Зміст

ВСТУП………………………………………………………………….…………2
РОЗДІЛ І. ЖИТТЄВИЙ ШЛЯХ ТА НАУКОВА ДІЯЛЬНІСТЬ ДМИТРА
ІВАНОВИЧА ЧИЖЕВСЬКОГО…………………………………………….…...7
1.1. Навчання у Петербурзькому та Київському університетах. Початок
формування світогляду і філософських поглядів майбутнього вченого…………….…7
1.2. Наукова діяльність Д. Чижевського в еміграції…………………..9
РОЗДІЛ ІІ. ДОСЛІДЖЕННЯ ДМИТРА ЧИЖЕВСЬКОГО У СФЕРІ ІСТОРІЇ
ФІЛОСОФІЇ………………………………………………………………………12
2. 1. Формування поглядів Д. Чижевського як історика філософії…..12
2.2. Обґрунтування Дмитром Чижевським загальної концептуальної
схеми історії української філософської думки як окремої гілки європейської
філософської традиції…………………………………………………………...13
2.3. Дослідження творчості Миколи Гоголя…………………………...18
РОЗДІЛ ІІІ. ДМИТРО ЧИЖЕВСЬКИЙ ЯК КУЛЬТУРОЛОГ І ФІЛОСОФ
НАЦІОНАЛЬНОЇ КУЛЬТУРИ…………………………………………………20
3.1. Принципи, покладені Д.Чижевським в основу культурологічних
досліджень………………………………………………………………………..20
3.2. Дослідження у сфері вивчення етнонаціональних характеристик
філософського знання…………………………………………………………...22
3.3. Внесок Дмитра Чижевського в українську культурологію……...23
3.4. Аналіз барокового стилю Д.Чижевським………………………...27
ВИСНОВКИ……………………………………………………………………...30
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ……………………………………….35
 ВСТУП
Історія української філософії та культурології є відносно молодими
галузями історико-філософського знання. Роботи вітчизняних дослідників
останніх десятиріч відтворюють основні етапи тривалої, складної і
драматичної історії становлення української філософської думки як
невід'ємного складника духовної культури нашого народу.
Дещо перефразовуючи Сергія Дацюка, можна сказати, що "ситуація
така – вже майже 20 років Україна має незалежність, яка не підкріплена
жодним духовним досягненням в філософії, тобто глибинним та
універсальним філософським досягненням, яке має глобальне та вічне
значення. Питання стоїть так – або ми пред'явимо духовне філософське
досягнення, або ми зникнемо як культура" [25].
Актуальність теми дослідження зумовлюється потребою звернення
до спадщини тих визначних українських мислителів імена яких, добре відомі
світовій науковій громадськості, але впродовж багатьох років замовчувались
на батьківщині. До таких мислителів відноситься і Дмитро Іванович
Чижевський – видатний славіст, україніст, історик філософії і філософ
культури. Його праці, стали відомі в Україні лише в останні десятиліття, і
без  них неможливо сьогодні уявити вітчизняну філософську науку,
культурологію та літературознавство. Як справедливо зазначає Іван
Андрусяк "не так багато в нас філософів і літературознавців зі світовим ім’ям
і світовою ж таки широтою наукового мислення…, і донедавна зовсім
незначна кількість професійних філософів в Україні були знайомі з працями
Дмитра Чижевського" [24]. Зокрема чотиритомник праць Д.Чижевського –
одного з найбільших філософів-структуралістів ХХ століття, нарешті
вийшов друком у Києві тільки в 2005 році. Видання підготовлено до друку
зусиллями співробітників відділу історії філософії України Інституту
філософії ім. Г.Сковороди НАН України під керівництвом Василя Лісового,
за фінансової підтримки Наукового Товариства ім. Шевченка в Америці з
фонду Наталії Данильченко та Української Вільної Академії Наук (США)
[10].

2
 Тому дана робота є посильною спробою відкрити для себе і дослідити
життєвий шлях та наукову діяльність видатного філософа і мислителя
Дмитра Івановича Чижевського.
Науковий доробок Д.Чижевського досить вагомий і багатогранний. Як
славіст він вперше всебічно дослідив унікальне явище українського
літературного бароко, зробив оригінальний аналіз творчості Яна Амоса
Коменського. Як історик філософії – здійснив глибоке дослідження впливу
Гегеля і, загалом, німецької філософської традиції на слов’янський
культурний світ. Він започаткував філософське українознавство,
розглянувши історію філософської думки в Україні як окремий, самобутній
напрям розвитку світового історико-філософського процесу, обґрунтував її
методологічні засади і періодизацію. Йому належить також фундаментальне
дослідження про мислителя, з іменем якого пов'язують один з найвищих
злетів філософської думки східнослов’янських народів – Григорія
Сковороду, а також численні праці з історії російської, чеської та словацької
філософії та культури.
Історія філософії як наука найтіснішим чином пов’язана з сферою, де
відтворюється розвиток духовності народу, здобувають теоретичне
обґрунтування базові національні цінності. З цього погляду наукова
спадщина Д.Чижевського актуальна ще й тому, що він, як історик філософії,
одним із перших звернувся до проблеми національної специфіки
філософської думки східних і західних слов'ян. Він запропонував ідею
багатоваріантності шляхів культурно-історичного розвитку. Надаючи великої
ваги "впливам" більш розвиненої західної філософської традиції, вчений
водночас застерігав проти абсолютизації цієї традиції як єдино можливого
універсального еталону.
Вивчення історико-філософського доробку Д.Чижевського є
важливою передумовою інтеграції вітчизняної історико-філософської науки в
загальноєвропейський і світовий науковий простір, подолання хибних
уявлень про провінційність та ізольованість вітчизняної філософської

3
традиції; є вагомим чинником відновлення нашої духовної пам’яті,
поглиблення нашої філософської культури.
Характеристика досліджень по даній темі.
До середини 90-х років філософська спадщина Д.Чижевського була
предметом аналізу і оцінок лише в роботах зарубіжних дослідників –
передусім німецьких (М.Фасмер) та представників української (О.Пріцак,
П.Феденко) [22] і російської (В.Зеньковський,) [4] діаспори. У вітчизняній
історико-філософській та філологічній літературі вченого згадували лише як
"націоналіста", "ідеаліста" і т.п. [19]. Впродовж останніх років, завдяки появі
ряду публікацій вітчизняних дослідників створено передумови для
неупередженого об'єктивного аналізу наукового доробку Д.Чижевського.
Важливу роль в цьому відношенні відіграли публікації В.Лісового, [5,6,7]
В.Горського,[1] Т.Закидальського,[2,3] завдяки яким ім’я вченого було
фактично повернено з небуття, здійснено аналіз його світогляду та наукової
спадщини.
Водночас внесок Д.Чижевського в українську та зарубіжну філософію
та духовну культуру потребує дальшого, більш конкретного вивчення. Це
стосується насамперед його праць в галузі історії вітчизняної та зарубіжної
філософії, які складають значну частину його наукової спадщини. Цим
питанням зокрема присвячені дисертаційні дослідження Ірини Валявко
"Дмитро Чижевський як дослідник української філософської думки", 1997 р.,
Андрія Погорілого "Дмитро Чижевський як історик філософії", 1999 р. [23].
Об’єктом дослідження є праці Д.Чижевського в галузі історії
філософії і культури України та слов’янських народів.
Предметом дослідження є історико-філософська та культурологічна
концепції Д.Чижевського як складові його філософської та літературознавчої
спадщини.
Мета дослідження – здійснити аналіз історико-філософських праць
Д.Чижевського з точки зору їх проблематики, змісту та актуальності в
сучасному контексті.
Для реалізації цієї мети слід розв’язати наступні завдання:

4
 - розглянути життєвий шлях та наукові контакти вченого, як
передумову формування його світогляду;
- проаналізувати світоглядні та методологічні засади, на яких
ґрунтуються історико-філософські дослідження Д.Чижевського;
- дослідити внесок вченого в історію філософії, філософію культури,
його новаторський підхід до проблем історії української філософії і
культури.
Теоретико-методологічною основою дослідження є принципи
об’єктивності, історизму та системності а також класична традиція наукових
досліджень історико-філософського та філософсько-культурологічного
характеру зарубіжних та українських філософів.
Наукова новизна дослідження полягає в тому, що прослідковано
етапи формування філософських поглядів Дмитра Чижевського, здійснено
аналіз досліджень Д.Чижевським історії української філософської думки як
невід’ємного складника європейської філософської і культурної традиції.
Представлено, що у спадщині Д.Чижевського філософські ідеї
досліджуються у культурному контексті, а явища культури осмислюються в
контексті філософських ідей, що дало змогу обґрунтувати самобутність
слов'янських філософських традицій. Доведено також, що вчений 
обґрунтував оригінальний методологічний підхід в історико-філософських
дослідженнях, в основу якого покладено вивчення взаємозв’язку між
культурою, світоглядними ідеями та власне філософією. Важливим
методологічним знаряддям аналізу філософії слов’янських народів стало
обґрунтоване дослідником поняття "культурно-історичних епох". В роботі
доведено, що Д.Чижевський вперше виокремлено визначив історію
української філософії як галузь історико-філософських досліджень,
впровадивши метод аналізу філософії на основі концепцій "філософія серця"
та "людина бароко".
Теоретична значимість – результати дослідження допомагатимуть
більш глибокому розумінню суті історико-філософського процесу, специфіки
національних філософських традицій.

5
 Практична значимість роботи полягає у тому, що висновки
дослідження можуть бути використані для популяризації серед слухачів
Малої академії наук філософського доробку українського мислителя Дмитра
Чижевського, що сприятиме усвідомленню національної культурної
самобутності, а також при вивченні курсу «Людина і світ», «Людина і
суспільство», на уроках української літератури чи історії України.
Структура роботи обумовлена логiкою дослiдження, яка випливає з
поставленої мети й основних завдань та складається зі вступу, трьох розділів,
висновків і списку використаних джерел.

6
РОЗДІЛ І. ЖИТТЄВИЙ ШЛЯХ ТА НАУКОВА ДІЯЛЬНІСТЬ ДМИТРА
ІВАНОВИЧА ЧИЖЕВСЬКОГО
1. 1. Навчання у Петербурзькому та Київському університетах. Початок
формування світогляду і філософських поглядів майбутнього вченого
Життєвий шлях мислителя дає можливість зрозуміти як формувалися
його світогляд, особливості і характер філософських поглядів.
Дмитро Чижевський народився 23 березня 1894 р. в
південноукраїнському містечку Олександрії (Кіровоградська область), у
колишньому запорізькому зимівнику Усівці. Його родина належала до
нового українського дрібномаєтного панства з козаків.
Дмитро Чижевський любив казати, що від батька він успадкував
інтерес до науки й політики, а від матері – захоплення літературою,
живописом, музикою. Освіту незвичайно здібний хлопчик здобував
переважно вдома, хоча й ходив до місцевої початкової школи, а з 1904 по
1911 рік – до Олександрійської класичної гімназії, де викладалися грецька й
латинська мови. Дмитро згадував, що підґрунтям для його інтересів стала
батьківська бібліотека, багата на філософську, наукову та художню
літературу.
Навесні 1911 року Дмитро Чижевський з відзнакою склав іспити на
атестат зрілості. Восени того ж року він вступив до Петербурзького
університету, де впродовж наступних двох років (1911-1913) вивчав
математику, астрономію та філософію. Найбільше приваблювали молодого
студента лекції з метафізики, що їх він слухав у професора філософії Миколи
Онуфрійовича Лосського (1870-1965). Чижевський вирішив, що його
дослідницьким інтересом має бути філософія, в поєднанні з літературою.
Відтак, полишивши Петербург, Чижевський приїхав до Києва, де продовжив
навчання в університеті – тоді одному із кращих в імперії.
У Києві на Дмитра мали великий вплив двоє вчителів філософії. Це,
по-перше, Василь Васильович Зіньківський (Зенковський, 1881-1962),
молодий доцент, що став Чижевському другом на все життя. Зіньківський
прилучив Дмитра Чижевського до творчості Памфіла Юркевича (1827-1874),

7
а також Григорія Сковороди (1722-1794), Миколи Гоголя (1809-1852) і
Тараса Шевченка (1814-1861). Другим філософом, який впливав на Дмитра,
був Олексій Микитович Гіляров (1856-1938), дослідник Платона й Фехнера,
котрий розробив власну софіологічну (софійну) систему синехології
(натурфілософії), або вчення про простір, час і матерію як єдину сутність. В
Києві Дмитро Чижевський познайомився також з працями відомого
психолога і логіка Георгія Івановича Челпанова (1862-1936), який свого часу,
до 1907 року, викладав у Київському університеті, і під його впливом зберіг
інтерес до логіки впродовж усього життя. Університетські екзамени Дмитро
Чижевський склав у Києві 1918 року. Його магістерська дисертація була на
тему філософської еволюції Шіллера.
Студентом Дмитро Чижевський брав активну участь у революційному
русі, був членом російської соціал-демократичної партії (меншовиків). У
1916 році потрапив до числа політв'язнів. Покарання відбував до Березневої
революції 1917 р., потому впродовж року редагував меншовицьку газету. В
1919 році одружився з товаришкою по партії, майбутнім лікарем, киянкою
Лідією Ізраелівною Маршак. Політична причетність Дмитра Чижевського до
російської, а з 1921 р. також до німецької соціал-демократії тривала до 1924
р. В 1926 р. Чижевський полишає свої політичні переконання й вступає до
Німецького християнського екуменічного руху.
Під час окупації Києва денікінською "Добровольческой армией" (з
серпня 1919 по січень 1920 року) Дмитро Чижевський працює у культурно-
просвітницькому відділі "Совпрофа" (Рада професійних спілок) та у
Робітничому технікумі викладачем. Крім того, викладачі приватного
жіночого інституту у 1920 році обрали його доцентом загального
мовознавства. А знаходячись у вирі політичних подій, Чижевський постійно
відвідує різноманітні збори, мітинги, на яких нерідко проголошує промови.
Отже, саме в період навчання у Петербурзькому та Київському
університетах Дмитро Чижевський вирішив пов’язати своє майбутнє із
філософією та літературою. На цьому етапі значною мірою відбулося і
формування сфери наукових зацікавлень дослідника. Знайомство із

8
авторитетними викладачами філософії сприяло розширенню світогляду
Чижевського, формуванню інтересу до творчого доробку таких особистостей
в історії української філософії як Памфіл Юркевич, Григорій Сковорода,
Микола Гоголь, Тарас Шевченко. Окрім того, саме в Києві Дмитро
Чижевський познайомився з працями відомого психолога і логіка Георгія
Івановича Челпанова, і під його впливом зберіг інтерес до логіки впродовж
усього життя.
Водночас Дмитро Чижевський у цей період бере активну участь у
суспільно-політичному житті, що свідчить про те, що він був різносторонньо
розвиненою та активною особистістю.
1. 2. Наукова діяльність Д. Чижевського в еміграції
Після подвійного арешту в 1920 та 1921 роках Дмитро Чижевський
був направлений до табору для інтернованих. Утік він чудом, і нелегально
перетнувши польсько-радянський кордон, 13 травня 1921 р. прибув до
німецького міста Гейдельберга.
В Гейдельберзі Чижевський відвідував лекції філософа, психолога,
засновника екзистенціалізму Карла Ясперса (1883-1969). Але Чижевський
прагнув потрапити у Фрайбург, де викладав засновник феноменології
Едмунд Гуссерль (1859-1938), чия філософія захопила Дмитра ще в часи
київського студентства. У Фрайбурзі Чижевський зміг навчатися не лише в
Гуссерля, а й у Мартіна Гайдеггера (1889-1976), засновника філософії "сенсу
буття".
На початку 20-х pp. українські політичні емігранти, що осіли в Празі,
заснували, при фінансовій підтримці чехословацького уряду, кілька
приватних вищих навчальних закладів, поміж них Український вільний
університет (1920) та Високий Педагогічний інститут ім. Михайла
Драгоманова (1923). Інститут потребував фахівця з філософії і в 1924 р.
запросив Дмитра Чижевського до викладацького складу. Розпочав
Чижевський рядовим викладачем, невдовзі ставши доцентом (1925 р.) та
професором (1926 p.). В Українському вільному університеті в 1929 році

9
Чижевський захистив кандидатську дисертацію "Гегель і французька
революція" [8].
Працюючи в Празі, Дмитро Чижевський підтримував зв’язки з
німецькими науковими установами. Через погіршання фінансового
становища наукових закладів еміграції Чижевський в 1932 році прийняв
запрошення вченої ради Галльського університету на посаду викладача
російської мови. Через рік до влади прийшов Гітлер. Чижевський був не
тільки чужинцем, а ще й одруженим з єврейкою, тому до кінця Другої
світової війни він залишався позаштатним викладачем, якого мали право
звільнити без попередження, а від серпня 1941 по 1945 рік йому було
заборонено виїзд із міста Галле без спеціального дозволу гестапо.
Чижевський приватно організував у себе два гуртки — філософський і
славістичний, які користувалися великою популярністю. В 1934 р.
Український науковий інститут при Варшавському університеті видрукував
монографію Чижевського "Філософія Г.С.Сковороди" [15]. Через два роки
завдяки цій праці Чижевського обрано членом на той час найпрестижнішої
української наукової організації – Наукового товариства ім. Шевченка у
Львові [3].
У листопаді 1945 р. Чижевський дістав призначення на посаду
викладача слов'янської філології й керівника новоствореного славістичного
семінару при Марбурзькому університеті, а в 1949 р. Чижевський, на
прохання Гарвардського університету, погодився прочитати там курс на
факультеті славістики. Він затримався в Гарварді до 1956 р. – викладав
славістичні (в тому числі українознавчі) дисципліни, спілкувався з колегами
як давніми – Романом Якобсоном, протоієреєм Георгієм Флоровським (1893-
1979), Олександром Гершенкроном, – так і новими – Віктором Вейнтраубом,
Юрієм Шевельовим [5].
В 1956 р. він повертається до Німеччини – очолити славістичну
кафедру в Гейдельберзькому університеті, своїй першій німецькій alma mater.
У 1962-му р. його обрано дійсним членом Гейдельберзької Академії наук, а
незабаром і Хорватської Академії наук у Загребі. Після відставки в 1964 pоці

10
Чижевський працював в Кельнському і Гейдельберзькому університетах, та
за угодою з Мюнхенським видавництвом Вільгельма Фінка – науковим
редактором.
Помер Чижевський 18 квітня 1977 року в Гейдельберзі де і був
похований.
Отже, починаючи із 1921 року, решту життя Дмитро Чижевський
провів в еміграції (див. – додаток 1). Проте, він не припинив наукової
діяльності – саме на цей період припадають найбільш ґрунтовні та
фундаментальні дослідження вченого. У Німеччині Чижевський спілкувався
з філософами, чиєю творчістю захопився ще під час навчання в Київському
університеті, зокрема – Едмундом Гуссерлем. Водночас дослідник виявився
затребуваним як викладач. Причому не тільки в Українському вільному
університеті та Високому Педагогічному інституті ім. Михайла Драгоманова,
заснованих на початку 20-х pp. українськими політичними емігрантами, що
осіли в Празі, а й у німецьких вищих навчальних закладах та Гарвардському
університеті (США).
Працював Чижевський за строго наміченим планом дотримуючись
суворої дисципліни, але погляди його завжди відзначалися широтою
інтересів та носили енциклопедичний характер. Для вивчення надбань
європейської та світової цивілізації дослідник мусив спиратися на знання про
матеріальний світ (з астрономії та інших природничих наук), про теоретичні
концепції (з філософії й теології) та інструментарій мислення (з логіки й
мови).
Ми ж більш докладно зупинимося лише на його історико-
філософських та культурологічних поглядах та ідеях.

11
 РОЗДІЛ ІІ. ДОСЛІДЖЕННЯ ДМИТРА ЧИЖЕВСЬКОГО У СФЕРІ
ІСТОРІЇ ФІЛОСОФІЇ
2. 1. Формування поглядів Д. Чижевського як історика філософії
Навчаючись в петербурзькому та київському університетах,
Чижевський в звернувся до філософії, особливо уважно – до грецької та до
німецького трансцендентального ідеалізму, хоча розробляти свою власну
філософську систему Чижевський не вважав за потрібне [12]. Філософські
концепції розглядалися ним лише як можливість зрозуміти та наблизитися до
справжньої духовної історії Східної Європи.
Становлення філософських поглядів Дмитра Чижевського відбувалось
під впливом ідей класичної онтології, феноменології Едмонда Гуссерля, та
"фундаментальної онтології" Мартіна Гайдеггера (у яких безпосередньо
навчався і з якими на протязі значного періоду часу, спілкувався український
вчений), а також ідей неогегельянства, неокантіанства та етнопсихології.
Методологія, якою користувався Дмитро Чижевський як дослідник,
ґрунтувалася на поєднанні ідей діалектики і феноменології, а також
конкретних методів культурного-історичного та історико-літературного
аналізу. Одним із джерел, під впливом яких формувався світогляд вченого,
виступають також своєрідно витлумачені ідеї  містицизму як способу
мислення, який прагне охопити буття в реальному і трансцендентному
вимірах.
Історія філософії була одним з головних наукових інтересів Дмитра
Чижевського. Його роботи охоплюють широке коло проблем цієї науки:
античну філософію доплатонівської доби, німецьку містичну філософію доби
середньовіччя, філософію Георга Гегеля та романтиків. Найбільш вагомим
став внесок Д.Чижевського у вивчення філософської думки слов'янських
народів – української, російської, словацької, чеської. Він першим
обґрунтував загальну концептуальну схему історії української філософії.
Принциповою методологічною засадою досліджень Д.Чижевського в
галузі історії філософії виступає теза про приналежність слов’янських
культур до антично-європейської культурної традиції. Цю тезу він

12
конкретизує у понятті "національної філософії" [11] як специфічної,
зумовленої національно-культурним контекстом форми осмислення "вічних"
філософських питань. Відповідно до цього він досліджує впливи західної
філософії у слов’янському культурному світі, а також (як це мало місце у
випадку Коменського) впливи слов’янських мислителів на західну філософію
та культуру.
Таким чином, ми можемо зробити висновок, що формування поглядів
Д.Чижевського як історика філософії відбувалося під впливом вчень
найвидатніших філософів того часу. Причому Д.І.Чижевський мав змогу
безпосередньо спілкуватися з багатьма із них, зокрема – із Едмондом
Гуссерлем, та Мартіном Гайдеггером. Історія філософії була одним з
головних наукових інтересів Дмитра Чижевського. Методологія, якою
користувався Дмитро Чижевський як дослідник, ґрунтувалася на поєднанні
ідей діалектики і феноменології, а також конкретних методів культурно-
історичного та історико-літературного аналізу. Принциповою
методологічною засадою досліджень Д.Чижевського в галузі історії філософії
виступає теза про приналежність слов’янських культур до антично-
європейської культурної традиції, що дало можливість вченому провести
системний аналіз історії філософії України та інших слов’янських країн.
2.2. Обґрунтування Дмитром Чижевським загальної
концептуальної схеми історії української філософської думки як окремої
гілки європейської філософської традиції
Ґрунтуючись на ідеї європейської приналежності української культури
та ідеї національної філософії дослідник поставив проблему становлення і
розвитку національної філософської традиції в Україні. Він фактично був
першим, хто виокремив цю традицію із загальноросійського контексту.
Дмитро Чижевський, аналізуючи погляди відомих дослідників історії
російської філософії ХІХ – початку ХХст.: О. Введенського, Г. Шпета, О.
Лосєва, робить висновок, що спільною рисою в них було фактичне
ігнорування української філософської думки як такої. Не вступаючи з цими
авторами у пряму полеміку вчений відкинув цей поширений стереотип. Він

13
був практично першим, хто показав існування елементів філософського
знання в культурі "старої України" – культурі доби Київської Русі,
феодальної роздробленості та Козацької держави, поставив питання про
зв'язок між цими елементами та народним світоглядом як одною із підвалин
національної філософії. У свою чергу народний світогляд тісно пов'язаний з
народним характером. Ознаками українського народного характеру вчений
вважав емоціоналізм, сентименталізм, чутливість та ліризм, а також
прагнення внутрішньої гармонії та відразу до крайнощів [11].
Могутнім поштовхом для пробудження у старій Україні
"філософічних інтересів", як показав Дмитро Чижевський, було прийняття
християнства. Проникнення і розповсюдження в Україні збірників
християнської релігійно-повчальної літератури створило сприятливі
передумови для знайомства з ідеями античних філософів. Загалом же усю
добу від Київської Русі до ХVІІ ст. дослідник називає епохою "філософічного
навчання" [16]. Особливо інтенсивним стає воно починаючи з ХVІ ст., коли в
Україні постають перші власні наукові осередки – теологічні школи
Острозька і Київська. В академічних курсах викладачів Києво-Могилянської
академії була обґрунтована своєрідна система філософського знання, у якій
елементи середньовічної схоластики трансформувалися у новий різновид
"барокової схоластики" – філософії нового духовного стилю. Вчений
розглядав діяльність Академії насамперед в контексті гуманістичних і
реформаційних впливів і вважав неприпустимим вживати тут виразу
"схоластика" у негативному значенні.
Свого найвищого розвитку бароковий стиль філософського мислення
досягає у творчості Григорія Сковороди – фундатора як української так і
російської філософії у власному значенні цього слова, і, зокрема, самобутньої
концепції "філософії серця" [15]. Внесок Д.Чижевського у вивченні філософії
Григорія Сковороди є досить вагомим і значним. Він присвятив цьому
мислителю окреме монографічне дослідження, що дало змогу піднести
вітчизняне "сковородознавство" на якісно новий рівень. Шляхом ретельного
текстологічного аналізу автор "Філософії Григорія Сковороди" виявив

14
глибинну спорідненість світобачення Григорія Сковороди з ідеями
християнського містицизму в його німецькому варіанті. Встановлення факту
впливів німецької християнської містики дало змогу витлумачити ряд
"темних" місць у текстах українського філософа, зокрема пояснити його
символічну систему [8].
Григорій Сковорода (1722-1794) до XIX ст. був єдиною видатною
постаттю в східнослов'янській філософії, що надав своїй філософській
системі вигляду художньої літератури. Твори Сковороди, написані в
бароковому стилі, просякнуті ідеями німецького містицизму й пієтизму. З
тих же ідей переважно живилася й німецька ідеалістична філософія.
Німецький протестантський містицизм став першою формою
містицизму, відомою українцям і росіянам. Чижевський виявив, що
Сковорода був знайомий з творчістю німецьких поетів-містиків XVI – XVІІ
ст. – Валентина Вайгеля (1533-1588), Йогана Арндта (1555-1621), Якоба
Бьоме (1575-1624), Ангеліуса Сілезіуса (1624-1677), а також німецьких
пієтистів XVII – XVIII ст., зокрема Готфріда Арнольда (1666-1714) та
Фрідріха Етінгера (1702-1782). Привабливість німецького містицизму для
православного східноєвропейця можна пояснити двома чинниками. По-
перше, за своїм характером він був, хоча й поверхнево, але протестантським,
а не католицьким. По-друге, і це важить далеко більше, він зберіг
досекулярну (досвітську) природу своїх джерел: з одного боку, німецького
середньовічного католицького містицизму, в поглядах Майстера Екхарта
(між 1260-1328), а з іншого боку – неоплатонізму.
Таким чином німецький містицизм прийшов у Московську державу
через українську літературу – через Сковороду [15]. Натомість пієтизм
прокладав собі паралельні, незалежні шляхи в Україну і в Московію
одночасно. Мандрівки пієтистів до Москви почалися в середині XVII ст., і їм
таки вдалося навести перші духовні контакти між Московією й Заходом.
Пієтистський просвітитель Август Герман Франке (1663-1727) зробив свою
школу в Галле центром пієтистського впливу на слов'янські країни.

15
 Працюючи в Галле, Чижевський в 1935 році натрапив на утрачений
рукопис головного твору чеського реформатора освіти, теолога й поета Яна
Амоса Коменського (Коменіуса, 1592-1670), – "Панагія", в якому
обґрунтовується безперечний пріоритет всеохопного, різнобічного знання.
Таким чином первісний задум Чижевського – досліджувати українську та
російську філософію й духовну історію – розширився, включивши в себе
історію філософії інших слов'янських народів, зокрема чехів, словаків і
хорватів [17].
У ХІХ ст. у розвитку філософської думки в Україні, як доводить
Дмитро Чижевський, настає якісно новий період. Значного впливу набувають
в цей час ідеї німецької класичної філософії, зокрема І.Канта, Й.Фіхте,
Г.Гегеля, Ф.Шелінга та романтиків. Романтичний світогляд, підкреслює
дослідник, мав в Україні, як і в інших слов’ян, неймовірно могутній і
широкий вплив. Внаслідок цього в Україні, на відміну від Росії не набув
широкого поширення просвітницький радикалізм та позитивізм. Натомість
тут набуває подальшого розвитку релігійно та романтично зафарбована
"філософія серця", впливи якої відчутні в творчості Миколи Гоголя і
Пантелеймона Куліша, тоді як систематичне обґрунтування – в роботах
Памфіла Юркевича [12].
На думку Чижевського, інтелектуальний портрет України, та й цілої
Російської імперії, склався під впливом двох визначальних чинників
німецького походження: німецької трансцендентальної (ідеалістичної)
філософії XVIII – початку XIX ст. та німецького містицизму і пієтизму XVI –
XVIII ст. Французький раціоналізм та Просвітництво, відіграли тут роль
другорядну. Відповідно в 1921 p., коли Чижевський мав змогу оселитися в
Парижі (Франція була на той час Меккою для емігрантів з Російської імперії,
до того ж тут мешкала його теща), він надав перевагу Німеччині – осередку
інтелектуальних витоків своєї батьківщини.
Ці витоки – німецька ідеалістична філософія й німецький романтизм –
знайшли уособлення в постатях своїх представників, котрі у XIX – XX ст.
мали значний вплив на теоретичну свідомість Російської імперії. Йдеться про

16
поета, драматурга й мислителя Фрідріха фон Шіллера (1759-1805) та
засновника феноменології духу Георга Вільгельма Фрідріха Гегеля (1770-
1831). До творчості Гегеля і, трохи меншою мірою, Шіллера Чижевський
звертався впродовж цілого свого наукового шляху. Як уже зазначалося,
філософія Шіллера була темою його першої, магістерської дисертації, а
Гегеля – темою двох академічних дисертацій, кандидатської й докторської.
Остання, вийшовши в світ виправленим і доповненим виданням під
заголовком "Гегель у Росії", стала головною працею в науковій біографії
Чижевського [10].
Наприкінці ХІХ ст. українська філософська думка, як показує Дмитро
Чижевський, щодалі більше піддається "віянням часу" [12] – в ній
посилюються впливи позитивізму, також стають більш відчутними
прагнення пов’язати філософські пошуки з ідеологічними, політичними
інтересами. Важливе значення для вивчення особливостей розвитку
української філософської думки ХХ ст. мав аналіз дослідником філософської
спадщини Вацлава (В’ячеслава) Липинського. Д.Чижевський довів, що
політичні ідеї цього мислителя ґрунтуються на певних філософських засадах.
В.Липинський створив оригінальну концепцію філософії української історії,
ключовими категоріями якої є поняття "традиції", "аристократії" і "нації".
Визначаючи націю як єдність яка зумовлена спільністю "території", "землі"
він був більш радикальним і послідовним ніж російські євразійці. Динамічні
моменти філософії історії В.Липинського пов'язані з категоріями "ідеї",
"слова", "моралі", "долі". На противагу песимістичним настроям, властивим
тогочасовій західній філософії історії, концепція В.Липинського є
оптимістичною, і в цьому, як доводить Д.Чижевський, її значення для
українського духовного відродження ХХ ст. [11].
Вчений при розглядi української фiлософської думки: вiднесення
української культури до середземно-європейської традицiї; розумiння
iсторико-фiлософського процесу в Українi з погляду характеристики
найвизначнiших iсторичних епох (князiвська доба, епоха Бароко та
романтичні часи), видатних мисленникiв (Г.Сковорода, П.Юркевич,

17
Т.Шевченко, П.Кулiш, М.Гоголь) та народного свiторозумiння; поєднання
компаративного пiдходу з видiленням глибинних архетипiв української
духовностi (додаток 2) [23].
Підводячи підсумок, слід зазначити, що здійснений дослідником
систематичний огляд історії філософської думки в Україні був практично
першою спробою такого роду. Як і всяка перша спроба, він не охоплював 
всього того матеріалу, який стосується цієї проблематики, але накреслював
його "загальні контури". Дискусійним було і продовжує залишатися одне з
ключових понять, на якому власне ґрунтується цей огляд – поняття
"національної філософії". Водночас безсумнівна цінність досліджень
Д.Чижевського в галузі історії української філософської думки полягає,
насамперед, у самій постановці проблеми її існування як окремої гілки
європейської філософської традиції і обґрунтування її загальної
концептуальної схеми.
2. 3. Дослідження творчості Миколи Гоголя
Важливим внеском Дмитра Чижевського в історію української
філософії було його дослідження ідейно-світоглядних засад творчості
Миколи Гоголя. Вчений вказав на суттєві особливості світогляду
письменника, які лишилися непоміченими дослідниками його творчості,
котрі давали їй діаметрально протилежні оцінки ("реаліст", "символіст",
"реакціонер", "радикал" і та ін.). Плюралізм цих ідеологічних оцінок
неможливо пояснити без врахування постійного прагнення Миколи Гоголя
до самостилізації, за якою криються серйозні ідеологічні мотиви. Основою
гоголівської самостилізації, яка увійшла у саму глибину його особистості,
було відчуття себе як "чужинця для всіх", "вічного подорожнього", людини
"прихованого життя". У цьому контексті письменник виступає
послідовником максими "втечі від світу" Григорія Сковороди. В його
творчості ця максима набуває дальшого розвитку як протиставлення двох
планів буття – зовнішнього, де за позірною величчю криється марнота, і
глибинного, де за позірною непоказністю криється глибина. Ця опозиція
конкретизується Гоголем у протиставленні динамічного і, водночас,

18
поверхового Парижу занедбаному, проте величному Римові, офіційного і
динамічного Петербургу – дрімотній та ідилічній Москві, Великоросії –
хуторянському українському життю. У російському літературному
середовищі М.Гоголь був людиною не лише з іншого культурного простору,
а й з іншого культурного часу – "олександрівської епохи" [20]. У такого роду
"відсталості" письменника від свого часу криється причина його ідеологічних
прозрінь, передбачення ним деяких ідей Ф.Достоєвського та естетики
символізму.
Д.Чижевський, проаналізувавши роль релігійних мотивів у творчості
М.Гоголя, показав, зокрема, що глибока релігійність властива була
письменнику впродовж усього його життя, а не лише в його останній період.
М.Гоголь зазнав серйозного впливу християнської містичної літератури в її
католицькому та протестантському варіантах (Т.Кемпійський, Г.Юнг-
Шиллінг та ін.). Ці впливи особливо відчутні у відомій роботі "Вибрані місця
із листування з друзями", яка викликала таке обурення з боку В.Бєлінського.
Дослідник показує, що критики М.Гоголя не звернули уваги на основне – те,
що письменник прагнув зблизити проблеми релігійні та економічні,
обґрунтовуючи, як це робили свого часу ідеологи Реформації, релігійну
"етику праці". На жаль, сучасна М.Гоголю російська інтелігенція, так само як
і офіційна церква, лишалися глибоко байдужими до цих питань.
Таким чином саме філософії Миколи Гоголя присвячені чи не
найґрунтовніші монографії Д.Чижевського з історії української філософії. В
них автор довів непересічність і, навіть, пророчість ідей цього мислителя. У
контексті вибраному Чижевським, Гоголь виступає послідовником максими
"втечі від світу" Григорія Сковороди. В його творчості ця максима набуває
дальшого розвитку як протиставлення двох планів буття – зовнішнього, де за
позірною величчю криється марнота, і глибинного, де за позірною
непоказністю криється глибина. Дослідник показує, що М.Гоголь прагнув
зблизити проблеми релігійні та економічні, обґрунтовуючи, як це робили
свого часу ідеологи Реформації, релігійну "етику праці".

19
 РОЗДІЛ ІІІ. ДМИТРО ЧИЖЕВСЬКИЙ ЯК КУЛЬТУРОЛОГ І
ФІЛОСОФ НАЦІОНАЛЬНОЇ КУЛЬТУРИ
3.1. Принципи, покладені Д.Чижевським в основу
культурологічних досліджень
Дмитро Чижевський зробив значний внесок у вивчення не лише
філософії, а й літератури, історії, естетики, його дослідження присвячені
культурі не тільки українського народу, а й російського, польського,
словацького, чеського, німецького.
Ми зупинимося на його баченні особливостей філософії певної
національності і крізь цю призму бачення національної ідеї, а також його
улюбленій культурологічній проблематиці – дослідженні слов’янського
бароко.
Будучи майстром філософського та літературознавчого
"мікроаналізу", який ґрунтується виключно на конкретних фактах, Дмитро
Чижевський розглядав ці факти у широкому ідейному та історико-
культурному контексті. Він не прагнув до створення всезагальної завершеної
філософської системи, водночас, одною з ключових проблем його
досліджень було питання про співвідношення між універсальним,
всезагальним і конкретно-індивідуальним, унікальним в культурі. Вчений
намагався при цьому уникнути крайнощів, поєднавши властивий гегелівській
філософії універсалістський підхід з "індивідуалізуючою" методологією
неокантіанства та ідеями етнопсихології про самобутність національних
культур і світоглядів. Факт культурно-світоглядного плюралізму він
розглядає не як відхилення, а як норму культурного розвитку, і його праця
протягом багатьох років зумовлена була переконанням, що культурні зв'язки
народів є вагомішими за політичні – писав вчений [11].
Важливе методологічне значення при цьому відіграє поняття
"культурно-історичної епохи" [13] як певного ідеального типу, зміст якого
віддзеркалює характерні ознаки духовного стилю епохи як унікальної
цілісності. В історії духовної культури вчений виділяв епохи романської
культури, готичної культури, ренесансу, бароко, просвітництва, класицизму,

20
романтики, реалізму та неоромантики. Він переніс культурно-стильовий
метод аналізу у площину історико-філософських досліджень, що дало змогу
вибудувати ідеальні типи – "філософія доби бароко" (який вчений використав
як методологічне знаряддя при дослідженні філософської спадщини
Я.А.Коменського та Г.Сковороди), "філософія доби Просвітництва",
"філософія доби романтизму" та ін. Цим самим вчений накреслив
перспективу сучасних досліджень в історії філософії.
Через вивчення джерел німецького ідеалізму, аналіз творчості
Сковороди та відкриття праці Яна Амоса Коменського, Дмитро Чижевський
зайнявся літературним бароко [14], змістивши в своїй роботі акценти з
філософського аналізу на літературознавчий. Це зміщення поклало початок
його порівняльній концепції слов'янської літератури. Література стала для
нього окремою ділянкою духовної історії і культури.
Літературний твір розглядався ним перш за все як цілісний
культурологічний твір мистецтва, а літературні стилі приводилися у
відповідність із загальнохудожніми. Як історик літератури Чижевський
зосередив свою увагу на стилістичному аналізові характерних творів і
письменників, звідки й походить його нормативний підхід до літератури [17].
Така концептуалізація, на думку Чижевського пояснювала єдність не тільки
слов'янської літературної історії, а й літературного розвитку цілої Європи.
Крім того, Чижевський вважав, що історик літератури повинен простежити,
які філософські течії впливали на літературну творчість та відбивалися в ній,
і проаналізувати формальний аспект твору, тобто лексикологічний, з тим,
щоб дослідити художню мову й формальні прийоми. Чижевський вважав, що
з самих початків вивчення слов'янської філософії та літератури йшло разом з
вивченням історії релігії, особливо духовних течій православ'я і взаємин
східного та західного християнства.
Таким чином, не прагнучи до створення всезагальної завершеної
філософської системи, Д.Чижевський водночас, одною з ключових проблем
своїх досліджень вважав питання про співвідношення між універсальним,
всезагальним і конкретно-індивідуальним, унікальним в культурі. Факт

21
культурно-світоглядного плюралізму він розглядав не як відхилення, а як
норму культурного розвитку, культурні зв'язки народів дослідник розглядав
як вагоміші за політичні. Важливе методологічне значення при цьому
відіграє поняття "культурно-історичної епохи" [13] як певного ідеального
типу, зміст якого віддзеркалює характерні ознаки духовного стилю епохи як
унікальної цілісності. Цим самим вчений накреслив перспективу сучасних
досліджень в історії філософії.
3.2. Дослідження у сфері вивчення етнонаціональних
характеристик філософського знання
Багато й плідно Чижевський працював також у сфері вивчення
етнонаціональних характеристик філософського знання. Прийшовши до
висновку про те, що саме філософія є репрезентатором національної
культури, національного світогляду, Д. Чижевський виділяв три основні
моменти, які характеризують особливості філософії певної національності:
"1.) форму вияву філософічних думок;
2.) метод філософічного дослідження;
3.) будову системи філософії, "архітектоніку", зокрема становище і
роль в системі тих або інших цінностей" [11, с. 11–12].
Стосовно тих чи інших початків нових духовних течій, то, на думку
філософа, вони можуть виникати немовби раптово, через свідоме повернення
до якоїсь старшої традиції, що в деяких випадках була репрезентована в
минулому не один раз (Ренесанс, Відродження) [12, с. 471–473]. Основною
рисою культурного життя Д. Чижевський вважав існування таких певних
стійких традицій.
Характер розвитку людської думки вчений пов'язував з особливістю
культурно-історичних епох. Відповідно до його точки зору історичний
процес – це не сукупність випадкових рухів у різних напрямах окремих сфер
культури, а цілісність, системність рухів та змін, які усі мають якийсь
спільний напрям: кожна епоха має своє обличчя, свій власний характер, свій
"стиль". При цьому зміст часу є значно ширший за хронологічний час.
Вивчення історико-філософського матеріалу тут неможливе без вивчення і

22
розуміння усієї культури періоду, до якої належить матеріал. Таким чином,
щоб бути дійсною історією, а не збирачем матеріалу, історія філософії
повинна подавати картину розвитку філософських течій у їх зв'язку та у
зв'язку з характером і стилем кожної історичної епохи, з духом часу.
Отже, розглядаючи філософію як репрезентат національної культури,
національного світогляду, Д.Чижевський ще раз ствердив тезу про те, що
культурно-світоглядний плюралізм є нормою культурного розвитку. Така
позиція приводить до висновку про необхідність дослідження історії
філософії кожного народу з метою зрозуміти логіку його історичного
розвитку, ментальність. Більше того – на думку авторки відмінність у
світоглядних орієнтирах різних націй може слугувати сучасним футурологам
своєрідним орієнтиром при прогнозуванні культурного (і, навіть,
політичного та соціально-економічного) розвитку нації. Також вагомим є
внесок вченого у розгляд культурних феноменів в контексті конкретної
культурно-історичної епохи, що сприяє більш адекватному оцінюванню
явищ культури.
3. 3. Внесок Дмитра Чижевського в українську культурологію
Навряд чи знайдеться бодай одна галузь української інтелектуальної
та культурної історії, котру Чижевський не збагатив би вагомою статтею чи
повідомленням. Діапазон і розмаїття його тематики разючі. Сюди входить
український національний характер, компоненти української культури,
літературні й культурні справи Київської Русі (такі тексти, як "Повесть
временных лет", "Изборник" Святослава 1076 p., "Слово о полку Игореве",
Галицько-Волинський літопис, повчання Кирила Туровського, Патерик
Києво-Печерського монастиря, і такі питання, як Платон у Давній Русі,
давньоруський містицизм, стилістичні прийоми літературних пам'яток тощо),
Іван Вишенський, соцініанство в Україні, українські медики XVIII ст.,
українські стародруки, поетика Т.Шевченка, українські рими, Грушевський
як історик літератури, філософія П.Юркевича, філософія В.Вернадського, та
понад усе найбільш ґрунтовні численні монографії Чижевського про Гоголя.

23
 Чижевський здійснив також аналіз філософської та літературно-
критичної творчості Віссаріона Бєлінського (1811-1848) – зробивши
висновок про поверхневість і неповноту його окремих поглядів. Але на
відміну від Гоголя, в Чижевському, не зважаючи на його барокову
гротесковість, все ж перемогла душа українця [18].
Внесок Дмитра Чижевського в україністику новаторський і
багатогранний. Це стосується його книг, присвячених як загальним темам –
"Філософія на Україні" (Прага, 1929), "Нариси з історії філософії на Україні"
(Прага, 1931), "Історія української літератури від початків до доби реалізму"
(Нью-Йорк, 1956), – так і спеціальним питанням, як, наприклад, "Філософія
Сковороди" (Варшава, 1934), або "Український літературний бароко: Нариси.
В 3-х т." (Прага, 1941-1944).
Розуміння філософії як самоусвідомлення народом своєї культурної
самобутності стало для Д. Чижевського основою для дослідження історії
української філософії. В своїх працях з історії філософії України вчений
значну увагу приділяв тим українським мислителям, які жили за межами
України, однак вважав, що Україна ще не подарувала світові свого великого
філософа, оскільки за всю свою історію вона жодного разу не ставала ареною
появи нового напряму, який би поширився в інших країнах і мав вплив на
розвиток їх національної культури [11].
Досліджуючи українську духовну історію, Чижевський зазначав, що в
національних культурах слов'ян, зокрема українців, "...поруч з чистими
теоретиками можуть бути поставлені мисленники, які тільки намічали ідеї,
тільки кидали думки, не продумуючи їх до кінця, не даючи їм остаточної
філософічної обробки" [11, с. 16]. Мабуть, тому вчений, поряд з поняттям
"українська філософія", не раз вдається до поняття "українська філософська
думка"; широко застосовується воно й нині. Більшість дослідників вважає,
що поряд з філософською наукою, доцільно розглядати й філософську думку
– як сукупність ідей, що утворюють у контексті національної культури
значимий шар культури. Не має значення жанр, в якому ці ідеї були

24
сформульовані, – головне, що вони існували ("жили") в українській культурі,
впливаючи на зміст її національного буття.
Як "історик духу" (так називав себе Д.Чижевський), він вводить до
історико-філософського процесу Т.Шевченка, М.Гоголя. П.Куліша,
М.Костомарова поряд із такими філософами, як П.Лодій, П.Юркевич,
С.Гогоцький та ін. Адже твори названих письменників справили вплив на
розвиток філософського мислення в Україні.
Розглядаючи питання про критерії, що визначають предмет і зміст
української філософії, Чижевський звертається до характеристики
національного типу, яку, на його думку, можна скласти, досліджуючи,
зокрема, доробок видатних діячів української культури. Аналіз творчої
спадщини Г.Сковороди, М.Гоголя, П.Куліша, П.Юркевича як типових
представників національної традиції приводить Чижевського до
формулювання "філософія серця", яка є "характеристична для української
думки" [11, с.22].
Природно, що Чижевський, розглядаючи чинники, пов'язані з
виникненням "філософії серця" на українському ґрунті, спирається на
емоційність (передусім не побутову, а творчу), яка притаманна українській
вдачі й "виявляється у високій оцінці почуттєвого життя", вона
характеризується такими особливостями, як своєрідне бачення природи
(образ степу – образ величності, буяння природи), гумор (в якому
відбивається українській "артистизм"), естетизм народного життя та
обрядовості (додаток 3). На цьому тлі почуття й емоції трактуються навіть як
шлях пізнання, а серце як центр "мікрокосмосу" (людини), бо в "сердечній
глибині" криється усе, що є в цілому світі [11, с. 21–22].
На думку І. Валявко "філософію серця" слід розглядати в трьох
аспектах – психологiчно-емоцiйному, загальнохристиянському та символiко-
антропоцентричному, беручи до уваги певну умовність такого поділу (див. –
додаток).
В українській культурі, Чижевський став, так би мовити, "хрещеним
батьком" самого поняття "філософія серця". Далі це поняття переймають такі

25
дослідники української духовної історії, як С.Ярмусь, Є.Калужний,
О.Кульчицький, І.Мірчук та ін. У сучасній літературі навіть панує погляд,
що у "філософії серця" [21] сконцентровано всю специфіку українського
світобачення, а також основні риси національного світогляду та психології.
Хоча деякі дослідники цю концепцію беззастережно заперечують. На думку
ж Д. Чижевського, кожна конкретна філософія є усвідомленням абсолютно-
ціннісних елементів певної національної культури, наукового світогляду,
певної релігійності, є піднесенням цих конкретних форм культури у сферу
абсолютної правди. Але разом з тим Д.Чижевський підкреслює, що всяка
національна філософія, яких би успіхів не досягла вона у своєму розвитку,
страждає обмеженістю, тому що як національна вона розвивається, спи-
раючись на соціально-економічні та історичні умови розвитку певної країни,
відображає в собі особливості національного буття, традицій, культури.
Проте національне, яким би повнокровним воно не було, поступається
загальнолюдському. Тому, на думку Чижевського, розвиток філософії і
полягає в моментах синтезу.
Виходячи із сказаного вище, можна зробити висновок, що внесок
Дмитра Чижевського в українську культурологію – новаторський і
багатогранний. В сферу його наукових зацікавлень входила українська
інтелектуальна та культурна історія від періоду Київської Русі до сучасних
йому філософських концепцій. Причому кожна проблема, яка стала об’єктом
дослідження Чижевського, розглянута вченим з максимальною
професійністю та творчістю, притаманними цьому досліднику. Одною з
ключових проблем його досліджень було питання про співвідношення між
універсальним, всезагальним і конкретно-індивідуальним, унікальним в
культурі. При її розв’язанні вчений намагався уникнути крайнощів,
поєднавши властивий гегелівській філософії універсалістський підхід з
"індивідуалізуючою" методологією неокантіанства та ідеями етнопсихології
про самобутність національних культур і світоглядів.
Чижевський став в українській культурі "хрещеним батьком" самого
поняття "філософія серця", у якому, на думку багатьох вчених,

26
сконцентровано всю специфіку українського світобачення, а також основні
риси національного світогляду та психології.
3. 4. Аналіз барокового стилю Д.Чижевським
Розглядаючи багатогранну наукову спадщину Дмитра Чижевського
слід зазначити, що тема бароко було однією з його найулюбленіших в
дослідження якої він зробив вагомий внесок.
При аналізі барокового стилю Д.Чижевський зазначає, що бароко є
спадкоємцем Ренесансу, коли відбулася зміна геоцентричної системи світу на
геліоцентричну, що певним чином трансформує у свідомості європейської
людини всю систему світобудови і змінює тип зв’язків людини зі світом:
якщо Земля вже не є центром Всесвіту, то і людина перестає бути тим
центром навколо якого все рухалось, звідси виростає відчуття самотності і
жах перед невідомим. Виникає потреба пошуку певного ґрунту. І такий ґрунт
було знайдено в містико-символічній філософії бароко: людина є центром не
астрономічного світу, а на рівні "внутрішньої людини" вона стає центром
особливого символічного світу. З намаганням схвилювати, занепокоїти,
вразити людину Д.Чижевський пов’язує стилістичні риси бароко: принцип
сполучення протилежного, з’єднання антитез, гра з ними; любов до
перебільшення, до гіпербол; пристрасть до чогось незвичайного,
чудернацького, оригінального; прагнення до всеохопності, до
універсальності. Останнє є однією з найяскравіших рис бароко і виявляється
в постанні великих універсальних планів, розробці пропозицій щодо
всесвітньої організації людства, створенні штучних світових мов та
універсальних систем. Всі ці стилістичні ознаки створювались "людиною
бароко" і були, безперечно їй притаманні. Д.Чижевський виокремлює такі
риси, що притаманні "людині бароко": нахил до грандіозних але непевних
комбінацій, часом велика перевага зовнішнього над внутрішнім, "чиста"
декоративність; намагання перебільшити, посилити всяке напруження, усе
вразливе та дивне; переобтяження творів формальними елементами; певний
"ілюзіонізм", віра в те, що "все тлінне є лише символ" [14].

27
 Досліджуючи бароко в слов’янських культурах Д.Чижевський
зазначав, що маючи багато спільних рис цей стиль водночас по різному
відбився в культурі кожного народу і мав свої часові рамки. Першими вплив
барокового стилю зазнали хорвати, поляки і чехи. Це відбулось приблизно в
останній третині XVI ст. і пов’язано з впливом італійської культури, а трохи
пізніше поширенню бароко в цих країнах сприяли впливи із Франції, Іспанії
та Німеччини. Українська і білоруська літератури були захоплені найбільше
польським впливом, а потім у середині XVII ст. українська, білоруська і
польська літератури суттєво вплинули на московську поезію.
Д.Чижевський зазначає, що розвиток літератури бароко [17] мав в
кожній країні свої особливості, адже він відбувався в контексті різних
політичних, економічних та конфесійних подій: у чехів і поляків, наприклад,
на літературний процес згубно вплинули різні церковні і політичні
протистояння; в Росії в межах бароко відбулося суттєве перетворення
літературної мови у зв’язку з так званою "європеїзацією", через що
розірвалася єдність традиції бароко в поезії; на українців і білорусів
негативно впливала колоніальна залежність від сусідніх держав.
В Україну бароко прийшло у мить загального піднесення українського
життя (після тривалого занепаду) і ці передумови сприяли пробудженню та
поширенню культурних потреб всіх верств населення. З погляду
Д.Чижевського, та обставина, що бароко мусило надолужувати всі ті
прогалини, які лишили незаповненими минулі часи мала величезне значення
для його розквіту в Україні і, безумовно, сприяла всебічним впливам бароко
на українську культуру. Бароко в Україні стало не лише певним стилем, але й
цілою епохою, яка відбилась на всій духовній історії народу. Літературне
бароко в Україні є явищем ХVІІ – ХVІІІ ст.
Таким чином, Д.Чижевський при аналізі барокового стилю намагався
врахувати якнайбільшу кількість аспектів. Він розглянув як передумови та
безпосередні причини формування цього мистецького стилю, його конкретні
вияви, так і специфіку впливу бароко на національну культуру різних
слов’янських народів, зокрема – українців. Чижевський зауважує, що в

28
Україну бароко прийшло у мить загального піднесення українського життя
після тривалого занепаду і ці передумови сприяли пробудженню та
поширенню культурних потреб всіх верств населення. Отже, люди
намагалися надолужити згаяне в період зниження цікавості до культурного
життя. Завдяки цьому, на думку дослідника, бароко в Україні стало не лише
певним стилем, але й цілою епохою, яка відбилась на всій духовній історії
народу.

29
 ВИСНОВКИ
Проведене дослідження дає підстави стверджувати, що саме в період
навчання у Петербурзькому та Київському університетах Дмитро
Чижевський вирішив пов’язати своє майбутнє із філософією та літературою.
На цьому етапі значною мірою відбулося і формування сфери наукових
зацікавлень дослідника.
Знайомство із авторитетними викладачами філософії сприяло
розширенню світогляду Чижевського, формуванню інтересу до творчого
доробку таких особистостей в історії української філософії як Памфіл
Юркевич, Григорій Сковорода, Микола Гоголь, Тарас Шевченко. Окрім того,
саме в Києві Дмитро Чижевський познайомився з працями відомого
психолога і логіка Георгія Івановича Челпанова, і під його впливом зберіг
інтерес до логіки впродовж усього життя.
Водночас Дмитро Чижевський у цей період бере активну участь у
суспільно-політичному житті, що свідчить про те, що він був різносторонньо
розвиненою та активною особистістю.
Починаючи із 1921 року, решту життя Дмитро Чижевський провів в
еміграції. Проте, він не припинив наукової діяльності – саме на цей період
припадають найбільш ґрунтовні та фундаментальні дослідження вченого. У
Німеччині Чижевський спілкувався з філософами, чиєю творчістю захопився
ще під час навчання в Київському університеті, зокрема – Едмундом
Гуссерлем. Водночас дослідник виявився затребуваним як викладач.
Причому не тільки в Українському вільному університеті та Високому
Педагогічному інституті ім. Михайла Драгоманова, заснованих на початку
20-х pp. українськими політичними емігрантами, що осіли в Празі, а й у
німецьких вищих навчальних закладах та Гарвардському університеті
(США).
Працював Чижевський за строго наміченим планом дотримуючись
суворої дисципліни, але погляди його завжди відзначалися широтою
інтересів та носили енциклопедичний характер. Для вивчення надбань
європейської та світової цивілізації дослідник мусив спиратися на знання про

30
матеріальний світ (з астрономії та інших природничих наук), про теоретичні
концепції (з філософії й теології) та інструментарій мислення (з логіки й
мови).
Таким чином, ми можемо зробити висновок, що формування поглядів
Д.Чижевського як історика філософії відбувалося під впливом вчень
найвидатніших філософів того часу. Причому Д.І.Чижевський мав змогу
безпосередньо спілкуватися з багатьма із них, зокрема – із Едмондом
Гуссерлем, та Мартіном Гайдеггером. Історія філософії була одним з
головних наукових інтересів Дмитра Чижевського.
Методологія, якою користувався Дмитро Чижевський як дослідник,
ґрунтувалася на поєднанні ідей діалектики і феноменології, а також
конкретних методів культурно-історичного та історико-літературного
аналізу. Принциповою методологічною засадою досліджень Д.Чижевського в
галузі історії філософії виступає теза про приналежність слов’янських
культур до антично-європейської культурної традиції, що дало можливість
вченому провести системний аналіз історії філософії України та інших
слов’янських країн.
Здійснений дослідником систематичний огляд історії філософської
думки в Україні був практично першою спробою такого роду. Як і всяка
перша спроба, він не охоплював  всього того матеріалу, який стосується цієї
проблематики, але накреслював його "загальні контури". Дискусійним було і
продовжує залишатися одне з ключових понять, на якому власне ґрунтується
цей огляд – поняття "національної філософії". Водночас безсумнівна цінність
досліджень Д.Чижевського в галузі історії української філософської думки
полягає, насамперед, у самій постановці проблеми її існування як окремої
гілки європейської філософської традиції і обґрунтування її загальної
концептуальної схеми.
Чи не найґрунтовніші монографії Д.Чижевського з історії української
філософії присвячені філософії Миколи Гоголя. В них автор довів
непересічність і, навіть, пророчість ідей цього мислителя. У контексті
вибраному Чижевським, Гоголь виступає послідовником максими "втечі від

31
світу" Григорія Сковороди. В його творчості ця максима набуває дальшого
розвитку як протиставлення двох планів буття – зовнішнього, де за позірною
величчю криється марнота, і глибинного, де за позірною непоказністю
криється глибина. Дослідник показує, що М.Гоголь прагнув зблизити
проблеми релігійні та економічні, обґрунтовуючи, як це робили свого часу
ідеологи Реформації, релігійну "етику праці".
Не прагнучи до створення всезагальної завершеної філософської
системи, Д.Чижевський водночас, одною з ключових проблем своїх
досліджень вважав питання про співвідношення між універсальним,
всезагальним і конкретно-індивідуальним, унікальним в культурі. Факт
культурно-світоглядного плюралізму він розглядав не як відхилення, а як
норму культурного розвитку, культурні зв'язки народів дослідник розглядав
як вагоміші за політичні. Важливе методологічне значення при цьому
відіграє поняття "культурно-історичної епохи" як певного ідеального типу,
зміст якого віддзеркалює характерні ознаки духовного стилю епохи як
унікальної цілісності. Цим самим вчений накреслив перспективу сучасних
досліджень в історії філософії.
Розглядаючи філософію як репрезентат національної культури,
національного світогляду, Д.Чижевський ще раз ствердив тезу про те, що
культурно-світоглядний плюралізм є нормою культурного розвитку. Така
позиція приводить до висновку про необхідність дослідження історії
філософії кожного народу з метою зрозуміти логіку його історичного
розвитку, ментальність. Більше того – на думку авторки відмінність у
світоглядних орієнтирах різних націй може слугувати сучасним футурологам
своєрідним орієнтиром при прогнозуванні культурного (і, навіть,
політичного та соціально-економічного) розвитку нації. Також вагомим є
внесок вченого у розгляд культурних феноменів в контексті конкретної
культурно-історичної епохи, що сприяє більш адекватному оцінюванню
явищ культури.
Чижевський став в українській культурі "хрещеним батьком" самого
поняття "філософія серця", у якому, на думку багатьох вчених,

32
сконцентровано всю специфіку українського світобачення, а також основні
риси національного світогляду та психології.
При аналізі барокового стилю Д.Чижевський намагався врахувати
якнайбільшу кількість аспектів. Він розглянув як передумови та безпосередні
причини формування цього мистецького стилю, його конкретні вияви, так і
специфіку впливу бароко на національну культуру різних слов’янських
народів, зокрема – українців. Чижевський зауважує, що в Україну бароко
прийшло у мить загального піднесення українського життя після тривалого
занепаду і ці передумови сприяли пробудженню та поширенню культурних
потреб всіх верств населення. Отже, люди намагалися надолужити згаяне в
період зниження цікавості до культурного життя. Завдяки цьому, на думку
дослідника, бароко в Україні стало не лише певним стилем, але й цілою
епохою, яка відбилась на всій духовній історії народу.
Виходячи із сказаного вище, можна зробити висновок, що внесок
Дмитра Чижевського в історію української філософії та українську
культурологію – новаторський і багатогранний. В сферу його наукових
зацікавлень входила українська інтелектуальна та культурна історія від
періоду Київської Русі до сучасних йому філософських концепцій. Причому
кожна проблема, яка стала об’єктом дослідження Чижевського, розглянута
вченим з максимальною професійністю та творчістю, притаманними цьому
досліднику. Одною з ключових проблем його досліджень було питання про
співвідношення між універсальним, всезагальним і конкретно-
індивідуальним, унікальним в культурі. При її розв’язанні вчений намагався
уникнути крайнощів, поєднавши властивий гегелівській філософії
універсалістський підхід з "індивідуалізуючою" методологією неокантіанства
та ідеями етнопсихології про самобутність національних культур і
світоглядів.
Аналіз історико-філософських праць Д.Чижевського з точки зору їх
проблематики, змісту та актуальності в сучасному контексті дає можливість
стверджувати, що творчо освоївши ідеї класичної і сучасної йому західної
філософії, український вчений обґрунтував новаторський методологічний

33
підхід у дослідженні історії філософії слов’янських народів, основу якого
складає вивчення взаємозв’язку між культурою і філософськими ідеями, що
дало змогу розробити концепцію філософської думки в Україні,
репрезентувати її як самобутній напрямок в розвитку європейської духовної
культури. Обґрунтована Дмитром Чижевським концепція культурно-
історичних епох (князiвська доба, епоха Бароко та романтичні часи),
тенденцій їх зміни створила можливість розробки більш точної періодизації
історії філософської думки в Україні, яка може стати базою для досліджень
сучасних науковців.

34
 СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
1. Горський В.С. Iсторiя української фiлософiї: Курс лекцій. –
К.,1996.
2. Закидальський Т. Поняття серця в українській фiлософськiй
думці. //Філософська i соцiологiчна думка. – К., 1991, N8.
3. Закидальський Т. Досліди в дiаспорi над iсторiєю вкраїнської
фiлософiї.//Філософська i соцiологiчна думка. – К., 1993, N4.
4. Зеньковский В.В. История русской философии: В 2-х т. –
М.,1991.
5. Лісовий В.С. Дмитро Іванович Чижевський: онтологія,
гносеологія, фiлософiя культури.\\Фiлос. i соцiол. думка. - 1994, N 5-6.
6. Лісовий В.С. Iсторiя фiлософiї України. Хрестоматія. – К.,1994.
7. Лісовий В.С. Iсторiя фiлософiї України. Підручник. – К.,1994.
8. Мірчук I. Iсторiя української культури. – Мюнхен-Львiв, 1994.
9. Погорілий А.О. "Дмитро Іванович Чижевський"//Історія
філософії України. Хрестоматія, Київ 1993 р.
10. Чижевський Д.І. Філософські твори у 4-х томах. – К., Смолоскип.
– 2005. – підп. ред. Лісовий В.С.
11. Чижевський Д. Нариси з історії філософії на Україні. К., 1992
12. Чижевський Д. Початки і кінці нових ідеологічних епох//Історія
філософії України. Хрестоматія. – К., 1993.
13. Чижевський Д.І. Культурно-історичні епохи//Єлисавет. – 1992. 28
жовтня.
14. Чижевський Д. Український літературний барок:
нариси/Підготовка тексту та мовна редакція ЛеонідаУшкалова; вступна
стаття Олекси Мишанича. – Харків, 2003.
15. Чижевський Д. Філософія Г.С. Сковороди/Підготовка тексту,
мовна редакція та вступна стаття Леоніда Ушкалова. – Харків, 2003.
16. Чижевський Д.І. Етика i логіка. - Iсторiя фiлософiї України.
Хрестоматія. – К.,1993.

35
 17. Чижевський Д. Iсторiя української літератури: Вiд початків до
доби реалізму. – Тернопіль, 1994
18. Розвиток філософської думки в Україні. – Ч. 1-2. –Львів, 1991.
19. Философская культура Украины и Отечественная общественная
мысль XIX -XX веков. - К.,1990.
20. Українська душа. - К.,1992.
21. Українська культура: iсторiя i сучасність. – К.,1994.
22. Пріцак О. Чижевський – Сковорода XX ст..
http://library.kr.ua/kray/chizhevsky/skovoroda.html
23. Ірина Валявко "Дмитро Чижевський як дослідник української
філософської думки" 1997 р.; Андрій Погорілий "Дмитро Чижевський як
історик філософії." 1999р. http://library.kr.ua/elib/dissert/valavko/v4.html
24. Іван Андрусяк. Дві постасі Дмитра Чижевського.
http://dyskurs.narod.ru/ChyzhevskyjLU.htm
25. Сергій Пацюк. Чи потрібна філософія в Україні?
http://blogs.pravda.com.ua/authors/datsuk/49afd83b42a4a/

36