна запровадити тільки через смертну кару
та примирення справедливості із жорстокістю, з насильством. Людей
формують закони та правила, які диктує і впроваджує правитель. Що
більше в державі буде жорстокого покарання, то краще для народу. До
того ж жорстоко карати потрібно й за незначні провини. Людей не можна
залишати самих на себе. Держава має постійно втручатися в їхнє життя,
вистежувати і карати за провини, щоб народ знав правила (закони)
поведінки. Доноси один на одного мають стати нормою взаємин. Ніхто не
повинен бути поза підозрою в недобрих намірах. Тільки тоді можна
створити сильну державу, якщо народ боятиметься законів; ось тоді він
піде на смерть за свого царя.
Погляди легістів продовжував розвивати і вдосконалював Хань
Фейцзи. Формально він спирався на вчення даосизму і заперечував
погляди конфуціанства. “Дао” інтерпретував як юридичний закон, якому
підпорядковується все існуюче. Він вважав, що не тільки знання, а й
роздуми, а також філософія є шкідливими для держави. Філософія сіє
сум’яття та розбрат, заважає управлінню державою. Філософи і
“книжники” мають бути усунуті з очей народу, аби не розбещували його
виконавської дисципліни. Держава потребує не тисячі думок, а
одностайності мислення. Потрібно пробуджувати не сумління, а страх.
Правитель повинен оточувати себе таємничістю і страхом, інакше він не
матиме вірних чиновників і покірного народу.
Цікаво, що саме програма легістів знайшла практичне застосування в
Китаї, випередивши в цьому плані на дві тисячі років реалізацію відомої
суспільно-політичної теорії в Європі.
Після проведення реформ, згідно з доктриною Шан Яна, царство Цинь
перетворилося в сильну державу і повело агресивну експансіоністську
політику. 221 року до н. е. воно підкорило всі держави Стародавнього
Китаю, цинський правитель прийняв титул імператора (“хуанді”) і
проголосив себе Цинь Шихуанді – першим імператором. За роки
постійних агресивних війн Цинь Шихуанді зібрав землі величезної
території у велику китайську імперію, відгородивши її від решти світу
Великою Китайською стіною.
На всю країну було поширено поради легістів, створено військово-
бюрократичну імперію на чолі з імператором-деспотом. Терор став
панівною нормою життя: страти, обернення в рабство стали постійним
явищем. Були заборонені всі вчення, окрім легізму, вилучені книги з
філософії, літератури, історії тощо. Більшість книг було спалено, сотні
видатних людей, філософів, за розпорядженням імператора, було
втоплено. Запанували страх, доноси, тортури. За приховування книг
кастрували і відправляли на каторжні роботи на будівництво Великої
стіни. За доноси піднімали в посадах, за ухилення від доносів –
страчували. Легіст Хань Фей також був отруєний 223 року до н. е.
Проіснувала імперія Цинь усього 15 років. За той час у ній були
запроваджені єдине законодавство, єдина писемність, єдиний військово-
бюрократичний апарат, єдина грошова система, єдина система
вимірювань.
Ідеологія легістів повернулася до китайської політики ще раз у 1970-х
роках, у період т. зв. “культурної революції”, у часи панування
марксистської ідеології.
З розгляду філософських шкіл Стародавнього Китаю випливає їх
спільна світоглядна позиція, що виражає не втечу від світу, як у світогляді
індусів, а пристосування до світу: чи то буде вчення Конфуція (“Я
передаю, а не створюю”), чи даосизм, що вважає сталими, незмінними
природні чесноти, чи легізм, що свято вірить у незмінну силу закону.
 ЛІТЕРАТУРА

1. Айєнгер Б. К. Погляд на йогу. – К., 1992.

2. Древнекитайская философия: Собр. текстов: В 2 т. – М.: Мысль, 1972 –
1973.
3. Древние цивилизации. – М., 1989.
4. Мюллер М. Шесть систем индийской философии. – М., 1901.
5. Наливайко С. Таври, поляни, Русь…//Всесвіт. – 1991. – № 3.
6. На ріках вавілонських. – К., 1991.
7. Открытие Индии. Философские и эстетические взгляды. – М., 1988.
8. Радхакришнан С. Индийская философия: В 2 т. – М., 1989.
9. Чанышев А. Н. Курс лекций по древней философии. – М., 1981.
 Питання для самоконтролю

1. Які філософські ідеї були притаманні світоглядові Стародавнього

Єгипту та Месопотамії?
2. Як розуміє давньоіндійська філософія сенс буття людини у світі?
3. Охарактеризуйте основні школи давньоіндійської філософії.
4. Які принципи закладено в основу китайської філософії Конфуцієм?
5. Який зміст у філософії даосизму мають поняття “дао”, “переможне
падіння”?
6. Які принципові відмінності відрізняють філософію Стародавнього
Сходу від західної системи мислення?