Луценко О Українська наукова мова

Київський національний університет імені Тараса Шевченка
Інститут філології
Оксана Луценко
УКРАЇНСЬКА НАУКОВА МОВА
Навчальний посібник
Київ
2021
УДК 81.161.2
Рецензенти:
кандидат філологічних наук, доцент Шулінова Л.В.,

кандидат філологічних наук, старший викладач Ренчка І.Є.,

Національний університет “Києво-Могилянська академія”
Рекомендовано Вченою радою

Інституту філології
Київського національного університету імені Тараса Шевченка
(протокол № 9 від 23 березня 2021)
О.І. Луценко
Л87 Українська наукова мова: навч. посібник.
Київ: ФОП Гуляєва В.М., 2021. 128 с.
У навчальному посібнику “Українська наукова мова” подано

теоретичний матеріал про науковий стиль, його підстилі й жанри,
визначено позамовні та внутрішньомовні елементи лексичного,
морфологічного, словотвірного, синтаксичного рівнів, а також
запропоновано завдання, вправи й тексти для редагування та
лінгвостилістичного аналізу.
Для студентів вищих навчальних закладів.
Луценко О.І., 2021

ЗМІСТ
ПЕРЕДМОВА…………………………………………………..4
ТЕМА 1. Стильова система сучасної літературної мови
1.1. Теоретична частина…………………………………….5
1.2. Вправи, завдання……………………………………......7
ТЕМА 2. Науковий стиль: функціональні властивості,
ознаки, позамовні чинники
2.1. Теоретична частина……………………………..…….16
2.2. Вправи, завдання…………………………………...….17
ТЕМА 3. Підстилі та жанри наукового стилю
3.1. Теоретична частина…………………………………...24
3.2. Вправи, завдання………..……………………………..26
ТЕМА 4. Внутрішньомовні чинники формування стилю:
лексичні особливості
4.2. Вправи, завдання………………………………………55
морфологічні та словотвірні особливості
5.2. Вправи, завдання………………………………………69
синтаксичні особливості
6.2. Вправи, завдання………………………………………74
ТЕМА 7. Науковий текст: композиційні особливості
7.2. Вправи, завдання………………………………………80
ТЕКСТИ ДЛЯ АНАЛІЗУ ТА РЕДАГУВАННЯ
Тексти для аналізу………………………………………….89
Тексти для редагування…………………………………..108
ПРИКЛАДИ ОФОРМЛЕННЯ
СПИСКУ ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ.……………..114
ЗАПИТАННЯ………………………………………………..123
ЛІТЕРАТУРА………………………………………………..125
ПЕРЕДМОВА
Вивчення дисципліни “Українська наукова мова” базується

на попередньо засвоєному матеріалі про лексичний і
граматичний рівні мовної структури та передбачає заглиблення
у мовні факти з метою осмислення функціональної природи
національної мови, умов і мети використання мовних засобів
відповідно до наукової сфери суспільної комунікації.
Метою курсу передбачено ознайомити студентів із
теоретичними питаннями про розвиток і функціонування
наукового стилю сучасної української літературної мови та
сформувати практичні уміння й навички аналізувати наукові
тексти, а також створювати їх самостійно.
Навчальний посібник в раціональній послідовності
поділено на розділи, де подано теоретичні відомості про
науковий стиль, його підстилі й жанри, визначено позамовні та
внутрішньомовні елементи лексичного, морфологічного,
словотвірного, синтаксичного рівнів, для закріплення знань
запропоновано завдання, вправи, а також тексти для редагування
та лінгвостилістичного аналізу.
Практичні завдання спрямовані на розпізнавання і
класифікацію стилем, що сприятиме ефективному засвоєнню
теоретичних знань. Наукові тексти й завдання для аудиторної та
самостійної роботи фахово зорієнтовані, що надасть можливість
здійснювати в комплексі й окремо навчальну, тренувальну,
діагностичну та дослідницьку діяльність.
ТЕМА 1. Стильова система сучасної літературної мови
1.1. Теоретична частина
Функціональний стиль – це комунікативно вмотивоване

вживання системно дібраних елементів літературної мови.
Функціональний стиль має дворівневу структуру
взаємопов’язаних чинників: позамовних (екстралінгвальних) та
внутрішньомовних (інтралінгвальних).
Позамовні риси визначають межі кожного стилю і
впливають на добір мовних засобів ‒ внутрішньомовну основу
стилю.
Позамовні чинники зумовлені сферою вживання (офіційною
чи приватною), темою, часом і місцем, типом адресата (цільовий
чи масовий), комунікативним наміром адресанта та ін.
Реалізуються внутрішньомовними.
Внутрішньомовні – це стилістично марковані елементи усіх
мовних рівнів (лексичного, словотвірного, морфологічного,
синтаксичного), що втілюють позамовні.
Кожен функціональний стиль поділяється на підстилі, під

якими розуміється реалізація стилю залежно від мети у
функціонально й тематично заданій сфері комунікації.
Кожен підстиль реалізується через розгалужену систему

жанрів.
Жанр – це композиційно стійке і стилістично типове
оформлення текстів певного стилю.
Традиційно у функціональній стилістиці виділяють п’ять

стилів: розмовний, офіційно-діловий, науковий, медійний та
художній.
Кожен зі стилів має переважно усну або письмову форму

фіксації, на цій основі виокремлюють розмовний та
книжні стилі.
Розмовний стиль має переважно усну форму фіксації.
Книжними називають стилі із переважно письмовою
формою фіксації, до них належать офіційно-діловий, науковий,
медійний та художній.
Функціональні стилі розрізняються також на підставі

основної / первинної функції, реалізованої ними:
‒ інформативна ‒ науковий та офіційно-діловий,
‒ сугестивна (впливу) – медійний стиль,
‒ комунікативна – розмовний стиль,
‒ естетична – художній
та за формою суспільної свідомості:
‒ логіко-понятійна – для наукового стилю,
‒ образна – для художнього,
‒ понятійно-образна – для медійного,
‒ прагматична – для розмовного,
‒ деонтична (окреслює моральні та правові норми поведінки
у суспільстві; виражається за допомогою слів дозволяється,
забороняється, обов’язково) – для офіційно-ділового.
1.2. Вправи, завдання
1. Прочитайте, визначте приналежність до стилю, назвіть

функції мови, репрезентовані текстами.
1.
ЗАКОН УКРАЇНИ
Про забезпечення функціонування української мови
як державної
(Відомості Верховної Ради (ВВР), 2019, № 21, ст.81)
Стаття 30. Державна мова у сфері обслуговування

споживачів
1. Мовою обслуговування споживачів в Україні є державна
мова.
2. Підприємства, установи та організації всіх форм
власності, фізичні особи ‒ підприємці, інші суб’єкти
господарювання, що обслуговують споживачів (крім випадків,
встановлених частиною третьою цієї статті), здійснюють
обслуговування та надають інформацію про товари (послуги), у
тому числі через інтернет-магазини та інтернет-каталоги,
державною мовою. Інформація державною мовою може
дублюватися іншими мовами.
3. На прохання клієнта його персональне обслуговування
може здійснюватися також іншою мовою, прийнятною для
сторін.
4. Суб’єкт електронної комерції, зареєстрований в Україні,
під час своєї діяльності та в разі поширення комерційного
електронного повідомлення зобов’язаний забезпечити надання
всієї інформації, визначеної Законом України “Про електронну
комерцію”, в тому числі щодо предмета електронного договору,
державною мовою.
5. Інформація про товари та послуги на території України
надається державною мовою, з урахуванням особливостей,
визначених у статті 33 цього Закону.
{Частина п’ята статті 30 зі змінами, внесеними згідно із
Законом № 114-IX від 19.09.2019}
6. Виробники (виконавці, продавці) в Україні всіх форм
власності надають споживачам інформацію про вироби (товари),
роботи чи послуги державною мовою. Така інформація може
дублюватися будь-якою іншою мовою.
7. Інформація про вироби (товари), роботи чи послуги,
зазначена у частині шостій цієї статті, доводиться до відома
споживача в порядку, у спосіб та в обсязі, що визначені Законом
України “Про захист прав споживачів”.
В інформації про вироби (товари), роботи чи послуги,
наданій державною мовою, допускається використання слів,
скорочень, абревіатур та позначень англійською мовою та/або з
використанням літер латинського та/або грецького алфавітів.
8. У разі якщо крім державної інформація про товари та
послуги надається також іншими мовами, обсяг інформації про
товари та послуги державною мовою не може бути меншими за
обов’язковий обсяг інформації згідно з вимогами,
встановленими Законом України “Про захист прав
споживачів”….
Президент України П. ПОРОШЕНКО
м. Київ
25 квітня 2019 року
№ 2704-VIII
2.
МОВА
Не говори: в нас мова солов’їна,
Бо мова вище, ніж пташиний спів.
В її скарбниці – доля України,
Глибинна таємниця правіків.
Вона нуртує джерелом криничним,
Із попелища феніксом встає,
Для нації вона гарант на вічність,
Тому її так люто ворог б’є.
Все заберуть, а залишилось слово,
Знов до життя повернемося ми.
Лише тому, що не пропала мова,
То й ми ще наче люди між людьми.
Без мови – не створити нам держави,
Доріг тернистих не перебрести!
Хай вороги жорстокі і лукаві –
Стіною стань і мову захисти!
Річ не про те, що мова солов’їна,
Бо мова глибше, ніж пташиний спів.
В її скарбниці – доля України,
Космічна нерозгаданість віків.
Микола Лотоцький
3. Душею мови, її “алгеброю” є граматика. Вона найчіткіше

виявляє національний характер мови, її своєрідність.
Граматика – це система правил поєднання слів у
мовленні (словосполучення, речення, текст), їх змінюваності, що
зумовлена потребами цього поєднання.
На відміну від словника, граматика характеризується
більшою непроникливістю для чужомовних впливів. Однак
порушення граматичної будови більш боляче відбивається на
мові, ніж проникнення в мову чужих слів.
Граматичний стрій мови достатньо опанувати на п’ятдесят-
дев’яносто відсотків, щоб бути зрозумілим. Граматикою рідної
мови, ясна річ, треба оволодівати досконало. (Режим доступу:
https://shron1.chtyvo.org.ua/Ivanyshyn_Vasyl/Mova_i_natsiia.pdf?
PHPSESSID=ba0a397f7979fdc1afbb8b7c5accbf43)
4. Поняття літературної мови.

Специфіка літературної мови виявляється в єдності кількох
визначальних (критеріальних) ознак, конкретний характер і
взаємодія яких зумовлюється загальними й частковими (залежно
від кожної літературної мови) закономірностями. До
найістотніших диференційних ознак літературної мови належать
такі: наддіалектна національна форма існування, з якої
безпосередньо випливає національно-репрезентативна функція;
поліфункціональне використання в різних сферах
суспільнокомунікативної практики; наявність усталених і
кодифікованих норм (граматичних, лексичних, орфоепічних,
правописних тощо), на ступені дотримання яких ґрунтуються
оцінні критерії літературності писемного й усного мовлення
носіїв літературної мови; стилістична диференціація, заснована
на використанні мовних засобів залежно від конкретних
комунікативних потреб. (Режим доступу:
http://194.44.152.155/elib/local/sk649258.pdf)
2. Зіставте особливості реалізації інформативної функції

мови залежно від усної чи письмової форми.
1.
В’ячеслав Корнієнко: Київ у ХІ столітті
вже розмовляв українською
Завдяки написам і малюнкам на стінах Софії Київської, відомим як
графіті, вдалося довести, зокрема, що головний Собор історичної Київської
митрополії було закладено не пізніше 1011 року. “Український
інтерес” довідався в доктора історичних наук, заступника генерального
директора з наукової роботи Національного заповідника “Софія Київська”,
автора численних монографій про графіті Софії Київської
В’ячеслава Корнієнка про те, якою мовою спілкувалися в Київській Русі та
що хотіли увіковічнити на стінах собору кілька поколінь його парафіян.
Розкажіть, будь ласка, про Ваші дослідження – графіті в
Соборі святої Софії. Що це, скільки їх відомо?
Це явище прийшло до нас із Візантії, разом із
християнством. Хоча, думаю, і до цього була традиція
видряпувати написи чи малюнки на поверхнях, які для цього не
призначені – стіни, паркани, побутові предмети. Наприклад,
амфори підписували. Ми знаємо “Мстиславля корчага ” та “Біле
вино Зокове” – такі власницькі записи.
Треба зазначити, що графіті – це традиція, яка була присутня
по всіх теренах Русі-України. У Чернігові їх доволі багато, в
Галичі. Ці написи виявляються і в Кирилівський церкві ХІІ ст., і
в Церкві Спаса на Берестовому, – якщо говоримо про Київ. Тобто
там, де люди вміли писати, там вони не тільки писали грамоти та
літописи, а й викладали всі свої знання на стінах. На жаль,
якихось побутових споруд від тих часів у нас не збереглося, але
думаю і там були певні “парканні” написи.
Якщо ми говоримо про храм, про Софію Київську, то тут
переважно написи, що стосуються храму: молитви, пам’ятні
поминальні написи (дати смерті осіб, день і місяць тощо)…
…Наприклад, дуже поширено була формула молитовна
“Господи, поможи рабу своєму” і далі писалося ім’я людини, яка
просила Господа про допомогу. Якщо ця формула “Господі,
помозі рабу своєму” була усталеною церковнослов’янською,
вони бачили якийсь зразок перед очима, знали, то от останнє
слово (ім’я) писалося як на слуху, як вони чули. Тому, у
давальному відмінку вже з ХІ століття ми отримуємо
закінчення -ові, -єві (Данилові, Дмитрові, Петрові,
Володимирові (цікаво, до речі, саме Володимир, а не Владімір,
на всіх графіті з таким ім’ям).
Імена в називному відмінку, коли замість “єра”
ставилося “о”, тобто не Данііл, а Данило, не Марк, а Марко. Ці
тексти ми маємо теж з ХІ століття, навіть один є точно
датований – 1076, автор Петро, який намалював качку і підписав
“Псах Петро” – “Писав Петро”. Псах – церковнослов’янське, а
от Петро – наше.
Таких прикладів ми дуже багато зустрічаємо. Вони не
поодинокі. Є навіть різні словоформи, які збереглися, які
притаманні сучасній українській мові. Наприклад, “кволий
напісал”. Тут був теж такий курйозний випадок – російські
дослідники, не знаючи слова “кволий”, визначили, що це не
календарне слов’янське ім’я “Кволина”. (Режим доступу:
https://uain.press/interview/v-yacheslav-korniyenko-kyyiv-u-hi-
stolitti-vzhe-rozmovlyav-ukrayinskoyu-1075951)
2. В’ячеслав Корнієнко, Наталія Сінкевич (Київ)

Написи-графіті XVI-XVII століть центральної нави
Софії Київської як джерело до біографістики та генеалогії
…Під час дослідження комплексу епіграфічних пам’яток
центральної нави у головному вівтарі Софійського собору на
мармурових панно декоративного фриза над синтроном було
виявлено комплекс з вісімдесяти графіті XVI-XVII ст. Цей
комплекс вирізняється серед загалу усіх написів передусім
своєю хронологічною однорідністю. Тоді як на фресках собору
репрезентовані графіті від ХІ до XVII ст., на мармурових плитах
над синтроном наявні тільки написи ранньомодерного
часу (більш ранні графіті виконані лише на крайній шиферній
плиті панно).
Написи XVI-XVII cт. вирізняються значною варіативністю
мови і формули написання, а також різноманітністю соціальних
та конфесійних характеристик їхніх авторів. Мовна палітра
графіті представлена латиною, польською, німецькою,
церковнослов’янською та староукраїнською мовами. Переважна
більшість графіті даного періоду виконана латиницею. Значна
частина латиничних графіті датовані першою третиною
XVII ст. – часом, коли Софія перебувала у віданні уніатського
духовенства. Однак латиничні написи з’являються на стінах
Софії Київської починаючи з 80-х років XVI ст. й побутують до
кінця XVII ст.. А отже, мова графіті не залежить від конфесії, під
юрисдикцією якої перебував храм, а відображає загальну мовну
ситуацію у шляхетсько-міщанському середовищі Речі
Посполитої кінця XVI-XVII ст.. Кириличних написів значно
менше, наші спостереження показують, що вони виконувалися
переважно духовенством, як унійним, так і православним.
Більшість графіті ранньомодерного часу належать до
категорії так званих пам’ятних написів. Повна формула такого
напису повинна містити три основні складові:
1) зазначення дати або лише року перебування в соборі;
2) фрази-зв’язки “Був тут”, “Hyc fuit” або “Byl tu”;
3) вказівку особового (власного) та родового імен автора.
Втім, формули графіті мали відкриту структуру, здатну до
розширення або, радше, до скорочення. Зокрема, доволі часто
автори пропускали фразу-зв’язку, вказуючи лише рік
перебування у храмі та особове й родове ім’я. В іншому випадку
скорочення традиційної формули передбачало виконання лише
третьої її частини, тобто видряпування особового та родового
імен автора або тільки власного чи родового. Дещо рідше
зустрічаємо приклади скорочення традиційної формули лише до
вказівки року виконання. Розширення традиційної формули, як
можемо встановити за наявними даними, передбачало вказівку
місця походження автора, зазначення його приналежності до
певного соціального стану (зокрема до духовенства).
Окрім пам’ятних, в означеному епіграфічному корпусі
виявлено також кілька молитовних написів. Стандартною
молитовною формулою є фраза “спаси/пом’яни/помилуй раба
свого такого-то”. В окремих випадках до неї додаються рік
виконання напису та вказується не лише особове, а й родове ім’я
особи, за яку здійснюється молитва. Також слід зазначити, що
серед молитовних графіті центральної нави Софії Київської
виявлено один текст, складений за абсолютно індивідуальною
формулою (запис Адріана Мартіновського, про що йтиметься
нижче).
Ідентифікованих авторів графіті можемо розподілити на
кілька основних суспільних, конфесійних і територіальних груп:
1) духовенство Святої Софії (православне чи уніатське);
2) римо-католицьке духовенство;
3) шляхта-урядники Київського воєводства;
4) військова залога Київського замку;
5) київські міщани;
6) шляхтичі, які тимчасово перебували у Києві.
(Режим доступу:
http://dspace.nbuv.gov.ua/bitstream/handle/123456789/40910/06-
Kornienko.pdf?sequence=1)
3.
Графіті
Свята Софія доносить до нас живий голос наших пращурів.
На її стінах виявлено понад сім з половиною тисяч графіті ХІ –
початку ХVIII ст. – неофіційних написів і рисунків, залишених у
давнину на фресках кліриками й мирянами. Такої кількості
графіті не знайдено в жодному храмі. Це засвідчує значення
Св. Софії в історичному та повсякденному житті народу.
Дослідниками і відкривачами більшості графіті є науковці
заповідника д. іст. н. Сергій Висоцький (1923 – 1998) та
сучасний дослідник д. іст. н. Вячеслав Корнієнко (нар. 1979).
На княжих хорах виявлено графіті з іменами княгині
Олисави та її онуків – матері й синів князя Святополка
Володимировича, зроблені на їхнє замовлення в 1019 р. До цього
ж року відносяться й графіті, написані
отроками (дружинниками) новгородського посадника
Костянтина Добринича, які були у війську Ярослава Мудрого,
що, прийшовши з Новгорода, сів на київський стіл у 1019 р.
Цікавими є й записи про грім, що прогуркотів 3 березня 1052 р.,
про “успіння” Ярослава Мудрого 20 лютого 1054 р., про
поставлення в митрополити “русина” Іларіона 12 лютого 1051 р.,
про мир на Желяні, укладений наприкінці ХІ ст. між князями
Святополком Ізяславичем, Володимиром Мономахом і Олегом
Святославичем, які правили тоді в трьох головних центрах Русі-
України – Києві, Переяславі й Чернігові. Найдавніші датовані
написи 1018/21, 1019, 1022 (три написи), 1023, 1028, 1033 (три
написи) та 1036 рр., виявлені на фресках в різних місцях собору,
неспростовно свідчать про появу Софії в другому десятиріччі
ХІ ст. Серед графіті – перша відома нам купча ХІІ ст., що
засвідчує купівлю “княгинею Всеволодовою” Боянової землі. Ця
земля, куплена Марією Мстиславівною – дружиною київського
князя Всеволода Ольговича, – можливо, належала славетному
співцю-сказителю Бояну, що згадується в “Слові о полку
Ігоревім”. Унікальну інформацію містять й інші графіті – це
цілий літопис життя храму, Києва і всієї Русі-України.
Середньовічні написи-графіті свідчать, що розмовною мовою
Русі була саме українська мова*.
Починаючи з 2010 р., за авторством В. Корнієнка видається
повний корпус графіті Софії Київської, що складатиметься з
10 частин у 12-ти книгах, з них видано вже 9 частин. (Режим
доступу: https://st-sophia.org.ua/uk/muzeyi/sofijskij-
muzej/ikonografiya-mozayichnogo-ta-freskovog/)
3. Прочитайте вислів М.П. Кочергана, доведіть або
спростуйте його актуальність для текстів наукового стилю,
підкріпивши відповідь зразками текстів.
Усі функції, як правило, реалізуються не ізольовано, а в
різноманітних поєднаннях, бо кожне висловлювання
здебільшого є багатофункціональним. У кінцевому результаті
всі функції працюють на комунікацію, і в цьому сенсі
комунікативну функцію якоюсь мірою можна вважати
провідною. (Режим доступу:
https://westudents.com.ua/glavy/9704-funkts-movi.html)
4. Створіть повідомлення про мовний жанр, ознайомившись

із працями сучасних українських лінгвостилістів.
5. Створіть 5 текстів, кожен із яких іншим стилем, на одну

тему.
ТЕМА 2. Науковий стиль: функціональні властивості,
ознаки, позамовні чинники
Науковий стиль – функціональний різновид літературної

мови, що реалізується з інформативно-пізнавальною метою у
сферах науки, техніки й освіти.
Науковий стиль належить до книжних стилів літературної
мови, має переважно письмову форму фіксації, характеризується
ґрунтовною обізнаністю автора із темою, попередньою
підготованістю висловлювань та переважно монологічністю
викладу.
Основні стильові ознаки наукового тексту:
інформативність, абстрагованість, узагальненість,
підкреслена логічність, однозначність, точність, зрозумілість,
об’єктивність викладу, аргументованість, доказовість,
логізована оцінність, переконливість, понятійність,
предметність, лаконічність, висновковість, причиново-
наслідковість, деперсоніфікованість, безόбразність,
неемоційність та ін.
Функції мови, що реалізуються текстами наукового стилю:
‒ інформативна (передавання інформації про об’єктивну
реальність та позамовну дійсність);
‒ мислетворча (формування й формулювання думки);
‒ пізнавальна (когнітивна / гносеологічна; пізнання
дійсності);
‒ акумулятивна (нагромадження досвіду попередніх
поколінь);
‒ комунікативна (обмін інформацією, реалізується в усній
та письмовій формі);
‒ номінативна (позначення, номінації об’єктів дійсності,
їхніх властивостей та відношень між ними);
‒ метамовна (використання мови для опису іншої мови,
тобто спеціальної наукової мови (метамова фізики, хімії,
кібернетики, логіки та ін.).
1. Прочитайте пояснення, з’ясуйте специфіку ознак

наукового стилю та способи їх вираження. Проаналізуйте
самостійно дібрані текстові зразки з огляду на отримані
знання.
1. Абстрагованість наукового стилю створюється шляхом

системного використання мовних одиниць абстрактного й
узагальненого значення, зокрема абстрактної лексики, слів, що
виражають узагальнені поняття та ін. Абстрагованості тексту
сприяють не тільки лексичні засоби, а й морфологічні та
синтаксичні. Наприклад, у науковому стилі частотність
вживання іменників порівняно з іншими частинами мови дуже
висока, що визначає іменний характер цього стилю. В
узагальнено-відстороненому значенні виступають абстрактні
іменники (клімат, швидкість, гравітація, сюжет, діалектика,
категорія, вічність, фактор, функція та ін.) та дієслова широкої
семантики (існувати, мати, виявляти та ін.). Це ж значення
реалізує граматична форма однини іменників, за якою стоїть не
окремий предмет, а поняття про клас предметів: Вовк ‒ хижа
тварина із роду собак. Латаття біле ‒ багаторічна водяна
трав’яниста рослина родини лататтєвих.
Узагальнено-відсторонений колорит створюють також
позачасові форми дієслів, зокрема теперішнього часу постійної
дії, абстрактного теперішнього часу або абстрактного
майбутнього часу (Вода кипить при температурі 100°.
Внаслідок цього в металі почнуть індукуватися вихрові струми,
що також будуть змінюватися) та дієслова третьої особи
множини в неозначено-особовому значенні (Буре вугілля
видобувають на території Придніпровської височини,
Прикарпаття та Закарпаття. За цим методом розплавлений
метал вміщують у магнітне поле, що змінює свою величину). У
науковому стилі дієслова часто використовуються як
компоненти дієслівно-іменних сполучень, в яких основне
смислове навантаження виражається іменниками (проводити
дослідження, здійснювати аналіз, піддавати критиці,
знаходити застосування та ін.). Це пов’язано з тим, що в
науковій літературі визначення понять переважає над назвою
дій. Активно вживаються у текстах наукового стилю дієслова-
зв’язки (бути, слугувати, володіти та ін.), що також сприяє
створенню узагальнено-відстороненого колориту.
На синтаксичному рівні узагальнено-відстороненість
виражається у виведенні зі структури речення суб’єкта дії
(агенса) і зосередженні уваги на самій дії. Такими є неозначено-
особові, узагальнено-особові, безособові речення. Крім того,
узагальнено-відстороненість реалізується шляхом системного
вживання номіналізованих структур, зокрема таких, в яких
семантика предиката виражена віддієслівним іменником в
синтаксичній позиції підмета чи додатка, а дієслово є
формально-граматичним центром речення: Внаслідок реакції
відбувається перерозподіл маси. (Мацько Л.І., Кравець Л.В.
Культура української фахової мови: навчальний посібник. Київ.
Видавничий центр «Академія» 2007. С.44-45).
2. Підкреслена логічність наукового стилю виявляється в

послідовності, несуперечливості висловлювання, в його
доказовості й аргументованості, побудові мовлення відповідно
до законів логіки із збереженням відношень і зв’язків реальної
дійсності. Першою умовою логічності мовлення є логічність
мислення. Вона передбачає вміння дисциплінувати своє
мислення, міркувати послідовно, спиратись на попередні етапи
мислення, розвивати наступні, шукати джерела і причини явищ,
висувати положення (тези), вміння пояснювати, обґрунтовувати
та аргументувати факти, вмотивовувати висновки, що є
необхідними умовами логічності мовлення.
Другою умовою логічності мовлення є знання і правильне
використання мовних засобів, за допомогою яких можна точно
передати предмет думання і саму думку про нього, досягти
смислової зв’язності мовлення, уникаючи суперечливості у
викладі матеріалу. Йдеться насамперед про граматичну повноту
висловлювання, тобто вживання повних, переважно складних
сполучникових речень, оскільки сполучники дають змогу
членувати зміст і чіткіше передати смислові й логічні зв’язки
між частинами змісту та речення. Складні речення є зручною
формою вираження складної системи наукових понять,
установлення певних відношень між ними: причина і наслідок,
доведення і висновки тощо. Тому в текстах наукового стилю
здебільшого використовуються складнопідрядні речення. Усі
види речень часто ускладнені відокремленими членами речення,
що підвищує їх спаяність. Підкреслена логічність викладу
виявляється також у вживанні однорідних членів речення із
узагальнювальним словом, які розкривають родове поняття за
допомогою вужчих, видових понять. Активно вживаються у
наукових текстах вставні слова та словосполучення, що
увиразнюють логіку мислення, послідовність викладу (по-
перше, по-друге, відповідно, отже та ін.). Для об’єднання частин
тексту, зокрема тісно пов’язаних логічними зв’язками абзаців,
використовуються слова і словосполучення, що вказують на цей
зв’язок: тому, спочатку, потім, насамперед, насамкінець та ін..
Підкресленій логічності і послідовності викладу сприяє також і
прямий порядок слів у реченні. Логічність як комунікативна
якість властива всім типам мовлення, оскільки ґрунтується на
зв’язку мови та мислення. Виявляється вона в різних
функціональних стилях та жанрових різновидах мови, однак у
науковому стилі мови логічність витримується
найпослідовніше. Її називають відкритою (однозначною, без
підтексту). Принцип відкритої логічності є основним для
організації наукового тексту і виявляється у словосполученнях,
реченнях, порядку слів, надфразових єдностях, зв’язному тексті
(в тричастинній його композиції ‒ вступі, основній частині,
висновках). Отже, реалізацію підкресленої логічності як
стильової ознаки забезпечує текстова категорія логічності.
(Мацько Л.І., Кравець Л.В. Культура української фахової мови:
навчальний посібник. Київ. Видавничий центр «Академія» 2007.
С.45-46)
3. Точність і однозначність наукового стилю формуються
на основі зв’язку мовлення з дійсністю і мисленням. Їх можна
досягти за умови глибокого знання предмета мовлення, мовної
системи і вироблених мовленнєвих навичок. Точність мови ‒ це
відповідність змісту мовлення предметно-речовій дійсності,
реальним особам і системі понять про них. Точність залежить від
вибору слова чи вислову, а також від уміння мовця зіставляти
слово, предмет (річ, ознаку, явище) і поняття. Точне
слововживання забезпечується знанням системи лексичних
значень, розмежуванням значень багатозначного слова, слів-
синонімів, омонімів, паронімів. Вживання термінів, слів у
прямому значенні, обмеження синонімічних замін творять
точність наукового стилю. Багатозначні слова вживаються у
текстах наукового стилю лише в одному чітко визначеному
контекстом значенні, завдяки чому досягається однозначність
висловлювань. Сприяють точності також відокремлені
узгоджені означення, вставні і вставлені слова та
словосполучення, уточнення. Крім того, у науковому стилі
багато зносок, покликань, цитат, прізвищ авторів, власних назв,
цифрових даних, що аргументують наукові положення і
підсилюють об’єктивність та достовірність висловленого.
(Культура української фахової мови. Л.І. Мацько., Л.В. Кравець.
Навчальний посібник. Київ. Видавничий центр «Академія» 2007.
С.46-47)
4. Зрозумілість наукового стилю забезпечується точністю та

логічністю викладу. Усне мовлення для адресата буде
зрозумілим, якщо його мислення встигатиме за мисленням
мовця, а ще краще, якщо трохи випереджатиме його, тобто
існуватиме ефект очікування. Слухач у такій ситуації адекватно
“прочитує” те, що чує, про що здогадується, і нерідко каже: “Я
все зрозумів”. Зрозумілості усного мовлення сприяють чітка
дикція, логічне й фонетичне наголошування, правильне
інтонування, розмірений і уповільнений ритм, спокійний і
ввічливий тон.
На письмі зрозумілість досягається послідовністю викладу
матеріалу, що відображає логічне розгортання думки, точним
називанням, членуванням тексту на абзаци відповідно до тем,
підтем і сегментів думки, повтором домінантних, ключових і
наскрізних слів. (Мацько Л.І., Кравець Л.В. Культура
української фахової мови: навчальний посібник. Київ.
Видавничий центр «Академія» 2007. С.46-47)
5. Об’єктивність викладу (різні погляди, відсутність

суб’єктивізму, безособовість мовного вираження,
зосередженість на предметі) виявляється у зваженому
оцінюванні ступеня дослідженості проблеми, шляхів її
розв’язання, ефективності певної теорії, рівня завершеності її
вивчення, в обґрунтованості результатів, наведенні
експериментальних даних тощо. Вказівку на джерело
повідомлення (кому конкретно належить певне висловлювання)
подають з урахуванням вставних слів і словосполучень (на
думку, за даними, автор переконаний тощо). Об’єктивність
форми досягається також шляхом уникнення вигуків і часток на
позначення емоцій і почуттів, емоційно забарвленої лексики й
експерсивних моделей речень. Об’єктивність визначає
особливості манери розповіді: відмову від 1-ї і 2-ї особи,
використання односкладних безособових, неозначено- та
означено-особових речень.
Виявом об’єктивності у наукових текстах є також
ґрунтовний огляд джерел із наведенням покликань. Ігнорування
цієї ознаки розцінюється як плагіат. (Семеног О.М. Культура
наукової української мови. Навчальний посібник. Київ.
Видавничий центр «Академія» 2007. С.26-27)
2. Прочитайте статтю з енциклопедії “Українська мова”,

назвіть функції мови, про які йдеться. Чи реалізуються ці
функції в наукових текстах? Доведіть або спростуйте,
використовуючи текстові зразки.
Ф. м. виявляють себе у специфіці, особливостях окр.
компонентів акту спілкування. Таких компонентів три:
мовець (адресант), слухач (адресат) та інформ. Потік (канал
зв’язку), що йде від першого до другого. Відповідно виділяють і
три Ф. м., що, таким чином, підпорядковуються комунікат.
функції, але не ототожнюються з нею. Це експресивна,
імпресивна та інформаційна Ф. м.
У літературознавстві та стилістиці існує термін “образ
автора”. Мається на увазі вираження, відображення особистості
у тексті, що створений цією особистістю. Адже психіч. процес
формування думки відбувається в мозку суб’єкта, і відбиток
суб’єкта, прикмети суб’єктивності притаманні вже
сформульованій, висловленій думці. І це ‒ властивість не тільки
худож. твору, а будь-якого тексту, будь-якого висловлювання,
писемного чи усного. Йдеться, власне, не про мету, а про умову
використання мови ‒ умову, що виявляється навіть незалежно
від волі мовця. Це і є експресивна (від франц. Expressif –
виразний) Ф. м. Наявна вона завжди: говорячи про будь-що,
людина мимохіть говорить і про себе. Імпресивна ж функція (від
франц. Impressif ‒ такий, що справляє враження) полягає у дії
мовлення на адресата незалежно від того, як адресат її сприймає.
Яскравий вияв такої функції ‒ військові команди. Для виконання
цієї функції мова має спец. засоби: звертання, наказовий спосіб
дієслова тощо, які вживаються переважно для того, щоб
домогтися від слухача бажаного для мовця результату.
Імпресивну Ф. м. називають ще апелятивною (К. Бюлер),
конативною (Р. Якобсон), прагматичною. (Ю.О. Карпенко)
(Режим доступу: http://litopys.org.ua/ukrmova/um140.htm)
3. Назвіть функції мови, реалізовані в тексті.

Стильові норми перебувають в одному ряді з іншими
мовними нормами: фонетичними, лексичними, граматичними,
правописними. Але якщо ці норми загальнолітературні, єдині
для всіх без винятку стилів (не можна в діловому стилі
відмінювати те саме слово за одним зразком, а в науковому – за
іншим), то стильові норми – функційно-мовленнєві –
варіюються залежно від сфери мовлення. Наприклад, те, що
прийнятне в розмовному стилі, не личить книжному, і навпаки.
В основі стильової норми саме й лежить прийнятність,
доцільність, доречність уживання. Це прямо випливає із природи
стилю як мовного явища, адже стиль – це не так мовні засоби, як
принципи відбору й поєднання їх. Стильова правильність
“полягає, з одного боку, в розподілі мовних одиниць за текстами
відповідно до їхнього стильового забарвлення, і з іншого – у
використанні в тексті лише тих стилістично позначених
одиниць, які органічні для певного типу тексту” [1, с. 499].
(Селігей П. О. Стильова норма як різновид мовної норми.
Наукові записки НаУКМА. Філологічні науки. 2016. Т. 189.
С. 83.)
4. Створіть повідомлення, прокоментувавши запропоновані

вислови.
1. “Наукова комунікація створює умови для отримання,
поширення та використання наукової інформації, як результату
наукового пізнання, для забезпечення ефективного та
стабільного розвитку науки” (Н. Мех).
2. “Наукова комунікація в сфері сучасної науки – це
поліаспектний феномен, спрямований на реалізацію еврестично-
інформаційної, суспільно-конструктивної, соціально-
організаційної, інформаційно-популярізаційної
функції” (Т. Яхонтова).
3. “Те, що ми сьогодні називаємо “науковою комунікацією”,
насправді є лише верхівкою айсберга. Окрім боротьби зі
псевдонаукою та безграмотністю, ця діяльність за суттю своєю
покликана вирішити набагато більше глобальних проблем.
Проблем дослідницького середовища. Для цього активну роль
мають відігравати саме “люди науки”. Взаємодіючи одне з
одним, пишучи й поширюючи ідеї “своїх наук”, вони здатні
реалізувати як власний дослідницький потенціал, так і
посприяти масштабному розвитку наукового знання
загалом” (Дар’я Заремба).
5. Напишіть доповідь про стильову норму.

ТЕМА 3. Підстилі та жанри наукового стилю
Залежно від сфери науково-пізнавальної діяльності та

комунікативних завдань у науковому стилі виділяють власне
науковий, науково-навчальний та науково-популярний
підстилі.
Власне науковий підстиль об’єднує наукові тексти,

написані фахівцями для фахівців. Вирізняється строгим добором
мовних одиниць, максимальною інформативністю, насиченістю
новими та відомими науковими фактами, системою
аргументації, а також апробацією нової термінології.
Представлений такими жанрами: монографія, дисертація,
доповідь, рецензія, стаття, повідомлення, курсова,
бакалаврська, магістерська роботи, реферат, тези, анотація,
резюме, огляд, довідник, словник, каталог та ін.
Виокремлюють первинні та вторинні власне наукові
тексти.
До первинних, де описується методика й результати
дослідження, належать, наприклад, такі жанри: монографія,
дисертація, доповідь, стаття, рецензія, повідомлення та ін..
У вторинних текстах характеризується первинна наукова
література: огляд, автореферат, анотація, бібліографічний та
енциклопедичний довідник та ін..
При підготовці вторинних текстів відбувається згортання
інформації з метою скорочення обсягу тексту та виокремлення
основної думки.
Науково-навчальний підстиль характеризується

доступністю викладу інформації, спрощеністю системи
доведень, програмністю викладу матеріалу, спрямованою на
активізацію мислення учня чи студента, поступовим,
послідовним уведенням термінологічної лексики, не
виключається використання елементів емоційності.
Тексти створюються за законами навчального процесу (від
простого до складного, від невідомого до відомого),
вирізняються дедуктивним викладом, підкріпленим прикладами
й ілюстраціями.
Реалізується такими жанрами: навчальний посібник,
підручник, лекція, словник, доповідь на занятті, відповідь на
іспиті, реферат, реферативне повідомлення та ін.
Функція науково-популярного підстилю полягає у

популяризації наукових відомостей – автор-фахівець звертається
до читача-нефахівця, тому інформація подається в доступній,
зрозумілій (науково достовірній, зі збереженням адекватності
опису понять, явищ) і часто цікавій формі. Особливістю
підстилю є поєднання протилежних стильових рис ‒
об’єктивності та суб’єктивності, абстрактності й конкретності.
Жанри: статті у неспеціальних журналах, часописах і
енциклопедіях (наприклад, для дітей), лекції, бесіди, замітки на
медичні, космічні, біологічні та ін. теми.
Також виокремлюють науково-публіцистичний

міжстильовий варіант, що поєднує ознаки наукового та
медійного стилів.
1. Доберіть зразки текстів відповідно до ознак підстилів.
2. Створіть повідомлення про жанр власне наукового

підстилю (на вибір).
3. Прочитайте, визначте приналежність текстів до підстилів.

1. Енциклопедичний словник з державного управління /
уклад. : Ю. П. Сурмін, В. Д. Бакуменко, А. М. Михненко та ін. ;
за ред. Ю. В. Ковбасюка, В. П. Трощинського, Ю. П. Сурміна.
К.: НАДУ, 2010. 820 с.
ISBN 978-966-619-279-3
Енциклопедичний словник з державного управління є
першим в Україні фундаментальним виданням, у якому
розкривається термінологічна система державного управління.
Вона охоплює близько 2600 термінів, що відображають різні
аспекти державного управління: його теорію та історію,
механізми, регіональний розвиток, галузеве управління та
місцеве самоврядування.
Видання розраховане на державних службовців, посадових
осіб місцевого самоврядування, науковців, викладачів,
магістрів, аспірантів і докторантів та всіх, кого цікавлять
багатогранні процеси державного будівництва.
2. Мацько JI. І., Кравець JI. В. Культура української фахової

мови. Навч. посіб. К.: ВЦ “Академія”, 2007. 360 с. (Альма-
матер). ISBN 978-966-580-230-3
Навчальний посібник створено відповідно до сучасних
концепцій викладання української мови за професійним
спрямуванням і зорієнтовано на формування у студентів
мовнокомунікативних компетенцій. У ньому розглянуто
загальні відомості з курсу культури сучасної української мови,
стилістичну диференціацію сучасної української мови,
специфіку професійної, наукової і ділової мови, текстові норми
наукового та офіційно-ділового стилів, правила оформлення
наукової роботи і ділових паперів. Особливу увагу приділено
культурі публічного виступу, діалогу, етиці мовного і
професійного спілкування. Засвоєнню проблематики,
наближенню знань до практичних потреб сприятимуть
запропоновані завдання та вправи, додатки, короткий
термінологічний словник. Для студентів вищих навчальних
закладів. Прислужиться тим, хто прагне ефективно
використовувати мовний ресурс у всіх ділових ситуаціях.
4. Трансформуйте науково-популярний текст у власне

науковий.
Як з’явилася писемність?
Уже 40 тисяч років тому люди намагалися записувати
знаками слова та числа, зберігати для нащадків важливі події.
Спочатку для цього використовувалися піктограми – картинки,
пов’язані між собою за змістом. Але малювати вміли не всі, і
картинки поступово ставали простішими, поки не перетворилися
на ієрогліфи – знаки, кожний із яких означав ціле слово або ім’я.
Але щоб користуватися ієрогліфічним письмом, доводилося
запам’ятовувати не одну тисячу знаків-ієрогліфів. А приблизно
3,5 тисячі років тому з’явилися більш прості способи запису
мови – складове та буквене письмо. Тепер кожен знак означав
склад або окремий звук. Відтоді сувій папірусу, глиняна
табличка, а пізніше книга стали хранителями накопиченої
людьми мудрості.(Батій Я.О. Все про все. Велика енциклопедія
молодшого школяра. Харків: Вид-во “Ранок”, 2018. С.165)
5. Трансформуйте власне науковий текст у науково-

популярний.
АКТИВНІСТЬ (від лат. activus ‒ дієвий, практичний) ‒ одна
з характерних рис способу життєдіяльності соціального
суб’єкта (особистості, соціальної групи, історичної спільноти,
суспільства в цілому), що відображає міру (рівень)
спрямованості його здібностей, знань, навичок, прагнень,
концентрації вольових, творчих зусиль на реалізацію нагальних
потреб, інтересів, цілей, ідеалів. А. здійснюється в
індивідуальній, груповій, колективній, масовій, трудовій,
політичній, організаційній, управлінській, культурній,
дозвільній та інших формах життя суспільства. Як антипод
соціальної пасивності, виявляється в діяльності політичних і
громадських організацій, рухів, реалізації соціальних ініціатив
та ін. Через свою неоднорідність соціальна А. може
використовуватися різними суспільними силами і приводити як
до позитивних, так і негативних наслідків. Абсолютизація А.
виявляється у вигляді формального активізму, запереченні
споглядальності, ототожненні смислу життя тільки з активністю
суб’єкта. Як наукова категорія, А. застосовується в різних
галузях гуманітарного пізнання для дослідження динамізму
історичних подій, соціальних проблем особи і суспільства,
групової поведінки, політичного життя суспільства.
(Філософський енциклопедичний словник. К.: Абрис, 2002.
С. 15)
БІОЕТИКА – галузь філософсько-етичних досліджень,
смисловим осердям яких є ставлення до життя, смерті, здоров’я.
У широкому розумінні Б. включає прикладний аспект, охоплює
екологічну етику, активно взаємодіє з філософською
антропологією та онтологією. Б. виникла на поч. 70-х рр. XX ст.
у США і країнах Зх. Європи як відгук а) на нові біомедичні
технології (штучне подовження життя, трансплантація органів,
нові способи дітонародження, генна інженерія тощо), б) на
поширення прав людини на сферу охорони
здоров’я (усвідомлення прав пацієнта), в) на більш глибоке
усвідомлення людством своєї відповідальності за збереження
життя на Землі. (Філософський енциклопедичний словник. К.:
Абрис, 2002. С. 57)
ГІДНІСТЬ – одна з основних позитивних ознак людини як
особистості; міра ствердження в людині особистісного начала.
Психологічно постає як належний рівень самооцінки і дійовий
механізм самоконтролю, що спирається на чітке розрізнення
особою припустимого для неї і неприпустимого. Як етична
категорія Г. позначає загальнообов’язкове визнання
самоцінності людини, її здатності і доконечної потреби бути
моральним суб’єктом. Відповідно до різних модальностей
людського буття розрізняють особисту Г., жіночу чи чоловічу Г.,
професійну Г., національну Г., Г. громадянина, людську Г. У
структурі особистості і в практичній поведінці Г. реалізується
через такі чесноти, як благородство, скромність,
відповідальність, критичність і вимогливість до себе та інших
тощо. Умовою формування і потвердження Г. є потреба в повазі
з боку інших людей (гідним є те, що гідне поваги). Тому
співвідносним щодо Г. моральним феноменом є честь, як
безпосередній моральний вияв позитивної громадської оцінки
особистості. Г. займає чільне місце в філософсько-етичних
вченнях К’єркегора, В. Соловйова, Марселя, Тилліха та ін.
Особливо значущою є роль Г. як загальнолюдської цінності в
обґрунтуванні прав людини, в теорії і практиці ненасилля.
С. 119)
ПАМ’ЯТЬ – у теорії пізнання одна із пізнавальних
здатностей, що полягає у мимовільному закріпленні, збереженні
й відтворенні у свідомості суб’єкта здобутих у процесі
пізнавальної діяльності відомостей про суб’єктивний і
об’єктивний світи, результати їх творчої переробки, умов і
способів відображення. Завдяки П. суб’єкт спроможний
примножувати свій минулий досвід, нагромаджувати знання й
оперувати в уяві та мисленні образами – замінниками реальних
об’єктів, поняттями та уявленнями. Виділяється індивідуальна
П., в основі якої лежать механізми вищої нервової діяльності,
головного мозку, і колективна П. (соціальна), що виражається у
виявах суспільно-історичного досвіду, суспільній свідомості,
культурі і реалізується через спілкування. Індивідуальна і
соціальна П. тісно пов’язані між собою. Здобутки індивідуальної
П. в процесі спілкування трансформуються у зміст соціальної П.,
а останній, засвоюючись індивідом, стає надбанням особистого
досвіду. У своїй єдності вони забезпечують безперервність і
спадкоємність процесу пізнання, передачу індивідуальних і
колективних пізнавальних надбань од покоління до покоління,
що робить індивідуальний досвід невмирущим, а соціальний –
дієспроможним. П. як пізнавальна здатність розвивається та
удосконалюється в індивідуальному та соціальному планах.
Вона збагачується не тільки змістовно, а й розширює та
поглиблює свої можливості. Насамперед це пов’язано з
виникненням писемності, книгодрукування, застосуванням
технічних носіїв П. та моделювання. Альтернативою П. є
забування, забуття. Біологічну природу і психофізичні
властивості П. вивчає фізіологія, психологія та психоаналіз
С. 463).
6. Прочитайте, визначте підстиль та жанр. Трансформуйте у

статтю для дитячої енциклопедії. Визначте, до якого
підстилю належатиме трансформований текст.
ДЕРЖАВНА МОВА – мова, статус якої закріплений
традицією чи законодавством певної держави. Цю мову
використовують для здійснення повноважень органи
законодавчої, виконавчої та судової влади, застосовують в інших
органах державного управління та місцевого
самоврядування (мова роботи, актів, у справочинстві й
документації, мова взаємовідносин цих органів, у державних
навчальних закладах освіти, науки, культури тощо). В Україні
Д.м. визначає ст. 10 Конституції: “Державною мовою в Україні
є українська мова. Держава забезпечує всебічний розвиток і
функціонування української мови в усіх сферах суспільного
життя на всій території України. В Україні гарантується вільний
розвиток, використання і захист російської, інших мов
національних меншин України. Держава сприяє вивченню мов
міжнародного спілкування. Застосування мов в Україні
гарантується Конституцією України та визначається законом”.
Це повністю відповідає державотворчій ролі української нації,
яка є автохтоном на території України, дала офіційну назву
державі. До цього часу неузгодженим залишається визначення
терміна Д.м. Визначення терміна Д.м., якого немає в Конституції
1996 р., подано в “Коментарі до Конституції України”:
“Державною мовою прийнято називати визнану Конституцією
або законом основну мову держави, обов’язкову для
використання у законодавстві, офіційному діловодстві,
судочинстві, навчанні тощо”. У Рішенні Конституційного Суду
України (vd 991214 vn10-рп/99) подано таке визначення: “Під
державною (офіційною) мовою розуміється мова, якій державою
надано правовий статус обов’язкового засобу спілкування у
публічних сферах суспільного життя”. (Енциклопедичний
словник з державного управління. К.: НАДУ, 2010. С. 144)
ІДЕЯ НАЦІОНАЛЬНА (англ. National idea) –
самоусвідомлення певної етнічної (народної) спільноти єдиним
цілим, що розуміє свій внутрішній зв’язок, свій історичний
характер, свої традиції, своє становлення і розвиток, свою долю
і призначення, робить її предметом своєї свідомості,
мотивуванням своєї волі. І.н. має забезпечувати найбільш
оптимальне тлумачення призначення певної нації в сучасному
світі, проте вона не лише визначає стратегію розвитку держави,
а й необхідна для самоідентифікації її громадян. У загальному
плані І.н. визначається як духовна першооснова, джерело
особистісного розвитку людини; соціально-психологічний
механізм інтеграції соціальних груп, етносів, релігійних
конфесій, партій, рухів; джерело суспільного поступу того чи
іншого етносу, його державотворчої енергії; механізм
урівноваження та гармонізації життєдіяльності народів, що
населяють певний ландшафтно-кліматичний простір і мають
спільну історико-політичну долю, орієнтацію на майбутнє. І.н. –
це рушійна і водночас об’єднуюча сила, що здатна
консолідувати українську націю на самореалізацію у
перманентно змінюваних умовах та обставинах упродовж
певних історичних циклів. На роль І.н. претендують як
євроінтеграційні, так і стабілізаційні ідеї в Україні.
(Енциклопедичний словник з державного управління. К.: НАДУ,
2010. С. 267)
ІННОВАЦІЯ – загальносоціологічна категорія, результат і
спонукальний мотив прогресу суспільства у всій його
багатовимірності. Тому правомірно розглядати політичні,
технічні, технологічні, економічні, управлінські, педагогічні,
екологічні та інші сфери реалізації І. Залежно від цілей
державного управління застосовується об’єктний або процесний
підхід до визначення сутності І. Відповідно до об’єктного
підходу І. – це результат інноваційної діяльності, втілений у
вигляді нових або удосконалених товарів чи послуг, що є
конкурентоспроможними на ринку, технологічних процесів,
організаційно-управлінських і соціально-економічних рішень
виробничого, адміністративного, правового, комунікативного та
іншого характеру, що використовуються в практичній діяльності
та забезпечують суспільну або економічну вигоду. Згідно з
процесним підходом І. у державному управлінні характеризує
створення й упровадження у практику якісно нових форм,
методів, засобів та інституційних структур управління на основі
використання досягнень науково-технічного прогресу, що
забезпечують суспільну або економічну вигоду.
2010. С. 281)
МОВА (взагалі) – знакова (семіотична) система, що
природно виникла і закономірно розвивається, має властивості
соціальної призначеності, існує передусім не для окремого
індивіда, а для відповідного соціуму. Виникнення та існування
природної, людської М. нерозривно пов’язане з виникненням та
існуванням людини. Термін “М.” має два взаємопов’язаних
значення: 1) М. взагалі як певний клас знакових систем;
2) конкретна, так звана етнічна, або “ідіоетнічна”. М. – реально
існуюча знакова система, що використовується в певному
соціумі в певному часі і просторі. М. в першому розумінні – це
абстрактне уявлення про єдину людську мову, центр
універсальних властивостей усіх конкретних мов. Сфери
використання М. в суспільстві широкі і специфічні (наука,
політика, освіта, виробництво, засоби інформації, потреби
ділового спілкування), тому в мові виробляються специфічні
функціональні стилі – свідчення залежності мови від потреб
суспільства. Особливого значення набуває проблема М. і її
“життя” в багатомовному суспільстві: вивчаються відношення
між суспільством і М., що його обслуговує, пов’язані зі статусом
однієї з М. як державної. Державна М. – М. держави, що
закріплена законодавством і обслуговує усі сфери діяльності
громадян держави: політичну (в органах державного управління
і місцевого самоврядування, громадських і політичних
організаціях), професійну, наукову, освітню, культурну тощо. В
Україні державною М. є українська М., що закріплено ст. 10
Конституції України. (Енциклопедичний словник з державного
управління. К.: НАДУ, 2010. С. 443)
ПОЛУБОТОК ПАВЛО ЛЕОНТІЙОВИЧ (бл. 1660 –
18(29).12.1723(1724)) – державний і політичний діяч України,
наказний гетьман Лівобережної України (1722-1723). Походив зі
старовинного козацько-старшинського роду, син
переяславського полковника та генерального осавула
Леонтія Полуботка. Навчався в Києво-Могилянській колегії,
служив у козацькому війську. 1689 р. отримав чин значкового
товариша. З 1706 р. – полковник чернігівський, один із
претендентів на гетьманство в 1708 р., але проти його
кандидатури виступив Петро І. У 1722 р. обраний наказним
гетьманом. П. активно підтримував домагання української
старшини відновити гетьманство та ліквідувати Малоросійську
колегію. Здійснив судову реформу. За наказом Петра І був
ув’язнений у Петропавлівській фортеці, де помер чи був
закатований. (Енциклопедичний словник з державного
управління. К.: НАДУ, 2010. С. 545)
ПРОФЕСІОНАЛІЗМ – інтегрована характеристика якостей
працівника, який високою мірою відповідає вимогам робочого
місця, професійної діяльності. У ширшому значенні – динамічна
якість, що формується під час професійного становлення
працівника, інтегрування його особистості у професійну
діяльність. Так, на стадії професійної підготовки в структурі
особистості формується професійна спрямованість через
навчально-професійну діяльність; на стадії адаптації
відбувається практичне опанування нормативної, виконавської
компоненти професійної діяльності, входження в структуру
соціально-професійних зв’язків; на стадії професіоналізації
відбувається професійна спеціалізація, професійно-соціальне
позиціювання працівника, формуються цілісні комплекси
професійної діяльності, її індивідуальний стиль; на стадії
майстерності професійна діяльність набуває якісно нового,
вищого рівня – творчого, коли за умов сформованості
операційно-функціональних компонентів діяльності
відбуваються: пошук нових підходів, інструментарію;
самопроектування діяльності, розвиток її дослідницького,
рефлексійного компонента, передача досвіду.
2010. С. 601)
СОЦІУМ (лат. Socium – загальне, спільне) – велика стійка
соціальна спільність, для якої характерна єдність свідомості,
цілеспрямованості, природних, суспільно-виробничих,
духовних та інших умов життєдіяльності, генетичний зв’язок
поколінь, стабільність соціальної організації, певна культура
спілкування. Вища форма С. – суспільство як цілісна система.
Будь-який С. – це певна цілісність, що самоутворюється і
взаємодіє з іншими соціальними спільнотами. Розрізняється
С. міський та сільський. С. міський – тип соціальності, що існує
як штучно створена урбанізована територіально-поселенська
спільність людей. Характеризується масовим знеособленням
людських індивідів, анонімністю зв’язків, короткочасовістю,
частковістю, поверховістю контактів. Разом з тим у ньому
сконцентровані досягнення науки й техніки, технології,
культури, в результаті чого члени цього С. мають пріоритетні
можливості для швидкого їх застосування в організації праці,
підприємництві, навчанні, відпочинку, побуті, дозвіллі.
С. сільський – тип соціальності, що існує як стійка спільнота
людей, зумовлена природними умовами організації її життя,
сільським способом поселення та діяльності. Функціонує на
основі органічної єдності людини з природою та особливостей
тієї чи іншої природно-кліматичної зони. Характеризується
безпосередністю контактів селян, пріоритетністю неформальних
відносин, генетичною причетністю до загальної долі общини,
громади. (Енциклопедичний словник з державного управління.
К.: НАДУ, 2010. С. 667)
7. Прочитайте, створіть тези.
Гавриш І.В. Розвиток українського наукового стилю 20-30-
х років ХХ століття (на матеріалі науково-технічних текстів)
…У другому розділі “Розвиток українського наукового
стилю 20-30-х років ХХ ст.” визначено культурно-історичні
передумови становлення наукового стилю, проведено аналіз
жанрових різновидів науково-технічних текстів, особливостей
становлення лексичних норм наукового стилю та відбиття їх у
словниках.
Як відомо, розвиток українського наукового стилю
пов’язаний із розвитком природничо-наукового світогляду й
окремих галузей науки в Україні і відбувався після того, як
українська художня література вже склалася і досягла високого
рівня розвитку. Науковий стиль нової української літературної
мови сформувався під впливом дедалі зростаючих потреб у такій
формі спілкування, яка б забезпечила необхідність збереження й
передачі наукової інформації, і чітко відбивав рівень науково-
технічного розвитку в Україні.
Історія наукового стилю нової української мови
розпочинається у другій половині XIX століття, коли на початку
60-х років журнал “Основа” почав друкувати науково-популярні
статті. У цей період особливо гостро постає проблема
формування наукового стилю української літературної мови, і в
журналі “Основа” вперше була зроблена серйозна спроба
поставити питання про теоретичні засади формування наукового
стилю української мови й накреслити перспективи його
розвитку.
У 1873 році було засноване у Львові Товариство
ім. Т. Шевченка, перетворене в 1892 році з літературного
товариства, яким воно було спочатку, на товариство суто
наукове. Завданням цієї нової наукової установи, що перебувала
поза межами впливу російської цензури, було об’єднання
українських наукових сил з усіх українських земель і тих, що
працювали на чужині, для вільної наукової співпраці рідною
мовою. Утворення Наукового товариства ім. Т. Шевченка
означало новий етап у розвитку української науки, тому що
вперше було створено організацію всеукраїнського значення,
яка охоплювала різні галузі науки. Утворився український
науковий центр для всіх ділянок науки. Наукове товариство
ім. Т. Шевченка отримало змогу довершити працю попередніх
поколінь українських науковців: за допомогою об’єктивних
даних довести окремішність українського народу і його
культури. У науковому світі Наукове товариство
ім. Т. Шевченка здобуло статус нетитулованої української
академії наук. Основним періодичним науковим виданням
товариства були “Записки Наукового Товариства
ім. Т. Шевченка”, в яких друкувалися матеріали до української
номенклатури і термінології в галузі медицини, математики,
фізики, хімії, географії. Позитивну роль у розвитку наукового
стилю української літературної мови, у формуванні національної
наукової термінології відіграли наукові праці І. Верхратського,
І. Франка, М. Грушевського, М. Драгоманова та інших учених,
згуртованих навколо Наукового товариства ім. Т. Шевченка.
На початку ХХ ст. формально було скасовано укази щодо
утиску українського друкованого слова, легшим став і зв’язок
української науки з закордоном. Постала нагальна потреба
перенесення досвіду організації української науки у Львові до
столиці України. І тоді до справи творення наукової термінології
у Східній Україні залучилися організовані в Києві та Харкові
наукові товариства (Українське наукове товариство і Товариство
ім. Квітки-Основ’яненка), студентські гуртки при Київському
політехнічному інституті. Формуванню українського наукового
стилю сприяла дискусія, що відбувалася після 1905 року.
Учасниками дискусії були такі значні постаті в історії України,
як І. Верхратський, І. Франко, М. Грушевський, Б. Грінченко,
І. Стешенко, М. Левицький, Є. Чикаленко. У ході дискусії вони
відстоювали необхідність вироблення українського наукового
стилю.
Відродження української державності 1917 року створило
сприятливі умови для розвитку української науки. Тоді
відкрилися державні українські університети в Києві і в
Кам’янці-Подільському, історико-філологічний факультет у
Полтаві; в усіх старих вищих навчальних закладах було відкрито
кафедри українознавства. 14 листопада 1918 року законом
українського уряду в Києві засновано Українську Академію
наук.
Періодом найбільш активного розвитку наукового стилю
нової української мови можна вважати 20-ті – початок 30-х років
ХХ століття. Унормування української наукової термінології на
наукових засадах було розпочато в Інституті української
наукової мови (ІУНМ) Академії наук, робота якого ґрунтувалася
на досягненнях українських лінгвістів, письменників, учених,
що об’єднувалися у Науковому товаристві ім. Т. Шевченка.
ІУНМ як науково-дослідна установа мав надзвичайне завдання –
якнайшвидше розробити наукову мову й термінологію для
нагальних потреб молодої української науки, задовольнити
термінологічні потреби процесу українського відродження всіх
ділянок громадсько-політичного життя. Одночасно з
практичною термінологічною роботою науковці ІУНМ
розпочали працювати над теоретичним осмисленням принципів
побудови термінологічних систем. Це сприяло піднесенню самої
науки, розширенню сфери функціонування української мови і
доведенню її універсальності. 20-ті − початок 30-х років
характеризувалися значною активністю наукових досліджень:
зросла кількість наукових праць у галузі техніки, математики,
механіки, машинобудування та ін.; проходили активні дискусії
щодо орфографічного, граматичного й лексичного унормування
наукової мови; працівники мовознавчих установ виконували
велику роботу зі збирання й опрацювання наукової лексики
української мови.
Вивчення наукового стилю повинно проводитися з
урахуванням того факту, що наукова література містить у собі
кілька різновидів наукових текстів: науково-технічні, науково-
ділові, науково-гуманітарні тощо. У дослідженні ми аналізуємо
науково-технічні тексти, оскільки, на нашу думку, сáме на
матеріалі цих текстів можна якнайкраще простежити
формування жанрових різновидів наукового стилю, становлення
науково-технічної лексики.
Нами проведений аналіз українських науково-технічних
текстів різних жанрів, виданих з 1925 по 1937 рік, що дозволяє
виявити їх спільні риси і довести їх належність до наукового
стилю.
Жанрами науково-технічних текстів досліджуваного
періоду є підручники і посібники для вищих навчальних
закладів, статті, доповіді, лекції для різноманітних курсів,
довідники, порадники, а також описи технічних пристроїв,
приладів, конструкцій, механізмів, способів виробництва і
технології, організації виробництва і досвіду експлуатації та
деякі інші.
Проаналізовані тексти різняться будовою, характером
наявної інформації та її емоційним забарвленням залежно від
призначення тексту, обсягу поданої інформації, спрямованості
змісту, що й дозволяє визначити їх жанрову належність і
поділити на групи: 1) підручники, посібники – це науково-
навчальні тексти; викладений у них матеріал має навчально-
пізнавальну спрямованість і є прикладним. І за змістом, і за
манерою викладу, і за композицією тексту (поділ на параграфи,
частини, розділи), і за мовними засобами (вживано терміни:
циліндр, крутень, трансмісія, платівка, сворень, кружало,
синтез, теорема, тепловидатність, торфовище, а також
вставні слова і внутрішні вступи як вираз логічності викладу:
отже, наприклад, зауважимо, розглянемо, не спиняючись) ці
тексти, безперечно, належать до наукового стилю. Під час
викладу наукової інформації автори підручників і посібників
дотримувалися визначеної структури наукового тексту:
введення в тему (як показує практика; як зазначалося ще в §1;
не зважаючи на те, що, як каже проф. А.П. Малишев;
розв’язати його намагався цілий ряд авторів), виклад процесу
дослідження і його результатів (в цьому параграфі ми
розберемо; слід спочатку; далі; останніми слід; тоді),
узагальнення досвіду (надійна й чітка регуляція можлива тільки
в тому разі; але установити докладно залежність…
неможливо; отже потужність машини зросте; через те;
можна запобігти); 2) лекції, статті, доповіді, тези
доповідей – це власне наукові тексти, в яких матеріал подано
більш обґрунтовано, ніж у попередній групі текстів, з
дотриманням чіткої будови наукового тексту: історія наукових
пошуків і відкриттів (спеціяльними дослідами проф. Беккер у
Берліні довів; звичайно кажуть; вже віддавна відомий є факт;
так, за F. Körber’ом; проте H. Hanemann спостеріг;
R.H. Greaves та A. Jones року 1925 довели; вони вказали; досить
пригадати); виклад методики дослідження з інформацією про
події, пов’язані з процесом дослідження (далі ми розглянемо… і
визначимо; у процесі опрацювання належних сюди питань; як то
згадувалося вище; не зупиняючись на інших прикладах,
нагадаємо; припустімо; виключно для прикладу візьмемо);
виклад результатів дослідження, нових відомостей,
застосування їх на практиці (не розвиваючи докладніше цієї
теми, воліли б ми, отже, подати цілком конкретні вказівки; це,
безперечно, негативно позначається; на підставі відповідних
аналіз виявлено основні закони розвитку; а, головне, здійснення);
підсумки зробленого, узагальнення наявного досвіду, огляд
досягнутого (слід бо пам’ятати; крім того; запропоновано
прийняти; отже, в більшості випадків має місце; в наслідок
тяжкого стану бюджету; з огляду на це необхідно), що
допомагало організувати факти і спостереження в єдиний
логічний виклад; 3) довідники, описи пристроїв, приладів – це
науково-практичні тексти, у яких подається різнобічна
систематична характеристика предмета, його особливості,
ознаки, будова, повідомляється про результати випробування
тощо. У цих текстах системно використано терміни (цементація,
оксидація, в’язкість сталі, коливальна сила, ексцентриковий
механізм тощо), вставні слова (отже, справді тощо), а також
мовні формули для зв’язку частин тексту і забезпечення його
оптимального сприйняття (як видно з уміщеного нижче
обчислення; справді, сподіватись не доводиться, бо; у
вібраційній машині, що ми її описуємо тощо). Ці ознаки, а також
структурна організація текстів, конкретність змісту матеріалу,
що викладається, логічність його викладу, на нашу думку,
доводять належність поданих вище текстів до наукового стилю;
4) нариси, критичні огляди, статистично-економічні
порадники – це також науково-практичні тексти. Про
належність цих текстів до наукових свідчить, як ми вважаємо,
рівень викладу інформації, її повнота, деталізованість,
розмірковування щодо реалізації цієї інформації у практичній
діяльності, наявність композиційних особливостей наукового
тексту, тобто огляд досягнутого, як вихідний пункт роздумів
авторів (дійсно, останні відомості свідчать; за даними ЦСУ
України; лише з окремих спостережених фактів можна
скласти уявлення; в яких, певно, слід шукати первопричини цих
явищ), висновки і практичні рекомендації (у порівнянні з другою;
поруч з цим головні умови розвитку; то треба думати, що коли;
однак треба відзначити; найважливіші заходи такі; ставиться
завдання; організувати нові виробництва; намічається значно
поширити). Але тексти цієї групи відрізняються ще й певною
емоційністю, виявом авторського ставлення до опису.
Очевидно, що визначити систему понять, якими оперує
будь-яка наука, правильно їх класифікувати можна лише
спостерігаючи за термінами, вивчаючи їх безпосереднє
функціонування в природному для них оточенні, тобто в
наукових документах, що повинно знайти своє відображення в
нормативних тлумачних і термінологічних словниках, де має
бути адекватно відбита термінологічна система, що функціонує
в науковій мові. Часи української державності викликали
потребу цілої низки практичних словників, особливо словників
російсько-українських і українсько-російських, мовних
порадників і правописних словників, що повинні були
зафіксувати ті величезні зміни, що відбулися в українській мові
з початку ХХ століття: “Російсько-український словник” за
редакцією А. Кримського (1924-1933 рр.), “Правописний
словник” Г. Голоскевича (1930 р.), словники з природничої
термінології (Х. Полонського, 1928 р.),
математики (Ф. Калиновича й Г. Холодного, 1925-1931 рр.),
астрономії, геології (П. Тутковського, 1923 р.),
біології (С. Пакочіні, 1931 р.), економічної
термінології (Г. Кривченка й В. Ігнатовича, 1930 р.),
хімії (О. Курило, 1925 р.), фізичної термінології,
механіки (Т. Секунди, 1925 р.), військової термінології (С. і
О. Якубських, 1928 р.), такі технічні словники: “Російсько-
український технічний словник” В. Дубровського (1926 р.),
“Словник технічної термінології з російським покажчиком” М. і
Л. Дарморосів (1927 р.), “Словник технічної термінології.
Комунальне господарство” І. Туркала і В. Фаворського (1927 р.),
“Словник технічної термінології. Загальний” І. Шелудька і
Т. Садовського (1928 р.), “Словник технічної термінології.
Електротехніка” І. Шелудька (1928 р.), “Словник технічної
номенклатури. Мануфактурні виробництва”
Ф. Лоханька (1928 р.), “Словник будівельної термінології”
С. Булди (1930 р.), “Практичний словник виробничої
термінології” І. Шелудька (1931 р.), “Радіословник українсько-
російський” І. Шелудька (1932 р.) та інші. Ці словники,
звичайно, різнилися і своїм науковим потенціалом, і
спрямуванням. Це залежало насамперед від ставлення їх авторів
до поширених тоді настанов щодо їх укладання, сприйняття і
практичної реалізації, зокрема, настанов ІУНМ. Видання
словників сприяло уніфікації термінів, виробленню єдиних
принципів їх укладання, свідчило, з одного боку, про значний
розвиток лексикографії як науки в цілому, а з другого, − про
велике піднесення у формуванні українських терміносистем.
У розглянутих нами науково-технічних текстах 20-30-х
років автори користувалися термінами, зафіксованими у
словниках тих років, які ми використали у
дослідженні (І. Шелудька і Т. Садовського, М. і Л. Дарморосів,
В. Дубровського, Г. Голоскевича, О. Ізюмова та ін.): ковадло,
прогонич, бритваль, мірило, кремпіль тощо.
Досить поширеними були випадки, коли у текстах на
позначення одного поняття використовувалися два слова і
обидва подавалися у різних словниках (циндра і залізина, струм
і пруд, вібловий і циліндричний, в’язкість і чіпкість тощо); коли
два слова на позначення одного поняття подавалися одразу в
одному словнику (течиво і рідина, аркуш і лист, справилля і
комплект, каблучка і кільце тощо); коли з двох слів на
позначення одного поняття одне слово не було зафіксоване в
аналізованих словниках, хоча ним активно послуговувалися в
текстах (шліхва, вакуум тощо). Не всі терміни, якими
користувалися у технічних текстах, були зафіксовані в усіх
розглянутих нами технічних словниках і не всі терміни відразу
були зафіксовані словниками. Також не всі терміни,
запропоновані словниками, відразу використовувалися в
текстах. У більшості випадків на позначення одного поняття
словники пропонували два слова і більше, але в текстах
використовувалося тільки одне з запропонованих слів.
Звичайно, не всі (приблизно до 40%) із запропонованих
словниками термінів стали з часом активно вживатися в
українській мові, зокрема, в сучасних терміносистемах. Але,
пропонуючи їх, науковці того періоду надавали перевагу суто
українським термінам через прозорість їхньої внутрішньої
форми, відповідність вимогам точності і легкозрозумілості.
Терміни, зібрані у словниках 20-30-х років, потребували ще
серйозного обговорення, що цілком усвідомлювали їхні автори і
прагнули цього.
Таким чином, науково-технічні тексти цього періоду,
активно формуючись і розвиваючись, стають одним із важливих
складників у подальшому розвитку наукового стилю в цілому.
(Гавриш І.В. Розвиток українського наукового стилю 20-30-х
років ХХ століття (на матеріалі науково-технічних
текстів): автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня
кандидата філологічних наук : спец. 10.02.01 «Українська
мова» Харків, 2001. С.7-12)
8. Прочитайте, визначте підстиль, напишіть анотацію.

Інна Ренчка,
кандидат філологічних наук
Радянська новомова в українському словникарстві
Питання функціонування мови в тоталітарному суспільстві
вперше порушив у своєму романі-антиутопії “1984” англійський
письменник Джордж Орвелл. Автор переосмислив “мовний досвід”
гітлерівського й радянського тоталітарних режимів і на цій підставі
розглядав новомову як основу тоталітарної системи. Письменник
описує її структуру, характеризує лексичні та граматичні засоби.
Мова, на його думку, в добу панування тоталітарних ідей
перетворюється на політичний засіб, а її метою є відображення
світогляду керівної партії та унеможливлення інших форм
мислення. У тоталітарних державах мова ставала носієм, утіленням
нової ідеології. Для радянського зразка тоталітаризму це була
ідеологія побудови комуністичного суспільства.
У радянський імперії джерелом появи тоталітарної новомови
стала російська мова. Упродовж усього періоду існування
Радянського Союзу поширювалися тези про особливий статус
російської мови як мови міжнаціонального спілкування в межах
СРСР, згодом ‒ як другої рідної для всіх народів союзних
республік. Пропагандистські настанови супроводжувалися
твердженнями про постійне взаємозбагачення і взаємодію
національних мов у соціалістичному суспільстві, безкорисливу
допомогу російського народу всім іншим націям та про російську
мову, яка сприяє розвитку й удосконаленню інших мов радянських
республік. Засобами російської мови формувався й “спільний
лексичний фонд мов народів СРСР”. Тож наслідками такої
діяльності стало поширення двомовності, витіснення національних
мов у різних сферах суспільного життя, гальмування розвитку їхніх
внутрішньомовних ресурсів. В українській мові широкого вжитку
набули росіянізми, кальковані слова та словосполуки, російські
словотворчі моделі. Наприклад: Страна Советов – Країна Рад,
советские люди – радянські люди, мирное сосуществование –
мирне співіснування, раскулачивание – розкуркулення, пятилетка –
п’ятирічка, октябрёнок – жовтеня, партбилет – партквиток,
землевладелец – землевласник, грузооборот – вантажообіг,
сотрудник – співробітник, многочисленный – багаточисельний,
наилучшим образом – найкращим чином тощо.
Новомова в Україні була наслідком реалізації радянської
мовної політики, спрямованої на поширення російської мови й
обмеження функціонування української. Для неї, безперечно,
характерними були такі спільні для всього радянського
тоталітарного дискурсу риси, як оцінність, клішованість,
трансформація значень слів з метою ідеологічного впливу на
суспільну свідомість, й водночас їй були властиві специфічні риси,
зумовлені втручанням у внутрішній розвиток української мови, що
мало метою її майбутнє зникнення ‒ злиття у недалекій перспективі
з російською.
Комуністичне управління мовою великою мірою позначалося
на українській лексикографічній практиці радянського періоду,
зокрема на тлумачній лексикографії. Словники не могли лишитися
поза увагою ідеологів тоталітарної держави. Американський
лексикограф Сидні І. Лендау зазначає, що “словники зазнають усіх
складних суспільних тисків, таких самих, що їх відчувають люди та
інституції”. Однак найбільшого впливу позамовних чинників
лексикографія зазнає в умовах тоталітарного режиму, коли її
підпорядковують ідеологічним вимогам. Лексикографія, за
словами польської мовознавиці Анни Вежбицької, у цей період
піддається тому самому тискові, що й кожна інша галузь наукової
та громадської діяльності.
Лексикографічні праці політизувалися й ідеологізувалися. Це
виявлялося й у формуванні реєстру словників, і в побудові
визначень, доборі ремарок та ілюстративного матеріалу.
У “Словнику української мови” в 11 томах (1970-1980 рр.)
ідеологізації зазнали слова різних тематичних груп ‒ не лише
одиниці суспільно-політичної лексики, семантика яких
безпосередньо залежить від політичних поглядів суспільства і
пов’язана з конкретним історичним періодом, а й слова, що
стосуються сфери економіки та права, релігії та мистецтва, етики та
філософії. У лексикографічному трактуванні чітко простежується
вплив керівної радянської ідеології, коли слова набували оцінних
конотацій залежно від того, якого суспільно-політичного ладу
стосувалися позначені ними поняття ‒ соціалістичного чи
капіталістичного. Ті одиниці, які характеризували різні аспекти
життя соціалістичного суспільства, отримували позитивну оцінку,
а ті, що позначали особливості капіталістичної дійсності, ‒
негативного оцінного забарвлення. Скажімо, позитивну конотацію
в СУМі мають слова комунізм, соціалізм, більшовизм, марксизм,
атеїзм, соціалістичний реалізм, негативну ‒ націоналізм,
монархізм, лібералізм, сіонізм, Бог, Біблія, авангардизм, модернізм,
бізнес, бізнесмен, монополія, біржа, комерція тощо.
Найпоширенішим словникарським засобом для окреслення
виразної межі між двома світами ‒ “світом добра і справедливості”,
що, в ідеологічній інтерпретації, уособлював радянський
суспільний лад, та “світом зла, неволі і неправди”, образ якого
формувався на прикладі опису явищ життя в країнах
несоціалістичного табору, ‒ було використання в дефініціях
квазіуточнювальних означень на зразок “буржуазний”,
“дрібнобуржуазний”, “реакційний”, “капіталістичний”,
“контрреволюційний”, “ворожий”, “націоналістичний”,
“антинауковий”, “формалістичний”, “занепадницький” тощо. Ними
зазвичай починаються тлумачення лексичних одиниць різних
тематичних груп у СУМі. Наприклад: “Націоналізм. 1. Реакційна
буржуазна ідеологія й політика в галузі національних відносин…”;
“Монархізм. 1. Реакційний політичний напрям, що відстоює
монархію…”; “Федералізм. 3. Дрібнобуржуазна течія
анархістського типу…”; “Конституціоналізм. Буржуазна течія в
політиці й науці державного права…”; “Монополія. 2. Велике
капіталістичне об’єднання, що виникло на ґрунті концентрації
виробництва й капіталу…”; “Дадаїзм. Формалістична течія в
літературі й образотворчому мистецтві…”;
“Модернізм. 1. Занепадницька течія у буржуазному мистецтві й
літературі…”; “Футуризм. Формалістичний занепадницький
напрям в буржуазному мистецтві та літературі…”. Отже, читачеві
накидалося негативне оцінне сприйняття явища ще до
ознайомлення з його змістом, і така оцінка була узгоджена з
тоталітарною ідеологією.
З іншого боку, ключовим радянським ідеологемам, таким як
комунізм, соціалізм та ін., у СУМі за допомогою ідеологічно
забарвлених дефініцій та ідеологічно значущих ілюстрацій надано
позитивної оцінки. Наприклад: “Комунізм. 1. Вища суспільно-
економічна формація, що приходить на зміну капіталізмові й
ґрунтується на усуспільненні засобів виробництва; має два ступені
розвитку: соціалізм і власне комунізм ‒ безкласове суспільство, у
якому здійснюється принцип: “від кожного ‒ за його здібностями,
кожному ‒ за його потребами” […] 2. Створена Марксом,
Енгельсом і Леніним унаслідок глибокого вивчення об’єктивних
законів розвитку суспільства наукова теорія й тактика
пролетарської революції та побудови комуністичного
суспільства […] Комунізм є найвищий ступінь розвитку соціалізму,
коли люди працюють з усвідомлення необхідності працювати на
загальну користь (Ленін, 30, 1951, 178); Ідеї комунізму захоплюють
серця трудящих і перетворюють світ (Ком. Укр., 10, 1959, 9)”.
Наведене тлумачення ‒ скорочене, у словниковій статті воно
значно розлогіше, з великою кількістю характеристик. Пояснено,
зокрема, що таке воєнний, науковий, первісний та утопічний
комунізм, що мало б підкреслити важливість значення цього слова
загалом у радянському вченні і в житті кожної радянської людини.
Поширеним у словниках засобом ідеологізації було штучне
розділення поняття, позначеного словом, на два “різновиди”,
одному з яких приписували належність радянському способу
життя, і тому він мав позитивне оцінне забарвлення, інший ‒
капіталістичному, буржуазному, тож він отримував негативне
значеннєве навантаження. Наприклад, тлумачення слова
демократія в СУМі побудоване на протиставленні буржуазної та
народної демократії: “Буржуазна демократія ‒ політичний лад, при
якому парламентаризм є прикриттям диктатури буржуазії; Народна
демократія ‒ нова форма політичної організації суспільства, яка
виникла в ряді країн Східної й Центральної Європи та Азії після
другої світової війни ‒ одна з форм диктатури пролетаріату”. Таке
ж для тлумачень багатьох слів економічної сфери, наприклад:
“Банк. 1. У СРСР ‒ державна фінансова установа, яка здійснює
кредитування народного господарства і є розрахунковим центром
країни; у капіталістичних країнах ‒ фінансова установа, що
концентрує капіталовкладення, які дає в позику капіталістам з
метою одержання прибутків і надприбутків”; “Прибуток. // Доход
капіталістів, джерелом якого є додаткова вартість. <…> // Доход
державних підприємств у соціалістичному суспільстві”. Це
засвідчує й дібраний ілюстративний матеріал до відповідних слів:
“Капіталістичне виробництво не може розвиватися інакше, як
стрибками (Ленін, 5, 1948, 72); Комуністичне виробництво вимагає
високої організованості, чіткості і дисципліни, які забезпечуються
не шляхом примусу, а на основі розуміння громадського обов’язку,
визначаються всім укладом комуністичного суспільства (Програма
КПРС, 1961, 56)”…
…Втручання у словники, деформування семантики великої
кількості слів, штучне переведення в розряд застарілих цілих
пластів лексики через їхню невідповідність політичному устрою, а
також поширення в українській мові росіянізмів, калькованих слів
і словосполук стало наслідком мовних маніпуляцій радянського
тоталітарного режиму, тривале панування якого відчуваємо й
дотепер. За допомогою мовних засобів відбувалося фальшування
дійсності, утвердження догматизму, нетерпимості до інакодумства,
тривав цілеспрямований вплив на свідомість людей, формування в
них своєрідної “радянської ідентичності”, з притаманними їй
упередженими, необ’єктивними оцінками й судженнями,
нав’язаними ідеологічною машиною. Тож сьогодні повноцінне
функціонування української мови залежить значною мірою й від
того, наскільки нам вдасться подолати залишки радянської
новомови. (Режим доступу:
http://slovoprosvity.org/2019/02/28/radyanska-novomova-v-
ukrajinskomu-slovnykarstvi/)
9. Прочитайте, визначте стиль, підстиль та жанр,

вмотивуйте відповідь.
1. Створити якісний текст допомагає сформована культура
читання. Успішність переглядового, ознайомлювального,
аналітико-критичного, творчого читання залежить від
сприймання й усвідомлення, необхідною передумовою яких є
внутрішня мотивація. А осмислення сприйнятого значною
мірою залежить від віку, досвіду та фонових знань, творчого
мислення. Наслідком сприймання тексту є розуміння його
смислової структури, тобто розкриття сутності предметів та
явищ, описаних у науковому тексті, усвідомлення зв’язків,
стосунків та залежностей між ними. Це означає, що реципієнту
важливо вміти порівняти запропонований зміст із наявними
знаннями, щоб вилучити нову для себе інформацію й,
відповідно, нове знання. Виявом розуміння вважають
інтепретацію, тобто вміння читача подати своє бачення тексту.
Варто зважено поміркувати над вступом, основною
частиною й висновками наукового тексту. Приділимо увагу й
заголовку. Важливо, щоб назва була короткою, однозначною,
конкретною, обмежувала обсяг наукового тексту, однак
насамперед відображала проблему.
Смислової точності та однозначності досягають шляхом
використання термінів. Водночас не бажано перенасичувати
наукове мовлення значною кількістю термінів, до того ж
іншомовного походження, адже більшість з них має
відповідники українською мовою: спорадичний ‒ поодинокий;
варіабельний – змінний, мінливий, вербалізувати –
висловлювати. Недоцільно в науковому тексті без потреби й
необхідного обґрунтування подавати термінологію різних
галузей. Не бажано також захоплюватися значною кількістю
термінів та власною термінотворчістю. (Режим доступу:
http://conf.vntu.edu.ua/humed/2010/txt/Semenog.php)
2.
Про котика й канапку
Французький науково-популярний журнал «La Recherche»
нещодавно обговорював цікаве питання. Як відомо, котик,
падаючи з висоти, завжди приземляється на всі чотири лапи. З
іншого боку, не менш відомо, що канапка завжди падає маслом
вниз. Що буде, якщо скинути з висоти котика, до спини якого
прив’язана канапка з маслом?
Коротенько розглянемо історію проблеми
Першим зацікавився проблемою падаючої кішки великий
англійський фізик Джеймс Клерк Максвелл. Він провів безліч
експериментів, намагаючись встановити мінімальну висоту
падіння, при якій кішка, випущена з рук спиною вниз, не встигне
вивернутися і приземлитися на лапи. Виявилося, що навіть при
падінні з висоти 30 сантиметрів кішка успішно перевертається.
Зазначу що, Максвелл кидав котів з висоти не більше метра,
причому на м’яке ліжко.
Пізніше швидкісна фотографія дозволила встановити, що
при падінні тварина рефлекторно працює лапами, спиною і
хвостом, це і дозволяє їй вивернутися в безпечну позицію.
До речі, зараз падіння кішки вивчають американські
інженери з метою зробити роботів більш стійкими.
Кілька слів про падіння канапок.
На відміну від кішки, у канапки немає мозку, немає бажання
впасти на ту або іншу сторону і немає можливості вплинути на
своє падіння.
У кінці минулого століття англійський фізик
Роберт Маттьюз зацікавився падінням канапки, прочитавши в
якомусь журналі лист читача, який стверджував, що книга
кишенькового формату в м’якій обкладинці, зіштовхнута з краю
столу, чомусь майже завжди падає на підлогу передньою
обкладинкою вниз (якщо лежала нею вгору на столі). Фізик
подумав, що цього бути не може: шанси впасти на ту чи іншу
сторону рівні. Але досліди з книжкою (багаторазова модель
канапки) показали, що вона дійсно падає найчастіше “обличчям”
вниз. І визначається це явище двома параметрами: швидкістю
перекидання книжки при падінні і висотою столу. Швидкість
перекидання буває, як правило, занадто мала, щоб до підлоги
книжка встигла зробити повний оберт і впала на підлогу тією ж
стороною вгору, якою лежала на столі. Маттьюз розрахував: щоб
канапка, падаючи зі столу, встигла зробити повний оберт
навколо своєї осі, стіл повинен мати висоту близько трьох
метрів. Зріст людини, якій було б зручно снідати за таким
столом, склав би близько шести метрів.
Отже, якби столи були вищі, канапки падали б в більш
вигідну для нас позицію. Але чому столи мають саме таку
висоту, до якої всі ми звикли? Тому що вона зручна для людей із
їхнім зростом. А чому люди мають саме такий зріст? А це
залежить від сили гравітації Землі. Якби люди були вищими, то
їм би було тяжко рухатися через велику масу кісток. Таким
чином, закон падаючої канапки в кінці кінців визначається
властивостями нашого Всесвіту ‒ силою гравітації, міцністю
кісток (а вона залежить від сили хімічних зв’язків, яка, в свою
чергу, залежить площі перекриття атомних орбіталей і т. д.).
Тож що буде, якщо скинути з деякої висоти спиною вниз
кішку, до спини якої прив’язана канапка? Одні учасники
дискусії у французькому журналі порахували, що дві тенденції
взаємно нейтралізують одна одну і тварина, трохи пролетівши,
зависне в повітрі. Інші ‒ що кішка буде постійно обертатися.
Наскільки відомо, дослідів ніхто не проводив (шкода чи то
тварин, чи то канапок). Думаю очевидно, що канапка значно
поступається котику за розміром і масою, тому котик зможе
перемогти крутний момент канапки. Але як буде поводити себе
ця система, якщо маси котика і канапки будуть рівними, або маса
канапки буде більшою …? Питання залишається відкритим.
(Олексій Богданець. Навколо Науково. Режим доступу:
https://www.facebook.com/groups/387484525158387/permalink/83
8671156706386)
3. СТИЛЬОВІ РІЗНОВИДИ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ ‒

суспільно усвідомлені видозміни літературної мови, що
об’єднують: 1) структур.-функц. стилі (див. Стиль);
2) експресив.-стилістичні варіації мови; 3) підсистеми структур.-
функц. стилів, тобто типи мовної організації, що сформувалися
як жанри відповідної л-ри (офіц.-ділової, наук., публіцист.,
художньої). С. р. відбивають, з одного боку, більш загальний,
ширший, ніж структур.-функц. стилі, погляд на сфери
використання укр. мови. Йдеться про книжно-писемний і усно-
розмовний різновиди укр. мови. Книжно-писемні та усно-
розмовні виражальні засоби, що використовуються у функц.
стилях, зумовлюють більший чи менший ступінь їхньої
книжності, розмовності або нейтральності щодо перших двох
ознак. Неперехідних меж між С. р. не існує: книжні елементи,
поєднуючись із розмовними, легко переходять у засоби емоц.-
експресив. виразності художнього стилю; усно-розмовне
джерело живить жанри публіцистичного стилю, що загалом
належить до книжно-писемного різновиду мови. З іншого боку,
С. р. виступають як одиниці вужчого плану порівняно з
структур.-функц. стилями. Останні диференціюються залежно
від типів текстів, об’єднаних у відповідні жанри. Книжність,
нейтральність, розмовність ‒ ознаки, властиві всім типам
текстів, стильові різновиди яких залежать від співвідношення
відповідних мовних засобів. Взаємопроникнення і
перехрещення книжнописемних і усно-розмовних джерел ‒
основа для виникнення експресив.-емоц. колоритів мови.
Книжні за походженням засоби, що вживаються у худож.
текстах у сполученні з розмовними, зазнають стиліст. зниження
і зумовлюють перехід тексту в ін. стильовий різновид. На
прийомах зіткнення книжних і розм. засобів та їх співвідношенні
із стилістично нейтр. елементами будуються емоц.-експресив.
різновиди худож. та розм. структур.-функц. стилів. (Режим
доступу: http://litopys.org.ua/ukrmova/um106.htm)
10. Прочитайте визначення жанрів, з’ясуйте, до яких

підстилів вони належать.
1. Монографія – наукове книжкове видання певного
дослідження однієї проблеми або теми, що належить одному чи
декільком авторам.
2. Автореферат дисертації – наукове видання у вигляді
брошури авторського реферату проведеного дослідження, що
подається на здобуття наукового ступеня.
3. Підручник – офіційно затверджене навчальне видання із
систематизованим викладом дисципліни (її розділу, частини),
що відповідає навчальній програмі.
4. Навчальний посібник – офіційно затверджене навчальне
видання, що доповнює або частково/повністю замінює
підручник.
5. Навчально-наочний посібник – навчальне видання, що
містить ілюстративно-наочні матеріали, які сприяють вивченню
і викладанню дисципліни, засвоєнню їх змісту.
6. Навчально-методичний посібник – навчальне видання з
методики викладання навчальної дисципліни (її розділу,
частини) або з методики виховання.
7. Методичні рекомендації (методичні вказівки, методичні
поради) – навчальне або виробничо-практичне видання пояснень
із певної теми, розділу або питання навчальної дисципліни, роду
практичної діяльності, з методикою виконання окремих завдань,
певного виду робіт, а також заходів.
8. Курс лекцій – навчальне видання певного викладу тем
навчальної дисципліни, визначених програмою.
9. Текст лекцій – навчальне видання викладу матеріалу
певних розділів навчальної дисципліни.
10. Конспект лекцій – навчальне видання стислого викладу
курсу лекцій або окремих розділів навчальної дисципліни.
11. Навчальна програма – навчальне видання, що визначає
зміст, обсяг, а також порядок вивчення і викладення певної
навчальної дисципліни чи її розділу.
12. Робоча навчальна програма – нормативний документ
вищого навчального закладу, що містить вклад конкретного
змісту навчальної дисципліни, послідовність, організаційні
форми її вивчення та їх обсяг, визначає форми та засоби
поточного та підсумкового контролю.
13. Навчально-методичний комплекс – навчальне видання на
допомогу студентам у навчанні з викладом основного змісту та
завдань лекційних та практичних занять.
14. Словник – довідкове видання впорядкованого переліку
мовних одиниць (слів, словосполучень, фраз, термінів, імен,
знаків), доповнених відповідними довідковими даними.
15. Хрестоматія ‒ навчальне видання літературно-художніх,
історичних, наукових, мистецьких чи інших творів або їх частин,
що є об’єктом вивчення певної навчальної дисципліни або
виховання особистості відповідно до офіційно затвердженої
навчальної програми (різновид ‒ книга для читання).
16. Енциклопедія ‒ навчальне видання довідкового
характеру, що містить упорядкований перелік відомостей,
сукупність наукових знань із багатьох питань. Популяризація
науки, розрахована на широке коло читачів, має поєднуватися з
науковою чіткістю та логікою викладу матеріалу без авторського
тлумачення. Неприпустиме недбале, наближене, однобічне
висвітлення явищ і фактів. Цим енциклопедії відрізняються від
інших видів наукових видань, у яких такі матеріали можуть
наводитися в авторській концепції. Мові енциклопедії властиві
стислість, чіткість, лаконічність формулювань, уникнення
вузькофахових термінів, професійних жаргонізмів, розмовних і
просторічних слів, вставних слів і зворотів, емоційно
забарвлених оцінок, надмірної кількості скорочень.
17. Довідник ‒ навчальне видання довідкового характеру, що
містить упорядкований предметний матеріал, узагальнені, стислі
відомості з певних галузей науки, професій тощо. (Режим
доступу:
http://eprints.zu.edu.ua/12898/1/%D0%BC%D0%B5%D1%82%D0
%BE%D0%B4%D0%B8%D1%87%D0%BA%D0%B0.pdf)
11. Прочитайте, визначте стиль, підстиль, жанр. Доведіть.

Деякі фахівці, вичитавши в іноземній літературі нові
терміни, не обтяжують себе пошуками рівнозначників у рідній
мові, а починають штучно переносити слова з однієї мови в іншу.
Ніж розбудовувати питому термінологію, гадають вони,
простіше використати готові англійські слова, злегка їх
слов’янізувавши (тут, як видно, відбувається своєрідне
заощадження розумових зусиль, простіше кажучи, розумові
лінощі). І виринають в українському тексті: локуція (тобто
розмова), мутуальний (взаємний, обопільний),
облігаторний (обов’язковий), евідентний (очевидний),
партисипатор (учасник), акцептант (приймач),
перпетуальний (вічний, безконечний),
посибілятивний (можливий), пробабілятивний (імовірний),
стипулятивний (обумовлений, причиновий),
суплетивний (додатковий), субтракція (відняття, відбирання,
видалення), інтеракція (взаємодія), девайс (пристрій),
інжиніринг (розробка). Чи стануть ці словеса окрасою нашої
наукової мови ‒ дуже сумнівно, зате безсумнівно, що вони
розхитують літературну норму і посилюють термінологічний
різнобій. (Селігей П.О. Питоме і чуже в термінології: гармонія
чи конфлікт? Вісник Національної академії наук України. 2007.
№ 9. С. 20-28.)
лексичні особливості
Лексичний склад наукової мови можна умовно поділити на

три групи:
1) терміни;
2) термінологізовані слова, словосполучення;
3) загальновживана лексика.
Системно повторювані слова, що вказують на
приналежність тексту до певного стилю називаються
маркерними.
Маркерними елементами лексичного рівня наукової
мови є
– терміни (вузькоспеціальні (антиципація, парцеляція та ін.);
міжгалузеві (дискурс, санація та ін.); загальнонаукові (теорія,
синтез та ін.));
– абстрактна лексика (слова різних частин мови з
абстрактним значенням якості, властивості, стану, дії:
зрозумілість, властивість, існувати та ін.);
– номенклатурні назви (умовні назви словесно-буквеної чи
цифрової структури, позначають конкретні об’єкти науки,
техніки, мистецтва: біол. пахуча трава альпійська,
муз. медіатор MD 2);
– наукова фразеологія (визначає логічний зв’язок між
композиційними частинами: на основі отриманих даних,
наслідки експерименту, попередні висновки та ін.);
‒ стійкі термінологічні словосполучення (належать до
наукової фразеології, вживаються на позначення понять: дійсний
спосіб, корінь квадратний, давно минулий час, мертва мова та
ін.).
Ознаками лексики наукової мови є тенденція до
однозначності багатозначних лексем, вживання лексем у прямих
значеннях, мотивованого використання запозичених елементів,
зокрема термінів, уникання термінологічної синонімії, а також
відсутність емоційно-експресивної лексики.
1. Прочитайте та а) знайдіть у самостійно дібраних текстах

загальнонаукові терміни; б) встановіть, з якими значеннями
вживаються міжгалузеві терміни; в) створіть словничок
вузькоспеціальних термінів за темою Вашого дослідження.
Залежно від ступеня спеціалізації значення терміни
поділяються на три групи.
1. Загальнонаукові терміни, що вживаються майже в усіх
галузевих термінологіях, наприклад система, тенденція, закон,
концепція, теорія, аналіз, синтез та ін.. Треба зауважити, що такі
терміни в межах певної термінології можуть конкретизувати
своє значення, пор. мовна система, закони милозвучності,
теорія походження мови. До цієї категорії відносять і
загальнотехнічну термінологію (машина, пристрій, агрегат та
ін.).
2. Міжгалузеві терміни ‒ це терміни, що використовуються
в кількох споріднених або й віддалених галузях (економічна
наука має термінологію, спільну з іншими соціальними,
природничими науками, наприклад: амортизація, екологічні
витрати, санація, технополіс, приватна власність та ін.).
3. Вузькоспеціальні терміни ‒ це слова чи словосполуки,
що позначають поняття, які відображають специфіку конкретної
галузі, наприклад: авантитул, аграф, боковик, вакат, правка,
ретуш. (Шевчук С.В., Клименко І.В. Українська мова за
професійним спрямуванням: 2-ге вид., К. Алерта, 2011. С.517-
518)
2. Визначте, які лексеми відповідають лексичним нормам

наукового тексту, побудуйте з ними речення /
словосполучення:
1) автентичний – справжній, справдешній, правдивий,
непідробний, оригінальний, першоджерельний, сутий;
2) актуальний – злободенний, сучасний, що на часі, своєчасний,
важливий, пекучий, болючий, животрепетний;
3) акцент – наголос, наголошення, притиск, вимóва,
підкреслення.
3. Вузькоспеціальними, міжгалузевими чи
загальнонауковими є терміни, подані нижче? Доведіть
самостійно дібраними зразками з наукових текстів.
Питання, проблема, завдання, система, структура, стратегія,
форма, архетип, аналіз, аспект, сукупність, множина, розвиток,
умова, процес, функція, інформація, модель, метод, фактор,
елемент, комплексність, системність, оптимальність,
ефективність, синергетичність, адаптація, модернізація,
цивілізація, трансформація, глобалізація.
4. Порівняйте значення термінів гіпотеза, антропоморфізм,

семіотика у філософії, психології, мовознавстві та
літературознавстві.
5. Ознайомтеся з енциклопедичною статтею, з’ясуйте, які

компоненти належать до поняття абстрактна лексика,
доберіть приклади з наукових текстів.
Абстра́ктна ле́ксика ‒ компонент лексичної системи мови,
сукупність слів різних частин мови на позначення понять без
реального втілення (якості, властивості, стану, дії, почуття, рис
характеру, виявів ментальної діяльності людини, норм етикету
тощо).
Найчастіше це іменники, що мають граматичне вираження
абстрактності (певні словотвірні суфікси, відсутність форми
множини, непоєднуваність із кількісними числівниками) або є
науковими і виробничими термінами. До абстрактної лексики
належить і дієслово “бути” у функції зв’язки.
Процес накопичення абстрактної лексики тривав протягом
усього періоду існування мови з різною інтенсивністю. В
українських писемних пам’ятках різних жанрів другої половини
16 ‒ першої половини 17 ст. найчисленнішими є абстрактні
іменники, з кінця 19 ст. і особливо в час національного
відродження у 1920-х відбувається посилене нагромадження
термінологічної абстрактної лексики. Серед основних шляхів
поповнення абстрактної лексики: успадкування автохтонних
абстрактних слів, творення нових за допомогою наявних
словотворчих засобів за моделями, активними в мові,
запозичення з інших мов. (Режим доступу:
https://vue.gov.ua/Абстрактна лексика)
6. Користуючись електронними джерелами, поясніть

економічні метафори “зелений шантаж”, “золотий парашут”,
“гарячі гроші”, “невидима рука ринку” та юридичні метафори
“суддя-геркулес”, “претор не займається дрібницями”, “справа,
шита білими нитками”.
7. Підготуйте доповідь про наукову фразеологію; наукову

номенклатуру; наукову метафору (на вибір).
8. Проаналізуйте текст, визначте підстиль, встановіть

маркерні лексичні елементи.
1. Терміни самі собою не утворюють системи, якщо не задані
зв’язки між ними [22]. Терміносистема виникає навіть за
відсутності певних її елементів, але за наявності загальної
структури та зв’язків між її компонентами [10, с. 121].
Системність термінології зумовлена двома типами зв’язків, що
надають множинам термінів системного характеру [1, с. 18]:
1) логічними зв’язками (якщо між поняттями певної науки
існують системні логічні зв’язки – а вони є в кожній науці, – то
терміни, що називають ці поняття, мають теж бути системно
пов’язаними);
2) мовними зв’язками (хоча терміни позначають наукові
поняття, вони залишаються одиницями природної людської
мови, а отже, їм властиві всі ті парадигматичні зв’язки, що
характерні для загальновживаних слів: синонімічні, антонімічні,
словотвірні, полісемічні, граматичні, родо-видові та ін.).
Д.С. Лотте визначив умови, за яких досягається системність
терміносистеми: 1) в основу побудови системи термінів кладуть
класифікації, що розглядають це поняття в їхньому розвитку та
є прогресивного характеру; 2) виходячи з класифікаційних схем,
виділяють ті необхідні й достатні ознаки, що підлягають
безпосередньому термінологічному відображенню; 3) тільки
після цього добирають слова та їх частини для створення
терміна, що по можливості наочніше відображають, з одного
боку, загальність цього поняття, а з іншого – його специфічність.
Винятково важливим є те, щоб терміни одного порядку мали
однотипну конструкцію [18, с. 73].
Зауважимо, що невпорядкованість терміносистеми
призводить до помилок у практичній діяльності фахівців і таким
чином гальмує розвиток цієї галузі. (Режим доступу:
https://seanewdim.com/uploads/3/4/5/1/34511564/httpsdoi.org10.31
174send-ph2018-176vi51-14.pdf)
2. Виступ і доповідь на науковій конференції

Виступ на науковій конференції переслідує кілька цілей.
По-перше, це апробація основних ідей і результатів
дослідження в науковому співтоваристві. По суті, така мета
забезпечує попередню експертизу, перевірку цінності всього
дослідження або його окремих частин. Дискусія дає змогу
виявити слабкі й сильні сторони дослідження.
По-друге, досить часто виступ забезпечує закріплення за
автором пріоритету в отриманих результатах.
По-третє, переслідується також і комунікаційна мета, що
орієнтує вченого на перетворення теми його дослідження в
предмет наукової дискусії, що дозволяє одержати не тільки
оцінку результатів з боку колег, а й у ході дискусії виявити нові
ідеї та підходи. У цьому випадку учасники конференції
використовуються автором виступу як джерела інформації.
Але головне, що виступ на конференції є найбільш
оперативним засобом введення результатів наукового
дослідження в інформаційне поле науки. Це потрібно
враховувати при побудові виступу, у якому потрібно звертати
увагу, насамперед, на основну ідею, найбільш важливі
результати дослідження. Виступ не можна перевантажувати
деталями. Основну увагу потрібно зосереджувати на головному
й цікавому. Якщо після виступу його починають активно
обговорювати, то можна вважати, що сформульовані вище цілі
досягнуті.
Більш розгорнутий виступ, що займає центральне місце на
семінарі або конференції, називається доповіддю. Як правило,
доповідь характеризується глибиною викладу й інтеграцією
основної проблематики обговорення. Звичайно доповіді
доручають готувати найбільш досвідченим фахівцям, визнаним
авторитетам у науці, що дозволяє істотно підвищити рівень
компетентності учасників конференції, симпозіуму, семінару.
(Режим доступу: http://lib.rada.gov.ua/static/about/text/surmin.pdf)
3. Створення культурних надбань чи окремого культурного

процесу розширює світоглядні пріоритети суспільно-історичної
думки. Розглядаючи світогляд як сукупність переконань, оцінок
та принципів, що визначають найзагальніше бачення та
розуміння світу й місце особистості у ньому, культура постає
чільним фактором особистісного та суспільного буття. Все це ми
простежуємо у прагненні покращення матеріально-побутових
умов життя, забезпеченні духовних цінностей, бажання
ефективної реалізації людського потенціалу .
Пізнавальні культурно-історичні процеси дозволяють
адекватно усвідомити значення діяльності людини в суспільстві,
шукаючи оптимальні шляхи забезпечення її потреб в чітко
вираженому соціокультурному середовищі. В українській
культурі ХХІ століття осмислення цих проблем співставлене з
цінностями, притаманними нашому народу, який формував та
утверджував їх століттями. Культурно-історичні процеси, що
базуються на пізнавальних потенціях людини формують умови,
в яких вони виконують своє призначення. Серед таких чинників
виділимо сімейно-родинні, релігійні, громадянські аспекти, в
яких актуалізуються світоглядні орієнтири людини чи
суспільства.
Окремим складником культурно-історичних процесів в
Україні у ХХІ столітті є інформаційна парадигма, яка здійснює
передачу набутого соціокоду від попередніх поколінь до
сучасників та комунікацію між сучасними спільнотами.
Інформативність нерозривно пов’язана з комунікацією, оскільки
нагально потребує засобів для власної ретрансляції в соціумі.
Інформативно-комунікативні культурно-історичні процеси
набувають безпосередніх форм і опосередкованих якостей.
(Режим доступу:
http://dspace.bsmu.edu.ua:8080/xmlui/bitstream/handle/123456789/
14548/1.pdf?sequence=1&isAllowed=y)
4. Однією із засад демократичності суспільства є свобода

слова, проте цією константою прав і свобод громадянина можна
маніпулювати у разі послаблення з іншого боку контролю
держави у цій царині. Де маніпулювання – система засобів
ідеологічного й соціально-політичного впливу з метою змінити
мислення й поведінку громадян, всупереч їх інтересам. У
більшості випадків люди не усвідомлюють, що їх світогляд,
потреби, інтереси та в цілому спосіб життя, багато в чому
залежить від тих, хто ними маніпулює. Маніпуляція в свою чергу
поділяється на два види: 1) оперативну (або ситуаційну) –
полягає у тому, що, використовуючи вже наявні в свідомості
людини цінності, потреби, стереотипи, звичаї, критерії,
маніпулятор змушує їх сприймати ту чи іншу соціальну
інформацію так, як йому вигідно й спрямовує їхні соціально
значущі дії у потрібне для себе річище; 2) стратегічну – протягом
багатьох років у свідомості людей формуються ті цінності,
потреби, ідеї, стереотипи, звички, що й самі по собі сприяють
підтримці стабільності вигідного маніпуляторові політичного й
економічного ладу й можуть бути використані в оперативній
маніпуляції, якщо з’явиться така потреба [2, 58].
(Шкуратенко О. В. Система інформації та її структурування.
С. 41. Режим доступу:
file:///D:/Documents/Кафедра/Дисципліни/Юридична%20мова/У
країнська%20мова%20в%20юриспруденції,%20збірник%20стат
ей.pdf)
5. На факт існування прямих та
міжпоколіннєвих (трансгенераційних) психологічних наслідків
Голодомору вказує багато досліджень, проведених в останні
роки на великих вибірках, із залученням контрольних груп для
порівняння. Так, за даними Центру українознавства КНУ
імені Тараса Шевченка, дорослі жертви Голодомору, які
вижили, мали значущо вищі вияви комплексу меншовартості та
нижчі ‒ самооцінки, самоефективності, рівня
домагань (Обушний, Воропаєва, 2009). Дорослі, які застали
Голодомор дітьми у віці від 1 до 7 років, мали значно більші
вияви тривожності, депресивності, фобій, психосоматичних
розладів. Однією зі знакових рис жертв Голодомору стала
десуб’єктивація населення, прийняття ролі об’єкта, якому
потрібне джерело настанов. В одному з останніх досліджень
В. Горбунова та В. Климчук (2020) засвідчили також вказівки на
соціокультурну передачу посттравматичного стресового
розладу та уникання говорити про Голодомор у другого,
третього і четвертого покоління нащадків жертв. (Великодна
М.С. Чому про Голодомор 1932-1933 років говорити важче, ніж
про інші травмівні події в Україні? Психоаналітичний погляд.
Габітус. 2020. Вип. 20. С. 203-206)
9. Випишіть загальнонаукові, міжгалузеві, вузькоспеціальні

терміни.
Лі́нґва фра́нка ‒ мова, що є де-факто мовою міжетнічного
спілкування. Іншими словами ‒ функціональний тип мови, що
використовується для спілкування між носіями різних мов в
умовах обмежених соціальних контактів.
У соціолінгвістиці терміном “лінгва франка” позначають
будь-який усний допоміжний засіб міжетнічного спілкування.
Ним може бути мова одного з народів регіону (наприклад,
“торгові” мови у західній Африці ‒ хауса, бамана), нейтральна
мова, що не є рідною для жодного з учасників
спілкування (суахілі у Східній Африці) або піджини на базі
місцевої чи європейської мови. Розширення сфери вжитку лінґва
франка може призвести до перетворення її на койне.
Койнé ‒ функціональний тип мови, що використовується як
основний засіб повсякденного спілкування з широким
діапазоном комунікативних сфер в умовах регулярних
соціальних контактів між носіями різних діалектів або мов.
Усні койне посідають проміжне становище між лінґва
франка та загальнонаціональною літературною мовою.
Койне (особливо міське) є важливою передумовою формування
літературної мови. Іноді койне розглядають поруч з піджинами,
однак процес формування койне є суттєво відмінним:
піджинізація передбачає істотну структурну модифікацію мови-
джерела, натомість койне здебільшого розвивається у бік
збереження і збагачення мови або діалекту, що перетворюються
на койне. Піджин формується в умовах контакту і взаємного
впливу різних мов, а койне найчастіше (хоча й не завжди)
утворюється на базі діалектів однієї мови або близько
споріднених мов. У деяких випадках піджин може набути
функцій койне з наступним розвитком у бік креольської мови.
Крім усних, можливі також письмові форми койне ‒ наприклад,
латинська мова у ролі науково-письмового койне у
середньовічній Європі.
Креольські мови ‒ мови, що сформувалися на базі піджинів
і стали рідними (першими) для певної спільноти їхніх носіїв.
Процес формування піджину (піджинізація) проходить в
умовах ситуативно обмежених контактів носіїв мови-джерела з
носіями інших не схожих на неї мов. Піджин може стати рідною
мовою для деякого етносу, розширюючи при цьому свої
комунікативні функції, ускладнюючи структуру,
перетворюючись на “нормальну” мову. Процес перетворення
піджину на креольську мову називають креолізацією.
Пі́джин ‒ загальна назва мов, що виникли в екстремальній
ситуації міжетнічних контактів при гострій необхідності досягти
взаєморозуміння. Для виникнення піджину, як правило,
необхідно дві чи більше мов.
Зазвичай піджинізовані мови виникали при контактах
представників європейської цивілізації з колонізованими
народами або як лінґва франка ‒ в результаті торговельних
стосунків. Як правило, ці утворення відрізняються
примітивністю і залишаються лише засобами міжетнічного
спілкування. Словниковий запас такої мови зазвичай не
перевищує 1500 слів. У випадку, коли піджин буде засвоєний
дітьми і стане їхньою рідною мовою (як це відбувалося,
наприклад, із дітьми рабів на плантаціях), він може розвинутися
до стану креольської мови.
10. Прочитайте, назвіть спільні та відмінні риси понять

термін і професіоналізм.
Професіоналізми – це напівофіційні слова чи словосполуки,
що частіше поширені в розмовному мовленні серед людей
певної професії, спеціальності, але, по суті, не є строгими
науковими позначеннями понять. Наприклад, муз. акустика (у
значенні: 1) звуковідтворювальна апаратура; 2) музика, що
виконується без використання електронних інструментів);
муз. апарат (у значенні: 1) комплекс звуковідтворювальної
апаратури; 2) магнітофон або плеєр); муз. пилосмок (у значенні:
гармонь, баян, акордеон) та ін.
Проблему співвідношення термінів і професіоналізмів у
складі спеціальної лексики дискутують в мовознавстві упродовж
тривалого часу, й однозначного вирішення цього питання немає
й досі. Слід зазначити, що на проблему співвідношення
термінології та професійної лексики існують, принаймні, три
погляди. Перший з них ототожнює ці два
поняття (М.М. Шанський, О.С. Ахманова та ін.). Другий –
розмежовує професійну лексику й термінологію деякою
історико-тематичною рисою (М. Д. Степанова, І. І. Чернишова,
Ф. Клуге, та ін.). Третій погляд, констатуючи наявність значної
спільної частини цих лексичних одиниць, може пояснити й
семантику неспіввідносних частин (В.М. Прохорова,
Н.І. Фоміна, Н.М. Медведєва та ін.). Ми приєднуємося до
останньої та виділяємо такі особливості, що допомагають
відрізнити професіоналізми від термінів:
1) професіоналізми належать до ненормативної спеціальної
лексики на відміну від термінів, що є нормативною частиною
спеціальної лексики наукової мови;
2) професіоналізми рідко подають у загальних чи
спеціальних словниках і вони існують переважно в усній сфері,
на відміну від термінів, що фіксуються словниками й
функціонують одночасно у двох сферах ‒ усній та письмовій;
3) домінантною сферою функціювання термінів є письмове
мовлення, а професіоналізми використовують переважно в
усному [10, с. 20];
4) професіоналізми мають дещо ширшу сферу спеціальної
діяльності; терміни ж можуть бути відомі навіть людям, не
пов’язаним із певною професійною сферою;
5) професіоналізми виникають в умовах професійного
спілкування як вторинні форми вираження та функціонують
найчастіше як професійно-розмовні дублети офіційних
термінів [10, с. 20, 21];
6) у професіоналізмах певної галузі системні зв’язки
виражено меншою мірою, ніж у термінах [11, с. 18];
7) професіоналізми характеризуються прагненням до
виразності, образності, експресії, на відміну від термінів, що
позбавлені конотації [10, с. 21];
8) у професіоналізмах спостерігається менша, порівняно з
термінами, спеціалізація словотвірних засобів;
9) у будові професіоналізмів помітна тенденція до
скорочених форм, наприклад, у мовленні музикантів
вживаються клавішник (музикант, який грає на клавішному
інструменті), ударник (музикант, який грає на ударному
інструменті) і т.ін..
10) професіоналізми належать до периферії відповідної
термінологічної системи, тимчасом як терміни належать до її
центру.
Додамо, що професійна лексика численна й неоднорідна.
Обсяг і різноманітність професійної лексики зумовлено
особливостями формування та функціювання відповідної
терміносистеми. (Режим доступу:
http://ena.lp.edu.ua:8080/bitstream/ntb/796/1/09.pdf)
11. Прочитайте, з’ясуйте особливості функціонування

термінів у текстах художнього стилю. Запропонуйте
самостійно дібрані приклади вживання термінів у текстах
різних стилів, визначте мету й функції їхнього вживання.
Стиль української наукової фантастики піддається
проникненню в нього різних стильових елементів, що нерідко
метафоризуються. За ознакою, що лежить в основі створення
нового стилістичного образу шляхом зміни значення технічного
терміна, можна виділити такі групи метафор: за схожістю
зовнішніх ознак: вуса антен (В. Чемерис), голки
антен (І. Росоховатський); за схожістю функцій: енергетичні
криниці (О. Бердник); за аналогією понять: “ланцюгова реакція
Життя” (О. Бердник); “світ звивався в
радіохвилях” (І. Росоховатський).
Беручи до уваги образну специфіку художніх текстів, можна
визначити загальні тенденції використання в них термінів різних
тематичних груп. Наприклад, серед медичних термінів
виділяються дві основні групи: терміни, що використовуються в
прямому значенні, і терміни, що вживаються в переносному
значенні. Природним і закономірним є вживання термінів, що
позначають різні хвороби (мігрень, астма, гіпертонія, інфаркт),
органи людського тіла та їх частини (судини, мозок, апендикс,
нерви, нирки). Терміни медицини одержують розкриття в
основному в довільній формі, що значною мірою відрізняє їх від
суворо логічної форми дефініції. Входячи до загальномовного
вжитку, ці терміни розширюють сферу свого функціонування.
Вони включаються в процес образно-переносного вживання.
Медичні терміни функціонують у мові наукової фантастики зі
зменшено-пестливими суфіксами: клапанчики, кардіосклерозик,
мозочки; вони беруть участь у створенні нових слів-
оказіоналізмів: колапсування зірки, сколапсовані світила,
розколапсувати Чорні Діри, антиколапс (О. Бердник). Суттєвий
вплив на характеристику медичних термінів у художньому
контексті мають прикметники. Вони змінюють семантичну
структуру терміна, додаючи йому додаткових семантичних
конотацій: кристалічний мозок, кібернетичний мозок,
електронний мозок, зів’ялі легені, електронні нерви.
Активне впровадження наукових досягнень зумовило
введення фізичної термінології у художню тканину текстів
науково-фантастичного жанру. Найуживанішим терміном цієї
групи є термін атом. Поєднання його з оригінальними
кваліфікуючими означеннями здатне перебороти шаблони і
створити нові образи: оскаженілий атом (О. Романчук),
самотній атом, нікчемний атом, тупий атом, байдужий
атом (В. Винниченко).
У мові творів української фантастики можна виділити
порівняльні конструкції з використанням фізичних термінів:
“...доторк, ніби електричний струм, пронизав
тіло” (О. Бердник); “Чому б не припустити, що й електрон
можна розглядати як планету, що обертається навколо
протона” (О. Романчук); “...він уявив себе у вигляді тонкого
черв’ячка розжареної плазми” (І. Росоховатський).
Термін енергія давно використовується у своєму
переносному значенні в мові художньої літератури, зокрема в
мові наукової фантастики: “Радість – енергія, глибинна енергія
світотворення, життєстворення”; “Енергія життя – то
енергія променя” (О .Бердник).
Аналіз сучасної української фантастики свідчить про
активне використання біологічної термінології. Як правило, це
терміни, вжиті у своєму номінативному значенні: цитогенетик,
хромосоми, токсини, стерилізація. Найбільш частотно
вживаним є термін ембріон: “людина в своїй суті – Зерно
Універсуму, Всесвіту, ембріон необмежених можливостей”;
“наше життя – то лише лялечка, ембріон всеохопного
космосу” (О. Бердник). Терміни, що позначають різні
мікроорганізми, використовуються для створення яскравих
метафор: мікроб інтересу, радощі людських бацил, бацила сміху.
Терміни генетики є досить поширеними в мові письменників, що
працюють у жанрі наукової фантастики: “Це мій синок Гена,
тобто Ген, отой самий, що відає смертю”; “Генів-могильників
небагато, – може, один на тисячу інших, та коли вони
починають діяти – організм приречений” (В. Бережний). У
першому прикладі завдяки антропоморфізації, термін набуває
нового значення. Автор обігрує фонетичну близькість слів: ген –
Гена. У другому прикладі термін входить до складу прикладки,
обростаючи новим відтінком значення. Терміни генетичний
та генний використовуються в ролі епітетів, іноді включаючись
до складу метафоричних конструкцій: “генетичний код
злагодженого життя”, “генетичні товщі нашого
ембріонального минулого” (О. Бердник).
У творах української наукової фантастики багато образів,
пов’язаних з астрономічними термінами зірка, галактика,
планета, сузір’я. Одним із найулюбленіших художніх прийомів
з використанням цієї групи термінів є персоніфікація: “планета
впевнено освоювала свою здобич” (Н. Околітенко), “одягнути
астероїд в атмосферу” (І. Росоховатський); “жива тканина
планети чутливо реагувала на кожен навіть найменший
енергосплеск у далеких світах” (О. Бердник). Створюючи образи
узагальнені, символічні, письменники, які працюють у жанрі
сучасної української фантастики, часто покладаються на зорові
відчуття. Складне переплетіння традиційного та індивідуально-
авторського спостерігаємо в таких прикладах: “вогнисті
постаті сузір’їв”; “спіраль Галактики – дивовижна вогняна
квітка, що мерехтіла зорями-іскринками”; “золотисті
протуберанці Вогнесміху танцювали довкола” (О. Бердник).
Астрономічна лексика, входячи до складу порівняльних
конструкцій, природно співіснує з іншими лексемами у
художній тканині твору: “Можливо, в плин роздумів упаде, мов
метеор з космосу, випадкова мисль” (О. Бердник); “Зорі не вічні.
Вічний тільки вир матерії” (В. Чемерис). (Катиш Т.В.
Особливості функціонування термінологічної лексики в мові
української фантастики : автореф. … канд. філол. наук: 10.02.01.
Дніпропетровський національний ун-т. Д., 2004. С. 11-12)
морфологічні та словотвірні особливості
Морфологічні та словотвірні особливості наукового стилю

української мови:
‒ іменний склад (у текстах переважають іменники (найбільш
численна група), прикметники та займенники);
‒ переважають відносні прикметники (уточнюють зміст
понять, вказують на ознаки, властивості, підкреслюють
термінологічну функцію іменника (хімічна реакція,
концептуальний аналіз та ін.);
‒ термінологізація іменників, вжитих у непритаманній їм
формі множини (іменники зі значенням речовинності: мастила,
бетони, солі, граніти та ін.; абстрактні іменники: потужності,
щільності, освітленості, вузькості, включення, напруги,
зміщення та ін.) і формі однини (суниця альпійська та ін.);
‒ переважання абстрактних іменників середнього роду, що
закінчуються на -ство, -цтво, -ння, -ття (напр., козацтво,
формулювання, сприйняття та ін.);
‒ дієслова переважно теперішнього часу зі значенням
позачасовості, постійної дії, а також минулого часу;
‒ вживається переважно недоконаний вид дієслова у формі
теперішнього часу (з метою констатації факту): вивчається,
спростовується та ін.;
‒ переважають дієслова дійсного та умовного способів;
‒ переважання інфінітивних та безособових форм із метою
зосередження уваги на дії, а не суб’єкті;
‒ у значенні прийменників уживаються в силу, за певних
обставин, у разі потреби, у випадку, згідно з, у значенні, у
процесі, внаслідок, у результаті, за допомогою чого, за рахунок,
у вигляді, на підставі, методом, яким чином та ін..
1. Доберіть терміни, до складу яких входять словотворчі

елементи: авто-, анти-, гіпер-, інтер-, мета-, моно-, нео-, суб-,
пост-, екстра-, інтра-, з двома словами на вибір складіть
речення.
2. Проаналізуйте функціонування маркерних

морфологічних особливостей у тексті.
Лінгвістичний аналіз мови політики є, по суті, виявленням
способів маніпуляції мовними знаками для досягнення
конкретних політичних цілей. Головна ціль політичного
дискурсу полягає не в описовій стратегії, а у стратегії
персуазивності, адже “суть політики зводиться до бесіди,
розмови, до необхідності п е р е к о н а т и протилежну сторону
свідомо або підсвідомо інтерпретувати, оцінювати й
діяти” (Шейгал, 2004: 17).
У сучасному суспільстві персуазивність є необхідним
елементом удосконалення навичок міжособистісного й ділового
спілкування, масової комунікації, ефективного менеджменту та
політичного впливу. Персуазивність – це “форма соціального
впливу, осмислене зусилля, спрямоване на зміну свідомості у
процесі комунікації в такій ситуації, коли адресат наділений
певною свободою” (O’Keefe, 2002: 10), “вплив автора усного чи
письмового повідомлення на свого адресата з метою його
переконання, спонукання до здійснення або не здійснення
певних дій” (Чернявская, 2006: 24); “інтерактивний
комунікативний процес, у якому відправник повідомленням
прагне вплинути на світогляд, ставлення та поведінку його
одержувача” (Jowett, 2012: 21–26). Персуазивність дає
можливість досить легко надсилати мовні повідомлення, метою
яких є вплив на певну аудиторію.
Персуазивна комунікація може відображати різноманітні,
часом протилежні, способи мислення, що формулюються в
різних контекстах та їм відповідають. Персуазивне мовлення
використовує мовні стратегії та відповідні лінгвістичні засоби
впливу на психіку реципієнта на різних рівнях мови.
На морфологічному рівні персуазивний ефект досягається за
допомогою вживання займенників, дієслів та дієслівних
конструкцій, прикметників тощо. Форма першої особи однини
та множини характерна для мови політиків, які вже обіймають
високу посаду, а також для передвиборних виступів. Уживанням
у мовленні займенника I політик показує, що лише він може
змінити щось у житті суспільства, що він упевнений у своїй силі,
є лідером: “I am confident that our friendship will continue to deepen
and that our two peoples will build an ever broader and stronger
bridge between us” (промова королеви Єлизавети II). (Режим
доступу: http://www.aphn-
journal.in.ua/archive/32_2020/part_2/24.pdf)
3. Прочитайте, визначте підстиль, з’ясуйте особливості

функціонування іменних частин мови.
Навчальний посібник – різновид навчального видання, що
частково чи повністю замінює підручник або доповнює його у
викладі навчального матеріалу з певного предмета (курсу,
дисципліни) або окремого його розділу і має відповідний
офіційно наданий гриф. Допоміжний засіб навчання, основним
призначенням якого є сприяння в практичній діяльності або в
оволодінні навчальною дисципліною, ефективній організації
самостійної освітньої діяльності, здійсненні самоконтролю
набутих знань. Зміст Н. п. узгоджується з державними освітніми
стандартами, навчальними планами, програмами.
Н. п. у сукупності з навчальною програмою та підручниками
утворюють навчально-методичний комплекс з певної
дисципліни, оскільки також офіційно затверджені як нормативні
видання. Такі видання пишуть доступною мовою, у них
вміщують ілюстративний матеріал і завдання та запитання для
самоконтролю. Укладаючи Н. п., автори керуються
рекомендаціями МОН України (автори посібників для вищої
школи дотримуються вимог щодо підготовки навчальної
літератури, прийнятих у конкретному ЗВО).
Н. п. утворюють групу навчально-практичних видань, що
реалізуються різними жанрами: збірник вправ, курс лекцій,
книга для вчителя, робочий зошит, прописи, тренажери, тести,
комплекти карток, розвивальні ігри та ін., й використовуються в
освітньому та виховному процесах.
Згідно з ДСТУ 3017: 2015 “Видання. Основні види. Терміни
та визначення” Н. п. віднесено до категорії навчальних видань,
серед яких виокремлено такі різновиди: навчально-методичний
посібник, навчальний наочний посібник, хрестоматія,
практикум, робочий зошит.
Навчально-методичний посібник – Н. п., основним змістом
якого є методика викладання навчальної дисципліни (її розділу,
частини) або методика щодо окремих напрямів розвитку та
виховання особистості.
Навчально-методичні посібники зазвичай призначаються
для вчителів, викладачів і містять методику викладання та
подання певного предмета, рекомендації щодо організації
самостійної роботи студентів та учнів.
Різновидом навчально-методичного посібника є методичні
рекомендації та вказівки, що допомагають краще орієнтуватися
в певній дисципліні, пояснюють методику навчальної роботи,
містять поради щодо виконання різнотипних завдань. Методичні
рекомендації адресовані вчителям і викладачам, містять
інформацію про особливості викладання та ведення роботи з
учнями чи студентами, а методичні вказівки – студентам та
учням допомагають в організації самостійної роботи та
сприяють кращому засвоєнню матеріалу (напр.: до виконання
лабораторних робіт (практикумів), курсових проектів (робіт), до
кваліфікаційної (дипломної) роботи, до проведення практики та
ін.)
Навчальний наочний посібник – Н. п., основним змістом
якого є зображення, що унаочнюють предмет навчальної
дисципліни.
Навчальні наочні посібники містять здебільшого
ілюстративний матеріал для кращого вивчення певної
дисципліни. Вони допомагають наочно представити об’єкти і
явища, краще зрозуміти їхню суть шляхом візуального
сприйняття інформації.
Серед друкованих навчальних наочних посібників
розрізняють поліграфічні зображувальні (таблиці, плакати,
комплекти плакатів або таблиць, портрети) і
картографічні (стінні, контурні карти, атласи та ін.).
Хрестоматія – Н. п., що містить меморіальні, літературно-
художні, історичні, музичні та інші твори чи уривки з них, що є
предметом вивчення навчальної дисципліни, курсу відповідно
до офіційно затвердженої навчальної програми.
Практикум – Н. п., що містить сукупність практичних
завдань і (або) вправ із певної навчальної дисципліни, які
сприяють засвоюванню набутих знань, умінь і навичок. До
практикумів належать збірники задач і вправ, тестові завдання,
збірники текстів диктантів і переказів, інструкції до
лабораторних і практичних робіт, тренажери тощо. Різновидом
практикумів є робочі зошити, або зошити з друкованою
основою. (Режим доступу:
https://ube.nlu.org.ua/article/%D0%9D%D0%B0%D0%B2%D1%8
7%D0%B0%D0%BB%D1%8C%D0%BD%D0%B8%D0%B9%20
%D0%BF%D0%BE%D1%81%D1%96%D0%B1%D0%BD%D0%
B8%D0%BA)
синтаксичні особливості
Науковому стилю характерна тенденція до складних і

ускладнених синтаксичних конструкцій із прямим порядком
слів.
Маркерні ‒ системно вживані ‒ синтаксичні елементи
наукового стилю:
– складні складнопідрядні речення зі сполучниковим
зв’язком, зокрема з’ясувальні, причинові, наслідкові;
‒ безособові, неозначено-особові, називні речення;
‒ речення, ускладнені дієприкметниковими й
дієприслівниковими зворотами, нанизуванням іменних форм,
вставними словами, словосполученнями і реченнями;
‒ найпоширенішими є речення зі складеним іменним
присудком, іменна частина якого виражається іменником у
називному або орудному відмінках, повною формою
прикметника, зворотною формою дієслова, а дієслова-зв’язки ‒
бути, є, називатися, здаватися, мати, залишатися, володіти,
визнаватися, відрізнятися, розпізнаватися, характеризуватися,
складатися, слугувати, міститися, полягати, перебувати,
визначатися, уявлятися, вважатися та ін.;
‒ сполучення дієслова з іменником (піддавати впливу, а не
піддаватися та ін.).
Вставні слова і словосполучення в науковому тексті
вказують на
‒ послідовність викладу (по-перше, по-друге, перш за все,
нарешті, таким чином та ін.),
‒ ступінь достовірності (цілком достовірний: справді,
звичайно, зрозуміло; передбачуваний: очевидно, можна
вважати; можливий: напевно, можливо).
‒ джерело повідомлення (на нашу думку, на переконання, з
погляду, відповідно до гіпотези / визначення та ін.).
1. Схарактеризуйте синтаксичні особливості.

Українська мова та термінологія протягом свого розвитку
запозичувала терміни з інших мов. Основу української
юридичної термінології становлять, як і в інших слов’янських
мовах, грецька та латинська термінології. Так, наприклад,
латинського походження слова юриспруденція, грецького
нотаріус, прокурор, юрист, кримінальний, цивільний та ін..
Юридична термінологія за походженням є
національною (відповідач, держава, закон, заповіт, злочин, суд,
уряд) або запозиченою, наприклад, абандон (фр.), авізо (італ.),
бойкот (англ.), вексель (нім.), евтаназія (грец.),
омбудсмен (швед.), юриспруденція (латин.). На основі поєднання
національних та запозичених термінів і терміноелементів
утворено значну кількість юридичних термінів (експертний
висновок, імунітет свідка, кримінально-виконавче право).
Особливий вид запозичень інтернаціональні терміни
латинського і грецького походження (адвокат, алібі,
інавгурація, конституція, політика, юстиція). (Царьова І.В.
Мова і термінологія наукових досліджень у юриспруденції:
навчальний посібник. Дніпро: Вид. «Інновація», 2019. С. 49)
2. Прочитайте, поясніть логіку введення у текст вставних

компонентів очевидно, можливо, мабуть, вірогідно.
Іван Матвіяс
Варіанти української літературної мови
від найдавніших часів до кінця XVIII ст.
Корені української мови, очевидно, сягають VI-VII ст. н. е.,
коли наші предки ‒ східнослов’янські племена вже виділялись із
праслов’янської єдності в окрему етномовну групу. Відомості
про найдавніші східнослов’янські племена дійшли до
літописця Нестора на початку ХII ст., і він передав їх нам. Є
підстави припускати, що перелічені літописцем племена
відрізнялися між собою до певної міри і мовою. З мови
східнослов’янських племен утворилися три східнослов’янські
мови, українська розвинулася з мови південно-західних
східнослов’янських племен ‒ полян, сіверян, деревлян, волинян,
уличів, тиверців і білих хорватів. До спільних ознак мови цих
племен можна віднести перехід проривного приголосного ґ у
фрикативний г та виразне розрізнення африкат ц і ч. На
відмінність між мовою зазначених протоукраїнських племен
якоюсь мірою вказують сучасні говори на відповідних
територіях.
Більшість дослідників появу писемності та літературної
мови в Україні (Русі) відносить до Х ст., пов’язуючи її з
прийняттям християнства Володимиром Святославовичем
у 988 р. Проте дуже можливо, що писемність і зачатки
літературної мови були в нас і раніше. Мабуть, докириличним
алфавітом були написані “Євангеліє” і “Псалтир”, що їх бачив у
Корсуні (Херсонесі) десь близько 860 р. солунський культурний
діяч Кирило і засвідчив це у своєму “Паннонському житії”.
Існування й поширення писемності в Київській Русі до
офіційного прийняття християнства підтверджують договори
руських князів з греками (Олега ‒ 912 р., Ігоря ‒ 945 р. і
Святослава ‒ 971 р.).
Крім такого письма, до прийняття християнства наші предки
користувалися ще однією системою письмових знаків ‒
“чертами” і “різами”, про які свідчить болгарський письменник
кінця IХ ‒ початку Х ст. Чорноризець Храбр у його “Сказанії о
письменах”. До прийняття християнства наші предки, вірогідно,
користувалися своєю писемно-літературною мовою в різних
сферах життя. Початок формування в нас писемно-літературної
мови‚ мабуть, припадає на період виникнення й утворення
давньоруської державності в VIII-IХ ст. н.е. Ця мова, очевидно,
базувалася передусім на фонетичних, граматичних і лексичних
особливостях мови полян, зокрема міста Києва, який став
центром Київської держави, і на час прийняття християнства в
своєму розвитку сягала відносно високого рівня. (Режим
доступу: http://kulturamovy.univ.kiev.ua/KM/pdfs/Magazine46-47-
1.pdf)
3. Прочитайте. Визначте підстиль і жанр. Схарактеризуйте
особливості функціонування речень різних видів ‒ за
складом та кількістю граматичних основ, за наявністю
другорядних членів, за метою висловлювання.
ПОМИ́ЛКА ЧИ ПО́МИЛКА?
Слово помилка активно побутує у живому мовленні. При
цьому часто можна спостерігати, як мовець вагається у виборі
форми акцентуації: поми́лка чи по́милка! Нерідко помічаємо, що
він послуговується і першим, і другим варіантом наголосу. Тож,
закономірно, постають питання: яка форма наголошення є
нормативною? Чи можна використовувати обидва варіанти
наголосу? Якщо так, то якому з них надати перевагу?
Для того, щоб аргументовано відповісти на поставлені
запитання, потрібно всебічно проаналізувати розвиток
акцентуації даної лексеми. Наголошеним слово помилка вперше
зустрічається ще в найдавніших акцентованих пам’ятках
української мови XVI-XVIII ст. Цікаво, що вже тут побутує різне
наголошення: поми́лка (Берында П. Лексікон славєноросскій. К,
1627); по́мылки, по́мылкам (Галятовскій І. Ключ разумѣнія. К.,
1659). У граматиці А. Павловського (1818 р.) функціонує тільки
по́милка. Лексикографічні джерела II пол. XIX-XX ст. фіксують
і наголос поми́лка (Словник П. Білецького-Носенка, словник
М. Левченка), і по́милка (словник Є. Желехівського та
С. Недільського, словник за ред. Б. Грінченка), і подвійний ‒
по́ми́лка (словник М. Уманця і А. Спілки).
У поетичному мовленні минулого століття це слово
вживається з варіантним наголошенням (як в однині, так і в
множині). Характерно, що в поезії І. Франка виступає, як
правило, акцент поми́лка, мн. поми́лки; а у Лесі Українки ‒
по́милка., мн. по́милки: “По справедливості, чи лиш через
поми́лку Він, не вагаючись ані малую хвильку, В далекий край
обох заслать велів”. (Тут і далі приклади взято з поетичних
творів, у яких наголошування слова помилка визначається
ритмічною будовою). “То був майстер від пили, Долота та
сверла, Та все його якась нужда На поми́лки перла” (І. Франко);
“Ні, він розказував її з простотою святою (я, може, по́милку
роблю, що казку в рими строю)”; “Як ти від мене досі не
навчився не помилятись так, то в новій школі ще більше буде
по́милок таких” (Леся Українка).
Словник Г. Голоскевича засвідчує лише перший
(кореневий) варіант ‒ по́милка, мн. по́милки.
У мовознавчих дослідженнях нашої доби нормативними
визнаються в однині обидві акцентні форми, але більшість
учених-лінгвістів на перше місце ставлять варіант по́милка, а
поми́лка подають другою (можливою) формою.
Необхідно простежити, як наголошується аналізований
іменник у сучасних лексикографічних працях з української
мови. Так, шеститомний “Українсько-російський словник”,
одинадцятитомний “Словник української мови” наводять цю
лексему з подвійним акцентуванням ‒ по́ми́лка. Тритомний
“Російсько-український словник” також реєструє подвійний
наголос, але першим, тобто рекомендованим, подає варіант
по́милка, а другим, допустимим ‒ поми́лка. Таке ж
співвідношення акцентних форм в однині зафіксовано у
“Словнику наголосів” М. Погрібного (1964 p.), словнику-
довіднику “Українська літературна вимова і наголос”,
“Орфоепічному словнику”, “Словнику труднощів української
мови”, словнику-довіднику “Складні випадки наголошення”
С. Головащука; у множині в цих джерелах подається (як
нормативна) флексійна акцентуація: помилки́, помило́к, а в
поєднанні з числівниками ‒ подвійна (коренева): дві по́милки
(поми́лки), п’ять по́милок (поми́лок). “Орфографічний словник
української мови” у множині наводить тільки флексійний
варіант ‒ помилки́, помило́к.
Різне акцентування лексеми помилка трапляється і в
сучасній поезії, однак більш поширена в однині форма з
наголосом на другому кореневому складі, а в множині ‒ на
флексії (рідше у множині побутують кореневі варіанти): “Друзі!
Може, це поми́лка!” (Н. Забіла); “Заплатимо, заплатимо за все ‒
за злочин віку і поми́лку миті” (П. Скунць); “Проте загинув не від
міни Дмитрик і не від по́милки” (М. Рильський); “Візьми назад
своє гірке визнання. Верни солодку пору
помило́к” (Г. Світлична); “Якщо це так, то дякую, природно, що
вмію я творити помилки́” (П. Скунць); “Накреслив мальовниче
там і сям Поми́лок Хиб і всіх дурниць портрети” (М. Рильський);
“Тому простіть мене за ранню зрілість, Простіть майбутні
по́милки сьогодні. Я завжди щастям міряв нещасливість,
Гарячим днем я міряв дні холодні” (М. Вінграновський).
Цікаво, що в південно-східних говорах української мови цей
іменник уживається з наголосом по́милка і, дещо рідше, поми́лка
(мн. помилки́ і по́милки); у південно-західних ‒ поми́лка (мн.
поми́лки, по́милки); а в північних ‒ і по́милка, і поми́лка.
Отже, варіантне наголошення лексеми помилка
простежується ще із середини XVII ст. З цього часу і до наших
днів різні акцентні форми активно конкурують між собою.
Тривала варіантність свідчить про сильні її внутрішні збудники.
Оскільки по- ‒ колишній префікс (в аналізованому слові
відбулося спрощення), то, можливо, до подвійної акцентуації
спричинилося перенесення наголосу з префікса на корінь, що
має місце у префіксальних іменниках із суфіксом -к(а). Зараз
подвійне наголошування, мабуть, дещо підтримується різною
акцентуацією в говорах: у південно-східних переважає по́милка,
а в південно-західних, як правило, вживається поми́лка.
Флексійне наголошення у множині, очевидно, є результатом дії
тенденції до переміщення акценту в іменниках такого типу на
закінчення. Як свідчить матеріал, нормативним потрібно
вважати подвійне наголошування в однині та потрійне у
множині (помилки́, по́милки і поми́лки (з числівниками нормою,
звичайно, є форми акцентування по́милки і поми́лки ‒ дві
поми́лки або по́милки). (За Б. Пристай) (Режим доступу:
http://www.kulturamovy.univ.kiev.ua/KM/pdfs/Magazine52-18.pdf)
ТЕМА 7. Науковий текст: композиційні особливості
Основні структурні елементи наукового тексту:

‒ вступна (постановча) частина, де окреслюють
проблематику, мету, завдання, гіпотезу й методи дослідження,
‒ основна (дослідна), де описують етапи дослідження та
формулюють проміжні висновки,
‒ висновкова, де фіксуються результати та прописуються
перспективи дослідження.
Залежно від жанрової специфіки науковий текст може

поділятися на розділи, параграфи, пункти, підпункти, що
вибудовуються в логічній послідовності та з увагою до змістової
наповненості, а також може містити зміст, перелік умовних
скорочень, анотацію та ін..
Для обґрунтування думок та підкріплення положень у

науковому тексті використовують схеми, діаграми, таблиці,
графіки та ін.. Залежно від розміру та специфіки укладання вони
подаються безпосередньо у тексті, підсумовуючи та
унаочнюючи тезу, або наводяться у кінці роботи у вигляді
додатків.
Системно вживаними у наукових текстах є цитати. Їх

наводять із метою обґрунтувати або поглибити авторське
твердження. Кожна цитата, що є дослівним відтворенням
фрагменту певного тексту, подається у лапках і
паспортизується, тобто вказується джерело інформації.
1. Встановіть відповідність та послідовність складників

вступу до кваліфікаційної роботи.
Ключові слова: актуальність дослідження, мета, завдання,
об’єкт дослідження, предмет дослідження, матеріал
дослідження, методи, наукова новизна, практична цінність.
Мовні стратегії нейролінгвістичного програмування

у текстах масової інформації
1. … – вперше зроблена спроба застосувати у роботі метод

нейролінгвістичного програмування – метамодель та за
допомогою анкетування виявити мовні маніпуляції на свідомість
читача.
2. … роботи є дослідження мовних патернів у текстах
економічної тематики у сучасних українськомовних виданнях та
їхній вплив на реципієнта.
3. … – тексти економічної тематики.
4. … є тексти українськомовних інтернет-видань “Дзеркало
тижня” за 2020 рік (№1 – №7) та “Економічна правда” за 2019-
2020 рік (№ 26, №28, № 29). Методом вибірки було досліджено
135 патернів у текстах економічної тематики.
5. … зумовлена завданням виявлення, реєстрації та вивчення
функціонально значущих вербальних компонентів, що
використовуються з метою маніпулювання суспільною
свідомістю. Насамперед це дослідження “мовних пасток”, що
спотворюють суть інформаційного тексту, яку сучасний читач,
не аналізуючи і не піддаючи критиці, сприймає як один
можливий варіант.
6. Для реалізації поставленої мети необхідно вирішити такі
…:
– розкрити сутність нейролінгвістичного програмування як
особливого виду психологічного впливу у медійних текстах із
позицій лінгвістики;
– схарактеризувати головні патерни, застосувавши один із
методів НЛП – метамодель;
– довести сугестивний вплив текстів масової інформації,
провівши лінгвістичний експеримент.
7. Дослідження матеріалу проводилося на основі описового,
семантико-стилістичного, статистичного … із застосуванням
компонентного аналізу та супроводжувалося лінгвістичним
коментуванням.
8. … – полягає у можливості використання матеріалів і
отриманих результатів у спецкурсах із психолінгвістики,
соціолінгвістики та журналістики, а також як додатковий
матеріал для розробки навчального курсу з нейролінгвістичного
програмування.
9. … – лексико-семантичні та структурні особливості
нейролінгвістичних патернів.
2. Ознайомтеся з текстом. Керуючись правилами, створіть

цитати самостійно дібраного наукового тексту за темою
Вашої кваліфікаційної роботи.
Загальні правила та стилі цитування
при написанні наукових робіт
Правила оформлення цитувань та покликань включено в
систему міжнародних стандартів ISO17 та Національного
стандарту України ДСТУ 8302:2015 “Інформація та
документація. Бібліографічне посилання. Загальні положення та
правила складання”, який введено в дію з 1 липня 2016 року.
Загальні правила цитування:
‒ текст цитати починається і закінчується лапками і
наводиться в тій граматичній формі, в якій він поданий у
джерелі, зі збереженням особливостей авторського написання;
наукові терміни, запропоновані іншими авторами, не
виділяються лапками, за винятком тих, що викликали загальну
полеміку; у цих випадках використовується вираз “так званий”.
‒ цитування повинно бути повним, без довільного скорочення
авторського тексту і без перекручень думок автора; пропуск слів,
речень, абзаців при цитуванні допускається без перекручення
авторського тексту і позначається трьома крапками, що можуть
ставитися у будь-якому місці цитати (на початку, в середині, на
кінці); якщо перед випущеним текстом, або за ним, стояв
розділовий знак, то він не зберігається;
‒ кожна цитата обов’язково супроводжується покликанням на
джерело;
‒ при непрямому цитуванні (переказі, викладі думок інших
авторів своїми словами), слід давати відповідні покликання на
джерело;
‒ якщо виявляється ставлення автора статті до окремих слів
або думок з цитованого тексту, то після них у круглих дужках
ставлять знак оклику або знак питання;
‒ якщо автор статті, наводячи цитату, виділяє в ній деякі
слова, робиться спеціальне застереження, тобто після тексту, що
пояснює виділення, ставиться крапка, потім дефіс і вказуються
ініціали автора статті, а весь текст застереження вміщується у
круглі дужки. Варіантами таких застережень є: (курсив наш. –
М.Х.), (підкреслено мною. – М.Х.) та ін.
До різновидів цитування можна віднести описані нижче.
Цитування за вторинними джерелами – це не безпосереднє
використання певного тексту, а запозичення його з інших
джерел, наприклад, з довідкової, навчальної, популярної
літератури тощо. Такі цитати допускаються вкрай
рідко (наприклад, коли аналізується зміст підручника чи
енциклопедії; коли першоджерело вважається втраченим чи
важкодоступним; коли першоджерело написане іноземною
мовою, якою не володіє автор тощо). Таке цитування доцільно
паспортизувати ‒ [Цит. за: 2, с. 234]. Цитування за вторинними
джерелами доцільне на етапі ознайомлення з темою і
проблематикою дослідження.
Самоцитування – покликання автора-вченого на власні
праці (статті, монографії та ін.). Такий вид цитування дає змогу
уникати дублювання інформації та самоплагіату. Він допомогає
спрямувати зацікавленого читача до попередніх і тематично
пов’язаних робіт. Власні цитати повинні бути оформлені за всіма
правилами цитування. Цитування власних робіт повинно бути
доречним і обґрунтованим, доповнювати наукову роботу й
відповідати її завданням. Типи самоцитування: за автором, за
науковою організацією, за журналом. Окремим видом
самоцитування можна, деякою мірою, вважати й перехресне
цитування декількома вченими (закладами вищої освіти) праць
один одного.
Цитування законодавчих актів необхідно здійснювати за
первинними джерелами. Цитати із вторинних джерел будуть
невиправданими і, ймовірно, некоректними. Потрібно
переконатися в тому, що документ набув чинності, адже
покликання здійснюється саме на чинну його редакцію.
Свої правила має і цитування джерел, написаних іноземною
мовою:
‒ прямі цитати наводити лише в тому випадку, якщо автор
впевнений у правильності перекладу (в інакшому випадку слід
вживати непряму цитату); б) при перекладі спеціальних термінів
та імен враховувати перекладацькі традиції;
‒ не використовувати засоби електронного перекладу;
‒ покликання на джерела у Списку використаної літератури
подавати лише мовою оригіналу;
‒ уникати подвійного перекладу (перекладати українською
мовою цитати з оригінальних іншомовних видань, а не з їхніх
перекладів). (Режим доступу:
https://www.pdaa.edu.ua/news/biblioteka-informuye)
3. Прочитайте, визначте стиль, підстиль і жанр.

Прокоментуйте композиційні особливості.
Методи подачі матеріалу у промові
Структура виступу залежить передусім від методу подачі
матеріалу, який обрав оратор: індуктивний, дедуктивний,
аналогійний (метод аналогії), концентричний,
ступінчастий (стадійний), історичний. Окрім того, оратор
завжди має пам’ятати про такий принцип композиції, як принцип
посилення ‒ значущість і переконливість аргументів наростають
поступово, найсильніші подаються наприкінці.
Правила виголошення ораторської промови
1. Будь-яка промова чи виступ, заплановані для публічного
виголошення, повинні бути підготовленими й добре
продуманими. Імпровізацію може собі дозволити лише
досвідчений оратор.
2. Слід пам’ятати про те, що ритор звертається до людей і його
завдання – донести корисну інформацію, зацікавити слухача, а
не “відговорити” відведений час.
3. Якщо час промови обмежений, необхідно сказати
найголовніше, але красномовно, зрозуміло й чітко. Це справить
краще враження, ніж виголошена скоромовкою промова.
4. Завжди потрібно складати план промови, вказуючи в ньому
точну інформацію в необхідній послідовності. При цьому план
промови повинен бути стислим і лаконічним.
5. План додає впевненості недосвідченим ораторам.
6. Публічна промова повинна бути не прочитана, а виголошена.
7. Зовнішній вигляд оратора повинен відповідати всім
параметрам: слід почуватися вільно, стояти прямо, голову
тримати, дещо піднявши підборіддя. Жестів має бути в міру: їхня
роль – підкреслити сказане, а не відволікати від промови.
8. Оратору властиво хвилюватися (хвилювання вказує на
небайдужість мовця до аудиторії), проте надмірне хвилювання
може зашкодити. Тому недосвідченим ораторам краще
заздалегідь потренуватися у виголошенні промови, уявляючи
перед собою аудиторію й спостерігаючи в дзеркало за своєю
мімікою й жестикуляцією.
9. Якщо промовця не слухають, йому не слід перекрикувати
аудиторію. Необхідно зупинитися й почекати, доки не
відновиться тиша.
В аудиторії може бути шум у двох випадках:
‒ якщо слухачам нецікаво: оратор повинен попрацювати над
текстом промови, своїм іміджем і технікою мовлення;
‒ аудиторія зацікавилася почутим і відразу почала це
обговорювати: оратор має запропонувати обговорення
суперечливих питань після завершення виступу.
10. Починати промову слід без поспіху, і так само неспішно
переходити від однієї частини до іншої. Надто швидке мовлення,
так само, як і надто уповільнене, ускладнює сприйняття.
11. Під час виголошення промови оратор має звертатися
поглядом до всієї аудиторії, не дивитися на одну людину:
необхідно приділити увагу кожному слухачеві, щоб він відчув,
що звертаються саме до нього.
12. Не слід говорити зайвого й говорити про невідоме. Оратор
повинен переконувати, а аргументи для переконання повинні
підкріплюватися особистою думкою й іншими авторитетними
висловлюваннями.
13. Не треба повторювати двічі одне й те саме слово. Промовець
повинен використовувати прості й короткі речення: чим коротші
фрази, тим краще їх сприймає аудиторія.
16. Необхідно слідкувати за реакцією аудиторії.
15. Оратор має правильно використовувати інтонацію.
16. Слід подякувати слухачам за увагу.
17. З трибуни йдуть неквапливо, щоб в аудиторії не склалося
враження, ніби оратор від них втікає. (Режим доступу:
https://pidru4niki.com/84470/dokumentoznavstvo/metodi_podachi_
materialu_promovi)
4. Прочитайте, схарактеризуйте композиційні особливості.

Качинська К.А., Варичева Д.І., Свириденко С.В.
Інтернет-технології: оцінка пріоритетності маніпулювання
свідомістю за допомогою методів ранжування
…Метод “дезінформація”. Ми розглядаємо
дезінформацію як обман, спосіб психологічного впливу на
людину, в основі якого є надання інформації, що вводить її в
оману щодо правдивого стану справ. Як показали розрахунки,
метод “дезінформація” – досить грубий, але ефективний прийом
маніпулювання масовою свідомістю. Сила його в тому, що він
спирається на такі Інтернет-ресурси, як: електронна пошта, боти,
спеціальні мережеві сайти, соціальні мережі, онлайн-форуми,
чати, електронні видання, блоги, комп’ютерні ігри. Враховуючи,
що заходи з дезінформування здійснюються за єдиним задумом
з ретельним узгодженням пропорцій правди і брехні (при
максимальному використанні правдоподібної інформації), з
обов’язковим викривленням істинних намірів, цілей і завдань, то
його можна сміливо розглядати як один з основних інструментів
маніпуляції свідомістю (оцінку пріоритетів див. Рис. 2).
(Режим доступу: http://ippi.org.ua/sites/default/files/7_6.pdf)

5. Прочитайте, вибудуйте в логічній послідовності та
поділіть на абзаци.
1. У радянський період було витворено, як зазначає Н. Зелінська,
“канони відстороненої і знеособленої” наукової прози, “потік
безбарвних, індиферентних до власного об’єкта текстів-
переліків, текстів-констатацій…”.
2. Однак були науковці, які берегли традиції початкового
періоду, особливо в оточенні науковців-фізиків, хіміків,
математиків.
3. Український науковий текст має давні традиції.
4. Звичайно, не всі наукові тексти цього періоду були безбарвні,
індиферентні, однак, тенденція була потужною (і в структурі
тексту, і в змістовому наповненні, і в лексиці, і в синтаксисі), її
відгомін маємо й досі.
5. Долати цей синдром не просто, витворилася традиція іншого
тексту ‒ українського радянського.
6. Про них докладно пише Н. Зелінська [1].
7. Саме вони, як могли, намагалися зберегти і стиль, і мову, і
поетику наукового тексту, не дали розірватися нитці тяглості
власне наукової думки.
8. Тому сучасні інновації в науковому текстотворенні ‒ це і
застосування світових тенденцій, і нових технологій, і
повернення досвіду українських учених, зокрема, дорадянського
періоду, плекання їхніх традицій.
9. Щоб це побачити, варто порівняти мову і стиль журналів
дорадянського періоду, радянського та сучасного.
10. У радянський час ці традиції усіляко поменшували,
знищували.
11. Йдеться передусім про емоційність наукового тексту, його
образність, які майже повністю було знищено у ХХ столітті.
12. Таке дослідження цікаве й з огляду на тематику, географію
досліджень, оцінювання наукових набутків зарубіжних учених
тощо. (Режим доступу:
https://www.nas.gov.ua/publications/books/series/9789660247048/
Documents/2011_05/23_Prikhoda.pdf)
Перевірте себе: 3, 6, 10, 2, 7, 1, 4, 5, 8, 11, 9, 12.
6. Прочитайте. Це вступна чи висновкова частина?

Обґрунтуйте.
Якою має бути “правильна українська мова”? Чи
загрожують їй іншомовні впливи, а якщо загрожують, то в якій
частині мовної системи й наскільки? Яку мову ми передамо
нащадкам? Ці й подібні питання, що десятиліттями не втрачають
своєї актуальності, спонукають до періодичного оновлення,
перегляду й доопрацювання правописного кодексу, граматики й
словників. Спадкоємність у мові ‒ це зв’язок між поколіннями,
які жили, живуть і житимуть в Україні. Пошук балансу між
системними параметрами сучасної мови, з одного боку, й
різночасовими прикметами української мовної традиції, з
другого боку, ‒ найскладніше із завдань, що поставали перед
творцями національного правопису на кожному з етапів його
розвитку. Нова редакція правопису є кроком до розв’язання
цього завдання з позицій історичної й етнографічної соборності
української мови й української нації. (Режим доступу:
https://mon.gov.ua/storage/app/media/zagalna%20serednya/%20201
9.pdf)
ТЕКСТИ ДЛЯ АНАЛІЗУ ТА РЕДАГУВАННЯ
ТЕКСТИ ДЛЯ АНАЛІЗУ
Завдання: визначте підстиль та жанр, вкажіть на маркерні

елементи усіх мовних рівнів.
1.
3.2. Особливості юридичної термінології
Мова законодавства має бути максимально наближеною до
звичайної літературної мови. Але, з другого боку, повністю
уникнути при створенні системи законодавства суто юридичних
термінів неможливо, якщо законодавець хоче створити дієві та
ефективні нормативно-правові акти. І причин цьому декілька.
По-перше, юридичні терміни дають змогу забезпечити
стислість та чіткість закону, що є дуже важливим для його
усвідомлення. Так, наприклад, якщо в законі замість
юридичного терміна “осудність” весь час буде
використовуватися його визначення: “спроможність особи
відповідати за свої дії та керувати ними”, текст закону значно
збільшиться в обсязі, а зміст приписів втрачатиметься за
великою кількістю слів.
По-друге, юридичні терміни, що мають чітко визначений
зміст, можуть виразити ідею законодавця максимально точно,
виключивши двозначність і можливість викривлення. Термін
можна визначити як словесне позначення поняття, що
використовується при викладенні змісту нормативного
юридичного акта, він слугує точним позначенням поняття і
відмежовує його від інших близьких за змістом понять [5, с. 3-
7].
Головними ознаками терміна є конкретна сфера його
застосування і точне співвідношення слова та об’єкта дійсності,
що відображається ним. Поняття – це відображення явищ
об’єктивної дійсності за їхніми істотними ознаками, думка, що
виражає сутність явища. Термін – це поняття у відповідній
знаковій формі, носій, зовнішній символом. Для того, щоб
система законодавчих термінів справді слугувала підвищенню
рівня якості українського законодавства, нормопроектувальники
повинні керуватися вимогами, що висуваються наукою до
юридичних термінів. (Царьова І.В. Мова і термінологія наукових
досліджень у юриспруденції : навчальний посібник. Дніпро:
Вид. “Інновація”, 2019. С. 49)
2. Енциклопедичний словник символів культури України /

за ред.: О. І. Потапенка, В. П. Коцура, В. В. Куйбіди. 7-ме вид.
допов. і випр. Корсунь-Шевченківський: Корсун. видавн. дім
“Всесвіт”, 2017. 687 с.
Видання подає інформацію про найважливіші наукові,
філософські, художні, міфологічно-релігійні, побутові символи
українців і залучає читачів до невичерпної криниці української
символіки. Це вже сьоме видання аналогічного словника, значно
доповнене й перероблене. Книга налічує близько
470 словникових статей. Перше видання, що вийшло у 1997 році
під назвою “Словник символів”, за загальною редакцією
кандидата філологічних наук професора О.І. Потапенка та
кандидата філологічних наук, фольклориста М. К. Дмитренка
налічувало 320 словникових статей. Друге видання “Словника
символів культури України” за загальною редакцією
В.П. Коцура, О. І. Потапенка, М. К. Дмитренка з’явилося у
2002 році як навчальний посібник для студентів вищих
навчальних закладів. У 2005 році вийшло третє видання –
накладом 2000 примірників, у 2013 році – четверте під назвою
“Словник символів культури України”, накладом
500 примірників, у 2015 році – п’яте накладом 300 примірників.
Шосте видання, що побачило світ у 2015 році, мало наклад
500 примірників.
Автори словника намагалися висвітлити значні часові
періоди існування певного символу, широкий ареал
побутування, простежити виникнення, функціонування
символів від найдавніших часів до сьогодення, на всіх
континентах. Значну увагу приділено питанням семантики
певного символу в античній міфології, релігії (Єгипет, Греція),
слов’янському народовір’ї (язичництві), християнстві, ісламі,
буддизмі. В окремих статтях для кращого розуміння семантики
слова-символу подано його етимологію, паралелі з
іншомовними термінами. Статті про символи щедро пересипані
віршами, народними прислів’ями і приказками, що збагачує
виклад матеріалу.
Шифр зберігання НБУВ: Со35452
Шифр зберігання ВНБІ: Т5(4Укр)я2 Е64
Рец.: Добко Т. Мацкевич Л. Універсальне довідкове видання
символів України: рецензія. Вісн. Книжк. палати: наук.-практ.
журн. 2018. № 1. С. 31-33.
3.
Історичні джерела про українську сім’ю
XVI ‒ першої половини XVII ст.
Сімейно-шлюбні відносини регламентувалися офіційними
кодексами, якими в більшій частині України були три Литовські
статути, народним звичаєвим правом, а також Магдебурзьким
правом у містах. Два розділи Литовського статуту (тут і далі
посилання на статті третьої редакції Статуту 1588 р.) були
присвячені шлюбно-сімейному праву. Пов’язані з
особливостями ремісничо-торгового середовища міста,
положення Магдебурзького права у сімейно-шлюбних
відносинах будувалися, в основному, на майновій спільності
подружжя, в той час як Литовський статут такої спільності не
передбачав. Оскільки на українських землях основним
критерієм оцінки різних сторін життя, особливо сімейних справ,
що перебували у компетенції світських, а не духовних судів,
було старовинне звичаєве право, то з Литовського статуту, як і з
Магдебурзького права, бралися ті артикули, що не суперечили
звичаєвим нормам 9.
Здавна при кожному “вряді” (уряді, суді)
гродському (замковому) чи “мєйському” (міському), земському,
пізніше ‒ “козацькому” (сотенному, полковому, генеральному),
велися особливі книги (acta), куди вписувалися судові рішення
та інші матеріали у сімейних справах, серед яких ‒ вінові записи,
заповіти, справи з питань опіки над дітьми тощо 10. Очевидно,
вони містять більше відомостей про сімейні відносини вищих
станів українського суспільства.
9
Антонович В. Українські міста // Розвідки про міста і
міщанство на Україні-Руси в XV — XVIII в.: Ч. 2. Руська
історична бібліотека. — Львів, 1904. — Т. 24. — С. 356 — 357.
10
Левицкий О. И. Об актовых книгах, относящихся к
истории Юго-Западного края и Малороссии. Москва, 1900. С. 4-
5, 9, 10.
(Режим доступу: http://izbornyk.org.ua/istkult2/ikult207.htm)
4.
Функції мови
Про те, що мова є явищем суспільним, засвідчують її
функції. Так, основними функціями мови є комунікативна і
мислетворча, які мають виразний соціальний характер.
Комунікативна функція (від лат. Communicatio
“спілкування”) ‒ функція спілкування. Мова й створена для того,
щоб спілкуватися, а спілкування можливе лише в суспільстві.
Щоправда, існують й інші комунікативні засоби, наприклад,
жести й міміка. У мовознавстві навіть існує думка, що спочатку
люди спілкувалися за допомогою жестів і міміки й лише
згодом ‒ звуковою мовою. Як доказ комунікативної придатності
жестів та міміки можна навести пантоміму. У театрі пантоміми
та балетному спектаклі, де пантоміма відіграє значну роль,
глядачам цілком зрозумілі “діалоги” дійових осіб і всі колізії
подій. Однак у звичайному людському спілкуванні жести й
міміка є лише допоміжними, супровідними щодо звукової мови
засобами. Допоміжними засобами спілкування можна якоюсь
мірою назвати музику й живопис, проте якими б досконалими
вони не були, замінити мови не можуть. У кожної людини
музика й живопис викликають свої враження, почуття, думки. А
от спілкуючись за допомогою мови, всі люди приблизно
однаково розуміють висловлене. Тому-то мову вважають
найважливішим засобом людського спілкування. До того ж
комунікативну функцію виконує не тільки звукове мовлення, а й
написані чи надруковані тексти.
Мислетворча функція мови ‒ функція формування й
формулювання думки. Мислення (думка) не тільки виражається
словом, але й здійснюється в ньому. Не випадково один із
найвидатніших мовознавців XIX ст. В. фон Гумбольдт назвав
мову “органом, що творить думку”.
Яка ж із названих двох функцій є головнішою? Одні вчені
вважають, що найголовнішою функцією є комунікативна, інші ‒
функція мислення. Обидві ці функції дуже тісно пов’язані між
собою: для того, щоб спілкуватися, потрібно мислити й уміти
передавати свої думки за допомогою мовних засобів.
Усі інші функції мови, про які йдеться в мовознавчій
літературі, похідні від головних, вони є ніби уточненням,
детальнішою видовою класифікацією їх. Так, з комунікативною
функцією пов’язані такі конкретні функції: фатична (від
гр. phatos “розказане”), тобто контактоустановлювальна;
репрезентативна (від фр. representation “представництво”) ‒
функція позначення світу речей; емотивна ‒ функція вираження
почуттів, емоцій; експресивна (від лат. expressio "вираження") ‒
функція самовираження, створення образу мовця, автора;
волюнтативна (від лат. voluntas “воля”) ‒ функція
волевиявлення; прагматична (від гр. pragma “дія”) ‒ функція, що
вказує на ставлення мовця до висловленого; естетична (від
гр. aistetikos “такий, що стосується чуттєвого сприйняття”) ‒
функція вираження прекрасного, виховання естетичного смаку;
метамовна (від гр. meta “після, за, між”; у сучасній термінології
вживається для позначення таких систем, що використовують
для дослідження чи опису інших систем) ‒ функція
використання мови для опису іншої мови, тобто спеціальної
наукової мови (метамова фізики, хімії, кібернетики, логіки
тощо).
Із мислетворчою функцією пов’язані когнітивна (від лат.
cognitus “знання, пізнання”), або гносеологічна (від
гр. gnosis “знання, пізнання”), тобто пізнавальна, й
акумулятивна (від лат. accumulatio “нагромадження”) функції.
Мислячи з допомогою мови, людина пізнає навколишній світ,
нагромаджує (акумулює) знання про нього. Мова зберігає всі
інтелектуальні здобутки попередніх поколінь, фіксує досвід
предків. Так, зокрема, у словнику відображено результати
розумової діяльності людства, класифіковано і систематизовано
весь навколишній світ. Мова навіть часто підказує людині, як
чинити в тому чи іншому випадку, що, наприклад, засвідчують
усталені мовні звороти ‒ фразеологізми: Не знаючи броду, не лізь
у воду; Сім раз відмір, один відріж тощо. Засвоюючи мову,
людина засвоює знання про світ, що значно скорочує і спрощує
шлях пізнання, оберігає людину від зайвих помилок.
Деякі часткові функції, наприклад, інформативна, або
референтна (від лат. referens “такий, що повідомляє”), пов’язані
з обидвома головними. Інформація спершу
осмислюється (формується і формулюється), а відтак
передається.
Усі функції, як правило, реалізуються не ізольовано, а в
різноманітних поєднаннях, бо кожне висловлювання
здебільшого є багатофункціональним. У кінцевому результаті
всі функції працюють на комунікацію, і в цьому сенсі
комунікативну функцію якоюсь мірою можна вважати
провідною. (Режим доступу:
https://westudents.com.ua/glavy/9704-funkts-movi.html)
5. Полісся ‒ історико-етнографічний та географічний регіон, до

складу якого входять: Волинське, Рівненське, Житомирське,
Київське, Новгород-Сіверське і Чернігівське Полісся. Перша
письмова згадка про Полісся зафіксована у Галицько-
Волинському літописі 1275 р., де зазначено, що 1274 р. Мстислав
Данилович “ішов був од [города] Копиля (тепер село Копилля
Маневицького району), пустошачи по Поліссі”
(термін “Полісся” використовується тут як назва території).
Етнічна архітектура Полісся ‒ це своєрідний літопис
прадавньої дерев’яної архітектури України. Поліське традиційне
житло ‒ однокімнатне помешкання зі стебкою і кліттю, які
виконували функції допоміжних господарських прибудов. Стіни
зводили із суцільних кругляків або колотих плах переважно із
сосни, іноді з осики чи вільхи. На початку минулого століття
переважали двосхилі, а пізніше ‒ чотирисхилі дахи, які крили
дошками (драницями) та соломою. З огляду на економію
матеріалу до житла добудовували численні господарські
приміщення і у такий спосіб утворювалися довгі хати, схожі на
замкнуті двори.
Стебка ‒ дерев’яна споруда зрубної конструкції, що має
глиняну долівку та дерев’яну стелю. Зазвичай опалювалася
взимку і слугувала приміщенням для приготування їжі
тваринам, зберігання трав та інших продуктів.
Кліть ‒ прямокутний дерев’яний зруб, утворений
покладеними один на один вінцями з колод. Кліттю часто
називають неопалювану частину хати. (Режим доступу:
https://history.vn.ua/pidruchniki/nazarenko-art-10(11)-class-2019-
standard-profile-level/40.php)
6. Чому лавина запозичень дедалі сильніше захльостує

українську наукову мову? Коли для запровадження чужих
термінів є вагомі підстави? Чому іншомовні слова декому
видаються зручнішими за питомі?
Насамперед слід визнати, що англомовна термінологія є
міжнародною, узвичаєною серед зарубіжних фахівців. Цей довід
особливо важить тепер, коли постколоніальна Україна
усвідомлює себе частиною Європи, наздоганяє цивілізовані
країни в економіці й культурі, переймає в західних народів їхні
науково-технічні здобутки. Дедалі більше співвітчизників
отримує доступ до новітніх інформаційних технологій. І те, що
наша наукова мова вирівнюється за міжнародним стандартом, а
чимало прогалин у її терміносистемах заповнюється шляхом
запозичень, на перший погляд, видається цілком закономірним.
Чуже слово однозначне, його семантика конкретніша і
чіткіша, воно вносить новий смисловий відтінок, який важко
передати питомим аналогом. Наприклад, процес переведення
військових підприємств на випуск цивільних виробів у
економічній науці зветься конверсією. Якщо замість нього
вживати іменники перетворення чи зміна (відповідники лат.
conversio), то зникне спеціалізований відтінок значення, адже
семантика слов’янських слів ширша і розмитіша. Отже,
запозичення усувають синкретичні значення, дають змогу
відмежовувати наукову думку від ненаукової.
Раціональне зерно тут є, але, гадаємо, його не варто
перебільшувати. Насамперед тому, що наукова думка має сама
себе відмежовувати ‒ не стільки зовнішньою формою, оскільки
внутрішнім змістом, не так лексичною оболонкою, як глибокою
науковою сутністю. Інша річ, коли цієї сутності бракує, тоді й
справді стає зручно приховувати банальності в малозрозумілій
термінології.
Відмову від питомого термінотворення часто пояснюють і
тим, що слов’янський корінь своїм прозорим походженням
викликає непотрібні асоціації. Тоді як не слов’янський корінь,
маючи неясне походження, жодних семантичних зв’язків за
собою не тягне, в утвореному на його основі терміні немає
зайвих смислових чи образних нашарувань (пор. ворожнеча ‒
антагонізм, зубожіння ‒ пауперизація, невиплата ‒ дефолт,
обмацування ‒ пальпація). Тобто, латинські й англійські слова
деяким нашим ученим здаються більш ученими, ніж українські.
Проте ці побоювання здебільшого безпідставні й надумані.
У науковому контексті питомі слова автоматично сприймаються
у своєму другому ‒ термінологічному ‒ значенні (пор. численні
приклади: безхребетні, білок, відміна, вузол, гніздо, ключ, крива,
крило, матерія, міхур, палець, прокат, речовина, ринок, родина
мов, ссавець, тіло, тканина, хвиля тощо). Коли науковці
вживають термін у фаховому спілкуванні, побічні асоціації для
них просто не існують. Метафора не тільки не перешкоджає
функціонуванню терміна, а, навпаки, здатна краще передати
суть поняття, робить терміни зрозумілішими і полегшує
сприйняття фахової літератури. (Селігей П.О. Питоме і чуже в
термінології: гармонія чи конфлікт? Вісник Національної
академії наук України. 2007. № 9. С. 21)
7.
Великодна М.С.
к.психол.н., ст. викл. кафедри практичної психології
Криворізький державний педагогічний університет,
модератор дивізіону “Психоаналітична психологія і
психотерапія” Національна психологічна асоціація України
Чому про голодомор 1932-1933 років говорити важче,

ніж про інші травмівні події в Україні?
Психоаналітичний погляд
УДК 159.964.2:94(477) “1932/1933”
DOI https://doi.org/10.32843/2663- 5208.2020.20.37
Анотація. Статтю присвячено психоаналітичному аналізу

феноменів “оніміння” щодо теми Голодомору в сучасному
буденному дискурсі й у психотерапії українців. У статті
здійснено короткий огляд актуальних психологічних,
історичних і соціологічних досліджень і спостережень,
пов’язаних із реаліями та наслідками Голодомору 1932-
1933 років в Україні для сьогодення. Автором сформульовано
гіпотези щодо трьох можливих питомих чинників для
складнощів символізувати травмівний досвід Голодомору:
почуття провини, сорому й неметаболізований психотичний
досвід. Ґрунтуючись на метапсихології психоаналізу,
лінгвістичних засадах психоаналізу та клінічній практиці, автор
припускає, що в пам’яті про цю травму зберігаються такі гострі
й лякаючі для психіки переживання, які може бути важливо
пригнічувати настільки, що ми готові про них переважно
мовчати вже майже століття. Стосовно почуття провини йдеться
передусім про провину нащадка того, хто вижив: убивши, з’ївши
людину, не вберігши рідних, потураючи радянській владі тощо;
що актуалізувало й едипальну проблематику психіки. Сором
Голодомору асоціюється з регресією в поведінці та захисною
поведінкою для виживання (включно зі зрадою власних
цінностей та ідентичності), а також із родинними чи іншими
зв’язками з тими, хто вижив. Такий досвід може викликати
сильні докори сумління і страх осуду або ж, навпаки,
потребувати покриття певними протилежними сенсами – від
повного заперечення до ідентифікації з агресором. Крім того,
тривала атака по принципу реальності (через викривлення
фактів, несправедливість та абсурдність ситуації) і біль сильної
фізичної фрустрації буквально затоплювали психічний апарат і
були здатні паралізувати можливість метаболізації власного
досвіду. Як наслідок, психіка зіштовхнулася з
неметаболізованим психотичним досвідом, що в одних випадках
призвів до прямої психотичної продукції (марень,
деструктивних і самодеструктивних дій), а в інших – до
виникнення “лакун” у психіці, що зберігають цей досвід
ізольованим.
Ключові слова: Голодомор, психічна травма, позасвідоме,
провина, психоз, сором.
8. ЛІНГВІСТИ́ЧНА ПРАГМА́ТИКА – розділ лінгвістики,

що вивчає вияви суб’єктивного (людського) чинника на всіх
рівнях мови й у межах усіх аспектів її функціонування,
комунікації людей. Межі проблем. поля Л. п. постійно
уточнюються. Так, під впливом концепції мовних ігор і значення
як вживання австр. філософа Л. Віттґенштайна у 1960-70-х рр.
проблематика Л. п. обмежувалася аспектами індексальності,
референції, мовними значеннями у контекстах їхнього
вживання. У 1970-80-х рр. досліджували вплив контексту на
функціонування мовних одиниць у комунікації, передусім
мовленнєвих актів, неконвенціонал. засоби мовленнєвої
діяльності людей, схеми інтерпретац. діяльності учасників
інтеракції тощо. Наприкінці 1980-х – на поч. 90-х рр. Л. п.
асоціювалася зі студіями зв’язків між мовними формами та
їхніми користувачами, успішності взаємодії між мовцем і
слухачем, зокрема успішності інтерпретації індексал., анафорич.
і референцій. засобів мовлення, імплікацій та імплікатур живого
спілкування. Згодом ці ж проблеми вивчали із залученням
широкого соц. контексту, використанням мовних засобів у
комунікації в межах дискурсів і текстів різного функціон.
спрямування. Нині Л. п. – міжпредметна сфера дослідж., що
вивчає аспекти, пов’язані з суб’єктом мовлення (ілокутивними
силами, мовленнєвими тактиками, правилами ведення діалогу,
різноманіт. установками, референцією мовця, прагмат.
пресупозиціями, емпатією тощо), адресатом
мовлення (правилами виведення непрямих смислів,
перлокутивними ефектами, типами мовленнєвого реагування
тощо), стосунками між учасниками спілкування (формами
мовленнєвого спілкування, соц.-етикет. особливостями
мовлення та ін.), а також із ситуацією
спілкування (інтерпретацією дейктич. знаків, впливами
мовленнєвої ситуації на тематику спілкування тощо).
Значну роль у розширенні й уточненні проблем. поля Л. п.
відіграли праці укр. лінгвістів. В Україні сформувалися декілька
шкіл: київ. (Г. Почепцов, О. Почепцов, В. Карабан, А. Бєлова та
ін.), львів. (Ф. Бацевич, К. Кусько, А. Паславська, Т. Яхонтова та
ін.), харків. (І. Шевченко, Л. Безугла, Л. Мінкін та ін.). Їхні праці
присвяч. питанням прагмат. орг-ції дискурсів, мовленнєвих
жанрів, мовленнєвих актів, стратегій і тактик ведення
міжособистіс. спілкування. Остан. часом актуал. стали проблеми
прагматики міжкультур. комунікації, вияву суб’єктив. чинників
у текстах різних типів тощо. Нині виділяють кілька розділів
Л. п.: мікропрагматика (вивчає питання прагматики лексич. і
грамат. одиниць, дискурсивні слова та їхні особливості,
імплікації та імплікатури дискурсу, пресупозиції у висловленні,
інференції, референції та анафори, модальність і сфери її вияву,
прагмат. аспекти дейксиса, прагмат. аспекти мовленнєвого
жанру і мовленнєвого акту), макропрагматика (вивчає
інтенціональність, емпатію, погляди учасників комунікації,
стратегії й тактики спілкування, принципи, максими і постулати
комунікації, категорії ввічливості та ін.),
мегапрагматика (досліджує специфіку соц. контексту і його
вплив на всі складові комунікат. акту, зокрема дискурси).
Окремо виділяють прагматику міжкультур. комунікації в її
зв’язках з проблемами орг-ції дискурсу. Нині Л. п. вважають
одним із провід. напрямів лінгвістики. (Режим доступу:
http://esu.com.ua/search_articles.php?id=55505)
9.
УДК 621.326
Мамедова Е.
Тернопільський національний технічний університет
імені Івана Пулюя
МІЖГАЛУЗЕВА ТЕРМІНОЛОГІЯ
Науковий керівник: к. філол. н., доц. Назаревич Л. Т.
Ключові слова: міжгалузева термінологія, підсистема,

термін, спорідненість термінів.
Міжгалузеві терміни використовуються в кількох

споріднених або й віддалених галузях. Мовознавці
класифікують міжгалузеву термінологію на чотири групи:
суспільно-політична, мистецька і мистецтвознавча, спеціальна
лексика сучасної української мови, спеціальна наукова
термінологічна лексика. Кожну групу можна розподілити на
підсистеми, тобто наукові напрями, які кожна з груп об’єднує. У
підсистемах наукові напрями можуть мати спільні терміни,
значення яких відрізняється або ж збігається.
Суспільно-політична група об’єднує економічну,
філософську, логічну, психологічну, педагогічну, історичну,
юридичну, дипломатичну, фінансову, офіційно-ділову
підсистеми. Розглянемо термін кредит, який використовують у
педагогічній та фінансовій галузях. У фінансовій сфері креди́т ‒
кошти й матеріальні цінності, які надає кредитор у користування
позичальнику на визначений строк і під відсоток. Також
термін кредит використовується в сучасних європейських
системах освіти як одиниця вимірювання навчального
навантаження студента, необхідного для засвоєння матеріалу за
певний термін навчання. Також варто розглянути поняття актив,
що вживається в споріднених сферах (економічній та
фінансовій). Однак в економіці, актив ‒ все майно, яким володіє
підприємство, а в фінансовій сфері актив ‒ будь-який об’єкт
бухгалтерського обліку, право контролю якого закріплене за
банком, що відповідає певним затвердженим вимогам.
Мистецька і мистецтвознавча група включає такі
підсистеми: музичну, театральну, кіномистецьку, образотворче
мистецтво, архітектуру. Розглянемо термін партитура. За
системою Станіславського партитура у спектаклях ‒ сукупність
ліній поведінки дійових осіб вистави. Одночасно,
термін партитура вживається і в музичній культурі та означає
систему роздільного запису на кількох нотоносцях,
розташованих колонкою і поділених спільними тактовими
рисками, всіх голосів багатоголосного твору для виконання
ансамблем, оркестром або хором. Також необхідно звернути
увагу на термін репертуар ‒ сукупність драматичних, оперних,
музичних творів, що виконуються протягом певного часу в
театрі, на концертній естраді або сукупність ролей, музичних
партії, літературних творів, з якими виступають виконавці.
Термін репертуар має конкретні значення і є вживаним у
музичній, театральній та кіномистецькій сферах.
Спеціальна лексика сучасної української мови охоплює
літературознавчий та лінгвістичний напрями. Разом із
фольклористикою, літературознавча та лінгвістична науки
об’єднані в один напрям ‒ філологію. Треба звернути увагу на
термін стиль, що трапляється як в лінгвістиці, так і в
літературознавчій сфері. У літературі стиль ‒ сукупність
прийомів у використанні засобів мови, притаманних певному
автору або твору, жанру чи літературному напряму. У
лінгвістиці стиль визначають як сукупність мовних засобів і
прийомів, вибір яких зумовлений змістом, характером і метою
висловлювання. Розглянемо термін метафора ‒ літературний
зворот, в якому певні слова та словосполучення розкривають
сутність одних явищ і предметів через інші за схожістю чи
контрастністю. Цей термін має конкретне значення і вживається
в літературознавчій та лінгвістичній сферах.
Спеціальна наукова термінологічна лексика поділяється на
математичну, фізичну, хімічну, біологічну, фізіологічну,
ботанічну, зоологічну, географічну, геологічну, астрономічну
підсистеми. Зокрема термін площа в математиці ‒ міра множини
точок, які займають поверхню або якусь її частину. В географії
площа ‒ величина, що визначає розмір географічних об’єктів.
Поняття електрон ‒ стабільна, негативно заряджена
елементарна частинка, хімічно активна складова атома.
Термін електрон має конкретне значення, але використовується
у двох галузях: хімії і фізиці.
Міжгалузеві терміни використовують і у віддалених
галузях. Термін кульмінація залежно від контексту можна
використати в музичній сфері або астрономії. У музиці
кульмінація ‒ пік музичного розвитку та емоційного напруження
музичного твору або його завершеної частини. В астрономії
кульмінація небесного світила ‒ проходження світила через
небесний меридіан. Існують міжгалузеві терміни, що
використовуються одразу в багатьох віддалених галузях і мають
одразу декілька тлумачень залежно від випадку використання.
Тому вважаємо за доцільне розглянути термін санація. В
економіці санація ‒ система заходів, що здійснюються для
запобігання банкрутства. У медицині ‒ низка лікувально-
профілактичних заходів з оздоровлення організму. У соціології ‒
програма міського будівництва, спрямована на поліпшення умов
життя, а також реконструкцію та модернізацію застарілих
житлових будівель. В історичних науках ‒ назва політичного
табору, що утримував владу в Польщі у 1926-1939 рр. Таким
чином, терміном санація послуговуються як мінімум у чотирьох
різних галузях. Зауважимо, що термін амортизація може
використовуватися в економічній сфері у значенні зниження
вартості основних фондів ‒ амортизація основних фондів, а
також в технічній галузі в значенні пом’якшення дії ударів в
транспортних засобах ‒ амортизація машин. Отож, перед тим, як
тлумачити те чи інше поняття варто виходити з контексту.
Доцільно зауважити, що під час побудови тексту потрібно
враховувати багатозначність деяких міжгалузевих термінів,
тому необхідно писати текст так, щоб підкреслити бажане
значення терміна. Також необхідно пам’ятати, що залежно від
контексту кожний термін набуває різного значення.
Література
1. Шевчук С. В. Українська мова за професійним
спрямуванням : підручник / С. В. Шевчук, І. В. Клименко. – 3-тє
вид., виправ. і доповнен. – К. : Алерта, 2012.
2. Зубков М. Г. Сучасна українська ділова мова : підручник.
/ Зубков М. Г. - 3-тє вид., доповнене – Х.: Торсінг, 2003. (Режим
доступу:
http://elartu.tntu.edu.ua/bitstream/lib/25159/2/MSNK_2018v2_Mam
edova_E-Interdisciplinary_terminology_194-195.pdf)
10.
Інтерактивна лекція,
або Як перетворити виклад матеріалу на досвід навчання
Насамперед важливо уточнити, який зміст ми вкладаємо в
слово “інтерактивний”. Мова не йде про розважальний
контент. У запропонованому контексті “інтерактивний”
означає “такий, що задіює вищі когнітивні процеси
сприйняття та обробки інформації”. Це означає, що у
публікації мова буде йти про організацію такої лекції, яка б
спонукала студентів думати. У цьому дописі читайте про
ефективність інтерактивних лекцій у порівнянні з класичними,
поширені помилки лекторів та структуру доброї лекції, а
також про завдання, якими можна наповнити лекцію, і які би
заохочували студентів вже під час заняття опрацьовувати
вивчений матеріал, читайте у дописі “Як сконструювати
інтерактивну лекцію?”
Здається, достатньо зрілі та мотивовані особи, які розуміють
навіщо вони вступили до університету, будуть однаково
ефективно засвоювати матеріал, незалежно від того, в якому
саме форматі він подається. Але це не так. Десятиліття
досліджень доводять, що використання інтерактивних технік
частіше покращує навчання.
Наприклад, Ричард Гейк, узагальнивши результати більше
60-ти досліджень того, наскільки ефективно студенти засвоюють
вступний курс фізики залежно від форми подання матеріалу,
виявив: залишкові знання студентів, які вивчали курс в
інтерактивний спосіб, є більшими майже на два стандартні
відхилення, у порівнянні з тими, хто вивчав той самий курс у
класичний спосіб1. За даними метааналізу 2014 року –
викладання STEM-дисциплін в інтерактивний спосіб збільшує
ймовірність складання іспиту в середньому на пів стандартного
відхилення, натомість класичні лекції збільшують ймовірність
завалити курс до 55%. І це незалежно від розміру групи, типу та
рівня курсу2. Більше того, добра структура курсу та наповнення
його практиками розв’язання проблем, аналізу даних та іншими
інтерактивними завданнями, які орієнтовані на розвиток
когнітивних навичок вищого порядку, не лише збільшують
успішність студентів, але і зменшують розрив у досягненнях між
більш і менш соціально благополучними студентами3.
Починаючи з 80-х рр. класична лекція продовжує
отримувати “здорову дозу критичних
зауважень” “Гарвардський журнал” [Harvard Magazine] пише
4.
про “сутінки лекцій”5, а в популярній літературі тривалий

односторонній виклад матеріалу називають нудним, пасивним
та антинавчальним6, хоча й зауважують, що новачки
отримують більше користі від коротких лекцій. Отже, не будемо
довго зупинятися на тому, що не так із традиційним читанням
лекцій, натомість опишемо, які існують можливості створення
більш інтерактивного заняття. Тому що переконані, що у
кожного викладача повинен бути вибір серед різних
інструментів, які будуть доречними саме для нього у викладанні
конкретного курсу конкретним студентам.
Найпоширеніші помилки під час лекції
Щоб стати викладачем, потрібно багато вчитися, – і це
добре. Але коли мова йде про підготовку та лекції, викладачі
схильні робити все “зашвидко та забагато”7. Ми часто
переоцінюємо здатність мозку новачка засвоїти все те, що
накопичували роками. У такій філософії викладання просто не
залишається місця на інтерактив, тому що “Я і так не встигаю
розповісти про все найважливіше”. Експерти, однак, радять
підкоритися “правилу трьох” – під час однієї лекції студенти
можуть утримати в голові близько трьох великих концепцій, а не
можуть таку їх кількість, яка серйозно перевищує це число8.
Окрім цього, люди від самого народження найбільшу
кількість інформації засвоюють у стосунках з іншими людьми.
Нам важко слухати того, хто на нас не дивиться чи говорить
“сам до себе”. Не дарма Тара Ґрей та Лавра Медсон одними з
перших способів залучити студентів до навчання називають
підтримку контакту очей та скерування запитань до авдиторії
перед тим, як розповідати далі9.
Важливо, щоб слухачі від самого початку розуміли
загальну структуру заняття. Тому на початку викладу, а також
там, де це доречно, викладачу важливо розповідати про
основний принцип, за яким організовано матеріал, говорити
щось таке: “Спочатку ми розглянемо…, а тоді поговоримо
про…”
Також студенти не повинні просто сидіти та слухати,
натомість конспектувати почуте. Закарбування слідів пам’яті –
це активний процес і він відбувається лише тоді, коли людина
розуміє, що відбувається, та докладає зусиль до осмислення
матеріалу також і в письмовий спосіб. Конспектування
допомагає студентам менше відволікатися. До речі, виявляється,
що ті студенти, які конспектують ручкою на папері, а не
друкують на ноутбуці, запам’ятовують більше фактів, глибше
розуміють матеріал, краще синтезують та узагальнюють
інформацію10.
Структура доброї лекції
Добра лекція – як риба – повинна мати голову, тіло та
хвіст. У вступній частині важливо:
‒ представити тему заняття в контексті цілої дисципліни;
‒ розповісти про зв’язок цієї теми з попередньою;
‒ поділитися чимось цікавим, що привернуло б увагу до
теми.
Як ефективно захопити увагу?
“Щось цікаве” з англійської перекладається як захоплювач
уваги (attention grabber) і ним можуть бути:
‒ інтригуюче запитання, на яке є відповідь у цій лекції;
‒ історія, що ілюструвала б важливість вивчення цього
питання;
‒ демонстрація якогось неочевидного феномену;
‒ звернення до актуальної події чи фільму;
‒ представлення навчального кейсу, розв’язок якого
міститься у лекції;
‒ узагальнення, що суперечить загальноприйнятим
уявленням.
Основна частина повинна мати добру структуру і не
виглядати як нагромадження різних фактів на тему. Матеріал
можна організувати дедуктивно – від теорії до прикладів;
індуктивно – від прикладів до теорії; від теорій до гіпотез та
доказів; від проблеми до рішень; від причин до наслідків, від ідеї
до її впровадження; від відомого до ще не відомого; від дебатів
до консенсусу або за хронологією подій. Це стартовий перелік
можливостей, але навіть він дозволяє організувати окремі тези у
дивовижні історії.
Матеріал краще запам’ятовується, якщо супроводжується
унаочненнями. Графіки та зображення – навіть накреслені на
дошці від руки – полегшують сприйняття та пам’ятаються
довше, ніж поняття, почуті на слух. Історії та приклади з
життя – вітаються! Це допомагає пов’язати щось нове з уже
відомим. Також не слід забувати про повтори – важливі тези
протягом заняття повинні прозвучати кілька разів в різних
контекстах, їх слід повторити різними словами як мовою
термінів, так і простішою мовою.
І на завершення лекції підготуйте recap activity – коротке
завдання чи запитання для студентів, яке допомогло б
підсумувати вивчений матеріал.
Як можна підсумувати лекцію?
• Усний підсумок матеріалу, зроблений студентами
Це, наприклад, може бути відповідь на запитання “З чим Ви
йдете з заняття?”
• Вільне пригадування вивченого на парі
Наприклад, письмове завдання з коротким обговоренням.
• “Хвилинка” ‒ письмова робота на 1 хвилину
Наприклад, відповідь на запитання “Що найважливішого Ви
вивчили сьогодні?”
• “Запитай викладача”
Можна створити скриньку або інтерактивну дошку для
запитань, на деякі з яких Ви можете відповісти на початку
наступного заняття.
• Тест
Про завдання, якими можна наповнити лекцію, і які б
заохочували студентів вже під час заняття опрацьовувати
вивчений матеріал читайте, будь ласка, в дописі “Як
сконструювати інтерактивну лекцію?”
Коротка інструкція про те, як створити інтерактивну
лекцію: https://fid.medicine.arizona.edu/sites/default/files/u4/intera
ctivelecturemanual_omse.pdf
1
Richard R. Hake. Interactive-engagement versus traditional methods: A six-
thousand-student survey of mechanics test data for introductory physics courses.
American Journal of Physics 66, 64 (1998); https://doi.org/10.1119/1.18809
https://www.montana.edu/msse/Data_analysis/Hake_1998_Normalized_gain.pdf
2
Scott Freeman. Active learning increases student performance in science,
engineering, and
mathematics: https://www.pnas.org/content/111/23/8410?lipi=urn%3Ali%3Apag
e%3Ad_flagship3_pulse_read%3B5ujlJ92ZQgC6PXO%2BbkuCcQ%3D%3D&ut
m_source=SwitchUp&utm_medium=Blog
3
David C Haak. Increased structure and active learning reduce the
achievement gap in introductory
biology: https://pubmed.ncbi.nlm.nih.gov/21636776/ … (Режим доступу:
http://ceit-blog.ucu.edu.ua/vykladannya/interaktyvna-lektsiya-abo-
yak-peretvoryty-vyklad-materialu-na-dosvid-navchannya/?fbclid=I
wAR0SEJ4SQBL_5lmw89UCG_WjBiZPPaCUuLth_LV9HMF7n0
4HitJK1uGKJFs)
ТЕКСТИ ДЛЯ РЕДАГУВАННЯ
Завдання: прочитайте, назвіть функції мови, реалізовані

текстом. З’ясуйте, які ознаки наукового стилю порушено.
Відредагуйте.
1. Лінгвістично необґрунтовано вживані у науковому мовленні

структури, які описують дію двома словами: дієсловом, яке
вказує лише на те, що щось відбувається, та віддієслівним
іменником, який показує, що саме відбувається. Напр.: Він
здійснював аналіз…; На підприємстві пішли на оновлення
потужностей…; Автор займався дослідженням результатів…
Бажано замість таких мовних конструкцій уживати дієслово –
природніший для української мови й економніший засіб
присудка: аналізував, оновили, досліджував.
Як зв’язку в іменному складеному присудкові потрібно
вжити сполуку являти собою або опустити її: Модульна система
являє собою… навчання або Модульна система – це … навчання.
Національна синтаксична самобутність української мови не
передбачає вживання конструкцій з предикативними пасивними
дієприкметниками доконаного виду, які активно використовує
російська мова, напр.: Работа посвящена проблеме…; В работе
рассмотрены вопросы…, изложены доказательства. В
українській науковій мові часто зустрічаємо аналогічний варіант
використання цих конструкцій: Робота присвячена проблемі…;
В роботі розглянуті питання…, викладені докази.
2. АСТРОНОМІЯ ‒ наука про будову і розвиток небесних тіл, їх

систем та Всесвіту в цілому. Од давніх часів А. була щільно
пов’язана з філософією, зокрема, такими її підрозділами, як
космологія. Застосування таких інструментів та засобів, як
телескоп, фотографія, радіотелескоп, спектральний аналіз,
фотометрія, ЕОМ, космічна техніка, високоточних
експериментальних методів та новітніх фізичних
теорій (особливо фізики елементарних частинок, суперсиметрії,
супергравітації, суперсил та суперенергій) дозволили А.
відкрити і обґрунтувати, як можливі, ‒ фізично і космологічно
осмислені ‒ фундаментальні природні процеси та закони, які
лежать в основі людських уявлень про простір, час, та розвиток
матеріалу. А. надала фізичним законам космологічного й
світоглядного змісту.
3.
Функції мови та мовлення
Мовлення – це використання засобів мови для вираження
думки в конкретний час конкретною людиною. Комунікативна
функція мови полягає в основному в призначенні мови –
спілкуванні. Потребу в обміні інформацією має не лише окремо
взятий член суспільства, а й цілі народи. Втрачаючи свою мову,
народ асимілює. Мислетворча функція (функція формування і
формулювання думки) полягає в тому, що людина зазвичай
мислить при допомозі мовознавчих засобів. Прагматична
функція мови відображає ставлення мовця до його
висловлювання. Мовознавець Г. А. Уфімцева ототожнює
прагматичну функцію мови з експресивно-емотивною. Хоча й ці
дві функції деякі вчені об’єднують, а деякі вважають за різні.
Експресивно-мотивна функція полягає у вираженні почуттів та
емоцій. Репрезентативна (номінативна) – функція позначення
світу речей. Процес найменування є надзвичайно важливим,
адже саме з цього розпочав біблійний Адам. Функція
переплітається з когнітивною, так як все пізнане повинно мати
своє ім’я. Гносеологічна (когнітивна, пізнавальна,
пізнавальновідображальна, акумулятивна) функція полягає в
прийнятті та накопиченні досвіду суспільства. Вона також
пов’язана з функцією мислення [1, с. 29]. Перейдемо до функції
мовлення. Естетична функція мови полягає в тому, що мова є
основою культури, джерелом і засобом творення духовних і
матеріальних цінностей. Імперативна, волюнтативна або
функція впливу має на меті викликати реакцію співрозмовника –
відповідь, жести, дії. Фактична функція – це функція, метою якої
є встановлення доброзичливої атмосфери перед початком власне
розмови. Йдеться про ввічливі запитання та відповіді, які не
несуть конкретного змісту, а використовуються співбесідниками
для вираження взаємоповаги: “Доброго дня!”, “Як справи?”,
“Добре. А в тебе?”, “Ще побачимось”. Магічно-містична
функція виявляється у віруваннях деяких людей в те, що слова
можуть викликати зміни в реальному житті. Це дійсно так, адже
слово впливає на стан людини. Так, лайка ще нікому не принесла
радості, натомість добрі слова здатні підтримати в скрутну
хвилину. Мовотворча функція виявляється у переосмисленні
лінгвістичного досвіду мовними засобами та спрямоване на
породження нових концепцій та бачень [4]. Тобто, багато
функцій переплітаються, а то й ототожнюються одна з одною.
Так, виховані люди завжди почнуть розмову зі стереотипних
питань-відповідей (фатична функція мови), потім
обмінюватимуться досвідом (гносеологічна), використовуючи
найменування різних предметів, понять і
явищ (репрезентативна) та намагаючись показати власне
ставлення до висловлення і вплинути на
співрозмовника (прагматична, імперативна). А оскільки
спілкування (комунікативна) неможливе без
мислення (мислетворча), то майже всі функції матимуть місце у
звичайній бесіді. Отже, всі функції мови та мовлення не існують
окремо, а реалізуються у взаємодії.
4.
Написання наукового звіту
За результатами проведеної роботи дослідник готує
науковий звіт. У звіті повинні бути відображені всі етапи
наукового дослідження. Тому його структура визначається тим,
що нам вже відомо з того, як будується наукове психологічне
дослідження і які повинні бути його структура та організація.
Кожен науковий звіт, будь то студентський звіт за загальним
психологічному практикуму, курсова або дипломна робота,
наукова дисертація, стаття в науковому журналі або збірнику,
повинен містити такі обов’язкові частини: титульний аркуш,
введення, опис методики, результатів і обговорення результатів.
У деяких випадках, хоча цього і слід уникати, розділи з
результатами і обговоренням результатів можуть бути об’єднані
в загальний розділ “Результати та їх обговорення”. Крім того, в
звіті можуть бути необов'язкові розділи, такі як список
літератури, вираз подяки та різного роду програми. Багато
серйозні наукові видання вимагають, щоб публікація
супроводжувалася коротким резюме, що відображає основний
зміст роботи.
5. У діалектичному ареалі показники вживання української

мови значно вищі, ніж у міському, оскільки за російською
мовою усе ще зберігається “престижної міської мови”,
прищеплений у дорадянський та радянський період. Окрім того,
населення сіл та малих містечок не настільки русифіковане.
Схема 1.5 показує, що українська мова як рідна домінує у
більшості адміністративних районів країни, навіть у тих
регіонах, які вважають російськомовними. Виняток становлять:
АР Крим, південь Одеської області, Запорізької області,
Донецької області та Луганської області, північні райони
Сумської області, а також південні райони Закарпатської
області та Чернівецької області. У цих регіонах українські
діалекти активно контактують з іншими мовами (російською,
угорською, румунською, болгарською, гагаузькою та
кримськотатарською). Наслідки мовленнєвих контактів
заслуговують на окреме дослідження.
6. Більший відсоток іменників в науковому стилі має абстрактне

значення.
Переважають неживі іменники, збільшується використання
слів середнього роду і форм однини, що обумовлено широким
вживанням в науковій мові слів, що виражають абстрактні
поняття (обчислення, віднімання, міркування).
7. Тема “Метафори в заголовках статей масової інформації”

обрана для курсової роботи не випадково. Дане питання
актуальне на сьогодні. Зараз можна спостерігати велику
конкуренцію між різними видавцями ЗМІ – будь то друковане чи
Інтернет-видання. Більшою мірою популярність того чи іншого
видання залежить від уміння журналіста не тільки якісно зібрати
і обробити інформацію з актуальної проблеми і добре написати
матеріал, але і від здатності автора підібрати місткий та яскравий
заголовок для свого тексту. Яскравість і точність для заголовка
особливо важлива, адже заголовок – перше, з чим стикається
читач статті.
8. Відредагуйте вступ до кваліфікаційної

роботи “Неологізація в медійних текстах”.
У сучасному світі великий вплив на людську свідомість
здійснюють засоби масової інформації. Вони визначають
духовні цінності та мають на меті формування суспільної думки.
Мова ЗМІ сьогодні виступає важливим джерелом
дослідження новітніх тенденцій у розвитку сучасної
літературної мови. Мова мас-медіа є динамічною та найбільш
інноваційною щодо використання нових слів.
Лексика української мови активно поповнюється новими
словами. Долучення до світових процесів демократизації
суспільства, інтеграції та глобалізації призвело до масового
використання новотворів, запозичень, абревіатур . Їх кількість у
періодичній літературі розвинених країн світу протягом року
сягає десятків тисяч.
Однією з головних ознак прогресивності суспільства є
рівень розвиненості його мови. Розвиток мови найповніше і
найяскравіше виявляється у функціонуванні її словникового
складу, який постійно змінюється, збагачується новими словами.
Їх вивчення перебуває у колі найважливіших питань сучасного
мовознавства. Найважливішою структурно-семантичною
одиницею мови є слово, функцією якого є назва предметів,
властивостей і процесів. Потрапляючи в ту чи іншу мовну
ситуацію, воно набуває нових значень і відтінків.
Лексична система мови засобів масової інформації –
найдинамічніша система сучасної української літературної
мови. ЗМІ – один із елементів, який активно реагує на суспільні
процеси й відзеркалює їх.
Неологізми – це нові слова загальноприйнятої мови, новизна
яких відчувається носіями мови. Введення неологізму в
лексичну систему мови являє собою досить тривалий процес,
сутність якого полягає в формальній та стриманій адаптації
запозиченої лексеми, що включає в себе фонетичне, графічне,
лексичне і граматичне пристосування нового слова до норм
мовної системи, в яку воно входить.
З спостережень сучасного світу можна зробити висновок
про те, що останні роки є надзвичайно плідними на неологізми,
оскільки постійно відбувається зміна державних устроїв країн,
відкриваються нові кордони, з’являються нові відкриття у галузі
науки, техніки та медицини, безперервно відбуваються технічна
та технологічна революції.
Метою дослідження є розкрити поняття, місце та роль
“неологізмів” у сучасному медіа-тексті.
Реалізація поставленої мети передбачає вирішення таких
завдань :
- з’ясувати поняття “нове слово” і визначити місце
неологізмів у системі української мови;
- охарактеризувати особливості неологізмів у сучасному
медіа-тексті та здійснити їх класифікацію;
- дослідити запозичення англіцизмів в українську мову.
Предмет дослідження ‒ запозичені слова, які входять у
словотвірну систему української мови.
Об’єкт дослідження – полісемантичні лексеми англійської
мови.
Дані дослідження та спостереження, які запропоновані в
курсовій роботі мають високу практичну цінність, оскільки ми
можемо завдяки новим словам робити нашу мову сучаснішою
,покращувати та збагачувати словниковий запас української
мови. Крім того, в роботі проаналізовано неологізми та їх
іншомовне походження, дано їм характеристику особливостей
вживання.
ПРИКЛАДИ ОФОРМЛЕННЯ
СПИСКУ ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
з урахуванням Національного стандарту України ДСТУ 8302:2015
Характеристика
Приклад оформлення
джерела
1. Бичківський О. О. Міжнародне приватне право :
конспект лекцій. Запоріжжя : ЗНУ, 2015. 82 с.
2. Бондаренко В. Г. Немеркнуча слава новітніх
запорожців: історія Українського Вільного козацтва на
Запоріжжі (1917-1920 рр.). Запоріжжя, 2017. 113 с.
3. Бондаренко В. Г. Український вільнокозацький
рух в Україні та на еміграції (1919-1993 рр.) : монографія.
Запоріжжя : ЗНУ, 2016. 600 с.
4. Вагіна О. М. Політична етика : навч.-метод. посіб.
Книги:
Запоріжжя : ЗНУ, 2017. 102 с.
Один автор 5. Верлос Н. В. Конституційне право зарубіжних
країн : курс лекцій. Запоріжжя : ЗНУ, 2017. 145 с.
6. Горбунова А. В. Управління економічною
захищеністю підприємства: теорія і методологія :
монографія. Запоріжжя : ЗНУ, 2017. 240 с.
7. Гурська Л. І. Релігієзнавство : навч. посіб. 2-ге
вид., перероб. та доп. Київ : ЦУЛ, 2016. 172 с.
8. Дробот О. В. Професійна свідомість керівника :
навч. посіб. Київ : Талком, 2016. 340 с.
1. Аванесова Н. Е., Марченко О. В. Стратегічне
управління підприємством та сучасним містом: теоретико-
методичні засади : монографія. Харків : Щедра садиба
плюс, 2015. 196 с.
2. Батракова Т. І., Калюжна Ю. В. Банківські
операції : навч. посіб. Запоріжжя : ЗНУ, 2017. 130 с.
3. Білобровко Т. І., Кожуховська Л. П. Філософія
науки й управління освітою : навч.-метод. посіб.
Два автори Переяслав-Хмельницький, 2015. 166 с.
4. Богма О. С., Кисильова І. Ю. Фінанси : конспект
лекцій. Запоріжжя : ЗНУ, 2016. 102 с.
5. Горошкова Л. А., Волков В. П. Виробничий
менеджмент : навч. посіб. Запоріжжя : ЗНУ, 2016. 131 с.
6. Гура О. І., Гура Т. Є. Психологія управління
соціальною організацією : навч. посіб. 2-ге вид., доп.
Херсон : ОЛДІ-ПЛЮС, 2015. 212 с.
1. Аніловська Г. Я., Марушко Н. С., Стоколоса Т. М.
Інформаційні системи і технології у фінансах : навч. посіб.
Львів : Магнолія 2006, 2015. 312 с.
2. Городовенко В. В., Макаренков О. Л.,
Сантос М. М. О. Судові та правоохоронні органи України :
навч. посіб. Запоріжжя : ЗНУ, 2016. 206 с.
Три автори 3. Кузнєцов М. А., Фоменко К. І., Кузнецов О. І.
Психічні стани студентів у процесі навчально-пізнавальної
діяльності : монографія. Харків : ХНПУ, 2015. 338 с.
4. Якобчук В. П., Богоявленська Ю. В.,
Тищенко С. В. Історія економіки та економічної думки :
навч. посіб. Київ : ЦУЛ, 2015. 476 с.
1. Науково-практичний коментар Кримінального
кодексу України : станом на 10 жовт. 2016 р. / К. І. Бєліков
та ін. ; за заг. ред. О. М. Литвинова. Київ : ЦУЛ, 2016. 528
с.
2. Бікулов Д. Т, Чкан А. С., Олійник О. М.,
Маркова С. В. Менеджмент : навч. посіб. Запоріжжя : ЗНУ,
Чотири і 2017. 360 с.
3. Операційне числення : навч. посіб.
більше авторів
/ С. М. Гребенюк та ін. Запоріжжя : ЗНУ, 2015. 88 с.
4. Основи охорони праці : підручник
/ О. І. Запорожець та ін. 2-ге вид. Київ : ЦУЛ, 2016. 264 с.
5. Клименко М. І., Панасенко Є. В., Стреляєв Ю. М.,
Ткаченко І. Г. Варіаційне числення та методи оптимізації :
навч. посіб. Запоріжжя : ЗНУ, 2015. 84 с.
1. Березенко В. В. PR як сфера наукового знання :
монографія / за заг. наук. ред. В. М. Манакіна. Запоріжжя :
ЗНУ, 2015. 362 с.
Автор(и) та 2. Бутко М. П., Неживенко А. П., Пепа Т. В.
редактор(и)/ Економічна психологія : навч. посіб. / за ред. М. П. Бутко.
Київ : ЦУЛ, 2016. 232 с.
упорядники 3. Дахно І. І., Алієва-Барановська В.М. Право
інтелектуальної власності : навч. посіб. / за ред. І. І. Дахна.
Київ : ЦУЛ, 2015. 560 с.
1. 25 років економічному факультету: історія та
сьогодення (1991-2016) : ювіл. вип. / під заг. ред.
А. В. Череп. Запоріжжя : ЗНУ, 2016. 330 с.
Без автора 2. Криміналістика : конспект лекцій / за заг. ред.
В. І. Галана ; уклад. Ж. В. Удовенко. Київ : ЦУЛ, 2016. 320
с.
3. Миротворення в умовах гібридної війни в Україні :
монографія / за ред. М. А. Лепського. Запоріжжя : КСК-
Альянс, 2017. 172 с.
4. Міжнародні економічні відносини : навч. посіб.
/ за ред.: С. О. Якубовського, Ю. О. Ніколаєва. Одеса :
ОНУ, 2015. 306 с.
5. Науково-практичний коментар Бюджетного
кодексу України / за заг. ред. Т. А. Латковської. Київ :
ЦУЛ, 2017. 176 с.
6. Службове право: витоки, сучасність та
перспективи розвитку / за ред.: Т. О. Коломоєць,
В. К. Колпакова. Запоріжжя, 2017. 328 с.
7. Сучасне суспільство: філософсько-правове
дослідження актуальних проблем : монографія / за ред.
О. Г. Данильяна. Харків : Право, 2016. 488 с.
8. Адміністративно-правова освіта у персоналіях :
довід. / за заг. ред.: Т. О. Коломоєць, В. К. Колпакова.
Київ : Ін Юре, 2015. 352 с.
9. Підготовка докторів філософії (PhD) в умовах
реформування вищої освіти : матеріали Всеукр. наук.-
практ. конф., м. Запоріжжя, 5-6 жовт. 2017 р. Запоріжжя :
ЗНУ, 2017. 216 с.
10. Країни пострадянського простору: виклики
модернізації : зб. наук. пр. / редкол.: П. М. Рудяков (відп.
ред.) та ін. Київ : Ін-т всесвітньої історії НАН України,
2016. 306 с.
11. Антологія української літературно-критичної
думки першої половини ХХ століття / упоряд. В. Агеєва.
Київ : Смолоскип, 2016. 904 с.
1. Енциклопедія Сучасної України / редкол.: І. М.
Дзюба та ін. Київ : САМ, 2016. Т. 17. 712 с.
2. Лодий П. Д. Сочинения : в 2 т. / ред. изд.:
Н. Г. Мозговая, А. Г. Волков ; авт. вступ. ст. А. В.
Синицына. Киев ; Мелитополь : НПУ
им. М. Драгоманова ; МГПУ им. Б. Хмельницкого, 2015.
Багатотомні Т. 1. 306 с.
3. Новицкий О. М. Сочинения : в 4 т. / ред. изд.:
видання
Н. Г. Мозговая, А. Г. Волков ; авт. вступ. ст.
Н. Г. Мозговая. Киев ; Мелитополь: НПУ им. М.
Драгоманова ; МГПУ им. Б. Хмельницкого, 2017. Т. 1. 382
с.
4. Правова система України: історія, стан та
перспективи : у 5 т. / Акад. прав. наук України. Харків :
Право, 2009. Т. 2 : Конституційні засади правової системи
України і проблеми її вдосконалення / заг. ред.
Ю. П. Битяк. 576 с.
5. Кучерявенко Н. П. Курс налогового права : в 6 т.
Харьков : Право, 2007. Т. 4 : Особенная часть. Косвенные
налоги. 536 с.
1. Бондар О. Г. Земля як об'єкт права власності за
земельним законодавством України : автореф. дис. ... канд.
юрид. наук : 12.00.06. Київ, 2005. 20 с.
2. Гнатенко Н. Г. Групи інтересів у Верховній Раді
України: сутність і роль у формуванні державної політики :
Автореферати
автореф. дис. ... канд. політ. наук : 23.00.02. Київ, 2017. 20
дисертацій с.
3. Кулініч О. О. Право людини і громадянина на
освіту в Україні та конституційно-правовий механізм його
реалізації : автореф. дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.02.
Маріуполь, 2015. 20 с.
1. Авдєєва О. С. Міжконфесійні відносини у
Північному Приазов'ї (кінець XVIII - початок XX ст.) : дис.
... канд. іст. наук : 07.00.01 / Запорізький національний
університет. Запоріжжя, 2016. 301 с.
2. Левчук С. А. Матриці Гріна рівнянь і систем
еліптичного типу для дослідження статичного
Дисертації деформування складених тіл : дис. ... канд. фіз.-мат. наук :
01.02.04. Запоріжжя, 2002. 150 с.
3. Вініченко О. М. Система динамічного контролю
соціально-економічного розвитку промислового
підприємства : дис. ... д-ра екон. наук : 08.00.04. Дніпро,
2017. 424 с.
1. Конституція України : офіц. текст. Київ : КМ,
2013. 96 с.
2. Про освіту : Закон України від 05.09.2017 р. №
2145-VIII. Голос України. 2017. 27 верес. (№ 178-179). C.
Законодавчі та 10–22.
3. Повітряний кодекс України : Закон України від
нормативні 19.05.2011 р. № 3393-VI. Відомості Верховної Ради
документи України. 2011. № 48-49. Ст. 536.
4. Про вищу освіту : Закон України від 01.07.2014 р.
№ 1556-VII. Дата оновлення: 28.09.2017.
URL: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/1556-18 (дата
звернення: 15.11.2017).
5. Деякі питання стипендіального забезпечення :
Постанова Кабінету Міністрів України від 28.12.2016 р. №
1050. Офіційний вісник України. 2017. № 4. С. 530–543.
6. Про Концепцію вдосконалення інформування
громадськості з питань євроатлантичної інтеграції України
на 2017-2020 роки : Указ Президента України від
21.02.2017 р. № 43/2017. Урядовий кур'єр. 2017. 23 лют.
(№ 35). С. 10.
7. Про затвердження Вимог до оформлення
дисертації : наказ Міністерства освіти і науки від
12.01.2017 р. № 40. Офіційний вісник України. 2017. № 20.
С. 136–141.
8. Інструкція щодо заповнення особової картки
державного службовця : затв. наказом Нац. агентства
України з питань Держ. служби від 05.08.2016 р.
№ 156. Баланс-бюджет. 2016. 19 верес. (№ 38). С. 15–16.
1. Лист Голови Спілки «Чорнобиль» Г. Ф. Лєпіна на
ім’я Голови Ради Міністрів УРСР В. А. Масола щодо
реєстрації Статуту Спілки та сторінки Статуту. 14 грудня
1989 р. ЦДАГО України (Центр. держ. архів громад.
об'єднань України). Ф. 1. Оп. 32. Спр. 2612. Арк. 63, 64 зв.,
71.
Архівні
2. Матеріали Ради Народних комісарів Української
документи Народної Республіки. ЦДАВО України (Центр. держ. архів
вищ. органів влади та упр. України). Ф. 1061. Оп. 1. Спр.
8–12. Копія; Ф. 1063. Оп. 3. Спр. 1–3.
3. Наукове товариство ім. Шевченка. Львів. наук. б-
ка ім. В. Стефаника НАН України. Ф. 1. Оп. 1. Спр. 78.
Арк. 1–7.
1. Люмінісцентний матеріал: пат. 25742 Україна:
МПК6 С09К11/00, G01Т1/28, G21НЗ/00. № 200701472;
заявл. 12.02.07; опубл. 27.08.07, Бюл. № 13. 4 с.
Патенти 2. Спосіб лікування синдрому дефіциту уваги та
гіперактивності у дітей: пат. 76509 Україна. № 2004042416;
заявл. 01.04.2004; опубл. 01.08.2006, Бюл. № 8 (кн. 1). 120
с.
1. Панасюк М. І., Скорбун А. Д., Сплошной Б. М.
Про точність визначення активності твердих
радіоактивних відходів гамма-методами. Чорнобиль : Ін-т
Препринти з проблем безпеки АЕС НАН України, 2006. 7, [1] с.
(Препринт. НАН України, Ін-т проблем безпеки АЕС; 06-
1).
2. Шиляев Б. А., Воеводин В. Н. Расчеты параметров
радиационного повреждения материалов нейтронами
источника ННЦ ХФТИ / ANL USA с подкритической
сборкой, управляемой ускорителем электронов. Харьков :
ННЦ ХФТИ, 2006. 19 с.: ил., табл. (Препринт. НАН
Украины, Нац. науч. центр«Харьк. физ.-техн. ин-т»;
ХФТИ2006-4).
1. ДСТУ 7152:2010. Видання. Оформлення
публікацій у журналах і збірниках. [Чинний від 2010-02-
18]. Вид. офіц. Київ, 2010. 16 с. (Інформація та
документація).
2. ДСТУ ISO 6107-1:2004. Якість води. Словник
термінів. Частина 1 (ISO 6107-1:1996, IDТ). [Чинний від
2005-04-01]. Вид. офіц. Київ : Держспоживстандарт
Стандарти України, 2006. 181 с.
3. ДСТУ 3582:2013. Бібліографічний опис.
Скорочення слів і словосполучень українською мовою.
Загальні вимоги та правила(ISO 4:1984, NEQ;
ISO 832:1994, NEQ). [На заміну ДСТУ3582-97; чинний від
2013-08-22]. Вид. офіц. Київ : Мінекономрозвитку
України, 2014. 15 с. (Інформація та документація).
1. Горницкая И. П. Каталог растений для работ по
фитодизайну / Донец. ботан. сад НАН Украины. Донецк :
Лебедь, 2005. 228 с.
2. Історико-правова спадщина України : кат. вист. /
Харків. держ. наук. б-ка ім. В. Г. Короленка; уклад.:
Каталоги Л. І. Романова, О. В. Земляніщина. Харків, 1996. 64 с.
3. Пам’ятки історії та мистецтва Львівської області :
кат.-довід. / авт.-упоряд.: М. Зобків та ін. ; Упр. культури
Львів. облдержадмін., Львів. іст. музей. Львів : Новий час,
2003. 160 с.
1. Боротьба з корупцією: нагальна проблема
сучасності : бібліогр. покажч. Вип. 2 / уклад.: О. В. Левчук,
відп. за вип. Н. М. Чала ; Запорізький національний
університет. Запоріжжя : ЗНУ, 2017. 60 с.
2. Микола Лукаш : біобібліогр. покажч. / уклад.
Бібліографічні
В. Савчин. Львів : Вид. центр ЛНУ ім. І. Франка, 2003. 356
показники с. (Українська біобібліографія ; ч. 10).
3. Чернівецький національний університет імені
Юрія Федьковича в незалежній Україні : бібліогр.
покажч. / уклад.: Н. М. Загородна та ін.; наук. ред.
Т. В. Марусик; відп. за вип. М. Б. Зушман. Чернівці :
Чернівецький національний університет, 2015. 512 с. (До
140-річчя від дня заснування).
4. Лисодєд О. В. Бібліографічний довідник з
кримінології (1992-2002) / ред. О. Г. Кальман. Харків :
Одісей, 2003. 128 с.
5. Яценко О. М., Любовець Н. І. Українські
персональні бібліографічні покажчики (1856-2013). Київ :
Національна бібліотека України ім. В. І. Вернадського,
2015. 472 с. (Джерела української біографістики ; вип. 3).
1. Баймуратов М. А. Имплементация норм
международного права и роль Конституционного Суда
Украины в толковании международных
договоров / М. А. Баймуратов. Михайло Баймуратов:
право як буття вченого : зб. наук. пр. до 55-річчя проф.
М. О. Баймуратова / упоряд. та відп. ред. Ю. О. Волошин.
К., 2009. С. 477–493.
2. Гетьман А. П. Екологічна політика держави:
конституційно-правовий аспект. Тридцать лет с
Частина экологическим правом : избранные труды. Харьков, 2013.
видання: книги С. 205–212.
3. Коломоєць Т. О. Адміністративна деліктологія та
адміністративна деліктність. Адміністративне право
України : підручник / за заг. ред. Т. О. Коломоєць. Київ,
2009. С. 195–197.
4. Алексєєв В. М. Правовий статус людини та його
реалізація у взаємовідносинах держави та суспільства в
державному управлінні в Україні. Теоретичні засади
взаємовідносин держави та суспільства в управлінні :
монографія. Чернівці, 2012. С. 151–169.
1. Антонович М. Жертви геноцидів першої половини
ХХ століття: порівняльно-правовий аналіз. Голодомор
1932-1933 років: втрати української нації : матеріали
міжнар. наук.-практ. конф., м. Київ, 4 жовт. 2016 р. Київ,
Частина 2017. С. 133–136.
видання: 2. Анциперова І. І. Історико-правовий аспект акту
матеріалів про бюджет. Дослідження проблем права в Україні очима
конференцій молодих вчених : тези доп. всеукр. наук.-практ. конф.
(тези, доповіді) (м. Запоріжжя, 24 квіт. 2014 р.). Запоріжжя, 2014. С. 134–
137.
3. Кононенко Н. Методология толерантности в
системе общественных отношений. Формирование
толерантного сознания в обществе : материалы VII
междунар. антитеррорист. форума (Братислава,18 нояб.
2010 г.). Киев, 2011. С. 145–150.
4. Микитів Г. В., Кондратенко Ю. Позатекстові
елементи як засіб формування медіакультури читачів
науково-популярних журналів. Актуальні проблеми
медіаосвіти в Україні та світі : зб. тез доп. міжнар. наук.-
практ. конф., м. Запоріжжя, 3-4 берез. 2016 р. Запоріжжя,
2016. С. 50–53.
5. Соколова Ю. Особливості впровадження
проблемного навчання хімії в старшій профільній
школі. Актуальні проблеми та перспективи розвитку
медичних, фармацевтичних та природничих наук :
матеріали III регіон. наук.-практ. конф., м. Запоріжжя, 29
листоп. 2014 р. Запоріжжя, 2014. С. 211–212.
1. Кучеренко І. М. Право державної
власності. Великий енциклопедичний юридичний словник
/ ред. Ю. С. Шемшученко. Київ, 2007. С. 673.
Частина
2. Пирожкова Ю. В. Благодійна
видання:
організація. Адміністративне право України : словник
довідкового
термінів / за ред.: Т. О. Коломоєць, В. К. Колпакова. Київ,
видання
2014. С. 54–55.
3. Сірий М. І. Судова влада. Юридична енциклопедія.
Київ, 2003. Т. 5. С. 699.
1. Коломоєць Т. О. Оцінні поняття в
адміністративному законодавстві України: реалії та
перспективи формулювання їх застосування. Вісник
Запорізького національного університету. Юридичні
науки. Запоріжжя, 2017. № 1. С. 36–46.
2. Левчук С. А., Хмельницький А. А. Дослідження
статичного деформування складених циліндричних
Частина оболонок за допомогою матриць типу Гріна. Вісник
видання: Запорізького національного університету. Фізико-
продовжуваного математичні науки. Запоріжжя, 2015. № 3. С. 153–159.
видання 3. Левчук С. А., Рак Л. О., Хмельницький А. А.
Моделювання статичного деформування складеної
конструкції з двох пластин за допомогою матриць типу
Гріна. Проблеми обчислювальної механіки і міцності
конструкцій. Дніпропетровськ, 2012. Вип. 19. С. 212–218.
4. Тарасов О. В. Міжнародна правосуб'єктність
людини в практиці Нюрнберзького трибуналу. Проблеми
законності. Харків, 2011. Вип. 115. С. 200–206.
Частина 1. Кулініч О. О. Право на освіту в системі
видання: конституційних прав людини і громадянина та його
періодичного гарантії. Часопис Київського університету права. 2007.
видання № 4. С. 88–92.
(журналу, 2. Коломоєць Т., Колпаков В. Сучасна парадигма
газети) адміністративного права: ґенеза і поняття. Право України.
2017. № 5. С. 71–79.
3. Коваль Л. Плюси і мінуси дистанційної
роботи. Урядовий кур'єр. 2017. 1 листоп. (№ 205). С. 5.
4. Біленчук П., Обіход Т. Небезпеки ядерної
злочинності: аналіз вітчизняного і міжнародного
законодавства. Юридичний вісник України. 2017. 20-26
жовт. (№ 42). С. 14–15.
5. Bletskan D. I., Glukhov K. E., Frolova V. V.
Electronic structure of 2H-SnSe2: ab initio modeling and
comparison with experiment. Semiconductor Physics Quantum
Electronics & Optoelectronics. 2016. Vol. 19, No 1. P. 98–108.
1. Влада очима історії : фотовиставка. URL:
http://www.kmu.gov.ua/control/uk/photogallery/gallery?galler
yId=15725757& (дата звернення: 15.11.2017).
2. Шарая А. А. Принципи державної служби за
законодавством України. Юридичний науковий
електронний журнал. 2017. № 5. С. 115–118.
URL: http://lsej.org.ua/5_2017/32.pdf.
3. Ганзенко О. О. Основні напрями подолання
Електронні правового нігілізму в Україні. Вісник Запорізького
національного університету. Юридичні науки. Запоріжжя,
ресурси
2015. № 3. – С. 20–27. –
URL: http://ebooks.znu.edu.ua/files/Fakhovivydannya/vznu/ju
ridichni/ VestUr2015v3/5.pdf. (дата звернення: 15.11.2017).
4. Яцків Я. С., Маліцький Б. А., Бублик С. Г.
Трансформація наукової системи України протягом 90-х
років ХХ століття: період переходу до ринку. Наука та
інновації. 2016. Т. 12, № 6. С. 6–14.
DOI: https://doi.org/10.15407/scin12.06.006.
(Режим доступу: http://aphd.ua/pryklady-oformlennia-
bibliohrafichnoho-opysu-vidpovidno-do-dstu-83022015/)
ЗАПИТАННЯ
1. Українська наукова мова як навчальна дисципліна:

предмет, завдання, актуальність.
2. Літературна мова: загальна характеристика. Стильова
диференціація української літературної мови.
3. Науковий стиль у системі функціональних стилів
української літературної мови.
4. Поняття мовної норми, норми літературної мови,
стильової норми.
5. Стильові норми наукового стилю: специфіка,
системність.
6. Підстилі та жанри наукового стилю: загальна
характеристика.
7. Системність лексичних засобів у науковому стилі
української літературної мови.
8. Термін як диференційна ознака наукового стилю.
9. Наукова номенклатура: структурні та функціональні
особливості.
10. Професіоналізм: особливості функціонування.
11. Особливості та функціональні можливості фразеології
наукового стилю.
12. Мовний ресурс і функціональні можливості словотвору в
науковому стилі.
13. Морфологічні особливості наукового стилю української
літературної мови.
14. Маркерні синтаксичні елементи наукового стилю.
15. Анотація як жанр наукового стилю: структура, види,
принципи побудови, функції.
16. Рецензія як жанр наукового стилю: специфіка побудови,
обов’язкові та необов’язкові структурно-змістові
компоненти.
17. Відгук як жанр наукового стилю: специфіка побудови,
обов’язкові та необов’язкові структурно-змістові
компоненти.
18. Доповідь як жанр наукового стилю: особливості
композиції, аналіз змістових частин та мовних засобів.
19. Реферат як жанр наукового стилю: особливості побудови,
зміст, функції.
20. Конспект: типи, структура, функції.
21. Наукова стаття: типи, структура, аналіз змістових частин
та мовних засобів.
22. Мовні та структурно-змістові характеристики науково-
навчальних жанрів: курсова, бакалаврська та
магістерська роботи.
23. Характеристика структурних частин магістерської
роботи.
24. Вимоги до оформлення магістерських робіт.
25. Структура, обсяг, зміст вступу та висновків до
магістерської роботи.
26. Додатки до магістерської роботи: особливості структури
та змісту.
27. Процедура захисту магістерської роботи.
28. Наукова риторика. Функції публічних виступів.
29. Види публічних виступів: доповідь, повідомлення,
виступ, лекція, бесіда, їх функції.
30. Виступ на захисті магістерської роботи.
ЛІТЕРАТУРА
Основна
1. Єрмоленко С.Я. Науковий стиль. Українська мова:
Енциклопедiя. К.: Укр. енциклопедiя, 2000. С. 372-373.
2. Коваль А.П. Науковий стиль сучасної лiтературної мови:
структура наукового тексту. К.: Видавництво Київського
унiверситету, 1970. 307 с.
3. Онуфрiєнко Г.С. Навчальний посібник з алґоритмічними
приписами. 2-ге вид. перероб. та доп. К.: Центр учбової
літератури, 2009. 392 с.
4. Селігей П. О. Світло і тіні наукового стилю. Київ: Вид. дім
“Києво-Могилянська академія”, 2016. 627 c.
5. Семеног О. М. Культура наукової української мови :
навчальний посібник. К. : ВЦ “Академія”, 2012. 216 с.
6. Сурмін Ю. П. Наукові тексти: специфіка, підготовка та
презентація : навч.-метод. посіб. К. : НАДУ, 2008. 184 с.
7. Ткачук О. В., Наконечна Л. Б. Сучасне українське наукове
мовлення: навчально-методичний посібник. Івано-Франківськ:
Видавець Кушнір Г. М., 2018. 160 с.
Додаткова
1. Білуха М. Т. Основи наукових досліджень : підручник. Київ :
Вища школа, 1997. 271 с.
2. Бук С. 3000 найчастотніших слів наукового стилю сучасної
української мови / наук. ред. Ф. С. Бацевич. Львів: ЛНУ
ім. І. Франка, 2006. 192 с.
3. Городенська К. Г. Синтаксична специфіка української
наукової мови. Українська термінологія і сучасність. К.:
КНЕУ, 2001. Вип. 4. С. 11-15.
4. Гриджук О. Є. Фахова термінологія: навчальний посібник.
Львів: НЛТУ України, 2016. 403 с.
5. Дащенко Н. Л. Науковий текст: оформлення й редагування:
навчальний посібник. Тернопіль: ТНПУ ім. В. Гнатюка, 2015.
431 с.
6. Дедюра Г. Експериментальне дослiдження функцiонування
образних засобiв у науковому текстi. Мовознавство, 2001. № 4.
С. 53-60.
7. Єрмоленко С.Я. Нариси з української словесності: стилістика
та культура мови. К.: Видавництво “Довіра”, 1999. 431 с.
8. Жанри і стилі в історії української літературної мови. К.:
Наукова думка, 1989. 283 с.
9. Зарицький М.С. Актуальнi проблеми українського
термiнознавства: Пiдручник. К., 2004. 128 с.
10. Зарицький М.С. Стилiстика сучасної української мови:
Навчальний посiбник. К., 2001. 165 с.
11. Калєтнік А.А. Українська наукова мова : посібник. К. :
ВПЦ “Київський університет”, 2012. 310 с.
12. Ковалiв Ю.І. Абетка дисертанта: методологiчнi принципи
написання дисертацiї: Посiбник. К.: Твiм iнтер, 2009. 460 с.
13. Коваль А.П. Практична стилiстика сучасної української
мови. К.: Вища школа, 1987. 351 с.
14. Колоїз Ж. В. Українська наукова мова: практикум.
Кривий Ріг: КДПУ, 2017. 135 с.
15. Кочан I.М. Лiнгвiстйчний аналiз тексту: Навчальний
посiбник. К.: Знання, 2008. 423 с.
16. Кочан І. М. Українська наукова лексика: міжнародні
компоненти в термінології: навчальний посібник. Київ: Знання,
2013. 294 с.
17. Культура наукової мови : навчальний посібник. Харків :
Тім Пабліш Груп, 2015. 224 с.
18. Кушнаренко Н.М. Наукова обробка документiв:
Пiдручник. К.: Знання, 2006. 334 с.
19. Лутовинова В. І. Реферування як процес
мікроаналітичного згортання інформації : практичний
посібник. Київ, 2007. 72 с.
20. Маслова Т.Б. Особливості наукового тексту та дискурсу.
Мова та література у полікультурному просторі: Матеріали
Міжнар. науково-практ. конф., м. Львів, 25-26 січня 2013 р.
Львів: ГО “ЛОГОС”, 2013. С. 92-96.
21. Мацько Л.І. Стилiстика української мови: Навчальний
посiбник. К.: Вища школа, 2003. 462 с.
22. Мацько Л. І., Кравець Л. В. Культура української фахової
мови: навчальний посібник. Київ : ВЦ “Академія”, 2007. 360 с.
23. Мех Н. Жанрова диференціація в сучасних наукових і
культурних дискурсах. Культура слова, 2015. Вип. 83. С. 72-77.
24. Науково-дослідна робота в закладах освіти : методичний
посібник / укл. Ю. О. Туранов, В. I. Уруський. Тернопіль :
Астон, 2001. 138 с.
25. Основи культури наукового мовлення : навчальний
посібник. Київ : НАДУ, 2011. 80 с.
26. Основи наукового мовлення: навч.-метод, посібн. /
Уклад. Т. В. Симоненко. Черкаси: ЧНУ ім. Богдана
Хмельницького. 2005. 80 с.
27. Панько Т.І., Кочан І.М., Мацюк Г.П. Українське
термiнознавство. Л., 1994. 216 с.
28. Пономарів О.Д. Стилістика сучасної української мови:
Підручник. 3-тє вид., перероб. і доповн. Тернопіль: Навчальна
книга. Богдан, 2000. 248 с.
29. Прихода М.В. Український науковий текст: між
традицією та інноваціями. Наука України у світовому
інформаційному просторі. Вип. 5. К.: Академперіодика, 2011.
С. 143-149.
30. Селігей П.О. Український науковий текст: проблеми
комунікативної повноцінності та стильової досконалості:
дис. … д-ра філол. наук: 10.02.01. Київ, 2016. 427 с.
31. Синиця С.В. Функцiонування багатозначних лексем у
науковому iсторичному текстi. Мовознавство, 1993. № 6. С. 52-
56.
32. Скиба О.П., Скиба І.П., Сідоркіна О.М. Шоріна Т.Г.
Наукова комунікація в умовах інформатизації суспільства. К.:
Талком. 2020. URL:
https://er.nau.edu.ua/bitstream/NAU/42486/1/9.pdf
33. Сторубльов О.І., Бєсєдіна Л.М. Підготовка рукописів до
видання: Методичний посібник. К.: Лотос, 2008. 250 с.
34. Українська лiнгвостилiстика ХХ ‒ початку ХХI столiття:
система понять і бiблiографiчнi джерела / За ред. д. фiлол. наук,
проф. С.Я. Єрмоленко. К.: Грамота, 2007. 146 с.
35. Целуйко М. Є. Методичні рекомендації щодо виконання
і захисту курсових, дипломних і магістерських робіт : комплекс
навчально-методичних матеріалів. Xарків : ХНУ імені
В.Н. Каразіна, 2008. 32 с.
36. Цехмістрова Г. С. Основи наукових досліджень :
навчальний посібник. Київ : Видавничий Дім “Слово”, 2004.
260 с.
37. Чернiй А.М. Дисертацiя як квалiфiкацiйна наукова праця:
Посiбник / За заг. ред. І.І. Iбдулiна. К.: Арiстей, 2004. 232 с.
38. Шаркань В.В. Формування наукового стилю нової
української літературної мови в підросійській Україні.
Українська мова, 2013. № 2 (46). С. 100-118.
39. Шевченко Л.І. Iнтелектуальна еволюцiя української
лiтературної мови: теорiя аналiзу : монографія. К.: ВПЦ
“Київський університет”, 2001. 478 с.
40. Шкіцька І. Ю. Основи академічної доброчесності:
навчально-методичний посібник. Тернопіль: ТНЕУ, 2018. 64 с.
41. Шулінова Л.В. Жанрова диференціація наукового стилю
сучасної української літературної мови. Актуальні проблеми
української лінгвістики: теорія і практика, 2005. Випуск ХІ.
С. 79-84.
42. Ярема С. На тему української наукової мови. Львів :
НТШ, 2002. 44 с.
43. Ярошенко Т. Наукові комунікації XXI століття:
електронні ресурси для науки та освіти України. Бібліотечний
вісник. К., 2006. № 5. С. 17-22.
44. Яхонтова Т. В. Жанри первинної наукової комунікації:
сучасні тенденції розвитку. Науковий вісник Дрогобицького
державного педагогічного університету імені Івана Франка.
Сер. : Філологічні науки (мовознавство), 2014. № 2. С. 135-140.
45. Яхонтова Т. В. Сучасна наукова комунікація: жанрові
інновації. Науковий вісник Міжнародного гуманітарного
університету. Серія : Філологія, 2015. Вип. 14. С. 232-234.

Луценко О Українська наукова мова

Uploaded by

Document Information

Original Title

Copyright

Available Formats

Share this document

Share or Embed Document

Sharing Options

Did you find this document useful?

Is this content inappropriate?

Copyright:

Available Formats

Луценко О Українська наукова мова

Uploaded by

Copyright:

Available Formats

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

УКРАЇНСЬКА НАУКОВА МОВА

кандидат філологічних наук, доцент Шулінова Л.В.,

кандидат філологічних наук, старший викладач Ренчка І.Є.,

Рекомендовано Вченою радою

У навчальному посібнику “Українська наукова мова” подано

Луценко О.І., 2021

Вивчення дисципліни “Українська наукова мова” базується

Функціональний стиль – це комунікативно вмотивоване

Кожен функціональний стиль поділяється на підстилі, під

Кожен підстиль реалізується через розгалужену систему

Традиційно у функціональній стилістиці виділяють п’ять

Кожен зі стилів має переважно усну або письмову форму

Функціональні стилі розрізняються також на підставі

1. Прочитайте, визначте приналежність до стилю, назвіть

Стаття 30. Державна мова у сфері обслуговування

3. Душею мови, її “алгеброю” є граматика. Вона найчіткіше

4. Поняття літературної мови.

2. Зіставте особливості реалізації інформативної функції

2. В’ячеслав Корнієнко, Наталія Сінкевич (Київ)

4. Створіть повідомлення про мовний жанр, ознайомившись

5. Створіть 5 текстів, кожен із яких іншим стилем, на одну

Науковий стиль – функціональний різновид літературної

1. Прочитайте пояснення, з’ясуйте специфіку ознак

1. Абстрагованість наукового стилю створюється шляхом

2. Підкреслена логічність наукового стилю виявляється в

4. Зрозумілість наукового стилю забезпечується точністю та

5. Об’єктивність викладу (різні погляди, відсутність

2. Прочитайте статтю з енциклопедії “Українська мова”,

3. Назвіть функції мови, реалізовані в тексті.

4. Створіть повідомлення, прокоментувавши запропоновані

5. Напишіть доповідь про стильову норму.

Залежно від сфери науково-пізнавальної діяльності та

Власне науковий підстиль об’єднує наукові тексти,

Науково-навчальний підстиль характеризується

Функція науково-популярного підстилю полягає у

Також виокремлюють науково-публіцистичний

1. Доберіть зразки текстів відповідно до ознак підстилів.

2. Створіть повідомлення про жанр власне наукового

3. Прочитайте, визначте приналежність текстів до підстилів.

2. Мацько JI. І., Кравець JI. В. Культура української фахової

4. Трансформуйте науково-популярний текст у власне

5. Трансформуйте власне науковий текст у науково-

6. Прочитайте, визначте підстиль та жанр. Трансформуйте у

8. Прочитайте, визначте підстиль, напишіть анотацію.

9. Прочитайте, визначте стиль, підстиль та жанр,

3. СТИЛЬОВІ РІЗНОВИДИ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ ‒

10. Прочитайте визначення жанрів, з’ясуйте, до яких

11. Прочитайте, визначте стиль, підстиль, жанр. Доведіть.

Лексичний склад наукової мови можна умовно поділити на

1. Прочитайте та а) знайдіть у самостійно дібраних текстах

2. Визначте, які лексеми відповідають лексичним нормам

4. Порівняйте значення термінів гіпотеза, антропоморфізм,

5. Ознайомтеся з енциклопедичною статтею, з’ясуйте, які

6. Користуючись електронними джерелами, поясніть

7. Підготуйте доповідь про наукову фразеологію; наукову

8. Проаналізуйте текст, визначте підстиль, встановіть

2. Виступ і доповідь на науковій конференції

3. Створення культурних надбань чи окремого культурного

4. Однією із засад демократичності суспільства є свобода

9. Випишіть загальнонаукові, міжгалузеві, вузькоспеціальні

10. Прочитайте, назвіть спільні та відмінні риси понять

11. Прочитайте, з’ясуйте особливості функціонування