Professional Documents
Culture Documents
Українські січові стрільці
Українські січові стрільці
Нелегкий, але героїчний бойовий шлях пройшов легіон Українських січових стрільців
(УСС), створений з початком Першої світової війни як окремий структурний підрозділ
австрійської армії. У серпні 1914 р. на заклик новостворених Головної української ради
(між-партійної політичної організації, яка представляла галицьких українців у Австрії в
роки війни) та Бойової управи УСС (організаційно-координаційного центру легіону УСС) до
новітнього українського війська зголосилися близько 30 тис. добровольців з усієї
Галичини. Австрійське командування, з недовірою ставлячись до патріотично настроєної
української молоді та спонукуване польськими політичними колами, обмежило
чисельність легіону до 2,5 тисяч, а на прохання відкликати з військ 100 старшин-українців
виділило лише 16. Ядро легіону становили активісти січово-сокільського, пластунського та
стрілецького руху, вчорашні гімназисти та студенти; були також викладачі, правники,
митці, представники селянства тощо. Серед них І.Балюк, Д.Вітовський, С.Горук, Г.Коссак,
Л.Лепкий, О.Назарук та ін. Першим офіційним командантом {командиром) легіону був
М.Галущинський, директор Рогатинської гімназії.
Протягом 1914 — першої пол. 1915 p. легіон брав участь у бойових діях проти російських
військ у Кар-патах. Особливо запеклими були бої за гору Маківку (29.IV. — 2.V.1915), де
Українські січові стрільці вкри-ли себе невмирущою славою, але зазнали значних втрат: 42
вбитими, 76 пораненими, 35 потрапило до полону. Згодом один із німецьких генералів
сказав про стрільців: «Мої баварці б'ються як леви, а українці — як чорти».
У 1915 — 1917 pp. легіон УСС вів кровопролитні битви на подільській землі. Важко знайти
місцевість між Золотою Липою та Збручем, де б не було стрілецьких могил, на яких, поряд
з прізвищами полеглих борців, були викарбувані призабуті вже написи, сумні й водночас
горді: «Впав за волю України». Сотні молодих патріотів загинули на схилах гори Лисоні,
поблизу сіл Конюхи та Куропатники на Бережанщині, в інших місцях. Своєю боротьбою
стрільці здобули чимало відзначень і похвал, викликали пошану й симпатії союз-ників,
змусили рахуватись із собою навіть ворогів. Так, російське командування, характеризуючи
УСС у секретній директиві, наголошувало, що це «відбірні війська, які називають себе
українцями і мріють про відновлення самостійної України».
Вже з 1914 р. передова частина стрілецтва вела роз'яснювальну роботу серед українців у
місцях свого постою, залучала їх до спільних маніфестацій, допомагала в створенні
різноманітних національних інституцій, зокрема, читалень, товариств «Просвіти»,
господарських осередків, організовувала курси ліквідації неграмотності тощо. Свідченням
того, що Українські січові стрільці працювали і на перспективу, була їхня участь в
організації та підтримці українського шкільництва. Зокрема, протягом 1916 — поч. 1917
pp. близько двох десятків стрільців під керівництвом сотника Д.Вітовського та четарів
М.Саєвича і М.Гаврилка організували на Волині до 100 українських шкіл, працювали в них
учителями і навіть видавали підручники для волинської дітвори. Важливе значення для
поширення та пропаганди національно-державницьких поглядів мала й культурно-
мистецька діяльність УСС. Нерідко саме завдяки стрілецьким пісням, музиці, виставам
тощо українське населення того чи іншого краю вперше ознайомлювалося з ідеєю
української державності, дізнавалося правду про свою минувшину, задумувалося над
майбутнім. Доступність цих жанрів давала змогу охопити якнайширші кола українства,
починаючи від Закарпаття і аж до Наддніпрянщини, а тематика та форми подачі сприяли
проникненню стрілецьких ідей у глибини української душі. Вічно співатиме український
народ «Ой, у лузі червона калина», «Ой, видно село», «Човен хитається», «Зажурились
галичанки», «Бо війна війною», «Не сміє бути в нас страху» і багато інших маршових,
любовних, жартівливих пісень, які постали в легіоні Українських січових стрільців протягом
Першої світової війни.