Міністерство освіти і науки України

Центральноукраїнський національний технічний університет

Механіко-технологічний факультет

Проблемно пошукове завдання з дисципліни Історія та культура

України
на тему : “ Розкрийте сутність поняття ″розстріляне відродження″. ”

ВИКОНАВ
студент академічної групи КБ-20
Норов А. О.
 Кропивницький – 2021
Зміст
1. Вступ…………………………………………………………………………...………………….1
2. Історичні передумови ……………………………...……………………………………….……1
3. Назва як ключ до розуміння……………………………………………………………………..2
4. Представники………………………………………………………………………......................3
5. Літературні об’єднання………………………………………………………………………......5
6. Новаторство………………………………………………………………………........................5
7. Використана література………………………………………………………………………....7
1. Вступ
Проголошення державної незалежності України зумовило великі зміни в духовному
житті, розвитку національної культури, літератури та мистецтва, в пробудженні історичної
пам'яті народу. Ліквідовано багато «білих плям» в історії української літератури —
повернено імена письменників, що були закатовані у сталінських таборах, тих, чия творчість
оголошувалась ворожою, націоналістичною.
«Розстріляне Відродження» — так називають митців 20—30 років XX століття, які
були знищені більшовицьким тоталітарним режимом. У 30-х роках XX століття було
знищено 80% української творчої інтелігенції, серед них багато письменників.
Літературно-мистецьке покоління «Розстріляного Відродження» — це митці, які
творили високохудожні твори, які прагнули піднести українську культуру до вершин
світового розвитку. Серед них М. Хвильовий, В. Чумак, Микола Зеров, Василь Еллан-
Блакитний, Михайль Семенко, Валер'ян Поліщук, Валер'ян Підмогильний, Євген Плужник,
В. Винниченко та багато-багато інших. З 259 українських письменників, що друкувались у
1930 році, після 1938 року лишилося в живих тільки 36, і лише 7 із них померли своєю
смертю. Хто вони — ці лицарі нашої культури? Що нам про них відомо?
За останні десятиріччя XX століття було опубліковано твори багатьох митців
«Розстріляного Відродження», деякі введені до шкільної програми — М. Хвильовий, Г.
Косинка, М. Вороний, М. Куліш. Твори цих митців розглядалися на уроках української
літератури. Проте є безліч імен, які ще знаходять свою дорогу до широкого українського
читача. Серед них я можу назвати Майка Йогансена, В. Чумака, В. Еллана-Блакитного.
2. Історичні передумови
Це відродження було пов'язано з тим, що українські митці навіть за умов
замовчування й заборони (наприклад, Емський указ) створили тексти, гідні світового
поціновування (М. Куліш, І. Франко, М. Коцюбинський), з довгоочікуваним набуттям
Україною своєї державності, з датою українізації та різнобічних свобод, обіцяних
революціями 1905—1917 рр.
Вийшовши здебільшого з нижчих і середніх верств населення (службовці, різночинці,
священники, робітники, селяни), нове покоління української еліти часто не мало можливості
здобути систематичну освіту через війну, голод і необхідність заробляти насущний хліб.
Але, працюючи «на грані», намагаючись використати будь-яку можливість ознайомитися зі
світовою культурою, розправити віками скуті крила творчості, вони просякалися
найсучаснішими тенденціями і творили справді актуальне мистецтво.
Саме у цей період Україна мала несправджену змогу розв'язати питання своєї
незалежності. За ці два десятиліття більшість етнічних українських земель була
підпорядкована Москві. Крім УРСР, українські землі увійшли до інших держав (Польська
республіка, Чехословацька республіка, Королівство Румунія), що надало можливість митцям
включитися в інонаціональне літературне життя і сприяло його оновленню та визначенню як
окремого.
Говорячи про історико-літературні чинники, Т. Гундорова зауважує: «Наприкінці
першого — на початку другого десятиліття ХХ ст. в українській літературі відбувається
зміна літературних поколінь. Відхід з життя М. Коцюбинського, Лесі Українки, І. Франка,
еміграція Олександра Олеся, С. Черкасенка, М. Шаповала, В. Винниченка, М. Вороного, В.
Самійленка (незабаром три останні повернулися), розстріл Г. Чупринки (1921) позначили
кінець раннього етапу українського модернізму з його потужним національно-культурним
міфотворенням, із програмою гуманізації та універсалізації світу, духовною утопією
гармонійного індивідуального, національного і соціального життя».

У цей час приходить нова генерація з моральним тягарем перемог і поразок боротьби
за національну незалежність, з розумінням свого шляху України у світовій історії,
незалежних у судженнях, з розмаїтими ідеями щодо розвитку української літератури, коли,
за висловом С. Павличко, література «дістала значно ширшу, ніж будь-коли, аудиторію.
Зростав рівень освіти цієї аудиторії. Вперше в літературі працювала велика кількість
письменників та інтелектуалів. Уперше українські науковці говорили з кафедр національних
університетів. Уперше бурхливо диференціювалися окремі мистецькі напрями, групи,
школи. Однак тенденція до модернізації культурного життя співіснувала з самого початку з
паралельною тенденцією до його підпорядкування ідеології, а потім і до повного знищення.»
3. Назва як ключ до розуміння
Хоча словосполука “Розстріляне відродження” не є класичним оксюмороном,
загальне асоціативне поле формується саме за оксюморонним принципом. Як комунікативне
повідомлення назва антології не містить парадоксу: вона передає інформацію про
послідовний процес піднесення й загибелі української культури у 20-30-х роках ХХ століття.
Однак сам процес сприймання відбувається у зворотному порядку: перша частина
визначення актуалізує сему смерті, друга – сему життя. Саме таке враження посилює
післямова, де сема життя повністю витісняє сему смерті. Описуючи оксюморон як один з
простих видів метафори, Поль Рікер стверджує, що в такому висловлюванні “буквальний
смисл містить загадку, а метафоричний – її розв’язок”. Схоже, назва антології Лавріненка
побудована за зворотним принципом: констатуючи розв’язок на буквальному рівні, на рівні
метафоричному вона містить загадку, чи таємницю, подібно до того, як стверджував
Арістотель у “Поетиці”: “Якщо речення буде складатися з самих метафор, то вийде загадка
… . Суть загадки полягає в тому, що вона, говорячи про те, що справді існує, водночас
поєднує з цим неможливе” . Антологія не тільки викриває дії радянського режиму,
продовжуючи традицію еміграційних мартирологів, вона також утверджує понадчасовий
характер літератури. Література не просто уподібнюється до живого організму – у такій
метафоричній інтерпретації вона сама є життям, постійно готовим відродитися.
За твердженням Анкерсміта, “найкращий історичний наратив – найбільш
метафоричний наратив, історичний наратив з найбільшим полем реалізації. Це також
“найнебезпечніший” і “найсміливіший” історичний наратив”. Показово, що у першій
радянській згадці про антологію, автором якої був Олександр Мазуркевич (публікація у
газеті “Радянська Україна” під назвою “Політичні інтриги”, 14 жовтня 1960 року), її назва не
вказана – цей факт відзначає сам Лавріненко у листі до Ґедройця, і одразу пояснює:
“Характерно, що Радянська Україна не відважується подати назви Антології. Чому? – це
видно з абзацу, що є в статті дещо вище – про назви творів, які самі по собі вже є гаслом і
змістом твору”. На цьому наголошує також Боґуміла Бердиховська у передмові до книги
листування Єжи Ґедройця з українцями: “Мазуркевич лише повторює підзаголовок видання,
оминаючи промовисту назву”. Згодом виходить книжка того самого автора “Зарубіжні
фальсифікатори української літератури”, де, крім тристорінкового “огляду” видання (на
основі газетної публікації), з’являється окремий 30-сторінковий розділ-викриття
“Розстріляного відродження” – і знову ж таки назва не згадана жодного разу 53. Таке вперте
замовчування найпромовистіше свідчить про значущість того окреслення, яке Лавріненко з
поради Ґедройця виніс у назву видання.
4. Представники
Представники інтелігенції, що належать до «розстріляного відродження», умовно
поділяються на кілька груп, обумовлених їхнім життєвим шляхом під час та після
сталінських репресій.
Першу групу – безпосередніх жертв терору становлять письменники Валер'ян
Підмогильний, Валер'ян Поліщук, Марко Вороний, Микола Куліш, Микола Хвильовий,
Михайль Семенко, Євген Плужник, Микола Зеров, художники-бойчукісти, Лесь Курбас та
багато інших, що були знищені фізично, тобто страчені або померли в концтаборах, чи
вчинили самогубство перебуваючи за півкроку від арешту. Незважаючи на те, що більшість з
них були реабілітовані ще в кінці 1950-тих років, їхній мистецький чи науковий доробок, як
правило, заборонявсь в СРСР й надалі, або принаймні ознайомлення з ним не заохочувалось
радянською владою, замовчувалось те що такі діячі взагалі існували. До того ж багато,
особливо пізніх, творів таких митців, було знищено репресивними радянськими органами в
сталінський період. Наприклад, не збереглося практично жодного монументального твору
Михайла Бойчука, який був засновником цілої школи монументального живопису. Проте
після реабілітації, творчість тих небагатьох митців, що вцілому вкладалася в рамки
соцреалізму, була визнана радянською владою, їхні твори передруковувались, як твори
Пилипа Капельгородського, Івана Микитенка і навіть могли включатись до шкільних
програм (окремі п'єси Миколи Куліша).
Микола Хвильовий (справжнє прізвище - Фітільов) – ключова постать в українському
літературному процесі 20-30 років XX століття.
Народився Микола Григорович  13 грудня 1893 року в Тростянці на сучасній Сумщині в
родині робітника. (У цьому році (2018) відзначатимуть 125-річчя від дня народження цієї
Людини і Митця). Освіту здобував самоосвітою. У 1914-1916 рр. воював на фронтах Першої
світової війни. Із 1917 р. почав друкувати поезії («Шляхи мистецтва»), а далі – прозу. Був
організатором збройної боротьби проти гетьманських військ на Харківщині. Був ініціатором,
організатором і активним членом низки літературних організацій («Гарт», «Вапліте»,
«Пролітфронт»). Видав три поетичні книги: «В електричний вік» (поема, 1921), «Молодість»
(1921), «Досвітні симфонії» (1929). Поезію М. Хвильовий творив у стильовій манері
неоромантизму та імпресіонізму. У 1923 р. окремим виданням вийшла збірка оповідань
«Сині етюди». Письменник створив блискучі зразки лірико орнаментальної прози. Значне
місце в творчій спадщині письменника займають памфлети («Камо грядеш?», «Думки проти
течії»), полемічні трактати («Україна чи Малоросія?»), дискусійні статті («Про сатану в
бочці  або графоманів»).
Крах комуністичних ідеалів, відсутність творчої свободи, насильство «казарменого
соціалізму» і наближення «розстрілу цілої генерації», безкінечні звинувачення у
«буржуазному націоналізмі» штовхнули Хвильового до самогубства. Куля в скроню була
останньою крапкою на творчості М. Хвильового. Поставив її 13 травня 1933 року.
Творчість цього письменника стала художнім прикладом нових проблемно-естетичних
пошуків і творчих відкриттів покоління «Розстріляного Відродження».
Частині репресованих й переслідуваних представників української-радянської
інтелігенції, вдалось уникнути найвищої міри покарання і вижити в тюрмах і концтаборах.
Причому декому з них вдалося навіть втікати з концтаборів (Іван Багряний). Відбувши свій
строк Остап Вишня став слухняним співцем сталінсього режиму, а Борис Антоненко-
Давидович, якого звільнили лише після реабілітації у 1957 році, до кінця життя залишався в
опозиції до радянського режиму.
Третю умовну групу складають ті діячі культури, які уникли репресій, але через те,
що їхній доробок теж був далеким від соцреалізму і вузьких партійних рамок, він був також
засуджений радянською владою. Творчість таких осіб теж заборонялась й замовчувалась,
твори вилучались зі сховищ і знищувались. Переважна більшість цих осіб померла до ще
розгортання масових репресій (Леонід Чернов, Олександр Богомазов, Гнат Михайличенко),
дехто врятувався завдяки тому, що відійшов від активної діяльності, як наприклад Марія
Галич, дуже небагатьом вдалось вчасно емігрувати (Юрій Клен).
До четвертої групи належать митці «доби розстріляного відродження». Їхня творчість
або чітко відповідала компартійним нормам, або ж у більшості випадків зазнала в період
сталінських репресій значних змін. Страх за свою безпеку в умовах масового терору
змушував швидко пристосовуватись, перетворюючись на пропагандистів від мистецтва.
Твори Максима Рильського, Павла Тичини, Володимира Сосюри, Івана Кочерги й багатьох
інших, створені в цей час, та в подальшому, не мають високої художної вартості,
індивідуальності форм і стилів, та є типовими зразками соцреалістичного
пропагандистського мистецтва.
У тридцяті роки була також знищена і велика кількість діячів культури старшого
покоління, які стали відомими ще до радянської влади, і таким чином належать до покоління
діячів початку ХХ століття, а не 1920-30-тих років. Це Людмила Старицька-Черняхівська,
Микола Вороний, Сергій Єфремов, Гнат Хоткевич та інші. Проте завдяки політиці
українізації вони активно включились в процеси з розбудови української літератури,
культури, науки, що відбувались в УСРР, дехто з них задля цього повернулись з еміграції, як
Микола Вороний, або спеціально переїхав з українських країв під владою Польщі як Антін
Крушельницький з родиною.
5. Літературні об’єднання
Головними літературними об'єднаннями були «Ланка» (пізніше «МАРС»), «Плуг»,
неокласики «Молодняк», «Західна Україна», ЛОЧАФ (об'єднання армії та флоту).
Найвпливовішим був «Гарт», який пізніше був перейменований на «ВАПЛІТЕ» («Вільну
Академію Пролетарської Літератури»).
Саме ВАПЛІТЕ в особі Миколи Хвильового розпочала славетну літературну дискусію
1925—1928 рр. і перемогла в ній, довівши наявність і необхідність національної, специфічної
української літератури, орієнтованої на Європу, а не на Росію.
6. Новаторство
Головними складниками новітньої еліти її світогляду був бунт, самостійність
мислення та щира віра у власні ідеали. В більшості своїй це були інтелектуали, які робили
ставку на особистість, а не на масу. За їх зовнішньою «радянськістю» ховалися глибокі
пошуки й запити.
Проза поділялася на дві течії: сюжетна і безсюжетна. У безсюжетних творах головним
було не речення чи слово, але підтекст, дух, «запах слова», як казав Хвильовий. Стиль
сильних почуттів та проникнення в сутність явищ називається неоромантизмом чи
експресіонізмом. У цьому напрямку працювали Микола Хвильовий, Юрій Яновський,
Андрій Головко, Юліан Шпол, Олекса Влизько, Лесь Курбас, Микола Куліш та багато
інших.
У романі Валер'яна Підмогильного «Місто» вперше в українській літературі
проявилися елементи філософії екзистенціалізму. Головний герой в прагненні насолоди йде
від задоволення фізичного до найвищих релігійних потреб. Проте навіть в такій складній
тематиці письменник не перетворює роман на просту оповідь «людної» філософії, а творчо
осмислює її у застосуванні до нашого, національного світовідчуття.
У поезії найцікавішими є шукання символістів Олександра Олеся і Павла Тичини. В
своїй збірці «Сонячні кларнети» Тичина відбив всю широту освіченого і тонкого розуму,
який споглядає багатство української природи, бажаючи докопатися до її першопричин.
Коли Комуністична партія СРСР зрозуміла свою поразку, вона почала діяти
забороненими методами: репресіями, замовчуванням, нищівною критикою, арештами,
розстрілами. Перед письменниками стояв вибір: самогубство (Хвильовий), репресії і
концтабори (Б. Антоненко-Давидович, Остап Вишня), замовчування (Іван Багряний, В.
Домонтович), еміграція (В. Винниченко, Є. Маланюк), або писання програмових творів на
уславлення партії (П. Тичина, Микола Бажан). Більшість митців була репресована і
розстріляна.
Коли 1947 року Іван Багряний видав за кордоном свою поетичну збірку «Золотий
бумеранг», другою назвою її було «Рештки загубленого, репресованого та знищеного».
Твори здавалися до спецсховів, заборонялися, замовчувалися, багато з них були назавжди
втрачені. Хоча й функціонували у самвидаві (Іван Багряний), рукописних копіях, виходили
за кордоном.
Використана література:
1. О. Бажан. «Розстріляне відродження» // Політична енциклопедія. Редкол.: Ю. Левенець
(голова), Ю. Шаповал (заст. голови) та ін. — К.:Парламентське видавництво, 2011. —
с.642 ISBN 978-966-611-818-2
2. Розстріляне відродження // Мала енциклопедія етнодержавознавства / Інститут
держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, Упорядник Юрій Іванович
Римаренко [та ін.]. — Київ: Генеза, : Довіра, 1996. — 942 с. — С. 372.
3. О. С. Рубльов. Розстріляне відродження // Енциклопедія історії України : у 10 т. /
редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН
України. — К. : Наукова думка, 2012. — Т. 9 : Прил — С. — С. 265. — 944 с. :
іл. — ISBN 978-966-00-1290-5.
4. Мазуркевич О.Р. Зарубіжні фальсифікатори української літератури. К., 1961
5. Бичко І. "Розстріляне відродження". В кн.: Мала енциклопедія етнодержавознавства.
К., 1996
6. Наєнко М.К. "Відвернули… культурну смерть України": Про антологію Ю. Лавріненка
"Розстріляне відродження". В кн.: Лавріненко Ю. Розстріляне відродження: Антологія
1917–1933. К., 2001