тоді, коли цінності, розвинуті в ній, стають досягненнями всього
1. Культура як духовний та суспільний феномен.
Культура стала об'єктом спеціального теоретичного інтересу і
отримала статус самостійного наукового поняття в епоху Нового
часу. За свідченням німецького лінгвіста І. Нідермана, термін
"культура" як самостійна лексична одиниця існує лише з XVIII ст.
Культура розглядалась, передусім, як феномен духовного
порядку, наслідок і вияв творчої діяльності в галузі науки,
мистецтва, релігії, права тощо. Матеріально-виробнича
діяльність поняттям культури не охоплювалась, і це не
випадково. Адже матеріальне виробництво у ті часи мало
переважно традиційний характер, становило собою працю
багатомільйонної маси селян та ремісників і не створювало
належного простору для творчої активності людини. Натомість
духовна діяльність завжди асоціювалася з вільним
інтелектуальним пошуком науковця, фантазією і натхненням
митця, незалежним від навколишніх обставин внутрішнім світом
філософа або священика, тобто з тим, що підносить людину,
робить її досконалішою і сильнішоюУ сучасних європейських
мовах слово "культура" вживається принаймні в чотирьох
основних значеннях. По-перше, для позначення загального
процесу інтелектуального, естетичного, духовного розвитку. По-
друге, словом "культура" користуються тоді, коли йдеться про
суспільство, яке ґрунтується на праві, порядку, моральності. В
цьому значенні поняття "культура" збігається з поняттям
"цивілізація". По-третє, під "культурою" розуміють спосіб життя
людей, притаманний певній спільності (молодіжна культура,
професійна культура тощо), нації (українська, японська, німецька
тощо), історичній добі (антична культура, культура Ренесансу,
культура Бароко та ін.). Нарешті, по-четверте, слово "культура"
вживається як абстрактна, узагальнююча назва для
різноманітних способів, форм і наслідків інтелектуальної та
художньої діяльності людей у галузі літератури, музики,
живопису, театру, кіномистецтва тощо. Культура інтегрує людей
у суспільну цілісність. Не слід, мабуть, забувати, що генетична
спадкоємність ще не робить індивіда людиною. Він стає
людиною лише засвоївши певну соціальну інформацію,
накопичену і передану за допомогою культури.Отже, аналіз
розвитку уявлень про культуру, сучасні інтерпретації культури
дають змогу дійти певних висновків. По-перше, культура являє
собою створену людиною "другу природу". Це світ,
надбудований над незайманою природою. Іншими словами,
культура не може виступати щодо людства як щось зовнішнє.
Там, де є суспільство, там існує і культура, безперечно, якщо
розуміти під суспільством не будь-яке угруповання людей, а
лише таке, що виникає й існує на ґрунті суспільно корисної
діяльності. По-друге, культура виступає як система спільних
цінностей, матеріальних або духовних, ідеальних. Цінність — це
те, що має сенс для людини. Культура — це світ, наповнений
людським смислом. Якщо культура завжди є виявом певного
рівня розвитку людини, то і сама людина як суб'єкт, носій
культури формується в процесі культурно-творчої діяльності.
2) Світова та національна культура, їх взаємодія.
Співвідношення світової та національних культур — одна з
найскладніших проблем сучасної культурології. її розв'язання
передбачає з'ясування самого факту існування світової культури
як певної цілісності. Серед прихильників існування світової або
загальнолюдської імена таких відомих мислителів, як
В.Вернадський, А.Швейцер Р.-Дж.Коллінгвуд Визнання
феномена світової культури притаманне насамперед тим
філософам, які сприймають людину і людство не як випадкове, а
як закономірне і необхідне явище в еволюції Землі та Всесвіту,
визнають існування найвищої мети і сенсу в історії людства, що
розглядають як фактор космічної ваги.
Передусім зазначимо, що в сучасній культурології розрізняються
поняття "етнічна" та "національна культура". Перша є предметом
вивчення етнографії (або етнології) — однієї з культурологічних
дисциплін. Приналежність до етнічної культури визначається
спільністю походження — кровним спорідненням. Ця культура
патріархальна, позбавлена розвинутої індивідуальної
самосвідомості.
Світову та національну культури розмежовують в залежності від
носіїв. Світова культура – це синтез кращих зразків національних
культур різних народів, що стали загальнолюдськими
надбаннями. Національна культура є синтезом цінностей,
створених різними соціальними групами людей і класами даного
суспільства. Національна культура стає відомою в світі лише
людства. Перш за все світове значення здобула культура
Стародавньої Греції і Стародавнього Риму. В наш час таке
значення притаманне культурам Англії, Франції, Німеччини,
Америки. Національна культура охоплює систему різноманітних
форм національного життя, серед яких – географічні,
господарські, побутові, ідеологічні, державно-правові, релігійні
чинники. Вони забезпечують збереження й відтворення
економічного та морально-духовного потенціалу нації, формують
почуття національної свідомості, інтегрують культуру нації у
світову культурну співдружність. Своїми структурними
складовими – мовою, звичаї, традиції народу, релігія, художня
культура, національний характер, національна самосвідомість,
почуття національної гідності – національна культура об’єднує
національне життя, в одне ціле і забезпечує подальший
національно-культурний прогрес. Своєрідність національної
культури, її неповторність та оригінальність виявляються в
духовній сфері, перш за все в мові, літературі, музиці, живописі,
філософії, традиціях, релігії. національна культура українського
народу розвивалася не ізольовано від культур інших народів, а
перебувала в контексті світового культурного процесу. Українці
віками творили власну самобутню культуру, успадковуючи
культурні цінності своїх предків, переймаючи і творчо
осмислюючи надбання інших народів. Цим самим вони
розвивали не лише національну культуру, але й зробили вагомий
внесок у скарбницю світової. Характерною особливістю
української культури є її відкритість в стабільність, здатність
сприймати й українізовувати чужі культурні впливи. Завдяки
цьому українська культура протягом своєї історії двічі змогла
відродитись і зберегти духовний генофонд нації в умовах
колоніального гніту.
3Українська національна культура як самобутній
соціокультурний феномен, її характерні риси та ознаки.
Для "соціологічного" типу визначень культури характерне її
ототожнення з певною стороною життя людини і суспільства.
Наведемо такі приклади "соціологічного" підходу до культури: це
"винаходи, речі, технічні процеси, ідеї, звичаї і цінності, що
успадковуються" (Б.Малиновський); "мова, вірування, естетичні
смаки, знання, професійна майстерність і різноманітні звичаї"
"спільний і прийнятий спосіб мислення" "міцні вірування, цінності
та норми поведінки, які організують соціальні зв'язки й
уможливлюють спільну інтерпретацію життєвого досвіду"
(У.Л.Беккет).
Отже, культура охоплює не все життя суспільства, а тільки певні
його сторони. Водночас із явищами культури існують і вияви
антикультурні. Тому історія культури має свій об'єкт, який не
збігається з предметом історичної науки загалом.
"Філософський" підхід до культури пов'язаний з високим рівнем
абстракції, коли культура розглядається не як синонім
суспільства, не як певна частина або сфера суспільного
розвитку, а як явище, що вирізняється з процесу лише
аналітично. Культура трактується при цьому як "зміст" або
"вираження" суспільства. Наприклад: "Культура є відносно
постійний нематеріальний зміст життя, який передається у
суспільстві за допомогою процесу соціалізації"; "культура — це
вираження суспільства у формі літератури, мистецтва або
мислення"; "культура є символічне вираження, що коріниться у
підсвідомому і привноситься у суспільну свідомість, де воно
зберігається і залишається в історії" (Д.Реджін).
За характером українська культура належить до культур
слов'янського типу, проте генетична спорідненість українців з
іншими слов'янськими народами не виключає не лише
культурної, а й етнічної унікальності тубільного населення. Як
визнано сучасними вченими, "культурний етногенез
стародавнього населення України вирізнявся складністю й
багатолінійністю. В ідеологічному, етнопсихологічному,
філософському, життєдіяльному планах східний слов'янин, а
відтак і українець — не одвічна біологічна й історична данність, а
наслідок тривалої еволюції людського життя на наших землях,
спадкоємець усіх попередніх народів, котрі спільними зусиллями
витворили підвалини його специфічнонаціо-нального способу
життя та світогляду".
Дослідники українського менталітету одностайно підтверджують
його емоційно-почуттєвий характер, "кордоцентричність", що
відносно зменшує роль раціонально-вольового компоненту в
проявах національного характеру. Українська душа не схильна
до такої активно-рефлексивної настанови, як аскеза —
послідовне тривале зречення будь-якої втіхи, насолоди життям.
Нація попри релігійну формацію душі, а також трагічний
історичний досвід, демонструє величезну життєлюбність і
життєздатність з орієнтацією на сьогодення, а не на
трансцендентну далечінь.
4 Предмет історії української культури.
історія української вивчає конкретні унікальні творіння
культурного генія в їх динаміці. Зі свого боку, історія культури як
окрема наука, що досліджує конкретні феномени культури, є
базисом культурології як найзагальнішої науки про культуру.
Історія української культури вивчає матеріальні та духовні
цінності українського етносу на різних етапах його розвитку, які
були втілені в різноманітних мистецьких, наукових, правових,
політичних, суспільних, філософських, етичих надбаннях,
справили визначальних вплив на світосприйняття, спосіб життя,
суспільну та політичну діяльності, виробництво та міжкультурну
діяльність українців.
Предметом іторії української культури є цілісний процес
створення пам*ятків духовної та матеріальної культури, що
включає вивчення самих цих пам*ятків як культурних явищ,
історичних умов їх створення та вплив на подальший розвиток
культури.
Історія культури вивчає та аналізує пам8ятки духовної культури ,
зафіксовані усною формою: казки. Міфи, легенди, пісні, думи.
Прислів8я, приказки, де фіксуються історичні події, мудрість
народу, узагальнюються явиа і зберігаються для прийдешніх
поколінь.
Предмет історії української культури охоплює конкретні способи
та результати діяльності українців у духовній та матеріальній
сфері. Історія української культури – одна із суміжних історичних
наук, що вивчає культурні явища життя українців в загальному
контексті розвитку історичного процесу.
5Джерельна база та методологічні засади вивчення історії
української культури.
Історична наука спирається на такі основні методологічні
принципи:
1. Принцип об’єктивності. Він виходить передусім з
цивілізаційного погляду на історію як об’єктивний процес.
Зобов’язує історика і кожного, хто вивчає історію, знаходити
історичну закономірність суспільного розвитку, його зумовленість
насамперед матеріальними й духовними чинниками. Водночас
цей принцип вимагає спиратися на факти у їхньому правдивому
вигляді, без перекручувань, підгонок під наперед задані схеми.2.
Принцип історизму. Він передбачає, по-перше, розгляд кожного
явища з точки зору того, як воно виникло, які основні етапи
пройшло в своєму розвитку. По-друге, вимагає, щоб кожне
явище розглядалося у зв’язку з іншими, визначалось його місце в
системі суспільних відносин, щоб чітко простежувались
взаємовплив, взаємозумовленість історичних явищ. По-третє, він
передбачає розгляд кожного явища крізь призму конкретного
досвіду історії за умови збереження причинних зв’язків між
різними явищами і подіями. Історизм дає можливість увійти в
історію, зрозуміти її, оцінити мотиви вчинків і самі вчинки
історичних діячів, з’ясувати їхнє значення.Ці принципи
реалізуються через сукупність наукових дослідницьких методів
— теоретично обґрунтованих способів пізнання. Історія України
як галузь історичної науки використовує загальнонаукові методи,
серед яких — історичний і логічний. Застосування першого дає
змогу простежувати історичні явища на всіх етапах розвитку з
урахуванням специфічності перебігу в конкретних умовах місця і
часу. Логічний метод відкриває можливості для аналізу
історичних подій, явищ на кінцевій стадії їх розвитку, коли всі їх
основні властивості набули завершеного вигляду. Історичний і
логічний методи пізнання взаємно переплітаються, доповнюють
один одного.При вивченні історії України також
використовуються (особливо зарубіжними істориками) міжнаукові
або міждисциплінарні методи: метод конкретних соціальних
досліджень, математичні методи, методи математичної
статистики та ін.Джерелами історії України є матеріальні носії
історичної інформації, що безпосередньо відображають той чи
інший бік діяльності людей.Сукупність історичних джерел
класифікують на п’ять основних типів:1)речові джерела —
пам’ятки матеріальної культури, тобто археологічні знахідки:
засоби виробництва, предмети побуту, монети та архітектурні
пам’ятки;2)етнографічні джерела — пам’ятки, які містять дані про
особливості буття, культури, звичаї певного народу;3)лінгвістичні
джерела — дані з історії розвитку мови;4)усні джерела — народні
пісні, історичні думи, перекази, легенди, народні прислів’я,
приказки та ін.;5)писемні джерела — літописи, документи тощо,
які є основою історичних знань.
Історичні та духовні складники української
культурної самобутності.
Упродовж тисячоліть на планеті змінювалися і клімат, і
довколишні ландшафти й у сучасному світі навряд чи можна
знайти народ, який за останні тисячоліття хоча б раз не змінив
місця проживання, не зазнав асиміляційних впливів від інших
народів.
Таким чином, жоден фактор, що визначає нації сучасного світу,
не може пояснити самобутність кожної національної культури.
Тільки у неповторному комплексі природних, расово-етнічних,
мовних та геополітичних факторів, що діяли в конкретному
історичному часі, й формувалися народи теперішнього світу, а
разом із 'ними зростали їх унікальні культури.
Не є винятком і культура України. її особливості, без сумніву,
здебільшого зумовлені природно-географічними
характеристиками регіону, і, з одного боку, надзвичайно
сприятливого для землеробства. З іншого боку, різні ландшафтні
зони українських земель та їх кліматичні умови завжди
приваблювали різні народи. Це робило українську територію
небезпечною для існування, прискорювало міграційні процеси,
пожвавлювало культурний обмін між народами. Водночас це
призводило і до винищення тих культур, які плідно розвивалися
на наших землях упродовж тисячоліть. Не випадково, що такі
високі культури, як трипільська, чорноліська та інші, які майже
досягли у розвитку межі переходу до ранньокласової цивілізації,
так і не здолали цього через нашестя диких і войовничих
народів.
За характером українська культура належить до культур
слов'янського типу, проте генетична спорідненість українців з
іншими слов'янськими народами не виключає не лише
культурної, а й етнічної унікальності тубільного населення. Як
визнано сучасними вченими, "культурний етногенез
стародавнього населення України вирізнявся складністю й
багатолінійністю. В ідеологічному, етнопсихологічному,
філософському, життєдіяльному планах східний слов'янин, а
відтак і українець — не одвічна біологічна й історична данність, а
наслідок тривалої еволюції людського життя на наших землях,
спадкоємець усіх попередніх народів, котрі спільними зусиллями
витворили підвалини його специфічнонаціо-нального способу
життя та світогляду".
7)Джерела формування української культури.
З проблемою етногенезу слов'ян тісно пов'язана пробле¬ма
прабатьківщини українського народу. Існують дві про¬тилежні
теорії: міграційна і автохтонна. Перша з них по¬будована на
визнанні руху як керівної засади етногенетичного процесу. Згідно
з даною теорією, слов'янство виникло в Прибалтиці, яка мала би
бути першою батьківщиною сло¬в'ян. Потім вони рушили на
південь у віслянський басейн» а пізніше — на схід у басейн
середнього Дніпра. Внаслі¬док слов'яни поділилися на західних і
південно-східних.
Друга теорія — автохтонізму стверджує, що слов'яни були
незмінними жителями тієї самої території з часів неоліту.
Змінювались культури, але етнос залишався той самий. Отже,
слов'яни — це автохтони-аборигени, а їх пра¬батьківщиною було
межиріччя Одри і Вісли, або середнє Наддніпров'я.
Приблизно в III тис. до н. е. на всій Україні, де розгор¬талася
трипільська культура, появились нові поселенці. Пришельці
вміли об¬робляти мідь (мідний вік на Україні датується 3300—
2800 рр. до н. е.), згодом до неї почали додавати олово і
одержали бронзу — метал міцніший за мідь (бронзовий вік на
Україні датується 2800—1200 рр. до н. е.).
На кінець бронзового віку на Україні припадає поява у Північному
Причорномор'ї кіммерійців — першого народу на українському
терені, ім'я якого зберегла історія. Хроно¬логічно культура
кіммерійців охоплює період з 1500 по 700 рр. до н. е. Вони м'али
укріплені городища. У кімме¬рійців були складні ритуальні
обряди: вони ховали не-•біжчиків і мали некрополі. Кіммерійці
характеризуються табунним скотарством, високою культурою
бронзи та кера¬міки з кольоровими інкрустаціями, їх культуру
слід вва¬жати продовженням трипільської.
З іранських племен, що побували в Україні у VIII— II ст. до н. е.,
найбільше культурних пам'яток залишили після себе скіфи. У
південній право- і лівобережній Украї¬ні знайдені величезні
кургани, де хоронили скіфських ца¬рів.
З початком грецької колонізації Причорномор'я (VII ст. до н. е.) на
скіфів усе більшою мірою впливає антична культура. Традиції
скіфського мистецтва продовжували сарматй, які витіснили
скіфів з південних степів України.
Значний вплив на розвиток української культури мали античні
традиції Риму. Ці впливи, зокрема, помітні в І— II ст. н. е., коли
кордони Римської імперії наблизились до українських територій.
В той час між Україною і Римом встановилися тісні торговельні й
культурні зв'язки.
З IV ст. починається велика міграція народів зі сходу. Через
Україну проходять тюркські племена гуннів, які роз¬громили
Готську державу у 375 р. Східні слов'яни, що жи¬ли на території
сучасної України, починаючи з IV ст., об'єдналися в державну
формацію антів. Слід зазначити, що готський історик Йордан усіх
слов'ян називає венеда¬ми," які діляться на склавінів (південно-
західна група) і антів *. Отже, антів можна назвати предками
українців.
Держава антів проіснувала три сторіччя — від кінця IV до початку
VII ст. Вона впала під навалою тюркських племен аварів. Однак в
середині VII ст. слов'яни почали звільнятися з-під влади
завойовників. У процесі розкладу первіснообщинного ладу серед
східних слов'ян формуються племінні союзи. Автор «Повісті
временних літ» називає такі племена, від яких походять українці:
поляни жили на правому березі Дніпра, біля Києва; сіверяни —
над Дес¬ною і Сеймом; древляни ,— між Тетеревом і Прип'яттю;
дуліби або бужани — вздовж Бугу (їх називали також во-
линянами); уличі — над Дністром і Бугом; тиверці — між Бугом і
Прутом; білі хорвати — на Підкарпатті *. Серед усіх українських
племен провідне значення набувають по¬ляни з центром у Києві,
на яких у VII ст. вперше поширю¬ється назва «Русь».
Культура, як відомо, є визначальним фактором форму¬вання і
розвитку етносу. Саме у народній культурі (тради¬ційному
способі життя і виробництва, системі духовних, естетичних і
етичних цінностей, мові тощо) знаходиться «генетичний код»
етносу. Український етнокультурний ма¬сив існував у складі
давньоруського народу як суперетніч-ної спільноти вже від
початку утворення Київської держа¬ви і зберігав свої особливості
протягом усього часу її іс¬нування.
Процес формування українського етносу зі своєю сві¬домістю та
етнодиференційними ознаками прискорюється у другій половині
XII ст., коли внаслідок феодальної роздробленості
послаблюються доцентрові сили Київської дер¬жави та
поглиблюються етнокультурні відмінності між Південною та
Північною Руссю. Під 1187 роком в Іпаті-ївському літописі
міститься перша згадка про Україну.
8Періодизація історії української культури.
Найчастіше зустрічаються три підходи до періодизації
вітчизняної історії:
   I - хронологічний (первісна епоха), стародавній світ,
середньовіччя, новий і новітній час;
   II - за соціально-економічними і політичними ознаками:
первісне суспільство, капіталістичне суспільство, соціалістичне
(радянське) суспільство і суспільство з перехідною економікою в
період незалежності України;
   III - за періодами становлення і розвитку української
державності: стародавня доба, княжа доба, литовсько-руська
(польсько-литовська) доба, козаччина і Гетьманська держава,
боротьба за українське національне відродження (XIX – поч. ХХ
ст.), українська національно-демократична революція (1917-190
рр.), радянська Україна і незалежна Українська держава.
   Переважна більшість учених поділяють історію України саме за
третім принципом, якого дотримувався і Михайло Грушевський.
Необхідно зауважити, що ще у XVII ст. викладач Києво-Братської
Колегії, видатний церковний діяч, історик Феодосій Сафонович у
своєму знаменитому творі „Крайніка“ розглядав політичну історію
України як процес становлення та розвитку Української держави:
Київська Русь - Галицько-Волинське князівство - українські
удільні князівства у складі Великого князівства Литовського -
Запорізька Січ.
   1. Стародавня доба - це період від появи людини на території
сучасної України і її розвиток до VI–IX ст. нашої ери, коли в
процесі вдосконалення знарядь праці, техніки і технології
землеробства, піднесення ремесла і торгівлі, а звідси і класової
диференціації та розгляду родово-общинного ладу з’являються
перші протодержави, які сприяли створенню фундаменту, на
якому у IX ст. зросла могутня будова Древньоруської держави.
   2. Княжа доба: Київська Русь та її спадкоємниця Галицько-
Волинська держава (IX–XIII ст.): утворення великої і сильної
Древньоруської держави, головний осередок якої складали усі
нинішні етнічні українські землі, сприяло суспільно-економічному,
політичному і культурному розвитку східних слов’ян, висунуло її в
число провідних країн середньовічного світу.
   3. Литовсько-польська доба української історії (XIV–XVI ст.) - це
період, коли в результаті феодальної роздробленості,
князівських міжусобиць і спустошливих набігів кочівників
(особливо монголо-татарських орд) землі древньоруських
князівств стали здобиччю Литви і Польщі. Наприкінці XVI ст. у
складі Польського князівства опинилися всі українські землі, за
винятком Північної Буковини (Молдавія), Закарпаття (Угорщина) і
Чернігово-Сіверщина (Московське царство). Українські селяни
були позбавлені права володіти землею і закріпачені, а великі
українські  землевласники здебільшого покатоличилися і
спольщилися.
   4. Козаччина і гетьманська держава (кінець XVI – XVIII ст.). Цей
період вітчизняної історії важливий не лише виникненням
специфічного соціального стану українського суспільства, але й
створенням у ході національної революції 1648-1676 рр.
незалежної від Польщі української Козацької держави -
Гетьманщини і її втрата в результаті внутрішньої боротьби за
владу і зовнішнього тиску агресивних сусідів.
   5. Період боротьби за українське національне відродження (XIX
- поч. ХХ ст.) - від „Руської трійці“, культурно-просвітницької
діяльності до створення політичних організацій, одним із
головних завдань яких була реалізація самовизначення
українського народу.
   6. Українська національно-демократична революція (1917-1920
рр.), визначним досягненням якої було створення Української
держави – Української народної Республіки і Західно-Української
Народної Республіки та проголошення  січня 1919 р. Акту злуки
усіх українських земель.
   7. Радянська державність (УСРР, згодом УРСР), яка була
створена на переважній більшості українських земель після
поразки української національно-демократичної революції і
перебувала у складі СРСР (191-1991 рр.).
   8. Незалежна Українська держава, яка проголошена в серпні
1991 р. в результаті розвалу СРСР.
   Зрозуміло, що кожен з цих періодів можна було б розділити на
певні етапи розвитку вітчизняної історії, які відіграли визначальну
роль у долі українського народу. На цьому буде акцентуватись
увага  в подальшому викладі.
9Етногенез українського народу, основні етапи його
становлення.
Формування етнічної культури українського народу, як і інших,
нерозривно пов'язане з формуванням самого народу
(етногенезом). Тому, розглядаючи українську культуру,
дослідники приділяють значну увагу питанню етногенезу
українців. Існують такі теорії:
теорія «споконвічності» — українці існують стільки,
скільки взагалі існує людина сучасного типу, тобто від 30—40
тисяч до 2—3 млн. років;[Джерело?]
теорія автохтонності (М. Грушевський), згідно з якою
етнічну основу українців складало населення пізнього палеоліту,
яке проживало на території України, а росіяни і білоруси мали
свою окрему етнічну основу і територію проживання;
теорія «єдиної колиски» (яка була загальноприйнятою в
СРСР у 1950—80-ті.): зародження і розвиток трьох близьких
слов'янських народів з єдиної древньоруської народності;
теорія «незалежного розвитку окремих
східнослов'янських народів», тобто українців, росіян, білорусів,
яка набула поширення останнім часом
Сьогодні підкреслюється, що Київська Русь була поліетнічною,
тобто багатонаціональною державою. В основному в сучасній
літературі початком націогенезису українців вважається період
Київської Русі, хоч він і не досяг тоді завершення. Згодом
внаслідок несприятливих історичних обставин цей процес був
перерваний і поновився на повну силу в XV-XVII сторіччях. У
цьому, імовірно, і полягає специфіка етногенезу українців.
Український етнос остаточно сформувався на рубежі XVI-XVII ст.,
причому каталізаторами цього процесу стали загроза фізичного
знищення з боку Степу (утворення Кримського ханства - васала
Османської імперії), національний гніт польської шляхти та
 перехід аристократії до католицтва і укладення церковної унії. На
хвилі національної боротьби росла національна самосвідомість.
Остання виявилася на побутовому рівні в усвідомленні своєї
приналежності до “руського народу”, а на вищому, ідеологічному
рівні - у боротьбі за національні права, за православ'я, за
створення національних державних інститутів і атрибутів.
Складність етнічної історії українців відбилася і в різноманітності
самоназв (етнонімів), назв з боку інших народів, а також назв
країни і держави. З моменту зародження українського етносу
ключовим було поняття Русь. Причому в різні періоди
домінували такі його варіанти: VI-XI ст. - Русь; з 1395 р. - Мала
Русь; у XVII-XVIII ст. - Малоросія; XIX ст. - початок ХХ ст. -
Україна-Русь. Визнання назви “Україна” (уперше згадане у 1187
р.) відбулося у XVII ст., але тоді воно співіснувало з іншим -
“Малоросія”, яке набуло широкого розповсюдження після
приєднання України до Московської держави. Тільки з початку
ХХ ст. етнонім “Україна” став домінуючим. Слід виділити і таку
особливість: спочатку Руссю, а потім Україною називали
центральну область, тобто Київську землю, а потім звідси
найменування “Русь” розповсюдилося на все східне слов'янство,
а “Україна” пізніше на все українство. Тобто назва “Русь”
сформувалася як спільнослов'янський термін, і саме тому
Московська держава взяла його собі у назву для утвердження
концепції “Третього Риму”. Що стосується назви “Україна”, то є
декілька пояснень його походження: або від “краю” - кордону зі
Степом, або від слова “країна” інша версія – “край” як
батьківщина, вітчизна, та ін.
Що стосується самоназви “українець”, то вона довго була
малопоширеною. Це багато в чому можна пояснити труднощами
етносоціального розвитку. Синонімами виступали терміни
“козак”, “козацький народ”, одночасно продовжували існувати і
старі самоназви “руські”, “русини”. Тільки в умовах національного
відродження у другій половині XIX ст. остаточно утвердилася
самоназва “українець”.
Таким чином, в етнічній історії українців можна виділити три
ключові етнооб'єднуючі самоназви:
 1) слов'яни (словени);
 2) руси (руські, роси, русичі, русини);
 3) українці (козаки).
10/ Кімерійсько-скіфсько-сарматський культурний симбіоз
як автохтонне джерело української культури.
На кінець бронзового віку на Україні припадає поява у Північному
Причорномор'ї кіммерійців — першого народу на українському
терені, ім'я якого зберегла історія. Хроно¬логічно культура
кіммерійців охоплює період з 1500 по 700 рр. до н. е. Вони м'али
укріплені городища. У кімме¬рійців були складні ритуальні
обряди: вони ховали не-•біжчиків і мали некрополі. Кіммерійці
характеризуються табунним скотарством, високою культурою
бронзи та кера¬міки з кольоровими інкрустаціями, їх культуру
слід вва¬жати продовженням трипільської.
Треба зазначити, що в період кіммерійської культури на.Україні у
вжиток входить залізо, яке витісняє дорожчу бронзу (залізний БІК
на Україні датується XII ст. до н. е.— IV ст. н. е.). Спостерігається
подальше вдосконалення за¬собів виробництва. Тоді ж постають
численні городища, окопані ровами й обнесені валами.
З іранських племен, що побували в Україні у VIII— II ст. до н. е.,
найбільше культурних пам'яток залишили після себе скіфи. У
південній право- і лівобережній Украї¬ні знайдені величезні
кургани, де хоронили скіфських ца¬рів. Скіфське мистецтво було
своєрідним і відіграло важ¬ливу роль у формуванні слов'янської
культури і житлового будівництва. Тут слід згадати і скіфську
кераміку, прикра¬шену заглибленим геометричним узором, і
скіфське деко¬ративне мистецтво, основою якого є зображення
тварин.
Скіфи користувалися всіма формами посуду, виробле¬ного
трипільцями. Гребінцевий орнамент був провідною формою в
трипільській, кіммерійській і анто-слов'янській культурі. Він
зберігся майже незмінним до наших днів і є національною
формою виробів української кераміки.
З початком грецької колонізації Причорномор'я (VII ст. до н. е.) на
скіфів усе більшою мірою впливає антична культура. Традиції
скіфського мистецтва продовжували сарматй, які витіснили
скіфів з південних степів України. Міжріччя Дніпра і Дунаю
сарматські племінні союзи захопили трьома хвилями: у III ст. до
н. е. - на чолі з так званими царськими сарматами, у II ст. до н. е.
- на чолі з роксоланами, у II ст. н е. - на чолі з аланами.
Сарматське суспільство переживало перехідний етап від
родоплемінних відносин до ранньокласових. Однак, на відміну
від скіфів, сармати пік і не змогли створити власної повноцінної
держави, залишаючись своєрідною конфедерацією племінних
союзів.Матеріальна культура сарматів, яка генетично була
близька скіфській, не могла перевершити досягнень останньої.
Однак сармати перевершили скіфів у військовій справі,
застосувавши нову для того часу клинову атаку важко озброєної
кінноти з довгими списами, проти якої не могли встояти навіть
римські легіони. У 372 р. н. е., домінуючи у сарматській племінній
конфедерації, алани були розбиті гунами, що призвело до втрати
сарматами пануючого становища в Північному Причорномор'ї.
Частина аланів відійшла в передгір'я Кавказу, зберігшись до
наших днів у складі осетинського етносу.Сармати
справили значний вплив на побут, мову й культуру місцевого
населення, а також сусідніх слов'янських племен, на економіку й
життя міст Північного мор'я.
11 Автохтонна та міграційна теорії походження
українського народу.
Тривалий час в історичній науці спостерігалося протиборство
двох протилежних теорій походження українського народу —
міграційної та автохтонної. Вони мали як своїх прихильників, так і
опонентів. Перша з них ґрунтується на визнанні руху як керівної
засади етногенетичного процесу. Згідно з цією теорією,
слов'янство виникло в Прибалтиці, яка мала би бути першою
батьківщиною слов'ян. Потім вони вирушили на південь у
віслянсь-кий басейн, а пізніше — на схід у басейн середнього
Дніпра. Внаслідок слов'яни поділилися на західнихіпівденно-
східних.Друга теорія — автохтонна, або аборигенна, стверджує,
що слов'яни були незмінними жителями тієї самої території з
часів неоліту. По історичній вертикалі зміцнювались культури,
але етнос залишався той самий. Численні дослідження
О.Шахматова, О.Преснякова, В.Хвойки, В.Грекова, П.Третьякова,
Б.Рибакова, В.Петрова дають підстави вважати автохтонну
теорію максимально наближеною до істини.
Те, що народ на цій території жив і займався матеріальним
виробництвом, засвідчують численні писемні, лінгвістичні,
археологічні, культурні пам'ятки, а також прямо й
опосередковано історичні хроніки стародавніх авторів —
Йордана, Прокопія Ке-сарійського, Менандра Протиктора,
Феофілакта Сімоката, Мав-рикія Стратега, Нестора.
Отже, слов'яни — це автохтони-аборигени, а їх прабатьківщиною
було межиріччя Одри і Вісли, або середнє Наддніпров'я.
Зазначимо, що "Повість временних літ" виводить праукраїнські
слов'янські племена з-над Дунаю. Тезу про "дунайську епоху" в
житті праукраїнських слов'ян висунув ще М.Драгоманов у 70-х
роках XIX ст., а М.Грушевський називає добу українського
розвитку (IV —IX ст.н.е.) "чорноморсько-дунайською".
12 Трипільська культура ІV-ІІІ тис. до н.е.
Трипільська культура датується IV —III тис. до н.е. її
характерними особливості такі: поселення зводилися на
відкритих місцях без оборонних споруд; житло споруджувалося
по колу, одне біля одного, середина залишалася порожньою;
Житло ділилося на кімнати, в яких, напевно, жили окремі члени
родини. Помешкання опалювалося піччю, складеною з глиняних
вальківБільшість статуеток, знайдених в ареалі цього періоду,
присвячено жінці. Центр селища використовувався як загін для
громадської худоби. Це були скотарсько-хліборобські
громадизколективною власністю на худобу.
На середньому етапі історичного розвитку племен трипільської
культури розміри поселень значно побільшали. Активне
формування трипільської спільності відбувалося на сучасній
території України на основі синтезу місцевих і прийшлих
елементів. Уже в IV тис. до н.е. осілі трипільці населяли Середнє
Подністров'я і басейн Південного Бугу; впродовж другої
половини IV—III тис. до н.е. вони просунулися на Верхнє
Подністров'я, Волинь, у басейн Середнього Дніпра і частину
території Лівобережжя.
Провідними галузями господарства трипільців були орне
землеробство, скотарство. Вимощували пшеницю, ячмінь, просо,
бобові, льон. Рало із застосуванням тяглової сили великої
рогатої худоби різко підвищило загальну культуру
землеробства.Поряд із високою культурою землеробства
спостерігався великий потяг до мистецьких студій, що
засвідчують численні статуетки, виконані в реалістичній манері.
Художній рівень їх достатньо високий, за ними певною мірою
можна простежити етнічний етап. Дуже поширювалось
виготовлення керамічних виробів побутового призначення:
мисок, горщиків, макітр, глечиків, декоративної кераміки та
модельок жител. Характерна їх ознака — яскравий декоративний
розпис, що вигідно вирізняв ці вироби з-поміж інших виробів
сусідніх народів. Є підстави вважати, що трипільська культура
виникла в умовах матріархального суспільства, оскільки під час
розкопок археологи виявили чималу кількість глиняних фігурок
людей, серед яких переважають жіночі зображення на зразок
"венер" палеоліту. Вони, радше, уособлювали вірування в духів
предків і, передусім, у материнських богів. Однак серед цих
фігурок є зображення тварин, що можуть бути свідченням про
залишки тотемічних вірувань і про естетичні уподобання
трипільців, безпосередньо пов'язані з їх повсякденним побутом.
Подібно до багатьох народів, що вірили в духів предків, трипільці
робили поховання померлих родичів під підлогою власних
будинків. Вважалося, що так можна забезпечити присутність
духів та їх допомогу в повсякденних справах родини.
13 Пантеон слов’янських богів як світоглядна модель
язичницьких релігійних вірувань.
Язичництво як світоглядна система широко подана в усній
народній творчості та декоративно-ужитковому мистецтві:
символи Сонця, фантастичні звірі, рагальнюючі фігури воїнів,
стилізовані хвилі тощо. На язичницьких арках роботи майстра
Костянтина (XII ст.) зображено три позиції руху Сонця по
небосхилу: схід, зеніт, захід. На .рівні землі розміщена фігура
язичницького бога рослин Семаргла, а знизу — величезна
голова ящура, що уособлює підземний світ. Такою бачили
систему світобудови наші предки.
У народі широко побутували амулети, обереги. Кожне поселення
мало своє святилище — капище. Воно вписувалось у форму
кола (по-старослов'янськи коло — хоро, звідси святилища —
хороми, і, напевно, танці, які виконувалися по колу, — хороводи).
Слов'янське язичництво як сформована релігія вийшло на
найвищі рівні сприйняття суспільством. Воно відповідало
особливостям світогляду народу, тому посіло у IX — X ст. місце
державної релігії Київської Русі.
У народній поетичній творчості вищі сили — боги — мали
людську подобу, проте були наділені більшою силою, вмінням,
можливостями і розумом. Ці образи узагальнювали уявлення про
силу та мудрість народу. Поряд із позитивними героями як їхня
антитеза жили герої негативні. Вони доповнювали перших,
відтіняючи їхні кращі якості. Це своєрідний дуалізм світобачення.
Пантеон язичницьких богів формувався на основі
матеріалістичних уявлень, підкреслюючі зв'язок людини з
довкіллям. Так, на першому місці стояв Вседержитель,
узагальнюючий Бог, він Же Батько природи і Владика світу,
волею якого утримувалося все і здійснювалося управління
долею всіх. Друге місце посідали бог світла Сварог та його син
Дажбог, Хоре, або Сонце, особливо шанований на Русі. Це
зумовлено тим, що сонце було життєдайною силою всього
живого на Землі. Різновидами Сварога були Яровіт, Руєвіт,
Поревіт і Поренут. Вони уособлювали яр — весну, тобто ярість,
мужність, молодість, свіжість — відновлення життя після зими.
Чільне місце після Вседержителя посідав Перун; ім'я його в
перекладі зі старослов'янської означає "грім", із грецької —
"вогонь". За віруваннями слов'ян, це був володар грому і
блискавок. Вирази "Перун убив", "Перунова стріла" говорили про
його необ-межену силу. Дві сили йшли по обидва боки людини —
Білобог і Чорнобог, що уособлювали добро і зло. Один був
народжений світлом, інший — пітьмою; перший будував, другий
руйнував.
Особливо вшановувалися жіночі божества. Слов'янські богині,
починаючи від Матері-Землі, були дуже популярні у віруваннях і
відбивали природну першість усього живого на Землі. Поряд із
чоловічим Ладом — Живом завжди стояло жіноче божество
Лада-Жива; зображення їх було символом продовження життя:
немовля, повний колос, виноград або яблуко.
Основний пантеон супроводжувала низка божеств: Лель, Леля,
Діванія, Дана, русалії, домовики, водяники, лісовики та ін. У
кожного з них люди шукали небесної мудрості, зверталися за
щастям, ворожили, приносили жертви, кожний був покровителем
певного виду діяльності, роду, сім'ї. Д\я слов'ян нехарактерно
було принесення людей у жертцу богам.
Разом із віруванням в істот, які, на думку слов'ян, були
максимально наближені до них самих, вони обожнювали духи і
сили природи: Сонця, Місяця, зірок, граду, повітря, вітру, води...
Та особливу шану надавали деревам: кожне символізувало той
чи інший рід, плем'я і свято оберігалося всіма, вирубування
заборонялося. Цього правила суворо дотримувалися.
Найсильніше вшановувався дуб, особливо старий, — символ
міцності; ясен присвячувався Перуну; клен і липа — символи
подружжя; береза — символ чистої матері-природи.
Священними вважалися також птахи і тварини, зокрема, зозуля
— провісниця майбутнього; голуб — символ кохання; ластівка —
доля людини; ворони — священні птахи; сова — символ смерті
та пітьми. Багатьом птахам приписувався дар пророцтва.
14 Зарубинецька та Черняхівська культура
східнослов’янських племен дохристиянської Русі.
На схід від пшеворського ареалу в районах Полісся і Середнього
Подніпровця розповсюджені старожитності зарубинецької
культури. Вони стали відомими після відкриття і розкопок
В.Хвойкою біля с.Зарубинці на Київщині 1899 р. ґрунтового
могильника з трупоспаленнями. Нині відомо близько 500
поселень і 1 тис. поховань зарубинецької культури. Виділяють
п'ять її локальних варіантів: середньодніпровський, поліський,
верхньодніпровський, південнобузький і деснянський.
Стосовно походження» населення зарубинецької культури, то, як
засвідчують дослідження, у ньому брало участь місцеве
населення Середнього Подніпров'я і Полісся (нащадки скіфської
лісостепової та милоградсько-підгірцівської культур), а також
деякі середньоєвропейські племена
Зарубинецька культура — нове історико-культурне явище,
етнічна інтерпретація якого пов'язана з певними труднощами: у
писемних джерелах ці племена не описані, тому важко
визначити, чи належала зарубинецька культура відомому
племені й чи далеко простягалась на схід слов'янська територія.
Поширення північно-західних елементів у першій чверті І тис.н.е.
(насамперед пше-ворських) засвідчує, що східна межа
розселення венедів сягає Подніпров'я значно пізніше, ніж
зарубинецькі пам'ятки з'являються на цій території. Зарубинецькі
поселення, розташовані по краях берегових терас, групувалися в
кількості 10—15. Розміри поселень невеликі (до 2 га). В
Подніпров'ї поселення мали оборонні споруди — земляні вали.
Житла трохи заглиблені, квадратної форми, з
каркасноглинобитними стінами, вогнищем у центральній частині.
У Верхньому Подніпров'ї будували наземні житла зі стовбовою
конструкцією. На Прип'яті відомі напівземлянки з дерев'яною
обшивкою стін. Біля жител споруджувались і ями-погреби. Житла
належали невеликій родині з самостійним господарством.
Поширеним був обряд трупоспалення (ямні й урнові).
Поховальний інвентар небагатий і одноманітний (кераміка,
предмети особистого вжитку, прикраси).
З III ст. н.е. на Нижньому і Середньому Дніпрі, Південному Бузі,
Дністрі поширювалася нова культура — черняхівська. Перші
пам'ятки черняхівської культури виявлені та досліджені 1900 —
1901 pp. у Середньому Подніпров'ї (с.Черняхів на Київщині)
В.Хвойкою, а в Подністров'ї — К.Гадачеком. Нині відомо понад 5
тис. черняхівських пам'яток, розкопки проведено на 150 — 200
поселеннях і могильниках.
Черняхівська культура — це своєрідний місцевий варіант
провінційно-римської культури, субстратом якої були
пізньоскіфська культура Нижнього Подніпров'я,
пізньозарубинецька, пшеворська, гето-дакійська культури.
Черняхівські поселення відрізняються від поселень попередньої
доби топографією і розмірами, характером планування. З-поміж
них трапляються достатньо великі поселення, довжиною 1,5 — 2
км. Зазвичай, вони розташовувалися вдалині від берегових
терас, у глибині плато, на схилах ярів, поблизу чорноземів і
луків. На поселеннях відкривають рештки різнотипних жител —
наземних, одно- і двокамерних, з глинобитними стінами;
заглиблених. Поблизу розміщувалися господарські споруди
(повітки, ями, погреби), виробничі комплекси (гончарні горни,
залізоплавильні печі, різноманітні майстерні). Черняхівські
поселення не мали жодних укріплень. Могильники були зазвичай
великі, біритуальні — з обрядами інгумації та кремації.
Характерною ознакою перших є поховання
3 північною і західною орієнтацією. Других — ямні й урнові
трупоспалення. Структура черняхівських могильників характерна
наявністю декількох (трьох і більше) груп поховань, що мали
власні "центри" — поховання з багатим набором поховального
інвентаря. Відмінності в поховальних обрядах засвідчують
надзвичайно різноманітні коріння цих обрядів. У них відбились і
багатоетнічні корені походження носіїв черняхівської культури.
З черняхівською культурою відбулися суттєві зміни у виробництві
та економіці. Більшість знахідок, які становлять матеріль-ний
комплекс черняхівської культури, — вироби ремісників.
Провідною галуззю виробництва стало залізоробне ремесло.
Черняхівські бронзоливарники були зв'язані з двома центрами
кольорової металургії — прибалтійською і причорноморською.
Про високий рівень розвитку гончарства засвідчує велика
кількість керамічних виробів (горщиків, мисок, глечиків, ваз,
кухлів, піфосів), виготовлених на гончарному крузі. Деякі види
виробництва мали домашній характер. Це — прядіння, ткацтво,
деревообробка та ін.
Головною галуззю економіки було сільське господарство. Серед
злаків — це пшениця різних видів, ячмінь, просо, овес, жито;
бобові — горох, чечевиця; технічні культури — коноплі, чина.
Переважала двопільна система землеробства. Розвиток
скотарства підтверджують знахідки кісток домашніх тварин,
серед яких переважають кістки великої рогатої худоби. Однак
черняхівці розводили свиней, кіз, овець, а також коней. Кісток
диких тварин виявлено зовсім мало, що засвідчує незначну роль
полювання в господарстві.
15/Запровадження християнства у Київській Русі, його вплив
на духовну культуру.
Запровадження християнства на Русі сприяло зміцненню
державності, поширенню писемності, створенню визначних
пам'яток літератури. Під його впливом розвивалися живопис,
кам'яна архітектура, музичне мистецтво, розширювалися і
зміцнювалися культурні зв'язки Русі з Візантією, Болгарією,
країнами Західної Європи. Разом з християнством на
східнослов'янських землях були запроваджені церковний
візантійський календар, культ "чудотворних" ікон, культ святих.
Християнство внесло позитивні зміни у світогляд людей. Якщо в
основі політеїстичних релігійних вірувань стародавніх слов'ян
містився страх перед стихійними силами природи, ворожими і
панівними, то християнство плекало надію на порятунок, почуття
захоплення навколишнім світом.
У процесі поширення й утвердження християнство на Русі
поступово втрачало візантійську форму, вбираючи в себе
елементи місцевих слов'янських звичаїв, ритуалів, естетичних
запитів східних слов'ян. Візантійські церковні канони поступово
пристосувалися до особливостей давньоруського етносу.
Водночас зазначимо, що у боротьбі з "поганством" християни
знищили безцінні пам'ятки стародавнього язичницького світу,
зокрема шедеври дерев'яної скульптури, забороняли старовинні
танці, скомороші дійства тощо.
Християнство, однак, справило великий вплив на розвиток
духовної культури Київської Русі. З його запровадженням
літературною мовою на Русі стала церковнослов'янська мова,
створена приблизно за 100 років до врийняття християнства
болгарськими просвітителям Кирилом і Мефодієм. З нею
поширювалась освіта також на Балканах і в Моравії.
Коли християнство стало державною релігією Київської Русі,
виникла потреба ознайомити віруючих з Біблією, житіями святих,
проповідями, а також з історією християнства та його
світоглядом. Першим кроком на шляху створення давньоруської
літератури було перенесення з Візантії та Болгарії культової
літератури.
Наголосимо, що до літератури-посередниці давньоруські
книжники підходили творчо: редагували тексти, вставляли власні
зауваження, цитати тощо. До перекладної літератури належали:
богослужебні книги — Святе Письмо, Тріоді, Октоїхи, Мінеї,
Требники тощо; житія святих — агіографи, патерики — збірники
коротких розповідей про ченців, аскетів; кормчі книги — пам'ятки
церковного права, церковні статути; філософські твори на зразок
"Шестодневу"; історичні хроніки; гомілетика — урочисті "слова"
на церковні свята.
16 Київська Русь як соціокультурна система.
В IX —X ст. у Східній Європі сформувалася ранньофеодальна
держава — Київська Русь, яка відіграла важливу роль в історії не
лише східноєвропейської, а й західноєвропейської цивілізації.
Політичне об'єднання східнослов'янських і деяких неслов'янських
племен сприяло їх етнічній консолідації, формуванню єдиної
древньоруської народності, її культури. В лісовій зоні населення
перейшло до орного землеробства, а в лісостеповій — до дво- і
трипілля. У цей час виникають міста як центри ремесла і торгівлі.
Вже у IX ст. Русь називали за її межами Гардарікою, тобто
"країною міст".
При розкопках стародавніх міст Києва, Галича, Чернігова, Воло-Я
димира-Волинського й інших археологи знайшли велику кількість
И знарядь праці, зокрема сільського господарства, костяних
гребенів, прикрас із кольорових меблів і скла, які належать до
цієї епохи. J Великих масштабів досягло видобування залізної
руди, що дало змогу 1 руським ковалям виготовляти високоякісні
вироби із заліза.
Наголосимо, що зміни в соціально-економічній і політичній
сферах, які супроводжувались посиленням князівської влади,
неминуче викликали зміни і в духовній сфері, насамперед, у
релігії. Відомо, що в епоху воєнної демократії у східних слов'ян
значного поширення набула язичницька релігія — політеїзм
(багатобожжя). Спочатку слов'яни приносили жертви "злим" і
"добрим" духам (упирям, берегиням), пізніше — Перуну — богу
блискавки, Даж-богу — богу Сонця. Жертви приносили також
озерам, рікам, колодязям, оскільки слов'яни вірили в очисну силу
води. У вересні особливо урочисто святкувалося свято Рода на
честь завершення всього циклу землеробських робіт, на якому
пробували "дари природи" — сир, мед кашу тощо. На честь бога
Велеса (Волоса) — покровителя худоби на початку січня
випікали печиво у вигляді домашньої худоби, одягали маски
тварин. Щороку ЗО липня стародавні слов'яни відзначали свято
Перуна, якому приносили в жертву биків, баранів, когутів.
Стародавні слов'яни глибоко шанували Дажбога, бога неба
Сварога та його сина — бога вогню Сварожича.
З посиленням соціальної та майнової диференціації в
середовищі населення Київської Русі язичницька релігія
перестала виконувати об'єднувальну функцію між різними
соціальними угрупованнями. Тому постало питання про заміну
язичництва християнською релігією, пройнятою ідеями
монотеїзму, ієрархії святих, посмертної винагороди. Вона була
запозичена з Візантії та офіційно запроваджена князем
Володимиром 988 р. Прийняття Руссю християнства стало
важливою віхою в історії давньоруської культури, витоки які
сягають у глибоку давнину.
На Русі ще до запровадження християнства як державної релігії
зароджувалась писемність, складалися моральні та правові
норми, розвивалась архітектура, скульптура (зокрема дерев'яна),
спостерігалися зародки театралізованих вистав тощо.
17 Розвиток писемності, освіти та літератури в добу
Київської Русі.
Виникнення писемності у східних слов'ян було зумовлене
об'єктивними причинами, необхідністю задовольняти потреби у
спілкуванні (торговельні, дипломатичні, культурні зв'язки).
Першими значними пам'ятками давньоруської писемності
вважаються угоди Русі з Візантією — 911, 945, 971 pp., написані
двома мовами — грецькою і руською.
Загальне поширення писемності у Київській Русі засвідчують
знахідки берестяних грамот, зокрема у Звенигороді (Львівська
область). У Новгороді вони існували ще до середини X ст.
Основним джерелом викладу філософських соціальних і
морально-етичних проблем на Русі була Біблія, зокрема Новий
Завіт. Збереглося чимало списків Євангелій, але лише два з них
складають тетра-Євангелія, тобто всі чотири Євангелія (від
Матвія, Марка, Луки, Іоанна) разом.
Інше важливе джерело давньоруської християнської
філософсько-літературної думки становила візантійська
література, зокрема патристична — твори "отців церкви": Василія
Великого, Григорія Богослова, Іоанна Дамаскіна, Іоанна
Златоуста, Афанасія Александрійського, Єфрема Сірина та
інших, а також матеріали перших Вселенських соборів (325 —
787 pp.). У них обґрунтовані основні догмати християнства.
Найдавнішою пам'яткою писемності Київської Русі вважається
"Ізборник Святослава", укладений 1073 та 1076 pp. для
київського князя Святослава Ярославича. Поряд з творами
церковно-релігійного характеру, зокрема уривками з
патристичної літератури, він містить публіцистичні твори
давньоруських письменників, де роз'яснюються норми поведінки
людини за різних побутових обставин. В "Ізборнику" 1073 р.
подано перший "Індекс книг істинних і хибних", в якому йшлося
про книги, які слід читати і які заборонені ("відречені",
апокрифічні книги). В "Ізборнику" 1076 р. згадувався автор —
"грішний Іоанн", розповідалося, якими джерелами користувався
укладач книги, коли була закінчена робота, хто замовив
"Ізборник" тощо. Ці публікації були першими на Русі
бібліографічними довідниками.
Першим відомим письменником з місцевого населення був у
Київській Русі митрополит Іларіон. Роки його народження і смерті
невідомі, творив він у XI ст. за часів княжіння Ярослава Мудрого.
Він автор визначної пам'ятки вітчизняної писемності — церковно-
богословського твору "Слово про закон і благодать", написаного
між 1037 і 1050 pp., в якому наголошено на величі руського
народу, руської землі, руської церкви. Зауважимо, що під
"Законом" стародавні письменники розуміли Старий Завіт —
першу частину Біблії (іудаїзм), а під "Благодаттю" — Новий Завіт
— другу частину Біблії (християнство).
Митрополит Іларіон висунув перед собою складне історико-
філософське завдання — довести ідею рівності всіх народів,
підвести читачів до ідеї введення давньоруського народу до
всесвітньої історії, показати, що руська земля "славиться в усіх
чотирьох кінцях Землі".
У Київській Русі достатньо швидко виник свій жанр літератури —
літописання (як жанр, а не історичні записи), у такому вигляді не
відомий ні у Візантії, ні в Болгарії. Літописи — це не лише
історичні, а й літературні твори, сказання, билини, народні
перекази, посольські нотатки, легенди. Збереглося близько 1500
літописних списків, що є величезним надбанням культури
східнослов'янських народів.
Найвидатнішим історичним твором Київської Русі й найвидат-
нішим вітчизняним літописом серед збережених часом є "Повість
временних літ", написана ченцем Києво-Печерського монастиря
Нестором 1113 р. Нею починаються майже всі давньоруські
літописи, що дійшли до нашого часу.
Цінною пам'яткою староукраїнського письменства є "Повчання
Володимира Мономаха своїм дітям", написане на початку XII ст.
У творі можна виділити три окремих частини. В першій автор від
імені князя Ярослава Мудрого звертається з посланням до його
синів, закликає жити у мирі та любові, не переступати кордонів.
"Якщо будете жити у ненависті та в роздорах, — зазначається у
посланні, — то самі загинете та загубите землю батьків і дідів
своїх, придбану їх власною працею". У другій частині твору автор
розглядає обов'язки щодо ближнього та повинності доброго
господаря. Він наказує допомагати бідним, опікуватися
вдовицями і сиротами, забороняє карати смертю: "Ні невинного,
ні винного не вбивайте й не кажіть убивати". В третій частині
Володимир Мономах розповідає про різні пригоди та небезпеки у
своєму житті, з яких він вийшов цілий і здоровий. Причиною, на
його думку, є те, що без волі Божої у світі ніщо не відбувається.
Отже, у "Повчанні Володимира Моно-маха" простежується
світський, хоча і запозичений з Псалтиря, варіант християнської
моралі.
Після запровадження на Русі християнства з'явився новий вид
літератури — житія святих (агіографія). У цих релігійно-
біографічних творах розповідалось про життя мучеників, аскетів,
церковних і державних діячів, оголошених церквою святими:
Іоанна Златоуста, Афанасія Александрійського, князів Бориса і
Гліба, вбитих братом Святополком, засновника Києво-
Печерського монастиря Антонія Печерського. На початку XIII ст.
склався "Києво-Печерський патерик" — збірник розповідей про
життя ченців Києво-Печерського монастиря, заснованого у
середині XI ст. Антонієм. У ньому вміщено уривки з "Повісті
временних літ", зокрема розповіді Нестора-лі-тописця про19
иечерських монахів Даміана, Єремію, Ісаакія, Матвія, а також20
описуються деякі історичні події: про взаємовідносини князів,
феодальні міжусобиці, торгівлю Києва з Галичем, Перемишлем,
похід руських князів на половців.
Справжнім шедевром, своєрідною перлиною давньоруської
літератури є "Слово о полку Ігоревім", створене невідомим
автором близько 1187 р. За художнім рівнем цей твір не має
аналогів у візантійській та європейській літературах. Важливим
джерелом для цього літературного шедевру стала усна народна
творчість, що відображала цілий пласт художньої культури
русичів. "Слово о полку Ігоревім" присвячене опису невдалого
походу руських князів під проводом новгород-сіверського князя
Ігоря Святославича проти половців 1185 р. Автор твору
яскравими фарбами змальовує образи князів Ігоря, Романа,
Мстислава, Всеволода, Святослава, Ярослава Осмомисла та ін.
Звертаючись до них, нащадків Ярослава Мудрого, він закликає їх
"вкласти в піхви мечі", помиритися між собою.
За жанром — це радше не слово-хвала. а слово-жаль з приводу
страждань Руської землі, з приводу загибелі руської дружини, яку
було принесено в жертву княжому прагненню слави і військової
здобичі.
Розвиток культури на Русі вимагав підготовки освічених людей,
відкриття шкіл, створення певної системи освіти.
Після офіційного запровадження християнства на Русі князь
Володимир розпорядився збудувати на Старокиївській горі,
поряд з Десятинною церквою, школу для дітей "нарочитої чаді",
тобто знаті. Школи відкрилися також у Чернігові, Переяславлі-
Залесь-кому, Луцьку, Холмі, Овручі. В них вивчали письмо,
читання, арифметику, іноземні мови, риторику, навчали співу,
давали певні відомості про поетику, а також з географії, історії.
Навчання велося церковно-слов'янською мовою, яка "прийшла"
разом з церковними книгами з Болгарії. Цією мовою
перекладалася й іноземна література.
Головними поширеними на той час науками були богослов'я,
філософія, історія. Відомості з природознавства та космології
черпалися з перекладних книг: "Фізіолог", "Шестоднев",
"Християнська топографія" Козьми Індикоплава. Знання з історії
подавали візантійські хроніки Іоанна Малали й Георгія Амартола.
Як правові джерела широко використовувались "Статут
Володимира Монома-ха" та збірка норм давньоруського права —
"Руська правда".
При княжих дворах, Печерському та Видубицькому монастирях
створювалися книгосховища. У знаменитій бібліотеці князя
Ярослава Мудрого були книги багатьма мовами. Приватні
бібліотеки мали правнук Ярослава Мудрого Микола-Святоша,
волинський князь Володимир Васильович, чернець Григорій
(середина XII ст.). Одночасно з бібліотеками виникли і перші
архіви. Вважається, що найдавнішим сховищем рукописних
документів була церква св.Іллі у Києві.
18 Іларіон Київський “Слово про Закон, Благодать та
істину”: зміст, значення та основні проблеми твору.
Першим відомим письменником з місцевого населення був у
Київській Русі митрополит Іларіон. Роки його народження і смерті
невідомі, творив він у XI ст. за часів княжіння Ярослава Мудрого.
Він автор визначної пам'ятки вітчизняної писемності — церковно-
богословського твору "Слово про закон і благодать", написаного
між 1037 і 1050 pp., в якому наголошено на величі руського
народу, руської землі, руської церкви. Зауважимо, що під
"Законом" стародавні письменники розуміли Старий Завіт —
першу частину Біблії (іудаїзм), а під "Благодаттю" — Новий Завіт
— другу частину Біблії (християнство).
Митрополит Іларіон висунув перед собою складне історико-
філософське завдання — довести ідею рівності всіх народів,
підвести читачів до ідеї введення давньоруського народу до
всесвітньої історії, показати, що руська земля "славиться в усіх
чотирьох кінцях Землі". Автор акцентує на вільному і
самостійному виборі релігії князем Володимиром, що повністю
відповідало політичному курсу Ярослава Мудрого, який вів
боротьбу за політичну, церковну і культурну незалежність від
Візантії. В особі Володимира Святославича Іларіон вперше в
давньоруській літературі створює образ ідеального князя —
"правдивого славного та мужнього". Він першим на Русі
обґрунтовує ідею княжої влади, яка дана від Бога, відстоює
принцип прямого престолонаслідування. Як церковний діяч
митрополит Іларіон, безумовно, на перше місце висуває
"божественну мудрість".
19/ віантійський канон та його інтерпретація у
мистецтві Київської Русі.
Українці гордяться тим, що джерело їхньої культури не
варварський (на ті часи) Рим, але власне високо культурна,
глибоко християнізована Візантія. Візантійська культура була
велика й глибока, на ввесь тодішній світ славнозвісна, і тому
нема нічого дивного, що кн. Володимир так прагнув її прийняти, і
охрестив Україну року 988-го в візантійську Православну Віру.
Що кн. Володимир Святий прийняв саме візантійську
Православну Віру, у тому була його глибока історична мудрість і
Божа опіка над нами, — тим ми зберегли себе, як слов`янську
націю, набувши собі відповідну нам по духові Східню Віру й
культуру, найкращу на той час у світі. Візантійський вплив на
Україну був надзвичайно сильний, і з часом захопив у нас увесь
народ, усі його класи, тоді як пізніший західній вплив захоплював
у нас головно саму інтелігенцію, мало поширюючись серед
народу, бо він не відповідав його духові. І вплив цей був дуже
давній.3 Візантійські політичні концепції впливали на політичне
мислення середньовічної Європи аж до XII ст.; своїми символами
влади — скіпетром, короною, державою, золотою висячою
печаттю — західна Європа завдячує Візантії. Не лише мозаїка в
соборі св. Софії в Києві, а й мозаїки у Римі, в соборах св. Марка у
Венеції (XIII ст.) та в Торчелло під Венецією (XII ст.), в
норманських церквах Палермо чи його околиць (XII ст.) — все це
було наслідуванням візантійського мистецтва, а деякі з цих
мозаїчних композицій були виконані візантійськими майстрами.
Візантійський вплив міцно охопив усю нашу культуру, як
церковну, так і світську. Увесь церковний побут, усі церковні
Богослужби, усі церковні обряди, календар, церковні книжки, —
усе це було занесено з Візантії в Україну, і тут міцно сприйняте. І
все церковне візантійське життя так само переноситься й до нас.
Увесь сонм Святих сприйняли ми з Візантії. Скрізь по Україні
поспішно будуються святі Храми, а будують їх князі, бояри й
багатші люди, — за прикладом Візантії. Спосіб управління
державою, а власне самодержавіє, монархія, цей спосіб
прийшов, в Україну з Візантії, і його добре наслідували перші
українські князі, особливо Володимир Великий, Ярослав Мудрий,
Володимир Мономах і ін. І доки Україна належно наслідувала в
цьому Візантію, вона була велика, могутня й єдина; а як тільки
перейшла до нас т. звана удільна західня система, Україна
обезсиліла й упала. Візантійські впливи доходили до
православного слов’янського світу двома шляхами (хоч і не
тільки ними) — через церковну ієрархію, світську й монашу
(обидві довший час були переважно грецькими, навіть у Східній
Європі), та через двори державних правителів. Отож,
наслідували Візантію насамперед у тих аспектах культури, в яких
були зацікавлені Церква, держава чи вищі верстви слов’янського
суспільства — у письмі, літературній мові, літературі (духовній і
світській), у богословських та світських науках, мистецтві
(церковному й двірському), в культі правителя, державній
ідеології, праві й елементах витонченого способу життя. Про міру
культурного впливу Візантії на православних слов’ян
найпоказовіше свідчить літературна мова й література.
Церковнослов’янську літературну мову як знаряддя для
поширення слова Господнього серед слов’ян виплекали між
другою половиною IX та початком X ст. два покоління
візантійських і слов’янських місіонерів. Вона ж стала знаряддям
для перекладів з грецької.
20/ архітектура Київської Русі.
Запровадження християнства на Русі мало великий вплив на
розвиток кам'яної архітектури. Першою кам'яною церквою на Русі
вважається Десятинна, побудована у Києві 989 — 996 pp. На
утримання церкви князь Володимир виділив десяту частину своїх
доходів, тому й назвали її Десятинною.
Цікава її історія. Майстрів для будівництва було запрошено з
Візантії, оскільки досвіду роботи з каменем вітчизняні зодчі не
мали. Відповідно запрошені іноземці не знали місцевих умов,
особливостей місцевих ґрунтів, адже завжди будували в горах,
де не існувало потреби в міцному фундаменті. За тими самими
принципами у 996 р. було завершено будівництво першого
оплоту християнства на Русі, на потреби якого князь Володимир
виділяв десяту частину своїх доходів. Однак ґрунт не витримав
тиску велетенської кам'яної споруди. Подальші реставрації та
ремонтні роботи не врятували цього храму, який порівняно
швидко перетворився на купу будівельного брухту. Церкви,
побудовані пізніше, були пристосовані до місцевих умов і
переносили випробування часу зі значно меншими втратами.
З-поміж світських кам'яних будівель Києва найзнаменитішою
пам'яткою є збудовані Ярославом Мудрим Золоті ворота, які,
однак, теж завершувалися так званою домовою церквою. Ці
ворота, реконструйовані 1982 p., досі становлять окрасу
української столиці. Першою світською спорудою з каменю в
Києві є палац князя Володимира, зведений наприкінці X —
початку XI ст. Палац збудовано з поєднанням візантійських і
ранньороманських традицій зодчества..
Оздоблення найчастіше мало характер сюжетних малюнків і
портретів святих, які чергувалися із орнаментами, відповідно до
візантійських традицій. Власне, всі зображення мали утворювати
єдиний за задумом текст, що читалися, як і книга, зліва направо.
Храмовий простір поділявся на три частини. За вертикаллю
верхня частина належала Богові, середня — ангелам, нижча —
святителям із людей. Посередником між світами бачилася Божа
Матір, котра заступалася за грішне людство перед своїм
божественним Сином. Саме тому цей образ набув великої
популярності у давньоруських розписах. Типове зображення 
Богоматері — піднятими на рівень голови руками — канонічна 
поза Оранти (Благаючої), оздоблювало завівтарні стіни багатьох
храмів Київської Русі.
Риси самобутнього давньоруського мистецтва яскраво
виявилися у Софійському соборі в Києві — найвизначнішій 
архітектурній споруді Київської Русі, що збереглася до нашого
часу. За величчю художнього образу, досконалістю
архітектурних форм, внутрішнім оздобленням "руська
митрополія", закладена у 1037 p., належить до видатних
мистецьких пам'яток стародавності. За розмірами собор
перевищував візантійські храми, його мозаїка мала 177 відтінків,
що сгворювало багатий колоритний ансамбль. Стіни Софійського
собору мали багато фресок зі сценами мирського життя:
полювання на диких звірів, народні гуляння, ігри скоморохів та ін.
Софійському собору впродовж віків судилося залишатися і
неперевершеним архітектурним шедевром, і, водночас,
відповідно до задуму князя Ярослава Мудрого, втіленням ідеї
духовної й політичної самостійності, а також соборності
давньоруських земель. У різні часи споруда храму зазнавала
часткової руйнації, а тому перебудовувалась і оздоблювалась.
Востаннє Софію архітектурно модернізовано за гетьмана Івана
Мазепи, коли собор набув рис поширеного в українській культурі
XVII ст. стилю козацького бароко. Дивом уціліле від руйнацій
мозаїчне зображення Оранти отримало назву "Нерушимої стіни",
стало національним символом вічності народу і його культури.
З кінця XI ст. в архітектурі розпочався новий етап, характерний
відмовою від грандіозних форм. Храми стають меншими за
розмірами, але строкатішими в оздобленні, що надало їм
своєрідної довершеності й краси. Найпоширеніший кубічний
однокуио-льний храм. Такого виду споруди будували в усій
державі, але найбільше їх вціліло на землях північних князівств:
Володимирсь-кого на Клязьмі, Суздальського, Новгородського.
Перлиною таких
церков є храм Покрови на Нерлі, закладений 1165 р. З-поміж
багатьох українських однокупольних одні з найцікавіших — собор
у Володимирі-Волинському, а також П'ятницька церква у
Чернігові.
21.Образотворче мистецтво та іконопис Київської Русі.
Провідними жанрами образотворчого мистецтва Київської
Русі були мозаїка, фреска, іконопис та книжкова мініатюра.
Жанри монументального живопису — фреска і мозаїка —
складалися на основі візантійських шкіл. Фресками — розпис
водяними фарбами по сирій штукатурці — вкривалися стіни
православних храмів. Така техніка вимагала від художника
високої майстерності, швидкого і точного нанесення малюнка і
фарб. Відповідно всю композицію необхідно виконати протягом
одного дня. Значною складністю не тільки у художньому плані,
але й технологічному відмічене мистецтво мозаїки. Мозаїчні
зображення складалися зі смальти — кубиків спеціального
кольорового скла, секрет виготовлення якого прийшов з Візантії і
був втрачений під час монголо-татарського ярма.
Цілий світ давньоруського мистецтва в єдиному ансамблі
архітектури, живопису і декоративно-прикладного мистецтва
дійшов до нас у київському Софійському соборі. І мозаїки, і
фрески виконані за єдиним задумом, у єдиному стилі. Мозаїки
прикрашають переважно центральну частину собору, передусім
вівтар. Їх палітра нараховує 177 відтінків. Головна мозаїка —
велична і сувора фігура Христа-Вседержителя на склепінні
центрального купола.
Всі стіни, стовпи і склепіння Софійського собору вкривав
фресковий живопис. Розписи читаються як книга, складаються у
три цикли: євангельські, біблійні сюжети і житія святих —
заступників княжого роду.
У прямому зв'язку з введенням християнства перебуває
виникнення і розвиток національної традиції іконописного
мистецтва. Ікони писалися на дошках. Дошку вкривали
особливим ґрунтом, потім наносили малюнок, по якому писали
фарбами, розтертими на яєчному жовтку. Теми, композиції,
колірна гама зображень на іконах підкорялися суворим
правилам — канону. У канонічних зображеннях немає реалізму,
їх символіка дуже складна.
22.Галицько-Волинська Русь як культурна
спадкоємниця Київської Русі.
Виникненню і піднесенню Галицько-Волинської держави
сприяло:
Вдале географічне положення.
Необхідність боротьби (спільної) двох князівств проти агресії з
боку Польщі, Угорщини, а згодом і монголо-татарського іга.
Енергійно об’єдналась політика князів Романа (1199-1205) та
Данила (1238-1264).
Існування на території князівства багатих родовищ солі, а це
сприяло економічному зростанню та інтенсифікації торгівлі.
 Незабаром після смерті Ярослава Осмомисла волинський
князь Роман Мстиславич на запрошення галицьких бояр зайняв
Галич, але не зміг там утвердитися. Лише в 1199 році після
смерті Володимира Ярославича, останнього представника
династії Ростиславичів, Романові Мстиславичу вдалось
домогтися сполучення під своєю владою Волині й Галичини в
одне князівство.
Центром своєї держави Роман обрав не Київ, а близький до
кордонів західних держав Галич.
В 1204 р. Галицько-Волинське князівство втягується у
жорстоку боротьбу між Гогенштауфенами і Вельфами. У 1205 р.
Роман Мстиславович трагічно загинув поблизу містечка
Завихоста під час сутички з вояками краківського князя Лешка
Білого.
Зі смертю Романа розпочинається майже 30-ти річний період
боротьби за галицький стіл. Характерними рисами державного
життя у цей час були:
 безперервні втручання у внутрішні справи західноєвропейських
земель сусідніх держав – Угорщини та Польщі
 наростаюча монгольська загроза, що вперше заявила про себе
1223 р.
 енергійна боротьба за відновлення державної єдності Данила
Галицького, яка успішно закінчилася у 1238 р.
Відновивши єдність, Галицько-Волинське князівство набирає
сили та відвойовує втрачені позиції.
Активно укріплялися старі міста та зводилися фортеці нового
типу, розташовані на горбах із кам’яними стінами і відбувалася
реорганізація війська: було сформовано піхоту, переозброєно
кінноту.
У 1253 р. у місті Дорогочині відбувається коронація Данила. А
у 1264 р. Данило помирає після серйозної хвороби.
Після смерті Данила Галицького князівство знову втрачає
свою єдність: його землі було поділено між трьома нащадками
князя – Левом, Мстиславом і Шварно.
Найпослідовніше продовжував державницьку політику свого
батька Лев Данилович (1264 – 1301 рр.). Саме цей князь
приєднав до своїх володінь Закарпаття та Люблінську землю.
Завдяки йому територія Галицько-Волинської держави стала
найбільшою за всю свою історію.
Протягом короткого часу (1323 – 1340 рр.) держава занепала
та розчленувалася, її землі опинилися під владою чужоземців:
Галичина – під Польщею, Волинь – під Литвою, Буковина – у
складі Молдавського князівства.
Розвиток культури в Галицько-Волинському князівстві сприяв
закріпленню історичних традицій Київської Русі. Протягом
багатьох сторіч ці традиції збереглися в архітектурі,
образотворчому мистецтві, літературі, літописах та історичних
творах. Спадщина Київської Русі була одним з істотних чинників
єднання культур східноєвропейських народів.
Будучи безпосереднім спадкоємцем Київської Русі, Галицько-
Волинське князівство відіграло надзвичайно важливу роль в
історії:
 стало новим після занепаду Києва центром політичного та
економічного життя;
 модернізувало давньоруську державну організацію;
 розширило сферу дії західноєвропейської культури, сприяло
поступовому подоланню однобічності візантійського впливу;
 продовжило славні дипломатичні традиції Київської Русі.
23.
24. Ренесанс — перехідна епоха від середньовічної культури до
культури Нового часу. Він у точному розумінні слова стосується
лише Італії XV —XVI ст. Відроджувачами почали називати себе
італійці епохи Ренесансу, які надзвичайно високо цінували
досягнення античної культури.
Нова епоха трансформувалась, орієнтуючись на відродження
античного стилю мислення і чуттєвості. Звідси, власне, і
започаткована назва Ренесанс, або Відродження.
Філософський і культурний зміст поняття "ренесанс" трактується
як своєрідне, відмінне від середньовічного ставлення до
античності, зокрема відродження античних уявлень про людину.
Ренесанс охоплює близько чотирьох століть, хронологічно XIII —
XVI ст. Розвиток ренесансної культури, витоки якої пов'язані з
Італією, зумовлює розклад феодальних і становлення
ранньокапі-талістичних суспільних відносин.
Соціальну основу Відродження визначає піднесення італійських
вільних міст-комун, які внаслідок розвитку ремісничого
виробництва і зручного географічного розташування активно
прилучалися до торгівлі між Європою та Сходом. Флоренція,
Генуя, Венеція, інші міста Італії стали для всієї Європи взірцем
свободи і винахідливості. Утверджувалося нове розуміння світу,
зв'язків природи, суспільства і людини. Відбувалося становлення
нового типу особистості — розкріпаченої індивідуальності, якій
властиві почуття свободи, самоцінності, розмаїття внутрішнього
світу.
Істотну характеристику Ренесансу становить відродження
античного мислення і науки. Безумовно, цією характеристикою
Ренесанс не вичерпується. На відміну від середньовічної
культури — це світська культура і водночас світогляд, що
визнавав пріоритетними земні уподобання людини.
Принципово новим для ренесансної епохи було піднесення
значення краси, насамперед краси чуттєвої. Глибоке пізнання
природи, людини, космосу характерне майже для всіх
представників Відродження.
Практичного значення набула різнобічна освіченість митця, його
обізнаність у різних галузях наукових знань, зокрема математиці,
пріоритет якої визнавався в античності й Середньовіччі.
Леонардо да Вінчі був не лише великим художником, а й
здійснював наукові дослідження у галузі математики, механіки,
фізики. Альбрехт Дюрер відомий як живописець, гравер,
скульптор, архітектор, теоретик мистецтва і, крім того, винахідник
системи фортифікації.
Для ренесансної культури властиве стихійне самоутвердження
людської особистості в її творчому відношенні до навколишнього
світу і до себе самої. В епоху Відродження простежувалися
спроби абсолютизувати людський розум, здібності та прагнення
людини до прогресу. В філософському плані спроби
обґрунтування такого синтетичного світосприймання
пов'язувались із неоплатонізмом, який і визначив теоретичні
засади ренесансного світогляду.
Відомі три основні історичні типи неоплатонізму — античний,
середньовічний і ренесансний.
Античний неоплатонізм органічно поєднував ідеї Платона й
Арістотеля, згідно з якими досконала краса — це зорово і
загалом чуттєво сприйманий космос. Тобто античний
неоплатонізм надмірно споглядальний.
Середньовічний неоплатонізм (християнський) виник на ґрунті
глибокого віровчення про абсолютну особистість. На таких
засадах середньовічний неоплатонізм пояснював не лише
природу, природну людину, космос, а насамперед теоретично
доводив сутність абсолютної особистості, що існує вище від
природи, світу і є творцем будь-якого буття та життя з нічого.
Найвищою красою вважався Бог і створений ним світ. Відтак
середньовічний неоплатонізм — надмірно теологічний.
Ренесансний неоплатонізм не задовольнявся античним
політеїзмом та середньовічним монотеїзмом. Згідно з головним
постулатом неоплатонізму Відродження, людська особистість
бере на себе функції божества. Але ця особистість абсолютна не
в своєму надсвітовому існуванні, а у вияві творчих здібностей.
Тому неоплатонізм Відродження передусім антропоцент-ричний.
Ренесансний неоплатонізм вихідним першообразом розглядав
тілесну оформленість людської особистості, яка математично
обчислена, проте становить предмет самоцінного естетичного
задоволення. Звідси проблеми пропорції, симетрії, числових
канонів, ритму, перспективи, гармонії, що зумовлюють розуміння
краси. Дослідженню цих проблем приділяли значну увагу майже
всі митці Відродження.
Отже, чуттєвий космос, єдиний і надсвітовий Бог, творець світу й
особово-тілесна окрема людина — три моделі розуміння світу,
людини і мистецтва, які розглядалися на засадах неоплатонізму.
В ренесансному неоплатонізмі першочергове значення має
гуманістичний зміст. Загалом Відродження — це теорія і
практика гуманізму. Ренесансний гуманізм обґрунтовує новий
ідеал людини — творчої особистості, здатної до самопізнання,
покликаної пізнати і перетворити світ, відкрити себе і
перетворити себе.
Не випадково в добу Відродження майже зникає відмінність між
наукою (як пізнанням буття), практично-технічною діяльністю (яку
називали "мистецтвом") та художньою фантазією. Інженер і
митець — не лише умілець, технік (античність чи Середні віки), а
й Майстер Творець.
Гуманізм Ренесансу — типова свідомість, для якої характерні
вільнодумство та світський індивідуалізм.
Поняття "гуманізм" (лат. humanus — людський, людяний)
філософська література трактує у двох значеннях. В широкому
— це система ідей і поглядів на людину як найвищу цінність; у
вузькому — прогресивна течія західноєвропейської культури
доби Відродження, спрямована 'На утвердження поваги, гідності
й розуму людини, її права на земне щастя, вільний вияв
природних людських почуттів і здібностей.
Носіями нового світогляду були люди різного соціального
становища: городяни, які вивчали філософію, а також поети і
художники. Об'єкт їх вивчення становила людина й усе людське.
Звідси і назва цих діячів — гуманісти, котрі значною мірою
визначали духовний клімат доби.
Між гуманізмом і неоплатонізмом Ренесансу простежується не
лише єдність, а й тотожність. Зачинателем гуманістичного руху
вважається італійський громадський діяч і демократ Колюччо
Салютаті (1331-1404 pp.).
Утвердженню гуманістичних ідей сприяла діяльність Платонів-
ської Академії у Флоренції (1459—1521 pp.). Відомо, що Платон
387 р. до н.е. заснував давньогрецьку філософську школу, яка
згодом дістала назву Платонівська Академія (за іменем
міфічного героя Академа, на честь котрого названо місцевість
поблизу Афін, де засновано школу). Платонівську Академію
очолював неоплатонік і світський філософ Марсіліо Фічіно (1433
—1499 pp.). Він вважав, що для досконалого пізнання ідей
Платона потрібно опанувати вчення Арістотеля. М.Фічіно
переклав латинською мовою твори Платона, інших античних
філософів і письменників. До складу Академії належали люди
різні за соціальним положенням і фахом, — духовні особи,
світські діячі, митці, республіканські правителі та ін.  В часи
Олельковиць-кого ренесансу відбудовувалися зруйновані
татарами київські святині, насамперед Софійський собор, заново
переписався Києво-Печерський патерик (1460 p., 1462 p.),
з'являються перші українські рукописні книги "Листвиця" (1455
р.), "Златоструй" (1474 p.). Нове відчуття світу, розуміння ролі
людини у світі, бажання передати власні знання і досвід
майбутнім поколінням привели до виникнення українського
книгодрукування. Стараннями українських міщан Кракова було
відлито кириличний шрифт і в друкарні німця Швайпольта Фіоля
створено перші друковані українські книги (1491 р.):
"Осьмигласник", "Часослов", "Тріодь пісна", "Тріодь цвітна".
Галицька земля з центром у Львові неначе успадкувала
прагнення до утвердження і розвитку української культури після
занепаду династії Олельковичів (1471 p.). Контактам із Західною
Європою сприяла геополітична ситуація цих територій, мешканці
яких інтенсивно засвоювали наукові знання у сонячного затемнення: "Трактат про сонячне затемнення 20
західноєвропейських університетах уже в XIV ст.
Поряд із природничонауковими трактатами українське
суспільство отримало переклади старозаповітних книг ("Руф",
"Естер", книги пророків та ін.), а також світську літературу
(європейські повісті, лицарські романи), апокрифічні Євангелія
тощо. Все це — явища, що знаменували період, названий у
науковій літературі Передвідродженням, а в українській культурі
— те культурне піднесення, з якого починалася культура
Ренесансу. Саме у цей період формувався новий світогляд з
орієнтацією на земне життя і потребу його пізнання та
вдосконалення.
Отже, вже у XV ст. в Україні, за словами Івана Франка, "повіяло
тим новим європейським духом". Той дух виявився у розвитку
міст, які одне за одним виборювали магдебурзьке право,
створенні парафіяльних організацій міщан, формуванні козацтва
— нової сили, що взяла згодом на себе відповідальність за
збереження національної самобутності українства. Виявився той
дух і в усе інтенсивнішому потягу до освіти української молоді:
вже на початку XV ст. у Краківському університеті навчалося так
багато вихідців з українських земель, що королева Бона
розпорядилася спорудити для них спеціальну бурсу (гуртожиток)
на вул.Вишневій (1409 p.), якою опікувався професор Ян Існер.
Збереглися відомості, що вже у XIV ст. українці-русини
навчалися у Сорбонні, Болонському, Падуанському, Празькому,
Гейдельберзькому та інших університетах. Кожен з них так чи
інакше усвідомлював належність до своєї народності, дбав про
рідну культуру незалежно від місця гуманістичної діяльності. В
європейських університетах українці не лише навчалися — вони
ставали там професорами, навіть ректорами.
Отже, Олельковицький ренесанс можна вважати періодом
формування гуманістичного світогляду в українській культурі,
коли в центрі уваги постало земне життя людини і її діяльність.
Ренесанс у європейській культурі — це сукупність явищ та ідей,
що спричинили негативний вплив на феодальний світогляд.
Епоха Відродження означає розвиток матеріальної та духовної
культури, появу інтелектуальної течії, нового образотворчого
мистецтва, нового способу осмислення людини і її ролі в
земному житті, "ars nova" в музиці тощо. Поряд з інтересом до
наукової та художньої літератури античних письменників
Відродження заохочувало появу нового знання, що випадало із
меж філософсько-богословської системи Середньовіччя. Це
означало появу наук про природу і людину, інтерес до земного
життя, з чим пов'язані гуманізм як духовний бік Відродження і
його ідеологія. Ренесансний гуманізм увібрав риси античного й
середньовічного гуманізму.
Античний гуманізм зосереджений на світському, космоцент-
ричному знанні, де людина є господарем і прагне всім оволодіти.
Гуманізм християнський проповідує любов і опіку: людина є
сином Божим, у ній міститься часточка Бога — дух. Тому вона —
вища істота, особистість, принаймні, повинна нею бути,
відчувати потребу вивищуватися до Бога, прагнути заслужити
Божу любов і благодать. Із цього випливав гуманізм
ренесансний. Бог дав людині талант і розум, вона повинна в
земному житті розвивати Божий дар і цим прославляти свого
Творця. Ренесансна людина відчувала себе творчою
особистістю, котра прийшла оволодіти цим світом як Божим
творінням і збагачувати його, сотворюючи разом з Богом. У
такому світогляді стало можливим гасло "Homo faber" — "людина
— митець". Саме зародження такого світогляду помічаємо в
період Олельковицького ренесансу в Україні.
25 Поширення ідей раннього гуманізму в Україні (Юрій
Дрогобич, Павло Русин, Станіслав Оріховський).
В українській культурі раннім гуманізмом зазвичай
називають період XV —XVI ст., ознаменований діяльністю
провідних учених Юрія Дрогобича, Павла Русина, Григорія Чуя,
Станіслава Оріховського та ін. Вони перші вивчили латинську
мову, навчалися в європейських університетах, збагатили
ренесансну культуру, насамперед, своїми творами, де відчутне
нове розуміння людини-особистості, гордість за працю, за свій
рід і батьківщину, бажання прославляти її у світі.
Юрій Дрогобич опублікував першу друковану книгу
українського автора — власну "Прогностичну оцінку року Божого
1483". У ній подано певні наукові відомості з географії,
астрономії, філософії. Вперше світ дізнався про точні географічні
координати українських міст — Дрогобича, Львова, а також
Вільно і Москви. Відомі його праці, де точно визначено дати
липня 1478 р." і "Трактат із шести розділів про затемнення" (1490
p.). Праці Ю.Дрогобича знали у багатьох країнах Європи.
Завдяки його творам світ не тільки дізнався про українські міста,
а й зміг оцінити науковий потенціал українця — Ю.Дрогобич
вперше довів залежність погоди від географічної широти,
можливість передбачати погодні катаклізми.
Павло Русин писав вірші латинською мовою, вважається
основоположником польської ренесансної поезії. Збірка його
віршів опублікована у Відні 1509 р. Утверджував ренесансно-
гуманістичну ідею про спроможність людини завдяки власним
зусиллям досягти земного щастя і залишатися в пам'яті людей.
Був прихильником концепції природного права, особистої
свободи індивіда, свободи совісті, слова, віри, права керуватися
власним розумом, справедливості, толерантності.
Станіслав Оріховський — оратор, публіцист, філософ,
історик, полеміст. У 1543 р. зайнявся суспільно-політичною
діяльністю. Писав латинською та польською мовами.
Найвизначніші праці: "Дві промови "Про турецьку загрозу" Автор
порушує актуальну тоді проблему згуртування європейських
народів для подолання турецької експансії. "Про целібат"— лист
до Папи з вимогою відмінити обітницю безженства священиків.
"Настанови польському королеві Сигизмунду Августу" —
гуманістичний твір про природу монархічної держави. "Літопис"
охоплює п'ять років історії Польщі. Талант оратора та публіциста
доповнювався талантом філософа, котрого цікавили питання
війни і миру, етики й політики, релігійної толерантності.
Оріховський належав до кола найосвіченіших і найвидатніших
людей Європи.
26. Розвиток української культури на початку XIV—першої
половині XVII ст. відбувався у складних суспільно-полі¬тичних та
історичних обставинах. Розпад Київської Русі та монголо-
татарська навала в середині XIII ст. призвели до занепаду
економічного, політичного і культурного життя України. Від
численних міст і поселень України залиши¬лись руїни. Всі руські
князівства опинились у повній за¬лежності від татарського хана.
В середині XIV ст. українські землі (Київщина, Черні-гівщина,
Переяславщина, Поділля і значна частина Волині були
приєднані до Великого князівства Литов¬ського, яке стало
найбільшим державним утворенням у Європі.
Цей період виявився більш сприятливим для розвитку
української культурі!, ніж роки татарської навали. Багато
литовських магнатів із династії Гедимінасів прийняли пра-
вослав'я, споріднюючись з українськими та білоруськими
князями. Староукраїнська  (руська)  мова переважної більшості
населення князівства стала офіційною мовою уряду. Вона
використовувалась при складанні грамот і за¬конів. Литовські
правителі розглядали свої завоювання як місію «збирання
земель Русі». На думку М. С. Грушевського, Велике князівство
Литовське зберегло традиції Київ¬ської Русі більшою мірою, ніж
Московське князівство.
У другій половині XIV ст. на українські землі розпоча¬лася
експансія Польщі. Протягом двох десятиліть поляки в союзі з
угорцями воювали з литовцями за Галичину і Во¬линь. Війна
закінчилась у 1366 р. польською окупацією всієї Галичини й
невеликої частини Волині.
Підпорядкування поляками українських земель було важливим
поворотним пунктом в історії обох народів. Для поляків це
означало сталу орієнтацію на схід, а для укра¬їнців — заміну
своїх правителів чужими, підпорядкування чужій нації з іншою
релігією та культурою. Виник гострий релігійний, соціальний та
етнічний конфлікт, який поши¬рився на всі сторони життя
України, Згодом провідні політики Польщі та Литви зрозуміли, що
їх об'єднують спільні важливі інтереси. У 1385 р. в невеликому
білорусь¬кому місті обидві країни уклали Кревську унію, згідно з
якою литовський князь Ягайло став польським королем,
зобов'язуючись навернути литовців у католицизм, а землі Литви
та України «на віки вічні приєднати до польської корони».
У кінці XV ст. зміцнюється Московська держава, яка у 1480 р.
скинула з себе вікове монголо-татарське іго. Внас¬лідок воєн з
Литвою вона підпорядковує собі Сіверщину (Чернігів, Стародуб,
Новгород-Сіверський). Московський князь Іван III, привласнивши
собі титул «государя всієї Русі», згодом проголосив, що всі землі
колишньої Київської Русі мають бути приєднані до Московської
держави.
Таким чином, над Україною нависла реальна загроза, з одного
боку, латинізації і спольщення, а з другого — омосковлення.
Українське національне життя, національні традиції та вся
національна культура зазнали важких втрат.
Великою перешкодою на шляху розвитку української культури
було й те, що впродовж XV—XVI ст. тривала не¬рівна боротьба з
татарською ордою, яка завдала великих збитків матеріальній та
духовній культурі українського на¬роду. Ні литовський, ні
польський уряди не були спромож¬ні організувати оборону
окраїнних земель. Це завдання виконало українське козацтво,
яке стало оплотом оборони України перед татарами, а згодом і
боротьби проти коло¬ніального гніту польської шляхти,
насильницької полоні¬зації та окатоличення православного
населення.
Початки козаччини припадають на XV ст. У XVI ст. козаки
починають об'єднуватись у військову організацію. Найбільш
визначним їх організатором був Дмитро Вишневецький (Байда),
який у 1550 р. об'єднав розпорошені групи козаків і побудував
фортецю на острові Мала Хортиця — Запорізьку Січ. Наприкінці
XVI ст. внаслідок по¬літичних обставин значення козацтва
зростає. Це поясню¬валось тим, що під впливом Польщі
український та біло¬руський елементи поступово починають
нівелюватися, особ¬ливо в Галичині. У XVI ст. тільки дрібна
шляхта зберегла своє національне обличчя, а знатні українські
роди перехо¬дили на службу до поляків, відмовляючись від своєї
мови та культури. Польська колонізація знищила також
україн¬ську шляхту на Поділлі, Київщині та Брацлавщині, а
зго¬дом і на Волині. Чимало представників української
фео¬дальної верхівки, спокушені польською культурою,
приві¬леями та посадами, переходять у польський табір.
Важливим чинником культурного процесу в Україні була
православна церква, роль якої в історії українського суспільства
постійно зростала. Церква для українців, за умов відсутності
власної держави, залишалась єдиним інститутом вираження їх
самобутності. Однак становище православної церкви було
надзвичайно тяжким. Проти неї вів боротьбу католицизм,
підтримуваний польською коро¬лівською адміністрацією.
Трагедія православної церкви полягала в тому, що вона була
позбавлена підтримки ме¬ценатів, а з XVI ст. культурно
занепала, її література об¬межувалась лише богословськими
книгами, які не могли задовольнити запитів багатьох
інтелектуально розвинутих людей.
У 1458 р. великі князі литовські відновили у Києві православну
митрополію, яка-розірвала церковні зв'язки з Москвою,
повернувшись під верховенство константинополь-ського
патріарха. Однак єпископи і митрополити призна¬чались
світською владою. Це негативно позначилось на авторитеті
вищих духовних осіб, діяльності усієї православ¬ної церкви. Ще
згубнішою була корупція серед вищого ду¬ховенства,
породжувана покровительством світської влади. За таких умов
культурний вплив православ'я, безумовно, був обмеженим.
Фатальними для українців були наслідки Люблінської унії 1569 р.,
згідно з якою більша частина українських зе¬мель (Галичина,
Холмщина, Волинь, Поділля, Брацлавщії-на, Київщина)
перейшла до Польщі, а друга — значно мен¬ша, — до Москви. В
цей час українська культура і право¬славна церква зазнали
тяжких утисків.
Після проголошення Люблінської унії єзуїти рушили на Україну,
засновуючи свої колегії у Ярославі, Львові, Кам'янці, Луцьку,
Вінниці, Києві та інших містах. Поле¬місти з табору єзуїтів у своїх
проповідях і диспутах ви¬кривали «облудність» та «культурну
відсталість» право¬слав'я. Зокрема, П. Скарга у своєму
знаменитому трактаті «Про єдність церкви Божої» доводив, що
православ'я пере¬буває у настільки безнадійному становищі, що
єдиним ви¬ходом для його прибічників є поєднання з Римом.
На захист Української Православної Церкви виступили братства,
які відіграли важливу роль у загальнокультур¬ному процесі в
Україні. Братства виникали в середовищі міщан та ремісників.
Вони організовувались при церквах з метою утримання порядку
в храмах, забезпечення їх мате¬ріальних потреб, опікувалися
хворими парафіянами, допо¬магали бідним. Згодом братства
стали виступати перед су¬дами і королем на захист православ'я,
організовувалі1 школи при церквах, боролися проти
національного й релі¬гійного обмеження українців, їх діяльність
особливо по¬мітною була в XV—XVI ст., коли розгорнулась
вперта боротьба з наступом католицизму і з єзуїтами. Перші
брат¬ства виникли у Львові, при львівських церквах у ЗО—40-х
роках XV ст. Найстаршим серед них було братство при
Успенській церкві, засноване у 1439 р.
З метою зміцнення української православної церкви у 1596 р.
була укладена Брестська церковна унія. Однак вона мала
непередбачені наслідки. З єдиної православної церкви
утворилася так звана уніатська, або греко-като-лицька, церква
(з'єднана з Римом) і православна церква (не з'єднана), яка у
другій половині XVII ст. потрапила у залежність від московського
патріарха. Вище православ¬не духовенство, частина шляхти і
міщан пішли за унією. Однак більшість рядового духовенства та
частина шляхти на чолі з князем К. Острозьким, братства,
селяни й коза¬цтво залишилися на позиціях православ'я.
Українська феодальна верхівка, будучи чутливою до власного
соціального статусу, стала масово зрікатися віри батьків і
приймати католицизм, а разом з ним польську мову та культуру.
Провідний представник православ'я Мелетій Смотрицький
(близько 1572—1633 рр.) у своєму трак¬таті «Тренос, або плач
за Святою Східною Церквою» (1610 р.) оплакував утрату Руссю
тих, хто перейшов до табору католиків-поляків. У середовищі
українських пра¬вославних магнатів лишилося небагато
відданих старій вірі. Давні релігійні та культурні традиції
продовжували також жити в окремих осередках бідної шляхти,
яка була віддалена та ізольована від центрів польської культури.
Міжконфесійна боротьба виснажувала сили українсько¬го
народу: православні з презирством ставились до уніа¬тів як
зрадників, а римо-католики не вважали їх за пов¬ноправних
громадян, всіляко принижували, бо вони не були поляками.
Поляки вимагали від греко-католиків відмови¬тися від своїх
догм, історії, традиції. Однак Греко-Католнцька Церква не
опольщилася, а стала важливим засо¬бом боротьби
українського народу проти полонізації.
Процес формування культури українського народу в XIV—першій
половині XVII ст. був одночасно відображен¬ням складного
процесу остаточного оформлення україн¬ського етносу, що
завершився в основному в XVI ст. При¬чиною повільного
культурного розвитку України цього пе¬ріоду стали руйнівні
наслідки ординської навали, загар¬бання українських земель
литовськими та польськими фео¬далами, агресія Кримського
ханства та Османської Порти. Однак, незважаючи на це,
культура української народності жила і розвивалася.

27. Основоположниками гуманістичної культури в Україні у XV—
XVI ст. слід вважати таких діячів і вчених, як Юрій Дрогобич,
Павло Русин із Кросна, Лукаш з Нового Мяста, Станіслав
Оріховський та ін. Майже всі вони після здобут¬тя вищої освіти у
західноєвропейських навчальних закла¬дах діяли на українській
території у так званому Руському воєводстві.
До українських гуманістів XV—XVI ст. ми відносили лише тих, хто
сам усвідомлював себе українцем («руси¬ном») і постійно на
цьому наголошував. Конфесійні чи мовні ознаки при цьому не
бралися до уваги. Однак це не означає, що українські гуманісти
того періоду не можуть бути одночасно зараховані і до діячів
польської куль¬тури.
У становленні ренесансної течії української культури помітну
роль відіграли також польсько-українські поети Григорій Русин із
Самбора, Себастіан Кльонович, Шимон Шимонович та ін.
Поширення гуманістичних ідей на Україні започаткував Юрій
Дрогобич (Юрій Котермак, Георгій із Русі, Юрій зі Львова), який
народився у Дрогобичі близько 1450 р. Ви¬щу освіту здобув у
Краківському та Болонському універси¬тетах — найбільших у
той час гуманістичних центрах Єв¬ропи. Згодом у Болонському
університеті він здобув ступінь доктора філософії та медицини,
де протягом 1478— 1482 рр. викладав медицину й астрономію. У
1481—1482 рр. займав там же посаду ректора університету
медицини та вільних мистецтв. Повернувшись до Кракова,
працював професором медицини та астрономії (1487—1494 рр.).
По¬мер Ю. Дрогобич у 1494 р.
Юрій Дрогобич написав працю «Прогностична оцінка поточного
1483 року», яка була опублікована того ж таки року в Римі. В ній
викладено окремі наукові знання з фі¬лософії, астрономії,
географії, зокрема вперше подано гео¬графічні координати таких
міст, як Львів, Дрогобич, Моск¬ва, Вільно, Феодосія (Кафа). Це
була перша друкована книга, автором якої був українець за
походженням. Відо¬мі також його праці «Трактат про сонячне
затемнення 20 липня 1478 року», «Трактат з шести розділів про
за¬темнення» (1490 р.). Праці Ю. Дрогобича були відомі в той
час у багатьох країнах Європи, зокрема в Італії, Франції,
Німеччині. Угорщині, їх переписував для себе відомий німецький
вчений-гуманіст Гартман Шедель.
Одним із перших гуманістичних поетів України та зачи-нателів
польської гуманістичної поезії став Павло Русин із Кросна
(близько 1470—1517 рр.). Навчався у Краківському та
Грейсвальдсько.\іу (Німеччина) університетах. В остан¬ньому
працював бакалавром вільних мистецтв. У 1506 р. переїхав до
Краківського університету, де на посаді магі¬стра викладав
римську літературу. Деякий час вчителю¬вав в Угорщині. Свої
вірші писав латинською мовою. На думку польських істориків
літератури, Павло Русин ста¬новить цілу епоху в історії
польсько-латинської поезії.
Помітним здобутком новолатинської поезії XVI ст. була віршова
збірка «Пісні Павла Русина з Кросна» (1509 р.).
Павло Русин захоплювався творами античних письменників
Ціцерона, Горація, Овідія, Персія. Він був першим гумані-стичним
поетом в українській літературі і одночасно осно-воположником
гуманістичної латинської поезії в Польсько¬му королівстві.
Лукаш з Нового Мяста (р. н. невід.—помер бл. 1542 р.)
народився поблизу Самбора в містечку Нове Місто. У 1513 р.
вступив до Краківського університету, де у 1517 р. отримав
ступінь бакалавра, а згодом магістра вільних ми¬стецтв.
Викладав філософію у цьому ж вузі. У 1522 р. Лу¬каш видав
укладений ним для студентів університету під¬ручник з
епістолярного мистецтва з присвятою своєму зем¬ляку —
ректорові Краківського університету Станіславу Білому.
Найвизначнішою постаттю в східнослов'янській культурі доби
Відродження був Станіслав Оріховський — Роксолан (1513—
1566 рр.). Він народився в с. Оріховці Перемишлянської округи
Руського воєводства. Початкову освіту здобув у Перемишлі.
Потім навчався в Краківському, Ві¬денському, Віттенберзькому,
Падуанському та Болонському університетах, а також
удосконалював свої знання у Ве¬неції, Римі, Лейпцігу. У 1543 р.
після сімнадцятирічного перебування за кордоном повернувся на
батьківщину, де займався суспільно-політичною діяльністю.
Прозові та публіцистичні твори С. Оріховського «Про турецьку
загрозу слово...» (1543—1544 рр.), «Напущення польському
королеві Сигізмунду Августу» (1543 і 1548 рр.), «Хрещення в
Русинів», памфлет «Розрив з Римом» відзна-чаються художньою
досконалістю і можуть бути відне¬сені до блискучих зразків
української полемічної літера¬тури.
Твори Станіслава Оріховського були добре відомі не лише на
Україні, але й за її межами, їх читали в Італії, Іспанії, Франції,
Німеччині. Не випадково у Західній Єв¬ропі його .називали
«українським Демосфеном» та «сучас¬ним Ціцероном».
Гуманістичне світобачення С. Оріховсько¬го проявлялося у
схилянні перед величчю наділеної розу¬мом людини, яка пізнає
свою божественну природу і нав¬колишній світ. Він. виходив з
того, що розум людини, ося¬яний знаннями, дає їй змогу набути
справді людських рис й позбутися «злості і тваринної грубості».
Письменник на¬давав великого значення особистій
доброчесності, що свід¬чило про індивідуалізацію його етичних
поглядів. Він роз¬глядав земне життя як унікальну цінність,
найвище благо для людини.
Про поширення ідей гуманізму серед українських мис¬лителів та
письменників в другій половині XVI—першій половині XVII ст.
свідчать твори ректора Київської брат¬ської школи К. Саковича,
професора Києво-Могилянської колегії І. Гізеля, відомих
культурно-освітніх діячів та письменників Д. Наливайка, К.
Транквіліона, Л. Зизанія. Визнаючи головним змістом людського
життя ідею слу¬жіння Богові, вони одночасно підкреслювали
активне, твор¬че начало в людині, наголошували на гармонійній
єдності душі і тіла, обстоювали ідею земного подвигу людини,
який можна здійснити на ниві художньої творчості, громадської
діяльності для спільного добра.
Українські гуманісти епохи Відродження відіграли важ¬ливу роль
у розвитку національної культури, суспільної свідомості,
філософії. Вони були носіями високої освіче¬ності, ідейними
натхненниками ренесансного мистецтва, справили позитивний
вплив на освіту, письменство та лі¬тературу.
В кінці XVI—на початку XVII ст. в Україні поширилась полемічна
література. Українські письменники-полемісти боролись з
католицькою церквою, наступ якої на народ. його релігію, права
й мову посилився після Люблінської унії 1569 р., а в часи
підготовки і підписання Брестської унії 1596 р. досяг кульмінації.
Полеміка між православни¬ми і католиками велася не стільки
навколо розходжень, які існували у віровченні, скільки навколо
важливих питань громадського і культурного життя українського
народу.
28. Настанови польському королеві Сигизмунду Августу" (1543
p. і 1548 p. — дві редакції) — гуманістичний твір про природу
монархічної держави. Автор наголошує на виборності короля
всім народом, влада короля не має бути спадковою, право
володаря король має заслужити працею на користь народу,
піклуванням про найнижчі верстви, їх освіту, добробут,
мораль. Обґрунтовує теорію демократичної держави, де влада
підзвітна народові. Оріховський розробляв її на основі античних
зразків, розвивав ідею рівності народів, пошану до рідної мови і
традицій культури.
29.Серед письменників давньої української літератури
найвидатнішим полемістом кінця XVI - початку XVII століття був
Іван Вишенський. На жаль, біографічних відомостей про цього
письменника-полеміста дуже мало: лише те, що був він людиною
освіченою, а в 30-35 років постригся в ченці, став монахом-
аскетом, переселився у Грецію на Святу гору, на Афон. На Афоні
І. Вишенський почав свою літературну діяльність як письменник-
полеміст, твори якого пробуджували в народі антикатолицькі й
антифеодальні настрої.Спадщина І. Вишенського - це
шістнадцять відомих сучасному літературознавству творів, які за
життя полеміста поширювалися в рукописних списках.
Найвідоміші твори І. Вишенського - це «Послання до єпископів»,
«Послання до всіх, в Лядській землі живущих», «Послання до
князя Острозького», «Викриття диявола-світодержця» та інші. Із
перших своїх літературних виступів 1. Вишенський критикував
суспільний лад Речі Посполитої, звички й побут єпископів і
магнатів - а це вже критика феодалізму в цілому. Викриваючи
сучасне йому суспільне зло, він виступав проти гніту і
церковного, і соціального, і національного.«Послання до
єпископів» І. Вишенського написане після Брестської унії і
звернене до тих представників вищого духовенства, які зрадили
православну віру, стали ворогами українського народу, бо
проголосили унію.У «Посланні до єпископів» І. Вишенський
звинувачує і критикує єпископів за те, що вони присвоювали собі
церковні доходи, вели невідповідне їх чину життя. Єпископи,
архімандрити мали численні маєтки, кріпаків, які на них
працювали, тобто їх життя нічим не відрізнялося від панів
світських.Критикуючи діяльність вищого духовенства, І.
Вишенський викриває порушення ними шести церковних
заповідей. Єпископи не тільки не нагодували, не напоїли, не
упокоїли мандрівників, не зодягли голих і не допомогли хворим, а
й навпаки, самі грабують бідних підданих, накладаючи на них
непосильні податки. А духовні владики багатіють. Тому І.
Вишенський висміяв і затаврував кріпосників у церковному
вбранні.Сатира полеміста образна і вагома, з дотриманням
народного гумору, його викривальної сили. І. Вишенський
нагадує єпископам, ким і чим вони були раніше та ким і чим вони
стали, здобувши духовний сан, ставши на службу до Папи
Римського й польського короля.Отже, в своєму «Посланні до
єпископів» письменник змалював широку сатиричну картину
життя світських панів і духовенства Речі Посполитої кінця XVI -
початку XVII століття, рішуче виступав на захист людської
гідності православного селянина. Сатира І. Вишенського
спрямована проти хабарництва вищого духовенства, торгівлі
церковними посадами, порушення основних заповідей.
Письменник виступав проти зла та неправди тих далеких часів.І.
Вишенський - найвидатніший письменник-полеміст XVI-XVII
століть, суворий викривач соціальної несправедливості. Постійна
боротьба трудящого люду за свою незалежність із татаро-
турецькими загарбниками, із литовськими й польськими
поневолювачами. Посилення феодального національно-
релігійного гніту в другій половині XVI століття. Громадсько-
політичне й національно-культурне значення діяльності братств
в Україні. (Організація друкарень, шкіл, створювання бібліотек,
боротьба проти церковної унії. Діяльність І. Федорова на ниві
книгодрукування. Діяльність Києво-Могилянської колегії на ниві
освіти.Біографічних відомостей майже не збереглося. Народився
близько 1550 року в містечку Судова Вишня, що на Львівщині. У
молоді роки жив у Луцьку. У 30-35 років постригся в ченці й
оселився на Афоні в Греції, де пробув більше сорока років у
різних монастирях. Його послання в Україну - зразок полемічних
творів.І. Вишенський - сильна особистість, освічена людина
свого часу, гуманіст і демократ, який прагнув духовної і
соціальної свободи народу.)Відомо 16 творів письменника-
полеміста, в яких він захищає права пригнобленого народу,
викриває в морально-етичному плані католицьке духовенство,
Папу Римського.ІІІ. Значення полемічних творів І. Вишенського.
(Полемічна література - це релігійно-політичні трактати про
викриття насильницької влади католицизму в Україні,
започаткованого Брестською унією (1596 р.). У формі релігійних
суперечок обговорювалися суспільно-політичні й культурно-
історичні проблеми, важливі для українського народу
30 Епоха Ренесансу помітно вплинула на архітектуру й
образотворче мистецтво, які розвивалися у контексті
європейських архітектурних традицій і зазнали вагомого впливу
ідей християнства. Архітектурні пам'ятки України цієї доби можна
поділити на три групи: оборонні споруди, споруди-замки;
церковне будівництво.
Особливістю пам'яток архітектури й образотворчого мистецтва є
те, що в них формувався український стиль. Він характерний для
архітектурних споруд Західної України, де ренесансний стиль
поєднувався з українським народним стилем, який був
перенесений з дерев'яного у кам'яне будівництво. Цей стиль
яскраво виявився у будівництві храмів і замків.
Церковне будівництво України вирізнялося архітектурними
забудовами — "зрубними храмами" — трибанні та п'ятибанні
церкви (XPV —XVI ст.). Вони на землях України майже не
збереглися. Виняток становлять церква Св.Духа (с.Потеличі
Львівської області, 1555 р.) та церква Св.Миколая (м.Чернівці,
1607 p.).
Кам'яна архітектура відображала ренесансні віяння, а від
середини XVII ст. — риси бароко. У цей період в Україні існували
дві архітектурно-будівельні школи: галицька та волинська. Для
галицької архітектурної школи характерним типом забудов була
кам'яна кладка з міцними стінами і кількома вежами, що
піднімалися над спорудами. З-поміж мурованих кам'яних споруд
галицької архітектурної школи вирізняються замки у Білавані,
Чер-нієві, Хотині, Кременці, Кам'янець-Подільському, Білгороді-
Дніп-ровському, Олеську. В архітектурних спорудах оборонного
типу олинської школи використовували великоформатну цеглу.
Цегляні башти цієї школи мають вигляд могутніх циліндрів, яким
належала важлива роль у системі укріплень. Це засвідчує,
зокрема, Острозький замок.
У першій половині XVII ст. замість стінових замків почали
зводити бастіони з розкішними магнатськими палацами. Замки з
бастіонами будувалися у формі квадрата (м.Золочів, м.Підбірці)
або у формі п'ятикутника (м.Броди).
У храмовому будівництві з'явилися нові тенденції — споруди
урочистого стилю. Наприклад, у м.Холмі були збудовані
вежоподібні церкви Івана Предтечі, Кузьми та Дем'яна, які за
оригінальністю не поступаються давнім шедеврам мистецтва. До
кам'яних споруд цього періоду необхідно віднести церкву
св.Онуфрія у Львові (XV ст.) та церкву св.їв.Предтечі (XVI ст.) у
Кам'янець-Подільському.
Церковне та світське будівництво зазнало сильних впливів
ренесансного стилю, який поширився в Україну із Венеції та
італійської частини Швейцарії.
У Львові найбільший розквіт Ренесансу припадає на 70 —90-ті
роки XVI ст. До найстаріших забудівель "золотого віку"
львівського архітектурного Ренесансу належать будинки на
площі Ринок — "Чорна кам'яниця" (1588—1589 pp.), архітектури
П.Барбон, П.Римлянин, П.Красовський; будинок Флорентійського
різьбяра Банді-неллі, який 1627 р. заснував у м.Львові першу
пошту.
Найвизначнішим досягненням українського Ренесансу у Львові є
церковні споруди. Це, наприклад, тридільна і трикупольна церква
Св.Успення Богородиці (1591 — 1630 pp.), архітектори
П.Римлянин, В.Капинос, А.Прихильний. Успенська церква —
архітектурний ансамбль, що складається із трьох частин: вежа
Корнякта, каплиця Трьох Святих (перлина народної архітектури
XVI ст.) і власне самої церкви. Каплицю побудував архітектор
П.Красовський із кам'яних квадратних плит у 1578—1591 pp.
Вона має чудовий портал зі звіринним і рослинним орнаментом.
Поряд із каплицею Трьох Святителів височіє краса і гордість
українського Ренесансу, його найцінніша пам'ятка — Вежа
Корнякта. Будували її п'ять років (1573—1578 pp.) видатні
італійські архітектори Петро з Барбона та його учень Павло
Домініці Римлянин. Найвищий поверх вежі з бароковою банею
був споруджу ний у 1695 р. Висота вежі досягає 66 м і має чітку
композиційну цілісність, нагадуючи вежу Мадонни деля Орто у
Венеції. Фундатором вежі був член львівського Успенського
братства К.Корнякт. До вежі прилягає тридільна і трикупольна
Успенська церква, спорудження якої тривало впродовж 40 років.
На урочисте її посвячення з Києва до Львова 1631 р. приїхав
митрополит Петро Могила з церковним хором. Цікаве
переплетення українського народного стилю з ренесансним
становлять архітектурні пам'ятки кінця XVI — початку XVII ст. —
Каплиця Кампіанів і Каплиця Боїмів. Впродовж першої третини
XVII ст. був споруджений єзуїтський костьол св.Апостолів Петра і
Павла. Ознаки ренесансного стилю характерні також для
християнських церков Києва, Чернігова, Переяслава та Канева.
Гуманістичні ідеї епохи Ренесансу мали вплив і на розвиток
образотворчого мистецтва, що характеризувалося
монументальністю, витонченістю колориту, гармонією пропорцій,
яскравістю малюнка, високою професійністю виконання. В
образотворчому мистецтві поступово утверджувався
реалістичний напрям, особливістю якого є віра в людину, життя.
Релігійні образи на полотнах художників поступово втрачали
нерухомість і часто набували рис простих людей.
Серед пам'яток київського іконопису цієї доби збереглася ікона
"Богоматері Печерської-Свенської". її прототипом стало
зображення "Богоматері Кіпрської на троні", однак київський
іконописець фігури ангелів замінив постатями вітчизняних
святих, засновників Києво-Печерського монастиря Антонія та
Феодосія. їхні образи приваблюють щирістю, безпосередністю.
До полотен київської малярської школи необхідно віднести ікони
"Микола з житієм" (церква у с.Київка), "Ігоревська Богоматір" і
"Максимівська Богоматір", виконані з великою мистецькою
майстерністю. Обличчя святих зображені реалістично, м'яко і
просто, колоритно намальовано одяг. Ці іконописні твори
переконливо засвідчують високий рівень мистецької культури
Києва після татаро-монгольської навали.
Однією із найвизначніших пам'яток живопису початку XIV ст. є
ікона "Володимирської Богоматері", величний силует якої
справляє глибоке враження. Водночас із фресковим живописом
на украшських землях дедалі більшого поширення набувають
ікони, намальовані на дошках. Особливою популярністю
користувалися образи воїнів-переможців, наприклад, ікона "Юрій
Змієборець" (кінець XIV ст.), яка зберігається у церкві с.Станиля
на Львівщині. На іконі зображений воїн у рицарському одязі, який
на вороному коні зі списом у руках розтоптує змія. Червоний
плащ воїна переможно майорить на вітрі, символізуючи його
звитягу над драконом.
Митців цього періоду особливо хвилювала таємниця життя та
смерті. З цією метою в ікони вносилися побутові елементи.
Яскравим свідченням є ікона "Оплакування Христа", що
зберігається у храмі (с.Трушевичі).
Морально-етична проблематика відображена в іконах, написаних
на сюжети "Страшного Суду". Такі картини набули у цей час
важливого соціального й антифеодального спрямування.
Народна фантазія найвиразніше виявилася у зображенні раю та
пекла.
Значного розвитку досягло українське малярство на
західноукраїнських землях у XV— XVI ст. З мистецькою
творчістю львівського цеху художників пов'язані імена кращих
живописців того часу Федора Сень-ковича, Лаврентія
Пилиповича, Миколи Петрахновича, Сева-стьяна Корунки та ін.
Творчість львівських художників характерна високою
професійною культурою, їхньою обізнаністю з досягненнями
західноєвропейського мистецтва.
До когорти провідних художників, творчість котрих припадає на
зародження нового стилю в образотворчому мистецтві — стилю
бароко, належить львівський митець Микола Пе-трахнович. Його
живописна спадщина пов'язана зі львівською Успенською
церквою. М.Петрахнович був майстром великих монументальних
форм, тяжів до зображення простого і ясного духовного стану
персонажів. Винятковою оригінальністю приваблює образ,
створений ним в іконі "Одигітрія", яка випромінює чарівність
Божої Матері, її виняткову доброту і всенародну прихильність.
Важливе місце серед пам'яток монументального живопису
посідають іконостаси, створені видатними художниками-
живописцями, з-поміж яких вирізняється Богородчанський
іконостас (церква с.Богородчани). Творцем його був талановитий
маляр Іов Кондзе-левич. Іконостас. зберігається у Львівському
національному музеї.
31/ озвиток книгодрукування в Україні ХVІ ст.
В Україні поштовх для розвитку книгодрукарства дав Іван
Федоров. У 1573 році Федоров за допомогою меценатів створив
у Львові друкарню, де роком пізніше надрукував знаменитий
«Апостол» (збірник описів життя святих). Через деякий час
Федоров розорився, заклав друкарню і на запрошення князя
К. Острозького переїхав у його маєток в місті Острозі. Саме в цей
час тут за ініціативи К. Острозького здійснювався грандіозний
проект — готувалося до друку перше у слов'янському світі повне
видання Біблії церковнослов'янською мовою. У 1581 році
«Острозька Біблія» (1256 сторінок) побачила світ, ставши
взірцем для всього православного слов'янства. Її примірники
купили королівські бібліотеки Швеції і Франції, що свідчило про
високий рівень видання. У Москві Біблія переписувалася, так що
«Острозька Біблія» довго залишалася єдиним подібним
виданням.
Друкарська справа отримала розвиток у всій Україні. Вже в
першій половині XVI століття тут нараховувалося близько 20
друкарень, найбільшою з яких була друкарня в Києво-Печерській
лаврі. Друкарні створювалися на кошти меценатів, Війська
Запорозького. Активно займалися організацією типографій
братства.
Зростання книгодрукування в Україні ілюструється такими
цифрами. Якщо за 30 років (1574—1605) друкована продукція
всіх друкарень в Україні знаходилася в межах 460 друкарських
аркушів (що приблизно еквівалентно 46 сучасним книгам на 150
сторінок), то тільки за 5 років (1636—1640 рр.) — вже понад 1927
друкарських аркушів.
Поряд зі стаціонарними друкарнями також були пересувні.
До середини XVI століття нараховувалося вже близько 40 різних
друкарень. Найбільшу питому вагу у друкарській продукції мали
книги релігійного характеру, але видавалися також наукові
трактати, довідники, календарі, підручники.
32)
32. Поняття та специфічні риси Відродження в Україні.
Відродження або Ренеса́нс (фр. Renaissance — «Відродження»)
— культурно-філософський рух кінця Середньовіччя — початку
Нового часу, що ґрунтувався на ідеалах гуманізму та
орієнтувався на спадщину античності.
У мистецтві Ренесанс — назва стилю, що прийшов на зміну
готиці. В Україні на початку 16 — пол. 17 ст., за доби розвитку
міст і зростання міщанського стану. Пам'ятки Ренесансу
характеристичні насамперед для західної області України,
зокрема для Львова, до якого приїздили кваліфіковані майстри з
мистецьких центрів Італії (Кастіліо Петро, Італьчик Петро,
Красовський Петро, Римлянин Павло й ін.) і Німеччини (Пфістер
Йоганн, Горст Гайнріх, Шольц Гануш та ін.). Елементи Ренесансу
помітні в перебудові (у Кам'янці-Подільському, Меджибожі —
1545) і будові замків (Синявських у Бережанах — 1534 — 55, С.
Конецпольського у Підгірцях та ін.). Свідоцтвом раннього
Ренесансу є кам'яниця Орсеттіх у Ярославі (1570), синагога в
Сатанові (1532) й ін. Львів після пожежі 1527, яка знищила
будови візантійської і ґотичної доби, відбудувався у стилі
Pенесансу: «Чорна кам'яниця» (1577), дім Корнякта (1580) в
Ринку, ансамбль Братсько-Успенської церкви з каплицею Трьох
Святителів і вежею, монастир-фортеця Бенедиктинок з льоджею
(1595), синагога Золотої Рози (Ренесанс у поєднанні з готикою,
1582), каплиці Боїмів і Кампіянів — початок 17 ст., костьол
Бернардинів (Ренесанс з манеризмом, 1600-30). Зразком
пізнього Pенесансу, що переходить у бароко, є Іллінська
(Богданова) церква в Суботові (1653). Деякі елементи Ренесансу
мали також перебудовані церкви старокняжої доби в Києві,
Чернігові та ін. Поряд з мурованим будівництвом і з певною
аналогією до нього розвинулося дерев'яне церковне будівництво
(церква св. Духа в Потеличі, святого Юра і Воздвиженська в
Дрогобичі, собор Благовіщення в Ковелі, Крехівський монастир й
ін.). Прикладом містобудування доби Ренесансу за принципами
регулярного плану можуть бути Жовква (будівничий А.
Прихильний) і Броди (архітектор Дель'Аква, інженер Боплан).
У скульптурі Ренесанс дав спроби реалізму у лежачих або
напівлежачих постатях на саркофагах (К. Рамультової у
Дрогобичі, О. Ванька-Лагодовського в Уневі (1573), князя К.
Острозького у Києві (1579), дітей Даниловичів у Жиравці (1580)
та ін.), у рельєфах на кам'яних плитах і погруддях. Декоративна
різьба почала розвиватися у Львові. Німецько-нідерландські й
італійські каменярі-різьбарі застосували форми Ренесансу в
оздобленні фасадів, обрамлень вікон і входів та інтер'єрів
(«Чорна кам'яниця»). Шедевром архітектурно-декоративного
різьблення доби Ренесансу є портал каплиці Трьох Святителів. У
добу Ренесансу збагатилася дерев'яна різьба — вівтарна й
іконостасна (у церкві св. П'ятниць у Львові, св. Духа в Рогатині, у
Молчанському і Спасо-Преображенському соборах у Путивлі й
ін.). В іконах Ренесанс відбився тільки спорадично, але його
сліди ще помітні на початку 18 ст. (Богородчанський іконостас
1705). Зате Ренесанс спричинився до емансипації портрета (К.
Корнякта, В. Лянґиш), а ще більше помітний у графіці й мініатюрі
(Пересопницьке євангеліє — 1550 — 61), а також у друкарстві.
У декоративно-ужитковому мистецтві впливи Ренесансу
позначилися у декорі золотарських виробів — посуду, предметів
церковного призначення (оправа євангелія так званого
Горностаєвого — 1542), зброї (церемоніальний меч львівських
війтів), ювелірних прикрас тощо. Також відомий стиль Ренесансу
у мебльовому мистецтві, кераміці, гаптуванні й вишиванні
шовком, у яких в орнаментиці мотиви візант. трилисника
замінено акантом, гранатом, лілеями, часто поряд місц. флори.
Для доби Ренесансу як на заході, так і у слов'янських країнах,
зокрема в Україні, характеристичний синкретизм — сполучення
теоретичних думок з галузі філософії, теології, політики і
конкретних наук з гарною літературною формою (поетичною або
реторичною).
У літературі й науці, поруч з тенденцією відродити культуру
античності (так, як її тоді розуміли), йшли намагання
культивувати людську індивідуальніст
33) Українці в освітніх центрах Західної та центральної Європи.
(Ю.Дрогобич, П.Русин та ін.).
В українській культурі раннім гуманізмом зазвичай називають
період XV —XVI ст., ознаменований діяльністю провідних учених
— вихідців із українських земель — Юрія Дрогобича, Павла
Русина, Лукаша з Нового Міста, Григорія Чуя, Станіслава
Оріховського-Роксоляна та ін. Вони перші вивчили латинську
мову, навчалися в європейських університетах, збагатили
ренесансну культуру, насамперед, своїми творами, де відчутне
нове розуміння людини-особистості, гордість за працю, за свій
рід і батьківщину, бажання прославляти їь у світі.
Юрій Дрогобич (Котермак, Юрій зі Львова) (бл.1450— 1494 pp.)
народився у Дрогобичі, навчався у Болонському та Краківському
університетах — найбільших на той час гуманістичних центрах
Європи. Дістав ступінь доктора філософії та медицини у
Болонському університеті, впродовж 1478—1482 pp. викладав
тут математику й астрономію. У 1481 — 1482 p.p. був обраний
ректором медичного факультету та вільних мистецтв.
Повернувшись до Кракова, викладав медицину й астрономію
(1487— 1494 pp.). Юрій Дрогобич опублікував першу друковану
книгу українського автора — власну "Прогностичну оцінку року
Божого 1483" (Рим, 1483 р.). У ній подано певні наукові відомості
з географії, астрономії, філософії. Вперше світ дізнався про точні
географічні координати українських міст — Дрогобича, Львова,
Феодосії (Кафи), а також Вільно і Москви. Відомі його праці, де
точно визначено дати сонячного затемнення: "Трактат про
сонячне затемнення 20 липня 1478 р." і "Трактат із шести
розділів про затемнення" (1490 p.). Праці Ю.Дрогобича знали у
багатьох країнах Європи. Завдяки його творам світ не тільки
дізнався про українські міста, а й зміг оцінити науковий потенціал
українця — Ю.Дрогобич вперше довів залежність погоди від
географічної широти, можливість передбачати по-годні
катаклізми. Вважають, що його лекції у Краківському університеті
могли слухати німецький поет-гуманіст Конрад Цельтіс і
польський астроном Миколай Коперник.
Павло Русин із Кросна (бл. 1474 — 1517 pp.) народився на Лем-
ківщині, навчався у Краківському (від 1491 р.) та
Грейфсвальдському університетах (Німеччина), тут дістав 1499
р. ступінь бакалавра вільних мистецтв. Від 1506 р. викладав у
Краківському, а пізніше Віденському університетах античну
літературу. Деякий час учителював в Угорщині. Писав вірші
латинською мовою, вважається основоположником польської
ренесансної поезії. Збірка його віршів опублікована у Відні 1509
р. Утверджував ренесансно-гуманістичну ідею про спроможність
людини завдяки власним зусиллям, дотримуючись
Доброчесності та доблесті, піднятися до рівня богоподібності,
досягти земного щастя і залишатися в пам'яті людей. Був
прихильником концепції природного права, особистої свободи
індивіда, свободи совісті, слова, віри, права керуватися власним
розумом, справедливості, толерантності. Поетичне слово
називав даром богів, а поета порівнював з пророком. Його
вихованцями були відомі ренесансні поети — Ян Вислоцький, Ян
Дантишек, Ян Паноній.
34) Діяльність Острозького культурно-освітнього
осередку.
Найвагомішим виявився внесок у справу відродження
української культурної самобутності Острозького культурно-
освітнього осередку. До вченого гуртка, заснованого 1576 р.
князем Костянтином Острозьким, входили люди різного
походження — греки, поляки, білоруси. До осередку, крім ученого
гуртка, належала колегія — перша спроба створення школи
вищого типу в східних слов'ян, а також друкарня, де працював
Іван Федоров.
Намагаючись зберегти культурну ідентичність, діячі осередку
перекладали Священні тексти і публікували власні твори
слов'янською мовою, відстоювали православний релігійний
обряд, започаткували полемічну літературу.
На початку XVII ст. активніше пропагувалася філософсько-
філологічна концепція; були написані поетичні твори з
гуманістичним змістом, що прославляли земні подвиги людини,
розроблена власна система віршування (Д.Наливайко,
С.Пекалід). В колегії особлива увага приділялася мовам,
насамперед старослов'янській і грецькій, а латинській, як мові
середньовічної науки, — значно менше. Випускник колегії
Мелетій Смотрицький створив першу граматику
старослов'янської мови (1619 p.), яка стала зразком для всіх
слов'ян.
Внаслідок припинення фінансування осередку онукою
К.Острозького Анною-Алоїзою Ходкевич, його діяльність 1636 р.
занепадає.
Острозький осередок виховав Івана Вишенського, Петра
Конашевича-Сагайдачного, Мелетія Смотрицького та ін.
Традицію Острозького осередка гідно продовжив учений гурток
Києво-Печерської Лаври.
35/ ультурно-просвітницька діяльність братських шкіл.
Братства — релігійні та культурно-просвітницькі організації,
які виникали при церковних парафіях в Україні в XV — XVII ст.
Спочатку вони були переважно організаціями міщан, але
поступово набули всестанового значення. В XVI ст., із
посиленням національного гніту на українських землях, братства
набули значного громадсько-політичного і національно-
культурного значення. Вони активніше виступають на захист
прав українського населення — звертаються зі скаргами на дії
польської адміністрації до судів, посилають посольства до
короля тощо.
Найдавнішим і найвідомішим було Львівське братство при
Успенському соборі, засноване в 1453 р. Наприкінці XVI — на
поч. XVII ст. братства діяли в Києві, Луцьку, Острозі, Перемишлі,
Тернополі та інших містах України. Вони підтримували між собою
тісний зв'язок і намагалися поширити ідеї на інші регіони. У XVII
ст. велику роль у національно-культурному житті України
відіграло Київське братство, засноване в 1615 р. при
Богоявленському монастирі. До Київського братства крім
київських міщан і української шляхти, вступило також і Запорізьке
Військо на чолі з Петром Сагайдачним.
З кінця XVI ст. братства розгорнули широку культурно-
освітню діяльність. Вони організовували навчальні заклади, які
багато зробили на ниві просвітництва, підтримували
книгодрукування, збирали бібліотеки. З появою братських шкіл
підвищується рівень викладання й поглиблюється зв'язок освіти з
національним життям. Вже перша Львівська братська школа,
відкрита наприкінці 1585 р., мала елементи вищої освіти. На
початку XVII ст. численні братські школи існували по всій Україні.
Іншою важливою сферою діяльності Львівського братства, як
і деяких інших братств, було книгодрукування. Коли до Львова
приїхав Іван Федоров братство допомогло йому заснувати
друкарню. У 1574 р. з'являється його перша книжка «Апостол».
Своєю подвижницькою діяльністю братства спричинилися до
національно-культурного відродження України наприкінці XVI ст.
Вони зміцнили українське суспільство, яке тепер могло спертися
на мережу шкіл, друкарень.
36 Полемічна література України Х VІ – перша половина
ХVІІ ст.
Полемі́чна література — літературна творчість церковно-
теологічного і художньо-публіцистичного характеру в Україні.
Особливого розвитку полемічна література набула в 16—17
ст., коли католицизм почав релігійно-ідеологічний наступ на
православ'я, а також у зв'язку з Брестською церковною унією
1596 р. Поштовхом для розвитку полемічної літератури стала
книга польського публіциста — єзуїта Петра Скарґи «Про єдність
церкви Божої».
З'явилися анонімні памфлети українських православних
літераторів, твори видатних українських письменників-полемістів
Г. Смотрицького, Христофора Філалета, Івана Вишенського,
Стефана Зизанія, М. Смотрицького, З. Копистенського, М.
Андрелли та ін. Зокрема, «Апокрисис» («Відповідь»), виданий в
Острозі польською (1597 р.) і староукраїнською (1598 р.) мовами,
написаний Христофором Філалетом у відповідь Петру Скарги.
У своїх творах полемісти порушували питання
реформування самої православної церкви, колективного
управління її справами, висміювали відсталість і консерватизм
православних ієрархів. Крім того, піднімалися і соціально-
політичні проблеми: нерівноправності людей, експлуатації
людини людиною й одного народу іншим.
Полемічна література стала важливою ідейною зброєю в
боротьбі за соціальне та національне визволення українського
народу та сприяла піднесенню національно-визвольного руху.
37 Книгодрукування в Україні ХVІ ст.
В Україні поштовх для розвитку книгодрукарства дав Іван
Федоров. У 1573 році Федоров за допомогою меценатів створив
у Львові друкарню, де роком пізніше надрукував знаменитий
«Апостол» (збірник описів життя святих). Через деякий час
Федоров розорився, заклав друкарню і на запрошення князя
К. Острозького переїхав у його маєток в місті Острозі. Саме в цей
час тут за ініціативи К. Острозького здійснювався грандіозний
проект — готувалося до друку перше у слов'янському світі повне
видання Біблії церковнослов'янською мовою. У 1581 році
«Острозька Біблія» (1256 сторінок) побачила світ, ставши
взірцем для всього православного слов'янства. Її примірники
купили королівські бібліотеки Швеції і Франції, що свідчило про
високий рівень видання. У Москві Біблія переписувалася, так що
«Острозька Біблія» довго залишалася єдиним подібним
виданням.
Друкарська справа отримала розвиток у всій Україні. Вже в
першій половині XVI століття тут нараховувалося близько 20
друкарень, найбільшою з яких була друкарня в Києво-Печерській
лаврі. Друкарні створювалися на кошти меценатів, Війська
Запорозького. Активно займалися організацією типографій
братства.
 Зростання книгодрукування в Україні ілюструється такими
цифрами. Якщо за 30 років (1574—1605) друкована продукція
всіх друкарень в Україні знаходилася в межах 460 друкарських
аркушів (що приблизно еквівалентно 46 сучасним книгам на 150
сторінок), то тільки за 5 років (1636—1640 рр.) — вже понад 1927
друкарських аркушів.
Поряд зі стаціонарними друкарнями також були пересувні.
До середини XVI століття нараховувалося вже близько 40 різних
друкарень. Найбільшу питому вагу у друкарській продукції мали
книги релігійного характеру, але видавалися також наукові
трактати, довідники, календарі, підручники.
38 Культура Запорізької Січі та її самобутні риси.
Духовна культура українського народу досягла високого
рівня в період існування козацької держави (1648—1781 pp.). В
основі культури Запорізької Січі містилися глибокі традиції
українського народу. Запорозька Січ формувалась із втікачів від
кріпацтва, національних та релігійних переслідувань не лише з
різних регіонів України, а й з усієї Російської імперії, а також з
інших країн. Кожен, хто приходив на Січ, вносив у культурне
середовище щось своє, певні риси, особливості культури і
мистецтва свого народу. Внаслідок переплетення цих
індивідуальних культур сформувалась оригінальна, яскрава,
різнобарвна самобутня культура, яка справила величезний
вплив на розвиток культури всієї України.
Запорожці були професійними воїнами й одним із головних
завдань вважали оборону церкви та віри.
На окрему увагу заслуговує проблема церковно-релігійного
життя запорозького козацтва. Релігійність і духовність були
надзвичайно вагомими критеріями відбору в козацьке
середовище. Двічі на рік козаки вирушали на прощу до Києво-
Печерського, Самарського, Мотронинського, Ме-жигірського та
інших православних монастирів.
Найшанованішими церковними святами були Різдво,
Великдень, Покрова. Перед Великим постом було заборонено
страчувати злочинців. Чітко окреслювались традиції
індивідуальної релігійності — кожен козак мав носити при собі
"тілесний" хрест, будь-яка важлива справа починалася лише
після молитви.
Запорозький уряд на чолі з кошовим отаманом постійно
виявляв піклування про створення розгалуженої системи освіти.
Загалом у системі шкільництва на Запоріжжі можемо виділити
три типи шкіл: січові, монастирські та церковно-парафіяльні.
В 1754 р. з ініціативи кошового отамана Якима Гнатовича
була створена школа, яка впродовж 15 років готувала писарів
для військових канцелярій усієї України. Школи Запорозької Січі
продовжували традиції братських шкіл. Навчання в них
обов'язково поєднувалося з вихованням. Діяльність козацьких
шкіл становить важливий етап в історії освіти в Україні.
Знаменним було те, що навчання тут велося українською мовою.
В художньому житті Запорозької Січі чільне місце належало
музиці, співу і танцям. Високого рівня досягла військова музика.
Вагоме значення мали духові й ударні інструменти: труби, сурми,
литаври, барабани, бубни. Духова музика супроводжувала
походи Війська Запорозького, а також різні урочистості.
В духовній культурі козацької держави високого розвитку
досягло хорове мистецтво. Вони мали своєрідну художню форму
і виконувалися під акомпанемент бандури (кобзи) або ліри.
Особливою популярністю в козацькому середовищі
користувалися танці. Найулюбленішим з них був гопак. Його
виконували лише чоловіки. Основу танцю становила
імпровізація, під час якої танцюристи демонстрували, хто на що
здатний.
39 Музична культура і театральне мистецтво України
епохи Ренесансу.
У XIV—першій половині XVII ст. вагомих здобутків досягли
музична культура і театральне мистецтво. Вони розвивалися у
тісному зв'язку зі змінами, що відбувалися в народному побуті та
звичаях.
Музичну культуру постійно збагачувала усна народна
творчість. Поряд з календарними піснями розвивались різні
жанри сімейно-обрядових і побутових пісень. В них, як і в піснях
землеробського календарного циклу, виявилися риси,
притаманні українській музиці.
У роки боротьби українського народу проти іноземних
поневолювачів виникли історичні пісні, що прославляли героїв
боротьби з татарськими і турецькими завойовниками. З-поміж
пісень найвідоміша народна пісня про Байду.
В українській музичній культурі чільне місце у той час
посідали історичні пісні та думи. їх виконавцями були кобзарі,
котрі мандрували по містах і селах України, оспівували історичне
минуле, надихаючи народ на боротьбу за волю України.
У становленні української музики важлива роль належала
музичній освіті, яку поширювали братські школи.
Розвиток інструментальної музики привів до появи у деяких
містах музичних цехів на зразок ремісничих, що діяли у м.Львові,
Кам'янець-Подільську, а також на Волині. Музичні цехи сприяли
розвиткові народної професійної інструментальної музики,
виникненню самобутніх ансамблів українських національних
інструментів.
Наприкінці XVI ст. істотно розширилася сфера театрального
мистецтва. Від 1573 р. бере початок звичай ходити з ляльками,
що означало виникнення лялькового театру. Подальший
розвиток театру пов'язаний із виступами народних співаків,
музикантів, танцюристів, фокусників, акробатів, борців,
дресирувальників та ін. Комедійні сцени розігрувалися під
відкритим небом, на площах, вулицях, ярмарках.
В останній чверті XVI ст. разом з появою братських шкіл
виник шкільний театр. Шкільний театр розвивався одночасно з
народним театром, репертуар якого складався із містерій
різдвяної та великодньої тематики.
40 Львівський архітектурний Ренесанс.
У 1527 році велика пожежа знищила майже весь Львів і
відбудовувався вже він в новому, ренесансному стилі. Замість
стрімких, загострених, спрямованих до неба готичних форм
утверджуються зрівноважені, впорядковані композиції з
спокійними, логічно продуманими і чистими формами,
сприйнятими від античної архітектури.
Провідну роль в архітектурі 2-ої пол. XVI ст. у Львові
відіграють італійські архітектори Петро Барбон, Паоло Домінічі,
якого у Львові називали Павлом Римлянином, Петро Італієць та
ін. Працювали у Львові також німецькі, польські архітектори, як і
місцеві майстри.
Саме за проектами Павла Римлянина збудовано такі перлини
ренесансного Львова, як монастир і костел бенедиктинок,
каплиця Кампіанів, костел і монастир бернардинів.
В одній з найсвоєрідніших споруд лівівського ренесансу,
Успенській церкві, яку будував той же Павло Римлянин, виразно
простежується синтез ренесансних і давньоруських
архітектурних стилів. Ансамбль Успенської церкви заслуговує на
особливу увагу. В ансамбль входять сама церква, вежа Корнякта
і каплиця Трьох святителів. Церквою опікувалось славетне
Львівське Ставропігійське братство. Після пожежі братство в
1591 р. стало будувати нову церкву. Автором проекту був Павло
Римлянин.
Для ренесансної архітектури України в цілому та Львова
зокрема є характерним багатий скульптурний декор будівель.
Цьому сприяли і така риса української народної архітектури, як
різьблений, орнаментальний декор споруд.
Достатньо подивитись на будинки площі Ринок, яка
являє собою справжній музей ренесансної цивільної архітектури.
Особливою пишністю скульптурного декору вражає каплиця
Боїмів біля кафедрального собору.
Ще більш виразно гуманістичні ідеї Ренесансу
проявляються в багаточисельній надгробній скульптурі.
Магнатські, шляхетські, патриціанські роди вшановували пам'ять
померлих багатими надгробками в храмах. На відміну від
готичних, ренесансні надгробки зображували людину не в стані
смерті, а в стані сну.
Треба відмітити, що більшість львівських скульпторів доби
ренесансу походила з Італії, Нідерландів, Німеччини, Польщі.
Вони принесли в Україну не тільки мистецтво скульптури, яке
набуло в цей час особливої досконалості, але й гуманістичні ідеї,
світські сюжети скульптури. Поряд з надгробною поступово
розвивалась і світська скульптура: магнатські парки прикрашали
статуями, що зображували античних богів, богинь, героїв,
з'явився також скульптурний портрет.
41. Українське бароко в літературі, архітектурі та
образотворчому мистецтві.
Духовний розвиток України другої половини XVII —XVIII ст.,
культурні зв'язки східнослов'янських народів, вплив
європейського мистецтва зумовили багатство і розмаїття
архітектури України. Вона розвивалася на міцному ґрунті
багатовікової вітчизняної культури й увібрала кращі досягнення
європейського мистецтва, в якому утвердився новий стильовий
напрям бароко...
Стиль європейського бароко з характерними для нього пафосом
боротьби і перемоги, пластичною експресією та багатством
варіацій мальовничих композицій якнайкраще відповідав
піднесенню національної самосвідомості українського народу,
тріумфові у Визвольній війні 1648—1654 pp. і створенні власної
держави — Гетьманщини.
В розвитку українського барокового стилю можна достатньо
виразно окреслити три етапи: ранній (друга половина XVII —
початок XVIII ст.), зрілий (1720 —1750 pp.) і завершальний (друга
половина XVIII ст.).
Українське бароко об'єднало багате європейське мистецтво, з
власними естетичними засадами. Внутрішнє напруження і рух,
динаміку, контрастність воно органічно сполучило з народним
замилуванням у взористості, зберігши при цьому логіку, відбиту в
чіткій тектонічній структурі споруди. Прикметою раннього етапу
українського бароко була складна композиція об'ємів
архітектурних споруд. Головні сколи храми-портали прикрашали
профіліровкою, виконаною з цегли, а в районах, багатих на
камінь, їх витесували з вапняку. В дерев'яній архітектурі високо
цінували вишукані форми кронштейнів, опасань, аркади,
різьблення на одвірках тощо.
Складна композиція об'єктів притаманна церкві Різдва
Богородиці (1696 р.) у Києво-Печерській лаврі, де до тридільного
триверхового храму прибудовані невеликі каплиці, завершені
бароковими верхами. Це напрочуд мальовнича семиверхова
споруда з сильно розчленованими масами, грою вертикальних і
горизонтальних членувань, контрастом великих об'ємів і
мальовничим легким вінчанням бань. У стилі бароко споруджені
тринеф-ний хрестовобанний Троїцький храм у Чернігові (1695 р.)
і три-нефний храм Воздвиженського монастиря у Полтаві (1709
р.)
Риси українського бароко своєрідно виявилися також у
цивільному будівництві. Декор фасадів житлового будинку
чернігівського козацького полковника Якова Лизогуба (90-ті роки)
виконаний з цегли, оцинкований і побілений. Він справляє
враження скульптурної обробки: сильно і рельєфно на тлі білих
стін вимальовуються архітектурні деталі — півколонки,
кронштейни, фігурні, лучкові, трикутні суцільні чи розірвані
фронтончики. Елементи архітектурних деталей засвідчують, що
автор знав європейську архітектуру.
Другий етап розвитку архітектури в стилі українського бароко
характерний посиленням експресії, мальовничості, сократівсь-кої
взористості. В той період широко застосовувалися розписи,
ліпка, колір, великі настінні розписи. Багато руських іконостасів
з'явилося в інтер'єрах архітектурах споруд. Орнаментальний
декор, розписи і колір будівель змінили вигляд сіл і міст, окремих
ансамблів, надали їм стилістичної єдності, мистецької
довершеності, національного обличчя.
Одним з найхарактерніших творів цього періоду стала брама
Заборовського (1746 р.) в огорожі Софійського собору в Києві.
Архітектор Йоганн Готфрід Шедель вдало поєднав багатство
декору і тріумфальну пишність з ліризмом і задушевністю.
Урочистістю і патетичністю приваблює церква Преображення у
с.Великі Сорочинці на Полтавщині.
З другої половини XVIII ст. почався третій, завершальний період
розвитку стилю українського бароко, де великий вплив мала
творчість видатних майстрів європейської школи: в Західній
Україні — німця за походженням Б.Меретина, в Східній —
італійця за походженням В.Растреллі й українця І.Григоровича-
Барського. Б.Меретину і В.Растреллі властиві рафінована
архітектурна композиція, щедре використання монументально-
декоративної скульптури — статуй, ваз.
Чудовою пам'яткою барокової архітектури на західноукраїнських
землях став славетний собор св.Юра у Львові (1745—1770 pp.)
— велична споруда масивних динамічних форм та ажурних
тендітних прикрас. Розташований на горі, трохи осторонь
міського центру, чудовий ансамбль будинків нагадує піраміду,
яка звужується вгорі. Будівничим собору був львівський
архітектор Бернард Меретин (Мердерер, р.н. невідомий — 1759
р.). Окрім храму св.Юра в бароковому стилі у Львові споруджені
Бернардинський єзуїтський та Домініканський костели, церква
св.Петра і Павла, Святодухівський собор, Королівський арсенал
та багато інших будівель.
З другої половини XVI ст. в Україні поширилося монументальне
будівництво, яке виявилося в архітектурі культових споруд.
Важлива роль тут належала творчому переосмисленні багатої
будівельної спадщини давньоруських часів. У Києві, Чернігові й
інших містах поновлювалися старовинні храми, що загалом
зберігали первісну просторову структуру, однак зовні їм надали
барокового вигляду — з вибагливими декоративними
фронтонами, обрамленнями вікон і дверей, мальовничими
багатоярусними грушоподібними банями, ступінчастими дахами.
До таких архітектурних споруд належать Софія Київська,
Успенський собор Києво-Печерської лаври, Спаський та
Борисоглібський собори в Чернігові.
Друга половина XVII ст. — це період розквіту в українській
літературі стилю бароко, який був одним з головних стильових
напрямів у мистецтві Європи наприкінці XVI —середині XVIII ст.
Замість простої гармонійності ренесансу в літературній традиції
бароко панувала ускладненість. Антропоцентричність відійшла
на задній план, і культура частково повернулася до
теоцентризму. Динаміка і рухливість літературного бароко
виявилася у прагненні авторів до напруги, авантюри, антитез,
мистецької гри, намаганні схвилювати, занепокоїти читача.
Звідси — пристрасть до гіпербол, парадоксів, гротеску. Твори
переобмежені мистецькими прикрасами, оригінальними
чудернацтвами.
Феномен українського літературного бароко пов'язаний з
іменами К.Транквіліона-Ставровецького, І.Гізеля, Л.Барановича,
І.Галя-товського, П.Мамки, Г.Сковороди та інших видатних
письменників і філософів.
Важливий внесок в історію всієї духовної культури українського
народу та її барокової літературно-філософської традиції зробив,
зокрема, Григорій Савич Сковорода (1722—1794 pp.) —
видатний український філософ, мислитель, гуманіст,
просвітитель, письменник, лінгвіст, педагог, музикант. Він
народився у сім'ї малоземельного козака-підпомічника в
с.Чорнухи на Лубенщині. Вищу освіту здобув у Києво-
Могилянській академії, майже три роки був співаком придворної
капели в Петербурзі, потім відвідав низку країн Європи.
У 1751 р. Г.Сковорода повернувся на батьківщину. Тривалий час
працював домашнім вчителем, а згодом викладачем
Переяславського і Харківського колегіумів. Проте світська і
церковна влада переслідувала мислителя за його філософське
вчення, розбіжне з офіційними концепціями Православної
церкви. Тому він змушений був 1769 р. остаточно залишити
педагогічну роботу.
У своєму розумінні світу філософ дотримувався морально-
етичних засад одвічної боротьби "добра" і "зла". Під "злом" він
розумів прагнення до збагачення, паразитизм, розбещеність.
Протилежність "зла" — "добро", що символізує високі духовні
інтереси людини.
Творчість Г.Сковороди — перлина барокової української
літератури другої половини XVII ст. Упродовж 1769—1779 pp. він
написав ЗО байок, об'єднаних у збірку "Басни харьковскія". В них
висловлювався протест проти соціального гніту, високо
оцінювалися моральні якості українських селян: чесність,
доброта, працьовитість, скромність, природний розум. У цих
байках знайшли подальший розвиток сатиричні традиції давньої
української літератури.
Творчість Г.Сковороди мала великий вплив на нову українську
літературу, яку започаткував Іван Котляревський (1769—1838
pp.). У Петербурзі 1798 р. вийшли друком три частини його
знаменитої поеми "Енеїда", створеної за мотивами твору
давньоримського автора Вергілія. В "Енеїді" широко використані
традиції української бурлескної літератури. Поема написана
народною мовою, в ній реалістично змальовано побут, соціальні
відносини різних верств українського суспільства другої
половини XVIII ст. В образах Енея і троянців, богів і царів
виведено колоритні типи селян, козаків, міщан, українських панів,
поміщиків, старшин, чиновників тощо.
42/ Музична культура і театральне мистецтво другої
половини ХVІІ-ХVІІІ ст.
У XVIII ст. поряд з відомими раніше вертепом і шкільною драмою
з'являються нові види та форми українського сценічного
мистецтва, з-поміж яких провідне місце належало
театруСтуденти Києво-Могилянської академії, Харківського,
Чернігівського та Переяславського колегіуму, де головно
зосереджувалося літературне і мистецьке життя, ставили
виставу за трагікомедією Ф.Прокоповича "Володимир", історичні
драми М.Козачинського, "Комедійну дію" М.Довгалевського. На
основі образів минулого у цих виставах розкривалися проблеми
тогочасного політичного і культурного розвитку. Загалом
збереглося ЗО драм з того часу.
Популяризації театру-вертепу в народі сприяли мандрівні дяки —
студенти Києво-Могилянської академії.Вертепна драма
поділялася на дві частини: спочатку розігрувалася традиційна
різдвяна драма — легенда про народження Христа. Друга —
народно-побутова частина вертепного дійства мала світський
характер і складалася з окремих побутових сцен, наповнених
характерним українським гумором. Побутові сцени становили
основу інтермедій, тісно пов'язаних із розвитком шкільного
театру і шкільної драми. Завдяки жанру інтермедії на сцену
проникали українська мова й пісня. В діалогах звучали одвічні
прагнення народних мас до свободи та рівності. Вертепні
вистави й інтермедії сприяли розвитку українського народного
комерційного театру.
Подальший розвиток сценічного мистецтва привів до виникнення
нової форми народного театру, в якому ярмаркові вистави
переносились до своєрідної конструкції приміщення-балагана.
Театр-балада поєднував елементи мистецтва лицедіїв, народної
драми і шкільного театру. До його репертуару входили твори
українських та іноземних авторів, п'єси, інтермедії. Зокрема,
малий успіх п'єса Г.Кониського "Воскресіння мертвих".
На зразок театру російського дворянства у XVIII ст. українські
магнати створили кріпацький театр. У театральних видовищах,
які влаштовували у мастках феодали, акторами виступали
кріпаки. Кріпацькі трупи ставили п'єси українською і російською
мовами, до їх репертуару входили оперні та балетні вистави. Все
це засвідчувало розвиток народного сценічного і хорового
мистецтва. Зародження професійного театру в Україні припадає
на кінець XVIII ст. Першим постійним театром став Харківський,
заснований у 1798 р. В його репертуарі були "Недоросток"
Д.Фон-візіна, "Мельник-чаклун" О.Аблесимова, "Наніна"
Вольтера та ін. Подібні професійні трупи виникли і в інших
містах. Безумовно, виконавська майстерність акторів не завжди
була високою, але їхня діяльність створювала відповідний ґрунт,
на якому розвивався український професійний театр.
Під впливом театрального мистецтва розвивалась музична
культура українського народу. В народній музиці
удосконалювались насамперед пісенні й танцювальні жанри.
Значного поширення набули обрядові, родинно-побутові та
ліричні пісні, а також народні танці — метелиці, гопаки, козачки
тощо. Продовжувала розвиватися народна інструментальна
музика. її творці та виконавці — кобзарі, лірники, сопілкарі,
цимбалісти часто об'єднувалися в ансамблі (троїсті музики) для
виступів на святах, весіллях.
У другій половині XVII ст. виникли своєрідні професійні цехи
музикантів. Впродовж XVII ст. музичні цехи виникли в Стародубі,
Ніжині, Чернігові, Харкові та в інших містах. Об'єднані в цехи
музиканти обслуговували різноманітні урочисті церемонії,
військові походи, панські розваги, їхній репертуар складався з
військових маршів, народної танцювальної та інструментальної
музики.
Видатний український композитор і теоретик партесного жанру
М.Дилецький (1650—1723 pp.) обстоював метод створення
духовних гімнів на основі мелодії світської пісні, наводячи як
приклад мелодію поширеного тоді канта "Радуйся, радость свою
воспіваю". Партесний концерт був своєрідним виявом стилю
українського бароко в музиці. У професіоналізації музичного
мистецтва значна роль належала фаховій освіті. Вона
здійснювалася на основі теоретичних праць композитора
М.Диленського, зокрема його "Граматики музикальної", що
узагальнювала практику партесного співу і композиції. Підготовку
музикантів-виконавців, регентів, педагогів-теоретиків,
композиторів здійснювали Києво-Могилянська академія та
Харківський колегіум, а також музичні школи, які існували при
монастирях і духовних семінаріях.
З метою підготовки освічених музикантів і задоволення потреб
царського двору у м.Глухові на Чернігівщині була створена 1738
р. спеціальна музична школа. Вона підготувала велику кількість
музикантів, з-поміж яких всесвітньо відомий композитор Дмитро
Бортнянський (1751 — 1825 pp.). Саме з його ім'ям пов'язаний
новий етап у розвитку української професійної музики.. В історії
української музики важлива роль належала сольній пісні з
інструментальним супроводом — пісня-романс, а також кант —
побутова пісня для триголосного ансамблю або хору. Видатними
творцями таких піаень були Г.Сковорода, З.Дзюбаревич,
С.Климовський, О.Падальський, І.Бакинський, Я.Семержинсь-кий
та ін.
43.Діяльність Ф.Прокоповича.
Феофан (Єлеазар) Прокопович — український богослов,
письменник, поет, математик, філософ, ректор Київської академії
(1710-16 рр.), архієпископ Великоновгородський та
Великолуцький.Феофан Прокопович — визначний український
діяч епохи бароко. Різносторонність обдарувань,
енциклопедичність знань, видатні досягнення в галузі науки,
політики, без сумніву дозволяють поставити його в ряд геніїв
людства. Праці Ф.Прокоповича торкаються фізики, філософії,
математики, астрономії, логіки, наук про державу і право,
теології.
Життєвий шляхДядько віддав Єлеазара до початкової школи при
монастирі. Після її закінчення, Єлеазар стає студентом Києво-
Могилянського колегіуму. В роки навчання був одним з кращих
учнів, добре опанував церковнослов'янську, грецьку та латинську
мови, не раз перемагав у наукових диспутах, крім традиційних
для колегіуму дисциплін вивчав твори європейських філософів.
1698 року Єлеазар закінчує Києво-Могилянський колегіум і
вирішує продовжити освіту. Того самого року вступає до
Володимир-Волинського уніатського колегіуму, єпископ
Заленський помітив незвичайні здібності молодого ченця і
сприяв його переведенню до Римської католицької академії св.
Афанасія, в якій готували богословів для поширення католицтва
серед прихильників східного православ'я.
У Римі Єлисей користувався ватиканською бібліотекою, крім
богословських наук вивчав твори древніх латинських та грецьких
філософів, істориків, пам'ятки старого й нового Рима, засади
католицької віри та організації папської церкви, знайомився з
творами Томмазо Кампанелли, Галілео Галілея, Джордано
Бруно, Миколая Коперника.
28 жовтня 1701 року залишає Рим, не закінчивши повного курсу
академії. Пішки проходить Францію, Швейцарію, Німеччину,
деякий час студіює в місті Галле, де знайомиться з ідеями
реформаторства.
1704 року повертається в Україну, спершу в Почаївський
монастир, потім у Київ, зрікається католицької віри, проходить
епітимію і постригається у православні ченці, прийнявши ім'я
Феофана в пам'ять про свого дядька.
З 1705 року викладав риторику, піїтику та філософію у Києво-
Могилянському колегіумі, уклав курс піїтики та риторики, написав
трагікомедію «Володимир», присвятивши її гетьману Івану
Мазепі. Водночас пише й виголошує богословсько-філософські
проповіді, завдяки яким був помічений київським генерал-
губернатором Д.Голіциним та О.Меншиковим.
1707 року стає префектом Києво-Могилянської академії.
1711 року його беруть у складі почту царя Петра I в Прутський
похід, під час якого в Яссах він виголошує з нагоди річниці
Полтавської битви проповідь, яка сподобалася цареві. Після
повернення до Києва Феофана Прокоповича призначено
ректором Києво-Могилянської академії і професором богослов'я.
Водночас він стає ігуменом Братського монастиря.
1716 року за бажанням Петра I Прокопович переїжджає до
Петербурга.
1718 року призначений єпископом псковським і нарвським, стає
наближеним до царського двору. Пише на замовлення царя
книги «Апостольська географія», «Коротка книга для навчання
отроків», «Духовний регламент» 1720.
1721 року призначений віце-президентом найсвятішого синоду,
головою якого був виходець з України Стефан Яворський.
1724 року Феофан за наказом царя пише указ про устрій
чернецтва, який упорядковував і регламентував монастирське
життя за взірцем давніх монастирських статутів, спрямовував
чернече життя на користь суспільству, бере активну участь у
здійсненні реформ у Росії. Після смерті Петра I сприяє
сходженню Катерини I на трон.
19 вересня 1736 року помер у Новгороді, похований у
новгородському Софійському соборі.
Прокопович — автор теорії просвіченого абсолютизму
Ф.Прокопович був основним ідеологом реформ Петра І.
Створюючи свою теорію Прокопович глибоко вивчає історію
країни,
Ф.Прокопович пов'язує найкраще забезпечення народної користі
з сильною державою, а сила держави вбачається ним у єдності й
неподільності. З цих позицій Ф.Прокопович жорстко критикує унію
і католицизм (як інструменти внутрішнього поділу народу),
аристократичну олігархію, обгрунтовує необхідність
підпорядкування церкви світській владі. Створення «Духовного
регламенту», який набув чинності закону, й заснування Синоду
— орган управління Руською правосланою церквою, який
підпорядковувався світській владі були практичним втіленням
ідей Прокоповича.
Період найактивнішої громадської діяльності Прокоповича в Росії
закінчується приблизно зі смертю Петра І. Під час царювання
наступників Петра та панування «верховників» Феофан живе в
атмосфері постійного переслідування й доносів. Дійшло до того,
що Прокопович та його учень і однодумець Теофіл Кролик
подумували навіть про еміграцію до Швеції 2. Шал гніву
викликало те, що, ставши єпископом псковським 1718 р., Феофан
невтомно боровся проти спроб партії «довгих борід» відновити
старі, допетровські порядки, в тому числі й посаду патріарха.
Становище Прокоповича значно покращало, коли 1730 р.,
очоливши разом з А. Кантеміром та В. Татіщевим партію
служилого дворянства та «середнього чину людей» й
попередньо заручившись згодою князів Черкаського й
Трубецького, він подав Анні Іоаннівні вдрохання» про прийняття
нею самодержавства, поховавши цим задуми «верховників»
остаточно. Завдяки своїм здібностям, гнучкому розумові та
значним для того часу знанням голова \17\ «вченої дружини», як
підкреслює І. Чистович, «не лише сам уцілів і зберіг своє
становище під час постійних колотнеч, що хвилювали державу й
церкву в першій половині минулого (XVIII — Авт.) століття, коли
гинули Меншикови, Долгорукови, Голіцини, Остермани та
чимало інших осіб, а й зберіг справу Петра від знищення, яке
постійно загрожувало їй» 1. Сповнене бурхливими подіями життя
Феофана Прокоповича закінчилось у Новгороді 8 вересня 1736 р.
Останніми словами мислителя були: «О, голово, голово, розуму
впившись, куди ся прихилиш?» 2.
44.Значення творчості Г.Сковороди для розвитку
української культури.
Важливий внесок в історію всієї духовної культури українського
народу та її барокової літературно-філософської традиції зробив,
зокрема, Григорій Савич Сковорода (1722—1794 pp.) —
видатний український філософ, мислитель, гуманіст,
просвітитель, письменник, лінгвіст, педагог, музикант. Він
народився у сім'ї малоземельного козака-підпомічника в
с.Чорнухи на Лубенщині. Вищу освіту здобув у Києво-
Могилянській академії, майже три роки був співаком придворної
капели в Петербурзі, потім відвідав низку країн Європи.
У 1751 р. Г.Сковорода повернувся на батьківщину. Тривалий час
працював домашнім вчителем, а згодом викладачем
Переяславського і Харківського колегіумів. Проте світська і
церковна влада переслідувала мислителя за його філософське
вчення, розбіжне з офіційними концепціями Православної
церкви. Тому він змушений був 1769 р. остаточно залишити
педагогічну роботу.
У своєму розумінні світу філософ дотримувався морально-
етичних засад одвічної боротьби "добра" і "зла". Під "злом" він
розумів прагнення до збагачення, паразитизм, розбещеність.
Протилежність "зла" — "добро", що символізує високі духовні
інтереси людини. Отже, філософське вчення українського
мислителя було об'єктивно спрямоване на утвердження ідей
гуманізму, добра, справедливості.
Дотримуючись позицій гуманізму, Г.Сковорода обстоював
єдність людини і природи. На думку філософа, шлях до
людського щастя прокладається через самопізнання. Пізнати
себе, за Сковородою, — пізнати божественне у собі. Теорія
самопізнання пов'язувалася з ідеєю суспільно-корисної "сродної"
праці, яка полягала в утвердженні прав кожної людини на щастя
відповідно до природних здібностей. На думку філософа,
головною умовою поліпшення народного життя є поширення
освіти, духовне звільнення людини.
Творчість Г.Сковороди — перлина барокової української
літератури другої половини XVII ст. Упродовж 1769—1779 pp. він
написав ЗО байок, об'єднаних у збірку "Басни харьковскія". В них
висловлювався протест проти соціального гніту, високо
оцінювалися моральні якості українських селян: чесність,
доброта, працьовитість, скромність, природний розум. У цих
байках знайшли подальший розвиток сатиричні традиції давньої
української літератури.
Талант Г.Сковороди як поета широко розвивався у віршованих
творах, кращі з яких об'єднані у збірці "Сад божественних
песней". Тут поет виступає співцем свободи, прославляє "отця
вольності" Богдана Хмельницького, висловлює антимонархічні
настрої.
Творчість Г.Сковороди мала великий вплив на нову українську
літературу, яку започаткував Іван Котляревський (1769—1838
pp.). У Петербурзі 1798 р. вийшли друком три частини його
знаменитої поеми "Енеїда", створеної за мотивами твору
давньоримського автора Вергілія. В "Енеїді" широко використані
традиції української бурлескної літератури. Поема написана
народною мовою, в ній реалістично змальовано побут, соціальні
відносини різних верств українського суспільства другої
половини XVIII ст. В образах Енея і троянців, богів і царів
виведено колоритні типи селян, козаків, міщан, українських панів,
поміщиків, старшин, чиновників тощо.
В літературній творчості XVIII ст. чільне місце посідають
історичні пісні про зраду сотника Сави Чалого, подвиги
козацького ватажка С.Палія, зруйнування Запорозької Січі.
Героями епічних творів, балад, чумацьких пісень виступають
Морозенко, Богун, Нечай, Самійло Кішка, Маруся Богуславка,
козак Голота та інші народні герої.
45. Своєрідність та особливості українського Просвітництва
Просві́тництво — це широка ідейна течія, яка відображала
антифеодальний, антиабсолютистський настрій освіченої
частини населення у другій половині XVII —XVIII століття.
Представники цієї течії: вчені, філософи, письменники, вважали
метою суспільства людське щастя, шлях до якого — переустрій
суспільства відповідно до принципів, продиктованих розумом,
були прихильниками теорії природного права. Просвітники мали
широкий світогляд, в якому виділялися концепція освіченого
абсолютизму, ідея цінності людини, критика церкви, патріотизм,
осуд експлуатації людини людиною, утвердження самосвідомості
й самооцінки особи. Цим просвітники відрізняються від
просвітителів, якими є всі носії освіти і прогресу.
Просвітництво в Україні
В українській філософській думці виділяється етап раннього
Просвітництва, яке виникає в епоху зародження капіталізму
(перша чверть XVIII століття.). Соціально-економічні фактори
зумовили його своєрідність як синтезу ідей гуманізму й
Реформації, не затушовуючи і його специфічних рис:
вивільнення філософії з-під опіки теології, інтерес до
природознавства, відхід від спекулятивного мислення тощо. На
цьому етапі зароджується одна з основних ідей Просвітництва —
ідея залежності суспільного прогресу від поширення освіти.
. Випускники Києво-Могилянської академії стали в Україні
першими носіями ідей Просвітництва. Вони ж створили у
Петербурзі гурток під назвою «Зібрання», який дбав про
переклад іноземних книг російською мовою, (керував Г.
Козицький).
Своєрідність українського Просвітництва в тому, що тут ще не
було середнього класу - носія ідей Просвітництва в Європі, тому
українські просвітники - це дворяни й міщани, об'єднані вірою у
перетворюючу силу освіти. Критикуючи існуючий суспільний лад,
вони вимагали пом'якшення експлуатації селян, раціоналізації
сільськогосподарського і промислового виробництва, звільнення
селян із кріпацтва, демократизації суспільства. У своїх маєтках
просвітники організовували гуртки учених, де обмірковували ідеї
суспільного прогресу. Це трактувалось особливо під час
правління «філософа на троні» - Катерини II, коли роль Києво-
Могилянської Академіі в Україні було зведено до звичайного
училища «єпархіальних євреїв», закрито Харківський,
Переяславський і Чернігівський колегіуми.
До українських просвітників зараховують і Петра Лодія —
першого викладача філософії відкритого для українців у 1787
при Львівському університеті Studium Ruthenum. Він був
професором логіки, метафізики і моральної філософії, переклав
українською мовою твір Хр. Баумейстера «Моральна
філософія». Із ряду праць просвітників виділяється «Історія
Русів». Просвітництво XVIII ст.— це якісно новий етап у розвитку
української філософської думки. Він характеризується
поширенням ідей класичного західноєвропейського
Просвітництва, а також утвердженням в Україні двох типів
ідеології Просвітництва:
Ідеологія дворянського Просвітництва, яка виражала інтереси
міщан та сил, що були зацікавлені у розвитку освіти і науки,
техніки. Вони виступали за вдосконалення розуму як запоруки
історичного поступу людства. Це — науково-освітній напрям.
Етико-гуманістичний напрям як вираз протесту широких мас
проти первісного нагромадження капіталу і феодально-
кріпосницького гноблення. Цей напрям найповніше втілює
Григорій Сковорода. Він відкидає і феодалізм, і капіталізм,
заперечує матеріальний інтерес і накреслює шлях до щастя
людини через моральне вдосконалення, духовне просвітлення.
Згодом, у першій половині XIX ст. ідеї Просвітництва становили
основний зміст суспільно-політичної діяльності романтиків.
Рівень духовної культури будь-якого народу визначається
насамперед станом освіти і поширенням наукових знань у
суспільстві. Розвиток їх в Україні у другій половині XVII —кінці
XVIII ст. — яскраве свідчення духовного прогресу українського
народу.
Важливим осередком духовної культури була Києво-Могилянсь-
ка академія. Вона мала величезний вплив не лише на українську,
а й на культуру слов'янських народів. Водночас діяла широка
мережа початкових шкіл, народних училищ, гімназій і середніх
спеціальних навчальних закладів (колегіумів), у яких навчалися
діти старшин, шляхти і духовенства, а також заможних прошарків
міщан, козаків і селян.
У Лівобережній та Слобідській Україні розвиток освіти
здійснювався на основі загальноросійської реформи. В 1786 р.
був затверджений статут народних училищ, які поділялися на
головні та малі. Головні училища з чотирирічним терміном
навчання призначалися для дітей дворян. Вони були відкриті у
Києві, Чернігові, Харкові, Катеринославі й інших містах. У перших
двох класах учні вивчали основи граматики, арифметики,
Святого Письма та малювання, в третьому і четвертому —
загальні розділи російської та європейської історії, географіії,
фізики, архітектури. Малі училища створювалися у повітових
містах для дітей купців, заможних міщан, урядовців. їх навчальна
програма відповідала першим двом класам головних училищ.
Навчальні програми головних і малих народних училищ
передбачали обов'язкове вивчення російської, латинської та
однієї західноєвропейської мови. На посади вчителів народних
училищ призначали випускників Петербурзької учительської
семінарії та Києво-Могилянської академії.
На Правобережжі та західноукраїнських землях, що перебували
під пануванням Польщі, діяли братські школи. Однак вони
поступово втрачали провідну роль у розвитку освіти порівняно з
попереднім періодом. На цих землях уряд Речі Посполитої
посилено проводив політику полонізації українського народу.
В Галичині та на Правобережжі існували єзуїтські колегії.
Навчання у них проводилось польською і латинською мовами. У
1661 р. грамотою короля Яна Казимира Львівська єзуїтська
колегія була реорганізована в університет. Львівська і Луцька
братські школи значно ослабли, а Кременецька у 30-х роках XVIII
ст. припинила діяльність.
Після занепаду братських шкіл в Галичині справу розвитку
шкільництва перейняли ченці-василіяни. Василіянські школи
підпорядковувалися Комісії народної едукації (освіти). У їх
розпорядження було передано шкільні будинки та майно
ліквідованого єзуїтського ордену. Доступ до навчання у таких
освітніх закладах мали лише діти шляхти. У школах панувала
сувора дисципліна, надзвичайно велика увага приділялася
релігійному вихованню. Василіянські школи піддавалися
сильному полонізаційному впливу.
Після входження Східної Галичини 1772 р. до складу
Австрійської монархії було проведено шкільну реформу. Згідно з
нею, встановлювалось три типи державних шкіл. У Львові було
засновано трирічну нормальну школу. В ній навчалися діти
шляхти, міщан і духовенства. У великих окружних містах діяли
головні школи. В маленьких містечках діти навчались у
тривіальних школах. Мовами навчання стали німецька та
латинська. З 1787 р. у головних і тривіальних школах
запроваджено вивчення української мови як місцевої. Однак до
кінця століття кількість годин на її вивчення було суттєво
зменшено, а нагляд над українським шкільництвом передано
польським церковним властям.
46.Класицизм в архітектурі та живописі українського
Просвітництва.
Для XVIIІ ст. характерна наявність ряду художніх напрямів, які
нерідко взаємоперетиналися: зберігаються бароко і класицизм,
виникають рококо і романтизм. Вони позначились на різних
жанрах мистецтва і, насамперед, знайшли своє втілення в
архітектурі та живописі.
Архітектура
Характерною особливістю розвитку архітектури в XVIIІ ст. було
спорудження великих будівель державного та громадського
значення. Розповсюджується витончений стиль: у зовнішньому
та внутрішньому оздобленні палаців, церков, замків;
застосовується багато дрібних ліпних та різьблених прикрас з
багатьма завитками. Цей стиль увійшов в історію під назвою
«рококо» (від французького «rococo» – подібний на черепашку).
Напередодні та під час французької революції XVIIІ ст.
архітектура у Франції знову повертається до класицизму,
наслідуванню архітектури стародавніх Греції та Риму. Цей стиль
особливо утвердився в роки імперії Наполеона І. Будівлі,
портрети, меморіальні колони, тріумфальні арки споруджувалися
в чітких, величних пропорціях, як в часи імператорського Риму.
Стиль Французької архітектури, пов’язаний з часом імперії
Наполеона І, прийнято назвати ампіром (імперія). Один з
шедеврів французького класицизму другої половини XVIIІ ст. є
Пляс де ля Конкорд (Площа згоди) у Парижі (архітектор Ж.-А.
Габрієль).
Класицизм як основний напрям архітектури широко
використовувався і в Англії: собор Св. Павла (1675–1710,
архітектор К. Рен).
Під час великої пожежі 1666 року в Лондоні згоріло 13200
будинків. Весь лондонський центр (Сіті) треба було зводити
заново. Під керівництвом К. Рена була проведена велика робота
по плануванню лондонського центру, збудовано безліч споруд.
Однак найбільшим його досягненням був собор св. Павла (1675–
1710), який вважається шедевром світової архітектури. Напис на
могильній плиті К. Рена, похованого в соборі, закликає: «Якщо ти
шукаєш пам’ятник будівничому, то оглянься довкола!».
Живопис
При дворах абсолютних монархів XVIIІ ст. розквітав пишний
офіційний придворний живопис. У ньому було менше релігійних
мотивів, ніж у середні віки, переважали міфологічні сюжети,
портрети королів, полководців. Особливо модним став так
званий «галантний живопис», який змальовував світських дам і
кавалерів, пікніки на лоні природи.
Наприкінці XVIIІ ст. гостра політична боротьба французької
буржуазії проти дворянства відбилося і в живописі. Художники
почали створювати картини з образами реальних людей з
«третьої верстви», писали портрети видатних просвітителів XVIIІ
ст. У такому напрямі працював талановитий художник Ж.Б. Грез
(1725–1805), який написав портрет Дені Дідро.
Найбільш видатним представником класицизму став Ж.-Л. Давід
(1748–1825). Ще до Великої французької революції він написав
картину «Клятва Гораціїв», на якій зображений батько, який
благословляє синів на бій з ворогами республіки у
Стародавньому Римі. Під час Великої французької революції
Давід голосував за страту короля і вніс пропозицію про
перетворення королівського зібрання картин і статуй у Луврі у
національний музей. В подальшому, за часів імперії, Ж.-Л. Давід
став писати пишні, офіційно-холодні, придворні картини, які
звеличували Наполеона і створену ним знать.
На останню чверть XVIIІ ст. припадає виникнення складного
духовного руху, який отримав назву романтизм. Для романтизму
властивий духовний порив, піднесення над реальністю, що
зумовлено небажанням змиритися з суперечностями дійсності.
Романтизм, показ героїки національно-визвольної боротьби є
характерним для творчості великого іспанського художника Ф.
Гойї (1746–1828). Широко відомий груповий портрет королівської
сім’ї, в якому він не побоявся реалістично зобразити обличчя
короля з ознаками виродження, відштовхуюче, пихате і злобне
лице королеви. В той же час картини, присвячені простим людям
Іспанії, Ф. Гойя писав з величезною любов’ю до народу.
Революційним пафосом овіяна його картина «Розстріл
повстанців».
47. Суспільно-політичні й історичні обставини розвитку
української культури
Наприкінці XVIII ст., коли почався процес національного
відродження, українська етнолінгвістична територія, тобто ті
землі, де жили українці, перебувала в межах двох
багатонаціональних імперій: Російської та Австрійської. Цей
політичний поділ залишився до Першої світової війни.
За підрахунками академіка М.Грушевського, єдиний
територіальний комплекс споконвічних українських земель у XIX
ст. становив 850 тис. км2, з яких лише десята частина припадала
на землі під владою Австрії. Незважаючи на це, українцям
Галичини належала важлива роль у виборі напрямів українського
національного відродження.
Духовна культура українського народу кінця XVIII — початку XX
ст. розвивалась в умовах постійних утисків Російської та
Австрійської імперій. Після ліквідації Гетьманщини (1764 р.) і
зруйнування Запорозької Січі (1775 p.), юридичного оформлення
кріпосного права на Лівобережжі та Слобожанщині (1783 p.),
скасування чинності магдебурзького права (1831 р.) і
Литовського статуту (1840 р.) на Правобережжі Україна фактично
перетворилась у безправну колонію Російської імперії. На
колоніальному становищі опинились і західноукраїнські землі, що
перебували у складі Австрійської монархії.
У 1801 р. на царський престол вступив Олександр І, який здобув
репутацію ліберального правителя. В усій імперії відчувався
подих так званої нової ери. Генерал-губернатором України був
призначений прихильний до українців князь Куракін.
Скориставшись цими обставинами, українські культурні діячі
заснували 1805 р. у Харкові приватний університет.
Поразка Наполеона у війні з Росією призвела до посилення
абсолютистських режимів у країнах Європи. Реакція царизму на
події в Україні стала ще жорстокішою. Були створені "військові
поселення", які перетворювали українських селян на військових
("аракчеївщина"), що спричинило численні бунти і заворушення.
На початку XIX ст. в Україні з'явилися масонські організації
антиурядового спрямування. Одна з них під назвою "Любов до
істини", членом якої був І.Котляревський, діяла в Полтаві 1818 р.
У Києві організувалася таємна ложа "Товариство об'єднаних
слов'ян". Аналогічні організації існували в Житомирі, Кременці й
інших містах України.
Учасник полтавської масонської ложі, повітовий маршал В.Лука-
севич був організатором та ідеологом "Малоросійського
таємного товариства". В укладеному ним "Катехизисі
автономіста" обстоювалась ідея автономії України.
Ситуація в Україні ще більш ускладнилася, коли на царський
престол 1825 р. вступив Микола І. Ідеологія російської деспотії у
цей час виражалася формулою міністра освіти Уварова:
"Самодержавство — православ'я — народність". Царські власті
розпорядились ліквідувати польські школи. Російська мова стала
офіційною в усіх установах. Київський університет
св.Володимира, заснований 1832 р., став центром обрусіння.
Доба правління Миколи І позначилася жорстокою реакцією в
суспільних сферах життя. Російська імперія перетворилася у
слухняний, централізований апарат, який- очолив абсолютний
монарх. Однак реакційне правління Миколи І, прозваного
"Палкіним", не в змозі було приглушити революційні настрої, що
після 40-х років XIX ст. знову спалахнули в Європі й досягли
кульмінації у "весні народів" 1848 р. У цей час революційні гуртки
продовжували існувати і в Росії, і в Україні, зокрема у Харкові
серед університетської молоді.
На тлі таких історичних, суспільно-політичних та національних
відносин утверджувався новий етап національно-культурного
відродження, який започаткував нову добу в історії України.
48. Генезис та періодизація національно-культурного
відродження в україні наприкінці XVIII-початку XX ст.
Національне відродження — важливий чинник сучасного
політичного життя і в багатонаціональних державах, і в
міждержавних зв'язках. Головна передумова національного
відродження — проголошення державного суверенітету будь-
якого народу, в тому числі українського.
Чеський історик і політолог професор Празького університету
М.Грох виділяє в історії кожного національного руху три основні
етапи: академічний, культурний та політичний. На першому етапі
національного відродження, який М.Грох називає академічним,
певна етнічно-національна спільнота стає предметом уваги
дослідників-етнографів, мовознавців, фольклористів. Тут
дослідники накопичують відомості про матеріальну і духовну
культуру конкретного народу. Вони збирають і публікують
народні пісні та легенди, досліджують прислів'я, вивчають
релігійні вірування, звичаї й обряди народу, складають словники,
досліджують історію. Однак усе це робиться мовою іншого
народу.
Другий етап національного відродження — культурна фаза. Вона
характерна тим, що мова, яка на першому етапі є предметом
вивчення, стає літературною мовою. Саме на ній письменники
творять національну літературу, якою перекладають твори з
інших мов. Народна мова як обов'язкова поступово вводиться до
народних шкіл, а згодом і — до вищих навчальних закладів.
Національна мова використовується в наукових дослідженнях,
застосовується у політиці, громадському житті, побуті.
На третьому — політичному етапі національного відродження
відбувається організаційне оформлення політичних партій і рухів,
які очолюють національно-визвольні змагання народів. Тепер
нація об'єднана спільною мовою, висуває вимоги політичного
самоврядування, проголошення автономії, а в кінцевому
підсумку вимагає політичного самовизначення та проголошення
суверенної держави. Відбувається перехідну царину політичних
реалій, розгортається масовий рух за політичне самовизначення.
Американський вчений українського походження Р.Шпорлюк
зробив спробу застосувати схему М.Гроха до розвитку
українського відродження кінця XVIII — початку XX ст. Він
простежує' генезу, дає періодизацію національно-культурного
відродження в Україні й виділяє три його фази — наукову,
культурну і політичну. У вітчизняній історико-культурологічній
літературі утвердилась думка, згідно з якою початок українського
національного відродження пов'язується з виходом у світ
"Енеїди" І.Котляревського (1798 p.), який першим увів українську
народну мову до літератури, а також з його послідовниками —
Г.Квіткою-Основ'яненком та Харківським гуртком літераторів.
Науковою основою, що стимулювала їх зусилля, став
Харківський університет, навколо якого згуртувалися кращі
представники української науки та культури.
Цікаві й оригінальні думки з приводу генези та періодизації
національного відродження в Україні висловив відомий
представник новітньої української історіографії І.Лисяк-
Рудницький. Він виділив три етапи на шляху українського
національно-культурного відродження: шляхетський
(дворянський, 1780—1840 pp.), народницький (1846—1880 pp.),
модерністський (1890—1914 pp.). Хронологія згаданого періоду
новітньої історії України охоплює понад 130 років — від кінця
існування козацької держави до Першої світової війни.
На першому етапі національно-культурного відродження як
рушійна його сила виступило українське дворянство козацького
походження на Лівобережжі та польсько-українського
шляхетства на Правобережжі. Незважаючи на прийняття
українським дворянством російської або польської шляхетсько-
політичної ідеології, в його надрах продовжував жевріти
український територіальний патріотизм і деякі автономістичні
тенденції. Найвиразніше ці ідеї прозвучали в книзі "Історія Русів",
яку видатний історик Олександр Оглоблін назвав "вічною книгою
незалежності українського народу". Головним девізом цього
періоду національного відродження було гасло: "повернутися до
козаччини".
На другому, народницькому, етапі національно-культурного
відродження провіднрю його силою виступила демократично
налаштована інтелігенція України, з-поміж якої вирізняється
Т.Шевченко. Його творчість наскрізь пронизана національною
ідеєю, палкою любов'ю до України та її народу.
Головним гаслом цього періоду національного відродження став
заклик "повернутися лицем до народу". В той час в середовищі
української еліти викристалізовувалася концепція про Україну "як
етнічну національність", котру не зумів знищити російський
імперський шовінізм. Однак у культурному аспекті цей рух був
неоднорідним, мав суперечності, що по-різному виявлялися в
окремі відтинки часу. Межі поширення руху на шляху
національно-культурного відродження були зумовлені зовнішньо-
політичними та внутрішніми українськими обставинами.
На третьому, модерністському етапі генези український
національно-культурний рух проник від інтелігенції у середовище
народних мас і тривав аж до Першої світової війни, яка в історії
модерного українства відкрила нову історичну епоху —
національно-визвольних змагань за незалежну Українську
державу. Саме у той час формувалися політичні партії. Вони
очолили національне відродження, стали провідниками
української національної ідеї, а в програмних документах чітко
формулювали кінцеву мету національно-визвольного руху —
проголошення незалежної Української держави.
Внутрішня сутність національно-культурного відродження в
Україні на різних етапах його еволюції визначалася змістом
української національної ідеї, сформульованої представниками
національної еліти, що вийшла із середовища українського
дворянства, письменників, діячів науки і культури, суспільно-
політичних діячів України. У ній відображені віковічні прагнення
українського народу до свободи, національної незалежності,
державного суверенітету.
49.Дворянський період національно-культурного
відродження та його особливості
Зародки національно-культурного відродження простежуються в
останній чверті XVIII ст. у середовищі українського дворянства,
яке сформувалося з колишньої козацької старшини і поступово
русифікувалося. Незважаючи на жорстку політику цариці
Катерина II стосовно України, представники українського
дворянства вимагали повернення старого гетьманського ладу,
відновлення козацького війська, боролись за свої станові
інтереси нарівні з російським дворянством. Як слушно зауважує
Д.Дорошенко, на ґрунті станових дворянських інтересів виникає
рух, що використовував історичні традиції та історичні докази. На
ґрунті патріотичних почуттів виник особливий інтерес до історії
козацької України, поступово формувалася українська
національна ідея.
В цей період у середовищі освіченого українського дворянства
пробудився інтерес до історичного минулого народу, його
побуту, звичаїв і обрядів, мистецьких здобутків. На Лівобережжі з
ініціативи старшини виник широкий рух за вивчення історії
козацької України. Розпочалося збирання історичних матеріалів
— літописів, хронік, грамот, інших державних документів, їх
осмислення через призму національних почуттів. Поступово
формувалася українська національна ідея. На думку видатного
історика України Івана Крип'якевича, українська національна ідея
в останні десятиліття XVIII ст. почала життя з історичних розвідок
історії народу, історії козацтва. В першій чверті XIX ст., коли
серед української інтелігенції посилювалася ідея національного
пробудження, вийшов друком відомий історичний анонімний твір
"Історія Русі" (1846 p.). Видавець цього твору Й.Бодянський
приписав його білоруському архієпископові Г.Кониському. З
таким твердженням не погодилися М.Максимович,
О.Лазаревський, М.Майков та ін. Одні дослідники дотримувалися
думки, що автором твору був О.Безбородько, інші — батько і син
Полетики. Однак, очевидно, твір вийшов з кіл Новгород-
Сіверського патріотичного гуртка 80 — 90-х років XVIII ст., тісно
пов'язаних з О.Безбородьком.
"Історія Русів" — найвизначніший твір української національно-
політичної думки кінця XVIII —початку XX ст. Багато уваги
приділено Коззачині, Хмельниччині, Гетьманщині. Історична
концепція твору продовжила традиції козацьких літописів.
Важливим чинником, що започаткував наприкінці XVIII ст. процес
національного відродження України, було заснування на землях
східної України університету в Харкові, створеного за приватною
ініціативою на кошти харківської громадськості. В його заснуванні
важлива роль належить відомому громадському і культурному
діячеві Василю Каразіну (1773—1842 pp.), ім'я якого слід згадати
разом з іменами Г.Сковороди, В.Капніста, Г.Полетики,
І.Котляревського, Г.Квітки-Основ'яненка. Він увійшов в історію
українського культурного процесу як "архітектор" відродження.
В добу дворянського українського відродження на початку XIX ст.
зацікавлення німецькою класичною філософією помітно зросло.
Одним із перших українських вчених, які познайомилися з
творами І.Канта, був П.Лодій із Закарпаття. У 1782 р. він
навчався у Львівській греко-католицькій семінарії, а згодом став
професором філософії Львівського університету (1787—1802
pp.). Потім П.Лодія запросили на викладацьку роботу до
Краківського та Петербурзького університетів
Національне відродження в літературі пов'язане з творчістю
І.Котляревського, автора поеми "Енеїда" — першого твору нової
української літератури, написаного народною мовою. На основі
глибокого знання побуту та фольклору письменник створив
літературний шедевр, що привертав увагу громадськості до
історичного минулого українського народу, надихав оптимізмом в
умовах колоніального поневолення. З появою творів
І.Котляревського українська мова завоювала право на існування.
Вона збагачувалася творчими здобутками у прозі, поезії,
драматургії, публіцистиці. Основоположником художньої прози
нової української літератури був Г.Квітка-Основ'яненко Разом з
Г.Квіткою-Основ'яненком в літературу приходять українські
письменники та поети-романтики Є.Гребінка, Л.Борови-ковський,
М.Костомаров, А.Метлинський, М.Шашкевич, Т.Шевченко та ін. У
творах вони на перший план висувають духовне життя людини,
оспівують героя-козака — мужнього захисника батьківщини,
народного співця-кобзаря — виразника дум і прагнень українців,
наповнюють літературу патріотичним духом. Саме романтики
визнали українську мову першорядним чинником розвитку
української національної культури.
Важливим культурним осередком, навколо якого об'єднувалися
літератори-романтики, був Харківський університет. Чільне місце
серед них належало М.Костомарову— автору фундаментальних
праць з історії України періоду козаччини та визвольної
боротьби, а також історичних драм і повістей
В історії українського відродження важлива роль належала
"Украинскому вестнику", що впродовж 1816—1819 pp. виходив
щомісячно і мав понад 350 с Це був перший в Україні науковий і
літературно-художній журнал. На сторінках видання було
опубліковано чимало матеріалів, присвячених Україні, зокрема
твори П.Гулака-Артемовського* українською мовою. Це
викликало репресивні акції царизму, 1819 р. журнал закрили.
Паростки національно-культурного відродження у дворянський
період з'явилися також на ниві архітектури, образотворчого
мистецтва і музичної культури.
Архітектурне мистецтво України цієї доби звільнялося від чужих
впливів і продовжувало утверджувати самобутність. В
архітектурних спорудах панівні позиції посідав класичний стиль.
На початку XIX ст. його замінив новий стильовий напрям —
ампір. Однак він повинен був поступитися українським
будівничим традиціям при забудові малих будинків, провінційних
палат, галерей, ґанків, які набували своєрідних українських
ознак.
50) Істо́рія Ру́сів» — твір української національно-політичної
думки кінця XVIII — початку XIX століття, де подано яскраво,
часом у художній формі, картину історичного розвитку України
від найдавніших часів ще до 1769 року.
Перша згадка про «Історію Русів» зустрічається в 1825 році. Цей
твір добре знали кирило-мефодіївці, і насамперед, Тарас
Шевченко. . Історична концепція твору продовжує традиції
козацьких літописів. По суті, це перша політична історія України.
«Історія Русів» — твір, що з'явився на рубежі сторіч і тривалий
час поширювався в рукописному варіанті Анонімний автор
змальовує картину історичного розвитку України з найдавніших
часів до 1769 р. Основна увага приділена періодам Козаччини,
Хмельниччини, Гетьманщини. В основі історичної концепції твору
лежать ідеї автономізму, республіканства, протесту проти
національного поневолення. Намагаючись обґрунтувати право
народу на свободу та державність, анонімний автор
стверджував, що тільки Україна була прямою спадкоємицею
Київської Русі; польсько-литовська доба — це час розвитку
української автономії, коли Україна вступала у відносини з
Литвою та Польщею «як вільний з вільним і рівний з рівним»;
Визвольна війна під проводом Б. Хмельницького — це
справедлива боротьба пригніченого народу за своє «буття,
свободу, власність».
«Історія Русів» — це перша своєрідна політична історія України.
Історію Русів використовували при написанні своїх історико-
літературних творів Тарас Шевченко, Євген Гребінка, Ізмаїл
Срезневський, Микола Гоголь, Микола Костомаров.
51) Народницький період національно-культурного відродження
(1840— 1880 pp.) знаменний тим, що саме у цей час в
середовищі передової демократично налаштованої інтелігенції
викристалізовувалася концепція про Україну як "етнічну
національність". Характерні риси періоду: 1) керівництво
національним рухом переходить до нової інтелігенції; 2)
центрами українського національного відродження стають
Харківський і Київський університети, а також Кирило-
Мефодіївське братство; 3) провідна роль у процесі відродження
в Україні належить Т.Шевченкові.
Народницька доба українського відродження надзвичайно
важлива на шляху подальшого національно-культурного
зростання України. її можна поділити на два періоди:
романтичний — діяльність членів Кирило-Мефодіївського
братства (50-ті роки XIX ст.); позитивістський — культурно-
просвітницька діяльність членів "Старої громади" (60 —80-ті роки
XIX ст.).
Народницький період національно-культурного відродження,
незважаючи на утиски і цензурні переслідування російського
царизму, мав певні здобутки. До них належить, насамперед,
заснування Південно-західного відділу Російського географічного
товариства у Києві (1873 p.), Зазначимо, що Кирило-
Мефодіївське братство виконало важливу роль на шляху
відродження та поширення ідей українського націоналізму. Воно
було першою, хоч і невдалою спробою української інтелігенції
перейти від культурницького до політичного етапу національного
розвитку. Із забороною діяльності братства центр українського
національно-культурного руху на певний час перемістився в
Петербург. У столиці Російської імперії, де режим був дещо
м'якший, ніж у провінції, після заслання проживали кири-ло-
мефодіївці Т.Шевченко, М.Костомаров, П.Куліш, В.Білозерський.
Тут на кошти поміщиків В.Тарновського та Г.Галагана була
відкрита українська друкарня і розпочалося систематичне
видання творів иайвидатніших українських письменників —
І.Котляревського, Г.Квітки-Основ'яненка, Т.Шевченка, П.Куліша,
Марка Вовчка та ін. У Петербурзі 1861 — 1862 pp. видавався
українською мовою щомісячний журнал "Основа", що став
головним друкованим органом національно-культурного руху.
Редактором його був В.Білозерський.
Журнал опублікував низку статей, присвячених основним
проблемам українського світогляду. Наприкінці 50-х —початку
60-х років в Україні почала формуватися народницька ідеологія,
що поширилась у середовищі освіченої молоді. Українські
народники були переконані в тому, що християнська мораль і
національна культура збереглися в чистоті й недоторканості
лише в селянському середовищі. Тому всі інші верстви
суспільства, насамперед зденаціоналізовані прошарки, повинні
повернутися обличчям до українського народу, вивчати його
історію і духовну культуру, допомогти йому стати на шлях освіти,
суспільного прогресу. Молода українська різночинська
інтелігенція, перебуваючи під впливом цих ідей, створює
товариства — так звані громади, головним завданням яких стало
поширення освіти. У пробудженні національної самосвідомості
українців важливе значення мали наукові публікації, що
висвітлювали питання історії та етнографії України,
фольклористику, мовознавство. Серед наукових видань на
особливу увагу заслуговують історичні праці "История
Малороссии" М.Маркевича у п'яти томах, дослідження
М.Костомарова ("Богдан Хмельницький", "Руина", "Мазепа и ма-
зеповцы"), П.Куліша ("Записки о Южной Руси", "Історія України
від найдавніших часів"). У той період плідну наукову діяльність
розгорнув професор Київського університету В.Антонович (1834
— 1908 pp.). Він очолював* історичне товариство Нестора-
літописця і був автором численних праць з історії, археології,
етнографії.
Українська національна ідея особливо виразно прозвучала у
творчості Т.Шевченка та М.Драгоманова. Тарас Шевченко став
джерелом духу і слова українського народу, утвердив його
самобутність, Михайло Драгоманов визначив віхи суспільного
поступу українського народу і показав шляхи їх досягнення.
Ідея національного відродження, започаткована плеядою діячів
української культури наприкінці XVIII — початку XIX ст. і
розвинута у творах письменників-романтиків Харкова та Києва,
знайшла остаточне оформлення у творчості Т.Шевченка..
М.Драгоманов увійшов в історію культури українського народу як
видатний фольклорист. Йому належать ґрунтовні наукові праці з
історії, фольклору й етнографії: "Історичні пісні малоруського
народу" в співавторстві (1874—1875 pp.); "Малоруські народні
перекази і оповідання" (1876 p.); "Нові українські пісні про
громадські справи. 1764—1880" (1881 p.); "Політичні пісні
українського народу XVIII —XIX ст." (1883—1885 pp.) та інші, які є
чудовими пам'ятками народного слова.
В сфері літературознавства М.Драгоманов був одним з найви-
датніших прибічників порівняльно-історичного методу. Він
прагнув обґрунтувати пріоритетність загальнолюдських
гуманістичних та естетичних цінностей у національно-
культурному розвитку. Це засвідчує його праця "Чудацькі думки
про українську національну справу" (1891 p.).
М.Драгоманов був глибоким аналітиком і блискучим полемістом.
Він значно вдосконалив форми і засоби української літературної
критики, підніс її авторитет, дієвість. Його виступи мали
позитивний вплив на розвиток української літератури і передової
літературно-естетичної думки.
Значення творчості М.Драгоманова для розвитку визвольних
ідей в Україні, піднесення української культури високо цінували
І.Франко, Леся Українка, В.Стефаник, М.Коцюбинський,
М.Павлик. На думку І.Франка, кращі твори М.Драгоманова
"запевнили йому місце між визначними публіцистами XIX віку".
Важливим фактором прогресу української культури став театр.
Він протидіяв русифікації, прищеплював любов до української
мови, глибоку пошану до здобутків національної культури. Серед
архітектурних споруд цього періоду виділяються мистецькою
цінністю оперні театри в Одесі, Києві та Львові, будинок Нової
біржі в Одесі, Львівський політехнічний інститут тощо.
Світову славу українській музичній культурі приніс талановитий
композитор, піаніст, диригент, педагог і громадський діяч
М.Лисенко (1842—1912 pp.), творець національного напряму в
українській музиці. Широко відомими стали його опери "Наталка
Полтавка", "Різдвяна ніч", "Утоплена", "Тарас Бульба", вокальні
твори під загальною назвою "Музика до "Кобзаря" Т.Шевченка",
романси на слова І.Франка, Лесі Українки, М.Старицького.
Теоретичні праці композитора заклали основи української
музичної фольклористики.
Талановитими продовжувачами творчих заповітів М.Лисенка
були композитори К.Стеценко, М.Леонтович, Я.Степовий, С.Люд-
кевич.
52) Політичні ідеї Кирило-Мефодіївського товариства
Наприкінці 1845 — на початку 1846 р. в Україні виникла таємна
політична організація — Кирило-Мефодіївське товариство. Воно
називалося іменем засновників слов'янської писемності братів
Кирила й Мефодія (жили в IX ст.). Ініціаторами створення
товариства були Микола Костомаров, Микола Гулак, Василь
Білозерський. Пізніше до нього приєдналися Пантелеймон Куліш,
Огіанас Маркевич, Тарас Шевченко, Георгій Андрузький,
Олександр Навроцький та ін.
Кирило-Мефодіївське товариство ставило за мету об'єднання
всіх слов'янських народів у федерацію. Його політичну програму
викладено в «Книзі буття українського народу» М. Костомарова й
у «Статуті Слов'янського товариства Св. Кирила та Мефодія».
Головними завданнями члени товариства вважали: ліквідацію
самодержавства, скасування станів і кріпосного права;
визволення слов'янських народів та об'єднання їх у федеральну
республіку з парламентським ладом, наданням кожному народу
автономії; запровадження загальної освіти народів тощо.
Програмові положення розвивали республіканські традиції
декабристів. Члени товариства прагнули розкрити політичний
ідеал, здійснення якого принесло б передусім свободу Україні.
Для цього треба добре усвідомити й осмислити минуле й
сучасне.
Знесилена в постійній боротьбі з Польщею, втративши будь-яку
надію на добросусідські стосунки з нею, Україна «пристала до
Московщини та з'єдналася з нею як один народ слов'янський з
іншим народом слов'янським». У системі відносин Україна —
Польща — Московщина всі народи було поневолено царем і
панами, але народом — рабом був український, бо він терпів гніт
у найжорстокіших формах. Це становище визначало його долю
як найпослідовнішого поборника свободи, рівності й братерства,
а Україна виступала будителем усієї Слов'янщини до боротьби
за ідеали.
Суть слов'янської федерації, за М. Костомаровим, полягала в
тому, щоб кожна слов'янська держава — польська, литовська,
українська, білоруська, російська — була самостійною та щоб у
них був спільний виборний орган для вирішення загальних справ.
Очолювати як кожну окрему державу, так і їхню спілку загалом
мали виборні особи. У всіх суб'єктів федерації мали бути
однакові основні закони, єдина грошова одиниця, свобода
торгівлі, єдина центральна влада, якій належить управління
збройними силами та зовнішніми відносинами за збереження
повної автономії кожного суб'єкта федерації щодо внутрішніх
установ, внутрішнього управління, судочинства та народної
освіти.
Настав час, вважали члени товариства, об'єднати всіх слов'ян
навколо ідеалу свободи, рівності та братерства у федеративну
парламентську республіку з наданням кожному народові рівних
прав і широкої політичної автономії.
Здійснити об'єднання слов'янських демократичних держав
передбачалося шляхом реформ, мирної пропаганди, виховання
молоді, літературної діяльності.
Водночас Кирило-Мефодіївське товариство, його революційно-
демократичне крило (М. Гулак, О. Навроцький, І. Посяда, їхній
ідейний наставник Т. Шевченко) своїм головним завданням
вважало знищення самодержавства, ліквідацію кріпосного права,
скасування станів. Зазнали критики i монархи. Так, Петро І
«поклав сотні тисяч у каналах і на кістках їхніх збудував собі
столицю». Не менш критично характеризувалася Катерина II. «А
німкеня Катерина, розпусниця всесвітня, безбожниця,
мужовбивця, знищила козацтво й свободу».
Найрішучішу й найбезкомпроміснішу позицію в Кирило-
Мефодіївському товаристві займав Тарас Шевченко. Пост
обстоював ідеї народного повстання, остаточною метою якого
мало бути встановлення демократичної республіки —
суспільства із самоврядуванням народу, колегіальною формою
реалізації влади як гарантією від її сваволі. Вирішальна роль у
такому суспільстві мала належати трудівникам, що працюють на
своїй землі.
За доносом Кирило-Мефодіївське товариство напри кінці
березня 1847 року було розгромлене, членів його за
арештовано. Товариство проіснувало лише 15 місяців, про те
справило значний вплив на розвиток суспільно-політичної думки
й визвольної боротьби в Україні. Його діяльності здобула
широкий відгук у пресі країн Європи та світу.
53) Діяльність громад
Наприкінці 1850-х рр. почали організовуватися напівлегальні
гуртки — громади. Перша громада виникла в Києві 1859 р. на
базі таємного гуртка «хлопоманів» (від польського «хлоп» —
селянин). Очолив її історик, пізніше професор Київського
університету, ВолодимирАнтонович. Громадівський рух,
названий владою «українофільством», набув значного
поширення. Громади виникли в Харкові, Чернігові, Полтаві,
Одесі, Катеринославі та інших містах. Гуртки об’єднували
представників різних прошарків суспільства з різними
політичними поглядами. Їхня діяльність мала, в основному,
культурно-просвітницький характер (відкриття недільних шкіл,
пропаганда художньої і наукової літератури, вивчення
української мови, історії, етнографії тощо). Серед найактивніших
учасників громадівського руху були композитор Микола Лисенко,
письменник і драматург Михайло Старицький, письменники
Олександр Кониський, Володимир Самійленко, Панас Мирний,
історик Михайло Драгоманов, соціолог Сергій Подолинський,
етнограф Павло Чубинський, засновник української статистичної
науки Олександр Русов. Було створено керівний центр громад
усієї України, до якого увійшли В. Антонович, П. Чубинський, О.
Русов. Громади підтримували зв’язки з представниками
національного руху Західної України.
Культурно-просвітницький рух громад викликав тривогу в
урядових колах. Проти громадівців прокотилася хвиля репресій, і
в другій половині 1860-х рр. громадівський рух пішов на спад.
На початку 1870-х рр. після деякого послаблення контролю за
внутрішнім життям українського суспільства громадівці
активізували свою діяльність. Почався другий етап
громадівського руху. Цьому сприяв і заснований 1873 р. в Києві
Південно-Західний відділ Російського географічного товариства,
який залучив до своєї діяльності велику кількість інтелігенції
(понад 200 дійсних членів), зібрав і видав значний за обсягом
матеріал з історії, економіки, культури рідного краю.
Громади хоч і утримувалися від політичної діяльності, все ж таки
не влаштовували самодержавство. Із прийняттям у 1876 р.
Емського акту діяльність громад була заборонена. Частина
громадівців виїхала за кордон. Серед них був і Михайло
Драгоманов, який упродовж 1878—1882 рр. видавав у Женеві
перший український журнал за кордоном «Громада».
54) Модерністський період національно-культурного відродження
в Україні охоплює 1890—1914 pp. Цей 25-річний період в історії
духовної культури України ознаменувався вагомими
досягненнями на шляху формування нової української людини та
її самостійницьких прагнень, започаткував нову добу в історії
модерного українства — добу національно-визвольних змагань
за незалежну Українську державу.
На думку І.Лисяка-Рудницького, згаданий період — "найщас-
ливіший" у новітній історії України", це доба безперервного і
всебічного українського піднесення напередодні національно-
демократичної революції 1917—1918 pp.
Характерними рисами модерністського періоду національно-
культурного відродження були:
1. Виникнення політичних партій на Заході та Сході України, які
стали провідниками національного відродження. У програмах
вони проголошували політичні гасла — створення незалежної
Української держави.
2. Проникнення ідей відродження в широкі народні маси і
формування на цій основі нового типу українського інтелігента —
патріота України.
3. На суспільно-політичній арені України у цей період з'являється
плеяда видатних політичних і культурних діячів України, провідне
місце серед яких посідають І.Франко, М.Грушевський,
Ю.Бачинський, М.Міхновський та ін. їхня творчість і суспільно-
політична діяльність пронизана українською національною ідеєю.
4. Модерністський період національно-культурного відродження
характерний плідним розвитком науки, літератури, драматургії,
преси і публіцистики на землях Західної України, а на Сході
України — копіткою і наполегливою виховною працею
українського театру, який став виразником національних
настроїв і почуттів народу України.
Наприкінці 80-х років XIX ст. під впливом М.Драгоманова
закладалися організаційні основи Українсько-руської радикальної
партії, яку 1890 р. очолили І.Франко та М.Павлик. її кінцева
політична мета — проголошення незалежності України.
Українсько-руська радикальна партія розгорнула боротьбу за
права і привілеї українців у галузі шкільництва. Вона вимагала
відкриття в Галичині українських шкіл та гімназій. Однак ці
домагання не дали бажаних наслідків. Єдиним вагомим
досягненням цього періоду був дозвіл на відкриття 1894 р. у
Львівському університеті кафедри історії народів східної Європи,
яку очолив М.Грушевський, започаткувавши викладання історії
України.
У 90-х роках на ниві національно-культурного відродження
з'явилися нові інтелектуальні та наукові сили. В Україні виникло
нове політичне об'єднання — "Національно-демократична
партія". Вона стала провідником політичного життя народу,
висунувши програмне завдання, "щоб увесь український народ
з'єднався в одноцілий національний організм".
Чільне місце в Україні у другій половині XIX ст. посідала художня
література, яка визначила розвиток усіх інших видів духовності
українського народу. В цей період відбулося зростання видатних
письменницьких індивідуальностей, збагачувалася тематика
літературних творів, розширювалося жанрове коло, зростав
зв'язок зі світовим досвідом через переклад і художній синтез.
На ниві національно-культурного відродження плідно працював
професійний український театр, основоположником якого
вважають Марка Кропивницького — талановитого драматурга,
режисера й актораФормувати національну самосвідомость
українців допомагало образотворче мистецтво, провідне місце в
якому належить українській національній школі пейзажного
живопису. Творці пейзажного жанру представляли всі райони
України, змальовуючи у тісному єднанні з природою людину та її
трудові будні ("Сінокос" В.Орловського, "Село взимку"
П.Левченка. "Козача левада" С.Васильківського).
На межі XIX-XX ст. відбувалося творення духовних цінностей у
літературі, мистецтві, архітектурі, науці. В цей період зростав
престиж України у світі. Культура почала функціонувати як
цілісна система, де в єдності діяли всі компоненти.
Незважаючи на утиски царизму, бурхливо розвивалась
українська література. Поруч з реалізмом у літературі
утверджувався новий художній метод — модернізм. Його
прихильники виступали проти звернення до реалістичних
побутових описів, проти захоплення деталізацією робітничою
тематикою і проголосили аполітичне гасло "чисте" мистецтво.
Культура модернізму спиралась на психологізм,
зосереджувалась на внутрішньому світі людини та суб'єктивних
враженнях героя. Найяскравіше цей підхід простежується у
творчості неоромантиків Михайла Коцюбинського та Лесі
Українки. Ці митці створили особливий художній світ, що поєднує
реальне і міфічне, свідоме і підсвідоме, високий ідеал і похмуру
дійсність. Творча еволюція М.Коцюбинського зробила його
найкращим представником українського імпресіонізму.
Письменник прагнув до створення ефекту єдності словесних,
музичних і кольорових асоціацій (новели "Лялечка", "Цвіт яблуні",
"Intermezzo" тощо.). До кращих зразків світової літератури
належать його новели "Сон", "На острові", новаторська повість-
балада "Тіні забутих предків".
Захоплення модернізмом у поезії позначилося на творчості
Миколи Вороного, У Західній Україні на цю тему писали
модерністи В/Стефаник . Лесь Мартович.. На Буковині
найвидатнішою письменницею цього напряму була Ольга
Кобилянська ".
Дуже популярним українським письменником початку XX ст. був
Володимир Винниченко (1880—1951 pp.). Він вважав себе
комуністом, дотримувався соціалістичних ідеалів, а в
українському питанні залишався прихильником федеративного
договору з імперським центром. У модерністський період
національно-культурного відродження продовжувало
розвиватися театральне мистецтво. Плідно і творчо працювала
українська трупа Марка Кропивницького. У реалістичному
напрямі розвивалося на початку XX ст. музичне мистецтво. Для
активізації музичного життя в Україні важливе значення мало
відкриття у Києві 1904 р. музично-драматичної школи, яку очолив
М.ЛисенкоВ архітектурі на початку XX ст. поширився стиль
модерн Характерні риси цього стилю — асиметричність
планування, використання залізних конструкцій і Галичини можна хронологічно виділити три періоди: перший —
оздоблювальних матеріалів (наприклад, прикрас із литого
заліза), ламаних ліній. Одна з кращих споруд, збудованих у
цьому стилі, Бесарабський критий ранок у Києв
Творчість діячів духовної культури України модерністського
періоду національно-культурного відродження доходила до
української громадськості зі значним запізненням або не
доходила зовсім внаслідок несприятливих суспільних умов.
Двадцяте століття почалося надзвичайно бурхливо,
продовжуючи переважно вороже ставлення владних структур до
української національної культури. На противагу грандіозним
соціально-історичним потрясінням, які принесло XX ст.,
подальший культурний поступ був гідно продовжений.
55) Найвидатнішими представниками когорти українців-
незалежників стали Юліан Бачинський та Микола Міхновський.
Юліан Бачинський був прихильником соціалістичних ідей, одним
із засновників соціал-демократичної партії Галичини У 1895 р.
Юліан Бачинський — один із активних діячів Українсько-руської
радикальної партії у праці "Україна irredenta" обґрунтовує
потребу створення Української незалежної державиКнига
Ю.Бачинського "Україна irredenta" привернула увагу широкої
громадськості України, зокрема Галичини. В ній чітко і виразно
прозвучала українська національна ідея.. Ю. Бачинський першим
в українській суспільно-політичній думці висунув ідею політичної
незалежності України. Політичну самостійність України він
вважав за необхідну умову її економічного і культурного
розвитку.Юліан Бачинський як соціал-демократ передбачав, що
настане час, коли людство стане єдиним. Проте це для нього не
означало, що від національної держави треба відмовлятися вже
наприкінці XIX ст. Треба наголосити, що Ю. Бачинський не
розглядав державу і як самоціль. У Східній Україні засновником
незалежиицької течії став Микола Міхновський (1873-1924). Він
народився в с. Турівці на Полтавщині. Був одним з ініціаторів
таємного братства «Тарасівці». Працював адвокатом, виступав
на політичних процесах, брав активну участь у громадському
житті.
Харківський адвокат Микола Міхновський 1900 р. опублікував
брошуру "Самостійна Україна", де була чітко сформульована
державницька ідея "незалежності України від Росії". Будучи
студентом юридичного факультету Київського університету,
М.Міхновський виявляє ініціативу: в Каневі на могилі Т.Шевченка
заснувати таємну організацію "Братство тарасівців", до якої
увійшли б його однодумці. Товариство очолив один із
найстарших студентів І.Липа. Політична проррама "Братства
тарасівців" була окреслена М.Міхновським у 1893 р. на сторінках
Львівської газети "Правда". В ній поставало питання про
відновлення національно-державної самостійності України. Цій
меті, на думку М.Міх-новського, повинна бути підпорядкована
діяльність кожного українського патріота.
В 1897 р. на основі "Братства тарасівців" у м.Харкові виникла
"Українська студентська громада". М.Міхновський мав на неї
великий вплив.Ідеї М.Міхновського знайшли підтримку
прогресивно налаштованої української інтелігенції. Кількість його
прихильників поступово зростала. Однак у тогочасному
українському суспільстві дедалі все більше і швидше входили в
моду соціалістичні ідеї, тому вимоги незалежності України
видавалися багатьом діячам культури несприйнятними.
В 1905 р. М.Міхновський опублікував у Львові проект
опрацьованої ним української конституції, вихідним принципом
якої є задекларована самостійність України як Соборної держави
і державна суверенність українського народу.
М.Міхновський залишив глибокий слід у духовній культурі та
національно-визвольній боротьбі українського народу за
державність і незалежність України.
Головна заслуга М.Міхновського полягає в тому, що він не лише
проголосив головні засади української націоналістичної ідеології,
а й проводив активну різнобічну політичну діяльність,
спрямовану на створення націоналістичних організацій. Так він
став попередником організованого українського націоналізму.
Національна ідея М.Міхновського надихала наступні покоління
борців за незалежність Української держави.
56) Національне відродження, що розпочалося в Лівобережній
Україні, мало значний вплив на пробудження національної
свідомості українців у Галичині, яка перебувала в складі
Австрійської імперії. У національно-культурному відродженні
присвячений збиранню народної спадщини (1816—1847 pp.);
другий — організаційний (1848-1860 pp.); третій — політичний
(1861-1918 pp.).
В умовах відсутності національної інтелігенції роль ініціатора
національного відродження в Галичині взяло на себе греко-като-
лицьке духовенство. Досліджуючи історію Греко-католицької
церкви в Україні, М.Грушевський наголошував, що ця церква
"...стала для Західної України такою ж національною церквою,
якою перед тим була церква православна".
Важливу культурно-просвітницьку місію в Галичині виконували
духовні навчальні заклади: Греко-католицька духовна семінарія у
Львові та Дяко-вчительський інститут у Перемишлі. З ініціативи
галицьких митрополитів і єпископів П.Білянського, А.Анге-ловича,
М.Левицького та духовних діячів при церквах Галичини були
відкриті парафіяльні школи. Вони поширювали серед народу
освіту, пропагували досягнення української культури. Лише на
терені Перемиської єпархії налічувалося понад 380 таких шкіл.
Навчання у школах велося польською мовою. Це викликало
протест греко-католицького духовенства, яке вимагало
запровадити навчання українською мрвою.
Активну культурно-просвітницьку діяльність розгорнули відомі
діячі Греко-католицької церкви І.Могильницький, М.Герасевич,
В.Компаневич, І.Лаврівський та ін. Наприкінці 20-х років XIX ст.
центр національного відродження галицьких українців
перемістився з Перемишля до Львова. В цей час у середовищі
прогресивно налаштованих українських студентів духовної
семінарії та Львівського університету склалося літературне
угруповання " Знаменною подією у національно-культурному
відродженні Галичини був вихід у світ 1837 р. у Будимі
(Будапешт) літературного альманаху "Русалка Дністровая",
підготовленого діячами "Руської трійці". "Русалці Дністровій"
належала вагома роль в історії культурного відродження
західноукраїнських земель. Вона підтведила, що народна пісня,
легенда і звичаї становлять першоджерело національного
самопізнання. Наскрізна ідея альманаху — єдність
Наддніпрянської та Наддністрянської України. Другий етап
українського національного відродження в Галичині розпочався
після революційних подій 1848 р. у Відні, які мали великий вплив
на всю Австрійську імперію. Під їх тиском австрійський уряд
змушений був піти на певні поступки. У 1848 р. він прийняв нову
Конституцію, згідно з якою українці мали право обиратися до
національного парламенту (Рейхстагу); була скасована панщина,
внаслідок чого українські селяни звільнялися від кріпацтва, а
також проголошена загальна рівноправність громадян.
З метою захисту національних і політичних прав українського
населення при активному сприянні Греко-католицької церкви у
Львові 1848 р. була створена перша політична організація —
Головна Руська Рада (ГРР.Третій політичний етап українського
національного відродження в Галичині охоплює період останньої
чверті XIX —початку XX ст. В цей період у діяльності передових
діячів української культури спостерігалося поєднання культурно-
просвітницьких та політичних ідей. З-поміж них провідне місце
належало українській націона\ь-ній ідеї. Вона все глибше
проникала у народні маси, руйнувала стіну, яка раніше розділяла
інтелігентів-патріотів і народ. У сфері духовної культури цей час
позначений плідним розвитком науки, літератури, публіцистики,
на нього припадає діяльність таких корифеїв української
культури, як І.Франко та М.Грушевський.Отже, упродовж
третього, політичного етапу національно-культурного
відродження Галичини, що тривав до кінця Першої світової війни,
були створені українські політичні організації, школи, культурні
установи, театри, нові наукові центри, які поширювали ідеї
національної свідомості не лише серед інтелігенції, студентів, а й
серед усього населення.
Національно-культурне відродження в Україні заклало підвалини
для відновлення української державності.
57) «Руська трійця» (1832—1837 рр.) — галицьке літературне
угруповання, очолюване М. Шашкевичем, Я. Головацьким та І.
Вагилевичем, що з кінця 1820-их років розпочало на Західних
Українських Землях національно-культурне відродження.Члени
«Р. т.» «ходили в народ», записували народні пісні, оповіді,
приказки та вислови. Цікаву подорож Галичиною та Буковиною
здійснив Я. Головацький. Закарпаттям подорожував І.Вагилевич,
який проводив агітаційну роботу серед селян, закликаючи їх
боротися за свої права. За це його заарештували і заборонили
з'являтися в Закарпатті.Навколо «Р. т.» об'єднувалася молодь,
що прагнула працювати для добра свого народу. Діяльність «Р.
т.» викликана як соціально-національним поневоленням
українців в Австрійській Імперії, так і пробудженням інших
слов'янських народів переступила межі вузького культурництва.
Особливою пошаною членів «Р. т.» користувалася «Енеїда» І.
Котляревського,Захоплені народною творчістю та героїчним
минулим українців і перебуваючи під впливом творів передових
словянських діячів, «трійчани» укладають першу рукописну
збірку поезії «Син Русі»(1833). У 1835 р. «Р. т.» робить спробу
видати фольклорно-літературну збірку «Зоря», в якій збиралися
надрукувати народні пісні, твори членів гурту, матеріали, що
засуджували іноземне гноблення і прославляли героїчну
боротьбу українців за своє визволення. Проте цензура
заборонила її публікацію, а упорядників збірки поліція взяла під
пильний нагляд.Істотною заслугою «Р. т.» було видання
альманаху «Русалка Дністровая» (1837 р. у Будапешті), що,
замість язичія, впровадила в Галичині живу народну мову,
розпочавши там нову українську літературу. Вступне слово М.
Шашкевича до альманаху було своєрідним маніфестом
культурного відродження західноукраїнських земель Ідея
слов'янської взаємності, що нею пройнята «Русалка Дністрова»,
споріднює її з Колларовою поемою «Slavy dcera» (1824), яка в
значній мірі інспірувала діяльність «Р. т.». Вплив на постання «Р.
т.» мав між іншими і чеський славіст Ян Ковбек.«Русалку
Дністровую» австрійський уряд заборонив. Лише 250 із 1000
примірників упорядники встигли продати, подарувати друзям і
зберегти для себе, решту було конфісковано.Гурток «Р. т.»
припинив свою діяльність 1843 р. після смерті М. Шашкевича.
Наслідками існування "Руської трійці" було те, що після
скасування у 1848 році панщини у Львові утворилася перша
українська культурно-політична організація "Руська Рада". Всі
члени цієї організації одноголосно вирішили, що їхньою мовою
буде мова якою почав писати в Галичині аркіян Шашкевич. У
1893 році після перепоховання М.Шашкевича, австрійська влада
видала розпорядження, що в школі повинні вчити писати лише
фонетикою. Це був поклін праці і пам'яті М. Шашкевич
58) Романти́зм— ідейний рух у літературі, науці й мистецтві.
Визначальними для романтизму стали ідеалізм у філософії і
культ почуттів, а не розуму, звернення до народності,
захоплення фольклором і народною мистецькою творчістю
Романтизм призвів до постання нових літературних жанрів —
балади, ліричної пісні, романсової лірики, історичних романів і
драм.
Своїми ідеями і настановами, зокрема наголошуванням
народності і ролі та значення національного у літературі і
мистецькій творчості, романтизм відіграв визначну роль у
пробудженні й відродженні слов'янських народів, зокрема
українського. Першими виявами українського романтизму були:
видана 1818 у Петербурзі «Грамматика малороссийского
наречия» Олександра Павловського і збірка Миколи Цертелева
«Опыт собрания старинных, малороссийских песней» з
висловленими в них думками про глибоку своєрідність і
самостійність української мови й української народної поезії. До
виявів українського передромантизму зараховують також
виданий у Москві 1827 збірник «Малороссийские песни» М.
Максимовича і балади П. Гулака-Артемовського
(«Твардовський» і «Рибалка», 1827).
Другим осередком чи й етапом українського романтизму, уже з
багатшим на мистецькі засоби і літературні жанри творчим
доробком і з виразнішим національним і політичним обличчям,
був Київ другої половини 1830—40-х pp. з М. Максимовичем,
П. Кулішем, Т. Шевченком, автором виданого вже 1840 року
«Кобзаря», Філософський романтизм членів цього гуртка і
близьких до нього тогочасних київських учених, профессорів
Київського університету, поєднаний з вивченням української
народної творчості і історії та ідеями слов'янофільства вплинув
на постання Кирило-Мефодіївського братства з його виробленою
М. Костомаровим романтично-християнською програмою —
«Книгами Битія українського народу» і, з другого боку, дав нову
за поетичними засобами і діапазоном політичного мислення
поезію Т. Шевченка з його візією майбутньої України. Третім
етапом українського романтизму була діяльність, згуртованих
навколо журналу «Основа» письменників і діячів, між якими були:
кирило-методіївці В. Білозерський, М. Костомаров, автор
першого романтичного роману «Чорна Рада» (1857) й видавець
альманаха «Хата» (1860) П. Куліш і Т. Шевченко, автор
перейнятих національно-політичним пафосом, але романтичних
в основі подражаній пророкам і поем «Юродивий» і «Неофіти».
59) Тарас Григорович Шевченко (1814-1861) відіграв виняткову
роль в українському національно-визвольному русі.
Народившись у сім'ї кріпака, він завдяки своєму таланту і долі
зумів здобути волю і глибоку освіту Шевченка як громадянина і
патріота не могли не хвилювати проблеми української школи.
Великий український поет, художник, мислитель Т.Шевченко
залишив глибокий слід в історії духовної культури українського
народу, реалістично відобразив у своїх творах життя і побут
українського народу, висловив його мрії та сподівання. Вихід у
світ "Кобзаря" (1840 р.),*юеми "Гайдамаки" (1841 р.) і збірки "Три
літа" (1843—1845 pp.) вивели поета до вершин української
літератури. Т.Шевченко насамперед повернув зі сфери небуття
історичну пам'ять українців. До минулого звернені його поеми-
етюди "Тарасова ніч", "На вічну пам'ять Котляревському", "До
Основ'яненка", "Гамалія", "Іван Підкова" та героїко-романтична
поема "Гайдамаки", де Україна зображена "зболеною і
розтерзаною, вкритою могилами" на багатолюдному
всесвітньому роздоріжжі.
Низка поетичних творів Т.Шевченка присвячена
Б.Хмельницькому — організаторові боротьби народу України за
незалежність ("Розрита могила", "Стоїть в селі Суботові", "Даби-
то ти, Богдане, п'яний", "Великий льох"). Його твори пройняті
ідеями соціального та національного визволення України.
Отже, національна ідея — одна з провідних і визначальних ідей
світогляду Т.Шевченка. Шлях її втілення в життя поет вбачав у
народній революції та побудові Соборної Української держави.
Водночас він формулював своє бачення єдиної панслов'янської
спільноти: "Серце болить, а розказувать треба: нехай бачать
сини і внуки, що батьки їх помилялись, нехай братаються знову зі
своїми ворогами. Нехай житом-пшеницею, як золотом, покрита,
нероз-межованою останеться навіки од моря і до моря —
слов'янськая земля".
У слов'янській федерації, що на демократичній основі об'єднала
б усіх слов'ян, Т.Шевченко вбачав одну з форм державного
устрою, яка могла б сприяти утвердженню української
державності. Ідеал поета — єднання сучасних йому народів на
антикріпосницькій та антимонархічній основі. Однак воно не
повинне призвести до забуття рідної мови, розмивання
національної самосвідомості. Слов'янську федерацію поет
розглядав як один із можливих шляхів визволення України,
утвердження її мови, культури й історії, самоусвідомлення
українцями себе як окремого народу, нації.
Ідея братання слов'янських народів у творчості Т.Шевченка
ґрунтується на засадах гуманізму, тобто братання рівноправного,
в основі котрого міститься національна рівність, а не
підпорядкування одного народу іншому. Гуманізм і щирий
український демократизм поглядів, поряд з ідеями
самостійництва і державницт-ва, — характерна ознака його
світогляду.
Творчість Т.Шевченка мала великий вплив на духовну культуру
українського народу. Вона ввійшла у золотий фонд європейської
та світової культури. Твори Великого Кобзаря, за визначенням
І.Франка, принесли йому "невмирущу славу і всезростаючу
радість". Відомий грузинський поет А.Церетелі, зазначаючи
світове значення творчості Т.Шевченка, писав, що він "... перший
дав мені зрозуміти, як треба любити батьківщину і народ... Таких
великих людей породжує велика нація, але вони, крім своєї нації,
— належать іншим".
Під впливом творчості Т.Шевченка відбувалася літературна
діяльність цілої плеяди відомих українських поетів і прозаїків,
творчість яких пройнята ідеями гуманізму, демократизму,
народності
60)Книга буття українського народу» («Закон Божий») —
ідеологічна програма Кирило-Мефодіївського братства, написана
у формі біблійного оповідання. Більшість дослідників вважає її
автором М. І. Костомарова.
Складається зі 109 параграфів, у яких всесвітню та українську
історію викладено у розрізі історії християнства. Соціальна
нерівність у творі пояснюється лицемірством панівного класу,
який прийняв християнство, але продовжував гнобити народ.
Підкреслюється зв'язок між минулим та майбутнім України,
волелюбність українського народу визначається як його
невід'ємна риса. Твір містить ряд положень щодо скасування
кріпацтва, національної та соціальної нерівності, а також ідею
об'єднання слов'ян, народів у федеративну республіку з
наданням кожному народові авт. прав. Автор постулює ідею
непорушності національних прав українців. Україну він вважає
центром об'єднання усіх слов'ян, народів, вбачаючи в цьому її
роль в історії людства.
В «Книзі буття українського народу» є ряд прогресивних
положень, зокрема про необхідність ліквідації кріпосницького
права і національної нерівності, знищення дворянських привілеїв
і станів, об'єднання слов'янських народів у федеративну
республіку з парламентським ладом і з наданням кожному
народові рівних прав і автономії. Разом з тим автори її виходили
з того, що українська нація являє собою нібито особливу єдність,
пройняту духом рівності і братерства, замовчували класовий
антагонізм, який існував всередині українського народу, і
вважали, що йому нібито судилося повести за собою слов'ян до
об'єднання.
«Книгу буття українського народу» знайдено під час обшуку в
М. І. Костомарова у 1847. Відтоді твір знаходився в архівах
Третього відділення у Санкт-Петербурзі, пізніше — у
рукописному відділі Санкт-Петербурзької Академії Наук, де був
виявлений у 1917 році. Вперше опублікований 1921 року у
журналі «Наше минуле»
61. Розвиток науки і освіти в Україні ХІХ ст.
Освіта
Вирішальне значення для піднесення культури українського
народу мала освіта. Розвиток промисловості, торгівлі, міст
вимагав дедалі більшої освіченості, кваліфікованого працівників.
Він зумовлював збільшення кількості навчальних закладів та
учнів у них. Дітей навчали (російською мовою) читати, писати,
елементарних арифметичних дій, основ релігії.У гімназіях
(середніх школах) навчалися переважно діти дворян, чиновників.
Тут викладали латинську, німецьку, французьку мови, історію,
географію, початковий курс філософії і слов'янських наук,
математику, фізику, природознавство, політичну економію,
малювання. .Щоб задовольнити народний потяг до освіти,
передові громадські Діячі України почали організовувати
безплатні недільні школи для дорослих. Першу із них було
відкрито у жовтні 1859 р. в Києві. Для жінок діяли окремі гімназії і
вищі жіночі курси, у яких готували з дівчат «матерів сім'ї».
Важливими осередками духовного життя Над-дніпрянщини були
Харківський та Київський університети з історико-філологічними,
фізико-математичними, юридичними і медичними факультетами.
Поступово демократизувався склад студентів вузів. Кількість
вихідців із дворянства зменшувалась, а кількість представників
інтелігенції збільшувалася.На західноукраїнських землях, згідно з
реформою 1869 p., початкові школи було передано у відання
світських органів, формально впроваджено обов'язкове навчання
всіх дітей віком від 6 до 14 років. Однак багато з них не
відвідувало школи через матеріальні нестатки. Не вистачало
кваліфікованих учителів, шкільних приміщень, коштів.. Дуже
мало українців навчалося в гімназіях.
Наука
Центрами освіти і науки в Україні були університети. На
східноукраїнських землях перші з них виникли у Харкові та Києві.
Харківський університет, заснований з ініціативи В.Каразіна,
спочатку мав чотири факультети. У рік відкриття університету в
ньому навчалося 65 студентів, Київський університет, відкритий у
1834 p., спочатку мав один факультет — філософський, що
складався з відділів історико-філологічного та фізико-
математичного; Згодом . почав працювати. Над граматикою
української мови працював також професор Львівського
університету І.Лаврінський. Він уклав 6-томний українсько-
польсько-німецький словник, на якому позначився вплив
народної мови, переклав польською мовою «Повість временних
літ». З 1784 р. діяла бібліотека Львівського університету, що
налічувала близько 50 тис. томів літератури з різних галузей
знань. Українська інтелігенція, зокрема письменники, громадські і
культурні діячі, відстоювали право українського народу мати
національну мову, піклувалися про її розвиток і вивчення. У 1818
р. в Петербурзі було опубліковано Серед відомих українських
вчених того часу — ботанік і географ О.Волощук, хімік Й.Гекер,
природодослідник та суспільствознавець С.Подолинський,
знаний у всій Європі економіст М.Туган-Барановський, геолог
Ю.Медвецький, хімік Р.Залозецький. Наукові досягнення кожного
з них здобули світове визнання. Так, Роман Залозецький був
професором Торговельної академії у Львові, радником австро-
угорського уряду, заступником консула Великобританії, послом
до австро-угорського парламенту, головою товариства
«Сільський господар», директором Торгової школи товариства
«Просвіта» у Львові. Уродженець Тернопілля, видатний фізик
І.Пулюй, першовідкривач катодних променів, попередник
німецького вченого В.Рентгена, був доктором філософії,
технічним директором електротехнічного бюро у Відні,
професором Вищої технічної школи в Празі, одним із авторів
перекладу українською мовою Біблії, фундатором товариства
«Просвіта» у Львові, дійсним членом НТШ.
62. Львівський університет та його значення для української
культури ХІХ ст.
Львівський національний університет імені Івана Франка —
один з найстаріших у Східній Європі та найстаріший в Україні
університет. Один з найпрестижніших університетів України.
Єзуїтську колегію, яка згодом перетворилася на університет,
створено 1661 року.
20–30-х роках ХІХ ст. пожвавилися дослідження в галузі
краєзнавства та гуманітарних наук. Вихованець університету
І.Могильницький підготував першу в Галичині граматику
української мови, видану у 1829 р. Її передмова «Відомість о
руськім язиці» містила стислий огляд історії України, визначала
українську мову як самостійну серед східнослов’янських мов.
Професор Львівського університету І.Лаврівський уклав
шеститомний українсько-польсько-німецький словник, переклав
польською мовою «Повість временних літ». Значний внесок у
вивчення історії рідного краю зробив проф. М.Гриневецький. Він
збирав першодруки та інші пам’ятки старовини.
Значний вплив на розвиток Львівського університету мали події
польського національно-визвольного повстання 1830–1831 рр. та
особливо революції 1848 р., активну участь у яких брала
студентська молодь. Під час листопадового повстання 1848 р.
згорів університетський будинок, знищена його цінна наукова
бібліотека, яка вже тоді нараховувала понад 51 тис. томів.
Згоріли цінні рукописи. Повністю вийшло з ладу університетське
обладнання, через що тривалий час не можна було розпочати
заняття.
Студентські роки у нашому навчальному закладі у другій
половині ХІХ–на початку ХХ ст. провели такі в майбутньому
відомі вчені, письменники, громадські діячі, як М.Павлик,
О.Терлецький, В.Навроцький, О.Маковей, Ю.Пузина та ін.
Наукове життя Львівського університету другої половини ХІХ–
початку ХХ ст. зазнало чималих змін. Запроваджувалось
викладання нових дисциплін, створювались нові кабінети,
лабораторії тощо. Викладачі університету написали підручники
та навчальні посібники, виконували цінні наукові дослідження,
переважно з природознавства.
У 70-х роках ХІХ ст. на філософському факультеті Львівського
університету навчався Іван Франко — всесвітньовідомий
український мислитель, письменник, учений, перекладач,
політичний та громадський діяч, один з геніїв України, що
увійшов в історію культури як «титан праці».
63. Харківський університет, його внесок у розвиток науки,
української філософії.
Університет в м. Харків, самоврядний (автономний)
дослідницький національний університет[2]. Заснований у
листопаді 1804 року з ініціативи видатного просвітителя В. Н.
Каразіна. Другий за віком (після Львівського університету)
університет сучасної України. У 19 — на початку 20 ст.
Харківський університет мав 4 факультети: фізико-
математичний, історико-філологічний, медичний і юридичний;
1839 створено при ньому ветеринарну школу, що стала згодом
самостійним інститутом (1851). Університет мав лабораторії,
клініки, астрономічну обсерваторію, ботанічний сад, бібліотеку.
1811 при ньому було засноване Філотехнічне Товариство, а у
другій половині 19 ст. — Харківське Математичне Товариство,
Харківське Історично-Філологічне Товариство, товариства
дослідників природи, фізичне, хімічне, юридичне, та інші. З
ініціативи діячів університету з'явились перші періодичні видання
на Слобожанщині: «Харьковскій Еженедельникъ» (1812),
«Украинскій Вестникъ» (1816—1819), «Украинскій Журналъ»
(1824—1825) й інші. За перший період свого існування
університет (1805—1835) мав вплив на організацію шкільництва
на Слобожанщині. З 1874 університет видає «Учені записки».
Харківський університет відіграв помітну роль в українському
національному відродженні, головним чином на початку, а також
під кінець 19 — на початку 20 ст. Ще до того, поки Київ став
осередком українського національного життя на Наддніпрянщині,
в середині 19 ст. тут велися дослідження народного побуту,
історії і мови, починалася літературна діяльність і україномовний
театр, до чого багато спричинився університет. У другій половині
19 ст. Харківське Історично-Філологічне Товариство широко
розвинуло дослідження історії і побуту Слобідської України та
Гетьманщини. Студенти об'єднувалися в українські громади, з
участю Потебні, Мови-Лиманського та інших, висуваючи також
політичні вимоги українського руху. З ініціативи професорів
(Сумцова, Багалія, А. Зайкевича) рада професорів університету
висловилася проти цензури українських видань («Записка по
вопросу о цензуре книг на малорусском языке»). 1906 надано
почесні докторати М. Грушевському й І. Франкові, а 1910 — О.
Єфименко. 1907 Сумцов, Багалій і Халанський почали викладати
лекції з народної словесності, історії України й мовознавства
українською мовою. За революції 1917 — 20 в університеті
велася боротьба між прихильниками російської державності й
українського курсу. Частина професорів, не згідних з новими
політичними реаліями покинула університет. Більшість
українських професорів залишилася в Харкові. Вони
продовжували працювати в реорганізованих радянською владою
на базі університету установах: в Академії теоретичних знань
(1920 — 21), Харківському Інституті Народної Освіти (ХІНО, 1921
— 30), Харківському Інституті Народного Господарства та фізико-
хімічному і юридичному інститутах. 1932 — 33 на їх базі
відновлено університет, який складався з 7 факультетів: фізико-
математичний, хімічний, біологічний, геолого-географічний,
літературно-лінґвістичним, історичним (з філософським
відділом), економічним з (відділом економічної географії). 1936
Харківському державному університету надано ім'я російського
письменника О. Ґорького (хоч він не мав ніякого відношення до
Харківського Університету). За війни університет евакуйовано до
міста Кизилорда в Казахстані. У 1943 — 44 ХДУ повернувся до
Харкова. У 1951 році 800 студентів університету було
репресовано за відмову складати іспити російською мовою.
Судові засідання були закритими[6]. В 1977 р. в його складі діяли
факультети і відділи: механіко-математичний, фізичний, геолого-
географічний, економічний, історичний, філологічний, іноземних
мов, загальнонауковий, заочний та вечірній
64. Розвиток науки та філософської думки у Київському
університеті св. Володимира.
Київський університет був другим університетом, заснованим на
українських землях, що ввійшли до складу Російської імперії.
Його заснуванню перешкоджав польський вплив на
Правобережній Україні, який зберігся після її переходу до складу
Російської імперії. Великі польські магнати (Браницькі, Потоцькі,
Ржевутські, Чарторийські та ін.), володіючи великими
маєтностями в Польщі, зберегли їх і на Правобережній Україні,
що забезпечувало їх вплив у політико-економічному і культурно-
освітньому аспектах. Саме вони гальмували відкриття
навчальних закладів у новостворених Волинській, Київській та
Подільській губерніях для українського населення. Так, граф Т.
Чацький домігся перетворення Кременецької гімназії
(Тернопільщина) на Волинський ліцей, який мав виконувати
функції університету для названих губерній. Фактично цей ліцей
став типовим польським навчальним закладом за своїм
функціональним призначенням і мовою викладання, складом
студентів і професорів. Невдовзі було прийнято рішення
перенести ліцей з Кременця до Києва і на його базі відкрити
Київський університет. 25 листопада 1833 року було
затверджено його Статут і штат, а 15 липня 1834 року
проголошено акт про відкриття Університету у Києві, якому на
знак «особливого заступництва і в пам'ять великого просвітника»
надано ім'я Св. Володимира. Своє функціонування Університет
Св. Володимира розпочав у складі одного філософського
факультету. Наступного року було відкрито юридичний
факультет, а в 1840 р. на базі Віленської медико-хірургічної
академії — медичний.
Професорсько-викладацький штат Університету Св. Володимира
був укомплектований переважно з професорів Кременецького
ліцею — поляків. Із російських професорів там працювали
професор російської словесності М. Максимович та професор
енциклопедії права К. Неволін. Професор загальної історії В. Цих
і професор філософії О. Новицький були призначені
попечителем Київського навчального округу та Університету Е.
фон Брадке. М. Максимович обіймав посаду ректора, В. Цих —
проректора, а О. Новицький очолив кафедру філософії. Саме з
іменами М. Максимовича та О. Новицького пов'язане
становлення професійної філософії в Університеті Св.
Володимира. Праці Максимовича мали важливе значення для
розуміння етнічної України та її культури. Займався вивченням
філософії, намагаючись осмислити розвиток природничих наук
через призму натурфілософських ідей раннього шеллінгіанства,
збагнути зв'язок філософії з природознавством та іншими
науками, дати ґрунтовну відповідь на питання, що таке
філософія, який її предмет, історичне місце в системі знань,
творчий потенціал. Однак, відчуваючи до філософії скептично-
негативне ставлення навіть серед освічених представників
суспільства, нерідко й сам у приватних бесідах критично
висловлювався щодо філософських теорій і навіть заперечував
доцільність викладання історії філософії в університетах.
Незважаючи на це, моральна атмосфера в університеті за його
ректорства, вимоги конкретного історичного підходу до вивчення
природи, феномену культури, суспільного життя, врахування
історичного досвіду, умов та рівня розвитку науки того часу, її
системного критичного переосмислення, які він демонстрував у
своїх лекціях та наукових працях, істотно вплинули на
сприйняття студентами нових ідей світової філософсько-
суспільної думки. Заслужену славу О. Новицькому принесли
широка обізнаність із філософською літературою (володіння
грецькою, єврейською, латинською, німецькою і французькою
мовами дало змогу читати її в оригіналах), вміння чітко і
зрозуміло викладати зміст першоджерел, ораторські здібності. Як
науковець і викладач він формував у своїх слухачів творче
мислення. Читав курс логіки, психології, історії філософії,
природного права. Як філософ високого професійного рівня О.
Новицький за умов негативного ставлення до філософії в
Російській імперії не тільки виступив на її захист, а й, враховуючи
новітні досягнення світової філософської думки того часу,
зокрема німецької, зробив спробу по-новому підійти до
осмислення предмета, завдань і призначення філософії,
виявлення основних механізмів і тенденцій її розвитку. У
поглядах на історію О. Новицький дотримувався
європоцентризму. Він вважав, що розвиток всесвітньої історії
зумовлений Європою, хоча при цьому не заперечував ролі інших
народів, наголошуючи, що народи, які виконали свою роль в
історії, не сходять з історичної арени. Вони можуть змішуватися з
іншими, можуть знову відродитися і зробити свій внесок у
розвиток людства. Саму історію філософ поділяв на два періоди
— язичницький і християнський. Відповідно, виокремлював два
періоди розвитку історії філософії — давньоязичницький (епоха
безпосереднього знання) і християнський (епоха
опосередкованого знання). Ці періоди він розбивав на етапи,
напрями, витворивши цікаву й оригінальну концепцію історико-
філософського процесу, його періодизацію. Настанови
Новицького певною мірою зумовили розуміння історико-
філософського процесу філософами-професіоналами не тільки
Київської академічної школи (С. Гогоцький, П. Юркевич), а
знайшли своє втілення у філософії всеєдності В. Соловйова, в
пошуках представників філософії російського духовного
ренесансу кінця XIX — початку XX ст. — Є. і С. Трубецьких, С.
Булгакова, П. Флоренського, В. Розанова, Л. Карсавіна, М.
Бердяева та ін. С. Гогоцький також приділяв увагу проблемам
теорії пізнання, соціальним питанням. У процесі пізнання
філософ виділяв три етапи пізнавальної діяльності: 1) чуттєву
свідомість, що керується свідченнями відчуттів; 2) діяльність
уявлення, або уявляючу свідомість; 3) мислення, або мислену
свідомість. Саме пізнання розглядав як процес, у якому кожний
ступінь пов'язаний з іншим, процес переходу від одного етапу до
наступного; істину розглядав як гармонію мислення з буттям,
вічною дійсністю, а її критерієм вважав узгодженість
внутрішнього життя, одухотвореного релігією. Із цих позицій
критикував механічний матеріалізм за спроби звести психічні
явища до простих форм руху матерії, за механічне перенесення
законів одного рівня на інший, невміння пояснити механізм
переходу від чуттєвого до раціонального. Заперечував
атомістичну теорію; душу й дух розглядав як дві форми прояву
життєвого начала Бога.
65. Архітектура України ХІХ ст.
В архітектурі XIX століття на зміну пишноті і розкутості
українського бароко прийшов стриманий, академічний стиль
класицизму. За будівництвом міст наглядали спеціальні комісії і
комітети. Громадські споруди будувалися з урахуванням їх
призначення — головною метою архітектора стало не створення
зовнішньої привабливості, а внутрішній комфорт (висока стеля,
вентиляція, освітлення). Перехід від бароко до класицизму
відбився і на плануванні міст. Обов'язково виділяється
адміністративний центр з площею, на якій розміщувалися
помпезні будівлі урядових установ, квартали були прямокутними,
композиції ансамблів, окремих архітектурних комплексів,
палацово-паркового ландшафту носили відкритий характер. У
цей час активно забудовуються нові міста на півдні України і в
Криму — Маріуполь, Олександрівськ (Запоріжжя), Катеринослав
(Дніпропетровськ), Миколаїв, Одеса. В Одесі за проектом
петербурзького архітектора Тома де Томона в 1809 було
споруджено оперний театр. Одночасно відбувалася
реконструкція старих міст Слобожанщини і Подніпров'я.
Архітектурний стиль Києва визначався відомим архітектором А.
Меленським. За його проектом споруджені пам'ятник на Честь
повернення Києву магдебурзького права, церква на Аскольдовій
могилі, ансамбль Контрактової площі на Поділ, який постраждав
від пожежі 1812 року. У 1837—1843 роках за проектом
Олександра Беретті побудована будівля Київського університету.
Упорядковуються такі міста, як Харків, Полтава. У другій
половині XIX століття стильова єдність класицизму руйнується.
Складна епоха утвердження капіталізму відбилася і в архітектурі:
з'являються нові матеріали, нові замовники. Складається
напрям, який отримав назву «еклектика» (змішування). У
київських фасадах того часу можна побачити і готику, і ренесанс,
і романський стиль, багато будівель в «цегельному стилі»
(головна прикраса — нештукатурена цегельна кладка). Пошук
все більшої різноманітності викликав інтерес і до візантійсько-
російських традицій. Вони чітко простежуються у будові
найбільшого у Києві кафедрального Володимирського собору,
який споруджувався понад 20 років (1862—1886) за проектами І.
Штрома, П. Спарро, О. Беретті. Участь у розписах собору В.
Васнецова, М. Врубеля зробило собор видатним явищем у
монументальному образотворчому мистецтві. Першим проектом
у власне українському стилі вважають прийнятий в 1903 році
проект будівлі Полтавського земства архітектора В.
Кричевського. Розписи цієї будівлі виконав художник
Васильківський. Майстерність і талант українського народу
виявилися у створенні палацово-паркових ансамблів. Їх автори,
як правило, нам невідомі. Народні майстри створили видатні
шедеври архітектурного зодчества: палац Розумовського у
Батурині в живописній місцевості над Сеймом, палац Галаґана в
Сокирницях на Чернігівщині, до якого прилягає лісопарк площею
600 десятин, парк «Олександрія» на березі Росі в Білій Церкві,
знаменита «Софіївка» в Умані, де руками кріпаків, без
використання якої-небудь техніки були насипані гори, викопані
ставки.
66. Розвиток музичної культури і театрального мистецтва в
Україні ХІХ ст.
Становлення українського національного мистецтва (театр,
музика, образотворче мистецтво, архітектура) дещо відставало
від літературного розвитку. Так, театральне мистецтво в більшій,
ніж література, мірі залежить від політичного режиму, фінансових
можливостей, підготовленості аудиторії. До 1861 року
продовжував існувати кріпосний театр, і не тільки у садибах, але
і в містах. У 1828 році офіційно було заборонено купувати до
театру кріпаків, але і після цього кріпосні актори продовжували
входити до складу деяких театральних труп. У 1789 театр був
побудований у Харкові, але в ньому йшли тільки російські п'єси.
Першими українськими постановками були «Наталка
Полтавка» в 1819 році і пізніше «Москаль-чарівник» у
Полтавському любительському театрі. Вони стали можливими
завдяки щасливому збігу обставин: підтримка генерал-
губернатора Малоросії М. Репіна, керівництво трупою Іваном
Котляревським, гра геніального актора Михайла Щепкіна, тоді
ще кріпака. Театр діяв у Полтаві у 1818-1821 роках. Професійна
ж українська трупа була створена тільки на початку 80-х років.
Організаційними питаннями в ній займався Михайло Старицький,
режисурою — Марко Кропивницький. Обидва були також
драматургами. Їм вдалося об'єднати талановитих акторів: брати
Тобілевичі (псевдоніми: Івана — Карпенко-Карий, Миколи —
Садовський, Панаса — Саксаганський), Марія Заньковецька,
Ганна Затиркевич, інші. Пізніше трупа декілька разів
розділялася, але, що цікаво, всі чотири оформлені колективи
продовжували працювати яскраво, мали великий успіх в Україні,
на півдні Росії (тому що трупи були пересувними).
Великий знавець української мови, Михайло Старицький писав
комедії (не гасне популярність «За двома зайцями»), драми («Не
судилося», «Богдан Хмельницький»). Вони змальовували
реалістичні картини сільського, міського побуту, передавали
типові національні характери. Але ні Старицький, ні близький
йому Кропивницький не виходили за рамки так званої
«етнографічної драматургії». Творцем української соціальної
драми став Іван Карпенко-Карий (Тобілевич). У основі його п'єс
(драми «Бурлака», «Безталанна», комедії «Сто тисяч», «Хазяїн»)
лежать глибокі психологічні конфлікти, гострі соціальні
протиріччя.
Поетична і музична обдарованість українського народу була
основою високого рівня розвитку музично-пісенної творчості. У
XIX столітті як і раніше побутують землеробські пісні
календарного циклу, а також колядки, веснянки, колискові,
весільні. Широкою популярністю користувалися пісні-романси
«Їхав козак за Дунай», «Віють вітри», «Сонце низенько», а також
створені на вірші Шевченка «Думи мої, думи», «Заповіт». З
народного середовища висувалися талановиті співаки-кобзарі
(Остап Вересай, Іван Кравченко-Крюковський, Гнат Гончаренко,
Терентій Пархоменко, Михайло Кравченко, Андрій Шут та ін.).
Значного поширення набуло сімейне музикування,
любительський молодіжний розважальний спів. Центрами
розвитку музичної культури були духовні навчальні заклади,
гімназії, приватні пансіони, університети, в яких вивчалася нотна
грамота і теорія музики. Багато хто отримував професійну
музичну підготовку в церковних хорах.
Музика, спів міцно увійшли в повсякденне життя як міського,
так і сільського населення. За жанрами пісні були
різноманітними: ліричні, жартівливі, романси, виконувалися вони
соло, дуетом, хором, під акомпанемент бандури, скрипки, гітари,
фортепіано. Переважно це були авторські твори, які згодом
розповсюджувалися і ставали народними.
Концертну діяльність в містах України розгортали самодіяльні
колективи. Традиційними серед інтелігенції великих міст були
літературно-музичні вечори. Влаштовувалися добродійні
концерти, особливо під час проведення великих контрактових
ярмарок. Однак часто така діяльність наштовхувалася на
адміністративні заборони. Наприклад, в 1867 у Києві був
випадок, коли влада дозволила концерт за умови, що тексти
пісень будуть звучати французькою мовою.
Високого рівня досягла майстерність партесного
(багатоголосого) співу. У XIX столітті хоровий спів поступово
виходить за рамки чисто культового. Загальнофілософський
зміст канонічних образів залучав до храму немало світських
слухачів. З великими концертними програмами виступали хори
Київської академії, Переяславської семінарії. Розвиток своїх
національних традицій гальмувався, оскільки перевага
адміністративно надавалася іноземним авторам.
Одночасно з народною і церковною традиціями в XIX столітті
складається світська професійна музична культура. С. С. Гулак-
Артемовський на початку 60-х років створює першу українську
оперу «Запорожець за Дунаєм». Перлиною української вокальної
класики стали «Вечорниці» П. І. Нищинського. Вони малюють
широку музичну картину народного життя, знаменитий чоловічий
хор «Закувала та сива зозуля», тема якого — страждання козаків
у турецькій неволі, їх прагнення до свободи. Мелодичним
багатством, співучістю, драматичною напруженістю привабила
слухачів опера М. М. Аркаса «Катерина» за однойменною
поемою Т. Г. Шевченка. Композитори широко використовували
багаті традиції українських народних пісень, обробляли їх. П. П.
Сокальському належить глибока теоретична праця «Русская
народная песня, великорусская і малорусская, в ее строении
мелодическом и ритмическом…».
Цілу епоху в музичному житті України складає творчість М. В.
Лисенка — великого українського композитора, блискучого
піаніста-віртуоза, талановитого хорового диригента, педагога,
музикознавця й активного громадського діяча демократичного
напряму. Він є основоположником української класичної музики.
67. Періодизація духовної культури ХХ ст., головні тенденції
і розвитку.
 Украї́нська культу́ра ХХ століття — початку ХХІ століття
характеризується такими етапами[1]:
Національне відродження (1917—1933)
Тоталітарне панування соцреалізму (1933—1956)
Стихійне піднесення духу національного опору (1956—1987)
Національно-духовне оновлення (з 1987)
Однією з принципових особливостей української культури ХХ
століття є визначальна роль політичного чинника. При цьому
переважав не еволюційний характер динаміки, а різкі зміни, які
чітко розмежовують основні етапи розвитку української культури.
Поворотне значення мали Перша світова війна,Лютнева і
Жовтнева революції, боротьба за українську державність 1917—
1920 рр., створення СРСР, Друга світова війна, криза соціалізму і
розпад радянської системи, отримання Україною незалежності. У
радянський період, який зайняв більшу частину сторіччя,
українська культура пройшла складний шлях, який поєднує
досягнення і втрати, духовні злети і трагедії: національне
піднесення 20-х років, трагедію у роки сталінської диктатури,
хрущовську «відлигу», брежнєвський «застій», горбачовську
перебудову. Внаслідок одержавлення всіх сторін життя
суспільства, його бюрократизації, централізації влади провідну
роль відігравала особа першого керівника комуністичної партії і,
відповідно, всієї держави.
У 1991 відбулося не тільки проголошення незалежності
України, але й почалися докорінні зміни суспільного ладу.
Говорячи про роль геополітичного чинника у розвитку
української культури, необхідно підкреслити, що до середини
сторіччя територія України входила до складу різних держав:
СРСР, Польщі, Румунії, Чехословаччини. Лише після Другої
світової війни сталося об'єднання українських земель. У 1954 р.
до складу Української РСР було включено Крим.
Неприйняття більшовизму, радянської влади викликали у 20-і
роки значну еміграцію діячів науки, літератури і мистецтва. Їх
творчість продовжувалася, але залишалася невідомою на
батьківщині. 40-ві і 70-ті роки відмічені новими хвилями еміграції.
Тому характерними для української культури є два потоки
розвитку — в Україні і в діаспорі. В діаспорі було утворено ряд
інституцій (державні — Українська Національна Рада на чолі з
Президентом УНР, Уряд УНР; наукові — Вільна академія наук,
ряд наукових товариств, зокрема в діаспорі діяло Наукове
Товариство імені Шевченка, товариство українських інженерів,
лікарів тощо; церковні — православна та греко-католицька гілки
української церкви; мистецькі, наприклад, капела бандуристів у
США і Канаді, численні народні хори у ряді країн світу;
книгозбірні, видавництва, система національних недільних шкіл
та ін.). Сьогодні завдяки політичним змінам відновлено єдиний
культурний потік, повернено багато імен.
Участь інтелігенції в політичному житті країни особливо
активною була в переломні моменти. Досить пригадати імена
визначного українського історика, Голови Центральної Ради
М.Грушевського, талановитого письменника, Голову
Генерального секретаріату В. Винниченка, учасників
дисидентського руху І. Світличного, В. Симоненка, В. Стуса,
сучасних політиків-поетів І. Драча, Д. Павличка, письменника В.
Яворівського.
68. Здобутки української культури у період її національно-
культурного відродження (1917-1933 р.р.).
Національне відродження першої третини XX ст. стало логічним
продовженням процесу, започаткованого наприкінці XIX ст., і
тісно пов'язане з проголошенням державності. У Першому
Універсалі (23 липня 1917 p.) новоутвореного українського
парламенту — Центральної Ради сутність національного
відродження визначалась словами: "Віднині самі творитимемо
наше життя". За короткий час у 1917—1921 pp. сформувалися
соціально-політичні та національно-духовні вартості, що
визначили тенденцію культурного відродження. Створювався
особливий духовний клімат, який благотворно позначився на
розвитку всієї нації і багато в чому визначив подальшу історію
України..
Якісні зміни в культурному житті України за умов розбудови
української державності засвідчує динаміка розвитку
національної освіти. Вже в березні 1917 р. була відкрита
українська гімназія в Києві, невдовзі — університет у
Катеринославі, консерваторія в Харкові, сільськогосподарський
інститут в Одесі
У 20-х роках під егідою УАН плідно розвивалася наука.
Приділялася увага фундаментальним дослідженням у галузі
промисловості, нових технологій, культури і мистецтва.
На творчості українських літераторів 1917 — 1921 pp. позначився
вплив європейського модернізму. Тяжіння до нього було
характерним, зокрема, для творчості поета, театрознавця,
перекладача М.Вороного (1871 — 1940 pp.). Він навчався на
філософському факультеті Віденського та Львівського
університетів, добре знав європейську літературу.
Найвидатніша постать тогочасної української поезії — П.Тичина,
який після виходу збірки "Сонячні кларнети" (1918 р.) здобув
славу "глибоко
Відомим теоретиком національно-культурного відродження був
М.Хвильовий. Він поділяв принципи "неокласиків", вбачав мету
літературного процесу в розкритті прекрасного у людині.
На етапі національного відродження в 20-х роках значно
пожвавився новаторський пошук у галузі образотворчого
мистецтва. Поштовх у цьому напрямі дала Українська академія
мистецтв, утворена 1917 р. Перший її ректор видатний художник-
графік Г.Нарбут залишив помітний слід в історії української
культури.
У 1920—1930 pp. українська музика вийшла на рівень високої
професійності, для неї характерна багатожанровість, орієнтація
на великі музичні форми, перехід від сольного виконання до
поліфонічного багатоголосся тощо. Активно розвивався жанр
оперного мистецтва, діяли оперні'театри в Києві, Одесі, Харкові
та інших містах. Широкого визнання набула виконавська
майстерність І.Паторжинського, М.Литвиненко-Вольгемут,
3.Гайдай, О.Петрусен-ко та ін.
Шлях авангарду й експериментаторству в українській музиці
торував композитор, диригент, педагог Б. Лятошинський (1894 —
1968 pp.)- У Західній Україні плідно працювали композитори
Л.Січинський, А.Вахнянин, Ф.Колесса, С.Людкевич, Н.Нижан-
ківський, В.Барвінський, Й.Витвицький. У Львові відкрився Вищий
музичний інститут ім.М.Лисенка (1907 p.), оперний театр (1900
p.). Тут працювали талановиті співаки С.Крушельницька,
О.Мишуга, М.Менцинський, О.Руснак та ін. Широку культурно-
просвітницьку роботу проводили музично-співацькі товариства
"Руська бесіда", "Торбан", "Боян".
69. М.Грушевський і процеси державотворення в Україні у
період національно-демократичної революції 1917-1918 рр.
Миха́йло Сергі́йович Груше́вський— професор історії,
організатор української науки, політичний діяч і публіцист, голова
Центральної Ради (1917—1918), академік, автор понад 2000
наукових праць. 4 (17) березня 1917 у Києві на Володимирській
42, в приміщенні українського клубу «Родина»з ініціативи
Товариства українських поступовців за участю українських
політичних партій, українських військовиків, робітників,
духовенства, кооператорів, студентства, громадських і
культурних організацій (Українське Наукове Товариство,
Українське Педагогічне Товариство, Товариство українських
техніків і аґрономів тощо) було оголошено про утворення
Української Центральної Ради. Головою УЦР заочно обрано
Михайла Грушевського, якого тимчасово заступав Володимир
Науменко, а товаришами голови: Дмитра Антоновича і Дмитра
Дорошенка.Цього ж дня, 4 березня, УЦР телеграмою повідомила
керівників Тимчасового Уряду Г.Львова і О.Керенського про своє
утворення. Офіційне діловодство УЦР розпочалося 9 березня,
коли обговорювалось питання про виготовлення печатки УЦР,
передачу УЦР будинку Педагогічного музею, утворення
аігітаційної школи та ін. З часом Рада мала скликати український
парламент і сформувати звітний перед ним уряд.22 березня
1917 УЦР видала першу відозву «До українського народу», а
коли 27 березня 1917 керування перебрав М. Грушевський,
стала дійсним дійовим центром українського національного руху.
Але щойно після скликання Всеукраїнського Національного
Конгресу УЦР перетворилася на своєрідний парламент,
складений з 150 чоловік, обраних від українських політичних
партій, професійних і культурних організацій та делегатів від
губерній. На конгресі обрано нову президію УЦР: голова — М.
Грушевський, заступники голови — С. Єфремов і В. Винниченко.
29 квітня 1918 за підтримкою німецьких військ відбувся
переворот, який проголосив генерала П.Скоропадського
гетьманом Української Держави. Своєю грамотою гетьман
Скоропадський розпустив УЦР і Малу Раду, а видані ними закони
скасував.За весь час існування УЦР її головою був М.
Грушевський, а у 1918 р. його заступниками були С.
Веселовський, М. Шраг, А. Ніковський, Ф. Крижанівський,
секретарями М. Єреміїв, М. Чечель, А. Постоловський, Я.
Левченко, Є. Онацький, Л. Чикаленко. За час УЦР діяли
кількакратно змінені уряди під проводом В. Винниченка (28
червня 1917 р. — 30 січня 1918 р.) і В. Голубовича (30 січня 1918
р. — 29 квітня 1918 р.).Засідання УЦР (Малої Ради) відбувалися
у будинку Педагогічного Музею на ВеликоВолодимирській вулиці,
а пленарні сесії УЦР у Троїцькому Народному Домі (театрі М.
Садовського). Органом УЦР були «Вісті з Української
Центральної Ради»; а уряду УНР «Вісник Генерального
Секретаріату УНР» (виходив з листопада 1917 р.).
70. “Розстріляне відродження” 20-30-х років ХХ ст. та його
трагічні наслідки для української культури
Розстріляне відродження — літературно-мистецьке покоління 20-
х — початку 30-х рр. в Україні, яке дало високохудожні твори у
галузілітератури, живопису, музики, театру і яке було знищене
тоталітарним сталінським режимом.Термін «розстріляне
Відродження» вперше запропонував діаспорний
літературознавець Юрій Лавріненко, вживши його як назву
збірника найкращих текстів поезії та прози 1920-30-х рр. За це
десятиліття (1921—1931) українська культура спромоглася
компенсувати трьохсотрічне відставання й навіть переважити на
терені вітчизни вплив інших культур, російської зокрема (на 1
жовтня 1925 року в Україні нараховувалося 5000
письменників).Початком масового нищення української
інтелігенції вважається травень 1933 року, коли 12—13
відбулися арешт Михайла Ялового і самогубство Миколи
Хвильового, у недоброї пам'яті харківському будинку
«Слово».Кульмінацією дій радянського репресивного режиму
стало 3 листопада 1937 року. Тоді, «на честь 20-ї річниці
Великого Жовтня» у Соловецькому таборі особливого
призначення за вироком Трійки розстріляний Лесь Курбас. У
списку «українських буржуазних націоналістів», розстріляних 3
листопада також були Микола Куліш, Матвій
Яворський, Володимир Чеховський, Валер'ян
Підмогильний,Павло Филипович, Валер'ян Поліщук, Григорій
Епік, Мирослав Ірчан, Марко Вороний, Михайло Козоріс, Олекса
Слісаренко, Михайло Яловий та інші. Загалом, в один день за
рішенням несудових органів, було страчено понад 100 осіб
представників української інтелігенції — цвіту української
нації.Головними літературними об'єднаннями
були «Ланка» (пізніше «МАРС»), «Плуг»,
неокласики «Молодняк»,«Спілка письменників західної
України», ЛОЧАФ (об'єднання армії та флоту). Найвпливовішим
був «Гарт», який пізніше був перейменований
на «ВАПЛІТЕ» («Вільну Академію Пролетарської Літератури»).Це
відродження було пов'язано з тим, що українські митці навіть за
умов замовчування й заборони (пригадаймоЕмський указ)
створили тексти, гідні світового поціновування (М. Куліш, І.
Франко, М. Коцюбинський), з довгоочікуваним набуттям Україною
своєї державності, з датою українізації та різнобічних свобод,
обіцяних революціями 1905—1917 рр.Проза поділялася на дві
течії: сюжетна і безсюжетна. У безсюжетних творах головним
було не речення чи слово, але підтекст, дух, «запах слова», як
казав Хвильовий. Стиль сильних почуттів та проникнення в
сутність явищ
називається неоромантизмом чи експресіонізмом. У цьому
напрямку працювали Микола Хвильовий, Юрій
Яновський, Андрій Головко, Юліан Шпол, Олекса Влизько, Лесь
Курбас, Микола Куліш та багато інших.Трагічна доля покоління
20-30-х років демонструє всю силу українського духу, його
творчий потенціал, необхідність свого шляху й незалежності від
впливу інших культур.
72.ДІЯЧІ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ В ЕМІГРАЦІЇ
Невід'ємною складовою частиною процесу національно-
культурного відродження є творчість представників української
еміграції.
Високохудожню спадщину залишив відомий поет, есеїст, критик і
публіцист Є. Маланюк (1897—1968 рр.), чиї художньо-естетичні
принципи формувалися в період втрати української державності.
Поразку УНР він сприйняв як національну трагедію. Аналізуючи
причини цих подій, митець звертається до визначення ролі
національне свідомої особистості в українській історії, його
поезія сповнена історико-філософських роздумів про долю
народу, призна¬чення людини в добу політичних і соціальних
потрясінь.
У вірші «Доба» (1940 р.) поет наголошує, що запорукою
відродження України є активність, воля і наполегли¬вість народу,
вміння не тільки досягти, а й зберегти свободу:Щоб. крізь дим і
вогонь, мимо скреготу смерти, Ліов по трупах років, перекрочить
добу, Щоб не зрадило серце, щоб віддих упертий Ще останнім
зусиллям вдихнув боротьбу.
Певний час Є. Маланюк перебував під впливом ідеології
імморалізму, поглядів Д. Донцова щодо виховання української
нації в дусі культу сильної ніцшеанської людини. Однак творчість
митця не вкладається в жодні штучні ідео¬логічні рамки. Є.
Маланюк — самобутній національний поет і стиліст. Він
органічно синтезував необарокові та неоромантичні форми в
єдності неокласичної поетики. За своїм змістом його творчість
споріднена з гуманістичними Ідеями І. Франка та М. Хвильового.
Окреме місце в поезії Є. Маланюка займає оригінальна
концепція «України-Ски-тії, степової Гелади». Є. Маланюк є
також автором оригі¬нальних есе, присвячених філософії
української культури.
Між українською та-світовою культурою будував мости С.
Гординський (нар. 1906 р., з 1944 — за кордоном) — поет,
перекладач, художник, мистецтвознавець. Людпяа
енциклопедичних знань, С. Гординський здобув освіту у
Львівському університеті, навчався в Академії Мистецтв у Берліні
та академії Р. Жульєна в Парижі, зокрема у Ф. Ле-же.Великий
знавець української поетики і мови, він напи¬сав ряд поетичних
збірок, прикметних своєю класичною формою, здійснив один з
найкращих переспівів «Слова о полку Ігоревім». С. Гординськнй
перекладав вірші Горація, Овідія, В. Гюго. Ш. Бодлера, Г.
Апполінера, Е. Верхарна, Дж. Байрона, Е. По, Й. В. Гете, Ф.
Шіллера тощо. Його перу належать цікаві наукові розвідки —
«Франсуа Війон. Життя і твори» (1971 р.), статті про Т. Шевченка
як ху¬дожника, про український іконопис тощо. Відомий С.
Гор¬динський і як талановитий живописець (був учнем С. Но-
ваківського), графік, організатор мистецького життя й мистецьких
виставок. Серед письменників, які викривали тоталітарну
систему нищення особистості, привертає увагу творчість І.
Багря¬ного (1907—1963 рр.). Він навчався у Київському
худож¬ньому інституті, належав до літературного об'єднання
«Марс». Був репресований 1932 р., а 1945 р. емігрував за
кордон. Його романи «Звіролови» (1944 р., перевиданий 1947 р.
під назвою «Тигролови» і «Сад Гетсиманський») (1950 р.)
розкрили перед світом національну трагедію по¬неволеного в
центрі Європи народу. Твори написані на до-- кументальному
матеріалі і особистих переживаннях автора, їм притаманний
глибокий філософсько-художній аналіз світоглядних і моральних
засад антилюдяної державної політики.
Роман «Сад Гетсиманський» у своїй образній довершеності і
людяності співзвучний з кращими творами світової літератури,
передусім Е. Ремарка, Б. Брехта, Т. Драйзера. Попри деяку
публіцистичність «Сад Гетсиманський» нале¬жить до визначних
творів XX ст., стоїть в одному ряді з такими визначними творами
XX ст., як романи Л. Кестлера «Сліпуча пітьма» (1940 р.) та Дж.
Орвелла «1984» (1948 р.).
Світового визнання набула творчість скульптура О. Ар-хипенка
(1887—1964 рр.), який 1908 р. емігрував у Францію. З його ім'ям
пов'язаний розвиток скульптурної пластики XX ст. («Ступаюча
жінка», 1912 р.; «Постать», 1920 р.). Серед відомих українських
скульпторів слід згадати М. Че-решньовського (нар. 1913 р.),
який створив пам'ятники Лесі Українці в Клівленді (США) й
Торонто (Канада);
Л. Молодожанина (нар. 1915 р.), автора пам'ятників Т.
Шевченкові у Вашінгтоні (1964 р.) та Буенос-Айресі (1971 р.).
Світовим визнанням кооистується творча спадщина графіка,
живописця, мистецтвознавця Я. Гніздовського (1915— 1985 рр.),
який з 1949 р. жив V США. Широко відомі його графічні твори —
«Соняшник» (1962 р.), портрет М. Скрипника (1971 р.), живописні
— «Пшеничний лан» (1960 р.), «Селянський хліб» (1981 р.) та ін.
У 1990 р. виставка його творів експонувалася у Києві.
У розвиток музичної культури значний внесок зробив композитор
А. Рудницький (1902—1975 рр.). У його твор¬чій спадщині —
опери «Довбуш» (1938 р.), «Анна Яро-славна» (1967 р.).
«Княгиня Ольга» (1968 р.), кантати, симфонії, йому належать
теоретичні праці «Українська музика» (1963 р.)
З усіх форм культурного розвитку поза кордонами Ук¬раїни,
мабуть, найбільш успішно та творчо проявила себе українська
вища школа, яка за умов денаціоналізації на батьківщині
виконувала велике й важке завдання вихован¬ня національних
інтелектуальних кадрів, які могли б збе¬регти національну
традицію та продовжити розбудову ук¬раїнської культури.
Першою українською вищою школою за кордоном став
заснований у Відні в 1921 р. Український Вільний Універ¬ситет.
його засновником був Союз Українських Журналіс¬тів і
письменників, а співзасновниками — М. Грушевський та
визначний вчений-юрист С. Дністрянський. Восени 1921 р.
університет був перенесений у Прагу, де проіснував до 1939 р., а
після другої світової війни відновив свою ді¬яльність у Мюнхені.
Першим ректором став мовознавець та історик літератури О.
Колесса. До 1939 р. докторські дипломи в університеті одержали
109 чоловік.
Другою за часом заснування (1922 р.) була Українська
Господарська Академія в Подєбрадах (Чехословаччина). Вона
мала три факультети: агрономічно-лісовий, економіч¬но-
кооперативний, інженерний. Ректором її був І. Шовгенів. У
професорсько-викладацькому персоналі було 90 осіб, а число
студентів досягало 600. У 1932 р, на цій базі було створено
Український Технічно-Господарський Інститут позаочного
навчання, його ректором став Б.Іваницький, а пізніше відомий
економіст Б. Мартос.
В 20—30-х роках в Празі працював Український Висо-, кий
Педагогічний Інститут ім. М. Драгоманова, в якому готували
вчителів для початкових шкіл та позашкільної освіти. Директором
інституту був історик української літе¬ратури Л. Білецький.
У 1923 р. група професорів філософського факультету
Українського вільного університету — Дм. Антонович, Д.
Дорошенко, О. Колесса, В. Щербаківський заснували Українське
Історико-філологічне Товариство. У 1938 р. воно мало 53 члени,
які займались науковим дослідженням історії України,
історіографії, воєнної історії, історії освіти, права, етнографії,
економіки, археології, класичної філо-логії.
Важливим культурним центром української еміграції був
Український науковий інститут в Берліні, заснований у 1926 р.
Першим ректором інституту був відомий україн¬ський історик Д.
Дорошенко, а з 1932 р. і до другої світової війни — філософ і
історик культури В. Мірчук. При інсти¬туті працювали видатні
українські науковці: історики С. Томашівський, Д. Олянчин, В.
Кучабський, літературо¬знавці Б. Лепкий, М. Гнатишак, К.
Чехович, філософ ' Д. Чижевський та ін.
Після другої світової війни центр науково-культурного життя
української діаспори переміщується в Північну Аме¬рику —
Канаду та США. Завдяки активній діяльності ук¬раїнської
громади вже у 1945 р. у Саскатунському універ¬ситеті (Канада)
було запроваджено викладання україн¬ської мови, літератури,
історії. Нині, за свідченням дирек¬тора Канадського інституту
українських студій пои Аль-бертському університеті Б.
Кравченка, українознавчі програми запроваджені в 12
університетах Канади *
73.Лесь Курбас – визначний діяч українського театрального
мистецтва.
Лесь Ку́рбас (повністю — Олександр-Зенон Степанович Курбас; *
25 лютого 1887, Самбір — † 3 листопада 1937, Сандармох) —
український режисер, актор, теоретик театру, драматург,
публіцист, перекладач. Народний артист УРСР (1925).
Народився 25 лютого 1887 року в місті Самбір (тепер Львівської
області) у родині акторів галицького театру Степана та Ванди
Курбасів (за сценою Яновичі). Батько його, хоча й був
мандрівним українським актором, проте і в бідності своїй прагнув
дати Олександрові гарну освіту.
Навчався у Тернопільській гімназії, у Віденському та Львівському
університетах. Тому цілком природно, що Лесь увібрав у себе
все те, що могла дати йому європейська культура. Вже тоді
Курбас мріяв працювати на Наддніпрянській Україні, де існував
сильний демократичний театр Садовського (Київ) і де поруч була
висока театральна культура. 1916 року його мрія здійснилась, він
вступає до цього театру. Акторська творчість Курбаса в театрі
Миколи Садовського обіцяла розвинутися, але сталося так, що
він приніс свій акторський талант у жертву режисерському.
Головна увага й енергія молодого митця були скеровані на
організацію студії молодих акторів, з якої виріс згодом Молодий
театр. Назва «Молодий театр» з'явилася вже влітку 1917 року.
Молодий театр — це театр пошуків нових форм втілення
сучасної та класичної драматургії. З цього театру взяли початок
кілька українських театрів.
Влітку 1920-го Лесь Курбас зібрав своїх кращих акторів, хто
добровільно приєднався з Київського театру ім Шевченка, і під
назвою «Кийдрамте» (Київський драматичний театр) трупа
почала своє турне по містах Київщини. Спочатку осіли у Білій
Церкві, потім в Умані.
Лесь Курбас був засновником спочатку політичного (1922—1926),
а потім і філософського (1926—1933) театру в Україні. У
виставах свого філософського театру «Березіль» (Харків) Курбас
малює всесвіт, де головним стає особлива довіра до життя
людини у всіх його суперечностях.
Лесь Курбас і «березільці» знайшли свого драматурга, п'єси
якого були співзвучні їхнім естетичним засадам. Таким
драматургом став Микола Куліш. Першою його п'єсою, що
побачила світло рампи на сцені театру «Березіль», стала
«Комуна у степах» (Київ). Творча співпраця тривала і в Харкові.
Кульмінація здобутків Курбаса пов'язана з драматургом Миколою
Кулішем (1892—1937) і художником Вадимом Меллером (1884—
1962).
У Києві «Березіль» мав під своїм крилом майстерні, плинні
півавтономні одиниці. У Харкові все було під одним дахом і під
одним проводом — Курбасовим. У театрі діяв мюзик-хол
(спектаклі «Шпана», «Алло на хвилі», «Чотири Чемберлени»),
агітпроп. Було підготовлено серію «Костюмовані історії»
(спектаклі «Жакерія», «Сава Чалий», «Король бавиться», «Змова
Фієско»).
П'єса М. Куліша «Народний Малахій», «Мина Мазайло», на жаль,
не знайшла розуміння у критики. Проти Леся Курбаса були
висунуті звинувачення в «похмурості», викривленні
оптимістичної радянської дійсності.
Багато чого з творчих пошуків Курбаса не розумілося широкими
масами глядачів. Це стосується і його вистави «Маклена Граса»,
яка досягає справжньої філософської глибини. Але незважаючи
на несприятливу для творчості атмосферу нерозуміння,
недоброзичливості, Лесь Курбас не занепадав духом, він до
останньої можливості вів боротьбу з поширеними у той час
тенденціями спрощенства, вульгаризації мистецтва. Опоненти ж
щонайменшу невдачу Л. Курбаса завжди розцінювали як
цілковитий провал театру.
Можливо, саме тому, що режисер не відступив, не поступився
своїми переконаннями, його було наклепницьки обмовлено,
звільнено з посади керівника «Березолю» і заарештовано у
Москві, де він кілька місяців працював у Соломона Михайловича
Михоелса в Московському державному єврейському театрі на
Малій Бронній. Його було вислано на будівництво Біломорсько-
Балтійського каналу на Медвежу Гору, потім його відправили на
Соловки. 3 листопада 1937 року після повторного суду його було
розстріляно в урочищі Сандармох, а 1957 року посмертно
реабілітовано.
21 грудня 1991 р. Кабінет Міністрів України постановою № 367
скасував постанову Ради Народних Комісарів УСРР від 17 грудня
1933 р. «Про позбавлення Л. Курбаса звання народного артиста
УСРР».
1989 року на фасаді Харківського державного академічного
українського драматичного театру ім. Т. Г. Шевченка було
встановлено меморіальну дошку в пам'ять про Леся Курбаса, а
«Мала сцена» театру знову отримала назву «Березіль».
74.Олександр Довженко – основоположник українського
кіномистецтва.
11 вересня 1894 (село В’юнці, Чернігівська губернія, Україна) —
25 листопада 1956 (Москва).
Український радянський кінорежисер, сценарист, актор, педагог.
Заслужений діяч мистецтв Української РСР (1940)Народний
артист РРФСР (1950).
Лауреат Ленінської премії (1959 — посмертно за літературний
сценарій «Поема про море»).
У 1957 році Київської кіностудії художніх фільмів привласнене
ім’я А.П. Довженка.
У 1972 році затверджено Золота медаль імені А.П. Довженка «За
кращий військово-патріотичний фільм».Олександр Петрович
Довженко все життя вважав (і писав), що народився 30 серпня
(11 вересня) 1894 року в селі В’юнці, яке було передмістям
маленького повітового містечка Сосниці Чернігівської губернії.
Але допитливі біографи докопалися, що народився він
напередодні, а 30 серпня — день його хрещення.
Він ріс у бідній сім’ї. Батько, Петро Семенович, мав сім десятин
худородной землі, крім того, підробляв візництвом і
смолокуренієм. Горе було постійним гостем у родині Довженків.
З чотирнадцяти дітей залишилися жити тільки двоє: Олександр і
Параска.
Олександр Довженко закінчив парафіяльне училище, а потім
Сосницьке міське училище, яке вважалося «вищим
початковим».У 1914р. закінчив Глухівський педагогічний інститут
(нині Глухівський національний педагогічний університет імені
Олександра Довженка) і отримав призначення в Житомирську
вищу початкову школу. Там він викладав декілька предметів
через брак вчителів: природознавство, географію, фізику,
малювання.
Восени 1917 року Довженко переїхав до Києва, де вступив до
Комерційного інституту. Він також став вільним слухачем на
природничому факультеті вузу. А коли відкрилася Академія
мистецтв, то Довженко вступив і туди.
У 1918 за напрямом Наркомосу викладав у Житомирській школі
математику, фізику, літературу та фізкультуру. Там же
познайомився з першою своєю дружиною — молодою
вчителькою Варварою Криловою. У самий розпал роману грянув
1919 рік — Мобілізація, полон у поляків. Довелося пережити
очікування розстрілу.
Після встановлення радянської влади Довженко працював у
Києві на посаді секретаря губернського відділу народної освіти,
одночасно йому доручили завідування відділом мистецтв,
комісарство в Театрі імені Шевченка, організацію профспілки
працівників освіти.
У 1921-1923 роках він перейшов на дипломатичну службу і
служив у Варні та Берліні. Вчився живопису в Мюнхені й у
Берлінському художньому училищі.
У серпні 1923 року він повернувся до Харкова, де працював
переважно художником, оформляючи книги та обкладинки
журналів.
У 1923-1926 роках — був художником-ілюстратором газети
«Вісти ВУЦВК» у м.Харкові.
Влітку 1926 року Олександр Петрович несподівано для багатьох
відправився до Одеси, де почав вчитися кіновиробництва.
Під час роботи над фільмом «Арсенал» (1929) він познайомився
з актрисою Юлією Солнцевою. Це було кохання з першого
погляду і незабаром він запропонував їй руку і серце.
Український режисер був захоплений сучасною темою. Він
створив «Землю» (1932) і повіз показувати фільм в Європу.
Повернувшись на батьківщину із закордонного відрядження,
режисер взявся за тему індустріалізації, яку запропонувало йому
керівництво «Українафільм». Результатом став фільм «Іван» —
найспірніший фільм Довженка, який відняв у нього більше року
життя.
На Україні цей фільм зустріли неприязно, і режисер був
змушений переїхати до Москви, щоб не відчувати себе одіозною
фігурою.
Опинившись у Москві, Довженко пішов режисером на
«Мосфільм», тоді ще студію «Союзкіно».
На початку 1933 року український письменник подав заявку на
фільм про Далекий Схід. Заявку затвердили. Сталіну фільм
«Аероград» (1934) сподобався, і в січні 1935 Довженка
нагородили орденом Леніна.
На зустрічі членів Політбюро з кінематографістами Сталін кинув
репліку в бік Довженка: «За ним борг -» український Чапаєв «. І в
1939 році на екрани вийшов фільм» Щорс», а в 1941 році
режисер отримав за нього Сталінську премію першого ступеня.
Незважаючи на втому і нещодавно перенесену хворобу серця,
Олександр Петрович не збирався відпочивати. Він першим з
майстрів кіно надів військову форму. Сталося це 17 вересня
1939 року, коли Червона армія рушила на землі Західної України
і Західної Білорусії. Довженко очолив фронтову кінознімальну
групу.
У липні 1941 року разом з дружиною український та радянський
письменник був евакуйований на Схід, до Уфи. Потім їх
перевезли до Ашгабада, куди була переміщена Київська
кіностудія.
Довженко просився на фронт, адже він був не тільки
кінематографістом, але й досвідченим журналістом. У лютому
1942 року в званні полковника його відправили на Південно-
Західний фронт.
У 1949-1951 і 1955-1956 роках — український кінорежисер
працював викладачем ВДІКу.
На початку 50-х додалися українському письменнику життєві
труднощі. Сестра Довженка згадувала: «Сашко жив дуже бідно. У
нього ніколи не було грошей. Він носив п’ятнадцять років одну
шубу, сірий костюм, який йому Юля штопала часто». Його не
чіпали ці труднощі.Але на гроші йому було байдуже.У нього
загострювалася хвороба серця. Довженко майже постійно
відчував себе хворим.
Восени 1951 Олександр поїхав до Каховки на будівництво греблі.
Побачене настільки вразило художника, що він вирішив
поставити фільм про це будівництво та його людей. Але
поставити картину український кінорежисер не встиг.
Помер видатний класик світового кінематографу у ніч на 25
листопада 1956 року. Завершувала «Поему про море» його
дружина — Юлія Солнцева. Похований на Новодівичому
кладовищі Москви.
75.Музична культура і театральне мистецтво України ХХ ст.
Українське образотворче мистецтво на початку ХХ ст.
розвивалось у руслі основних стилів, течій і жанрів світового
мистецтва. Українські художники були добре ознайомлені з
кращими зразками світового мистецтва. Видатними
живописцями жанру побуту був М. Пимоненко (1862—1912),
пейзажисти С. Васильківський, В. Орловський, П. Шевченко, І.
Труш, К. Костанді. Майстрами портретного живопису були Іван
Труш, брати Федір та Василь Кричевські, Олекса Новаківський.
До історичної тематики звертались Ф. Красицький, М. Самокиш,
М. Івасюк. Це період особливого сплеску авангардного
мистецтва. Український авангард запропонував свій погляд на
мистецтво, своє світорозуміння. Особливий внесок зробили О.
Богомазов (1880—1930), М. Бойчук (1882—1939), К. Малевич
(1878—1935).
О. Богомазов у трактаті «Живопис та елементи» виклав свої
погляди на авангардне мистецтво, розробив його засади.
Картини «Потяг», «Базар», «В’язниця», «Львівська вулиця в
Києві» стали зразками кубофутуризму та експресіонізму. Вони
вирізняються чіткою ритмікою кольорів, їх синьо-фіолетовим
вираженням.
Михайло Бойчук очолив школу монументального українського
мистецтва, яке поєднувало конструктивні особливості живопису
візантійського та епохи італійського Відродження. До цієї школи
належали Т. Бойчук, М. Юнак, О. Павленко, І. Падалка, В.
Сідляр, М. Рокицький та ін. Вони оформляли Київський оперний
театр, художній інститут, український павільйон сільгоспвиставки
в Москві, один з харківських театрів. Це були перші зразки
українського та й усього радянського монументального
мистецтва. Михайла Бойчука, як і багатьох інших талановитих
митців, спіткала доля інтелігенції «розстріляного відродження».
Це були роки, коли на досвіді старших художників-реалістів Ф.
Кричевського, І. Їжакевича, К. Трохименка, А. П. Петрицького, М.
Самокиша, О. Шовкуненка вчились молоді митці М. Дерегус, О.
Довгаль, В. Касіян, В. Костецький та ін.Ще тяжчі часи
переживала українська культура в роки Другої світової війни.
Дуже багато творчої інтелігенції — літераторів, науковців,
артистів загинули в боях, померли від голоду. Провідною
тематикою мистецтва і літератури став патріотизм, героїзм,
захист Вітчизни, праця на перемогу.
У перші післявоєнні роки в Україні відновили роботу 30 тис. шкіл
(згодом майже 35 тис.), 150 вищих навчальних закладів.
Розпочав роботу вже в Києві Київський фінансово-економічний
інститут (так називався тоді КНЕУ), поновили свою мистецьку
діяльність понад 100 театрів.Шаленому компартійному осуду
була піддана діяльність істориків України, поетів М. Рильського,
В. Сосюри, композитора К. Данькевича, кінорежисера О.
Довженка, широко розгорнута кампанія проти вчених-
кібернетиків, генетиків, велась боротьба з
космополітизмом.Відновлювали роботу музеї. На початку 50-х
років їх було вже майже 137.
Збагатило українську музичну культуру чудовими творами К.
Стеценка (1882—1922), М. Леонтовича (1872—1921), Ф.
Вериківського, В. Верховинця, М. Віленського, П. Демуцького, П.
Козицького, К. Данькевича, А. Кос-Анатольського, В. Косенка, Б.
Лятошинського, Григорія та Платона Майбород, Л. Ревуцького,
Я. Степового, А. Філіппенка, А. Штогаренка, М. Скорика, Л.
Колодуба, І. Шамо, Є. Станковича, Л. Дичко, Ю. Рибчинського, І.
Кириліної. Великий вплив на розвиток музичної культури та
музики мало професійне музичне мистецтво ХІХ, ХVІІІ ст.,
попередніх поколінь, музична пісенно-фольклорна творчість,
етнографічне музикознавство.
Світове визнання здобули українські співаки С. Крушельницька,
О. Петрусенко, Б. Гмиря, М. Литвиненко-Вольгемут, М. Гришко,
З. Гайдай, І. Паторжинський, І. Козловський, Д. Гнатюк, Б.
Руденко, Л. Руденко, А. Солов’яненко, Д. Петриненко та О.
Гришко, майстри сцени О. Сердюк, Н. Ужвій, А. Бучма, Г. Юра,
Ю. Шумський, В. Добровольський та ін. Світову славу здобув
Київський хор О. Кошиця, хор ім. Г. Верьовки під керівництвом
народного артиста України академіка А. Авдієвського, капела
«Думка», ансамбль танцю України ім. П. Вірського, Український
державний симфонічний оркестр, народний самодіяльний хор Л.
Ященка, капела бандуристів, хори «Київ», «Хрещатик».
Явищем в українській культурі періоду Першої світової війни
були стрілецькі пісні, які спирались на народні та козацькі
традиції.
Музичне мистецтво розвивалось у різних жанрах і стилях,
незважаючи на тоталітарний тиск. Це і традиціоналістські, і
авангардистські течії (експресіонізм, конструктивізм).
Чимало діячів музичного мистецтва зазнали переслідувань, були
страчені. Протягом тоталітарної доби формувались дві культури
(офіційна на засадах соціалістичного реалізму і паралельна, яка
будувалась на засадах естетики протиставлення).
Пісні сучасних композиторів В. Івасюка, І. Білозіра справді стали
народними. Подіями музично-пісенного мистецтва є фестивалі
української пісні та музики, конкурси хорів, огляди творчості
самодіяльних митців, українські міжнародні музичні фестивалі.
Значних успіхів досягла українська естрадно-пісенна творчість,
широко відомі імена співаків Н. Яремчука, Т. Петриненка, П.
Зіброва, С. Ротару, І. Бобула, С. і В. Білоножків, Т. Повалій, О.
Білозір, І. Білик, А. Лорак та багато інших.Українці еміграції також
зробили значний внесок у розвиток української музичної і взагалі
культури.
76.Національно-культурне відродження в Україні у середині
80-х – на початку 90-х років ХХ ст.
Після початку проведення політики перебудови, гласності і
демократизації в Україні відбувається широке національно-
демократичне піднесення. З середини 80-х років в умовах
піднесення національної самосвідомості, становлення демократії
багато українських літераторів активно включилися у
громадсько-політичне життя. У 1989 р. було засноване
Товариство української мови імені Т. Шевченка, метою якого
стало утвердження української мови у всіх сферах суспільного
життя, її всебічного розвитку, охорона чистоти і самобутності
мови. Відбувається справжній газетно-журнальний бум. Народ
наново відкриває свою історію, проходять широкі дискусії про
гетьмана І. Мазепу, про діяльність Центральної Ради, радянсько-
німецький договір 1939, уперше публікуються матеріали про
голод 1932—1933 рр. Друкуються раніше заборонені книги,
виходять на екрани фільми. Встановлюються перші контакти з
діаспорою. Творча інтелігенція взяла активну участь у створенні
Народного Руху України.Після здобуття Україною незалежності в
1991 р. почався новий етап розвитку українського суспільства.
Україна стала суверенною демократичною державою, почалися
радикальні реформи. Головною особливістю сучасного періоду
можна вважати його перехідний характер. Принципово новий
статус в наші дні отримала національна культура. У той же час
серйозно впливає на всі сфери суспільного життя економічна
криза, яку переживає наша Україна в кінці ХХ століттяОдним з
найважливіших для розвитку культури є питання про національну
мову. У 1989 р. Верховною Радою був ухвалений «Закон про
мови в Українській РСР». Статус української мови як державної
закріпила Конституція України. З прийняттям нового
законодавства почався процес переходу на українську мову
державних органів, засобів масової інформації, установ
культури, освіти. Життя вже виявило багато труднощів, які стоять
на цьому шляху. За переписом 1989 р. українці становили 72 %
населення республіки, серед них рідною українську мову назвали
67 %, російська мова переважає на сході України, в Криму. Але
дуже показовим є ставлення росіян в Україні до української
освіти своїх дітей — за даними американського соціолога І.
Бремера (1994), 54 % росіян у Львові і 65 % у Києві згодні з тим,
щоб їхні діти навчалися в українських школах і майже всі росіяни
у Львові та Києві (відповідно 96 та 91 %) визнають, що їхні діти
повинні вільно володіти українською мовою. У Симферополі так
думають 54 % росіян. Це по суті говорить про підтримку процесу
еволюційної українізації неетнічними українцями.Фінансові
проблеми перешкоджають збільшенню тиражів українських книг,
комерційна література в основному привозиться з Росії. Тобто
очевидно, що для успішного розв'язання проблеми не досить
адміністративних заходів, а потрібна культурно-просвітницька
робота, державна економічна підтримка. Скорочуються тиражі
книг. Оптимальним показником вважається, коли на душу
населення друкується 12—14 книг на рік. Якщо в 1991 р. в
Україні цей показник становив 3,6, то в кінці 90-х — 0,99.
Населення значною мірою позбавлене можливості читати
періодику (зараз в Україні тільки близько 8 % сімей
передплачують газети або журнали).У 1999 р. в більш ніж 60 %
середніх навчальних закладів викладання здійснювалося
державною мовою, за винятком декількох регіонів. У системі
середньої освіти зникла одноманітність. З'являються авторські
школи. Особливий розвиток отримали нові види середніх
навчальних закладів з ранньою профілізацією — гімназії, ліцеї.
Діє програма державної підтримки обдарованих дітей. В 2000 р.
почато перехід на 12-річну середню освіту. Однак соціальне
розшарування населення все частіше додає системі освіти по
суті становий характер. Державні школи зазнають фінансових
труднощів, вчителям нерегулярно виплачується зарплата.
Практично зникла система професійного навчання, оскільки
промисловість неспроможна фінансувати ПТУ. Масово
закрилися дитячі садки.Реформується система вищої освіти. Для
підвищення її рівня введена система акредитації. Найбільші
навчальні заклади отримують статус Національних. Наприклад,
Національний Київський університет імені Тараса Шевченка,
Національний університет «Києво-Могилянська академія». Крім
державних, з'являється велика кількість комерційних вузів.
Внаслідок цього кількість різного роду інститутів, академій,
університетів зросла майже вдвічі.За роки незалежності
розширилися культурні контакти з різними країнами. Це сталося
завдяки роботі різних міжнародних фондів, можливості поїздок,
спільним проектам. Були видані твори письменників, які
працювали в еміграції, з'явилася перекладна література
провідних закордонних істориків-українознавців (у 1993 р.
українознавство викладалося у 28 університетах і коледжах США
і в 12 університетах Канади).Попри фінансові та інші труднощі
розвивається українська наука. Україна бере участь у
найбільших міжнародних програмах століття, наприклад,
космічних програмах «Морський старт», «Глобалстар». А також у
космічних програмах «Спектр», «Марс-96», «Шатл-97», «Океан»,
«Природа». Вперше запрацювала національна українська
станція в Антарктиді. В той же час на науковому потенціалі дуже
серйозно відбилися економічні проблеми. Реструктуризація
управління економікою, перехід одних підприємств у приватну
власність, збитковість інших негативно позначилися на галузевих
наукових і проектних інститутах. Державне фінансування науки
скоротилося в чотири рази. В Україну широко завозиться
електронна техніка, власна її розробка і виробництво не
налагоджуються. Погіршення умов життя і роботи стало
головною причиною того, що в 1992—1996 рр. за кордон виїхали
тисячі наукових співробітників.З'явилося розділення культури на
елітарну і масову. Україна зіткнулася з таким явищем, як
американізація культури, що особливо відчувається в
кінематографі (виробництво власних фільмів значно скорочене),
популярної музики, літературиДля багатьох людей відвідування
театрів, музеїв, бібліотек, тим паче які-небудь поїздки стали
недоступними. У зв'язку зі значним скороченням життєвого рівня
(за рівнем життя Україна займає 95-е місце в світі, а понад
половина населення живе нижче межі бідності), погіршенням
медичного обслуговування, зростанням вартості ліків,
ускладненням екологічної обстановки спостерігається
збільшення захворюваності, смертності, зниження
народжуваності.
77.Культура України в умовах нової соціальної реальності.
Таким чином, культура в цей період все більше соціалізується,
соціально-класово увиразнюється. Соціально-культурна
структура українського суспільства стає більш різноманітною,
підкреслюючи соціальну диференціацію суспільства.
У загальнокультурному плані соціальне урізноманітнення
культури та наявність у ній різних за своїм спрямуванням течій
має сприяти поступу культури, створювати умови для їх творчого
взаємозбагачення.
Всі соціально-культурні зміни в суспільстві відбуваються в
контексті нового соціального вибору, який визначився у своєму
негативістському ставленні до соціалізму, але не
кристалізувався у своєму позитивному означенні до нової
соціальної реальності.
Тому зміна соціальної орієнтації й ідеалів, яка проходить в
суспільстві, відбувається суперечливо й болісно, бо значна
частина суспільства залишається на позиціях соціалістичного
вибору, менша частина впевнено обрала шлях західної
цивілізації, який в значною мірою виглядає повторенням уже
пройденого шляху, а переважна більшість ще не визначилася у
своєму соціальному виборі.
Ця перехідність, невизначеність породжує колапс діяльності,
втрату напрямку дій, змістовності, соціальної мети й завдання,
призводить до розладнання функціонування соціальних
підсистем (виробничої, політичної, культурно-освітньої тощо) та
їх скоординованості. Врешті-решт державний вибір України
визначається в західному напрямку (прийняття України до Ради
Європи), що є тільки початком шляху.
2 Примітною
Розвиток української культури на сучасному етапі знаходиться в
великій залежності від Заходу та Росії. Інтегруючись після
розпаду Радянського Союзу у світову міжнародну систему,
постсоціалістична Україна швидко відчула на собі результат
глобалізації світового інформа-ційного простору - інформаційно-
культурний дисбаланс. Інформаційно-культурний дисбаланс не
що інше, як значне інформаційне домінування розвинутих країн
порівняно з країнами, що розвиваються, монопольний контроль
над частинами інформаційної системи з боку розвинутих країн,
відсталість у технічному й технологічному забезпеченні
інформацією в країнах, що розвиваються, і так званий
«культурний імперіалізм», коли представники одних культур
активно споживають культурно-інформаційний продукт інших. У
ситуації світового інфор-маційно-культурного дисбалансу
інформаційний потік має однонаправлений рух, і країни, що
розвиваються, та країни СНД, потрапляють в інформаційну
залежність від Західної цивілізації.
За остані роки було зроблено чимало для адапації сфери
культури до нових соціально-економічних умов. З цією метою
розроблено й прийнято ряд нових законів, створено відповідні
умови для функціонування закладів культури, підприємств,
установ та організацій у цій сфері, відбулися помітні зміни в
системі підготовки кадрів. Зараз, кадри для сфери культури
готують такі навчальні заклади як Київський національний
університет культури і мистецтв, Державна академія керівних
кадрів культури і мистецтв, Національна музична академія ім. П.
Чайковського, Академія образотворчого мистецтва та
архітектури, Київський державний інститут декоративно-
прикладного мистецтва, інститут театрального мистецтва ім. І.К.
Карпенка-Kapoгo та інші.
Розширилося міжнародне культурне співробітництво, повніше
стали задовольнятися духовні потреби національних меншин.
Були прийняті «Декларація прав національностей України»,
закон «Про національні меншини в Україні».
Однак сфера культури в Україні перебуває в стані, що неповною
мірою задовольняє потреби культурного та духовного
відродження українського народу.
78.Особливості соціокультурних процесів у незалежній
Україні
Всі соціально-культурні зміни в суспільстві відбуваються в
контексті нового соціального вибору, який визначився в своєму
негативістському ставленні до соціалізму, але не
кристалізувався в своєму позитивному означенні до повної
соціальної реальності.
Тому зміна соціальної орієнтації й ідеалів, яка проходить в
суспільстві, відбувається суперечливо і болісно, бо значна
частина суспільства залишається на позиціях соціалістичного
вибору, менша частина впевнено обрала шлях західної
цивілізації, який в значній мірі виглядає повторенням вже
пройденого шляху, а переважна більшість ще не визначилась у
своєму соціальному виборі.
Одним із проявів збагачення змісту духовного життя суспільства
є формування його специфічних структур в окремих регіонах
України відповідно до тих давніх традицій, які в них побутували,
складання інфраструктури сфери культури та культурних потреб
місцевого середовища. Достатньо чітко визначились особливості
духовного життя Львівського культурно-художнього комплексу, м.
Харкова, Одеси та багатьох інших. Особливо виразно вони
виявляються у своєрідності системи засобів масової комунікації,
в єдності кіно, радіо, телебачення та преси, які мають свій стиль,
оформлення, зв'язок з традиціями, установки щодо перспектив
розвитку і щодо змісту національної культури, форм її
побутування в певному регіоні.
Радикальні зміни відбуваються в системі художньої культури, в
художньому житті суспільства. Нові соціально-художні відносини
складаються між основними учасниками-суб'єктами цього
процесу, між митцем, творчими спілками, публікою, критикою,
державою і громадськістю, що буде розглянуто окремо.
Культурна трансформація, що триває в суспільстві, пов'язана з
появою нових духовних потреб, які були пробуджені зростаючим
інтересом до національної культури, а також потоком нових
культурних цінностей — як вітчизняних (які були або заборонені,
або знаходились у "шухлядах"), так і зарубіжних. Це дає нові
імпульси для розвитку культури.
.
особливістю розвитку української культури,
пов'язаною з її відкритістю, є розгортання діяльності ініціативно
створюваних добровільних товариств, об'єднань, асоціацій
різного спрямування, які поступово закладають важливе
підґрунтя громадянського суспільства. Значна частина цих
об'єднань плідно співпрацює з різними зарубіжними
культурними, благодійними, науковими, освітніми інституціями,
сприяючи входженню України в культурний європейський
простір.
Про масштаб та характер цього руху свідчить те, що за останні
роки офіційно зареєстровано кілька академій як створених на
громадських засадах (наприклад, Українська академія наук
національного прогресу, Академія вищої школи, Академія
політичних наук тощо), ряд культурницьких товариств і асоціацій.
Важливою рисою нової соціальної реальності і, разом з тим,
фактором її розвитку, є посилення впливу на культурне життя
України її діаспори (українські західні освітні заклади, церковні
організації, культурний обмін, спільні соціально-культурні
проекти), здобутки якої все повніше ініціюють культурні зміни, а
досягнення літератури, мистецтва, науки збагачують скарбницю
української культури
79Головні чинники, тенденції та риси сучасної української
культури.
Чинник національної культури стає символом соціальних змін, бо
в ній найповніше втілюється торжество і майбуття української
національної ідеї.
Проголошення незалежності України викликало високе
піднесення національного духу, нові сподівання. У цей період
було досягнуто значних успіхів у поширенні української мови як
державної, було прийнято Закон про мови та інші важливі акти.
Основним змістом українського культурного оновлення і
відродження була самовіддана праця багатьох дослідників,
ентузіастів, практиків з реконструкції тяжко здеформованої
культури, залучення до нового життя великих набутків, які або
були під арештом, або призабулись, або були невідомими.
Фантастичний пласт забороненого або замуленого часом став
відкритим і оновлює величну «ікону» нашої культури. Дивним
сяйвом опромінює нас те, що вважалося «білими плямами».
Значна робота в цьому напрямі проводиться створеною в останні
роки Національною комісією з питань повернення в Україну
культурних цінностей при Кабінеті Міністрів України. Так,
організована нею державна програма «Повернуті імена» інтегрує
зусилля багатьох інституцій, зокрема Національної академії наук,
Українського фонду культури, товариства «Україна», Фонду
сприяння розвитку мистецтв України, спрямовані на висвітлення
невідомих фактів української культури. В архівах, музеях,
бібліотеках України створюються спеціальні відділи, де
поширюється інформація про українську культуру в зарубіжних
країнах.
У той самий час зростають вимоги до національної культури, до
ширшого розкриття спектра її функцій — особливо в сучасній
ситуації, коли вона прагне посісти гідне місце у світовому
співтоваристві.
Однак за даними дослідження Міністерства культури, яке
відображає структуру населення дев'яти основних регіонів
України, українським громадянам (за їх самооцінками)
притаманний досить значний рівень самоповаги (3,8 бала за
п'ятибальною шкалою), що свідчить про потенціал не
розтраченої сум'яттям перебільшеної самокритики української
особистості.
Основою всіх змін у культурі є стан духовних потреб громадян.
Тому важливо підкреслити, що більшість громадян України (77,5
%) визначились у своїй потребі знань щодо культури власної
нації. Водночас потребу «в знаннях з історії та національних
особливостей української культури», які становлять «ядро»,
основу культури, мають майже три чверті громадян, а одна
четверта — «загальною мірою», бо стала приділяти їй в останні
роки більше часу.
Передумовою розвитку української культури є зростання в
багатьох її сферах національної культурної самосвідомості,
реального освоєння культури.
Сьогодні основним засобом в освоєнні здобутків української
культури є засоби масової комунікації (радіо, телебачення,
преса, кіно), позитивний вплив яких відзначає три чверті
громадян. Більшість громадян важливим здобутком національної
культури останніх років уважає насамперед «зрушення в
оволодінні громадянами державною мовою», яке закладає
основи подальших позитивних змін.
У сфері художньої культури відбуваються найбільш радикальні
зміни, супроводжувані специфічними суперечностями.
Визначились принципові зрушення в розвитку образотворчого
мистецтва в другій половині 80-х — 90-х роках («нова хвиля» —
В.Савадов та ін.) постмодерністського характеру, зумовлені
історичним принципом синтезу барокової традиції, які
породжують новий реалізм. Очевидним є творче піднесення
української поезії та симфонічної музики. Урізноманітнились
постмодерністські пошуки в театральному мистецтві (Жолдак та
ін.).
У всіх видах мистецтва склалась суперечлива невідповідність
між потребами переосмислення художньої реальності і
відставанням критики.Українська культура в цілому все ще
переживає період свого нового становлення, національного
утвердження нових цивілізаційних цінностей, модернізаційного і
постмодернізаційного структурування.
80.Художня культура та її особливості.
Одним із найважливіших компонентів культури як сукупності
створених людством цінностей є художня культура.
Художня культура - це складне, багатошарове утворення, яке
об'єднує всі види мистецтва, сам процес художньої творчості,
його результати і систему заходів по створенню, збереженню і
розповсюдженню художніх цінностей, вихованню творчих кадрів і
глядацької аудиторії.
Розуміючи культуру як "другу природу", як сукупність цінностей
матеріальних та духовних, як розвиток сутнісних сил людини,
спосіб відтворення людиною самої себе як істоти духовної, ми
розглядаємо художню культуру як найбільш стабільний
гуманістичний регіон культури. Адже серед розгалуженої системи
історично вироблених і закріплених традицією духовних
цінностей - релігійних, філософських, моральних саме художні,
естетичні цінності, зберігаючи величні досягнення людського
генію у творах мистецтва, стоять на сторожі цілісності культури і
життєвого досвіду, зібраного людством протягом тисячоліть.
Ядром художньої культури, її системоутворюючим чинником
виступає мистецтво як художньо-образне відтворення дійсного і
уявного.