Українці Башкирії. Т. 1. Дослідження і документи

ІНСТИТУТ МИСТЕЦТВОЗНАВСТВА, ФОЛЬКЛОРИСТИКИ ТА
ЕТНОЛОГІЇ ім. М.Т. Рильського НАН УКРАЇНИ

Уфимська філія Московського державного
гуманітарного університету ім. М. О. Шолохова
Міжнародна асоціація україністів
МРГО «Наукове товариство
україністів ім. Т. Г. Шевченка»
УКРАЇНЦІ БАШКИРІЇ
Том перший
ДОСЛІДЖЕННЯ І ДОКУМЕНТИ
Київ – Уфа
2011
УДК 39.001.003(470.57=161.2)
ББК 63.5(4РОС-6БАШ-4УКР)6Ж
У.45
Затверджено вченою радою
Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології
ім. М. Т. Рильського НАН України
Головний редактор
Ганна Скрипник
Науковий редактор
Василь Бабенко
Відповідальний редактор
Денис Чернієнко
Упорядники
Юлія Сіренко, Ірина Чернієнко, Людмила Єфремова, Максим Пилипак
Рецензенти
Павло Гриценко, доктор філологічних наук,
директор Інституту української мови НАН України
Всеволод Наулко, член-кореспондент НАН України, доктор історичних наук
Українці Башкирії : у 2 т. Т. І. Дослідження і документи / [гол. ред.

Г. Скрипник, наук. ред. В. Бабенко ; відп. ред. Д. Чернієнко ; упоряд. Ю. Сірен-
ко, І. Чернієнко, Л. Єфремова, М. Пилипак. – К. : ІМФЕ НАН України ; Уфа,
2011. – 492 с.
ISBN 978-966-02-6248-5
Збірник репрезентує значну частину творчої спадщини видатних українських
учених і діячів культури (істориків, етнографів, мовознавців, письменників), які
плідно здійснювали науково-дослідну роботу на теренах Башкирії в період еваку-
ації Академії наук УРСР в Уфу в 1941–1943 роках. Колективна монографія, наукові
статті й щоденники є підсумком експедиції та численних спостережень, проведе-
них у різних селах Башкирії, що були засновані українськими переселенцями на-
прикінці XIX – на початку XX ст. Ці матеріали зберігаються в Наукових архівних
фондах рукописів та фонозаписів Інституту мистецтвознавства, фольклористики
та етнології ім. М. Т. Рильського НАН України й висвітлюють історію, умови жит-
тя, побут, фольклор, духовну культуру українського населення Башкирії, а також
особливості професійної діяльності науковців у воєнний час.
ISBN 978-966-02-6247-8 (загальний)
ISBN 978-966-02-6248-5 (Т. 1)
© ІМФЕ ім. М. Т. Рильського НАНУ, 2011
© Уфимська філія МДГУ ім. М. О. Шоло-
хова, 2011
© Міжнародна асоціація україністів, 2011
© МРГО «Наукове товариство україністів
ім. Т. Г. Шевченка», 2011
Від упорядників
Від 1936 року в складі Академії наук УРСР працював Інститут

українського фольклору, що мав два сектори – музичного та словес-
ного фольклору. На початку війни, у 1941 році, його разом з деяки-
ми іншими інститутами евакуювали до Уфи. Кількість евакуйованих
співробітників була незначною, тож після реорганізації Академії наук
було створено Інститут суспільних наук, а в ньому виокремлено від-
діл народної творчості, у складі якого працювали В. Петров, П. По-
пов, М. Плісецький та етномузиколог М. Береговський.
Після чергової реорганізації Академії наук у червні 1942 року, унаслі-
док поділу Інституту суспільних наук на окремі наукові установи, було
створено Інститут народної творчості і мистецтв (далі – ІНТМ) на чолі
з провідним українським музикознавцем М. Грінченком*, який до цього
працював на посаді професора учительського інституту в м. Вольську Са-
ратовської області. Отже, Інститут народної творчості і мистецтв є безпо-
середнім попередником Інституту мистецтвознавства, фольклористики
та етнології ім. М. Т. Рильського НАН України (до 2000 р. – Інститут мис-
тецтвознавства, фольклору та етнографії ім. М. Т. Рильського).
Порівняно з діяльністю відділу народної творчості Інституту сус-
пільних наук, новий інститут розширив коло дослідницьких напря-
мів і залучив до роботи діячів української культури, які на той час пе-
ребували в Уфі. Таким чином було сформовано три відділи: народної
творчості (керівник – П. Попов), музики (керівник – М. Грінченко),
образотворчого мистецтва (керівник – В. Заболотний). Художники,
композитори, мистецтвознавці, котрі працювали в складі Інституту
(М. Вериківський, Г. Верьовка, В. Заболотний, Л. Калениченко, П. Ко-
зицький, О. Міньківський, К. Трохименко та ін.), продовжили свою
УКРАЇНЦІ БАШКИРІЇ : ДОСЛІДЖЕННЯ І ДОКУМЕНТИ
4
діяльність як митці, організовуючи в Уфі художні виставки, концер-
ти, а також активно налагоджуючи зв’язки з місцевими діячами куль-
тури, залучаючи їх до співпраці.
Цілком закономірно, що українські дослідники, зокрема музико
знавці, зацікавлені культурою башкирського народу, зверталися до її ви-
вчення, бо незнання мови не було для них перепоною в подальшій робо-
ті. У цей час в Інституті почали готувати до видання «Наукові записки»,
де, окрім праць з українського фольклору (статті Б. Корсунської, Ф. Лаврова,
М. Плісецького та ін.), планувалося вмістити низку статей українських авто-
рів, присвячених башкирській музиці («Башкирські народні музичні інстру-
менти» М. Береговського; «Ансамбль художньої самодіяльності Уфимського
будинку Червоної армії» Г. Верьовки; «Вокальна музика башкирського на-
рода» П. Козицького), а також статтю башкирського письменника Гайнана
Амірі «К истории изучения башкирского фольклора».
Проте найсуттєвіша робота українських дослідників зосереджувалася
насамперед на вивченні традиційної культури українських переселенців у
Башкирії. Перша експедиція, організована вже у вересні 1941 року, була, за
визначенням самих учасників, «розвідувальною», але результатом стали
змістовні щоденники В. Петрова, місцевого краєзнавця М. Касьянова та за-
мальовки К. Давлеткільдєєва – відомого башкирського художника (який,
до речі, опікувався розміщенням в Уфі евакуйованих з Києва музейних ко-
лекцій). Згодом було ще кілька наукових подорожей українських фолькло-
ристів і мовознавців до сіл, де мешкали українські переселенці з колишніх
Подільської, Полтавської, Чернігівської та інших губерній. Підсумком спо-
стережень і досліджень, проведених у ході цих експедицій, і стала колектив-
на праця «Українці в Башкирії».
Експедиційна робота Інституту народної творчості і мистецтв
АН УРСР завершилася в березні 1943 року, однак підготовка й обгово-
рення наукових статей у відділі фольклору, їх об’єднання в колективну
монографію під загальною темою «Українці в Башкирії» тривали до се-
редини червня, про що свідчать записи головного редактора П. Попова на
перших сторінках статей П. Лисенка («1-а ред. рукопису – 24–28 травня
1943, 2-а ред. – 10–19.VI.43») та В. Ілліна («Редаг. в рукоп. 16/18.VI.43»).
В індивідуальному звіті від 20 грудня 1943 року П. Попов зазначив, що
його робота як автора вступної статті до збірника «Українці в Башкирії» «ціл-
5
ком закінчена і на 1.VI. здана до друку.., збірник на 20 друк. арк. був остаточ-
но мною відредагований до друку на 18.VI.1943 р. і на засіданні Вченої Ради
Інституту 19.VI.1943 р. (протокол № 8) всі 5 статей збірника були обговоре-
ні і ухвалені до друку, а також майже всі для зачитання на червневій сесії
АН УРСР» (НАФРФ ІМФЕ. – Ф. 12, од. зб. 18, арк. 96). На той час Інститут
уже очолював М. Рильський (після смерті М. Грінченка наприкінці 1942 р.), і
на титульному аркуші є його власноручна віза, крім того, ним підписані з по-
значкою «До друку» перші сторінки всіх п’яти статей монографії.
28 червня 1943 року збірник праць було представлено до уваги на чер-
говій сесії АН УРСР, присвяченій підсумкам роботи Академії в Башкирії.
У щорічному звіті від 28 грудня про роботу Відділу фольклору ІНТМ за
1943 рік П. Попов записав: «В обговоренні відзначено було цінність по-
даних праць. Збірник частково вже поступив до виробництва. Остаточна
здача його до друку затримується деякими технічними моментами в стат-
ті т. Береговського» (НАФРФ ІМФЕ. – Ф. 12, од. зб. 18, арк. 125).
Утім, робота з видання збірника збіглася з тогочасною підготовкою до
переїзду Інституту з Уфи до Москви з 19 до 25 серпня 1943 року. Можливо,
через це його друк було затримано. У наступні декілька місяців збірник знову
було редаговано, про що свідчить віза головного літературного редактора на
першому аркуші вступної статті П. Попова від 21 грудня 1943 року. У Науко-
вих архівних фондах рукописів та фонозаписів ІМФЕ збереглися чернетки
(«перші примірники розділів») деяких статей збірника (НАФРФ ІМФЕ. –
Ф. 12, од. зб. 2, арк. 108). Зважаючи на виправлення, зроблені різними по-
черками й чорнилами, можна дійти висновку, що над текстами працювали
кілька редакторів або один і той самий текст редагувався неодноразово. На
чернетці статті М. Береговського (НАФРФ ІМФЕ. – Ф. 12, од. зб. 2, арк. 1)
можна побачити декілька поміток П. Попова, які свідчать, що передрук різ-
них варіантів тривав ще й у вересні 1944 року, і навіть у травні 1945-го.
На жаль, титанічна праця, виконана в Башкирії, так і не побачила сві-
ту у воєнний період. Імовірно, серед причин, що призвели до призупи-
нення подальшої роботи й відправлення збірника до архівних фондів Ін-
ституту, стали підготовка до переїзду установи з Москви до Києва та ма-
теріально-технічна скрута, що виникла в умовах воєнного часу. Не можна
виключати й того, що ідеологічний тиск, який відчули на собі суспільні
науки по війні, формування тематики досліджень, зумовленої переважно
6
не науковою значущістю, а ідеологічними настановами, також могли усу-
нути книгу за межі тогочасних наукових інтересів Інституту.
Ще однією «білою плямою» у вирішенні подальшої долі збірника є той
факт, що ім’я одного з авторів невдовзі потрапило до списку «неблагона-
дійних»: у 1950 році М. Береговського було заарештовано й звинувачено
в «антирадянській діяльності». Отже, таке тривале й незакінчене редагу-
вання його статті могло стати «першою ластівкою» пильного нагляду за
науковцем. Так чи інакше, документи, що висвітлюють діяльність Інсти-
туту наприкінці 1943 – упродовж 1944 року, збереглися лише фрагмен-
тарно, тому отримати переконливу відповідь на питання про причини
складної долі монографії, на жаль, уже неможливо.
Нині машинописні тексти статей збірника та рукописні щоденники
М. Касьянова, В. Петрова, Е. Володарської зберігаються в НАФРФ ІМФЕ
ім. М. Т. Рильського НАН України (ф. 12).
Потреба в рукопису збірника з’явилася вже в повоєнний час у зв’язку
з продовженням наукових досліджень у галузі україністики в Башкирії.
У 1970–1980-х роках у фондах ІМФЕ неодноразово працювали й активно ви-
користовували матеріали колективної монографії вчені В. Бабенко і Ф. Аха-
това (обоє – Уфа), Н. Пазяк (Київ), Т. Крамарчук (Черкаси) для створення
своїх дисертаційних досліджень і наукових праць з історії та етнології.
Матеріали й деякі фрагменти збірника були використані в таких виданнях:
– Весільні пісні : в 2 кн. – К. : Наукова думка, 1982. – Кн. І. – 871 с.;
Кн. ІІ. – 679 с.
– Бабенко В. Я. Украинцы Башкирской ССР: поведение малой
этнической группы в полиэтничной среде. – Уфа, 1992. – 260 с.
– Песенный фольклор украинских переселенцев в Башкирии. –
К. : Музична Україна ; Уфа, 1995. – 240 с.
– Завези од мене поклон в Україну… Фольклор українців Башкор-
тостану. – Уфа, 1999. – 168 с.
– Ахатова Ф. Г. Украинские песни в Башкортостане (историко-
этнографическое исследование). – Уфа : Гилем, 2000. – 146 с.
– Ахатова Ф. Г. Восточнославянские песни в Башкортоста-
не: фольклорные процессы в многоэтничном регионе. – М. : Наука,
2006. – 286 с.
7
Пропонований увазі читачів перший том праці «Українці Башки-
рії» містить дослідження й документи 1941–1943 років – періоду пере-
бування українських науковців і діячів культури в евакуації в м. Уфі.
Він містить два розділи. До першого входить колективне моногра-
фічне дослідження «Українська народна творчість за межами УРСР.
Українці в Башкирії», представлене в такому вигляді, як його було під
готовлено до друку в 1943 році. Упорядники вважали доречним допов-
нити матеріал збірника публікацією рецензій Г. Верьовки, К. Квітки
та П. Козицького на працю М. Береговського, рукописи яких також
зберігаються в науковому архіві ІМФЕ. Другий розділ містить окремі
статті й щоденники цього ж періоду, також переважно пов’язані з ви-
вченням культури українців-переселенців, а також малюнки башкир-
ського художника К. Давлеткільдєєва, виконані в українських селах
під час експедиції.
Укладачі сьогочасного збірника намагалися якомога точніше пе-
редати отримані в ході експедиційних досліджень 1941–1943 років
результати, залишаючи без змін авторські мовностилістичні особли-
вості (у тому числі орфографічні та пунктуаційні погрішності), дані
довідкового апарату, написання імен, термінів, географічних назв, що
містяться в оригіналах статей, навіть якщо вони не відповідають су-
часним нормам українського й російського правописів.
У фольклорних текстах автори статей прагнули передати фоне-
тичні особливості мови мешканців українських сіл Башкирії, вза-
ємопроникнення української та російської мов, виникнення нових
лексичних і граматичних одиниць. Упорядники збірника подають
оригінальні варіанти пісень, балад, частівок, розповідей, казок
тощо, зберігши вказані особливості й невідповідність у написанні,
усунувши лише деякі помилки в оформленні та нумерації структур-
них розділів статей.
У виданні максимально точно передано всі умовні позначки: ско-
рочення, наголоси, підкреслення та виділення ключових слів, окрім
виявлених укладачами технічних неточностей. Такий підхід дозво-
лить читачам відчути складність наукової роботи в умовах війни та
евакуації, специфіку епохи.
8
Особливою позначкою (*) у текстах збірника виокремлено термі-
ни, імена й назви, включені до алфавітних приміток, що містяться на-
прикінці книги. Їх підготував кандидат історичних наук Д. Чернієнко.
Такий принцип коментування вибраний у зв’язку з тим, що багато
назв повторюються в різних статтях.
Крім того, курсивом виділено ті частини тексту, які з певних при-
чин були викреслені з рукопису в процесі редагування самими авто-
рами або редакторами, але, на думку упорядників, сприяють кращо-
му розумінню та уточненню авторської думки.
Нотні зразки в статті М. Береговського подано в повній відповід-
ності з рукописним варіантом автора (слід зазначити, що через брак
паперу, нотний матеріал було зроблено на старих газетах воєнного
часу).
Редакційна колегія висловлює вдячність директорові Інституту
української мови НАН України, доктору філологічних наук П. Гри-
ценку та керівникові НАФРФ ІМФЕ ім. М. Т. Рильського НАН Укра-
їни, кандидату філологічних наук Г. Довженок за допомогу в підборі
матеріалів і надання наукових консультацій.
Нинішнє видання – це не лише заповнення прогалин у наших
знаннях з історії українських переселенців у Башкирії, але й данина
пам’яті всім дослідникам та численним мешканцям українських сіл,
спілкування з якими стало поштовхом до створення цієї праці.
Василь Бабенко
УКРАЇНЦІ БАШКОРТОСТАНУ
ЗА ЧОТИРИ СТОЛІТТЯ
Український народ проживає не тільки в межах своєї історичної Бать-

ківщини, його представники сьогодні мешкають далеко за її кордонами.
Серед слов’янських народів українці – другий за чисельністю етнос після
росіян. За переписом 1989 року в межах колишнього СРСР проживало
більш як 44 млн українців. З них майже 37,5 млн на своїй історичній Бать-
ківщині – в Україні; 4,36 млн – у Росії, у тому числі 74 990 – у Башкирії 1.
Найчисельніша група українців осіла в Російській Федерації. Згід-
но з переписом 2002 року тут нарахували 2 942 961 українця, з них
55 249 осіб – у Башкортостані 2.
У Південному Приураллі українці проживають майже чотири
століття. Перші згадки про них на території Башкирії зафіксовані в
писемних джерелах початку XVII ст. (1574 р., у місці, де р. Сутолока
(башк. – Суkолоk) упадає в р. Білу (башк. – Агідель), засновано фор-
тецю (з 1586 р. – місто) Уфа): у 1625–1626 роках у фортеці служили два
«черкаси», у 1634 році на службі в Уфимському острозі перебувало
тринадцять «черкасів», а 1636 року їх було лише троє 3.
1
Национальный состав населения Башкирской АССР: По результатам Всесоюзной
переписи населения 1989 г. – Уфа, 1989. – С. 104; Национальный состав населения
РСФСР: По данным Всесоюзной переписи населения 1989 г. – М., 1990. – С. 4.
2
Национальный состав населения Республики Башкортостан (по данным
Всероссийской переписи населения 2002 года). Статистический сборник. – Уфа,
2006. – С. 8.
3
Ефремов В. Из истории Уфимского края: Уфимский край в первой половине XVIII в. //
Вестник Оренбургского учебного округа. – 1913. – № 7, 8. – С. 238; Никитин М. Основные
моменты колонизации Башкирии // Хозяйство Башкирии. – 1928. – № 6, 7. – С. 75.
10
Однак упродовж ста років про українців не подано жодної згадки.
У межах історичної Башкирії постійні українські поселення ви-
никли після зведення Нової Закамської (1731), а декількома роками
пізніше – Яїцької, або Оренбурзької (1734), кріпосних ліній 4. Зве-
дення фортець і вартова служба в них потребували значної кількос-
ті людей. Із цією метою 20 серпня 1739 року було видано указ, що
дозволяв переселення в Оренбурзьку губернію «черкас», або україн-
ців, які охоче відгукнулися на таку пропозицію 5.
Наприкінці ХVІІІ – на початку ХІХ ст. соціально-економічна й по-
літична ситуації в Україні спричинили нову хвилю переселень україн-
ців на східні землі, де феодально-кріпосницький гніт був значно слаб-
шим. У 1815–1858 роках чисельність українців у цих районах зросла з
3,4 тис. до 20,5 тис. осіб, тобто більш ніж у шість разів 6.
Після буржуазних реформ у другій половині ХІХ ст. приплив укра-
їнців у Башкирію, особливо в роки Столипінської аграрної реформи
(1906–1916), помітно збільшився. Згідно з даними Подвірного перепису
селянських господарств 1912–1913 років в Уфимській губернії чисель-
ність українців досягла 56 923 осіб. За п’ятнадцять років (1897 р. – 4 996
осіб) їх число в губернії збільшилося більш ніж в одинадцять разів 7.
Загалом у Башкирії сформувалися три основні ареали розселення
українців: на південному заході – у Белебеївському повіті (тут мешкало
52,8 % від загальної кількості українців в Уфимській губернії), на пів-
дні – у Стерлітамацькому (21,29 %), у центрі – в Уфимському (21,38 %) 8.
Невеликі групи українців розселилися на півночі, у Бірському по-
віті (4,24 %), і на північному сході, у Златоустівському (0,29 %). Роз-
селення українців у регіоні зумовлено як історичними, так й екологіч-
ними чинниками.
4
Очерки по истории Башкирской АССР. – Уфа, 1956. – Т. 1. – Ч. 1. – С. 142, 143.
5
Полное собрание законов Российской Империи с 1649 года. – СПб., 1830. –
Т. Х. – С. 870, 871.
6
Бабенко В. Я. Украинцы Башкирской ССР: Поведение малой этнической группы
в полиэтничной среде. – Уфа, 1992. – С. 22.
7
Там само.
8
Там само.
Бабенко В. Українці Башкортостану за чотири століття
11
До приходу основної кількості українських мігрантів північно-за-
хідні й північно-східні райони Башкирії були досить щільно заселені
російськими селянами. Мало значення й те, що південні, південно-за-
хідні й центральні райони за природно-кліматичними умовами нага-
дували переселенцям рідні місця, сприяли розвитку сільського госпо-
дарства, особливо землеробства. Приваблювала українців і відносно
менша щільність населення в згаданих повітах.
Після революції переселення українців до Башкирії набуло якіс-
но нового характеру, що пов’язано з промисловим розвитком східних
районів країни. Згідно з переписом 1939 року в республіці проживало
92 289 осіб української національності. Це найвища кількість україн-
ців за всі роки їхнього перебування в регіоні. Однак у післявоєнний
період чисельність українців поступово зменшувалася і на 1989 рік
становила 74 990 осіб 9. Особливо різко їхня кількість скоротилася за
останні роки. За переписом 2002 року в Республіці нарахували 55 249
українців 10. Таким чином, за п’ятдесят років (1939–1989) абсолютна
чисельність українців зменшилася на 17 299 осіб (18,74 %), а за три-
надцять років після перепису (1989–2002) – на 19 741 особу (26,32 %),
тобто за рік – на 2,02 %. Якщо порівняти дані по Башкортостану із за-
гальноросійськими показниками, то відсоток зменшення українців у
Республіці нижчий, аніж по Російській Федерації (32,55 %). Водночас
це ставить перед дослідниками проблему об’єктивності матеріалів
перепису.
Зменшення чисельності зумовлено зниженням народжуваності
у воєнний і післявоєнний періоди, посиленням процесів асиміляції
(особливо в містах), поверненням до України, переселенням у про-
мислово розвинені райони країни. Основним чинником зменшення
чисельності українців є міжнаціональні шлюби, питома вага яких
нині становить близько 90 % від усіх шлюбів. Не останню роль віді-
грають і політичні чинники – як внутрішні, так і зовнішні. Особливо
актуально це простежується в останнє десятиріччя.
9
Национальный состав населения Башкирской АССР… – С. 104.
10
Национальный состав населения Республики Башкортостан… – С. 198.
12
До початку 1960-х років українське населення традиційно було
сільським. За матеріалами перепису 1959 року кількість міських і сіль-
ських мешканців майже зрівнялася: 49,94 % – у містах, 51,06 % – на селі.
Згідно з переписом 1979 року вже 75 % українців мешкало в містах 11.
За матеріалами перепису 2002 року серед міських жителів українців
нараховувалося 80,14 %, і лише кожний п’ятий українець жив у селі 12.
Сьогодні українці репрезентовані майже у всіх містах і районах Респуб
ліки. Найчисельніші групи представлені в містах: Уфі – 1 772, Стерліта-
маці – 6 661, Салаваті – 3 069, Октябрському – 1 807, Кумертау – 1 827,
Давлеканово – 1 430, Белебеї – 1 978, Мелеузі – 1 062, Туймазах – 918,
Ішимбаї – 760 осіб, а також у районах: Благоварському – 995, Давле-
канівському – 505, Чишминському – 1780, Стерлітамацькому – 1 393,
Альшеївському – 1 774, Аургазинському – 586, Мелеузівському – 294,
Белебеївському – 376, Іглінському – 1 063, Уфимському – 916 осіб. За-
галом історичні ареали в розселенні українців збереглися. Разом з тим
українці зафіксовані в тих містах і районах Республіки, де традиційно,
до 1940-х років, вони не проживали: у Білорецьку – 486, Дюртюли – 108,
Міжгір’ї – 598, Нафтокамську – 847, Сібаї – 583, Учали – 263 особи; в
Абзеліловському – 128, Архангельському – 66, Бакалинському – 99, Біло-
катайському – 82, Бірському – 99, Благовєщенському – 113, Дувансько-
му – 116, Зіанчуринському – 78, Калтасинському – 64, Краснокамсько-
му – 81, Кугарчинському – 399 осіб.
Башкортостан і Україну пов’язують історичні, економічні, куль-
турні, наукові, етногенетичні зв’язки, які найбільше виявилися в роки
Великої Вітчизняної війни. У цей час з України в Башкирію евакуюва-
ли більше 100 тис. осіб, двадцять великих промислових підприємств.
Евакуйовували тих, хто працював у сфері освіти, науки, культури,
мистецтва, суспільно-політичного життя 13.
11
Народное хозяйство Башкирской АССР: Статистический сборник 1917–1967 гг. –
Уфа, 1967. – С. 14.
12
Население Республики Башкортостан (по данным Всероссийской переписи
населения 2002 года). Статистический сборник. – Уфа, 2004. – С. 95.
13
Башкирия в годы Великой Отечественной войны. 1941–1945. Документы и
материалы. – Уфа, 1995. – С. 489.
13
У 1941–1943 роках в евакуації перебували Академія наук УРСР у
складі вісімнадцяти наукових інститутів, спілки композиторів, ху-
дожників, письменників України, меморіальні музеї Т. Г. Шевченка,
М. М. Коцюбинського. В Уфу перевезли численні національні реліквії:
рукописи класиків української літератури – М. Гоголя, І. Франка, Лесі
Українки, рідкісні книги ХVI–XVIII ст., бібліотеку київського Софій-
ського собору, насамперед Пересопницьке євангеліє, на якому в неза-
лежній Україні президенти присягають на вірність державі й народові.
В Уфі в цей час жили і плідно працювали П. Тичина, М. Риль-
ський, В. Сосюра, Ю. Яновський, П. Панч, Н. Рибак та багато інших
українських майстрів слова.
Також у Башкирію евакуювали Дніпропетровський музично-дра-
матичний театр, Київський театр опери та балету ім. Т. Г. Шевченка,
Київський театр музичної комедії, Київський драматичний театр,
Мелітопольський театр музичної драми, Миколаївський ляльковий
театр. На театральних сценах Уфи виступали З. Гайдай, І. Паторжин-
ський та інші співаки. У цьому місті написали класичні твори зна-
мениті композитори П. Козицький, М. Вериківський, Г. Верьовка.
Останній організував тут усесвітньовідомий хор української пісні,
якому і присвоїли ім’я його засновника.
В Уфі творили й такі класики ХХ ст. в галузі образотворчого мис-
тецтва, як О. Шовкуненко, К. Трохименко та ін.
Українські вчені пробудили дослідницький інтерес до своєї націо
нальної культури в башкирських майстрів – письменника Г. Амірі,
композитора Х. Ахметова. Отже, Уфа стала центром наукового, куль-
турного і літературного життя України.
Перебуваючи в Уфі, українські науковці, письменники, актори,
співаки, художники зробили значний внесок у розвиток науки і куль-
тури Башкирії. Письменники й літературознавці жваво цікавилися
творчістю один одного, організовували спільні засідання, вечори,
лекції, академічні сесії, пленуми, радіопередачі, здійснювали перекла-
ди творів один одного; видавали періодику, сумісні збірники, книги.
П. Тичина 1942 року підготував монографію «Патріотизм у творчості
Мажита Гафурі», яку надрукували башкирською мовою. На україн-
14
ську мову були перекладені твори С. Кудаша, Р. Нігматі. На башкир-
ську мову переклали вірші П. Тичини Б. Бікбай, С. Кудаш, М. Тажи.
Про Башкирію писали В. Сосюра, Н. Рибак, М. Рильський, П. Тичина.
Тему України висвітлено у творчості багатьох башкирських поетів
і письменників – С. Кудаша, Р. Нігматі, М. Каріма, А. Бікчентаєва,
Б. Бікбая, Г. Рамазанова.
Мова. Досліджуючи етнокультурні й етномовні процеси, важли-
во проаналізувати рівень володіння рідною та іншими мовами. Сьо-
годні важко дійти висновку про рівень знання рідної мови україн-
цями, які переселилися на нові землі. У дореволюційних переписах
знання рідної мови не фіксували, а перепис 1897 року визначив голов
ним етнічним індикатором національної належності мову, тому було
внесено неточності в переписні матеріали. Однак можна припустити,
що вони всі або майже всі володіли українською мовою як рідною. За
переписом 1926 року із 76 710 українців Республіки рідною мовою на-
звали українську 59 335 (77,35 %), російську – 19 260 осіб (22,57 %) 14.
Таким чином, уже в першій чверті ХХ ст. відбувався процес мовної
асиміляції українців. Разом з тим на цьому етапі етномовні проце-
си були суперечливими. З одного боку, вони позначилися на нівелю-
ванні етномовних розбіжностей усередині української групи. Посту-
пово йшло стирання діалектних особливостей мови різних груп, які
переселилися з різних регіонів України, випрацьовувався загальний
місцевий діалект української мови, серед якого можна було виокре-
мити локальні говірки. Їхньою особливістю є превалювання того чи
іншого українського діалекту, залежно від регіону виселення з Укра-
їни: подільського, київського, чернігівського, полтавського тощо.
З другого, – відбувався процес витиснення з усіх сфер, у тому числі і зі
сімейно-родинного життя, української мови російською. Сучасна етно-
мовна ситуація в нащадків українських переселенців характеризу-
ється зниженням питомої ваги осіб, які вважають рідною мову своїх
предків і, відповідно, ростом числа українців, котрі визнають рідною
14
Всесоюзная перепись населения 1926 г. – М., 1928. – Т. IV: Вятский район,
Уральская область, Башкирская АССР. – Отд. 1. – С. 96.
15
російську й інші мови народів Башкирії. Так, із 55 249 українців, за-
фіксованих переписом 2002 року, 54 974 особи володіють російською
мовою, що становить 99,5 % від загальної кількості українців. Порів-
няно з переписом 1989 року частка українців, які володіють росій-
ською, збільшилася на 6 %, тоді як володіння українською мовою за-
свідчили лише 19 726 осіб, що становить близько 35,7 % від загальної
кількості українців. У 1989 році рідною українську мову або другою в
спілкуванні назвали 37 400 осіб, або 49,87 % від усього українського
населення; у 1979 році українською мовою володіли 40 364 українці,
або 53,41 %, а в 1970 році – 44 871 особа, або 59,04 % від загальної
кількості українців Республіки. Якщо за дев’ятнадцять років (між
переписами 1970 і 1989 рр.) частка українців, які володіють україн-
ською, зменшилася на 10,83 %, то за тринадцять років пострадянсько-
го періоду – майже у 1,5 рази, тобто на 14,17 % 15.
Чи впливає освіта українською мовою на збереження українцями
рідної мови? Розглянемо це питання в розрізі районів, де функціо-
нують школи з вивченням української мови й літератури. Перепис
2010 року однозначної відповіді не дав (такі дані не оприлюднено).
Проаналізувавши процес динаміки чисельності українського насе-
лення в Альшеївському, Белебеївському, Давлеканівському та інших
районах, де немає шкіл з вивченням української мови, кількість укра-
їнців з 1979 по 2002 рік зменшилася майже вдвічі, тоді як у районах,
де є школи з викладанням української, цей відсоток значно нижчий: в
Аургазинському – на 32,96 %, Благоварському – на 36,83 %, Стерліта-
мацькому – на 25,14 %, Чишминському – на 37,28 %.
Отже, там, де є школи з вивченням української мови, українці
більш орієнтовані на збереження етнокультурної самоідентичності й
менш піддаються асиміляції. Шкільний заклад є тим чинником, що
стабілізує етнокультурні процеси, особливо коли він об’єднується у
15
Итоги Всесоюзной переписи населения 1970 года. – М., 1973. – Т. IV:
Национальний состав населения СССР, союзных и автономных республик, краев,
областей, национальных округов. – С. 131; Национальный состав населения
Башкирской АССР… – С. 20; Вестник статистики. – 1980. – № 7. – С. 45.
16
своїй діяльності з іншими освітньо-культурними закладами – бібліо
теками, народними художніми колективами, музеями, дитячими са-
дочками тощо. Лише за такої умови процеси асиміляції набувають
стабільності. Як уже згадувалося, із 74 990 українців, які проживали в
Башкирії в 1989 році, рідною мовою вважали українську 30 802 особи
(41,08 %), російську – 43 947 (58,6 %). Водночас рідною мовою вважа-
ють башкирську 56 осіб (0,07 %), татарську – 119 (0,16 %), інші – 66
(0,09 %). Як «другою мовою» вільно володіли українською 6 598 осіб
(8,8 %), російською – 25 818 (34,43 %), башкирською – 149 (0,2 %), та-
тарською – 536 (0,71 %), іншими – 212 (0,28 %). Таким чином, україн-
ську мову сприймали як рідну або «другу» 37 400 осіб (49,87 %), ро-
сійську – 69 765 (93,03 %), башкирську – 205 (0,27 %), татарську – 655
(0,87 %), інші мови – 278 (0,37 %) 16. Цей процес наочно демонструє
міжетнічне зближення українців з іншими народами Республіки, на-
самперед з російським етносом, а також поступову їхню етномовну
асиміляцію в російському середовищі. Цьому сприяли не тільки спо-
рідненість мов українців і росіян, високий ступінь дисперсності роз-
селення українців у Республіці, превалювання за чисельністю росій-
ського населення і відповідно мови в громадському житті Башкирії,
висока питома вага міжнаціональних шлюбів (більш ніж 90 %), але й
відсутність до недавнього часу українських шкіл та класів, книжок,
газет, радіо, телебачення, певна ізольованість від України і, як уже за-
уважено, – політичні чинники.
Дослідження, проведені серед українців у Башкирії, засвідчили,
що літературною українською мовою володіють, як правило, так зва-
ні вихідці з України. Тобто ті, які приїхали порівняно нещодавно на
навчання або за направленням на роботу після закінчення вищих
або середньо-спеціальних учбових закладів і так звані «заробітчани»,
котрі закінчили школу в Україні, нащадки українських переселенців
у другому, третьому і навіть четвертому або п’ятому поколіннях, які
навчилися писати й читати самотужки. У зв’язку з тим, що в Башкор-
тостані українську мову як предмет упродовж майже двадцяти років
16
Национальный состав населения Башкирской АССР… – С. 20, 29.
17
викладають у школах у місцях компактного розселення українців,
значна частина випускників цих шкіл – як українці, так і неукраїнці –
також володіє літературною українською мовою.
Проте в селах розмовляють місцевим діалектом української мови
з дуже сильним впливом російської.
Українська мова в Башкортостані ніколи не була мовою науки та
культури. Її неухильно витісняла й продовжує витісняти російська
мова не лише з громадського життя, але й зі сфери сімейно-родинних
стосунків. Українською мовою на сьогодні спілкуються лише члени
сім’ї старшого віку або патріотично налаштована інтелігенція. Мо-
лодь, діти – майбутнє народу – української мови майже не знають.
Мова тюркомовних сусідів вплинула на мову українців менше. За-
позичення зводяться до окремих слів або висловів, уведених у мову
разом зі включенням до обігу речей (предметів), які вони познача-
ють: знаряддя праці – сабан, напої та страви – салма, біляш, учпочмак,
буза, кулама, кумис, чак-чак, окремі слова – малай, айда, бабай, деякі
вислови – алла бирса, фалян-туган. Як наголошують дослідники, це
пов’язано з різкими відмінностями синтаксичних і лексичних систем
української мови від башкирської і татарської мов 17.
Водночас варто зауважити, що багато слів тюркського походжен-
ня органічно ввійшли до складу української мови ще за контактів
українців з тюрками з прадавніх часів: гарба, гайда, кабак, кавун, ки-
лим, майдан та ін. До того ж проникнення тюркської лексики в мову
українців відбувалося не тільки безпосередньо від тюркомовних на-
родів, але і через російську мову, оскільки за часом росіяни контакту-
вали з корінним населенням Урало-Поволжя значно довше.
Релігія. За віросповіданням українці Башкирії наприкінці ХІХ –
на початку ХХ ст. належали до православ’я. Лише деякі були греко-
католиками, адже західно-українські землі, де панувало уніатство,
до складу Росії на той час не входили. Тільки під час Першої світової
війни значна частина біженців, котрі прибули із Західної України, на-
лежала до католицької церкви східного обряду, тобто до греко-като-
17
НАФРФ НАНУ. – Ф. 12, од. зб. 2, арк. 77.
18
ликів. Незначна частка належала і до різних християнських сект, які
не мали великого релігійного впливу. Рівень релігійності був досить
високий. У перше десятиліття життя на чужині українці намагалися
на власні кошти звести культові споруди – церкви й каплиці. У хатах
на покуті, а також на стінах, як правило, розміщували багато ікон.
Особливо цінували ікони, привезені з України.
Релігія органічно поєднувалася з повсякденним життям і сіль-
ськогосподарським річним циклом. Віруючі відзначали всі релігійні
свята, дотримували постів і застережень, релігійних звичаїв та обря-
дів, здійснювали паломництва тощо. Серед них був розповсюджений
культ Спасителя – Ісуса Христа, Божої Матері – Діви Марії, Трійці.
Особливо ставилися з повагою до св. Миколая Чудотворця Мерлікий-
ського, апостолів Петра і Павла, Пантелеймона-цілителя, Георгія По-
бідоносця, Іоанна Хрестителя, Василія Великого. У нових умовах було
розповсюджено вшановування чудотворних Казанської і Табинської
ікон Божої Матері, яким особливо поклонялися на Уралі й у Поволжі.
Проте у віруючих українців релігійний фанатизм був відсутній.
У радянську епоху через гоніння на церкву і панування атеїстичної
ідеології кількість віруючих значно зменшилася. По всіх українських
селах (окрім с. Костянтино-Олександрівки Стерлітамацького р-ну)
церкви або знищили, або пристосували під різні господарські потре-
би: хлібосховища, склади, майстерні, клуби. У деяких селах, наприк
лад, у с. Верхній Кульчум Єрмекеївського району, утворювали «Союз
воинствующих безбожников» («Спілка войовничих безбожників»).
Окрім того, усередині християнства відбувався перерозподіл вірую-
чих між різними течіями.
Нині спостерігається повернення до релігії. Декілька років тому
збудували храм на честь Антонія Печерського в с. Антонівка Мелеу
зівського району. У с. Золотоношка Стерлітамацького району 21 ве-
ресня 2011 року освятили нову церкву на честь Різдва Богородиці.
Святиню своїм коштом збудував виходець із цього села – М. Кийко.
Також діє храм у с. Степанівка Аургазинського району. У 90-х роках
ХХ ст. відновили Троїцьку церкву – пам’ятку архітектури республі-
канського значення в с. Троїцьке (Іваненково) Благоварського райо-
19
ну. Поблизу з українськими поселеннями Сердюки, Парафіївка, Ма-
линівка Белебеївського району відновлюють храм на честь Іллі-про-
рока, що також є пам’яткою архітектури республіканського значення.
При цьому храмі засновано жіночу монастирську обитель на честь
Царственних страстотерпців, яку очолює ігуменя – мати Євтропія,
українка з походження. Зауважимо, що серед кліру Уфимської єпархії
значна кількість священиків, іноків й інокинь є українцями.
Серед українських переселенців кінця XIX – початку XX ст. побу-
тувала традиція ходити на прощу до святих місць в Україні, зокрема в
Києво-Печерську і Почаївську лаври.
Окрім того, на тлі послаблення позицій православ’я спостеріга-
ється зміцнення впливу протестантських сект. Деякі з них очолили
українці – Церкву Христа на р. Білій (м. Уфа), Євангельських-христи-
ян-баптистів (м. Уфа), Адвентистів сьомого дня (м. Сібай).
Господарські заняття. Українські переселенці належали до пере-
селенців-власників. Однак серед них були й орендатори державних
і приватних земель. Проблеми, породжені переселенням, сприяли
об’єднуванню в артілі й товариства. Цьому сприяв і порядок прид
бання землі, установлений Селянським поземельним банком, який
гарантував повернення платежу за позиками. Землю розподіляли
між членами товариства, залежно від унесеного паю. Власником зем-
лі вважали главу сім’ї – чоловіка, як виняток – дружину. У разі відо
кремлення з батьківського господарства сина, йому, за взаємною до-
мовленістю, визначали частку спадщини. У разі заміжжя дочки за-
можні батьки також могли дати їй у придане наділ землі.
Право власності на землю, придбану за допомогою позики в Се-
лянському банку, до розрахунку по ній було обмежене, а сама земля,
будівлі і навіть майно передавали в заставу банку. Забороняли пере-
давати землю в чиншове й орендне користування, відчужувати її, ру-
бати ліс, передавати й зносити будівлі тощо. Велика оплата позики
знищувала господарства селян. Вони були змушені продавати хліб, а
половина сімей хлібом не могла запастися до наступного року.
Орендна плата за землю була досить високою й постійно росла.
Якщо наприкінці XIX ст. за одну десятину орної землі платили 1–3 крб,
20
а за одну десятину покосів – 1–2 крб 18, то у зв’язку з ростом попиту
на землю на початку ХХ ст. орендну плату підвищили до шести пудів
зерна і 6 крб за десятину. Не маючи можливості вчасно вносити необ-
хідні кошти, бідняки розпродували частину своїх земель, які скупо-
вували заможні члени товариств або ж щойно прибулі переселенці.
Після жовтневого (1917) перевороту і громадянської війни кон-
фісковані у дворян, купців, монастирів землі розподіляли між селя-
нами за трудовою або споживчою нормою, що сприяло швидкому
розвитку аграрного сектора. Однак колективізація, яку розпочали
наприкінці 20‑х років ХХ ст., перервала еволюційний розвиток селян-
ського господарства, поклавши початок його руйнації.
Панівною системою землеробства в українців було три- і чотири
пілля, у передових господарствах – багатопілля. Землю обробляли за-
водським, а також традиційним для українців двоколісним дерев’яним
плугом. У лісовій зоні використовували косулю або соху. Під впливом
місцевих землеробських традицій поступово поширився більш лег-
кий плуг – сабан.
Перед посівом землю обробляли своєрідним культиватором
(драпак). Сіяли вручну, з мішка, який перекидали через плече (узір),
інколи – зі солом’яного або лубкового кошика, широкого відра – пу-
дівки (площата пудівка).
У заможних господарствах перед Першою світовою війною
з’явилися кінні сошникові і навіть дискові сіялки, що розповсюдилися
в 1920-х роках. Сівбу буряка здійснювали за допомогою ручної сіялки,
а картоплю саджали під сабан, косулю, лопату.
Після сівби боронували дерев’яними боронами «зиг-заг», а піс-
ля Першої світової війни використовували металеві, заводські. На
цілинних землях, а також при сівбі проса й льону застосовували ар-
хаїчний спосіб обробки – заволочували гіллям. Широковживаним
був і післяпосівний метод – прикатування ріллі дерев’яними або
кам’яними катками.
18
Абрютин В. А. Переселенцы и переселенческое дело в Белебеевском уезде
Уфимской губернии. – Уфа, 1897. – С. 27.
21
Основна землеробська культура – жито. Також вирощували пше-
ницю, ячмінь, просо, овес, горох. Окрім зернових обробляли технічні
й кормові культури: коноплі, льон, тютюн, картоплю, буряк, соняш-
ник тощо. Займалися городництвом і баштанництвом.
Українські селяни піклувалися про посівний матеріал: перед сів-
бою намочували насіння, особливо баштанне. Прополювання зерно-
вих культур здійснювали вручну, коренеплодів – мотигами. Під час
колосіння в багатьох господарствах застосовували примусове запи-
лення за допомогою довгої пенькової мотузки, яку у вітряну погоду
двоє людей носили по полю розтягнутою.
Наприкінці XIX – на початку ХХ ст. врожай з полів збирали за до-
помогою кіс, інколи – серпів. До кіс, як правило, кріпили грабки, рід-
ше – лучок (пристосування для більш акуратного складання колосків
у рядках). Перед Першою світовою війною в заможних господарствах
стали використовувати жатки, снопов’язалки, жнейки-самоскидки,
лобогрійки.
Хліб у снопах складали в «хрести» (15 снопів), «напівкопни» (30
снопів), «копни» (60 снопів), а потім перевозили в крите гумно (клу-
ня), де його молотили ціпами або молотилками.
Для очищення зерна використовували велике шкіряне решето
(грохіт). У вітряну погоду зерно віяли за допомогою відра і лопати.
Застосовували ручні або кінні віялки.
Тваринництво в господарстві мало допоміжне значення. З огля-
ду на намагання забезпечити сім’ю хлібом усі придатні для земле-
робства землі орали. Проте українські переселенці розводили ко-
ней, корів, овець, свиней, рідко – кіз. Сплачуючи величезні позики
за землю і стаючи банкрутами, селяни часто залишалися без коней.
Так, у 1898 році серед переселенців Белебеївського повіту Уфимської
губернії без худоби нараховувалося 15,4 % селянських господарств,
узагалі без худоби – 10,2 % 19. У неврожайні роки селянам доводило-
ся поступово «проїдати» худобу. У кращі роки поголів’я знову від-
новлювали.
19
Абрютин В. А. Переселенцы…
22
Коней розводили переважно місцевої, башкирської, а корів – як
місцевої, так і бестужівської й сіментальської порід. Заможні селяни
нерідко утримували голандські й датські породи корів. З порід овець
поширені були романівська, шльонка й напівшльонка.
Узимку худобу тримали в стійлах, улітку її виганяли на пасовись-
ка. Корів та овець пасли окремо. Улітку коней і велику рогату худобу
випасали в нічний час. На південному сході (тепер – Хайбулінський
район) під впливом башкир поширилося відгінне вівчарство. У степу
для овець робили загони-катони, копали колодязі, установлювали
колоди для пиття. Приганяли овець додому лише пізньої осені.
Робочою худобою були коні й воли. Велику і дрібну рогату худобу,
свиней вигодовували на м’ясо. З молока виробляли молочні продук-
ти. Зі шкури овець – овчини – шили зимовий одяг, а зі шкури великої
рогатої худоби – взуття. Зі шерсті овець виготовляли валяне («бите»)
взуття, плели шкарпетки, ткали грубу тканину для пошиття одягу. Зі
шерсті кіз плели шалі, шкарпетки, рукавиці. Зі шерсті корів діти на-
весні скачували м’ячі.
Було розвинуте птахівництво (кури, качки, гуси, інколи – індики).
Для птиці будували спеціальні хліви і землянки. Годували їх зерном,
вареною картоплею, буряком, морквою з додаванням висівок.
Українці займалися і бджільництвом. Деякі методи бджільництва
вони перейняли в місцевого населення – у башкирів, для яких це тра-
диційне заняття.
Наприклад, українці, як і башкири, під час роїння бджіл вивішу-
вали в навколишніх лісах навощені колоди і дуплянки для приманки
«вільних» роїв. Деякі бджолярі збирали мед від диких бджіл. Однак
у розвитку бджільництва українці стояли на більш високому рівні:
вони займалися вже пасічним утриманням бджіл. Поступово стали
застосовувати і рамкові вулики, а останнім часом розповсюдилися
багатокорпусні вулики і вулики-лежаки, що дозволяє зменшити при-
родне роїння.
Місця для пасік вибирали з врахуванням медоносних рослин, а
також захищеність їх від вітрів і затінення від сонця. Часто пасіку
спеціально обсаджували липами, акаціями, плодово-ягідними рос-
23
линами. Поступово стали висаджувати медоносні рослини: гречку,
буркун тощо.
На зиму бджіл ховали в темнику, іноді вулики залишали під від-
критим небом, попередньо утепливши одягом і засипавши снігом.
При цьому бджіл намагалися забезпечити на зиму медом. Якщо бджо-
лина сім’я була сильною або в гнізді було мало меду, то проводили
зимове підгодовування.
Мисливство і рибальство широкого застосування в житті укра-
їнців не мали. Ці промисли, особливо рибальство, були дещо поши-
рені на північному сході Башкирії, на берегах великих річок та озер.
За допомогою капканів, силець, сіток, ям-пасток полювали на зайців,
лисиць, вовків, водоплаваючу і борову птицю, за допомогою собак –
на вовків і лисиць. На полюванні користувалися також рушницями з
накладними капсулями.
Знаряддям лову риби була вудка з волосінню, яку плели з кінсько-
го волосу, сіті, волоки, саки, морди. На вудку ловили головлю, харіу-
са, форель, підлящика, налима тощо. Як приманку використовували
черв’яків, коників, хліб, варену пшеницю, горох. Налима ловили на
«рогульку» з м’ясною приманкою.
Домашні промисли. З-поміж перселенців-чоловіків були бон-
дарі, гончарі, ковалі, шорники, майстри з обробки шкур (шкурники,
кожем’яки), кравці, ткачі тощо. Жінки займалися ткацтвом, вишив-
кою, плетінням мережив. Пряли українки на самопрялках і за допо-
могою веретена на прялках (кужіль з дінцем). Українці не вміли ва-
ляти валянки, тому перейняли це ремесло в росіян. Українці також
володіли різьбою по дереву.
Торгівлею переселенці займалися побіжно. Їхнє господарство
мало напівнатуральний характер. На базари, ярмарки вивозили зер-
но, муку, овочі, худобу, птицю. На виручені кошти купували плуги,
косарки, віялки й інші машини, рідше – матеріали для пошиття одягу,
посуд, предмети домашнього вжитку.
Майже всюди було розповсюджене відхідництво, більш розвину-
те в місцевостях, що лежали близько до міст і залізниці, а також у
районах зі слабким розвитком землеробства. Воно носило сезонний
24
характер: улітку йшли на заробітки в поміщицькі економії, у замож-
них селян косили сіно, збирали й молотили хліб, заготовляли дрова;
узимку займалися будівництвом і ремонтом залізниць, шахт, заводів,
фабрик тощо.
Отже, переселившись до Башкирії, українці принесли із собою
більш високу культуру землеробства, більш досконалі знаряддя пра-
ці, передові, за тими часами, агротехнічні прийоми. Це сприяло роз-
повсюдженню в краї різноманітних сільськогосподарських культур.
Будучи вихідцями з різних регіонів України, селяни були носіями
різного агротехнічного досвіду, що характеризувався локальними
особливостями. У нових умовах проживання паралельно розви
валося два процеси: перший – відбір більш раціональних і прогре-
сивних прийомів сільськогосподарського виробництва, традиційних
для українців, і другий – збагачення сільськогосподарського досвіду
в результаті зближення і взаємодії з місцевим населенням. За таких
обставин зберігалися й розвивалися ті прийоми, які найбільше відпо-
відали новим екологічним умовам і суспільно-економічним вимогам.
У цілому ж господарсько-культурний тип українських переселенців у
Башкирії не змінився.
Поселення. Українські поселення на території Башкирії засно-
вували в різних природно-географічних, соціально-економічних і
етноконтактних умовах. Це сприяло виникненню своєрідних особли-
востей у їхньому плануванні й забудові. Не останню роль відігравали
регіональні традиції переселенців – вихідців з різних історико-етно-
графічних територій України.
В українців Республіки названі особливості впливали на форму-
вання типів поселень. Розселялися, як правило, у низьких, але не затоп
люваних під час весняних повеней місцинах: поблизу битих шляхів, во-
доймищ, у балках, які захищали від вітрів, особливо в зимовий період.
Іноді поселення засновували на вододілах, оскільки більш зручні місця
були заселені іншими народами. У назвах поселень українці намагалися
зберегти пам’ять про свою батьківщину. Ось чому в далекому від Укра-
їни Башкортостані існують Нефорощанка, Санжарівка, Парафіївка,
Шарівка, Золотоношка, Кахновка, Хотомлю, Дніпровка, Новоукраїнка,
25
Терешківка, Харківка, Київка, Чернігівка, Полтавка, Черкаси, Катерино
славка, Волинка, Тавричанка, Софіполь тощо. Однак постійні контакти
з місцевим населенням, зокрема тюркським, сприяли найменуванню
українських сіл тюркськими назвами: с. Антинган (башкир. форма –
Атинган) Хайбулінського, с. Чубукаран Белебеївського, с. Шайхали Бла-
говарського районів тощо. Так сталося і з назвою с. Верхній Кульчум
Єрмекеївського району. Спочатку воно мало назви Олександрівка і Зо-
лотоношка, потім його найменували Верхнім Кульчумом, оскільки воно
містилося біля витоку р. Кульчумки, а селище Кам’янець-Подільського
товариства, яке лежало біля гирла р. Кульчумки, назвали Нижнім Куль-
чумом. У наш час подібне явище спостерігається й зі с. Тавричанка –
центром Кизильської сільської ради Альшеївського району, яке частіше
називають Кизильським, аніж Тавричанкою.
Планування поселень зазвичай було вуличним або однорядним, ін-
коли – квартальним або квартально-вуличним.
Садиба, як правило, мала дві нерівні частини – менша містилася
перед будинком і виходила на вулицю (двір). Тут же розміщували гос-
подарські будівлі. Більшу частину садиби планували за двором – це
город, на якому вирощували різні овочі. Садибу, за винятком ділянки,
на якій культивували картоплю, обгороджували тином.
Традиційне житло українця-переселенця – хата, яка одночасно
була центром садиби. Для зведення хати і господарських будівель ви-
користовували різноманітний будівельний матеріал. У лісових райо-
нах – це дерево, у лісостепових – дерево і глина, у степових – глина і
камінь. Нині, як основний будівельний матеріал, застосовують дере-
во. Із середини 60‑х років ХХ ст. набула поширення цегла.
Підлога в хаті була традиційно земляною (долівка), хоча замож-
ні селяни настилали і дерев’яну. Вікна робили невеликих розмірів,
віконниці навішували в хатах лише заможні селяни. У наш час вони
розповсюджені скрізь. Двері, як правило, одностулкові. Печі зазви-
чай клали із сирцевої або обпаленої цегли, інколи робили вальковими.
Сьогодні користуються комбінованою піччю з плитою.
Інтер’єр житла українського переселенця тривалий час зберігав
традиційні особливості. Біля входу, по праву руку або ліву, «чолом»
26
до вікна ставили піч із лежанкою. Від лежанки до протилежної стіни
був спеціальний поміст – нари з дощок (піл, полик), на яких спали.
Полатєй українці не знали. У передньому куті, що по діагоналі від
печі, висіли ікони, прикрашені вишитими рушниками, і стояв стіл,
накритий домотканою скатертиною. Біля стін наглухо кріпили лави.
На стінах, над вікнами, на дзеркалі розвішували розшиті рушники.
Біля вікна стояла скриня. Це була парадна частина житла.
На стіні біля входу розставляли кухонне начиння: полиці або
шафу для посуду (судник), до стіни кріпили лавку для відер з водою.
Вечорами кімнату освітлювали скіпкою або примітивним світиль-
ником – каганцем. Більш заможні селяни використовували свічі й ке-
росинові лампи.
Набір господарських споруд на подвір’ї українського переселенця
залежав від їхнього призначення та рівня достатку. Для утримання
худоби будували спеціальні хліви (стайні). Окремо зводили хліви для
свиней, птиці, бджоляники – для бджіл, а також лазні. Для перероб
лення та збереження зерна будували клуні або риги – криті токи, ам-
бари, для зберігання овочів – погреби, часто з додатковою спорудою
над лазом – погребняком.
Їжа. Головне джерело в системі харчування – продукти рослин-
ного походження, а от продукти тваринного походження відігравали
другорядну роль.
Повсякденною стравою була каша – пшоняна, гречана, ячмінна,
вівсяна, горохова, а також киселі, які варили з вівсяної крупи і крох-
малю, кваша – з ячмінного, житнього і гречаного солоду, інколи пше-
ничного борошна. Полюбляли також кашеподібну страву з борошна –
затірку. Готували галушки, кльоцки, вареники, пельмені (запозичили
від місцевого населення).
Головною складовою харчування українців був хліб, який випі-
кали з квасного тіста, із житнього та пшеничного борошна. На свя-
та вчиняли пироги із сиром, капустою, яйцями та рисом, морквою,
картоплею, буряком, ягодами, м’ясом тощо. У кожній хаті готували
млинці, деруни (картопляники).
З перших страв найбільш готували український борщ зі свіжої
27
зелені, свіжої або кислої капусти. Під впливом росіян українці на-
вчилися готувати капусняк (щи) і холодник (окрошка). З інших овоче-
вих страв найпопулярнішою була картопля печена, варена, смажена,
тушкована. На сьогодні широко розповсюджені різноманітні овочеві
салати, гарніри, соуси.
М’ясні традиційні страви – це ковбаси, голубці, фаршировані
м’ясом і спеціями шлунки поросят (кендюх, сальтисон, ковбух), хо-
лодець.
Яйця в їжу вживали курячі, інколи – качині (лише в тісто). Свіжу
рибу споживали смаженою або варили юшку (уху). З напоїв вживали
хлібний і буряковий квас (сирівець), компот зі сухофруктів (узвар).
Серед українських переселенців, під впливом місцевих народів, ши-
рокої популярності набув чай.
Сім’я в нових умовах. Основною формою сімейного колективу на
колишній Батьківщині була так звана проста, або мала, сім’я. Однак
у нових умовах відбулося відродження нероздільних сімей, економіч-
но більш заможних. Такі сім’ї мали більшу кількість працюючих, що
дозволяло вчасно виконувати господарську роботу, поєднувати її з
іншими заняттями, а також ремеслами, такими, як рибальство, по-
лювання тощо.
За своєю класифікацією нероздільна, або велика, сім’я поділялася
на три типи: батьківська, братська, складна, або мішана. У родинно-
му відношенні нероздільні сім’ї, як правило, об’єднували членів по
лінії батька. Основою нероздільної сім’ї були патріархальні традиції.
На чолі її, зазвичай, стояв батько, за його відсутності – старший брат,
інколи другий або третій по старшинству. Головування жінки мало
місце лише в малих неповних сім’ях з неповнолітніми дітьми. Усім
господарством керували батьки. Глава сім’ї був її представником пе-
ред громадою – миром. Він не тільки мав представницькі уповнова-
ження, але й ніс відповідальність за членів своєї сім’ї.
Поступово нероздільні сім’ї, покращивши своє матеріальне ста-
новище (накопичення коштів, придбання ґрунту), розпадалися. Бать-
ки залишалися на старому обійсті, сини будувалися на новому місці.
Усю власність, яка належала сім’ї, ділили на дві частини: загально
28
сімейну (ґрунт, худоба, хата, господарчі будівлі, сільськогосподар-
ський реманент, гроші, продукти харчування тощо) і особисту (одяг,
взуття, прикраси, деякі речі особистого користування тощо).
Право на спадщину загальносімейної власності здебільшого мали
сини. Молодший син традиційно залишався з батьками, тому він
отримував більшу частину зі спадщини.
Дочок, окрім особистого майна, при шлюбі наділяли посагом:
ґрунт, худоба, сільськогосподарське знаряддя.
Якщо в нероздільній сім’ї головою був батько або один із братів,
то господинею в домі була мати або дружина голови такої сім’ї. Вона
керувала всією роботою в хаті, займалася приготуванням їжі.
Особливий стан стосовно голови сім’ї займав, згідно з поряд-
ком передачі спадщини, старший син – його заступник і помічник.
На відміну від сина, зять-приймак у сім’ї був безправний – «Собака у
приймах був да хвіст одбув». Прийняття в сім’ю було не поширеним
явищем. Часто в приймаки йшли парубки з бідних сімей або сироти.
Якщо в сім’ї не було синів, у такому випадку приймацтво набувало
форми усиновлення.
Стан невістки в сім’ї чоловіка був також неоднозначний.
Розлучення сімейних пар не практикували.
Традиційно серед чоловіків і жінок існував розподіл праці, але, на
відміну від татар, башкир, росіян-старовірів, він був не такий чіткий.
Для українських переселенців загалом характерні ендогамні (у
межах етносу) шлюби. Разом з тим уже в перші десятиліття їхнього
проживання на нових землях, особливо там, де українці селилися
дисперсно, вони брали шлюб з представниками інших етносів, на-
самперед з росіянами і білорусами. Рідше їхніми шлюбними партне-
рами були мордовці, чуваші – «Мордва та чуваші – люди наші», тобто
шлюб намагалися брати з представниками аналогічного віроспові-
дання. Представників інших конфесій у ролі шлюбних партнерів не
розглядали. Перші мішані шлюби з мусульманами зафіксовані лише
наприкінці 1930‑х – на початку 1940‑х років.
На сучасному етапі роль міжнаціональних шлюбів в етнічних про-
цесах українців Башкортостану різко зросла. Сьогодні міжнаціональні
29
шлюби становлять більше як 90 % від усіх зареєстрованих. Зауважимо,
що зростання кількості національно-змішаних шлюбів і сімей є показ-
ником не лише культурно-побутового зближення українців з народами
регіону, але стає активним чинником цього зближення.
Обряди, пов’язані з народженням дитини. Українська сім’я в
минулому була багатодітною (у середньому – п’ять-сім дітей). Наро-
дження дитини сприймалось як велике щастя. Ще у весільному об-
ряді проводили різні дійства, метою яких було забезпечення багато-
дітності сім’ї: саджання молодим на коліна дітей, обсипання збіжжям,
хмелем, годування молодих яєчнею, запрошення коровайницями жі-
нок, щасливих у шлюбі і які мали дітей.
Зазвичай жінки в минулому народжували вдома – на печі. Досить
часто дітей народжували в полі під час жнив або сінокосу, на току при
молотьбі, у стайні тощо.
Пологи приймала баба-повитуха, яку часто називали «баба-пупо-
різка». Якщо пологи були важкими, то повитуха вдавалася до різно-
манітних дій, які мали полегшити процес народження, а саме: жінці
розплітали коси, у хаті розв’язували всі вузли, примушували чоловіка
переступати через ноги, вливаючи з рота у рот дружині воду. В особ
ливо складному випадку замовляли службу Божу, відчиняли Царські
врата в церкві.
Сприймали як гарний знак, якщо дитина народжувалася вранці
або в першій половині дня. Дітей, які приходили в цей світ у «сороч-
ці», уважали «поцілованими» долею. «Сорочку» зберігали як оберіг.
Плаценту («місце», «мєсто») закопували в потаємному місці: у сінях,
дворі, на городі – «Де люди не ходять». Пуповину, яка відпадала, збе-
рігали в прискринку, іноді за іконами. Коли дитині виповнювалося
чотири-шість років, їй давали розв’язати на пуповині вузол. Якщо їй
це вдавалося одразу, то дитина буде розумною – «Розум собі розв’язав».
У хаті, де народилася дитина, через день-другий збиралися жінки
«на зубок», або на «бабину кашу».
Немовлят намагалися похрестити в церкві якнайшвидше. Уважа-
ли, що нехрещена дитина піддається різним хворобам, що вона «не
чиста». Хрещення супроводжувалося сімейним святом – хрестина-
30
ми. У куми вибирали як найближчих родичів – братів або сестер, так
і чужих – друзів, знайомих. За народними віруваннями, породілля до
сорока днів після пологів була «не чистою». По закінченні цього тер-
міну вона приходила до церкви, де брала «очищуючу» молитву. Потім
вона сповідалася і причащалася – «На сороковий день молитву у церк-
ві приймала, шість поклонів била».
Поширеною є така традиція: коли в немовляти з’являється перший
зуб, то той, хто побачив це перший, обдаровував дитину подарунком.
І до сьогодні збереглися обрядодії, покликані захистити дитину.
Коли дитина робила перші кроки – їй «різали пута», тобто імітували
розрізання пут на ногах. Уважали, що малюк швидше навчиться хо-
дити. По досягненні дитиною року з дня народження на її честь про-
водили свято «пострижини», на яке запрошували родичів, хрещених
батьків, друзів, бабу-повитуху, сусідів. Усі присутні ножицями зістри-
гали з голови дитини пасма («урізали волосся») і обдаровували її по-
дарунками.
Коли випадав у дитини молочний зуб, то його кидали в підпічок
зі словами «Мишка, мишка, на тобі зуб простий – дай мені золотий».
Українці і сьогодні іноді підтримують традицію щодо заборони ви-
кидати обстрижене волосся і нігті (не тільки дітей, але й дорослих): «Мо-
жуть наврочити», «Щоб злидні лиха не наробили», «Буде голова боліти».
Ідеологічний прес за радянських часів призвів до того, що обря-
ди, які пов’язані з народженням і вихованням дитини, спрощувалися,
трансформувалися або і зовсім зникали. Замість хрещення проводи-
ли урочисту реєстрацію новонародженого в сільраді, хрестини були
замінені на «октябрини».
Причинами зникнення звичаїв та обрядів, пов’язаних з наро-
дженням дитини, стали соціально-економічні та політичні труднощі,
які випали на долю народу. Інформатори зазначають: «Нам було не до
дурниць, ми зранку до вечора робили, дітей не бачили, щоб кусок хліба
заробити та їх нагодувати».
Весілля. Весільний обряд українців умовно можна поділити на
такі складові частини: сватання, знайомство з господарством нарече-
ного (оглядини), передвесільний час, дівич-вечір, переїзд нареченої в
31
дім нареченого, власне весілля, відвідання молодими учасників весіл-
ля на їх запрошення (зазови), післявесільні обряди, які тією чи іншою
мірою збережені всюди.
Наприкінці ХІХ – у першій третині ХХ ст. сватання і весілля про-
водили, ураховуючи релігійні свята. Найчастіше їх влаштовували від
Покрови (14 жовтня) до Михайла (21 листопада), від Різдва до Вели-
кого посту. Улітку весілля справляли дуже рідко, бо потрібно було
працювати, оскільки на цей період припадали основні сільськогоспо-
дарські роботи (літо – найголовніша пора року). Час перед новим ро-
ком, коли було особливо багато сватань, навіть називали «миланки».
Дуже часто і сьогодні батьки молодих відмовляються призначати ве-
сілля на піст, особливо на Великий. Відмова справити весілля в травні
(маю) пов’язана з тим, що молоді все життя будуть маятися.
Місцем знайомства молоді були вечорниці, які влаштовували по
черзі в когось удома або в найнятій хаті за певну плату. У будні дівча-
та приходили сюди з роботою: вишивали, пряли, в’язали мереживо.
Хлопці приносили ласощі, іноді спиртне. На вечорницях дівчата не
стільки працювали, скільки розважалися з хлопцями, пригощалися,
співали, танцювали.
Сватання, зазвичай, проводили перед неділею. Сватати дівчи-
ну йшли батьки нареченого і сват (старости). Молодий часто зали-
шався вдома. Сьогодні молодий разом з батьками і сватом приймає
участь у сватанні.
За традицією сватачі несли із собою спеціально випечений хліб-
коровай (паляниця, калач), який зав’язували в хустку або рушник.
Якщо сватання було успішним, то на знак згоди проведення шлюбу
батьки молодого і молодої обмінювалися хлібами.
Після згоди дівчини та її батьків на шлюб починалися заручини,
на яких домовлялися про саме весілля. Заручини могли проводити
одразу після сватання, у той самий день, а іноді назначали окрему
дату. Наречена в цьому участі не брала.
Батьків нареченої і найближчих її родичів після заручин запрошу-
вали на оглядини, під час яких вирішували всі організаційні питання,
пов’язані з весіллям.
32
На наступному тижні після оглядин староста, батько, мати, роди-
чі молодого їхали до батьків молодої на рушники, де остаточно домов-
лялися про весілля. Молода на знак своєї згоди на шлюб пов’язувала
старості рушник.
У четвер перед весіллям наречена запрошувала до себе подруг та
сестер готувати квіти для бояр, молодого, пекти медяники і шишки,
з якими молода в супроводі подруг (дружок) обходила своїх родичів
і запрошувала їх на весілля. У цей час наречений (з боярами) запро-
шував своїх гостей.
Ще наприкінці ХІХ – у першій половині ХХ ст. у весільній обрядо-
вості українців побутував дівич-вечір (вечорина), який традиційно від-
бувався в суботу. У наші дні, у зв’язку з тим, що вихідні дні установлені
на суботу й неділю, дівич-вечір «перенесли» із суботи на п’ятницю.
На дівич-вечорі дружки прикрашали гільце (квітку, рєпєй).
У цей час вдома в молодого пекли обрядові весільні хліби – коро-
вай і дивень. Сьогодні випікають звичайний хліб або круглий пиріг з
начинкою з м’яса і картоплі – курник.
Після дівич-вечора дівчата несли гільце до молодого, часто разом з
гільцем несли сорочку, яку молодий одягав у перший день весілля. За
гільце і сорочку дівчата вимагали викуп і частування. Їм сплачували
дрібними грішми, пригощали горілкою, курником, іншими стравами.
Уранці наступного дня наречений з родичами та друзями на при-
крашених возах їхали до нареченої, яка у весільному вбранні сиділа за
столом, накрита вишитим рушником.
Весільному поїзду при в’їзді у двір влаштовували заслін (перейми).
Гості молодої, закриваючи ворота і вимагаючи в нареченого викуп, не
впускали поїзд у двір.
Отримавши викуп, староста відчиняв ворота. При вході в хату
знову влаштовували перейми. На прохання сватів показати молоду,
їм виводили ряджених. Відкупившись від них, поїзжани заходили
до кімнати, де за столом сиділа молода. Поруч з нею сидів брат або
близький родич (тепер – подруга молодої) з весільним кийком у ру-
ках, прикрашеним квітами і свічкою (світилка). Брат «продавав» мо-
лодому «косу молодої» і місце поруч з нею.
33
Після обряду викупу всі, прощаючись з молодою, виходили із-за
столу. Молодий відкривав обличчя молодої, цілував її і сідав поруч.
Подруги молодої пришивали квіти на груди молодому і боярам.
Старшого боярина і старосту перев’язували двома рушниками нав
хрест, бояр – одним, через плече. Усіх гостей пригощали. У цей час
коням з весільного поїзду молодого заковували ноги. Щоб ковалі від-
дали ключі від замка, їх пригощали.
Перед виїздом у церкву батьки молодої благословляли молодих
іконою, хлібом і сіллю, тепер – часто лише хлібом і сіллю. При цьому
молоді ставали на шубу – «Щоб не було шуму».
Після вінчання їхали до нареченого. Під спів величальних пісень
молоду пару осипали дрібними монетами, зерном, хмелем, цукер-
ками. Їх зустрічали і благословляли батьки молодого. До 50-х років
ХХ ст. молодь та друзі нареченого і нареченої на весіллі, за винятком
його початку, не гуляли.
Увечері з молодої знімали вінок, розплітали косу, а потім по-
жіночому закручували і заколювали. Зверху на волосся одягали очі-
пок і пов’язували голову хусткою. Ці обрядодії символізували перехід
її зі стану дівчини у стан заміжніх жінок. Нині наречену хусткою не
покривають, а наступного дня після весілля вона з’являється без він-
ка і з непов’язаною головою.
Рано-уранці другого дня весілля запрошені родичі молодо-
го йшли будити молодих – «шукати ярку», при цьому били посуд.
Обов’язковою вранішньою стравою був борщ, у деяких селах – лок-
шина. Від молодого гості поверталися до батьків молодої «на млинці»,
або «на блини». Потім (у минулому) починалися зазови: найближчі
родичі молодого й молодої, а також заможні гості запрошували до
себе на гостину всіх учасників весілля. У наш час цей обряд поступо-
во зникає.
За свідченням польових записів лише частина традиційних об-
рядів та звичаїв українців Башкортостану побутує, інша частина –
модифікується, ще інша – зникає. Особливо інтенсивно процес про-
никнення новацій та інтернаціоналізація весільних обрядів спосте-
рігаються з 1950-х років. У цей час у весільній обрядовості українців
34
Башкортостану активно руйнувалися етнічні традиції і проникали
так звані загальнорадянські (сьогодні – загальноросійські) й іноет-
нічні елементи.
Похоронний обряд. У хаті при покійнику українці-переселен-
ці завішували тканиною дзеркало. Померлого обмивали на підло-
зі. Загальноприйнято тіло померлих чоловіків обмивати чоловікам,
жінок – жінкам, за це їм роздавали хустки, шматки мила, рушники,
шкарпетки. Незалежно від спорідненості, в обмиванні дозволялося
брати участь родичам покійного. Виконання всіх інших робіт (виго-
товлення домовини, копання могили, участь у винесенні тіла) близь-
ким родичам заборонялося.
Померлого одягали в новий одяг, заздалегідь приготовлений,
у нинішній час – купований. Покійника клали на лавку головою до
червоного кута (покуть), під ікони, ногами до дверей. Домовину ви-
готовляли в перший день після смерті людини з дерева будь-якої по-
роди, окрім осики. В українців було прийнято відвідувати покійного,
прощатися з ним.
Небіжчика, як правило, хоронили на третій день. Перед виносом
тіла в хаті здійснювали панахиду, а після її завершення прощалися з
покійним. Виносили тіло в проміжку з дванадцятої до чотирнадцятої
години опівдні, зазвичай на руках, ногами вперед.
Після завершення поховання присутні влаштовували невеликі
поминки. Тут же розрізали рушники, на яких несли покійного, і роз-
давали тим, хто ніс хрест, домовину й віко.
Після повернення з кладовища всі мили руки. Поминальний обід
влаштовували в хаті, у якій лежав померлий. На стіл у суворій по-
слідовності подавали певний поминальний набір страв, хоча в різних
селах страви та їх послідовність могли варіюватися. Першою на стіл
ставили кутю, ситу, млинці, потім подавали борщ, локшину, кашу, ін-
коли – тушковану картоплю. Закінчували поминальний обряд ком-
потом (узваром) із сушених або свіжих ягід, нині – сухофруктів, і мо-
лочним або фруктовим киселем. Усіх учасників похорону найближчі
родичі померлого обдаровували хустками, рушниками, милом, шкар-
петками, котушками ниток тощо.
35
Згідно з релігійними засторогами й етнічними традиціями за не-
біжчиком здійснювали обов’язкові поминки на дев’ятий і сороковий
день після смерті, півроку, рік і третю річницю. За православною тра-
дицією, окрім індивідуальних поминок, українські переселенці від-
значали дні загальних поминань померлих – батьківські дні.
Соціально-економічні й політико-ідеологічні зміни не могли не
позначитися на всьому комплексі похоронно-поминальної обрядо-
вості. Перш за все змінилося саме ставлення до нього, і відбулося
переосмислення значення багатьох обрядодій. Домінуюча тенденція
нової мотивації – заміна релігійного обґрунтування моральним. Про-
стежується і його подальше спрощення, водночас з’являються новації
передусім у містах. Окрім того, тривалі контакти з місцевим населен-
ням сприяли проникненню іноетнічних традицій навіть у таку від-
носно консервативну сферу, як похоронно-поминальна обрядовість.
Календарні свята й обряди. Річний цикл життєдіяльності укра-
їнського селянина визначався його провідною галуззю – землероб-
ством. Тому кожне свято було пов’язано з конкретним етапом гос-
подарських турбот про врожай. Оскільки тваринництво становило
другорядну галузь сільськогосподарського виробництва, то серед ка-
лендарних свят майже немає свят, приурочених тваринам, винятком
є лише свято Єгора – 6 травня 20, коли худобу виганяли на пасовище
вербою, освяченою в церкві у Вербну неділю.
Річний календарний цикл розпочинався з Різдвяно-новорічних
свят. Перед Різдвом, 6 січня, відзначали Святу вечерю. У хаті накри-
вали скатертиною стіл, під скатертину підстеляли сіно, як пам’ять
про народження в яслах Ісуса Христа. До святкового столу готували
дванадцять пісних страв, обов’язковими з яких були кутя і млинці,
а також узвар. На покуті ставили різдвяного снопа – дідуха. Спиртне
цього вечора вживати заборонялося. До першої зірки не їли. Діти роз-
носили святкове частування (Свята вечеря) по хатах своїм бабусям і
дідусям, а також хрещеним батькам. Уранці хлопчики ходили «сла-
вити Христа». Їх обдаровували грошима, пригощали. У Різдвяний
20
Дати свят подано за новим стилем.
36
вечір, після сходу першої зірки, дорослі (колядники) починали коля-
дувати. Вони ходили з хати до хати з колядками – урочистими пісне
співами, у яких возвеличували Христа. У руках носили «звізду», яку
виготовляли з дерев’яної обичайки та тоненьких дощечок. «Звізда»
була семикутною. Її оздоблювали кольоровим папером, стрічками.
Іноді в середину вставляли образок «Народження Христа» і свічку.
Колядників також обдаровували, частували в господі. Особливо весе-
ло святкували Новий рік за старим стилем (Новий рік, Святого Васи-
ля). Напередодні, на Маланку, ворожили. Дівчата на Маланку бігали
попід вікнами і прислухалися: яке чоловіче ім’я почуєш – так буде,
уважали, звати майбутнього чоловіка. Через хату або за ворота ки-
дали валянки. У який бік валянок падав носком – туди дівчина вийде
заміж. У темній стайні-кошарі ловили вівцю: якого кольору спіймана
вівця – такого ж кольору буде волосся в майбутнього чоловіка. На
Маланку водили «козу», або «Маланку», – переодягненого в жінку чо-
ловіка. Водіння «Маланки» супроводжували співами, жартами.
На Маланку проводили Щедрий вечір. Ці свята в народній тради-
ції об’єдналися в одне свято – Щедрий вечір, або свято Маланки.
Уранці ходили діти – посівальники. Посівали (обсипали хату зер-
ном) лише хлопчики. Вірили, якщо зранку в хату ввійде гість чоло-
вічої статі, то рік буде вдалим. Після обіду на Новий рік, або свято
Василя, запрягали найкращих коней, збрую прикрашали рушниками,
паперовими квітами і з піснями та вигуками їхали «на прогін». Уве-
чері (на щадру) ходили щедрувальники – дорослі-ряджені. Вони ви-
конували пісень – щедрівки. Традиційними персонажами щадри були
Коза, Циган, Лікар, Відьма, Дід.
19 січня святкували Водохреща (Водохрестя), або Хрещення Гос-
поднє. Ще одна назва свята – Богоявлення Господнє. Напередодні свята
пòстували й увечері святкували «голодну» кутю, тобто готували піс-
ний стіл, як і на Святу вечерю. На ранок після всенічної служби люди
йшли на ставок або річку святити воду. Для цього на річці обереж-
но вирубували (випилювали) ополонку у вигляді восьмиконечного
хреста, якого називали Йордань. Орієнтація Йордань-хреста – «схід-
захід». Хрест установлювали зі сходу, біля ополонки. Його поливали
37
червоним сирівцем (квасом), і він набував рожево-червоного кольору.
Хрест прикрашали рушниками. Під час служби на березі й освячення
води, коли хор закінчував співати «Як на Йордані», діти й молодь ви-
пускали в повітря прикрашених паперовими квітами голубів, паруб-
ки й чоловіки стріляли з рушниць.
Стрітення особливими обрядами не вирізнялося, однак цього
дня намагалися спостерігати за погодою. Уважали, що в цей день вес-
на зустрічається із зимою. Якщо погода була теплою і сонячною, то й
весна буде теплою і сухою, якщо ж було морозно, або йшов сніг, то
очікували весну холодною та вологою.
Завершальним зимовим святом була Масляна (Сиропуст, або
Сирна неділя), яку святкували за вісім тижнів до Великодня. Перехід
до посту був поступовий. На Сирному тижні м’ясо не їли, а вживали
страви з молочних продуктів.
На відміну від росіян, Масляну українці відзначали менш пишно.
В основному ходили один до одного в гості, частувалися варениками
із сиром, щедро политих маслом або сметаною, сирниками, налисни-
ками, млинцями, галушками. Такі звичаї, як катання на конях, стри-
бання через вогнище серед українців Башкортостану поширилися під
впливом російської традиції.
Перший день Великого посту має назву Жилавий, Жиляний, Чис-
тий понеділок. У цей день милися, «бо його треба зустрічати чис-
тими». Звечора, у неділю, уся сім’я збиралася вдома, бо, за повір’ям,
кінець світу прийде саме в ніч з неділі останнього дня Масляної на
«Чистий» понеділок. Із Чистого понеділка до Великодня молодь на ве-
чорниці не збиралася, а якщо збиралася, то не співала і не танцювала.
Уранці жінки нічого не варили. У печах випалювали горщики від за-
лишків жиру. Готували лише житні коржі – «жиляники», які і вживали
в цей день.
14 березня святкували Явдоху (день Преподобної мучениці Євдо-
кії). Згідно з народною традицією – це перший день весни. Люди спо-
стерігали за погодою: якщо тепла, тане сніг («курка повинна була на-
питися води на дорозі») – літо буде теплим, якщо морозно, або йшов
сніг – літо буде холодним і вологим.
38
22 березня – день Сорока святих мучеників Севастійських, у на-
роді – «Жайворонки». Уважали, що в цей день жайворонки поверта-
лися з вирію. Господині випікали «жайворонки» – кренделі у вигляді
пташок і пригощали ними дітей. Діти із «жайворонками» в руках за-
лазили на стайні і, підкидаючи їх у руках, «зазивали» весну.
30 березня – день Преподобного Олексія, Людини Божої, або, по-
народному, Теплого Олекси. У цей день вода повинна піти з гір.
7 квітня святкували Благовіщення Пресвятої Богородиці. У цей
день заборонялося працювати: «На Благовіщення пташка гніздечко
не в’є, дівка косу не плете», – говорили в народі.
Великий піст, який тривав упродовж семи тижнів, ділив на дві
рівні частини Середохресний тиждень. У середу господині на честь
свята Христа печуть «хрести» із жита. Під час сівби їх розкладали
на ріллі, розламавши – з’їдали.
За тиждень до Пасхи святкували Вербну неділю. Обов’язково в
церквах, на згадку про урочистий в’їзд Ісуса Христа в Єрусалим, святи-
ли вербу. У Вербну неділю легкими ударами освяченої верби, з побажан-
нями здоров’я, довгих щасливих років життя, будили тих, хто ще спав.
В останній день перед Великоднем, особливо із четверга до субо-
ти, належало суворо поститися. До Чистого, або Великого, четверга
прибирали в хаті – мастили й білили, мили вікна, усе начиння, при-
крашали оселю рушниками, застеляли стіл новою скатертиною тощо.
У Страсну п’ятницю не можна було нічого робити: ні шити, ні
прясти, ні рубати дрова, ні тесати.
У суботу, напередодні Пасхи, пекли калачі (паску), фарбували
яйця. Господині намагалися випекти якнайсмачніші паски. Іноді в
печі, щоби витягнути паску, розбирали челюсті. Випікали одну пас-
ку й декілька (зберігання до свята Віддання Пасхи). Яйця-крашанки
фарбували в різні кольори, переважно рослинними фарбами. Най-
поширенішим був відвар із цибулиння. У церкві святили великодні
частування: паски, крашанки, сало, ковбаси, сир тощо – усе, чим мали
пригощатися за святковим столом.
У Великодній ранок примічали, чи під час сходу «грає» сонце. Іс-
нувало повір’я, що сонце «грає» ще тільки на Благовіщення.
39
Уранці діти йшли христосуватися – у духовних урочистих пісне
співах і віршах прославляли Христа («славили Христа»). Молодь
влаштовувала гуляння з іграми, танцями, піснями, катаннями на гой-
далках. Діти і молодь «билися» крашанками: чия крашанка тріснула,
ударяючи іншу, – той програвав і повинен був віддати свою крашанку
переможцю.
На наступній неділі святкували Красну гірку. У цей день діти і мо-
лодь розважалися. Розпочинався весняно-літній сезон весіль.
На другому тижні після Великодня, у понеділок, проводили Гроб-
ки, або Проводи, – навідували могили родичів на цвинтарі. Було прий-
нято христосуватися з померлими. Жінки голосили – оплакували
покійних. Потім проводили богослужіння, після якого накривали за-
гальний стіл, за звичаєм, на землі, якщо було сухо. Розстеляли скатер-
тини і розставляли страви, напої – пригощали один одного.
На Трійцю (Зелені свята) помешкання прикрашали гіллям дерев –
як усередині, так і ззовні. Підлогу вкривали травою, на підвіконнях і
столі ставили букети квітів. Молодь влаштовувала на вулиці гуляння.
За тиждень розпочинався Петрівчаний піст, який тривав до свята
Петра і Павла.
Люди вірили, що в ніч на 7 липня – на Івана Купайла – відбувають-
ся всілякі чудеса: розквітає папороть, виростає розрив-трава. У цей
день молодь ішла на берег річки, озера або ставка. Дівчата водили та-
нок, співали купальських пісень, пускали по воді віночки. Завершу-
вали Купальську ніч розпалюванням вогнищ і стрибанням через них.
На Петра і Павла – 12 липня – люди вірили, що ягнята перестають
ссати матку, а зозуля перестає кувати – «Зозуля Петром подавилася».
Жнива розпочинали зажинками та частуванням у полі. З першого
зерна випікали хліб і ним пригощалися. Завершували жнива обжин-
ками. Останній сніп урочисто везли з поля. Якщо був хороший уро-
жай, то в хаті накривали столи, запрошували сусідів, родичів.
За народними уявленнями літо закінчувалося Спасом – «Прийшов
Спас – рукавички припас». Українці, як і всі православні, святкували
Маковея (14 серпня), Спаса (19 серпня), Першу Пречисту – Успіння
Пресвятої Богородиці (28 серпня). Після Маковея починався Успен-
40
ський піст. У Перший Спас (день Мучеників Маккавеїв) освячували
мак, різні квіти, зілля. У Другий Спас (Преображення Господнє) святи-
ли мед. Оскільки в суворих кліматичних умовах Башкирії до середи-
ни ХХ ст. не вирощували ані яблук, ані груш, тому їх не несли на освя-
чення. Сьогодні, коли садівництво в регіоні – одне з пріоритетних
галузей сільського господарства, традиція освячувати яблука і груші
набула загального поширення. Святом Успіння Пресвятої Богородиці
закінчується Успенський піст.
На 11 вересня припадає свято Усікновення Голови Пророка,
Предтечі та Хрестителя Господнього Іоанна, або Головосіка. Цьо-
го дня віруючі не брали в руки ножа, сокири і таке інше, навіть хліб
ламали руками. Незалежно від дня тижня суворо дотримувалися
посту.
Наступні свята – Різдво Пресвятої Богородиці (21 вересня) і По-
крова Пресвятої Богородиці (14 жовтня) святкували як церковні.
Після Покрови потрібно було шаткувати капусту – «Прийшла Покро-
ва – рубай капусту». А також розпочинався шлюбний період. Дівча-
та, бажаючи вийти заміж, зверталися у своїх молитвах до Богородиці:
«Свята Покровонько, покрий мою головоньку!».
Після Михайла (21 листопада), за народними прикметами, – «сан-
ний путь».
Закінчувався рік Пилипівкою – Пилипівським, або Різдвяним по-
стом. Усі релігійні свята, які припадали на цей період, святкували як
церковні. Ніяких розваг під час посту не допускали. На відміну від
України, свята Андрія і Миколи Зимового не виокремленні. Лише при-
мічали: «Сави-Варвари ночі драли – день наставляли», бо від них вже
збільшувався день і зменшувалася ніч.
Зауважимо, що описувані свята в різний період проживання
українців у Башкирії відзначали неоднаково. У перші десятиріччя піс-
ля переселення в українців превалювали традиції, привезені з Бать-
ківщини. Проте нові етнокультурні й етномовні умови вплинули на
цю сферу: відбувалося проникнення у святкову обрядовість інонаціо
нальних компонентів; скорочення, спрощення і переосмислення ба-
гатьох обрядів; контамінація тих чи інших обрядових дій.
41
Під тиском комуністичної ідеології чимало свят зникло. У ниніш-
ній час народні свята реконструюють. Проте в них закладають інший
зміст – вони набувають дедалі розважального характеру.
Тенденції етнокультурного розвитку українців Башкортостану.
Зростанню національної самосвідомості всіх народів країни, зокрема
й українців, сприяли «перебудова», «гласність» та чергова демократи-
зація суспільства. Це позначилося на їхньому прагненні й тяжінні до
національних форм самоорганізації суспільного життя. 13 січня 1990
року було створено Товариство шанувальників української культу-
ри «Кобзар» (з 1992 р. – Республіканський національно-культурний
центр українців Башкортостану «Кобзар»). В основі діяльності Цен-
тру – ідеологія демократичного націоналізму: пріоритет загально-
людських цінностей, рівність усіх народів, визнання національних
почуттів кожної людини природними і священними.
Головною метою Центру є відродження, розвиток, пропаганда
української мови й культури як у фольклорних, так і в професійних
формах виявлення.
Завдяки ініціативі й активній безпосередній участі Товариства в
Республіці традиційно щорічно проводять Шевченківські дні («Шев-
ченківський березень»), День української писемності та мови, дитя-
чо-юнацький фестиваль «Червона калина», фестиваль українського
народного мистецтва «Ой, радуйся, Земле!»; на республіканському
рівні релігійні свята, які по суті перетворилися на народні: Різдво,
Великдень, Івана Купала. У Республіці працює близько двадцяти само-
діяльних колективів, шість із них мають звання «народний» – хор
«Кобзар» (м. Уфа), ансамбль «Барвінок» (м. Стерлітамак), хор «Дні-
про» (м. Мелеуз), колектив СБК с. Казанка Альшеївського району,
фольклорний ансамбль «Червона калина» (с. Санжарівка Чишмин-
ського району), ансамбль с. Антонівка Мелеузівського району.
У музеях Уфи неодноразово організовували виставки українсько-
го декоративно-прикладного мистецтва. Так, у 1990–1991 роках у Му-
зеї інтернаціональної дружби на високому рівні відбулася виставка
«І чужому научайтесь, і свого не цурайтесь!», 1992 року в Художньому
музеї ім. М. В. Нестерова проведено виставку «Українська писанка»,
42
1993 року – «І рушник вишиваний...», а 1994 року в Музеї етнографії
народів Башкортостану – «Думи мої, думи мої...». Виставку з фондів
Київського музею українського образотворчого мистецтва «Укра-
їнський натюрморт» організовано в Меморіальному будинку-музеї
С. Т. Аксакова.
Постійно діючі експозиції, присвячені українському побуту і
культурі, відкрито в Національному музеї Республіки Башкортостан
(м. Уфа), у Народному музеї етнографії подружжя С. А. і Н. С. Зиряно-
вих у селищі Юматово Уфимського району, краєзнавчому музеї с. Зо-
лотоношка Стерлітамацького району і музеї Аургазинського району.
При Українській національній недільній школі ім. Т. Г. Шевченка і
середній школі № 9 Кіровського району м. Уфи діє єдиний зареєстро-
ваний у Російській Федерації Музей сучасного українського образо
творчого мистецтва. Також у школах створені куточки з українським
етнокультурним компонентом.
У Башкирії, через різні обставини, ніколи не було українських
шкіл. Вивчення рідної мови розпочали 1993 року в загальноосвітніх
школах с. Золотоношка Стерлітамацького і с. Санжарівка Чишмин-
ського районів. Щоправда, у 1990 році почала діяти при Товаристві
«Кобзар» спочатку суботня, а згодом недільна українська школа,
а першим учителем української мови став Н. Чумало, уродженець
Львівської області, інженер за фахом. Сьогодні в місцях компактного
проживання українців у ряді шкіл увели як предмет українську мову
й літературу, а в м. Уфі діють дві недільні українські школи. Недільна
школа працює в м. Салават. Середня школа № 9 Кіровського райо-
ну з вивченням української мови наказом міністра освіти Республіки
Башкортостан отримала статус Республіканської української базової
школи. На 2008 рік із 4 115 учнів української національності, які на-
вчалися в школах Республіки, 283 (6,9 %) вивчали українську мову,
для них обладнали чотири кабінети української мови. На базі Золото-
носької СОШ створено навчально-виховний комплекс – школу-ди-
тячий садок, яким об’єднали загальноосвітню школу та сільський
дошкільний заклад. Вивчення української мови в дитячому садку
починається з трьох років і за двогодинною програмою. У перших–
43
четвертих і десятих–одинадцятих класах учні вивчають рідну мову за
двогодинною, а в п’ятих–дев’ятих – за тригодинною програмою. Та-
кож відкрито українську групу в дитячому садочку м. Салават.
У жовтні 1994 року в м. Уфі вперше в східній діаспорі організо-
вано Башкирську республіканську спілку професійних українських
учителів, яка одночасно є відділом Всесвітньої спілки професійних
українських учителів із центром у м. Лос-Анджелесі (США). Головне
завдання Спілки – об’єднання зусиль професійних учителів-україн-
ців зі створення національної української школи в діаспорі.
Успіхи в організації вивчення історії, мови та культури в школах
Республіки мали широкий резонанс і дістали високу оцінку не лише
в Башкортостані, але й Україні, США, Канаді, Австралії, інших краї-
нах. На базі освітніх закладів з українським етнокультурним компо-
нентом проведено чотири Всеросійські навчальні семінари з проблем
викладання предметів українознавчого циклу в школах Російської
Федерації (1994, 1996, 2002, 2008).
Уже є доброю традицією організація поїздок у дні канікул учнів
шкіл і студентів вузів, які вивчають українську мову, в Україну на від-
починок до Артека, в Одеську та Львівську області; участь у різних
міжнародних конкурсах «Наша земля – Україна», Міжнародному
конкурсі знавців української мови ім. П. Яцика. Незмінно в цих кон-
курсах діти посідають призові місця.
У 1993–1995 роках в Уфі виходила щомісячна газета для урало-по-
волзьких українців «Криниця». З березня 1994 по травень 1997 року
по республіканському радіо періодично звучала в ефірі українською
мовою радіопрограма «Обрій».
У 1993 році в Уфі зареєстровано Науковий центр україністики,
який опублікував низку книжок з історії, етнографії, фольклору,
мови українців Башкортостану, про різноманітні зв’язки між Украї-
ною і Башкортостаном. І хоча 1999 року він був, на жаль, закритий,
однак наукові дослідження з української тематики тривають. На
сьогодні видано наукових праць, монографій і збірників більше ніж
п’ятнадцять найменувань, регулярно проводять наукові конференції
з українознавчої тематики. Разом з тим 2010 року в Уфі зареєстровано
44
Міжрегіональну громадську організацію «Наукове товариство украї-
ністів ім. Т. Г. Шевченка».
У 1995 році розпочав роботу Союз українок Башкортостану «Бе-
региня», який поставив за мету активізацію участі українок у підви-
щенні їхньої ролі в національно-культурному розвитку українців Рес-
публіки Башкортостан, у збереженні народних традицій у вихован-
ні високодуховних дітей, які знають і люблять свою культуру, свою
мову, свою прабатьківщину – Україну, водночас є гідними громадяна-
ми країни, у якій вони живуть.
Окрім того, провадиться робота над створенням дитячих і моло-
діжних українських організацій. 11 квітня 1998 року відбувся І з’їзд
української молоді Республіки Башкортостан, на якому прийнято рі-
шення про створення Союзу української молоді Республіки Башкор-
тостан «Беркут». На жаль, 2002 року Союз припинив діяльність. Сьо-
годні працює Союз української молоді Башкортостану, затверджений
2005 року.
Новий імпульс щодо збереження і розвитку української мови й
культури надало створення відповідно до указу Президента Респуб
ліки Башкортостан на базі с. Золотоношка Стерлітамацького райо-
ну Республіканського Українського історико-культурного центру, у
складі якого сьогодні працює сільський Будинок культури, єдина в
Російській Федерації Базова бібліотека з обслуговування українсько-
го населення в Республіці Башкортостан, сільський краєзнавчий му-
зей, загальноосвітня середня школа, дитячий садок.
В останні роки своєрідним науковим, освітнім і культурним цен-
тром із збереження, розвитку і пропаганди української мови й куль-
тури стала Уфимська філія Московського державного гуманітарного
університету ім. М. О. Шолохова.
Контакти українців Башкортостану з українцями як материкової
України, так і діаспори сьогодні значно посилилися. Центр «Кобзар»,
колективний член Об’єднання українців Росії (м. Москва), також ухо-
дить до Української всесвітньої координаційної ради (м. Київ). Він є
однією з найавторитетніших національних українських організацій
не лише в Російській Федерації, але й у всій східній українській діа-
45
спорі. Про його діяльність знають і на території колишнього СРСР, і в
далекому зарубіжжі (США, Канада, Австралія, Бразилія, Аргентина,
Польща, Румунія та ін.).
Щирі партнерські відносини налагоджені з башкирським національ-
ним центром «Дуслик» (м. Київ), а також національними об’єднаннями,
які працюють у м. Уфі. Центр «Кобзар» є співзасновником і членом Рес-
публіканського центру національних культур «Дружба».
УКРАЇНСЬКА НАРОДНА ТВОРЧІСТЬ ЗА
МЕЖАМИ УРСР. УКРАЇНЦІ В БАШКИРІЇ
ПОПОВ П. М.
Член-кореспондент
Академії Наук УРСР
ДО ІСТОРІЇ ВИВЧЕННЯ
УКРАЇНСЬКОГО НАСЕЛЕННЯ БАШКИРІЇ
Вступна стаття
Через різні історичні причини переселення, як індивідуальне, так

і масове, здавна мало місце в різних країнах, зокрема відбувалось воно
й на Україні. Економічний, соціальний і політичний гніт, що його за-
знавав український народ в царській Росії, в габсбургській Австро-
Угорщині, в боярській Румунії, в шляхетській Польщі, мав наслідком
те, що корінне українське (переважно селянське) населення залишало
рідні, прадідівські оселі і шукало нових місць, де можна було б жити
вільніше, заможніше.
Переселенський рух іноді переходив межі тих держав, де жили
українці компактними масами. Так, в дореволюційні часи українці
переселялися з Росії, Австро-Угорщини, Румунії досить великими ма-
сами в Америку, зокрема Канаду. Проте, також і в межах однієї країни
відбувалася міграція знедоленого люду, – звичайно з густо заселених і
розорених місць в просторіші, привільніші.
В царській Росії історичні умови визначили основний напрям укра-
їнського переселенства – з з а х о д у н а с х і д, з питомих українських гу-
бернії – в Поволжя *, Приуралля *, а також і за Урал, в безмежні простори
Сибіру та Середньої Азії – аж до далекосхідних берегів Тихого океану.
УКРАЇНЦІ БАШКИРІЇ : ДОСЛІДЖЕННЯ і ДОКУМЕНТИ
48
Якщо ми обмежимо свою увагу тільки Приураллям, до скла-
ду якого входять Башкирія та здавна зв’язаний з нею економічними,
культурними й адміністративними зв’язками Оренбурзький (тепер
Чкаловський *) край, то побачимо, що переселення сюди українців –
явище зовсім не нове. Ще в 1730‑х роках українці заселяли вільні землі
східних маєтностей тодішнього царського фаворита князя Голіцина *.
В 1742 році в Приуральських місцях було зареєстровано 509 україн-
ських родин, які переселялися сюди з Полтавщини, Харківщини, Сум-
щини, Гадяччини, Лубенщини, Ніжинщини. Цікаві дані про ранню
колонізацію українцями Приуралля наведено в праці В. П. Перетятко-
вича * «Малороссияне в Оренбургском крае при начале его заселения»
(По рукописным документам Архива Министерства Юстиции) 1.
В цей ранній період, який можна продовжити до скасування крі-
пацтва в 1861 році, переселення українців на схід було найчастіше
примусовим. Воно відбувалося здебільшого або з розпорядження
уряду, який зміцнював свої східні форпости поселенням «малорос-
сийских козаков», або з ініціативи поміщиків, які гнали на голі степи
своїх східних маєтностей кріпаків з густо заселених земель на Україні.
Дуже цікавий факт (досі не освітлений і навіть не відзначений у
відповідній літературі) про те, що побут українських поселенців на
стику Башкирії і Оренбурзького краю принагідно відбив в одному з
своїх творів геніальний українських поет Т. Г. Шевченко *.
В повісті 1850‑х років «Близнецы» *, описуючи подорож з Орен-
бурга до Орської фортеці молодого лікаря Саватія Сокири, Т. Шев-
ченко змалював його зустріч з українцями-переселенцями, що жили
в станиці Островній *, на великому шляху між Оренбургом та Ор-
ськом, можливо, в межах Усерганського кантону * Башкирської рес-
публіки (за адміністративним поділом 1920 р. 2), тобто майже на межі
Башкирії й Оренбурзького (Чкаловського) краю.
1
Труды VI Археологического съезда в Одессе (1884). Том II. Одесса, 1888, сс. 373–
397, особливо сс. 286, 392. [П. Попов неправильно вказав ініціали Перетятковича. –
прим. редкол.].
2
Цей кантон не включено до складу БашАРСР за теперішнім поділом.
Українська народна творчість за межами УРСР. Українці В башкирії
49
Життя й побут тутешніх українських поселенців Т. Шевченко
змальовує в формі листа Саватія Сокири на батьківщину, змальовує,
звичайно, побіжно, але яскраво й етнографічно вірно. У нас не ви-
никає жодного сумніву в тому, що сцена зустрічі Сокири з земляка-
ми має документальний характер. Сцена ця, безумовно, заснована на
безпосередніх особистих спостереженнях і враженнях самого Т. Шев-
ченка, в часи його заслання до Оренбурзького краю, точніше під час
його власної подорожі в Аральську експедицію* влітку 1848 року.
З огляду на великий інтерес цього епізоду в аспекті нашої теми,
наводимо відповідне місце з повісті Шевченка «Близнецы»:
«До станицы Островной он [Савватий Сокира – П. П.] только лю-
бовался окрестностями [реки – П. П.] Урала и заходил только в почто-
ве станции, и то когда хотелось пить, но, подъезжая к Островной, он
вместо серой обнаженной станицы увидел село, покрытое зеленью, и
машинально спросил ямщика:
– Здесь тоже Оренбургские козаки живут?
– Тоже, Ваше благородие, только что хохлы.
Он легонько вздрогнул.
– А почтовая станция здесь?
– Дальше, в Озерной*.
– Там тоже хохлы живут?
– Нет-с, наши русские.
Подъезжая ближе к селу, ему, действительно, представилась мало-
российская слобода: те же вербы зеленые, и те же беленькие в зелени
хаты, и та же девочка в плахте и полевых цветах гонит корову. Он за-
плакал при взгляде на картину, так живо напомнившую ему его пре-
красную родину.
У первой хаты он велел остановиться и спросил у сидящего на
призьбе усача, можно ли будет ему переночевать у них?
– Можна, чому не можна, мы добрым людям рады.
Он отпустил ямщика и остался ночевать.
Здесь он впервые в Оренбургском крае отвёл свою душу родною
беседою, а чтобы больше оживить несловоохотливого (как и, вообще,
земляки мои хозяина), он спросил, чи есть у них шинок?
50
– Шинку-то у нас, признаться, нема, а так люды добри держать
про случай.
Он послал за водочкою, попотчевал хозяина и хозяйку, а малень-
кому Ивасеви дал кусочек сахару.
Хозяин стал говорливее, хозяйка проворнее заходила около печки
с ч а п л и е ю. Только один Ивась стоял, воткнувши в рот пальцы
вместе с сахаром и исподлобья посматривал на гостя.
Не замедлили цыплята закричать за хатою и также не замедлили
явиться на столе с парою свежепросольных огурцов к услугам гостя.
– Закушуйте, будьте ласкави, – говорила хозяйка, ставя на стол
цыплят, – а я тым часом побижу до Домахи, чи не позычу з десять
яець, а то в нас, признаться, вси выйшлы.
И она проворно вышла из хаты. На другой день поутру хозяин нанял
ему пару лошадей до станции, а догадливая хозяйка поднесла ему в склад-
не на дорогу пару цыплят жареных, 10 яиц и столько же свежепросольных
огурцов. Принимая все это, он спросил, что он им должен за все.
– Та, признаться, нам бы ничего не треба, та думка та, що треба б
дытыни чобитки купыть.
Он подал ей полтинник.
– Господь з вамы, та ёму и за грывенычок Вакула пошиє.
– Ну, там соби як знаєте, – сказал он и простился со своими
гостеприимными земляками» 3.
Цей уривок треба розглядати не тільки як зразок белетристично-
го нарису, але й як джерело реальних, майже столітньої давності (від
1848 року!) відомостей про побут і почасти мову українських посе-
ленців на південній окраїні Башкирського краю. Зокрема, цікаві наве-
дені Шевченком відомості про зовнішній (зелений, квітучий) вигляд
української станиці; про проходження поселенців з українських коза-
ків; про їх близьке сусідство і, мабуть, адміністративне об’єднання з
російськими поселенцями – Оренбурзькими козаками.
Шевченко мимохідь дає кілька зразків говору української станиці.
3
Т. Г. Шевченко. Повна збірка творів в п’яти томах. Видання АН УРСР – ДВУ, т. IV,
Київ, 1939, сс. 102–103.
51
Він, між іншим, відмічає назву ч а п л і я для означення кухонного при-
ладу. Широке вживання слова чаплія відмічено в сучасних українських
селах Башкирії українським діалектологом П. С. Лисенком (див. його
статтю в цьому збірнику) – для означення в одних місцях держака до
сковороди, в інших – самої сковороди. Повість Шевченка, на жаль, у
свій час не з’явилась в світ, була опублікована значно пізніше.
В 1861 році відомий український етнограф, фольклорист і громадський
діяч П. С. Єфименко * (1835–1908) публікує статтю, присвячену українським
поселенцям Приуралля: «О малороссиянах в Оренбургской губернии».
Стаття появилась в провінціальній газеті «Полтавские Губернские ведомос-
ти» (№ 31 за 1861 рік). Очевидно, з огляду на інтерес порушеного питання
про українців-переселенців, ця стаття майже одночасно друкується і в єди-
ному тоді українському журналі «Основа» * (кн. 9 за 1861 рік, сс. 189–193).
П. С. Єфименко коротко розповідає з слів випадково зустрінутих
ним в Пермі українців (не на підставі безпосередніх особистих спостере-
жень, як у Т. Шевченка) – про побут, заняття, звичаї українських козаків
Троїцького повіту * Оренбурзького краю, перелічує тамтешні українські
поселення. «Меня очень удивило, пише П. Єфименко, то, во І‑х, как они
[українці-переселенці – П. П.], живя постоянно между чуждым им на-
селеним, не забыли родного языка; во 2-х как они не изуродовали его» 4.
Час після селянської реформи 1861 року являє собою новий етап * в
розвитку переселенства. Вікові пута кріпосництва, розірвавшись, удари-
ли, за висловом поета Некрасова *, з величезною силою одним кінцем по
панові, другим – по мужику. Діставши так звану «свободу» від прямої по-
міщицької сваволі, селянство в реформі не знайшло виходу з соціально-
го і економічного поневолення. Спонукуване малоземеллям, злиднями,
надмірними податками, українське селянство шукало вільних земель на
сході тод. Росії. Піднялась хвиля «вільної» української еміграції, зокрема в
Башкирію та в інші місцевості Приуралля. Ця хвиля перебігала і за Урал, у
Сибір. Царська влада, бажаючи прийти на допомогу поміщикам, які, втра-
чаючи дарову робочу силу, розорялися, ставила переселенцям всілякі пе-
репони. Але даремно. Селяни бідували, частково гинули в дорозі, проте,
4
Журнал «Основа», 1861, кн. 9, розділ XVI: «Вісті», с. 190.
52
гнані нуждою, продовжували переселятися. Жахливу картину поневірянь
в 70–90-х роках XIX стол. Селянських переселенців, зокрема українців, –
як в межах Башкирії, та і далі, на транзитних шляхах ч е р е з Башкирію,
у Сибір, – яскраво відобразив у ряді епізодів своїх повістей відомий пісен-
ник-народник та дослідник-краєзнавець Ф. Д. Нефедов *.
В повісті Нефедова «Тайна реки» 5* знаходимо яскраву картину зу-
стрічі на річці Камі місцевих людей – баканщиків з пливучими на плотах
українськими переселенцями з Харківської, Полтавської і Чернігівської
губерній. Повість відноситься до 1894 року. Хоча згадувані тут українські
переселенці їхали на Амур, в Благовіщенськ, проте вони не могли проми-
нути Уфу, як значний розподільчий центр для переселенців.
Іноді переселенці осідали в самій Башкирії, і тоді вони ставали
жертвою місцевих бюрократів та спекулянтів землею, що нажива-
лися на народній нужді. Про це писав Нефедов у повісті 1882 року
«Никитин починок» 6. Ця повість описує власне російських пересе-
ленців – туляків, але, безперечно, від тих самих порядків страждали й
українські переселенці того часу.
В кінці 1890‑х і на початку 1900‑х років переселенський рух укра-
їнських народних мас на схід – як в Башкирію та Приуралля, так і
далі, за Урал – досягає свого кульмінаційного пункту *. Більшість
українських поселень Башкирії виникає саме в цей час.
Селянські повстання і, взагалі, революційна ситуація, що нароста-
ла в той час на Україні, спонукали наляканий царський уряд цього разу
сприяти переселенському рухові. Але цілком ясно, що найбільше допо-
магав собі сам народ. Безземельні і малоземельні селяни об’єднувалися
в переселенські артілі * на основі взаємодопомоги як у дорозі, так і при
влаштуванні на нових місцях 7. Так чи інакше в 1890‑х і 1900‑х роках у
Башкирії швидко виникають українські села й хутори.
5
Повість «Тайна реки» була надрукована в журн. «Северный Вестник» 1894,
№№ 11 і 12. Передрукована в кн.: Ф. Д. Нефедов. Повести и рассказы, т. III, Москва –
Иваново, 1937, сс. 160–162.
6
Ф. Д. Нефедов. Повести и рассказы, т. III, Москва – Иваново, 1937.
7
И. Гофштеттер. Переселенческие артели. Газ. «Санкт-Петербургские Ведомости»
за 3(15) квітня 1896 р.
53
Не зважаючи на те, що швидкий ріст українського населення в східних
губерніях ставав значним фактом в житті цих губерній, як і в житті самого
українського народу, це явище дивовижно мало вивчалося і в тутешніх, і в
українських наукових колах. Письменники, як ми бачили на прикладі Шев-
ченка і Нефедова, виявилися спостережливішими і чутливішими. Вчені ж
дуже відставали. Ні демографічно-статистичне, ні економічне, ні історичне,
ні фольклорно-етнографічне вивчення українців в Башкирії не було прове-
дене, і до Жовтневої Революції навіть не було поставлене на чергу дня. Кра-
щий з місцевих учених старого часу Н. Гурвич * в своїй роботі «Племенной
состав населения Уфимской губернии и приблизительная численность его
в 1878 году» (Уфа, 1880) 8, загально вказуючи число р у с ь к и х, мабуть, і не
догадувався про необхідність виділяти українське населення.
Те саме бачимо і в пізніших місцевих роботах 9.
Цьому не доводиться дивуватися, оскільки є загально відомими
і атмосфера національного пригнічення українців в царській Росії, і
заперечення тодішніми офіціальними колами самого існування укра-
їнського народу та його культури.
Радянська епоха принесла велике і принципіальне зрушення в
справу вивчення українського населення Башкирії. Перепис 1920 року
вже розрізняє українців, хоча, мабуть, і з великими неточностями че-
рез відсутність чіткого національного самовизначення у самих укра-
їнців Башкирії. Певною мірою це стосується і пізніших переписів.
В 1920 році українців в Башкирії налічено 67.122 чоловік або 2,83 %
всього населення Баш. Республіки 10.
В книзі «Список населенных пунктов Башреспублики», складе-
ній і виданій Центральним Статистичним управлінням (Уфа, 1926),
в графі «Преобладающая национальность» показані й окремі посе-
лення Башкирії з переважаючим українським населенням. А в статті
8
Уфимские Губернские Ведомости, 1880, №№ 21 і 22; див. сс. 5 і 14 в окремому
відбитку.
9
Див., наприклад видання: Справочная книжка Уфимской губернии. Составил
Н. А. Гурвич. Уфа, 1883, відділ III, с. 60.
10
М. Никитин. Основные моменты колонизации Башкирии. – Журн. «Хозяйство
Башкирии», вид. Держпланкомісії БашАРСР. Уфа, 1928, № 6–7, сс. 84–85.
54
Н. Н. Барсова * «Национальный состав БАССР» 11 опубліковано ціка-
ві зведення за даними перепису 1926 року про українське населення
Башкирії. Із 31 мільйона обчислених в 1926 році в СРСР українців,
на території БАРСР в той час проживало 76.710 чоловік або 2,87 %
всього населення Башкирії. Трохи менше половини всіх українців, що
населяли Башкирію, а саме 31.469, проживало в одному тільки Беле-
беївському кантоні *; в меншій і майже рівній кількості українці вия-
вилися в кантонах: Стерлітамацькому * (18.220 чол.) та Уфимському *
(17.608 чол.); невелика група українців (8.748 чол.) зареєстрована в
колишньому Зілаїрському * кантоні.
В сільських місцевостях переписом обчислено українців
74.627 чол., тобто 97,3 % всього українського, або 3,1 % всього сіль-
ського населення Башкирії.
Найвищий процент українців (25,2 %) обчислено для колишньої
Альшеєвської волості * Белебеївського кантона.
За даними останнього перепису (поки що неопублікованими)
в БашАРСР на 17 січня 1939 року обчислено українців 92.289 чол.,
або 2,9 % загальної кількості населення республіки (3.158.969 чол.).
Із 92.289 чол. українців переважна більшість жила в селах (77.229), і
лише невелика частина (15.060) входила до складу міського населення.
По кількості жителів українська національна група в 1939 р. займала
четверте місце в БашАРСР – після росіян, башкир і татар, трохи пере-
вищувала марійську групу (2,7%) і значно перевищувала групи біло-
руську (0,8 %), удмуртську (0,8 %), казахську (0,3%) і інші дрібніші.
Ураховуючи великий приріст населення в останні довоєнні роки,
а також маючи на увазі деяку кількість українців, які живуть на етно-
графічній території Башкирії, але за межами теперішньої БАРСР, ми
вважаємо, що загальна кількість українського населення в Башкирії
в довоєнний час досягала досить значної цифри – 100 тисяч чоловік.
Щодо вивчення українського населення Башкирії в інших відно-
шеннях, крім статистичного, тобто в етнографічному, фольклорно-
Н. Н. Барсов. Национальный состав населения БАССР. – Журн. «Хозяйство

11
Башкирии». Уфа, 1928, № 8–9, с. 109.

55
му, економічному, історичному, мовному і т. п., то воно в Башкирії,
оскільки нам відомо, досі не провадилося. До перешкод у цій справі
треба віднести відсутність в Башкирії українознавчих організацій і
кадрів, відповідних бібліотек і т. п.
Природно було б сподіватися такого вивчення на Україні. Стиму-
лів до цього не бракувало. Якщо досить значним частинам будь-якого
народу судилося історичною долею поширюватися по лицю землі, то
це поширення не повинно означати розпорошення народних мас, їх
знеособлення. Народне життя в різноманітних умовах може й пови-
нно, навпаки, збагачуватись.
З того факту, що ще досить значні частини української етнічної
маси з їх багатою мовною, побутовою і народно-поетичною спадщи-
ною потрапили в різні умови існування та розвитку, випливають ба-
гатющі, але, на жаль, ще не досить зважені й використовувані полі-
тичні, творчі і дослідницькі можливості.
В політичному відношенні близьке співжиття українського наро-
ду з іншими народами СРСР – факт немаловажний для перспективи
ще тіснішого і всебічного зв’язку українського народу з його спів
братами в радянській сім’ї народів. Розселення досить компактних
частин українського народу на території інших, переважно східних,
республік та областей СРСР, криє в собі багатющі можливості також
і в загально-культурному та науково-дослідницькому відношеннях.
Існування і розвиток української мови, фольклору, побуту в умовах
різних місцевостей, різних культурних зносин, різних літературних
впливів і т.п., являє собою надзвичайно сприятливу нагоду застосу-
вати нову, активну, за своїм характером майже «експериментальну»
методику вивчення багатьох складних процесів народного життя і на-
родної творчості.
Не можна сказати, що українська наука зовсім не ставила на чергу
дня питання про вивчення переселенства. Одним із перших проявів
підвищенного інтересу в Західній Україні до проблеми переселенства
був передрук в 1895 році в Львівській газеті «Діло» (№ 148) в перекла-
ді українською мовою статті Лукашевича-Бодрого під назвою: «Укра-
їнці в Уфимськім краю», вміщеної вперше в «Уфимских Губернских
56
Ведомостях». На цю статтю незабаром з’явилась коротка рецензія
С. Т. (мабуть, С. Томашівського *) в львівському журналі «Записки
Наукового Товариства ім. Т. Г. Шевченка» (т. X, 1896 р.). В Західній
Україні чимало займалися вивченням масового переселення україн-
ців до Америки. З досить великої літератури в цьому питанні можна
вказати на монографію 1911 року Зенона Кузелі * «Причинки до студії
над нашою еміграцією» 12.
Про те, що вивчення навіть найвіддаленіших груп українсько-
го населення може багато дати для вивчення фольклору, свідчить
цінна праця 1902–1903 рр. видатного українського фольклорис-
та й етнографа, пізніше дійсного члена Української Академії Наук
Володимира Гнатюка * про нові пісні українців Америки: «Пісенні
новотвори в українській народній словесності»13. В цій статті акад.
В. Гнатюк на підставі вивчення так званих «еміграційних» україн-
ських пісень з усією рішучістю спростовує ходячу тоді думку про те,
що народна поезія ніби вироджується і вмирає. Але поки живе на-
род, живе і його поезія. Навіть в тяжких умовах одриву від основних
мас свого народу українська народна поезія, за твердженням акад.
В. Гнатюка, не тільки зберігається, а й постійно знову твориться по
свіжих слідах подій.
В радянську епоху в Академії Наук УРСР, а саме в її Етнографіч-
но-Фольклорній Комісії *, було зроблену спробу поставити вивчення
побуту і творчості українців, що живуть поза основною етнічною ма-
сою УРСР, на ширшу і міцнішу основу, ніж це було в дореволюційні
часи. Було організовано в межах Етнографічно-Фольклорної Комісії
спеціальний «Кабінет нацменшостей» *, в завдання якого входило
вивчення як інонаціональних прошарків, що живуть серед основної
маси українського народу, так і навпаки – українського населення, що
перебуває на становищі «нацменшостей» серед інших народів.
При організації «Кабінету нацменшостей» взято було до уваги до-
свід інших народів, особливо чеського народу. Чехи, через виключно
12
«Записки Наукового товариства ім. Т. Шевченка», томи 101, 105 і 107.
13
Там же, тт. 50 і 52.
57
тяжкі історичні умови свого існування під постійним і безпосереднім
напором німецької агресії, завжди особливо уважно вивчали стано-
вище тих груп чеського народу (коло 20 % всіх чехів), які виселилися з
своєї батьківщини. Для вивчення і обслуговування чехів поза Чехією
було створено ще в 1906 році спеціальний організаційний центр – На-
ціональну Раду, а з 1920 року спеціальний журнал «Naše Zahraniči»
з відділами, присвяченими економіці, шкільній справі, літературі та
іншим сторонам життя закордонних чехів 14.
В 1928–1929 році Етнографічно-Фольклорна Комісія Української
Академії Наук внесла в п’ятилітній план своєї роботи вивчення по-
буту і фольклору і тих українців, що живуть поза УРСР 15.
В пізніші роки появилося кілька праць, присвячених життю, по-
буту і творчості українців, що живуть на Далекому Сході («Зелений
Клин») 16, в Криму, на Кубані, на Дону и і т. п.
Про життя і творчість українців в Башкирії, оскільки нам відомо, не
було опубліковано жодної праці, і цю прогалину треба вважати істотною.
Коли в 1936–37 рр. в складі Академії Наук УРСР було організовано
спеціальний Інститут Українського Фольклору *, його співробітники,
зайняті питаннями реорганізації фольклорної роботи в самій УРСР,
не мали можливості приділити належної уваги вивченню фольклору
українців, що живуть поза Україною. Крім недостачі кадрів, перешко-
дою до цього була відсутність підготовчих і супроводжуючих робіт,
зокрема робіт в ділянці статистично-демографічного, історичного,
економічного та іншого обслідування українців-переселенців. Це об-
слідування, по суті, повинно становити к о м п л е к с н у проблему,
14
Докладніше про це в статті: «Як організовано справу виучування української
етнографії поза межами Радянської України» – «Етнографічний Вісник», кн. 8 (1929),
сс. 184–189.
15
Аналогічне завдання ставила собі, між іншим, і Етнографічна секція
Ленінградського товариства досліджувачів української історії, писемності і мови при
УАН. Див. «Звідомлення Історико-філологічного відділу УАН за 1926 рік» – Записки
Іст.-Філ. від., кн. XV, 1927, с. 283.
16
Див., наприклад, кн. А. П. Георгієвського «Русские на Дальнем Востоке. Вып. 4.
Фольклор Приморья». Владивосток, 1929.
58
в розв’язанні якої належить взяти участь цілій Академії Наук УРСР.
Нема сумніву, що, неухильно розширяючи і поглиблюючи свою робо-
ту в передвоєнні роки, Академія Наук УРСР безперечно підійшла б
до розв’язання і цієї проблеми, частково, як ми бачили, уже внесеної
в порядок денний на попередніх етапах роботи одного з секторів Ака-
демії, а саме, фольклорно-етнографічного.
Сталося так, що саме життя внесло в цю справу свій коректив.
3–8 липня 1941 року Академія Наук УРСР була евакуйована в столи-
цю Башкирії – Уфу і тут в 1941–1943 рр. продовжувала свою роботу.
З самого початку перебування Академії в Уфі звернено було увагу
на необхідність вивчення українців в Башкирії. Вивчення статистич-
не, економічне, історичне та інше, на жаль, здійснено не було. Вивчен-
ням же фольклору місцевих українців багато займався Відділ фольк
лору Інституту Суспільних Наук *, пізніше (з 12 червня 1942 року)
реорганізований у Відділ фольклору Інституту Народної творчості і
Мистецтв Академії Наук УРСР.
Відділ фольклору, приділяючи в 1941–1942 рр. велику увагу твор-
чості братнього башкирського народу, в ряді написаних і зданих до
друку робіт П. Козицького, М. Береговського, Г. Аміри *, П. Попо-
ва 17, в той же час вивчав творчість тієї частини українського народу,
яка входить до складу постійного населення Башкирії. Досліджуючи
фольклор українських поселенців в Башкирії своїми власними (хоча і
надто нечисленними) силами, для обслідування стану м о в и місце-
вого українського населення Відділ фольклору запросив спеціалістів-
мовознавців, співробітників Інституту Мови і Літератури АН УРСР.
На першому етапі роботи по вивченню фольклору, побуту і мови
українців-поселенців Башкирії, яке побачимо далі, брали участь та-
кож деякі українські письменники та місцеві краєзнавці.
Протягом півтора року (з вересня 1941 по березень 1943 р.) Від-
діл фольклору організував 7 окремих експедицій та індивідуальних
17
Ряд робіт відділу, присвячених башкирському фольклорові, здано до друку
в великому збірнику статей і досліджень: Экономика и культура Башкирии. Под
редакцией акад. М. Калиновича, чл.-кор. П. Попова, чл.-кор. Л. Славина (прийнято до
друку в 1942 р. Держ. Башкирським Видавництвом).
59
поїздок у ті райони БашАРСР, де є українські поселення. Вибиралися
по змозі поселення р і з н и х типів: то з компактним українським
населенням, то з населенням мішаним. Обиралися по змозі села, що
виселилися в різний час і з різних місцевостей України.
Перша експедиція, що мала попередній, розвідувальний харак-
тер, відбулася 20–25 вересня 1941 року в села Чишминського району
Башкирії – Санжарівку, Богомолівку та Чернігівку *, заселені вихід-
цями з Полтавщини, Кременчуччини і Чернігівщини в 1899, 1901 і
1907 роках.
У цій першій експедиції, крім представників Відділу фольклору,
взяли участь українські письменники П. Панч, О. Копиленко, місце-
вий краєзнавець М. Касьянов та уфимський художник-живописець
К. Девлет-Кильдеєв. Учасники експедиції вивчали народну словесну
творчість, народне образотворче мистецтво і матеріальний побут укра-
їнських поселенців Башкирії. Результатом роботи експедиції був звіт
її учасників у Відділі фольклору Інституту Суспільних наук 7 жовтня
1941 року, рукописні матеріали і невелика стаття, підписана ініціалами
О. К. (О. Копиленко) під назвою: «Українські переселенці в Башкирії»
в журналі «Українська Література» (Уфа, № 1–2 за 1941 р., сс. 193–196).
Загальний висновок, до якого прийшли учасники першої експеди-
ції, був той, що народна творчість в українських поселенців Башкирії
не тільки зберігається, а й процвітає; що є, отже, цілковита підстава
сподіватися на успіх дальших експедицій.
Друга експедиція відбулася в квітні 1942 року до села Кахновки
Чишминського району. До складу її ввійшли фольклорист-музико
знавець М. Береговський і мовознавець-діалектолог П. Лисенко. Таким
своїм складом ця експедиція вдало доповнювала попередню. Її учасни-
ки мали можливість спостерігати музикальний фольклор і мову україн-
ців, що переселилися в 1904 році з Полтавщини і Чернігівщини. Записи
народних мелодій провадилися за допомогою фонографа. Результати
експедиції були оголошені на звітному засіданні Відділу фольклору
17 квітня 1942 року, а також в інформаційній статті М. Береговського
«Село Кахновка» в газеті «Література і Мистецтво», Уфа, за 1 червня
1942 р., № 11(15), а також у відповідних статтях цього збірника.
60
Наступні експедиції та індивідуальні поїздки мали метою поглибити
спостереження, з одного боку, над с л о в е с н и м фольклором, з друго-
го боку – над м о в о ю українських поселенців Башкирії. З цією метою
виїхала експедиція в складі фольклориста-словесника М. Плісецького і
мовознавця В. Ільїна в червні 1942 року в села Давлеканівського райо-
ну – Рублівку, засновану в 1889 р. вихідцями з одноіменного села Кре-
менчуцького повіту, та в Софіївку, заселену в 1902 році переселенцями з
різних місць України й Білорусії. Перше село було взято як зразок укра-
їнського поселення компактного типу, друге – як зразок села типу міша-
ного, в даному разі – села українсько-білорусько-російського.
Загальний висновок з спостережень і тут був такий самий: ні в
народній поезії, ні в народній мові переселенців після 40–50 років їх
життя на нових місцях нема деградації і занепаду. Фольклорний ре-
пертуар, обслідуваний на цей раз з достатньою повнотою, виявив
багатство, різноманітність, живучість народної творчості, яка про-
довжує розвиватися в нових умовах. Виявлено було ряд видатних
майстрів народної творчості. Зібрано цінні тексти історичних пісень,
пісень-балад, казок та інших жанрів народної поезії.
Після того відбулися дві індивідуальні поїздки мовознавця-діа-
лектолога П. Лисенка до села Івангород Давлеканівського району в
червні-липні 1942 року, а також до с. Талалаївки * та с. Миколо-Ху-
торянського * Стерлітамацького району *, в березні 1943 року. Маю-
чи завдання від інших організації, П. Лисенко зміг приділити увагу
й спостереженням над особливостями народної мови в Давлеканів-
ському і Стерлітамацькому районах Башкирії. Частину всіх спосте-
режень про мову села Івангород Давлеканівського району П. Лисенко
опрацював у статті, що подається нижче.
З метою розширення попередніх спостережень над фольклором
українських сіл Башкирії М. Плісецький в січні–лютому 1943 року
зробив новий виїзд, цього разу в село Софіполь та інші поселення
Аургазинського району, а також в село Хотомлю Давлеканівського ра-
йону. Спостереження, зроблені під час двох поїздок М. Плісецького,
викладено ним у праці «Фольклор українських поселенців Башкирії»,
що нижче публікується.
61
Так само і М. Береговський продовжував свої спостереження над
музикальним фольклором українських поселенців Башкирії в березні
1943 року, під час другої своєї подорожі в села Стерлітамацького району.
Такі були маршрути учасників нашої колективної роботи по ви-
вченню фольклору, побуту і мови українців Башкирії.
Зібрані матеріали тепер оформлено до друку у вигляді збірника
під загальною назвою «Українці в Башкирії». Всі ці праці були зачи-
тані і обговорені на засіданні Відділу фольклору. В скороченому ви-
гляді більшість робіт, що складають цей збірник, були запропоновані
увазі червневої сесії Академії Наук УРСР, що підсумовувала діяль-
ність Академії під час її перебування в столиці Башкирії. Майже все
вечернє засідання сесії Академії Наук УРСР 28 червня 1943 року було
присвячено заслуханню та обговоренню робіт, що тут публікуються.
Отже, наш збірник можна розглядати і як видання частини праць
червневої сесії АН УРСР 1943 р.
Ми перебільшуємо результати проведеної роботи. Наші експеди-
ції та поїздки в українські села Башкирії були надто невеликі щодо
складу учасників, надто короткочасні для того, щоб можна було зро-
бити на їх основі значні й сталі узагальнення. Було проведено лише
попередне, вибіркове обслідування фольклору, мови і принагідне –
побуту українських поселенців Башкирії.
На роботі експедиції позначилися й особливі умови воєнного часу,
зокрема в тому відношенні, що добір осіб, від яких робилося записи,
був дещо обмежений, особливо в секторі молоді, яка частково пішла на
фронт, частково була зайнята на тилових оборонних роботах.
Не могла бути в бажаній мірі повною й обробка зібраного матеріа-
лу. Вивчання фольклору й мови переселенців має, як ми сказали, гли-
бокий теоретичний інтерес, але тільки в тому разі, коли є можливість
постійно п о р і в н ю в а т и фольклор й мову, сказати б, дочірніх по-
селень – з фольклором і мовою поселень матерніх; коли ці порівняння
провадяться в кількох паралельних рядах, тобто, коли фольклор і мова
будь-якого дочернього села вивчається в порівнянні з фольклором і мо-
вою кількох дочерніх поселень, що потрапили в результаті переселення
в інші умови оточення. Цієї дуже принадної можливості ми, звичайно,
62
не мали в роки війни та окупації ворогом майже всієї території України.
Опрацювання зібраного матеріалу було дуже утруднене також і край-
ньою недостатністю в Уфі українознавчої літератури.
Ми, однак, твердо упевнені, що в найближчому часі всі ці можли-
вості матимемо, коли доблесна Червона Армія остаточно розгромить
німецьких варварів і визволить окуповані корінні області України. Ми
певні, що інтерес до життя і творчості українців Башкирії не пригасне;
що українські села Башкирії не в останнє бачать у себе українських до-
слідників. Повинні бути і, очевидно, будуть додаткові відрядження до
Башкирії для продовження і поглиблення розпочатої роботи.
Статті, що ввійшли до збірника «Українці в Башкирії», викладено
по змозі популярно, загальнодоступно, оскільки збірник має метою
збудити жвавий інтерес до українських поселенців Башкирії, до їх
побуту, мови, творчості, до їх культурних потреб – не тільки серед
спеціалістів, а й в широких колах суспільства, як місцевих, так і все-
союзних; як башкирських, так і українських, і російських.
Ми сподіваємося на це тим більше, що в дні Великої Вітчизня-
ної війни, як ніколи раніше, зросла і зміцніла свідомість зв’язку між
окремими, іноді найвіддаленішими частинами нашої неосяжної Ра-
дянської країни. Зв’язок цей закріплено пролитою на війні кров’ю
найкращих синів батьківщини. Невипадково, приміром, герой Ра-
дянського Союзу Михайло Криворотов *, що народився і виріс в од-
ному з українських сіл Башкирії – Константинівці *, беззавітно, по-
геройському бився на полях тієї самої Харківщини, звідки 40 років
тому виїхала, бувши п’ятилітнім дівчам, разом з усією своєю сім’єю
його мати Палажка Йосипівна Криворотова. Герой Радянського Со-
юзу Криворотов, як писалося в пресі 18, бився з однаковим запалом:
і за свою нову батьківщину – Башкирію, і за Україну – батьківщину
матері, як і загалом за весь великий Радянський Союз.
Недалекий вже той час, коли загартована велетенською бороть-
бою, спаяна пролитою кров’ю братерська сім’я радянських народів
та їх дочерніх частин знищить жорстокого ворога, і над радянською
18
Газ. «Красная Башкирия» (Уфа) за 26.II.1942 р., с. 2.
63
країною назавжди засяє Сталінське сонце миру, народного щастя,
вільної і безмежной народної творчості.
16 червня 1943 року.
Уфа.
ПЛІСЕЦЬКИЙ М. М.
ФОЛЬКЛОР УКРАЇНСЬКИХ
ПОСЕЛЕНЦІВ БАШКИРІЇ
І. Села і люди
Багато живе в Башкирській АРСР українських селян. Злиднями

і голодом вигнані з України переважно наприкінці XIX і на початку
XX століття, приїздили вони у приуральські степи і ліси на чорно-
землю, якість якої так легко було оцінити цим од діда-прадіда хлі-
боробам. Шанобливо брали вони в руки грудку, ламали її в чорних
своїх руках, нюхали і передавали іншому. Грудочка переходила з рук
до рук, і вирішували всі, що ця земля хороша і що добре було б тут
оселитися.
Але не на легке життя їхали селяни. Лихом наливалися вщерть їхні
дні. Хліб не давався в руки, хоч було землі безмежні незаймані про-
стори. Царські чиновники, що одержували невідомо за які доблесті
одразу стільки землі, що їх оком не оглянути, банк, який кредитував
селян, поліція, торгівці, місцеві глитаї, – все це налітало на пересель-
ця, клювало його хліборобську копійку, а ще більше зазіхало на труд
його, на робочі руки селянські.
Не знали пересельці, що потрапляють вони, як кажуть, з вогню
у полум’я, яке життя чекає на них. Мало правди про це життя про-
никало на сторінки преси, а тим більше в газети. Може єдиним ви-
нятком є нарис російського письменника Ф. Д. Нефедова – «Никитин
65
починок»*, де з великою суворістю, правдиво подано чорну картину
життя пересельців.
По різному, але всюди тяжким було життя українських селян в
Башкирії. В кожному селі багато розказують про це. Слухав такі роз-
повіді і фольклорист, що пише ці рядки, коли завітав до українських
сел Давлеканівського і Аургазинського районів.
Ось коротка історія села Р у б л і в к и * Давлеканівського району,
як розповідають її місцеві мешканці.
Довелося якось потрапити у ці місця двом заробітчанам –
Т и м о ф і є в і І в а н к о та Миколі Стороженко. Дізналися вони про те,
що багато землі тут продається; сторгували по п’ятнадцять карбован-
ців за десятину через так званий «Крестьянский Банк» * та й сповістили
додому, у село Рублівку на Кременчугщині. Незабаром приїхали з села
уповноважені купляти землю за зібрані гроші. Золота везли вони повні
халяви, боялися, щоб не вкрали. А навесні 1899 року приїхали і пере-
сельці. Вдома були вони майже всі безземельні. Лише дехто мав п’ять
десятин; такі стали тут куркулями, бо грошики маючи, закупили землі
по 100 десятин і бідакам довелося класти шиї у їхнє ярмо. Пересельці
внесли завдаток по 5 крб. за десятину, сипали у всі боки хабарями: куди
гроші, куди барана, де горілки поставлять і, нарешті, їм нарізали землю.
Менше ніж 10 господарств у селі мали можливість існувати само-
стійно. Більшість родин жили так: половина сім’ї дома, а половина
батракує. «У нас з п’яти чоловік сім’ї, троє завжди в батраках були», –
розповідає голова сільради тов. Данилко, – «Тільки після революції,
як землю поділили, стало краще жити».
Зайшла мова про старе життя. Сипалися згадки про тяжку минув-
щину. Хоч майже всі рублівці були козаками і тільки три сім’ї з крі-
паків, але пам’ять про кріпацьке життя ще зовсім свіжа на селі. Тов.
Данилко розказує: «Було тут у нас два брати Морози: старший брат
Терентій, другий – Павел. Їх барин виміняв на собаку.
Фамілія цього пана Кáпніст. Понаравилась йому собака пана За-
дорожного. “Дай!”, – каже. А той говорить: “Ні!”. “Ну, тоді я дам тобі
сім’ю кріпосну”. Їх було два брати Морози і мати. Так він їх і виміняв
на собаку. Вони самі про це розказували».
66
І ще багато розповідали тов. Данилко та секретар сільради, Ми-
хайло Погорелець, про гидке старе животіння. Згадували, як пороли
офіцери солдатів в імперіалістичну війну 1914–1918 рр. У 128 полку,
що в Златоусті * стояв, полковник перепоров 1860 чоловік. Поб’ють,
йодом помажуть і знов б’є. Бувало з одного удара солдат губив свідо-
мість, а п’ятдесят різок було звичайною карою. Від одного удара зна-
чок залишався у палеці завтовшки, потім шкіра рвалася і кров бриз-
кала. Тиждень сісти не можна було. Один раз мусили пороти двох ново-
бранців, що консерви з’їли з сумки. Вони не знали, що цим запасом
без дозволу користатися не можна. Коли їх почали бити, так уся рота
повстала, мало ротного не вбили. Це вже в кінці війни було.
Як різко змінилося життя у Рублівці! Інший вже і краєвид села.
Серед типово українських хат, біленьких, вимазаних алебастром (бо
крейди поблизу нема), розташувалися і будови колгоспу «Побєдім»;
на подвір’ї його багато коней, машини. Журавель колгоспного ко-
лодця вищий за численні журавлі всіх інших криниць, і вода в цьому
колодці вважається найкращою, хоч і в усіх вона як срібло. Двори об-
несено хазяйновито – плетеною лісою. Багатенько в селі зелені, хоч
садочки і поріділи у люті зими 1940–41 та 1941–42 років.
Живе тепер в селі приблизно 500 чоловік. Є неповна середня шко-
ла, клуб. Село живе культурним життям. Буває кіно, вечери.
Історія Рублівки досить типова для українських сел Башкирії, але,
як ми далі побачимо, в житті інших сел є немало своєрідного, харак-
терного саме для них.
Проминувши велике мальовниче татарське село – Ташлишарипо-
во *, треба податися далі по шляху, що різко іде вгору до молодого
дубового гаю, де-не-де розрідженого білими березками. Гостей при-
вітно вітають зозулі, нараховуючи їм небувалого довголіття своїм
безконечним куванням. Зозуль живе тут безліч, і вони ніколи не за-
мовкають. Недаремно сусіднє село зветься в народі Кукуївкою, хоч
офіційна назва його зовсім прозаїчна – Новотрифоновка *.
З часу створення Софіївки* минуло 40 років. Це невеличке село
стоїть нагорі серед лісу, по дорозі до татарського селища Красний Яр
або Кизил-Байрак *, що заховалося таки зовсім у ярок, червоні скоси
67
якого, обмиті скромною річечкою, і дали селу назву. В Софіївці живе
біля 100 чоловік, з них дві третини українців, решта – росіяни і біло-
руси (з кол. Могилівської і Смоленської губерній). Українці приїха-
ли сюди з різних місцевостей, хоч відносна більшість з Полтавщини.
В селі є початкова школа і колгосп, спільний з сусіднім татарським
селищем – «Волга».
Зовні Софіївка являє собою сумісь різних типів будівель. Світлиці
прикрашені великою кількістю вишиваних речей. В одній з україн-
ських хат, у двох невеличких кімнатах розвішано 16 вишиваних руш-
ників, дві плахти над полом, 10 квітчастих ряден та ще багато різних
занавісочок. Шиття у більшості випадків висить тільки для окраси.
Рублівку і Софіївку автор цих рядків одвідав разом з лінгвістом
В. С. Ілліним влітку 1942 року. Протягом 10 днів (з 31 травня до 10 черв-
ня) він записав понад 230 текстів, в тому числі біля 80 довгих україн-
ських пісень. Ці два села було обрано для дослідження тому, що вони
репрезентують два основних типа українських поселень в Башкирії:
більш-менш велике суцільно-українське село і невеличке поселення
(майже хутір) мішаного національного складу. Побічно було проведе-
но також записи і у сосідньому українському селі – Олександрівці *.
Друга поїздка відбулася взимку 1943 року, з 29‑го січня до 13 лю-
того. Для дослідження було обрано групу сел у сусідньому з Давлека-
новським, Аургазинському районі.
Зі станції Біле озеро, або Ак-куль * (залізниці Уфа–Стерлітамак),
фольклорист прибув до великого українського села Софіпóль *, що
знаходиться у трьох кілометрах від Толбазів *, райцентру Аургазин-
ського району*.
Це село з багатьох поглядів має великий інтерес. В ньому мешкає
понад 900 чоловік. Це майже суцільно вихідці з села Ставищі колиш-
нього Таращанського повіту на Київщині. Земля далася таращанцям
дуже тяжко. Купили її по 70 крб. за десятину, та ще доплачували якісь
бездоговорні гроші, що так і звалися «тьомними»; їх платили не через
банк, а підкладали комусь під скатертину. І так тяглося років вісім.
З платнею адвокатам, ходатаям, землеупорядчикам, з судовими ви-
тратами, кожна десятина вийшла по 100 карб.
68
За часів революції, і особливо після колективізації, життя різко по-
кращало. Колгосп «Софіполь» вважається одним з кращих в районі.
І це заслужена слава. Досить сказати, що у 1942 році за засіви кок-сагізу
колгосп заробив сім з половиною сотен пар галош; за посіви нової для
Урала культури цукрових буряків він одержав багато центнерів цукру,
грішми десятки тисяч карбованців та інше. В селі організовано вироб-
ництво повидла; з цим повидлом п’ють чай, з нього гарна начинка для
пирогів. А відходи виробництва йдуть для свиней і телят.
В селі є школа семирічка, де учаться двісті дітей. Софіполь дав
багато радянських інтелигентів – агрономів, вчителів, командирів
Червоної Армії та інших. Дуже багато софіпольців працюють на МТС
трактористами, техніками, шоферами і т. п.
Софіпольці в районі відомі ще тим, що міцно держаться свого
українського в побуті. Справді, більшість хат і зовні, і всередині є ти-
пово українські. Стіни пофарбовано алебастром. Жінки, а зрідка і чо-
ловіки носять квітчасто вишивані сорочки. Стіни і кути хат прикра-
шені рушниками. Ткуть тут і ковдри. Раніше у Софіполі виробляли і
гончарний посуд; кажуть, що його добре робили і гарно розмальову-
вали, але в останні роки, як завелися вільні гроши, – то колгоспники
понакупляли хорошого фабричного посуду.
Є в селі клуб з невеличкою бібліотекою та хата-читальня. В клу-
бі працюють різні гуртки, особливо жваво – драматичний і хоровий.
Ставилися і українські п’єси: «Наталка-Полтавка» Котляревського,
«Назар Стодоля» Т. Шевченка, «Кайдашева сім’я» (очевидно, інсцени-
ровка повісті Івана Нечуя-Левицького). Драмгурток часто виступав і
в МТС. Взагалі художня самодіяльність софіпольців має велику попу-
лярність в окрузі. На районних олімпіадах Софіполь завжди посідав
одно з перших місць.
Якщо з Толбазів проїхати 7 кілометрів по бугристому малопривіт-
ному степу, який зветься тут «Гола степ», то можна потрапити у село
Степанівку* або Н о в у С т е п а н і в к у.
Воно знаходиться на бéрезі невеличкої річки, порослої камишем,
яку місцеві мешканці звуть Турсагалкою * (Турса-Галі). Тут, вздовж
річки, дуже близько одне до одного, розташувалася група невеличких
69
сел. Од’їхавши від Степанівки у бік зо два кілометри, можна їх усі по-
бачити: це, якщо рахувати уверх, проти течії річки, українські села
Мар’яновка * та Караваївка *. У трьох кілометрах від них маленьке
сільце Мар’євка*, в якому живуть виходці з колишньої Орловської
губернії, тоді – Ново-Макарово, населене руськими, чувашами і мор-
довцями; це село знаходиться у кількох сотнях метрів від Степанівки;
а там за Степанівкою є ще хутір Добровольний * (або Жулівка), засе-
лений степанівцями. Все це села Степанівської сільради.
Степанівка – одно з старших українських сел Башкирії. Тут жи-
вуть пересельці з Сумського повіту колишньої Харківської губернії.
Перші пересельці приїхали у 1888 році з сел Степанівка, Віри, з станції
Головашівська. Всі ці села знаходяться поблизу від міста Суми.
Першу землю закупили у поміщика Єнькова, який жив у Уфі під
опікою тітки. Ця тітка продала сімсот десятин по 22 крб. Потім, протя-
гом 1906–1910 рр. купляли ще кілька разів вільну землю у башкирських
баїв, платили все дорожче і дорожче, іноді дуже дорого, бо необхідно
було уникнути черезполосиці. Баї вміло експлуатували пересельців: да-
вай, та давай, то барана, то картоплі, можна сказати, тільки і працюва-
ли на хазяїв. Весь час мучилися, жили погано, і так до самої революції.
Тепер у Степанівці живе 550 чоловік. В селі є початкова школа, по-
руч, у Макарові, знаходиться десятилітка. Колгосп «III Інтернаціонал»
об’єднує населення Степанівки, Макарова та хутора Добровольного.
З чотирьох колгоспних бригад дві українські і дві мають різнонаціо-
нальний склад: тут є руські, українці, чуваші і мордовці. Колгосп має
хорошу вівчарську ферму, на Всесоюзній Сільсько-господарській Ви-
ставці одержав малу срібляну медаль.
Життя Степанівки проходить у тісних взаєминах також з колгос-
пом ім. Будьонного, що об’єднує села К о р о в а ї в к а і М а р ь я н і в к а.
Перше з них було засноване в 1903 році вихідцями села Короваї
Пирятинського повіту на Полтавщині. Через два роки інше товари-
ство з того ж таки села заснували Мар’яновку. Для того, щоб не сплу-
тати кýпчі у банку, довелося цьому другому оселенню придбати іншу
назву: фактично, Мар’яновка і Короваївка являють собою одне село,
так близько вони розташовані. Назву другого оселення запозичили
70
з села Мар’яновки, що знаходиться недалеко Короваїв, там-таки на
Пирятинщині, поблизу станції Гребінка.
Земля коштувала осельцям по 52 карбованці десятина, розсрочка
була на 56 років, так що повністю розплатитися не довелося. Живе
зараз у Караваївці понад 100 чоловік, у Мар’яновці – 170 чоловік. Кол-
госп хоч і невеликий, але досить міцний.
Терешківка *, ще одне село Степанівської сільради, знаходиться
у 10 кілометрах убік од річки Турсагалки. Офіційна назва цього села
мало відома в цій місцевості: всі звуть його тут Балабаном. За місце-
вими переказами, прозвано так Терешківку через те, що недалеко од
неї знаходиться якась безплідна гора, верхівку якої наче вивернуто
зсередини; там на вершині, навколо западини, насипано багато камін-
ня й піску. «Що воно за гора, хто його знає, – кажуть селяни, – таке
щось, ні до чого; от і звуть Балабаном! А що таке Балабан – хто його
знає! Балабан та Балабан» 1.
Терешківку заснували пересельці з Степанівської та Терешківської
волостей кол. Сумського повіту, зокрема, сел Підліснівка, Коржівка та
інших, що всі знаходяться близько Сум. Отже, за своїм походженням
терешківці степанівцям – земляки. Переїхали вони у 1893 р., тобто,
рівно 50 років тому. Землю купили вигідно в якогось пана банкрота,
який заложив її у банк. Виплатили по 11 карбованців з розсрочкою
на 24 роки.
Один кінець Терешківки зветься Казанкою. Тут оселилися руські,
вихідці з колишньої Казанської губернії. В селі зараз 80 господарств,
з них біля третини руських. Колгосп «Об’єдиньонний Труд» один з
хороших в районі.
Живуть в селі добре, до війни жили просто-таки весело. Невелич-
ке це село славиться в районі добрим станом художньої самодіяль-
ністі і завжди на олімпіадах конкурувало з Софіполем за перші місця.
1
Словник Б. Грінченка подає такі значення слова «балабан»: рід хлібного
печива; рід рослини; птиця – різновидність сокола. Крім того пояснюється слово –
«балабанка» – гатунок дуже великої картоплі, як зазначає Н. Сумцов. Турецьке
«baloban» – товстий, густий. Руське слово «балобанить» означає «пустомелить» (Киев,
Старина, 1885, IV, 757).
71
Балабан добре відомий у двох районах, бо знаходиться недалеко
од межі Давлеканівського району. Пересікши цю межу і оминувши
українське село Олександрівку, татарське – Абсалямову і мордов-
ське – Филіпівку, потрапляєш у велике, красиво розташоване україн-
ське село – Хотомлю *. Воно знаходиться досить близько од Рублівки
(11 кілометрів) на Давлеканівському шляху. Таким чином, досліджен-
ня Хотомлі дозволило об’єднати матеріали обох фольклорних поїздок
в одне ціле і одержати дані для єдиної, більш-менш великої території,
що охоплює два сусідні райони – Давлеканівський і Аургазинський.
Село Х о т о м л я, або як його ще звуть – Хотимлі, Хотомлі, Хо-
тімля, Котомлі, Хутомля, засноване в 1897 р. колишніми мешканцями
села Хотомля Волчанського повіту на Харківщині (у 40 кілометрах від
Харкова). Звідти походить більша частина населення, якого в селі зараз
540 чоловік. Лише 125 осіб походженням з Полтавщини та Чернігівщини.
Умови оселення були тут досить хороші: земля коштувала по
10 карбованців десятина з розсрочкою на кілька років. Грунти родючі,
лісів навколо багато, тільки річки поблизу нема. Тепер тут 110 дворів.
На рівній місцевості простяглися два паралельних ряда хат. Чітко виді-
ляються на білому засніженому просторі огрядні ці хати і дружно під-
кидають у чисте синє башкирське небо довгі стовпчики білуватого диму.
В провулку між вулицями розташувались будівлі колгоспу «Аван-
гард». Тут же недалеко школа і маслозавод. В економічному відношен-
ні село кріпке.
З Хотомлі автор цієї праці виїхав через Рублівку до станції Дав-
леканово, проїхавши таким чином кіньми 110 кілометрів. Протя-
гом двох тижнів було записано понад 400 текстів, в тому числі біля
120 довгих пісень і 30 казок, легенд і анекдотів.
Як бачимо, досліджені села досить різноманітні в багатьох відно-
шеннях. Неоднакові їх економічні риси; серед них, наприклад, є такі
передові села, як Софіполь. Не в один час селилися українці (від 1888
до 1909 рр.), не за однакових умов. Різними є села і щодо розміру, і щодо
національного складу; різне їх оточення в національному відношенні.
Походить населення цих сел з різних місцевостей України: з Полтав-
ської, Київської, Сумської і Харківської областей. Це все говорить за те,
72
що села неоднакові і з погляду етнографічного. Неоднаково їхня етно-
графічна спадщина, вивезена з України, і неоднакові місцеві впливи.
Побудову хат у більшості випадків збережено українську. Перева-
жають мазанки. Рублені хати – не рідкість, але і вони часто вимазані
глиною і пофарбовані алебастром. Господарські будівлі, наприклад,
клуні, виявляють руські впливи. Нерідко (наприклад, у Рублівці) на
подвір’ях бачимо невеличкі лазні, побудовані цілком за татарсько-
башкирськими зразками. Виділяються українські села білим кольо-
ром хат та великою кількістю криниць з високими журавлями. Зеле-
них посадок хоч і небагато, але вони в українських селах завжди є;
це, як не плодові садочки, то хоч берези, липки, абощо. Біля кожної
рублівської хати майже завжди бачимо забитий в землю кілок з кіль-
кома гілками; на них висить вимитий посуд, сушиться.
Всередині хат стіни, як правило, вимазані алебастром. Стеля в ба-
гатьох хатах плотно збита з дуже товстих рівних дощок, гладко об-
струганих і іноді вкритих масляною фарбою. Такі стелі можна бачити
майже в усіх сусідніх татарських і башкирських селищах. Очевидно,
це місцеві впливи. У багатьох селах, проте, цілком збережено білу
стелю з сволоком. Підлога, як правило, дерев’яна. Печі різноманітні;
часто вони комбіновані. Так, наприклад, у Софіполі і Степанівці зви-
чайно в хаті біля великої варистої печі стоїть «голандка», димохід з
якої веде у варисту піч. В «голандці» збоку є отвір, низ якої прикритий
плитою. Між «голандкою» і варистою піччю зроблено місце для спан-
ня, часто воно з цегли і, таким чином, з’єднує обидві печі в одне ціле.
Взимку у варистій печі варять обід і печуть хліб, «голандку» частіше
топлять увечері для тепла і щоб варити вечерю.
Хатній посуд тепер фабричний. Але є рештки хатнього виробни-
цтва: у Рублівці бачили ми дерев’яну солонку, зроблену у вигляді чай-
ки, у Софіполі в багатьох хатах є величезні важкі дерев’яні ступи. Тут
же, як сказано вище, існувало гончарне виробництво, але не втрима-
ло фабричної конкуренції.
Жінки прядуть, найчастіше, на веретені, рідше (у Терешківці) на
ножних прядках. В одязі, особливо жіночому, залишилося багато націо-
нальних рис. Дуже поширені вишивані сорочки. Плахт не носять у одві-
73
даних селах. Ковдри можна побачити часто. Вишивані рушники майже в
кожній хаті, іноді у дуже великій кількості. Вони прикрашають вікна, об-
рази. Доречі, у багатьох хатах (особливо у Софіполі) зовсім нема образів.
Майже в кожній хаті бачимо прикрашені рушниками портрети вождів, у
кімнатах нерідко можна надибати квіти, фікуси, пальми і т. д. Патефони і
балалайки тут не рідкість. З патефонних платівок найбільшою популяр-
ністю користуються платівки з українськими народними піснями.
Найкраща будівля в кожному селі є, зрозуміло, школа, майже всю-
ди є і клуби. Кіно в них – звичайний гість. В деяких селах більш-менш
регулярно відбуваються спектаклі, виступає хор. Увечері, як сходить-
ся молодь до клубу, танцюють. Дівчата гордо перераховують, скіль-
ки саме танців вони знають. Тут: гопак, камаринська, бариня, подіс-
панець, полька, вальс, яблочко, сербиянка, коробочка («Эх, полным
полна»), подгорна, «свєтит мєсяц», ізвозчик, краков’як, лезгінка і ще
якийсь танець з загадковою назвою «Наді» або «Ту-степ», який на-
гадує «карапет». Щоправда, багато тих танців, фактично, є просто
ходою «вразвалочку», з притоптуванням і наспівуванням частушок.
В клубах є невеличкі бібліотеки. На жаль, оскільки зв’язків з Укра-
їною нема, то в селах відсутня література українською мовою, якщо не
рахувати одиноких примірників «Кобзаря» (та й то не в усіх селах). Се-
ляни не читають українських газет і не мають ніякої уяви про україн-
ську класичну і, особливо, радянську літературу. Для кращого залучення
мешканців таких сел до справи соціалістичного будівництва треба було
б більше використовувати рідну мову. Слід враховувати і те, що місцеві
українці не знають українських літер, тому читають українські видання з
великим напруженням. Слід би було у школах познайомити учнів з укра-
їнськими літерами, тоді українська література легко могла б засвоювати-
ся селянами. Можливо, також слід поставити питання про друкування
для таких сел найважливіших українських книжок російськими літерами.
Питання мови українського населення Башкирії досліджується у спеці-
альних статтях цього збірника. Тому ми тут спинимося на ньому лише по-
біжно.
Мешканці досліджених сел говорять, звичайно, на діалектах, які
вивезли з України. Краще збереглася мова там, де населення являє со-
74
бою більш-менш компактну, однорідну в етнічному відношенні масу.
Нова українська лексика радянських часів не дійшла до цих сел через
відсутність зв’язків з Україною, і тому населення користується відпо-
відними руськими словами, в разі потреби переіначуючи їх за строєм
української мови, напр. – «предсідатель», «сільсовєт», «у Метесі» (МТС)
та інш. Деякі старі українські слова забуваються і натомість вживають-
ся слова руські. З двох синонімів виживає слово, яке ближче до відпо-
відного руського слова. Загальновживаних нині на Україні назв міся-
ців – січень, лютий і т. п. населення всіх одвіданих сел не знає. Взагалі,
можна спостерігати значні впливи російської мови, як наслідок жва-
вих стосунків з руськими в побуті і в громадсько-політичному житті.
З слів тюркського походження нових засвоєнь відносно небагато: це –
«айда!», яке вживається дуже широко (напр. «Айда, записуйте!»), «шай-
тан» і «шайтаньонок», «малай» (хлопець) і деякі інші.
Але не слід думати, що українська мова занепала у цих селах. Не го-
ворячи про весь синтаксично-стильовий строй мови, який залишив-
ся цілком українським, такою ж залишилася і основна лексична маса
слів. Як свідчать подані в цій статті прозові матеріали, в українських
селах лунає справжня українська мова, в них можна почути прекрас-
ні, виразні українські слова, що часом уже незаслужено напівзабуті на
Україні і не потрапили до літературної мови. Можна спостерігати тут
іноді (Софіполь) і двоїну2, і, навіть, архаїчні дієслівні форми 3.
В наслідок дуже різномовного і різнодіалектного середовища, в
якому живуть місцеві українці, мовні питання сприймаються ними
дуже гостро; селяни жваво реагують на нові слова, несподівану ви-
мову і т. інш. Відчуття мови загострене. Селяни часто розмовляють на
цю тему, при чому, виявляють нерідко дотепні спостереження.
«Ми раніше жили у Белебеєвському районі, – каже Мотря Че-
шенко (з села Терешківки, походить з Сумської області). – Там ба-
гато кам’яно-подільських і київських. Ми з ними говорити не мог
2
«Хоч би дві слові, три нагадати» (І. Крот, Софіполь); «З мене буде дві підводі»
(А. Загребельний, там же).
3
«Я буду поїхав» (О. Камплик, Софіполь).
75
ли; у них – свиня – “льоха”, а боров – “льох” і погреб “льох”, а сарай
під’їздний – “під шóпою”. Приходить раз до нас сталовер (старообря-
дець), він столяр був, і каже: “Дайте клєщі!”. А ми йому одвічаєм, що
у нас їх нєту. Він каже: “Сходіть до Архипа, в Архипа є, я бачив”. А ми
кажемо: “Немаєть”. “Ну, сходіть до мене, там баба дасть!” Послали дів
чину, вона приносить обценьки, а у нас своїх двоє таких єсть».
«Тут кажуть “буран”. І я привикла. А у нас звали метелиця або за-
вірюха. Як зверху сніг іде, то – метелиця, а як тільки споду крутить,
то – завірюха» (Мотря Чешенко).
«Було прийдеш до Карманíв на базар, то до київських підійдеш,
та послухаєш, а нічого не поймеш. Якось вони на злотиї щитають і на
карбованці. Раз у Катеринославської я служив, то вона мене послала
за ваганами, а я і не знав, що воно, а то корито або ночви. Ще у них є
качки та крашанки» (І. Семенюк, с. Терешківка).
Нерідко можна почути і місцеві анекдоти на цю тему.
1.
«Серед українців теж не всі однаково говорять.
Це було, як ми приїхали з України і жили всі вмісці. Були тут разні
люди – полтавські, київські, чернігівські і уфімські – руські. Жили всі вміс-
ці. Бувало, як зберуть збірню, то ніхто нічого не розбере, хто чего говорить.
Київський каже – “Чекай, но!”; руський каже – “Погоді!”; полтавський
каже – “Підожди!”; київський каже – “Не стій коло мене!”; полтавський –
“Не стій пуз мене!”; чернігівський – “Біля мене не стій!”; а руський каже:
“Атайди от меня!”. То збірню соберуть, і нічого один другого не поймуть» 4.
2.
«Це було, як українці ще сюди приїхали, годов тридцять тому.
Один чоловік з нашого села зайшов на базар і шукав рогачíв куп
ляти. Зайшов у крамницю і каже прикажчику: “Дядьку, продай мені
рогачі!”. А той не розуміє, що воно – “рогачі”, та показує те та се. Цей
чоловік бере в прикажчика аршин і каже: “Дядьку, продай мені оці ось
рогачі!”. І постукав по рогачах.
А прикажчик каже: “Це не рогачі, це уфат!”.
4
Зап. від Олександра Камплика у селі Софіполь Аургазинського р‑ну, БАРСР, 5.ІІ.1943.
76
А той дядько каже: “Ну, ладно, продай і Уфа!”.
А прикажчик до нього: “Ну, то купи тоді разом і Сільтамак!”
(Стерлітамак *)» 5.
Самі селяни вважають себе українцями, але трохи «перевертня-
ми»; гадають, що в їх селі мова дуже підупала. Насправді у більшості
випадків ця думка не має серйозних підстав.
Усна народна творчість квітне в українських селах Башкирії. Сила
чудесних старих українських пісень живе у пам’яті колгоспників. Трап
ляються хороші казкарі, в деяких селах їх багато (Софіполь), мова селян
насичена прислів’ями, приказками, анекдотами та інш. Відомо по селах
і багато російських пісень, але суто народних з них не так багато. Іноді
пролунає татарська чи башкирська мелодія. Надзвичайно поширені час-
тушки, або, як тут їх звуть, «припєвки», переважно російською мовою.
В кожному селі є дівчата, які володіють кількома сотнями «припєвок».
Серед дівчат є і мастериці – імпровізатори частушок. Місцем, де можна
почути найбільше казок, оповідей і анекдотів є сторожки біля стайні, які
так і звуться «брехалівками», частушки ж панують там, де збираються
доярки або дівчата з вівцеферми. Дослідникам фольклору колгоспного
села слід рекомендувати не залишати поза увагою ці два місця.
Ставлення до збирачів фольклору в більшості випадків свідоме. Ра-
йонні організації – Райком ВКП(б) і РВК видають потрібні документи. Ке-
рівники села в більшості випадків сприяють роботі збирача. За рідкими
винятками, селяни розуміють науково-культурне значення записування.
Стара жінка Феодосія Мудрик (65 р.), в якої записано багато пісень, каза-
ла своїм сусідам: «Навчаю оце пісень, щоб поминали мене; лучше буде, як
у грамотці батюшки». Багато селян думає, що ці записи провадяться для
складання співаників. Потреба в них для всіх на селі очевидна. Розви-
неніші селяни усвідомлюють значення історичних народних пісень для
науки. Потреба вивчати мову зрозуміла для всіх. Всі легко усвідомлюють
також необхідність запису і популяризації творів про Велику Вітчизняну
війну, які підносять дух радянських людей, зміцнюють їх переконаність
у перемозі. Взагалі, питання війни – найпоширеніша тема бесід з селяна-
5
Зап. в с. Софіполь від Єлізавети Полозюк, 5.ІІ.43.
77
ми. Часто з неї розпочиналася робота. Дослідник фольклора стає в таких
випадках, водночас, і агітатором; йому доводиться відповідати на досить
глибокі запитання про стан на фронті.
Автор цих рядків мав перед собою завдання дослідити стан народної
творчості в українських селах Башкирії і тому не обмежував себе підчас
записів у виборі жанрів. Якщо врахувати великий розвиток фольклору
в ряді сел, то стане ясним, чому авторові цієї роботи пощастило протя-
гом невеликого часу записати 630 текстів, в тому числі українських – 327
(серед них історичних і близьких до них пісень – 26, побутової лірики і
лірики кохання – 90, гумористичних пісень – 65, прозового фольклору –
35; решта – обрядовий фольклор, дитячі пісні, ігри, частушки та інш.
Маючи на увазі подати у в е с ь художній фольклорний і
напівфольклорний матеріал, що побутує в українських селах, ми за-
писували і твори руською мовою. Всього російських текстів записано
понад 300, з них частушок – 276, довгих пісень і романсів – 23.
Зібраний різноманітний матеріал можна, звичайно, подати або у ви-
гляді послідовного огляду сел і осіб, у яких проведено записи, або сис-
тематизувати його по окремих жанрах. В першому випадку ми одержа-
ли б кращу характеристику сказителів і стану фольклора кожного села,
за те загальний огляд матеріалу був би утруднений. Тому ми обераємо
другий шлях: подавши загальну характеристику сел у вступній частині,
ми розглядаємо потім кожний вид фольклору з тим, щоб, врядигоди, в
одному місці статті характеризувати і видатніших сказителів 6.
6
Тексти ми друкуємо загальновживаними літерами (за винятком літери «ў», якою
передається звук середній між «в» та «у»). Російські та мішані тексти друкуються російською
транскрипцією; робимо виняток тільки для літери «ї», якою означаємо звук «йі», що його
часто вживають українці, навіть, користуючись російською мовою. У квадратових дужках
подаємо наші зауваження; зауваження виконавців подаємо у круглих дужках. Цифрою «2»,
що стоїть біля тексту пісні, відзначаємо повторення певних її місць під час співу.
Зрозуміло, що в даній роботі ми не маємо змоги подати увесь зібраний нами
матеріал; для значної кількості зразків бракує місця.
Увесь надрукований в цій роботі фольклорний матеріал записано виключно її автором.
78
II. ТЕКСТИ УКРАЇНСЬКОЮ МОВОЮ
1. Історичні та близькі до них пісні
Знайти зразки старого українського епосу виявилося нелегкою

справою. Та це і зрозуміло, бо такі твори записувачі не на кожному
кроці знаходять і в самій Україні.
Найбільшою популярністю з історичних пісень користується
відома пісня про Дорошенка і Сагайдачного («Ой на горі та женці
жнуть!»). Співають її тут з цікавим перекрученням. Звичайний текст:
А позаду Сагайдачний,
Що проміняв жінку
За тютюн та люльку
Необачний.
Але слово «необачний» в селах зовсім забуте, тому воно переос
мислюється. В одних випадках співці переконано виводять «за табач-
ну» 7, наче бувають і люльки іншого призначення, в других випадках
з’являється упереджена оцінка цього рідкісного обміну, тут чути сло-
во «неудашно» 8.
Шукання «Нечая», «Палія», гайдамацьких пісень не увінчалися
успіхом. Взагалі епічних героїчних пісень довго не щастило знайти.
Нарешті, слід їх привів у хату Івана Майбороди.
Майборода не належить до старожилів Рублівки, хоч і є їхнім земля-
ком. Він приїхав з Полтавської Рублівки тільки у 1932 році. Працює в селі
чоботарем. Ця, ще молода, але досить хвороблива людина кохається в піс-
7
Зап. у с. Софіївці Ташли-Шариповської сільради Давлекан. р‑ну від Лук.
Печиєнко, 7.VI.1942.
8
Зап. у Єліз. Полозюк у с. Софіполі Аургазин. р‑ну, 3.II.1943.
79
нях та й знає їх багатенько, в тому числі деякі досить рідкі. Співає гарно, з
якимсь трагичним притиском, хоч любить і жартівливі пісні. Найслабшу
іронію, закладену в тексті, він прекрасно розуміє і дає відчути слухачеві.
У нього записав фольклорист кілька пісень, і між ними «Байду».
Пісня про Байду на думку багатьох дослідників зображає смерть
Дмитра Вишневецького, засновника Запорозької Січі в середині
XVI ст. За деякими відомостями, султан справді пропонував Вишне-
вецькому перейти у мусульманство і після його відмови наказав ки-
нути з стіни. Три дні висів Вишневецький, зачепившися ребром за гак,
поки турки не вбили його. Однак, слід зазначити, що існує подібний
твір, зв’язаний з іншою особою, Корецьким, що загинув у турецькій
неволі в 1622 р. Існує, нарешті, думка про те, що Байда є просто збір-
ним образом хороброго українського козака. Отже, історія цієї пісні
досить темна. Так чи інакше, народ сприймає основний її образ так,
як сприймаємо ми Тараса Бульбу; Байда втілює в собі ідею презирства
до смерті мужньої, відданої до кінця справі свого життя людини. Це є
образ моральної сили українського народа.
… Іван Майборода поклав на верстат свою роботу і заспівав:
Ой п’є Байда мед-горілочку
Та й не день, не нічку та й не годиночку!
Прийшов до його цар турецький:
– Ой що ж то ти робиш, Байдо молодецький?
Годі, тобі, Байдо, байдувати,
Сватай мою дочку, сам іди царювати.
– Твоя доня поганая, твоя віра проклятая!
Ой п’є Байда та мед-горілочку
Та й не день, не нічку та й не годиночку.
Ой велів цар та й Байду узяти,
Єго, молодого, та й розіп’ясти.
Тут співець замнявся, спробував заспівати далі, але зразу спинив-
ся, і, розгублено глянувши на записувача, сказав:
Я забув, як він тут лук просив у царя:
– Ой, дай, царю, лук мені у руки
І уб’ю голубів на суп.
80
Далі знов заспівав:
Ой звелів цар та і лук дати.
Як ударив Байда та із лука,
Та царя попав прямо в саме вухо!
А царицю в потилицю,
А цареву дочку в саму головочку!
Ой п’є Байда мед-горілочку
Та й не день, не нічку та й не годиночку 9.
Хоч «Байда» і належить до досить поширених пісень, але в наші часи
вона найчастіше засвоєна вже з таких джерел, як радіо, концертне ви-
конання. Що ж до записів народно-пісенної традиції, то їх мало, тому й
цей варіант має певний інтерес, хоч в ньому і нема чогось особливо нового.
Своєрідною його рисою є кількаразове повторення початку пісні в се-
редині і в кінці. Останнє дозволяє припустити, що цей варіант постав з
тої рідкої редакції «Байди», де герой не загибає, а врятовується від смерті.
У Майбороди записано і «Пісню про Морозенка»: хорошу епічну
поезію про Нестора Морозенка, соратника Хмельницького і Кривоно-
са, що набув популярності у 1648–49 рр.
Ой Морозе, Морозенко, ти славний козаче,
За тобою, Морозенко, вся Вкраїна плаче!
Не так тая Україна, як та рідна мати,
Заплакала Морозиха, стоя біля хати.
– Не плач, не плач, Морозихо, не плач – не журися,
Та йди з нами, козаками, мед-вина напийся.
– Чогось мені, козаченьки, мед-вино не п’ється,
Десь мій син же, Морозенко, з ворогами б’ється.
Із-за гори, зза крутої військо виступає,
Посамперед Морозенко конем виграває!
– Її можна тут двома фокусами співати, – сказав співець. – Можна так:
Ой під гори кам’яної покопані шанці,
Ой спіймали Морозенка в неділеньку вранці.
Вони його там не били, ні в черті рубали,
9
Записано у с. Рублівці, 3.VI.1942.
81
Тікі в його молодого живим серце виймали.
Посадили Морозенка на Савур-могилу,
– Дивись, дивись, Морозенко, на свою Вкраїну!
– Ще можна і так співати:
Повісили Морозенка та й на сокорину:
– Дивись, дивись, Морозенко, на свою Вкраїну 10.
Епічні героїчні пісні було знайдено і в Софіполі. «У нас є така хата, –
казали мені софіпольці, – там Мудрик з Мудричкою, обоє хористи. Як ідеш
повз неї, то здається, що там чоловік двадцять співає, а їх там чотири».
В малесенькій хатинці Мудриків, захованій за величезним сніго-
вим кучугуром, зустріло нас ці чотири чоловіка.
Господар хати – Прокофій Мудрик, бригадир колгоспу говорить про
себе як про любителя української народної пісні. Хлопцем він співав у цер-
ковному хорі; тепер він володіє сильним, хоч і, як кажуть, «товстим» голо-
сом, який перекриває три жіночих голоса його сімейного хору. Од звуків
цього голосу, здається, розриваються кути мудрикової хатини. Він знає
дуже багато пісень, але його репертуар, це переважно – побутова лірика.
Його жінка, Феодосія Мудрик, якій тепер шістьдесят п’ять років,
виявилася справжньою знахідкою для фольклориста. На довгому сво-
єму життєвому шляху впитувала ця неписьменна жінка народні пісні
і, до того, найрізноманітніші. Поневіряючись по чужих роботах, уві-
брала вона багато сирітських і інших жалісливих пісень, навіть лір-
ницьких і жебрацьких. Од своїх батьків-казаків, вона чула старовин-
них історичних і інших пісень. А в хороші моменти життя засвоїла
багато, як каже вона, «бабиних плясок», жартівливих пісень, що спі-
вають жінки на підпитку у своїй «кумпанії». Щоправда, ці пісні вона
трохи соромиться співати для запису.
Дві доньки Мудриків – 17 річна Наталка та 13 річна Ліда мають
широкий, засвоєний од батьків репертуар. Залюбки співають вони
для запису, і поодинці, і хором. Люблять у цій хаті довгих пісень,
співають їх, як тут кажуть – «з виносом або на ви’нос». «Ну, оття-
гають», – пояснила мені цей термін Феодосія. Співають «з підголо-
10
Теж.
82
сом», досить гармонійно. Тут, в цій хатині записано особливо багато
пісень.
Після довгих шукань у пам’яті, Феодосія Мудрик заспівала ста-
ру пісню XVII століття про Перебийноса або Жовті води. Перший її
варіант, записаний у Немирові О. Марковичем, надрукував П. Куліш
у «Записках о Южной Руси» (т. 2, ст. 252). Стара Мудричка нічого не
знає про події, що оспівані в цій пісні і не знає її назви. Од усієї пісні
дійшло до неї тільки три строфи:
Пийте горілку, майте примівку,
(Звичайний початок цієї пісні: «Не дивуйтеся, добриї люди».)
А що в країні повстало,
Там під Дашéвом, під Сорокою
Много ляшеньків пропало.
Дивися, ляше, як коник пляше горою.
Січуть, рубають головки з плечей,
А решту топлять водою.
Нависли ляшки, нависли,
Як чорний ворон на вишні…
Співачка зам’ялася і сказала: «Тут якось не можна скласти». Не диво!
Тут треба співати «Як чорна хмара на Вислі» (вар. О. Марковича). Але
звідки знати Феодосії про ту далеку Вислу! Далі вона продовжувала:
Ой як солдати до ружжа стали,
Усіх ляшеньків у плін забрали.
І не спиняючися ні на хвилину, розказала Мудрик побивальщину:
«А тепер уже розкажу, як оце мій батько розказував, то і я розкажу. Не
можна уже сообразити її у пісню, так що уже не можу скласти.
Було дванадцять чоловіка ляшеньків. Їхали вони понад річку на лоша-
дях, і їде козак тоже на лошаді. Потім вони уже його побачили: “А, пся крев,
пани, кóзак, кóзак!”. Під ним конячка дуже плоха, він будьто не може втек-
ти од них. Стали вони за ним йти в погоню, його догоніти. Він шибче, вони
за ним шибче. Розтягнули гусею. Вертається він до них назад і здіймає їм
голови. Зняв шаблею одинайцятом з них голови, єден остається над рікою і
скакає у воду: “А, пся крев, спасайте! Прийшла козацькая слава, моя голова
пропала!”. Він його вже там кончив, той не вискочив.
83
Мій батько ще був у козаках. То це від нього малою чула, а тепер
мені 66 рік» 11.
На перший погляд, ця побувальщина не має безпосереднього від-
ношення до пісні. Інші варіанти цієї пісні не подають її. А проте, при
уважному аналізі видко, що побувальщина ця зв’язана з піснею. Ви-
гук втопаючого поляка – «Прийшла козацькая слава, моя голова про-
пала!» перегукується з словами – «Лядськую славу загнав під лаву»
варіанта Марковича. І пісня (особливо у варіанті Марковича), і по-
бувальщина зображає потоплення поляків під час втечі через річку;
причому пісня теж підкреслює:
Од нас, козаки, од нас, юнаки,
Ні один ляшок не скрився.
Цікаво, також, що і в пісні нібито концентровано увагу на образі
одного козака:
Ой чи бач, ляше, як козак пляше,
На сивім коню горою,
Мушкетом бере, аж серце вяне,
А лях од страху вмирає.
І побувальщина теж зображає героїзм одного козака.
Таким чином, подана при нашому варіанті побувальщина дозво-
ляє шукати в ній дальший розвиток сюжета цієї пісні.
Од тієї ж таки співачки записано українську народну сатиру на
шляхтича:
«Л я ш о к»
Їхав ляшок із Варшави

На ньом жупан бардославий
(«Навєрно з чогось він зроблений, з бордо, чи що?»)
І шабелька при боку́,
«Ні боюсь я мужику!»
11
Зап. від Феодосії Мудрик (походж. з Таращанського району на Київщині) у
с. Софіполь Аургазинського району, 1.II.1943.
84
Їде ляшок попід лугом,
Ой там горé мужик плугом,
Він шапочки не здійняв,
«Помогай біг» не сказав.
Узяв мужик батога –
– Навчу ляшка, навчу я,
Як шапочку здіймати,
«Помогай біг» сказати.
Іде ляшок понад став,
Там пли́вав гусак сам:
– Здрастуй, здрастуй, біла гус,
Научила ваша русь,
Як шапочку здіймати,
«Помогай біг» сказати.
(«Він уже і гусакові сказав “Помогай біг”, бо вишкварив його мужик») 12.
Спробувала Феодосія згадати і іншу сатиру – про морквяного
ляшка, але швидко збилася і одмовилася її нагадати. Цю пісню було
записано через кілька днів у Степана Поліщука – вісімдесятилітнього
жартуна. Ми ще матимемо нагоду ознайомити з ним читача.
Старий заспівав свою улюблену пісню:
«Л я ш о к м о р к в я н и й»
Їде ляшок мо́рквяний,

А кінь – бураковий;
На ньом шапка з пастернаку,
Жупан – лопуховий.
Кожушина з огірка,
Пояс з кукурузи,
Чобітоньки із ріпоньки,
Підв’язки з гарбузів.
Їде ляшок дорогою,
12
Теж.
85
Під ним коник ляше,
Люти свині переймают:
– Зачекай но, ляше!
Ой уїхав у лісок
Та й почав стріляти, –
Свині кулі похапали,
Нічим воювати 13.
Присутні, хоч і чули, очевидно, цю пісню вже не один раз, проте
щирим сміхом зустрічали сміливі образи цього шаржу.
Від Феодосії Мудрик записано ще кілька історичних або близьких до них
пісень. Вона проспівала хороший варіант пісні про скасування панщини:
Ой летіла дика качка,
В очереті впала,
А в місяці синтябрі
Панщина пропала.
А в місяці синтябрі
Панщина пропала,
Ой, радуйтесь, люди добрі,
Слобода настала!
Були пани, були пани,
Тепер шарлатани, –
Лазять воші поза плечі
З чорними спинами (у стар. варіантах було «глазами»).
Ходять пани, ходять, просять –
– Панщино, вернися,
Ой вернися, панщинонько,
Будем шанувати!
Ой вернися, панщинонько,
Будем шанувати,
Будем бідних мужиченьків
Так не катувати.
13
Зап. у С. Поліщука (81 року, родом з с. Стадниця Таращанського пов. на
Київщині) у с. Софіполь, 3.II.1943.
86
– Ни вернуся, ни вернуся, –
Бо нима до кого,
Ой тра було шанувати,
Удобрення (поправила – «З привіллячка») свого 14.
В цій таки хаті записано добрий варіант пісні-балади про пана Ка-
ньовського і Бондарівну. Її проспівав Прокофій Мудрик:
Б о н д а р і в н а
У в містечку в Озеречку

Коменда («ну-кумедія») настала,
Молодая бондарівна
В ратушí й гуляла,
А приїхав пан Каньовський
Темненької ночі
Та сподобав бондарівну
Шо чорнії очі.
(Останній склад останнього рядка майже не чуть.)
Сказав, сказав пан Каньовський
Музикам заграти,
– Проше, проше, бондарівна,
Со мной погулять!..
Цих жартів не знала,
Одвернула білу ручку
Та й по личку дал[а] 15.
Говорили всі паненки
Ще й старії люди, –
– Тікай, тікай, бондарівна,
Бо смерть тобі буде!
Записано у Феодосії Мудрик у с. Софіполі, 1.II.1943.

14
15
Співці часто не вимовляють останнього склада строфи. В таких випадках ми
всюди ставимо пропущений склад у квадратові дужки.
87
А тікала бондарівна
Місто через місто,
А за нею пан Каньовський
Послав ціле військо.
– Чи велиїж [воліїш – хочеш], бондарівно,
З нашим паном жити,
Чи велиїж, бондарівно,
В сирій землі гніти?
– Я не хочу, мої слуги,
З вашим паном жити,
Тільки хочу, мої слуги,
В сирій землі гнити.
Як ударив пан Каньовський
Із лука да лука, – («Ще луками стріляли».)
Осліпла і оглухла.
Молодої бондарівни
Спідниця смужками,
З молодої бондарівни
Йде кров калюжками.
В молодої бондарівни
Під хатою призьба;
Кавалерів т и ж м а. («Це значить – багато».)
Є у хаті сволок;
Є паненок сорок.
(«Це вже вони зійшлись, значить, бо вже ж її убили».)
А пренесли бондарівну
До нової хати
Та поклали край віконця,
Стали наряжати.
88
А як спли́ли бондарівні
Віночок з барвінку,
Йа й убрали бондарівну
Як до шлюбу дівку.
Йа вдарився старий бондар
Об поли руками:
– Діти мої, квіти мої,
Пропав же я з вами!
Як увійшов пан Каньовський
До нової хати:
Зломив, зломив білі ручки
Та й начав плакáти:
– Ой чого ж ти, бондарівно,
Така стала пишна,
Як у саду вишневому
Процвітає вишня!
Ой чого ж ти, бондарівно,
Така стала гожа,
Як у саду в вишневому
Процвітає рожа.
Сказав, сказав пан Каньовський
Музики найняти,
Сказав, сказав бондарівні,
Як до гробу грати 16.
У Софіполі знайдено цінний варіант пісні про Саву Чалого. Що-
правда, прізвище Сави і його батька тут забуто. Натомість з’явилося
якесь невідоме «Сіда» (мабуть внаслідок переосмислення епітета ста-
рого Чалого – «сідий»):
П р о С а в у
Ой був собі старий Сіда

А мав сина, Саву;
16
Зап. у Прок. Мудрика 50 рок. у с. Софіполь, 31.I.1943.
89
Ой викохав, вигодував
Ляшенькам на славу.
– Дивися но, старий Сідо,
2 }
Що твій Сава робить,
Як споймає запорожці
То в кандалах водить.
– Нехай водить, нехай водить,
} 2
Як сам Сава знає,

Ой найдеся такий козак,
Що його споймає.
Обізвався козаченько
2 }
В Сави за плечима: [так]
– Шо я Саву добре знаю,
Я його споймаю».
Дайте мені, моє браття,
} 2
Коня вороного,
Дайте мені три козаки
На поміч до нього.
Ой був Сава, ой був Сава
В пана на гобіді;
Ой він не знав, він не думав
В своїй горькій біді.
– Біжи, хлопче, біжи, малий,
Уточі мні пиво,
Бо шось мені так здається,
Не буде без дива.
Біжи, хлопче, біжи, малий,
Втóчи мнє горілки,
Нехай вип’ю для здоров’я
Ше до своєй жінки.
Біжи, хлопче, біжи, малий,
А вколупи меду,
Тяжко-важко на сердéньку,
Головки не зведу.
90
Пішов хлопець, пішов малий
Меду колупати,
Заскочили пана Саву
Козаченьки в хаті.
– Здоров, здоров, пане Саво,
Ой як же ж ти маєш,
Шо здалека гóстей маєш,
Чим ти їх привітаєш?
– Заждіть мені, моє браття,
То буду приймати,
Як дасть мені господь гостя,
То буду в куми брати.
– Ми не прийшли, пане Саво,
В кумів кумувати, –
Тільки прийшли, пане Саво,
В шутки шуткувати.
Ой десь то ти, пане Саво,
Жартоньків не знаєш, –
Взяли тебе на три штихи,
А ти уже конаєш.
А Савиха молоденька
Віконцем тікала,
З молодою кухаркою
Розмовоньку й мала.
(«Він був панський служака і мучив людей. І люди казали, шо ко-
ли-небудь, а ми його поймаєм, і таки поймали») 17.
Цікаві деталі цього варіанта знаходяться у його кінці; остання
строфа дозволяє гадати, що це викладено ще не увесь сюжет пісні.
Цікаво звучить іронія в кінці пісні у «шутках», що їх «шуткують» з
Савою козаки.
Цікаве і переосмислення слова «мед», що в старих варіантах озна-
чає таке ж питво, як пиво та горілка і його теж, отже, треба наливати
17
Зап. у Наталі Піскун (походж. з Таращанщини) у с. Софіполь, 2.II.1943.
91
з бочки; в нашому варіанті – мед як напиток забутий, і його осмислю-
ють як солодку їжу, яку треба «вколупити».
В цілому ряді записаних ліричних пісень відбито боротьбу з тур-
ками і татарами, взагалі – напади кочовників:
В’язав коня до ліщинушки,
Сам склонився до билиночки.
Та билина в землю клониться,
Мені, парню, спати хочиться.
Приходила йому дівчина
Та вирвала кущ – травиченьку,
Та вирвала кущ – травиченьку,
Та вдарила та й по личеньку,
Та вдарила та й по личеньку:
– Вставай, вставай, ти, козаченьку!
Турки єдут, воювать будут,
Тебе заб’ют і коня заберут;
Коня возьмут, конь другой буде,
Тебе заб’ют, мені жаль буде;
Коня возьмут ше й сіделечко,
Тебе заб’ют, моє сердучко 18.
Ось інша пісня на аналогічну тему:

Ой вийду я на той ганок, (2)
Че не вийде мій коханок,
Че не вийде мій коха [нок].
Ой він їде, а я бачу, (2)
Він сміється, а я плачу,
Він сміється, а я пла[чу].
Він об’їхав всю країну, (2)
Сам ліг спати на годину 19 (2)
Сам ліг спати на годину, (2)
18
Зап. у Феод. Мудрик у с. Софіполі, 4.II.1943.
19
Повторюючи другий рядок кожної строфи, завжди скорочують його останній склад.
92
Пустив коня на долину. (2)
Ішли турки з татарами, (2)
Взяли коня поводами, (2)
Де взялася дівка-брава (2) [очевидно – «бранка», полонянка]
…………………………… [рядок забула]
– Вставай, козак, годі спати, (2)
Бо вже коня ни видати 20. (2)
Класичну пісню про смерть козака в степу записано в Софіївці.
Був погожий літній вечір, коли Феодосія, або як її тут звуть – Фе-
доска Довгаль, перейшла через вулицю і наблизилася до фольклорис-
та, що, сидячи на колодках, записував пісні, які охоче співали молоди-
ці. Федоска непомітно втягнулася у цю роботу, і незабаром виявилася
неабияка обізнаність її з піснями і характером їх виконання. З її при-
ходом створився невеличкий хор, багатоголосий і дуже гармонійний.
Навертало на ніч. Жінки співали пісні одна за другу красивіші, але це
були в більшості побутові пісні. Молодиці обговорювали деталі пі-
сень, підказували текст, підправляли співачок. Лунали все нові і нові
мелодії, і от, нарешті, виникла пісня:
Та що й на горі й огонь горить,
Та й у долині козак лежить,
Та й на купину головою,
Ой накрив він глазки муравою.
Та шо й у головкі свєча горить,
Та й у ножиньках коник стоїть.
– Та й не стой, коню, надо мною,
Та не бий землю да пред собою,
Бо сирої землі не доб’єсся.
Та мене, парня, та не дождесся.
Та біжи ж, коню, ти до хати,
Вийде батько, вийде мати.
Та й вийде батько, розсідлає,
Та вийде ж і мати, разпитає.
20
Зап. від Єви Полозюк 18 років у с. Софіполі, 5.II.1943.
93
– Ой, ти, милий коню вороненький,
Та й де мій синок молоденький?
Та не скажи, коню, що я убився,
Та скажи, коню, що я женився.
Та не скажи, коню, що я лежу,
А скажи, коню, що я служу 21.
Звичайно тут ще додають:

Та й вибрав собі паняночку
В чистім полі земляночку.
Одруження козака символізує в цій пісні його смерть. Це один з
поширених символів слов’янського фольклора. Хоч тут і нема такого
закінчення, всеж маємо один з хороших варіантів цієї старої пісні.
Подамо ще одну, записану нами пісню на ту ж тему. В даному її варіан-
ті, як часто буває в цій пісні, відбувається перехід до теми зради в коханні.
Ой у саду вишня
Спід коріня вийшла;
Грає козак на дудочку,
Щоб дівчина вийшла.
Ни вийшла дівчина,
Вийшла її мати;
– Ой як маєш зятем бути,
То й прошу до хати!
– Ни піду я й мати,
Ни піду до хати,
Бо я іду на Вкраїну
Турка й воювати.
Ой на горі ячмінь,
А в долині жито,
Під білою березою
Козаченька вбито.
Ой, убито, вбито,
Закияний в жито,
21
Зап. у Феод. Довгаль у с. Софіївці, 8.VI.1942.
94
Чорним шовком, китайкою
Оченьки накрито.
Я прийшла дівчина
З чорними очима,
Підійняла китайочку
Та й заголосила.
Я вийшла другая,
Та й та не такая,
Підійняла китайочку
Та й поцілувала.
Я й вийшла третяя
Ше й с нової хати:
– Було тобі, вражий сину,
Нас трох не кохати;
Нас трох не любити, –
Тепер будеш, вражий сину,
В сирій землі гнити 22.
Інші пісні на тему козацького життя і козацької долі подамо ниж-
че, у розділі, присвяченому побутовій ліриці і ліриці кохання.
Одного з найцікавіших знавців української народної пісні довело-
ся зустріти у маленькій Софіївці.
Василь Іванович Довгаль, старий уже чоловік (йому 76 років),
сидів на призьбі своєї хати і про щось думав. З усієї його красивої
постави, з його манери подавати руку для вітання, видно було са-
моповагу і певну суворість характеру. Похвали його мистецтву спі-
ву він зустрів як належне, майже без задоволення, тільки, дивля-
чися трохи в бік, спитав гостя, від кого почув він про його доско-
налість. Але проспівати або хоч проказати кілька пісень довго не
погоджувався. Виявився він, проте, досить балакучою людиною,
довго розказував про пожежу, від якої багато років тому згоріла
його хата, і то навертав розмову на легенди і розповідав про Київ-
ські печери, у яких він 50 років тому, буцім то, цілий день ходив і
22
Зап. від Фед. Мудрик с. Софіполі, 4.II.1943.
95
«кінця краю не найшов», то лаяв свиню, яка несподівано «взяла та
туди упала у погреб» і т. п.
Друга зустріч з Василем Івановичем була більш плідною. Він вико-
нав прохання проспівати кілька старих козацьких та чумацьких пісень.
Виявилося, що він пам’ятає цілий ряд рідких і забутих уже творів:
Кожний фольклорист стрепенувся би, почувши з вуст цього стар-
ця: «Та віють вітри все буйнеє»…
Звичайно вважають, що ця пісня зображає втечу кріпаків за лиман
у бесарабські степи. Цей зовсім недосліджений твір, проте, можливо
розповідає про ще старіші часи, на що натякає архаїчність її ритмики.
Олівець записувача торопко забігав на папері...
Починається пісня пейзажем виняткової краси і емоційності; су-
ворі мужні інтонації:
Та віють вітри все буйнеє,
Та й ідуть дощі заливниє,
Ой хмарка ж наступає,
Дрібен дощик накрапає,
Сиру землю, землю вимочає,
Ой сиру землю й вимочає,
Да цвіточками й украшає…
Тут співець зупинився, наче про щось міркуючи, і суворо продо-
вжував:
Ой луги ж з лугами,
Бережечки з берегами,
Не проходять туда з кораблями!
Слухач сприйняв стилістичну непогодженість, яка тут трапи-
лась, як щось талановито сміливе. Так звичайно співають у всіх ва-
ріантах цієї пісні. Що хотів сказати співець про луги з лугами і бе-
режечки з берегами? Хоч це і не зовсім ясно, але відчув тут слухач
кульмінацію пейзажа, він відчув це і в мелодії, надзвичайно простій,
дуже стриманій, але сильній якоюсь похмурою упертістю. Кожний
штрих цієї картини і кожна нота мелодії говорять про мужню силу
первісних авторів. В пісні далі звучить непримиренна ненависть до
соціального ворога.
96
Співець знову спинився і перевів дух. Пісня тривала:
Ой колись вони проходи́ли
І бурлаків своїх проводили,
Ой тепер не проходять
І бурлаків не проводять…
Тут знов пауза, якась несподівана, і потім:

За уральськими, братця, панами!
Таким чином, у цій, завезеній з України пісні виявилися місцеві
елементи. Звичайно співають – «За вражими панами» або називають
своїх поміщиків.
Далі пісня переходить в річище рекрутської поезії:
А й уральські пани все дуже багаті,
Ой хотять нас забрати й у солдати віддати.
А ми солдатів, братці, не бойомся,
А й у шарóньки становльомся,
І ружжя́ заряжаєм,
Весьолой пісні співаєм,
Свойо горе звеселяєм…
Цікавий своєрідний психологічний реванш. Хай не радіють пани, вони
не досадили бурлакам; панству на зло хлопці не страхаються солдатчини!
Далі образна сила твору знижується, очевидно, відбувається контамінація
(з’єднання) з іншою піснею романсного характера про розлуку:
А як зачула молода дівчина,
Що беруть її челядина: 23
А кровать тисовая,
Перинушка пуховая,
Зостаюсь я сама молодая!
А сама зостаюся,
Ночувати я боюся,
Ночувати я сама боюся!
– А ночуй, ночуй, мила,
23
Тут в значенні – рідну людину.
97
Сама чорнобрива,
А пока я назад, назад ворочуся,
Я назад воручуся,
З тобой заручуся 24.
На прохання фольклориста згадати якусь чумацьку пісню, Ва-
силь Іванович заспівав «Чайку». Цим він ще раз підтвердив, що ця
пісня справді є таки чумацькою, хоч і різко одрізняється від інших
пісень цієї групи 25. Полилася протяжна, наповнена щирою журли-
вістю мелодія. З великим почуттям співав Василь Іванович про горе
чайки-небоги, і ясні асоціації викликав спів той із людським горем
материнським:
Ой горе тій чайці,
Горе небозі,
Що вивела чаєняток
При битой дороге.
І чумаки ішли,
І чаєчку знайшли,
І чаєчку ізогнали,
І чаєнят забрали.
Чаєчка в’ється,
Об дороженьку б’ється,
До дороженьки припадає,
Й чумаків благаєть:
– Ви чумаки, ви бурлаки,
Верніть мої чаєнята,
Діточки маленькі!
«А вже чумаки одказують», – пояснив співець:
– Полети ж ти, чайка,
Й на зелену пашу,
Уже твої чаєнята
Повкидали в кашу!
24
Записано у В. Довгаля 7.VI.1943 у с. Софіївці.
25
«Чайку», як чумацьку пісню, знають також у сім’ї Мудриків у Софіполі.
98
Бодай же ви, чумаченьки,
І у Крим не сходили,
Як ви мої чаєнята
В каші поварили 26.
Тут маємо один з кращих варіантів цієї чудової пісні.
Потім Василь Іванович згадав ще початок найбільш відомої чу-
мацької пісні: «Ішов чумак сім год по Дону, не случалось пригодоньки
ніколи йому» і т. д., але швидко спинився. Кінець пісні він забув.
З інших чумацьких пісень пощастило записати ще дві, обидві у
Прокофія Мудрика. Перша з них, до речі, досить популярна у Софіпо-
лі. Вона відзначається буйною життєрадісностю.
Ой у полі на риночку,
Там пив чумак горілочку;
Ой пив чу́мак, та й напився,
Та й на столик спать звалився
За чумацькеє добро.
Прокинувся чумак вранці, –
Нєт нічого у кармані,
Йа [в] кармані нєт нічого,
Щоб купити їсти чого –
На похміллячко собі.
Йа скидає чумак шапку:
– Дай, шинкарко, водки кварту!
А шинкарка треться-мнеться
Й обернеться та сміється:
На борг водки не дає.
Йа скидає чумак шубу,
П’є горілку на всю губу.
Ой пив чумак та й напився,
Та й на столик спать звалився
За чумацькеє добро.
Прокинувся чумак вранці, –
26
Зап. у В. Довгаля в с. Софіївці, 7.VI.1942.
99
Нєт нічого й у кармані,
Йа [в] кармані нєт нічого,
Щоб купити їсти чого –
На похміллячко собі.
– Ой вийду я в долину,
Подивлюся на долину:
Стоять вози, пасуть воли,
Висять ярма ще й занози
Всьо чумацькеє добро.
Сам не знаю що робити;
Піду додому, будуть бити,
Не так бити, як ругати,
Як заставлять що робити,
А я чу́мак не привик 27.
Друга – теж досить відома пісня, в якій працю чумака протистав-
лено праці хліборобській; образові чумака надається сатиричних рис:
Ой косить мужик та й у степу сіно,
Аж піт кривавий очима лється;
А чумак лежить в холодочку під возом
Та з мужика сміється.
Ой як прийшла та лютая зима, –
Нічим волив зимувати;
Ой бере чумак ремінний налигач
Та йде сіна купувати.
Й іде чумак шляхом-вулицею
Та густілка [з чобота] волочеться,
А хазяїн сидить кінець стола
Та й з чумака сміється.
– Ей продай, дядьку, ох та продай, батьку,
Та хоть в’язочку соломи;
Ей продай, дядьку, ох та продай, батьку,
Та хоть в’язочку сіна!
27
Зап. у Прок. Мудрика у с. Софіполі, 31.I.1943.
100
Ей іди, дядьку, вох іди, батьку,
А до моїх возів.
Ей іди, дядьку, вох іди, батьку,
То дам тобі бгацько [так!] солі!
Ей ой як начав ту сіль кулупати,
Вох да й ту сіль кулупати,
Ей як подивлюсь на сіру худобу,
Та й став від серця умлівати 28.
Од співця до співця шукаючи, одержував фольклорист відомості
про найбільш визначних у окрузі співців. Двоє з них мешкали неда-
леко від Софіївки, у селі Олександрівці. Вибравши час, майнув збирач
фольклора туди. Тут почув він рекрутську пісню, яка може бути окра-
сою кожної збірки народної поезії.
Напочатку – образ слізьми залитої дороги, по якій шкандибає
юрба новобранців – рекрутів: 29
Попід садом шлях-дороженька,
Широкая, прийубитая,
Слізоньками приулитая,
Туда ішов та некрутський набор.
Попереду офіцер молодой
На конику вихиляється
І в письомце видивляється.
Але це тільки заспів, поетичне обрамлення основного сюжета пісні,
який розповідає про горе меншого брата: (З якою майстерністю лока-
лізовано цей заспів, як тісно він зв’язаний з загальним змістом пісні.)
І в письомці та й написано,
Написано, намальовано,
Три братика найменовано.
Ой которому у службу іти:
Чи старшому, чи підстаршому,
28
Зап. від Прок. Мудрика у с. Софіполь, 31.1.1943.
29
Нагадаємо, що в XVIII ст. рекрутів брали на службу довічно, а у XIX ст. на
термін 25 років, потім 20 і 15 років.
101
А чи самому найменшому.
Шо в старшого та й жена молода,
А в середульшого дитина мала, –
Самий менший убирається,
З отцом-матір’ю прощається:
– Прощай, отець, і ти, мамо, старі,
Чи я в тебе не дитина була,
Шо ти мене в солдати оддала 30.
Цю пісню проспівав 67‑річний Андрій Кухтик. Двери, які він лад-
нав перед цим, ніяк не хотіли рівно висіти на завісах. Кухтик довго
вовтузився біля них, гугнявлячи щось собі під ніс. Згадавши всю піс-
ню, він поправив на носі окуляри і, час-від-часу всміхаючись, ніби
просячи пробачення за недоладності, заспівав її уже своїм старим го-
лосом. Потім він дав записати ще одну солдатську пісню:
Та на границі огонь горить,
А сквозь Росєюшку димно.
Та димно, димно,
Нічого не видно.
Пішли наші солдатушки,
Только зброюшку видно.
Та пішли наші, наші солдатушки,
Только шапочки видно,
Вони єдуть, маршрують,
Назад поглядають,
Да назад, назад, назад поглядають,
Важенько вздихають.
Покинули все дома новиї,
Жони молодиї,
Дєточки малії 31.
Подібний варіант записано через півроку у с. Терешковці. В ньому
закінчення порівняно більш розгорнуте, ніж у варіанті Кухтика:
30
Зап. у с. Олександрівці, Рублівської сільради, 9.VI.1943.
31
Теж.
102
…Важенько всьо вздихають:
– Ой хто ж у нас остається дома!
Дома жони молодиї,
Жони, жони молодиї;
Діточки усьо малії,
Малі дітки, мальохонькі
Они з горя помирають 32.
Наводимо ще одну солдацьку пісню. Коріння її, мабуть, у росій-
ському фольклорі:
Ой да ти калінушка, ти малінушка,
Ти не стой, не стой на горє крутой!
Не спускай листєй на синí моря!
На синіх морях корабель пливе,
Корабель пливе, аж вода реве.
А ў том кораблі три полка солдат,
Три полка солдат, молодих ребят.
Як один солдат богу молиться,
Богу молиться, домóй проситься:
– Ти солдат-майор відпусти домой,
Відпусти домой к отцу-мать родной,
К отцу-мать родной, и жене молодой 33.
До рекрутських пісень слід віднести і записану у Феодосії Мудрик
пісню про Шевченка. Деякі її варіанти вже потрапляли у друк. Зв’язок
основного образа з Т. Г. Шевченком залишається дуже проблематичним:
Уродився Шевченко,
Й уродився, удався…
Заніс його дурний розум,
Шо в салдати записавсь.
Не сам же він записавсь,
Записала його мати,
32
Зап. у Івана Семенця у с. Терешківці Степан. сільради Аургаз. района БАРСР,
10.II.1943.
33
Зап. у Сераф. Загребельної у с. Софіполі, 4.II.1943.
103
Записала його мати
Ще й маленьким у салдати.
– Іди, іди, мой синоньку,
Та й у тиї салдати,
Дадуть тобі, мой синоньку,
Государственне плаття.
– Велів би я й, моя мати,
Круту гору розкопати, –
Не велів би, моя й мати,
Государське плаття брати!
Круту гору роскопаю,
То й сяду – спочину,
Государське плаття возьму,
Та й навіки я й загину.
Хоть загину, моя мати,
Хоть загину, – не загину,
Візьми мою дівчину
Та за рідню дитину.
– Ше ж бо, мой синоньку,
Та година не настала,
Шоб чужая дитинонька
Та й за рідню стала 34.
Героїку свого народа, відбиту в пісні, ніс, як дорогоцінний скарб, україн-
ський співець для того, щоб тут, так далеко від України, передати в руки науки.
2. Пісні-балади
Як і слід було чекати, в українських селах Башкирії особливо по-
ширені, так звані «протяжні» або «довгі» пісні: балади і лірика.
Ми зафіксували велику кількість різноманітних творів, серед яких
багато пісень, що створили славу українській народній поезії. Ми не
записували таких відомих у кожному селі творів, як «Галя», «Хмель»,
«Тече річка невеличка», «Ой у лузі та ще при березі», «Пливе човен
34
Зап. у Феод. Мудрик у Софіполі, 31.I.1943.
104
води повен», «Якби же вечір», «Взяв би я бандуру» і т. п., і т. п., тим
більше, що нерідко їх засвоєно уже з патефоної платівки. Серед за-
писаних пісень трапляються варіанти з цікавими деталями. Кращими
знавцями цієї поезії є, безумовно, літні молодиці.
Значну частину кращих українських балад можна почути в україн-
ських селах Башкирії. Баладами вважаємо побутові пісні з більш-менш
розвиненим сюжетом, включаючим виняткову гостру ситуацію і нерід-
ко фантастичні мотиви. Звичайно, мова іде про старовинні балади.
Поширені сюжети балад: отруєння і чарування, заманювання ді-
вчат, виконування винятково тяжких завдань, кровосумішка (статєві
стосунки між близькими родичами), і т. п.
Погані віщування і прикмети, сповіщення віщих птахів і звірів є
поширеним мотивом балад і, особливо, їх експозиції. Народні віруван-
ня лежат в основі ряда сюжетних мотивів. Типове знаходить своє ви-
явлення у баладах через виняткове, стоїть за ним, просвічуючи через
виключність умов. Лиха свекруха, пияцтво, матеріальна залежність
жінки од чоловіка, надмірна праця, палке кохання, – всі ці типові моти-
ви народної пісні виступають тут у найбільш загостреній формі.
Ось кілька побутових балад, записаних від Феодосії Мудрик:
Ой поїхав пан Крулевич
На полювання
Та покинув жину свою
На горування.
А ни вміла його жина
Як горувати,
Допустила тугу к серцю,
Стала вмирати.
Явіснився пан Крулевич
Такий дивний сон, –
Спод правої та рученьки
Вили́тів сокол.
Спід лівої, спід білої
Сива й уті́нка;
– Ой запрягай, малий хлопче,
105
Штирі коні встяж!
Ой запрягай, малий хлопче,
Штирі коні встяж,
Та поїдем до ворожки,
Поїдем сейчас.
Воріженько й голубонько,
А й угадай сон:
С правої та рученьки
Вилитів сокол;
Спід правої та рученьки
Вилитів сокол.
Спід бєлої, спід лівої
Сива й утінка.
Скáжу, скажу, пан Крулевич.
Против твого сна:
Твоя жона, Мар’януша,
Сина родила.
Твоя жона, Мар’януша,
Сина родила,
Породила вона сина,
Сама й не жива.
– Ой запрягай, малий хлопче,
Штирі коні встяж
Та поїдем до домоньку,
Поїдем сейчас!
А приїхав пан Крулевич
До свого двора;
Кухарики – вхожарики
Обід готують.
Як увійшов пан Крулевич
В другу світлицю –
Столярики-малярики
Труну готують.
Як увійшов пан Крулевич
В третю світлицю –
106
Лежить мила-чорнобрива
На всю столницю. [Столниця – верхня дошка стола.]
– Ножки мої, біленькії,
Чом не хóдити,
Ручки ж мої, біленькії,
Чом не робіте?
Вуста мої, солодкії,
Чом не говорите?
Ой бодай те мале дитя
На світі не жило;
Ой бодай те мале дитя
На світі не жило,
Ой на що ж ти свою мамку
З світа згубило! 35
***
Послала мати сина й у Крим дорогу,
Й а свою невєсточку в поле до льону:
– А ни видириш льону, ни йди додому,
Стань на нашім полюшку та й биліною!
Стань на нашім полюшку та й биліною!
Тонкою, високою, кучерявою,
Тонкою, високою, кучерявою.
Од буйного вітроньку та й похиляйся,
Од буйного вітроньку та й похиляйся,
Од ясного сонечка та й викрасняйся!
Як приїхав синонько із Крим дороги –
– Здравствуй, здравствуй, маменька, здорова й була!
Здравствуй, здравствуй, маменька, здорова й була!
Де ж твоя невєсточка, а моя жена?
Де ж твоя невєсточка, а моя жена?
– Шо й на нашім полюшку ростьот биліна:
35
Зап. у Феодосії Мудрик у с. Софіполі, 31.I.1943.
107
Возьми, возьми, синоньку, й гостру сокіру,
Біжи, срубай, синоньку, тую биліну!
Рубнув її первий раз, вона й загула,
Рубнув її другий раз – заголосила;
Рубнув її другий раз – заголосила,
Рубнув її третій раз – заговорила:
– Ой не рубай, мой милий, я твоя жена!
Ой це ж твоя мамонька та й наробила;
Ой це ж твоя мамонька та й наробила,
Нас, любої пароньки, та й розлучила;
Нас, любої пароньки, та й розлучила,
Малесеньких діточок посиротила 36.
Гандзя
Пішла Гандзя пшиниченьку жати.

Жне пшиницю, не розгинаїться,
Їде додому – скоро спішаїться.
Приходить до дому, коровицю доїт,
А до неї свикруха виходит:
– Де ж ти, суко Гандзю, дитину поділа?
– Ох мині тяжко, я в полі забула!
Іде Гандзя та й спотикаїться,
Чорного ворона вона питається:
– Ой ти, ворон, високо літаїш,
Чи ни бачив колиски новой,
Чи ни бачив колиски новой,
А в колисці дитини малої?
– Вже твою дитину три няньки колише:
36
Зап. у Феодосії Мудрик у с. Софіполі, I.ІІ.1943.
108
Їдна нянька головоньку ськає,
Друга нянька гóченьки довбає,
Третя нянька кишечки сотає
Молодая Гандзя із жалю вмирає 37.
Немирівна
Ой пила, пила та Немирівна на миду́,

Й а пропила та свою й дочку молоду.
– Ой за шо, за шо, та моя й мати, щодня п’єш,
Ой десь ти й мене, молодую, продаєш?
– Ой продам, продам, та моя доню, ще й проп’ю,
Та молодому шинкаренкові на меду.
Тікала Немирівна горою,
А за нею та шинкаренко другою:
– Ой чого ж, чого ж, та моя мила, пішки йдеш,
Ой десь ти в мене та сірих коней ни маєш!
– Хоть є в тебе та сірі коні, – то твої, –
Сам ти молод та не до мислі моєї!
Ой втікала та Немирівна горою,
А за нею шинкаренко другою:
– Ой чого ж, чого ж, та моя й мила, боса йдеш,
Ой десь ти в мене та черевичків та не маїш?
– Ой хоть є в тебе та черевички, – то твої, –
Сам ти молод та не до мислі моєї!
Ой втікала та Немирівна та горою,
А за нею та шинкаренко другою.
Я догнав, догнав свою милу в лісочку:
– Скидай, скидай та Немирівна й сорочку!
Скидай, скидай та Немирівна сорочку,
Дарую тобі, мила, й нагайочку! 38
37
38
109
«Обдер та й пустив уже», – додала співачка.
Подумавши трохи, Феодосія розпочала красиву баладу про трой-
зілля, мотиви якої використав Т. Г. Шевченко у знаменитому творі
«У тієї Катерини хата на помості»:
Й а Маруся пшениченьку жала,
Й а Маруся невдузі лежала;
Й а в Марусі хата на помості.
Приїхало три козаки в гості.
Їден каже: «Я Марусю люблю!»
Другий каже: «Я Марусю візьму!»
Третій каже: «Тройзілля дістану,
З Марусюю на рушни́чок стану!»
Й а Маруся стала промовляти:
– Й а хто мині тройзілля достане,
Той зо мною на рушничок стане.
Ішов козак тройзілля копати, –
Стала над ним зузуля кувати:
– Ой ни копай, козаче, тройзілля,
Бо в Марусі сьогодні весіль[я]!
Їде козак зза мора з тройзіллям,
Здибається з Марусиним весіллям.
Вже в Марусі головка злетіла:
– Оце ж тобі, Марусю, тройзілля!
Оце ж тобі, Марусю, тройзілля,
Ни посилай козака по зілля!
Оце ж, Грицю, ні тобі, ні мині,
Нихай наїсця сирової зимлі! 39
Особливо типовими для балад є мотиви отруєння і чарування чу-
десно виготовленим зіллям:
Ой у полі кирниченька (2)
Там холодна водиченька,
Там дівчина воду брала, (2)
39
Зап. у Ф. Мудрик у с. Софіполі, I.ІІ.1943.
110
До козака промовляла:
– Ой, козаче, козаченьку, (2)
Сватай мене, молоденьку!
– Ой як тебе, дівко, брати, (2)
Як у тебе брат багатий!
Счаруй, дівко, брата свого, (2)
Будеш мати меленького!
(«Хотів узнати мнєніє: єслі ти брата счаруєш, то і будеш невірна, –
знайдеться якийсь інший, то їй ніпочом», – сказала співачка.)
– Счаровала б ще й строїла, (2)
Та не знаю, яке зілля!
– Біжи, дівко, аж до гаю, (2)
До широкого Дунаю;
Коло гаю кущ калини, (2)
На калині дві гади́ни.
На гади́ну сонце пéче, (2)
А в гадини з рота тече.
Підстав, дівко, коновочку (2)
Під гадову головочку.
Як натече ро́пи з рота, (2)
То счаруєш свого брата.
Нема брата й у стадниці, (2)
Стоять чари на полиці.
Нема брата й у коршомці, (2)
Стоять чари на віконці.
Брат у подвір’я́ в’їзджає, (2)
Сестра чари наливає:
– Ой на тобі, брате, пива, (2)
Шо я вчора наварила.
– Випий, сестро, по старшій, (2)
Що не вип’єш, даси мині!
– Я пила, як варила,
Ой я пила, як варила,
Для братика оставила.
111
А брат пива як напився, (2)
То й с коника повалився.
– Яке, сестро, пиво кисле, (2)
Коло серця мене тисне.
– Ой, козаче-козаченко, (2)
Сватай мене, молоденьку!
– Як же тебе, дівко, брати, (2)
Як ти вмієш чарувати?
Счарувала брата свого, (2)
Счаруєш мене, молодого.
Нема брата, ні козака, – (2)
Пішла дівка за жебрака.
Жебрак ходить, хліба просить, (2)
А дівчина торби носить 40.
Ця балада дуже поширена, але [у вигляді звичайної побутової піс-
ні про отруєння сестрою брата. В даному ж варіанті маємо досить
рідку деталь –] частіше без зображення того джерела, звідки дівчина
бере отрутну ропу. Саме ця деталь й робить цей твір типовою бала-
дою з дуже помітними ознаками старовини. Цікаво, що в цій баладі
(як і в баладі, яку ми наводимо нижче) до типово баладних рис при-
єднуються мотиви соціальної нерівності:
Шо не в нашій то деревні,
Там случилася біда,
Молодая дівчинонька
Чарувала козака.
Вона його чарувала.
Кликала до хати:
– Прийди, прийди, мій миленький,
Шось буду казати.
Як прийшов же він до неї,
Вона йому – рому:
– Випий, випий стакан рому
Та й іди додому!
40
Зап. у Наталі Мудрик в с. Софіполі, 31.1.1943.
112
Як прийшов же він додому
Та й сів кінці столу, –
Зажурився, засмутився,
За серце й ухватився.
Як почула його мати
Через три кімнати –
– Оце ж тобі, мій синочку,
Багачеві дочки!
Оце ж тобі, мій синочку,
Багачеві дочки;
Нада, нада, мій синочку,
Ворожки питати.
– Не поможе мені, мамо,
Ворожка руката,
А поможе мені, мамо,
Ступень та лопата! 41
«Ступень – це як ідуть, ступають; тобто, коли однесуть у могилу,
полегшає», – пояснила співачка.
Ще одна балада про отруєння. Початок її нагадує наведену вище
пісню про Морозенка:
Грицю, Грицю, ти славний козаче,
За тобою, Грицю, вся Вкраїна плаче!
Плачуть і дівчата, плачуть молодиці,
Що немає Гриця та й на вечорниці.
Як їдна дівчина карі очі має;
От тая дівчина та всі чари знала,
Взяла того Гриця та й причарувала.
В понеділок рано зіллячко копала
У вівторок рано зілля полоскала,
В середу рано зіллячко варила,
А в четверок рано Гриця отравила.
В пятницю рано мати ще не знала,
41
Зап. у Тетяни Романко (23 р.) у с. Рублівці, Давлеканівського району, 3.VI.1942.
113
У суботу рано мати дочку била:
– Ой на що ж ти, доню, Гриця отравила!
Плачуть ті дівчата, плачуть молодиці,
Шо немає Грицю та й на вечорниці 42.
Чарування може і не мати таких трагічних наслідків. У баладі, яку
ми наводимо нижче і яку проспівав сімейний хор Мудриків, дівчина
за допомогою зілля тільки причаровує коханого козака до себе. По-
чаток цієї балади часто побутує окремо, як пісня про кохання. Не
звичайним для балад є рефрен такого типу, як – «Ей, у-ха-ха-ха!».
Щось там у лісі гукає (2)
Ей, у-ха-ха-ха!
Чабан вівці займає.
Чабан вівці займає, (2)
Та й до хлопців гукає.
– Вой ви, хлопці, молодці, (2)
Перекажіть дівоньці.
Перекажіть дівоньці (2)
Шо в червоній спідниці.
Нехай вона та й не жде, (2)
За другого заміж йде.
Дівка цеє почула
До ворожки махнула.
– Ей, ворожко, боже мій, (2)
Гарний хлопець та не мій.
Шо я буду робити, (2)
Шо не хоче любити?
42
Зап. у Євдокії Волик (19 р.) у с. Софіполі, 30.1.1943.
114
– Біжи, дівко, до гаю, (2)
Копай зілля-розмаю.
Ще й до гаю не дойшла, (2)
Розмай-зіллячко знайшла.
Викопала й уночі, (2)
Сполоскала й у річці,
Сполоскала й у річці, (2)
А принесла й у руці.
Приставила до печі, (2)
Промовила три речі.
Ой ще корінь не вкипів, (2)
А вже козак прилетів.
Кипить корінь, кликотить, (2)
Біжить парень, реготить.
– Ой чого ж ти прелетів, (2)
А ти ж мене не хотів!
Ой шо ж тебе принесло, (2)
Чи човничок, чи весло?
– Приніс мене сивий кінь, (2)
До дівчини на спокій.
До дівчини Марини (2)
На білиї перини.
115
До дівчини, до душі, (2)
Уй, у-ха-ха-ха!
На білиї подушки 43.
Кровосумішка, як вже зазначено, є поширеною темою балад. На
думку багатьох дослідників, такі твори можуть мати свої коріння у
надзвичайній старовині. Цілком можливо, що вони відбивають ситу-
ації часів ізживання решток групового шлюбу.
Нам пощастило записати типову баладу на цю тему. Вона почина-
ється прекрасним паралелізмом:
Ой шо то за верба,
Шо биз кориня зросла –
Вой да шо биз кориня зросла?
А шо ето за вдова
Сем лєт без мужа жила?
Вой да сем лєт без мужа жила,
Двох синочків сродила.
Двох синочків сродила,
Сама імячко дала.
Сама імячко дала
Івана й Василя.
Івана й Василя
В калиточку сповила.
В калиточку сповила,
В Дунай-річку однесла.
В Дунай-річку однесла
На корабель бросила:
– Ой ти, тихий корабель,
Колиші моїх дітей!
А ти, жовтий пісочок,
Корми моїх діточок!
А ти суха осока,
Стели дітям під бока!
43
Зап. у Прок. Мудрика в с. Софіполі, 31.1.1943.
116
В двадцать п’ятому году
Прийшла вдова по воду;
Стала вдова воду брати,
Став корабель припливати.
А на тому кораблі
Два молодчики сидять.
Один книжечку чита,
Другий вдовицю пита:
– Чи ти дівка, чи вдова,
Чи не підеш за меня?
– Я не дівка, не вдова,
Сама йду за Василя,
Сама йду за Василя,
Доч оддам за Івана.
Як їхали до вінця
Не мови́ли ні словця.
Як їхали од вінця
Стали роду питацця:
– А я роду попівна,
По батькові Карпівна.
– А я роду попович,
По батькові Карпович.
Які тепер попи стали,
Сестру з братом повінчали!
Який тепер світ настав,
Син матері не пізнав! 44
Винятково красиві звертання удови до корабля, щоб колисав її дітей,
до пісочку, щоб кормив їх, до осоки, щоб підстелювалася їм під боки.
Близька до балад і «монастирська» пісня, яку ми подаємо нижче.
Вона виявляє деякі книжні впливи.
Шо люди живуть,
Як маки цвітуть, –
44
Зап. у Зої Мінченко у с. Степанівці Аургаз. района БАРСР, 7.ІІ.1943.
117
Моя голова
В’яне як трава.
Куда не піду –
В біду попаду,
З ким займу совєт
Мені правди нєт.
Як заброшу мир –
Піду в монастирь,
Там я буду жить,
Манахам служить.
Там я буду жить,
Манахам служить,
Заслужу собі
Нову келиньку.
Він сидів не год,
Він сидів не два, –
Просидів же він
Ровно дев’ять літ.
На десятий год
Став письмо писать,
Став письмо писать
В Москву-матушку.
В Москву-матушку
Отцу-матері,
Отець-маменька
Отказалися.
Отець-маменька
Отказалися,
Жена молода
Письмо прийняла.
Роспечатала,
Слізно плакала:
– Возьму сто рублей,
118
Возьму тисячу, –
Мужа виручу.
(«При большой печалі женщини співають; в кого мужа нема, на-
приклад. Це женська пісня.) 45
3. Ліричні пісні
На одній з вулиць, або, як їх звуть тут, – «порядків», села Со-

фіполь, у двох хатах, – одна проти одної, живуть дві давні подруги
Серафіма Загребельна і Лізавета Полозюк. Обидві – ще досить молоді
жінки, хоч і мають вже великі родини. Вони активистки сільського
життя; Загребельна – член ВКП(б).
Народна пісня посіла в житті цих родин величезне місце, вона
супроводить увесь їх побут. Увечері, а нерідко й удень, збираються в
хаті Серафіми молодиці і, прядучи або виконуючи якусь іншу робо-
ту, співають. Приходить Лізавета Полозюк, Евдокія Шевчук та інші.
У цій хаті взагалі двері не закриваються; молодиці і дівчата ходять
порадитися з Серафімою, розказати їй про свої домашні справи – го-
ресті чи радощі. В усіх цих справах господарка хати бере живу участь,
хоч це хвороблива людина. Вона боліє серцем і це, до речі, обмежило
можливості запису в неї.
Записуючи в її присутності од інших молодиць, фольклорист по-
мічав, що вони зверталися до неї як до авторитета в цій галузі і вона
справді завжди могла підказати, виправити і т. п. Безліч пісень знає
і Лізавета Полозюк. Обидві вони є організаторами хорової роботи в
селі, навчають молодь пісень. До них, як до знавців справи, зверта-
ються за допомогою молодиці і тоді, коли хтось у Софіполі надумає
грати весілля по всіх правилах його обрядності.
Од Загребельної і Полозюк записано пісню про гуртоправців. Хоч
загальна тема її й не зовсім ясна, проте вона цікава – і незвичайною
обстановкою, яку зображає напочатку, і побутовими психологічними
мотивами в закінченні:
45
Зап. у Сав. Филипенка в с. Степанівці Аургаз. района, 8.ІІ.1943.
119
Попід гайом, гайом, гайом,
Гайом зелененьким,
Там стояли гуртоправці
Своїми гуртами.
Там стояли гуртоправці
Своїми гуртами;
Поміж ними сам хазяїн
Прохаживаєт.
Поміж ними сам хазяїн
Прохаживаєт, да,
Біли ручки у кармани
Закладиваєт.
Біли ручки у кармани
Закладиваєт, да,
Своїм хлопцям-гуртоправцям
Проказиваєт.
– Ой ви, хлопці-гуртоправці,
Слушайти меня, –
Занімайте сірі воли,
Гоніте в Москву,
Занімайте сірі воли,
Гоніте в Москву, да,
Розпродайте сірі воли,
Домой розпущу.
Ой летіла зозуленька
Через садок в’юче,
Помер, помер пан-хазяїн
С походу йдуче.
Помер, помер пан-хазяїн
С походу йдуче, да,
Осталася хазяюшка
З дрібними дітьми.
Осталася хазяюшка
З дрібними дітьми, да;
120
– Ой ви, діти, малоліти
Шо з вами робить.
Ой ви, діти, малоліти,
Шо з вами робить.
Іден каже: «Наймит мене,
Я й буду служити».
Іден каже: «Наймит мене,
Я й буду служити»,
Другий каже: «Женит мене,
Я й буду робит[и]»,
Другий каже: «Женит мене,
Я й буду робити»,
Третій каже: «Втопит мене,
Я й ни хочу жит[и]».
– Ти думаєш, хазяюшка,
Що я й помираю;
А я с тебе, й хазяюшка,
Ума й вивіра[ю]
– Бодай тебе й вивірала
Лихая година:
Було личко, як яблучко,
Тепер, як бідлина 46.
«Ну, блєдна стала. Він усушив її, налякав тим, що сказав, ще не
хоче жити». «Вона (пісня) не зовсім ясна», – додала Загребельна.
До речі, і Василь Іванович Довгаль (с. Софіївка), що пригадав уривок
цієї пісні, співів між іншим: «Помер, помер наш хазяїн, з Криму ідучи».
Деякі мотиви цієї пісні ріднять її з чумацькою лірикою.
На теми стосунків братів і сестер зібрано небагато пісень. Харак-
терними їх мотивами є кохання сестри до брата, або мотиви майно-
вої нерівності. Подаємо один з гарних варіантів пісні на останню тему.
Добре відома в українських піснях картина того, як брат наказує ховати
все з столу, бачачи сестру, що їде до нього в гості, доповнюється в цьому
46
Зап. у С. Загребельної та Єліз. Полозюк у с. Софіполі, 3.II.1943.
121
варіанті вступною картиною бесіди сестри з братом, в якій мотиви про
бідність–багатство подано у загостреній і узагальненій формі.
Сестра брату комір шила,
Сестра брату комір шила,
Вона шила та ще й вишивала,
Вона шила й вишивала,
Вона шила та ще й вишивала,
Дрібні сльози проливала.
– Ой чого ж ти сестро плачиш, (2)
Чи ти мені шити не хочеш?
Чи ти мені шити не хочеш, (2)
Чи ти у мене плату хочеш?
– Я не хочу у тебе брати плати, (2)
Бо родила нас одна мати.
Бо нас одна ненька родила, (2)
Та не одним щастям дарила.
Тобі дала долю панувати, (2)
Мені дала долю горювати.
Тобі дала весь двір на помості, (2)
Мені дала коня й у повозці.
(«Не однаково, що телєгу, що повозку», – пояснила співачка.)
Мені дала коня й у повозці, (2)
Щоб їздила до братіка в гості.
Ой сів братік кінці столу, (2)
Виглядає сестрицю додому:
– Ховай, жінко, та хліб же із стóлу, (2)
Бо вже сестра біля двору.
(«Брат сестру угощав так», – осудливо кинула співачка.)
Ховай, жінко, та хліб у хижу, (2)
Бо я сестри й ненавижу.
Ховай, жінко, та й хліб скибочками, (2)
Їде сестра з діточками.
Ховай, жінко, та хліб до шкурини, – (2)
(«Щоб і кусочка не зосталось!»)
122
Везе сестра дві дитини.
А сестриця й усе те почула, – (2)
Назад коні повернула:
– Не їхала, брате, й обідати, (2)
А їхала тебе й одвідáти.
Не так тебе, як твоїх діток, (2)
А щоб знали рідних тіток 47.
(«У 21 году їздили туди в Україну. Їхала туда Наталка Богданка і
привезла цю пісню».)
Початок цього варіанта незвичайний для українських народних пі-
сень, в ньому зовсім нема такої характерної для них експозиції. Це до-
зволяє записувачу сподіватися на знаходження її справжнього початка.
І справді, він почув його через півроку, їдучи з Балабана до Хотомлі.
Мешканець Балабана – Федір Прочухан, розпочав цю пісню так:
У вгорóді під кислицею
Сидить братик із сестрицею;
Сестра брату комір шила… і так далі 48.
Якщо додати до нашого варіанта оцей початок, то створюється чу-
довий твір побутової лірики:
Подаємо ще пісню на подібну тему:
Сестриці мої, голубочки,
Зійдемося всі до купочки,
Шо нас мати одна породила, (2)
Та неравну доленьку вділила. (2)
Старшій сестрі все пити-гуляти,
Середульшій худобу збивати,
А найменшій горе-горювати.
Як яблучка та й на яблунці (2)
То так ми в своїй матінки;
Як яблучка розкотилися,
То так же ми поділилися;
47
Зап. у Марії Сіднівець в с. Рублівка Давлеканівського району БАРСР, 5.VI.1942.
48
Зап. 11.II.1943.
123
Як яблучка по глухій крапиві,
То так ми по чужій стороні 49.
Синтетичність зображення дійсності в цій коротенькій пісні до-
сягає великої глибини. Закінчується пісня образом, локальність якого
і відповідність настроєві надає всій пісні емоційної сили:
Та туман яром розлягає;
Батько сина горько лає,
Горько лає, проклинає,
Пріч од себе одсилає:
– Іди, сину, пріч од мене,
Нема щастя через тебе,
Ні й у полі, ні й у домі,
Ні у путі і в дорозі!
– А я, тату, це сам знаю,
Це сам знаю, три сестри маю,
З усіма трома замишляю.
А старша йде – коня веде;
Середульша йде – сідло несе;
Сама менша – з нагаєчкою:
– Та скажи, брате, всю правдочку:
Та коли, брате, в гості прийдеш?
– Та впурни, сестро, в море на дно,
Достань піску у жменічку
Та посій пісок по камені.
Та вставай, сестро, ранесенько,
Поливай пісок частесенько;
Та нема с піску нема сходу,
Нема брата с походу;
Та нема с піску, нема й цвіту
Та пішов брат по всьом світу 50.
Найбільшою групою побутових пісень є жіночі пісні про життя в ро-
49
Зап. у Олександри Кухтик (64 р.) в с. Олександрівці Рублівської сільради, 9.VI.1942.
50
Зап. у Федіра Прочухана з с. Терешківки, 10.II.1943.
124
дині чоловіка з мотивами: розлуки з батьками, ревнощів, поганого став-
лення родини чоловіка, життя з нелюбим чи невірним чоловіком, биття
жінки і навіть убивства та інше. Серед родинних пісень є, зрозуміло, і
такі, що зображають незадоволення чоловіка жінкою, зраду жіночу і т. п.
– Ой давно, давно я в батька була, –
А вже тая стежечка терном заросла,
Ой тирном, тирном ще й шипшиною,
Як була я в батенька ше й дівчиною.
Ой як я схочу, терен висічу,
Колькую шепшиноньку вогнем випічу,
Колькую шепшиноньку вогнем випічу
До свого батенька крильми полечу.
Ой личу, личу, чириз гай личу,
Ой сяду я, впаду я в батьковім саду;
А мій батенько по двору ходить,
До своїх невісточок стиха й говорить:
– Ой невістки, слухайте мене:
Шо ў нашому садочку за пташка кує?
– Ой, таточко наш ше й голубчику!
Ой то ж не пташечка, то ж дочка ваша,
То дочка ваша – бесталаннечка!
Ой шо ж без таланночку я родилася,
Шо бис таланỳ уродилася, –
У чужу стороннучку та й забилася.
Чужа сторона й уд вітру шумить,
Бо чужа матіночка ни б’є, то болить;
Чужа матінка ни б’є, то болить,
Бо чужій матіночці трудно догодить! 51
***
Шо й у полі та й вітер повиває,
Й мати дочку та й про життя пита[є]:
51
Зап. у Наталі Піскун у с. Софіполі, 5.II.1943.
125
– Спитай, мати, у сірого й утяти,
Ой сіре утя та на морі ночу[є],
Сірі й утя та й морі ночує,
Та й воно моє та й усе горе чу[є]:
Перве горе та й свекруха лихая,
Йа друге горе та й дитина мала[я],
Друге горе та й дитина малая,
А третє горе та й мій милий ревнивий.
Шо він їде у степ молотити,
Йа мене бере та й соломку трусит.
Шо він їде та й поле орати,
А мене бере та й воли поганять.
Ой воли та й сіри половиї,
А пропадають та й літа ж молодиї!
Ой воли та й сіри крутороги,
Та й пропадають та й мої чорни брови! 52.
***
Та недалеко там милий оре,
Ой там за лісочком;
Сушив, в’ялив парень дєвку
Своїм голосочком.
– Не я тебе сушив, в’ялив, –
Ти сама сов’яла.
Як я тебе тричі сватав
А ти отказала.
Ти дівчи́на-гордівницьо,
Гордуєш ти мною, –
Помре батько, помре мати
Будеш ти за мною.
Буде твоя руса коса
В мене під ногою.
52
Зап. від Феодосії Довгаль у с. Софіївці, 7.VI.1942.
126
Що свікорко, як батенько.
Свекруха, як мати,
А зовиці, як сестриці,
Люблять запрокати, [упрекати, докоряти]
Три діверки, як братики,
Люблять жартувати:
Один кивне, другий моргне,
Третій засміється,
А у мене молодої
Серце звеселиться 53.
Дивно зустрічати в піснях про знущання чоловіка чарівний образ

жінки, яка любить свого жорстокого мужа. Звертаємо увагу в наступ-
ній пісні на контраст образів першої половини пісні до картини за-
кінчення. Проте, кожне слово в цьому варіанті знаходиться на своєму
місці. Записано його у Феодосії Мудрик:
Зійшов місяць ясною зорою,
Посварилась мати із дочкою,
Посварилась ще хотіла й бити:
– Ни йди, доню, на чужину жить!
На чужині всьо чужиї люди,
Ой там тобі горе жити буде.
– Ни гудіте, голуби, на хаті,
Ни збудіте милого в кімнаті!
Сама знаю, як його й будити:
А як буде сонечко сходить.
Ставай, ставай, моє малювання,
Й а вже тобі готове вмивання:
Стоїть вода в коновочці – вмийся,
Висить рушник – візьми – утрися!
А став милий с постелі вставати,
53
127
Стала постіль по хаті літати,
Стала й постіль по хаті літати,
Стала мила вікном утікати:
– Десь ти, мила, цих жартів не знаєш,
Що й од мене вікном утікаєш!
– Ой як би я сих жартів не знала, –
То б од тебе вікном не тікала;
Ох як би я цих жартів терпіла,
То б давно я сиру землю їла 54.
***
Я поїдь, сину, й у Китай-городок,
Ю Китай-городок та на ярмарок.
А продай, сину, жупан сивий,
Та купи, сину, карабель синій,
Та посади милу із дитиною,
Та пусти милу на рєчку бистру!
Карабель пливе – аж вода реве,
А милá сидит, як свіча горит,
Я дитиночка, як зориночка.
Я прийшов милий над речку бистру:
– Ой подай, мила, та ручку білую,
Та ручку білую, дитину малую!
– Не подам я ручки, ни дитиночки;
Ой бив ти мене, волочив ти мене,
– Ой вернись, мила, догодуй сина!
– Ни вернусь, муже, бо ти б’єш дуже!
Ой бив ти мене та митлицею,
Ни назвав ти мене молодицею;
Ой бив ти мене та нагайкою,
Ни назвав ти мене та хозяйкою! 55
54
Зап. у Феодосії Мудрик у с. Софіполі, 31.I.1943.
55
Зап. у Серафіми Загребельної у с. Софіполі, 3.ІІ.1943.
128
Як відомо, у деяких місцевостях було у звичаї одружувати мало-
літніх синів для того, щоб одержати для господарства ще одну робіт-
ницю. Цей звичай, до речі, сприяв і поширенню так званого «сноха-
цтва», тобто статєвих стосунків свекра з невістками. Ці звичаї поро-
дили групу пісень про малолітка, в яких розповідалося про знущання
і глузування дорослої жінки з свого, так би мовити, «чоловіка». Серед
цих пісень є і гумористичні.
Ой у лузі й у лужечку
Стоять хлопці у кружечку,
Стоять хлопці у кружечку,
А й Іванюша з бережечку.
Шо й у хлопців кудрі в’ються,
А в Івані сльози л’ються.
Шо й в Івані ще кудріші,
А із хлопця ще дрібнійші [сльози].
– О ти, мать моя родима,
Нащо мене й вродила?
Нащо мене й вродила,
Малолєтнім ожинила.
Малолєтнім ожинила,
Нелюбую жену взяла.
Жена мужа не злюбила,
На кровать спать не пустила,
З кроватюшки зіпхнула,
Ручку-ножку ізвихнула,
І на кучера моргнула:
– Ой ти, кучері-лакеї
(вар: «Ой ти, кучер, лакей новий!»)
Запрягай-ка тройку коней,
Та повезем Ваню в баню (вар: «в чисто поле»)
Ручка-ножка ізростьоться,
129
Тобі, Катя, не миньоться 56.
Наступні дві пісні присвячені темі незадоволення чоловіка своєю
жінкою. Перша з пісень, дякуючи своєму досить дивному приспівові,
може здаватися на перший погляд жартівливою. Але це не так. Мело-
дія усієї пісні, зокрема і приспіву, дуже тужлива:
}
Ой піду я ох да темном лужком,
Там мій милий оре плужком –
Ши́нди-коли́нди,
Ши́нди-колиха́нди,
Начики́-чека́нди
Со всéї команди. П р и с п і в.
Ой грай, грай, –
Дай балалай,
Дай балалаєчку сюда!
Ой, грай, грай, –
Дай балалай,
Дай балалаєчку сюда!
Ой він гóре, вох та ще й гукає,
Сірі воли поганяє.
П р и с п і в.
– Сірі воли, вох да чорна нива;
Чужа жінка чорнобрива.
(«Це він собі оре і підспівує», – пояснили присутні.)
– Понису я да йому їсти,
Чи ни скаже мині сісти.
Він наївся, він напився,
Сів на плужок, зажурився.
– Чого сидиш, чом не гóреш,
56
Зап. у Андрія Кухтик (походженням з Роменщини) в с. Олександрівці
Рублівської сільради Давлеканівськ, р. 9.VI.1942.
130
Чом до мене ни говориш?
– А я сиджу та й думаю,
Шо погану жінку маю.
– Який тобі дідько винний,
Шо ти гарний, чорнобривий?
А я руда рудилася [так!]
Чорнявому судилася.
Не брав ти мене й унóчі,
Ни вилізли тобі очі! 57
***
Друга пісня розкривається чудовим психологічним паралелізмом.
Проте, в цілому мотиви її не характерні для народних пісень:
Закипілая в колодязі вода, –
Заболіло в козака серце
За чужою женою молодою.
Чужі жони пішли в поле жати,
А моя стерво дома пролежала.
Знав би, знав би, лучше б не женився
Та пішов би охотою в службу,
Та й заслужив би чина офіцера,
Чина офіцера, та дойшов би роти командира 58.
Далі іде цикл творів про вбивство чоловіком своєї жінки.
Першу з пісень записано у Івана Майбороди. В кривих дужках по-
дано зауваження матері співця, яка з щирою безпосередністю слухала
спів, хоч, очевидно, чула дану пісню вже багато разів. Звернімо увагу
57
Зап. у С. Загребельної та Єлізавети Полозюк у с. Софіполі, 3.II.1943.
58
Зап. у Андрія Кухтика в с. Олександрівці, 9.VI.1942.
131
на гострий соціально-викривний характер закінчення даного варіан-
та, рідкий у цій пісні.
Ішов козак дорогою,
Сказав: «Здраствуй, дівко!»
Дівка йому отвітила:
– Піди, люби жінку. 2 }
(«Він же до неї поздоровкався, а вона каже: «Піди до своєї жін-
ки».) Насправді, очевидно, тут треба співати не «люби», а «убий».
Прийшов козак ех додому,
Начав жінку бити,
А вона його тихенько
Начала просити: 2 }
– Не бий, милий, не бий, милий,
Цю лиху годину,
А я й сяду й погодую
Цю малу дитину. 2 }
(«Просилась уже послідній раз, щоб дав покормить дитину, і то
не дав».)
– Тоді будеш, тоді будеш
Дитя годувати. («Це уже він із насмєшкою».)
Як я піду до Дуная
Ножа й полоскати. 2 }
(«Дунай – є така річка на Україні».)
Пішов милий до Дуная
Ножик полоскати,
А сусіди – добрі люди
Дали неньці знати: 2
– Іди, ненько, іди, ненько,
}
Тиха під віконце,
Лежить твоя одиночка
Ли́чком проти сонця
Коло неї мале дитя,
2 }
Як рибонька в’ється,
132
А він, сукин син, барбос же
Стоїть та й сміється.
Прийшла мати, прийшла ж мати
2 }
Та й заголосила,
– Ой, чим же ж ти, моя дочко,
Йому й огорчила,
Що ти своє подвір’ячко,
Ех, кров’ю обмила!
– Нічим, мамо, нічим, мамо,
Йому й не огорчила,
А через тую й Катюшиньку
Я смерть получила. 2 }
(«Вона вже й не відповідає, це тільки так пісня каже».)
Грізно:
А судья судить, судья судить
За сир та за масло,
А Іван як дав пуд сала –
Все діло погасло 59.
(«Раньше ж так і було. Цю пісню тут не знають, та й там на Кре-
менчугщині мало знають».)
Другий поданий тут варіант даної пісні досить одміний од
попереднього. Та й мелодія його інша.
Останній склад кожної строфи, як правило, підчас виконання не
вимовляється. Це, до речі, характерно для багатьох пісень, які нам до-
велося чути в одвіданих селах.
Ой горіте, сирі дрова,
Бо заллю водою!
Ни тіштися, воріженьки,
Моєю бідо[ю].
Ой горіли сирі дрова –
Уже погоріли;
Говорили воріженьки,
Та вже й понімі[ли].
59
Зап. у Івана Майбороди у с. Рублівці, 4.VI.1942.
133
Пішов милий до дівчини:
– Добрий вечір, серце!
Вона стала й одказала:
– Заріж милу й пер[ше].
Пішов милий до домоньку,
Став ножа гостріти;
Його мила догадалась
Та й стала проси[ти].
– Зажди, милий, голуб сивий,
Хоть час, хоть годину,
Нихай жи я погодую
Малую дитин[у].
– Тоді будиш, моя мила,
Дитя годувати,
Як я піду до Дунаю
Ножа полоскати.
– Совсі [так!] дочки, голубочки,
Дайте неньці знати:
Кидай, мати, шмаття прати
Та йди до кімнат[и].
Кидай, мати, шмаття прати,
Та йди до кімнати,
Свою дочку, ідиницю,
На смерть наражат[и].
– Доню моя, іденице,
Що ж ти наробила:
Свею кров’ю чирвоною
Свитлоньку сплавила! 60
Далі іде пісня дуже близька до попередньої своєю темою, але зовсім
інша. Інша також і мелодія.
– Й а й високо сонечко сходить,
Й а й низенько заходить;
60
Зап. у С. Загребельної у с. Софіполі, 3.II.1943.
134
– Порадила, як милу скарати,
Тепер порадь, як її сховать.
– Бери, сину, коня вороного,
Та їдь, сину, до пана чужого.
– Здрастуй, пане, щось маю казати:
Забив жінку, не можу сховат.
Забив жінку, та ще й молодую,
Чириз свою матінку стару… 61
Немало існує пісень про невірну жінку і невірного чоловіка. В пер-
шій з поданих далі пісень коханці тікають у мало заселені лівобережні
степи, куди поміщики на пільгових умовах запрошували переселяти-
ся, і куди у другій половині XVII століття тікало багато селян од гніту
польських панів.
– Бросай, Петре, жінку,
А ти, Катре, дітей
Та й поїдем на Ўкраїну,
Де хоро́ше жити!
– Ой боюся, Катре,
2 }
Шоб нас не спіймали,
Та й шоб наших білих ручок
Назад не зв’язали.
– Ой не бійся, Петре,
2 }
Не бійся нічого,
Я й послала чоловіка
У полі орати.
Оре, оре Семен
2 }
На шлях поглядає, –
Усі жінки обід несуть,
А моєї немає.
Доорався Семен
2 }
До сухого лому [так!]
61
Зап. у С. Загребельної у с. Софіполі, 3.II.1943.
135
Випрягає сíрі вóли,
Сам іде додому.
Приїзджає Семен
2 }
До своєї хати,
Питається малих діток:
– А де ж ваша мати?
– Пішла наша мати
2 }
У ліс по калину,
Нам казала-говорила,
Шо я вас покину.
Пішла наша мати
2 }
У ліс по телята,
Нам казала й говорила,
Шо ви сиротята.
Як заглянуў Семен
2 }
У новую скриню:
Нема злота, нема сребра,
Нема й Катерини.
Як ударив Семен
2 }
Об поли руками:
– Мої дітки малесенькі,
Пропаду я з вами! 62 2 }
***
Оре плужок, оре плужок,
Од льоду до льоду;
Солодшиї в куми губи,
Од цукру й од мьоду.
Послав милий свою милу
Квасолю садити,
А сам пішов до коршомки
Із кумою пити.
62
Зап. у Олександри Сіднівець (13 р.) у с. Рублівка, 4.VI.1942.
136
Посіяла я квасолю
Та іду додому,
Подивлюся я в коршомку –
П’є милий з кумою.
– Жінко моя, любко моя,
Іди ж ти додому,
Навари вечерати,
Я приду з кумою.
А прихожу я додому, –
Нерубані дрова!
Суда-туда звинулася –
Вечера готова.
Наварила вечерати,
Спекла в меду курку, –
Подивилася в віконечко, –
Веде милий кумку.
Очини ж ти двері,
Нехай іде кума люба
По билім папері!
Жінко моя, любко моя,
Подми кумі місто,
Дозволь, дозволь кумі любій
На лавоньці сісти!
– Ой шеж бо ця́ кума люба
Цього не діждала,
Шоб же я в своїй хаті
Місто продимала.
Наїлися й напилися,
Лягли вони спати;
Я молода, як ягода,
Дала панам знати:
– Пани мої, комісари,
Шо будем робити, –
137
Закохався милий з кумою
Та й не дає жити.
По тим боці на толоці,
Та й на перелозі
Закували милого з кумою
На всі штирі нозі.
Визволь мене з цього:
Доки буду в світі жити,
Більш не буде цього! 63
Багацтво української народної творчості, присвяченої любовній
тематиці, відбилося і в наших записах в українських селах Башкирії.
Обмежимося лише найголовнішими зауваженнями.
Головні мотиви лірики кохання – щастя кохати, чарування ми-
лого, рятування його, загублення незайманості (втіленого в образі
дівочого віночку), розлучення з коханим, зрада коханого чи коха-
ної, любов до одруженого козака чи заміжньої жінки; тут і пробле-
ма одруження і загроза бути виданою заміж за нелюба, і нещасне
кохання.
Основні два кола любовних пісень відповідають двом основним
настроям, які народжують їх: це – нещасне і щасливе кохання.
Ой на тим боці, та й на толоці
Цигани стояли,
Та цигани стояли.
Ой до теї та й циганочки
Дівчина ходила,
Та дівчина ходила,
Вона тую та й циганочку
Вірненько просила,
Та й вірненько просила:
– Ой циганочка, та й вір’яночка 64,
63
Зап. у Ф. Мудрик у с. Софіполі, 1.II.1943.
64
Вірменочка?
138
Вчини мою волю,
Та вчини мою волю,
Ой причаруй та й козаченька
Навіки зо мною!
Циганочка та вір’яночка
Волю учинила,
Та волю й учинила, –
Взяла косу, утяла росу,
Козака курила,
Та й козака курила 65.
Пісня «Розпрягайте, хлопці, коні» має настільки велику популяр-
ність в українському народі, що ми б не наводили її тут, якби в за-
писаному нами варіанті не було додаткових початкової та кінцевої
строф. В першій строфі подано експозицію, майже необхідну в укра-
їнських народних піснях; остання строфа багато додає для розуміння
образів і ідеї пісні. «Воли», які з’явилися у тексті даного варіанта за-
мість звичайних в цій пісні «коней», цілком можливо, старіші в ній,
ніж останні.
Зайшло сонечко за хмари,
Стало тьомно, не видать,
Розпрягайте, хлопці, воли
І самі лягайте спать! 2
Розпрягайте, хлопці, воли,
}
І самі лягайте спать,
Бо я піду в сад зелений,
Сам криниченьку копать. 2
Копав, копав криниченьку
}
У зеленому саду,
Чи не вийде дівчинонько
Утром рано по воду́. 2
Вийшла, вийшла дівчинонька
}
Утром рано воду брать,
65
Зап. у С. Загребельної в с. Софіполі, 3.II.1943.
139
А за нею козаченько
Веде воли напувать. 2
Просив, просив відеречко,
}
Вона його не дала,
Дарив, дарив їй колечко,
Вона його й не брала. 2
– Знаю, знаю дівчинонька,
}
Чим я тебе огорчив,
Що я вчора із вечора,
Кращу тебе й сполюбив! 2
Вона ростом невеличка,
}
Ще й годами молода,
Ру́са ко́са до поя́са,
В косі лента голуба. 2 }
– Ой дурний, дурний козаче,
Дурна твоя голова,
Біле личко, чорні брови
Ти на ленту проміняв! 66. 2 }
Далі йде чудова, може одна з найкращих пісень про кохання. З музич-
но-ритмічного боку вона не менш захоплююча. Відома вона досі у малій
кількості записів, при чому наш варіант, здається, один з найповніших.
Там на горі, ой там на крутій,
Ой там сиділа пара й голубів (2)
Ани сидєли й парувалися,
Сизими крильми й обнималися. (2)
Відкіль узявся охотник-стрілець,

Та й розбив, розлучив пару голубів (2)
Голуба убив, голубку узяв,
Голубку й узяв, в полу сховав. (2)
Сховав під полу, приніс додому,

Приніс додому, пустив додолу. (2)
66
Зап. у Люби Грищенко у с. Софіївці, 8.VI.1942.
140
Насипав пшенця аж по колінці,
Налив водиці аж по крили́ці. (2)
Голубка не п’є, пшенця не клює,

На гору круту все плакать іде. (2)
– Голубка моя сизокрилая,
Яка ж ти вдалась клопотливая! (2)
Ой випущу я шістсот голубів, –

Іди вибирай, який буде твій! (2)
– Вже ходила та й вибирала,
Нема дружка, що я потеряла. (2)
Ні так і душóк, ні так і пушо́к,

Не так він гуде, як до мене йде. (2)
Не так він гуде, як до мене йде,
Не так і загув, як мій милий був. (2)
В мойого голуба срібна голова,
Срібна голова, золоті криля! 67 (2)
***
Ой бочечка, бочечка, гой дубовая,
Гой дубовая, що й у тебе браженька медовая!
Гой дубовая, ой браженька, браженька ой медовая.
Ой медовая, з ким я тебе питиму й молодая?
Медовая, з ким я тебе питиму, молодая?
Ой молодая, без милого дружечка без совєту,
Ой без совєту, десь поїхав миленький, дома нєту.
Ой дома нєту, десь поїхав миленький гой в городочок,
Ой в городочок, не на довго врем`ячко, й на часочок (2)
Й на часочок, а за ним же Машенька й у слідочок,
Й у слідочок. Гналась, гналась Машенька, гой не нагнала, (2)
Не нагнала; Край дороги вишенька виростала, (2)
67
141
Виростала. На вишеньці ягодка розцвітала, (2)
Розцвітала. Гнула Маша вишеньку й ні нагнула. (2)
Й ні нагнула. Схилилась під вишеньку та й заснула. (2)
Та й заснула. Як приїхав миленький я й не чула. (2)
Я й не чула. Вставай, вставай Машенька, пробудися, (2)
Пробудися, на мою колясочку подивися! (2)
Подивися. У мене колясочка не простая, (2)
Не простая, а в мене колясочка золотая, (2)
Золотая. Що у мене коники не простії, (2)
Не простії, що у мене коники ворониї…68
«Там і кучері і ще багато чого», – сказав записувачу секретар Руб
лівської сільради Мих. Погорелець, закінчивши спів. – «Але ж хіба ми
старці, щоб доводить кінці? Її ніхто не хоче кінчать. Так що я її ніколи
й не чув далі!».
Ця пісня красива також з музичного боку. Мелодія її розмірена і
плавна, спів л’ється повільно.
***
Ой там за Дунаєм,
Да ой там за Дунаєм
Моло-молодець гуляє. (2)
Він кричит-гукає,
Да він кричит гукає:
– Подай, подай перевозу! (2)
Подай перевозу,
Да й подай перевозу
Я й пе… я й перевезуся. (2)
Ой на тую країну
Да ой на тую країну
Хоть раз, хоть раз подивлюся. (2)
Ой не так на Вкраїну,
Да й не так на Вкраїну,
Як на, як на ту дівчину. (2)
68
Зап. у Мих. Погорельця (48 р.) у с. Рублівка, 2.VI.1942.
142
Бо як тая дівчина (2)
З чорни… з чорними бровами (2)
По світлонці ходи,
Да і по світлонці ходи,
Ходить, ходить – не стенеться 69. (2)
***
Скопаю я гору,
Да скопаю я гору,
Да й посію я рож[у].
Ниповная рожа,
Да ниповная рожа,
Да й ніверна сторож[а].
Вітрець повиває,
Да вітрець повиває,
Да й рожу розхиля[є].
Рожу розхиляє;
Да рожу розхиляє,
Да мати дочку ла[є].
Мати дочку лає,
Да мати дочку лає,
Да й гулять не пуска[є].
– Пусти мене, мати,
Да пусти мене, мати,
Да й на час погуля[є].
На час на часочок,
Да й на час, на часочок
Ю у вешневой садоч[ок].
Вешневий садочок,
Й у вешневий садочок
Да й пустить голосочок.
69
Зап. у Прок. Мудрика у с. Софіполі, 31.І.1943.
143
Нихай той зачує,
Да нихай той зачує,
Що зо мною й ночу[є].
Нихай той зазнає,
Та й нихай той узнає,
Що зо мной спать ляга[є].
Спатоньки лягає,
Да спатоньки лягає,
Да й правдоньки пита[є].
– Скажи, дівко, правду,
Да скажи, дівко, правду,
Чим дала ти принад[у].
Дала я принаду,
Да й дала я принаду,
Да й росою косо[ю].
Росою косою,
Да росою косою
Да й з леченька красо[ю] 70.
***
Ой зза гори́, гори, ей, налинуло аж три горли́.
Як летіли стиха й говорили:
– Ой горе нам, браття, горе;
Ай їдноє горе, ей, шо високо літаїм,
А другеє горе, шо роду ми не маїм!
А в полі кирниця, в ній вода не стенеться;
Я з хорошей ніч ночувати, нічка не змегнеться.
А в полі кирниця, ей, й а в ній вода прибуває,
Як з поганим ночку ночувати, то дванадцять раз світає 71.
«Це вже вонá каже», – додала співачка. Потім, подумавши, сказа-

ла: «Така пісня! Кінець її ні к чому, а початок гарний».
70
Зап. у Сераф. Загребельної та Єліз. Полозюк у с. Софіполі, 3.II.1943.
71
Зап. у Феодосії Мудрик у с. Софіполі, 1.II.1943.
144
***
– Добривечір, дівчино,
Чия ти?
Чи вийдеш на вулицю
Гуляти?
– Ой не питай, козаченьку,
Чия я,
Як вийдеш ти на вулицю,
Вийду й я.
Куда йдеш,
Скажи мені правдочку
Де живеш?
– Чи я б же я розуму
Не мала!
Щоб я тобі правдочку
Сказала.
Ой живу я, козаченько,
Край води,
Построїла хаточку
З лободи.
І сінечки і присіночки
Приплету́,
З хорошого дерева –
З черету.
Як пішов же козаченько
Вечерком
Та просивсь до дівчини
Потайком:
Отчини,
Сама собі славоньки
Не роби!
Отчинила дівчина
145
Коморю:
– Іди, іди, козаченьку,
Додому.
Жартував же козаченьку
До зорí,
Поки стало віднесенько
На дворí.
Жартувала дівчина
С паничем,
Поки вийшла матінка
З деркачем. («Тá вже прогнала») 72.
«Ч ор н о м о р е ц ь»
Як сяду я край віконця

Проти ясного сонця,
Проти ясного сонця
Вох! Виглядати чорноморця;
Проти ясного сонця,
Виглядати чорноморця.
Чорноморець не йде – їдеть,
Ше й семеро коней ведеть, 2 }
На восьмому вороному
Ше й в жупані голубому. 2 }
Вох, став коней напувати,
Стала вода прибувати; 2 }
Стала вода прибувати,
Чорноморець потопати. 2 }
Вох чорноморець потопаєть
Ще й на милую гукаєть: 2 }
– Ратуй, ратуй, моя мила,
Коли ж вірно любила! 2 }
72
Зап. у В. Задорожного у с. Олександрівці, 9.VI.1942.
146
– Ой рада б я ратувати,
Так не вмію плавáти; 2 }
Як би ж човен та веселце,
Ратувала б моє серце! 2 }
Як піду ж я по люде,
Чи не жаль кому ж буде. 2 }
Поки люди ізійшлися,
Чорноморець утопився. 2 }
Вох поки людей ізобрала,
Вже й водиця вщолочала! 2 }
Пливи ж, пливи, мій миленький,
Пливи, пливи, річечками, 2 }
Пливи, пливи, річечками,
Зостаюся з діточками, 2 }
Вох пливи, пливи бистренькими,
Зостаюся з маленькими! 73 2 }
***
Зацвів щавель ще й лоза
Ой зацвів щавель ще й лоза,
Ой голуби в дєвки глаза.
Голуби в дєвки глаза,
Ой голуби в дєвки глаза
Ой на свєт бєлий не смотря́т.
(Далі забув. Згадав лише з середини):
Прошу, прошу коза́ченьку
До мене й у гості;
Є у мене дві світлоньки,
Третя на помості 74.
Цей цікавий уривок маловідомої пісні проспівав Василь Іванович
Довгаль. Після першої строфи він спинився і дав пояснення: «На чо-
73
Зап. у Івана Семенця в с. Терешківці, 10.II.1943.
74
Зап. від Василя Івановича Довгаля в с. Софіївці, 7.VI.1942.
147
тирі зводи, це значить так устроєно, що тягали чотирма відрами».
Насправді це означає чотирикутний зруб.
Дуже часто до мотивів кохання домішуються мотиви соціальної
нерівності. Нерідко вони стають у суперечність з любов’ю і перешко-
джають їй.
Ой дуб на березу
Вирхом похилився;
Козак своїй неньці
Незенько склонився:
– Мати моя, мати,
Щось маю казати:
Вже осінь проходить,
А я нижонатий.
Насіяв я жита, –
Ни з ким жито жати,
Сяду оддихати, –
Ни з ким розмовляти.
– Ой нá тобі, сину,
Рубля золотого,
Купи собі, сину,
Коня вороного.
Купи собі, сину,
Коня вороного;
Заведи й’го в стайню,
Говори до нього.
– Не подоба мати,
С конем розмовляти,
А подоба, мати,
Коня осідлати.
А подоба, мати,
Сісти, поїхати,
Сісти, поїхати,
Дівчини шукати.
148
– Нащо тобі, сину,
Дівчину шукати,
Ой ти бери ж тую дівчину,
Шо ходить до хати;
Ой ти бери тую дівчину,
Шо ходить до хати.
Бо в тієї дівчини
Є шо в неї взяти:
Штирі воли в ярмах,
Пара коней в дишлі.
– Що ж, мати, по тóму, –
Сама не по мишлі 75.
***
Ой у полі криниченька,
З неї вода йде,
Там дівчина квіти сіє,
Козак її не дає.
– Дармо, дівко, квіти сієш,
Вони тобі не зійду́т;
Дарма просиш отца й неньки
Та за мене не дадут!
– Ой як зійде дрібен дощик,
Може вони і зійдут;
Як попросиш хорошенько,
Може вони й оддадут.
– Ой дівчино прибагата –
В тебе óтець-мати є:
Хата нова – двір широкий,
В тебе вдома все твоє;
А я бідний сиротина,
Я нічого не маю́.
75
Зап. у Прок. Мудрика у с. Софіполі, 31.I.1943.
149
Шапка-бурка, конь вороний,
Родній братичок мені! 76
***
Птичка й невеличка й по полю літая (2)
По полю літая.
По полю літая, травку розгортає, (2)
Травку розгортає.
Травку розгортає, сокола шукая, (2)
Сокола шукая.
Сокол, ти мій ясной, ти мой друг прекрасной (2)
Ти мой друг прекрасной…
***
Що понапасала,
Повненькі пригнала.
Чорті його батька знала,
На кого моргала!
Чи на його воли
Ой чи на корови,
Чи на моє біло личко,
Чи на чорні брови.
Воли та корови
То все поздихає;
Біле личко, чорні брови
Повік не злиняют 77.
***
Шо й у полі три дорожки різно;

Ходив козак до дівчино пізно.
– Ой не ходи й а, козаче, й до мене,
Буде слава на тебе й на мене,
76
Зап. у Феодосії Мудрик у с. Софіполі, 4.ІІ.1943.
77
Зап. у Сераф. Загребельної та Єліз. Полозюк у с. Софіполі, 3.ІІ.1943.
150
Буде слава а на тебе й на мене,
Ше й на твого коня вороного, (2)
Ше й на тебе, парня молодого.
– А я слави а повік не боюся,
З ким люблюся – й не наговорюся.
З ким люблюся та й не наговорюся,
Піду в ши́нок, водочки нап’юся.
Піду в ши́нок я, водочки нап’юся,
Я в шинкарки ума наберуся,
Я в шинкарки а й ума наберуся.
Шинкарочка а біле плаття мила,
Й удівонька свою дочку била,
Й удівонька а свою дочку била.
– Деж ти, суко, вінок загубила?
Деж ти, суко, а вінок загубила,
Чи пропила, чи прогаймувала?
Чи пропила, а чи прогаймувала,
Чи з хлопця́ми в картоньки програла?
– Ні пропила, ні прогаймувала,
Ні з хлопцями в картоньки не програла,
Ійшла, мати, гаєм зелененьким,
Зострів мене козак молоденький.
Зострів мене а козак молоденький,
Схватив з мене вінок червоненький,
Схватив з мене а вінок червоненький,
Бросив, мати, в Дунай глибоченький 78.
Цю пісню про втрату віночка проспівала Параска Довгаль, коли
фольклорист записував на вулиці Софіївки пісні від жіночого гурту.
Як і Василь Іванович Довгаль, відома вона в усій окрузі уже кілька
десятків років як чудова співачка. Ця слава залишається за нею і те-
пер. Такі, як вона та Федоска Довгаль, забезпечили б успіх усякому
народному хору. Тут на вулиці у Софіївці вони були душею хору, під-
78
Зап. від Параски Довгаль (60 р.) у с. Софіївці, 7.VI.1943.
151
казували слова, виправляли співаючих, домагаючися дуже гармоній-
ного багатоголосся. На комплімент фольклориста її гóлосові, Параска
Довгаль всміхнулася і, зирнувши на дерево, що підносило своє гілля
над хором, сказала:
«Да я б, парубче, як заспівала, то й оці б берези затріщали».
Тут хочеться, до речі, нагадати ще одну з народних гіпербол про
силу голоса. В одній казці, яку нам довелося почути, змальовується
змагання двох селян. Вони домовилися не сказати «брешеш!» підчас
розповіді, витримати всяку брехню, яку скаже супротивник. І от один
з них між іншим розповідає, що їхній «піп у церкви співав так голос
но, що на дверях стояли двоє людей з лопатами і голос вигортали» 79.
Але повернемось до пісень про кохання. Деякі з них записано у
Федора Прочухана, одного з кращих балабанівських співців. На жаль,
кожна пісня скоро набридає Прочуханові, і він, якнебудь її скоротив-
ши, переходить до іншої.
Як вийду я на мугилу – (2)
Видно саду половину; (2)
Там Роман волів па́се, (2)
А дівчина воду несе. (2)
Роман волів спокидає (2)
Та й дівчину доганяє, (2)
С плечей відра іскидає; (2)
С плечей відра іскидає,
Та й дівчину вговоряє.
– Ой Романе, Романочку, (2)
Не тронь мене до раночку!
Не тронь мене до раночку,
В мене ненька не рідненька:
Буде бити-катувати.
Буде бити-катувати (2)
І Романом докоряти 80.
79
Зап. у Павла Кормильця (18 р.) у с. Хотомля Давлек. р‑на, 11 лютого 1943 р.
80
Зап. у Федора Прочухана в с. Терешківка, 10.II.1943.
152
***
Як приїхав мій миленький с поля
Та й прив’язав коня до забора,
Та й прив’язав коня до забора,
Сам заплакав, край коника стоя.
Сам заплакав, край коника стоя,
Яка ж моя нещасная доля!
Яка ж моя нещасная доля,
Засватана дівчинонька моя!
Коли б мині вечора дождати,
Пошлю людей дівчину сватати.
Пошлю людей дівчину сватати,
А сам стану під вікном слухати.
А сам стану під вікном слухати,
Й шо буде дівчона казати.
Й шо буде дівчона казати,
А дівчона по світлонці ходе,
А дівчина по світлонці ходе,
Білі ручки до серденька горне.
Білі ручки до серденька горне,
Вона ж мині слова не промове.
(В цій пісні є мотиви, що легко переходять до інших любовних пі-
сень, особливо в) Тему кохання до одруженого чоловіка знаходимо у
наступній пісні. Звертає в ній на себе увагу і дуже гарний початок.
Ой у полі, полі,
Виросла тополя;
Питав козак дівки:
}
Чи й будеш ти моя? 2
– Молодий козаче.
Не против од тебе,
}
Як пересчитай[єш]
Всі зорі на небі…
Ой як тяжко-важко
2
Ті зорі щитати,
153
А ще й тяжче-важче й
Любов забувати! 2
– Ой боже мій милий,
}
Що я наробила,
Є в козака жінка,
А я й полюбила. 2
Є в козака жінка
}
Ще й діточок двоє,
Ще й діточок двоє
Чорняві й обоє. 2
– Дітей понаймаю,
}
Жінку зарубаю,
З тобой, молодая,
Пійду погуляю 81. 2 }
***
Туман поле покриває,
А мати сина вговоряє:
– Не їдь, синку, ночуй дома,
Бо твоя жінка нездорова.
Син матері не послухав,
Сідлав коня, сів, поїхав.
Їхав поле, їхав двоє,
А на третім полі остановивсь.
А на третім полі остановивсь –
– Ой чого ж ти, мій кінь, та й зноровися,
Ой чого ж ти, мій кінь, та й зноровися,
На білу постіль опізнився.
Та й на білу постіль, на перини,
Ще й до дівчини Катерині?
Ой сидить дівка край віконця,
81
Зап. у Євфросінії Іванко в с. Рублівка, 3.VI.1943.
154
Та чеши косу гребінкóю,
Та примочуй горілкою 82.
***
Ой у полі озеречко,
Там плавáло суденечко,
Там плавало суденечко
Троє суток під [так] водою. 2
До берéжка припливає,
}
Козак дівку викликає:
– Вийди, дівчино, вийди, кохано,
Поговорим ми с тобою!
– Ой рада́ б я виходите
} 2
С твоїм серцем говорите:

Лежить милий на правой ручке
Та й боюся розбудити.
– Ой, дівчина, моя Галю,
2 }
Захилися ти за лаву,
Захилися ти за лаву,
А я його з ружжя вдарю! 2 }
– Як удариш, та й не влучиш,
Тілько жість нашу розлучиш 3
Ти, козаче молоденький,
}
В тебе конек вороненький,
Сідлай коня, з’їзджай з двóра,
Щоб не було поговору!
Козак коника сідлає,
2 }
До кони́ка промовляє:
– Ристю, мій коне, ристю, вроний,
Аж до тихого Дунаю!
Коло тихого Дуная,
2 }
А там станим, подумаєм:
82
Зап. від Лукер’ї Печиєнко у с. Софіївці, 7.VI.1943.
155
Чи с коня вбиться, чи в Дунай втопиться,
Чи додому воротиться?
Як додому я вернуся,
} 2
Та й до кого пригорнуся? –
Жінки немає, дівка не приймає,
Сиротою остаюся! 83 2 }
***
Козак виїзджає,
Дівчинонька плаче:
– Куда їдеш, козаче? 84
Козаче, соколе,
Возьми мене с собою
На Вкраїну далеку!»…
***
Ішли вóли із діброви,
Овечечки з поля;
Журилася дівчинонька,
Край козака стоя.
– Куди їдеш, від’їжджаєш,
2 }
Сизокрилий орле,
А хто ж мене, молодую,
Цей вечір пригорне?
– Пригортайся, дівчинонько,
} 2
Другому такому,
Та й не скáжи тії правди,
Що мені самому.
– Ой як мені не казати,
2 }
83
Зап. у групи молоді – Олександри Калітаєвої, Ліди Волик та інш. у с. Терешківці,
9.II.1943.
84
Кожну строфу співають двічі.
156
Він буде питати,
До серденька пригортає,
Треба й розказати.
– Ой скажи ж ти, дівчинонько,
2 }
Чим дала принаду,
Чи косою, чи росою,
Чи своєй красою! 85 2 }
Цікаво, що елементи цієї пісні виступають в творі, який ми по-
даємо нижче, зовсім інакше:
Я ходила Катя-Катерина
У луг по калину,
Я пробила свою бєлу ножку
На билину.
Ой болит та білáя ножка,
Ей болит больно…
Любив козак молоду дівчину
Ей, аж три годи!
***
Я прихожу до домоньку,
До нової хати, –
Мале дитя й невелике
Вчиться рачкувати.
– Бодай тебе доглядала
Лихая година,
Що вже в меїй дівчиноньки
На руках дитина!
– Не журися, товаришу, –
Нивилика врона:
Як доросте мале дитя
Буде гоборона.
Ни журися, товаришу, –
Нивилика штука,
85
Зап. у Лени Гориславець у с. Рублівці, 4.VI.1942.
157
Як доросте мале дитя,
То й буде пасту́шок 86.
Це одна з популярніших у Софіполі пісень.
***
Туман яром,
Пшениченька ланом,
Горою овес…
Не по правді
Молодий козаче
Зо мною живеш.
Як прийде вечір
Вечір-вечерочек
До другої йдеш.
– Ой застели, мила,
Голубонька сиза,
Рушничками двор,
Щоб не помазав
Мій кінь вороненький
Золотих підков.
Ой обсади мила,
Вишеньками двор,
Щоб не заходив,
Вітер не заносив
Голосочок мой.
– Та вже я садила.
Вже й поливала, –
Не приймається;
Кого я любила,
Кого цілувала, –
Той цурається.
86
Зап. у Феод. Мудрик у с. Софіполі, І.ІІ.1943.
158
Ой бодай ти, милий,
Сукин син, паршивий,
Сього не діждав,
Як ти моє шитьó-вишиваннє
Під ноги стоптав 87.
***
Ой не ходи вой да й роскудрявий
Коло мого саду,
Та й ни топчи, роскудрявий,
Саду-виноград[у].
Та й ни топчи, вой да й роскудрявий,
Саду-винограду,
Ни для теби сад садила,
Кого я любил[а].
Ни для тебе вой да й сад-садила,
Ни для тебе поливала –
Кого цілувал[а].
Ни для теби вой да й поливала –
Кого цілувала,
Цілувала-милувала
Хорошого парня.
Цілувала, вой да й милувала,
Хорошого парня,
Хорош парень, нежонатий,
Большой розбишака,
Хорош парень, вой да й нежонатий,
Большой розбишака,
Побив дєвку, побив красну,
Даром – понапрасну.
Побив дєвку, вой да й побив красну
Даром понапрасну,
87
Зап. у Олександри Кухтик у с. Олександрівці, 9.VI.1942.
159
Стидно дєвкє, стидно красной,
За ворота вийти.
Стидно дєвкє, вой да й стидно красной,
За ворота вийти…
Як вийду я за ворота –
Луги та болота.
Як вийду я вой да й за ворота –
Луги та болота,
Як вийду я за другиї –
Травка зеленій[є].
Як вийду я вой да й за другиї –
Травка зеленіє.
Як вийду за третії –
Травка шовком в’єтьсь[я].
Як вийду я вой да й за третії –
Травка шовком в’ється…
Любив козак дівчиноньку,
А тепер смієтьсь[я] 88.
***
Та й упав сніжок та й на обніжок
Та й узявся водою,
Узявся водою…
Та гуляв парень ей та й з дівчиною,
Я тепер з удовою,
Тепер з удовою…
Та похожено, та поброжено
Коло шляху да кіньми.
Коло шляху кіньми,

Та то ж не кіньми, та то ж не кіньми,
А журавочка з дітьми!
88
Зап. у Наталі Чорнобай в с. Хотомлі, 11 лютого 1943.
160
Журавочка з дітьми.
Та журава грає, та журава грає,
А журавочка плаче.
Журавочка плаче…
Та не плач, красна, та не плач, дєвка,
Бо така ти несщасна! 89
Далі йдуть пісні про неподілене кохання і про самотне життя без
любови:
Ой вийду я на ту гору,
Де любов расходиться,
Ех любов наша дорогая
До чиго ж ти довила.
До людського поговору,
До бальшого соромá.
Роскопайте тую (вар. «в степу») греблю,
Нихай вода жбуриться,
Занихайте те кохання (вар. «Розважайте ту дівчину»)
Хай воно (вар. «вона») ни журиться.
Роскопайте в стипу греблю
Нихай вода стиха йде,
Занехайте те кохання,
Нихай воно пропаде.
Розкопали в степу греблю,
Такé вода жбуриться («згурдується» – вода крепко йде»)
Розважали ту дівчину,
Такé вона журиться 90.
Ця пісня відзначається цікавою звуковою організацією текста (ін-
струментовкою). Тут є і кінцеві і початкові (анафористичні) рими.
Коло річки, коло броду,
Пило два голуби воду;
89
Зап. у Федора Прочухана в с. Терешківці, 10.ІІ.1943.
90
Зап. у Єліз. Полозюк у с. Софіполі, 3.II.1943.
161
Они пили й напилися,
Крилечками вгору піднялися,
Крилечками стрепенули
І про любов спомянули.
Любов наша, любов мила
Што ти любов наробила?
Од болєзні люди знають,
А од любови помирают.
Од болєзні єсть ворожка,
А од любові шлях-дорожка 91.
(«Значить на кладбище. А тут є іще, та не спом’яну».)
***
Чорна хмара наступає,
А за нею синя,
Чи є в світі така друга,
Як я нищаслива? 2
Хожу-блужу я по світі,
}
Як туман по лузі,
Чужі сéрця виселяться,
А моє все в тузі.
Ой на стáву, на ставочку
2 }
Качичка несеться,
Ни будемо, серце, в парі,
Так мині здається. 2
Ой на ставу, на ставочку.
}
Качичка й ночує,
Ни будемо, серце, в парі
Душа моя чує! 92 2 }
91
Зап. від Володиміра Задорожного у с. Олександрівка, 9.VI.1942.
92
Зап. у Єви Полозюк у с. Софіполі, 5.ІІ.1943.
162
***
А я бідна в божій парі,
Не дав мені господь пари,
Но дав мені лиху долю,
Та й та пішла за водою:
Йди, доле, за водою,
А я піду за тобою,
Та сядемо на пісочку.
Сядимо, оддишимо,
Дрібні листи напишимо.
Нехай батько не гурує,
Сивих коній не турбує 93.
«Це ж вони, мабуть, потопились обоє – парубок і дівчина», – до-
дала співачка.
***
Ішли хмари із Полтави
Та все хмарочками,
Та все хмарочками.
Чужі дочки, спом’яночки [так!]
Та все с парочками.
Та все й с парочками.
Моєй дочки, спом’яночки,
Парочки немає.
Парочки немає.
Зірву, зірву з рожі квітку
Та й пустю на воду:
Тай пустю на воду:
Пливи, пливи з рожі квітка
Й а з дома до роду!
Й я з дома до роду,
Пливла, пливла з рожі квітка,
Та й стала кружиться.
93
Зап. у Феодосії Мудрик у с. Софіполі, І.ІІ.1943.
163
Та й стала кружиться…
Вийшла мати воду брати
Та й стала дивиться.
Та й стала дивиться.
Ой чого ж це з рожі квітка
Й на воді сов’яла?
На воді сов’яла.
Ой чого ж ти, моя доня,
Бис парочки стала! 94
Пісні про нещасну долю дуже часто насичені соціальними моти-
вами, що особливо виразно у батрацькій та заробітчанській або так
званій бурлацькій поезії. Заслуговують глибокого вивчення також ко-
зацькі пісні про нещасну долю, які теж, до речі, часто зближаються з
батрацькими піснями.
Віє вітер, віє буйний,
Дуби нахиляє,
Сидить козак на могилі
Та й вітра питає.
– Скажи, вітре, скажи, буйний,
Де козацька доля,
Де хортуна, де надія,
Де козацька воля?
Вітер почув, отвічає:
– Ой, – каже – знаю, знаю,
Твоя доля козацькая
В зеленому гаю.
Лежить вона притоптана
Сірими волами.
Почув козак та й заплакав
Дрібними сльозами:
– Навєрно вродила мене мати
Во страстну суботу,
94
Зап. у Марії Лютий та Євдохи Жихор у с. Хотомлі, 12.II.1943.
164
Дала мені білі руки
На чужу роботу.
Ех, навєрно вродила мене мати
Во страстну неділю,
Дала мені долю гірку́
Де я її діну?
Навєрно вродила мене мати
Во зельонім житі;
Дала мені долю гірку́, –
Треба в світі жити.
Навєрно вродила мене мати
Во зельонім просі;
Горював я з малих літ я,
Горюю і досі 95.
***
Зелений дубочок
На яр похилився;
Молодий козаче,
Чого зажурився? 2 }
Чи воли пристали,
Чи з дорожки збився? 2 }
Воли не пристали,
З дорожки не збився, 2 }
Того зажурився, –
Без долі вродився. 2 }
Піду в чисте поле
Шукать собі долю. 2 }
Не найшов я долю
Найшов синє море. 2 }
Як на синім морі –
Хлопці-риболовці, 2 }
95
Зап. у Івана Майбороди в с. Рублівка, 3.VI.1942.
165
Хлопці-риболовці
Й удалі молодці, 2 }
Ви закиньте сєті
Й на бистриї рєки 2 }
Та споймайте долю
Парню молодому. 2 }
Не споймали долю,
А споймали щуку; 2 }
Щука-риба грає
Собі пару має, 2 }
Молодий козаче
Без пари гуляє 96. 2 }
***
Стоїть явір над водою,
На воду схилився;
Ай на козака та й незгодонька –
Козак зажурився.
Ой не хилися ти явірочок,
Ти ще й зелененький.
Ой не журися ти козаченьку
Ти ще й молоденький.
Ой не рад явір та хилитися
Вода корінь миє,
Ой не рад козак та журитися,
Так серденько ниє.
Як поїхав козак та й у Московщину
Та й там він загинув,
А свою рідну він Україну
Навіки спокинув.
А велів він собі насипати
Високу могилу,
96
Зап. у Є. Зази у с. Рублівка, 3.VI.1942.
166
А велів собі він посадити
Червону й калину.
А будуть пташки а прилітати,
Цю калину їсти,
А будуть мені а приносити
З України звістку 97.
Подана далі пісня досить поширена, але найчастіше тексти її зна-
ходимо у попсованому вигляді. У Феодосії Мудрик пісня зберегла ху-
дожню цілість.
Ой у лузі і та при березі
Ой там горел та напивався,
Ой там горел та напивався,
Й а с сивим конем та й закладався:
– Й а хто перше ей до мугили –
Семдеся́т верстов та ше й чотири!
А конь каже – «Ей ой як я й перше!
Ой як я й перше – крелечка здійму!»
Горел каже – «Ей ой як я й перше!
Ой як я й перше – óчки виклюю!»
Й а конь біжит, ей аж земля движит,
Горел летит, аж перо свистит!
Прибіг коник ей та до мугили:
Семдесят верстов та ше й чотири,
Й а конь вóди ей ох да й напився,
По мугилі та й покотився.
По мугилі ей та й покотився, –
Та тоді горел та й нави́нувся
– Ой, коню ж мой, родний брате мой,
Даруй мене та й крелечками:
Даруй мене ей та й крелечками!
Ой шоб я й не ходив та й ніжечками!
97
Зап. у Івана Майбороди в с. Рублівка, 3.VI.1942.
167
Ой коню ж мой, ой родній брате мой,
Я буду тебе та шанувати,
Буду тéбе ей та шанувати,
Йа в чистíй воді та й напу́вати,
Бо я в лузі ей та діти́ маю,
Чим же ж я їх та й поспитаю! 98
У Софіполі записано варіант відомої пісні про роботу на цукро-
вих заводах. Мотиви тяжкої підневільної праці гарно об’єднані в цій
пісні з мотивами кохання:
Ой кому воля,
Ой кому й неволя,
А ніхто не знає
Та й моєго горя.
Ой має горе,
Горе ні такоє,
Горе ні такоє,
Горе вилікоє.
Ой мої ножки
Далеко й не ходят,
Ой да й мої ручки
Ничого ні роблят.
Толькі ходят
Ю сад, ю садочок;
Ю сад, ю садочок
Щипать ягідочок.
Ой я ше ягід,
Я ше ні нарвала,
Тільки соловейка
За крильця́ спіймала
– Ой ти, соловейко,
Малий сизокрилай,
98
168
Скажи мені правду
Де живйот мой милой!
Ой а мой милий
Живйот на роботах,
Живйот на роботах
В сахарних заводах.
Ой хлопці шкоди,
Шкоди наробили:
Поломили трубу,
Пару розпустили.
Розпустили пару
По всьому заводу;
Ой пішла неслава
По всьому народу 99.
Маємо також зразок удовиної пісні. Щоправда, настрої щастя й
удачи, що домінують в ній, мало характерні для пісень цієї категорії:
Ой зза гóри-гóри
Та буйний вітер віє;
Ой там бíдна вдóва
Та пшениченьку сіє.
Ой як засіяла,
Стала й волочити,
Як заволочила
Стала й бо’ [га] просити.
– Уроди ж мені, Боже,
Цю пшениченьку яру,
На вдовине щастя
Ще й на людськую славу! 2
Єще й бідна удова
}
Та й додому не при́йшла,
Як їй люди кажуть,
Що пшениченька зійшла. 2 }
99
Зап. у Сераф. Загребельної та Єліз. Полозюк у с. Софіполі, 4.II.1943.
169
Єще бідна вдова
Та й на лавці не сіла;
Ій вже люди кажуть,
Що й пшениця й доспіла! 100 2 }
Релігійний мотив, такий по суті рідкий у народних піснях, набли-
жає цю пісню до старцівських.
Нижче подаємо типово жебрацьку пісню:
Л і р н и ц ь к а, ж е б р а ц ь к а
– Ой мамко нашá,

І голубко наша,
Й а вже ваша смерть
Коло вóріт стоїт.
– Ой дітки мої,
Соколятка мої,
Зачиняйте ворітечка,
Не пускайте її!
– Ой мамко нашá,
Коло сіней стоїт.
Соколятка мої,
Зачиняйте сінні двері,
Не пускайте її!
– Ой мамко наша,
Та й у хату ввійшла.
Сиротята мої,
100
Зап. у Наталі Піскун у с. Софіполі, 5.II.1943.
170
Застеляйте столи й лави,
Та приймайте її.
– Ой мамко наша,
У головáх стоїт.
Сиротятка мої,
Й а падайте їй у ноги
Та просіте її! 101
У Феодосії Мудрик пощастило записати і гарний варіант дуже по-
ширеної колись у лірницькому репертуарі псальми про Олексія Бо-
жого чоловіка. Зрозуміло, що такий твір є напівфольклорним. Відзна-
чаємо, між іншим, що запис творів лірницького репертуару у жінок є
дуже рідким випадком.
А в господа привилика сила,
А в господа привилика сила.
Жинив отець пониволі сина.
Сказав йому пониволі жити,
Одруживши, сказав йому жити, –
А він пішов у кущі блудити.
Блудив сім літ, ни ївше, ни пивше, (2)
А на восьмий, як земля, зчорнівше.
Його отець в цей час не узнав же, (2)
Його отець за старця приняв же.
Сказав йому цілій («ну, комната») будувати, (2)
Сказав йому їсти доношати.
Йому слуги цілій збудували, (2)
Йому слуги їсти донашали.
Йому слуги їсти доношали, (2)
Самі вони цеє поїдали.
101
171
Став Голексей карту писати: (2)
«Дайте, слуги, до батенька знати!»
Прийшов й о́тець, карту читає (2)
З великого жалю й умліває.
Ой горко мой, горко мой світе (2)
Голексею-сину, мій квіте!
Не хтів же ти із жоною жити, (2)
Пішов собі й у кущі блудити.
Став Голексій карту писати: (2)
«Дайте, слуги, до матінки знати!»
Прийшла мати, карту читає (2)
Ой горко мой, горко, мой світе (2)
Голексію-сину, мій квіте!
Не хтів же ти із жоною жити, (2)
Став Голексій карту писати: (2)
«Дайте, слуги, аж до жони знати!»
Прийшла жона, карту читає, (2)
Ой горко мой, горко, мой світе, (2)
Голексею, мужу, мій квіте!
Не хтів же ти поневоле жити, (2)
Плодне древо до раю приймают,
А неплодне з раю викидают 102. (2)
Зрозуміло, що ми не можемо в цій роботі подати усі записані нами
ліричні пісні. Мусимо обмежитись хоч би перерахуванням частини за-
фіксованих пісень. Це – побутові: «Та недалеко там милий оре», «Ой
там за лісочком», «Й а поїду, сину, у Китай-городок», «Закипілая в коло-
дязі вода», «Й а високо сонечко сходить», «Ой з‑за гори буйний вітрець
віє» (про вбивство жінки); пісні про кохання: «Ой там за Дунаєм моло-
102
Зап. у Феодосії Мудрик в с. Софіполі, 1.II.1943.
172
дець гуляє», «Зацвів щавель ще й лоза», «Що й у полі криниченька на
чотирі зводи», «Птичка-невеличка по полі літає», «Коло пéнька, пéнька
травка зелененька», «Як приїхав мій миленький з поля», «Котилася та
й зірочка з неба», «Тонка довга хмелиночка на яр повилася», «Туман
поле покриває», «Козак виїзджає, дівчинонька плаче», «Й а ходила Катя-
Катерина у луг по калину», «Ой піду я яром, яром», «Зайшло сонце
за лісок», «Туман яром, пшениченька ланом», «Ой зза гори, гори єдут
мазури», «Туман яром, туман по долині», «Та й упав сніжок та й на об-
ніжок», «Зелений дубочок на яр похилився», «Стоїть явір над водою»
(про козацьку долю), «Ой зза гори, гори та буйний вітер віє» (вдовина),
«Чорна хмара наступає» (самотнє життя) і сила інших.
На закінчення огляду ліричних творів відзначімо поширення в
репертуарі романсів та пісень літературного походження. Від Івана
Майбороди в с. Рублівці записано відому пісню Старицького (з ря-
дом змін) – «Ноченька, місячно, зоряно, господи». Він же проспівав
«Перебендю» Шевченка. Пісню Шевченка «Летить галка через балку»
(самотня дівчина) записано у Єви Полозюк у Софіполі. Взагалі часто
траплялась нагода записати вірші з «Кобзаря» (особливо уривки «Ка-
терини») як пісні з народних уст. Популярний романс забутого поета
М. Н. Кочури «Чого сумувати, голубко моя» (вірш «Справжнє кохан-
ня») записано у Лідії Мінченко в с. Степанівці. Зафіксовано також
кілька так званих «міщанських» романсів. Подамо зразки:
Коли б мой вечір, коли б мой ранній,
Коли б ту ночку перебуть,
Коли б кохання-любов не знали,
Коли б ту дівчину забуть.
Ой шукай, Галю, собі другого,
А я найшов собі другу́!
Коли б нам, Галю, с тобой не бути
В международному (зіс! мабуть, треба «у народному») суду!
– Нащо ти, Ваню, нащо ти, милий,
Ножик до серця прикладав?
Нащо ти, Ваня, нащо ти, милий,
Нащо мене ти спокидав?
173
Ой прощай, Ваня, я вже побігла,
Туда, де плéвуть кораблі!
Вступила (вар. «Плигнула») в воду, і все затихло,
Найшла приют Галя собі!
Ходив Ваня по бережочку,
Вийняв платочок з рукава,
Кинув на воду: «Забери, Галю,
Це той платок, що ти дала!
Накрий ним серце, щоб не щеміло,
І не виднілось зпід води;
А личко біле, а глазки чорні:
«Вилізай, Галю, із води!»103
***
Куплю я лєнту в три аршина;
Крайочки вітер розвива,
Піду я гляну, подивлюся –
Куда мій милий уїзджа.
Сідає милий на машину,
Кондуктор двері закрива;
А я кричу: «Куда ти їдешь,
Бо я спов’яну, як трава!»
Проїхав станок, полустанок,
Ще й полустаночек – вокзал,
А на вокзалі остановивсе,
Послєдній раз «Прощай!» сказав:
– Прощай, прощай, ти, дорогая –
Забудь, родная, про міня,
Не споминай, что раньше било,
Не споминай черти лица! 104
103
Зап. у Ніни Сущенко у с. Степанівці, 7.II.1943.
104
174
4. Гумор і сатира (пісні та частушки)
Українська народна пісня прославилася на весь світ не тільки си-

лою почуттів, емоційністю, а й щирим, різноманітним гумором, який
взагалі характерний для українського фольклора.
На жаль, ця галузь найгірше досліджена. Не тільки час походжен-
ня основної маси гумористичних пісень, а й навіть їх тематика, ха-
рактер образних засобів, і т. п. майже не були об’єктами вивчення.
Нема також спроб як-небудь класифікувати гумористичні пісні. Все
це – справа майбутнього.
Як може переконатися читач, в українських селах БАРСР квітне
гумористичний пісенний фольклор. У багатьох випадках він широко
відомий на Україні, проте ми вміщуємо тут його вже тому, що при
всій його популярності дуже важко знайти його у надрукованому ви-
гляді. Старі видання зникли з книжних полиць, а нових майже нема.
Починаємо з гумористичних пісень про кохання. Перша з них за-
гально відома, часто виконується на естраді, але даний варіант звер-
тає на себе увагу; він найповніший з погляду деталей опису основного
шаржованого образу.
– Чи я, мамцю, не доріс,

Чи я, мамцю, переріс,
Чи не рублена хата,
Що не люблять дівчата. 2}
– А вже, сину, доріс,
А вже, сину, переріс,
В тебе рублена хата,
Но не люблять дівчата. 2
– В тебе стан, як у баби,
}
В тебе очі, як у жаби,
В тебе ніс, як бандура, –
Ось така твоя фігура!
Ти хромий і безбедрий,
}
2
Ше й безбокий, ше й безребрий,
175
Шей без верхньої гу́би,
Як цілуєш, видно зуби 105. 2 }
***
Прийшов кум до куми,
Кумо міси діжку:
– Кумо, моя любо,
Полежимо в ліжку!
– Ой, куме, мій куме, –
Великий розуме:
Розваж, куме, собі,
Що я кума тобі!
Прийшов кум до куми –
Кума моркву струже́:
– Кумо ж моя, люба,
Люблю тебе дуже́!
– Ой, куме, мій куме,
Великий розуме:
Розваж, куме, собі,
Що я кума тобі!
Прийшов кум до куми,
Кума вносить дрова:
– Кумо ж моя люба,
Бувай же здорова!
Од тебе, кумó,
Болить голова!
(«Може вона його обпекла вже поліном, хто його знає, бо просив,
просив, а це вже каже бувай же здорова», – пояснила співачка) 106.
***
Через сад-виноград,
Телята гонила.
105
Зап. у Наталі Мудрик у с. Софіполі, 31.01.1943.
106
Зап. у Феодосії Мудрик у с. Софіполі. І.ІІ.1943.
176
Та й не дав мені бог,
Кого я любила!
Тільки дав мені бог, –
Кого не желала
Та й за той перебір
Шо перебирала.
Не багацько я любила:
Стецька, Грицька і Гаврила,
А ще того Опанаса,
Що танцює Витрабаса 107.
***
Як женився піп собі на біду,
Та вкрав собі попаденьку молоду,
Надіває піп широку рясу,
Та йде шукать попáденьку нашу.
Шукав-шукав – не найшов.
Зачепився рукавами та й упав.
Бодай тебе, попаденько, грець узяв,
Через тебе, попаденько, усю рясу обірвав 108.
Гротеск є один з улюблених засобів фольклора. Нерідко гротеск, не

маючи сатиричних завдань, розвивається у творі як каскадне нагнітан-
ня невиних жартів. Образи таких пісень часто беруться з тваринного
світу і в цьому випадку гумористичний ефект досягається створенням
побутової обстановки, в якій тварини чи птахи діють, немов люди.
Лише де-не-де проглядають в цих творах сатиричні мотиви.
Знамениту пісню про комара записано у Івана Майбороди. З ве-
ликою безпосередністю сприймаючи її образи, він під час співу часто
не міг стримати сміх. Цікаві його зауваження до слів пісні.
107
108
Зап. від Улити Погорелець (56 р.) у с. Рублівці, 2.VІ.1943.
177
Ой шо ж то за шум сочинився,
Шо комар та й на мусі оженився!
(«Ну, значить, свадьбу гуляли»)
Та й узяв собі мушку-зеленушку, («Та й ледачу»).
Шо не вміє шити-прясти та й робити.
(Жінка співця додала: «Тільки вміє з комариком гарно в світі жити»).
Полетів же комар в чисте поле,
(Тут Майборода, сміючись, сказав: «Роздосадувався і полетів, що ж,
як лодиря взяв?» Це пояснення справді з’ясовує сюжетний мотив пісні).
В чисте поле, в зелену діброву.
Та сів же комар на дубочку
Звісив свої ручки-ножки й головочку.
А десь узялася шура-мура-бура,
Вона ж того комарика з дуба здула.
Ой упав же комар на тім місці,
Поломав потрощив ребра к трісці.
Ой упав же комар, та й не дише,
Ручками-ножками не колише.
(«Труп самий і лежить».)
А зібралися ватагани [так!]
Вони ж тому комарю труну збудували.
Збудувавши труну, положили,
Червоною китайкою тіло вкрили.
(Майборода дуже сміється: «Яке ж тут тіло?» На запитання, чи уся
пісня, каже: «Конешно усе, раз в труну положили, тіло вкрили, кінець») 109.
Насправді цей варіант у своєму закінченні неповний. Тут не зма-
льовано ще багатьох деталей тих козацьких похоронів, які справля-
ють бідолашному комареві.
Ось ще одна пісня, що використовує образ комаря, можливо
зв’язана у генезисі з попередньою. І тут іронія дуже тонка:
Та ходила дівчина по лужку,
Та й укусив комар за ножку,
109
Зап. у Івана Майбороди в с. Рублівці, 2.VI.1942.
178
За ножку, за ноженьку,
Та не заправу, за лєву. (2)
Та треба, мати,
Та найняти косаря,
Косаря, косаря,
Та зарубати комаря,
Комаря, комаря 110.
***
Ходила Уляна
По ярмарку п’яна…
Ой люлі да люлі по ярмарку п’яна! (2)
І встріли Ульяну
Чотири солдати.
Ой люлі да люлі чотири солдати! (2)
– Підемо, Ульяно,
До нашого пана!
Ой люлі да люлі, до нашого пана! (2)
У нашого пана
Весь двір на помошці,
Ой люлі да люлі, весь двір на помошці! (2)
Весь двір на помошці…
Прийшла свиня в гості! (2)
Ой люлі да люлі, прийшла свиня в гості (2)
Свиня в сарафані,
Кабан у чапані,
Ой люлі да люлі, кабан у чапані! (2)
Дитина в намисті
Танцює в колисці
Ой люлі да люлі, танцює в колисці! (2)
А півень у сергах,
Танцює в кочергах
Ой люлі да люлі, танцює в кочергах! 111 (2)
110
Зап. у Феод. Довгаль у с. Софіївці, 7.VI.1942.
111
Зап. від Єви Полозюк у с. Софіполі, 5.II.1943.
179
Багато гумористичних пісень записано у Прокофія Мудрика. Про

одну з них, яку ми подаємо нижче, він сказав, що це «якась чудная».
Виконував він її, дуже різко акцентуючи наголоси. З особливо своє-
рідним притиском звучали в нього слова. «Цá-ап мéле, цá-ап мéле».
Рітм пісні надзвичайно чіткий:
Д в а г о г о ш і 112
Два гогоші
Горох молотили;
Дві курочки,
Рабурочки,
До млина носили.
Цап меле,
Цап меле,
Коза насипає,
Й а горобчик,
Славний хлопчик,
Міру одбирає.
Сидить зайчик,
Під припічком
На скрибочку грає
Пробив лапу
На ломаку
Та й ломаці лає.
Й а ворона,
Стара жона,
Пішла танцювати;
Старий крук
Узяв друк,
Пішов розганяти 113.
112
Гогоші – півні. Пояснення співця.
113
Зап. у Прокофія Мудрика у с. Софіполі, 4.II.1943.
180
***
Як посєю-розпосєю,
Як посєю-розпосєю.
Льон-конопельки,
Льон-конопельки!
Как унадивсь-розпонадився.
Как унадивсь-розпонадився
Вор-горобей!
Вор-горобей!
Та й у моєй конопельки,
Та й у моєй зелененькі
Літати,
Літати;
Мої конопельки,
Мої зелененькі
Клювати,
Клювати 114.
Уш я їго, уш я їго,
Уш я їго, уш я їго
Їво ісловлю:
Крилля-пєрья,
Крилля-пєрья
Повидьоргаю!
Повидьоргаю!
А не стане-перестане,
Он забуде-позабуде
Літати,
Літати, –
Мою конопельку,
114
У словах «літати» і «клювати» виразні синкопи; всі склади цих слів здаються
наголошеними.
181
Мою зелененьку
Клювати!
Клювати! 115
Нагнітання жартів характеризує взагалі більшість гумористичних
пісень. Окремі жарти трапляються у багатьох народних піснях, на-
приклад, у піснях любовних, поданих нижче, які од цього ще не стали
гумористичними.
Якби в мене стільки грошей
Як у того пана,
Пішов би я, купив би я
Сірого жупана.
Пішов би й я на досвітки,
Дали б мені міста.
Пішов же й я на досвітки,
Ніде й мені сісти.
Дають мені бараболі
Нелупленой їсти.
А я тую бараболю
Зроду не вважаю,
На полички варенички,
На їх поглядаю.
Потушили дівки лямпу,
Полягали спати,
А я за ті варенички
Та – тікать із хати!
Поїв, поїв варенички,
Поїв варениці.
Перекинув макітерку
В сінях на полиці.
Тай давай же я тікати
Через ті городі,
115
Зап. у Івана Семенця в с. Терешківці, 10.II.1943.
182
Заплутався в гарбузиння,
Наробив я шкоди.
Та й прийшов я до сусіди:
– Добрий вечір, люде,
Розплутайте гарбузиння,
Шкоди вам не буде! 116
***
Та й орав мужик крий дорозі,
Та й орав мужик крий дорозі…
Гей, соб, сірий, рябий, тпру, крий дорозі!
Та в його воли круторогі, (2)
Гей, соб, сірий, рябий, тпру, круторогі!
А погоночі чорноброві, (2)
Гей, соб, сірий, рябий, тпру, чорноброві! 117
А плугатарі бородаті, (2)
Та й із борозни не видати. (2)
Та вони орють крий дорозі, (2)
Повісили торбу на берьозі. (2)
А вісить торба не пустая, (2)
Вона вісить с пирогами, (2)
Начинена вороб’ями… (2)
Да ішли дівки за грибами, (2)
Да украли торбу з вороб’ями 118. (2)
В українському фольклорі дуже поширена сатира на нероб, ледарів.
В огороді жита много,

В огороді жита много,
116
Зап. у П. Мітченко, у с. Степанівці, 7.II.1943.
117
Приспів повторюється після кожного подвоєного рядка. В кінці приспіва
повторюються останні чотири склада.
118
Зап. у Олександра Задорожного (78 р.) в с. Олександрівці, 9.VI.1942.
183
В огороді жита много
Неспілого, зеленого.
В огороді качки в’ються, (3)
За дівчину хлопці б’ються.
Вони б’ються – нема защо, – (3)
Хоть красива, та ледащо:
Кури хату вимітають, (3)
Свині кісто вигрібають.
– Ой дівчино, люблю тебе: (3)
Не їж хліба – візьму тебе!
Не їж хліба, не пий води, (3)
Візьму тебе для вигоди!
– Як не хочеш мене брати, (3)
Хай не їсть же твоя мати!
Сім день хліба не нюхала, (3)
На восьмий день хліб поїла.
На восьмий день хліб поїла, (3)
На дев’ятий – околіла 119.
Особливо часто народна пісня осміює ледачих (рідше невправ-

них) ткаль та прях. Такі твори могли, звичайно, складатися в пер-
шу чергу самими працюючими; відомо, що селянки люблять ткати
і прясти, зібрашився в одній хаті, щоб було веселіше. Тоді й робота
краще іде. Іноді в пісні відчувається не строга сатира, а добродуш-
на самокритика, жарт над власним бажанням кинути працю та піти
кудись повеселитися.
Деякі з цих пісень, як і подана нижче, можливо, відбивають ритм
самої праці. Якщо це так, то дане явище пояснюється якраз творен-
ням пісні підчас трудового процесу.
За вгородом сіно гребла,
Черевички побила.
119
Зап. у Ліди Мінченко у с. Степанівці, 7.II.1943.
184
Приспів: Кужелю, мій кужелю,
Я робить не здужаю! 120
Черевички з розогу
Не бояться морозу,
А чулочки з лободи,
Не бояться води.
Кину кужіль на полицю,

Сама піду на вулицю…121
Кину кужіль на піч, –

Сама піду на всю ніч.
Кину кужіль між курчата,
Сама піду між дівчата.
«Будьто би ще не уся пісня», – сказала співачка.
***
Ой за що мене мужу бить,
За які учинки,
Чи я тобі не напряла
За год три починки?
Один пряла до Різдва,
Другий – до Миколи,
А як третій почала,
Хватить й до Покрови.
Не сама я пряла.
Були робітниці, –
То за хліб, то за сіль,
То за паляниці 122.
120
Приспів повторюється після кожних двох рядків.
121
Зап. у Улити Погорелець (56 р.) у с. Рублівці, 3.VI.1942. Далі пісня мало одмінна
від відомих варіантів.
122
Зап. у О. Задорожного в с. Олександрівці, 9.VI.1942.
185
Цю пісню заспівав дід Володимір Задорожний, до якого ми заві-
тали у горячий липневий день, в його тиху Олександрівку.
Володимірові Задорожному 78 років. Походить з Роменщини; в
Олександрівці живе 45 років. Він відомий в околиці, як гарний зна-
вець і виконавець пісень.
Задорожний одразу погодився заспівати для запису кілька пісень.
Чи був у нього настрій веселий, чи скоріше взагалі така вже його вда-
ча, але він весь час навертав саме на гумористичні пісні. Зокрема, у
нього записано і чудову пісню, яку подаємо нижче. Вона характерна
тонкою і добродушною іронією. Ледачій жінці довелося шити лопухо-
ві сарафани тому, що вона не хотіла прясти. На цьому гумористично-
му мотивові побудовано дальший розвиток подій: «вівці-кози», з’їли
«одяг», і ледащиця залишилася голою.
Пряла, пряла куделицю,
Положила на полицю
Ой на полицю!
Сама пішла до сусіди
На весілля,
На весіллячко,
Гуляти,
Ой всьо гуляти!
Небагато прогуляла,
Й у сусіди,
На бесіди,
На весілля
Три неділі,
Ой три неділі!
На четверту неділеньку
В понеділок ранесенько
Я встала,
Ой я встала!
Як узяла сюю тую куделицю
Із полиці,
186
Дві ніточки тонюсеньких,
Білюсеньких
Виводила,
Ой виводила!
На рученьках, на маленьких,
На біленьких
Два мозулі, мозулєчки
Надавила,
Ой надавила!
А мой милий милесенький,
Голубчик сивесенький.
Надо мною
Молодою
Розжалівся,
Ой розжалівся!
Возьми, мила, таранину,
Возьми грошей на осьмину.
Піди в корчму
Похмелися,
Ой похмелися!
Як настане весна красна,
Та наростуть лопушечки.
Ой лопушечки!
Та пошиєм шарахвани,
Роздухани
А розмахани
Лопухові,
Ой лопухові!
А на ету біду, біду
Там паслися вівці-кози
Боршлюкови («Ето пан був»)
Ой, ой Боршлюкови!
Поз’їдали шарахвані
187
Роздухани
Й розмахани
Лопухові,
Ой лопухові!
Догулялась моя мила
Милесенька,
Голубочка сивесенька
Та й до того
Ой тай до того!
Затулила гармонію
Долонею.
Та й додому,
Ой та й додому! 123
Звертаємо увагу на те, як художньо передано у пісні кохання мило-
го до своєї жінки, що любить перехилити чарку.
Цікава ця пісня з боку форми. «Її треба ударно, під балалайку», –
сказав Задорожний. Він виконував її чітким речитативом. Особли-
во вражає ритмічна гнучкість пісні, яка досягається оригінальністю
строфи і змінами її в конструкції. Неможна не відзначити також і
майстерної інструментовки.
Прихильність жінки до горілки як причина її небажання працю-
вати виступає ще у багатьох піснях, і всі вони відзначаються щирим
веселим гумором:
Ой пряла б куделеньку, –
Головка болить;
Пила б же я горілоньку –
Милий не велить.
Пила б же я горілоньку –
Милий не велить.
Ой поїхав мій миленький
Й у поле й у степ.
123
Зап. у В. Задорожного в с. Олександрівці, 9.VI.1942.
188
Ой поїхав мій миленький
Й у поле й у степ,
А я свою кудиленьку
Та й об землю – геп!
А я свою кудиленьку
Та й об землю – геп!
Лежить моя кудиленька,
Лежить надулася, 2 }
А я млада, младьохонька
Горілочки напилась. 2 }
Ой приїхав мій миленький
Із поля додому,
Питá своїх діточок:
} 2
– А де ваша мати?

– Наша й мати, наша й мати
Нігде не була,
Й у кімнаті на кроваті
Лежить спочива. 2 }
– Бодай же ти, моя мила
Здорова була,
Вчора пила на корову,
2 }
Сьогодні на вола! 124
***
Як пішов же я орати, Ой, ой, ой, ой, ой!
Хліба-солі заробляти. Ох, ти боже мой!
Як заробив куповик 125, Йо, ой, ой, ой, ой!
Послав жінку на базар. Ох, ти боже мій! 126
Послав жінку на базар,
Хліба-солі куповать.
124
Зап. у В. Параски Мітченко в с. Степанівці, 8.II.1943.
125
50 коп.
126
Протягом усієї пісні приспіви чергуються, як тут показано.
189
Вона хліба не купила,
Та в шиночок заблудила.
Як покинув я орать,
Пішов жінки шукать.
На тім боці, на толоці,
Там гуляли дівки й хлопці.
– Ой здорові, дівки й хлопці,
Чи не бачили ви жінки?
– Яка в тебе, дядьку, жінка?
– В мене жінка знакомита,
Затрьопана ззаду свита.
Не так свита, як пола,
Так то жінка моя.
– Дядьку, сидить вона в кабаке,
Держить стакан в руке,
Сама собі наливає,
Сама собі випиває;
Зашуміло в голові,
Лягла спать у рові.
Прокинулась, як та дурка, –
Чортма платка і капỳрка,
Прибігає додому,
Та полізла на піч.
А діточки раді стали:
– Які мамка гарні стали.
– Цитьте, діти, не шуміте,
Глядіть батька не збудіте! 127
Де в чому доповнює цей запис інший варіант:
– Ой ви, хлопці, молодці. Ой, ой, ой, ой, ой!

Чи бачили мою жінку? Ох і боже мой!
127
Зап. у В. Задорожного в с. Олександрівці, 9.VI.1942.
190
– Сидить вона в кабаці. Ой, ой, ой, ой, ой!
Держить стакан у руці. Ох і боже мой!
Сама собі наливає,
Сама собі випиває.
Напилася, як та дура,
Нема платка, ні капура.
Накинулась рукавом,
Та й додому ровóм.
(«Тут забув, як вона спіткнулась і засталась у рову»).
– Які мамка гарні стали,
Що всю ніч у ровí ночували.
Задрипана ззаду свита,
А спереді пилинá,
А спереді пилина,
То то ж мати моя.
– Цитьте, діти, не кричите,
Глядіть матір не збудите!
Цитьте, діти, не кричите, нехай мати спить!
Вона в рові ночувала, буде нас бить 128.
До цих пісень наближається відома жартівлива українська пісня –
так звана «Саврадимка».
Саврадимка
Як пішов Саврадим у поле орати,

Його жінка, Саврадимка, – до корчми гуляти.
Пила, пила, пила й не пирипилася.
Наварила борщу-каші, в поле потряслася.
А приходит в поле, там мій милий гóре, –
Випрягає коні, запрягає милу.
Випрягає з плуга, запрягає в рало:
128
Зап. у Мих. Погорельца (50 р.) у с. Рублівці, VI.1942. Приспів у останніх двох
рядках відсутний.
191
– Соб-цебе, моя мила, додому не рано!
Випрягає з рала, запрягає в бíду 129:
– Соб-цебе, моя мила, додому поїду!
А приклав дубини до білої спини,
І купив горілки та для свóїй жінки.
Під порогом калюжа, вжеж мила недужа.
– Соб-цебе, моя мила, чого ж ти недужа?
Як помер Саврадим і на лавці лежит,
Його жінка, Саврадимка, по горілку біжит.
І горілку несе і музиків веде:
– Ой тепер же, Саврадиме, не боюсь я тебе.
Музиканти мої, заграйте мені,
Бо помер Саврадим і не жалько мені!
Як на лавці лежав, було мені трошки жаль,
Як із лавки зволокли, трошки сльози потекли.
Як до гробу ішла, то й приплакувала,
Як од гробу ішла, то й прискакувала.
Музиканти мої, заіграйте мені,
Бо помер Саврадим і не жалько мені! 130
Якщо справжні частушки розвинулися в українському фольклорі
відносно не дуже давно, то короткі пісенні жанри мають уже свою
багатолітню історію. Серед цих коротеньких пісень є багато і таких,
яких співають, зібравшись у своїй «кумпанії» чоловіки і баби. Ці пісні
звуть піснями «до чарки», «до танцю» або ще «бабиними плясками».
Вони мають велику традицію в українському народі. Пісні ці відзна-
чаються життєрадісністю; багато мотивів оптимістичних. Тут відби-
лася козача воля, що «нікому не звертає», як казав Т. Г. Шевченко.
Подамо нашу колекцію таких пісень, записаних в українських по-
селенців Башкирії:
Ой пила, пила, капур пропи́ла,
Прийшла додому, мужа побила. (2)
129
«На двох колесах “біда”, “бі́дка” зветься».
130
Зап. у Феодосії Мудрик у с. Софіполі, I.II.1943.
192
– Ой муже, муже, не сиди ж в хаті,
Йди, сукін сину, капур шукати! (2)
Іди ж, сукін сину, та не спотикайся,
Добрих людей же та й попитайся! (2)
– Ой ви, сусіди, добриї люди –
Хто капур найде, могорич буде! (2)
Могорич буде, ще й мірка проса,
Бо жінка ходе простоволоса!» 131 (2)
***
Та й била жінка мужика,
Пішла позивати,
Присудили мужику,
Шоб жінку прохати.
Шоб, шоб, шоб,
Шоб, шоб, шоб,
Шоб жінку прохати.
Сидить мила на припíчку,
Ножички піджавши,
Стоїть милий у порога,
Шапочку ізнявши.
Шапочку,
Шапочку,
Шапочку ізнявши.
– Та прости ж мене, моя мила,
Шо ти мене била,
Куплю тобі цебер меду,
Бутилочку пива!
Бутилочку,
Бутилочку,
Бутилочку пива.
– А от пива болить спинá,
А од меду голова, –
131
Зап. у Наталі Чернобай в с. Хотомлі, 11 лютого 1943.
193
Купи мені горілочки,
Шоб весела я була!
Шоб весела,
Шоб весела,
Шоб весела я була! 132
***
Та пропив му́жик кабана;
Жінка – свиню й порося,
Приспів: Ей, ти, муже,
Не пий же так дуже,
Й ходімо додому
Та порадимося,
За шо й будим пить!
Да пропив мужик жирибця;
Жінка – кобилу ше й лоша.
Приспів.
Да пропив мужик барана;
Жінка – вівцю ше й ягня.
Приспів.
Да пропив мужик бугая,
Жінка – корову ше й тиля.
Приспів.
Да пропив мужик гусака;
Жінка – гуску ше й гусеня.
Приспів.
Да пропив мужик пітуха;
Жінка – курку ше й курча.
Приспів.
Да пропив мужик картуза;
Жінка – хустку й каптура.
Приспів 133.
132
Зап. у Наталі Чернобай в с. Хотомлі, 11 лютого 1943.
133
Зап. у Єлізавети Полозюк у с. Софіполі, 5.II.1943.
194
***
«Це коли гульня, то як підіймуть, то аж лампа тухне»:
Ой у саду й у садочку,
Ой у саду й у садочку,
Й у вишневому, й у вишневому,
Там пташечки-чубаречки,
Там пташечки-чубаречки,
Всьо гніздéчка в’ють,
Всьо гніздечка в’ють.
Ой десь наші родителі,
Ой десь наші приятелі
Горілочку п’ють!
Горілочку п’ють!
«А тепер, значить, той частує і той випиває за «многи літа!» 134
***
Кумо моя, кумо моя,
Кумо влюбленая,
За те тебе, кумо, люблять, –
Неусудливая.
Я до тебе, кумо-любо,
Не гуляти прийшла,
Я до тебе, кумо-любо,
Роботати прийшла.
Із щіткою, з гребінкою
Та ще й днищичком;
Напиймося горілочки
Та ми нищечком 135.
134
Зап. у Вас. Довгаля у с. Софіївці, 7.VI.1942.
135
Прок. Мудрик, Софіполь, 1.ІІ.1943.
195
***
– Не лай мене, мій миленький,
Що я вчéра пила;
А пропила коровицю
Й сірого вола!
– Буду бити, моя мила,
Нащо здорово пила,
Що пропила коровицю
Й сірого вола.
– Не бий мене, мій миленький,
В мене товар свій:
(«В нас на Україні було кажут – “Он товарина пішла!” на корову».)
А куриця – коровиця,
А півень – сірий віл.
(«Це вона пропила курицю і півня» 136.)
***
Ой гай да й байдуже;
Задрипала фартух дуже,
А підтичку замочила,
Бо коноплі волочила 137.
***
Ой був же я на риночку,
Купив жінці хустиночку;
То ж то хустка, то ж то кінці,
То ж то гарно моій жінці 138.
136
Феод. Мудрик, Софіполь, 1.ІІ.1943.
137
Прок. Мудрик, 1.ІІ.1943.
138
Теж.
196
***
Дýше, дýше! То ж я вина хочу;
Мині скоро не дають, я головку клопóчу.
Гочі, встаньте до помочі!
Та дивиться миленько –
Чи чарка близенько!
Руки, держіться й науки!
Держіться й науки.
Возьміть чарку в руки.
Губки, ох ви роззявляйтесь,
Зуби, ви приготовляйтесь,
Горло й роздивайся, вина сподівайся! 139
***
Що за золото воно
В полі при дорозі,
Як ту чарку п’єш до дна,
Та ще й на морозі! 140
***
Припєвок
Сини моє – соколи

Невістки – сукини дочки,
Вечеряти не дали́.
Хоть вечерять подали,
Не дали ложки,
Насипали в черепочок
Як собаці трошки 141.
139
Феод. Мудрик, с. Софіполь, 1.ІІ.1943.
140
Мих. Погорелець, с. Рублівка, 3.VI.1942.
141
Ол. Кухтик, с. Олександрівка, 9.VI.1942.
197
***
Гарненька молодиця
Гарненько й подивиться –
Гарненько хатку мете,
На покуті віник кладе 142.
***
Наші мамка старенькі,
На головку слабенькі;
І копиці ни нажнуть,
А горілку добре п’ють! 143
***
Сидить ремез на ялині
Та звів собі гніздечко,
Та зніс собі яєчко.
Сидить день, сидить другий,
А на третій яйца лупить,
А горілку добре цупить.
Аж до дна 144.
***
Чарочко безхвостая,
Ти ж мене й обхльостала;
Як би я зрання прийшла,
То б собі з хвостом знайшла.
***
Горілочко, наша мати,
Не дай же нам помирати,
142
Параска Мітченко, с. Степанівка.
143
Феод. Мудрик, с. Софіполь, I.II.1943.
144
Теж.
198
Доки будем в світі жити,
Будем тебе щодня пити! 145
***
Сію мак, сію мак,
Хилитаюся;
Пила б тебе, горілочко,
Та встидаюся 146.
***
Десь у деничку дірка,
Витікає горілка:
Хилю, хилю, не тече, –
Як би друга, то б я ще 147.
***
Ой чарочко, золотенька,
С тебе горілочка солоденька;
С тебе п’ють, с тебе льють,
А ти й усе повна;
Дай же нам, господе, щастя й здоровля 148.
***
Чарочко-щебитухо,
Чого в тобі так сухо?
Випили тиї жінки,
Шо не люблять горілки 149.
Пісні «до румки» зливаються з піснями «до танцю». Ці останні –

найчастіше коротенькі пісеньки, називаються тут теж «припєвками»,
145
Теж.
146
Теж.
147
Феод. Мудрик, с. Софіполь, I.II.1943.
148
Теж.
149
Теж.
199
і їх необхідно відрізняти од справжніх частушок, які одноманітніші з
ритмічного боку, але зате незмірно ширші тематично.
Гумор пісень «до румки» і до «танцю» часто переходить рамки
того, що звуть пристойністю, але зате завжди дотепний. Він не завжди
грубуватий, як дехто гадає. Навпаки, іноді ці пісні дивують майстерно
тонкими натяками на те, чого не хочеться назвати.
Пісні «до танцю» відзначаються особливо чітким ритмом і нерід-
ко, можна сказати, ідеальною звуковою організацією тексту.
До танцю
І ти тут, і я тут,

А хто ж у нас дома,
А хто ж нам порубає
Солому на дрова? 2
Як ти вдома, – тріски й дрова
}
Тебе дома нема, – мені чиста біда 150.
***
Чоловіче ти мій,
Ти, затуло моя.
Я тобою затулюся
Та й нікого не боюся! 151.
***
Ой старий ти, старий,
А я твоя бабка,
Жалуй мене, милуй мене,
То я буду гладка! 152.
150
Євд. Шевчук, с. Софіполь, 3.II.1943.
151
Сер. Загребельна, с. Софіївка, 3.II.1943.
152
Теж.
200
***
– Ой дідусю, ти дідусю
Ти сивая борода,
Чом ти мене не продав,
Як я була молода?
– Ой бабуню, бабуню,
Сивая голубко,
Тим я тебе не продав,
Що звивалась хутко 153.
***
Гоп чук-баранчук,
Зеленая гичка,
Люблять мене паничі,
Бо я невеличка 154.
***
Дивіться но, дядьку,
Шо дядина робить.
Взяла дядька за… чуприну
Та й по хаті водить 155.
***
Кукуріку півнику на току,
– Чикай мене, дівчино, до року;
– Чи вже би я з розуму ізійшла,
Щоб я собі кращого не найшла 156.
153
Теж.
154
Прок. Мудрик, с. Софіполь, 5.II.1943.
155
156
Теж.
201
***
Ой так, чи не так,
Чи не буде лучче;
Старий дід, як медвідь,
Коло баби тупче.
Хоть так, чи не так,
Не буде іначе;
Старий дід коло баби
Таранди [так!] не скаче 157.
***
А до мене Яків приходив,
Коробочку раків приносив;
А я тії раки забрала,
А Якова з хати прогнала:
– Іди, іди, Якове с хати,
Бо на печі батько і мати,
На запічку батькові діти, –
Нема тебе де, Якове, діти 158.
***
Ой піду я в ліс по гопеньки,
Надиблю я дуб зелененький;
Сюди-туди дубочком хилитну,
Назбираю жолудики в пилину.
Ой, здається, нивелика пилина, –
На три рублі жолудиків продала 159.
***
Ой гоп, та і все –
Хома паску несе,
157
Ліда Мудрик (13 р.), с. Софіполь, 4.II.1943.
158
159
202
А Хоми́ха порося, –
Похристосилися 160.
***
Як у вас, так і в нас –
На криші курчата:
Хлопці ловлять да цілують, –
Думають – дівчата 161.
***
А я знизу на піч лізу,
Аж по хаті луна йде;
А хто мене вірно любить
То й на печі ізнайде 162.
***
Бігла ровом, спіткнулася,
Найшла штани, напнулася
Ширинкою на чоло,
Шоб гарненько було 163.
***
Й упилася же я
Не за ваше ж бо я,
В мене курка неслася, –
Я за яйця впилася.
А мій півень на шóпі,
Та зніс яєць три копи,
160
Марія Лютий (18 р.), с. Хотомля, 12.II.1943.
161
Ніна Сущенко, с. Степанівка, 8.II.1943.
162
Феод. Мудрик, с. Софіполь.
163
Теж.
203
А я яйця продала,
Та свій довжик оддала 164.
***
Як помер мій хороший
Та й покинув торбу грошій,
А я п’ю та й гуляю,
За його душу дбаю 165.
***
– А я тебе, ткáчу,
За річкою бачу,
Верни мені підканя́,
(«То основа, значить, а то вже уток; не зветься – підканя»).
Верни мою працю!
– Я до тебе не ходив
Підканя прохати,
Ти до мене принесла
Ще й до меї хати.
***
«А це біля цієї пісні»:
Ти, дівчино, рибко,

Шо то в тебе видко;
Бодай ткача дідько взяв,
Що виробив рідко 166.
Боже мій, везе гній,
Мальовані сані;
164
Феод. Мудрик, с. Софіполь, І.ІІ.1943.
165
Теж.
166
Теж.
204
Сподобався ти мені
Те ще й моїй мамі! 167
***
Ой, діду, діду,
Я на тебе сяду-їду,
Ше й за бороду держуся,
Та ще й трохи провезуся! 168
***
В лісі, в лісі на тичині
На самій вершині
Тичинушка гнеться, гнеться,
А хміль вгору в’ється.
«Це середина якоїсь пісні. Вона так, як трендичка, прямо можна
плясать» 169. Мелодія пісні нагадує «Во саду ли, в огороде».
Взяв дід бабку

За харошу вроду,
Привів її до моста
Та й кинув у воду.
– Кайся, бабко, кайся,
Трошки покупайся,
То водиця – холодниця,
Назад не вертайся!
Сів дід на мосту
І в долоні плеще, –
Ой їй богу, присій богу, [так!]
Оженюся є́ще.
Сів дід на мосту
І в долоні ріже, –
167
Теж.
168
Прок. Мудрик, с. Софіполь, І.ІІ.1943.
169
Улита Погорелець, с. Рублівка, 2.VІ.1942.
205
Оглянувся назад себе,
Баба з води лізе:
– Чи ти, діду, впився,
Чи ти і сказився,
Шо я пішла купатися,
А ти й оженився? 170
***
За городом вівці пасла,
Та назбирала горщок масла
Приспів: Ой так ударила,
Ўдарила, вдарила три раза.
Ой ну на й ўдарила,
Сюда-туда й ударила
Ўдарила, вдарила три раза.
А потом горщок масла й миску сира,
Й вареників наварила.
А вареників наварила,
Собі хлопців наманила.
Їжте, хлопці, умочайте,
На горілку – вибачайте.
«Тут і пританцьовують» .171
В цій останній пісні пританцьовують, співаючи приспів, який са-

мим своїм характером, як бачимо, є супроводом танцю.
***
Як посію гарбузи
На межі. } 2
170
С. Загребельна, Софіполь, 3.ІІ.1943.
171
Мих. Погорелець, с. Рублівка, 3.VI.1942.
206
Приспів: Ай вони, вони, вони, вони, вони, (2)
Нам усьо равно – вали, вали, вали! (2)
Ой лей, ледалей, лей, лей (2)
Шуба – руба – руба – руба – руба – руда – ра! (2)
Посходили гарбузи
На межі. 2 }
І виросли гарбузи
На межі.
2 }
Позбирали гарбузи
На межі 172. 2 }
***
Ти, Наташа, Натальонок,
Ти, Наташа, алий цвєт!
Ти́вирви натáворваша
Нáварвата льóворвоно
Ти́верви натáворваша
Я́ворвалий цвєт!
Почиму тибє, Наташа,
Пиримени личка нєт?
Пóворво чиму́ворво
Тибéверве, натáварваша
Пи́вирвери мéвервени
Ли́вирвичка нєт?
Личко біле, брови чорні,
Развисьолиє глаза.
Ли́вервичко би́вирвиле
Брóворвове чóворворний
172
Зап. у Мотрі Чешенко в с. Казанка-Терешківка, 10.ІІ.1943.
207
Рáварва звесьóворво
Лиє́верве глазáварва.
Развисьолиє глаза,
Сердечко рєжет без ножа.
Рáварва звесьóворво
Лиє́верве глазáварва
Сердéвервечко рéвервежит
Би́вер без ножа́.
Сердечко режет, грудь болит,
Сама не знаю, шо робить?
Сердéвервечко рéвервежит
Гру́вурвудь бови́рвилит
Самáварва не знáварваю
Шо́ворво роби́ть.
Сама не знаю, шо робить,
Которого із трьох любить.
Самáварва незнáварваю
Шóворво роби́вервить,
Котóворво, рогóворво
З трóворвох любить.
Ой че Мишу, ой че Гришу,
Ой че Ваню маладца?
Óворвой чеми́вирвишу
Óворвой чегри́вирвишу
Óворвой чевáварваню
Мáварваладцá.
Ваня рученьку порєзал
Три недєлі пролєжал:
Вáварваня ру́вурвуче
Ньку́вурву перéвервезал,
Три́верни недє́верве
Ліпрóворво лежал.
На читвьортую вставал,
І платочком обв’язал.
208
Нáварва читвьóворво
Тую́вурву вставáварвал
Íверви платóворво
Чковóрвом обварвязáл 173.
Про цю пісню всі присутні були поганої думки. Для запису її спі-
вати не хотіли. Приспів створено за таким принципом: він перекру-
чує основний текст пісні, вводячи частки «варва», «вирви», «ворво» і
т. п., в залежності від голосної, після якої стоїть.
Записувачу, довелося чути й іншу, текстом уже зовсім українську,
пісню, де приспів творився у подібний спосіб.
Щодо справжніх частушок, то, як ми далі побачимо, цей жанр ві-
діграє велику роль у фольклорі багатьох українських сел. Але співа-
ють частушки переважно російською мовою. Тому про них ми будемо
говорити на своєму місці. Тут подамо кілька українських частушок
або, як їх тут звуть, «припєвок».
Чи ти чула, чи не чула,
Як я в двері брязкотів,
Через прóкляту собаку,
Через жлукта пролетів! 174
Я сиділа на дубу́,
Шила кохту голубу,
Нитки рвуться, я в’яжу,
Хлопцям правди не кажу 175.
Ти не стій під вікном,
А іди у хату, –
Я тобі слово скажу, –
Як рідному брату! 176
173
Зап. у Євд. Шевчук у с. Софіполі, 3.ІІ.1943.
174
Олександра Калітаєва, Терешківка 9.ІІ.1943. Місцева частушка.
175
Теж.
176
Теж.
209
Ти не стій під вікном,
Не махай рукавом,
Бо не вийду, не постою
Я з тобою-дураком! 177
Кину-кину кирпичину,
Через биструю ріку,
Не оддам я своєй милки
Ніякому дураку!
«Це як ще наші дідусі були хлопцями, то цю співали» 178.
Ой Василю, Василю,
Сорочечку пошию́,
Вишию я рукавця,
Для Василя молодця 179.
***
Оце пісня, пісня вся.
Пісня кончилася…
Ой дід бабу кулаком, –
Баба кончилася 180.
***
У неділю не гуляла
Та на шовки заробляла,
Та хустину вишивала,
Вишиваючи співала 181.
177
Вас. Волик, Терешківка, 9.ІІ.1943. Порівн. Я. Головацький, «Нар. песни Галицкой
и Угорской Руси», т. ІІ, с. 216.
178
Тетяна Романко, Рублівка, 5.VІ.1942.
179
П. Мітченко, Степанівка, 7.ІІ.1943.
180
Євд. Шевчук, Софіполь, 3.ІІ.1943.
181
Параска Кутнік, Софіполь, 4.ІІ.1943.
210
***
Ой як з неба голубого,
Та упала зірочка;
Та невже ж бо я не буду
Командира жіночка! 182
5. Обрядовий фольклор
Значний науковий інтерес являє собою стан обрядово-пісенної

традиції в українських селах БАРСР. Вона тут ще далеко не зникла.
Наші записи, а також записи товарищів Береговського та Володар-
ської, друковані в цій книзі, доводять, що розмови про зникнення об-
рядової традиції передчасні. Безумовно те, що обряди поступово
послабляються, безумовно, що цей процес дуже прискорився в часи
Великої Соціалістичної революції, але безумовно і те, що в цих об-
рядах в першу чергу зникають елементи, зв’язані з безпосередніми
міфологічно-релігійними віруваннями і такі, що виразно відбивають
реакційні сторони старого побуту. Але як твори, що дають естетич-
не задоволення, обрядові пісні ще досить живучі. Ними залюбки ко-
ристується селянство, як, так би мовити, декоративним засобом для
прикрашення життя. Видзначимо при цьому, що саме тому з усього
комплекса обрядового дійства найкраще зберігаються пісні.
В е с і л л я ще зовсім недавно грали у багатьох селах. У Софіївці і
Рублівці можна було спостерегати його два-три роки тому, а у Софіпо-
лі – перед самою Вітчизняною війною. Щоправда, весільне дійство вже
скорочене, не триває цілий тиждень, як у «старосвітські» часи, але все
ж не закінчується і в один день. Під час весілля виконується ще й зараз
багато обрядів і пісень. Нерідко можна зустріти молодицю, що добре
знає все дійство. Такі молодиці навчать сільську молодь як треба грати
весілля. Вони розкажуть, що й тут (як і в інших селах) основні дієві осо-
би обряда: «князь» і «княгиня» (молоді), «дружко», «піддружий», «боя-
182
Нат. Мудрик, Софіполь, 4.ІІ.1943.
211
рин» («той, що біля молодого ухажує»), «світилка» (сестра молодого і,
взагалі, сторона його), «свашка» (братова жінка) та інш.
Пісні збереглися досить гарно. Багато з них мають виразні, дуже
архаїчні риси.
Подамо окремі епізоди весільної обрядовості, як про них розпо-
відають в українських селах Башкирії.
Е п і з о д р о з п л і т а н н я к о с и 183
Як ідуть косу розплітати, молода де-небудь сховається. Буяри зна-

ходять її. Вони тягнуть, а дружки (її сторона) не пускають. Буяри ве-
дуть молоду додому. Дружки співають:
Ой у садочку гільчастім,
Й а в барвіночку хрещатім,
Ой там Марійка вінки в’є;
За нею мати посли шле:
– Ой іди, доню, з саду до хати,
Час косу розплітат[и]!
– Ой як уже час,
То я йду,
Благословіте,
То сяду!
Братики-сестри,
Бо вже пора
Розплести!
Батьку та мати,
Час косу, косу
Розплітат[и]!
Привели в хату. Поставили стільця. На його поклали кожуха.
Батько бере хліб і сіль, посипану трошки на буханку, благословляє
183
Епізод записано у Єлізавети Полозюк у с. Софіполі 4.ІІ.1943.
212
молоду, щоб садили на стілець. Тоді вже її садовлять на стілець. Сві-
тилки співають:
І ой дайте нам стільця,
І ой дайте нам стільця,
Дайте нам гребінця,
Дайте нам кожуха,
Шоб сіла молодух[а]!
Дружки одспівуют:
Ни нада вам стільця,
Ни нада вам стільця,
Ни нада гребінця,
Ни нада кожуха,
Бо ни сяде молодух[а]!
Але дали. Буяри садовлять насильно. Як розплітають, то дружки
співают до коси:
Іди, братику,
}
Із сінечок до хати, 2
Будеш сестриці
Кісоньку розплітати! 2 }
Ще раз проспівають це, тоді далі:
Братичок плаче, –
Розплітати не хоче; 2 }
Така, братику,
Суботонька настала, 2 }
Шо в сестри коса
До пояса лижала. 2
Дружки і світилки:
}
Ой дай, мати, масла,
Ой дай, мати, масла,
Бо я тобі коровицю пáсла,
Гонила на росу,
Дай масла на косу!
Ой просо, просо,
Волоття;
(«Колоски; то ж на просі не колоски, а волоття»).
213
Ой, косо моя золота,
Не рік я тебе кохала,
Щосуботоньки змивала,
Щонеділеньки убирала,
За один вечір стирала!
За один вечір-годину,
Розвеселила родину!
Як її вже розплетуть, кладуть на голову вінок з лентами, і приплі-
тают вінця до коси; співають:
Ой, вінче, мій, вінче,
Ой, вінче, мій, вінче,
Ти, хрещатий барвінче!
Купувала тебе в ринку,
Замикала тебе в скриньку,
Тепер тебе рушу,
Заплакати мушу!
Тепер вона підіймається. А дружка з боярином намагаються як-
найскоріше сісти на цей стілець, бо хто перший сяде, той раніше одру-
житься. Боряться. В цей час молодій співають:
Встань, Марійко, на биднину,
Подивися на родину,
– Дивися, рóдочку.
Вже ж бо я у віночку!
Вона встала, цілує всіх рідних – своїх і його. Музика грає, всі піш-
ли танцювати. Потанцюют, сядут повечеряют легенько, тоді мати по-
силає з калачами по деревні просити родичів на весілля» 184.
Епіз од з бира ння поїзда молодого

і приїзд у до х ати б атьків молодої. Ве черя 185
184
Епізод записано у Єлізавети Полозюк у с. Софіполі 4.ІІ.1943.
185
Увесь епізод записано у Серафіми Загребельної і Єлізавети Полозюк у
с. Софіполі 4.ІІ.1943.
214
Коли молодий збирається їхати до молодої світилки йому співа-
ють [до речі, сам молодий ніколи не співає]:
Ой матінко та не гай мене:
До тещéнькі виряжай мене,
До тещенькі до горденької,
До Явдохи молоденької,
Щоб тещенька не гордилася, (вар.: «не гнівилася!»)
А Явдоха не журилася!
Мати випровожає його до нареченої. Співають, поки його не ви-
проводять:
До дівки, Михалко,
До дівки!
Чи маєш ти, Михалко,
Прибірки? [Тобто чи треба йому чепуритися]
Чи маєш ти кониченька
Вороного?
Чи маєш ти світилочку
Паненóчку?
Чи маєш ти свашечку –
Співачку?
Чи маєш ти старостоньку –
Говоруна, –
Бо то чужая
Сторона,
Шоб нам не було
Соромá!
Ця пісня дуже інтересна оцим перераховуванням весільних «чи-
нів» і зазначенням їх ролі у обряді.
Світилки́ і свахи́, виряджаючи молодого, співають:
Ой мати сина у чужину виражає, (2)
Вираджаюче, ще й його навчаючє: (2)
– Ой не пий, сину, первої чари́ в тещі, (2)
А вилий, сину, коникові за гриву! (2)
Щоб була гривá сивая, кудравая, (2)
215
Щоб була тещá добрая, ласкавая. (2)
В цій пісні слід бачити відбиття справжніх ворожих стосунків між
родами молодих і, справді, насильного захоплення молодої. Мати на-
вчає сина не пити першої чари, а вилити коневі на гриву. За народни-
ми уявленнями отрута мусить запалити гриву. Цей мотив є і у бага-
тьох інших слов’янських піснях.
В дорозі співають:
Ой місяцю-ріжку,
Ой місяцю-ріжку,
Світи нам доріжку,
Світи нам дорогу
До самого дому!
До самого дому
Нашому молодому.
Я місяць не світит,
Я місяць не світит,
Дороги не знати, –
Бідна наша головонько,
Де ми будим ночуват[и]?
Будим ночувати,
Будим ночувати
В зеленій дубині,
Будим вечерати
Кавуни та дині,
Кавуни та дині
Явдохи господині.
Молодий з поїздом прийде під двері хати молодої. Співают:
Ой свату, наш свату,
Ой свату, наш свату,
Пускай нас у хату!
Нас тут небагато:
Сім буярів з кіньми,
Два братіки рідні,
216
Чотири сванечки,
Й а дві світилочки!
Там же:
Тут наше перо впало,
Тут наше військо [так!] стало,
Тут наша люба-мила,
Шо з нами говорила,
Шо з нами говорила,
Мед-горілочку пила.
Як сват довго не пускає, то дражнять його:
Й а в нашого свата,
З верби, з лози хата,
Боїться пустити,
Щоб не розвалити.
Коли поїзжани деруться у хату, то дружки (сторона молодої) співают:
Й а вже наші їдуть,
Й а вже приїхали,
Під порогом стали,
Музики заграли.
Стукотят – гуркотят, (вар: «бринкотят»)
Підківочки браскотят,
Явдоха почула,
Тяженько здихнула.
Ще тоді ж вони:
Ой темно-хмурно на дворі, –
Буяри вікна обняли
По тéбе, Явдошко, по тéбе,
Хтят вони взяти до себе!
Йдуть у хату. Мати виходить з буханцем хліба і посипаною на ньо-
го сіллю, кланяється молодому і просить всіх у хату. Він [молодий]
цілує хліб, і всі входять до хати. В цей час співают:
Добрий вечір цьому,
Й добрий вечір цьому,
Як хто в цьому дому:
217
Старому-малому,
Богові святому!
А дружки одспівуют їм:
Здорови ви були,
Здорови ви були,
Шо ви за нас ни забули,
Шо ви за нас ни забули,
Добрий вечір нам сказали!
Старости начинають викупляти молоду. Брат молодої сідає коло
неї за столом і бере в руки хорошу палицю. Підходять старости з та-
рілкою (на ній пляшка і чарка) і умовляються. В цей час світилки і
свахи співают:
Шо це за такеє,
Шо це за такеє,
Та таке дорогеє?
Нихай будим знати,
За шо гроші дат[и]!
Дружки одсваруються з ними:
А в нас гірка квітка,
А в нас гірка квітка –
Та за столом дівка;
А хто грішми бразне,
Той собі дівку возьме.
Теж дружки співают:
Шо це на нас та наїхало:
Чи по горох, чи по сочевицю,
Чи по дівку, чи по молодицю?
Наш горох в копах,
Сочевиця в снóпах;
Сочевиця не молочена,
Наша дівка обзолочена.
Світилки в цей час співают:
Біжи, біжи, зятеньку,
В вишнев сад,
А виріжи, зятеньку,
218
Шмаркий прут, –
Зажени шуренка
В тісний кут!
Світилки й свахи співают на дружків:
Старша дружка, як кадушка,
Я друга, як стужка, («гладка та маленька»)
А третя – підсвинок,
Четверта – мизинок,
А п’ята – безп’ята,
А шоста – безхвоста,
А сьома – кобила,
Ц……ю порося вбила.
Дружки одспівують їм:
Широкая голова в ли́на;
Широкая голова в лина,
Нам за цеє сорома нима;
Ше ширше в карася
Вам за цеє (вар: «Світилки») зася!
Світилки дружкам:
Широкая кладка до тину,
Широкая кладка до тину,
Й а привела дружка дитину.
Їдна буде за бабусеньку,
Друга буде за кумасеньку,
Третя буде пелюшки мити,
А останні – юшку пити.
Дружки – світилкам:
Під столом кирниця,
Під столом кирниця,
Туди впала тилиця,
Світилки витягали, –
Зуби поломали.
Брат продав сестру, свати купили. Дружки співають братові:
Татарин, братичок, татарин,
Продав сестрицю задарум –
219
Й а косу-росу за п’ятак,
Біле личенько оддав так.
Тепер уже будут сідать. Світилки співают дружкам:
Посуньтеся, сови,
Посуньтеся, сови,
Нехай сядут соколи,
Нехай сяде наш подолянок
З вашою подолянкою!
«Подолянка і подолянок?» Не знаємо чого у цій пісні так звуть, так
ми чули. В інших піснях нема цього.
Тепер ці ще одспівуют світилкам:
Ой ми вам не сови,
Ви нам не соколи –
З чужої сторóни
Правдиві ворони!
Молодий сідає коло молодої. Вона покрита шаллю або схована під
платком. Він підіймає платок і цілує її. Тепер співают дружки:
Мир-миром,
Варенички з сиром,
Пиріжки в голíї,
Світилки дурниї,
Помирíмся!
Світилки – дружкам:
Мир-миром,
Варенички з сиром,
Пиріжки у маслі,
Дружечки прекрасні,
Пимирíмся!
І помирились. Їдять миром. Дружки співають:
Бери, Явдохо, ложку,
Бери, Явдохо, ложку,
Покажи нам дорожку,
Нихай ми будим знати,
З ким сіли вечерят[и].
220
Вечеряют. Тоді співают світилки:
Чому ти, Явдошко, не їси,
Чом ти Івана не просиш?
Ой їж, Іване, й у мене,
А я й у взавтра в те[бе].
Ой ти у мене – єден день,
А я й у тебе – із тиждень;
Тиждень од тижня,
Я рік од року,
Аж до самого вік[у].
Вечеряючи, дружки співают молодій, якщо вона йде по любови:
Ой засвіти, мати, свічку,
Постав на столі,
Нехай же я подивлюся
Чи пара мені?
Засвітила мати свічку, –
Ясно горит,
З ким я хтіла, то з тим сіла,
Серце не болит.
Якщо ж вона йде не по любови, то тоді закінчуют цю пісню співати так:
Засвітила мати свічку, –
Ниясно горит,
Ни с тим сіла, кого хтіла,
Серденько болит!
Ще співают за вечерою:
Ой літала чорна галóчка по полю,
Ой літала чорна галочка по полю,
Ой черкала крелечками об землю;
Черкала вона крелечками об землю.
Ой то ж вона не крелечками черкала, (2)
Ой то ж вона свого сокола навчала: (2)
– Ой, полинь, полинь, сивий соколе, од мене,
Найдеш ти собі кращу галóчку од мене!
221
– Ой злітав я чотири сади вишневі, (2)
А в п’ятому черешневому спробав я (2) [так!]
Та таке ж я тебе, моя галочка, сподобав;
Ой ходила дівка Явдошко по двору, (2)
Ой черкала сукенькою об землю; (2)
Ой то ж вона не сукенькою черкала, (2)
Ой то ж вона свого Стипана навчала: (2)
– Ой поїдь, поїдь, молодий Стипане, од мене, (2)
Найдеш ти собі кращу дівоньку од мене! (2)
Ой з’їздив я чотирі селі далекі,
А в п’ятому, Сакальськаму, спробовав, (2)
Таке я тебе, моя Явдошко, сподобав! (2) 186
***
Дещо краще відбиття боротьби двох родів за дівчину знайшли ми
у весільному обряді села Рублівка. Тут більше епічних і вояцьких мо-
тивів. Розповідають про них так: «Коли молодий з дружиною, яку він
відібрав, приїздить до молодої, його не пускають у двір». Відбувається
імітація бою. З старостів знущаються:
Де ж ви, старости,
Ви, люде старесеньки,
Ой чого ви до нас
Нерано наїхали?
Коників добували?
Чапанів діставали? 187*
(Бо ж зима, холодно! Чапан – подібне до сіряка, зверху тулуба).
Потім поїзду відкривають ворота. У двір виносять стіл, паляни-
186
Увесь епізод записано у Серафіми Загребельної і Єлізавети Полозюк у
с. Софіполі 4.ІІ.1943.
187 *
Пісні, позначені одною зіркою, зап. від Ганни Дмиртук (30 р.), 5.VI.1942. у
с. Рублівці. Дві зірки означають, що пісня записана там же від Оксани Стороженко
(45 р.), 4.VI.1942.
222
цю, тоді поїзжане постають у круг. Виходе баба (жінка брата – неві-
стка) і співа, крутячи решетом:
Решето тороче,
Решето тороче,
Чого воно хоче?
Од князя молодого, Івана,
Срібла золотого.
Тоді їй усі кидають у решето грошей *.
Коли дружина входить в хату, сторона молодої співає поширену
по всій Україні пісню:
Наступає Ли́тва,
Буде з нами би́тва,
Будем биться, воюватися,
Ганушки не даваться *.
Поїзжани входять у хату і сідають за стіл. Їм назустріч летить град
образ, особливо густо він падає на голови бояр:
Їжте, бояри, капусту,
Не надійтесь на моркву, –
Бігла свиня з полку 188
Ти вирила моркву **.
Старший боярин патлатий,
До стелі прип’ятий
І гвоздиком прибитий,
Щоб не був сердитий **.
Од столу до порога
Втоптана дорога,
Бояре втоптали,
Й помиї хльобтали *.
Ті, що приїхали з женихом, їм же совісно, то вони почнуть одспіву-
ватись. Починається довгий словесний герц, в якому літературно-са-
тиричні здібності бійців і знання ними текстів відіграють немалу роль:
188
Зауваження співачки: «Вроді їх багато свиней, цілий полк там». Насправді полк
означає похід (архаїзм).
223
Дружечки, раки-раки,
Брешете, як собаки!
Поза стіл позалазили,
Щоб вам глаза повилазили! *
Сівітилка – шпилька,
Сидить вона при стіні,
На їй сорочка не її:
Прийшла сусіда, торкає,
Скидай сорочку, смеркає **.
Після цієї суперечки сестра молодої пришиває женихові на пра-
вий бік шапки букет од вінка молодої. Спочатку вона шапку одягає
собі на голову і, держачи тарілку, співає:
Ой, зятю, зятю хороший,
Не дам шапочки без грошей,
У тебе шапочка сивенька,
А в мене сестриця рідненька.
Той платить і одержує шапку. Коли молодий хоче сісти за стіл,
брат молодої заважає йому, загрожуючи «зброєю» – дрючком, на кі-
нець якого намотано віхоть соломи. Цим «списом» він штрикає у мо-
лодого. В цей час дружки співають:
Братіку, не лякайся,
Братіку, постарайся,
Не продавай сестри,
Ні за руб, ні за чотирі,
А продай сестру за три золотії **.
А «коли вже заплачено і попито», співають:
Татарин, братичок, татарин
Оддав сестрицю задаром,
Хотів за п’ятак,
Да ваяв – оддав так **.
Молодому співають:
Попід хмарою сонце йде,
Пропустите там Івана, хай іде,
Хай свою Марію підведе,
224
Як не підведе, підведемо,
Ми йому сорому завдамо! **
Молодий повинен підійти до нареченої, підвести рушник, яким
запнуто її обличчя, і поцілувати. Заспів пісні, цікаво зв’язано з її зміс-
том; тут створився оригінальний психологічний паралелізм.
Перед вечерею, «коли дружко починає різати усім коровай», при-
сутні намагаються його збентежити:
Дружко пелехатий,
Бігає кругом хати,
Де б його шатром стати
І весь коровай забрати!
або:
Дружко пелехатий,
По семеро дітей має,
Та всі з кошелями,
Увесь коровай забрали».
Е п і з о д з н и м а н н я б и н д з м о л о д о ї 189
Як мати знімає вже вінка з лєнтами, дружки співають:

Приступи, мáтінко, до дочки,
Здирай, матінко, биндочки –
Давай дружечкам подарочки!
Вони ж співають:
Десь ти мені нерідняя мати,
Десь ти мені й нерідняя мати,
Дозволила биндочки збирати!
А з такої молоденької,
Як з ягоди червоненької!
Коли бинди знято, дружки сваряться:
Де ти така взялася,
Де ти така взялася,
189
Епізод записано у Феодосії Мудрик у Софіполі, 31.І.1943.
225
До биндочок сп’ялася!
Гляди-но свого діла,
Щоб хустка не злетіла!
Коли вже зовсім знято, то співають:
Вибивайте кілочки,
Вибивайте кілочки,
Де висіли биндочки, (вар.: «лєнточки»)
Де висіли биндочки
В нашої паненóчки!
Дружки, прощаючись з молодою:
Бувай здорова, ти, товаришке моя;
Стелеться тобі на Вкраїну дорога;
Тобі – дорога, а мні – шляшок битий,
Вже ми не будемо в товаристві ходити!
Е п і з о д в и р я д ж а н н я м о л о д о ї д о ї ї н о в о ї р о д и н и.
Виряджаючи молоду до молодого, дружки співають жалісли-

вих пісень, які досягають виняткової естетичної сили. Вражає об-
раз свекра, що парить дубину для того, щоб «навчати» нову неві-
сточку:
Якби ж ти, ненько моя, знала, (2)
То ти б мені вечерять прислала,
Хоть місяцем, хоть зірницею,
Хоть братіком, хоть сестрицей.
А братіка та дома немає, (2)
А сестричка дороги не знає.
Заглянь, ненько, й у віконечко, (2)
Подивися, шо свекорко робе.
А свекруха вечеряти варе,
А свекорко дубиночку паре.
– Парся, парся, сирая дубино, (2)
Начувайся, чу́жая дитина!
– За що, тату, чужеє дитя бити,
Хіба воно не вміє робит[и]?
226
Воно спекти, воно і зварити,
І до людей вміє говорити 190.
Коли жених уже збирається їхати додому, співають дуже пошире-
ну у різних місцевостях пісню:
Шо в сінях голубець гуде, (2)
А в світлиці голосок іде.
То ж не голуб, не голубонька, (2)
То тестенько з зятеньком говорять:
– Ой тестенько, ти мій батенько, (2)
Ни гай мене, виряжай мене.
Тепер нічка та й темненькая, (2)
Дороженька та й далекая.
– Тобі нічки не боятися, (2)
Доріженьки не питати[ся],
Дам я тобі проводниченька, (2)
Вороного ше й копичень[ка]
Ше й шашечку для охотоньки, (2)
Дівчиноньку для розмовоньки.
Шашечкою вербицю зрубає, (2)
З дівчиною ночку розмовля[є] 191.
В цій пісні відзначається архаїкою і мелодика, і ритміка (характер-
ні дактилічні закінчення рядків), і образи (кінь в ролі провідника).
«Це як вона вже з усім їде до нього. Співає його сторона:
Ой вибивайся, ясний місяцю,
Та спід чорної хмари;
Ой убирайся, дівко Явдошко,
Та поїдеш із нами!
– Ой рада б же я, любі гостоньки,
Із вами поїхати, –
Ни хоче мені моя матінка
Подаруночок дати!
190
Зап. від Оксани Стороженко, с. Рублівка, 4.VI.1942.
191
Зап. у Феод. Довгаль та Лукерії Печиєнко, Софіївка, 7.VI.42.
227
– Який же тобі, доненько моя,
Подаруночок дати!
– Дві подушочки,
Третє ряденце
Та іди з богом з хати!» 192
Ще в дорозі співають:
Десь я в тебе, моя мати,
Не дитина,
Що ти мене против ночі
Вирядила!
Дай же мені провідника –
Хоть братика;
Дай же мені провіднику –
Хоть сестрицю.
А братичок хоть проведе –
То вернеться,
А сестриця слізоньками
Обмиється.
Як підходять до його хати:
Вийди, матінко, согляди,
Шо ми до тебе привели:
Чи вівцю, чи ярку,
Чи невістку – жаданку!
Тоді ті, що в хаті, виходять і співають:
Невістко наша –
Жаданко:
Не рік ми тебе
Ждали,
Сім літ ми шмаття,
Не прали;
Сім літ ми й хати
Не мели, –
192
Ця і кілька наступних пісень зап. від Ф. Мудрик у с. Софіполі, 31.І.1943.
228
Тебе, невістко,
Ми ждали! 193
***
Являє науковий інтерес і доля похоронних г о л о с і н ь.
Голосіння, або як їх тут звуть, «т у ж і н н я», ще й зараз вживаються
у більшості сел. Голосять тільки рідні по своїх покійниках, але за свідчен-
нями мешканців, не так давно в Рублівці ще ніби наймали голосильниць.
Пощастило записати уривок пародії на голосіння. Одна з місцевих
жінок уславилася своїми «витівками». От як нап’ються баби горілки,
то «усяке строять». Хтось лягає на лаву, наче мертвий, а вона «тужить»:
Ой, чоловіче мій, Марко,
Чом ти не вмер із ранку,
А то ти вмер удень,
То найшла повна хата людей.
«Отак сама поплакала, потім найняла плакать іншу. Тоді та голосить:
Ой, плáчу я над тобою,
Та не за тобою,
Ой, не даром же я плáчу,
А за руну вовни!» 194
Для усвідомлення ставлення народу до голосінь і голосильниць
дає матеріал розмова рублівських дівчат-доярок:
– Як батько помер, я тужить довго боялася: словá знаю, а підсту-
пити боюся, тоді вже за Іванками заголосила (Лєна Гореславець).
– Я признала: голосіння – шо співання! (Тетяна Романко).
– Хто уміє, той та і за пустяком заголосе. А я, як похоронну полу-
чила, тільки кричала, а не голосила, бо не вмію (інша літня доярка).
– Я умію і по руськи тужить (ще одна літня доярка).
– Тільки як тужить захочеться, як заведемо тужбище, обов’язково
щось станеться, чи корова сдохне або що 195 (Т. Романко).
193
Зап. у Феод. Мудрик у с. Софіполі, 31.І.1943.
194
Зап. у О. Стороженко, с. Рублівка, 4.VI.1942. Порів. П. Чубинський «Труды
этнографич.-статистич. экспедиции…», т. V, с. 769, № 278.
195
Чи не пояснює ця термінологія Туги «Слава о полку Ігореве»? Якщо «тужити»
означає «голосити», то чи не є «туга» – «плачем»?
229
З цього ясно, що для виконання голосінь необхідне вміння, певна
доскональність, яка дається виучкою; треба і «словá» знати, і вміти
«тужити». Голосіння дівчата розуміють як свідомий мистецький акт,
майже такий, як виконання пісні. Голосіння тепер уже мають не про-
сто обрядове застосування, а є певною мірою явищем мистецтва, до
якого народ підходить з естетичним критерієм.
***
К а л е н д а р н і з в и ч а ї і п і с н і в усній традиції українців Баш-
кирії збереглися гірше, ніж весільні. Проте, все ж можна багато ціка-
вого знайти і в цій галузі. Майже в усіх селах під новий рік колядують,
найчастіше діти, а деінде (Терешківка) і молодь. Ще й під новий 1943
рік колядували у Терешківці і Софіполі.
До речі, відзначаємо, що деяких колядок співають навесні, напр.,
колядку про дівчину-красуню, яка ходить, як зоря сходить, стоїть – як
свічка палає, аж її питають, чи вона царівна, чи королівна. «Цю пісню
співають весною, – каже співачка, – як тільки повиходять. Це ж вона
нарядиться, от і співають» 196.
***
Ой рясна-красна в лузі калина
А ще красніше у батька дочка,
У батька дочка, дівка Марійка.
До церковці йшла, як зоря зійшла.
У церкви стояла, як свічка палала,
А додому йшла, паничів встрічала;
– Чия ж ти дочка, дівка Марійко,
Чи ти царівна, чи ти королівна?
– Я й не царівна, я й не королівна,
Я ж батькова дочка, дівка Марійка!
Ось розповідь про те, як на Різдво «мороза гоняли».
«Було на Кутю, перед ужином, готовилися, звали Мороза вече-
ряти. Батько стукав у покуть кулаком і казав: “Мороз, мороз, айда
196
Зап. у О. Стороженко, с. Рублівка, 4.VI.1942.
230
до нас вечерять, а як не прийдешь, так не гнівайся і не обіжай нас
і не морозь наших ягнят і наших телят. І удаляйся дальші!” І вихо-
дять на двір, і стукають кілком в забор, шоб не було більш мороза,
проганяють його. Тоді, як мороза ганяють, то по всій деревні стук
чути» 197.
Од весняних обрядів і вірувань залишилося зовсім мало. Про-
те, весняні пісні збереглися у пам’яті багатьох молодиць і дівчат. Не
кожну пісню можна співати коли завгодно. Ось, наприклад, пісня
постовá. «В м’ясоєд вона не годна співати, а постом не всяку пісню
можна співати. Цю треба саме в піст»:
Через наше сéло
Возили дерéво…
Приспів:
Дéриво, клин-дери́во,
Дрібне та зилене!
Дерево возили,
}
Церков становили…
Приспів двічі.
Низом морували,
Верхом малювали…
Вони змалювали
Три звоники гласних.
Три звоники гласних,
Три парубки красних 198.
Далі пісню забуто.
Уже в піст, у березні починають співати веснянок. Ось одна з відо-
мих по всій Україні весняних пісень:
197
Н. Сущенко (35 р.), Степанівка.
198
Зап. у Єліз. Полозюк, у Софіполі, 3.ІI.1943.
231
Ой весна-красна,
Та шо ж ти нам принесла?
Дівчатам зросту,
А хлопцям – коросту.
Шоб хлопці дрáлись,
А дівчата сміялись.
Дівчатам зілля,
А хлопцям весілля.
На запитання, чи це уся пісня, співачка відповіла: «Може й уся!
Може і ще шо хтось притуле до цього!» 199.
На Паску три дні була «гульня». «У колоколи дзвонить, хто тільки
хоче». В ці дні дівчата співають і грають весняних пісень-ігор, так зва-
них, «гаївок». Тут їх звуть «молодарськими піснями»; так і кажуть –
«ходім на молодаря», тобто, туди, де грають.
Щодо походження терміна «молодар», то, очевидно, він зв’язаний
з назвою одної з весняних ігор – «Володар», яка поширена по всій
Україні, а тут, або на Таращанщині (Звідки походять Софіпольці) по-
ширилася на всю ігрову галузь весняного фольклора.
Кілька ігор записано у Феодосії Мудрик.
«Гра. Беруться за руки. Руки сплітають навхрест і ідуть попід ру-
ками, поки увесь ключ розплететься. І співають:
Й а Шум ходе по диброві,
А Шумиха рибу ловит:
Шо зловила, то й пропила,
Дочці шуби не справила.
– Чекай, доню, до суботи
Справлю шубу ше й чоботи!
Субота минає, шуби немає:
– Десь моя й мати, в коршмі гуляє.
– Чекай, доню, до вівтірка,
Справлю шубу, будеш дівка.
Вівторок минає, шуби немає.
199
Зап. у О. Стороженко у с. Рублівці, 4.VI.1942.
232
– Десь моя й мати в коршмі гуляє 200.
«Дівчата, увесь ключ, чоловік 30–40 беруться за руки. Маленька
дівчинка ходить по руках, вони співають:
Вербовая кладочка, кладочка,
Там ходила Насточка, Насточка.
Цебром воду носила, носила
Дибрівоньку гасила, гасила» 201.
«Це ігра. Стають кругом. Їдно стоїть у середині, і це все вони роб
лять, шо в пісні показано:
Й а за городечком царів син, царів син,
Й а й у городечку царівна, царівна.
Вона по городу ходила, ходила,
Вона царевича манила, манила:
– Приступи, царевич, близенько, близенько,
Вклонися царівні низенько, низенько!
Приступи, царевич, ше ближче, ше ближче,
Вклонися царівні ше нижче, ше нижче!
Приступи, царевич, на поріг, на поріг,
Вклонися царівні й аж до ніг, й аж до ніг,
Та зроби, царевич, ворота, ворота,
Виведи царівну з города, з города,
Й а постав царівну й у раду, й у раду» 202.
«Тоже ігра. На Пасху грають. Вони показують, як [жінка] їде з гос-
тей і як [чоловік] ховається – хустинами накривають:
Оженився старий у Пертрівку,
Узяв собі молодую жінку.
Поїхала жінка до матері в гості,
Тиждень минає, жінки немає.
Другий тиждень іде, жінка з гостей їде.
Чоловік злякався, в кропиву сховався:
200
201
Теж.
202
233
– Навчу я, навчу, молодую жінку!
В кропиву сховався, бороною вкрився.
Бороною вкрився, а сніпком накрився.
– Ти, бороно, ни коли мене!
Ти, кропиво, ни печи й мене!
Жінко, голубко, ни лякай мене!»203.
«Ігра – “Ж е л ь м а н”»:
Помагай бі, Жельман,
Помагай бі, й його брат,
Помагай бі, Зельманова
І братова родинонька!
– Зачим прийшов, Жельман,
Зачим прийшов єго брат,
Зачим прийшла Зелжманова
І братова родинонька?
– За панною Жельман,
За панною єго брат
За панною Зельманова
І братова родинонька.
– На який грунт, Жельман,
На який грунт, єго брат
А який грунт, Зельманова?
І братова родинонька?
– Й а на попівський Жельман,
Й а на попівський єго брат,
Й а на попівський Зельманова
І братова родинонька.
– А ми панни ни маємо,
На такий грунт ни даємо,
Хоть собі проч, нас не мороч!»
203
Теж.
234
Прохачі знов приходять, їх зустрічають тим же привітання: «По-
магай бі, Жельман» і т. д., запитують за чим прийшли, відповідають
«За панною»; «На який грунт?», відповідають – на панський, їм від-
мовляють. Знов приходить Жельман. Просить уже на християнський
грунт; тепер є згода:
«А ми панну маємо,
На такий грунт дáємо!
Ходь, свашко, ходь, ходь, душко, ходь».
Далі на одміну од поширених варіантів цієї пісні, відбувається пе-
рехід до сцени до сцени сварки свах. «Тепер вже свахи стали сваритися:
– Твоя дочка, робітниця;
Пошла замітати, –
На вінику лягла спати!
П р и с п і в: Свашко моя, дивися сама!
– А твій син – рубітник;
У клуні молотить,
На ціпові воші б’є!
П р и с п і в: Свашко моя, дивися сама! 204.
Звичайно, є ігри, які можуть виконуватися і не на Великдень. Щоб
не повертатися більше до них, подамо тут і таку ігру.
«Це не пісня, її й грають. От як ходили моя мати у строк до купців,
то в городі Петракові ночували і там співали цю пісню. Так сходився
увесь город дивитися:
Скоро в’єду во Скитай – город гуляти,
Всьо китайського товару закупляти.
Як куплю я молодой жені́ покупку –
Славну, славну празниковую юпку.
Проїжджаю домой, покорюся,
Своїй милій роздушенькі поклонюся:
– Принімай, душа, подарок, не ломайся,
Душа, серце моє, не спасися [так!],
Ще й на мене, молодичка, подивися!
Вона тут одвертається.
204
Теж.
235
– Ой дивіться, ви, добрії люде,
Шо мене, молодиця, жена не любе,
Ой не любе, не любе, не целує!
[Далі те саме спочатку, тільки замість юпки щось інше, наприклад,
рубашка, перстень; після кількох разів він купляє нагайку.]
Славну, славну дротяну нагайку.
Проїжджаю домой, не корюся,
Своїй милій роздушенькі не клонюся.
– Принімай, душа, подарок, не ломайся,
Душа, серце моє, не спасися,
Ще й на мене, молодчика, подивися!
Ой смотрите ж, добрії люде,
Шо мене, молодця, жена полюбе,
Ой полюби ж, полюби й поцілує!
Тут вони цілуються» 205.
Молодиці, як правило, не беруть участі у «молодарських» іграх.
Зібравшися у купочку, вони співають. І вони мають спеціальних пі-
сень. В одній з них молодиці скаржаться на свою долю:
Ой чижику та горобчику,
Полинь, полинь попід дашечку!
Полинь, полинь попід дашечку:
Скажи мені й усю правдочку, –
Кому воля, кому нєт волі!
А дівчатам уся волечка:
За биндочку та за віночок…
На вулицю та й у таночок.
– Ой чижику та горобчику, і т. д.
А парубкам й уся волечка:
За шапочку та за дудочку, –
На вулицю та за дівочку.
– Ой чижику та горобчику… і т. д.
Чоловікам і вся волечка:
205
Зап. у Ївги Наконечної в с. Рублівці, 5.VI.1942.
236
А шапочку та за палічку,
До коршми та за чарочку.
– Ой чижику та горобчику… і т. д.
Молодицям та й нема волі:
А й у печі борщ збігає,
А на току чоловік лає;
Дитина плаче – їсти хоче,
Порося кричить – корми хоче,
Порося кричить – корми хоче,
Дитина кричить – спати хоче! 206
Збережено у пам’яті народа і деякі купальські звичаї: «Ну, значить,
на Івана Купала, ішли в ліс, рвали цвіти, плели вінки і йшли у вінках
купаться. Потом, значит, приготовляли крапиву і сажали, встромляли
у землю на удобному місці, шоб було добре пригать. Вишиною кропива
була з аршин. І через неї пригали. З піснями це було, але які пісні, забу-
ла. Впереді крапиви ше огонь палили і збоку огня пригали. А потом еті
вінки вже знімали і надівали на капусту. Головка (корішок) тоді ще мала
була, отклали на нєйо вінки. Це для того, шоб харашо вилки (тобто, го-
ловки) капусти росли. І от примічають – єслі ета головка не засохне, то
буде щастя в жизні, а єслі посохне, то буде погана жизнь» 207.
Купальські пісні:
Ой скакав коник
Попід річкою,
За ним Іваню
З гнуздечкою.
– Ой, пожди, коню,
Загнуздаю
Та поїдемо
Ду Дунаю. [так!]
А у Дунаю
Води пити,
206
207
Зап. у П. Сущенко, у с. Степанівці, 7.ІІ.1943.
237
А до Демцюри [всяке прізвище]
Дівку любити.
Бо і в Демцюри
Дівка багата,
В неї старостів
Повная хата.
Повная хата
Й повнії сіни,
Ше й кругом стóлу
Хлопці обсіли.
Крає рушни́чки
Терновиї,
Дає подарки
Шовковиї.
Старости з хати,
А хлопець до хати:
– Позволь, дівчино,
Ночку ночувати!
«Вона вже каже, що пзволяю, та й усе 208.
***
На Купайлі була,
Сорочку забула.
Била мене моя мати
Вербою,
Шоб не ходила на улицю
Молодою 209.
***
Ой на горі покíс – покíс…
Забрав чорт хлопців, поніс – поніс.
208
Зап. у Єлізавети Полозюк у с. Софіполі, 4.ІI.1943.
209
Теж.
238
Ой нихай носит, нихай знаїт,
Нихай Купайла не займає [або – «не ломає»] 210.
Відомі по селах жнивні та обжинкові пісні і рештки деяких інших
календарних обрядів і звичаїв.
Розглядаючи увесь поданий тут обрядовий матеріал, прихо-
димо до висновку, що од щирого вірування в ньому майже нічо-
го не залишилося. Дуже рідко (як у розмові рублівських доярок)
визирне якийсь забобон. Обряд спрощується шляхом вилучення
багатьох деталей, а то й зовсім забувається (так, наприклад, уже
невідомі русальні обряди та пісні; не в усіх селах збереглися пісні
купальські і т. п.).
Проте, мистецька, так би мовити, декоративна сторона обряда, особ-
ливо – весільного, продовжує жити, користується увагою селянства.
6. Народна проза
Якщо спитати у багатьох селян, чи люблять вони казки, то деякі з

них можуть образитися і відповісти, що вони не діти. А проте, авторо-
ві цих рядків не доводилося зустрічати селянина, який би одмовився
послухати казку, хіба, вже тоді одмовиться, якщо йому дуже ніколи.
…У хаті сидить чоловік десять колгоспників. Ще не всі зійшлися
на збори, і один з присутніх розповідає казку. Він не зразу розпочав
її. Поговорили про те, про се, навернулося на анекдот або на побутову
розповідь та й перейшло до казки. І от якийсь розповідач захоплено
розказує саму справжню фантастичну казку з ковром-самольотом, з
чудесним кільцем, дубиною і багатьма іншими класичними казкови-
ми аксесуарами. Всі напружено слухають, рідко-рідко почуєш реплі-
ку. Ось знадвору увійшов ще один колгоспник. Він вслухається, чує,
що мова йде про невидимку та й каже іронічно: «А, це вже Камплик
казки розказує!» – і сідає. Через дві хвилини його обличчя вже таке ж
зосереджене, як у всіх присутніх – слухає.
Найбільш поширені анекдоти, казки і, зрозуміло, оповіді (пере-
210
Зап. у Єлізавети Полозюк у с. Софіполі, 4.ІI.1943.
239
кази). Особливо багато розповідають про сучасну Вітчизняну війну.
Найчастіше переказують прочитане в газеті або почуте по радіо.
В цих оповідях мова йде про німецькі звірства, про героїзм Червоної
Армії і партизанів, про нову зброю. Демобілізованих червоноармій-
ців, що потрапляють у село, одразу закидають питаннями. З поша-
ною слухають і учасників війни 1914–1918 років. Ці старі салдати з
ненавистю розповідають про знущання німців з полонених, про те, як
німці вже в ту війну підвішували людину за зв’язані руки і залишали
висіти на стіні у такому стані кілька годин. Коли чоловіка знімали, він
був аж чорний. Рідко хто одужував після цього.
Думки селян з Україною. Невимовне горе чути в їх речах. Дехто
має там рідних і турбується їхньою долею; і всі турбуються долею са-
мої України. І як воно буде з нею, що німець стільки народу перебив!
Болить в них серце за свою батьківщину.
Багато оповідей присвячено минулому України, особливо кріпач-
чині і злидням, що переслідували селян до Великої Жовтневої рево-
люції на Україні і тут уже, в Башкирії. Розповідають про стосунки з
оточуючим населенням, про взаємне недовір’я, яке існувало тут між
українськими поселенцями і корінними мешканцями до революції, і
про приязнь і дружбу в наші дні. Деякі з цих оповідей уже перетвори-
лися на легенди.
Дуже поширені по селах анекдоти, як вивезені з України, так і за-
позичені на новому місці від сусідів. Багато оповідей перетворилися
на місцеві анекдоти. Оці дрібні анекдоти і жарти, або, як тут їх ще
звуть, – байки, так і сиплються, виринаючи з небуття, у зв’язку з жит-
тєвим фактом, про який зайшла мова.
Подамо спочатку фантастичні казки, потім казки побутові, анек-
доти і, нарешті, інші прозові жанри.
А) Казки
Чудові українські казки можна записати в Башкирії.

Перші дві казки записано у Наталі Піскун в Софіполі. Їй трохи
більше за 56 років, але виглядає вона старішою. Вона має дорослу
240
доньку та двох онучат: хлопчика й дівчинку. Донька – освічена і роз-
винена жінка, працює у райцентрі в установі, а жваві, як вогонь, діти
гасають по хаті, і казки є чи не єдиним засобом, який вживає бабка,
щоб примусити їх тихо посидіти на стільці.
Наталя Піскун користується на селі славою розповідачки. Вона
багато знає з книжок і переказує досить довгі твори. Почувши про
цю славу од фольклориста, вона не без задоволення всміхнулась і ска-
зала: – «Я, справді, коє чого знала старого, що ще за царя Бомка, як
була земля тонка». Але вимога записувача розповідати йому не те, що
взято з книжок, а тільки те, що від інших людей чула, – поставила її у
скрутне становище. Їй, навпаки, хотілося розказати «Тараса Бульбу»
або Шевченкову «Катерину». В неї був «Кобзар», і дуже багато віршів
з нього вона справді знає напам’ять. Як не намагався повернути на
інше записувач, але йому таки довелося прослухати «Катерину» мало
не до кінця. Коротко розказати зміст Піскун не в змозі і, згадавши
про якийсь твір, вона неодмінно розпочинає його розказувати. Так
вона намагалася розповісти – «Як там Гомерику одкрив Христофор
Колумб» і «Про Жан-Крузо», про Мартина Задеку, що є «вроді би
сказка» і історію – «Як би не метелиця, то не було б у Марусі такого
щастя». Цей останній твір літературного походження, до речі, попу-
лярний у Софіполі, являє собою дуже довгу сентиментальну повість
про те, як панич одружується з Марусею, хоч була вона бідна селянка.
Фольклорного матеріала Настя Піскун знає не так багато. В неї за-
писано кілька пісень, поданих вище, і дві казки.
1. Брат бідний і багатий
«Було, знає, два брати – бідний і багатий. Два було. Пішов бідний
до багатого з празником під Рожество, шоб чого нібудь у його для себе
заробить, щоб щонебудь йому дав брат на празник. Пішов, поробив він
йому цілий день до вечора: рубав дрова, почистив навоз, понаносив чи
там понавозив водиці, що нужно! Уже зувсім істемніло. Став брат у хаті
коло порога і стоїть, бо ж що небудь йому і дадуть. Брат увійшов у хату,
241
подививсь на нього, що він стоїть, і вийшов у сінці, і говорить до своєї
жінки: «Іди, одрубай йому кусочок м’яса, і дай йому, і нехай він іде к
чорту!». Йому стало тяжко, етому брату. Пішла тая жінка, одрубала єму
етой кусочок м’яса і дала йому. Узяв він той кусочок м’яса і пішов очень
печальний. Ідьоть дорогою тьомной і думає: «Так мені було тяжко тру-
дитися, і дав мені брат кусочок м’яса і то послав мене к чорту». От нав
стрічу йому попадається старичок і говорить: «Чого ти так зажурив-
ся?». «Як же мені не журитися, коли я пішов до брата і так тяжко цілий
день працював, і дав мені брат ось цей кусочок м’яса і ще послав мене
к чорту». Старичок йому і каже: – «Оце, – каже, – й добре, шо він тебе
послав к чорту. Там ото тропинка у лісу, і підеш тою тропинкою, і вона
заведе тебе до самого чорта. І як прийдеш до самого чорта, то коло тебе
будуть всі малії бісенята скакати, просити того м’яса. То ти не давай їм,
не соглашайся. Буде тобі старий чорт давати золота і чого тільки хочеш,
а ти не давай і скажи, що ні: «Я трудився только для своїх дітей». А як
здорово вже вони до тебе пристануть, то скажи: «Дай мені за м’ясо оту
машинку, шо у тебе за дверима!».
Єслі ти цю машинку візьмеш, і прийдеш з нею додому, і поставиш
її на столі, і надумаєшся шо тобі треба, і покрунеш [так!] нею отак то,
то машинка тобі усьо буде достирчати [так!]».
От і пішов чоловік тею тропинкою. Прийшов до самого чорта, на-
чали вже ті бісенята скакать біля його і почали вже просить, шоб од-
дав він то м’ясо; то він довго не соглашався ні за серебро, ні за золото.
Коли вони здорово до його пристали, то він сказав, шо – «не оддам
ні за се ребро, ні за золото, а тільки оддай ту машинку, шо у тебе за
дверима, то оддам м’ясо». Согласився старий чорт – «Догумівся, [так!]
ти здорово хитрий! Бісенята сильно плачуть, оддам тобі машинку!».
Оддав мужик м’ясо, взяв машинку і пішов. Прийшов додому, було
вже дуже пізно. Жінка стала плакати – «Де ти був, що ти пішов за-
робити щось, а тебе все нема?». Мужик і каже: «Не плач, жінко, я тобі
приніс шось такеє, заробив». Ставить на столі машинку і починає
нею крутить. І говорить жінці: «Ну, жінко, шо тобі треба у перву оче-
редь?», – всьо йому треба було, він же бідний чоловік, то йому усьо
треба. Она йому і каже: «Господи, та чого ж нам треба, усього ж тре-
242
ба! Ні затопити, ні зварити, треба в перву очередь дров. А тоді вже
треба всьо варити». От він покрутнув і начали летіть осколки дров.
(Ха! Це така машинка, шо і нам би її треба!) Тоді вона говорить: «Сьо-
годні ж рождественський празник, треба ж рибу, а на завтра м’яса чи
ковбаси». Покрутнув мужик – іде риба. Накрутив машинкою риби,
іде м’ясо, окроки. (Це як би була, то можна б було увесь Софіполь
наградить!) Тоді і ковбаса. Ну, тоді вони побачили, шо ця машинка
всьо може дать. Покрутнув ще білого хліба і понакручував увсякого
с’єстного припасу, шо тільки надумав. Тоді каже – «Це ж нам, жінко,
треба і дітям одіватися». Начав машинкою етою викидать всяку одьо-
жу – шо тільки нужно. Добився він етою машинкою всякого богацтва.
Розбудив він своїх дітей, вони голодні полягали, накормили їх
усім, одягли, і полягли оддихать.
На другий день рано начали ходити сосєдні діти колядувать по
хатах. І зайшли до його. Коли вони до нього зайшли, то побачили у
нього всякого багатства, а він став їм всього дарить. Коли діти по-
лучили в нього всяких гостинців, прийшли додому, порозказували
своїм батькам і матиркам, шо у його такого добра. То усім стало дуже
завидно і стали усі дивуватися, шо де ж це він, такий бідний та набрав
такого добра?
Начали всі до нього йти на празник. І мужик їх став усіх угощати,
шо тільки кому наравилось. Так шо пішла скрізь така половиця про
його багатство, шо його і брат почув. І каже цей мужик бідний до жін-
ки: «Давай же я позву свого брата в гості!». І позвав брата. Прийшов
брат до бідного брата в гості. Посадив його брат і начав усім угощати –
і питтям, і кушанням. Як випили хорошо вдвох і покушали, то бага-
тий брат пристав до свого брата бідного – розкажи, де ти такого добра
набрав! Брат довго не хотів йому розказувати, потім і сказав. То брат
говорить: «Ти мені продай цю машинку!». Довго брат не хотів йому
продать, але він таки вимучив у нього. Тільки дав уже перед жнивами
на уборку хліба. Він йому не пояснив шо з машиною дєлать: сказав шо
зробить, шоб пища чи там щось пішло, а шоб перестало іти – не ска-
зав. Взяв брат машинку і пішов додому, поставив на столі і сказав до
жінки: «Ти іди з робочими в поле хліб убирати, а я вам буду готовить
243
обєд». Надумався цей брат: «Накручу робочим кришонки» (лапша і
м’ясо дрібненько посічене) і начав крутить. Начав крутить, і як начала
та кришонка ітти, то він набрав уже усяку посуду, а кришонка все іде.
(От інтересно! [Сміється]). Уже і кришонка уся пішла по кімнаті, уже
кришонка і у вікна, і кришонка у двері, а машинка все крутить, жене
кришонку. Мужик уже не видиржав коло тієї кришонки, начала вже
мужика кришонка топить, він вискочив з кришонки, уже тьоком-ті-
кає і біжить і кричить робочим – «Ідіть хто куди попало, утікайте, бо
кришонка потопить!». А кришонка у вікна і у двері летить. А він побіг
яксили до свого брата, шоб кришонку задержав: «Іди, – кричить, за-
бери свою машинку, бо уся хата затопилась у кришонці!». Прийшов
брат, застановив кришонку і взяв машинку і пользувався нею оп’ять.
І надумався він накрутить єю много грошій, червонців. Накрутив
много деніг і над морем вистроїв собі веліколєпний дворець, де ходи-
ли пароходи. Коли вистроїв він собі дворець, шо такого во всьом свєті
ніхто не бачив. Уже дозналося про нього всьо государство. Дізнали-
ся, що в нього є така машинка, шо він нею так здорово пользується.
І прив’язались, шоб продав царю, одібрати хочуть. І так, як він не мог
против правительства одказатися, то він продав цю машинку. Коли
взяло в нього правительставо ту машинку, то надумалися накрутить
нею у пароходи соль і направить туда, де солі нема, бо як солі нема –
то це біда, так, як і хліба! І взяли у пароход машинку і начли крутить,
шоб повно накрутить солі і направить. Як начали крутить, як начали
крутить, а сіль іде, а сіль іде, уже і параход повний, а машинка кру-
тить, і пароход перегрузився, і вони не зуміли зупинити тої машинку,
і пароход потонув, і машинка там крутить і крутить, і накручує до
сих пор сіль, і од неї й вода солона стала в морі. І всьо кончено, і кінці
спрятались у воду. Вода ж і є в морі солона, хоть вона і не од машинки,
а п р и к л ю́ ч к а ж така!» 211.
[…]
Внучка Наталі, п’ятирічна Ніночка Піскун запозичила деякі баби-
ни казки. В неї записано казочку «Чоловік і жінка».
211
Зап. у Наталі Піскун у с. Софіполі, 2.ІІ.1943.
244
2. Чоловік і жінка
«Жив собі чоловік і жінка. У них була дівчинка. Мати заболіла і

померла. Осталися чоловік і дівчинка. Їм було горе жить, і чоловік
рішив оженитись. Оженився і взяв собі тоже з такою самою дівчин-
кою. Начали вони жить. І мачуха не злюбила дідової дівчинки і каже:
«Де хочеш свою дівчинку дівай, бо я її не хочу; завези її в ліс!». Дідові
жалько дівчинки, не хоче везти. Як пристала, як пристала, то мусів
завезти. Запріг дід конячку і каже: «Гайдá, дівчинка, в ліс по дрова!».
Поїхали і приїхали в глибóкий ліс, глибокий. І зсадив її і каже: «По-
сидь, дівчинка, я поїду та сухих дрів наберу і поїдем додому». Потім як
поїхав, як поїхав та поїхав аж додому. А дівчинка осталась.
Уже вечір, дівчинка плаче; коли приходить дід-Мороз: «Що, дівчин-
ка, тисне Мороз?». А вона каже: «Тисне Мороз, бог його спромож!». Він
каже що «дівчинка, ти не змерзнеш!». Приніс їй шубку, повний сундук
добра і білого калача. Сидить дівчинка на сундуку і їсть. На другий день
рано мачуха і каже діду: «Айда вже, діду, їдь в ліс за кісточками!». Запріг
дід конячку і поїхав. Приїзжає, а дівчинка жива, сидить на сундуку і
їсть калача. Взяв дід дівчинку, добро все і поїхав додому. Коли приїзжає
додому, мачуха як гляне, а вона жива і з якимось добром. Позавидувала
на ту дівчинку і на те добро і каже: «Завези і мою!».
На другий день запріг дід конячку, взяв дівчинку і поїхав. Приїз-
жає в глибокий ліс на те саме місце і каже: «Посидь, дівчинко, я поїду,
сухих дрів наберу і поїдем додому». Поїхав він аж додому, а дівчинка
осталась. Ніч уже, дівчинка плаче. Коли приходить дід-Мороз і каже:
«Шо, дівчинка, тисне мороз?» – «Тисне, шоб йому очі витиснуло!». Як
притиснув, як прижав, як прижав, то з неї одні кісточки остались.
На другий день і каже мачуха діду: «Айда вже, їдь! Коли твоїй ді-
вчинці стільки добра дали, то моїй ще більше, ідь за добром!». Ну, по-
їхав дід, приїзжає, а з неї одні кісточки. Забрав кісточки і поїхав. Коли
приїзжає у двір, мачуха як гляне – ні добра, ні дівчинки живої нема,
тільки кісточки. І поховали» 212.
212
Зап. від Ніночки Піскун (5 р.) у с. Софіполі, 31.І.1943.
245
Подана далі казка зв’язана з (Ця казка має деякі спільні образи з по-
даною нижче «Небилицею». Можна припустити, що обидва ці твори
генетично зв’язані між собою. З другого боку останній твір зв’язаний
з) гумористичним оповідним фольклором, і, до того, не тільки паро-
дійним, а й з казками про хитрих людей (зразки таких казок є і серед
друкованих в цій роботі):
3. Казка про двох розумних братів і третього дурня
«Були дід і баба, і було в їх три сини, два розумних, третій дурень.
Ну, дід і баба померли, остались вони втрьох жить. Ну, значить, ті
старші кажуть: «Ти, дурню, їдь на базар, а ми будем прибирать дома,
пом’янем родителів. А ти поїдеш, скупишся, купи горшків, і сала,
і масла, і сира». Поїхав він, значить, на базар, купив масла, і сира, і
горшків, і сала. Ну, повернувся з базара їхать, наїхав на річку, ось тре-
щить лід, він маслом замазав, сиром притрусив і переїхав. Ось їде й
їде, лежить собака, здохла і зуби витріщила. Він, значить, те сало по-
ложив собаці, каже – «Іж, а мене не порви, а то ти, каже, – гірчиш!».
Їде й їде, в’їхав вже в деревню, стоять колья, каже: «І померзли ж ви,
чоловічки! Ну я вам шапочки понадіваю», – каже. Ну, приїжджа до-
дому. Брати вийшли – нема нічого на возі. Вони кажуть – «Де твоя
покупка?». «Еге, – каже, – ви б поїхали, скупились! Як наїхав на лід,
а він тріщить, так я, – каже, – маслом замазав, а сиром притрусив,
так насилу переїхав. А потом, – каже, – їду і їду, а собака, як напалася
рвать, так насилу й оборонився салом. А потом, значить, – каже, –
люде без шапок стояли, то хоч понадівав їм горшків замість шапок».
«Ну, ти ж сиди, дурню, дома, а ми поїдем на базар!». Вони поїхали, а
він засунувсь і сидить на печі. А вони, значить, наробили квасу, а він
укисає і каже – «Кло, кло, кло!». А він каже, – «Дражнись, дражнись,
я не кло, я – Сидір». Потом опять воно – «кло, кло!». Як узяв макогін і
розбив. Ось як полився квас по всій хаті, він найшов ночви і копистку
(що тісто місять) і плава по хаті.
Ну, приїхали брати. Кажуть: «Одчини, дурню!». А він каже: «Підо-
жди, діду, доїду!». Ну, значить, доїхав до порога, одчинив, коли ллєть-
246
ся через поріг квас. Тоді вони: «Що це ти, дурню, наробив?». А він
каже: «Бочку розбив з квасом. Шо ж воно дражниться і дражнить-
ся!». Ну, они увійшли в хату, вигорнули всю грязь, всю воду, пісоч-
ком засипали і давай такé ж готовить обід. Ну, наварили вони обід і
кажуть: «Іди ж ти, дурню, кликать людей на обід». Він пішов і каже:
«Ідіть, мужики, жінок не треба». Посходились мужики, нема й однії
жіки. Ці й кажуть, брати́: «Чого ж у вас жінок нема?». А вони кажуть:
«Так нас же так дурень кликав; казав, що ідіть, мужики, жінок не тре-
ба». Ну, біжи ж, дурню, по жінок!». Дурень побіг до жінок. А він тоді:
«Ідіть, – каже, – жінки, дітей не треба!». Ось жінки прийшли, посідали
обідать. Обідали, не обідали – «Еге, нам додому треба іти», – кажуть.
А ті й кажуть, його брати – «Так чого ж так скоро?». «Так діти ж у нас
дома!». «Поїдь, дурню, по дітей!». Він запріг коняку, поїхав, уходе в
хату кажну, дитину бере за ножки, об соху головою – і на телєгу. На-
клав повний віз він, придавив рублем і везе дітей. Привозе. Повибі-
гали матері, яка й не возьме – дитина не жива. «Ой, горе, що це таке,
діти неживі?». Тоді – «Це нам біда, давай будем тікать», – кажуть. Вони
беруть усе там з собою, а він з ними тіка і бере ступу з собою (у ступі
пшоно товкти). Ну, ішли, ійшли, зайшли у ліс, ніч уже їх застала, тих
людей. «Ну, де ж ми, – кажуть, – будем ночувати? Давайте залізем на
дуба!». Найшли дуба такого рясного і позалазили на дуба. І дурень
заліз і ступу з собою взяв.
Коли їдуть крамарі і давай же під тим дубом ночувати. Випрягли
свого коня і давай варить вечерять під дубом. Він сидів, сидів, кри-
чить: «Ой, у…..я», – каже. А його брати: «Ой, не колоти людей, с…..,
та не колоти людей!». Він давай тоді с…..ть у кашу крамаря. Вони ка-
жуть: «Ранняя пташка і рóсу оббиває». Він опять же, сидить, сидить:
«Ой, у…..я», – каже. «Та, у….., не колоти людей». Ну, давай пукать,
коли – у кашу! А вони – «Ранняя пташка і жолудики трусе». Тоді кри-
чить – «Ой, ступу упущу, ой, ступу упущу!». «Та пускай, та не носися
з тою ступою». Він як упустив ту ступу, так і розбив казан з кашою.
Крамарі полякалися – «Це, – кажуть, – якісь розбійники!». Тоді хто
куда і все чисто бросили, увесь товар, значить, повтікали.
247
Коли на утро встають, ті шо на дубові, злазять з дуба, коли то-
вар стоїть, повен віз – шо хочеш! Ну, люде беруть, шо надо їм, а
дурень узяв торбу ладану. Ті люди хто його зна куди пішли, а він
пішов з лісу, дурень, на гору, на таку могилу вийшов і розіклав вог-
нище; як насипав ладану, дим як закурив, так такий! До його при-
літає ангел. Каже – «Шо ти, дурню, робиш?». Каже – «До бога хвалу
пускаю!». Каже – «Ти дай мені цей ладан!». Каже – «Дайте мені те,
що у бога за дверми є!». Каже – «А що ж є, – каже, – у нас є сопілоч-
ка». Каже – «І дайте мені сопілочку!». Він узяв, ангел, приніс йому
ту сопілочку, і пішов він з нею. Пішов у деревню (хоть у село), коли
піп з попадею гуляє. Каже – «Драстуйте, батюшка!». Каже: «Драс-
туй, хлопче! А куди ти, хлопче, йдеш?». Каже – «Та йду, може, де
наймуся». Батюшка і каже – «Наймись, хлопче, до нас». «Найміть,
батюшка!». «У мене не будеш нічого робіть, тільки будеш овечки
пáсти». Пішли до батюшки додому, переночував він, наутро встає,
бере в торбинку хліб, води і гоне пáсти овечки. Батюшка сказав
йому куди гнать. Ну, погнав, значить, овець пáсти і пасе. Ось овеч-
ки пасуться, коли ж він як загрá на сопілку, а овечки ж плясать як
пішли, як пішли! Він грає, а овечки пляшуть. Ну, ось вечір. При-
гнав додому. Батюшка й дивиться: шо ж за овечки такі, шо тільки
ногами дигають [так!], поморилися. «Ну, – каже, – я завтра піду
його прибережу, як він пас їх». Ну, устає на другий день, так же,
бере хліба в торбину, води, і жене пасти. Вигнав на степ. А батюш-
ка собі туди пішов і заліз у терен, сів і сидить (терен – якісь овощі,
колючі дуже. Там він на Україні є). Коли ж той дурень як заграє
на сопілку, як пішли ж овечки плясать, а батюшка собі в терені як
пішов, як пішов, так усю рясу обірвав. Наплясавсь, значить, прий-
шов додому. Розказує матушці, наймичкáм своїм, шо, – каже, – «у
нашого наймита така сопілочка є, шо як заграв, то, – каже, – і не-
живий затанцюєш!». Матушка і наймички кажуть, що як прижене
овечки увечері, так ми заставимо його, шоб заграв. А батюшка і
каже – «хоч ви заставите, но я полізу на горище, щоб я не чув, а
то, – каже, – я не витерплю, буду танцювать».
248
Ну, ось він пригоне овечки. Пригнав. Ну, так і напались на його:
«Давай, заграй, у тебе єсть сопілочка!». Він каже, що немає, а вони ка-
жуть є. Заграй – і все! Він одказувавсь, одказувавсь, потом як вийняв,
як заграв, тут як пішли всі плясать: матушка просквири місила, то
собі пішла плясать, а друга коров доїла та собі плясать, ну, пляше весь
двор! А батюшка на горищі сидить у жлукті аж (у йому раньше ста-
рі люди золили бєльо, кадушка без дна і кришки). Батюшка качавсь,
качавсь із жлуктом, та як бахне із жлуктом з горища, тоді всі попере-
лякувались і перестали плясать» 213.
Цю казку записано від Ївги Наконечної, 49 років, що походить з
Чернигівщини. Вона знає багато казок, і добре розказує їх, зберігаючи
постійні традиційні місця. В свою чергу вона вивчала їх од своєї мате-
рі. Свої казки вона передала дітям. Нижче ми подаємо казку – неби-
лицю, записану від її сина – дванадцятирічного Олексія Наконечного.
4. Небилиця
Жив дід та баба. Було в їх три сина. Два розумних, третій дурень.
Поїхали в поле орать і забули огню взять. Задумали обід варить, коли
кинулись – нема вогню! А додому йти далеко. Зачали дивиться, де
огонь є. Побачили – корінь [курінь] стоїть, і там топиться біля ко-
реня, дід стереже баштан. Послали дурня по огонь. Пішов дурень по
вогонь, дійшов до діда і каже: «діду, дайте огню!». А дід і каже: «Розка-
жи приказку!». А дурень каже: «Не вмію». «Ну, розкажи небилицю!».
«Небелицю зумію. Тільки коли хтось скаже “брешеш”, тому квашію
[довгу полосу] кожі зняти, половою натерти і од кореня проперти!».
І начав казать: «Жило нас три брата, поїхали в поле орать і забули
огню взять, зачали дивиться, де ж огонь, а я свої очі та поставив на
верховí вила (що хату крить, так подавать) і побачив корінь, і біля
коріня́ топиться. Послали мене по огонь. Ішов я, ішов, схотілося мені
їсти. Іду, коли стоїть верба, а там дупло, а в дуплі печéні г а л е н я т а,
213
Зап. 5 червня 1942 р. у с. Рублівці від Євгенії (Ївги) Наконечної, 49 р., яка
вивчила од своєї матері.
249
поїв я ті галенята і йду. Схотілося мені пить. Коли біжить річечка, і
ніяк узять води. Я зняв череп, достав, напився, і йду дальше. Коли
дивлюся, надо мною гави літають. Я, лап за голову себе, коли вони
і мозок клюють уже! Тоді я пішов, узяв череп, надів на голову і пі-
шов дальше. Ну, іду. Коли пасеться кобилка, я на неї сів верхом, та й
поїхав. Що кобилка топ, топ, а сокира – цюк, цюк! Коли я оглядівся,
а коняка не йде. Коли оглянувся, уже й зад остався, одрубала соки-
ра. Тоді я нарубав лози, виплів зад і поїхав. Коли чогось моя кобилка
оп’ять не йде. Коли я глянув, а лозина виросла аж до неба і зачепилася
у дірку, куди боги лазять. Я по тій лозинці зліз на небо. Іду по небові,
коли боженята кашу їдять. А мені ложки не хвата. Я одного пó-носу,
другого пó-лобу, узяв ложку і зачав кашу їсти, а боженята побігли бо-
гам хвалиться. Поки вони бігали, я і кашу поїв і утік. Іду і іду. Сто-
їть церква, книшами викладена, пирогами вивершена, сусличком 214
(а хто його знає, що воно!) засунута, а бубличком замкнута. Укусив буб-
личка, – одімкнулось, укусив сусличка – одсунулось. Входю в церкву:
стоїть піп, як яший сніп, сиряна голова, масляний ніс. Вкусю за плече,
сироватка тече; вкусю за ніс – масло біжить. Кажу – «який ти, попе,
добрий! Давай я тебе з’їм!». А він каже – «не їж мене, я, – каже, – тобі
згодюсь! Я тобі дам яшної полови і ти сплетеш кодолу з неба додо-
лу». Набрав у мішок яшної полови, і поніс його до дірки; шо проплете
кодолу, та й спуститься. Набігла хмарка. Ударила по кодолі. Кодола
доточилася. Як набігла друга хмарка, як ударила по кодолі і перебила
мою кодолу. І я летів, летів, і вниз головою, і вверх головою. Долетів
до землі; як ударився і по пояс загруз у землі і ніяк не вилізу. Тоді
вспомнив, шо біля возу єсть лопата. Пішов, узяв лопату і викопався і
оце прийшов до вас». А дід і каже: «Так ти, хлопче, і на тім світі був?».
«Був, діду». «А шо ж ти там бачив?». «Я бачив, шо мій батько на твоїм
їздив». А той каже: «Та брешеш, сукин син!». Тоді дурень од с------ до
потилиці зняв кожу, полою протер і од кореня пропер 215.
214
Гатунок бубличків.
215
Зап. у Олексія Наконечного (12 р.) в с. Рублівка, 5.VI.1942.
250
***
Найпопулярнішим в Софіполі розповідачем є Олександр Камплик.
Олександрові Кампликові 65 років, але сивизни не видно в його
русявому волоссі. Хоч прожив він довге і нелегке життя, але зберіг
провідні риси свого характеру: бадьорість, веселіть і товариськість.
Його поважають як бригадира і люблять як розповідача. Це, як ка-
жуть – «душа громади». І він сам, очевидно, цінує свою славу «жар-
туна» і «балакуна». (Без жартів Камплик нічого не робить; в цьому він
досить вигадливий; добре це, чи погано, але він, наприклад, збираючи
людей на бригадні збори, може ні сіло, ні впало, вигадати якийсь ціка-
вий привід, з єдиною метою, зробити явку на збори якнайкращою, а
потім разом з усіма посміятися з свого жарту).
Анекдотами і жартами Камплик, можна сказати, насичений. Що-
правда, велика їх кількість не може з’явитися у друкові через нестри-
маність їх мови і ситуацій. Розповідаючи, Камплик називає речі свої-
ми іменами, і рідко яка молодиця в цей час в змозі дивитися на нього,
а дівчата, так іноді аж тікають з хати.
Камплик вміє тримати своїх слухачів у напруженні. На репліки ре-
агує дотепами. Іноді пов’язує казкову ситуацію з відомим фактом со-
фіпольського життя. Освіжає текст казки за допомогою прийому, який
зветься в літературознавстві «обнаженієм», вставляючи у розповідь
зауваження: «Я сам бачив, як вони там оце їли», «Красива така, я ж її
бачив», «Оце, як я був маленький», «Такий гарний, як оце я» і т. п.
У Камплика записано одну з кращих його казок; він називає її «Ста-
рий солдат – ярий денщик». Ця назва, проте, мало пасує до змісту тво-
ру. Звернімо увагу на те, як майстерно використано традиційні казкові
потрійні повтори (трихотомію) для піднесення напруження сюжета.
5. Старий солдат – ярий денъщик
«Раньше било, когда ще пани оддавали в солдати, на 25 годів; кого хотів

того оддавав. Ну от, один прослужив 25 год, прийшов домой, у його дома
вже не було рідні ніякої, двір заріс травою. І от він подумав: “як я тут буду
жити, як нічого нема? Піду обратно служити!”. Вернувся. І дали йому таку
251
должность, шоб він ходив, стріляв разную дич, шоб було на завтрак, і на
обід, і на вечеру. Ну от все врем’я, значить, виповняў це заданія.
Один раз пішов на охоту на одно озеро, дивиться – плеве лебідь.
Он націлився стріляти. Він говорить – “Не стріляй мене, я сама до
тебе в руки іду”. Ну, он опустив своє ружжо й не стріляє. Она прийшла
до його, то він і спрашує – “Хто ти такий?”. Тоді вона до його говорить:
“Возьми мене за лєвоє крило, брось через правоє плече, тоді узнаєш,
хто я такий”. Він єй взяв і бросив через правоє плече. Она оказалась
дєвіцей, такою красивою, шо ні в сказці сказать, ні пером описать.
Він її питає – “Ну, шо тепер я з тобою буду дєлать?”. Вона говорить:
«Я буду твоя жена». А він їй каже: «Де ж ти мені жена! Я уже старик, і
в мене нічого нема, я служу государу”. Вона єму сказала, шо не тужи –
будеть у нас ўсе, і хата своя і ўсе!”.
Ну, значить, взяли они і пішли домой. Вона махнула платком і здє-
лала дом, лучче, як государський.
Государ був молодий, він када подивився, шо дом такий хороший
стоїть, то спрашує, хто такий його построїв. Йому прислуги сказали –
“Це старий салдат, ярий деньщик з своєю женой”. Он сейчас велів,
шоб вони прийшли до його.
Ну, када прийшов он з своєю женой до государя, то вона йому по-
наравилась. Цар і подумав, що якби його з світа стребить, а на йогу
жону жониться. Він подумав, яке йому дать заданіє, щоб обязательно
він не виконав і щоб такé її взять. Він каже – “Біжи туди, де зараз
старий цар, шо помер, і дізнайся, яке він там діло робит і куди він діў
червону книгу. Як не принесеш, то я тоді тобі голову зніму!”.
Він приходит додому і зажуривсь. Каже жінці: “Шо ж тепер мині
робити; значит, цар даў такоє заданіє, шо я його не виповню, і він
мині голову зніме”. Она йому говорит: “Ето ні біда, а буде біда впереді!
На тобі клубочок, і хай цар дасть свідєтєля – салдата, і підеш туди
до гробу. Клубочок буде котицца, а ти за їм іди. Як він докотицца до
гробу, то ти візьми його в карман і полізай туди у гроб, тоді взнаєш,
що він там робит і де червона книга. Він тобі напишеть, роспишеться”.
Ну, він так і зробив. Заліз у гроб, і акурат тоді на государові везуть
черті дрова. Він остановив і давай його спрашувать, шоб він розказав,
252
що він робить. Він йому говорить: “Я не могу, надо скорей везти!”. То
вони запрягли солдата-свідєтєля цього і повезли дрова, а він став з
ними балакать. Он йому розказав, яке він діло робит – дрова возить,
када приходиться смолу везти до пекла і сказав, де і його та книга
лежить червона.
Коли приїхали ті з солдатом, вони вилізли і пішли до государа мо-
лодого. Подав він цю бомагу. Значить, нельзя йому голови зняти, по-
тому що він письмо приніс од царя.
Государ надумав послати його в дремучий ліс, щоб він привів
йому всіх звірів на смотр. Він подумав, що його звірі з’їдять, або він
їх не приведе, то він йому голову зніметь, а на його жінку жениться.
Ну, тоді цей солдат опять затужив, зажурився. Йому жінка каже:
“Не тужи, не журись, ето не біда, все буде виповнено!”.
На тобі цей клубочок і пускай його вперід, нехай він котицца, а
ти за їм іди. Він буде котицця до лєсу, до лєсу, і в лісі буде котицця до
самих тих звірів. Вони всі будут лежати, меж ними буде саме главний
лєў всередині. Як клубок докотицца до його, ти возьми його в карман,
а сам сідай на льва верхи і кажи: “Ходім до государа на смотр, він хоче
подивитися. Скільки вас є!”.
Ну він пішов і зробив так. Сів на того льва і каже: “Ходім, цар хоче
подивитися, скільки вас є!”. Вони встали, заревли і пішли. Он їде впе-
рід, а вони всі ідуть за ним. Як вони підійшли блзько, то цар напугавсь
і послав, шоб, значить, ближче не під’їжджали до того двора. Ну він
все таке не слухав, а привів під саме крильцо. Тоді вони як заревли,
то й вікна повилітали в цара з дому. Ну от опять не прийшлося йому
знять голови.
Цар оп’ять задумався, шо таке зробить, шоб таке голову йому зня-
ти. То він надумав так і сказав йому: “Іди туди, не знать куди, возьми
то, не знать що; єслі тіко не принесеш, то я все рівно зніму тобі голову!”.
Він пішов додому і зажуривсь. Його жінка й спрашує – “Чого ти
та журисся?”. Він і каже, що – “цар посилає мене туди, не знать куди, і
взять то, не знать шо, і єслі я цього не найду, то він мені голову зніме,
а тебе замуж возьме”. Вона йому й каже: “Тепер нам біда! Я цього не
знаю, но в мене єсть дві сестри й мати, можеть вони знають”. Вона
253
дає йому клубок і дає платочок: “Іди! Куди буде клубочок котицца,
як прийдеш, докотицця клубочок до воріт, ти його візьми в карман і
сам іди просить Христа раді. То тобі не дадуть, а позвуть тебе на кух-
ню. Як дадуть їсти, ти цим платочком витирайся чаще, то прийдуть
дєвочки, будуть просить платочок, не давай і не продавай, а єслі ви-
рвуть із рук, то оддай!”.
Він так і зробив. Вони платочок той узяли і матері понесли. Вона
як побачила, то спросила – “Де ви цей платочок узяли?”. Вони сказали,
шо у нас є старик на кухні, обідає. Вона позвала його сюди до себе й
питає: “Де ти взяў цю хустину?”. А він каже – “Це моєї жінки!”. Вона
спитала – “А куди ти йдеш?”. “Іду туди, не знать куди і взять то, не
знать шо. Мене послав цар: єслі я його не найду, то зніме мені голову”.
Вона йому сказала – “Чекай троє суток, може я тобі поможу!”. Вона зі-
брала всі волошебні свої книги і шукала і нічого в їх не найшла такого.
І сказала – “Йди до старшої сестри!”.
Тáк він і пішов. І тут так само. Пустив клубочок, він котивсь до
ворот, він його в карман вложив і пішов просить Христа раді. Йому не
дали, а посадили на кухню, дали снідать. Він опять став тим платоч
ком утиратись. У єї були дві дівчині. Стали в його ту хустинку про-
сить, щоб він їм дав чи продав. Він не схотів. То вони взяли і в його
видерли з рук і понесли до матері. Вона подивилась і сказала – “Де ви
взяли цю хустинку?”. Вони сказали. Позвала старика до себе, спроси-
ла: “Де ти взяў цю хустинку?”. Він розказав, то вона питає – “Куди ти
йдеш?”. “Іду туди, не знать куди і взять то, не знать шо. Єслі я його не
принесу, то мені цар зніме голову, а на моїй жінці жениться”.
Вона йому сказала, шоб він ждав шість суток. Вона тоже всі воло-
шебні книги собрала, і іськала, і тоже нічого не найшла у них, і сказала
йому: “Іди до моєї матері, вона тобі скаже, шо тобі треба”.
Він опять свій клубочок узяв і пустив вперід і сам пішов за їм.
Вона жила в темнім лісі, куди ніхто не ходив і не їздив. У єї було дві
служанки. Він прийшов до їх і став просить кусок хліба, щоб дали.
Вони йому не дали і повели на кухню і дали їсти. Він став тим платком
утерацца, вони просили платок, – він не дав, просили продати, – не
продав, одна підійшла і видерла його з рук. І хотіли вони його по-
254
рвать. Тоді одна каже: “Не нада, ходім до хозяйки, нехай скаже, кому
ця хустинка!”. Вони пішли. Вона счас спросила – “Де ви взяли цей па-
ток?”. Вони сказали, шо є старик на кухні, ми взяли в його. Вона веліла
позвать його туди до себе і спросила – “Де ти взяв?”. Він сказав, шо “в
моєї жінки”. “А куди ж ти йдеш?”. “Іду туда, не знать куда, взять то, не
знать шо, мене цар послав; єслі я йому не принесу, то він мені голову
зніме і на жінку жениться”.
Вона йому тоже веліла ждать дванадцять днів, а вона буде шукать.
Вона зізвала всіх звірів і всі книги зібрала і нічого не найшла. Був у єї
один старий кот, просив отставки, уже не хотів служити. Вона його
просила, шоб він сказав, де воно єсть, но він не хотів, а потом согла-
сився, сказав їй: “Іди, там горьол єсть, призви його сюди, він довезе
туди до того місца, де єсть то, не знать що”.
Покликали йому горла. Він сів на його і кіт йому сказав: “Їдь через
ліса дрімучії, через ріку Дон, увидиш, там стоїть дом, і зайдеш туди в
хату ту, а орьол скроється, шоб його ніхто не бачив; і там буде стояти
шкахфа, то ти залізеш під шкахфу і тодá взнаєш, шо там тобі робити”.
Прилетів він туди, зайшов у хату, підліз під шкахфу, там минут через
п’ять прилетів змєй трьохглавий, сів на шкахфу і крикнув: “Невидимка,
давай стол!”. Вона йому подала; нічого не видно, а поставила. Уп’ять –
“Неведимка, давай кушать!”. Вона йому тоже поставила. Так же і випить.
Він спід шкахфи дивиться, шо нема нічого, а їсти дає. Як змєй стукне в дві
палочки, так все йому і несе. Тоді змєй наївсь і напивсь і улетів.
Він тоді виліз спід шкаффи і взяв тих дві палички і стукнув, каже:
“Невидимка, давай мені стол!”. Йому стол принесли. “Давай, Невидим-
ка, їсти!”. Йому Невидимка принесла. Він тоді каже: “Невидимка, сідай со
мной!” Вона не хоче. Він їй каже: “А чім ти питаєшся?”. “Тим, шо з ложки
капне і крошка впаде од хлібу”. А він її каже: “Ти підеш зо мною? Я тебе
буду поїти й кормити”. Вона говорить йому – “Піду!”. Він тоді вийшов з
дому і пішов до горлá і питає: “Невидимка, ти йдеш?”. А вона каже – “Іду!”.
Він прийшов, сів на горлá. і оп’ять спросив – “Невидимка, ти
есть?”. Вона каже – “Єсть”. Ну, пішли додому. Ідуть напротив їх сал-
дати багато, і один грає на скрипку. Він став просити: “Заграйте мені,
я потанцюю!”. Вони йому сказали: “Іди, ти, ми голодні!”. Він питає –
255
“Невидимка, чи можна їх покормить?”. Невидимка каже – “можна”.
Вона постаралася, поставила столи, поставила, і випити, і закусити, і
всіх напоїла й накормила. Вони потом кажут – “Дайте нам Невидим-
ку, ми тобі дамо скрипку!”. Він каже – “Невидимка, ти підеш зо мною,
то буду міняти?”. Вона сказала: “Буде скрипка наша, і я піду з тобою”.
Так вони і зробили і пішли далі.
Ідут. Дивляться, стоїть садок. Там ходить баринь з садовником.
Он зайшов до їх і спросив чи можна оддихнуть. Вони йому і гово-
рать: “Можна”. Він каже – “Невидимка, давай стол і стільці і давай
нам випить чогонебудь, закусить в холодку́”. Она все принесла, а ті
дивляться, шо не видно нічого і – подає. Вони поїли й випили і кажут:
“Давай будем міняти: ми тобі дамо сад, а ти нам дай Невидимку!”. Він
спросив – “Невидимка, ти підеш зо мною, то я буду мінять?”. Вона
каже – “Да, буде садок наш, і я піду з тобою”.
Так вони і пішли опять дальше. Вони ідуть і все по садку, і скрипка в їх.
Прийшов він до своєй жінки і каже – “Я тепер найшов те, шо тре-
ба було”.
На другий день цар посилає за солдатом, шоб ішов до його. Він
пішов. Цар спросив – “Шо, єсть? Найшов, чи ні?”. Він каже – “Єсть!”.
Ну салдат каже: “Невидимка, давай стол, закуски і випивки, я буду з
царем балакати!”. Ну, як цар подивився, шо не видно нікого і все дає,
то він йому і сказав: “Накорми моїх всіх солдат, а єслі не накормиш,
то я тобі голову зніму!”. Он спросив Невидимки: “Невидимка, можна
накормить?”. Вона каже: “Можна, тільки зроби договор – єслі ми не
накормим всіх його солдат, то тобі голова долой, а єслі він нас трох не
накормит, то йому”.
Так вони і зробили. Написали бомагу, і тоді цар зизвав всіх салдат на
пляці і Невидимка стала їх кормить. Всіх і накормила і напоїла доп’яна.
Цар спросив – “Чи ви всі ситі?” Вони сказали – “Всі, благодарим
за обід, ще й на столі лишилось багато, ще можна накормить стільки!”.
Тепер цар сказав зарізати дванадцять биків і заказав, шоб два-
надцять кухонь варили їсти для них трьох – для жінки, Невидимки
і солдата. Вони як стали носити, а Невидимка все убирала, і все їм
принесли, і на столі нічого нема, і кричать вони – “Давай їсти!”. Тоді
государю зняли голову, і тоді солдат став жити на його царстві.
256
Я тоже там був, мед-вино пив, по бороді текло, а в рот тільки не
попал» 216.
Мотив загадування загадок має широке застосування в багатьох

фольклорних творах – казках, піснях (напр., про дівку-семилітку).
Найчастіше він з’являється в сюжетах про шлюб і є засобом випробу
вання розуму претендентів на одруження з визначеною особою (особ
ливо у тих випадках, коли «конкурс» великий).
Відміною поданої нижче казки є те, що тут загадки загадуються не
женихам, як звичайно, а навпаки, ними. Проте, і тут загадки є засо-
бом випробування розуму майбутнього чоловіка. «Висока» сторона –
«генеральська доч» озброєна книжками, які розв’язують усі існуючі
загадки, отже вона може оцінити складність і новизну загадки і у та-
кий спосіб одержати уяву про розум чергового претендента.
Зображення процесу складання загадок трапляється дуже рідко в
фольклорі, тому цінність даної казки збільшується.
6. Як генеральська дочка натикала голови на забор
«В генерала була дочка, осталась після отця одна і задумала замуж

виходити. Об’явила, що хто їй загадає такі три загадки, які вона не
розгадає, за того заміж вийде. Многіє генеральські сини, купечеські
кидались на те, шо большоє богацтво і хотіли її замуж узять. Задача
була така: задать їй три загадки, і єслі вона не одгадає, то вийде замуж,
а як одгадає, то йому голову знимає і насажує на забор. Одна загадка
задається на сутки. А в єї були книги, в котрих усі загадки, шо є в світі,
були списані. Когда єй загадають загадку, вона на сутки сідає до книг і
загадку найдьот і розгадує. Багацько вже женихів так і загинули.
Почули два жуліки, що виходить генеральська доч замуж таким
способом. Пішли в базар, вкрали собі по костюмчику, купили коняку
за три рублі з возом і поїхали. От їдуть дорогою, чоловік пшеницю
жне. Бики влізли в пшеницю, чоловік вирвав жменю пшениці і вигнав
216
Зап. у Олександра Камплика у с. Софіполі, 3.ІІ.1943.
257
биків з пшениці. І каже другому: “Пиши – це буде загадка перша: «до-
бро влізло в добро, добром добро вигнав!”.
Поїхали дальше. Їдуть. Гадюка влізла в го́си (чи в джмелі), госи
її кусают і не дают втікти. Той же жулік підійшов, шашкою викинув
гадюку і каже – “Пиши, це буде друга загадки: «Зло влізло в зло і злом
зло викинув!» Дві загадки, значить, є”.
Поїхали дальше. Вечір. Остановились ночувати. Переночували,
утром встали, пішли умиватись. Текла річушка маленька. Там ўпадіна
була, іде вода, ўпадає – піна. Він піною умився, прийшов, конячим
хвостом утерся і каже до товариша: – “Пиши, це буде третя загадка:
«Умився ні водою, ні росою, а втерся ні праним, ні тканим». От, зна-
чит, три загадки вже єсть”.
Ну, поїхали до генеральської дочки. Приїхали. От, котрий гово-
рив загадки пішов заявив, шо значит, “я приїхав на тобі жениться!”.
Ну, она говорить: “Давайте ваші загадки!”. Он першу сказав: “Добро і
влізло в добро, добром добро вигнав”. Ну она говорит: “Можете бить
свободни целиє сутки. В столькі то часов дóлжни явитись, я одгадаю
вам загадку”.
Він пішов. Підійшов до товариша і сказав: “Як будуть спрашувать
тебе за загадку, то скажи”.
Ну вона сіла до книг, начала шукати загадку. Просиділа сутки, не
найшла одгадати загадку. Розісліла охвіші вєздє, шо як хто знає цю
загадку, большíї дєньгі дам. Розіслала слуг, часи підходят, слуги йдут
до єї без загадок.
Єго товариш недалеко двора лежит под телєгою, задрав ноги на ко-
лесо і каже до лакея – “Чого бігаєш?”. А той говорит – “Та ще тобі треба
знати!”. Та й пішов. Прийшов до барині. Та спрашіє – “Ну що?”. Каже:
“Ніхто ніде не одгадає. Тільки тут один лежить під возом, питає – «чого
бігаєш?»”. Ну, вона каже – “То біжи до його, може він загадку знає?”.
Лакей прийшов, сказав єму – отаке то діло: послала бариня, шоб
загадку яку одгадав. Він спрашує – “яку?”. Той сказав, яку загадку.
“Знаю! Дай 10 тисяч, то скажу!” Він пішов до барині, сказав. Вона дає
10 тисяч, і каже – “Іди скорєй, бо время вже проходит”.
258
Той приносит 10 тисяч, дає і говорит: “Говори, скорєй!”. А той
каже – “Чоловік жав пшеницю, воли пішли в пшеницю, а чоловік
прийшов, вирвав жменю пшениці і вигнав бики. І бики добро, і пше-
ниця добро. От і вся загадка!”.
Пішов лакей. І заходит жулік. Кає – “Ну, загадку одгадали?”. “Да,
говорит, готова ваша загадка”. І сказала: “Чоловік жав пшеницю, бики
пішли в пшеницю, чоловік прибіг, не було чим вигнать биків, він ви-
рвав пшеницю і вигнав биків”. Он говорит – “Вєрно!”. “Давайте, – го-
ворит, – другую!”. Он говорит – “Зло влізло в зло і злом зло викинув,
от вам вторая зáгадка!”.
Вона каже – “Добре! Через сутки прийдете, отгадаю”.
Ну он пішов до товариша: “Як будут спрашивать, ти і й це одга-
дай!”.
Вона сутки просиділа коло книг, одгадати не найшла, охвіші розі-
слала, тоже ніхто не сказав, і каже до лакея: “Ану, біжи, може він і цю
знає, шо там лежит під возом?”. Лакей приходит і говорит: “Може ти
ще й цю знаєш загадку?”. “А яка загадка?”. Лакей і говорит шо, “зло
влізло в зло і злом зло викинув”. Жулік каже – “Знаю! – дай 10 тисяч,
так скáжу!” Лакей пішов до барині і говорит – “Знає, тільки хоче, шоб
знов дати йому 10 тисяч”. Бариня дає 10 тисяч, каже: “Біжи, толькі
скорєй, а то врем’я, скоро жених прийде!”.
Ну от, он прийшов, оддав йому гроші. А той говорит – “Лізла гадю-
ка, улізла в оси, і її госи кусают і не дают утікти. Взяв шашкою гадюку
викинув: освободив од óси. Вона побігла – вся загадка!”. Тот приходит
і говорит барині. А тут і приходит жених. Зайшол, а вона і говорит –
“Ваша загадка готова!”. І сказала. “Давайте третю!”.
Он говорит: “Умився ні водою, ні росою, утерся ні праним, ні тка-
ним”.
Она говорит – “Можете бути опять сутки свободним”. А сама бере
книги і сідає загадку шукати. Просиділа сутки, не найшла. Посилає
опять до того, що лежит під возом. “Сходи, може він і цю знає?”. А єму
товариш раньше сказав: “Ти 20 тисяч взяв, будеш жити добре, а я її
засватаю, то теж буду жити добре, то ти третьої загадки не розказуй”.
259
Прийшов лакей, спросив. А цей говорит – “Цеї не знаю”.
Подойшли часи, приходит жених, спрашує: “Ну, розгадка ваша?”.
Вона говорит – “Нєту”. Часи пройшли, значит нужно виходит замуж.
То вона ще хотіла дознатись – чи він умний. Смотрит в окно – куча
собак побігла. І говорит: “Смотри, шо вони роблять?”. А він говорит:
“Сука в кобеля зайняла дєнєг рубля, він її тягне в контору, бо вона не
хоче оддати, а то його свідєтєлі ідут”. То вона побачила, шо він розум-
ний, і начали свадьбу грати» 217.
***
[… ] З виразно апокрифічними мотивами зустрічаємося ми у
218
казці про загробне життя.

Цей твір не може не мати книжних зв’язків. За своїми ознаками
він належить до типового середньовічного жанра «видєній». Поши-
рені їх риси: потойбічний світ, зображення різного роду катувань для
різних грішників, сотні років, які минають протягом кількох годин і
т. п. У середньовічній літературі таких «видєній» про загробне життя
було безліч і, найчастіше, вони мали моралізаторське, часто – релі-
гійне, спрямування. До «видєній», зокрема, можна віднести і Дантову
«Божественну комедію».
У нашій казці релігійні елементи, мабуть, уже вивітрилися, але
моралізаторські настанови твору залишилися дуже випнутими.
8. Казка про двох друзів
«Було два товариші. Вони договорилися так: “Давай, як я буду же-

нитися, а ти умреш, то я тебе попрошу на весілля, а як я умру, а ти бу-
деш женитись – мене должен попросить на весілля. Шоб не оставити
друг друга”.
Їден умер, а другий – жениться. Поїхав він до шлюбу і став уже з
нєвєстою на рушник, потому що, як вінчаться, то стають уже парою
217
Зап. у Михайла Образенка (55 р.) у с. Софіполі, 4.ІІ.1943.
218
Текст казки № 7 у машинописі сильно пошкоджений [прим. редкол.].
260
на рушник, – і спомнив товариша обєщаньє і говорить до нєвєсти:
“Ти постій но минуту, а я вийду на двір!”. Вийшов на двір і побіг на
цвинтар. Наклонився до гроба та й каже: “Прошу, товаришу, на хліб,
на сіль, на весілля!”. Три рази сказав, як полагається, яма очиняється,
виходит товариш, каже: “Спасибі, товаришу, хай тебе бог не оставит і
я не оставлю! Зайди, товаришу, подивишся, як я живу!” – “Коли, нема
коли, товаришу! Там нєвєста в церкві дожидає мене!” – “Та не довго,
зараз і підеш!”.
Зайшов він у яму. Посадив його товариш за стіл, одімкнув шкафа,
поставив на столі бутéльку горілки, крашанку і проскури. І наливає
йому їдну чарку горілки. І каже до нього: “Ходім, подивимся на моє
хазяйство!”. І пішли вони по його хазяйстві дивитись. І побачив він
їдну хату на курячій нозі. Заходят вони в ту хату, і там чоловік ві́сить
на льоту́ – ні достане ні вверх, ні до низу, і кричит: “Ой, упаду!”.
Він його питає – “Шо воно таке?”. Товариш об’ясняє, шо це такий
чоловік – беззаконник: ні теї стіни, ні теї, нікому не підчинявся, нія-
ким властям.
Приходять вони уп’ять в хату. Він йому уп’ять наливає чарку. Той
випив. Товариш каже: “Ходім, подивимось ще на хазяйство!” А він
каже – “Мені нема коли, нєвєста дожидає!”. А той каже – “Та вспієш!”.
Та пішли. Ідут вони і надибали другу хату. Зайшли вони в ню, а
там чоловік щитає гроші – кінця краю їм нема, аж пальці розлизу-
вались, кров тече. Він його питає: “Шо воно таке?”. А той каже – “Це
такий був скупий, шо нікому нічого не позичить і вєчно їх щитає,
самолюбець був!”.
Прийшли назад в хату, і уп’ять він йому дав чарку, і кличе по ха-
зяйстві подивитись. Той каже – “Мені нема коли, нєвєста дожидає!”.
“Та вспієш”, – каже. Пішли, і найшли стовп, на стовпу стоїть чоловік
і нога йому гниє, юшка тече. Тею юшкою люди рани мастять і лічать-
ся. – “Шо воно таке, товаришу?”. А він йому каже: “А це попівські сло-
ва – коли в церкві говорять то вони солодкі, а як вийде з церкви, то
готов шкуру здерти!”.
“Прощай, товаришу”, – каже цей. Оддав досвідання і вийшов вже
надвір із хати. І дивиться, шо нема ні цвинтаря, ні церкви, нічого нема.
261
Тільки діти пасуть вівці. І він кричит – “Де церква, де моя нєвєста?”.
Діти до нього кажуть: “Діду, нашо вам нєвєста? Ви но подивіться на
себе, які ви старі!” Він глянув на себе, а в нього борода по пояс. Тут
приїхали за ним, стали щитати скільки йому років, то пройшло трис-
та год. За кожною чаркою по сто років минало» 219.
Подана далі казка «Примудрий Силимін – цара Давида син», на-

лежить до казок, пов’язаних з біблійно-апокрифічними мотивами.
Сказання про одного з біблійних персонажів – Соломона були по-
ширені серед народів, що населяють нашу батьківщину. Ці сказання
приходили різними струмками – і з Заходу і через східні народи. Об-
рази цих легенд все змінювалися, і мандрівні костяки їх обростали
місцевою плоттю. Наша казка уже мало зв’язана з біблійними образа-
ми; маючи деякі книжні і апокрифічні мотиви, вона в самій суті являє
оригінальний твір, багато прикрашений народною фантазією і гумо-
ром. Дивує сміливе і дотепне розв’язання сюжетних ситуацій казки.
Переслідуваний Давидом, мудрий Силимін, виявляє невичерп-
ну винахідливість і дотепність. Цар Давид, щоб знайти Силиміна у
людській масі, хитромудро створює такі ситуації, в яких обов’язково
мусить виявити себе розумна людина, якщо вона буде знаходитися в
цей час поблизу. І справді, Силимін багато разів виявляє себе, про-
те, все ж залишається невловимим. В цій казці Силимін виступає, як
співчувач народові і, якоюсь мірою, захисник його.
9. Примудрий Силимін 220 – цара Давида син
«Ну, катався з жоною в екіпажі, ілі як там назвать, цар Давид.

І вона була беременна. І от він, Салімон, у утробі уже кричит: “Мама,
мама, смотри: маленьке убігає, большоє доганяє і ніяк не догонить!”.
Це він на колесо говорить. І от, так как Давид був злий такий, що сам
хотів увесь світ обладать, то він ждав врем’я, щоб як той родився, то
він його приказав істребить.
219
Зап. у Прокофія Мудрика у с. Софіполі, 4.ІІ.1943.
220
Ім’я Соломона оповідач вимовляє як викривлене татарське Зулейман.
262
І от, як той народився, він приказав його істребить – там убить ілі
зарізать і серце принести йому, показать, що гименно істребили його.
Це він наказав бабі-бранці і матері. То вони все-таки пожаліли його,
шоб істребить, то вони забили собачонка і вийняли з його серце і там
печонки і принесли йому показать. І от він повірив, шо його гименно
на світі нєт, значит, шо стребили його.
Да! Тепер вони (мать і бранка) наказали слугам, шоб узяли
большу́ю бочку і положили його туди і туди положили усього, по-
стіль, і з а д н и́ л и. Вивезли його на море і пустили по морю із тею
бочкою. І він у тий бочці не ріс по годам, тільки ріс по часам. Його
волна принесла, так як був покат отсюда (ето вітер був), до другого
берега. Да! І він, покуда його принесло до другого берега, там став уже
не поміщаться в бочці, большой став. Його волна викинула на беріг, і
він на берегу ногами вивалив дно у бочці і вилазить із бочки. І виліз
на такий пустині, шо нема нічого, ні села, ні людей, нічого. І він уду-
мався, – “Шо я буду робить тепер, як же жить приходиться?”. І як він
удумався крепко, так йому удалась вроді картина, шо він став усьо на
свєті знати, грамотний зразу став. Він узнав де города, де села, і він до-
бився у город. Да! І він став оп’ять разні всьо придумувать, малювать
для машин, і сам він себе назвав “Примудрий Соломін”.
І от цар всьо таки узнав, шо він є на світі, шо його обманули, не
стребили. То от він став за ним уп’ять гониться, шоб його убить. Так
він такі разні універсали став придумувать. Тоді дзеркал не було, він
їх придумав. І от прийшов Соломін у дворець до батька, цара Дави-
да. І от він зеркало показав, но не продає його. А ніхто не знає, що
він єсть його син. Тепер цар уїзжає куда надо, а ця вже цариця, його
мать, узялась до його, шо все таки – продай! А він каже – “Не продам
ні за якії деньги”. Так вона согласилась із ним спать, шоб він дав. Ну,
він ліг спать. Так він сказав – “Ето золотії ворота, котрими я єхал, а
ето труби золотії, коториє я трубил”. І написал записку і оставил, но
гріха не імєл, потому – він знав, шо ето мать, а вона не знала. А в за-
писці написав так: “Женський розум і собаче серце, – так говорить, –
ето – нарівні”. Так він і отправився. Так все таки, як він отправився,
то вона – до цієї записки! “Шо таке, шо соглашался, ну потом нічого
263
не було!”. Ну все таки зеркало зоставив. Вона подняла ету записку,
котору він написав, і почитала.
Так, ну все таки вона утішається зеркалом і думає, про розкази, ко-
ториє він розказав, що ето неодмінно був син – премудрий Соломін.
От цар приїзжає, і вона йому хвалиться, шо от така вещ у мене
є, шо сам себе будеш бачити! Ну от він спрашує – “Скільки ти за це
дала?”. Вона правди не сказала, сказала, шо сот п’ять-шість оддала, но
зеркало єсть. “От ти, дура, говорить, – почему ти його не задержала?
Це був сам премудрий Соломон, потому такої вещі ніхто не зжєлає і
не здєлав”. Він потом став посилать воінів шукать його, шоб убить. Ну
він такий був, шо він іздєлається старий, тут і здєлається молодий,
його ніхто не міг узнати і у м е т и т и, шоб поймати. Так воіни стіки не
їздили, і не могли його найти, і приїхали так.
Цар оп’ять заказав іздєлать золотого плуга і повезти його вєздє
по світу: хто на його ціну ізложить, то це Силимін, бо з простого на-
роду ніхто не зложить. Так от вони поїхали по світу, старого і мало-
го спрашували стіки він стоїть. Ніхто не міг сказать. І от він ішов їм
навстречу, а він знає наперед, що це його ідуть іскать; він одійшов
у сторону і сів од вєтру, і кусок хліба вийняв, і одправляється, і хліб
їсть, і воші б’є на шкуринці. А їм приказ такий, шо старого-малого
минуть нізя, надо спрашивать. От вони поровнялись із їм, і остано-
вились, і спрашуют єго: “Шо ти робиш?”. А він отвічає – “Старови-
ну викидаю, а новину накладаю, а ворога побижаю”. Ну, вони йому
говóрат – “Іди подивись, у нас є така золота вещ!”. От він підходит і
говорит – “Да ето, – говорит, – плуг!”. Ну, скажи, скіки він стоїт? А він
одвічає, що – “він не стоїт оцього кусочка хліба, потому, як урожай,
то вигори дерев’яним – так уродить, а як неурожай, то золотим ви-
гори – не вродить”. От вони його назвали дураком і поїхали дальші.
І от вони проїздили весь світ, і ніхто їм нічого не сказав, кромі йо́го;
більш нічого вони не чули. І з тим вернулися вони назад до цара Дави-
да. І говорат так, що «вєздє проїздили, но ніхто ніякої ціни не сказав.
Тільки один дурачок». І вони розказали Давидові як це було. Так він
сказав, шо цей плуг не стоїт оцього кусочка хліба, потому шо як уро-
жай, то вигори дерев’яним, так уродить, а як неурожай, то золотим
264
вигори – не вродить!” То ми його назвали дураком і в’їхали. Цар їм
отвічає – “Ви, – говорить, – самі дураки: він правду сказав. Нужно
було його хватать, це сам Соломін!”.
Тепер цар вздумав так: все таки нужно його поймать. Він об’явив
по всім царстві, шоб сходилися і з’їзжалися, шо буде в государстві
таке вгощеніє на таке число. І от на те число весь народ, хто мог, до-
бирався на те вгощеніє. Но він виставив столи на дворі, і там людей
зійшлося нєсколько тисяч, а ложки їм дав по три аршини длини і
поприв’язував кожному до руки і заставляє їсти; но ніхто не може
їсти, як три аршини длини, як єго їсти! І тут же стоять воіни. Він їм
сказав: “Хто научить їсти, то тут же беріть, це буде той самий!”. А при-
мудрий Соломін знав етіх воінів. І от вони пішли в один кінець, а він з
цього кінця іспрашує – “Чого ж ви сидите, чого не їсте?”. А вони йому
отвічають: “Як же ти будеш їсти, як вони три аршини длини і до руки
прив’язані?”. То він сказав так. Попарував їх: цей сидить по одну сто-
рону стола, а той по другу – “Ти набирай і давай тому їсти, а він же
буде набирати, тобі давати!”. Пока воіни в цей кінець прийшли, він
сказав і одправився дальше і там тáкже в другім кінці об’яснив. Пока
вони прийшли, то тут уже все повиїдали, нєт нічóго. От воіни спра-
шуют: “Як же ви повиїдали? Хто вас научив?”. Вони отвічают: “Якой
то человєк підійшов і спросив – «Чого ж ви сидите, чого не їсте?».
А ми йому одвічали: «Як ти будеш їсти, прив’язана ложка три аршини
до рота, не загнеш її!». То він нам сказав: «Ти набирай, давай тому
їсти, а він же буде набирати тобі давати!». І так кажного попарував, і
так ми повиїдали!”.
І от тут пішло за ним гонєніє, але ніхто не міг його поймать: тут він
молодий, тут старий, тут середніми годами – всякими годами мінявся.
Цар цьому недоволин. Которих воінів казнив, которих – посадив,
виставив других. І заказав таку тайну яму викопать большую і замас-
кировать. І така була красавиця-дівка, і на тій маскировці на ямі по-
садив. Всі придворні знають, шо ето маскировка, а він не знає. В неї
є таке чорнило, шо хто б до неї не прийшов, то вона должна по лобу
мазнути; в неї і помазок такий був. І воїнам приказав так, шо – “хто
буде на лобу мащений, беріть, ето він, потому шо туда ніхто не при-
265
йде, крім його!” Так він прийшов на двор, премудрий Соломін, і поба-
чив ту красавицю, і пішов до єї. От вона його мазнула по лобі, і та мас-
кировка провалилася уся, і він упав у яму. Но він захватив те чернило
с собой із помазком. Всі воіни і весь народ збіглись до теї ями, шоб
його зловити, а він росту був большого, він всіх людей повтягав у яму
і каждого умазав. І тоді воіни умазані і, кромі воінів, народ умазаний
і неізвестно, кого брати. Так що вони його не зловили.
Так. Тепер цар бере воінів і їде сам шукати його. Уже воінам не
вірить. І от вони їхали в одном мєсті, як раз і він там був, примудрий
Силимін, і була пуста конюшня. Він заліз під жолуб (по здєшнему –
під колоду), примудрий Соломін, а царові якраз же захотілось од вє-
тру сідать, так наружі невдобно, і він зайшов у конюшню і там начав
оправляться. І якраз же сів протів його, а його не бачить. Пока він
оправився, то премудрий Соломін царові одрізав полу шинелі. Той
піднявся, пішов. Тоді смотріт, шо таке – була ціла шинель, а сей час
одрізана? І спрашує своїх слугів – “шо ж такоє, була ціла шинель, а
сей час пола одрізана, куда ділась?”. Ніхто не мог освітити йому, як
ето могло бути.
От він виходить оттуда, примудрий Силимін, і підходит до царя і
говорит: «Папаша, почому ти гонишся за мной, шо ти мене хочеш іс-
требить? Почому в мене нема отого, шоб тебе істребить. От ти у мене
був у руках, – показує йому полу шинелі, – і я тебе не зарізав. Я тебе
жалію, а ти мене не жалієш!” Цар тоді удумався і заплакав, шо іменно
правда, шо “я за своїм сином долаю гонєніє, а він мене жаліє». І тоді
зліз з коня і обняв і поцілував його і сказав: “Ну, синок, тепер прости
мені і давай єдім назад і будем жить умєсті”. Вернулись вони назад у
дворець і Силимін оженився, но жив уже з жоною у другім помещенії.
Ну всьо таки свої провокації проводив – учив усьо людей, з нього по-
лучалась наука всьо луччому.
Ну, вони прожили так нєсколько годов, ну цар всьо таки не може
ублаготворитися, охота його істребить, шоб його не було. Но він лю-
бив у церкву ходить, Силимін, і він ходив через сад, шо тудою ніхто не
ходив, кромі його. То цар Давид приказав воінам под такой то праз-
ник, шоб викопали на той стежці яму і замаскирували, шоб там к чо-
266
тиром часам утра, як він буде ідти в церкву, шоб було готово. Так він
не буде йти, упáде в яму, то приказ строгий воїнам, шо нехай кричит,
шо я сам цар Давид, но загортай, не смотри на ето! І от так же яму воі
ни виготовили к чотиром часам утра. Примудрому Соломонові шото
помішало, там його жена задержала, шо він к чотиром часам опоздав.
То царові всьо-т[а]ки невдержка; смотрит шо чотири часа пройшло,
ну, вже Соломона загребли. І от йому здумалось піти тою стежкою,
котрою ходив Силимін, подивиться, як Соломона загребли. І от попав
сам у ту яму. І тут же воіни стали загребати, він кричит – “Я сам цар
Давид”, ну вони загребли, потому шо приказ такий – хто би не був,
ну – загребай! Як вони його стали загребати, а Силимін іде в церкву,
приходит туда, а там крик, проситься – “Я сам цар Давид!”, но вони
всьо-таки загребли. То він прийшов до ями і смотрит – батько в ямі.
А воіни всі його знают, дивляться: Силимін ізверха, тільки прийшов:
спрашує – “шо ето случилося?”. А вони отвічают, шо от нам приказ,
викопать яму, щоб Соломін, я буде ідти в церкву, шоб падав і його за-
горнуть. От він підходит до них і говорит – “Папаша, шо ти дєлаєш?
Заставив яму на мене копать, а ти сам у ню попав!”. А він тоді одвічає –
“Правильно, синок!” і він його став брать оттуда із ями. Но цар давид
сказав так, шо “нєт, нє пойду з ями, я у етій ямі должен окончить свою
жисть!”. І він сказав так, шо “ето правильно говорять” – “хто на його
яму копає, так у ню сам попадає!”. І от він окончив тим свою жисть у
ямі, а Соломін остався жить» 221.
***
П о б у т о в і к а з к и , які ми подаємо нижче, часто наближаються,
з одного боку, до казок фантастичних і, з другого, до анекдотів. Власне
кажучи різкої межі не можна встановити між цими жанрами. Якщо,
наприклад, у казці «Як чоловік за копійку три раза умирав» і нема
фантастичних мотивів, проте в ній достатньо видумки, негіршої ніж
у славетного Мюнхгаузена. Наявність майже у всіх побутових казках
гумористичних елементів може у випадку підходящої сюжетної схе-
221
Зап. у Тим. Шевчука у с. Софіполі, І.ІІ.1943.
267
ми привести до перетворення їх на анекдоти. Тому, наприклад, тяжко
знайти принципову жанрову відміну між близької до анекдотів каз-
кою про слугу-брехуна і анекдотом про солдат, що вкрав сало.
Казка «Як чоловік за копійку три рази умирав» відзначається до-
тепністю ситуацій і їх розв’язання. Казка створена надзвичайно май-
стерно, вона вся осяяна народним гумором. Вражає прикметна риса
характера молодого шахрая – спокійна спритність і винахідливість,
починаючи з першої сцени, де він незворушно підтримує дивну брех-
ню старшого шахрая про млинове колесо, що пливе по маленькому
струмочку. Ще цікавіші безперервні імпровізації, гіперболічні вигад-
ки цього подаючого великі надії «фігляра», якими він оглушив дові-
рливих селян, і винахідливість, з якою він домагався своєї копійки,
розкриваючи хитрі штуки свого бувшого співробітника. Цікаве і не-
сподіване розв’язання цього мотиву.
Можливо, що і справді дана казка у своєму походженні зв’язана з
професійними мандрівними скоморохами-фіглярами.
10. Як чоловік за копійку три раза умирав
«Ото однажди чоловік горав в полі, і йде хлопчик. Чоловік каже:

“Куди ідеш, хлопче?”. Він каже: “Іду, щоб де-небудь роботу найти”.
В чоловіка дітей не було, то й кає: “Іди, будеш зі мною горáти, та й
будеш жити у мене”.
Вони горали, і коло їх так речейок, ну, слезиться вода, примерно,
шо єслі щепка пливьот, то й та запутається у воді. Ну, коли іде чоло-
вік мимо їх і спрашіє цього дядька: “Ви не бачили, тут по воді не плив
млиновий камінь?”. Той, конєшно, здивувався, та й каже: “Ну як же
він тут може пливти?”. А хлопчик не дав дядьку досказати, та й каже:
“Я бачив, тут камінь плив; на йому сучка лежала і о б м е т и ц ю “лизала”
(обметиця – це пиль, що сідає на млиновому камені). От той каже: “От
і добре, хлопче! То ходім зо мною, ми його десь найдем!”. Той чоловік,
конєшно, не пускає хлопця, бо ж ледве діждався погонича, а то один
гóре чотирма волами. Але хлопець пішов. Ідуть, нічого один другому
не говорять. Коли стрічають попа. Піп остановився і питає: “Хто ви
268
такі ідете?”. Старий каже: “Фіглярі” 222. Піп каже: “Шо ви фіглюєте?”. Кає:
“Коней можем пофіглювати, шо будуть добре бігати”. “Пофіглюйте мені
коней. Скільки ви візьмете за те, шо пофіглюєте?”. Той каже – “Сто руб
лів”. Піп виймає, дає сто рублів, а старий і кає: “Ми отак сиділи на кучі
гною і там забули фіглію, інструмент, котрим фіглювати, дайте оцьому
малóму коняку, нехай він поїде, його привезе”. Хлопець без ніякого сів
на коняку і поїхав. Коли старий каже до батюшки: “Він не найде, він не
замітив тої кучі гною, шо ми сиділи; давайте другу коняку, я поїду та й
привезу”. Сів старий на коняку та й кає: “Прощай, батюшко, пофіглюва-
ли!” та й поїхав, а батюшка остався з бричкою.
А вони поїхали, коней продали за сто рублів і вже мають двісті
рублів, нажили. І опять пішли собі. Заходять в одну деревню, хлопець
остається на околиці деревні, по українськи в колóвороті, а старий
іде в деревню; каже: “Посидь тут!”. Заходить у коршму, колись були
коршми – роспивочні. Коли там зібрались баби і спорать між собою,
шо одна каже – “Я купила сотню капусти і не насікла к á д у б а (діжка
большая, кадушка, 18–20 відер), а другая говорить” – “Еге! Я півтори
сотні купила капусти, і не хватало!”. А цей дядько каже до їх: “Яка у вас
капуста? – кає, – у нас така капуста, шо з одної головки можна можна
насікти десять або дванадцять кадубів”. А женщини говорять: “Та шо
це ви, хто це ви такий, що в вас така здорова капуста росте, шо з одної
головки можна дванадцять кадубів насікти?”. “Як не вірите, давайте
закладемося по сто рублів. Я сто рублів даю, і ви сто рублів, – підем
звіримся, подивимся на капусту в нашій деревні!”. Женщини випив-
ши були. Ідут женщини, цей чоловік веде їх туда, де хлопець сидить
в коловороті. Хлопець побачив, що дядько іде з людьми і навстречу
йому біжит. Дядько і каже до жінок: “Ось із нашої деревні хлопець,
спитайте у нього, яка у нас капуста!” Женщини начали питати, а він
каже: “Не знаю, – каже, – яка у вас капуста, бо їхали чумаки, дванад-
цять пар биків, і дощ ішов; не було де сховатись од дождя чумакам, то
дід вирвав листок із капусти, дав їм, і вони накрили дванадцять во-
зів листком!” Тут женщини кажуть: “Як така здорова капуста, то там
222
Фігляри – скоморохи, мандрівні актори. Піп, очевидно, не розумів цього слова.
269
більше буде, як дванадцять кадубів з головки”. І вернулись обратно в
коршму, і мужик уже виграв сто рублів у бабів, у женщин.
Пішли вони дальше. Опять у деревню підходят, а хлопець остається
у коловороті. Заходить чоловік в коршму, мужики випивши і спорат,
шо кає: “Я купив дванадцять дубів і не хватає на хату, шоб построїти!”.
А цей дядько і говорить до їх: “Бо в вас дуби такії! А в нас дуби такії,
шо з одного дуба дванадцять хат вийде!”. Мужики не вірат. Він опять
закладається на сто рублів. Заложилися. Мужик каже: “Ходім, наша
деревня ось тут недалеко!”. Ідут туда, де хлопець сидит в коловороті.
Хлопець побачив, шо дядько іде людьми і навстречу біжит. Той каже:
“Ось хлопчина з нашої деревні, спитайте його. Які в нас дуби!”. Хлопця
питають: “А шо, малий, які у вас дуби, здорові чи малі?”. Каже хлопець:
“Не знаю, бо ми єдного з батьком як зрізали, то дід посадив мене на
коняку і послав, шоб я подивився, де верх того дуба, то я півдня їхав
понад той дуб і не найшов верха та й вернувся”. А мужики і говорат:
“Як такий дуб длинний, то там більше як дванадцять хат вийде з нього:
нехай сто карбованців дамо та й не підем далі!”.
Ну, вони взяли оп’ять сто рублів з цих мужиків та й почали роз-
щитуватися, шоб уже розійтись по домам.
Розщитались, та й малому копійки не хватило оддати, не було
мєлких. Каже: “Ну добро: прийдеш в неділю, я оддам копійку, я десь
розміняю та й оддам”. І так розійшлись.
Прийшла неділя. Малий іде до дядька за копійкою. А дядько думав,
шо він не прийде. Той прийшов: “А шо, дядьку, оддайте копійку!”. А тот
і говорит: “Не розміняв, прийдеш на другу неділю, оддам копійку”.
Дождався малий другої неділі і йде за копійкою. Той дядько об-
мився, взяв бєльо чисте, постелився, так як для мертвого, ліг не лавці,
поставили йому свічечки в руки і лежит, не дихає. Приходит хлопець,
та й каже: “Шкода, дядька, добрий був товариш, помер! Дайте, тітко,
свічку, я хоть за дядька богу помóлюсь!”. Дала йому тітка малесеньку
свічку, хлопець приліпив до носа дядькові свічку і став молитися, а
більше всього дивитися, як буде дядько свічку гасити. Свічка догоріла
до носа, в ніс припекло, дядько почав дмухати на свічку, а хлопець і
каже: “Вставайте, дядьку, давайте копійку!” Встає дядько та й каже
оп’ять: “Прийдеш в неділю, оддам копійку; якнебудь розміняю”.
270
Хлопець з тим і пішов додому. Дождався неділі – оп’ять іде до
дядька. А дядько вирив яму на осадьбі (на городі) і сказав тітці, щоб
закопала його. Ну, конєшно, переклали вони там зверху, щоб не заси-
пало його землею. Хлопець приходит, питає тітки – “А де ж дядько?”.
Кає: “Помер!”. “А де ж?” “Он, сховали навгороді в ямі, уже ж і засипа-
ли”. Хлопець і каже: “Треба йти богу помолитись на могилі, добрий
був товариш, помер!”. А в дядька був рябий бик. Той хлопець пішов, то
не молиться богу, а драпає на ямі і реве так як бик – “ве – вве – вве!”.
А дядько із ями і кричить: “Гей, гей, рябий, бо завалиш!”. А хлопець
кричит: “А вставайте, дядьку, та давайте копійку!”. А дядько каже: “От
безголов’я, я думав, що тут от тебе вже спасусь, а ти і тут мене знай-
шов!”. Виліз із ями та й каже дядько: “Прийдеш на ту неділю: я вже
розміняю і оддам тобі копійку!”.
Ну хлопець пішов додому. Дождав хлопець неділі та йде до дядь-
ка, – не хоче ж подарувати своєї копійки, а той не хоче оддати. За цю
неділю дядько зробив труну і жде вже неділі. В неділю заніс в церкву,
ліг і накрився кришкою. Приходит хлопець, питає тітки: “А де ж дядь-
ко?”. Каже: “Нема вже, помер, сховали вже!”. “А де ж сховали?”. “Зане-
сли в церкву з д у б о в и н о ю [так!], а взавтра ховати будут”. Хлопець
каже: “Нада йти помолитись богу за дядька, бо добрий товариш був”.
Зайшов у церкву. Дивиться – стоїть гроб і накритий. Хлопець знає, шо
дядько не вмер, а ховається, шоб копійки не оддати. Коли оглянув-
ся хлопець – якісь люди ідуть в церкву. Хлопець сховався за крилас.
Приходят дванадцять разбойніков. Засвітили свєчі, висипают гроші
коло дубовини і начинають щитати. Разбойніков дванадцять чоло-
вік, каждому виходит по дванадцять тисяч, і ще є ще в них золотий
меч. Разбойники рішили, шо “ми вже много розбивали, тепер розді-
лимось грішми, перестанем убивати, будем вже спасатись”. Отаман і
говорит: “А кому золотий меч?”. Розбойники согласились – хто пере-
рубає дубовину і мрець, тому буде золотий меч. Один здоровий раз-
бойник взяв меч і сказав: “Я перерубаю!”. Коли разбойник замірився
рубать, то хлопчик зза крилаласа скричав: “Уставайте мертві, будем
живих жерти!”. Як хлопець сказав, то дядько кришку скинув, встав
з гроба, розбойніки повтікали з церкви, а гроші покинули. Дядько з
271
хлопцем ділять між собою гроші. Взяли по шість куч, в каждій кучі
було по дванадцять тисяч. А копійки малому нема оддати. Розбойніки
одбігли, потом порадились: “Ми ж разбойніки і полякались мертвих!.
Хто смілий піде подивитися, скільки їх там є мертвих?”. Їден смілий
найшовся, каже: “Я піду подивлюся: як їх мало, то може ми підемо,
хоч гроші заберем”. Дядько забачив, шо разбойнік іде в церкву, став
коло дверей, а разбойнік тихенько двері одчиняє. Дядько схопив із
разбойніка шапку і кричит: “На, малий, це тобі буде за копійку!”. Раз-
бойнік злякався і побіг, сказав товаришам: “Нас дванадцять і каждому
по дванадцять тисяч було, а мертвим і не хватило по копійці; то з мене
шапку схопили і віддали одному за копійку!”. І тогда разбойніки ска-
зали – “Ідем! Як розбивали, так і будем розбивати!”. А дядько з малим
забрали гроші пополам, і взяв шапку за копійку, і аж тоді розщита-
лись, і розійшлись по домам 223.
***
Казка «Безталанний Гаврило» має в основі мандрівний сюжет, по-
ширений по всій Європі ще за часів середньовіччя. Серед французь-
ких фабльо – віршованих середньовічних новел знаходимо «Заповіт
осла», твір дуже близький до нашої казки 224. Серед італійських фаце-
цій (коротеньких новел) Поджо Браччоліні (XV стол.) є теж подібна
новела – «Про попа, що похоронив собаку».
Казка ця поширювалася і письмовим і усним шляхом, тому може
розглядатися не тільки як фольклорне явище, а і як факт писаної лі-
тератури, так само, як і кілька подібних віршованих, поширених і в
усному побутуванні творів, як, наприклад, «Пісня про Кирика», над-
рукована в свій час П. Кулішем в його «Записках о Южной Руси».
У нашому записі досить добре збережено ритмічні ознаки тексту:
казка складена (хоч і не справжнім середньовічним віршем (силабіч-
ним), але все ж таки) ритмізованою мовою.
Розповів її неписьменний Тимофій Шевчук.
223
Зап. у Мих. Образенка у с. Софіполі, 2.ІІ.1943.
224
Надрукована, наприклад, у Р. Шор – «Хрестоматия по западно-европейской
литературе. Литература средних веков (IX–XV в.в.)», Учпедгіз, Москва, 1938, 275–278.
272
11. Бесталанний Гаврило
«Був собі бесталанний Гаврило, у нього сімдесят возів у дорогу

ходило. І був у нього собака добрий предобращий, та й здох. Бере Гав-
рило карбованців кóпу, да і іде до пóпу: “Не могли би, батюшка, того
зробити, шоб мого пса, де людей похоронити?”. Батюшка отвічає: “Чи
ти, Гаврило, дурний, чи бісноватий?. Де ж ти бачив, там псив, де людей
ховати?”. Гаврило отвічає: “Батюшка, він як умирав, то вам сто рублів
отказав”. Тоді батюшка одвічає так: “Ну хорошо, Гаврило! В мене го-
лова не порожня, це зробити можна. Ти йди губíд варити, а я стану
на збір дзвонити. І ти зроби гроб і вклади його в гроб і зразу його
забий, шоб ніхто не бачив. І будем казати так: «Ходив дід ходящий,
блудящий і зайшов до бесталанного Гаврила, і там його смерть пусіти-
ла»”. Так Гаврило пішов губід варити, а батюшка став на збір дзвони-
ти. Стали люди схóдитись і питают: “Шо, до кого, хто помер у кого?”.
Батюшка виходит, надіває ризи і церати і став їм це повідати: “Ходив
дід ходящий, блудящий і зайшов до бесталанного Гаврила, і там його
смерть пусітила [так!]. Но грішному тілі не дати ж пропадати, треба
його погребати”.
Ну там вони погребали, так як сами знали. Посходилися мужики
під кошму і стали батюшку убсуждати: “Наш батюшка, – говорат, –
молодец; він багатому почекає, а бідному подарує”. А Гаврило каже:
“Наш піп – сукин син, ще й падлєц! Він через закон переступив, там
псив, де людей, ховає”. Як склалися люде на два злоти, упоїли дячка до
охоти, пишут прошення аж до архирея.
Як почувся піп у такім нещасті, бігає, трясеться в привиликій
трасці. Носа закопилив, а бороду задер, аж до Гаврила припер: “Ти,
Гарило, прийшов до меї хати і довів мене до такої великої втрати!”.
Гаврило одвічає: “Ви, батюшко, будьте спокійні і цьому довольні”. Гав-
рило торбу грошей набирає, рабу кобилу сідлає, і цапа за роги лигає,
і до архирея витає.
Приїзжає до архирея: “Не могли б ви, архирей, цього зробити,
шоб мого цапа на попа висвятити?”. Архирей отвічає: “Шо ти, Гаври-
273
ло! Чи ти дурний, чи ти безмозкий, де ж ти бачив з цапа попа ілі з коз-
ки?”. Гаврило отвічає: “Наші люди хотят закон знати, шоб із цапа попа
мати. На то вони сто червонців склали, шоб із цапа попа мали” 225.
Гарний варіант дуже поширеної на Україні і в Росії казки про не-

вірну жінку і солдата, що викриває її зраду, записано від Степана По-
ліщука у Софіполі.
Старому Поліщуку 80 років. Він не має сім’ї, живе у крайній хаті
довгої вулиці Софіполя і приютив у своїй хаті двох жінок, яким по-
щастило втекти з окупованої фашистами Білорусії. Цим жінкам не
доводиться скучати. Поліщук розважає їх, щедро сиплячи казками,
жартами і піснями.
Коли ми увійшли у хату, в ній розливався соромливий жіночий
сміх. Старий розказував своїм жилицям і кільком «шабрихам» (су-
сідкам) казку, переповнену такими жартами і в такому каскадному
наростанні, що їй ніколи не побачити світа в друкові. Брови Поліщука
були підняті, і на обличчі його застигла усмішка. Вона настирливо ви-
магала з’явлення такої ж усмішки і на нашому обличчі.
З великою охотою одразу розпочав дід співати і розповідати для
запису. Його пісню про Ляшка ми подали вище. Дуже хотілося йому
розповісти нам казку про цара Карлóса, який мав жінку Розгнéдову і
трьох синів – Анеклáса, Анехвóста і Дон-царевича і який послав їх за
море за диковинками. Дід Поліщук розказав і подану нижче оповідь.
12. Регор і невірна жінка
«Був такий чоловік Регор, і жінку мав, шо завше слабка була. А до
неї піп ходив. Вона каже: “Регоре, я слаба, біжи до мора по воду!”. Він –
за баньку, за торбину, та й пішов до мора по воду.
Здибáє солдата. А солдат кае: “Куди ти біжиш, дядьку?”. Він кае:
“Поки жінка слаба, до мора іду по воду, може вичуняє”. А солдат кае:
“Вернися, я тобі дохтур буду”.
225
Зап. у Тимофія Шевчука в с. Софіполі, І.ІІ.1943. Далі Тимофій забув і не міг
складно розказати, як архирей висвятив цапа на попа і не покарав попа.
274
Приходять під хату. Смеркло вже, ввечері. Солдат до Регора кае:
“Лізь, – каже, – в мішок!”. Він уліз у мішок.
Підходить під хату; піп з нею сидить за столом. Солдат входит:
“Приймит мене на ніч”, – кае. Піп кае: “Приймім служилого на ніч, не-
хай з нами тут ночує”. Солдат кае: “Там у мене в сінях шкло в мішку;
я, – кае, – внесу до хати сюди, щоб там ніхто не розбив”. “Ну, унеси”, –
кае піп. Вони за столом п’ють, а солдат стоїть. Вони співають. “Солдат,
може і ви будете в компанії з нами”. А солдат кае: “Можу!”.
Починає вже вона співати:
“Мала мужа, Регора, –
Послала води до мора;
Ох, бог знає, бог відає,
Чи буде він сьоводня!”.
Це вона співає. А піп сидить на покуті та й отак (показує, як той,
на місці сидячі, підстрибує) прискочує і приказує: “Очедрá, очедрá!”.
Таку ноту він мав, приказував. Тоді кае солдату: “Може ви якої
знаєте, то заспіваєте?”. Солдат кае: “Я знаю, зараз заспіваю”. І заспівав:
“Чи чуєш, Регорé,
Що твоя жінка говорит;
Бери ніж,
Мішок ріж,
Та бери макогін,
Та дай жінці п и р и г і н:
Жінку – раз,
Попа – два,
Шоб не казав – «очедра!»”.
Той – ножа, Регор, мішка розрізав та ухопив макогін, та жінку –
раз, а попа – два, шоб не казав “очедра!”. Такі попи – сукини сини
були!» 226.
226
Зап. у Степана Поліщука у с. Софіполі 3.ІІ.1943.
275
13. Казка про слугу-брехуна
«Жив пан. І був у нього слуга-брехун. Собрав пан гостей і посилає

лакея за брехуном. Брехун прийшов до пана, і пан йому предлагає:
“Розкажи нам щонебудь!”. От брехун і каже: “Не буду розказувать, бо
що я не скажу, – ти скажеш, що [я] збрехав”. То пан насипав стакан зо-
лота і поставив на стіл перед гостями і каже: “Єслі тільки я скажу, шо
ти брешеш, то ти забираєш стакан золота”.
Ну, брехун почав розказувать: “Жив я в одного пана. Пас читирі
улика пчол; випускав пасти – щитав, і приганяв – щитав. У мене не
хватило читирі пчоли. Я пішов їх шукать і на берегі [Так!] у комишу
найшов читирі пчоли; їх душило читирі вовка. Дєлать нічого – я один
з ними не справлю; начав я дєлать с комишу драбину, здєлал драбину
і поліз до бога. Дивлюсь – ангел крупи дере, матер божа сіє. Драбина в
мене обламалась, дєлать нічого, нада слазить на землю. Начав я з тих
крупів плести верьовку. Сплів, начав спускацця. Верьовки не дохва-
тило до землі. Я – вверху одріжу, знизу доточу, вверху одріжу – внизу
доточу. І спустився на землю. Став іти додому. Іду і дивлюся – баринів
батько пасе свиней, биз шапки і трясе латками”.
Тут барин не витерпів та й каже – “Брешеш!”.
Ну, брехун забрав золото і пішов» 227.
14. Не можна закладатись
«От, кажуть люди, шо не можна закладатися.

Чоловік з чоловіком заклалися, що – “коня вкраду в тебе”. А той
каже: “Не вкрадеш!”. “Ну, – каже, – ладно!”. Ну, прийшла ніч. Хозяїн
коня взяв у хату, а той зо дня в хаті сховався у нього, чи в погребі
був, той? шо закладався. Хазяї полягали спати, сіни заперли, коня
прив’язали до завертки в хаті.
Той вилазе й бере батіжком ш л ь о б а є коня, шоб кінь ворушився.
А це він такечки нарочно робить, шоб взнати, чи спить хазяїн. А ха-
зяїн почує, шо кін тупотить ногою, “тпру!” – каже. Значить не спить.
227
Зап. у Михайла Прочухана у с. Терешківці, 11 лютого 1943.
276
Другий раз він шльогнув. Хазяїн вже слабше каже до коня “тпру!”.
Третій раз ударив дужче; кін вже добре тупотить, а хазяїн спить.
Той устав, двері поочиняв, коня вивів, двері позачиняв опять та й
поїхав. Хазяїн устає рано: “Вставаймо, стара, коня виведемо!”.
Повставали – нема вже коня! Сіни зачинені, хата зачинена, де ж
кінь дівся? Ну, вже він знав, шо це той вкрав, бо ж вони заклалися.
Приходе до нього та й просить – “Дай коня, в мене ж один!”, – плаче.
А той каже – “Нема! Я не брав. Ото, – каже, – ніколи не закладайся ні
з ким, бо жінку украдуть із боку, і чути не будеш!”.
То випили ту горілку, і той коня оддав. То той чоловік усім пере-
казував, шоб не закладалися» 228.
Б) Анекдоти, легенди, місцеві оповіді
1. Чому чорт тільки багатому дітей колише
«Кажуть люди, що багатому і чорт дітей колише 229, а бідний і

няньки не найде. А почому́ він колише? А потому, що багатий і пра-
никами корме, і конфетами, – все дома єсть у дитини, а про чорта й
не згадує.
Прийшов раз чорт до бідного, хотів поколихати дитину. Воно кри-
чить. Мати питає: “Чого ж ти кричиш?”. “Їсти хочеться!”. “Що я тобі
дам, он – чорта з’їж!” Він тоді тікать од колиски! І більше чорт до бід-
ного не приходив колихать дитину, щоб його не з’їв» 230.
2. Чорт у ятері
«Пішов чоловік з ятером рибу ловить. Ну, нічого не попало йому.

Один день – нічого, другий – нічого, на третій чоловік каже: “Хоч би
228
Зап. у Ольги Антонюк у с. Софіполі, 3.ІІ.1943.
229
Див. напр., у зб. Н. Закревського «Старосвітський бандуриста», (т. П, М., 1866,
ст. 143). Прислів’я: «Багатому чорт дітей колише, а убогим і няньки не найде».
230
Зап. у Мих. Погорельця у с. Рублівці, 4.VI.1942.
277
який чорт попав сюди!”. А чорт взяв і заліз у ятер. А чоловік витягнув
ятер з чортом, узяв на плечі та й пішов.
А той кричить: “Пусти, – каже, бо я чорт!”.
Він каже – “Нічого, шо чорний, жінка обшкребе і зварить, діти
з’їдять”.
“Пусти, – каже, – бо я шайтан!”.
“Я, – каже, – знаю, шо ти шатавсь: за то сюди й попав!”.
І оп’ять несе, щоб діти з’їли.
“Пусти, – каже, – бо я біс!”.
“Я, – каже, – знаю, шо вас було більш, та усі повтікали, а ти остав-
ся, то тебе й зварять!”.
І одніс додому і зварив» 231.
3. Бог і дощ
«Бог дощ посилає та й каже: “Іди, дощ, туди, де чорно”. А він іде
туди, де вчора. То бог йому: “Іди туди, де просять”, а він іде там, де
косять. Йому кажуть – “Іди туди, де ждуть”, а він іде – де жнуть» 232.
4. Февральські бурани
«Ще як я була мала, то отака пословиця була:

На Всéїдні неділі (по-руські вона зветься Сплошна неділя) іде бу-
ран у гості, а тоді вже з гостей іде п’яний і дитину потиряє, а тоді ще буде
йти – дитину шукать. Тоді вже всі щілиночки бура п р о ш н и ́ р у в а т ь ,
[так!], шоб ніде ні один уголок не зостався непровірений.
Отакі три бурани бувають у февралі» 233.
5. Февральські морози
«Каже Февраль Январю: “Я, єслі б був такий, як ти, Январ, то я б

бику роги звернув!”.
231
Зап. від Олександра Камплика у с. Софіполі, 3.ІІ.1943.
232
Зап. у Параски Іванко у с. Рублівці, 4.VI.1942.
233
Зап. у Мотрі Чешенко в с. Казанка-Терешківка, 10.ІІ.1943.
278
А то він бураном злий, а морозів таких, як у январі в нього нема 234.
***
Про глуху.
– Здорово, кума!
– На базарі була.
– Аль кума глуха?
– Купила пєтуха!
– Прощай, кума!
– П’ятак дала! 235
Місцеві оповіді
Місцеві оповіді – анекдоти, на жаль, мало привертали до себе

увагу. Проте, дана галузь фольклора важлива для розуміння генези
значної частини анекдотів, бо ж нерідко анекдот відривається від
конкретних місцевих зв’язків і, прив’язуючись до особи загально-ві-
домої чи до певного збірного фольклорного типа, виходить за рамки
місцевої творчості і стає явищем загально-національного, а то й між-
народного фольклора.
З цього погляду заслуговують уваги ті кілька місцевих анекдотів,
які ми подаємо тут і подали вище при розгляді питання про мову
українських сел.
«Ото як сам дід остався нянькою коло дитини (він ще малий був –
дід). Ну то хазяїн оставив каші дитині, а дідові нічого, а вони пішли в
поле. Дитині каші зоставили, а йому то нічого – самий хліб. А дитина
така, шо не вміла балакати, а тільки показує руками: як їсти – то по-
казує в рот, пити – то на кухоль показує. Так він (це дід Клим, як ще
був хлопцем) сам кашу поїв, а ложкою дитину по пузу побив. Мати
234
Зап. у Тимофія Шинкаренка (39 р.) у с. Степанівці, 8.ІІ.1943.
235
Зап. у Прок. Мудрика у с. Софіполі, 4.ІІ.1942.
279
приходить, питає – “Чи ти кашу їв?” Воно показує на пузо. Ну мати
тоді похвалила і няньку й дитину» 236.
«У нас чоловік був такий, шо як кудись їде, а його питают – “Куди

ти, Лазуре?”, то він каже – “В Непитайлівку!”. “А як твойо фамільо?” –
“Пошукайленко”.
То так і не випитаєш в нього нічого».
Степан Поліщук розповів оповідь про звільнення селян від крі-

паччини у його місцевості. Генерал Крентов, про якого тут іде мова,
є, очевидно, генерал-майором Кренке – командиром військ кількох
повітів Київської губернії, який військовою силою запроваджував за-
ходи уряду, зв’язані з реформою.
[…] Ну, потом послав цар скадрон, шоб з і щ и т и (пошукати)

новобранців, де вони ділися. Вони їдут, а поляки вибігли, їх тисяч дві
було, багато, шоб цих у плєн брати. Виїхав їх начальник [польський]
зараз і спинив ескадрон та й каже: «Пристань, – каже, – а то забе-
рем у плєн!». Як вибігли вже всі поляки із ліса сюди, стали кучею, то
руський начальник скомандував кучками окружити поляків. А той,
польський, питає руського – «Шо це буде?». А цей каже: «Слухай, ти
спочатку ту кучку вб’єш, а тоді ту кучку вб’єш, а тоді ту, та й ту, а
тоді й мене уб’єш». Як крикнув тоді: «Православна віро, вправо йди!»,
то новобранці вискочили, а наші як с е р е д о х р е с т н и м вогньом
постріляли їх, і всі поляки полягли.
Це було діло під Дашевом. Там був самий той грах, король був! 237
236
Зап. у Мих. Погорельця в с. Рублівка, 4.VI.1942.
237
Зап. у Степана Поліщука (81 р.) походженням з Таращанщини / у с. Софіполі
3.ІІ.1943.
280
Про польських панів
«Видите? У нас так, як уже дейкали – от буде воля, от буде воля, –

то пан зібрав два чоловіки, щоб різками били, і ріже людей, і ріже, і
ріже, і ріже; поклав в коловороті і б’є, прямо кров тече, а він б’є, шоб
не казали, що воля буде.
Через нєсколько врем’я приїхав генерал Крентов із ескадроном,
а люде на жнива вийшли. Дивляться, біжить козак воружоний та й –
“кидайте, бжить до церкви!” Прийшли люди в церкву, одправили.
Крентов січас зібрав і прочитав волю. “Ну, – говорить, – от люди, до-
брі, я поспішив (до людей каже цей генерал), я поспішив шість ден,
надо було пізніше; як ви согласні – чи доплатити панові, чи ше одро-
бити шість день?”. А люди сказали: “Нєт, не підемо! По рублю запла-
тимо в день, а не підемо вже!”.
А старшина був панський. Генерал каже до старшини: “Слушай, у
тебе два чоловіки арестовані єсть?”. “Да, єсть!” “Ану, за што вони арес-
товані? Визволи їх! За шо, ви, – каже, – арестовані?”. “Ми, – кажуть, –
панові робили панщину, а він одибрав у нас грунт і оддав лóкаєві!”. По-
том каже: “Ви садіть дерева, шоб знали, коли від поляків звільнились”.
Це ще було до “волі”. Пани були польські – Рогузинські» 238.
Подана нижче о п о в і д ь цікава конкретністю зображуваних

нею соціальних відносин. Її образи можуть бути ілюстрацією для
з’ясування питання про соціально-економічні причини переходу від
феодалізму до капіталізму, деградації виробничих сил в наслідок із-
живання кріпосницьких стосунків. З художнього боку ця оповідь від-
значається цікавим сюжетом.
«Ето я від родителів чув рассказ цей.
Покойный мій батько трохи панщини робив. Канєшно, я не знаю,
у яких це годах було. Так вони казали, шо дуже плохо було, як панщи-
ну робили. Було у мого дєда три сини і дві дочки. Од роду їхній батько
був ткачем, такий ловкий був ткаль, шо т а л ь к и ткав, це каленкор
238
Теж.
281
такий тоненький, як ото тепер батист. А батькова сестра, це моя тьот-
ка, то вона дуже добре пряла, то їй приказували напрясти 30 пасом і
в пасмі 30 ниток (це одна сторона, одна четверта частина виходить
[підраховує] сто двадцять ниток у пасмі). Вона тонко пряла, шоб воно
могло крізь перстень пройти, а як не проходить, то їй 50 гарячих.
Отець її до той степені допрявся, так тонко робив, шо тільки у
день півтора вершка міг напрясти, бо воно таке широке, 25 пасом
ш и р н и к á і тоненьке. То він нащитав, шо етої одної роботи йому
хватить на нєсколько лєт. То він надумав навести таку глупістіку, дур
таку. І от перед приєздом атамана (ну, хазяйський прикажчик). Ся-
деть посеред полу і почне ковирати дири в землі буравчиком, палич-
ки настромляти вмєсто колья. Панас-отаман питає: “Чого не т ч и ш?”.
“А от, – каже, – нужно строїти сараї, плести та інше”. Отаман баче,
шо діло погано, славний ткач теряється умом. Докладує барину, шо
із нашим ткачем становиться ду́рно. Той наказує слідкувати за ним.
На другий день бачить, шо тáк і наказує схватить у нього цю роботу
і освобонить ткача, щоб він не був вже ткачом, а став рабочим. Ето
било бистро паном приказано, а то він може ше порізать роботу чи
ще щось. А етого ткача, мого діда, після назначили з моїм отцом ско-
тину пасти. В наказаніє йому назначили три дня пасти коров, три дня
овечок і три дня свиней і так уже пас до смерті.
Когда, значить він освобонился од ткання, то він у честь етой ра-
дості вирізав довгу палицю та як добіжить до канави, як підніметь-
ся, як метнеться, то сажнів зо два перепригне і каже – “Ось синок де
воля! Хоч і панську скотину пасу, та на свободі, на свіжому воздуху,
освободився од тканья”. І справді, послєднєє било наказаніє – еті тон-
кії т к а л ь к и прясти і ткать» 239.
239
Зап. у Савелія Марковича Филипенко (66 р.) у с. Степановці 6.ІІ.1943.
282
IIІ. ТЕКСТИ РОСІЙСЬКОЮ МОВОЮ 240
1. Пісні та романси
Насамперед відзначаємо, що до російських текстів ми умовно за-

рахували не тільки тексти, складені справді російською мовою, а й
такі, мова яких мішана. Таких пісень немало. Про деякі з них, особ
ливо про «жорстокі романси», можна сказати, що вони, мабуть, були
уже складені таким мовним «суржиком», сумішкою. Що останні тек-
сти не можуть свідчити про стан мови українського населення Баш-
кирії, говорить те, що нерідко вони наспівані тими ж самими вико-
навцями, які дали зразкові з мовного боку інші тексти.
Зрозуміло, що російський репертуар сел ні в якому разі не вичер-
пується поданими тут піснями. По селах звучить дуже богато росій-
ських пісень, переважно радянських, запозичених з кіно-фільмів, з
патефонних платівок, чутих по радіо, співаних у шкільному хорі і т. п.
Серед цих пісень є і народні. Але засвоєних усною традицією суто
народних російських пісень відносно небагато. Це цілком зрозуміле
явище, бо ж основним джерелом засвоєння народних пісень є ви-
вчення їх вдома від старших, а старше покоління приїхало у Башки-
рію з вантажем українських народних пісень.
Все сказане, проте, зовсім не означає, що в селах нема і чудових
російських народних пісень, засвоєних усною традицією. Цілий ряд
таких творів ми записали. Не менше записано пісень каторги та
зсилки і, так званих, «міщанських» або «жорстоких» романсів. Якщо
перша з вказаних груп розвинулася переважно на місцевому ураль-
сько-сибірському грунті, то «жорстокий» романс немало впливав на
репертуар селян ще на Україні.
240
Подаємо тут лише невелику частину зібраного нами матеріалу.
283
З і с т а р и х і с т о р и ч н и х пісень ми записали тільки два корот-
ких уривка солдацької пісні часів Турецької війни. Якщо співставити
обидва тексти, то можемо одержати уяву про цю пісню:
Ой чисте поле турецькое, (вар.: «нимецькое»)
Мы когда тебе поля пройдём!
На том поли, на том чистом,
Ой там турки собиралися,
На Русею нахвалялися:
– Ой мы Русеюшку усю побьём,
Ой мы Русеюшку навскрозь пройдём!
Мы сойдёмся с неприятелём…
«От тут тепер і забув уже, – сказав з жалем Володимир Задорож-
ний, – як ми навпротив їх; якось – “Мы туркив усех перебьём”» 241.
Другий уривок записано у Степанівці від Савелія Филипенка, ко-
лишнього матроса:
Поле чистое турецькое,
Когда мы тебя, поля, пройдём!?
Мы когда ж тебя пройдём?
Мы сойдёмся с неприятелём,
Ой мы сойдёмся с неприятелём;
Мы сойдёмся с неприятелём,
Всё с турецьким славным корпусом,
Ой всё с турецьким славным корпусом.
Мы сойдёмся с славным корпусом
Под нещасный день, под середу.
Турки допьяна напивалыся,
Все с похмелья нахвалялыся –
– Мы Росеюшку наскрозь пройдём…242
Далі співець забув.
Серед р а д я н с ь к и х пісень, які засвоювалися місцевим населен-
ням, є і фольклорні, подекуди – напівфольклорні, поезії. З часів грома-
241
Зап. у Володимира Задорожного у с. Олександрівці, 9.06.1942.
242
Зап. у Савелія Филипенка, у с. Степанівці, 8.02.1943.
284
дянської війни такі твори осідали по українських селах. Так, радянською
піснею вважають у Софіполі пісню – «Там на закате заря загаралась». За
своїм характером цей твір можна визначити як революційний романс.
Там на закате заря загаралась,
Пышный румяный закат,
А на груди у сестры помирает
Гордый красавец-моряк. 2
Только нидавно осколки шрапнели
}
Раны ему нанесли,
И в лазарет на їво же шинели
С палуб его принесли.
В белом халате, забрызганном кровью,
2 }
Тихо сестра подошла,
Взгляд ее нежный светился с любовью, –
В нем она брата нашла. 2
– Доктор, ох, доктор, спасите, спасите! –
}
Это единственный брат!
Голос услышал родной и знакомый, –
Зашевелился моряк. 2
Доктор взглянул, покачал головою,
}
Тихо сказал – «Не жилец;
Раны не вынесть такои смертельной
Час поживёт – и конец». 2
– Тише, ох, тише, зачем же рыданье?
}
Зачем же так плакать-грустить?
Нас ище много, вить целые роты, –
Каждый готов защитить!
Там за горою заря догорала,
2 }
Пышный румяный закат,
А на груди у сестры уж скончался
Бедный красавец-моряк 243. 2 }
Цікава пісня про контрреволюційне повстання чехословацького
243
Зап. у Єви Полозюк у с. Софіполі, 5.02.1943.
285
корпуса в 1918 році. Як зазначила співачка, це – «давня пісня, мабуть,
зразу після чехів складена». Даний твір є місцевим уральським елемен-
том в репертуарі українців Башкирії. Певна сентиментальність деяких
її образів не вповні відповідає ритміці, яка є походно-маршовою.
Отец мой был природный пахарь,
И я работал вместе с ним 244.
На нас напали злые чехи,
Село родное сполегло.
Горит, горит, село родное,
Горит вся родина моя.
Отца убили с первой пули,
А мать живьём в костре сожгли.
Сестру родную в плен забрали,
Она недолго там была,
И я три ноченьки старался –
Сестру из плена выручал.
С сестрой мы в лодочку садились,
Тихонько плыли по реке,
И вдруг кусты зашевелились,
Раздался выстрел роковой.
Пустил злодей злодейку-пулю, –
Убил красавицу-сестру…
Пойду я нá-гору крутую –
Село родное посмотреть:
Горит, горит село родное,
Горит вся родина моя!245
Наступну пісню ми записали у Степанівці, куди вона завезена де-
мобілізованими червоноармійцями, що повернулися недавно з фронту.
На польской границе
Фашист миня ранил,
Фашист миня ранил тяжело.
244
Кожну строфу співають двічі.
245
Зап. у Лени Гориславець в с. Рублівці, 4.06.1942.
286
–Товарищ, товарищ,
Болят мои раны,
Болят мои раны тяжело!
Одна нарывает,
Другая заживает,
А с третьею придется помереть.
А дома мня дети,
Жена молодая, –
Ани дожидают меня;
Пускай дожидают,
Ани не дождутся,
Ани не дождутся никогда.
Как вырастут дети
И спросят мамаши
– А где наш родимый отец?
А мать атвернёцца,
Слезой обольёцца
И скажет – «Убитый на войне!» 246
Місцеві впливи на репертуар відбилися в засвоєнні українськими
селянами російських фольклорних і напівфольклорних «розбійни-
чих» і тюремних та каторжних пісень.
Всі записані зразки є типовими в цьому відношенні. З них особли-
во звертає на себе увагу пісня: «Дзвенив дзвинок нащот поверки». До
революції її боялися співати, місцеве начальство забороняло. В селі її
вважають «політічеською». Багатьом співцям вона дуже подобається.
Дзвенив дзвинок нащот поверки;
Ланцов задумав убежать.
В трубу он тесную пробрався,
На той высокой на чердак.
По чердаку он долго шлялся, –
Себе веровочку искал,
246
Зап. у Ніни Сущенко у с. Степанівці, 8.02.1943.
287
Нашов веровку, стал спускацця
На тот широкой ротной двор;
И попид стенки он ховался,
Его заметив часовой.
Часовой мáлой был удáлой:
Он кверху выстрела два дал;
Козак на серенькой лошадке
К царю с докладом (вар.: «с докладом к князю») побежал:
– Я к вашей милости с докладом:
Ланцэ́в с под зáмку убежал!
Бежал он влево, бежал он вправо,
И своротил вон в темной лес;
У том лесу, у том дремучим
Чого он ел там, чого пил?
С травы росой он умывался,
Он ключовую воду пил...
Далі пісню забуто. Співачка могла тільки додати уривок з кінцевої
частини: «Тут якось додається:
С одной девчонкой я спознался,
И через ю я пострадал» 247.
***
Глухой неведомой тайгою,
Сибирской дальней стороной
Бежал бродяга с Сахалина
Звериной узкою тропой.
Ревет, бушует нипогода,
2 }
Далёк, далёк бродяги путь!
Укрой, тайга, его густая, –
Бродяга хочить отдохнуть. 2
А там вдали, за синим морем,
}
Аставил родину свою, –
247
Зап. у Нат. Піскун у с. Софіполі, 5.02.1943.
288
Аставил мать свою старушку,
Детей и милую жену. 2
Жена найдёт себе другого,
}
А мать сыночка – никогда;
Жена найдёт себе другого,
А мать сыночка – никогда! 248
***
Була зима, настало лето,
В саду цветочки зацвитут,
А мне, мальчишке, той порою
В кандалы ножки закуют.
Тюрьма, тюрьма – такое слово –
Для всех позорна и страшна…
***
У Полтави (вар.: «Во Сыбиру») я родывся,
Жить в проклятой Крым попав.
Заключил любов з девчонкой
Та й начав ей рисковать.
Рискованнячко такое, –
Позабыл своё средствó [ремесло] 249.
В мастерской я обучался, –
Не хотел я её знать,
Только тáво й обучался:
Водку пить да воровать.
И случилась мне потеха, –
Я с купца часы сорвал;
А за это не простили –
Первый раз в доми́к попал.
То ж не дóмик, не домишко,
248
Зап. у Нат. Чорнобай у с. Хотомлі, 11 лютого 1943.
249
Пояснення, вірогідно, внесено М. Плісецьким (прим. упорядника).
289
Настоящая тюрьма…
Посадили на недельку, –
Посидел в тюрьме я год.
Из Полтавы шлють бумагу,
Што мальчишку на расстрел.
Я с досады и печали
Сибе песеньку запел.
Далі – пропуск; співачка забула. Закінчення вона згадала:
Ствол огромный встановили
Двадцатизарядных пуль;
Девятнадцать пролетело
Мимо правого плеча,
А двадцатая-злодейка
Застрелила молодца.
Молодец повесил кудри
И сказал – «Дуня, прощай!» 250
В закінченні ця пісня перегукується з популярним романсом перед
революційних часів:
На последнюю пятерку
Найму тройку лошадей… і т. д.
Далі наводимо баладу про солдатську жінку, яка не впізнала чолові-
ка і сина, що повернулися додому після служби в царській армії. З вели-
ким почуттям, просто-таки зворушливо співають цю пісню Єлізавета
Полозюк і Серафіма Загребельна, виводячи її безхитрісну мелодію:
Как у леси хижина стоит,
Как у этой вох да хижине, хижине,
Там салдацькая жина живьёт.
Там солдацькая жина живьёт.
Прахадили мимо два салда-салдаты,
Просилися ночку ночиват…
Просилися ночку ночиват:
– Разлюбезна та й наша хазя-хазяйка,
Пусти ночку ночивать!
250
Зап. у Наталі Чорнобай в с. Хотомлі 11 лютого 1943 р.
290
Пусти ночку, ночку ночивать!
– Разлюбезные маи салда-салдаты!
Всю я правду, я вам роскажу,
Всю я правду, я вам роскажу:
Три дня печи, печи не тапи-тапила,
Ни варила, правда, ничего.
Ни варила, правда, ничего.
– Разлюбезна ты, наша хазя-хазяйка,
Нам ни нада твога ничего.
Нам ни нада твога ничего,
Мы сухариков сваих намо-намочим,
Сядим вмести трое – поеди́м.
Сядим вмести трое – поедим.
– Разлюбезны вы, мої салдаты,
Прошу миласти ка мне зайти!
Прошу миласти ка мне зайти!
Как заходят ох да два салда-салдаты,
Малилися богу й к образу́.
Малилися богу й к образу.
Как адин сел, вох да сел на лав – на лавку,
А другой – насопротив его.
А другой – насопротив его.
А хазяйка стоїт коло пе – й у печи,
Улываеться горькой слезой,
(вар.: «Вмываеться горькою слезой»)
Улываеться горькой слезой.
– Разлюбезна й ты, наша хазя-хазяйка,
Ап чом плачиш, горьки слёзы льёш?
Ап чом плачиш, горьки слёзы льёш?
– Разлюбезныи маи салда-салдаты!
Всю я правду, я вам роскажу.
Всю я правду, я вам роскажу:
Тридцять лет я мужа ни вида-видала,
Также – сына, сына своего.
291
Также – сына, сына своего.
– Разлюбезна ты, моя хазя-хазяйка,
Али [я] тибя, тибя не муж?
Али [я] тибя, тибя не муж?
– Разлюбезна ты, моя мама-мамаша,
Али я тибя, тибя не сын? 251
Подана далі група пісень присвячена коханню. На них вплинув
«жорстокий» романс, хоч це в основі пісні фольклорні.
Ой чого ж ты, канарейка, смутная, (2)
Канарейка смутна, невесёлая!
Ой як мени весёлой буть, (2)
Що я й у клетушке си́джу.
Ой я си́джу та й журюся, (2)
Нихто замуж не бере.
Як отворю злáту клетку (2)
Та й выпущу канарей[ку].
– Ой же ты, же ты, канарейка, (2)
Лети ж, лети, канар, в зеленый сад!
В зеленому саду гуляла, (2)
Сладки ж яблучка я рва[ла],
Сладки ж яблучка я рвала,
На белое блюдо клала (2)
Й мыленького шанува[ла].
Й мылый яблук не берёт;
Й мылый яблук не берёт,
Ще й одвиту не даёть.
Ни одвиту, ни прывиту,
Ни приятного словца 252.
«Таке воно, хто його зна», – з несподіваним незадоволенням і на-
віть трохи роздратовано сказав співець.
251
Зап. у Єліз. Полозюк та С. Загребельної у Софіполі, 3.02.1943.
252
Зап. у Вас. Довгаля у с. Софіївці 7.VI.1942.
292
***
Ой соловей-пташко,
Ой смутён-невесёл;
Он повесил головку,
Но зёрна не клюёш!
– Ой клювал бы я зерна,
Так клёвушки нет,
Ой роспивал бы я песню,
Так голóсу нет.
Спивал бы я песню,
Так голосу нет, –
Ой золотая клетка
Ссушила меня!
Золотая клетка
Сушила меня…
Ой молода девчонка
По саду гуля.
Молода девчонка
По саду гуля.
Ой гуляла, гуляла,
Но зделалась больна.
Гуляла, гуляла,
Зделалась больна;
Стучала, гукала:
– Подай дохторя!
Стучала, гукала
– Подай дохторя!
Ой приехал дохторь –
Парень молодой.
Приехал же доктор –
Парень молодой, –
Он стал спрашувать девки:
– Чим же ты, девка, больна?
Стал спрашувать девки:
293
– Чим же, девко, й больна?
– Ой болять ручки й ножки,
Болыть голова!
Болять ручки й ножки,
Болыть голова, –
– А й буде ж, тоби, девко,
Дохторя ж дурыть!
Буде тоби, девко,
Дохторя й дурыть:
Будеш ты, девко,
Дытятко й родыть! 253
***
И з вечера дощ иде,
На утро – туман;
На миня й на девицу
Всё горе-пичаль.
На миня й на девицу
Всё горе-пичаль,
Третий день горюю я:
Зáбыл мил меня. 2 }
Он забыт, ни спозабыл, –
Другу сполюбил. 2 }
Чем она хорошая,
Чем лучше меня? 2 }
Личком поблиднее,
Щёчки румяней. 2 }
Сяду й я на лавочку,
За убрáный стол; 2 }
Гляну й я в окошечко
По улице вдаль. 2 }
253
Зап. у Івана Семенця у с. Терешківці, 9.02.1943.
294
По улице и вдоль
Козаки идут, 2 }
Козаки идут, идут,
Коника ведут. 2 }
Сяду я й на коника, –
Пракатаюся;
С миленьким дружочком я
2 }
Распращаюся! 254
Велика Вітчизняна війна відновила у пам’яті селянства образи
минулої війни з німцями. Взагалі в останній час помітно відживля-
ються твори, що містять згадки про минулі війни. Зокрема, наприк
лад, знов набула популярності пісня – «Скакал казак через долину»,
як свідчить, до речі, К. Симонов у нарисі «Малышка» («Красная Звез-
да, № 5426, 7 березня 1943 р.) та А. Софронов у нарисі «Кубанская
весна» («Известия», № 85 (8078), 11 квітня 1943 р.). Автор останнього
нарису вважає цю пісню кубанською.
Подаємо запис цієї пісні у Серафіми Загребельної і Єлизавети По-
лозюк. У примітках зазначаємо важливіші особливості іншого запи-
су – у Василя Волика (18 р.) 9 лютого 1943 р. у с. Терешківці.
Скакал казак через долину,
Через германские 255 поля,
Скакал он, всадник одиноко.
Й блестит колечко на руке.
Кольцо красотка подарила,
Кагда казак шёл у поход;
Ана дарила-гаварила:
– Твая я буду чириз год.
Ана дарила-гаварила:
– Твая я буду чириз год.
Тот год прошёл, казак стремится, –
254
Зап. у Олександри Калітаєвої та Василя Волика у с. Терешківці, 9.ІІ.1943.
255
Вар.: «Манжурские» і «Кавказские».
295
К селу родному поспешал 256.
Уж год прошел, козак стремится, –
К селу родному поспешал;
Навстречу старая старушка
С насмешкой ему 257 гаварит.
Навстречу старая старушка
С насмешкой їму гаварит:
– Напрасно ты, казак, стремишься,
Напрасно мучаеш коня.
Напрасно ты, казак, стремишься,
Напрасно мучаеш коня;
Тибе красотка 258 изменила,
Другому верность оддала.
Тибе красотка изменила,
Другому верность оддала:
Вино пила, табак курила
И с охвицером гулялá.
Вино пила, табак курила
И с охвицером гуляла.
И с охвицером, с командиром,
И су молоденьким купцом.
И с охвицером, с командиром,
И со молоденьким купцом;
И со молоденьким купечком,
Сибе малютку прижила.
И со молоденьким купечком
Сибе малютку прижила;
256
Третя строфа: «Вот год прошел, козак стрелою,
В село родное поскакал;
Он видит хату под горою…
Забилось сердце козака».
257
«И шепетливо».
258
«Козачка».
296
И ни скормила, ни споила,
И в Ду́най-речку бросилá 259.
«Далі ми її ніколи не співали, – навєрно, нема далі», – сказала За-
гребельна. Але терешківський варіант подає ще кілька строф:
Козак свернул коня налево,
И в чисто поле поскакал, 2 }
Он вынул саблю, вынул остру,
И жизнь покончил навсегда: 2 }
– Пускай козачка вспоминает
Меня, лихого козака. 2 }
***
Де ж ты, мылый, скрывся,
Где ж тебе искать,
Чи найнявся в городи
Чувалы таскать?
Да чувалы ж тяжолы,
Плечушки болять,
Да болять ручки-ножки,
Томыться душа 260.
***
Да за рюмочку водки,
За бокал вина.
Зайду я на горушку,
Гляну на моря.
259
Зап. у С. Загребельної і Єліз. Полозюк у с. Софіполі, 3.02.1943.
260
Цю пісню довелося записати також і в селі Мар’янівці у Василя Стороженка
(54 р.) 8 лютого 1943 р. Хоч запис той досить плутаний, – пісня переходить у якусь
тюремну, не зв’язану з початком, – але в ньому є цікаві елементи. В цьому місці
Стороженко проспівав:
«Чувалы тяжолы,
Ой, плечушки болять;
Лучче б я найнявся
Водкой торговать».
На це один з присутніх зауважив: «Е, таки зна, куди гребтись!»
297
Да идеть з моря лоточка
При всех парусах.
Посередине лотки
Стоїть мылый мой,
На ём шапка с кистью,
Персицький убор 261.
Далі гумористична пісня про кохання:
На семнадцатом году
Выдавали молоду.
П р и с п і в: Ой, калина, ой, малина,
Выдавали молоду!
Выдавали молоду
За седую бороду́́,
П р и с п і в: Ой, калина, ой, малина,
За седую бороду́! 262
За седую бороду́
На чужую сторону́,
Как пойду я за водой,

Возьму старого с собой;
Возьму старого с собой,

Суну в проруб головой.
Суну в проруб головой:

– Пропадай же, чорт с тобой!
Пропадай же, чорт с тобой,

Миня ждет тепер другой;
Миня ждет тепер другой –

Комсомолец молодой! 263
261
Зап. від Савелія Филипенка у с. Степанівці, 8.02.1943.
262
Далі приспів твориться за тим же принципом.
263
Зап. у Ніни Сущенко у с. Степанівці, 7.02.1943.
298
***
Я купыв соби гармошку,
Всё й разорвани миха;
Полюбив соби девчонку, –
Наказав бог за гриха!
Ах, полюбив соби девчонку,
Наказав бог за гриха 264.
Что в меня милóчка есть, –
Страм по юлочкам провесть.
Я й по юлочкам веду, –
Собаки лають на биду.
Собаки лають – верно знають,
Что й паршивую веду.
–Ты й паршива-шолудива,
Н и к о р и ч н е в а [непокірна] 265 жона!
Губы товсти, нос большой,
Со--- тягнуться вожжой.
В неї шея колесом,
Дви бульбашки пид носóм.
А вси люди ругаються,
Лошади пугаються.
Лучче пьяному напиться,
Чим твирёзому ходить,
Лучче в речушку втопиться,
Чим соплыстую любить.
Ой такому кавалеру
Полюбить таку халеру;
Ах, ой такому кавалеру
Полюбить таку халеру! 266
264
Кожних два рядки повторюються. Кожний раз при повторенні дадається вигук
«Ах!».
265
Пояснення, вірогідно, внесено М. Плісецьким (прим. упорядника).
266
Зап. у Івана Семенця у с. Терешківці, 10.02.1943.
299
Кілька «жорстоких» романсів, які тут подаємо, є зразковими в де-
яких відношеннях.
Перший з них – типовий напівнародний романс, створений під
впливом дворянсько-сантиментальної поезії XVIII ст., з усіма аксесу-
арами: могилою, загробним голосом, бурною ночкою, «унилою кра-
соткою» і т. п.
Другий романс може бути зразком тих старих творів з воєнними
мотивами, які в наші дні частково відживляє війна.
Третій романс типово любовної тематики виділяється своєю жах-
ливою мовою навіть серед творів свого жанру. Мова тут майже зо-
всім затуманює образи пісні. Дуже виразна невправність первісного
автора цього твору.
При бурной ночке, тихой, хладной
Скрывался месяц в облаках;
На ту зелёную могилу
Сошла красотка у слезах.
Ногами стала край могилы,
Главой на памятник слегла.
Своим унылым голосочком
Будила милого дружка:
– Устань, устань, ты, друг мой милый,
Мне стало скучно без тебя!
И вдруг могила задрожала,
С могилы голос раздался:
– Уйди, уйди, ты, прочь, злодейка,
И не тревожь моих костей! 267
***
Мамаша доч бранила,
Что доченька грустна;
– Сама пра то я знаю,
В каво я влюблина. 2 }
267
Зап. у Лени Гориславець (28 р.) в с. Рублівці, 4.06.1942.
300
Люблю дружка так верно,
Люблю я всей душой, 2 }
А он, сволóчь коварный,
Смеётца надо мной. 2 }
Не смейсь, не смейсь, коварный,
Не смейся надо мной, 2 }
Тебя господь накажет
Нещасною судьбой, 2 }
Нещасною судьбою,
Коварною женой. 2 }
Не ветер в поле воет, –
Военный гром гремит. 2 }
Нихто так не тоскуит,
Как милый на войне: 2 }
Сам пушки заряжаит,
Сам думат обо мне. 2 }
Прислала мне записку,
Что мой милóй убит. 2 }
Убит, убит, схоронит.
Под кусточком лежит; 2 }
Шинель его, фуражка,
На кустике висит 268. 2 }
***
Когда я вечиром гуляла,
Все стричалася з маладцом;
Когда я с ним свидання й мала.
Дав на прав ручку два кольца.
Тогда я мужу созналася,
Що я влюблéнна в кузнеца:
268
Зап. у Олександри Калітаєвої у с. Терешківці, 9.02.1943.
301
– Ой, ку́знец-ку́знец, кузнецéм, («Це уже він каже») 269
Розжари жарче же вогонь!
Залезо жарче розпали,
Тижолым молотом покрепче
По нём, по нём ты пастучи!
– Ой, ку́знец – ку́знец, кузнецéм же,
Раскуй, раскуй же мине цепью,
Котору я тебе велю!
– Жину – нивольницу младую
К кравати цепой прикую!
Жина – нивольница младая,
Вона чувстви́ла про любов,
Хотела выйти за ворота.
Но цепь тяжолый короткóй270.
2. Частушки
Частушки, або припєвки, посідають почесне місце у фольклорі

українських сел Башкирії, хоч слід відзначити, що в таких селах, як
Софіполь, де «довгі» українські пісні дуже розвинені, частушки гра-
ють далеко меншу роль. Як ми переконалися, частушок, складених
українською мовою, у місцевих селах небагато.
Частушки – це в основному жанр молодіжного фольклору. Осно-
вна сучасна творчість сільської молоді проходить якраз у річищі
частушки. Якщо врахувати те, що з усіх груп сільського населення
молодь має особливо сприятливі умови для користання російською
мовою (робота в МТС, радгоспах, на заводах, стосунки з мешканцями
сусідніх сел, школа, громадська праця і т. п.), – то ясно, чому поши-
рені саме руські припєвки. Радянська тематика, нові проблеми життя
виражаються, в першу чергу, саме в частушках. Майже в кожному селі
269
Вірогідно, репліка виконавця, зафіксована збирачем (прим. упорядника).
270
Зап. у Феодосії Мудрик у с. Софіполь, 4.02.1943.
302
знаходяться майстри частушок, які знають буквально сотні їх. В біль-
шості випадків це – дівчата, відомі всьому селу. Так, наприклад, від
подруг – Люби Грищенко та Галі Печиєнко (Софіївка) – записано 80
частушок, при чому принаймні удвічі більше залишилися незафік-
сованими; від Варвари Сидоренко (Степанівка) записали ми з дуже
великим вибором 37 частушок і т. д. У Софіївці на гулянці молоді як
почнуть дівчата співати частушок увечері годин у 7–8, то співають,
майже без перерви, годин до 3–4‑х ночі.
По селах відбувається і творення нових частушок. Складають їх,
наприклад, доярки Рублівки; існують місцеві припєвки у Софіївці; у
Хотомлі ми знайшли й конкретних авторів частушок. Наскільки ці
автори оволоділи законами даного жанру видно з того, що тут же,
під час запису, дівчата – Надія Ситник і Клава Соломатина – склали
кілька непоганих експромтів. За свідченнями присутніх, це – нерідке
явище в селі; тут багато співають місцевих частушок. Складають час-
тушки кілька дівчат також у Терешківці.
Умови побутування частушок заслуговують на те, щоб на них спе-
ціально спинитися.
В основному частушки вживаються в двох випадках.
Ось гуляє вулицею, обнявшися, група дівчат. Вони співають час-
тушок, точніше, «викрикують», тут так і кажуть – «викрикують», коли
мова йде про виконання частушок на вулиці.
Другий спосіб виконання далеко цікавіший. Ми опишемо його,
поклавши в основу наші спостереження у с. Софіївці і додавши відпо-
відні матеріали, записані в інших селах.
Частушки виконуються на гулянках молоді. Якщо тепер зима, то
гулянки відбуваються в клубі чи у якійсь великій хаті; якщо це влітку
і поблизу є ліси (як, наприклад, у Софіївці), то гулянки відбуваються
завжди на галявині недалеко села.
На середину виходить одна дівчина і починає під музику гармошки
чи балалайки ходити по кругу, ритмічно похитуючись і легенько іно-
ді притоптуючи. І ось залунає частушка. Цю частушку слід назвати
«н а ч а л ь н о ю». Функція її – допоміжна. Вона має на меті тільки звер-
нути увагу глядачів на початок «вистави»:
303
Начинаю припевать
Припевушку начальную, –
Не могу развеселить
Головушку печальную. (Люба Грищенко, Софіївка)
Разойдитеся,
Не мешайте-ка!
Дайте больше ходика
Весёлому народику! (Теж)
Пойду плясать
По соломушке;
Раздайся, народ,
По сторонушке. (Євдоха Жихор, Хотомля)
Дайте круг, дайте круг,
Дайте круг пошире;
Буду шофера любить,
Кататься на машине! (Галя Пачиєнко, Софіївка)
Дівчина просить глядачів бути поблажливими:
Сербияночку плясать, –
Нечем мне заняться;
Выхожу я в первый раз, –
Прошу не смеяться. (Люба Грищенко, Софіївка)
Але одна дівчина рідко виконує частушки. Якщо на середину
не одразу вийшло двоє, троє чи четверо дівчат, то дівчина співає
«в и з и в н у» припєвку, яка часто заміняє «начальну».
Ось Люба вийшла в круг і викликає Галю:
Выходи, подруга Галя,
За тобою выйду я;
Все равно миленка нету
Ни в тебя и ни в меня! (Люба Грищенко, Софіївка)
Але Галя чогось затрималась. Тоді заспівувачка починає бомбар-
дувати її припєвками:
И прошу не дуться;
Если вам ботинок жалко,
То прошу разуться! (Теж)
304
Та не виходить. Тоді перша ображається:
Ох, рассыпался горох
По белому блюду;
Кланяться не буду! (Теж)
Ще приклади визивних частушок:
Сербияночку плясать,
Нам товарищ обещался
Полтора часа играть. (Теж)
Не хочу одна плясать, –
Вызову товарочку:
Выходи, подруга Люба,
Выходи на парочку. (Галя Печиєнко, Софіївка)
Од гурту відділяється дівчина і, виходячи в круг, співає одвітну частушку:
Не хотела я плясать,
Не брала внимания,
А заставила меня
Веселая кампания. (Теж)
Або:
Выхожу и запеваю, –
Слушайте внимательно;
За девчатами (вар.: «ребятами») ухаживать
Не обязательно. (Люба Грищенко, Софіївка)
Або ще:
Припою, припою,
Припою тихонечко.
Люди скажут что с веселля, –
Я – с большого горюшка. (Євдоха Жихор, Хотомля)
Тепер по кругу одна за одною пританцьовують четверо дівчат:
Нас, подруженьки, четыре;
Четырём – так четырём.
Эх, неўжели мы четыре
По милёнку не найдем! (Люба Грищенко, Софіївка)
305
Нас, подруженьки, четыре;
Куда пяту приделить?
Приделили пятую
В бабью жизнь проклятую. (Теж)
Дівчата ходять в развалочку, дехто напружено пригадує частушку,
інші вільно дивляться у боки, поглядають на присутніх. Коли набли-
жається черга співати, дівчина випрямляється, хода її тепер цілком
захоплена музичним темпом, – по колу ходить уже артистка. Вона до-
магається успіху у глядачів, хоче вразити новою, влучною припєвкою.
Ніхто не може бути певним, що не про нього гукне зараз припєвка, не
над ним глузуватиме, не йому співчуватиме, не його потягне за язика.
Дівчата пильно слідкують за присутніми, і, якщо глядачі мають мож-
ливість посміятися з якоїсь виконавиці, що запнулася чи дуже вже
хрипить сьогодні, то на це «артистка» може відповісти припєвкою:
Вы не смейтеся над нами,
Мы вас хуже просмеем:
Хомуты на вас наденем,
В поле путать поведем! (Ганна Наконечна, Рублівка)
Недалеко стоїть суперниця. В неї, мов каміння, летять припєвки:
От суперница стоит! –
Тоненькие ножки,
Голова, как у змеи,
Голос – как у кошки. (Марія Лютий, Хотомля)
Вот суперница идёт, –
Надо поздоровитца;
Вона тонка, как соломка,
Скоро переломитца. (Теж)
Он суперница идёт,
На меня коси́тца;
Ох, подруженьки мои,
Кто ее боитца? (Люба Грищенко, Софіївка)
А вже якщо «суперниця» ще має сміливість співати, та так часто,
що іншим заважає, то може пролунати:
306
Ты, подруга, не форси,
Рот кривой не заноси;
(вар.: «рот корытом» або «рот открытым не носи»)
Я тебе советую –
Залепи газетою! (Люба Грищенко, Софіївка)
Ты, подружка, как вертушка,
В каждо дело суешься;
Я любила, – ты отбила, –
Чем интересуешься? (Варвара Сидоренко, Софіївка)
Всі уже зібралися, а милого нема. Де він, чи не з іншою? Може,
його і зовсім сьогодні не буде, то тоді хай йому перекажуть про те, шо
співала вона про нього, натякала на своє кохання:
Все пришли, все пришли,
А мойво не видно;
Эх, подружка моя, Люба,
До чего обидно! (Галя Печиєнко, Софіївка)
Все пришли, все пришли,
Все по лавкам сели;
Твого да моего,
Наверно, кошки съели! (Ніна Сущенко, Степанівка)
Гляну, гляну в ту сторонку:
Ой-ой-ой, какая даль!
Буйный ветер отвечает:
– Не придёт, не ожидай! (Варвара Сидоренко, Степанівка)
Але ось, нарешті, видно – ідуть парубки. Чи це не вони?
Подруженька, идут двое;
Там, наверно, твой и мой:
Твой – у беленькой рубашке,
Мой – наверно, в голубой! (Люба Грищенко, Софіївка)
Вон идут, вон идут
Наши дорогие;
На них брюки галифе,
Рубашки голубые! (Теж)
307
Милий підійшов. Може, трохи зніяковілий загальною увагою, він
не сміє привітатися до коханої дівчини і затушковується десь у задніх
лавах. Ну, нехай не буде такий несміливий:
Кто-то идет, кто-то идет –
С нами не здоровицца;
Он боицца поклоницца.
Спи́на переломицца. (Варвара Сидоренко, Степанівка)
Де він там сховався, треба витягти його звідти:
Ох, ребята, вы, ребята,
Не смотрела бы на вас;
У меня милёнок маленький –
Не видно через вас. (Люба Грищенко, Софіївка)
Серед публіки сміх, шушукання. Дехто, мабуть, осуджує їхне ко-
хання. Але нехай! Їй дорогий він, а вони хай не пнуться не в своє діло:
Меня судит шантрапа,
Повторяет шатия;
Это все через тебя,
Дорогой симпатия! (Теж)
Не судите вы меня, –
Я не подсудимая,
А на это в меня есть
Маменька родимая. (Ганна Наконечна, Рублівка)
Сьогодні на гулянку прийшли парубки з сусіднього села. Чого
вони так рідко ходять? Хай знають, що ними тут цікавляться:
Вы, ребята, вы, ребята,
Сами себя губите;
Вы почаще приходите,
Посмелее (вар.: «помилее») будете! (Л. Грищенко)
Ты, гармошка, ты, гармошка,
На гармошке петухи;
Хороши эти ребята,
Ну не наши женихи! (Ганна Наконечна, Рублівка)
Ще ж необхідно звести рахунки з подругою, яка тут-таки ходить
за нею з невинним виразом на обличчі:
308
Ты, подруга моя Оля,
Ты, моя советница;
Я недавно тебя ўзнала,
Что больша ты сплетница. (Варвара Сидоренко, Степанівка)
Тепер дівчата можуть приступити і до з’ясування вельми цікавля-
чих їх проблем, та ще так, що заінтригують усіх присутніх і зуміють
кинути натяк милим серцю, які сидять оце і не знають, чи дівчата таки
зацікавилися ними, чи тільки дразняться. Одна з дівчат розпочинає:
Ты, подруга моя Галя,
Ты, моя, моя, моя, –
Ты иди, спроси милёночка,
Не любит ли меня! 271.
Друга відповідає:
Ты, подруга моя Люба,
Я ходила до него;
Он сидит, и я не смею…
Как же выпытать его?
Дівчата розмовляють частушками. Створюється діалог, наприклад:
Ты пляши, ногами ладь;
Ты скажи, подруга Галя,
Как милёнка твовó звать!
Все не понимаешь;
Каждый вечер ухажора
Ваней называешь.
Теперь буду понимать,
Каждый вечер ухажора
Буду Колей называть.
Ты опять не поняла,
271
Всі подані нижче розмови припєвками записано у Софіївці від Люби Грищенко
і Галі Печиєнко.
309
Я сказала тебе – Ваня.
А ты Колей назвала!
У одної дівчини є милий, а в другої – нема. Треба їй допомогти:
Пойдем вешки становить,
Чтобы нашим ухажорам
Было весело ходить.
Не пойду я становить, –
У меня ўхажора нету,
Ко мне некому ходить!
Айда, выйдем на майдан,
Я тебе, подруга Галя,
Свойво милого отдам.
Ой, подруга моя Люба,
В голове гребеночка;
Тебе жаль (вар.: «Ты отдашь»), а мне не надо
Твоего милёночка.
Мелодія все повторюється. Вона захоплює виконавців. Співати –
так співати! Танцювати – так щоб аж гупало:
Почему не поплясать,
Почему не топнуть, –
Неужели в этом доме
Переклады лопнут? (Наталя Мудрик, Софіполь)
Ой топнула я,
И не топнула я;
Съела целого барана
И не лепнула я! (Теж)
Пойду плясать
По всему сараю;
Завтра будут молотить,
А я захвораю. (Євдоха Жихор, Хотомля)
310
Гармоніст не дає себе забути. Гарний хлопець, він старається. Хай
музи́ка знає, що його оцінили, про нього не забули. Гармоністові ле-
тить рій компліментів:
Хорошо играете,
А также припеваете;
Свое серце веселите, –
Про моё не знаете. (Люба Грищенко, Софіївка)
Гармонист очень фартовый,
Расфартую я его!
Он подругу мою любит,
Я – товарища его. (Теж)
Тут і не без жартів:
Гармонист, гармонист,
Какой ты красивый!
Половина – голубой,
Половина – синий! (Теж)
Музи́ці натякають:
Гармонист, гармонист,
Ты играй почаще!
Твои серые глазенки
К моим подходящи». (Теж)
Я на Васину гармошку
Да повешаю сирень,
Чтобы Васина гармошка
Да играла веселей. (Ганна Наконечна, Рублівка)
Музи́ці піддають жару:
Сошью кофточку по моде
На груди два ли́ста;
Никого я не люблю,
Кроме гармониста (Федір Демешко, Хотомля)
Поиграйте, поиграйте,
Ручки разигранные,
Ваши карые глазенки,
Волоса кудрявые! (Люба Грищенко, Софіївка)
311
Балалаечка, ори,
Ори до самой до зари!
Если миленький приедет,
Ничего не говори! (Теж)
А може, цей гармоніст і не чужий уже оцьому дівчаткові, голос
якого розливається на галявині? –
Ой топну ногой, –
Под ногой копеечка;
Мой миленок – гармонист,
А я канареечка! (Ганна Наконечна, Рублівка)
Довго, довго грає гармоніст, дівчата уже потомилися. Одна з них
уже проспівала:
В миня голоса ни стало,
Хрипким голосом пою;
Ни за голос миня любят, –
За ухваточку мою! (Варвара Сидоренко, Степанівка)
Та треба ж таки совість мати! Музи́ка вже втомився, та його й чекають:
Сербияночку плясали, –
(вар.: «Хватит, хватит, наплясались»)
Заморили игрока;
Он не з нашої деревни, (вар.: «Не с нашего поселочка»)
Он приехал здалека. (Ганна Наконечна, Рублівка)
Хватит, хватит, наплясались,
Подруженька милая, –
Его тоже ожидает
Милочка любимая. (Люба Грищенко, Софіївка)
Це вже сигнал для закінчення. Залишається тільки чемно подякувати:
Вышивала я платочек.
Вышивала тюлевый…
Ну, спасибо гармонисту;
Гармонист, закуривай! (Ганна Наконечна, Рублівка)
Ще зразки «к і н ц е в и х» припєвок:
Пойдемте, девушки, домой,
Пойдемте, насиделися;
312
Ухажоров наших нет, –
На ваших – нагляделися! (Люба Грищенко, Софіївка)
Або:
Пойдемте, девки, по домам,
Здесь ребята не по нам, –
Хороши́е (вар.: «Холостые») заняты́е,
Шантрапа – не нада нам. (Теж)
Якщо вечірка у чиїсь хаті:
Идемте, девушки, домой.
Идемте, и годинушки 272;
Дадим хозяюшке спокой,
Закончим вечеринушку! (Теж)
Останні зразки є, зрозуміло, кінцевими частушками всієї гулян-
ки. Звичайно ж, під час гулянок грають багато разів: кожний, так би
мовити, тур припєвок, кожна їх в’язка має начальні і кінцеві частуш-
ки. Мелодії з кожним туром змінюються.
Найпопулярніші мелодії, під які співають частушки у відвіданих
селах, це – «Подгорна», «Сербіяночка», «Светит месяц», «Яблочко»,
іноді – «Коробушка», «Лєзгінка», зовсім рідко – «Ізвозчик».
«Подгорна гра» має багато прибічників:
Я Подгорную игру
Больше всех её люблю;
Когда буду помирать,
Велю Подгорную сыграть. (Варвара Сидоренко, Степанівка)
Подгорная, Подгорная,
Куда меня ведёшь?
Ты, молоденька девченочка,
С ума меня сведёшь! (Люба Грищенко, Софіївка)
Але коли починає вихилятися граціозна «Сербіянка», то всі сим-
патії переходять на її сторону. Пурхають початкові частушки «Сербі-
яночки»:
272
Що таке – «годинушки» – не знає. Може, це перекручене українське слово
«годі».
313
Сербиянка, сербиянка!
Всё бы сербиянила!
Сладко ела и пила,
Всё бы хулиганила! (Теж)
«Сербіяночку» треба не аби як танцювати:
Сербияночку плясать
Нужно сображение:
Сперва дроби выбивать,
(вар.: «Сперва – дроби, дроби, дроби»)
А потом – кружение. (Галя Печиєнко, Софіївка)
Гарно говорити про своє кохання під цю інтимну мелодію:
Сербияночку пляшу,
Ноги согибаются.
Я кого сегодня жду, –
Никто не догадается. (Люба Грищенко, Софіївка)
Сербияночку посею,
Сербияночка взойдёт;
Завлеку, сама уеду, –
Все равно – с ума сойдёт! (Теж)
«Ізвозчик» відомий не по всіх селах. Відмітною його рисою є туж-
ливість. Ось типові припєвки «Ізвозчика» (друга з них – кінцева):
Сирота я, сирота,
Без отца, без матери;
А ещё я сирота –
Гуляю без симпатии. (Варвара Сидоренко, Степанівка)
Милый мой, идем домой,
Идем – моя картиночка!
Ты уедешь далеко,
Я буду (вар.: «останусь) сиротиночка! (Теж)
З поданих вище частушок ми виділяємо групу, так би мовити,
частушок т е х н і ч н и х («начальні», «визивні», «одвітні», «кінцеві»
і т. п.), роля яких, по суті, службова. Бачимо також, що в багатьох ін-
ших частушках відбилося їх виконання під час частушкової вистави
(звертання до гармоністів, діалоги, відбиття способу виконання, згад-
ки про мелодії і т. п.). Цю своєрідну виставу, яку ми оце описали, мож-
314
на було б назвати ще точніше – «ч а с т у ш к о в и м д є й с т в о м»,
маючи на увазі тісний зв’язок у ньому музики, пляски та поезії і роз-
винення драматичних елементів (діалог, ігра). Відзначаємо також, що
частина частушок під час цієї вистави відіграє, так би мовити, прак-
тичну роль у житті дівчини, як посередник між нею і оточенням: чи
буде це у справі кохання, чи у справі громадсько-політичній.
В т е м а т и ч н о м у відношенні частушки буквально безмеж-
ні. Під час виконання вони стихійно об’єднуються в тематичні групи,
бо співачки згадують їх на ходу, і асоціативно-психологічні зв’язки
відіграють тут величезну роль. Певна тема, конкретний образ, схо-
жий заспів, – викликають припєвку. Якщо записати цілу в’язку часту-
шок у тій послідовності, в якій їх співано, то психологічно-тематичні
зв’язки виступають зовсім виразно.
Кохання є найбільш поширеною темою в припєвках:
Я припевок много знаю,
Все припевки пропою;
В каждой точке, в каждой строчке
При миленка вспомяну. (Параска Мітченко, Степанівка)
У репертуарі багатьох співачок (наприклад, В. Сидоренко, Степа-
нівка) домінують саме частушки про кохання:
За капустой много дела:
То сади, то поливай;
А за милым много горя,
То люби, то забывай. (Варвара Сидоренко, Степанівка)
Скоро, скоро Троица,
Скоро лес покроица,
Скоро миленький придёт, –
Серце успокоица. (Теж)
Всё бы пела, все бы пела.
Всё бы веселилася,
Кабы прежняя любов
Назад воротилася. (Теж)
Неужели это я
С дороженьки сбиваюся?
315
Неужели это я, –
Кого люблю – лишаюся? (Теж)
Я сиводни не нарядна:
Юпочка ни в клеточку;
Меня миленький оставил,
Как у поли веточку. (Ганна Наконечна, Рублівка)
Чорна юпочка у складочку,
У складочку, да-да!
Продудакала миленочка,
Осталася одна. (Теж)
Ты, сирень, сиренюшка,
Совьяла безо времьюшка;
Совьяли алые цветы, –
Забыла я, забудь и ты. (Варвара Сидоренко, Степанівка)
Низабудка – есть цветочек,
Низабудка – есть трава;
Ни забудь меня, мой милый,
Ни забуду я тебя! (Теж)
Голубое – ни носить,
Голубое – выгорит;
Чужестранного любить –
Мое сердечко выболит. (Теж)
Моя белая косынка
В море полоскалася;
Дура бестолковая –
Перед кем ласкалася! (Теж)
Что ты, миленький, наделал,
В саду утицу убил!
Разразил мое сердечко,
Сам другую полюбил! (Теж)
Интересно умывался
Над водой утеночек;
Воротись, любов, назад –
Одумайся, миленочек! (Теж)
316
Было, было, два колечка, –
Оба раскотилися;
Было, было два миленка, –
Оба поженилися! (Теж)
Как бы я была колдовочкой,
Умела колдовать, –
Не дала б я всякой сволочи
Миленочком владать! (Теж)
Я накрою чашку чаю
Листиком зелененьким;
Скажу старому миленку,
Что гуляю с новеньким. (Теж)
Мой миленочек уехал,
И платочек у ево;
Ну и пусть он утирается, –
Любила я ево. (Надія Ситник, Хотомля)
Через лес письмо летело,
А я думала – гроза…
Без любови прожить можно,
А я думала – нельзя. (Євдоха Жихор, Хотомля)
Я возьму у руки веник,
Пойду линию мести, –
Обещалась мне машина
Миленочка привезти. (Ліда Волик, Терешківка)
Люблю сани с подрезами,
А коня – за высоту;
Люблю милого за глазки,
А еще за красоту! (Клава Соломатіна, Хотомля).
Две гармошки, один бубен;
Мы своих ребят не любим,
Посторонних уважаем,
На коленушки сажаем. (Євдоха Жихор, Хотомля)
Чорный ворон на дубу
Кормит воронёнка;
317
У какой-нибудь разини
Отобью милёнка. (Теж)
Чорны брови, их не смоешь
И платочком не сотрешь;
Меня бойкую не скроешь
И со мной не пропадешь. (Теж)
Пойдём, милый, по задам,
Я платочек тебе дам;
Шитый, мытый, катаный,
От мамаши спрятанный. (Варвара Сидоренко, Степанівка)
Как надену бело платье,
Поясочек лаковый;
У нас, миленький, с тобой
Характер одинаковый! (Ганна Наконечна, Рублівка)
А под мостом рыба с хвостом
Плавала с утятами;
Мой милёнок письма пишет:
«Не гуляй с ребятами». (Федір Демешко, Хотомля)
Говорят – не завлекала,
Говорят – не завлеку;
Я такого завлеку, –
Фуражку (вар.: «кудри») носит на боку! (Ганна Наконечна, Рублівка)
Севодня вечер невесёл, –
Ко мне милёнок не пришел;
Я за это не виню, –
Дорога дальняя ему! (Галя Печиєнко, Софіївка)
Особисті імена не рідкі в частушках. Цікаві ті частушки, де ім’я
не може вільно замінитися якимсь іншим; тут воно відіграє значну
евфонічну роль, являючи собою вісь звучання припєвки:
Один Коля дрова колет,
А другой дрова кладёт;
Один Коля меня любит,
А другого зло берёт. (Ніна Сущенко, Степанівка)
Коля, Коля, ваши кони
Из калитки убегут!
318
Коля, Коля, ваши глазки,
Хоть какую завлекут! (Клава Соломатіна, Хотомля)
Ухажор, ухажор,
Ухажор мой, Колька, –
Он за мной ботинки бьёт,
Я за ним – нисколько. (Євдоха Жихор, Хотомля.
А мы с Мишенькой под вишенькой
Сидели в холодке;
Дал мне Мишенька две вишеньки,
Растаяли в руке. (Теж)
Я любила Ванечку
За помады баночку;
За помаду уплачу, –
Любить Ваню не хочу! (Ніна Сущенко, Степанівка)
Ты, Васёк, ты, Васёк.
Ты моё серце засёк!
Ты засёк, зарубил,
Сам другую сполюбил. (Люба Грищенко, Софіївка)
Василёк, Василёк,
Ты моё серце засёк;
Без лучинки, без огня,
Иссушил ты меня! (Микола Довгаль, Софіївка)
Вася, Вася, сорвалася,
Из окошка – ўбилася;
Вася, Вася, что такоё,
Я в тебе влюбилася! (Люба Грищенко, Софіївка)
Розвинення драматичних елементів в «частушковому действі» [під
час своєрідної вистави, яку ми писали і яку можна було б назвати
«частушковим дійством» по аналогії з дійством синкретичним] ство-
рило сприятливі умови для особливого поширення в ньому сатирич-
них елементів. Справді, багато частушок, навіть тематики, пов’язаної
з коханням, застосовуються для глузування. Дівчата насміхаються з
хлопців, хлопці – з дівчат. З другого боку, у противагу глузливим при-
пєвкам виникають частушки з позитивною самохарактеристикою:
319
На столе стоит тарелка,
А в тарелке веточка;
Мальчик стоит три копейки,
Рубль сорок – девочка. (Маруся Трофімова, Хотомля)
Говорят – платки горят,
Кáймы остаются;
Шантрапа наши ребята,
И те задаются. (Варвара Сидоренко, Степанівка)
Что ты, миленький, гордишься?
Никуда ты не годишься:
Ни в солдаты, ни в матросы,
Ни подмазывать колёсы. (Теж)
У всех бани затопились,
Повалился густой дым,
Насмеялся бы хороший,
Но не этот Саврадим! 273 (Н. Сущенко, Степанівка)
Чернобровенький мальчишка
Найнялся овец пасти;
Сел на камешек, заплакал:
– Бар-бар-бар 274, куда пошли? (Валя Мітченко (7 р.), Степа-
нівка)
Говорят, что я бедова;
Верно – я бедовая!
Хоть какой на сердце камень,
А я – все весёлая! (Євдоха Жихор, Хотомля)
Говорят, что я бойкá;
Бойкá – не отрицаюсь!
Одново с ума свела.
Другого – собираюсь. (Варвара Сидоренко, Степанівка)
Говорят – я некрасива;
Правда – не красавица;
273
«Прозвали так якогось хлопця». Прим. співачки.
274
«Так по-українському овець кличуть». Прим. співачки.
320
Кто в любови понимает,
С этим не считаеца. (Теж)
Мои глазки, как салазки, (вар.: «коляски»)
Только ни катаюцца,
Никрасива я дивчонка, –
Все в миня влюбляюцца. (Теж)
Юмор є прикметою багатьох любовних частушок; жарти бувають
оригінальні і дотепні:
Мы с милёночком сидели, –
Он молчит, и я молчу;
Я осмелилась – сказала:
– До свиданья… Cпать хочу! (Теж)
Перед Васиным окошком
Пролилась калюжина;
Я с милёнком просидела, –
Осталась без ужина. (Теж)
Я у тяти дочь одна, –
Ничего не делаю;
Только знаю – завлекаю,
Да измены делаю. (Теж)
Голова болит, кружится, –
Пойду к доктору лечитца;
Доктор спросит – «Чем больна?»
– Семерых люблю одна! (Клава Соломатіна, Хотомля)
Мелкий дождик моросит;
Вася улицу краси́ть:
Шапку – набок, Валю – зá бок
И на улицу ташчи́ть. (В. Сидоренко, Степанівка)
На горе стоит берёза,
А я думала – Серёжа;
Я берёзу обняла
И Серёжей назвала. (Ніна Сущенко, Степанівка)
Я вчера на вечерине
Целовал – не знай чию,
321
Думал – в кохте розовой, –
Эт – пенёк берёзовой. (Параска Мітченко, Степанівка)
Я свому милёночку
Причепыла чайника, –
А он ходит, задаётся, (вар.: «он бегает, форсит»)
Думает – начальник. (Люба Грищенко, Софіївка)
Мой милёнок – как телёнок,
Только разница одна:
Пьёт телёнок из лоханки,
А милёнок – из ведра. (Параска Мітченко, Степанівка)
Мой милёнок – как телёнок,
Только разница одна:
Мой милёнок пьёт помои,
А телёнок – никогда. (Марія Лютий, Хотомля)
У меня милёнок есть –
Его не схоронишь;
Один глаз – на Кавказ,
Другой – на Воронеж! (Зоя Мінченко, Степанівка)
Моя милка маленка.
Чуть повыше валенка;
В лапотки обуется,
Как пузырь – надуется. (Марія Лютий, Хотомля)
У меня милёнок есть,
Я не сказываю;
В рукаве его ношу, –
Не показываю. (Пар. Мітченко, Степанівка)
Приезжали меня сватать
На белой кобыле,
Обвернулися назад –
Жениха забыли. (Ніна Сущенко, Степанівка)
Приезжали меня сватать
С позолоченной дугой;
Пока пудрилась, румянилась, –
Уехали к другой. (Теж)
322
На столе стоит гармошка,
На гармошке – буквы; («Ну – азбука») 275
Приезжали меня сватать, –
Я играла в куклы. (Теж)
Я иду – не унываю,
Ты иди – не унывай:
Запирай любовь в коробочку
И уматывай – давай! (Теж).
Шила милому кисет –
Вышла – рукавица;
Меня милый полюбил,
Что я мастерица. (Теж)
У меня милашка Машка
Рукодельницей была:
В решето коров доила,
Топором овец стригла. (Теж)
Уже в любовних припєвках досить широко відображується те
нове, що принесло з собою радянське життя. Зникають припєвки, які
відбивають колишнє, дикунське по суті, ставлення до жінок. Взагалі,
в припєвках відбиваються нові риси радянської людини; новий по-
бут вимальовується окремими, часто маленькими рисочками. У текст
частушок широким струмом вривається потік нових слів и понять.
Пролетела птичка лесом,
Разбудила соловья:
Кто работает всех лучше –
Это – милая моя! (Наталя Мудрик, Софіполь)
Моя милка бригадиром,
Сердце так волнуется,
Моя первая бригада
С второю соревнуется. (Теж)
Трактор пашет чернозём,
Вслед за ним – борнуется;
275
323
Как увижу тракториста –
Сердце разволнуется. (Наталя Мудрик, Софіполь)
У меня на белом платье
Не обóрки – кружевá;
Неужели я не буду
Трактористова жена? (Ліда Мудрик, 13 р., Софіполь)
Тракториста не любила, –
Трактористкой не была;
Тракториста полюбила, –
Трактористкой буду я! (Надія Ситник, Хотомля)
Не надо шофера любить! –
Только – на страдание;
Шофер сядет на машину,
Скажет – «До свидания!» (Люба Грищенко, Софіївка)
Шла машина из кургана, («з гори») 276
Потеряла две доски;
Меня лечат от простуды,
Я хвораю от тоски. (Євдоха Жихор, Хотомля)
Комсомолка боевая –
Красну звездочку ношу;
Полюбила комсомольца,
Комсомольцем дорожу. (Клава Соломатіна, Хотомля)
Купи, папа, мне на платье
Если можно – кумачу;
С комсомольцем гулять буду,
С беспартийным – не хочу! (Теж)
Ой, яблочко,
На тарелочке!
Передайте привет
Пионерочке! (Вас. Погорелець, 12 р., Рублівка)
Серед таких частушок багато жартівливих:
276
324
У меня миленка нет, –
Заявлю я в сельсовет;
Сельсовет миленка даст –
Полюблю совецку власть. (Іванко Василь, Рублівка)
Я надену бело платье
И пойду на тот конец;
Никого я не боюся, –
Председатель – мой отец. (Ганна Наконечна, Рублівка)
Я поставлю стул на стул,
На стул – тубареточку;
Завлеку себе миленка
На всю пятилеточку» (Клава Соломатіна, Хотомля)
На столе цветы стоят,
Ани к свету гнутся;
Я – ударница в колхозе, –
Женихи – найдутся. (Праска Кутник, 20 р., Софіполь)
Ми бачимо, що вже любовні припєвки відбивають риси нової лю-
дини і нового побуту. Інша тематика ще ширше зображає радянське
життя. Колгоспний лад народив нові припєвки, інтенсифікував роз-
виток цього виду народної творчості, збагатив його як ніяка інша со-
ціальна подія в історії. На весь світ звучить колгоспна частушка:
Пойду, выйду на крылечко,
Запою я, молодá:
– Дали землю нам навечно,
Будет наша навсегда! (Клава Соломатіна, Хотомля)
На горе стоит берёза,
Красотою сóчицця;
Жизнь хорошая настала, –
Умирать не хочицця. (Ніна Сущенко, Степанівка)
Мы с своей подругой, Надей,
Молотили в поле рожь;
Молотили – говорили:
– Коллективный труд хорош! (Клава Соломатіна, Хотомля)
325
У саду сирени много,
В саду пахнет розами;
Раньше жили в одиночку,
А теперь – колхозами. (Ганна Наконечна, Рублівка).
Летел голуб через проруб,
А голубка – у село;
Говорил голуб голубке:
– Жить в колхозе веселó. (Єкатерина Заза, Рублівка)
Я на память под окошком
Посадила пять берёз;
Это – память того года,
Как вступили мы в колхоз. (Люба Грищенко, Софіївка)
Старый месяц на исходе,
Новый – зарождается;
Кто работает в колхозе, –
В хлебе не нуждается. (Теж)
Под окошечком березочка
Кудрявая растёт;
Кто не ленится в колхозе,
Тот зажиточно живёт. (Єкатерина Заза, Рублівка)
Акулина – точно роза, –
С каждым днем все веселей;
Заработала в колхозе
Триста сорок трудодней. (Варвара Сидоренко, Степанівка)
Говорят – я боевая;
Боевая – так и есть!
При совецкой нынче власти,
Боевым большая честь. (Теж)
Ваше поле – с нашим рядом,
Наши ягоды спелей;
Ваши девки поют песни,
Наши девки – веселей! (Ніна Сущенко, Степанівка)
Кофта белая с цветами,
Ала лента на косе;
326
Я работаю прекрасно
На колхозной полосе. (Наталя Мудрик, Софіполь)
В поле пашет, в поле пашут,
В поле пашут трактора;
Неужели я не буду
Трактористкою сама! (Теж)
Вышивала я узоры
Тоненькой иголочкой;
Не хочу быть беспартийной –
Буду комсомолочкой! (Ліда Мудрик, Софіполь).
Розквітла колгоспна сатира. Вона нещадно картає поганих кол-
госпних адміністраторів, викриває ледарів:
Бригадир, бригадир,
Как тебе не стыдно!
Ўсе бабы на работе,
А твоих – не видно! (Люба Грищенко, Софіївка).
Председатель, бригадир, –
Все хозяйва наши!
Почему порядку нет
У колхозе нашем? (Теж)
Лежит лодырь на боку
И глядит на небо:
Не пошлёт ли бог ему
Пудов двадцать хлеба. (Ніна Сущенко, Степанівка)
Сватал лодырь комсомолку
И просил приданого;
Комсомолка посулила
Котика буланого. (Теж)
У подруженки моей
Кудри вьются до бровей, –
Ухажоров у ей много –
А немного трудодней! (Наталя Мудрик, Софіполь)
Дуже поширені по всьому Радянському Союзу частушки про вож-
дів і вчителів народних – Леніна і Сталіна:
327
По заветам Ленина,
По совету Сталина, –
Мы построили колхоз –
Верный путь крестьянина. (Єкатерина Заза, Рублівка)
Ах ты, школа, ах ты, школа,
Ты – родная моя мать!
Научила меня школа
Книги Ленина читать. (Ніна Сущенко, Степанівка)
Куплю Сталина портрет,
Заведу у рямочку;
Вывел он меня на свет –
Тёмную крестьяночку. (Єкатерина Заза, Рублівка)
Ты, сорока-белобока,
Научи меня летать
И высоко, и далеко,
Чтобы Сталина видать! (Ніна Сущенко, Степанівка)
Ой там на горе
Выросло три ду́бика;
В Москве Сталин говорит, –
Слышит вся республика! (Теж)
Місцеві впливи на фольклор українців в Башкирії найбільш по-
мітні в галузі частушок. Так, наприклад, саме у частушках відбилися
в першу чергу тісні стосунки українських селян із селянами інших на-
ціональностей. Наприклад, софіївці є членами того ж колгоспу, що
й татарське населення сусіднього посьолку – «Волга». Тут поширені
частушки, що зображають кохання до татарина:
Ах ты, юбка, ты моя,
Юбка узкая;
Полюбила я татара,
Сама – русская! (Люба Грищенко, Софіївка)
Другу частушку співають жартома:
Хоть какá речка широка, –
Перееду, перейду!
Татарёнка молодого
В свою веру приведу! (Теж)
328
Мешканці Степанівки мають тісні взаємини з чувашами; тут співають:
Балалайка, балалайка,
Балалайка-стуколка!
Мой милёнок – чувашлёнок,
А я – его куколка! (Настя Хмелевець, Степанівка)
У Степанівці можна почуту таку частушку, складену дуже лама-
ною татарською мовою:
Милёночек, бир микула,
Милёночек, бир ми биш!
Син та пты маламай,
Син та пты матурга. (Ніна Сущенко, Степанівка)
Її співають і російською мовою:
Милёночек, подай ручку,
Милёночек – подай пять;
Ты нашёл себе растрёпку,
Я нашёл себе на ять. (Теж)
Частушки переробляються з метою застосування до свого села. Це
особливо поширено в галузі гумористичних припєвок, які призначені
для глузування з односельців або мешканців сусідніх селищ. У проти-
вагу цим частушкам створюються, зрозуміло, і реабілітуючі припєвки:
Степанівські частушки:
Голубое моё платье
Не щитаю за наряд,
Я степановских мальчишек
Не щитаю за ребят! (Варвара Сидоренко)
Чтоб в Степановку итти,
Надо опасаться, –
Там девчата побесились –
Начали кусаться. (Зоя Мінченко)
Нам в Степановку итти
Надо через горку, –
Чтоб степановских любить –
Надо руску горьку. (П. Мітченко)
329
Во Степановку дорога
Буграми да кочками;
Во Степановке девчата
Расцвели цветочками. (Зоя Мінченко)
Ось частушки, записані у Хотомлі:
Хутомлянские девчата
Захотели молока;
Одна села под корову,
А другая – под быка. (Михайло Лютий)
Хотомлянские ребята
Захотели молока, –
Не попали под корову,
А попали под быка. (Євдоха Жихор)
Хотомлянских ребят
Можна здáлека узнать;
Синеньки картузики,
Сами – карапузики. (Надія Ситник, 17 р.)
Хутомлянские ребята
Надели подштаники;
Мимо окон идут боком,
Думают – начальники. (Марія Лютий)
В Давлеканово ходила,
Там видала шторы;
Давлекановски ребята –
Наши ухажоры. (Євдоха Жихор, Хотомля)
Давлеканово – не город,
А Хотомля – не село;
Нет милёночка на улице, –
И гулять не веселó. (Марія Лютий)
Із софіївськіх частушок:
Эх, пойду я руки вымою
На озере Масу;
Пропадает моя молодость
В софеевском лесу. (Люба Грищенко)
330
Заспивалы петухи,
Заспивалы куры;
Не пора ли вам домой,
Софеевские дуры? (Теж)
У Терешківці (Балабані) співають:
Балабановски девчата,
Приходите в гости к нам;
Кошка мышку задушила, –
Наварим похлёбку вам. (Іван Волик, 16 р.)
Ми уже зазначали, що у деяких селах спостерігається і творення
нових частушок. Щоправда, треба враховувати, що деякі дівчата, зло-
вживаючи вашим довір’ям, можуть представити частушки, навіть узя-
ті з друкованих джерел, як власні. Так чи інакше, але певна частина
частушок, що вважаються в селі приналежними місцевим авторам, є
справді такими.
Місцеві частушки – новотвори, у більшості сатиричні. У Хотомлі
вони викривають поганих адміністраторів:
В Хотомлянском сельсовете
Культура подымаецца:
По два метра паутины
С потолка спускаецца. (Клава Соломатіна, 16 р.)
Для колхоза купим кóзу,
Бригадир будит доить;
Придсидатель захвораит, –
Молоком будем кормить. (Євдоха Жихор, Марія Лютий та інші)
В селі відома частушка, яку співають у сусідній Чувінчінській МТС
і яка розповідає про кохання одної місцевої пари:
Дом-контора, дом-контора,
А в конторе огонек;
Не контора меня сушит,
А в конторе паренек. (Клава Соломатіна, Хотомля)
Дві подані нижче припєвки вважають власними доярки рублів-
ського колгоспу «Побєдім»:
Я в колхозе не работала,
331
А ударницей была, –
За все лето заработала
Четыре трудодня. (Тетяна Романко)
Я сегодня не обедала
И чаю не пила;
Поу́тру с ми́леньким видалась
И там сы́та я была. (Лєна Гориславець)
Тема Червоної Армії і оборони соціалістичної батьківщини зав
жди посідала значне місце в радянському фольклорі. Частушки спі
вають про готовість народа захищати вітчизну:
Сколько ёлочек зелёных,
Сколько веточек в саду!
Сколько девушек готовых
К обороне и труду! (Клава Соломатіна, Хотомля)
Песни петь, плясать умею;
Научилась и стрелять,
Чтобы быть всегда готовой
Край родимый защищать! (Теж)
Червона Армія користується величезною пошаною народа. В її
рядах знаходяться кращі люди країни. Червона Армія підносить
культурний рівень людини:
Любите, девушки, военных!
Ох, и надо их любить, –
Образованные люди,
Знают, что поговорить. (Люба Грищенко, Софіївка)
Величезна пошана і любов народа до Червоної Армії відбилася,
між іншим, у тій безлічі припєвок, що розповідають про кохання до
червоноармійців і командирів:
Сошью кофточку по моде:
На груди – два бáнта;
Никого я не люблю,
Кроме лейтенанта! (Федір Демешко, Хотомля)
Полюбила я танкиста
За веселые глаза,
332
А за то еще сильнее –
За кудрявы волоса. (Надія Ситник, Хотомля)
Полюбила я танкиста
И – ремень через плечо –
Получает тыщу двести
И целует горячо. (Клава Соломатіна, Хотомля)
У зеленой гимнастерочке
Военного люблю;
Сама знаю, что не парочка –
Растаться не могу! (Люба Грищенко, Софіївка)
У меня милёнка нет,
Нету – не имееица;
Я решила дожидать
Красного армейца. (Михайло Близнюк, Хотомля)
Розлука з коханим, який іде до Червоної Армії або знаходиться
уже в її лавах, викликає з’явлення все нових і нових припєвок:
Полюбила я танкиста,
Думала – на шуточку,
А теперь о нём скучаю
Каждую минуточку. (Нюра Черниш, Хотомля)
Голубые колокольчики,
Зелёны камыши;
Будеш, милый, на востоке,
Чаще письма мне пиши! (Надія Ситник, Хотомля)
Выйду, выйду на мосток,
Погляжу я на восток, –
Не идёт ли милый мой
С Красной Армии домой! (Люба Грищенко, Софіївка)
Мой милёночек уехал
На восточну сторону,
Носит серую шинель
Чуть на праву сторону. (Надія Ситник, Хотомля)
Мил уехал, мил уехал,
Я ходила провожать;
333
На прощание сказала –
«На границе не дремать!» (Лєна Гориславець, Рублівка)
Мой милёнок в Красной Армии
Изменил свое лицо; (вар.: «загорелое лицо»)
Он, склонившись на винтовочку,
Читает письмецо. (Люба Грищенко, Софіївка)
Я сегодня вышла в сени,
Так и вспыхнуло лицо, –
От матросика, от Сени,
Получила письмецо. (Ліда Волик, Терешківка)
Сошью юбку чорную,
Чорную обшивочку;
Скоро мой милёночек
Приедет на побывочку. (Люба Грищенко, Софіївка)
Скоро, скоро нас отправят,
Скоро, скоро увезут,
Шинель новую оденут,
По винтовочке дадут. (Зоя Мінченко, Степанівка)
Паровоз пары пускаить,
По дороженьке бежит;
Собирайтеся, ребята,
В Красну Армию служить! (Варвара Сидоренко, Степанівка)
Скоро в армию уеду,
А ты, милка, не скучай!
Приходи чаще на почту,
Мои письма получай. (Лідія Мінченко, Степанівка)
Я милёнка проводила
До сосны, до ели, –
Проводила в пиджаке,
Буду ждать – в шинели. (Ніна Сущенко, Степанівка)
Гостру відсіч одержали у фольклорі намагання японської вояччи-
ни послабити нашу міць:
Вы не суйтесь, самураи,
С красным войском воевать;
334
Никогда в советском крае
Самураям не бывать! (Надія Ситник, Хотомля)
В і т ч и з н я н а в і й н а відбилася в галузі частушок, насамперед,
відживленням і підсиленням популярності старих частушок військо-
вої тематики, як, наприклад:
Милый мой, милый мой,
Возьми в армию с собой,
Ты, милый, будешь стрелять,
А я – патроны подавать! (Тетяна Романко, Рублівка)
Мой милёночек воюет
На военной службе,
А я его не забуду
По старинной дружбе. (Олександра Калітаєва, Терешківка)
Я на карточку снялася, –
Эта карточка не мне;
Эта карточка милёночку,
Который на войне. (Галя Печиєнко, Софіївка)
Мой милёночек воюет
Где-то, где-то у горах;
Он в зелёной гимнастёрочке,
Винтовочка в руках. (Люба Грищенко, Софіївка)
Я севодня видела
На эраплане милова;
Кинул маленьку записочку –
«Воюю, милая!» (Люба Грищенко, Софіївка)
Если б были в мене крылья –
Я была бы самолёт;
Я б слетала и узнала,
Как милёночек живьёт. (Тетяна Романко, Рублівка)
Частково переробляються старі частушки, яких співали на селі ще
до війни:
С неба звездочка упала,
И другая упадет,
Ты не суй, германец, рыло
В наш советский огород! (Єкатерина Заза, Рублівка)
335
Нові частушки, присвячені цій смертельній боротьбі, яку прова-
дить радянський народ з фашистськими насильниками, з’явилися не
зразу. Попит на них був величезний, про що свідчить те, що більш-
менш вдалі дотепні припєвки на цю тему, надруковані у пресі, миттю
поширювалися по селу і входили у товщі народних мас. Так, в усіх
українських селах Башкирії, де нам доводилось бувати, ми чули час-
тушки, запозичені з друкованих джерел:
Сидит Гитлер на заборе,
Плетет лапти языком,
Чтобы бóсая (вар.: «вшивая») команда
Не ходила босиком 277.
Натопи, подружка, баню,
Чтобы Гитлер угорел, –
Восемь месяцев воюем,
Как собака, надоел 278.
Але з часом кількість припєвок Вітчизняної війни все більшає,
і тепер, можна сказати, відбувається досить інтенсивний процес їх
творення.
З поданих нижче припєвок, частина, мабуть, виникла ще до Вели-
кої Вітчизняної війни, але, на жаль, ми не маємо можливості одрізни-
ти їх від нових частушок, по-перше – тому, що для цього треба було
б перевірити геть усі видання частушок (а їх друкувалося буквально
безліч, як у журналах і газетах, так і в колосальній кількості збірок,
серед яких більшість – провінціальні і рідкі видання), і по-друге –
тому, що ці частушки могли бути не зафіксовані пресою, але існувати
в усному побутуванні до війни. Дуже швидко відновилися в народній
пам’яті частушки часів війни з німцями 1914–1918 років. Такі припєв-
ки змішалися тепер з новими творами і одрізнити їх нелегко.
Ось, мабуть, старі частушки, що знов народилися для життя:
Если б были сизы крылышки,
Слетала б на войну, –
Зап., наприклад, у Василя Іванка в Рублівці.

277
278
Зап., наприклад, у Ліди Мудрик у Софіполі. Вказаний у частушці час війни
змінюється.
336
Отрубила бы головушку
Германскому царю. (Олександра Калітаєва, Терешківка)
Если б была вольна пташка,
(Вар.: «Если б были в миня крылья»)
Я слетала б на войну,
Приказала бы германцу:
– Не бей ягодку мою! (Тетяна Романко, Рублівка)
Мой милёнок у плену –
Ни шлёт писем никому:
Ни отцу, ни матери,
Ни своей симпатии. (Ганна Наконечна, Рублівка)
У влучних гострих частушках відбиває народ своє розуміння Вітчиз-
няної війни і своє ставлення до неї, ненависть до фашистської зграї.
Частушки відбивають зміцнення духу народного в процесі війни.
Можна зробити таке порівнення. В середині 1942 року дівчата ще співали:
Ты, германец, ты, германец,
Зачем начал воевать,
Нас, молоденьких девчоночек,
Заставил горевать! (Люба Грищенко, Софіївка, 6.VI.1942)
Ты, Германия, Германия,
Германия-змия! (вар.: «Германская война»)
Ты оставила, Германия,
Без милого (вар.: «Без братика») меня!
(Галя Печиєнко, Софіївка, 6.VI.1942)
А в Рублівці була поширена така гумористична частушка, яку, до
речі, тут вважають творчістю місцевих доярок:
Германец-оборванец,
Зачем начал воевать;
Отпусти ребят жениться –
Девок некуда девать. (Лена Гориславець, Рублівка, 3.VI.1942)
На початку 1943 року чути вже нові, погрозливі ноти:
Ты, германец-оборванец,
Ты зачем затеял бой?
337
Я, молоденька девчёнка,
На тебя пойду войной! (Ліда Мудрик, Софіполь, 1.II.1943)
Ты, германец-оборванец,
Зачем задумал ты войну?
Я, молоденька девчёнка,
Тебе за это отомщу! (Наталя Мудрик, Софіполь, 1.II.1943)
Бейте, девки, комаров,
Чтобы не кусали;
Бейте немцев-дураков,
Чтобы не мешали! (Клава Соломатіна, Хотомля, 11.II.1943)
Нема меж ненависті, з якою радянські люди розповідають про ні-
мецькі насильства:
Ты проклятый враг, германец,
Сколько горя натворил, –
Молодых ты жён оставил,
А детей осиротил! (Маня Новак, 13 р., Терешківка)
Прислал братец письмецо –
«Дорога сестрёночка!
При моих глазах убили
Твоего милёночка». (Олександра Калітаєва, Терешківка)
Частушки іноді, як у каплі води, відбивають патріотизм наших
дівчат:
Куплю беленький платочек,
Не стану подвязывать;
Пошлю милому в окопы
Раны перевязывать. (Люба Грищенко, Софіївка)
Не о том, подруги, пла́чу,
Что не любит милый мой,
А о том, подруги, пла́чу,
Что мой Вася – не герой. (Клава Соломатіна, Хотомля)
Ненависть радянських дівчат до німецького фашизму добре вира-
жається і в тих припєвках, що присвячені, як здавалося б на перший
погляд, найінтимнішим питанням. Біллю стискується дівоче серце від
побоювання за життя дорогої людини:
338
Если б это не война,
Если б – не Германия, –
Был бы миленький мой дома
Было бы свидание. (Ганна Наконечна, Рублівка)
Моё бронзово колечко
Подкатилось под кровать;
Кто завлёк мое сердечко,
Тот уехал воевать 279. (Олександра Калітаєва, Терешківка)
Роют, роют там окопы
Узеньки, коротеньки;
Попадут в эти окопы
Ребята молоденьки. (Ніна Сущенко, Степанівка)
Распроклятый же ты, Гитлер,
Ты ответишь за грехи, –
Как поймают, девки спросят:
– Где же наши мужики? (Люба Грищенко, Софіївка)
Дівчата віддані дорогій людині усією душею:
Не ухаживай, Серёжа,
Понапрасну слов не трать, –
Мой милёночек на фронте,
И его я буду ждать! (Надія Ситник, Хотомля)
Увесь народ піднявсь, як єдина людина, на захіст вітчизни. Цей
всенародний рух на фронт відбивають частушки:
Все на Западе, на Западе,
На Западе в бою,
Проливают кров горячую
За родину свою. (Надія Ситник, Хотомля)
Возле нашего крыльца
Сирень распускается;
Все колхозные ребята (вар.: «девчата»)
На фронт собираются. (Теж)
Частушка з’явилась на селі під час Вітчизняної війни.

279
339
Подъезжаем к Степанóвке,
Телеграмму подаём:
«Собирайтеся, девчата,
Вместе в армию пойдем!» (Зоя Мінченко, Степанівка)
Милый, в армию уходишь
И возьми меня с собой;
Ты служить будешь с винтовочкой,
Я служить буду сестрой. (Клава Соломатіна, Хотомля)
Кто за родину, за Сталина
Пойдёт в кровавый бой,
И меня душой заставил он
На фронт пойти сестрой. (Надія Ситник, Хотомля)
С неба звёздочка упала
На белу́ смородину;
Все четыре кавалера
Защищают родину. (Клава Соломатіна, Хотомля)
Дівчата певні в кінцевій перемозі Червоної Армії:
Повяжу платочек беленький
Концами наперёд, –
Скоро миленький из армии
С победою придёт 280. (Клава Соломатіна, Хотомля)
Взагалі, припєвки свідчать про тверду переконаність народа
у перемозі над ворогом. Ось найпопулярніша частушка середини
1942 року, яку ми чули в багатьох селах:
С неба звёздочка упала,
И другая упадёт;
СССР возьмет победу,
А германец пропадёт. (Єкатерина Заза, Рублівка, 3.VI.1943)
Народ оспівує й героїку тилу:
Уходя, милый наказывал
Не плакать, не грустить:
– По-стахановски работать,
А я немца буду бить! (Клава Соломатіна, Хотомля)
280
Нова частушка.
340
Хотомлянці вважають своєю припєвку:
Мы, свинарки, не зеваем –
Поросяток бирижём;
Откормили, отпоили
И на фронт бойцам пошлём. (Мих. Близнюк, 13 р., Хотомля)
Вітчизняна війна збагачує народну творчість. Навколо війни як
основного стрижня обертаються тепер всі інші, в тому числі і осо-
бисті, проблеми. Серед наведених припєвок Вітчизняної війни є й
такі, що вважаються приналежними місцевим авторам чи авторкам
(це стосується, особливо, хотомлянських частушок). В цих припєвках
молоді автори виявляють свою найглибшу огиду до особи фашист-
ського здичавілого «фюрера» і його ненависної армії:
Сидел Гитлер на лугу́,
Глодал собачую ногу́;
Я сказала – «Гадина!»
Он сказал – «Говядина» 281.
Сидит Гитлер в кабинете
И думает о том,
Как немецкие солдаты
Ели суп с котом 282.
Сидит Гитлер на заборе,
Просит кружку молока,
А доярки отвечают:
– Не доили щё быка! 283
Захоплено оспівуються перемоги Червоної Армії:
Ой, яблучко,
Золотая репка!
А мы немцев колотили
Под Москвою крепко! 284
281
Вважається частушкою Клави Соломатіної, Хотомля. Записано у авторки.
282
Зап. у Федора Демешко, Хотомля. Місцева припєвка, що поширилася після
розгрому німців під Сталінградом.
283
Клава Соломатіна, Хотомля. Вважається місцевою припєвкою.
284
Вважається частушкою Надії Ситник, Хотомля. Записано в авторки.
341
Найвлучніші, найдотепніші припєвки поширюються по всій окру-
зі. Відчувається, так би мовити, голод на актуальні припєвки та й вза-
галі на твори, що відбивали б Вітчизняну війну. Таких творів не могло
з’явитися багато у перші місяці війни, бо глибинні народні маси ще
не встигли вповні проникнутися духом війни, вона ще не увійшла у
всі пори життя і побуту, як це сталося пізніше. Безсумнівно, що тепер
таких творів вже немало, але вони не встигли ще розлитися в тру-
дящих масах. В цьому процесі перед веде саме припєвка. Завданням
науки в наш час є не тільки вивчати цей процес поширення народних
творів, а й сприяти його розвиткові, необхідно підхоплювати кращі
твори і популяризовати їх, робити надбанням всього народу. Твори
Вітчизняної війни являтимуть новий етап в мистецтві народного сло-
ва; адже це буде нова пісня, народжена сучасною героїкою, яка, поруч
з доброю старою козацькою піснею, піднімає радянський народ на
вирішний герць зі скаженим ворогом.
Квітень, 1943.
ОБСЛІДУВАНІ СЕЛА
1 2 3 4 5 6 7
Час Кількість Нац.
З якої місцевості
№№ Село Район засну- населення склад
походять українці
вання тепер села
с. Рублівка кол.
1 Рублівка Давлеканівський 1899 500 українці
Полтавської губ.
60% – укр.,
- «-
решта – Полтавщина та ряд
2 Софіївка1 Рублівська 1900 біля 100
росіяни й інших губерній
сільрада
білоруси
с. Ставищі
3 Софіполь Аургазинський 1893 біля 1000 українці Таращанського повіту на
Київщині
українці та
с.с. Степанівка, Віри,
частково –
Ново- ст. Головашівська
4 - «- 1888 550 чуваші,
Степанівка Сумського пов. кол.
росіяни,
Харк. губ.
мордовці
- «-
Ново- с. Короваї Пирятинськ.
5 Караваївка 1902 100 українці
Степанівська повіту на Полтавщині
IV. ДОДАТКИ
сільрада
6 Мар’янівка - «- 1904 170 - «- - «-
7 Терешківка - «- 1893 коло 300 українці, с.с. Підліснівка,
– Казанка Ново- частково – Коржївка та інш.
(«Балабан») Степанівська росіяни Степанівської та
сільрада Терешківської волостей
Сумськ. пов. Харк. губ.
8 Хотомлі Давлеканівський 1897 540 українці с. Хотомлі Волчанського
повіту Харк. губ. – 75 %,
решта – з Полтавщини й
Чернігівщини
Додаток 1
1
Дещо записано також у с. Олександрівка Рубл. сільради.
343
Додаток 2
ВИЗНАЧЕННЯ КАЗКОВИХ СЮЖЕТІВ
за показчиком Антті Аарне 285
І. Брат бідний і багатий.

565 (Чудесний млинок). Частково – 813 (Мотив необереж-
ного слова («нехай іде до чота»).
ІІ. Чоловік і жінка.
480 В (Мачеха і падчериця).
ІІІ. Казка про двох розумних братів і третього дурня.
1681. І (Дурень їде за покупками) + 1685 А (Дурень господа-
рює в хаті) + 592 (Чудесна скрипка) ті інш.
IV. Небилиця.
1920. Д (Змагання в брехні).
V. Старий солдат – ярий денщик.
465 А (Красуня-дружина – «Піди туди – не знать куди») та
ще багато мотивів.
VI. Як генеральська дочка натикáла голови на забор.
851 (Загадки).
VII. Казка про двох друзів.
470. (Гостинність мертвяка).
VIII. Примудрий Силимін – царя Давида син. В покажчику пара-
лелів не зазначено.
IX. Як чоловік за копійку три рази вмирав.
1525 Е (Спритні злодії. Злодії і їхній учень) + 1528 («Жарти
дома залишив») + 326 В (Безстрашний лякає розбійників мерт-
вяком) та інш.
X. Безталанний Гаврило. Паралелів в покажчику не зазначено.
XI. Регор і невірна жінка.
1361. І (Гость Терентій).
XII. Казка про слугу-брехуна.
За виданням: Андреев Н. П. Указатель сказочных сюжетов по системе Аарне. –

285
Ленинград, 1929.
344
1920 С. (Барин і мужик).
XIII. Не можна закладатись. Покажчик не дає паралелів.
Відзначимо, також, інші, записані, але не вміщені у цій збірник казки:
1. Казка про двох братів – бідного та багатого. Бідняк пішов за
вогнем у ліс. Дід, що сидів біля вогню, насипав йому в полу замість
вогню золота. Заздрий багатій за спробу теж в такий спосіб одержати
золота був покараний – в нього сгоріло все майно. Записано в Рублів-
ці від Ївги Наконечної.
2. «Знайдені крила». Нагадує – Андреев: № 575 (Дерев’яний орел).
Хлопець знайшов крила. Його бере на виховання купець. Молодий
красень літає на побачення з царівною, проникаючи в її кімнату через
вікно. Його засуджують на смерть, але він під час казні улітає і за-
бирає з собою царівну. Через деякий час цар простив йому, і молоді
люди повертаються додому. Зап. у Образенка в Софіполі.
3. «Проня». Ледачий чоловік з жінкою мріють про багатий обід,
який вони дали б родичам, якби розбагатіли. Побилися між собою за
небажання чоловіка пригласити родичів дружини. Записано у Руфа
Чижого (70 р.) в Хотомлі. Андреев: 1430 В (Мрії про щастя).
4. «Чорт і церковний староста». Чорт ображений звичкою старо-
сти плювати в обличчя намальованому на картині чорту. З’явившися
до старости у вигляді його друга, він підмовляє його вчинити крадіж-
ку в церкві. Тої ж ночі чорт видає старосту сільським властям, але по-
тім реабілітує його з умовою, щоб той ніколи не плював на малюнок.
Записано у Л. Загребельного у Софіполі.
5. Анекдот про хазяїна, що допоміг злодію вкрасти сало. Андреев:
1525 (Крадіжка сала). Записано від Леонтія Загребельного у Софіполі.
6. «Вареники». Андреев: 1570. І («Жери мовчки»). Зап. у М. Кор-
кішка в Караваївці.
7. «Деревенський ребйонок». Пан каже кучерові, що між тельон-
ком та сільським ребйонком нема ріжниці щодо їхнього розуму. Ку-
чер не згоджується. Пан питає в зустрічної сільської дитини, де мож-
на такого купить, щоб поїсти і гроші назад повернути. Дитина відпо-
відає, що пан може купити на бойні требуху і, з’ївши те, що в середині,
продати кішки. Записано у Власа Журби (66 р.) у с. Мар’янівка.
345
8. «Задумався». Солдат заснув на посту, спершися на гвинтівку.
Спійманий на цьому офіцером, він врятовується дотепною відповід-
дю. Зап. у Ст. Поліщука в Софіполі.
Крім того, в одвіданих селах було зустрінуто такі сюжети:
1. В чоловіка багато разів викрадають красуню-дружину. Він що-
разу відшукує її, користуючись різними, в тому числі сучасними, ви-
дами техніки: кур’єрські поїзди, літаки і т. п. (Л. Загребельний, Софі-
поль). Частково – Андреев: 400 А.
2. Троє друзів блукають в лісі. Знаходять красуню-царівну – злу
чарівницю. Один з друзів, після багатьох пригод, виправляє її харак-
тер і одружується на ній. (Камплик, Софіполь). Використано моти-
ви – Андреев: 551 (Молодильні яблука) та 566 (Роги).
3. Коваль та біс. Біс вміє перековувати старих людей на моло-
дих. Коваль, спробувавши це зробити, забиває людину. Андреев: 753
(Л. Загребельний, Софіполь).
4. Наречений-розбійник. Дівчина виходить заміж, стає свідком
вчинків розбійників, тікає від них і переказує поліції. Андреев: 955.
(с. Софіполь).
5. «Микола Дупленський» (Винахідливий чоловік провчає свою
невірну жінку) – Андреев: 1380. (с. Хотомлі).
Додаток 3
АЛФАВІТНИЙ ПОКАЖЧИК ПІСЕНЬ 286
Тексти українською мовою

А в господа привилика сила («Псальма» про Олексія, Божо-
го чоловіка).
Байда.
Бондарівна.
286
Короткі гумористичні пісні, частушки та весільні пісні в цьому покажчику не
зазначено.
346
Бросай, Петре, Жінку (мати покидає своїх дітей і чоловіка).
Вербовая кладочка (Весняна пісня-гра).
Віє вітер, віє буйний.
Взяв дід бабку за хорошу вроду (гумористична).
В огороді жита много (гумористична).
В’язав коня до ліщинушки ( дівчина будить козака).
Гандзя.
Грицю, Грицю, славний козаче (отруєння).
Два гогоші, два гогоші, горох молотили (гумористична).
Добривечір, дівчино, чия ти?
Душе, душе, то ж я вина хочу! (гумористична).
Жельман (весняна пісня-гра).
За вгородом вівці пасла (гумористична).
За вгородом сіно гребла (гумористична).
Зайшло сонечко за хмари («Розпрягайте, хлопці, коні»).
Зелений дубочок на яр похилився.
Зійшов місяць ясною зорою.
Ішли воли із діброви.
Ішли хмари із Полтави.
Ішов козак дорогою (вбивство жінки).
Іде лящок морквяний (сатира).
Їхав ляшок із Варшави (сатира).
Йа за городочком царів син (весняна пісня-гра).
Йа Маруся пшениченьку жала («Тройзілля»).
Йа шум ходе по діброві (весняна пісня-гра).
Коли б мой вечір, коли б мой ранній (романс).
Коло річки, коло броду.
Кумо моя, кумо моя (гумористична).
Куплю я лєнту в три аршина (романс).
Морозенко (історична).
На Купайлі була, сорочку забула (купальська).
Не лай мене, мій миленький (гумористична).
Немирівна (балада).
Оженився старий у Петрівку (весняна пісня-гра).
347
Ой бочечка, бочечка, ой дубовая.
Ой був собі старий Сіда (про Саву Чалого).
Ой весна-красна, та що ж ти нам принесла? (веснянка).
Ой вийду я на ту гору.
Ой горе тій чайці (чумацька).
Ой горіте сирі дрова (вбивство жінки).
Ой давно, давно я в батька була.
Ой да ти, калінушка, ти, малінушка (солдацька).
Ой дуб на березу верхом похилився.
Ой зза гори, гори та буйний вітер віє (удовина).
Ой зза гори, гори, ой налинуло аж три горли́.
Ой кому воля (заколот на цукровому заводі).
Ой косить мужик та й у степу сіно (про чумаків).
Ой летіла дика качка (про скасування панщини).
Ой мамко наша (лірницька жебрацька).
Ой Морозе, Морозенко, ти славний козаче (історична).
Ой на горі та й женці жнуть (про Сагайдачного).
Ой на городі, покіс, покіс (купальська).
Ой на тім боці та й на толоці.
Ой не ходи, ой да й роскудрявий.
Ой п’є Байда мед-горічку (історична).
Ой піду я ох да темним лужком.
Ой пила, пила капур пропила (гумористична).
Ой пила, пила та Немирівна на міду.
Ой поїхав пан Крулевич (балада).
Ой пряла б куделеньку (гумористична).
Ой рясна-красна в лузі калина (колядка).
Ой скакав коник попід річкою (купальська).
Ой у лузі і та при березі (змагання коня з орлом).
Ой у лузі й у лужечку (чоловік-недоросток).
Ой у полі криниченька там холодна водиченька (отруєння брата).
Ой у полі криниченька, з неї вода йде.
Ой у полі на риночку (чумацька).
Ой у полі озеречко.
348
Ой у полі, полі виросла тополя.
Ой у саду вишня (смерть козака).
Ой у саду й у садочку (гумористична).
Ой чижику та горобчику (весняна жіноча).
Ой що то за верба (кровосумішка).
Ой що то за шум сочинився (гумористична про весілля комара).
Олексій, Божий чоловік (лірницька).
Оре плужок, оре плужок.
Перебийніс (історична).
Пішла Гандзя пшениченьку жати.
Пийте горілку, майте примівку (про Перебийноса).
Попід гаєм, гаєм (про гуртоправців).
Попід садом шлях-дороженька (рекрутська).
Послала мати сина й у Крим дорогу.
Пряла, пряла куделицю (гумористична).
Сава Чалий (історична).
Саврадимка (гумористична).
Сагайдачний («Ой на горі та й женці жнуть»).
Сестриці мої, голубочки.
Скопаю я гору.
Скоро в’єду во Скитай-город гуляти (пісня-гра).
Та била жінка мужика (гумористична).
Та віють вітри все буйнеє (панщина).
Та й упав сніжок та й на обніжок.
Там на горі, ой там на крутій.
Та на границі огонь горить (солдацька).
Та пропив мужик кабана (гумористична).
Та туман яром розлягає (розлучення з братом).
Та ходила дівчина по лужку (гумористична).
Та що й на горі й огонь горить (смерть козака).
Ти Наташа, Натальонок (гумористична).
Тройзілля (балада).
Туман яром, пшениченька ланом.
Ув городі під кислицею («Сестра брату комір шила») – 2 вар.
У містечку в Озеречку («Бондарівна»).
349
Уродився Шевченко.
Ходила Уляна по ярмарку п’яна (гумористична).
Чайка (чумацька).
Через наше село возили дерево (постова́ пісня).
Через сад-виноград (гумористична).
Чи я, мамцю, не доріс (гумористична).
Що й у полі та й вітер повиває.
Що люди живуть, як маки цвітуть.
Що й у полі три дорожки різно.
Що не в нашій то деревні (отруєння).
Щось там в лісі гукає (чарування).
Якби в мене стільки грошей (гумористична).
Як вийду я на мугилу.
Як пішов же я орати (гумористична) – 2 варіанти.
Як пішов Саврадим у поле орати (гумористична).
Як посєю, разпосею (гумористична).
Як сяду я край віконця («Чорноморець»).
Тексти російською мовою
Глухой неведомой тайгою (пісня каторги).

Де ж ты, милый, скрывся?
Дзвенив дзвинок нащот поверки (Ланцов).
Как у леси хижина стоит.
Когда я вечером гуляла (романс).
Мамаша дочь бранила (романс).
На семнадцатом году выдавали молоду (романс).
Ой, соловей, пташко.
Ой, чого ж ти, канарейка, смутная.
Отей мой был природный пахарь.
Поле чистое турецкое (солдацька) – 2 варіанта.
При бурной ночке, тихой, хладной (романс).
Скакал козак через долину – 2 варіанта.
Там на закате заря загаралась.
У Полтаве я родывся.
350
Додаток 4
СХЕМАТИЧНА КАРТА ФОЛЬКЛОРНИХ

ПОДОРОЖей М. М. ПЛІСЕЦЬКОГО
с. Софіполь. Хата Павла Зоз

351
с. Софіполь. Хата Марка Бондаря
с. Софіполь. Хата Петра Кравченка

352
с. Софіполь. зліва направо: Анастасія Зриєвська,

Єлізавета Полозюк, Анастасія Іщенко
с. Софіполь. Євдокія Шевчук з дружками

(косу вже розплетено). 1937 рік
БЕРЕГОВСЬКИЙ М. Я.1
ЕКСКУРС У ВИВЧЕННЯ МУЗИЧНОГО ФОЛЬКЛОРУ

УКРАЇНСЬКИХ ПОСЕЛЕНЦІВ В БАШКИРІЇ
I
Вивчення народного мистецтва переселенців являє великий ін-
терес для науки, бо з одного боку на нових місцях зберігається багато
елементів народної творчості, які нерідко зникають в місцях похо-
дження переселенців, з другого боку – під впливом нового оточення
народне мистецтво дає цікаві нові форми.
Українська фольклористична наука, на жаль, мало займалась зби-
ранням і вивченням фольклору українців-переселенців. Підчас Віт
чизняної війни саме життя стимулювало цю роботу. Академія Наук
УРСР була евакуйована в Уфу – столичне місто Башкирської АРСР.
Відділ Фольклора Інституту Народної Творчості та Мистецтв органі-
зував ряд експедицій для збирання зразків народної творчості в укра-
їнських селах, яких чимало є в різних районах Башкирії. В наслідок
експедицій зібрано значний матеріал 2.
1
В спостереженнях над народним побутом і при запису текстів пісень, авторові
підчас другої з двох його подорожів, що дали матеріал для цієї статті, допомагала
лаборант Інституту Народної Творчості та Мистецтв Є. М. Володарська [працювала
у відділі фольклору до 15 серпня 1943 р., ймовірно, була тимчасовим співробітником
Інституту, володіла українською мовою, швидче за все, мала музичну освіту, можливо,
з евакуйованих, – прим. редкол.].
2
Див. інші статті цього збірника.
354
Ця стаття є наслідком двох подорожів для збирання зразків му-
зично-пісенної творчості українців в селах Башкирії. Перша подо-
рож (М. Береговського) відбулася в квітні 1942 року в село Кахновку*
Чишминського району і друга (М. Береговського і Є. Володарської)
в березні 1943 р. в колгосп ім. Т. Шевченка, який об’єднує п’ять сіл
Стерлітамакського району: Золотоношка*, Вознесенське*, Діївка*,
Полтавка* і Малодіївка*. Останні села розташовані на віддалі двох-
трьох кілометрів від одне від одного і в 40 кілометрах на південний
захід від міста Стерлітамака.
Село Кахновка лежить в 50 клм. від м. Уфи і в 25 клм. на північ
від ст.Чишми́. Засновано воно 1900 року переселенцями з Конотоп-
ського повіту Чернігівської губ. і Кременчуцького повіту Полтавської
губернії. Село велике – 115 дворів. Збереглися риси українського по-
буту: садки навколо біленьких хат, типове внутрішне розташування,
побілені стіни, український орнамент на вишиваних рушниках і т. ін.
В колгоспі ім. Шевченка* (Стерлітам. р-н) основна робота була
проведена в найбільшому селі цього колгоспу – Золотоношці. В цьо-
му селі більшість переселенців походять з Полтавської губернії, але є
і чернігівці. Село, на перший погляд, розкидане. Садиби не обгоро-
джені, дерев дуже мало. Ніякого затишку. Степ. Вітер.
Лише, коли зайдеш в хату, тут, як і в Кахновці, все нагадує Украї-
ну. Білим кольором вимащені стіни хат; печі, лежанки обведені тем-
нішим кольором. Багато вишиваних рушників кругом портретів Ста-
ліна, Ворошилова; понад вікнами на стінах і на полу квітчасті килими
власної роботи. Посуд здебільшого міський – тарілки, стакани, ме-
тальові ложки, вилки. В селах збереглися українські костюми, в які
вбирається молодь лише для виступів на сцені (на олімпіадах, в шко-
лі). Носити ж їх соромляться, хоч почувається, що вишивані сорочки,
короткі кофти зі складним узором на рукавах, широкі спідниці, знизу
обшиті в два ряди плисом подобаються, особливо дівчатам. У коси
вплітають стрічки. У деяких дівчат можна побачити намисто. Це все –
рештки колишнього вбрання матерів.
Колгосп ім. Шевченка – один з найкращих в Стерлітамакському
районі. Устатковані колгоспні служби: млин з нафтовим двигуном,
355
крупорушка, маслобойка. З 1934 року функціонує електростанція,
радіо-вузол. В кожній хаті електрика, радіо-точка. Не гірше і з побу-
товими установами: лікарня, родильний будинок, неповна середня
школа, дитячі ясла.
До війни культурне життя колгоспу ім. Шевченка квітло. В центрі
села діяльно працював великий двохповерховий клуб з театральним
залом на 250 місць. Тут же було й своє звукове кіно. Працювали само-
діяльні гуртки: драматичний, хоровий, струнний. При клубі є бібліо
тека (3000 томів) і читальня, де проводились читки художньої літера-
тури, газет. Тепер работа в клубі занепала, але бувають сеанси кіно,
продовжує працювати драматичний гурток.
У окремих колгоспників є патефони, але менш, ніж в Кахновці,
є й струнні музичні інструменти. Колгоспна молодь брала участь в
районних олімпіадах, де посідала одне з перших місць.
Як ми виявили підчас нашого перебування в названих вище селах,
любов до пісні – одна з рис, яка помітно виділяє українських поселен-
ців в Башкирії. Українське село співає. Воно співає і підчас роботи і
підчас відпочинку. Воно в пісні виливає і свій сум і свою радість. Спі-
вають літні люди, співають юнаки, співають діти.
В селі відомі цілі родини, про які говорять: «Зайдіть до цих, там
всі співають». І дійсно, в цьому ми переконались, коли зайшли до
одної з таких родин Степаненкових. Нас зустріла привітна, вродли-
ва хазяйка. – «Дуже люблю співати, – каже, – та час не такий». Але
ця енергійна, життєрадісна жінка з безперечно артистичною вдачею
співає багато, з почуттям та переживанням. Наталії Степаненковій –
52 роки. Не дивлячись на те, що вона вдова (чоловік давно помер), і
їй самій доводиться виховувати п’ятеро дітей – вона до війни брала
участь в олімпіадах, одержувала премії.
Талановита не тільки мати. Дві дочки мають хороші голоси, співають
з матір’ю утрьох. Старша дочка Саня, 18 років, каже: «Ми співаємо, де
тільки можна». Під час нашого перебування в Золотоношці менша Надя,
16 років, брала участь в дитячій олімпіаді Стерлітамакьского району,
одержала похвальну грамоту і подарунок. «Старший син, – розповідає
мати, – висвистує, а менший – плясун». Репертуар Наталії Степаненко-
356
вої різноманітний. Більше вона співає ліричних пісень, але знає багато і
весільних. Сама про себе каже: «Люблю співати, де б не гуляли – без мене
не буває. Та й вдома, чи за прядивом, чи на городі, все співаю»,
В селі Вознесенському того ж колгоспу нам довелося записати чи-
мало пісень в родині Кійко. Репертуар цієї родини величезний. «Від нас
всі пісні по деревні пішли», каже Кійчиха. Хоч Кійки, очевидно, не такі
талановиті, як Степаненкові, але співати вміють і дуже люблять пісні.
Вони самі кажуть: «Ми співали б, аби слухали, хоч до ранку». Співає
вся родина. Найкраще передає тексти сама мати. Вона відома і авто-
ритетна на селі як знавець і виконавець пісень. Варто відзначити, що
ця родина оселилась в с. Вознесенському в 1904 р., в 1921 р. знову пере-
їхала на Україну, але не надовго, незабаром повернулась в Башкирію.
Обидві наші подорожі були дуже короткотермінові і їх треба
вважати за попередні. Зібрано було всього 55 пісень. В селі Кахнов-
ці записано фонографічно 20 пісень, а в колгоспі ім. Шевченка – 28
пісень фонографічно, та сім на ноти безпосередньо від виконавців.
З 55 пісень – 14 весільних, 4 – інших обрядових (колядки, щедрівки),
дві – колискових, решта – 35 пісень відносяться головним чином до
репертуару ліричних жіночих хорових пісень.
II
Подаємо ряд зауважень щодо мелодій зібраних пісень.

Раніш за все треба відмітити, що українську народну пісню пере-
селенців Башкирії не тільки добре пам’ятають, але вона являє собою
основу діючого нині народно-пісенного репертуару, як сольного, так
і хорового. Пісні, записані нами (крім весільних і інших обрядових)
відносяться до репертуару, який співають тепер, в наші дні 3.
Манера виконання в основному залишається такою, яка є типовою
для місць походження переселенців. Правда, після 40–50 років життя
3
За умовами часу, в наслідок короткотерміновості перебування в названих
селах, нам не довелося записати рідких старовинних пісень, які вийшли з загального
репертуару, і які досі зберігаються в пам’яті окремих виконавців.
357
в одному селі переселенців з різних місцевостей України – виходців з
Полтавської, Київської і Чернігівської губерній, пісенний репертуар
та манера виконання не могли зберегтися цілком у тому самому стані,
що і в перші роки сумісного життя переселенців. В якійсь мірі цей
репертуар та музичні засоби його виразу стали новим фактом в наслі-
док змішання і взаємного пристосування різних музичних діалектів.
В новому музичному середовищі якийсь один діалект все ж міг стати
основним – в залежності від багатьох факторів: від численності різ-
них груп переселенців, наявності особливо талановитих виконавців
тощо. Цей основний музичний діалект міг сприйняти чимало елемен-
тів з інших діалектів. Докладно освітлити це ми тепер не можемо – не
тільки тому, що час і обставини не дозволили нам на місцях зібрати
досить відомостей до цього питання, а ще й тому, що питання про
музичні діалекти в українській фольклористиці (не тільки, мабуть, в
українській) досі не розроблено. Матеріалів до цього питання не зна-
йти, і ми тут не маємо можливості відмітити хоч би в окремих дета-
лях те нове, що могло статися в наслідок місцевого «змішення» різних
музично-пісенних діалектів 4.
Спробуємо відмітити основні риси, характерні для манери вико-
нання українських народних пісень українцями Башкирії – мешкан-
цями названих сел.
***
Мелодика українських народних хорових ліричних пісень відріз-
няється великою інтонаційною виразністю і сконцентрованістю.
Всі хорові пісні, які ми записали, починаються з заспіву, що не-
рідко підхоплюється хором або частиною хору уже в кінці першої му-
зичної фрази (себто заспіву), після чого хор виконує далі строфу до
кінця. Заспів починає кожну нову строфу.
4
Через специфічність музичної мови в ній порівнюючи рано встановились
закономірності, які є загальні для найрізноманітніших «місцевих» музичних культур.
Навпаки, виявлення діалектологічних особливостей в музиці – дуже складна річ.
Докладніше про це див.: проф. Р. И. Грубер. – История музыкальной культуры, т. 1,
ч. 1. М-Л., 1941, ст. 419.
358
Особливості викладу заспіву української народної пісні досі не
вивчені. Як ми могли помітити, виконавці в цих випадках (в основно-
му жінки) в заспіві першої строфи тільки намічають мелодичні кон-
тури даної пісні. І тільки в другій строфі, після того, як хор ствердив
мелодію з її особливостями, в заспіві встановлюється мелодичний ма-
люнок. Виконавці цього типу (в даному разі – жінки старшого віку)
звичайно заспівують в вільному темпі – tempo rubato – і орнаменту-
ють мелодичну лінію різного роду мелізмами, ніби обвиваючи основу
мелодичної схеми. Інші виконавці (переважно молодшого віку) вже
з першої строфи подають заспів в зовсім оформленому вигляді (як
ладово, так і ритмічно). Проте, і у виконавців останньої групи є роз-
ходження в темпі з хором – заспівувач часто виконує заспів трохи
швидше, ніж хорову частину тієї ж пісні. Коли заступає хор, заспі-
вувач разом з хором веде нижній голос, верхній голос виконується
тільки одним виконавцем-виводчиком.
В основному українські народні пісні виконуються двохголосно;
зрідка нижні голоси поділяються надвоє і таким чином окремі мо-
менти або фрази виконуються трьохголосно. Наведемо один заспів
у виконанні різних виконавців. Пісню «Як приїхав мій миленький з
поля» (див. далі під № 6) ми фонографували від двох груп виконав-
ців. Один варіант виконали колгоспниці Степаненко Наталка (52 р.)
з дочками Надією та Олександрою, другий варіант – четверо молодих
жінок першої бригади того ж колгоспу ім. Шевченка. Перший варіант
записаний два рази: один заспівувала мати. Ось її заспів:
Тональність – мі-мінор, в якій вона заспівувала, виявилась надто

високою для виводчиці (Олександри) і довелося перервати співи. Тоді
заспів повела Надежда Степаненко5:
5
Для наочності транспонуємо всі заспіви в одну тональність.
359
А ось заспів другого хору:
Ритмічна та інтонаційна схеми всіх цих трьох варіантів заспівів

в основному сходяться. Заспів матері відрізняється тим, що він біль-
ше від інших орнаментований. Така орнаментація зустрічається в
заспіві Наталки до пісні «Повій вітер, вітерок» (див. № 10). Хитким
та вільним в ритмічному відношенні був заспів Наталки в другій
строфі пісні «Що й на горі червона калина». Не дивлячись на те, що
хор повів свою частину в міцному (хоч і не в одноманітному) ритмі,
вона виконувала заспів і всіх дальших строф в tempo rubato 6.
Певний інтерес у відношенні оформлення заспіву, зв’язаного,
правда, і з структурними особливостями, являє собою пісня «Що за
нашим ланом». Строфа цієї пісні шостирядкова, рими розподілені
за схемою aabccb – схема рідка в українському фольклорі. З п’яти
строф цієї пісні три побудовані за принципом двохчленного парале-
лізму (a = aab, b = ccb). Мелодія тут відповідає лише півстрофі і знов
повторюється на другій півстрофі. Не зважаючи на це, лише мело-
дія всієї строфи створює уяву закінченого цілого. Це здобувається
таким чином. У першій півстрофі заспів виходить достатньо роз-
горнутий; він схоплює перші два рядки і лише на останньому слові
другого рядка (я–ром) заступає хор, який і закінчує третій рядок
(горою о-ой овес). Заступає новий заспівувач, він повторює третій
рядок і починає четвертий рядок, кінець якого підхоплюється хо-
ром, який веде мелодію до самого кінця пісні. Таким чином, виклад
6
Проф. К. Квітка зазначає, що «мелізматика є річ індивідуального стилю і
здебільшого вважається за ознаку особливої вмілості і хисту співця» (див. К. Квітка
«Лисенко, як збирач народних пісень», Київ, 1923, ст. II). Серед молодих жінок, яких
співи нам довелось слухати під час наших подорожей, було чимало музикальних,
дуже обдарованих, але жодна з них не вживала мелізмі.
360
мелодії обох півстроф відрізняється інструментовкою. В першій
півстрофі більшу частину мелодії виконує заспівувач, у другій – хор.
Крім того, заспів другої півстрофи починається з нового наспіву (на
слова повтореного третього рядка), який привів до зміненого по-
чатку першого заступу.
В нашому запису цієї пісні перший заспів виконувала уже знайо-
ма нам Надежда Степаненко, заспів другої півстрофи співала мати.
І тут ми бачимо у виконанні кожної з них типові риси, властиві їхній
манері оформлення заспіву; мати і тут орнаментує мелодичний малю-
нок і веде свій заспів в tempo rubato, в той час, коли дочка виконує свій
заспів в ритмічному відношенні – строго організовано, в мелодично-
му відношенні – більш просто.
Скажемо до речі про повторення третього рядка першої пів-
строфи. Структурно це повторення невиправдане, – воно псує
струнку схему aab ccb (нагадуємо двохчленний паралелізм), пере-
творює її у семирядкову aab bccb, де кінець першого члена парале-
лізму тільки музичними засобами і досить нелогічно приєднується
до другого члена. Це, мабуть, пояснюється з одного боку – музич-
ною структурою цієї пісні, а з другого – традицією багатьох укра-
їнських народних пісень, що побудовані в формі цепу, де останній
рядок одної строфи (частіше за все, двохрядкової) править, за по-
чаток наступної строфи 7. Проте, в піснях цього типу зціплення
7
З репертуару виконавців, яких ми назвали, записано в цій формі (не до кінця
витриманій) кілька пісень. Наприклад:
Як приїхав мій миленький з поля,
Да й прив’язав коня до забора,
Да й прив’язав коня до забора,
Сам заплакав край коника стоя і т. д.
Або в іншій пісні:
Да вже ж мій миленький,
Ой, по козармі ходе,
По козармі ходе,
Востру саблю носе,
Ой, командира просе і т. д.
361
обґрунтоване. Ці повторення, затримуючи розвиток дії, надають
йому характер епічності 8.
Забігаючи дещо вперед, зазначимо, що різниця в манері виконання у
відношенні ритмічного оформлення певних номерів у виконавців різних
генерацій 9 помітна і у весільному репертуарі. Весільні пісні співаються
переважно в tempo rubato. Одну пісню «Ненько моя, та не гай мене» (або
«Ой, матінко, та й не гай мене») нами записано від тих же двох груп вико-
навців, що і пісню «Як приїхав мій миленький! (див. № 6). В мелодичному
відношенні в виконанні цих двох груп зустрічаються окремі розходжен-
ня. Вони, одначе, незначні.
Щодо ритмічної сторони, то ми бачимо таке: Степаненко виконува-
ла свій варіант, як і майже всі весільні номери, у вільному темпі, другий
же хор співав цей номер, як пісню в розмірі 4/4, ніде не скорочуючи
та і не здовжуючи цього розміру. Вкласти виконання Степаненко в 4/4
(нехай навіть зі зміною розміру) було б деякою натяжкою, зважаючи на
вільність, речитативність її виконання. Подаємо обидва номері:
Подаємо кілька зауважень про виводчиків та про верхній голос.

Виводчик заступає разом з хором і лише один веде верхній голос. Ви-
8
Строфу цієї пісні можна розглядати і як чотирьох-рядкову (6+6,5; 6+6,5) з
внутрішньою римою у першому і третьому рядках. В такій строфі повторюється
другий рядок (четвертий рядок не повторюється) – явище, конструктивно ближче
до композиції українських пісень. Але і в такій чотирьохрядковій строфі приєднання
кінця першого члена паралелі до другого необґрунтоване.
9
Наш матеріал дуже невеликий і часу для вивчення даного питання було надто
мало. Тому ми лише констатуємо помічене нами явище, ні в якому разі його не
узагальнюючи.
362
водчик – жінка завжди співає високим альтом (ніколи сопрано не ви-

водить), звук – відкритий, широкий, але напружений, один перекри-
ває весь хор, який виконує нижній основний голос. Тесітура голоса
виводчика – середній та верхній регістри альта, дуже зрідка підно-
ситься вище ре-мі другої октави 10. В основному голос виводчика йде
10
Про манеру голосоведіння і давання звуку у виконанні українських народних
пісень (хорових) див. К. Квітка – «Порфірій Демуцький». Етнографічний вісник, кнг. 6,
1927 р. стор. XL і т. д.
363
на терцію вище нижнього основного хорового голосу. Зрідка зустрі-
чаються і інші інтервали: унісони (рідше), кварти, паралельні октави
і квінти. Каданси, як середні, так і кінцеві, – завжди в октаву, з якої
виводчик постійно сповзає портаментообразно на кварту нижче 11.
Підведення мелодії до останнього октавного інтервалу досягаєть-
ся цілим рядом засобів. Ось деякі з них, що частіше зустрічаються:
а) Верхній голос після поступового руху іде стрибком на квінту,
нижній спускається до основного тону секундами.
№1
або № 2:
b) Верхній голос іде поступово вгору до октави, нижній – стрибком:

№3
11
Про многоголосся в українському народному співі, див. К. Квітка – «Лисенко, як
збирач народних пісень», ст. 5–6; його ж – «Первісні тоноряди», ст. 71.
364
або № 4:
Іноді замість стрибка верхнього голосу на квінту зустрічається

більш плавний підхід до октави:
№5
c) Верхній голос переходить до октави за кілька звуків до кінця

(частіше – за два). Наприклад:
№6
Такий хід може трапитись лише в кінці строфи, в середині тієї ж

пісні, ця фраза оформлена так:
365
№7
Себто, у верхньому голосі ми маємо вже нам знайомий стрибок на

квінту до останньої октави. Іноді верхній голос підходить до октави
після того, як обрамляє її верхньою і нижньою секундою (до октавно-
го звуку):
№8
або № 9
366
Іноді і так:
№ 10
або № 11
Нерідко голос підноситься на малу секунду вище основного тону:
№ 12
Значно рідше, можливо, зовсім рідко верхній голос спускається

униз до унісону з нижнім голосом:
367
№ 13
Ми не ставили собі за мету вичерпати всі засоби голосоведіння

у партіях як виводчика, так і основного нижнього голосу. Наведені
зразки дають уяву про ходи та прийоми, які частіше зустрічаються.
***
З тих розділів українського фольклору, які вийшли з загального

вжитку, або поступово відходять (календарні пісні, пісні весільного об-
ряду і т. ін.) нам в селах Башкирії вдалося записати дуже мало зразків.
Під час нашого перебування в зазначених селах виконувачки весільних
пісень не могли підшукати собі партнерів, з якими вони могли б співати.
Записати ці пісні з голоса тільки однієї співачки ми вважали за немож-
ливе з таких міркувань.
Питання про давність та ґенезу багатоголосся у весільному спі-
ві потребує спеціального вивчення. Зараз можемо лише зазначити,
що українці-переселенці виконують пісні весільного обряду, які в
свій час було вивезено з України, виключно багатоголосно. Як відо-
мо, у весільному обряді ми маємо пристосування невеликої кількості
музичних мотивів до різних текстів 12. Не раз ми помічали, що наша
виконувачка Наталія Степаненко – нагадуємо, жінка з яскраво ви-
раженою музикальністю – починала співати окремі пісні весільного
обряду з інтонаціями або приспівами, з якими вона співала більшість
12
Див. К. Квітка – «Лисенко, як збирач народних пісень», ст. 17.
368
пісень. Лише коли заступав хор, встановлювалася особлива мелодія
даної пісні. Наприклад, мелодія пісні «Їжте, бояри, їжте», виявляється
та конче викристалізовується тільки після вступу хору. Пісня «Стар-
ший боярин кращий», починаючи зі слів «Подайте тупиці», Степа-
ненко співала одна – бо та жінка, що підспівувала їй, забула слова і
припинила співати. І зразу ж стала помітною різниця в музичному
оформленні останніх фраз порівняно з попередніми.
Ми не можемо твердити, що манера співу Степаненкової є типвою для
цих сіл. В селі Кахновці традиційний обряд весілля (правда, дуже скороче-
ний) справляли ще у 1939 році. Один варіант ми записали. В селі Золотонош-
ці обряд весілля значно раніше почав виходити з загального вжитку. В цих
селах в останні роки перед тим, як грати весілля, запрошували жінку, що
добре знала обрядово-пісенний репертуар, для того, щоб навчати молодь.
З цього виходячи, ми вважали за необхідне записувати весільні піс-
ні лише у виконанні хоч би маленької групи. Але це було важко техніч-
но, і тому ми обмежились фонографуванням окремих номерів 13.
Мелодичне оформлення весільних пісень в Кахновці та Золотонош-
ці різне, хоч є і багато спільного. Всі мелодії – малого діапазону.
Манерою виконання та своїм більш-менш вільним ритмом весільні
мелодії в якійсь мірі нагадують мелодичний речитатив – проте, багато рис
відрізняють ці мелодії від речитативу. При всій «вільності» (у відношенні
до ритму) виконання цих пісень, все ж в них почувається стійка одиниця
виміру. Це особливо помітно при хоровому виконанні. Друге, що відріз-
няє ці мелодії від речитативу – це багатоголосся. Ці мелодії, хоч і малого
діапазону, все ж таки оформлені як мелодії, до яких можна додати другий
голос. Зрідка зустрічаються пісенні форми. Мелодії являють собою то роз-
ширені, то звужені «попевки». В Золотоношці у всіх піснях зустрічаємо ти-
пові «гукання» (частіше на малу септиму угору, себ-то короткий звук в 1/8
на склад «гу»), якими заспівувач закінчує кожну музичну фразу. Манера
13
Проте, і тут короткотерміновість нашої роботи не дала нам можливості знайти
виконавців, що добре між собою спілися. Другі голоси часто настільки боязко співали,
що в фонографі їх майже не можна чути. Нам довелося задовольнитися тільки тим,
що вони допомагали заспівувачу правильніше знайти відповідні інтонації, а їхній
підголосок розшифрувати не завжди щастило.
369
голосоведіння у весільних піснях відрізняється від такої у звичайних хо-
рових піснях. Заспівувач після вступу хору продовжує верхній голос, а хор
співає нижній, найчастіше у паралельних терціях, сходячись з заспівува-
чем в опорних точках в унісон. Виводчика у цих піснях нема 14 .
Українська народна пісня – один з основних елементів народної
культури українців, що переселились далеко за межі України. Вона не
лише живе серед українців, але й легко запозичається іншими наро-
дами, які співають ці пісні з захопленням, інтересом і любов’ю. Багато
українських пісень звучать в військових ешелонах, що несуться зі всіх
кінців нашої батьківщини на фронт, вони звучать в госпіталях і т. ін.
Особливо тепер, під час війни, коли в кожній республіці багато україн-
ців, можна часто почути українські пісні. В Башкирії їх можна почути і
в далекому селі, і на вулицях столиці – Уфи. Вплив української народ-
ної пісні почувається в народній творчості багатьох народів, серед яких
українці живуть, і дослідники народної музики повинні врахувати ці
«українізми». Народна творчість українців-переселенців заслуговує на
серйозне відношення до неї і на глибоке вивчення.
Уфа. 1943 р.
III
Із зібраних нами в українських селах Башкирії мелодії народних

пісень ми зараз маємо змогу подати тільки 20 зразків, з яких 9 подає-
мо з повним текстом пісень, решту – тільки з початковими словами.
Більшість поданих пісень – ліричні жіночі, три останні (№№ 18–20) –
весільні пісні.
В нашому розпорядженні була дуже обмежена кількість фонографіч-
них валків, і ми могли фонографувати тільки по дві строфи з кожної пісні.
14
У варіанті села Кам’янки, Київської області, який було записано нами в Києві
в 1939 р. (М. Береговський), крім середнього та нижнього голосу, є ще і верхній. Цей
верхній голос дублює на октаву вище нижній голос. При цьому він офарбовує його
різними мелізмами. Тут ще більше помітна різниця в виконанні та голосоведенні,
порівняно зі звичайними хоровими піснями.
370
Валки з шифрами (наводимо ці шифри при кожній пісні) зберега-
ються в фонотеці Відділу Фольклору Кабінету по вивченню єврейської
мови, літератури та фольклору Академії Наук УРСР.
1. Що в неділю рано
Шифр: Ш 2/2
1. Що в неділю рано,
Ще й сонце не сходе,
Да вже ж мій миленький
Ой, по казармі ходе. } 2
2. По казармі ходе,
Ой, командіра просе. 2}
3. Командіру-брате,
Одпусти до дому,
Оставив дівчину
}
Сам не знаю кому. 2
371
4. Одпущу, козаче,
Тебе не самого,
Возьмеш, осідлаєш
Коня вороного. } 2
5. Коня вороного,
Золоте сідельце,
Поїдь на Вкраїну
Розвесели серце. 2 }
6. Козаченько ходе.
Ворота минає,
Стоїть дівка красна,
Сльози проливає. } 2
7. А куди ж ти їдеш,
Вортота минаєш?
Я твоя кохана –
Хіба ти не знаєш? 2 }
8. Як би ж ти кохала –
Да ти б мене ждала,
А то я за гору –
Ти з другим гуляла. 2 }
9. А то я за гору –
Ти й з другим гуляла,
А що я за другу –
Ти сина придбала. 2 }
Співала Степаненко Наталка з дочками. Записано 23.III.1943 р. в
колгоспі ім. Т. Шевченка, Стерлітамакського району БашАРСР.
372
2. Що сонце заходе
Шифр: Ш 2/1
1. Що сонце заходе,
А місяць ісходе,
Козак до дівчини
А що вчора ходе. 2 }
2. – Не ходи, козаче,
Не ходи до мене,
Бо любов невєрна,
Не візьмеш ти мене. 2 }
3. – Хоть возьму, не возьму
Да хоть нахожуся,
З тобою, моє серце,
Хоть наговорюся. 2 }
4. Як прийшов до дому
Да й сів край віконця,
Ще й очі не спали,
А вже й сходе сонце. 2 }
5. – Ой ви очі, очі,
Що ж ви думаєте?
373
Всю ніч на розмові,
А вдень дрімаєте. 2 }
6. Очі ж мої очі,
Очі мої карі.
Привикайте, очі,
Ночувать без пари. 2 }
3. Ночка полутьомна
Шифр: Ш 7/2
1. Ночка полутемная,
Ще й дощик іде,
А козак до дівчини
Щовечора йде.
2. Добривечір, каже,
Ще й ручку дає:
– Дівчинонько серце,
Порадь мене.
374
3. Дівчинонько серце,
Порадь мене,
Чи мені жениться,
Чи ждати тебе?
4. Козак молоденький,
Що хоч – то й роби.
Як хоч – то женися,
Як хоч – мене жди.
Співала Степаненко Наталка з дочками.

Записано 24.III.1943 р. в колгоспі ім. Т. Шевченка, Стерлітамак-
ського району БашАРСР.
4. Що за нашим ланом
Шифр: Ш 1/2
375
1. Що за нашим ланом
Пшениченька яром,
Горою, ой, овес,
Горою, ой, овес,
Тай чом не по правді,
Молодий козаче,
Зо мною, ой, живеш?
2. Що як прийде вечір,
Ще й темная ночка –
До другої йдеш,
До другої йдеш,
А до мене милої,
Голубоньки сизої,
Голос подаєш.
3. Да й обсади, мила,
Вишеньками двір,
Вишеньками двір,
Да щоб не заходив,
Вітер не заносив
Голосочок мій.
4. Вишні я садила
Да ще й поливала –
Не приймаються,
Не приймаються.
Да ще й частувала –
Той цурається.
5. А терну не садила,
Да й не поливала –
376
Терен сам поріс,
Терен сам поріс,
Кого не любила,
Да й не шанувала –
Того біс приніс.

5. Та й закотилося та й сонечко
Шифр: К 5/3
Та й закотилося та й сонечко
За сад-виноград. (2)
Ой, цілуйтеся, милуйтеся,
Ой, хто же кому й рад. (2)
377
А козаченько дівчиноньці
Ой, рад і не рад. (2)
Ой, взяв її за рученьку
Повів у той сад. (2)
Та оце ж тобі, дівчинонько,
Цей сад-виноград. (2)
Співала вчителька Ольга Горлач з дівчатами в с. Кахновці, Чиш-

минського району БашАРСР. Записано II.IV.1942 р.
6. Як приїхав мій миленький з поля

Шифр: Ш 3/2
Як приїхав мій миленький з поля,

Тай прив’язав коня до забора,
Тай прив’язав коня до забора,
Сам заплакав, край коника стоя:
– Нещаслива нам, коню, дорога,
Засватана дівчинонька моя.
378
Ой дай, боже, вечора діждати,
Пошлю людей дівчину сватати,
А сам піду під окно слухати,
Ой, що буде дівчина казати.
А дівчина по світлиці ходить,

До серденька білі ручки ломить,
До матері стихенька говорить:
– Ой матінко, порадниця в хаті,
Порадь мені, що людям казати.
В перший раз цю пісню заспівувала мати (див. заспів матері). Але

через те, що вона почала високо, довелось перервати спів. Приводимо
обидва заспіви. Для порівняння ми пісню транспонували на велику
терцію вище, в тональність, що співала мати.
Співала Степаненко Наталка з дочками в колгоспі ім. Т. Шевченка

23.III.1943 р.
7. Зійди місяцю з-за гори

Шифр: Ш 4/1
1. Зійди місяцю з-за гори,

По синій хмарі покотись,
379
Да й освіти цю долину,
Да й знов за хмару закотись. 2 }
2. Як в тій долині есть хатина,
Там ярко лампочка горить,
Там мати дочку вговоряє,
Дочка заплакана сидить. 2 }
3. – Не плач, ти доню, ти голубка,
Ти в мене галочка й одна,
Не жди, не жди його до дому,
Його на світі вже й нема. 2 }
4. – Ой, мамо ж, ти моя голубка,
Не можно так же й говорить,
Раз судьба, судьба ж моя такая,
Що я должна його любить. 2 }
Співала Коломіець Домна і Степаненко Наталка з дочками Сашою і
Надією 23.III.1943 р. в колгоспі ім. Т. Шевченка Стерлитамакського району.
8. А ще й на горі та дуб зелений

Шифр: Ш 1/1
380
А ще на горі та дуб зелений, (2)
Ще й біля береза. (2)
Коло тієї березоньки (2)
Вода протікає, (2)
А коло води козак стоїть, (2)
Коня напуває. (2)
– Та пий, коню, та пий, вороний, (2)
Ще й вода холодна. (2)
– Та як же мені пити (2)
Як вона не добра. (2)
Співала Степаненко Наталка з дочками Саней і Надією 23.III.1943

р. в колгоспі ім. Т. Шевченка.
9. Шумлять верби
Шифр: К 1/1
381
1. Шумлять верби в кінці греблі,
Я їх насадила,
Нема мого миленького,
Що я полюбили. 2 }
2. Нема його, тай не буде,
Поїхав в Адесу,
Сказав: рости, дівчинонько,
До другої весни. 2 }
3. Росла, росла дівчинонька,
Та й на порі стала.
Ждала, ждала миленького
Та й плакати стала. 2 }
4. – Плачте, очі, плачте, карі,
Така ваша доля.
Полюбила миленького
При місяці стоя. }
2
5. Не я ж його полюбила,
Полюбила мати,
Та й звеліла мені мати
Рушника давати. 2 }
6. Дала один, дала другий,
На третьому стала.
А четвертим білесеньким
Рученьки зв’язала. 2 }
Співав хор учениць НСШ с. Кахновка Чишминського р. БашАРСР.
Записано там же 10.IV.1942 року.
382
10. Повій вітер та вітерок
Шифр: Ш 6/3
11. Як жила удова сім літ на Подолі

Шифр: К 5/1
Співали дівчата в селі Кахновці Чишминського р-ну БашАССР.

Записано 14.IV.1942 року.
383
12. За забором за новеньким
Шифр: К 11/2
Співала родина Кійко, мати та дві дочки в колгоспі ім. Т. Шевченка.

Записано 23.ІІІ.1943 р.
384
13. Ой, Ванічка, Ванічка
Шифр: Ш 9/1
Співали М. Черненко, Д. Коломієць та Н. Кійко. Колгосп

ім. Т. Шевченка. 25.ІІІ.43.
14. Що й у полі висока могила

Шифр: Ш 11/1
385
Співала родина Кійко – мати та дві дочки. Колгосп ім. Т. Шевчен-
ка. 25.III.43 р.
15. Чорноморець
Шифр: Ш 8/1
Співали: Кійко Над. 25 р., Черненко М. 20 р., Іващенко Г. 24 р. Кол-

госп ім. Т. Шевченка. 25.III.43 р.
16. Як посію огірочки

Шифр: Ш 7/3
Спів.: Кійко Н. Черненко М., Іващенко Г. Колгосп ім. Т. Шевченка.

25.III. 43 р.
386
17. Що й у полі криниченька
Шифр: Ш 11/3
Співали дочки Кійко з дівчатами колгоспу ім. Т. Шевченка. 25.III.

43 р.
387
18. Ой, ненько, ненько (весільна)
Шифр: Ш 3/1
Спів. Степаненко Наталка, 52 р. 23. III. 43.

388
19. Та скриплять, риплять ворітоньки тесовії (весільна)

Шифр: Ш 4/3
Співали Степаненко Н. та Коломієць Д. Колгосп ім. Т. Шевченка.

23. III. 43 р.
389
20. Ой, чия то мати (весільна)
Шифр: К 3/1
Співала Приська Н. з села Кахновки, Чишминського р-ну 10. IV. 42 р.

ЛИСЕНКО П. С.
ОСОБЛИВОСТІ МОВИ СЕЛА ІВАНГОРОД

ДАВЛЕКАНІВСЬКОГО РАЙОНУ БАШКИРСЬКОЇ АРСР
Окремі дослідники і науковці установи, які займаються вивчен-

ням українських говорів, майже не приділяли уваги мові українців,
що в свій час цілими групами виселялися за межі України і поселяли-
ся (часто окремими селами) в різних місцевостях колишньої царської
Росії. Не вивчалися також і говори українців-переселенців Башки-
рії. Між тим, дослідження говорів, які довгий час були відірвані від
основного українського мовного масиву, становить для науки неаби-
який інтерес. Дослідження це може пролити світло, з одного боку, на
те, якою мірою переселенці зберігають особливості мови тієї місце-
вості, звідки вони переселилися, а з другого – на процеси, зумовлені
новим мовним оточенням, у якому вони перебувають.
У 1941 році автором цих рядків була обслідувана мова села Ках-
новка Чишмінського району; результати цього обслідування опра-
цьовуються і мають бути опубліковані.
Влітку 1942 року ми ознайомилися і з мовою українців у Давлека-
нівському районі *, а саме, села Івангóрод * (Туяш) 1. Результати цього
ознайомлення подаємо в цьому нарисі.
1
Робимо наголос саме на другій частині слова, щоб віддати вимову цієї назви
місцевим населенням. Назва села призводила до непорозумінь. «Скільки було лайки
і нарікань на нас, – розповідає найстаріший житель цього села Хитрюк Андрій, –
коли чужі люди, які не розуміли цієї назви і приїжджали сюди здалека як в город, –
дізнавалися, що це не город, а деревня».
391
Івангород – середнього розміру село, розташоване на правій сторо-
ні річки Дьоми (притока Білої), в 24 кілометрах від міста Давлеканово *.
По своїй території і по складу населення це село не єдине. До ньо-
го належить ще двоє, колись самостійних, сіл – Токмак Великий * і
Царичанка *, які зараз майже злились з ним і становлять дві окремі
бригади спільного колгоспу «Октябрь».
З розповідей селян ми дізналися, що найстарішими поселенцями
на цій території є царичанці – колишні жителі села Царичанка Ко-
биляцького повіту Полтавської губернії; вони переселилися сюди ще
в 1890 р. Пізніше, починаючи з 1900 р., тут стали появлятися перші
жителі з сіл Токмака Великого, Катеринославки і Херсонки колишньої
Тавричеської губернії. Через тяжкі умови життя на новозаселених
місцях, жителі двох останніх сіл (Катеринославки і Херсонки) або по-
вернулися назад у свої села, або виїхали до Сибіру. Лишилися пере-
важно жителі із Токмака-Великого, які і за новозаснованим селом в
Башкирії зберегли стару назву.
Найпізніше починає свою історію село Івангород (Туяш). Його
поселенці переїхали в Башкирію на початку ХХ ст. Назва Івангород
походить від такої ж назви села колишнього Гайсинського повіту По-
дільської губернії, звідки був родом ініціатор заснування нового села
на придбаних землях у Башкирії.
Місцеві жителі розповідають про це так.
Гурт людей, переважно із сіл Гунчі і Михайлівки колишнього Гай-
синського повіту, Подільської губернії, переселилися в Киргиз-мія-
кинський район * Башкирії. Але тому, що місцевість там гірська і май-
же зовсім непридатна для сільського господарства, а тваринництвом
займатися вони не бажали, – ці люди вирішили переселитись звідси
і почали шукати собі рівних, придатних для хліборобства земель. Та
справа ця була не така проста. Довго доводилося переселенцям об-
бивати пороги різних земельних установ. Нарешті, з поміж пересе-
ленців знайшовся один, який узяв на себе здійснення цього завдання.
Дякуючи своїй проникливості, він швидко добився того, що селянам
була дана (тоді вже казенна) земля, яка зараз і належить колгоспу
«Октябрь». Новому поселенню дали назву села, з якого походив ініціа
392
тор заснування на цих землях. В перших роках ХХ ст. Івангород і су-
міжні села були вже остаточно сформовані.
По кількості господарств і по населенню вони невеликі. За даними
Центрального Статистичного Управління БАРСР в 1920 р. по окре-
мих селах нараховувалось: в Івангороді – 65 дворів з загальною кіль-
кістю населення 344 чол.; у Токмаці Великому – 78 з населенням 377
чол.; у Царичанці – 36 дворів з загальною кількістю населення 232 чол.
Села сплановані по одному зразку – однією довгою вулицею.
Двір, як правило, складається з хати, приміщення для худоби, по-
греба і, в окремих господарствах – клуні. Форма і розмір хат не скрізь
однакові. У Токмаці, наприклад, в переважній більшості хати довгі,
складаються з кількох кімнат, розрахованих на окремі сем’ї. Часто
при хаті знаходиться і приміщення для скотини. Будуються хати із
ли(а)мпачу 2 або, як його тут ще називають, саман. З надвору вони ма-
ють колір будівельного матеріалу, а всередині біляться алебастром.
В Івангороді і Царичанці хати не такі довгі, звичайного розміру,
повітки при них бувають рідко. Будуються переважно з дерева і об-
мазані глиною. Новіші хати майже всі рублені з дерева і збудовані
по типу місцевих хат (башкирських і татарських), мажуться тільки в
середині рудою глиною і алебастром. Біленькі хати знадвору зустрі-
чаються зрідка, тільки в Івангороді і Царичанці. Хати покриті пере-
важно соломою, зрідка, тесом 3 і залізом.
Різні причини заставляли селян переселятися на територію Баш-
кирії. Декого приваблювали сюди величезні простори вільних земель
для наживи. Дехто квапився добре заробляти на місцевих промислах.
Основна ж маса переселенців даної місцевості – мусила була покинути
насиджені поколіннями рідні місця, продати за безценок свої господар-
ства і йти в невідомий край – тільки через економічну скруту, через не-
спроможність прожити на Україні із свого злиденного клаптика землі.
«Дешевизна продажных и арендных цен; выгодныя почвенныя и
климатическия условия; обилие лесов и возможность, при крайне сла-
2
Ли(а)мпáч,чу – цегла, збита з глини, перемішаної з соломою.
3
За місцевою вимовою тьос – тесані дошки.
393
бом развитии промыслов и ремесел в губернии, получить хороший за-
работок» 4 – ось ті причини, що гонили переселенців у степи Башкирії.
Збільшення земельної площі на нових місцях не набагато поліп-
шило їх життя. Кожний зайвий клаптик землі, який вони брали на
викуп, діставався їм ціною жорсткої експлуатації.
«…Положение переселенцев в нашем крае очень неприглядно, –
писав Н.В. Ремезов* у своїй роботі “Очерки из жизни дикой Башки-
рии”, – это новая дойная корова разных эксплуататоров и скупщиков
башкирских земель…» 5.
Українських, як і інших переселенців, експлуатували, душили
їхню національну культуру, мову, всіляко принижуючи їх національну
гідність. Характеризуючи політику царського уряду і його місцевих
представників у Башкирії, Ленін писав: «Это – такой кусочек коло-
ниальной политики, который выдержит сравнение с какими-угодно
подвигами немцев в какой-нибудь Африке» 6.
Навіки відійшло це страшне минуле. Велика Жовтнева Соціаліс-
тична Революція врятувала всі народи колишньої царської Росії від
соціального і національного гніту. Вона створила грунт для держав-
ного розвитку всіх, раніше пригноблених, народів і відкрила шлях
до братського співжиття і співпраці трудящих усіх національностей,
які населяють і територію Башкирії. Народи Башкирії тільки за ра-
дянської влади відчули себе справжніми господарями своїх багатих
земель; вони вперше вийшли на широку дорогу економічного, полі-
тичного, національного і культурного розвитку і разом з іншими на-
родами СРСР будують нове життя.
За роки сталінських п’ятирічок село Івангород докорінно змінило-
ся. Селяни об’єдналися в два колгоспи «Октябрь» і ім. Кірова і живуть
по-новому. Село змінило свій зовнішній вигляд. Воно значно відбуду-
валося. За останні 10–15 років тут збудовано школу, дитячі ясла, при-
4
Н. В. Ремезов. Очерки из жизни дикой Башкирии. Переселенческая епопея,
Москва, 1889, стр. 14.
5
Там же, стор. 80.
6
Соч., т. III, стр. 194.
394
міщення для контори колгоспу і сільської ради, клуб, приміщення для
МТФ, СТФ, колгоспні амбари, маслозавод, сільмаг і т.д. Село одержало
від соціалістичної промисловості необхідну кількість удосконалених
складних машин: молотарок, сівалок, віялок, плугів. Територіальна
МТС обслуговує колгоспи тракторами і комбайнами. Значно виросла
культура хліборобства. Трьохпілля замінене правильнішим сівообо-
ротом. Замість веснооранки і пізніх парів появилась зяблева оранка
і ранні пари. Колгоспи провели велику роботу в боротьбі за сортові
посіви. Уже тепер вони вирощують на своїх полях переважно добірні
сорти пшениці («лютесценс 062»), жита («вятка»), овса («победа») і т. д.
Невпізнано змінилося за цей час і духовне обличчя села. «Вели-
кое значение колхозов в том именно и состоит… что они составля-
ют основную базу для переделки крестьянина, для переработки его
психологии в духе пролетарского социализма» 7. Незрівняно піднявся
культурний рівень колгоспників села. Культура стає надбанням най-
ширших мас колгоспників. Навіть літні люди, які в силу традиції були
відсталіші від молодого покоління, часто ідуть нога в ногу з сучас-
ною молоддю. Люди тепер тільки глянули на світ і відчули всю радість
життя, радість щастя, збудованого ними самими.
Все це яскраво позначилося і на мові народу, на його піснях, на
його індивідуальній творчості.
Оточення, в якому формується і розвивається мова місцевого на-
селення, досить складне. У сімейному побуті в силу традиції міцно
зберігається стара українська мова, але в пожовтневий період, зокре-
ма за останній час, під впливом соціальних і культурно-побутових
процесів сучасної епохи, відбувається широке засвоєння елементів,
перш за все, лексичних, офіційної мови. Тому що офіційною мовою,
мовою школи, преси, літератури і т.д. для українців, в силу місцевих
обставин, є мова російська, засвоєння лексичних елементів відбува-
ється саме в останньої.
Через це в живій мові колгоспників, крім спільних з російською мо-
вою слів типу гóрод, год, ýтка, оставляти, труд і под., що їх українських
7
И. Сталин. Вопросы ленинизма, 1934, стр. 313.
395
літературних відповідників місцеве населення і не знає, появляється
багато російських слів. Найшвидше засвоїлися деякі спеціальні і сіль-
ськогосподарські російські терміни на означення тих речей і понять, з
якими переселенці вперше зіткнулися на новому місці жительства.
Із цієї категорії слів можна навести такі: шóрка – частина упряжі;
тя’пка – знаряддя для рубання, сікач; кошóлка – місцевий тип паса-
жирського воза; сабан – рід примітивного двохколісного плуга, що
зараз вживається як загальна назва для кожного плуга і т.д.
Звичайно, не всі російські літературні слова однаково міцно за-
своюються в мові українського населення. В залежності від ступеня
засвоєння, ці слова можна умовно поділити на три групи:
1. Слова, які зовсім витиснули собою відповідні українські; остан-
ні залишилися тільки пасивним лексичним запасом людей старшого
віку, наприклад: бáрда (брага), ворóнка (лійка), боронувáть (воломи-
ти), вóжжі (віжки), пруд (ставок), пахáть (орати), нидíля (тиждень),
усáдьба (садиба).
2. Слова, які вживаються паралельно з відповідними українськи-
ми: пчелник (пасіка), квашня́ (діжа), стрáда (жнива), питýх (півень),
черенóк (держак).
3. Слова, які щойно починають засвоюватися у мові українського
населення: гньóт (рубаль), бадья́ (цебер), завáліна (призьба), заплáтка
(латка).
Така неоднорідність в засвоєнні літературних російських слів го-
ворить про те, що це засвоєння не є простий механічний процес запо-
зичення. Добір засвоюваних слів проходить досить довгий і складний
шлях. Засвоюються тільки найнеобхідніші з слів, які стверджуються і
закріпляються практикою життя.
Так, вузькі діалектичні слова рíпа (картопля) і бýнька (рід глечи-
ка з вузькою шийкою, тиква) в переселенців з Полтавщини не мо-
гли довго існувати у мові села Івангорода, адже практика життя їх не
ствердила, вони ні для кого незрозумілі і тому дуже швидко заміни-
лися відповідниками, всім зрозумілими словами картóшка і куби́шка.
Швидко також засвоюються російські слова типу нидíля замість тиж-
день, адже для спілкування це слово більше відоме.
396
Дуже швидко засвоїлися і становлять органічну частину лексики
всіх вікових верств мови українського населення російські діалектні
або народно-побутові слова. З найбільш поширених відмітимо такі:
бóльно нар.8 дуже. «Ти больно багато набрав»; «ти больно розумний».
Українське дуже, крім того, віддається тут, як і в інших селах, словом
зря: «води в колодязі ни зря було багато» (с. Івангород); «Учора зря
холодно було» (с. Талалаєвка). Берьóжая (кобила) сев., вост. жеребна.
«Ой гладка кобила, стоїть як берьожая» (Колесников Давид, 54 р., пись-
менний, голова сільської ради). Скáбка, скáба кур., смл. колючка. «За-
гнала скабку в палець» (Волошенюк Зоя, учениця IV кл.). Бурáн вост.
метелиця з вітром; бастри́к смб. рубель; большáк тул., орл., кур. велика
стовпова дорога; нáшинські пск., ниж., тмб., наші; щиблéти – черевики;
тилéга – віз; кáрда вост. – стійло; пóмоч в значенні українського тóлока
(гуртова допомога сусіду); чекýшка9 – чвертка горілки і т.д.
По-справжньому збагачується мова українського народу даної
місцевості, як і кожного радянського села, новими елементами; при-
чому всі поняття, які ввійшли в ужиток після Жовтня, передаються
виключно російськими словами. Ніхто не говорить радянська влада,
голова сільради, червоноармієць, ланкова, колгосп, радгосп, одно
осібник, райвиконком, – всі ці поняття передаються тільки російською
мовою і це, власне, єдине, чого переселенці не зовсім розуміють при
розмові з людьми, які говорять українською літературною мовою.
Нові способи ведення господарства при колгоспному ладу, нові масш-
таби господарювання відповідно змінюють і ряд слів, з цим пов’язаних.
Зовсім не вживають термін типу стіг, комóра, редвáнка (примітивна по-
возка для перевезення сіна і соломи, в яку раніше запрягали одну коняку),
замінюючись відповідно більш сучасними ски́рда, амбáр, гарбá.
Дуже поповнюється лексика загально-політичними словами, сло-
вами сучасного радянського виробництва і побуту: комуніст, марк-
8
Всі ремарки подаються за словником В. Даля.
9
В селах Стерлітамакського району Талалаївці і Миколо-Хуторянському чекушкою
називають кілочок у осі для затримування колеса. За словником В. Даля, «чекушка сиб.,
оренб. земляной зайчик или мышь; большая деревянная колотушка для долбня».
397
сіст 10, актівіст, парашутіст, політпросвещеніє, політбеседа, комсорг,
трудодень, п’ятілєтка, будка трах(к)торістов, колхозний двір, общий
двір; великою кількістю нових словосполучень і виразів: соцсоревно-
ваніє, сталінська констітуція, дельна резолюція і ін.
З великої кількості нових слів (неологізмів) найчастіше вжива-
ються такі:
1. Слова, утворені в наявних у мові слів, шляхом видозміни їх
форми: большéвік, большевíзм, комбайнéр, звеновá11, льóтчик, трах(к)
торíст, парашутíст, фотографíст (фотограф), папанíнець, ленінець,
стахановець, видвижéнєць, партíєць, удáрнік, ти́сяшнік.
2. Складноскорочені слова, що виражають одне широковідоме по-
няття: МТФ, СТФ, МТЄС, РІК, СССР, РККА.
3. Слова, які виникли шляхом переосмислення семантики слова
без зміни його форми: триугóльнік (в установах), кампáнія (посів-
на), нагрýзка (громадська), бригáда (виробнича одиниця в колгоспі),
зльóт (трактористів передових МТС) і т.д.
4. Слова, що утворилися шляхом складання двох іменників:
ізба-читáльня, ізба-лаборатóрія, радіо-стáнція, рóдіна-мать, боє́ць-
большевíк, а також шляхом сполучення скорочених іменників, які
самі по собі відносяться до нових слів, із звичайними іменника-
ми: кінозáл, кінокартíна, кіномантьóр, кінопередви́жка, мотобáза,
велопробéг, фотоапарáт.
Ступінь засвоєння й поширення такого типу слів серед населення,
розуміється, неоднаковий: молодь і люди середнього і старшого віку,
передовіші в культурному і в громадському відношенні, засвоюють
ці слова і сполучення швидше і краще, ніж старики і відсталі люди
середнього віку.
Не будемо далі говорити про масове користування словами іно-
земного походження, про значне поширення абстрактних слів, склад-
них слів і т. д., – все це типове для мови даного села в такій же мірі як
10
Тут і далі слова подаються за місцевою вимовою.
11
Російське е у мові всіх селян даної місцевості вимовляється твердо як э: навэрно,
совэт, завэдующий, вэдомость, повэстка, сэмочки.
398
і для кожного радянського села. Відмітимо тільки, як дуже характерне
явище, те, що поряд із систематичним збагаченням мови колгоспників
елементами російської літературної мови, колгоспники широко вико-
ристовують лексику дореволюційного часу, пристосовуючи її відповід-
но до завдань сьогоднішнього дня. Так, слова: бáрин, господíн, чинóвнік,
пи́сар; почасти і такі слова, як: свáха, кумá і ін., які раніше відбивали
певні поняття, що вважалися поважними, – тепер використовуються
колгоспниками з зовсім іншим відтінком – іронії, зневаги, висміювання.
Перебуваючи на території Башкирської автономної республіки, укра-
їнці мають безпосередні стосунки з місцевим населенням – башкирами,
татарами, чувашами і інш., що певною мірою позначається і на їх мові. Із
тюркських слів найпоширенішими є такі: чапáн – верхній жіночий одяг;
сабáн – плуг; мóрта (від турецького «murda») – лозяний прилад для лов-
лі риби і т.д. Це переважно запозичення з татарської мови: айдá – вигук
іди, ходімо, поганяй, швидше, скоріше; бабáй – дід; малáйка – маленька
дівчинка, а звідси і малáй; файдá – прибуток, бариш; тулайóм – оптом,
огулом, гуртом; якшáться – входити в стосунки, здружуватися (від тат.
якши́ – хорошо) і зрідка бірбáр – всерівно (від тат. «barber» – все равно), а
також кітти́ – ушла. «Робота вже кітти» (робота вже закінчилась).
Деякі з цих слів, зокрема такі, як: тулайом, якшаться, айда, чапан
вживаються в говорах російської мови і, напевне, в мову українців
вони зайшли не безпосередньо із тюркських мов, а через російську.
Хоч ці помічені слова і не численні, але багато з них вживаються
всіма колгоспниками, міцно вкоренилися в їх побуті і майже зовсім
витиснули собою відповідні слова української мови.
Із новотворів нами відмічено кілька слів: камчáтка або
конюхóвка – пристройка в колгоспній конюшні для ночівлі конюхів
і слова прогреси́вка – оплата від виробітку (шостий кілограм) за об-
молот соняшників торішнього врожаю, а також дуже поширене слово
красноармéйка – дружина, чоловік якої в Червоній Армії.
***
Як уже згадувалось, село Івангород по території і по складу своїх меш-
канців не є єдине. Населення, яке зараз входить до складу Івангородської
сільської ради, переселилося сюди не з однієї мовної території України.
399
Воно в минулому належало до двох наріччєвих груп: південно-за-
хідної (жителі з кол. Гайсинського повіту Подільської губернії) і пів-
денно-східної (жителі з кол. Кобиляцького повіту Полтавської губер-
нії і Бердянського повіту Таврічеської губернії).
Між обома цими групами людей, на протязі більше як сорока ро-
ків спільного життя або сусідства, встановилися певні взаємини, які
відповідно упливають на процес розвитку мови. В мові відбувається
досить інтересне і цілком закономірне явище – боротьба, взаємопро-
никнення, сходження і розходження різноговіркових елементів. У цих
складних взаємостосунках риси обох наріч виявилися традиційно
міцними, що й привело до яскраво виражених відмінностей окремих
діалектних рис у мові колгоспників. Цьому сприяло, головним чином,
те, що поселялися ці люди в різний час і господарювали окремо, зо-
крема, жителі Токмака-Великого, який знаходиться за 2 кілометри від
села Івангорода.
Це й призвело до того, що в лексиці представників південно-західної
і південно-східної груп одні й ті ж назви передаються по-різному, напр.:
Глечик. В першій (південно-західній) групі говорів – гладýщик і
зрідка, новіше – кувши́н; в другій (південно-східній) групі – глéчик і
новіше кувши́н.
Колодязь. В першій – кирни́ця (старики), колóдязь (молодь); в
другій – колóдязь.
Сковорода. В першій – чарá, чаплія́; в другій – сковородá.
Клуня. В першій – клýня, а в другій – ри́га, катрáга, а в останній
час, правда, і клýня.
Кочерга. В першій – коцюбá, а в другій – кочергá.
Трапляється так, що окремі слова, напр., Івангорода, можуть спів-
падати із словами Токмака Великого і відрізнятися від слів в Царичан-
ці, яка відноситься до тієї ж наріччєвої групи, що і Токмак. Це можна
пояснити або збігом цих слів у різних говірках, або ж впливом однієї
наріччєвої групи на іншу. Напр.:
Цебер. В Івангороді і Токмаці – цéбер; в Царичанці – лахáнка.
Ночви. В перших двох пунктах – нóчви, в другому – вагани́.
Сапа. В перших двох – сапá; в другому – тя’пка, чапá.
400
Деко. В перших двох – дéко, в другому – ли́ст.
Мазати. В перших двох – масти́ти; в другому – мáзати.
Про незалежність розвитку лексики села Івангорода може свід-
чити і ряд таких слів, які відсутні в мові інших сіл: мýтлик – метелик,
всéнький – увесь, скáлка – скіпка, сак – зимній жіночий одяг, пальто;
полуск, сачóк – цей же одяг, але вкорочений; шали́га – бур’ян, зарость,
походження якого, мабуть, зв’язане із російським діалектним (новг.
сиб.) шáлыга, шáлога, що значить скопище шалунов, шумил, ребят.
Крім цих слів, які вживаються майже всіма колгоспниками села
Івангород, є ще окремі слова, вживані окремими особами, як от: –
«Ше так ни прубни сіяти соняшники» (ни прубни – не пробували) –
(Пташко Назар, 72 р., неписьменний); фабýла – видумка – «Це прав-
да? Без фабули?» (Волошенюк Марія, 34 р., письменна, колгоспниця –
мед. робітник).
Із інших слів старої української мови прекрасно збереглися в
усього населення і не перейшли ще в категорію пасивного лексичного
запасу такі слова, як от: либóнь – мабуть, здається; мяки́на – полова,
чéбрик – пахуча трава (чепчик); бик – віл, пір – цибуля, яка не йде в
головки, а дає тільки стебло; комóлий (віл) – безрогий; лáдно – добре,
ла(н)мпáч – цегла, збита з глини перемішаної з половою; дівáха –
збільшене від діва; сви́та – зимній жіночий одяг з овечого сукна, юпка;
струб – зруб і ін. Дуже широко вживається вже тут, на території Баш-
кирії, утворене слово кон(м)пóт – суміш жита з пшеницею (суржик).
З уст народу, який більше 40 років не живе на Україні, можна на-
віть чути і такі літературного походження слова, як: нáвіть, мáйже,
принáймні, прийменник і префікс від: від мене, віддала, причому ці
слова вживаються і молоддю, і глибокими стариками.
***
1. Часте вживання в дієслівних формах 3-ої особи множини за-
кінчень I дієвідміни замість II-ої: вони нóсют, рóблют, хóдют, вóзют.
2. Поширення, поруч з літературними формами, форм дієслів 2-ої
особи однини типу: ззіси́ш, даси́ш.
3. Наявність скорочених форм слів при звертанні, наприклад:
ма… (мамо), ба… (бабо).
401
4. Вживання форм числівників: єдéн (їдéн), чити́рі, чити́рнадцить,
при літературних формах представників іншої групи.
5. Вживання, як правило, вказівного займенника жіноч. роду та
у родовому відмінку в формі тéї, при тóї і тіє́ї в мові представників
другої групи.
6. Наявність діалектних форм від дієслова лити: лля́ю, ли́єш, ли́єм,
лля́єм(о), ли́єте, ли́ють.
7. На місці колишніх форм майбутнього часу дієслів недоконаного
виду типу «я буду робив», «ти будеш гуляв», про які старі люди ледь-
ледь пам’ятають, утворилися форми, як і в російській мові – із інфі-
нітива і допоміжного дієслова «бути»: буду ходити, буду носити, буду
писати, будеш ходити, носити, писати.
Форми, утворені з доданням до інфінітива допомічного дієслова
«му», «меш» і т.д. (нестиму, нестимеш, нестиме, робитиму, робитимеш,
робитиме), які властиві для мови населення Царичанки і частково для
Токмака Великого, для мови Івангорода часто незрозумілі і навіть дивні.
За колгоспного ладу, коли все населення села живе єдиним ви-
робничим колективом, дещо й змінюється мова. Уже тепер процес
уніфікації різноговіркових рис починає проявлятися. При чому, по-
чинають зближуватися саме ті риси, які були або переходовими від
однієї групи говорів до другої, або ж ті, що виявилися простішими
і дохідливішими для мови широких мас колгоспників, ніж ті, яких
вони вживали досі.
Так, у мові населення обох наріччєвих груп однаковою мірою по-
ширені такі риси, характерні більше для південно-західних говорів,
ніж для південно-східних:
1. Закінчення інфінітива – ти, за винятком окремих випадків ужи-
вання – ть в с. Токмаці: читáти, писáти, топи́ти, вари́ти, пахáти.
2. Тверде т в дієсловах II-ої дієвідміни в 3-й особі однини і мно-
жини теперішнього часу, в другій особі множини наказового способу
та ін.: (він) нóсит, кóсит, біжи́т… (вони) нóся(ю)т, хóдя(ю)т, кóся(ю)т,
біжáт, спля́т… косíт!, носíт!
В дієсловах же I-ої дієвідміни теперішнього і майбутнього часу
3-ої особи однини, очевидно, під впливом дієслів II-ої дієвідміни,
402
часто, появляються контаміновані форми типу: скáжеть; напр., відо-
ма українська пісня «І шумить, і гуде…» співається:
І шумить, і гудéть,
Дрібний дощик ідéть,
А хто мене молодую
Та й додому проведéть
з м’якими приголосними на кінці у підкреслених нами (гудеть,
ідеть, проведеть) дієсловах.
3. Закінчення -ом (-ьом), -ою (-ьою) в орудному відмінку іменників
чоловічого, середнього і жіночого роду м’якої й мішаної груп: ножóм,
коньóм, з учительóм, концьóм, житьóм, тильóм, земльóю, грýшою, межóю.
І навпаки, риси південно-східних говірок можуть засвоювати-
ся представниками південно-західних говірок, як напр.: поширення
від дієслів II-ої дієвідміни форм теперішнього часу 3 ос. однини типу
хóде, сáде, рóбе, крýте, нóсе; пýсте (майбутн. час) і вживання форм
дієприкметників страждального стану з наростком – ян: сóляний
(борщ), зарóбляний (хліб), принéсяна (вода), завéдяний (трактор),
при чому, ці форми в мові представників південно-східної групи
(особливо молоді) зовсім зникли, а в мові представників південно-
західної групи почали широко вживатися.
З інших морфологічних особливостей, спільних для мови всього
населення, відмітимо такі:
1. Відсутність у дієслівних формах І-ої особи однини теперішньо-
го часу старого чергування приголосних: д – дж, з – ж, т – ч, с – ш та
ін. і наявність через це форм типу: ходю́, водю́, садю́, лазю́, молотю́,
косю́, а також форм дієслівних на зразок: закýсювати, викóсювати,
підкрýтювати… і дієприкметників: молóтяний (хліб), скóсяний (овес).
2. Закінчення іменників чоловічого роду в давальному відмін-
ку однини -ові, -ьові, -еві: Івáнові, коньóві, хлóпцеві, товáришові і
товáришеві. Так вже і в місцевому відмінку: на коньóві, на хлóпцьові,
на брáтові, – з кінцевим – і, як у південно-східних говорах.
3. Відсутність спеціальних закінчень кличної форми: «Іди, Гриць-
ко, до мене», «Сідай, товариш …, з нами»; «Розкажіть, Дмитро Івано-
вич, про вашу жизнь».
403
4. Часте вживання літніми людьми форм двоїни: «Дві письмі на-
писав син за все время». «Там [у колодязі – П.Л.] уже дві відрі лежить»
(Волошенюк Катерина, 78 р.)
5. Тверді шиплячі у формах дієслів 3 ос. множини теп. часу: біжáт,
спішáт, кричáт, мовчáт, сýшат, пищáт.
6. Закінчення іменників ІІ-ої відміни в називному відмінку мно-
жини твердої і м’якої груп, як і в російській мові, на -а: тракторá,
вечорá, голосá, холодá, докторá, лісá, лугá, а також учителя́, ячменя́
тощо.
7. Часте вживання, як і в російській мові, третього (найвищого)
ступеня прикметників з слівцем «самий»: самий більший, самий луч-
ший, самий ближчий і навіть, самий найбільший, самий найдальший.
У фонетиці поруч з фактами розрізнення (наявність середнього
л: лозá, булó; вимова в окремих словах м’якого р: тепéрь, косáрь, -ря;
вимова ч замість с, ц: Чаричáнка (назва села), чапа – в селі Царичанці,
та наявність придихового г на початку слів перед голосними: гобíд,
гамбáр, гáвгуст, Гуфá; ствердіння р: тепéр, косáр, -рá, курý – в Іван-
городі), нами відмічено також ряд прикладів уніфікації, при чому,
поширюються переважно риси південно-західних говорів, мови кол-
госпників села Івангорода. Наведемо кілька прикладів:
1. Глуха, як правило, вимова дзвінких приголосних у кінці слів і
перед глухими: стóрош, кáска, рас, лóшка;
2. Часте вживання «л» епентетичного: жáблячий, деревля́ний;
3. Відсутність в іменниках середнього роду, в позиції між голосни-
ми, довготи м’якого приголосного: житя́, зíля;
4. Часте вживання «н» епентетичного: мня́со, мня́та, мня́ть;
5. Перехід в окремих словах м’якого ть у кь: кьéсно (тісно);
6. Відсутність сполучення приголосних «чн»: смашни́й, сóняшний,
вíшно, скýшно, убóрушна, поперéшник;
7. Вимова в окремих словах «м» на місці «в» і «н» на місці «м»:
рíмно, конпóт і т.д.
***
Питаннями, яких ми тут торкнулися, звичайно не вичерпується
характеристика мови села.
404
Складність оточення, в якому вона розвивається на території
БАРСР, вимагає значно більше часу для глибокого і детального її ви-
вчення. Цікаве переплетіння у мові українців-переселенців кількох
мов може приводити до утворення цілого ряду нових, часто зовсім
несподіваних особливостей в формах, в лексиці і звуках.
Саме на цю сторону мови треба звернути увагу при дальшому її
дослідженні.
Попереднє ознайомлення з нашими земляками в Башкирії пока-
зало, що вони прекрасно зберегли свою рідну мову, національні риси
побуту, звичаїв, любов до свого рідного краю, до українського дру-
кованого слова (зокрема дуже любить місцеве українське населення
і прагне за всяку ціну придбати твори великого Кобзаря Т. Г. Шев-
ченка), української культури, мистецтва; свою пісню, – пісню вільно-
го щасливого народу, яка по-справжньому залунала тільки при ра-
дянській владі, і ще з більшою силою лунає разом із вільною піснею
всього багатомільйонного населення України, визволеного від фа-
шистського рабства.
ІЛЛІН В. С.
МОВА СІЛ РУБЛІВКА, СОФІЇВКА І ЛЯШКІВКА
ДАВЛЕКАНІВСЬКОГО РАЙОНУ БАШКИРСЬКОЇ АРСР
Мова українців у Башкирії, що переселилися сюди переважно в

90‑х роках XIX-го і в перші роки XX-го століття, досі не була об’єктом
дослідження. Наскільки збереглася українська мова у цих переселен-
ців? Якими шляхами ішов тут розвиток мови протягом останніх 40–50
років? Як позначилася на цьому розвитку відірваність переселенців від
основної маси українського народу і почасти – від українського куль-
турного процесу? Наскільки міцні були впливи оточення інших націо-
нальностей і в чому ці впливи виявилися? – такі питання, безперечно,
мають не абияку вагу в плані вивчення і загального розвитку україн-
ської мови. Дослідження в цьому напрямі, розпочаті Академією Наук
УРСР в 1941 році, звичайно, не можуть ще дати вичерпної відповіді на
всі ці питання, але дозволяють зробити деякі попередні висновки.
Для цього повідомлення використано матеріали, здобуті під час
двохтижневої подорожі у травні–червні 1942 року в українські села
Рублівка, Софіївка і Ляшківка* Давлеканівського району БАРСР. По-
дорож мала на меті загальне ознайомлення зі станом української мови
в кількох селах Башкирії. На глибоке вивчення особливостей мови
навіть в обмеженій місцевості за такий короткий час, звичайно, важ-
ко було розраховувати, проте, зібрані матеріали дають можливість
показати в загальних рисах мовне обличчя обслідуваної місцевості.
Переважна більшість старого населення сіл Рублівка, Софіївка і
Ляшківка становить собою переселенців з одноіменних сіл Полтав-
щини, а також з Кобиляк і сусідніх сіл.
406
Заснування Рублівки і Софіївки припадає на 1898–1900 рр., Ляш-
ківки – на 1907 рік.
Зв’язок переселенців з рідними місцевостями був досить слабий:
власне, крім обмеженого листування і переїзду час від часу окремих
сімей з України в Башкирію і навпаки, – іншого зв’язку не було.
Відома місцевому населенню українська література обмежується
«Кобзарем» Т. Г. Шевченка. Це, зрозуміло, відбилося відповідним чи-
ном і на стані розвитку української мови в зазначених селах.
При розгляді деяких відхилень в мові цих сіл від літературної
норми і від діалектних особливостей Полтавщини слід також зважи-
ти на ступінь впливу оточення інших національностей на нових міс-
цях. Села Рублівка і Ляшківка у своєму суспільному житті пов’язані з
татарським населенням, але цей зв’язок слабо позначився на їх мові.
Крім декількох татарських слів, досить часто вживаних українцями –
малай (хлопець), айда (вигук – пішов, ходім), бабай (дід) тощо, – цей
вплив у лексиці не відчувається, очевидно, через різку відмінність
лексичних систем, української і татарської. Тим менше цей вплив по-
значився на морфології і фонетиці. Нова соціально-політична лекси-
ка, звичайно, спільна і для українців, і для татар.
У селі Софіївка, де половина населення тепер росіяни, помічаєть-
ся дуже значний вплив російської мови, переважно в лексиці, навіть
на найстарше покоління віком 60–75 років.
В цілому села Рублівка і Ляшківка, особливо останнє, зберігають
українське мовне обличчя, в селі Софіївка носіями української мови
являються літні люди та частково малі діти віком до 8–9 років; решта
українського населення села розмовляє російською мовою з великою
домішкою українізмів. Тут ми будемо розглядати мову тієї частини
населення, яка зберігає зв’язок з українською мовою в її основних
особливостях.
1. ЛЕКСИКА
Основний лексичний фонд названих сіл мало чим відрізняється від

лексики української літературної мови, наприклад: хлопець, дівчина, ку-
407
холь, трясовина, лíса, сокирка, зорі, кусень, скибочка, цибуля, окріп, лай-
ка, цеберко; питáти, колихати, їсти, злякатися, балакати, гукáти, робити,
частувати, сапати, вибирати (картоплю), бачити, лаятися, загоїтися і т. д.
Особливо відчутно збереження української мовної стихії в специ-
фічних українських фразеологічних зворотах і ідіомах: «дуба дати»,
«шпака вбити» (добре поспати), «їхав тюпака», «пристати у прийми»
і інші. Дід Тиміш Іванко (Рублівка) питає: «Коли цій війні край буде?»
Його онук Вася Іванко не хотячи йде заганяти до двору з вулиці ве-
редливе теля і вигукує: «А щоб йому неталан був!» Там же, у Рублівці,
70-річна Марія Бігун розповідає, що колись ходила до Києва, а потім,
«як вийшла заміж, то діти обняли, хлопоти, куди там…».
У деяких випадках надається перевага словам, спільним з росій-
ською мовою, в сучасній українській літературній мові вживаним рід-
ше, ніж відповідні синоніми. Найцікавіше з таких випадків: год – при
поширенішому у літературної мові рік, помоч (допомога), інтересно
(цікаво), оддохнути (відпочити), остатись (залишитись), назви міся-
ців – январь, февраль, март і т. д. (січень, лютий, березень і т. д.).
У даному випадку не можна казати про вплив російської мови, бо
це швидше збереження діалектної особливості.
З русизмів типові для всіх жителів, навіть і для тих, що загалом мало
в чому відхиляються від норм сучасної української мови не тільки в
лексиці, але і в фонетиці, і в морфології: час (година), минута (хвилина),
табак (тютюн), пахать (орати), рож (жито), деревня (село) і деякі інші.
Досить поширені, особливо серед молоді, такі русизми: случай (випа-
док), напримір (наприклад), полотеньце (рушник), кажецця (здається).
У окремих випадках спостерігається хитання між русизмом і від-
повідним українським словом, тобто та ж сама особа вживає поряд
обидва слова: нада – треба, січас – зараз, вкусний – смачний, скво-
рець – шпак, вмісті – разом, сначала – спочатку, ізба – хата, глаза – очі,
мущини – чоловіки, женщини – жінки.
Подаємо один цікавий приклад вживання русизму у ряді синоні-
мічних українських слів:
«Усе розбито: хати, будівлі, а в городáх – які зданія! Коли це все
построїш знову?» – каже Іванко Тиміш у розмові про війну. Тут ру-
408
сизм зданія використовується для виділення особливо великих бу-
динків, бо, на думку даної особи, для цього слово будівля недостатнє.
Зважаючи на відірваність українців-переселенців від українсько-
го мовного масиву і недостатність безпосередніх культурних зв’язків
з Україною, зрозуміло, що майже вся суспільно-політична лексика
часів Жовтневої Революції тут російська, але в українській фонетич-
ній передачі, а саме: совецька власть, сельсовет або сільсовет, колхоз,
предсідатель, государство і ін.
Цікаво, що питання мови і її чистоти з погляду українського скла-
ду лексики у наших розмовах порушувалося кількома особами різ-
ного віку і різного щодо грамотності стану – як письменними, так і
неписьменними. З цих розмов видно, що перевага тому чи іншому
слову з перерахованих груп багатьма надається не через незнання від-
повідного поширеного в літературній українській мові слова, а тому,
що вживане ними слово або більше подобається, або засвоєне – як
спільне з російським або з татарським оточенням (в розмовах росій-
ською мовою). Наведемо декілька уривків з розмов на цю тему.
«Оце мені сестра, як писала з України письмо, – каже О. С. Кібець
(62 роки, с. Ляшківка), – то пише в кінці – “До побачення”, а раніш
цього не було, а писали “прощайте”. Пише вона також – “чи одержали
мого листа”, а ми пишемо, що “письмо получили”».
Пастух на фермі у Рублівці пояснює молодим дояркам: «… А чого
лишаєшся – це значить – чого остаєшся… карандаш на Україні нази-
вається левенець [скалічене – “олівець” – В. І.]».
Іванко Марфа (54 роки, с. Рублівка) пояснює, як сталося, що серед
українського населення набуло поширення слово «деревня»: «Раніш ми
всі казали тільки “село”, а потім у нас стали казати, як і руські, “деревня”
Явдоким Горіславець (72 роки, с. Рублівка) зауважує: «Ви кажете “поче-
кайте”, і ми знаємо, що це значить і розуміємо вас, але в нас кажуть тільки
“подождати” (між іншим, тут більшість каже не “розуміти”, а “понімать”)
Дід Іванко Тиміш, якого ми вже згадували, просто каже, що хоч і
знає слово «дякую», але йому більше подобається «спасибі».
У Рублівці двічі в розмові з дівчатами, а потім при зустрічі з літні-
ми колгоспниками довелося чути такі докази проти вживання слова
409
«голова», відповідно до російського «председатель»: «на Україні ка-
жуть замість предсідатель – голова, і це незручно, бо можна сплутати,
про яку голову йде мова, бо не одразу зрозумієш, про що говорять; а
так, голова – це одне, а предсідатель – друге».
Звичайно, ці міркування не можна розглядати як недоречну бо-
ротьбу з омонімією, а вони свідчать про свідоме ставлення до своєї
мови, хоч в останньому випадку, може, і виявлено занадто ретельне
дбання за ясність і зрозумілість мови.
Молодшому поколінню, навіть письменному, деякі слова сучасної
української літературної мови або зовсім невідомі, або хоч і відомі і
зрозумілі, але сприймаються як чужі до певної міри. Звернемось зно-
ву до висловлень самих селян.
«Та до мене приїжжав у гості дядько з Херсонщини, – розповідає
Зіміна Наталя (30 років, с. Ляшківка), – так я некоторі слова зовсім
не понімала. Ось він каже якісь слова, а я й не знаю, що вони зна-
чать, аж потім у діда дізналася, що то названія місяців. У нас ка-
жуть – январ, февраль, а у них якось інакше».
У тому ж селі Кібець Оксана (28 р.), уважно прислухаючись до
моєї розмови з евакуйованою з України жінкою, заговорила зі мною:
«Що значить розмовляє – це говорить? Ви вже два рази сказали
установа, – що це таке?».
Хоч вона, правда, знає дещо з нової української лексики: «Ми вже
знаємо, що по-українські буде сільрада, але у нас кажуть сільсовет».
Деякі слова літературної мови здаються молоді просто дивними:
коли на вулиці біля криниці, слухаючи грайливе щебетання групи мо-
лоденьких дівчаток 15-16 років, я сказав одній, що у неї щось випало
з кишені, вона зацікавлено перепитала: – «Звідки?» – я повторив. Всі
вони довго сміялися, повторюючи слово «кишеня».
«Ми не з вас сміємось, – пояснила одна. – А таке вже смішне сло-
во. Не карман, а кишеня».
Також здивувало їх слово «шкідливо», хоч самі ж вони пояснили,
що знають слово «шкодá», яке значить «жаль», а замість «шкідливо» у
них кажуть «вредно».
На відмінність – не в окремих словах, а в усій мовній системі – між
410
окремими українськими селами Башкирії і між діалектами чи літера-
турною мовою на Україні не раз звертали увагу самі селяни. Наведемо
хоч би одне висловлення Демченко Параски (25 р., с. Ляшківка):
«Приходьте в обідешній перерив, так часов у дванадцять … у нас
година не кажуть – от уже разниця з вашою мовою. Ось у Новокиїв-
ці кажуть почекай, а у нас цього немає. Одні кажуть ходи́ти, роби́ти,
інші – ходи́ть, роби́ть. Та й на всій Україні не один язик. Ми тут не роз-
берем, хто краще говорить по-українськи». Крім зазначеного вище, у
даному висловленні ніби виступає деяке розрізнення у вживанні слів
мова і язик: мова – для визначення акту мовлення, язик – для широ-
кого узагальнення.
2. ФОНЕТИКА
З фонетичного боку в мові обслідуваних сіл звертають на себе

увагу такі факти:
1) Заміна старих о, е на і в нових закритих складах проходить знач
но вужче, ніж у сучасній українській літературній мові, наприклад:
сем’я, война, вечор, больше, скрозь, сколько, голов, мог, хоч поряд і
виступають, навіть у тих самих осіб, рідші паралельні форми: сім’я,
війна, вечір, більше, скрізь, скільки, голів, міг. Це явище помітне і в
говірках Полтавщини, але тут воно виступає ширше, чому, очевидно,
сприяє вплив російської мови. У частині слів твердо зберігається чер-
гування: кіт – кота, двір – двору, піт – поту, тільки і т. д.
2) Жодного порушення заміни старого Ѣ (ять) на і нам не дово-
дилось спостерігати, тобто в цьому відношенні немає відхилень від
літературної норми і від діалекту: тут, наприклад, говорять тільки ліс,
сіно, літо, тінь, дівчина, стіна, бігать, сіять полетіти, поїсти; навіть у
русизмах – напримір, місто (в розумінні місце), дуже поширене ніт
(замість ні) і т. д.
3) Більшістю загублено діалектне л, яке наближається до м’якого і
типове для Полтавщини, і тут виступає літературне середнє л. Проте,
у окремих осіб, переважно старих віком, у деяких словах спостеріга-
ється хитання між яскраво вираженим твердим і пом’якшеним л: сил-
411
ний, об’язателно, мелниця, мольнія (хоч відома і блискавка).
4) При збереженні твердих губних перед йотованими голосними
(б’ють, п’ють, в’януть, в’язать, ім’я) і навіть при поширенні цієї твер-
дості на слова іншомовного походження (б’юро, б’юрократ), в деяких
словах м пом’якшується через н: времня, мнясо, полумня, – явище,
типове і для діалекту.
5) У багатьох осіб, з якими доводилося розмовляти, р і щ
пом’якшуються ширше, ніж у літературній мові – очевидно, залишок діа-
лектної риси: базарь, базарю, гряд, навіть подвірря, дощь, дощю, щястя.
3. МОРФОЛОГІЯ
Щодо морфологічних ознак, то тут немає особливих відхилень від норм

української літературної мови. Можна відмітити лише такі три моменти:
1) Плутання дієслівних закінчень I і II дієвідміни в третій особі
однини: носе – носить, ходе – ходить, меле – мелить, пише – пишить,
робе – робить. На підставі матеріалів проведених обслідувань важко
сказати, яка з цих двох форм переважає, тим більше, що обидві фор-
ми доводилось чути від однієї тієї ж особи. Очевидно, тут виступають
і залишки діалектного співіснування цих закінчень, і певний вплив
російської мови в закінченнях на – ит.
2) У багатьох зберігаються діалектні форми типу – просю, ходю;
куса (кусає), біга (бігає), співа (співає) і подібні.
3) У закінченні інфінітива ширше, ніж у літературній мові, ви-
ступає – ть (ться): роби́ть, носи́ть, ходи́ть, піймать, прив’язать, спать,
вмиваться, сміяться і т. д. Паралельні форми з и (робити, носити і по-
дібні) – дуже рідкі. Звичайно, в таких дієсловах як їсти, бігти (з попе-
реднім приголосним) виступає тільки и.
Крім зазначенного, заслуговує на увагу вживання багатьма морфо-
логічного скорочення окремих слів, що властиво і діалектній мові на
Україні: скіки (скільки), стіки (стільки), тіки (тільки), мать (мабуть).
На закінчення нашого коротенького огляду мовних особливостей
сіл Рублівка, Софіївка і Ляшківка, подаємо для ілюстрації малень-
ке оповідання, переказане Горіславцем Явдокимом Пимоновичем
412
(72‑х років), малописьменним колгоспником з села Рублівка, як зра-
зок пересічного типу розмови обслідуваних сіл, тобто розмови типо-
вої для більшості українського населення даної місцевості.
ОПОВІДАННЯ ГОРІСЛАВЦЯ
«Був один бідний чоловік. Не було в нього хліба. Ось він і каже жін-
ці: “Давай однесу гуску пану за хліб…” А в нього була одна тільки гуска.
Прийшов до пана. А в пана було дві дочки і два сина. Прийшов він і став
обділяти панів: пану з жінкою дав голову, бо вони голова сем’ї, дочкам –
по крильцю, щоб вони легко знялися і полетіли, а синам дав ножки, щоб
вони топтали батькові дорожки. За все це пан дав йому двадцять п’ять
пудів пшениці. Привіз він додому пшеницю і туловище гуски.
А багатий сусід, як почув таке, то й собі захотів достати пшениці,
та й побольше.
“Ріж, – каже жінці, – всі сім гусок”.
Поніс він до пана свої гуски, а не знає, як їх поділити між пан-
ською сем’єю. Тоді пан каже позвати того мужика, який раніш обді-
лив всю його сем’ю однією гускою. А цей дядько не дурний: обділив
панів двома гусками. Тоді пан оддав йому тих гусок, що осталися, і ще
двадцять п’ять пудів пшениці, а багатого мужика вигнав».
***
Усі наведені дані дозволяють зробити такий висновок про стан

української мови в обслідуваних селах:
1) Зберігаючи, в основному, українську побутову лексику, місцеве
населення свідомо сприймає нову російську суспільно-політичну лек-
сику, як ближчу, зважаючи на оточення, ніж відповідна українська.
2) У фонетиці і морфології, які звичайно менше підпадають під іно-
мовні впливи, відмінності від мови населення України зовсім незначні.
Дальші дослідження в цьому напрямі дадуть змогу зробити шир-
ші і глибші висновки.
РЕЦЕНЗІЇ
КВІТКА Кл. *
Рецензія на статтю М. Береговського «Екскурс у вивчення

музичного фольклору українських поселенців Башкирії»
До примітки на стор. 1: «підчас … другої подорожі допомагала…

Володарська».
Читач іще не знає, що в цій праці подаються здобутки двох подо-
рожей, і може не зрозуміти, нащо згадується «друга подоріж». Треба
б додати «підчас другої з двох подорожей, в яких зібрано поданий тут
матеріал».
До стор. 2. Те, що виложено на цій сторінці, краще б виложити в
одній статті збірника, а не повторювати в різних статтях збірника.
«Укр. фолькл. наука до війни: «… мало займалась збиранням і ви-
вченням фольклору українців-переселенців. Можливо, причиною
цього було те, що переселенство з України… – явище… пізнє; воно по-
ширилось в другій половині минулого століття».
Не забуваймо, що розглядана праця є праця про музику нар. пісень,
а не про нар. пісні взагалі, – бо більшости поданих в ній пісень навіть не
подано повних текстів. Хиба «укр. фольклористична наука» – іменно як
наука, а особливо музикальна фольклористика, – почалася раніше, ніж
переселенство? Скільки було взагалі представників цієї науки, особ
ливо сами таких, що їздили на місця записувати? Чи справді вони не
їздили на Урал, в Сібір і Середню Азію […] українські села саме через
те, що переселенство пізно почалося? А якби воно почалося раніше, то
чи вони б їздили в далекі сторони в той час, коли сама Україна ще надто
414
неповно досліджена? А кошти на ті далекі поїздки були б дані іменно в
залежності від того, чи давно, чи недавно почалось переселенство? За-
мість цих рядків, – вони марно забирають місце, – читач хотів би поба-
чити додержання пожиточного звичая авторів наукових праць: вказати
попередньо літературу предмета або попередні акти наукової роботи в
даному напрямі, хоч би не опубліковані в друку. Читач зостається не
поінформованим в таких питаннях: 1) чи перед війною нотувалися спі-
ви українців-переселенців в Башкирії і інших східних країнах (коли ні,
зовсім ні, то це треба виразно ствердити; та коли «мало», то не важко
було б перелічити, хто, де, коли записував, де записи опубліковані або
де зберігаються в рукописному виді) і 2) чи підчас війни багато займа-
лись збиранням […] укр. переселенців. Коли небагато, то який смисл
має протиставлення «до війни «мало»? І в загалі чи це протиставлення
стосується тільки Башкирії, чи всіх країн, куди українці переселялися?
Стор. 9, абзац «Спробуємо відмітити основні риси, характерні для
манери виконання укр. нар. пісень українцями Башкирії. Дуже часто
виконавчатрадиціязв’язаназструктурнимиімузично-стилістичнимиособ-
ливостями окремих [підкреслено мною] пісень, проте ці риси в багатьох
випадках є характерними і взагалі для української народної хорової пісні».
А в останніх небагатьох випадках риси виконання українців Баш-
кирії нехарактерні для укр. хор. нар. пісні взагалі? У яких саме випад-
ках і в чім відмінність? Як тут окреслюються предмети, взяті під порів-
няльний розгляд? Що до чого рівняється? Що від чого відрізняється?
Манера виконання всіх пісень – хорових і нехорових українцями Баш-
кирії порівнюється з манерою виконання хорових пісень українцями
взагалі? Манера виконання окремих пісень – спільною манерою ви-
конання всіх пісень? Манера виконання окремих пісень українцями в
Башкирії чи українцями взагалі? Манера виконання всіх пісень укра-
їнцями в Башкирії чи українцями взагалі?
Коли міркувати не спеціально про українців Башкирії, мені зда-
ється, що в досліджуванні манер виконання хорових пісень (як і со-
льових) треба не тільки шукати спільних рис і протиставляти їм риси
виконання окремих пісень, але постерігати риси, характерні для ви-
конання окремих родів пісень, а также манєри, властиві групам людей,
415
що відрізняються віком і статею (полом). Насправді автор, розуміння,
уважає на відмінності роду весільних пісень, і як би не відкинув з сво-
єї праці колядок, щедрівок, то певне зазначив би й манери виконання
цього роду пісень. Але слід було б не забути про роди пісень в загаль-
ній класифікації манєр виконання – в цитованому тут місці на стор. 9.
На тій-таки сторінці описується спосіб виконання всіх записаних
хорових пісень. Як треба розуміти слова «в цих випадках», коли все,
що сказано перед тим, відноситься до всіх випадків? В тій самій фразі
читаємо: «виконавці… в основному жінки». Чи це відноситься до «цих
випадків» (автор випустив з уваги, що треба окреслити, які це випад-
ки), чи це значить, що взагалі співають переважно жінки? А може вда-
лося б з’ясувати, що деяких пісень співають виключно жінки (напр. ве-
сільних), деякі пісні вважаються за чоловічі, і жінки, співаючи їх, зоста-
ються в свідомості, що вони співають в даному разі чоловічих пісень?
Може слова «в цих випадках» відносяться не до попереду сказаного, а
до того, що слідує? А слідує те постереження, що «в заспіві першої строфи
тільки намічають мелодичні контури даної пісні, і тільки в другій строфі,
після того, як хор ствердив мелодію з її особливостями, в заспіві встанов-
ляється мелодичний малюнок. Виконавці цього типу (в даному разі – жін-
ки старшого віку) звичайно заспівують в вільному темпі – tempo rubato і
орнаментують мелодичну лінію різного рода мелізмами… Інші виконав-
ці переважно молодого віку вже з першої строфи подають заспів в зовсім
оформленому вигляді». Слідує таке речення: «Проте, і у виконавців остан-
ньої групи є розходження в темпі з хором. Заспівувач часто виконує заспів
трохи швидше, ніж хорову частину тієї ж пісні». Слова «хорову частину»
являють поправку, – первісно було «хорова частина». Без поправки вихо-
дило б, що хорова частина виконує заспів, а з поправкою виходить, що за-
співувач виконує хорову частину. Заспівничий, продовжуючи співати по
вступі хору разом з хором, не може додержувати іншого темпа, ніж хор,
отож, рівняти і протиставляти треба не темп, яким соліст виконує заспів і
в якому-таки цей самий співак співає далі разом з хором, – треба рівняти
темп, в якому виконується заспів і темп, в якому співає хор.
З викладу на стор. 10 неясно, чи жінки старшого віку «орнаментують
мелодичну лінію різного роду мелізмами» взагалі, чи тільки в заспівах.
416
Така редакція: «і у виконавців останньої групи є розходження в темпі
з хором» визначає, що і у виконавців першої групи таке розходження є
звичайне, тим часом в характеристиці виконання першої групи конста-
тується тільки, що жінки старшого віку звичайно заспівують у «вільному
темпі – tempo rubato», тобто рівняється не темп, – бо в цитованому іта-
льянскому виразі tempo не визначає темпа, а визначає ритмічний стіль.
В інших, окрім «Як приїхав мій миленький з поля», піснях орна-
ментація, коли зазначена, то настільки скромна, що навряд чи стоїло з
її приводу строїти узагальнення.
Ритмічна схема трьох варіантів заспіву пісні «Як приїхав мій ми-
ленький», наведених на стор. 10, 11, як зазначає автор, «в основному
однакова». На мою думку, дослідник краще виконує свою функцію,
коли вказує не стільки на те, що може постерегти кожний читач, навіть
поверховий і недосвідчений, скільки на те, чого читач без допомоги
автора може не завважити. До ритму пісні належить, як істотні компо-
ненти, порядок, в якому склади віршу сполучуються з звуками мелодії,
і момент, коли саме вступає хор. Саме на це здебільшого не звертають
уваги, на це не звернув уваги, мабуть і автор, визначаючи, що ритмічна
схема трьох варіантів в основному однакова.
Автор не переконує читача в тому, що справді існує тип виконавця,
який характеризований хисткістю заспівування в перший раз. Може
таке узагальнення зроблене на підставі іменно «випадків». Уявим собі,
що дані виконавці дану пісню давно не співали взагалі або давно не спі-
вали в даному складі ансамбля, і відновлюють виконання її в присут-
ності записувача. Зрозуміло, що в першому заспіві може виявлятися
хисткість. Може, як би записувач на другий день попросив той самий
ансамбль ще раз проспівати ту саму пісню, хисткості вже не було б. Да-
них, які б відстороняли цей сумнів, в розгляданій праці не находиться.
Поданий матеріал не підтверджує цитованого вище узагальнення.
Здебільшого подається запис тільки одної строфи, тому не можна
перевірити, чи справді заспів до першої строфи і заспів до другої – від-
мінні. А коли подається запис двох строф, то зостається недоведеним,
що в першому заспіві «тільки намічаються контури», а в другому «вста-
новлюється мелодія». Такого роду відміни нема в №№ 5, 9, 11, 12, 13, 14,
417
15. Відміна двох заспівів замітна в № 6, але причина там пояснена епі-
зодична, цей випадок не стверджує узагальнення. Окрім цього випад-
ку заспів ніби скрізь подано «в зовсім оформленому вигляді», тобто те,
що автор приписує співачкам молодчого віку, оказується загальним.
Що «заспівувач часто виконує заспів трохи швидче, під хорову час-
тину», – не доведене, бо в записах зміна темпа зазначена не часто. Зовсім
певний зразок є тільки один – «Як посію огірочки» № 15. В пісні «А ще й
на горі», № 8, темп для хора визначено, як q=63, а для заспіву, як q=79–63.
Чому цифри, що визначають границі темпа, поставлено не в ростовому
порядку, як звичайно, а в падучому? Чи це має значити, що в дальших
строфах темп наближався до норми, як і додержував хор? «Невелику змі-
ну темпа відзначено ще в пісні «Ой чия то мати» (№ 19). Ця пісня, певно,
весільна, тож мусить виконуватися многоголосно, згідно з узагальнен-
ням, поданим на стор. 18. Занотовано її в одноголосній формі. В таких
випадках треба зазначити, принаймні, де кінчиться заспів і вступає хор;
цього не зроблено. В нотації зазначено один раз зміну темпа, і можна здо-
гадуватися, що сам там, де цю зміну зазначено, вступає хор. Чергуван-
ня сольової і хорової частин, очевидно, проводиться й далі, проте зміни
темпа в продовженні нотації нема. Чи це значить, що тільки в першому
заспіві соліст не потрапив на дійсний темп, чи, може, зміна темпа відбу-
валася й далі, тільки зосталася не зазначена через недоробленість праці?
Згідно з узагальненнями автора і ритмічна вільність (tempo ru-
bato), і мелізматика в заспівах властиві жінкам старшого віку. Біль-
шість поданих пісень виконували матері з дочками, отже, щоб довести
це узагальнення треба було кожного разу позначати, чи заспівувала
мати, чи одна з дочок. Що до одної з матерів, Наталки Степаненко, на
стор. 11 названо ті пісні, що в їх виконанні заспівувала іменно вона, але
з тих пісень дві – «Повій вітер вітерок» і «Що й на горі червона калина»
зовсім не подані, тільки згадані, що ж до інших пісень, записаних від
Наталки Степаненко і її дочок, зостається невідомим, чи заспівувала
мати, представниця старшого покоління, чи котора з дочок.
Імена і вік осіб, від яких зроблено записи, повинні бути зазначені на
своєму місці. До речі, імена повинні бути зазначені і з інших причин –
етичної і тактичної. Допомогли авторові виконати його місію дві жінки,
418
що співали разом зі своїми дочками; одну з них – Степаненко – автор
багато разів називає по імени, а другу – Кійко – ні разу не назвав. Його
праця, як буде надрукована, може стати відомою і родині Кійко; добре
було б, якби Академія послала екземпляри в ті села, де зроблено записи.
Родина Кійко не зрозуміє, чому їй така кривда. Кійко згадується вперше
в анотації до пісні № 11 без ініціалів, далі під № 12 згадується Н. Кійко –
невідомо, мати, чи одна з дочок, під № 14 «Кійко Над. 25 р.»; невідомо,
чи Н. Кійко, згадана під № 12 – це та сама, тобто 25-літня, чи, може, то
була мати («Н.» може визначати і «Настя», і «Наталка», крім того, мог
ло бути, що і мати, і дочка звуться «Надія»). Не визначено, якого віку
О. Горлач (пісня № 5), Домна Коломиєць (№ 7), П. Коломиєць (№ 12),
Д. Коломиєць (№ 18); М. Черненко без зазначення віку згадується під
№ 12, а М. Черненко (невідомо чи та сама), з зазначенням віку згадуєть-
ся нижче (№ 14). Під № 19 зовсім не зазначено, хто співав. В нотному
записі пісні «Як приїхав мій миленький» є надто коротке зазначення
«Заспів матери». Виходить, що кожного разу, коли буде потреба загля-
нути в нотні записи, читач мусить перечитувати весь текст розвідки,
щоб зрозуміти, до чого це «матери», щоб зрозуміти, що воно має смисл.
Слід би хоч вказати на сторінку, на якій пояснюються ці слова.
Автор жалував свій час і свою силу і тим самим не жалував часу і
сили читачів. Треба виложити працю так, щоб читачеві неважко було
перевірити твердження автора і переконатися.
ВЕРЬОВКА Г. Г. *
Рецензія на роботу М. Береговського і Е. Володарської

«До вивчення народно-пісенного музикального репертуару
українців в Башкирії»
Робота М. Береговського і Е. Володарської «До вивчення народно-

пісенного музикального репертуару українців в Башкирії» являється
одною з робіт різних авторів збірника про життя українських пере-
селенців в Башкирії. Данна робота складається з двох частин:
419
I-а – це загально описова і пояснювальна літературна частина, ви-
кладена на 20-ти сторінках машинодруку.
В II-ій частині подано 26 записів українських народних пісень з
нотами і текстом.
I-а частина цієї роботи має, на нашу думку вірне спрямовання – дати
з одного боку основні відомости про українських переселенців в Башкирії
та їх культурно-мистецьке життя в нових умовах, а з другого – дати потріб-
ний мінімум музикально-теоретичних пояснень, які допомогли б читачу
розібратись в характерних особливостях пісень українців в Башкирії. За-
значений матер’ял роботи являється в значній мірі новим, своєрідним, до
того ж і викладено його обгрунтовано, вміло й живо, в наслідок цього ви-
никає цікава і значіма своїм змістом, хоч і невелика по масштабу, картина
культурно-мистецького життя українців-переселенців.
Значимість її полягає в тім, що українським переселенцям у Баш-
кирії, що зберегли у живому і повноцінному вигляді скарби укр. нар.
пісенної творчости – для дальшого піднесення їх культурного жит-
тя – потрібен звязок з установами Укр. Радянської Республіки.
Крім того і самий матер’ял являється цінним як для фахівців
фолькльористів, так і для музик що працюють в різних галузях му-
зичного мистецтва (виконавці, композитори).
До першої частини роботи можна зробити такі зауваження:
Саму назву роботи треба трохи змінити: слід було б дати заголо-
вок, який охоплював би як музичний елемент народної пісні, так у
рівній мірі і зміст слів пісні.
Питання переселенства, висвітлення його історичних умов, ви-
значення процессу життя пересельців на різних історичних етапах
до наших днів повинно, мабудь, знайти своє місце на початку усьо-
го збірника, де його можна було б подати і повніше, маючи на увазі
велике громадсько-політичне значіння цієї проблеми. Замісць того
авторам слід було б подати більше матер’ялу про культурно-мистець-
ке життя села у дні війни. Автори зазначають (ст. 5), що «до війни
культурне життя квітло» та, на жаль, не подають, як саме виявляється
культурне життя цих сел в часи війни, з’окрема в яких формах вияв-
ляється народна мистецька творчість у часи війни, яких патріотичних
420
пісень співають у цей час; взагалі авторам слід було б ширше сказати
про пісенний репертуар цих сел на сьогодняшній день.
В цій же першій частині роботи автори дають положення про
структуру укр. нар. пісні (заспів, хор, голосоведення, каданси) та про
особливости її виконання народом. Цей матер’ял подано у стислому
вигляді і він не повністю викладає поставлене питання, напр. в пи-
танні про заспів, каданси, про поліфонічність укр. пісень; є в цій час-
тині надто узагальнені положення, так напр. автори пишуть, що «всі
хорові укр. пісні починаються з заспіву» (ст. 9); факти заперечують
це, взять хоч би напр. танкові пісні «Метелиця», «Не ходила на вули-
цю» (в нар. варіанті). Вичерпати хоч і схематично, питання про побу-
дову укр. нар. пісні у вступній статті невеликого розміру – неможли-
во. Краще було б більшу увагу оддати тут поясненням про побудову і
особливости саме пісень, записаних у данному збірнику.
На стор. 9-ій сказано «Дуже часто виконавча традиція звязана з
структурними і музично-стилістичними особливостями окремих пі-
сень. Ці риси в багатьох випадках є основними та характерними і для
української хорової пісні взагалі».
Треба сказати, що невірно відрізняти і протиставляти структурні
особливості пісні її виконанню. Структура пісні та її виконання орга-
нічно звязані між собою, являють собою єдине ціле, одно без другого
в народній пісні не існує і не може впливати одне на друге і народжу-
ється пісня в процесі виконання.
До збірнику пісень входять побутові ліричні пісні, кілька (4) ве-
сільних і (4-5) щедрівок. Багато з них є популярними та відомими на
Україні і навіть ще у передвійськовий час виконувалися напр. в Київ-
ській області («Ой у полі криниченька», «За забором за новесеньким»,
«Нічка полутемна», «Ой що на горі та дуб зелений» та інші) правда
варіант місцевих пісень трохи інший. Серед пісень збірника маємо і
меньш відомі пісні, які являються, на нашу думку, найкращими зраз-
ками народної пісенної творчости 1.
Дуже важливе й те, що, як зазначають автори, майже всі пісні,
1
«Що в неділю рано», «Як приїхав мій миленький з поля» і інші.
421
крім весільних та щедрівок, вживаються зараз, отже ми можемо мати
уявлення музичного, саме нар.-пісенного репертуару укр. села в Баш-
кирії. Цей значний матер’ял безперечно потребує опублікування.
Більшість пісень записано з фонограмми (фонографічних валків).
Запис пісень в їх інтонаційному та ритмічному змісті зроблено досить
точно, але в окремих деталях (що також дуже важливо) почувається
багато сумнівного, що потребує доробки і уважнішого редагування му-
зичного тексту. Хоч я не всі записи звірив з фонограммою, виникають
сумніви у таких місцях: в пісні «Як приїхав мій миленький з поля» чи
правільно записано заключний каданс
замісць характерного для деяких укра-
їнських пісень закінчення з фа-бекар
(замісць фа-діез)?
Не ясним і не точним по запису являється інтонаційний зміст піс-
ні «Котилася ясна зоря з неба» з його чергуванням мажора та мінора.
До того ж, ця пісня, викладена у Лисенко і Степового подає данну піс-
ню в єдиній тональности – мажорі.
По різному визначена тональність у піснях «Ой піду я по-над лу-
гом», та «Ой чия то мати» – хоч звукоряд у них один.
Чи правільно записано мелізми у пісні «Ой піду я по-над лугом»
(2й такт). У записах пісень багато умовних знаків, що обозночають
себто кінцеві вигуки, їх слід було б розшифрувати, що до продовже-
ности в часі; розуміється, що ці умовні знаки повинні бути пояснені у
вступній частині, чого зараз нема.
У кількох піснях неправільно визначено тактові риси, напр. в піс-
ні «Їжте, бояре, їжте». Інакше треба записати розмір пісні «Щедрик
ведрик», а саме, увесь музичний мотив треба записати на ¾ не поділя-
ючи його на 2, 3-х четвертних такти, як і записаний він і трактований
в художній обробці у М. Д. Леонтовича.
У багатьох піснях не визначено темпу, напр. «Ой ненько моя», ще-
дрівки, «Котилася ясна зоря з неба», «Ой ходила та Марійка». Нема
також позначень що до дінаміки виконання.
На обробці матер’ялу лежить відбиток поспішности, тому в ро-
боті відсутні де-які важливі данні про пісенний матер’ял, при чому ці
422
данні слід було б подати вже навіть тепер, хоч робота і має, як кажуть
автори – попередній характер. Потрібно подати до кожної пісні відо-
мости, з якої місцевости України походить виконавець пісні, про її
поширення у данній місцевости, і що він сам (виконавець), особливо
виконавець старішого віку пам’ятає про походження і найдавніше
виконання цієї пісні не тільки в Башкирії, а також і на Україні. Можна
було б також порівняти записи пісень, що співаються українцями в
Башкирії з тими саме піснями, як вони співаються і записані на Укра-
їні. Матер’яли для цього серед фольклорних фондів Інституту – є до-
статні.
Пісні також не розбито по жанрам; не систематизовано в збірнику
в належнім порядку.
Отже робота потребує де-якої доробки й поправок, а також реда-
гування музичного тексту. Про те зазначимо ще раз, загальна цінність
роботи не підлягає сумніву, її слід надрукувати.
14.VI.1943 р.
КОЗИЦЬКИЙ П. О. *
М. Береговський і Е. Володарська.
«До вивчення музичного фольклору українців в Башкирії»
Ця робота містить 26 записів пісень, зібраних і записаних фольклор-

ною експедицією Інституту народної творчості і мистецтв АН УРСР в
складі М. Береговського і Е. Володарської в квітні 1942 р. і в березні
1943 р. в с. Каховці, Чишминського району, і в селах Золотоношка, Воз-
несенське, Діївка, Полтавка і Малодіївка Стерлітамакського району. До
записів подано вступну розвідку про географічне розташування посе-
лень, їх історію, про побут, народніх співців від яких експедиція запи-
сала пісні, і про метрико-інтонаційну побудову цих пісень.
Основна цінність вказаної праці полягає саме в публікації пісень
українських поселеній в БАССР.
Але поряд з цим треба зазначити таке:
423
1. Треба перевірити нотну росшифровку з валків поданих в роботі
пісень. Це викликається тим, що в процесі приймання лично т. Вери-
ківським розшифровок, зроблених т. Береговським, виявилися недо-
ліки в цих записах.
2. При розшифровці мелодій треба намагатися записувати нотни-
ми знаками всі мелізми – всі, як висловлюються автор робочи [«…]
зсковзування», які становлять істотну рису стиля виконання укр. на-
родніми співцями. Запропонований авторами умовний знак для ви-
значення вищевказаних мелізмів – є надто неточним і умовним ви-
значенням, до того ж в системі кожного письма не вживаним.
3. Треба відредагувати мову, уникаючи таких виразів, як «рідких»
(старовинних пісень) – поняттю рідкий в укр. мові протиставляється
слово «густий»; «інструментовка» (ст. 12) в приложенні до вокальної
фактури, як термін не точний і повязаний з інструментальною, а не
вокальною фактурою; «заступ» (ст. 12) як термін незрозумілий (за-
ступом в укр. мові називають лопату); «малі кроки» (ст. 15) для ви-
значення малих інтервалів, як термін неточний, штучний, умовний;
«була і перукарня, але не прищепилася» (ст. 5), щепити чи прищеплю-
вати можна віспу, черенки, але аж ніяк не перукарню; «голосні» читки
художньої літератури (ст. 5): поняттю «голосний» сінонімичні в укр.
мові – гучний, галасливий і інш. (очевидно правильніше було б на-
писати «читка в голос»); «хорова народня пісня» (ст. 8, 9). Хор – це є
ансамбль побудований за певними мистецько організаційними прин-
ципами (жіночий хор, шкільний хор і мішаний хор тощо) – в тако-
му розумінні хорів в народному музичному побуті немає, а є гуртки,
тому називати пісню «хоровою» буде неточно, а правильніше «гурто-
ва пісня» (таке визначення ми зустрічаєм у Лисенка і ін.); виключно
багатоголосий склад «весільних пісень (ст. 12), «наспів» (ст. 12) – що є
лише перефразуванням російського слова «напев».
4. Невірні формулювання, напр. «українська народна пісня є
основний елемент народного мистецтва українців-переселенців»
(ст. 7) елементами народного мистецтва крім пісні є і слово, і орна-
мент, і вишивка, убрання, кераміка тощо; також невдалою форму-
льовкою є така: «треба гадати, що в якійсь мірі цей репертуар та му-
424
зичні засоби його виразу стали якимсь новим фактом внаслідок змі-
шення і взаємного пристосування різних музичних діалектів (ст. 8)»,
отже поняттю «факт» властиві риси сталости й незмінности, які аж
ніяк не можуть бути віднесені до поняття «репертуар» (який завжди
збагачується, чи міняється).
5. Аж ніяк не можна погодитись з твердженням авторів: «струк-
турно це повторення не тільки не потрібне, але навіть зайве – воно
псує струнку схему aab ccb (ст. 12), і характеристика аналогічного
явища, як «нелогічного» (прим. ХХ до ст. 13), бо: а) в українській на-
родній пісні – це явище є дуже поширеним, що на ст. 13 підтверджу-
ють автори рецензуємої праці; б) при куплетній чи інакше строфній
побудові форму цілого творить не побудова куплету, а періодичність
в повторах куплетів; в) нижче автори примушені заперечувати раніш
викладені – своїй думці, кажучи «проте, в піснях цього типу зціплен-
ня (чи не крашче зчіплення, бо в укр. мові зціплення вживається в
такому контексті: «зціпити зуби», прим. наша – П. К.) не механічне, а
логічно обгрунтоване» (ст. 13).
6. Нарешті штучною і непереконливою здається нам тактировка в
деяких нотних записах (напр. в піснях «А ще й на горі», «Що в неділю
рано»), в яких ікти падають не на першу долю такта.
Підсумовуючи свої думки з приводу праці М. Береговського і
Е. Володарської, я хочу висловити такі побажання: поряд з конста-
тацією певних стилевих рис побудови і виконання укр. народних
пісень, записаних від укр. переселенців в Башкирії, авторам варто б
було порівняти свої висновки з загальнотиповими для укр. народної
пісні стилевими рисами (це зокрема стосується розділу про каденції).
Варто б було також скоротити вступну частину розвідки (ст. 1).
В цілому повторюю праця т. Береговського і Володарської має значну
цінність саме в частині документації пісень, і заслуговує на публікацію.
9.VII.1943.
СТАТТІ, ЩОДЕННИКИ
ПЕРІОДУ ЕВАКУАЦІЇ АН УРСР
Копиленко О. І.
УКРАЇНСЬКІ ПЕРЕСЕЛЕНЦІ В БАШКИРІЇ
Широкими, могутніми ланами, лісами синіми, високоверхими

горами і степами, повноводними ріками розкинулась багата земля
Башкирської Радянської Республіки. Всі багатства свої віддає ця зем-
ля народам нашої славної батьківщини. А ще до Жовтневої революції
Башкирію вважали дикою, забутою окраїною царської Росії.
Сюди, в ці далекі і чужі краї, гнали злидні, недоля і безземелля
селян дореволюційної Росії з рідних місць на переселення. Хоч пере-
селення і вважалось добровільним, проте ми знаємо, яка це «добра
воля» примушувала людей кидати насиджені, дідівські, батьківські
оселі і їхати у малонаселені і глухі окраїни Росії.
Страшно виглядало переселення особливо за часів кріпацтва,
коли пан-поміщик був повновладним господарем своїх «душ» і пере-
возив їх, куди йому було вигідніше. Кошмарні картини такого пере-
селення не раз малювали російські письменники – свідки тих часів,
коли селян-кріпаків, як худобу, гнали на нові землі.
Безземелля закинуло колись чимало безправних українських се-
лян на землі теперішньої Башкирської АРСР. Тепер ми знайомимось
з нашими земляками, як з повноправними, щасливими господарями
Радянської Башкирії, що будують своє радісне життя в братерському
єднанні і співпраці з іншими народами, котрі населяють цей багатий
і плодючий край.
Чимало українців живе зараз на території Радянської Башкирії в
містах і колгоспах, разом з башкирами, росіянами, татарами, мордви-
нами, білорусами, чувашами, марійцями та іншими народами.
статті, щоденники ПЕРІОДУ евакуації ан урср
427
Переселення українських селян в Башкирію почалось давно.
В працях VI археологічного з’їзду згадується, скажемо, що 1724 року
переселили сюди 509 родин з України. В «Основі» за 1861 рік, в № 9,
є стаття П. Єфименка «О малороссиянах в Оренбургской губернии»,
де автор теж згадує про давнішні переселення українців в Башкирію.
В збірнику, складеному Башкирським центральним статистичним
управлінням в 1926 році – «Список населенных пунктов Башкирской
Республики», подається число українців – 76 710 чоловік або 2,87 %
всього населення республіки. В містах жило тоді 2 083 чоловіка, а в
селах 74 627 чол. За тими ж матеріалами українці проживають в 509
населених пунктах. Є 408 сіл з суцільним українським населенням,
а 101 пункт, де українці живуть разом з іншими національностями.
Найбільше сіл російсько-українських, але часто можна надибати села
українсько-білоруські (Костянтино-Олександрівка та інш.). Село Но-
во-Слакбаш – тут живуть українці з черемисами, в Оріховці – з ла-
тишами, в Колосовці, Мокрому Чекулі – з мордвинами, в Березівці –
знову ж таки з черемисами, і таких сіл дуже й дуже багато.
Хто з читачів більш-менш знає Україну, той по назвах сіл зрозуміє від-
разу, з яких районів переселялись колись наші земляки в Башкирію. Наве-
демо для прикладу кілька назв українських сіл того ж таки списка населе-
них пунктів Башкирської Республіки. Ось такі села: Богданівка, Хрещатик,
Нехворощанка, Ново-Потоки, Писарівка, Семенівка, Тавричанка, Санжа-
рівка, Боголюбівка, Костянтиноградівка, Устівка, Чернігівка, Шарівка (Глу-
хівська), Верхнє-Дніпровка, Ново-Московка, Ново-Полтавка, Софіївка,
Токмак-Великий, Хотомля, Черкаське, Уманка, Полтавка, Київський ви-
селок і т. д. Треба сказати, що переселенці люблять називати свої нові села
так само, як і свої рідні, звідки вони виїхали. Проте, ми надибуємо й села
з чисто українським населенням, але назва характерна для тієї місцевості,
куди приїхали переселенці. Ось село Туяш, Чатра, Шейхалі та інші.
Велика Жовтнева Революція звільнила всі народи колишньої цар-
ської Росії від соціального і національного гніту. Бідняки-селяни ста-
ли сталінськими колгоспниками і живуть тепер заможним життям
у всьому нашому Радянському Союзі. Треба відзначити, що кращий
колгосп-міліонер на всю Радянську Башкирію є колгосп імені Шев-
428
ченка, Стерлітамацького району, який складається з колишніх пере-
селенців з України.
Нам не пощастило побувати саме в цьому колгоспі, але в інших
колгоспах, де господарюють наші земляки, колишні переселенці з
України, ми побували.
Село Санжарівка лежить кілометрів за п’ятдесят від Уфи, недале-
ко станції Чишми. Невеличке село, на пагорбку, близько берега річки
Дьоми, а за річкою густий, сизий ліс. Сюди приїхали колись пересе-
ленці з села Санжари, що на Полтавщині. Поряд, за якихось півкі-
лометра, одночасно з Санжарівкою виникло село Боголюбівка 1*, бо
недалеко Кременчука є теж село з такою самою назвою, звідки разом
з санжарівцями і переселились сюди боголюбівці.
З першого погляду Санжарівка і Боголюбівка не дуже схожі на наші,
скажемо, полтавські села. Хати в більшості рублені, лише деякі зовні
обмазані глиною і побілені, садків мало. Зате всередині хати кидаєть-
ся в вічі те ж самісіньке внутрішнє розташування, що і в наших хатах.
Стіни прикрашені барвистими рушниками, тільки вишитими вже тут,
на новому місці. Портрет Сталіна у віночку з васильків, рути та іншого
запашного зела. Звичаїв і мови своєї ні старі, ні молоді не забули.
Старші колгоспники не забули, чому і як довелось їм сюди переселя-
тись, і дехто з них барвисто, хоч може й не дуже охоче, згадує про ті часи.
Але і старші, а тим паче молодь, не відчувають туги за Україною, бо для
них, як і для всіх нас, весь Радянський Союз – велика і рідна батьківщина.
Ось дід Олекса Курелех з с. Санжарівки, якому зараз 78 років – міц-
ний, сухорлявий дідусь. Роботи в колгоспі він не кидає, сторожує на па-
сіці. Чимало ж молодих колгоспників пішли захищати нашу батьківщи-
ну від грабіжницької, фашистської навали, то й соромно сидіти старо-
му дідові Олексі без роботи… Хатина дідова невелика, затишна, мазана,
складена на полтавський лад. Двір широкий і город при садибі. Живе він
удвох з бабою, та іноді онуки забіжать, а невістка прийде в господарстві
1
О. Копиленко тут помиляється, назва цього села – Богомолівка. Село
Боголюбівка також уходить до Чишминського району, але розміщене в іншому місці
прим. Редколегії.
429
допоможе. Як про історичну давнизну розповідає дід Олекса запашною
полтавською мовою про свої переселенські поневіряння:
– Батько у мене сильний був, як Тарас Бульба, а працьовитий, мов
четверо волів. Але із злиднів ніяк не міг вибитись. Було нас у батька
шестеро синів і на всіх одна десятина землі. Хоч грудьми об неї бийся,
нічого не зробиш… Все по поміщиках працювали. А я ще нежонатим
був, на Херсонщині у німців по наймах ставав. Трудно було, і які ж
там надії на господарство. То й потягло нас на переселення. Приїхали
старіші люди і кажуть – біля Уфи були, земля там добра, луки, ліси,
річка… Збивають нас їхати. Показують, що вже й купча на землю є,
по тридцять вісім карбованців за десятину. По вісім верхи треба на-
весні сплатити поміщику Зоріну, та на банк по тридцять карбованців
за десятину на сорок років… Загорілось батькові нашому їхати. Спро-
дали все, зібрали грошей на верх, і послали мене вперед, разом з ін-
шими, першим. Лиха того набрались, а таки приїхали навесні 1899 р.,
в квітні місяці. А тут найголовніше й почалось! Ну, що ж? Думаєте,
так ми ту землю одразу від поміщика й одержали? Глядіть бо!.. По-
мучились ми з ним. Що ж ви думаєте, приїхали ми і хотіли зразу по-
міщикові Зоріну верхи сплатити, як і в бомагах сказано. До нього, а
Зоріна немає. Знову до нього – немає, кажуть, у нього біла гарячка
приключилась… Дома так сказали. А потім люди свідомі переказали
нам, що це він від нас утік. Бо йому не первина обдурювати простих
людей. Ото складе бомагу з ходоками, а ті завдаток дадуть і поїдуть і
не встигнуть день-у-день, як в бомазі написано, верхи внести. А він
тоді в суд і залишається йому карбованців з тисяча завдатку, а люди –
ні в сих, ні в тих… Так кілька разів Зорін людей обдурював. Почули
ми про це, злякались, та і вдарились до губернатора. Насилу до нього
достукались, а він каже нам – шукайте його, яке моє діло. Тоді ми вда-
рились до нотаріуса, а він і порадив нам гроші в банк на ім’я Зоріна
внести. Ми так і зробили, а Зорін тоді й по-справжньому захворів,
як дізнався про це… А тут ще таке лихо – сіяти час, а Зоріна немає.
Ми знову до губернатора, а він і каже – бомага у вас правильна, маєте
право сіяти… Ну, ще чимало помучились, доки тую землю зайняли і
почали ставити хати та землянки копати. Врожай добрий зростає, ха-
430
зяйнуємо ми перше літо, давай сіно косити. А тут прибігають люди і
кажуть, що Зорін поставив трьох прикажчиків за озером Устраковим,
на Яросланівській дільниці, косарів виставив і косить… Ото лихо, бо
це ж по бомагах наша земля. Ми зразу, хто на коні, хто так, хто косу
в руки, хто вила, хто й коляку і бігти туди. Прибігли, всім народом
прикажчиків в озері скупали і так у місто пустили, а косарям сказали:
– Ідіть, люди добрі, додому, ми вас не наймали. А земля ця наша.
Вони й пішли собі. А Зорін більше не навертався сюди. У нього
скільки тієї землі було, незчисленно, все табуни випасав. А наша зем-
ля тоді теж вольготна була. Дичини тієї, несметна сила. Качок було
восени на озерах, як ото насіння в решеті, води не знати. Риби тієї і
не в’їси. Одне слово, вольготна земля. А проте, топили ми соломою,
хоч отут біля нас ліс непроходимий був, а боже збав хоч якусь вільху
суху зачепити. Нічого нам поміщик не продавав, у ліс дитині зайти не
можна було. Замордували штрафами. Колодязів у нас ще не було, на
озеро погнав худобу напоїти – штраф, худобу займають. Трудно було
нам, хоч земля здавалась і вольготною, а поміщики, як кліщами нас
здавили…
А тепер у нас життя… Колгоспним життям живемо, по-
сталінському.
О[лександр]. К[опиленко].
БЕРЕГОВСЬКИЙ М. Я.
СЕЛО КАХНОВКА
Воно виникає серед безмежних степів Башкирії, як спогад про

рідний край, спогад, втілений у форми, звуки, фарби.
Побілені хати, садки навколо хат – все це з України. Є і ще одна риса,
яка різко виділяє це село серед інших сіл. Це – пісня. Село звучить. Воно
співає під час відпочинку. Воно в пісні виливає сум, піснею висловлює
радість. Співають літні люди, співають юнаки, співають діти.
Село Кахновка лежить в 50 км від Уфи і в 25 км на північ від
ст. Чишми. Засноване воно переселенцями з Конотопського повіту
Чернігівської губ. і Кременчуцького повіту Полтавської губ. Очевид-
но, переселенців з Полтавщини було більше, тому що село носить на-
зву полтавського села, звідки виїхали переселенці.
Якщо до другої половини XIX ст. переселення носило примусовий ха-
рактер, було організованим і здійснювалось поміщиками, то далі вже злид-
ні і нестатки женуть тисячі людей щастя-долі шукати у далекі малозаселені
окраїни Росії. Переселенці за гроші від проданих на Україні двох десятин
землі одержували на новому місці 10–15 і навіть більше десятин. Особливо
високі показники переселення дали 90-і роки. В ці роки й було засновано
село Кахновку. Мешканці його не забули рідного краю, зберегли рідну мову,
національні риси побуту, звичаї, прищепили молоді любов до України. Збе-
реглися риси української хати: внутрішнє розташування, побілені стіни,
український орнамент на вишиваних рушниках. Розмовна мова – україн-
ська. В ній риси південно-східної говірки (Полтавщина) переважають над
рисами північної говірки (Конотопський повіт), відчуваються певні впливи
російської і татарської мов, цілком відсутня пожовтнева суспільно-політич-
432
на українська термінологія. Це останнє явище пояснюється відсутністю жи-
вого постійного зв’язку з культурою Радянської України.
Переселенці зберегли багато народних пісень різних жанрів, пере-
важно пісні побутові, ліричні. Повністю зберігся цикл весілля, що ще до
1939 року справлялось з усіма подробицями старовинного весілля. Най-
більш поширені в селі Кахновці пісні «Ой посію рожу в три лана», «Ой при
лужку, при лужку», «Шумлять верби в кінці греблі», «Ой, на дворі дощик» і
ін. Збереглася манера співу: заспів, виводчик. В школі під час перерви мож-
на спостерігати таку картину: учні оточують учительку, яка до речі, є ви-
хованкою цього ж села і цієї ж школи, і одразу ж спалахує спів.
Національні музичні інструменти не збереглися. Лише у одного діда
знайшли ми дудку, про бандуру і ліру переселенці не мають уявлення.
На селі є «Кобзар» Шевченка. Книга ходить по селу. Зачитали її
до дір. Особливо подобається «Катерина». Цікаво, що прізвище ве-
ликого поета переселенці вимовляють, наголошуючи перший склад –
Шéвченко, немов би повертаючи знову втрачену ним семантику.
В селі величезний потяг до українського друкованого слова, до
української культури і мистецтва. Драмгурток просить українських
книжок, газет, патефонних пластинок (в селі є патефон з великим на-
бором пластинок, серед яких є і деякі українські пісні: «Галя», «Хміль»,
«Сонце низенько»). Особливо цікавляться кахновці всім, що зв’язане
з радянським періодом. Це ставить перед діячами української культу-
ри і мистецтва важливе завдання – задовольнити ці вимоги.
Наша експедиція (старш. наук. співр. М. Береговський і старш. наук.
співр. П. Лисенко) до села Кахновки організована у квітні 1942 року Ін-
ститутом суспільних наук АН УРСР з метою вивчення мови україн-
ського населення та збирання зразків народної творчості, – так само, як
і попередня експедиція до українських сіл в Башкирії (склад експедиції:
письменники Петро Панч, Олександр Копиленко і проф. В. Петров),
збирала матеріали для великої роботи «Українці в Башкирії». Великий
науковий інтерес становить побут українського населення, яке пересе-
лилося в Башкирію до другої половини XIX ст. Вивчення цього побуту
дало б змогу правильно розв’язати цілий ряд фольклорних і мовознав-
чих питань. Це й буде метою дальших експедицій.
КАСЬЯНОВ М. И.
Дневник экспедиционной группы
Института Общественных Наук Академии Наук УССР
по теме: «Украинцы в Башкирии»
1941 год
20-го сентября
Сегодня в 1 час дня наша экспедиция, в составе 5 чел., выехала со
ст. Уфа до места своего следования, т. е. до ст. Чишмы*, Куйбышевской
жел. дороги, отстоящей от г. Уфы на 50 километров по направле-
нию на запад. По приезде на ст. Чишмы было решено остановиться
на ночлег на селекционной станции и обсудить там весь дальней-
ший план нашей работы. Селекционная станция находится в непо-
средственной близости и расположена между элеватором и озером
Ак-Зиарат*, где с давних времен существует старинное башкирское
кладбище.
На станции мы были очень любезно встречены зам. нач. станции
Ник. Ник. Гришко, который и устроил нас у себя.
Утром, после любезно предложенного нам завтрака, после непро-
должительного совещания относительно выбора наиболее подходя-
щего объекта для нашего исследования, мы отправились в деревню
Санжаровку*, отстоящую от станции Чишмы по направлению к Уфе
на 8 километров, в непосредственной близости от жел. дороги, в 2 ки-
лом. от разъезда Тукран*.
По приезде весь день ушел на подыскание нужной нам квартиры
для кратковременного пребывания, а также на ознакомление с насе-
лением деревни.
С момента нашего прибытия в упомянутую деревню погода зна-
чительно ухудшилась. Почти непрерывно весь день шел мелкий
дождь и дул резкий холодный ветер.
Состояние погоды прежнее. Все мои товарищи с утра отправи-
лись на свои работы. В теч[е]н[и]е дня мною собраны некоторые
434
предварительные сведения, относящиеся непосредственно к теме мо-
его исследования, т. е. орудия и техника производства переселенцев
украинцев в Башкирии прежде и теперь.
В беседе с колхозниками тов. Бредуном Григорием Игнатовичем
и Ништой Иваном Григорьевичем, а также и с другими граждана-
ми этой деревни выяснилось, что с самого прибытия сюда их отцов,
основным занятием всего населения деревни является земледелие.
Помещик Зорин, имевший когда-то здесь обширный участок зем-
ли, продал переселенцам 1368 десятин по цене 46–47 руб. Впослед-
ствии, в силу прироста населения, земли стали брать также и в аренду
у соседних башкир и татар. Арендная плата за десятину колебалась
от 7 до 36 руб. Причину такого колебания арендной платы за землю
местное население объясняет уменьшением ее количества, в связи с
более и более разраставшимся населением данного края.
Трехполосная система землепользования продолжалась здесь
вплоть до 1933 года, т. е. также и в первые годы существования колхо-
за (колхоз организован санжаровцами в 1930 году).
Засевали те же самые злаки, что и теперь, т. е.: рожь, пшеницу, овес, гре-
чиху и просо. Пробовали сеять также и ячмень, но почему то забросили.
Из орудий обработки земли того времени сохранились еще кое-у
кого особые плуги, так называемые «зайчики». Сохи переселенцы ни-
когда не употребляли. Для боронования служили распространенные
вообще повсеместно деревянные бороны с железными зубьями («дра-
пачи»), а также и выписываемые бороны «зигзаг». Сеялки и жнейки
являлись достоянием только очень зажиточных переселенцев и были
большой редкостью вплоть до 1910 года.
Хлеб убирался обыкновенно обычным серпом, который всегда
можно было купить или на соседнем базаре или у торгаша-лавочника.
Для перевозки снопов с поля существуют как и прежде особые до-
вольно глубокие телеги («гарбы»), которые вскоре-же переняли и их
соседи: татары и башкиры.
Молотьба цепом практикуется частично и в настоящее время,
особенно при обмолотке гречихи, но цепы эти имеются теперь далеко
уже не у всех.
435
Для помола зерна существует сейчас паровая мельница, находя-
щаяся в ближней соседней деревне Богомоловой. Ранее же хлеб мо-
лоли на водяных мельницах, которые существовали тогда в соседних
русских и татарских деревнях.
День выдался очень холодный и дождливый, что сильно отрази-
лось на работе и всех товарищей нашей экспедиционной группы.
Сегодня посетил двух местных рыбаков: Лысенко Антона Григо-
рьевича и Васильченко Сергея Самсоновича.
Вследствие дурной погоды они не могли мне показать свои лодки,
находящиеся на речке Деме, а также и наглядно показать где и в каких
характерных местах они ловят рыбу.
Чтобы подробнее ознакомиться с их хозяйством, я отложил всю
эту работу до другого более удобного момента.
Сегодня вечером уехали обратно в Уфу два наших товарища:
Копыленко Н. О. и Панчич А. И.
Наведывался к рыбакам и не застал их дома. По случаю дурной
погоды почти весь день пришлось провести дома. К концу дня имел
беседу с двумя колхозницами: Нестеренко Матреной Федоровной и
Шпортько Марьяной Васильевной. От них удалось мне получить сле-
дующие сведения.
В прежнее время здесь по всей деревне были распространены об-
работка волокнистых растений и ткачество. Сеяли и обрабатывали
преимущественно лен и коноплю. За последнее время лен почти пере-
стали сеять и только лишь пользуются одной коноплей.
Из созревшей конопли выбирается в определенное время по-
сконь, связывается в небольшие снопики и сушится на солнце, буду-
чи прислоненной к плетню сарая или бани.
Хорошо высушенная, подготовленная конопля, вымачивается
затем в ямах, где нибудь тут же при усадьбах. При этом наблюдается,
чтобы она не всплывала вверх, для чего и накладывают на нее свер-
ху какую нибудь тяжесть. Мочат посконь обыкновенно в продолже-
нии 2–3 недель, т. е. в зависимости от теплоты воды в яме и состо-
436
яния погоды. По прошествии определенного времени, когда можно
будет судить о степени готовности вымоченной конопли, снопики
эти извлекаются из ямы и просушиваются точно таким же образом
как и прежде.
Для отделения волокон употребляют особые деревянные мялки
(«бытки»), «терныци» и гребни. «Терныця» служит для очистки воло-
кон от кострики, оставшейся после битья конопли на мялке. Гребень
же окончательно заканчивает процесс обработки и придает волокнам
блестящий шелковистый вид.
Полученные таким образом волокна прядутся посредством
обыкновенного веретена или же самопрялки.
При этом необходимо отметить, что в нужных случаях такая пря-
жа окрашивалась в разные цвета.
При покраске предварительно кипятилась вода в каком нибудь
большом чугуне и засыпалась туда та или иная краска (большею час-
тью анилиновая). При вторичном кипении в окрашенную воду запус-
калась пряжа, которая должна была выдерживаться в печке до следу-
ющего кипения. После всех этих приготовлений, на что требовалось
от 3 до 4 часов, окрашенная пряжа вынималась, прополаскивалась в
холодной воде и развешивалась для просушки.
Из конопляной и льняной пряжи ткут холст, который и употреб
ляется в зависимости от его толщины на рубашки, скатерти, поло-
тенца и т. п. Причем для обыкновенного (грубого) холста (рудня)
берется более толстая пряжа, нежели для полотенец («рушников»)
и скатертей.
Вытканные на своем домашнем станке полотенца и скатерти час-
то украшаются разноцветными вышивками а также и кружевом.
Означенные сведения были записаны мной на спех, так обе
женщины не могли уделить мне много времени, постоянно хлопоча
у себя по хозяйству.
День прошел в работе по нанесению на план внутренности дома
колхозницы Лысенко Мелании Васильевны, а также поездкой на
станц. Чишмы.
437
Выехали обратно в Уфу вследствие неблагоприятной погоды и
других разных сложившихся обстоятельств.
План хати Лисенко Меланії Василівни,

с. Санжарівка (зі щоденника М. Касьянова)
ПЕТРОВ В. П.
Щоденник експедиційної групи Інститута суспільних наук

АН УРСР по темі «Українці в Башкирії»
20-ІХ-41 м. Уфа
В складі групи: художник Девлеткильдеєв Касим Оскарович,

крає знавець Касьянов Максим Ильич, письменники: Копиленко
Олександр Іванович та Панч Петро Йосипович.
Район експедиційної подорожі: район Чишма в 50 клм на півден-
ний захід од м. Уфи.
З Уфи виїхали в суботу 20-IX-41. Погода дощова й холодна. При-
бувши на ст. Чишми, пройшли на Селекційну Науково-Дослідчу Стан-
цію, де й переночували. Звідтіля в неділю 21-IX-41 на підводі пере-
їхали в село Санжарівка, де й спинилися спочатку в місцевій школі,
а тоді в хаті колгоспниці Василини Коваленкової, удови. Того ж дня
зареєструвалися в місцевій сільраді.
22-IX-41 в понеділок вранці відбулася виробнича нарада учасни-
ків експедиційної групи в справі плану й організаційної роботи.
Копиленко О. І. передбачає зібрати відомості про дату переселен-
ства, причини переселенства, хід заселення, організацію поселення,
деякі побутові моменти, відомості про землю, наділи.
Касьянов М. І. запитує, чи відома т. Копиленко книга Ремезова. Далі
вказує, що треба було б звернутися до с. Ілляшева, заселеним місцевим
населенням, зібрати акти, що переховуються на руках у пересельців.
Панч П. Й. запитує про техніку записування.
Копиленко О. І. відповідає, що він має.
Девлеткильдеєв К. О. зазначає, що його роль має бути допоміжна:
зарисовування за темою експедиції.
Відповідаючи на запитання про характер роботи т. Девлеткильдеєв вка-
зує, що він вибиратиме для замальовок інтер’єри, деталі, окремі речі, одяг,
портрети, зверне увагу на взаємодію місцевих впливів на побут пересельців.
439
Панч П. Й. зазначає, що треба відобразити, що 1) з мат. культури укра-
їнців збереглося в БашАССР; 2) що змінилося під місцевим впливом.
Касьянов М. І. запитує загальний план своєї роботи по етногра-
фії, воліючи найбільше спинитися на питаннях господарства (ско-
тарство, хліборобство, птахівництво і т. д.). Термін праці визначає
5 днів. Тов. Касьянов зазначає, що він досі вивчав населення баш-
кирське, татарське, отже вивчення вести в порівняльно-етнологіч-
ному аспекті.
Панч П. Й. вказує, що область, обрана ним, є з одного боку дуже
широка, з другого вузька. Було б цікаво зафіксувати, що зберегла
пам’ять, що передано нащадкам, вивчити фольклор за репертуаром
поколінь (пісні, казки і т. п.). Панч вказує на необхідність повторних
приїздів, розглядаючи цю подорож як рекогносцировочну.
Петров В. П. гадає спинитися на вивченні топографії, двора-сади-
би, садибних будівель, житла, інтер’єра житла, убрання.
22-IX-41. Село Санжарівка. Топографія. Село Санжарівка розта-
шоване вздовж колії залізниці Уфа–Куйбишів з східної сторони колії
в долині р. Деми на рівному місці, що схилясто сходить до р. Деми*,
за якою горби й урема. Садибні ділянки знаходяться в клм 1,5–2 од
Деми. По той бік колії, на захід від колії розташована відповідно до
Санжарівки деревня Богомолівка тієї ж Санжарівської сільради. Тут
же роз’їзд Тукран (=дятел). До складу Санжарівської сільради входять
такі деревні: Санжарівка, Богом[о]лівка*, Ількашеве* (татари), Заво-
дянка* (від цегельні).
В селі Санжарівка знаходиться 7-річна школа, чималий будинок,
складений з дикого каменя, побудований в 1912 році. Мова викладан-
ня – російська, є в селі так само клуб, зроблений з матеріалу з церкви,
яка колись була в селі Богомолівці (клуб недобудований) (закритої
років 7 назад).
В Санжарівці 60 дворів. В Богомолівці 40 дворів. Двори розташо-
вуються вздовж вулиці, по обох боках вулиці. Хати стоять звичайно
боковим вужчим фасадом до вулиці, але трапляються хати, які стоять
обернені ширшою стороною до вулиці, хоч кількість таких менша, по-
рівнюючи з планом попереднього розташування.
440
Є декілька варіантів в положенні хат. Іноді місцеположення хати
безпосередньо визначає лінію вулиці, іноді ж хата відступає від лінії
улиці дещо в двір. В першому випадкові вздовж вулиці йдуть в пев-
ній послідовності стіна паркану й стіна хати, отже паркан перерива-
ється, поступаючись місцем хаті, в другому випадкові вздовж вулиці
тягнеться паркан того або іншого типу і перед хатою утворюється рід
палисадничка, з кущами, приміром, жовтої акації.
Вулиці дві, які […]
Завулків […]
Садиба Василини Коваленкової: з Санжар. Чоловік помер за вій
ни. Крайня садиба з п.-з. кінця вулиці. Двір огорожений тином: за-
биті кілки плетені хворостом. Тин на вулицю глиною не обмазаний,
з S краю двору тин обмазаний глиною. Тин, що оточує двір, вищий,
тин, що відгороджує город, нижчий. Ворота жердяні, п’ять збитих
паралельних жердей, скріплених стесаними чотирикутними дереви-
нами, зрізані вужчі кінці жердин вставлені в дірки, прорізані в цих
деревинах. Середня жердина довша, виступає на 1,5 чверті за дереви-
ну, править за ручку, щоб закривати й одкривати ворота. Стовп, коло
тину, округлий, вкопаний в землю. Деревина ворот скріплена з стов-
пом тину в одному місці двічі подвійно обкрученим дротом. Жердини
воріт скріплені окрім двох крайніх деревин ще вертикальною сторчо-
вою жердинкою посередині, зверху жердинка прикрашена подвійним
конусом, ця жердина прибита до горизонтальних жердин цвяхами,
одним цвяшком до кожної з паралельних жердин.
Од воріт до другої садиби йде плетений тин. Хата стоїть на від-
стані до 3 м од тина. Отже перед хатою по вулиці палисадник, в па-
лисаднику росте бузок, жовта акація, клен. Цей самий палисадник
продовжується й перед фасадом хати, одгорожений від двору тинком,
який іде від сіней до зовнішнього тину вздовж вулиці. Вулиця йде, як
зазначено, з S на N. Вхід до хати з S. Хата в довжину стоїть з О на W.
Вдовж східної стіни теж палисадничок, в довжину стіни хати, в формі
витягненого трикутника, од двору, одгорожений низьким плетеним
з хворосту тином. Тут ростуть: чорнобрівці, пасльон, молоде неви-
соке деревце, посаджений укріп, буряки, декілька соняшників, цибу-
441
ля, росте хрін. Між задньою стіною хати й тином, що йде з О на W, і
відгороджує садибу Василини Коваленкової од сусідньої на N садиби
відстань до 1 метри шириною поросла пасльоном.
Висота тину палісадника в дворі нижча вдвічі од висоти тина між
дворами цих двох садиб.
Як зазначено, хата стоїть О на W з входом з південного боку хати.
Хата дерев’яна рубана. Задньою глухою довгою стороною стоїть до
сусідньої з N боку садиби, передньою стороною фасадом виходить у
двір. В ширину в О і W стіні розмір стіни це довжина кругляка; в дов-
жину глуха північна стіна з трьох кругляків, двох довших по краях і
коротшого полуторка посередині. Між собою ці кругляки не скріплені,
стикаються один з одним, пази замазані. Хата рубана, отже в кожному
з кругляків вирубана виїмка, в яку і лягає перпендикулярно кругляк.
Іншими словами в кругляках східної стіни вирубано круг, в який вкла-
дений кругляк довшої N і S стіни. Інакше кажучи, кругляки коротшої
стіни тримають кругляки довшої стіни, що стикаються між собою при-
тулені, але не з’єднані. Виступаючі частини кругляків лежать одна над
одною. Товщина кругляка 7,5–9,5 см. Всього кругляків 12–13. Фунда-
мент відсутній. Над зрубом – карниз з дерев’яних планок, виступає на
відстані виступу в кругляках (до 0,2 см) (2 планки). Карниз пофарбо-
ваний в синій кольор. Хата вкрита залізом. Посередині даху – в горищі
вікно з півкруглим дашком. Дах – чотирискатний.
На фасаді в кожній стіні само пророблені сінці, рубані з дерева,
з кругляків менших розмірів, ніж кругляків, що з них складена хата.
Складені кругляки в лапу: в кругляці робиться зарубка й вузький ви-
ступ посередині. Цей виступ дещо тонший в своїй основі, поширюєть-
ся до краю. Довжина сінців в половину довжини хати. Сінці [варили]
комишем, пов’язаним в кулики. Зверху накидані цеглини й дрючки.
Зовні кругляки стіни обмазані жовтою глиною з домішкою полови,
однак не заповнюючи просторові між кругляками. Стіна тільки під-
мазана глиною й хата зберігає свій рубаний зовнішній вигляд. Димар
складений з цегли на північному схилі даху.
Зсередини в хаті стіни суцільно обмазані глиною, отже внутрішня
стіна хати рівна, плоска, вибілена алебастром, за відсутністю крейди.
442
Підлога дерев’яна з дощок, не фарбована. Стеля в хаті рівна, плоска й
теж вибілена, утримується на 4 квадратно стесаних обаполах, пофар-
бованих в чорну (темно-коричневу) фарбу. Обополи верхнього пере-
криття хати лежать в ширину хати з N на S. Вікон в хаті п’ять: два в
західній стіні хати, що виходить в палисадник на вулицю, два – в пів-
денній надвірній фасадній стіні хати і одне вікно посередині східної
стіни хати. Розріз вікна з дерев’яних грубих плашок, майже квадрат-
ної форми, дещо довшої в висоту. Рама з шістьома шибками, в верх-
ній частині рами – фармуга, глуха. Середні шибки дещо більші; нижчі
шибки – менші, вікно двостворчате, відчиняється назовні задвижка-
ми. Пофарбоване вікно з середини хати в темно-сірий кольор. Зовні
ставні подвійні, пофарбовані в сіро-червоний кольор, з дерев’яною
різьбою.
Двері в хаті одні в фасадній південній надвірній стіні хати. Виходять
в сіні, в сінях в свою чергу двері на двір. Двері в хаті одчиняються в сіні,
сінні двері одчиняються теж в сінні. Навішані двері в сінях і в хаті вза-
ємопротилежно: хатні двері навішані з східного боку, сінні з західного.
Хата побудована вже за радянських часів, за відомостями подани-
ми господинею, коло 15-ти років тому назад. Хата несе на собі ознаки
значної деформації, відповідно до місцевих умов, порівнюючи з ти-
повою хатою в Санжарівцях на Полтавщині, насамперед щодо мате-
ріалу. Описувана хата рубана, з дерева, отже за матеріалом відпові-
дає хатнім спорудам місцевого населення, теж дерев’яним рубаним,
як приміром в татарському селі Ількашеві (Вількашеві, за вимовою
діда Ліхмана). Татарська хата майже квадратна, тимчасом ці україн-
ські хати, як от хата Василини Коваленкової, продовгаста, витягнена.
Другим деформуючим моментом є сіні, прироблені з надвірної сто-
рони в східній половині південної стіни хати. Тимчасом, як в україн-
ській хаті сіні звичайно внутрішні, складають одну з комірних відді-
лень хати, тут сіні утворюють окремий додаток до хати.
Є виразні зміни в внутрішньому розташуванні хати, насамперед
щодо положення печі. Піч звичайно стоїть в хатах коло стіни, де две-
рі. В описуваній хаті піч розташована коло стіни протилежної до две-
рей: двері прорубані в південній стіні хати, піч стоїть коло північної
443
стіни. Своєрідної конструкції піч: це піч-груба, піч з’єднана з грубою
з одним димарем. В східній половині це піч вариста, щоб варити їжу;
в західній – груба. В верхній частині печі між коміном варистої печі та
верхньою частиною груби виїмка, щоб спати. В нижній частині печі
подвійний карниз, верхня частина груби й варистої печі теж прикра-
шена подвійним карнизом. Північний бік печі не притулений до пів-
нічної стіни хати. Груба теж до стіни не доходить, утворюючи щілину
запічки. Західна сторона печі, отже зовнішня стіна груби (черкало)
гола, плоска. Південна стіна з трьома заглибленнями, витягненими
прямокутниками. Припічок вимазаний червоною фарбою.
23-IX-41. Вранці відбулася виробнича нарада. На нараді відбулися
звіти учасників групи. Т. Копиленко інформує про роботу, проробле-
ну ним по вивченню переселенства; т. Панч про роботу над збиран-
ням фольклорного матеріалу; т. М. І. Касьянов вказує, що його до-
слідчою тематикою має бути: а) архітектура, б) сільське господарство,
с) їжа; обсяг роботи визначається вивченням 5 дворів; на закінчення
роботи потрібно днів зо три. Девлеткильдеєв має зробити до 15 схе-
матичних зарисовок, вважаючи на погоду, переважно інтер’єрів.
Продовжуємо опис хати Василини Коваленкової. Уздовж східної
стіни стоїть лавка. Вздовж північної стіни між піччю й східною сті-
ною хати – шкафчик для посуду червоного кольору базарної робо-
ти двохчастинний (буфетець) тощо. Відкритий мисник, типовий для
українських хат, відсутній. Мисник замінений зазначеним шкафчи-
ком. Кочерга й рогачі стоять в кутку коло печі. Східна частина хати
відокремлена од іншої частини хати грубою-піччю, утворює кухонну
частину хати. Частина хати з грубою од кухонної перегородкою не
відокремлена. Тут од дверей вздовж південної стіни хати стоять: за-
лізне ліжко (без матрацу чи тюфяка), покрите рядном, в головах скла-
дений одяг, далі вікно, за вікном коло стіни скриня накрита скатер-
тиною з ажурною прошивкою по краю і середині, зверху скатертини
темна церата в розмір кришки скрині. Скриня полірована, темного
кольору, кришка вигнута. Далі до кінця S стіни лавка з спинкою кра-
шена в синій колір. В червоному куті стіл на точених ніжках, накри-
тий білою вишитою скатертиною, зверху стіл застелений фіолетово-
444
го кольору папером. В другому куті попід вікном велосипед. Вздовж
північної стіни ліжко залізне з тюфяком, накритим рядном з пара-
лельних смуг по світло-синюватому фону: синя, коричнева, червона,
темно-синя, жовта, червона, синя і т. д. Під цим рядном біле ряден-
це, обшите знизу кружевом, яке й видно з-під рядна. На ліжкові три
збитих подушки. На стінці на лубку мальовані три жовті леви, попід
трьома темно-зеленими ялинками з червоними квітами на задньому
плані. Далі між ліжком і грубою на гвіздку з котушкою від ниток ви-
сить кожух, ще на одному гвіздку в’язка зелених помідор. На S стіні
між двома вікнами годинник з гирями, в чорній рамці родинні фото,
оповиті паперовими квітами. Під рамкою – люстречко і довкола рам-
ки й люстра білий з кружевом рушник… Далі попід стелею рожева з
стружок троянда, в другому краї другого вікна, над вікном в темній
рамці вицвіле фото малої дитини. В червоному кутку – ікона Христа
під закурявленим шклом. Під шклом в плоті стружкові квіти. Перед
іконою лампадка. Відділений куточок марлевою гардинкою, що ви-
сить попід стелею, перед нею кульба рожевих і білих з стружок квітів.
По боках з марлі білі рушники. На W стіні симетрично над вікном
під стелею гілка ялинки з трьома паперовими трояндами, довкола до
вікна спускається вишиваний рушник з кружевом по краю (квітки на
гілках, в два ряди: більші й дрібніші квіти). Посередині стіни між од-
ним і другим вікном портрет Сталіна, зверху рамки портрету квіти,
обабіч портрету вишитий рушник. На основному полі рушника варі-
ант вазона з квітами, що обрамляють вазон, на горішніх гілках півни-
ки. Під цим мотивом в нижній частині рушника між двома орнамен-
тальними вузькими смужками на хвилястій гілці квіти. Над другим
вікном портрет Пушкіна і коло самого кутка портрет Г. Димитрова,
прикрашений квітами. Такий же портрет Димитрова, прикрашений
квітами і рушником, висить над ліжком на північній стіні хати. Дов
жина печі 2,15 і ширина 1,7 м, висота з коміном 2 м, висота до 1,5 м,
челюсті 67х34 см. Ширина хати з O на W – 3,70 м. Довжина од W стіни
до груби 3,7 м, довжина од S стіни до печі 1,7 м. Загалом довжина
хати 7,55 м. Висота рам 92, ширина рами вікна 72, од підлоги до під-
віконня 63 см. Висота двері 160, ширина двері 84. Висота хати 2,20 м.
445
Хата Хведори Шпортько. «Це вже друга, а перша була мазана,
справжня українська». Хата дерев’яна рубана, з дерев’яними рубани-
ми сіньми. Двері на схід, на двір. Хата поділена на дві кімнаті: одна
холодна, «ніколи не палять», а друга тепла, з піччю. В теплій хаті два
вікна в північній стіні. Од дверей праворуч стоїть коло східної сті-
ни маленький шкафчик, вкритий цератою, що править за столик. Од
кута вздовж північної стіни низька широка лава на протязі полови-
ни стіни, заходячи за перше вікно й не доходячи до другого. В W-N
куті між N стіною й піччю на висоті до 1 метра піл, вкритий рядном
сіро-малинового кольору. Піч стоїть в S-W куті теплої кімнати. Че-
люсті печі до дверей. Знизу подвійний карниз. Передня частина пічки
вибілена алебастром, на печі й північна сторона печі жовта, помаза-
на жовтою глиною. Челюсті й припічок в червоній фарбі. З цього ж
боку широкий глибокий запічок. В кутку, утвореному піччю й пере-
городкою, стоїть кочерга, чаплій, лопата, рогачі – «який казан брати».
Вздовж перегородки, що відмежовує дві кімнати, стоять від О-стіни:
мисник з трьох полиць, нефарбований, на двох кілках вбитих у стіну.
На миснику стоять пляшки й пляшечки. Над мисником попід стелею
довга полиця. Попід мисником високий ослінчик, де стоїть цебро, ка-
заночок, посуд, щоб мити, долі під цим ослінчиком пара казанів та
глеків. Стіна хати й перегородка вибілені, нижня частина стін пере-
городки в широкій жовтій смузі. Двері в перегородці невисокі в ріст
людини, доверху перегородки не доходять, з двох створок, в верхній
частині зашклені.
Стеля білена. В довжину хати, посередині теплої кімнати, оба-
пол, підпертий коло печі стовпчиком – нетовстим – помальовану в
жовтий колір. Обапол білений. Двері в перегородці темно-коричневі,
двері зовнішні темно-сірі. Вікон – два, темно-сірі з 6 шибками, дво-
створчаті, середні шибки продовгасті. В N-O куті під стелею дві ікони,
одна більша, а друга менша, й трикутна поличка під іконами. Під сте-
лею годинник з маятником на східній стіні. Тут же на гвіздку ножиці.
На матиці в трьох місцях над столом, посередині хати й коло печі на
гвіздках забитих в матицю довгі дротики, на які в залежності від по-
треби вішають керосинову лампу.
446
Над полом в глибині хати до матиці прибити[й] ремінець і на ре-
мінці вісить жердина для одягу, над жердиною під стелею ночви, щоб
місити хліб. Тут же над полом на забитих гвіздках в N стіну висить
одяг. Для вішання одягу вбиті гвіздки в стовпчик, що стоїть коло печі.
Попід полом лежать гарбузи, а коло полу миски.
В другій кімнаті: в S стіні два вікна, в О стіні одно (отже W сті-
на без вікон). В кімнаті три скрині, ліжко коло W стіни, в O-S куті
образи прикрашені рушниками, люстро в дерев’яній оправі на S сті-
ні між першим і другим вікном. Опалюється кімната грубою. Груба
перегородкою відокремлена од печі, але поза цим вона конструкційно
сполучена з варистою піччю першої кухонної частини хати.
Матицю підтримує стовпчик, як в першій частині хати. На дроті
під матицею – лямпа. В червоному O-S куті вздовж О стіни й S стіни
лави з спинками, одна пофарбована в жовту й друга в синю фарбу.
В цій кімнаті не живуть: на підлозі зсипане просо, збіжжя.
Діти: дівчинка (6 років) й хлопчик (в 3 роки) в сорочках, босі, ді-
вчина в хустці, хустка пов’язана попідборіддям, кінцями позаду на
шиї. Стара бабуся так само пов’язана хусткою попідборіддям з кін-
цями на шиї з спини; в в’язанім купованім сірому свитері, спідниця
з домотканного полотна, пофарбованого в фіолетовий колір, що ви-
цвів. На ногах панчохи в’язані з коричневої шерсті, і в калошах. На
хлопчикові сорочка теж з крашенини, в комері короткий розріз, що
застьобується на один гудзик.
Під вечір перейшли в хату Петра Лисенка (дом № 27).
Хата дерев’яна рубана, з сінями, вхід з півдня. Хата вкрита соло-
мою, двохкімнатна. Перша частина кухонна з варистою піччю, друга
чиста з грубою. Лінії внутрішньої перегородки відповідна лінія стін-
ки сіней. Двері двохстворчаті з філенками, суцільні. Ліворуч од входа,
коло перегородки стоїть масивна скриня чорного кольору, з півкруг-
лою дещо вигнутою кришкою, покритою скатертиною, з кружевною
прошивкою по краях скатертини і з такою ж вязаною ажурною по-
середині. Над скринею на стінці перегородки висить пейзаж базар-
ного виробу. Річки беріг з хатками і берізками, за річкою гори. Під
картиною родинні фото: дві фото в центрі в шкляній рамочці з за-
447
черненою по краях широкою смугою більша і по боках дві аналогічні
менші. Зверху на картині гірлянда квітів зроблених з пофарбованих
дерев’яних стружок.
В південній стіні хати два вікна. Між вікнами довге чимале люстро
в дерев’яній рамі з широкою основою і різаним верхом. Вгорі люстра
стружкові квіти. По стіні довкола люстра рушник тканий з широкими па-
ралельними червоними смугами. Уздовж цієї південної стіни стоїть лавка
з спинкою. Сидіння з двох досток, спинка пряма. На підвіконнику одного
вікна кактуси в глиняних горщиках, другого в бляшаному відерці герань.
На лаві тут же в чималому полив’яному горщику «китайська роза» і в
більшому – герань. Окремо на табуретці в бляшанці чималий фікус.
24-IX-41. В красному кутку на стикові S і W стіні під стелею руш-
ником оформлена нишка. Рушник тканий з червоними смугами. При-
кріплений посередині до стелі він двома пишними рукавами спуска-
ється до стінки S і W, далі він перехватом прикріплений до стінки,
звідкіля широко розкритий спускається вниз. В нишці два образи, ко-
жен на стінці, під ними трикутничок і іконка, прикрашена вишитим
рушником. По поясному рівні пилойничок, трикутником прикріпле-
ний в куті хати. Зверху прикритий цератою, під цератою широка хус-
тина, вишита хрестиковим орнаментом. По W стіні з лівого боку від
першого вікна пейзаж, цілком аналогічний тому, який висить на пере
городці над скринею. Зверху на картині гірлянда з стружкових кві-
тів. Суцільно прикрашений простінок між першим і другим вікном.
В центрі попід стелею пейзаж, аналогічний попереднім, з деяким від-
міном: річка тече між двома берегами і замість однієї хати з корич-
невим дахом дві обидві з малиновими дахами. Під ними [нерозб.]8
родинних фото в рипляних рамках. Під фото три однакові плакати
з написом: электроэнергия нужна стране, Расхититель энергии Ра-
стратчик вдвойне. В простінку і вздовж другого вікна стоїть лава з
двохдощатим сидінням і прямою спинкою. На другому вікні два ва-
зони з геранню, один вазон – глиняний, другий – бляшаний. В кутку
вздовж N стіни двохспальне ліжко з дощатими спинками, пофарбова-
не червоним. Ліжко вкрите темносиньою ватною ковдрою нижче лінії
ковдри видко полотняне рядно з широкою смугою вишитого червоним
448
квіткового орнаменту, по нижньому краю під смугою орнаменту кру-
жево. На стінці над ліжком рядно сіро-синього тону з сіро-червоними
темними, синіми й сіро-жовтими вертикальними смугами. В кутку
ліжка в головах косо покладені одна на одну подушки. Подушок 4,
дві з них вишиті квітковим орнаментом, квітки вишиті червоним з
чорними стеблинами (див. зарисовку).
Над ліжком кругла жердина вздовж N стіни хати, під стелею. Одним
кінцем прикріплена до W стінки, до стінки прикріплена прибита дерев’яна
планка з круглою вирізкою вгорі, в якій і лежить кінець круглої жердини.
Протилежний кінець жердини підвішений дротинкою до гвіздка, забитого
в стелю. На жердині висять дві вироблені овчини на кожух. Зверху накри-
ті овчини доморобною, але прекрасно зробленою льняною скатертиною.
Скатертина заткана косими світлішими смугами, що перехрещуючись
утворюють квадрати (ромби), лінії. В середині кожного з ромбів фігура
по два квадрати на кожному боці. В середині квадратних світлих плям, в
центрі якого дві смужки, що перехрещуються. В ширину скатертини краї
заткані червоними вужчими і ширшими смужками. В довжину скатерти-
ни по нижньому краю кружево з сурових ниток, пришите до скатертини.
З другого краю скатертина такого кружева немає.
Далі за ліжком теж під стелею до N стіни прибито дерев’яні ві-
шалки на рівні дещо нижчому за рівень жердини. Замість гачків вбиті
гвіздки з насадженими на гвіздки виробленими катушками од ниток.
На цих гвіздках повішений одяг – кожухи, зовні накриті білим широ-
ким рядном, по нижньому краю прикрашеному квітковим червоним
з чорним орнаментом.
Окремо оформлений закуток в N-O куті кімнати. Цей закуток
міститься між зовнішньою північною стіною хати, задньою, тильною
стіною печі й задньою стіною груби. Тут в довжину закутка зробле-
ний піл на козлах з збитих досток, покритий домотканим рядном
темно-фіолетового кольору, з темно-синіми паралельними смугами,
по нижньому краю підшите плетиво, кружево плетене з шерстяних
ниток жовтого глинястого кольору. Під полом на підлозі зелені поми-
дори, сито, бидон та інший господарчий скарб. Між ліжком і полом
внизу на підлозі дерев’яний на висячому замку сундучок. Супроти
449
грубки вздовж західної стіни хати поблизу ліжка чорний фарбований
стіл накритий маленькою білою скатертиною і зверху біло-синьою
цератою. Коло стінки, як згадувалося, нефарбована з спинкою лавка.
Підлога з широких березових нефарбованих досток. Стеля мазана
алебастром. В ширину тримається на стінах і двох обаполах прямо-
кутної форми, пофарбованих в темно-червоний кольор. Стіни білені,
внизу коло підлоги обведені смугою жовтої глини. Такою ж жовтою
глиною помальований закуток в N-O куті кімнати. Тут до половини
стіни вище і нижче полу стіна пофарбована жовтою глиною.
Груба виступає вузьким уступом в кімнату з двойним карнизом
знизу й зверху груби, обведеними блакитною фарбою. В черені груби
зроблені два заглиблення продовгасто овальні. Палиться груба з дру-
гого боку від другої кімнати.
Вікна досить чималі з 6 шибками. Чималі шибки в глухій фармузі.
Довгі прямокутні шибки в рамі, нижчі вузькі. Лутки помальовані темно
зеленою фарбою, рама червоно-брудною. Одхиляється рама назовні. Від-
мінна форма лутки в верхній частині вікна: вона дещо овальна.
Заслуговує на увагу конструкція груби. Як і в двох попередніх
вище описаних хатах окрім печі є груба, але в вищеописаних хатах
груба щільно сполучена з варистою піччю: груба й вариста піч вклю-
чені в одну конструкцію. Вони з’єднані, складаючи собою окремі час-
тини одного цілого. Інакше в лисенківській хаті. Тут груба одсунута
од варистої печі, вона стоїть під кутом до печі. Утворює з піччю кут,
східна вузька стіна груби стикається – кут з кутом – з передньою пів-
денною стіною варистої печі. Отже груба й піч паляться поблизу, в
одному кутку хати. Груба має окремий димоход, і так само й піч, але
сходяться разом і виходять в один димар.
Перша, кухонна частина хати опалюється піччю. Якщо в Санжа-
рівці і є хати, в яких пічки розташовуються безпосередньо коло вхід-
ної двері, праворуч або ліворуч од двері, то в описуваній хаті, як і в
вищеописаних хатах, піч розташовується проти дверей, коло стіни,
що супроти дверей, отже в усіх трьох випадках коло задньої глухої
стіни.
Хата Василини Коваленкової не має внутрішньої перегородки, що
450
переділювала б хату на дві частини, відповідну конструктивну долю в
відношенні до плану хати відіграє тут піч, тим то піч палиться з боку
кухонного закутка, використовуваного як кухонний.
В такому кутковому розташуванні немає потреби, коли в хаті
перегородкою відокремлена ціла кухонна частина (камера). Отже в
описуваній хаті челюсті печі знаходяться проти вхідних дверей. Від-
повідно до того закуток за піччю від печі до S стіни використаний для
улаштовання пола. Отже в цій хаті зберігається співвідношення між
піччю і полом, типове для української селянської хати.
Кухонна камера має такий загальний вигляд. Праворуч од дверей
в кутку між південною й східною стіною стоїть стіл, накритий цера-
тою. Вздовж східної стіни йде лава з спинкою (в відміну од лав, що
стоять в чистій частині хати, планки спинки в лаві зроблені з ромбом
посередині планки). Лава доходить вздовж стіни майже до полу, де на
лаву лягає підставка, що підтримує піл. В стінці забиті цвяхи, на яких
повішений одяг. Над полом під стелею підвішена жердина, на якій теж
розвішаний одяг. Піч займає W-N кут між зовнішньою стіною хати й
стінкою перегородки. Челюсті зроблені в південному боці печі.
Ліворуч од входа вздовж перегородки стоїть лава. В кутку од за-
хідної стіни хати на стіні перегородки прикріплений мисник, одкри-
тий з декількома полицями. На лаві стоять чавуни з водою, внизу під
лавою чавуни для помий тощо.
Хата дерев’яна рубана з кругляків. Кругляки складені в лапу: ви-
різані посередині кругляка виступи, що накладаються в шахматному
порядку один на один. Равлики кругляка сіней складені в одно отже
один кругляк, охоплюючи другий кінцем виступає назовні.
Зруб хати складений з 14 кругляків. Фундамент відсутній. Вгорі
під дахом карниз з досток, однієї доски, що виступає наперед і двох
вгору по фасаду. Дах комишевий 4 раскатний. Вужчим боком хата
стоїть до вулиці, довшим з сіньми до двору. Глухою стіною до другої
садиби. Хата стоїть на деякій відстані від лінії вулиці. Перед хатою
палисадник, який є і з боку вулиці і з боку двору. Цей палисадник
відгорожений од вулиці по лінії вулиці і од двору тином з плетня. По
лінії вулиці палисадник доходить до воріт. Од воріт тин іде навскіс,
451
стикаючись під кутом тином, що відгороджує палисадник перед ха-
тою від двору. Цей тинок іде паралельно хаті, доходячи до передньої
стінки сіней. Ворота жердяні, з п’яти жердин. До стовпчика тина во-
рота прикріплені залізним обручем, накинутим на стовпчик тина і на
деревину воріт. Хата глиною не мазана, але вікна в східній стіні об-
ведені смугою жовтої глини. На межі двох садиб, садиби Лисенків та
сусідньої з S колодязь з дерев’яним зрубом, складеним в одно, тобто
краями, що виступають один за одний.
Садиба – тричастинна. Перша частина двір при хаті, друга двір
для худоби, третя – город, тут же на городі невеличка лазенка.
В дворі при хаті відокремлена тином палисадникова частина пе-
ред хатою, за хатою і з східного боку хати. В палисадникові росте клен,
жовта акація, бузок. В палисадникові з східної сторони хати дверима
до хати зроблений льох.
Двір для худоби займає середню частину садиби, але не в усю до-
вжину садиби; 2/3 з північної сторони садиби зайняті під будівлі для
худоби й двір; третина в південній стороні одгорожена тином і од-
ведена під город. Будівлі господарчі з’єднані між собою під одним
дахом, стоять під кутом, вздовж північної лінії садиби та на схід. За
будівлями починається город. Господарчі будівлі побудовані з тину, з
плоту, обмазаного жовтою глиною. Корівник має стелю, яка зроблена
в той самий спосіб, що й стіни або тин, тобто з плоту, зверху від гори-
ща пліт обмазаний, але не глиною, а землею.
Лазня, що знаходиться в городі на відстані од будівель, складена
з зрубу в обло, дах плоский з накиданою зверху землею. Праворуч з
цегли вздовж W стіни складена пічка, що топиться по чорному, звер-
ху накладено каміння. Од пічки до східної стіни на рівні пічки йде піл
(нари). Підлога дощата, дерев’яна.
Давлеткільдєєв К.
Малюнки
с. Санжарівка Чишминського району. 20.ІХ –26.ІХ 1941 р.
План хати Василини Коваленко

Портрет колгоспника Петра Ліхмана
453
Замальовки в хаті Федора Шпортька

454
Піч у хаті Федора Шпортько

455
Піч у хаті Василини Коваленко

456
Елементи орнаментів на подушках. Тамбурний шов.

Орнамент на рушнику в хаті Олени Василівни Лисенко
457
Кут скатертини (льон) в хаті Олени Василівни Лисенко

ВОЛОДАРСЬКА Е. М.
Щоденник експедиції по збиранню музично-фольклорних

матеріалів в Стерлітамакському районі українських
сел Золотоношка, Вознесенське
18–28 березня 1943 р.
Шість годин ранку. Ми в Стерлітамаці. Прийшли до готелю. Ви-
явилось, що тут зупинитись не зможемо за відсутністю місця.
Перейшли до будинку Горкома ВКП(б) о 9-й годині ранку, пішли в
Райком ВКП(б), де нас прийняв агітпроп. Він розказав нам, що в Стер-
літамакському р-ні є дві групи: одна близько залізниці (6 клм від станції
Куганак*), а друга на південно-захід – 40 км від Стерлітамака. Тов. Лисен-
ко який мав охопити п’ять українських сел біля залізниці (матеріал для
мовознавчої роботи) уже поїхав 1. Їхати знов по селах де був т. Лисен-
ко не мало рації і тому, ми вирішуємо поїхати в самий далекий колгосп
ім. Шевченка 2, в селі Золотоношка, який знаходиться в 40 клм від города.
Сама назва села говорить про те, що там живуть переселенці з Золотоно-
ші Полт. області. Крім того, нам розказали, що там є і Чернигівці. Другого
вибору не було. А роботи нам вистачить, бо в селі 350 дворів.
Цього дня нам виїхати не довелось, бо їхати можна лише саньми, і
хоч колгосп має свій постоялий двір у городі, але сьогодні не їхав ніх-
то. У колгоспному дворі побачились з головою колгоспу т. Рудь, яка
дуже не привітно зустріла нас, і не глядячи, сказала: «Як хто схоче, то
повезе». Ця гостинність нічого хорошого не обіцяє.
Залишились на ночовку.
Сьогодні знов не поїхали. Але завтра зранку, вже договорились, поїде-
мо. Допоміг нам вчитель Герман Іван Кузьмич. Він приїхав на олімпіаду з ді-
вчатами-ученицями. Тут уже завели знайомство. Почули репертуар. Будуть
співать і українських пісень. Дівчата привезли з собою українські костюми.
Вишиванні українські сорочки, але більше, коротеньки кофти. Вишиванні
рукава, спереду мало вишито. Спідниці широкі обшиті бархатом, але піти
1
В оригіналі речення помилково повторено двічі [прим. упорядника].
2
Який об’єднує 5 сел: Золотоношка, Вознесенское, Діївка, Полтавка, Маладіївка.
459
у город у спідниці дівчата соромляться, бо дуже широка. У коси вплітають
стрічки, у деяких є намисто. На моє запитання, чи вишивали вони сорочки,
вони сміються. Всі ці костюми лишки колишнього вбрання матерів.
Виїхали з города о 12-й годині, було ясно на дворі. А коли виїхали
в поле вперше побачили, що таке буран, нестримний вітер, аж гуде,
сніг сліпить, і коли, – туман. Приїхали вже ввечері. Село на перший
погляд – розкидане, хати не обгороженні, дерев дуже мало ніякого
порівняння з українським селом з садками біля хати, ніякого затиш-
ку, – степ. Лише коли входиш у хату, все нагадує Україну. І мова (хоч
багато русіфікована). Чистенько. Вимастена білим, кругом печі, ле-
жанки, обведена жовтим. Багато вишиваних рушників. Стіл, ослони,
жовті, як жовток. Багато килимів, постьолок власної роботи. Посуд
більш городський тарілки, стакани, вилки, метальові ложки, в хаті
рукомойник.
Що необхідно відзначити це – в кожній хаті радіо, з 1934 свій радіо
вузол, електростанція. До війни світ горів в кожній хаті, тепер – в сільраді,
правлінні колгоспу, школі, тощо. На два три двора колодязь. Зовні, хати
є мазані, білі, є і дерев’яні. Хороший клуб (на 250 місць), де є електри-
ка, парове опалення. Будинок клубу – це бувша церква, працює з 1930 р.
Багато самодіяльних гуртків: драматичний, хоровий, струний оркестр, є
гармонь, баян. З 1934 – хата-читальня. Є бібліотека, фонд книжковий –
3000 екз. В бібліотеці тепер українських книжок майже нема, ті що були
зостались на руках. Проте у окремих колгоспників є Кобзар – молодь чи-
тає. Взагалі, головним чином читає молодь, (тепер евакуйовані).
Раніш провадились голосні читки художньої літератури і газет.
Кілька років було своє кино. Пізніше привозили з района картини.
1941-го – 42-го років було говоряще кино.
Побутових установ першої необхідності багато. Бані колгоспні
працюють два раза на тиждень. Тепер за відсутністю палива – нерегу-
лярно. У окремих колгоспників є невеличкі бані, з димарями.
(Почали організацію свого побуту, не можна казати, щоб було
дуже вдало.)
До 1942 року були майстерні: сапожна, шорна, одежна. Була го-
лярня, але не прищепилась, і колгоспники голяться самі.
460
Лікарня, родильний дом, амбулаторія в 6-ти клм від Золотоношки
в деревні Тюрюшля*.
Дитячі яслі, площадки 5 точок, працюють з весни до осени.
В селі є патефони, з 10-к, велосипеди, струнні музичні інструменти.
Загальний висновок після ознайомлення з колгоспними служба-
ми, культурними і побутовими установами, з зовнішним і внутріш-
ним виглядом хат, з загальним відношенням і відгуками окремих лю-
дей до колгоспу в передвоєний час, можна безумовно, зробити таким,
що життя було сите, культурне, щасливе. Тепер безперечно почува-
ється у всьому воєний час, відсутність чоловіків і деякий занепад. Але
дуже дружньо і дісциплиновано роблять і тепер всі хто залишився.
22/ІІІ. Ранок.
Від квартирної хазяйки дізнались про деяких відомих по селу спі-
вачок. Першим призвіщем було Степаненко. «Там, каже вона, всі спі-
вають», далі Падалка Ганна, Маруся, Коломієць і інш.
Прийшли до Степаненкових. Нас зустріла привітно хазяйка. «Дуже
люблю пісні співать, каже, але час не такий, щоб співати». Наталці Сте-
паненковій 52 роки. Це енергійна і життєрадісна жінка. Не дивлячись на
те, що без чоловіка (він помер) вигодувала п’ятеро дітей, вона до війни
приймала участь у олімпіадах, одержувала премії, і не тільки вона. Двоє
дівчат, – її дочки, мають хороші голоси, співають, як каже старша, Саня,
«там де тільки можна». Цими днями на «Дитячий олімпіаді, Стерлітамак-
ського р-ну, Надя – менша дочка, – 16 років, одержала грамоту похваль-
ну. Старший син у мене теж артист, він висвістує, молодший – плясун».
Надзвичайне вражіння справляє фонограф, і після першої пісні,
коли вони почули свої голоси, почали співати з ще більшою охотою.
Протягом цього дня заходили ще в деякі хати, виявили знавців пісень.
23/ІІІ. Співала Наталка з дочками. Записали кілька пісень. Але
весільних пісень молоді дівчата мало знають. Довелось дожидатись
поки прийдуть старіші. Уже о десятій годині вечора прийшла уже літ-
ня жінка 56 років – Коломієць Домна Іванівна. Ця не має артистичних
задатків, але весільні пісні знає. Записали кілька весільних пісень.
(Треба відмітити, що весільних обрядів молоді хоч і не знають, але
пам’ятають.)
461
24/ІІІ 43 р. Зранку пішла до Степаненко вияснювать де-які тексти.
Записала кілька нових текстів, серед них є дуже хороші, які необхідно
ввечері записати на фонографі.
Вечір. Визначений час – 7, але довелося дожидатись до 9-ої поки збе-
руться, щоб можна було фонографувати весільні пісні. Під час запису
виявилось що Наталка Степаненко Константинов[ського]. р-ну с. (…), а
Коломієць Домна другого р-ну і тому одна вигукує (Степаненко), а друга
ні. Записали кілька весільних пісень. Пісні ці викликають багато спогадів
у старих і тому співають з великою охотою. Дівчата сприймають розпо-
віді про обряди критично, але пісні піддержують з охотою.
В перерві між роботою, вдень зайшла до нас стара жінка, вона
чула, що ми приїхали і з зацікавленням розпитувала про роботу, про
фонограф. Тут же проспівала дві пісні: «Котилася зоря з неба» і «Ох,
ти соловей мій маленький». Їй – Черненко Параскеві Івановні 67 ро-
ків, співає вона з почуттям, да і сама розказує, що колись співала «зі
своїм старим, хоч і голос у нього добрий, але співать з ним не любила,
бо пісню він не чуствує, не складе, як треба». Колись вона, мабуть,
дійсно добре співала, але тепер уже «літа не ті», каже вона.
25/ІІІ. М. Я. Береговський залишився дома перевіряти і розшиф-
ровувати фонозаписи, я пішла до Степаненко звіряти тексти, бо під
час фонозапису, як що не мав раніше тексту важко встигнути. Най-
краще для безперечно вірного запису текста, зробить це до фоногра-
фування, а під час останього лише виправляти, якщо є повторення,
або дописувати «ой», «там», «де», – вставки для ритму.
Вдень ходили договорюватись на вечір. Хоч бажання зібратись, щоб
послухати фонограф, який став уже відомим по всій деревні, і самим по-
співати є у багатьох але можливости нема. Кожна жінка вдень робить і вся
хатня робота залишається на вечір. Пораються вони до 9-ї години вечора.
Сьогодні ввечері кино, це може пошкодити нашій роботі.
Дівчата й молодиці обіцяли зібратись до Падалки Ганни о 7–8-ій
годині. Ми прийшли своєчасно а поки посходились записували від
хазяйки кілька щедрівок, колискових пісень, вона їх знає, але дуже со-
ромливо наспівує, особливо, коли бачить що її пісні записують. Вона
неписьменна, нема в неї такої любови до пісні я[к] у Наталки.
462
О дев’ятій годині прийшло багато дівчат, молодиць – це перва бри-
гада. Почали репетировать, проспівала одна група і тут почалось зма-
гання з великим піднесенням. Цього вечора співали, забули і те, що «те-
пер час не такий». Ми були дуже задоволени. А вони і про кино забули.
Надзвичайно хороший, красивий голос у Марійки Черненко, вона все
виводила а заспівувала Надя Кійко – ця керує співами, від неї і репертуар.
Тут же вона розказує про свою родину: «у нас, каже всі співають
і сестри і мати, ви до нас приходьте, від нас всі пісні по деревні піш-
ли». Як що з текстом не гаразд, вона заспокоює: «нічого будете у нас,
мати скажуть, вони всі слова знають». Цього ж вечора співала і 5-та
бригада цього колгоспу, але як ми дізнались вже пізніше вони з другої
деревні – Вознесенское, це деревня де живуть Кійко, кілька киломе-
трів від Золотоношки.
26/ІІІ. Зранку знов приходила бабуся Параскева, вона була частим
гостем. Заходить до нас на кватирю і не тільки вона. Забігають послу-
хати хто вчора співав, як, просять завести апарат. Не раз і сльози по-
бачиш в очах слухачів. Спогади про дівоцтво про довоєний час, викли-
кає пісня, і жінка старається непомітно стряхнути сльозу. Залишились
дома, треба привести в порядок і тексти, і фонозаписи розшифрувати.
Вдень ходили перевірити записане.
Знов у Степаненків. Коли-б не прийшли вас зустрічають дуже приві-
тно. Просили знов проспівати, і Наталка з дочками або сама, готова зав
жди. «Люблю співати, де б не гуляли без мене не буває. Тай вдома, чи за
прядивом, чи на городі, все співаю, і пораюсь співаю. Дівчата мої сміють-
ся, кажуть мати завжди щось співають і слова самі вигадують, воно і так
буває, але я їх не пам’ятаю. А співаю, то й підхватять мої дочки. Жалко
що їдете бо я все більш і більш пісень згадую». Репертуар її дуже багатий.
26/ІІІ. Перевірили кілька пісень.
На п’яту годину, умовились з директором школи, зібрати учнів 6-х
і 7-х класів для ознайомлення їх з завданням нашої роботи, демон-
струванням техніки фонозапису.
Оглядали школу, звичайна сільська школа. Хоч класи де вчаться
великі, високі, світлі, але почувається неохайність, можливо пов’язана
з відсутністю дров. Учні сидять у верхньому одягу.
463
Зустріли нас ребята спокійно, організовано, так само і слухали вони,
серьозно з увагою, невеличку доповідь М. Я. Береговського про роботу
Української Академії в Уфі, про завдання Інституту Фольклора, особливо
тепер, під час евакуації, по українських селах Башкірії. Надзвичайне вра-
жіння зробив показ фонографування. Учитель, а потім учениця проспіва-
ли. Довго ще потім деякі учні і вчителі розпитували про роботу, про фоно-
граф. Ми з великим задоволенням, не меншим ніж учні провели цей час.
Уже після 9-ої години вечора, ми вийшли з тим щоб піти до Кійкових, про
яких всі казали нам. Але, коли вийшли нас зустрів такий надзвичайний
буран, вітер з воєм, що не можна було і кроку зробить, бо не видно де іти,
сніг сліпить очі. Ми вимушені були повернутись тим більше, що не знали
куди йти, а запитати ні в кого, бо ні одної душі не зустрінеш. Але довелось-
таки в той вечір побувати у Кійко. Бо за нами приїхала одна з дочок, Надя
і почала просити, обіцяла, що одвезе нас на санях. Мати дуже хотять щоб
ви приїхали, да і всі ми [нерозб.]ждемо. Уже і дівчата зібрались. Поїхали.
Виявилось, що це километрів три від Золотоношки, що це зовсім друга де-
ревня – Вознесенське. Але про нас уже всі там знали.
З цього і других фактів можна було зробить висновок, що якби
були другі умови для роботи, то можна було-би попрацювати при на-
явності уже такої популярности з найбільш ефективними наслідками.
Прикладом. Одного вечора зайшли до нас двоє чоловіків, вони
чули про нашу роботу хотіли-б побачити «що воно за машина що ло-
вить голос». Вони і самі співали колись, та може і тепер ще заспівали
б, але як виявилось далі удвох вони ніколи не співали і М. Я. вважав,
що не варто записувать їх.
У Кійко цього вечора записали декілька пісень, які вони співали
дуже охотно.
Хоч уже багато пісень було записано, але репертуар цієї сім’ї не-
обмежений. Добре було б попрацювати з ними більше. Хоч родина не
така талановита як Степаненкова але дуже люблять вони пісні як самі
кажуть «співали би, аби слухали, хоч до ранку».
Умовились з ними, як-що не поїдемо завтра, то Надя знов за нами приїде.
Але більше не довелося бути в цій гостиній, хорошій родині.
На цьому роботу закінчили.
АРХЕОГРАФІЧНИЙ ТА БІБЛІОГРАФІЧНИЙ ПОКАЖЧИК
Береговський М. Я. Екскурс у вивчення музичного фольклору

українських поселенців Башкирії // Наукові архівні фонди рукопи-
сів і фонозаписів Інституту мистецтвознавства, фольклористики та
етнології ім. М. Т. Рильського НАН України (далі – НАФРФ ІМФЕ). –
Ф. 12, од. зб. 5, арк. 356–399.
Береговський М. Я. Село Кахновка // Література і Мистецтво. –

1942. – № 11 (15). – 1 червня.
Верьовка Г. Г. Рецензія на роботу М. Береговського і Е. Воло-

дарської «До вивчення народно-пісенного музикального репер-
туару українців Башкирії» // НАФРФ ІМФЕ. – Ф. 12, од. зб. 5 а‑в,
арк. 448–459.
Володарська Е. М. Щоденник експедиції по збиранню музично-

фольклорних матеріалів в Стерлітамакському районі українських сел
Золотоношка, Вознесенське. 18–23 березня 1943 р. // НАФРФ ІМФЕ. –
Ф. 12, од. зб. 10, арк. 1–7.
Давлеткільдєєв К. Малюнки // НАФРФ ІМФЕ. – Ф. 12, од. зб. 7,

арк. 20–26.
Іллін В. С. Мова сіл Рублівка, Софіївка і Ляшківка Давлеканів-

ського району Башкирської АРСР // НАФРФ ІМФЕ. – Ф. 12, од. зб. 5,
арк. 421–429.
Археографічний та бібіліографічний покажчик
465
Касьянов М. И. Дневник экспедиционной группы Института

Общественных Наук Академии Наук УССР по теме «Украинцы в
Башкирии». 1941 год // НАФРФ ІМФЕ. – Ф. 12, од. зб. 7, арк. 1–9.
Квітка Кл. Рецензія на статтю М. Береговського «Екскурс у ви-

вчення музичного фольклору українських поселенців Башкирії» //
НАФРФ ІМФЕ. – Ф. 12, од. зб. 5 а‑в, арк. 436–447.
Козицький П. О. М. Береговський і Володарська. «До вивчення му-

зичного фольклору українців в Башкирії» // НАФРФ ІМФЕ. – Ф. 12,
од. зб. 5 а‑в, арк. 460–462.
Копиленко О. І. Українські переселенці в Башкирії // Українська

Література. – 1941. – № 1–2. – С. 193–196.
Лисенко П. С. Особливості мови села Івангород Давлеканівського

району БашАРСР // НАФРФ ІМФЕ. – Ф. 12, од. зб. 5, арк. 400–420.
Петров В. П. Щоденник експедиційної групи Інститута суспіль-

них наук АН УРСР по темі «Українці в Башкирії.» 20–ІХ–41 м. Уфа //
НАФРФ ІМФЕ. – Ф. 12, од. зб. 7, арк. 10–20.
Плісецький М. М. Фольклор українських поселенців Башкирії //

НАФРФ ІМФЕ. – Ф. 12, од. зб. 3, арк. 25–189; од. зб. 4, арк. 190–355.
Попов П. М. До історії вивчення українського населення Башкирії

(вступна стаття) // НАФРФ ІМФЕ. – Ф. 12, од. зб. 3, арк. 3–24.
ВІДОМОСТІ ПРО АВТОРІВ СТАТЕЙ і ЩОДЕННИКІВ
Музикознавець, фольклорист, канди-

дат мистецтвознавства. У 1920 році закін-
чив Київську консерваторію з класу ком-
позиції і віолончелі. У 1922–1924 роках
навчався в Петроградській консерваторії.
У 1928–1936 роках очолював Комісію з ви-
вчення єврейського фольклору, завідувач
Кабінету музичної етнографії фольклор-
ної секції Інституту єврейської пролетар-
ської культури АН УРСР. У 1936–1941,
БЕРЕГОВСЬКИЙ 1944–1949 роках – завідувач фольклорно-
МОЙСЕЙ ЯКОВИЧ го відділу Кабінету єврейської культури
(23.01.1892 – 12.08.1961) АН УРСР, водночас завідував Кабінетом
музичної етнографії і звукозапису та ви-
кладав у Київській консерваторії. У 1941–1944 роках – старший на-
уковий співробітник, з 1947 року – старший викладач Інституту
суспільних наук та Інституту мови й літератури АН УРСР. У 1950
році заарештований, засуджений на десять років за «антирадянську
діяльність», реабілітований 1956 року. Автор праць із питань розви-
тку єврейського фольклору на території СРСР.
відомості про авторів статей і щоденників
467
✳✳✳
Живописець, графік, перший професій-
ний художник Башкирії, засновник баш-
кирського художнього мистецтва й пор-
третного живопису. У 1916–1917 роках був
слухачем Петербурзької академії мистецтв.
З 1917 року – викладач Уфимського техні-
куму мистецтв, член місцевого художнього
гуртка. У 1928–1935 роках здійснив низку
експедицій у південно-східні райони Баш-
кирії для збору етнографічного матеріалу
та зразків башкирського мистецтва на за- ДАВЛЕТКІЛЬДЄЄВ
мовлення Уфимського художнього музею, КАСИМ САЛІАСКАРОВИЧ
де працював у той час науковим співробіт- (11.04.1887 – 19.01.1947)
ником. У роки Великої Вітчизняної війни в
уфимському госпіталі здійснював замальовки з бійців Башкирської
кавалерійської дивізії. Створював пейзажі й картини. Працював у
техніці акварелі й олійного живопису. Учасник багатьох виставок у
Росії, США. З 1937 року член Спілки художників СРСР.
✳✳✳
Філолог, науковець, викладач, кандидат
філологічних наук. У 1935 році закінчив Ки-
ївський державний університет. Викладав у
цьому навчальному закладі сучасну україн-
ську мову і стилістику. З 1938 року працював
в Інституті мовознавства АН УРСР у відділі
української мови та у відділі словників, у по-
воєнний час завідував цими відділами. У колі
наукових зацікавлень перебували морфо-
логія і словотвір сучасної української мови,
ІЛЛІН
лексикологія та лексикографія, особливості
ВАСИЛЬ СЕМЕНОВИЧ
мови (у тому числі порівняння і синоніміка)
(14.01.1901 – 13.07.1963)
і стилю Т. Шевченка, вивчав роль видатного
468
письменника в становленні української літературної мови. Висококва-
ліфікований лексикограф, укладач і редактор перекладних словників,
один з провідних українських мовознавців 1940–1950-х років. Брав
участь у підготовці до перевидання «Словаря української мови» (1958–
1959). Редактор «Лексикографічного бюлетеня» (1958–1963).
✳✳✳
Археолог, краєзнавець. У 1920–1940-х
роках працював науковим співробітником
Башкирського центрального крайового му-
зею. У 1920–1921 роках проводив розкопки
пам’яток бронзової та ранньої залізної доби
поблизу Стерлітамака й на Бахмутінському
могильнику. З кінця 1920-х років був од-
ним з ініціаторів, учасником та керівником
регулярних археологічних експедицій на
території Башкирії, у середній і верхній те-
чіях р. Білої; одна зі стоянок названа на його
КАСЬЯНОВ честь. У 1928 році досліджував поселення
МАКСИМ ІЛЛІЧ біля гори Курмантау в Гафурійському райо-
(? – ?) ні, у 1930-х роках – Охлебінінське городище
(Ак-Таш) в Іглінському районі, у 1938 році –
могильник поблизу с. Чубук-Каран Біжбуляцького району на півдні
Башкирії. Опублікував низку статей. У середині 1930-х років збирав і
здійснював переклади російською мовою башкирської усної народної
творчості. У 1941 році, у зв’язку зі скороченням штату музею, спів
працював з українськими ученими. Біографія та доля дослідника піс-
ля війни, через його раптове зникнення, – невідомі.
469
✳✳✳
Український письменник. У 1920 році
закінчив учительську семінарію. У 1920–
1925 роках навчався в Харківському інсти-
туті народної освіти. Учителював, працю-
вав у Наркомосі УРСР, провадив редак-
торську діяльність (журнали «Всесвіт»,
«Соціалістична борозна», газета «Радян-
ська Україна»). Член Спілки селянських
письменників «Плуг», Спілки пролетар-
ських письменників «Гарт», літературної
організації ВАПЛІТЕ. З 1920 року друку-
вав театральні рецензії, статті, нариси, з КОПИЛЕНКО
1922-го – перші оповідання. У 1923 році ОЛЕКСАНДР ІВАНОВИЧ
вийшла його перша книжка – «Кара-Кру- (01.08.1900 – 01.12.1958)
ча» (про життя села). У творах 1930-х ро-
ків змальовував події пореволюційного періоду, поступ індустрі-
алізації, роль мистецтва в революції, життя інтелігенції, виступав
проти міщанства і бюрократизму. У творах періоду війни розкрив
тему героїзму людей на фронті, у тилу. У численних романах пово-
єнної доби провідне місце належить дитячій та юнацькій тематиці,
особливостям дитячої психіки, вихованню почуттів дружби, любо-
ві, взаємодопомоги.
470
✳✳✳
Філолог-україніст, науковець, канди-
дат філологічних наук. У 1934 році закін-
чив Київський державний університет.
З 1936 року працював в Інституті мово
знавства АН УРСР, у 1939–1941 роках ке-
рував відділом діалектології. Досліджу-
вав проблеми української діалектології
(Київщина, Чернігівщина, Черкащина),
зокрема фонетичні, морфологічні, лек-
сичні особливості поліських і середньо-
ЛИСЕНКО
наддніпрянських говірок з увагою до
ПАНАС СИЛОВИЧ
говірки як системи; вивчав українські
(15.01.1912 – 25.07.1990)
говірки в Башкирії (Із спостережень над
мовою українців у Башкирії // Вісті Ака-
демії наук УРСР. – 1944. – № 1–2. – С. 33–37) та в Україні. Розробив
«Питальник для складення “Діалектологічного атласу української
мови”», програму-запитальник для збирання лексики до «Словни-
ка українських говорів»; керував першими діалектологічними екс-
педиціями, працював над укладанням «Атласу української мови».
З 1964 року – співробітник відділу лексикології та лексикографії Ін-
ституту мовознавства АН УРСР.
471
✳✳✳
Письменник, літературознавець, архео-
лог, етнограф. Один із засновників жан-
ру українського інтелектуального роману,
а також жанру романізованої біографії.
У 1918 році закінчив історико-філоло-
гічний факультет Київського державно-
го університету. У 1927–1933 роках очо-
лював Етнографічну комісію АН УРСР.
У 1941 році – Інститут українського фольк
лору. Як агент НКВС-КДБ працював в оку-
пованому німцями Харкові, видавав ча-
сопис «Український Засів». Перебуваючи
в Німеччині, підтримував зв’язки з Укра- ПЕТРОВ
їнським науковим інститутом у Берліні. ВІКТОР ПЛАТОНОВИЧ
У 1947–1949 роках в Українському вільно- (10.10.1894 – 08.06.1969)
му університеті (м. Мюнхен) на філософському факультеті викладав

етнографію. Згодом працював в Інституті матеріальної історії (м. Мо-
сква), з 1956 року – в Інституті археології (м. Київ). Як етнографа його
цікавили народні вірування, легенди, культи, походження українців і
слов’ян; як археолог був задіяний у розкопках трипільської культури
й слов’янських поселень.
472
✳✳✳
Літературний критик, редактор, кан-
дидат філологічних наук, доктор історич-
них наук, професор. У 1934–1937 роках
навчався в аспірантурі при Київсько-
му державному університеті. Працював
викладачем у Київському педінститу-
ті, старшим науковим співробітником
ІМФЕ АН УРСР. Був одним зі співавто-
рів «Нарису історії української літерату-
ри», засудженого постановою ЦК КП(б)
України в серпні 1946 року за «грубі бур-
ПЛІСЕЦЬКИЙ
жуазно-націоналістичні перекручення і
МАРКО МОЙСЕЙОВИЧ
помилки». У 1950–1963 роках працював
(14.01.1909 – 02.04.1990)
в Ужгородському університеті, у 1964–
1966 – у Ніжинській вищій школі. До-
слідник українських дум та російських билин, читав курси теорії
літератури, російського фольклору, української народної творчості,
літератури народів СРСР. Його твори про історизм богатирського
епосу, взаємозв’язки українських дум та російських билин стали на-
уковою і педагогічною класикою.
473
✳✳✳
Учений, літературознавець, фолькло-
рист, мистецтвознавець, чл.-кор. АН УРСР,
доктор філологічних наук, професор.
У 1916 році закінчив Київський державний
університет. З 1920 року працював у сис-
темі АН УРСР, викладав у Київському ху-
дожньому і Київському педагогічному ін-
ститутах. З 1920-х років збирав фольклор-
ний матеріал, розробляв проблеми історії
усної народної творчості. Інтерес ученого
до історії української фольклористики ви-
явився у статтях, пов’язаних з фольклором
у творчості Г. Сковороди, Т. Шевченка,
О. Пушкіна та інших письменників. Упро- ПОПОВ
довж наукової та викладацької діяльності ПАВЛО МИКОЛАЙОВИЧ
здійснив вагомий внесок у вивчення укра- (28.07.1890 – 05.04.1971)
їнської та східнослов’янських літератур.
Автор численних публікацій і розвідок з історії книги, мистецтво
знавства. Активно співпрацював з Українським науковим інститутом
книгознавства. Наукова спадщина діяча охоплює більше трьохсот до-
сліджень з різних галузей української науки.
ПРИМІТКИ
Ак-Зіарат (Акзірат – Білий цвинтар) – старовинне кладовище

с. Чишми, місце поховання Хаджі-Хусейн-бека (середина XIV ст.) –
першого імама (духовного голови мусульман) на території сучасного
Башкортостану, має статус мусульманської святині Приуралля.
Ак-Куль (Біле Озеро) – село в Гафурійському районі Башкортос-
тану, засноване в 1933 році під час будівництва залізниці Уфа – Ішим-
бай, до 2007 року було станцією Біле Озеро; нині кількість населення
становить 1541 особа (2009).
Аксаков Сергій Тимофійович (1791–1859) – письменник, дер-
жавний чиновник, громадський діяч, літературний критик, член-
кореспондент Імператорської санкт-петербурзької академії наук, на-
родився в Уфі.
Альшеєвська волость – створена 1868 року за іменем голови
башкирського племені мінців Альшая, була розташована в південно-
західній частині Башкирії, у середній течії р. Дьома, у 1935 році пере-
творена в район.
Амірі Гайнан Гимазетдінович (1911–1982) – письменник, класик
башкирської літератури; автор нарисів, оповідань, поезій, п’єс; заслу-
жений працівник культури БАРСР, РРФСР.
Аральська експедиція – перша комплексна експедиція, яка здій-
снила наукове дослідження і опис Аральського моря, під керівни-
цтвом А. Бутакова в 1848–1849 роках; Т. Шевченко брав участь в екс-
педиції від початку до кінця, йому було дозволено замалювати види
узбережжя й місцеві народні типи у великій серії акварелей, малюн-
ках олівцем та багатьох ескізних замальовок з натури.
Аургазинський район – створений у 1930 році, розташований у
Примітки
475
центральній частині Башкирії, адміністративний центр – с. Толбази;
за даними 2009 року населення становить 37,4 тис. осіб.
Барсов Микола Миколайович (1901–1981) – уфимський краєзна-
вець, статистик, плановик-економіст, у 1923–1930 роках працював у
Статуправлінні БАРСР, Башкомхозі НКВС, після війни – у Держплані
БАРСР, вивчав історію статистики, книжкової та бібліотечної справ,
краю, міста Уфи.
Белебеївський кантон – одиниця адміністративно-територіаль-
ного устрою в південно-західній частині Башкирії, існував упродовж
1922–1930 років, після чого був реорганізований у район, на території
колишнього Белебеївського кантону нині розміщено 10 сучасних ра-
йонів РБ.
Біла (Агідель) – річка на Південному Уралі і в Передураллі, ліва і
найбільша притока Ками, протікає територією Башкортостану, довжина
річки – 1430 км.
«Близнецы» («Близнята») – повість Т. Г. Шевченка (травень–ли-
пень 1885 р.), написана в умовах заслання.
Богомолець Олександр Олександрович (1881–1946) – україн-
ський патофізіолог, засновник наукової школи, організатор української
науки; дійсний член (з 1929 р.) і президент (з 1930 р.) УАН (з 1936 р. –
АН УРСР), академік (1932) і віце-президент (1942) АН СРСР; очолював
Інститут експериментальної біології та патології, Інститут клінічної фі-
зіології АН УРСР; опрацював ефективну методику впливу на сполучну
тканину за допомогою винайденої ним антиретикулярної цитотоксич-
ної сироватки; автор численних праць з ендокринології, порушення об-
міну речовин, імунітету та алергії, старіння організму тощо.
Богомолівка – село в Чишминському районі Башкортостану, за-
сноване на початку ХХ ст. переселенцями з Полтавської губернії; нині
кількість населення становить 90 осіб (2009), з них українці – 42 %.
Верьовка Григорій Гурійович (1895–1964) – український компо-
зитор, хоровий диригент, педагог; працював у сфері хорової масової
пісні, займався обробками народних пісень, організатор і керівник са-
модіяльності; викладав у Київській консерваторії, професор; науковий
співробітник Інституту фольклору АН УРСР (1941–1945); у 1943 році
476
організував Український державний народний хор, до 1964 року був
його художнім керівником і головним диригентом, голова Спілки ком-
позиторів УРСР (1943–1952), народний артист УРСР (1960).
Відділ фольклору Інституту суспільних наук – діяв як структур-
ний підрозділ у складі Інституту суспільних наук до червня 1942 року.
Керував відділом П. М. Попов. Опісля було створено Інститут на-
родної творчості та мистецтв АН УРСР, до якого ввійшли науковці
(фольклористи, мистецтвознавці) та творчі працівники (компози-
тори, художники, архітектори), об’єднані у відділи фольклору, музи-
ки та образотворчого мистецтва. Деякий час Інститут очолював
М. О. Грінченко, у листопаді 1942 року директором було призначено
М. Т. Рильського.
Вознесенське (Вознесенівка) – хутір у Стерлітамацькому райо-
ні, заснований 1902 року переселенцями з Пирятинського повіту Пол-
тавської губернії, складався із 70 дворів; зник на початку 1970-х років,
увійшов до складу с. Золотоношка.
Галан Ярослав Олександрович (1902–1949) – письменник, журналіст,
громадський і політичний діяч, під час війни був коментатором на радіо
станції ім. Т. Шевченка (Саратов, 1942 р.), на радіостанції «Радянська Укра-
їна» (Москва, 1943 р.) та на пересувній прифронтовій радіостанції «Дні-
про» (1943), працював у групі журналістів при ЦК КП(б)У, спеціальний
кореспондент газети «Радянська Україна» на Нюрнберзькому процесі.
Гнатюк Володимир Михайлович (1871–1926) – етнограф, фолькло-
рист, лінгвіст, літературознавець, мистецтвознавець, перекладач, сус-
пільний діяч, член-кореспондент Петербурзької академії наук (1902),
академік Всеукраїнської академії наук (1924), член Чеської академії
наук, словесності та мистецтв (1905), член Віденської академії наук.
Голіцин Борис Олексійович (1651–1714) – боярин, князь, держав-
ний діяч, вихователь Петра І («дядька царя»), у 1683–1713 роках очолю-
вав Казанський приказ, був правителем Поволжя, у тому числі Башкирії.
Грінченко Микола Олексійович (1888–1942) – історик-музико
знавець, фольклорист, автор основоположних праць з історії україн-
ської музики; у 1925–1928 роках – ректор Музично-драматичного ін-
ституту в Києві, у 1934–1937-му – професор Київської консерваторії;
Примітки
477
у 1930-х роках був звинувачений у «буржуазному націоналізмі», на-
слідком став арешт, позбавлення роботи, критика творчого доробку
до 1938 року; у 1938–1942 роках – науковий співробітник Інституту
українського фольклору АН УРСР, у 1942 році – директор Інституту
народної творчості і мистецтв АН УРСР; заслужений діяч мистецтв
УРСР (1941); помер в Уфі, перепохований у Києві.
Гурвич Микола Олександрович (1828–1914) – лікар, економіст,
історик, етнограф, один з перших професійних статистів Уфимської
губернії, у 1864–1891 роках – секретар Уфимського губернського ста-
тистичного комітету, член Дворянського зібрання Уфимської губернії,
дійсний член Імператорського російського географічного товариства.
Давлеканівський район – створений у 1930 році, розташований
на південному заході Республіки Башкортостан; нині кількість насе-
лення становить 42,2 тис. осіб (2002), з них українці – 5 %.
Давлеканово – місто (з 1942 р.) в Башкирії, засноване на початку
ХХ ст., розташоване на південний захід від Уфи, на річці Дьома; ад-
міністративний центр Давлеканівського району; залізнична станція
на Транссибірській залізничній магістралі; нині кількість населення
становить 24,7 тис. осіб (2010).
Діївка (Дєєвка) – село в Стерлітамацькому районі, засноване на
початку ХХ ст. переселенцями з Константиноградівського повіту
Полтавської губернії, названо за прізвищем місцевого поміщика Дє-
єва, який поступився своїми землями; нині у складі с. Золотоношка.
Добровільний (Добровольний) – хутір в Аургазинському районі,
заснований 1920 року переселенцями зі Стерлітамацького району, не
офіційна назва Жульовка походить від першого старости Власа Жулен-
ка; нині кількість населення – 81 особа (2009), з них українці – 32 %.
Дьома – річка в Оренбурзькій області та Башкортостані, ліва при-
тока р. Біла (басейн р. Кама), впадає в Білу в м. Уфі, довжина – 535 км.
Етнографічно-фольклорна комісія – Етнографічна комісія, ство-
рена в 1921 році на спільному зібранні Всеукраїнської академії наук
(ВУАН, нині – Національна академія наук України), у 1922 році ре-
організована в Етнографічно-фольклорну комісію при ВУАН на чолі
з акад. А. Лободою, підтримувала постійні зв’язки з регіональними
478
краєзнавчими закладами, мала багато кореспондентів. Завдяки Комісії
вивчення етнографії та фольклористики в Україні було поставлено на
наукову основу, розроблено розгорнуту програму проведення науко-
вих досліджень. У 1932 році діяльність попереднього керівництва ква-
ліфікована як «ворожа пролетаріатові й реакційна», відповідно зазнала
змін і робота Комісії. 1933 року Комісію разом з іншими закладами пе-
ретворено на Спілку інституцій матеріальної культури, а в 1934-му –
реорганізовано в Інститут історії матеріальної культури ВУАН.
Єфименко Петро Савич (1835–1908) – етнограф, статистик, учас-
ник революційного руху, навчався в Харківському та Київському уні-
верситетах, за участь у революційному русі 1860 року був засланий у
Пермську губернію, де служив у повітовому суді в Красноуфимську,
переведений в Архангельську губернію, пізніше проживав під нагля-
дом у Воронежі, Самарі, Чернігові, Харкові.
Заводянка – село в Чишминському районі Башкортостану, засно-
ване на початку ХХ ст. переселенцями з Полтавської губернії; нині
кількість населення –107 осіб (2009), з них українці – 46 %.
Зілаїрський кантон – одиниця адміністративно-територіального
устрою Великої Башкирії у південній частині Башкирського Уралу, іс-
нував у 1922–1930 роках, центр – с. Преображенськ (нині – Зілаїр).
Златоуст – місто (з 1865 р.) у Челябінській області, розташоване
на річці Ай (ліва притока р. Уфа), на межі Європи та Азії; нині насе-
лення становить 182 тис. осіб (2006).
Золотоношка (Кушкуль) – село в Стерлітамацькому районі Баш-
кортостану, засноване 1900 року переселенцями із Золотоніського по-
віту Полтавської губернії; нині кількість населення – 617 осіб (2009),
з них українці – 57 %.
Івангород (Туяш) – село в Давлеканівському районі Башкортос-
тану, засноване на початку ХХ ст. українськими селянами із сіл Іван-
город, Гунча, Михайлівка Гайсинського повіту Подільської губернії, у
1917 році в 64-х дворах проживало 389 українців; нині кількість на-
селення – 381 особа (2009).
Ількашеве – село в Чишминському районі Башкортостану; нині
кількість населення – 266 осіб (2009), переважно башкири, татари.
Примітки
479
Інститут мови і літератури АН УРСР – функціонував в евакуації
в Уфі з червня 1942 року як об’єднання Інституту мовознавства та
Інституту літератури ім. Т. Шевченка в складі Інституту суспільних
наук АН УРСР на чолі з П. Г. Тичиною.
Інститут українського фольклору АН УРСР – утворено з Ко-
місії українського фольклору 1936 року. Першим директором був
А. Хвиля (що одночасно керував Управлінням у справах мистецтв при
НКО УРСР), потім Ю. Соколов (1939–1941). Інститут мав два відді-
ли: словесного та музичного фольклору. Недовго обов’язки директора
виконував В. Петров, який керував евакуацією Інституту в Уфу, яку
було здійснено 1941 року. Інститут у той же рік унаслідок реорганізації
АН УРСР став одним з відділів Інституту суспільних наук.
Кабінет нацменшостей (Кабінет національних меншин) – на-
уково-дослідна установа при Етнографічній комісії ВУАН, яку було
створено в 1929 році. Кабінет вивчав відносини та взаємовпливи тих
нацменшин, які проживали в УРСР, досліджував «типові села», у яких
компактно проживали представники нацменшин, а також процеси,
пов’язані з радянізацією зазначених поселень, збирав матеріали, що
стосувалися життя нацменшин, матеріали для складання етнографіч-
ної карти України. 1932 року у зв’язку з утворенням Інституту націо-
нального питання ВУАН Кабінет було ліквідовано.
Калинович Михайло Якович (1888–1949) – мовознавець, сан-
скритолог, перекладач і літературознавець, академік АН УРСР (1939),
у 1930–1949 роках працював завідувачем відділу загального мово
знавства, директором Інституту мовознавства АН УРСР, академік-
секретар відділення суспільних наук.
Караваївка – село в Аургазинському районі Башкортостану, за-
сноване в 1902 році переселенцями з Пирятинського повіту Полтав-
ської губернії; у 1960‑х роках увійшло до складу с. Степанівка.
Кахновка – село в Чишминському районі Башкортостану, засно-
ване 1900 року переселенцями з Полтавської та Чернігівської губер-
ній; нині кількість населення становить 58 осіб (2009).
Квітка Климент Васильович (1880–1953) – музикознавець-
фольклорист, збирач і дослідник народних пісень; у 1920–1933 ро-
480
ках працював в Академії наук Української РСР, де організував Кабінет
музичної етнографії (1922), у Московській консерваторії, професор,
з 1936 року – керівник фольклорної секції Науково-дослідного інсти-
туту при Московській консерваторії, з 1937 року – науковий керівник
заснованого ним Кабінету вивчення музичної творчості народів СРСР.
Кизил-Байрак (Красний Яр) – селище в Аургазинському районі
Башкортостану, де проживають татари; зникло в 1960-х роках, жителі
переїхали в Марьянівку.
Киргиз-Міякинський район – утворений у 1930 році, з 1935-го має
назву Міякинський, розташований у південно-західній частині Башки-
рії, адміністративний центр – Киргиз-Міяки; нині кількість населення –
31,6 тис. осіб (2009).
Козицький Пилип Омелянович (1893–1960) – композитор, му-
зикознавець, педагог, громадський діяч; головний редактор журналів
«Музика» (1923–1927) і «Музика масам» (1928–1931); голова Вищо-
го музичного комітету Народного комісаріату освіти УРСР (1925–
1935), викладав у Харківському музично-драматичному інституті, з
1935 року – у Київській консерваторії, професор, художній керівник
Української державної філармонії (1938–1941), у 1939–1941 роках –
заступник голови Комітету у справах мистецтв при СНК УРСР, у
1952–1956 роках – голова Правління Спілки композиторів України,
заслужений діяч мистецтв УРСР (1943).
Колгосп ім. Т. Шевченка – створений у с. Золотоношка та сусідніх
українських населених пунктах 1930 року в результаті об’єднання де-
кількох комун в одне господарство, існує до сьогодні.
Константинівка (Новоконстантинівка) – село в Благоварському
районі Башкортостану; нині кількість населення – 211 осіб (2009), з
них українці – 35 %.
Кочерга Іван Антонович (1881–1952) – драматург, редактор га-
зети «Література і мистецтво», співробітник Інституту літератури
АН УРСР, у період евакуації в Уфі написав кілька п’єс.
Крестьянский банк (Селянський поземельний банк) – створе-
ний у 1882 році як державний заклад з метою довготривалого креди-
тування селян для купівлі землі (за позику стягав від 7,5 % до 8,6 %),
Примітки
481
а також купівлі землі за рахунок власного капіталу для подальшого
її перепродажу селянам, ліквідований декретом Радянського уряду
1917 року, землі націоналізовані за «Декретом про землю» і передані
селянам; Уфимське відділення відкрито 9 травня 1883 року.
Криворотов Михайло Павлович (1920–1943) – народився в с. Ново-
Константинівка Благоварського району, Герой Радянського Союзу, рядо-
вий, старший механік-шофер танка. Відзначився в жовтні 1941 року в
бою під с. Штепівка Сумської області, був учасником семи танкових атак,
знищив одну протитанкову пушку, п’ять великокаліберних кулеметів,
дві мінометні батареї супротивника, декілька автомашин; загинув під
Астраханню, його іменем у Башкирії названа Троїцька середня школа.
Куганак (Великий Куганак) – село в Стерлитамацькому районі
Башкортостану, засноване російськими селянами в другій половині
XVIII ст.; у 1920 році тут було 149 дворів, 858 мешканців; нині кіль-
кість населення – 2535 осіб (2009).
Кудашев Сайфетдін Фаттахетдінович (Сайфі Кудаш, 1894–
1993 рр.) – татарський і башкирський поет, народний поет Башкирської
АРСР, навчався в сільському медресе (мусульманський духовний нав
чальний заклад), працював учителем, був студентом медресе «Галия́» в
Уфі; у 1930-х роках – редактор журналу «Октябрь», у 1943–1948 роках –
голова Спілки письменників БАРСР.
Кузеля Зенон Францискович (1882–1952) – історик, мовознавець,
етнограф, публіцист, бібліограф, у Львівському університеті вивчав
українську літературу, граматику та історію, у Віденському університе-
ті – слов’янську філологію, археологію, етнологію та статистику. З 1909
року – член НТШ, з 1949-го року – голова НТШ, викладач української
мови та літератури Чернівецького університету, працював у Відні в
Інституті Східної Європи, викладав українську мову в університеті та
учительській семінарії, займався громадською діяльністю, працював в
українських видавництвах у Німеччині, у Берлінському університеті.
Кузиєв Рамазан Усманович (1906 – ?) – історик, партійний діяч,
у 1941 році був секретарем Башкирського Обкому КПРС з агітації та
пропаганди, воював на фронті, у 1951–1969 роках – співробітник Ін-
ституту історії, мови і літератури Башкирського філіалу АН СРСР.
482
Куйбишів – назва міста Самара в період від 1935-го до 1991 року –
на честь радянського державного та партійного діяча В. В. Куйбишева.
Кульмінаційний пункт – апогей переселенського руху, датовано-
го межею XIX–XX ст.; упродовж 1897–1916 років (так звана Столи-
пінська реформа) з України виїхало 2 млн осіб, з них 1 млн на Урал,
Сибір, Далекий Схід; у цей час українці складали 40 % усіх мігрантів
Російської імперії.
Літфонд (Літературний фонд СРСР) – створений у 1943 році при
Правлінні Союзу письменників СРСР, завданням якого було надан-
ня матеріальної підтримки членам СП, а саме: забезпечення житлом,
будівництво й обслуговування дачних поселень, медичне й санатор-
но-курортне обслуговування, надання побутових послуг, постачання
товарами й продуктами харчування.
Ляшківка – село в Давлеканівському районі Башкортостану, засно-
ване в 1907 році переселенцями з Полтавської губернії; нині не існує.
Малодіївка – хутір у Стерлітамацькому районі Башкортостану,
на південному сході від с. Діївка вздовж р. Кармалка, заснований
на початку ХХ ст. переселенцями з Константиноградівського повіту
Полтавської губернії; нині збереглися лише залишки господарських
будівель.
Мар’євка – село в Аургазинському районі Башкортостану, засно-
ване на початку 1890-х років самарськими селянами на землях помі-
щиків Пущиної, Іванова; з часом увійшло до складу с. Мар’янівка.
Мар’янівка – село в Аургазинському районі Башкортостану, за-
сноване в 1904 році переселенцями з Пирятинського повіту Полтав-
ської губернії; нині кількість населення – 259 осіб (2009), з них укра-
їнці – 30 %.
Миколо-Хуторянське – село в Стерлітамацькому районі Башкор-
тостану, засноване в 1885 році російськими переселенцями з В’ятської
губернії, пізніше сюди прибули українські селяни, у 1902 році в селі
мешкало 130 осіб, нараховувалося понад 40 дворів; нині не існує,
мешканці виселились у 1985 році.
Некрасов Микола Олексійович (1821–1877) – російський поет,
письменник і публіцист, класик світової літератури.
Примітки
483
Нестеров Михайло Васильович (1862–1942) – російський і ра-
дянський живописець, заслужений діяч мистецтв РРФСР (1942),
працював у побутовому й історичному жанрах, наприкінці XIX ст.
перейшов до релігійної тематики, колекція картин художника стала
основою музейного зібрання Башкирського державного художнього
музею в Уфі, що носить ім’я М. В. Нестерова.
Нефьодов Пилип Діомидович (1838–1902) – російський пись-
менник, народник, у 1860–1870-х роках займався журналістикою, ав-
тор нарисів і оповідань про життя робочих і селян Російської імперії.
«Никитин починок» – оповідання П. Д. Нефьодова про життя й
побут селян-переселенців (1890-ті рр.).
«Новий етап» у розвитку переселенства – потужні міграційні
процеси, які відбулися після відміни кріпосного права в 1861 році,
коли через збезземелення на батьківщині українські селяни вируша-
ли в пошуках кращого життя в різні сторони світу, у тому числі на
схід Російської імперії; у період 1870–1890-х років із центральних ра-
йонів Росії на її окраїни переселилося приблизно 1,5 млн українців.
Новотрифонівка (Новотрифоновка, Трифонівка) – село в Дав-
леканівському районі Башкортостану, входило до складу Рублівської
сільради; нині не існує.
Озерна (Верхньоозерна) – фортеця, а потім станиця посередині
Орської дороги, заснована в 1736 році; у 1840-х роках тут мешкали
козаки російського й татарського походження, збереглися залишки
оборонних споруд; як поштова станція згадується Т. Г. Шевченком у
повісті «Близнецы»; існує легенда, що він тут жив і зробив декілька
замальовок Уралу.
Олександрівка – село в Давлеканівському районі, засноване укра-
їнськими й російськими селянами в кінці XIX ст.; у 1920 році тут на-
лічувалося 22 подвір’я, 152 мешканця; нині кількість населення – 215
осіб (2009).
«Основа» – південноросійський літературно-науковий щомісяч-
ний вісник, що видавався у 1861–1862 роках у Санкт-Петербурзі;
автори його статей були проникнуті прагненням до вивчення укра-
їнської старовини, ставили завданням захист прав української на-
484
родності й української літератури на самостійне існування, головні
діячі – М. Костомаров, П. Куліш, Т. Шевченко.
Острівна (Острівне) – станиця, село по Орській дорозі (нині –
Саракташcький район Оренбурзької області), одне з перших україн-
ських поселень в Оренбуржжі, засноване в 1812–1813 роках мешканця-
ми Кинель-Черкаської слободи, нащадками перших черкас – переселе-
ними українцями, перетвореними в козаків; село нараховувало понад
500 мешканців; Т. Шевченко навідався до нього в червні 1847 року до-
рогою з Оренбургу до місця солдатської служби – в Орську фортецю.
Паторжинський Іван Сергійович (1896–1960) – співак (бас), пе-
дагог, народний артист СРСР (1944), закінчив консерваторію в Ка-
теринославі, упродовж 1925–1933 років – соліст оперного театру в
Харкові, з 1935 року – Українського театру опери й балету в Києві,
видатний представник українського вокального мистецтва, володів
сильним голосом оксамитового тембру, виступав як камерний співак,
з 1946 року – професор Київської консерваторії.
Переселенські артілі – тимчасові добровільні об’єднання декіль-
кох осіб, які були зв’язані спільною працею, капіталом і круговою по-
рукою; створювались у другій половині XIX – першій половині XX ст.
для влаштування на новому місці проживання.
Перетяткович Георгій Іванович (1840–1908) – історик, навчався в
Московському університеті, учень С. М. Соловйова; з 1877 року викла-
дав російську історію в Новоросійському університеті (Одеса), професор
(1886); основні праці присвячені історії Поволжя XV–XVIII ст., еконо-
мічному розвитку південно-східних окраїн Російської держави в XVII–
XVIII ст., зібрав значний фактичний матеріал про історію народів Ниж-
нього й Середнього Поволжя; проблему взаємовпливу й контактів цих
народів убачав у політиці русифікації та їхній примусовій християнізації.
Поволжя – історична область, територія, що прилягає до серед-
ньої й нижньої течій Волги чи близько до неї розташована.
Полтавка – село в Стерлітамацькому районі Башкортостану, за-
сноване в 1901 році на землях поміщика Назарова переселенцями з
Безпальчівської волості Полтавської губернії; у 1917 році тут було 69
дворів; нині належить до складу с. Золотоношка.
Примітки
485
Приуралля – історична область, окраїнна частина Східноєвро-
пейської рівнини, що прилягає до західного схилу Уралу, головним
чином у басейні річок Кама, Біла.
Путрáмент Єжі (1910–1944) – письменник, новеліст, публіцист і на-
рисист, громадський і державний діяч, закінчив філологічний факуль-
тет Віленського університету; під час війни був одним з організаторів
Союзу польських патріотів у СРСР та Першої армії Війська Польського.
Ремезов Микола Володимирович (1855–1915) – письменник, пуб-
ліцист, закінчив землемірний клас при Уфимській чоловічій гімна-
зії, упродовж 1873–1884 років працював землеміром в Уфі; з початку
1890-х років публікувався в місцевих періодичних виданнях; у 1884
році переїхав з Уфи до Санкт-Петербургу; служив у Міністерстві дер-
жавного майна (1886–1888), Вітебському відділенні Селянського по-
земельного банку, у 1891 році вступив канцелярським чиновником до
відомства казенних залізниць в Уссурійському краї; автор «Нарисів
з життя дикої Башкирії» (1887), котрі мають неабияку цінність для
вивчення історії селянської й урядової колонізації краю, становлення
різних форм земельної власності в Уфимській губернії.
Рибак Натан Самійлович (1913–1978) – письменник, поет, дру-
кувався з 1930 року; воював у часи Великої Вітчизняної війни; спе-
ціалізувався перш за все на прозі, видавши кілька збірок героїко-ре-
волюційних оповідань і новел, найбільш відомими є його історичні
романи та твори історично-біографічного жанру.
Рильський Максим Тадейович (1895–1964) – поет, перекладач,
публіцист, громадський діяч, академік АН України, у 1943 році його
обрано академіком, у 1944–1964 роках був директором Інституту
мистецтвознавства, фольклору та етнографії АН УРСР.
Рублівка – село в Давлеканівському районі Башкортостану, за-
сноване в 1898–1899 роках селянами із села Рублівка Кобеляцько-
го повіту Полтавської губернії; у 1920 році тут нараховувалося 83
подвір’я, 499 осіб, більшість – українці; сільрада – до 1960 року; нині
кількість населення – 112 осіб (2009).
Санжарівка – село в Чишминському районі Башкортостану, засно-
ване в 1899–1900 роках переселенцями із с. Новосанжари Полтавської
486
губернії; нині кількість населення – 187 осіб (2009), з них українці – 42 %.
Софіївка – село в Давлеканівському районі Башкортостану, за-
сноване в 1900–1902 роках переселенцями з Полтавської губернії, на-
лежало до Рублівської сільради; нині не існує.
Софіполь – село в Аургазинському районі Башкортостану, засно-
ване в 1893 році, на початку ХХ ст. було селищем Софіполь з населен-
ням 340 осіб; у 1920 році тут нараховувалося 118 подвір’їв, 737 меш-
канців; у 1983 році увійшло до складу с. Толбази – адміністративного
центру Аургазинського району; збереглася назва вулиці, мікрорайону.
Степанівка – село в Аургазинському районі Башкортостану, за-
сноване в 1888 році переселенцями з Харківської губернії; офіційно –
населений пункт з 1892 року на землях поміщика Інькова; центр сіль-
ради; нині кількість населення – 440 осіб (2009), з них українці – 39 %.
Стерлітамак – місто (з 1781 р.) у Республіці Башкортостан, районний
центр, колишня столиця БАРСР, розташоване на лівому березі р. Білої за
120 км на південь від Уфи; нині кількість населення – 273 тис. осіб (2010).
Стерлітамацький район (Стерлітамакський) – утворений у 1930
році, розташований у південній частині Башкирії, адміністративний
центр – Стерлітамак; нині кількість населення – 32 тис. осіб (2010).
Стерлітамацький кантон – одиниця адміністративно-територіаль
ного устрою в південній частині Великої Башкирії, існував упродовж
1922–1930 років, перетворений на Стерлітамацький район.
«Тайна реки» («Таємниця ріки») – художньо-етнографічна по-
вість П. Д. Нефьодова (1894).
Талалаївка – село в Стерлітамацькому районі Башкортостану,
засноване в 1889–1899 роках переселенцями із с. Талалаївка Полтав-
ської губернії, у 1902 році тут мешкало 657 осіб, переважно українці;
нині кількість населення – 613 осіб (2009).
Ташлишарипово – село в Давлеканівському районі Башкорто
стану, засноване в 1795 році тептярами, котрих башкири пустили на
свою землю; кількість мешканців упродовж 1816–1920 років зросла з
95 до 805 осіб; нині кількість населення становить 363 особи (2009).
Терешківка (Балабан) – село в Аургазинському районі Башкортоста-
ну, засноване в 1892–1893 роках переселенцями із Сумського повіту Харків-
487
ської губернії (43 сім’ї, 276 осіб); нині кількість населення – 18 осіб (2009).
Тичина Павло Григорович (1891–1967) – поет, перекладач, публі-
цист, громадський діяч, новатор поетичної форми; директор Інсти-
туту літератури АН УРСР (1936–1939, 1941–1943), Голова Верховної
Ради УРСР (1953–1959), Міністр освіти УРСР (1943–1948), академік
АН УРСР (1929); лауреат Шевченківської премії (1962).
Великий Токмак (Большой Токмак, Такмак) – село в Давлеканів-
ському районі Башкортостану, засноване в 1900 році переселенцями
з Катеринославської, Херсонської і Тавричеської губерній; у 1917 році
тут нараховувався 31 двір, 216 осіб, у 1920 році – 78 дворів, 377 осіб;
нині кількість населення становить 3 особи (2009).
Толбази – село в Аургазинському районі Башкортостану, розташо-
ване на південь від м. Уфи, засноване на поштовому тракті Оренбурзь-
кої дороги; відоме з 1747 року; з 1933 року – районний центр; нині
кількість населення – 9,7 тис. осіб (2009).
Томашівський Степан Теодорович (1875–1930) – історик, пуб
ліцист, політик-дипломат; дійсний член НТШ з 1899 року, редактор
«Записок НТШ», закінчив Львівський університет, з 1910 року – до-
цент історії Австрії у Львівському університеті, з 1928 року – доцент
історії України у Краківському університеті, автор наукових праць,
присвячених Хмельниччині й добі І. Мазепи, йому належать наукові
дослідження Закарпаття, історії Української церкви.
Троїцький повіт – повіт у складі Оренбурзької області Уфимського
намісництва, утворений у 1784 році; у 1796 році Уфимське намісництво
переіменоване в Оренбурзьку губернію; у 1919 році повіт відійшов до
Челябінської губернії, у складі якої й залишався до ліквідації в 1923
році; за даними перепису 1897 року в повіті мешкало 201,2 тис. осіб.
Трохименко Карпо Дем’янович (1885–1979) – художник, навчав-
ся в Петербурзькій академії мистецтв, працював у Києві в Комісії охо-
рони пам’яток старовини і мистецтва, згодом – на культурно-освіт-
ній роботі, викладав у Київському художньому інституті (професор
батального малярства), працював у різних жанрах: розписи церков,
батальні сцени, акварельні етюди моря, пейзажі, олійні картини, пор-
трети, лауреат Премії ім. Т. Г. Шевченка (1969).
488
Тукран (Шингак-куль) – озеро в Башкирії, з 1952 року – держав-
ний заказник, з 1965 року – комплексна пам’ятка природи, займає
1240 га в південно-західній частині Чишминського району.
Турсугали – річка в Аургазинському районі Башкортостану, впа-
дає в р. Уршак (басейн р. Білої), бере початок біля с. Шланли.
Тюрюшля (Красний Яр) – село в Стерлітамацькому районі Башкор-
тостану, засноване в 1875 році російськими та мордовськими селянами;
нині кількість населення становить 1066 осіб (2009); центр сільради.
Усерганський кантон – одиниця адміністративно-територіально-
го устрою в південно-східній частині Великої Башкирії, існував упро-
довж 1922–1930 років.
Уфа – місто (з 1586 р.), столиця Республіки Башкортостан, роз-
ташоване на березі р. Білої (при впадінні в неї рік Уфа й Дьома); нині
кількість населення – 1,062 млн осіб (2010).
Уфа (Караідель) – ріка на Уралі й у Передураллі, у Челябінській,
Свердловській областях і Башкортостані, права притока р. Білої (ба-
сейн Волги), довжина річки – 918 км.
Уфимський кантон – одиниця адміністративно-територіального
устрою в центрі Великої Башкирії, утворений у 1922 році після при-
єднання Уфимського повіту Уфимської губернії до Малої Башкирії, іс-
нував до 1930 року; найбільш розвинутий промисловий район, де про-
ходила Самаро-Златоустівська залізниця; міста – Уфа, Бірськ, Белебей.
Хотомля (Хотімля) – село в Давлеканівському районі Башкор-
тостану, засноване в 1895 році переселенцями із с. Хотомля Волочан-
ського повіту Харківської губернії; групи селян прибували також з
Полтавської й Чернігівської губерній; у 1920 році тут нараховувалося
83 подвір’я, 579 осіб; нині кількість населення – 220 осіб (2009).
Царичанка – село в Давлеканівському районі Башкортостану, засно-
ване в кінці 1890-х років переселенцями з Катеринославської губернії;
нині не існує, увійшло до складу с. Івангород, збереглася назва вулиці.
Чернігівка – село в Чишминському районі Башкортостану, на
правому березі р. Дьоми, засноване в 1904 році переселенцями з Бор
знянського повіту Чернігівської губернії; нині кількість населення –
115 осіб (2009).
489
Чишми – селище міського типу (з 1946 р.), засноване в 1650 році,
центр Чишминського району Башкортостану, велика вузлова заліз-
нична станція на лінії Уфа – Самара; нині кількість населення – 22 тис.
осіб (2011).
Чишминський район – утворений у 1930 році, розташований у
центральній частині Башкирії, районний центр – смт Чишми; нині
кількість населення – 52 тис. осіб (2009).
Чкалов – назва м. Оренбурга впродовж 1938–1957 років на честь
відомого радянського льотчика Валерія Чкалова.
Шевченко Тарас Григорович (1814–1861) – український поет, ху-
дожник, мислитель, революційний демократ; у квітні 1847 року арешто-
ваний і потім відправлений у солдати в Орську фортецю (Оренбурзь-
ка губернія), у 1850 році – у Новопетровське укріплення на півострові
Мангишлак; у засланні пробув з червня 1847 до серпня 1857 року.
Шовкуненко Олексій Олексійович (1884–1974) – живописець, пе-
дагог, народний художник СРСР (1944); дійсний член АМ СРСР (1947);
навчався в Одеському художньому училищі, у Петербурзькій АМ; пра-
цював у техніці акварелі, автор психологічних портретів, індустріаль-
них пейзажів, пейзажів України; з 1935 року – професор Київського
художнього інституту; лауреат премії ім. Т. Г. Шевченка (1970).
Яновський Юрій Іванович (1902–1954) – видатний письменник,
класик української літератури, «Гомер XX століття»; за війни був ре-
дактором журналу «Українська література» і військовим кореспонден-
том, у 1945 році – кореспондент на Нюрнберзькому процесі.
ЗМІСТ
Від упорядників ........................................................................................3
Бабенко В. Українці Башкортостану за чотири століття ................9
УКРАЇНСЬКА НАРОДНА ТВОРЧІСТЬ

ЗА МЕЖАМИ УРСР. УКРАЇНЦІ В БАШКИРІЇ
Попов П. М. До історії вивчення українського

населення Башкирії. Вcтупна стаття .........................................................47
Плісецький М. М. Фольклор українських

поселенців Башкирії ......................................................................................64
Береговський М. Я. Екскурс у вивчення

музичного фольклору українських поселенців в Башкирії ...............353
Лисенко П. С. Особливості мови села

Івангород Давлеканівського району Башкирської АРСР ..................390
Іллін В. С. Мова сіл Рублівка, Софіївка

і Ляшківка Давлеканівського району Башкирської АРСР .................405
Квітка Кл. Рецензія на статтю М. Береговського «Екскурс у ви-

вчення музичного фольклору українських поселенців Башкирії».....413
Верьовка Г. Г. Рецензія на роботу М. Береговського і Е. Володар-
ської «До вивчення народно-пісенного музикального репертуару
українців в Башкирії» .................................................................................418
Козицький П. О. М. Береговський і Е. Володарська. «До вивчен-

ня музичного фольклору українців в Башкирії»...................................422
СТАТТІ, ЩОДЕННИКИ ПЕРІОДУ ЕВАКУАЦІЇ АН УРСР
Копиленко О. І. Українські переселенці в Башкирії .......................426
Береговський М. Я. Село Кахновка ...................................................431
Касьянов М. И. Дневник экспедиционной

группы Института Общественных Наук Академии
Наук УССР по теме: «Украинцы в Башкирии». 1941 год ....................433
Петров В. П. Щоденник експедиційної групи

Інститута суспільних наук АН УРСР по темі
«Українці в Башкирії». 20-ІХ-41 м. Уфа ..................................................438
Давлеткільдєєв К. Малюнки .............................................................452
Володарська Е. М. Щоденник експедиції по збиранню музично-

фольклорних матеріалів в Стерлітамакському районі українських сіл
Золотоношка, Вознесенське. 18–28 березня 1943 р. ............................458
Археографічний та бібліографічний покажчик ........................464

Відомості про авторів статей і щоденників ................................466
Примітки ................................................................................................474
Наукове видання
ІНСТИТУТ МИСТЕЦТВОЗНАВСТВА, ФОЛЬКЛОРИСТИКИ

ТА ЕТНОЛОГІЇ ім. М.Т. Рильського НАН УКРАЇНИ
Уфимська філія Московського державного
гуманітарного університету ім. М. О. Шолохова
Міжнародна асоціація україністів
МРГО «Наукове товариство
україністів ім. Т. Г. Шевченка»
УКРАЇНЦІ БАШКИРІЇ
ДОСЛІДЖЕННЯ І ДОКУМЕНТИ
ТОМ І
Головний редактор
Ганна Скрипник
Редактори: Надія Ващенко, Наталя Джумаєва, Лариса Ліхньовська,

Світлана Лутава, Катерина Онуфрійчук, Павло Рафальський,
Альона Рокицька, Людмила Тарасенко, Олена Щербак
Оператори: Ірина Матвєєва, Тетяна Миколайчук, Ельвіра Пустова
Комп’ютерна верстка: Вячеслав Жигун
Підписано до друку 01.12.20011. Формат 84х108/16.

Папір офсетний. Гарн. CharterC. Друк офсет.
Умовн. друк. арк. 105. Обл.-вид. арк. 89
Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології

ім. М. Т. Рильського НАН України
01001 Київ, вул. Грушевського, 4
Свідоцтво про державну реєстрацію: серія ДК № 1831 від 07.06.2004 р.

Українці Башкирії. Т. 1. Дослідження і документи

Uploaded by

Document Information

Copyright

Available Formats

Share this document

Share or Embed Document

Sharing Options

Did you find this document useful?

Is this content inappropriate?

Copyright:

Available Formats

Українці Башкирії. Т. 1. Дослідження і документи

Uploaded by

Copyright:

Available Formats

ІНСТИТУТ МИСТЕЦТВОЗНАВСТВА, ФОЛЬКЛОРИСТИКИ ТА

ЕТНОЛОГІЇ ім. М.Т. Рильського НАН УКРАЇНИ

Українці Башкирії : у 2 т. Т. І. Дослідження і документи / [гол. ред.

Від 1936 року в складі Академії наук УРСР працював Інститут

Український народ проживає не тільки в межах своєї історичної Бать-

Через різні історичні причини переселення, як індивідуальне, так

Н. Н. Барсов. Национальный состав населения БАССР. – Журн. «Хозяйство

Башкирии». Уфа, 1928, № 8–9, с. 109.

Багато живе в Башкирській АРСР українських селян. Злиднями

II. ТЕКСТИ УКРАЇНСЬКОЮ МОВОЮ

1. Історичні та близькі до них пісні

Знайти зразки старого українського епосу виявилося нелегкою

Їхав ляшок із Варшави

Їде ляшок мо́рквяний,

У в містечку в Озеречку

Записано у Феодосії Мудрик у с. Софіполі, 1.II.1943.

Ой був собі старий Сіда

Як сам Сава знає,

Ось інша пісня на аналогічну тему:

Звичайно тут ще додають:

Тут знов пауза, якась несподівана, і потім:

Пішла Гандзя пшиниченьку жати.

Ой пила, пила та Немирівна на миду́,

На одній з вулиць, або, як їх звуть тут, – «порядків», села Со-

Дивно зустрічати в піснях про знущання чоловіка чарівний образ

Відкіль узявся охотник-стрілець,

Сховав під полу, приніс додому,

Голубка не п’є, пшенця не клює,

Ой випущу я шістсот голубів, –

Ні так і душóк, ні так і пушо́к,

«Це вже вонá каже», – додала співачка. Потім, подумавши, сказа-

Як сяду я край віконця

Шо й у полі три дорожки різно;

С твоїм серцем говорите:

Коло шляху кіньми,

– Ой мамко нашá,

Українська народна пісня прославилася на весь світ не тільки си-

– Чи я, мамцю, не доріс,

Гротеск є один з улюблених засобів фольклора. Нерідко гротеск, не

Багато гумористичних пісень записано у Прокофія Мудрика. Про

В українському фольклорі дуже поширена сатира на нероб, ледарів.

В огороді жита много,

Особливо часто народна пісня осміює ледачих (рідше невправ-

Кину кужіль на полицю,

Кину кужіль на піч, –

– А де ваша мати?

Де в чому доповнює цей запис інший варіант:

– Ой ви, хлопці, молодці. Ой, ой, ой, ой, ой!

Як пішов Саврадим у поле орати,

Сини моє – соколи

Пісні «до румки» зливаються з піснями «до танцю». Ці останні –

І ти тут, і я тут,

Ти, дівчино, рибко,

Взяв дід бабку

В цій останній пісні пританцьовують, співаючи приспів, який са-

«Це як ще наші дідусі були хлопцями, то цю співали» 178.

Значний науковий інтерес являє собою стан обрядово-пісенної

Як ідуть косу розплітати, молода де-небудь сховається. Буяри зна-

Епіз од з бира ння поїзда молодого

Як мати знімає вже вінка з лєнтами, дружки співають:

Е п і з о д в и р я д ж а н н я м о л о д о ї д о ї ї н о в о ї р о д и н и.

Виряджаючи молоду до молодого, дружки співають жалісли-

Якщо спитати у багатьох селян, чи люблять вони казки, то деякі з

Чудові українські казки можна записати в Башкирії.