УКРАЇНСЬКА ФІЛОСОФІЯ ЯК

КУЛЬТУРНО-ІСТОРИЧНИЙ ФЕНОМЕН

ПІДГУТУВАВ:
Кулик Андрій
 Результати філософського осмислення дійсності знаходять своє відображення не лише
у філософських трактатах у власному розумінні цього слова. Філософська позиція
завжди становить глибинне підґрунтя світоглядної позиції діяча культури, що
неодмінно позначається на різноманітних результатах його діяльності. Лише на
певному, досить високому рівні розвитку людської цивілізації стає можливим
розв’язання філософських проблем засобами науки. Так виникає філософська теорія як
певна модифікація філософської діяльності, що набирає переважаючого впливу в історії
західноєвропейської духовної культури.
 Щодо слов’янських народів, у тому числі й українського, процес становлення
філософського теоретичного знання розпочинається лише з XIV ст. й триває аж до XIX
ст.
 Українська філософія – це феномен української культури, що виражає, концентрує,
виводить на рівень осмислення деякі важливі риси національного характеру та
світосприйняття українців.
 Особливості української філософії:
 1) постає відображенням української культури;
 2) не виявляла схильностей до абстрактно-раціональних системних побудов;
 3) проявляла схильність до моральних настанов та життєвого повчання;
 4) позитивно ставилася до релігії, до шанування вищих духовних цінностей;
 5) обернена в бік історичних та історіософських осмислень особливостей долі як
 6) інтегрована в літературу, громадсько-політичну думку, культурно-історичні
проекти й суспільний світогляд.
 Таким чином, окреслена своєрідність української філософії приводить до того, що
замість терміна «українська філософія» досить часто вживають термін «українська
філософська думка» – саме тому, що вона часто поставала органічною складовою
ширшого культурно-історичного процесу.
 Низка філософів у розвитку та становленні філософії в Україні виокремлює такі
періоди: перший – становлення і розвиток філософської думки в Київській
Русі; другий – період філософії українського Відродження та Просвітництва і розвитку
філософії в Києво-Могилянській академії; третій – період української філософії в
культурі романтизму XIX-першої половини XX ст.; четвертий – від 30-х до кінця 80-х
рр. XX ст. – філософія радянського періоду, а також філософія української
діаспори; п’ятий – період народження культури незалежної України й формування
сучасної філософії кінця XX та початку XXI ст.
 Становлення української філософської думки українського народу відбувалося в
межах духовної культури Київської Русі. Найдавніші збережені пам’ятки писемності
Київської Русі, що є джерелом пізнання історії філософської думки, датуються кінцем
Х – серединою ХІ ст. На думку деяких дослідників, наприкінці Х ст. була написана і
включена до складу «Повісті минулих літ» «Промова філософа», де лаконічно
відтворюється, відповідно до християнського віровчення, історія створення світу. У
середині ХІ ст. було створено «Слово про закон і благодать» Іларіона, Ізборники
Святослава 1073 та 1076 рр. та низку інших пам’яток, насичених глибинним
 Звичайно, розглядаючи духовну культуру Київської Русі, ми повинні враховувати й
традиції попередньої язичницької культури. Давні історичні джерела, особливо
грецькі, повідомляють про те, що звичаї наших пращурів були досить гуманними,
сповненими щирими почуттями до різних людей та шануванням природних сил і
багатств. Елементи язичництва тривалий час уживалися в українській культурі із
християнством; можна стверджувати, що до певної міри такий стан речей
зберігається і по сьогодні. Можна не мати сумнівів до того, що звичаї, традиції та
риси характеру давніх слов’ян, сформовані на основі язичницького світогляду
протягом тисячоліть, позначились і на певних інтерпретаціях та формах засвоєння
християнства та християнської філософії.
 Суттєве значення для розвитку тогочасної філософської думки мав процес
християнізації Київської Русі (988 р.). Завдяки цьому Київська Русь долучилася до
досягнень світової культури. Інтенсивні контакти з Візантією, Болгарією дають
можливість використовувати як джерело філософської думки здобутки античної та
візантійської філософії.
 Засвоєння ідей світової філософської думки відбувалось на ґрунті своєї, рідної
вітчизняної культури, що спиралась на давні традиційні світоглядні уявлення східних
слов’ян. У результаті взаємодії двох чинників – світової інтелектуальної традиції, що
ґрунтувалась на ідеях давньогрецьких мислителів, істотно переосмислених
візантійською християнською філософією, і водночас вітчизняної культури, яка
зберігала суттєве відбиття міфологічних уявлень східних слов’ян, – склалася
оригінальна традиція української філософської думки, що, починаючи з XI ст.,
упродовж віків визначає специфіку філософського мислення українського народу.
 У межах києво-руської культури сформувався притаманний українській духовній
традиції тип мислення – не схильний до абстрактного, відірваного від життя
філософського теоретизування. Якщо у західно-європейській культурі здебільшого
реалізується «платонівсько-арістотелівська» лінія філософії, яка відповідно до канонів
наукового мислення прагне до істини, незалежної від людини і людства, то в києво-
руській культурі переважає «александрійсько-біблійна», яка орієнтується не так на
здобуття безсторонньої істини, як правди, що становиться як драма людського життя.
Усвідомлення недостатності, неповноти абстрактно-спекулятивного, замкненого на
собі філософського умозріння – досить типова риса української ментальності. Саме
тому в історії української культури логіко-технічна філософська освіченість, вишуканий
«гностецизм», категоріальна системотворчість не пускають глибокого коріння. Тут
виробляється своєрідний тип філософування, що вирізняється не об’єктом (ним завжди
є всезагальне), а суб’єктом пізнання. «Любомудр»-філософ діє як цілісний суб’єкт. Він
мислить себе як факт всередині буття. Не обмежуючись осмисленням всезагального,
як об’єктивно безособової дійсності, він переживає його як власну долю. До
філософських висновків він приходить через пошук особистого сенсу життя. Саме тому
в українській культурі формується філософія, домінуючу тенденцію якої визначає
екзистенційно-антропологічна редукція філософського знання. Отже, українська
філософія розвивалась навколо осмислення проблем людини та людської історії.
 З огляду на це, у києво-руській культурі виробляється розуміння філософії та філософа.
Філософом вважають того, хто, спираючись на книжні знання, не просто здобув істину
про сенс людського існування, а перетворив отриману істину на керівництво у
власному житті. Філософія мислилась не тільки як теоретизування, а й як практична
мораль.
 Характер розв’язання онтологічних і натурфілософських проблем у києво-руській
культурі зумовлюється притаманним людині того часу уявленням про світ, у єдності з
яким вона усвідомлює сенс власного буття. В основі його – властиве християнському
світобаченню подвоєння картини світу – на світ наявний і бажаний, належний, що
перебуває за межами наявного. Світ бажаного виступає як Божественний,
трансцендентний щодо людини і природи. Це зумовлює істотні зміни онтологічного
статусу природи. Численним пам’яткам давньоукраїнської культури притаманне
захоплення розмаїттям світу, чудового у своїй гармонії, який є гідним всемогутності й
досконалості його творця («Повчання» Володимира Мономаха, «Шестоднев» Йоана,
екзарха Болгарського, «Ізборник Святослава 1073 p.», збірка «Пчела» тощо).
 Досить помітне місце в системі філософсько-світоглядних уявлень діячів Київської Русі
посідає гносеологічна проблематика. Так пізнання розглядається як витлумачення
істини, проголошеної, але «сокровенної» у Слові. Сенс пізнавальної діяльності
вбачається не в одержанні нових, незнаних раніше істин. Істина, єдина і всеохоплююча,
вважається давно проголошеною і викладеною у «богонатхненних» книжках.
Проблема в тому, що текст, який містить істину, – таємничий і багатозначний. Адже
одкровення, згідно з Біблією, є водночас і сокровенням. Тому пошук істини – у
витлумаченні тексту з тим, щоб пробитись крізь товщу таємниць, загадок, символів до
прихованого за ними істинного смислу. Акцентування ролі розуму у пізнавальній
діяльності людини притаманне яскраво виявленій в києво-руській духовності тенденції
до інтелектуалізму, започаткованої в «Слові про Закон і Благодать» Іларіона і
продовженої митрополитом Никифором, автором «Послання» Володимирові
Мономаху, а в більш пізній період репрезентованої творчістю Климента Смолятича,
Кирила Туровського, автора «Моління» Данила Заточника та ін.
 Акцентуючи увагу на ролі розуму, давньоруські мислителі не заперечують й значення
чуттів і волі в пізнавальній діяльності людини, спрямованої на спілкування з божественною
істиною. Якщо місце людини у світі розумілось як своєрідна точка перетину між світом
благодаті, світла й безоднею темряви, то в самій людині центром зіткнення і взаємодії
протиборствуючих сил вважається серце. Йому належить роль ланки, що єднає розум,
чуття й волю людини («Слово про Закон та Благодать», «Повчання» Володимира
Мономаха та ін.).
 Акцентування уваги на ролі серця істотна з огляду на подальшу традицію розвитку
української філософської думки, однією з властивих рис якої було зосередження на
розробці філософії серця (Г. Сковорода, П. Юркевич та ін.).
 З цим пов’язаний і започаткований з XI ст. культ мовчання, яскраво репрезентований у
духовній спадщині Нестора, у творчості Феодосія Печерського, а згодом розвинений у
традиції ісихазму. Культ мовчання в києво-руській культурі не протиставляється
притаманній їй глибокій пошані до слова, він органічно поєднується із підкресленим
логоцентризмом давньоруської думки. Мовчання постає як засіб відтінити глибинну,
принципово «непроголошену» сутність буття, сокровенну в слові: Слово тут виступає в
своїй сакральній функції засобу спілкування людини з таємничим світом
трансцендентного. Воно сприймається як засіб інтимної, «сердечної» бесіди з Богом, яка
може здійснюватися лише під час мовчазного спілкування. Інтенція на мовчання в києво-
руській культурі є специфічним засобом ствердження культу слова. Культ мовчання в
києво-руській культурі не протиставляється притаманній їй глибокій пошані до слова, він
органічно поєднується із підкресленим логоцентризмом давньоруської думки. Показовою
щодо цього є похвала Феодосієві Печерському, з якою звертається до святого Нестор:
«Радуйся, отче нашь и наставниче, ... молчаньем възвышаяся, смереньем и украшаяся, в
 Мовчання у цьому сенсі осмислюється як засіб відображення глибинної, принципово
«непроголошеної» сутності буття, сокровенної в слові: Слово тут виступає в своїй
сакральній функції засобу спілкування людини з таємничим світом трансцендентного.
Воно сприймається як засіб інтимної, «сердечної» бесіди з Богом, яка може
здійснюватись лише під час мовчазного спілкування. Інтенція на мовчання тим самим в
києво-руській культурі слугує специфічним засобом ствердження культу слова.
 Специфічний антропоцентризм зумовлює переважання в системі філософських поглядів
діячів Київської Русі кола проблем, що пов’язані з усвідомленням сутності людини, сенсу
її буття. Людині належить роль центральної ланки, що забезпечує комунікацію між Богом
та створеним ним Світом. Однією з головних під час з’ясування сутності людини стає
проблема співвідношення в ній тіла й душі. Часто в пам’ятках давньоукраїнської культури
«міцність» тіла і «краса» тілесна розглядаються як свідчення і «душевної» досконалості
людини.
 Не менш складним для діячів тогочасної епохи виявляється поєднання індивідуально-
особистісного і колективного, «соборного» начал, притаманних людині. З одного боку,
стосовно Бога людина мислилась як індивід, що особисто відповідає за вчинене
протягом земного життя. Але такий принцип персоналізму суперечливо поєднується з
принципом ієрархізму та корпоративності, з огляду на який осмислюється місце і роль
людини у суспільному житті. Цей другий принцип породжує певну приглушеність
інтересу до індивідуально-особистісного в людині. Пам’ятки києво-руської культури, що
зображують події вітчизняної історії, позбавлені достатнього відтворення
індивідуальності персонажів цієї історії. І справа, звичайно, не в тому, що реальна
вітчизняна історія не знала яскравих індивідуальностей, сильних характерів. Просто це
питання не цікавило тих, хто доніс до нас свідчення про свою епоху.
 Викладене не означає абсолютної байдужості тогочасної культури до
індивідуального начала в зображенні людини. Адже в розгляді
співвідношення людини з Божественним передбачалось дотримання
принципу особистої відповідальності за все вчинене нею. Така тенденція
сприяла появі в колі пам’яток києво-руської писемності творів, де відбилося
усвідомлення людиною своєї особистої гідності, неповторної індивідуальної
сутності. Яскравим прикладом такої тенденції є «Повчання» Володимира
Мономаха, «Моління» Данила Заточника та низка інших творів цієї пори.
 У контексті такого погляду набуває значної ваги поняття «честі» і «слави» як
найвищої ціннісної характеристики людини. Це відображено в
«Руській правді», інших юридично-правових документах Київської Русі, у
літописних пам’ятках. На понятті «честі» ґрунтується ідеальний образ князя,
княжого дружинника у межах дружинної моралі, оспівуванню якої
присвячено «Повчання» Володимира Мономаха, «Слово о полку Ігоревім»
тощо.
 Основою дружинної етики був кодекс честі, який стверджує усвідомлення
особистої гідності через неухильне слідування ідеалу поведінки, що
прийнята як норма в даному соціумі. Йдеться про самоствердження
особистості, яка підноситься над недосконалістю навколишнього світу.
Моральною насамперед вважається поведінка, яка відповідає вимогам, що
висуваються перед хоробрим витязем як зразком мужності та відваги.
 Суттєву роль в етичних поглядах Київської Русі відіграє і розробка образу
святого. Темі святості присвячувались численні патерики, житія святих, які
утворюють самостійний шар у давньоруській літературі
– «агіографію». Формується уявлення про святість як утілений моральний
ідеал поведінки, особливу позицію, що розуміється як жертовність, яка
надихається цінностями «не від світу цього», але здійснюється тут, на землі.
Кожний герой в пантеоні києво-руських святих уособлював певну рису,
сукупність яких становить збірний образ морального ідеалу, що
утверджується впродовж віків у свідомості українського народу.
Найважливішими серед них вважались мудрість, милосердя, подвиг
страстотерпця, утілений в образах святих Бориса й Гліба, та смиренномудріє,
чи не найповніше представлене в образах києво-печерських святих,
оспіваних у «Києво-Печерському патерику».
 Тип філософування, що формується в культурі Київської Русі, протягом
наступних століть суттєво визначав своєрідність подальшого розвитку
філософської думки українського народу. Будучи складовою частиною
середньовічної культури з притаманним їй теїстичним забарвленням загалом,
києво-руська думка спрямовується насамперед на обслуговування потреб,
породжених суспільно-політичним життям тогочасної держави.
Залишаючись теїстичною, вона навряд чи може бути схарактеризована як
теологічна. У ній не простежується однозначна замкненість на християнській
 Це зумовлює, крім іншого, її тематичну спрямованість, де провідним виявляється інтерес
до проблем, безпосередньо пов’язаних із філософсько-світоглядним обґрунтуванням
політики. Саме тому стрижневим у філософських шуканнях києво-руських книжників
стають історіософські проблеми. Зрештою, прикметною рисою філософської думки
Київської Русі є й специфічне ставлення до моралі. Є підстави стверджувати про
«етизацію» києво-руської філософської думки.
 Викладене дає змогу охарактеризувати філософську культуру Київської Русі як своєрідний
синкретичний релігійно-філософсько-етичний комплекс, що спрямовується насамперед на
осмислення актуальних проблем тогочасного суспільного життя.
 Подальший розпад Київської держави, міжусобиці, перенесення шляхом обману в 1169 р.
єпископом Федором митропольної кафедри до міста Володимир негативно вплинули на
розвиток духовної культури та філософської думки на Русі. Водночас на Русь чекали ще
більші випробування, зокрема татаро-монгольська неволя, що відкинуло її розвиток на
сотні років.
 Наприкінці XIV та у XV ст. в історії України відбуваються суттєві зміни: після татарської
навали занепадають міста, знижуються виробнича активність і внутрішня суспільна
комунікація. Унаслідок цього Україна втрачає свою незалежність: спочатку більша частина
її території входить до складу Великого князівства Литовського, пізніше – Речі. І хоча
спочатку ця окупація України не була занадто обтяжливою (давньоруська мова
використовувалася вільно, українська шляхта мала широкі права, втручання у процеси
життя були незначні), все ж, по-перше, населення та територія України тепер були поділені
на різні частини, а по-друге, була втрачена можливість цілеспрямованого аутентичного
духовного розвитку. Проте, як це не дивно, в такому становищі України були і свої
позитивні сторони:
 – внутрішнє життя на теренах України дещо стабілізувалося (нагадаємо, що Київська Русь
дуже сильно потерпала від міжосібних князівських воєн та свар);
 – відкрилися можливості для більш інтенсивних зв’язків із країнами Західної Європи.
 Вихідці з України з’явилися в європейських університетах майже відразу після їх заснування.
Повертаючись на Батьківщину, українці – вихованці європейських університетів, приносили
на рідну землю не лише знання, а й прагнення до творчості, до пошуку істини, сучасні
філософські погляди і, зрештою, – ідеї європейського гуманізму, що стали ядром світогляду
доби Відродження.
 Серед найвизначніших українських гуманістів слід назвати Юрія Дрогобича (1450–1494),
Павла Русина (1470–1517), Станіслава Оріховського-Роксолана (1513–1566) та інших учених,
поетів, громадських діячів. Кожен із них певною мірою усвідомлював належність до своєї
нації і дбав про рідну культуру незалежно від своєї гуманістичної діяльності.
 С. Оріховський-Роксолан порушував у своїх творах суспільно-політичну проблематику:
обґрунтував потребу оборони рідного краю, давав поради щодо оптимізації державного
устрою, методів керівництва. Як свідчать спеціальні дослідження, С. Оріховський-
Роксолан був одним із перших фундаторів так званої «теорії суспільної угоди», вважаючи, що
держава виникає унаслідок погодження громадян передати частину своєї свободи на користь
суспільній злагоді. Був він також і пропагандистом «теорії природного права», наполягаючи
на тому, що права громадян мають першість у відношенні до повноважень державних персон.
Досить цікавими є думки С. Оріховського щодо необхідності об’єднання в суспільному житті
та державній діяльності розуму (мудрості) та сили; як на взірець такого об’єднання він
посилався на історичний приклад виховання Арістотелем Олександра Македонського.
Монарх не зможе належним чином виконати свою місію, коли не матиме «перед собою
зразків і філософських настанов, які наповнюють і вдосконалюють розум».
 Поява в Україні значної кількості високоосвічених людей, формування
книгодрукарської бази створили передумови вирішення наступного
завдання Ренесансу – поширення освіти, науки та культури серед усіх
прошарків населення. У другій половині XVI ст. почалося активне заснування
в містах та селах нових народних шкіл. У 1586 р. у Львові почала діяти перша
братська школа. Саме із діяльністю братських православних шкіл пов’язана
поява професійної філософії в Україні, бо саме тут філософія постає в якості
обов’язкової навчальної дисципліни. Крім того, перед просвітителями
України постало ще одне важливе завдання – створення вищої школи.
 Засновником першого вищого навчального закладу в Україні був князь,
київський воєвода Костянтин Острозький (1526–1608). Цей заклад був
заснований на Волині 1576 р. і дістав ім’я свого засновника – Острозька
колегія. Острозький культурно-просвітницький центр своєю діяльністю
зробив значний внесок у розвиток філософської думки в Україні. У ньому
культивувалося розуміння філософії як мудрості з характерними пошуками
істини на шляху містичного єднання з Богом. Тут відстоювалися
життєздатності традицій слов’янської писемності, розвивалися реформаційні
та ренесансно-гуманістичні ідеї.
 Світоглядні орієнтири мислителів Острозької академії:
 – обстоювання ідеї захисту українського народу як етнічної спільності від ополячення і окатоличення;
 – порушення питання про громадські права й особисті права громадян;
 – продукування думки про природну рівність людей незалежно від соціальної і релігійної приналежності;
 – орієнтування на внутрішнє, духовне життя людини, що узгоджувалось із філософсько-світоглядними
впливами Візантії.
 Особливе місце в культурі того часу належить Івану Вишенському (1550–1620), вихованцю Острозької
академії, ченцеві, який тривалий час прожив на Афоні – святині світового православ’я. Мислителеві
належить близько 20 полемічних творів, першим із яких стала книга «Викриття диявола» (1600). У центрі
уваги автора перебувала людина, її світогляд, соціальне буття, внутрішній світ та система моральних
орієнтирів.
 За своїм характером і формальними ознаками філософська культура кінця ХVІ – початку ХVІІ ст. може бути
визначена як філософія етико-гуманістичного напряму. Цей тип філософування був притаманний
українському філософському мисленню і в попередні століття, але тепер він набуває якісно нового,
духовно багатшого змісту. Християнський гуманізм еволюціонував від свого ранньохристиянського
(головно візантійського) варіанта до гуманізму ренесансного типу.
 Характерною рисою філософської культури українського народу вказаного періоду був її ідейно-
світоглядний плюралізм. Уперше процес розвитку філософської думки в Україні почав виразно набувати
форми руху «між протилежностями і через протилежності до синтези» (Д. Чижевський). Найяскравіше це
проявилось у формі боротьби двох полярних течій, які сформувалися і протистояли в межах одного етико-
гуманістичного напряму. З одного боку, це аскетично-споглядальна течія, яка базувалася на філософії
візантійського ісихазму і проповідувала гуманістичні принципи раннього християнства (Іван Вишенський,
Йов Княгницький, Йов Почаївський, Ісайя Копинський, Віталій із Дубна), з іншого – ренесансно-
гуманістична течія, представники якої обстоювали засади європейського раціоналізму і проголошували
ідеали християнського гуманізму епохи Відродження і Реформації (Юрій Рогатинець, Кирило Транквіліон-
Ставровецький, Лаврентій Зизаній, Мелетій Смотрицький).
 Основною філософською проблемою, яку намагалися розв’язати представники цих двох
полярних течій, була проблема людини та її призначення в земному бутті. Предметом їхніх
роздумів була одна з найважливіших етико-філософських проблем того часу: співвідношення
«активного життя» і «життя споглядального».
 На підставі зазначеного можна зробити висновок, що в ХVІ ст. в Україні виникла професійна
філософія. Однак, на думку дослідника історії філософії в Україні Д. Чижевського, «самостійної
філософської творчості цей період не дав. Але саме засвоєння хоч якихось основ філософської
науки, традицій філософського навчання, філософського мислення саме по собі є великою
цінністю».
 Протягом ХVІІ–ХVІІІ ст. в Україні сформувалася барокова філософія, яка органічно поєднала в
собі елементи спіритуалістично-містичної філософії, ренесансно-гуманістичні та реформаційні
ідеї, здійснила рецепцію західноєвропейської думки від схоластики до нового часу.
 Головним центром науки та культури після закриття в 1636 р. Острозької колегії стала
заснована у 1632 р. Київська колегія, згодом Києво-Могилянська академія. Ініціатором її
створення був митрополит Петро Могила.
 Принципове значення мала та обставина, що в Академії, хоча це і був церковний навчальний
заклад, було запроваджене розділене вивчення філософії та богослов’я. Завдяки цьому у
філософські курси вводились наукові та філософські новації, хоча загалом філософські курси в
основі своїй поставали більш-менш типовими для Західної Європи курсами пізньої
схоластичної філософії. Курс філософії був зорієнтований на вивчення переважно системи
Арістотеля. У межах перших двох наук подавалось теоретичне осмислення природних явищ.
Метафізика (як і в Арістотеля) становила світоглядне осмислення дійсності й охоплювала
класичну філософську проблематику. У класі філософії викладали також геометрію та
астрономію. У найвищому класі (богослов’я) докладно вивчали систему Томи Аквінського
 У трактуванні професорів Києво-Могилянської академії філософія окреслювалась як
цілісна система знань, що в сукупності дають змогу знайти шлях до істини, а отже,
зрозуміти причини виникнення та сутність тих чи інших явищ. Істина пов’язувалась із
Богом, мала в ньому найголовнішу причину. Вважалося, що шляхом раціонального
аналізу природи як Божого творіння (тобто, кажучи мовою сучасної науки, – реальної
дійсності) можна збагнути ті закономірності, які лежать в основі речового світу.
Засобами пізнання світу визнавалась логіка, котра вивчала форми та методи
мислення, його вірної побудови, а також ознаки похибок, які можливі у справі
раціонального освоєння світу.
 За своєю вихідною структурою філософські курси Києво-Могилянської академії були
подібні до типових пізньосхоластичних курсів західної університетської філософії,
проте не копіювали їх повністю, включали у свій зміст критичні зауваження на адресу
Арістотеля, посилались на новітню науку.
 У своїх філософських викладах професори філософії (П. Могила, І. Галятовський, І.
Гізель, С. Яворський, Ф. Прокопович, Г. Кониський, Г. Щербатський, Я. Козельський та
ін.) послуговувалися працями Арістотеля, Августина, Дунса Скота, Фоми Аквінського,
П. Гасенді, Р. Бекона, Р. Декарта, Г. Лейбніца, X. Вольфа та інших античних і пізніших
європейських авторів, прагнучи адаптувати їх ідеї на українському ґрунті. Саме тому
надбання європейської філософської думки викладалося крізь призму української
духовної традиції. Передусім, це виявлялось у цінуванні чуттєвих форм пізнання
порівняно з раціональними, а також у тому, що етичним проблемам філософії
надавалося важливе значення; тобто тут давалася взнаки давня традиція сприймати
та подавати філософію як життєву настанову та моральне повчання.
 У межах філософської концепції, розробленої професорами Києво-Могилянської
академії, формується найзначніша філософська система, автором якої був
видатний український мислитель Григорій Сковорода (1722–1794). Його вчення
викладене у численних працях, серед них: «Міркування про поезію та керівництво
до неї» (1769), «Наркис» (1771), «Асхань» (1767), «Бесіда, названа – двоє» (1772),
«Кільце» (1775), «Змій ізраїльський», «Жінка Лотова», «Потоп зміїн» (1791),
«Розмова дружня про світ духовний».
 Філософія Г. Сковороди зосереджується на людинознавчій етико-гуманістичній
проблематиці. Філософія серця, яке єднає віру і розум, беручи початок у філософії
отців церкви, значною мірою відобразилась в історії української філософської
думки і чи не найбільш повно представлена у вченні Сковороди. Серце є
осереддям людського в людині, воно є органом самопізнання й тією силою, що
веде людину шляхом самовдосконалення. Основоположним у його філософській
системі є вчення про дві натури та три світи.
 Сутність вчення про дві натури полягає в тому, що все існуюче в світі, має дві
протилежні сторони (натури): зовнішню – видиму та внутрішню – невидиму.
Причому видима натура мінлива, перехідна, а невидима – існує вічно. Це
духовний початок, або Бог. Він є незмінною першопричиною всього існуючого та
самого себе. Бог є істина, природа в природі, живе в живому, людина в людині –
закон, голос сущого. Так світорозуміння має чітко виражений характер.
Протилежну Богу видиму натуру Сковорода визначає як «твар», як рівнозначні
вживаються також поняття «речовина», «матерія», «стихія», «природа» та ін.
 Із вченням про дві натури тісно пов’язано вчення про три світи. У ньому виражена ідея
про те, що вся навколишня дійсність – це три взаємопов’язані світи: макрокосм,
мікрокосм та світ символів. Макрокосм – це великий світ, або світ природи. Мікрокосм
– світ людини. Філософ вважав, що натуральна природа макрокосму відбивається та
продовжується в мікрокосмі. Загальні закономірності всієї природи властиві також
людині. Інакше кажучи, людина – це малий світ, що відображує великий світ.
 Специфічним світом у вченні Сковороди є світ символів. Він виступає як самостійна
реальність, що забезпечує людині можливість осягнення Бога. Через цей світ Бог
являється людині. Особливу роль тут він відводить Біблії як особливого світу символів,
для осягнення якого треба вміти побачити за словесним знаком, що має тілесну,
матеріальну природу, втаємничений духовний, невидимий зміст. Завдяки
символічному світу невидимий світ перетворюється на видимий і стає досяжним для
сприймання.
 Вчення про дві натури та три світи не є самодостатнім у філософії Г. Сковороди.
Основним об’єктом уваги мислителя є духовний світ людини, з’ясування умов, за яких
стає можливим досягнення правди і справедливості, щастя і волі. Його вчення
спрямоване на інтенсифікацію внутрішнього життя людини, яка не має опори в
навколишній дійсності. Тому шлях до щастя пролягає через моральне вдосконалення
людини. Буття для Сковороди виступає передусім як моральне діяння. Вирішальне
значення у його морально-етичному вченні посідає концепція «сродної праці».
Принцип «сродності» – принцип відповідності тому вищому, розумному і
справедливому началу, що визначає сенс людського буття. «Сродна» праця відповідає
визначеним Богом нахилам людини. Згода з природою дарує людині веселість духу,
 Г. Сковорода суттєво вплинув на весь подальший розвиток української філософії. Основні ідеї
його вчення знайшли відбиття і розвиток у творчості практично всіх українських мислителів
 Розвиток філософії в Україні протягом ХІХ ст. відбувався у двох основних сферах: філософська
теорія у викладах і працях професорів університетів (Харківського, Київського,
Новоросійського) й Київської духовної академії та філософія національної ідеї – головним
чином у вигляді історіософських, соціально-філософських та націософських поглядів
широкого кола мислителів, літераторів, гуманітаріїв – діячів українського відродження.
Головною суспільно-світоглядною проблемою української філософії було усвідомлення
національної ідентичності та особливостей народу, яке відбувалось насамперед у руслі
філософського осмислення національної ідеї. Філософське самоусвідомлення нації виходило з
трактування цієї ідеї як сутності нації, дослідження духовної основи її історії, а власне етнічна
суспільність визначалась найперше як єдність духовна. Загалом цей процес синхронний з
тогочасним розвитком національної свідомості в європейських країнах і так само пов’язаний з
філософією романтизму, з поглядами Руссо, Монтеск’є та Гердера.
 Своєрідні світоглядні ідеї були у XIX ст. сформульовані в програмних творах представників
Кирило-Мефодіївського товариства (1846–1847) – М. Костомарова, В. Білозерського, П. Куліша,
Т. Шевченка та ін. Їх філософія тісно пов’язана з ідеєю слов’янства, що виникла у 30–40-х рр.
ХІХ ст. (праці В. Ганки, П. Шафарика, О. Бодянського, І. Срезнєвського). Суть її полягала у
встановленні загальнослов’янської федерації, заміні монархічного ладу республіканським,
створенні виборних державних інституцій відповідно до «духу народів», у підготовці народу
просвітництвом до активного суспільного життя та викоріненні кріпацтва. Майбутній бажаний
суспільний лад трактувався в основному в дусі християнської соціальної філософії.
Особливістю національного республіканізму була ідеалізація українського козацтва як зразка
безстанового суспільного ладу. Кожен народ у майбутньому слов’янському об’єднанні
повинен був утворити свою окрему самоуправну республіку, міг користуватися власною
 Вихідною тезою філософського осмислення української ідеї у межах романтизму було уявлення по
індивідуальність українського народу, визначену його природними духовними якостями, насамперед
винятковими, порівняно із сусідами, прагненням до волі й рівності. Романтично-християнське бачення
національної історії та її перспектив – досягнення ідеалу, який поряд із християнською утопією включав
демократичний і конституційний реформізм, тему присутності й місії України у світі, містило в собі також
етичні уявлення, засновані на принципах християнської моралі.
 Цей аспект найповніше представлений у творчості М. Гоголя, Т. Шевченка та працях П. Куліша. Т.
Шевченко належить до найвидатніших постатей романтичного періоду осмислення української ідеї. Його
поезія стала проголошенням літературної й інтелектуальної незалежності українців. Він влучно та
переконливо репрезентував ідею соборності України, єдності усіх її земель всупереч історичній недолі, що
роз’єднала різні частини колись єдиного краю, розкидавши їх по різних державах.
 Серед інших світоглядних ідей Т. Шевченка варто виділити такі:
 – ідея глибинної спорідненості людини із природою (у творах поета людина і природа живуть єдиним
диханням та єдиними почуттями, людина вкорінена в природу, а природа є не мертвою, а
одухотвореною);
 – ідея народу як єдиного суверенна своєї історії та своєї життєвої долі (ніхто не може вирішувати його
долі, він є єдина животворча сила історії);
 – ідея віри у справедливого Бога; інколи здається, що Шевченко чи то атеїст, чи то єретик, проте в його
творах чітко проводиться розрізняння того Бога, що його малюють у церквах та ім’ям якого чиниться
насильство, та справжнього Бога, як гаранта здійснення вищої справедливості;
 – ідея насильницької народної революції. Вона інколи постає основою для звинувачення поета у
оспівуванні насильства. Проте слід сказати, що ця ідея була дуже поширеною у XIX ст.;
 – у творах Шевченка досить виразно проведена думка про важливу роль у суспільному житті та історії
прогресу знань, науки, освіти;
 – крізь усю творчість Шевченка проходить своєрідний культ жінки-матері (для поета вона постає
 Особливе місце у формуванні української національної історії та свідомості, на противагу
історії зовнішній, посідає ідейна спадщина «покоління енциклопедистів» (Ю. Липа) другої
половини ХІХ ст. Для мислителів цього періоду (українофілів) характерне розуміння
держави як суто бюрократичного утворення і сприйняття ідеалу російського імперського
консерватизму – «православіє, самодержавіє, народність» – як антитези до того
народницького принципу, який вони сповідували. Фольклористика, етнографія, історія,
мовознавство склали розгалужену «енциклопедичну» систему гуманітарного знання, яка
стала фундаментом національного самоусвідомлення.
 Значна роль в ідеології українського народництва належить М. Драгоманову. Він вважав,
що національне питання неможливо вирішити ані етнографічними й філологічними
дослідженнями, ані політичними засобами: чи є народ окремим національним
утворенням поряд з іншими – можуть вирішити лише умови його життя та власна воля.
Негативне ставлення Драгоманова до романтичного народництва та до консервативної
ідеї «історичної нації», яка начебто зберігає у своїй природі «державне начало», змушує
його шукати відповідну альтернативу, яку він знаходить у понятті загальнолюдського.
Основним критерієм суспільного прогресу, відповідно до ліберальних поглядів
мислителя, є всебічна реалізація прав людини у правовій державі. Цей критерій
стосується і його концепції соціалізму: соціалізм – братство всебічно розвинених
індивідів.
 Характерними рисами так званої релігійно-філософської школи, яка утворилася з числа
випускників Київської духовної академії (П. Авсенєв, О. Новицький, С. Гогоцький, П.
Юркевич, П. Ліницький та ін.), був глибокий інтерес до творчості Шеллінга, Гегеля,
німецьких містиків, звернення до традиції християнізованого неоплатонізму.
Центральною проблемою постає проблема співвідношення віри й знання, з огляду на яку
 Видатною постаттю в колі представників релігійної філософії XIX ст.
був Памфіл Юркевич (1826–1874). Філософською основою його поглядів був
платонізм. В основі змінюваних явищ навколишнього світу, вважав він,
лежить незмінна ідея, в якій мислення та буття тотожні. Істина відкривається
не лише мисленням, а й серцем, оскільки вона пов’язана з релігійними та
моральними прагненнями людини. У центрі його філософського вчення –
людина з двома найважливішими проявами – серцем і розумом. Якщо розум
виявляє загальне в діяльності людей, то серце – це основа неповторності
кожної особи. Людська природа є одним із кінцевих утворень нескінченного і
вічного. У цьому полягає неповторність і вічність людини. Вона «одна у
відомому нам світі» і «має власне, особисте існування в часі і вічності», –
зазначає мислитель. Людина в цьому житті лише подорожній. Блукаючи у
світі, вона йде до себе, а віднайшовши себе, віднаходить Бога.
 Місце, яке посідає філософія П. Юркевича в історії української філософської
думки, визначається її відповідністю тим ідейним пошукам, що, починаючи
від часів Київської Русі, переносять на духовність центр уваги осмислення
сутності людини, для яких характерне визнання визначальної ролі
внутрішнього світу людини, її здатності до самопізнання і морального
вдосконалення.
 Однією з центральних постатей українського духовного життя кінця XIX – початку XX ст.
був Іван Франко (1856–1916). Його філософські і соціально-політичні погляди
складалися під впливом національної духовної культури, марксизму і частково
позитивізму.
 Основними рисами світогляду Франка були, по-перше, вірність своєму народові,
відданість боротьбі за його соціальне і національне визволення, реальне
народовладдя, загальнолюдські права і свободи; по-друге, переконаність у тому, що
монопольна «зверхня» власність на землю й на фабрики повинна поступитися місцем
колективній, громадській власності тих, чиєю працею ця власність була створена;
переконаність у необхідності усунення соціальних і економічних причин відчуження
всіх засобів виробництва від тих, хто ними користується, ліквідації соціально-класових
привілеїв і досягненні соціально-політичної та правової рівності між людьми незалежно
від того, до якого прошарку суспільства вони належать; по-третє, монізм (єдність) у
поглядах на природу, суспільство й людину, переконаність у тому, що «матерія і сила»,
«дух і тіло – одно суть», упевненість у здатності людини до необмеженого пізнання
навколишнього світу, свідомий діалектичний підхід до розвитку в природі й суспільстві,
а також у мисленні й методі пізнання; по-четверте, економічний детермінізм у розумінні
суспільства, підкреслення первинного значення економічних факторів і матеріальних
обставин життя народу, визначення боротьби народних мас як рушійної сили
суспільного розвитку, звернення особливої уваги на неухильне зростання значення
науки для працюючих класів, з’ясування об’єктивних причин класового поділу людей і
виявлення тих негативних соціальних наслідків, до яких цей поділ призводить; по-
п’яте, постійна увага до найновіших досягнень у галузі природознавства, особливо
таких фундаментальних природничо-наукових концепцій, як теорія еволюційного
 Загалом соціально-політичні погляди Франка базуються на загальнолюдських, а не на
класових позиціях. Шлях до соціалізму – це «народне відродження», розвиток
національної свідомості, широка освітянська діяльність, а не революція і диктатура
пролетаріату.
 У ХХ ст. українська філософська думка, переживши короткий період зльоту, надалі
розвивалася в Україні та в діаспорі. Серед мислителів, ідеї яких істотно вплинули на
стан філософської думки в Україні, перш за все слід назвати В. Зеньковського (1891–
1962), який читав у Київському університеті курси психології та логіки та зробив
суттєвий внесок у вивчення історії руської філософії, у розуміння співвідношення
філософії та релігії; Г. Флоровського (1893–1979), відомого історика церкви та
релігійного світогляду; відомого філософа київського походження Л. Шестова (1866–
1938), надзвичайно цікавого творця власної релігійної версії філософії
екзистенціалізму; О. Гілярова (1855–1938) – у певний час професора Київського
університету, видатного історика античної філософії, історика західної філософії. О.
Гіляров вважав дух виявленням внутрішніх можливостей та потенцій природного
універсуму, тому саме через осмислення суті духовного ми можемо наблизитись до
розуміння дійсності. Його фундаментальне дослідження «Джерела про софістів.
Платон як історичний свідок» і на сьогодні залишається одним із кращих досліджень з
цієї теми у світовій філософії.
 Всесвітнього значення набули ідеї Володимира Вернадського (1863–1945) –
видатного українського природознавця, академіка, першого президента Української
академії наук в 1919–21 рр. В. Вернадський створив принципово нове вчення про
біосферу, яку він визначав «організовану оболонку земної кори, нерозривно пов’язану
 Встановлення радянської влади в Україні привело до повної політизації
філософії. Філософію проголосили суто «класовою» наукою, теоретичною і
методологічною основою марксизму. Передусім було «переосмислено»
історична філософська спадщина кінця XIX – початку XX ст. Проблеми
розвитку української національної ідеї, національних інтересів, національної
свідомості були визнані ворожими новій ідеології. Філософія поділилася на
«наукову» (марксистську) та «ненаукову» (буржуазну).
 Крізь призму марксизму аналізувалася вся історія філософії. Особлива увага
приділялася аналізові творчості Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі
Українки. З незначними зауваженнями їх віднесли до «табору матеріалістів».
Одночасно велася робота стосовно виявлення «ворожих елементів» у лавах
тодішньої інтелігенції. Близько 200 її представників вислали за кордон, а до
переважної більшості застосовувалися ідеологічний, політичний та
адміністративний тиск і репресії.
 Протягом 1920-30-х рр. багато і плідно працюють В. Юринець, В. Асмус, Р.
Левик, Я. Розанов, С. Семківський та ін. Найпомітнішим явищем у духовному
житті України цього періоду стала знаменита літературна дискусія,
започаткована М. Хвильовим, та «українізація», натхненником якої став М.
Скрипник.
 Важливим осередком розвитку філософської думки у 1920-30-х рр. стала
Західна Україна. Зокрема, В’ячеслав Липинський (1882–1931) пише праці
«Листи до братів-хліборобів», «Релігія і церква», «Хам і Яфет», де викладає
свою філософію історії. Зміст історичного процесу вчений вбачає в боротьбі
позитивних сил з силами деструктивними. Крім цього, історіософська
концепція В. Липинського ґрунтується на такому тлумаченні суспільного
життя, у якому діють вище і нижче, панівне і підлегле, випадкове і необхідне.
Найважливішим державотворчим чинником, на його думку, є аристократія,
яка, використовуючи свою освіченість, знання, здатна організувати суспільне
життя. Ідеалом державного устрою України він вважав монархію.
 Академічна філософська думка зосереджувалася переважно в товаристві,
відомому як львівсько-варшавська школа. Домінуючими напрямами
філософських досліджень К. Айдукевича, Т. Котарбінського, Я. Лукасевича,
К. Твардовського та інших членів цього товариства були логіка, психологія,
теорія пізнання. Більшість членів львівсько-варшавської школи перебували
на позиціях неопозитивізму, неокантіанства, махізму та неотомізму. Загалом
у Західній Україні поширеною була християнсько-католицька філософія,
представниками якої стали А. Шептицький, Т. Галушинський, Й. Сліпий, М.
Конрад, О. Бачинський, Г. Костельник та ін.
 На цей час припадає пік творчості Дмитра Донцова (1883–1973), ідеолога
українського націоналізму. Спочатку він захопився ідеями соціалізму, але в
1913 р. став на позиції українського націоналізму, спрямованого на
відокремлення України від Росії. Ідеї української національної еліти викладені
в його творах «Націоналізм» (1926), «Хрестом і мечем» (1967) та ін.
Світоглядною основою політичних поглядів Д. Донцова є філософський
волюнтаризм та ірраціоналізм, ірраціональна воля до життя та панування.
Звідси його презирство до народу та прагнення до встановлення влади еліти.
 Нова сторінка в історії української філософії відкривається із середини 40-х
років XX ст. Значна увага надається підготовці філософських кадрів. У
Київському державному університеті в 1944 р. відкривається філософський
факультет і три кафедри – діалектичного та історичного матеріалізму, історії
філософії, логіки. Це дало змогу підготувати нову когорту філософів. Певним
поштовхом до об’єктивного, творчого дослідження філософських проблем
була смерть у 1953 р. Йосифа Сталіна. Критика культу особи якоюсь мірою
стала критикою догматичних методів дослідження у філософії. Змінюється
об’єкт досліджень. Актуальними стають проблеми світогляду людини, її
пізнавальної можливості та ціннісні орієнтири.
 Позитивні зміни в українській філософії на початку 60-х років значною мірою
були пов’язані з діяльністю відомого філософа Павла Копніна (1922–1971),
який у 1959 р. очолив кафедру філософії Київського університету, а в 1964 р.
став ректором Інституту філософії Академії наук СРСР. Організувавши зі
своїми першими учнями автономний колектив, він видає книгу «Логіка
наукового дослідження» (1965), яка стала своєрідним маніфестом
філософської групи, відомої в Україні і у світі як київська філософська школа.
 П. Копнін спрямував філософів не на вивчення незалежних від людини
об’єктивних законів природи та суспільства, а на те, що залежить від людини,
що освоюється людиною в процесі осмислення світу. Він прагне осягнути
природу наукового знання в контексті сукупного людського досвіду. Таким
чином, під його егідою сформувався плодотворний філософський напрям:
світоглядно-гуманістична проблематика, питання філософії культури,
дослідження яких продовжено українськими філософами 1970-80-х років.
Тоді ж відокремився і інший напрям, пов’язаний з історико-філософськими
дослідженнями, осмисленням проблем людського буття. Школа
філософа Володимира Шинкарука досліджує проблеми діалектики, логіки та
теорії пізнання, спираючись на німецьку класичну філософію. Велика група
філософів – Микола Тарасенко, Олександр Яценко, Олексій Плахотний, Ігор
Бичко та інші – зосередили увагу на проблемах людського буття. Значна
група філософів працює над питаннями історії філософії України.
 Наприкінці 1980-х років, коли було зняте протиставлення матеріалізму та
ідеалізму, з’являються публікації, у яких по-новому осмислюється буття світу
та суспільства. Так, одна із сучасних філософських точок зору на проблему
виникнення світу ґрунтується на концепції релятивного холізму (цілісності
буття). Згідно з цим поглядом, світ не складається з нескінченної кількості
множин, а є єдиним цілим, неподільним на матеріальну та ідеальну
субстанцію. Останні виступають як взаємопов’язані і взаємодоповнюючі
компоненти цілісного світу. Виникнення речовини потенційно можливе в
будь-якій точці простору і в будь-який час. Перехід від потенційно
можливого до реального проходить стрибкоподібно. Стрибкоподібність
переходу поки що залишається незбагненною для науки.
 Після здобуття Україною незалежності переважна частина професійних
філософів приймала участь в теоретичних і практичних процесах
українського державотворення. Увагу дослідників привернули наступні
фундаментальні проблеми: шляхи етногенези та націогенези; шляхи, форми і
методи духовного відродження; шляхи розбудови громадянського
суспільства; демократичні засади суспільного життя; українська національна
ідея; релігійна ситуація в Україні тощо.
 Висновки
 Філософія ХІХ–XXІ ст. постає перед нами як явище складне, різноманітне, активно-дієве
й органічно вписане у сучасні культурно-історичні процеси; як особливий тип культури,
відмінний від науки, мистецтва, релігії-теології. Від позитивістських спроб зробити
філософію наукою або навіть подолати – елімінувати її (у ХIХ – першій половині ХХ ст.)
мислителі приходять до розуміння її автономності, невмирущості (вічності філософських
питань і вічності пошуку відповідей на них, адекватних своїй культурній історії) та
значущості для людини. Філософія професіоналізувалася, незвичайно розширилася:
зріс не тільки академічний рівень філософів-професіоналів, а й філософська аудиторія
загалом (аудиторія читача філософської книги, глядача театральної вистави за п’єсою
автора-філософа); вчені-детерміністи, досліджуючи природознавчу проблематику (В. І.
Вернадський – географічну оболонку планети Земля; З. Фрейд – психологічну тематику)
піднімаються до висот філософських узагальнень, відкриваючи зовсім нові горизонти
знання про світ. Філософія пронизує усі сфери людської діяльності, виникають
спеціалізовані філософські напрямки (філософія науки, права, мистецтва, релігії,
практики, економіки, політики тощо).
 Філософські концепції кінця XIX – початку XX століття відкривають новий період
розвитку філософії, який характеризується відходом від класичного раціонального типу
філософствування, що утвердився в філософії попереднього часу. Нова філософія
пов’язана зі зверненням до розробки проблем людини. Філософські концепції цього
часу стають передумовою розвитку філософії кінця XX ст., які прийнято називати
філософським «постмодернізмом». Основна проблематика філософії постмодерну
пов’язана із суб’єктивними особливостями індивідуального буття, практичних потреб
людини, її життя.
 Ще одним продуктом взаємодії некласичної філософії і науки та закономірним
відображенням динаміки суспільних процесів даного історичного періоду є поява
некласичної юриспруденції, яка являє собою знання монооб’єктне, але
поліпредметне. Право в такому контексті постає як багатоаспектний феномен.
Відповідно, некласична юриспруденція висуває ідею поліпарадигмальності
наукового знання. Різні юридичні парадигми фокусують увагу на різних аспектах
права: юридична герменевтика виділяє смислові аспекти права; юридичне
неокантіанство – ціннісні; юридичну феноменологію цікавлять чисті структури
права; юридичний прагматизм вивчає право в дії; юридичний позитивізм
розглядає право, перш за все, як правовий факт; у межах культурно-історичного
підходу до права експліціюються духовні, зумовлені культурою, підстави права;
на підставі формаційного підходу право позиціонується як надбудова над
економічним базисом; юридичний натуралізм визначає право як природний
феномен; соціологічна юриспруденція позиціонує право як інститут, регулюючий
різні інтереси; юридичний постмодернізм розглядає право як структуру, задану
дискурсом влади, тощо.
 Таке розуміння об’єкта пізнання породжує нове, розширене розуміння
детермінізму, як статистичного детермінізму. У правознавстві це пов’язано з
розумінням відносності права, його мінливості, процесуальності. У некласичному
юридичному дискурсі широко вживаним стає поняття «живе право». Його
фундатор – Є. Ерліх – закликає до розробки «нового вчення про право» – широкої
концепції, яка виводить право за межі тексту законів, рішуче пориваючи з
 Отже, можна виділити такі головні характеристики сучасної філософії:
 – невід’ємною рисою є плюралістичність (сцієнтичний та антисцієнтичний, антропологічний,
культурологічний, історіософський напрями, постмодернізм, релігійна філософія тощо);
 – практично всі школи і напрями є різновидами суб’єктивного і об’єктивного (тільки неотомізм і його
різновид тейярдизм) ідеалізму, що змінює свої форми;
 – значущість, важливість не тільки результатів інтелектуальних дій, а й власне процесу,
інтелектуального акту та його обставин (наприклад, у герменевтиці чи деконструкціі);
 – тенденція переходу з позицій раціоналізму на позиції ірраціоналізму, тобто розчарування у
винятковій силі розуму, зневіра в конструктивних можливостях людської свідомості та
акцентуалізація таких елементів психіки, як воля, інстинкти, несвідоме, інтуїція, внутрішній світ
людини, її переживання («філософія життя», феноменологія, екзистенціалізм, герменевтика та ін.);
 – важливою особливістю цього етапу розвитку світової філософії є виражене розмежування
філософських концепцій, орієнтованих на сцієнтизм (лат. scientia – знання) і антисцієнтизм. Якщо
сцієнтизм пояснює світ шляхом абсолютизації ролі науки в житті суспільства (позитивізм, прагматизм,
фрейдизм, структуралізм), то антисцієнтизм ґрунтується на критиці інтелекту і запереченні
безмежних, беззастережних можливостей науки і техніки у подальшому розвитку людства,
виступаючи з вимогою етичного, екологічного обмеження їх розвитку.
 – концентрація уваги навколо проблем людини та її місця у світі (екзистенціалізм, персоналізм,
філософська антропологія, релігійна філософія);
 – релігійні напрями набули характерної риси всієї західної філософії – фідеїзму (лат. fides – ідеї),
прагнення поєднати науку, філософію та релігію, використання наукових знань для захисту релігійних
учень;
 – динамічний взаємовплив, взаємна критика базових ідей та понять у процесі активної філософської
комунікації, дискурсу (наприклад, механізм так званої «великої трійки» – екзистенціалізм,
 – осмислення нової, некласичної – синергетичної картини світу, яка
створюється сучасним природознавством, і в зв’язку з цим – теоретико-
пізнавальних, логіко-методологічних питань, аналіз знання і мови.
 Відмова від класичних зразків філософського мислення не має однозначного
характеру: поряд зі створенням нових його типів і форм, характерною також є
орієнтація на збереження й продовження класичних традицій, однак з
урахуванням вимог сучасності; більш того, власне феномен філософського
постмодерну реалізується на «вторинному» матеріалі, живлячись критикою
(переосмисленням) класичної метафізики.
 Вивчення даної теми відкриває можливості для більш глибшого розуміння
процесів, які відбуваються в сучасному суспільстві як в глобальному масштабі,
так і, зокрема, в межах України. Тому, на особливу увагу заслуговує питання, що
стосується української філософії як органічної частини всесвітньої філософії.
Проблеми, які вона розглядає, тісно пов’язані з постановкою і теоретичним їх
розв’язанням у світовій філософії. Водночас історія філософії України відтворює
і самобутні підходи і шляхи розв’язання цих проблем, що спираються на
національні культурні традиції. Філософія в культурній традиції українського
народу завжди виступала передусім тим типом духовної діяльності, де
з’ясовувались межі людського життя, де давались відповіді на питання, що
становлять сенс буття людини. Її можна розглядати як сферу, де реалізується
потреба самопізнання духу народу, відбувається усвідомлення найзагальніших
 Тому лекція дає змогу з’ясувати не тільки історичну картину розвитку
філософської думки, зокрема української, а й по-новому усвідомити та
засвоїти актуальні проблеми сучасної філософії, сформувати світогляд
особистості фахівця на межі другого та третього тисячоліть.
 Іспанський екзистенціаліст Хосе Ортега-і-Гасет стверджував: «Місія нашого
часу полягає якраз у тому, щоб спрямувати культуру, розум, мистецтво, етику
на служіння життю». Завдання викладу матеріалу в межах цієї
теми – продемонструвати надзвичайну строкатість, сміливість, щирість і
задушевність сучасної філософії, для якої немає заборонених тем, але є
невпинна жага безкінечного пізнання людини та світу. Завершимо лекцію
словом українського екзистенціаліста Григорія Сковороди («Розмова дружня
про світ духовний»): «Учись збирати розкидані думки свої і повертати їх
усередину себе. Щастя твоє в тобі самому: пізнавши себе, пізнаєш усе, а не
пізнаєш себе – ходитимеш у темряві і боятимешся там, де страху не бувало».
 Рекомендована література
1. Алексеев П. История философии : учебник / П. Алексеев. – М. : Проспект, 2016. – 238 с.
2. Арлычев А. Онтология и теория познания : учеб. пособие / А. Арлычев. – М. : Либроком, 2016. – 226 с.
3. Бару Ж.-П. Ж.-П. Сартр і А. Камю: погляд із ХХІ ст. на трактування проблеми насильства/ненасильства : філос.
есе / Ж.-П. Бару, Л. Марен ; [пер. з фр., упоряд., передм. В. Мотрука ; наук. ред. Я. В. Лазур]. – Ужгород : Ліра,
2013. – 53 с.
4. Батурин В. Философия : учебник / В. Батурин. – М. : Юнити-Дана, 2016. – 512 с.
5. Богдашина Е. М. Позитивизм в исторической науке на Украине(60-е гг. XIX – 20-е гг. XX вв.) : монография / Е. Н.
Богдашина. – Харьков : ХНУ им. В. Н. Каразина, 2013. – 587 с.
6. Вернадський В. І. Праці з історії, філософії та організації науки / В. І. Вернадський. – Київ : Фенікс, 2012. – 657 с.
7. Герман О. Філософія (доступно і цікаво) : [навч. посіб.] / О. Герман. – Тернопіль : Паляниця В. А., 2015. – 235 с.
8. Горохолінська І. В. Християнська філософія ХХ століття : навч.-метод. посіб. / І. Горохолінська. – Чернівці : Рута,
2015. – 167 с.
9. Губин В. Философия : учебник / В. Губин. – М. : Проспект, 2016. – 336 с.
10.Гуссерль Э. Идея феноменологии: пять лекций / Э. Гуссерль ; пер. с нем. Н. А. Артеменко. – СПб. : Гуманитар.
акад., 2006. – 220 с.
11.Драгоманов М. Рай і поступ / М. Драгоманов. – Манітоба : Руська книгарня, 1916. – 80 с.
12.Захара І. С. Українська філософія : навч. посіб. / І. С. Захара. – Львів : ЛНУ ім. Івана Франка, 2014. – 353 с.
13.Землянський А. М. Філософсько-антропологічна концептуалізація історичного буття: досвід феноменології:
монографія / А. М. Землянський. – Мелітополь : [б. в.], 2014. – 215 с.
14.Іванова Н. В. Феноменологія мислення: гнозис, креатив, особистість : монографія / Н. Іванова. – Луцьк :
Твердиня, 2015. – 363 с.
15.Камю А. Чума: романи, повість : пер. з фр. / А. Камю ; [передм. Д. С. Наливайка]. – Харків : Фоліо, 2012. – 460 с.
 Спенсер Г. Социальная статика: Изложение социальных законов, обуславливающих счастье человечества : адапт. пер. [с англ.] / Г.
Спенсер. – Киев : Гама-Принт, 2013. – XII, 483 с.
 Таранов С. В. Теологічний екзистенціалізм : монографія / С. В. Таранов. – Київ : Четверта хвиля, 2014. – 327 с.
 Философия : учебник / ред.: В. Губин, Т. Сидорина. – М. : ГЭОТАР-Медиа, 2016. – 816 с.
 Философия : учебник / ред.: А. Зотов, В. Миронов, А. Разин. – М. : Проспект, 2016. – 670 с.
 Філософія : навч. посіб. [для студентів усіх напрямів підготовки] / О. П. Тімченко [та ін.] ; за заг. ред. О. П. Тімченка. – Львів : Растр-7,
2015. – 359 с.
 Філософія правового виховання : навч. посіб. / А. П. Гетьман [та ін.] ; за ред. А. П. Гетьмана, О. Г. Данильяна. – 2-ге вид., доповн. –
Харків : Право, 2014. – 242 с.
 Філософія як історія філософії : підручник / за ред. В. І. Ярошевця. – Київ : Центр учб. літ., 2012. – 648 с.
 Філософія : підруч. [для студентів вищ. навч. закл.] / Л. В. Губерський та ін. ; за ред. Л. В. Губерського. – Харків : Фоліо, 2013. – 509 с.
 Філософія. Хрестоматія (від витоків до сьогодення) : навч. посіб. / за ред. Л. В. Губерського. – Київ : Знання, 2012. – 621 с.
 Фрейд З. Введение в психоанализ / З. Фрейд ; [пер. с нем. Г. В. Барышниковой]. – 2-е изд. – Харьков ; Белгород : Клуб семейного
досуга, 2015. – 478 с.
 Фромм Е. Мати чи бути? / Е. Фромм ; [пер. з англ. О. Михайлової, А. Буряка]. – Вид. 2-ге. – Київ : Укр. письменник, 2014. – 221 с.
 Хрестоматия по философии : учеб. пособие / сост. П. Алексеев. – М.: Проспект, 2016. – 576с.
 Шевченко Т. Г. Заповіт : [патріот. поезії] / Т. Шевченко. – Харків : Фоліо, 2015. – 30 с.
 Шелер М. Ресентимент в структуре моралей / М. Шелер; пер.с нем. А. Н. Малинкин. – СПб.: Наука : Университет. кн., 1999. – 231 с.
 Шиповская Л. П. Философия. Классический курс лекций / Л. П. Шиповская, А. А. Мамедов. – М.: Ленанд, 2016. – 312 с.
 Шопенгауэр А. Мысли / А. Шопенгауэр; [пер. с нем. Ф. В. Черниговца]. – Харьков : Фолио, 2013. – 252 с.
 Юнг К. Структура и динамика психического : [статьи, эссе] / К. Юнг ; пер. с англ. В. В. Зеленский [и др.]. – М. : Когито-Центр, 2008. –
480 с.
 Юркевич П. Д. Історія філософії права. Філософія права. Філософський щоденник / П. Д. Юркевич ; упоряд. Р. Піч, М. Лук ; заг. ред. В.
Нічик. – 3-тє вид. – Київ : Укр. світ : Вид-во ім. Олени теліги, 2001. – 752 с.
 Ясперс К. Призрак толпы / К. Ясперс, Ж. Бодрийяр. – М. : Алгоритм, 2008. – 271 с.
 Алексеев П. История философии : учебник / П. Алексеев. – М. : Проспект, 2016. – 238 с.
 Арлычев А. Онтология и теория познания : учеб. пособие / А. Арлычев. – М. : Либроком, 2016. – 226 с.
 Бару Ж.-П. Ж.-П. Сартр і А. Камю: погляд із ХХІ ст. на трактування проблеми насильства/ненасильства : філос. есе / Ж.-П. Бару, Л. Марен ; [пер. з фр.,
упоряд., передм. В. Мотрука ; наук. ред. Я. В. Лазур]. – Ужгород : Ліра, 2013. – 53 с.
 Батурин В. Философия : учебник / В. Батурин. – М. : Юнити-Дана, 2016. – 512 с.
 Богдашина Е. М. Позитивизм в исторической науке на Украине(60-е гг. XIX – 20-е гг. XX вв.) : монография / Е. Н. Богдашина. – Харьков : ХНУ им. В. Н.
Каразина, 2013. – 587 с.
 Вернадський В. І. Праці з історії, філософії та організації науки / В. І. Вернадський. – Київ : Фенікс, 2012. – 657 с.
 Герман О. Філософія (доступно і цікаво) : [навч. посіб.] / О. Герман. – Тернопіль : Паляниця В. А., 2015. – 235 с.
 Горохолінська І. В. Християнська філософія ХХ століття : навч.-метод. посіб. / І. Горохолінська. – Чернівці : Рута, 2015. – 167 с.
 Губин В. Философия : учебник / В. Губин. – М. : Проспект, 2016. – 336 с.
 Гуссерль Э. Идея феноменологии: пять лекций / Э. Гуссерль ; пер. с нем. Н. А. Артеменко. – СПб. : Гуманитар. акад., 2006. – 220 с.
 Драгоманов М. Рай і поступ / М. Драгоманов. – Манітоба : Руська книгарня, 1916. – 80 с.
 Захара І. С. Українська філософія : навч. посіб. / І. С. Захара. – Львів : ЛНУ ім. Івана Франка, 2014. – 353 с.
 Землянський А. М. Філософсько-антропологічна концептуалізація історичного буття: досвід феноменології: монографія / А. М. Землянський. –
Мелітополь : [б. в.], 2014. – 215 с.
 Іванова Н. В. Феноменологія мислення: гнозис, креатив, особистість : монографія / Н. Іванова. – Луцьк : Твердиня, 2015. – 363 с.
 Камю А. Чума: романи, повість : пер. з фр. / А. Камю ; [передм. Д. С. Наливайка]. – Харків : Фоліо, 2012. – 460 с.
 Карпухина О. Философия. Краткий курс : учеб. пособие / О. Карпухина, Е. Гаврилова. – М. : Окей-книга, 2016. – 160 с.
 Леви-Стросс К. Структурная антропология / К. Леви-Строс ; пер. с фр. В. В. Иванова. – М. : Академ. проект, 2008. – 555 с.
 Лешкевич Т. Философия права : учеб. и практикум / Т. Лешкевич, О. Катаева. – М. : Юрайт, 2016. – 394 с.
 Ницше Ф. По ту сторону добра и зла: прелюдия к философии будущего / Ф. Ницше. – Харьков : Фолио, 2013. – 446 с.
 Ницше Ф. Так говорил Заратустра / Ф. Ницше. – Харьков : Аргумент Принт, 2016. – 432 с.
 Повар А. М. Філософія : навч.-метод. посіб. / А. М. Повар, Т. В. Сулятицька. – Кам’янець-Подільський : Зволейко Д. Г., 2015. – 163 с.
 Поппер К. Логика научного исследования: пер. с англ. / К. Р. Поппер; общ. ред. пер. В. Н. Садовский. – М. : Республика, 2005. – 447 с.
 Руденко А. Философия в схемах и таблицах : учеб. пособие. – М. : Феникс, 2016. – 384 с.
 Сартр Ж.-П. Шляхи свободи: трилогія / Ж.-П. Сартр ; пер. з фр. Л. Кононовича. – Київ : Юніверс, 2005. – Т. 2 : Відстрочення : роман. – 2008. – 443 с.
 Сковорода Г. С. Буквар миру: книга для сімейного читання / Г. С. Сковорода ; упоряд., пер. та прим. Л. Ушкалова. – Харків : Клуб сімейного дозвілля, 2015.