МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ОДЕСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ МОРСЬКИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Кафедра

«Українознавство, історико-правові та мовні дисципліни»

НАВЧАЛЬНИЙ ПОСІБНИК

Одеса – 2018

1
 Навчальний посібник з історії української культури підготували викладачі
кафедри «Українознавство, історико-правові та мовні дисципліни» ОНМУ:
Михайлуца Микола Іванович − доктор історичних наук, професор, завідувач
кафедри; Левченко Валерій Валерійович – кандидат історичних наук, доцент
та Осипенко Олександр Валентинович − кандидат історичних наук, асистент.

Друге видання, доповненого та доопрацьованого навчального посібника з

історії української культури схвалено кафедрою «Українознавство, історико-
правові та мовні дисципліни» ОНМУ ... травня 2018 року (протокол № ...).

Рецензент:
Тригуб Олександр Петрович – доктор історичних наук, професор
кафедри міжнародних відносин і зовнішньої політики Чорноморського
державного університету імені П. Могили (Миколаїв).

2
 Вельмишановний добродію студенте!

Вивчення нормативної дисципліни для бакалаврів − «Історія української

культури» − спрямоване на збагачення і розширення гуманітарної підготовки
студентів українських вишів, на формування культурно-інтелектуальної основи
та творчої активності майбутніх фахівців. Ця навчальна дисципліна дає
уявлення про етапи історичного розвитку української культури, забезпечує
розуміння взаємозв’язку всіх її складових, а саме – мистецтва, етнографії,
матеріальної культури, наукового знання, усіх форм духовних цінностей, а
також формує світогляд людини. Завданням курсу є розвиток у студентів
почуття патріотизму, національної свідомості, високого рівня духовності, адже
навернення людей до культури в її глибокому розумінні сприяє утвердженню
загальнолюдських цінностей, що, власне, й ставлять на меті автори посібника.
Посібник структуровано таким чином, що би студент мав можливість
ознайомитися з основними теоретичними знаннями з «Історії української
культури» відповідно до планів семінарських занять, а також отримати
довідкову інформацію з підготовлених до кожної теми: термінологічного
словника, даних про найважливіші персоналії та постаті, дати знаменних подій
в історії української культури. Наприкінці подано літературу, яка доповнить і
поглибить Ваші знання. Бажаємо успіху.

Автори

ЗМІСТ

1. Зміст…………………………………………………………… 3
2. Вступ. Витоки української культури……………………….. 4
3. Культура Київської Русі та Галицько-Волинської держави 13
4. Українська культура у середині ХІV ст. – першій половині
ХVІІ ст. ................................................................................ 25
5. Культура українського народу у другій половині
ХVІІ ст. – наприкінці ХVІІІ ст. …………………….……….. 34
6. Українська культура наприкінці ХVІІІ ст. –
на початку ХХ ст. ................................................................ 46
7. Українська культура у ХХ ст. ……..………………………... 56
8. Культура України на рубежі ХХ–ХХІ ст. ………………….. 69
9. Основна література до курсу «Історія української культури» 81

3
Заняття 1
ВСТУП. ВИТОКИ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ

1. Вступ до навчального курсу з історії української культури.

2. Історичні передумови виникнення української культури та її
періодизація.
3. Ранні форми культури на українських землях.
4. Культура стародавніх східних слов’ян, поєднання самобутнього та
запозиченого.

Термін «культура» походить від латинських слів «colo», «cultio», що

означає обробіток, «colore» – обробляти, вирощувати, а пізніше – поклонятися
та вшановувати богів чи предків. Поступово поняття «культура» поширюється
на такі сфери людської діяльності, як виховання, навчання, тобто
вдосконалення самої людини. В епоху Середньовіччя слово «культура»
продовжує використовуватися у значенні аграрного виробництва («agri
cultura»), але в інших сферах людського буття воно набуває значення «культу»
(«cultus»). У XVII ст. слово «культура» починає вживатися як самостійний
термін для означення духовного світу людини, що здатна протистояти природі.
На сучасному етапі культура – це складний суспільний феномен, що
відіграє величезну роль у життєдіяльності людини: праця, побут, дозвілля,
спосіб життя як окремої особи, так й усього суспільства, менталітет тісно
пов’язані з рівнем розвитку культури. Культура впливає на характер поведінки,
стиль і форми спілкування людей, їх свідомість, духовні потреби, ціннісні
орієнтації. Рівень культури визначає подальшу долю людини, сенс її життя.
Культуру поділяють на матеріальну і духовну. Матеріальна культура – це
сукупність матеріальних благ, створених людською працею на кожному етапі
суспільного розвитку. Духовна культура (духовність) – це рівень
інтелектуального, морального, естетичного та емоційного розвитку суспільства.
Отже, культура – це специфічний спосіб організації та розвитку людської
життєдіяльності, представлений продуктами матеріальної та духовної праці,
системою соціальних норм і настанов, духовними цінностями, сукупністю
відносин людей з природою, між собою та ставленням до власної особистості,
це система життєвих орієнтацій суб’єкта.
Об’єктом дослідження і вивчення історії української культури є пам’ятки
духовної і матеріальної культури, створені в продовж століть і зафіксовані в тих
чи інших формах на території України. Історія культури вивчає пам’ятки
духовної культури в усній формі: казки, міфи, легенди, пісні, думки, прислів’я,
тощо. Серед визначених об’єктів матеріальної культури – пам’ятки
трипільської, черняхівської, скіфської культур, Київської Русі, козацької доби
та ближчих до нас часів. Сюди входять пам’ятки архітектури, одяг,
сільськогосподарський реманент, твори декоративного мистецтва тощо. Отже,
цей предмет охоплює широкий спектр людської діяльності, пов’язаної
духовною і матеріальною спадщиною та набутками сучасників.
4
 Історичні передумови виникнення української культури та її
періодизація. Глибокий гуманістичний зміст історії української культури, її
значення для творчого самоусвідомлення багатьох поколінь українського
народу в національному саморозвитку та світовій цивілізації зумовили
об’єктивне перетворення її на цілісну систему духовного світу українців.
Виходячи з історичних факторів, слід зазначити, що історія української
культури завжди розвивалася та функціонувала як єдине ціле, переборюючи на
своєму шляху найрізноманітніші ідеологічні, політичні, класові, соціальні,
конфесійні й тому подібні перепони.
Ситуація культурного розмаїття підвищує інтерес до національних
особливостей культури. Минуле нашого народу, корені його культури,
пам’ятки давнини, витоки її духовних цінностей викликають у нас значну
зацікавленість, яка зумовлена усвідомленням зв'язку між власною долею й
долею культури свого народу: народ живий, поки живе його культура.
Історичні передумови етногенезу (виникнення і подальше формування
особливостей) українців визначаються у чітких культурно-географічних межах
однієї й тієї самої території. Завдяки цьому, формування культури українського
народу відбувалось тисячоліттями. За даними археології, на цій території
лишалась певна автохтонна основа, яка, хоч і не була слов’янською, проте
сприяла безпосередній трансляції стародавньої культурної традиції.
Інакше кажучи, особливість процесу формування українського народу
полягала в тому, що він живився не просто засвоєнням певних елементів
світової культури та історичного досвіду, а характеризувався прямою
естафетою передавання культурних цінностей та традицій у єдиному
геокультурному руслі, яке дає змогу безпосередньо ввести в етногенезу
українців тисячолітній досвід інших народів. Невипадково українська мова
характеризується серед більшості слов’янських мов своєю наближеністю до
індоєвропейської мовної єдності. А український орнамент успадковує
орнаменти трипільської культури, не кажучи вже про її аграрні традиції. Не
дивує в цьому контексті й те, що українська хата за всіма ознаками (аж до
побіленої глини) сягає скифсько-сорматських часів.
Отже, коріння української культури стародавнє та надзвичайно міцне. Як
явище світової культури наша культура є оригінальним синтезом автохтонних
(місцевих) попередніх культур і зовнішніх культурних взаємовпливів.
Українська національна культура відбудовувалась не окремішньо, а завжди на
духовних домінантах, які надають їй неповторні риси, визначують її особливий
тип.
Цілісний підхід до історії української культури передбачає її вивчення в
контексті безперервності розвитку, всіх її періодів. Врахування злетів і спадів
духовного життя в Україні має лежати в основі цілісного підходу до визначення
та аналізу періодів розвитку історії вітчизняної культури. Історія українського
культурного генезису відповідає такій періодизації: 1) приблизно 300 тис. років
тому назад – кінець ІХ ст., 2) кінець ІХ ст. – середина ХІV ст., 3) середина ХІV
ст. – перша половина ХVII ст., 4) друга половина XVII ст. – кінець XVIII ст., 5)
5
кінець XVIII ст. – початок ХХ ст., 6) початок ХХ ст. – кінець ХХ ст., 7) кінець
ХХ ст. – початок ХХІ ст.
Розглянувши періоди розвитку української культури, які повною мірою
відтворюють її надзвичайно складний, часто трагічний шлях, варто сказати, що
сьогодні українська культура, існуючи в часі, становить собою безперервний
рух національних культурних цінностей, що відбувається між різними
соціумами, суспільними верствами та поколіннями. У цьому русі відбираються
і засвоюються найвагоміші культурні цінності, одні з них набувають нового
значення, інші тимчасово або й назавжди зникають. Іноді цей рух
супроводжується духовним піднесенням або ж духовним зламом, які посутньо
впливають на характер, темпи і зміст процесів, що мають місце в духовному
розвитку нації.
Ранні форми культури на українських землях. Початки передісторії
української культури, її першовитоки губляться у сивій давнині. Вчені
стверджують, що культура на теренах України виникла на ранніх стадіях
розвитку суспільства і відтоді нерозривно пов’язана з його історією.
Розвиток людини на території України відбувався в основному за тими ж
напрямами, що і в інших регіонах Європи. Дослідивши археологічні
пам’ятники, пов’язані зі знаряддями праці, на основі матеріалу, з якого вони
зроблені, виділяють декілька значних періодів розвитку первісного ладу (їх за
традицією називають віками): кам’яний (його складають палеоліт, мезоліт,
неоліт), мідно-кам’яний (енеоліт), мідно-бронзовий, залізний.
Палеоліт тривав від з’яви першої людини на теренах України близько
300 тис. років тому до 8–10 тис. років до н. е. В його ранній період первісна
людина вміла виготовляти примітивні засоби праці з каменю та дерева
(загострені гілки, шкребачки, рубила). Основними заняттями людини були
збиральництво і полювання. Соціальною формою існування за раннього
палеоліту виступало людське стадо, оскільки лише колективне буття давало
можливість вижити у складних кліматичних і природних умовах. Жили люди
того часу в печерах або хижах із дерева та кісток мамонта. Археологи знайшли
сліди перебування людини періоду раннього палеоліту недалеко від с. Королеве
у Закарпатській області, у районі м. Амвросіївка на Донбасі, у с. Лука-
Врублевецька на Житомирщині.
За середнього палеоліту (150 тис. – 40–35 тис. років тому), з’являється
неандерталець – людина нового фізичного типу, найважливішим досягненням
якої було використання вогню, що значно зменшило її залежність від природи.
Пам’ятки середнього палеоліту вчені виявили у с. Молодово Чернівецької
області, у Криму, у басейні річок Дністра і Десни. На зміну неандертальцеві в
епоху пізнього палеоліту приходить кроманьйонець – «людина розумна», яка є
вже не просто споживачем дарунків природи, але й виробником знарядь праці.
З’являються різці, вістря стріл, кістяні гарпуни. Будуються землянки. Важливі
зміни відбуваються й у соціальній організації – на зміну первісному стаду
приходить родова община з колективною власністю на засоби виробництва.
Родинні зв’язки визначаються за материнською лінією, отож є підстави
6
твердити про виникнення у цей період матріархату. Вдосконалення житла і
виникнення шитого з шкір одягу значно розширили ареал розселення первісної
людини.
У період пізнього палеоліту постають релігія (ритуальні дійства) і
палеолітичне мистецтво (магічні малюнки, різьблення по кістці). Язичницька
релігія виникає у вигляді чотирьох основних форм: анімізму – віри в душу,
якою володіє кожен живий і неживий предмет; тотемізму – віри у походження
людини від єдиного пращура – тварини або птаха; магії – чаклування перед
полюванням; фетишизму – віри у надприродні властивості речей.
Близько 10-11 тис. років тому палеоліт змінюється мезолітом. Зникають
льодовики, природа Європи набуває близького до сучасного вигляду, вимерли
мамонти, носороги. Людина винаходить лук і стріли. Основними різновидами
господарювання стають полювання, рибальство, починається приручення
тварин – спершу собаки, а потім свині. З мезолітичних стоянок слід відзначити
Журавську на Чернігівщині, Фатьма-Коба і Мурзак-Коба у Криму, Гребеники в
Одеській області. В цю епоху, згідно пам’ятників матеріальної культури, вже
можна виділити окремі етнокультурні області. В кінці мезоліту відбувається
поступовий перехід від збиральництва і полювання до землеробства і
скотарства, які остаточно сформувалися в епоху неоліту (VI–III тис. до н. е.).
Саме цей період вважають розквітом первісного ладу тому ще вже постало
продуктивне господарство. Винайдені шліфування і свердління каменю,
з’являються штучні матеріали – обпалена глина, а потім – тканина. Сусідська
община змінює родову організацію людей. Натомість матріархату постає
патріархат. Сьогодні відомі понад 500 неолітичних поселень у басейнах Десни,
Дністра, Південного Бугу, Прип’яті.
Енеоліт – перехідна епоха від кам’яного до мідного віку (III–II тис. до
н. е.) – пов’язана раніш за все з корінними змінами у житті людини –
опануванням металів. У цей період на території України формуються дві
основні групи племен – землероби на Правобережжі і скотарі на півдні та
південному заході. Це свідчило про перший суспільний поділ праці.
Використовуючи тяглову силу худоби, люди почали збирати більший врожай,
що зумовило виникнення надлишків сільськогосподарської продукції, майнової
нерівності та обміну продуктами. Поступово виділяється родоплемінна
верхівка, яка, привласнюючи результати колективної праці, поступово
зосереджувала у своїх руках владу над ним.
Найбільш вивченою археологічною культурою цієї епохи є Трипільська
культура (IV–III тис. до н. е.), яка залишили по собі глибокий слід в історії
української культури. Для племен трипільської культури властивим був доволі
високий рівень виробничої культури, техніки виготовлення кераміки,
суспільної організації. Територія, заселена трипільцями пролягала від
Словаччини та Румунії до Слобідської України, від Чернігова до Чорного моря.
Більшість археологів вважають, що основу походження Трипільської культури,
на її ранньому етапі, складали балканські землеробсько-скотарські племена.
Трипільці, які поселились на Правобережжі Україні, були фактично
7
найдавнішими хліборобськими племенами. Обробляючи землю дерев’яним
плугом з кам’яним або кістяним лемехом, вони вирощували пшеницю, ячмінь,
просо. Зерно мололи за допомогою простих кам’яних жорен. Окрім цього,
трипільці розводили дрібну рогату худобу, та коней, свиней. Селились
трипільці у басейнах річок. На сьогодні археологами вивчено декілька великих
поселень (від 10 до 20 тис. мешканців) – Майданецьке, Доброводи, Талянки (на
Черкащині). Населення жило у стаціонарних чотирикутних глиняних одно-
двоповерхових будинках з кількома кімнатами. Іноді Трипільську культуру
називають «Культурою мальованої кераміки» – через високий рівень розвитку
цього ремесла. Посуд виготовлявся у спеціальних гончарних печах, а потім
фарбувався білою, чорною і червоною (всіма відтінками кольору сонця)
фарбою характерними візерунками. Окрім цього були знайдені керамічні
фігурки людей і тварин, іграшкових макетів житла. Розвивалося ткацтво.
Археологічні знахідки свідчать про зв’язки трипільських племен із Малою
Азією, Кавказом. Розвиток знарядь праці, із сплаву міді і олова – бронзи був
головним досягненням цієї епохи, яке зумовило зміни суспільних відносин.
Застосування більш міцного металу – бронзи дало можливість значно
вдосконалити транспортні засоби, знаряддя виробництва. Подальшого розвитку
набули різні ремесла – гончарне, каменярське, бронзоплавильне. Відбувається
другий суспільний поділ праці – відокремлення ремесла від землеробства
(третій пов’язаний із відокремленням торгівлі). Суспільство поступово
переходить від первісного ладу до епохи соціального розшарування. Це не
могло не зумовити зіткнення як між племенами, так і всередині племен.
Протягом бронзової доби на території України існувало кілька
археологічних культур – Ямна, Зрубна, Культура багатопружкової кераміки,
Катакомбна тощо. Бронзова епоха на території України була фактично
завершальною стадією первісного ладу.
Приблизно в ІІІ тис. до н. е. на території, де розгорталася трипільська
культура, появились нові поселенці. За рівнем культури вони стояли нижче від
трипільців, але були більш войовничі й підкорили їх. Пришельці вміли
обробляти мідь (мідний вік на Україні датується 3 300–2 800 рр. до н. е.),
згодом до неї почали додавати олово і одержали бронзу – метал міцніший за
мідь (бронзовий вік датується 2 800–1 200 рр. до н. е.). Мистецтво епохи бронзи
представлене численними золотими виробами у формі діадем, стилізованих
фігурок хижаків, де помітний вплив трипільського мистецтва. Змінюється
також кераміка: поряд зі шнуровим орнаментом з’являються геометричні
форми: трикутники, кола, зиґзаґи якими прикрашали посуд.
На кінець бронзового віку припадає поява у Північному Причорномор’ї
кіммерійців – першого народу на українському терені, ім’я якого зберегла
історія. Хронологічно культура кіммерійців охоплює період від 1 500 до 700 рр.
до н. е. Вони мали укріплені городища. У кіммерійців були складні ритуальні
обряди: вони ховали небіжчиків і мали некрополі. Кіммерійці
характеризуються табунним скотарством, високою культурою бронзи та
кераміки з кольоровими інкрустаціями. У період кіммерійської культури у
8
вжиток входить залізо, яке витісняє дорожчу бронзу (залізний вік датується XII
ст. до н. е. – IV ст. н. е.). Спостерігається подальше вдосконалення засобів
виробництва. Тоді ж постають численні городища, окопані ровами й обнесені
валами.
З іраномовних племен, що побували в Україні у VIII–II ст. до н. е.,
найбільше культурних пам’яток залишили після себе скіфи. У Південній,
Правобережній і Лівобережній Україні знайдені величезні кургани, де
хоронили скіфських царів. Скіфське мистецтво було своєрідним і відіграло
важливу роль у формуванні слов’янської культури і житлового будівництва.
Тут слід згадати і скіфську кераміку, прикрашену заглибленим геометричним
узором, і скіфське декоративне мистецтво, основою якого є зображення тварин.
Скіфи користувалися всіма формами посуду, виробленого трипільцями.
Гребінцевий орнамент був провідною формою в трипільській, кіммерійській і
анто-слов’янській культурі. Він зберігся майже незмінним до наших днів і є
національною формою виробів української кераміки. Найяскравішою рисою
скіфської культури є звіриний стиль. Його виникнення, пов’язане з самою
природою кочового суспільства, яке завдяки мобільності та войовничості
набуло певних переваг над осілими народами, певної свободи у виборі
життєвого простору. Це висунуло на перший план могутніх ватажків військової
аристократії, які мала закріпити своє лідерство у знаковій системі. Образ звіра
найкраще відповідав духові цього середовища, тому й набув поширення
передусім в оздобленні обладунку воїна та коня, а також ритуальних і
престижних речей.
З початком грецької колонізації Причорномор’я (VII ст. до н. е.) на скіфів
усе більшою мірою впливає антична культура. Традиції скіфського мистецтва
продовжували сармати, які витіснили скіфів з південних степів терен України.
Прямим джерелом античних традицій в українській культурі були грецькі
міста-колонії: Тіра – в гирлі Дністра; Ольвія – в гирлі Бугу; Херсонес, Феодосія,
Пантікапей – в Криму та ін. Між метрополією і колоніями розвивалася жвава
торгівля. Вплив грецьких колоній на місцеве населення позначився передусім
на виробництві посуду, ювелірних виробів, предметів домашнього вжитку,
будівельній техніці. У формах архітектури античного періоду Причорномор’я
переважає іонійський стиль, а згодом, в елліністичній добі – дорійський та
корінфський. Пам’ятки мистецтва грецьких, колоній, дійшли до нас у формі
скульптур, численних теракотових фігурок, настінних розписів, ювелірних
виробів, надгробних рельєфів, мармурових різьблених саркофагів та ін. Отже,
грецькі колонії відіграли велику роль в історії української культури,
поширюючи серед населення високу культуру Еллади.
Значний вплив на розвиток української культури мали античні традиції
Риму. Ці впливи, зокрема, помітні в І–II ст. н. е., коли кордони Римської імперії
наблизились до українських територій. В той час було встановлено тісні
торговельні й культурні зв’язки. В римських скарбах з II ст., знайдених на
Україні, крім монет і металевих прикрас зустрічається також скляний посуд

9
римського походження і римські емалі. Наближення римлян до українських
територій стало причиною популяризації тут християнства.
На початку III ст. н. е. терени Південної України захопили германські
племена готів (остготів), підкоривши собі як тубільців, так і сарматсько-
скіфське населення. Готи засвоїли скіфсько-сарматську і грецьку культури,
прийняли християнство. Вони мали, вплив на слов’ян, особливо в ділянці
військової організації.
Культура стародавніх східних слов’ян, поєднання самобутнього та
запозиченого. Питання походження східних слов’ян і на сьогодні є
недостатньо вивченим. Існує декілька версій відносно територій, де формувався
східнослов’янський етнос, та часу, коли це відбувалось. Найбільш поширеною є
та, згідно якої перший етап складання слов’янства, так званий дослов’янський,
сягає другої половини II–I тис. до н. е. Саме тоді починається формування
декількох археологічних культур, які пізніше стали характерними для слов’ян.
Передслов’янський період пов’язаний з виникненням на правобережній
лісостеповій Наддніпрянщині Зарубинецької культури, відкриту в
могильниках біля с. Зарубинці на Київщині (II ст. до н. е. – II ст. н. е.), яка, на
думку більшості вчених, є спільною для всього слов’янства. У той період
населення межиріччя Десни, Сейму і Сожа було осілим, жило в основному з
землеробства, ремесел і торгівлі. Продовженням Зарубінецької культури була
відкрита біля с. Черняхова (на Київщині) Черняхівська культура, яку
археологи датують IІ–V ст. н. е. Обидві культури характеризує передусім
кераміка. Кераміку зарубинецької культури виробляли вручну з чорної глини, а
черняхівської – з сірої глини з допомогою гончарного круга. На землях між
Дніпром, Карпатами і Дунаєм археологи відкрили сотні поховань, більшість
яких належала до антської доби. Причому вони були двох видів: спалювання
тіл і поховання в ямах. З розкопок десятків антських селищ і городищ видно,
що Правобережна Україна була густо заселена праукраїнськими племенами.
Знахідки черняхівської культури свідчать про високу культуру наших предків.
Уперше слов’яни згадуються у працях Тацита, Птоломея (I ст. н. е.) під
назвою «венеди», які розселялися у районі Балтійського моря. Пізніше, на
середину I тис. н. е. з венедів вирізняються дві групи слов’янського населення –
анти і склавини. Перші заселили територію від Дунаю до витоків Дону і
Азовського моря та склали згодом східну гілку слов’янства. Основою
господарства антів лишалися землеробство і скотарство. Значного розвитку
набули і ремесла – ливарне, ковальське, ювелірне, каменярське. Важливе місце
у господарському житті антів посідала торгівля з містами – державами
Північного Причорномор'я та арабськими країнами. Окрім цього, річка Дніпро,
яка протікала через територію антів, була важливим міжнародним торгівельним
шляхом. Суспільно-політичний устрій антів мав демократичний характер. На
чолі племені стояв князь і старшини, але всі важливі питання вирішувались на
народних зборах – віче. Анти часто воювали проти готів, загрожували
північним кордонам Візантії по Дунаю. У середині V ст. підкорені гунами анти
разом із ними брали активну участь у Балканських війнах.
10
 Держава антів проіснувала близько трьох століть (кінець IV – початок VII
ст.) і 602 р. загинула під натиском аварів. Після цього у письмових джерелах
анти вже не згадуються. Починаючи з VII ст. у літературі зустрічається назва
«слов’яни» – людність, яка мешкала на правому березі Дніпра. Незабаром
формується понад 10 великих племінних об’єднань східних слов’ян, які
заселяли землі нинішніх України, Білорусі та Росії (південно-західну частину).
Перелік цих об’єднань міститься у «Повісті временних літ»: поляни, древляни,
дреговичі, дуліби, волиняни, бужани, уличі, тиверці, білі хорвати, сіверяни,
в’ятичі, кривичі, радимичі, ільменські словени. Поступово складаються й
великі спільноти. Існують згадки про три центри – Куявію (Київська земля з
Києвом), Славію (Новгородська земля), Артанію (за визнанням більшості
вчених – Ростово-Суздальська земля).
Ранні слов’яни селилися здебільшого по берегах річок і озер. Житла були
дерев’яними, обмазані глиною. Серед досліджених поселень ранніх слов’ян
слід виділити – Корчувате, Лютіж, Суботів, Канів. Жили ранні слов’яни за
традиціями родоплемінного ладу. Майном, передусім землею, володіли великі
роди – патріархальні об’єднання за кровною спорідненістю. Але поступово
відбувається перехід до сусідської общини, за якої визначальним було не
походження, а місце проживання. Суспільний лад ранніх слов’ян
характеризувався переходом від первісного демократизму до військово-
племінного угрупування, за якого влада концентрується в руках сильних вождів
(князів). Спершу ті обираються разом зі старшиною на народних віче, а далі їх
влада передається у спадок.
Життя і праця східних слов’ян були тісно пов’язані зі своєю сім’єю і
природою. Це і визначило два основних культи – обожнення сил природи і
культу до пращурів. Будучи сільськогосподарськими племенами східні
слов’яни були знайомі з елементами метеорології та астрономії, але нездатність
правильно пояснити явища навколишнього світу приводила до уявлень, що
становили суть язичницької релігії – політеїзму (багатобожжя). Систему
вірувань ранніх слов’ян, які вклонялися Сонцю, Місяцеві, вогневі, дощеві,
називають язичництвом. Поступово формується пантеон богів, серед яких
найбільш шанованими були: Дажбог – бог Сонця й добра; Перун – бог грому;
Сварог – бог вогню; Дана – богиня води; Стрибог – бог вітрів, Велес – бог
худоби тощо. По суті, за допомогою цих богів вони пізнавали світ,
осмислювали пори року, зміни природи, свій взаємозв’язок з нею. Основу
язичництва складало обожнення сил природи, сонця як джерела життя, землі як
годувальниці всього живого. За часів язичницької релігії при зустрічі люди
низько кланялися і торкалися руками землі. Цим самим вони бажали
зустрічному здоров’я, сили і щедрості природи-матері, землі-годувальниці.
Служителями язичницької релігії були волхви, які володіли, окрім релігійних,
ще й медичними, астрономічними знаннями. Вірили східні слов’яни і в духів –
домовиків, водяників, лісовиків, мавок, русалок тощо. Вже в ті часи,
ґрунтуючись на природних спостереженнях, наші пращури створили календар,
який складається з 12 місяців і чотирьох пір року. Новий рік починався у
11
березні – тоді, коли день починав переважати ніч. Розвивалось у східних
слов’ян й ужиткове мистецтво із «рослинним» і «геометричним» жанровими
стилями. Вдосконалювалась й музична творчість. Східні слов’яни створили
високу культуру, яка поступово стала першоосновою духовного розвитку
культури українського народу.
Таким чином, стародавня слов’янська культура на українських землях
формувалася протягом тривалого часу, і в даному процесі значну роль
відігравали, з одного боку, традиції автохтонних народів – передусім антів, з
іншого – культурні зв’язки з сусідніми народами. Ця культура характеризується
цілісністю й самобутністю. На її основі й виникла культура Давньої Русі.

Основні дати:

300 тис. років тому – поява людей на теренах сучасної України.

35–40 тис. років тому – заселення всієї території сучасної України.
ІV–ІІІ тис. до н. е. – становлення та розвиток трипільської культури.
ІІІ– початок ІІ тис. до н. е. – ямна культура.
Кінець ІІІ– середина ІІ тис. до н. е. – катакомбна культура.
ІХ– перша половина VІІ ст. до н. е. – кіммерійська культура.
ІХ–VІІ ст. до н. е. – існування чорноліської культури.
VІІ– початок ІІІ ст. до н. е. – період скіфської культури.
VІІ ст. до н. е. – V ст. н. е. – розвиток культури грецьких міст-держав.
ІІІ ст. до. н. е. – ІІІ ст. н. е. – період сарматської культури.
І–ІІ ст. – перші згадки про слов’янські племена римських авторів.
І–V ст. – черняхівська археологічна культура.
482 р. – офіційно прийнята дата заснування Києва.
VІ ст. – згадки про слов’ян візантійських істориків Йордана, Прокопія
Кесарійського, Іоанна Ефеського.

Терміни, категорії, постаті:

Археологія – наука що вивчає первісні, стародавні та середньовічні матеріальні

пам’ятки (стоянки, поселення, поховання, знаряддя праці тощо).
Археологічна культура – сукупність археологічних пам’яток певної території
та часу, що мають місцеві своєрідні особливості.
Тотемізм – уявлення про єдність людини з тотемами (тваринами, рослинами,
предметами та явищами природи).
Анімізм – вірування в існування душі та духів.
Магія – вірування в можливість людини (чаклуна, мага) вплинути на іншу
людину чи явища природи.
Трипільська культура – археологічна культура землеробських племен періоду
енеоліту.

12
Орнамент – оздоблюваний візерунок, побудований на ритмічному повторенні
геометричних, рослинних та інших елементів, розташованих симетрично один
до одного.
Ямна культура – археологічна культура епохи бронзи, якій притаманні
поховання покійників у скорчених позах в ямах.
Катакомбна культура – археологічна культура епохи бронзи, яку відрізняв
обряд поховання покійників у гробницях-катакомбах.
Чорноліська культура – археологічна культура племен періоду раннього
залізного віку.
Черняхівська культура – археологічна культура залізної доби.
Скіфські кургани – пам’ятка культури доби скіфів.
Звіриний стиль – поширений стиль у мистецтві скіфів із зображенням
стилізованих оленів, пантер, коней, птахів, риб, фантастичних грифонів.
Язичництво – політеїзм, віра в багатьох богів, які уособлювали сили природи
та людиноподібних істот: русалок, берегинь, лісовиків тощо.
Ідол – в язичницьких релігіях об’єкт культу, предмет, який начебто містить у
собі божество або є ним.
Велес – бог худоби, чередників та музик.
Мокош – богиня родючої землі, мистецтва і води, заступниця вагітних та
породіль.
Лада – богиня шлюбу, мати любові та добра.
Масляна – свято наступаючої весни.
Нявка – лісова русалка.
Поганство – стара дохристиянська язичницька віра.
Таліон – принцип покарання, в основі якого було відшкодування заподіяного
зла відповідно до вчиненого, нанесення винуватцю такої ж шкоди, яку вчинив
він, відплата, рівна злочину («око за око», «зуб за зуб»).
Требище – жертовник, місце принесення язичниками жертви богу.

Заняття 2
КУЛЬТУРА КИЇВСЬКОЇ РУСІ ТА
ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ

1. Матеріальна і духовна культура східних слов’ян.

2. Вірування. Особливості прийняття християнства.
3. Писемність, літературна традиція, освіта.
4. Архітектура, мистецтво, музика.

Культура Київської Русі та Галицько-Волинського князівства (кінець IX –

середина XІV ст.) – явище середньовічної європейської культури, яскравий слід
не тільки в українській, але й світовій історії.
Передумови культури східних слов’ян. Основою культури Київської
Русі була багатовікова самобутня культурна традиція східнослов’янських
13
племен. У господарстві переважало підсічно-вогневе й орне двопільне
землеробство. Для обробки землі застосовували плуг і соху, використовували
тяглову силу волів і коней. Скотарство, полювання, рибальство і бортництво
були дуже важливими промислами.
Станом на Х ст. високого мистецького рівня досягли ремесла: ковальство,
гончарство, ткацтво, обробка шкіри, різьблення по каменю й дереву. У
давньоруських містах було від 60 до 100 різних ремісничих спеціальностей.
Спеціалізація відбувалася не за матеріалом, а за готовим виробом. Мечники,
щитники, сідельники, ювеліри займали в містах цілі вулиці.
Торгівля продуктами сільського господарства і ремесла спочатку мала
характер обміну як всередині общини, так і між племенами та землями
Київської Русі. Згодом зародилися товарно-грошові відносини. Про це свідчать
скарби срібних римських, візантійських і арабських монет. Наприклад, монети
візантійських імператорів кінця V–VІ ст. н. е. Анастасія I і Юстиніана I
знайдені археологами на Замковій горі, послужили одним з доказів датування
заснування Києва принаймні в кінці V ст. н. е. Торгівля Русі здійснювалася з
Візантією, країнами Сходу, з Північною і Західною Європою.
Відбувалося швидке зростання міст. У IX ст. скандинави називали Русь
Гардарікою − «країною міст». До початку Х ст. в літописах згадуються понад
20 міст, до ХII ст. – біля 200, а перед татаро-монгольським нашестям – більше
300 міст і фортець. Київ часто називали «суперником Константинополя».
Європейський хроніст Тітмар Магдебурзький у хроніці від 1018 р. пише про
Київ: «столиця королівства, велике місто, в якому понад 400 церков, 8 ринків».
Дохристиянські вірування. Слов’янські вірування були язичницькими і
ґрунтувалися на обожнюванні сил і явищ природи. Все життя слов’ян
пронизувала віра у втручання надприродних сил, залежність людей від богів і
духів. Найбільше вражали слов’ян явища природи (блискавка, грім, вітер,
вогонь). Верховним божеством був Перун – бог блискавки і грому. Сварог – бог
вогню, Стрибог – бог вітрів, Дажбог – бог добра і багатства, Хорс – бог сонця,
Ярило – бог розквіту природи, родючості, покровитель рослинного світу тощо.
Слабко вираженою рисою є антропоморфізм богів, які нагадували
фантастичних істот. Скульптурні зображення божеств виконувалися з дерева,
рідко – з каменю. Унікальним пам’ятником культової скульптури є Збручський
ідол, якого вважають ідолом Святовита – чотириликого божества. На думку
філософа М. Поповича, це чотири різних божества. Ідоли богів
встановлювалися не в храмах, а в гаях, на берегах річок тощо, такі місця
називалися капищами. Ритуали жертвоприношень, священні атрибути, слова
молитов відомі дуже мало. Шкоду та негативні властивості втілювали злі духи:
лісовик, біс, водяний, русалки тощо. Злі духи вважалися безпечними для тих,
хто дотримувався всіх обрядів.
Світогляд східних слов’ян формувався відповідно до
загальноєвропейських уявлень про світ. Як й інші народи, вони вірили у пекло,
небесну твердь, центр світу («дерево всесвіту»), вирій (місце, куди відлітають
душі померлих праведників). Життя людини підлегле долі − «суду Божому».
14
 Релігія східних слов’ян, як й інші елементи культури, які формувалися на
етапі родоплемінних відносин, з виникненням і розвитком державності зазнали
серйозних змін. Якісно нові культурні процеси в Київській Русі відбулися вже
після впровадження християнства.
Особливості релігійних реформ і прийняття християнства. У Х ст.
християнство стало панівною релігією у Європі. На Русі про християнство було
відомо задовго до релігійних реформ Володимира Святославовича.
Достовірним є факт хрещення княгині Ольги 958 р., але вирішальним для
процесу християнізації Русі було державне впровадження християнства у 988–
990 рр.
Спочатку з метою зміцнення великокнязівської влади Володимир
намагався модернізувати язичництво. Об’єднуючи землі і підпорядковуючи
племена (волинян, в’ятичів, радимичів, білих хорватів), він прагнув створити
сильну державу з єдиним правителем. І як князь був єдиним володарем на
землі, так і верховний бог повинен був бути єдиним володарем на небі.
Розрізнені язичницькі культи перешкоджали об’єднанню. З цією метою 980 р.
був реформований слов’янський язичницький пантеон, і на перше місце серед
богів було висунуто Перуна – бога грому і війни, покровителя князя і дружини.
За розпорядженням Володимира в Києві були встановлені ідоли Перуна, Хорса,
Дажбога, Мокоші, Стрибога та Симаргла. Перун виділявся серед них срібною
головою з золотими вусами. Язичницькі боги на чолі з Перуном мали
викликати у людей страх, невідворотність покарання. Перша релігійна реформа
не досягла своєї мети. Нові уявлення про старих богів не засвоювалися
населенням. До того ж язичництво не могло чинити опір зростаючому впливу
монотеїзму (єдинобожжя), який сповідався сусідніми народами: візантійцями,
хазарами, волзькими булгарами. Саме активні міжнародні контакти привели до
проникнення монотеїстичних уявлень в слов’янську середу.
Найповніше інтересам верховної влади відповідало християнство
візантійського зразка, де церква та її служителі були підвладні імператору і
всіляко сприяли зміцненню центральної влади. Певну роль відіграло і те, що
дозволялося богослужіння національними, зрозумілими народу мовами.
Християнство розповсюджувалося швидко. Володимир охрестився сам
(згідно з «Повістю временних літ» у Корсуні (Крим), охрестив бояр і примусив
хреститися киян і населення країни. Християнство прийшло згодом і до 20
різних народів (печеніги, половці, берендеї, литва, ятвяги та ін.), які жили в
Київській Русі. На противагу язичницькій бідноті, знать сприймала нову
релігію швидко. Щоб замінити місцеві вірування й обряди християнським
культом, проповідники та ієрархи пристосовували свої служби до язичницьких
богів, свят і обрядів. Так, Перун став ототожнюватися з Іллею-пророком, Ярило
– зі святим Юрієм (Георгієм), давні зимові свята були приурочені до Різдва
Христового і Хрещення, дохристиянське свято Великодня (назва збереглася) –
до Воскресіння Ісуса Христа. Язичницьке свято Івана Купала церква так і не
змогла викорінити, як, власне, і віру у «нижчі духи». Процес християнізації на
Русі розтягнувся на віки.
15
 Велика роль у поширенні християнства належала монастирям, головним з
яких був Києво-Печерський (1051). Чернецтво, або «чорне» духовенство,
втілювало ідеї зречення від мирської суєти, спокутування гріхів, служіння Богу.
У XIII ст. в Київській Русі було 50 монастирів, з них 17 – у Києві. Вищі посади
в церковній ієрархії займало тільки «чорне» духовенство.
Християнство поступово охопило всі сфери життя людини. Прийняття
християнства, при всій суперечності наслідків його для країни і народу, мало
велике позитивне значення. Єдність релігії з іншими європейськими країнами
робила Київську Русь частиною світового християнського суспільства,
особливо з Візантією.
Писемність, літературна традиція. Писемність у східних слов’ян
з’явилася ще в першій половині IХ ст. У «Житії» слов’янського просвітника
Кирила зберігся переказ про те, що він бачив 860 р. в кримському Херсонесі
(Корсуні) книги, написані «руськими письменами». Про них згадують і арабські
письменники Х ст. Зустрічається також повідомлення про розповсюдження
руської писемності в Хазарії. Важливим свідченням того, що писемність була
відома в Київській Русі ще до хрещення, стала знайдена 1949 р. в смоленському
кургані глиняна посудина середини Х ст. з давньоруським написом. Вчені,
аналізуючи тексти договорів руських князів з Візантією 911, 944 і 971 рр.,
вважають, що вони були складені грецькою і староруською.
На початок ХI ст. на Русі використовувалися дві системи письма –
кирилиця, що базувалася на грецькому алфавіті, і глаголиця. До ІХ ст. місцеве
населення користувалося абеткою з 27 літер, тоді як класична кирилиця
нараховує 43 літери.
Давньоруська література мала перевагу перед католицьким Заходом і
мусульманським Сходом: вона розвивалася рідною мовою. У цьому розумінні
українська література старша за німецьку, французьку та англійську.
Особливість писемної культури Русі – утворення двох типів літературної
мови: церковнослов’янської (виконувала функції уніфікованої мови літератури)
і давньоруської (розмовної). Першою була церковно-повчальна і житійна
література, близькою до розмовної велося ділове листування, складалися
юридичні акти («Руська правда»), літописи, пам’ятники світської літератури
(«Слово о полку Ігоревім»). Обидві мови активно впливали одна на одну,
взаємно збагачувалися і були зрозумілі народу. Писемна література, яка
сформувалася в Київській Русі на початку ХI ст., спиралася на два
найважливіших джерела – усну народну творчість і християнську традицію.
У творах літераторів того часу широко використовувалися героїчні й
обрядові пісні, загадки, прислів’я, приказки, замовляння і заклинання. Народні
пісні і перекази широко використовувалися літописцями. Від усної народної
творчості древньої Русі у фольклорі українського народу збереглися колядки і
щедрівки. Вершиною усної народної творчості став героїчний билинний епос,
що склався до Х ст. і розвивався у ХI–XIII ст. Головною темою билин
київського циклу стала боротьба з іноземними загарбниками, ідея патріотизму,
єдності і величі Русі. Усна творчість народу впливала на писемну літературу.
16
 З утвердженням християнства велику роль відігравала перекладна
література, завезена з Константинополя (переклад диякона Григорія
«Остромирового Євангеліє» 1056–1057 рр.). Згодом на Русі з’явилися
оригінальні твори. Першим самостійним жанром давньоруської літератури
стало літописання («Повість временних літ»). З початком роздробленості Русі
літописи складалися в кожному великому феодальному центрі. Останні з
літописних руських зводів, що дійшли до нас – Київський (1200) і Галицько-
Волинський (1201–1292).
Зразком філософсько-богословської публіцистики стало «Слово про закон
і благодать» ченця Іларіона, який 1051 р. став митрополитом. У цьому творі
висвітлено три основні теми: про духовну перевагу Нового Заповіту
(євангельської «благодаті») над Старим Заповітом (біблійним «законом»); про
світове значення хрещення Русі Володимиром; про велич Руської землі серед
християнських народів. Пам’ятником давньоруської публіцистики є й
«Благання» Данила Заточника, який використав скарби фольклору для викриття
свавілля світської і церковної знаті. Афористичні вислови Данила Заточника
увійшли в прислів’я і приказки.
В особливий жанр оригінальної літератури Київської Русі виділилися
повчання морально-етичного характеру (князя Святослава Ярославича
«Ізборник» та князя Володимира Мономаха «Повчання дітям»).
Популярною була житійна (агіографічна) література, присвячена
біографіям духовних і світських осіб, канонізованих церквою. Ставши
християнською державою, князі та духовенство Київської Русі опікувалася про
створення культу власних святих та їх життєписів. Першими були прославлені
убієнні 1015 р. сини Володимира І − Борис і Гліб. Були також складені «Житія»
княгині Ольги, Володимира Святого. Пізніше на Русі стали складатися і житія
ченців-подвижників: «Житіє Феодосія Печерського» (Нестора-літописця),
«Києво-Печерський патерик» – збірник розповідей про ченців Києво-
Печерської лаври.
Давньоруська література після прийняття християнства була багата
насамперед своїм національним світовідчуттям. Давньоруські книжники
закликали любити Батьківщину, виховували патріотизм і прагнення до
виправлення недоліків суспільства. Вершиною художньої творчості стала
героїчна поема «Слово о полку Ігоревім», у якій представлено народну
символіку, міфологію, звичаї.
Освіта. Поширення освіченості відбувалося одночасно з впровадженням
християнства. Потреба держави у грамотних адміністраторах та дипломатах
привела до створення шкіл. Першим утворив школу Володимир І, а Ярослав
Мудрий ввів обов’язкове навчання для молоді з князівських і боярських родів.
Школи були відкриті у Києві, Новгороді, Володимирі-Волинському. Джерела
свідчать, що на Русі школи були двох видів. У школах при монастирях готували
церковнослужителів. У них викладали читання, письмо, спів, богослов’я.
Школи вищого типу існували для «дітей кращих людей», у них давали знання з
філософії, риторики, граматики. Поширеним було індивідуальне навчання.
17
Онука Ярослава Мудрого Анна Всеволодівна 1086 р. заснувала у Києві при
Андріївському монастирі жіночу школу.
Князі, бояри, дружинники, не кажучи вже про книжників, володіли
іноземними і давніми мовами. Освіченістю, любов’ю до книг славився князь
Ярослав Мудрий. Ярослав Осмомисл (Галицький) отримав своє прізвисько за
те, що знав вісім мов, Володимир Мономах знав п’ять мов. Обидва вони були
знайомі з грецькою і латинською книжністю. Письменник та філософ Климент
Смолятич писав, що у ХІІ ст. в Україні-Русі було 300–400 вчених, які добре
володіли грецькою мовою.
Вражала й загальна неписьменність населення Русі, про що свідчать
відкриті 1951 р. перші берестяні грамоти. Сьогодні їх знаходять у Чернігові,
Новгороді, Пскові, Смоленську, Полоцьку, Вітебську, Києві, Звенигороді та
інших містах. Авторами їх були прості городяни, торговці і ремісники, жінки і
навіть діти. Нові докази досить значного поширення писемності були отримані
під час реставраційних робіт у Софійському соборі у Києві, на стінах якого
знайшли написи (графіти), зроблені в XI ст.
Поширення писемності супроводжувалося створенням бібліотек при
церквах і монастирях. Найбільша (її заснував Ярослав Мудрий) знаходилася у
Софійському соборі, де нараховувалося біля 1000 примірників книг. Тут же
було організовано переписування книг. Завдяки цій роботі книжковий фонд
Київської Русі складав щонайменше 130–140 тис. томів. Переписана від руки на
аркушах пергаменту, багато оздоблена така книга коштувала стільки ж, скільки
невеликий маєток або міський будинок.
За Давньоруської держави розпочався процес виділення науки в
самостійну галузь духовної культури. Значний вплив здійснювала антична
спадщина – твори Платона, Аристотеля та Іоанна Дамаскіна. Знання про
природу давали підручники, перекладені з грецької мови. Частіше за все вчені
були одночасно релігійними діячами (філософи Ілларіон, Климентій Смолятич,
Кирило Туровський були архієреями, лікар Агапіт – ченцем Печерського
монастиря).
У накопиченні математичних знань провідну роль відігравали практичні
потреби. Це обумовило вивчення чотирьох арифметичних дій, дробів,
обчислення процента, площі круга. Причому у вимірюваннях
використовувалися: долоня, п’ядь, лікоть, сажень.
Першими медиками на Русі були всілякі знахарі, але від ХI–XII ст. їхнє
місце займає лічець, або лікар. Лікарі були, як правило, з ченців. Приступаючи
до лікування хворого, вони зверталися з молитвою до святого Пантелеймона.
Лікували Дем’ян (Даміан)-Пресвітер і Агапіт – «безмездний лічець» Русі, як
його називає «Києво-Печерський патерик». Зараз на пам’ять про Агапіта у
Києво-Печерській лаврі встановлена меморіальна дошка. Широке визнання
лікарською практикою за часів Київської держави здобули також ченці
Антоній, Пимен, лікарі Іоан Смера, Петро Сіріанин, Февронія.
Головними в арсеналі їх лікувальних методів були настої і відвари з
лікувальних трав, зокрема привезених з Єгипту, а також молитви і взагалі вплив
18
словом на хворого – те, що сьогодні належить до психотерапії. Агапіт був
прекрасним діагностом. Консультуючи князя Володимира Мономаха, який
перебував у Чернігові, через систему кур’єрської пошти він зумів поставити
правильний діагноз на відстані і дав рекомендації щодо лікування. Княгиня
Євпраксія Мстиславівна уклала лікарський трактат «Мазі».
Підсумком накопичення даних в різних галузях знань стало створення
енциклопедій. Першою енциклопедією на Русі став «Ізборник» митрополита
Іларіона (1073).
Характерні риси освіти і науки цього періоду: відкритість до світу,
запозичення і використання набутків інших народів, вживання грецької та
латинської мов, перекладацька діяльності, простежується європейська
орієнтація, прив’язка до християнських цінностей. В освіті існували сильні
світські складові. Природничі науки ще не набули розвитку.
Мистецтво Київської Русі. Мистецтво Київської Русі розвивалося в
загальному руслі середньовічної європейської культури і було пов’язане з
поєднанням вікових традицій язичницького мистецтва. Водночас сприйнявши
багато чого з Візантії, слов’яни виробили самобутній стиль і створили справжні
шедеври архітектури, живопису, прикладного мистецтва.
Архітектура і традиція містобудування. Довгий час на Русі головним
будівельним матеріалом була деревина. У центрі поселень будувались «гради»,
де проводилися збори і культові обряди. Більшість споруд були з чотирикутних
зрубів. З них будувалися хати, тереми і кріпосні вали. Новий рівень розвитку
архітектури розпочало кам’яне і цегельне будівництво. З прийняттям
християнства почалося спорудження храмів. Перші кам’яні споруди були
створені за Володимира І (церква Успіння Богородиці або Десятинна). Спалена
Батиєм 1240 р. До сьогодні зберігся її підмурівок.
В архітектурі набув поширення візантійський стиль зодчества
(характеризується важкою стилізацією, надзвичайною виразністю ліній,
використанням сталих художніх стереотипів і багатих кольорів, зокрема,
золота), була запозичена техніка цегляної та кам’яної кладки, переймався
досвід створення фресок та мозаїк. Найкращим прикладом цього є Софійський
собор у Києві (1011/1017–1018/1037), що зберігся до нашого часу, зазнавши,
втім, суттєвої барокової перебудови. За назвою Софійський собор у Києві
повторює Візантійський, але є абсолютно оригінальною архітектурною
спорудою. У первинному вигляді собор являв собою хресто-купольну будівлю з
13 куполами (символ Христа і 12 апостолів). Багатоглав’я, пірамідальність
композиції, оригінальна кладка, шоломоподібна форма куполів – це те нове, що
давньоруські майстри привнесли у візантійську школу, спираючись на традиції
дерев’яної архітектури. Київський Софійський собор став зразком при
будівництві соборів у Новгороді та Полоцьку. Він був місцем поставляння на
князівський стіл і на митрополичий престол, місцем прийому іноземних послів,
зустрічей князя.
Візантійський стиль на Русі почав активно реформуватися у співдії з
автентичними уявленнями про будівництво й орнаментування. Внаслідок
19
такого реформування з’явилися витягнуті вгору бані київських церков,
специфічна кольорова гама розписів, фресок і мозаїк. Найбільше поширення на
Русі отримало хрестово-купольне планування соборів: склепіння з центральним
куполом спиралися на чотири стовпи, утворюючи хрестоподібну композицію.
Кутові частини покривалися також купольними склепіннями. Зі сходу, біля
вівтаря, до храму прибудовувалися апсиди – напівкруглі виступи, покриті
половиною купольного склепіння. Внутрішні стовпи ділили простір храму на
нефи (міжрядні простори). Особливого значення надавалося куполу. Його
призначення – концентрувати духовну енергію людей і направляти до неба.
Куполи покривали позолоченими або забарвленими в зелений колір листами.
Древньоруські майстри удосконалили візантійський тип кладки. Стіни
соборів викладалися з рядів каменю і плінфи (плоска цегла, близька до
квадратної форми). Кладка виконувалася на високому художньому рівні і була
однією з головних прикрас будівлі. Пізніше київську кладку запозичила і
Візантія.
Поєднання штрихів візантійської архітектури із самобутнім народним
стилем стало основою утворення давньоруського стилю в архітектурі, який
придбав свої характерні риси в Київській Русі. Спочатку він використовувався
у Києві, Чернігові, Новгороді, Полоцьку, Володимирі, а потім розвився з
впливом місцевих традицій у Суздалі, Пскові, Смоленську та інших місцях,
дійшовши до наших часів. У цих храмах присутня гранична строгість і
простота фасадів, декоративна кладка цегли і каменю викладеного рядами, і
рожевого вапняного розчину (фасади тоді не тинькували). Входи аркові,
пізніше з’являються перспективні портали. Навколо соборів улаштовуються,
іноді, відкриті галереї на арках, на другому ярусі, крім хорів, були виходи на
відкриті площадка – гульбища (собор Святої Софії у Києві). Храми були
хрестово-купольні в своєму конструктивному рішенні, одно і багато банні,
особливо соборні, від 5 до 13, покривалися спочатку черепицею, пізніше
аркушами свинцю. Мали форму сфери, як у Візантії, але пізніше стали робити
витягнутими, придбали поступово форму шолома. Бані на високому
циліндричному барабані з вузькими щілиноподібними арковими вікнами, такі
ж і на фасадах. Підлоги мозаїчні і мармурові.
Внутрішнє оздоблення храмів того часу урочисте і парадне, у соборах
мозаїка (особливо у вівтарній апсиді, куполі) і фресковий розпис (пізніше
вівтар, стіни, стеля, куполи покривалися тільки фресками). Головний неф храму
і вівтар, розділяв одне чи двох ярусний іконостас (до XVI ст. іконостас закінчив
своє формування – 5–6 ярусний). Головні пам’ятники цього стилю – Софіївські
собори у Києві, Новгороді і Полоцьку, Спасо-Преображенський собор у
Чернігові й Успенський Києво-Печерського монастиря у Києві (XI ст.);
надбрамна Троїцька церква Києво-Печерського монастиря, Спаса на Берестові і
Кирилівська в Києві, Борисо-Глібські собори у Вишгороді і Чернігові,
Успенський та Дмитриєвський собори Єлецького монастиря в Чернігові та
Володимирі, церкви Покрова на Нерлі, Архангело-Михайлівська у Смоленську
та собор у Володимирі (XII ст.), Церкви Василя в Овручі і Параскєви П’ятниці в
20
Чернігові (XII–XIII ст.) та багато інших. Нажаль не всі храми дійшли до нас, а
ті що дійшли були частково зруйновані, а після відбудов частіше змінювали
свої риси, стиль і більшу частину первісного вигляду. Храми тинькувались,
багато прикрашались ліпниною, «одягаючись» у стиль ренесанс чи бароко, але
головне залишалося – дух і внутрішній простір.
У 1108–1113 рр. недалеко від храму Святої Софії було споруджено собор,
присвячений архангелу Михаїлу, який увійшов в історію під назвою
Золотоверхий (зруйнований радянською владою в 30-і рр. ХХ ст., а унікальні
мозаїки Михайлівського собору було вивезено до Росії).
Роздробленість Київської Русі у ХII–XIII ст. об’єктивно сприяла
зростанню міст, розвитку в них ремесел і торгівлі. У нових центрах
розвивається культура, тісно пов’язана з місцевою народною творчістю.
Архітектори переходять на місцеві будівельні матеріали: у Подніпров’ї й на
Волині – на цеглу, у Галичі та Володимиро-Суздальській землі – на білий
камінь. Звідси й художня різноманітність в архітектурі давньоруських земель.
Найкраще архітектура XI–XIII ст. збереглася у Чернігові. У головному Спасо-
Преображенському соборі можна побачити риси, близькі до
західноєвропейського романського стилю: масивність об’єму, вузькі вікна,
кругла сходова вежа.
Галицько-Волинське князівство, яке знаходилося на крайньому заході,
мало тісні культурні зв’язки з Угорщиною, Чехією і Балканами, сприймало,
освоювало і переробляло елементи архітектури цих країн. Тут активно
розвивається замкова архітектура, яка в епоху Середньовіччя стала основною
оборонною спорудою в Європі. Замок – це і помешкання, і фортеця. Новий тип
оборонних споруд – великі бойові башти – з’явився у ХІІІ ст. на території
західної Волині. Зростають міць споруди, висота і товщина стін, ставляться
оборонні вежі. Для тогочасних фортець такі башти становили основний центр
оборони, їх специфіку зумовлювала поява нових видів зброї. Наприкінці
ХІV ст. значна кількість старих замків почала перебудовуватися або
відбудовуватися з каменю і цегли. Для надійного захисту від артилерії та
могутніх стінобитних машин потрібні були не рів і частокіл (огорожа з кілків,
паль, вбитих густо у землю), а високі товсті мури та бойові башти. При
спорудженні замків враховували природні умови (пагорби, круті скелясті
береги річок, миси між річками). Територію замку оточував глибокий рів, який
під час небезпеки заповнювали водою. Єдиним входом слугували в’їзні ворота,
що будували крізь башту. Башту зводили високою і потужною, до неї
підводився підйомний міст через рів. Вежі мали круглу або квадратну форму і
виступали поза мури: це давало змогу під час бою контролювати територію у
значному радіусі. Вежі й мури часто завершувалися зубцями – мерлонами.
Внутрішній простір – дитинець – займали палаци князя, духовенства, будинки
бояр, храм, так звані городні, де зберігалося майно, а під час нападу ворога
знаходили притулок люди з близьких поселень.
Рештки фортець збереглися у Вінниці, Житомирі, Черкасах, на Поділлі й
Волині. Цікаву історію мала давньоруська фортеця Тустань, що знаходилася на
21
місці сучасного села Урич Сколівського району. Дослідники датують першу її
забудову ІХ ст., а загалом виділяють шість перебудов за період від ІХ до
ХVІІ ст. Будувалася фортеця з дерева, а згодом добудовувалася з каменю і
цегли. Стіни заввишки 15 м зводилися між скелями на спеціально зроблених
уступах. За Ярослава Осмомисла (ХІІ ст.) Тустань була перешкодою на шляху
польських завойовників.
Найбільшими в Україні були могутні Придністровські фортеці Білгород-
Дністровська (Акерманська) та Хотинська (висота стін 40 м). Їх спорудження
почалося у кінці ХІІІ – першій половині ХІV ст., згодом вони розширювалися і
зміцнювалися. У цих спорудах зберігались традиції руського оборонного
зодчества, але простежуються й романо-готичні стильові риси. Акерманська
фортеця є найбільшим середньовічним оборонним комплексом України:
периметр її стін становить 2,5 км, а загальна площа – понад 9 га. Основою
ансамблю є цитадель, побудована у ХІІІ ст. У плані це – квадрат з чотирма
масивними циліндричними вежами по кутах. Оборонний комплекс
Хотинського замку (ХІІ–ХVІІІ ст.) включає п’ять башт: дві стрункі циліндричні
і три масивні прямокутні. Усі башти увінчані високими шатрами, покритими
дерев’яною черепицею-ґонтом.
Видатними пам’ятками оборонної архітектури є замки в Кам’янці-
Подільському, Острозі, Луцьку, Кременці, Перемишлі, Старому селі,
Бережанах, Ужгороді, Мукачеві, Невиці, Меджибіжі (Поділля).
Луцький замок, або замок Любарта, – один із найдавніших і найбільших в
Україні. Луцький замок – це чудовий взірець фортифікаційного ансамблю, що
зберіг давньоруське планування. Він побудований наприкінці ХІІІ ст., у 1340-х
рр. реконструйований литовсько-русинським князем Любартом Гедиміновичем
зі збереженням первісної структури. У плані це – трикутник, обмежений
високими 12-метровими стінами з трьома баштами по кутах. Усі башти –
триярусні, завершені, як і стіни, зубцями-мерлонами. Найбільшою в замку є
Надбрамна башта (22 м) із в’їзною готичною аркою, обрамленою високими
контрфорсами. У фасаді башти помітні сліди численних перебудов: романські
ніші з архівольтами, готичне вікно, зубчастий парапет. Друга башта, Стирова
(20 м), названа так тому, що виходить на ріку Стир, зовні укріплена масивними
контрфорсами, а зсередини має різьблений готичний портал і готичні вікна. У
16 ст. ці башти були надбудовані й прикрашені ренесансними аттиками. Лише
Владича башта (16 м) зберегла середньовічний вигляд: вона увінчана
прямокутними мерлонами й накрита високим чотирискатним шатром.
Складні суспільно-політичні реалії доби, атмосфера постійної загрози
нападу завойовників, необхідність готовності до відсічі їм вплинули на
розвиток архітектури того часу. Оборонний чинник в архітектурі був
надзвичайно важливим, він визначав специфіку будівництва в Україні
впродовж ХІV ст. – першої половини ХVІ ст.
У XIII ст. на територію України з Угорщини, а XIV ст. – із Польщі,
прийшов готичний стиль, розквіт якого припав на кінець XIV – першу
половину XV ст. Загалом у мистецтві Київської Русі та Галицько-Волинської
22
держави, як і в мистецтві Західної Європи, архітектурі належало провідне
місце.
Образотворче мистецтво. Провідними жанрами образотворчого
мистецтва Київської Русі були мозаїка, фреска, іконопис та книжкова
мініатюра. Фреска і мозаїка – складалися на основі візантійських шкіл. Рецепти
складання фарб для фресок трималися у суворому секреті, передавалися від
майстра до учня. Завдяки чудовим властивостям техніки давньоруські розписи
витримали випробування часом. Значною складністю не тільки у художньому
плані, але й технологічному відмічене мистецтво мозаїки. Мозаїчні зображення
складалися зі смальти. Колірна гама смальти нараховувала безліч відтінків
(наприклад, зелена – понад 30, червона і синя – по 20).
У єдиному ансамблі архітектури, живопису і декоративно-прикладного
мистецтва збудований Софійський собор. Мозаїки прикрашають центральну
частину собору, передусім вівтар. Їх палітра нараховує 177 відтінків.
Найгарніші мозаїки: фігура Христа-Вседержителя, Богоматір-Оранта. Усі стіни,
стовпи і склепіння Софійського собору вкривав фресковий живопис. Розписи
складаються у три цикли: євангельські, біблійні сюжети і житія святих. Вежі, де
розташовуються сходи були прикрашені фресками, написаними на світські й
побутові теми («Скоморохи», «Полювання на ведмедя»). На стіні під арками
хорів містилася велика композиція з зображенням Ярослава, який підносить
Христу модель Софійського собору.
З прийняттям християнства виникла національна традиція іконописного
мистецтва. Ікони писалися на дошках. Дошку вкривали особливим ґрунтом,
потім наносили малюнок, по якому писали фарбами, розтертими на яєчному
жовтку. Теми, композиції, колірна гама зображень на іконах підкорялися
суворим правилам – канону. Знаменитий майстер Київської Русі Алімпій
(Аліпій) Печерський. Найдавніші з ікон, які збереглися до сьогодні, датуються
часом князювання Володимира Мономаха.
Поява мистецтва книжкової мініатюри співпадає з появою найдавніших
рукописів. Зображувалися євангелісти Іоанн, Лука і Марк (на Остромировому
Євангелії). Знаменитим є «Ізборник» Святослава. Крім сюжетних ілюстрацій,
книги багато орнаментувалися. Про мініатюри того часу можемо скласти
уявлення по так званому Радзивілівському літопису XV ст., який є списком з
рукопису XIII ст. Його 617 мініатюр – своєрідна художня енциклопедія історії і
культури того часу.
Декоративно-прикладне мистецтво. Вироби з дерева, металу, кістки,
каменю, глини не просто задовольняли потреби людей, але й прикрашали їх
життя. Характерним для творів прикладного мистецтва був рослинний
орнамент, на відміну від геометричного візантійського. Вражають високою
естетикою і технікою виконання ювелірні вироби. Були відомі і
застосовувалися чорніння срібла, лиття з дорогоцінних металів, карбування,
інкрустація, техніка скані (узори з тонких металевих ниток) і зерні (прикраси з
напаяних дрібних металевих кульок). Вершина ювелірного мистецтва – техніка
перегородчастої емалі. На золоту пластину наплавляли тонкі золоті
23
перегородки, отримані порожнини заповнювали емалевим порошком і
розплавляли його. У древніх скарбах знайдені прикраси з зображенням сирен,
дерева життя, квіткового орнаменту.
Музика. У житті людей Київської Русі значне місце займали музика,
пісні і танці. Пісня супроводила різні обряди, календарні свята. Фрески
Софійського собору у Києві подають зображення музикантів і танцюристів. За
цими зображеннями, а також з билин і літописів прослідковуються музичні
інструменти ріг, труби, бубон, гудок. З прийняттям християнства одноголосий
спів став частиною богослужіння.
У розвитку культури Київської Русі проявлялися як загальні
закономірності, так і національні особливості. Її основа – самобутня культура
східнослов’янських племен. Принциповим рубежем у розвитку культури стало
прийняття християнства. Значним був вплив візантійської культури. На відміну
від Західної Європи, на Русі держава не підпала під владу церкви, і, відповідно,
в культурі світські елементи були сильнішими. У відносно короткі терміни
Київська Русь зробила величезний крок, вийшовши на загальноєвропейський
культурний рівень, а в деяких її сферах перевершивши його.

Основні терміни і поняття:

Берестяні грамоти – давні тексти, розміщені на бересті шляхом видавлювання

чи видряпування спеціальною паличкою-писалом.
Різи – стародавнє словенське письмо, яке, за свідченнями письмових джерел,
існувало ще в дохристиянську епоху.
Глаголиця – одна із стародавніх слов’янських систем письма.
Кирилиця – писемність південнослов’янського мовного діалекту.
Християнство – світова релігія, заснована на вірі в Божого сина Ісуса Христа,
який прийшов на землю і був розп’ятий.
Апокрифи – релігійні твори з біблійними сюжетами, які не визнавалися
церквою канонічними і були заборонені.
Літописання, літопис – запис історичних подій у хронологічній послідовності.
«Слова» – твори церковно-повчального характеру, сюжетом для написання
яких могла служити історична подія, злободенна суспільна проблема,
постановка моральної теми.
«Слово про закон і благодать» – релігійно-філософський твір.
«Остромирове Євангіліє», «Ізборник Святослава» – найдавніші книги, що
збереглися до наших днів.
Ізборник – хрестоматії, книги, в яких списувалися матеріали, виїмки, витримки
з інших, іноді й більших творів.
«Повість временних літ» – літопис, історико-літературна пам’ятка.
«Повчання дітям» – пам’ятка давньоруського письменства.
«Слово о полку Ігоревім» – найвидатніша пам’ятка оригінальної
давньоруської художньої літератури.

24
«Києво-Печерський патерик» – збірка творів про історію Києво-Печерського
монастиря та його перших подвижників.
Оранта – один із іконографічних образів Богоматері.
Билини – народні епічні пісні, в основі яких лежали реальні історичні події.
Дитинець – укріплена центральна частина стародавнього міста на Русі.
Плінфа – широка і тонка випалена цегла великого формату, яку застосовували
в будівництві.
Храмова архітектура – споруди, пов’язані з релігією, з богослужінням, з
церквою.
Києво-Печерська лавра – православний чоловічий монастир, культовий та
господарський комплекс підпорядкований верховній церковній владі.
Золоті ворота – головна урочиста брама давнього Києва.
Графіті – стародавні написи й малюнки, зроблені гострими предметами на
ремісничих виробах, стінах споруд.
Зернь – виріб з узорів із найменших зернят металу.
Скань – художні вироби з тонкого золотого, срібного або мідного дроту.
Чернь – темно-сірі або чорні зображення на срібних і золотих виробах, один з
видів ужиткового мистецтва.
Станкове мистецтво – термін, яким визначають твори образотворчого
мистецтва, що мають самостійний характер; у живопису – картина, у
скульптурі – статуя, погруддя. У добу Київської Русі – це ікони.
Ужиткове мистецтво – металеві та ювелірні вироби.
Мозаїка – зображення, набране з різнокольорової смальти (непрозорого скла)
або камінців.
Фреска – художнє зображення, що зроблене водяними фарбами на вогкій
штукатурці.
Скоморохи – мандруючі актори, співці, музиканти, акробати й
дресирувальники.

Постаті:

Андрій Первозванний – перший поширювач у придніпровських краях

християнської віри.
Агапіт (?–1095) – перший відомий руський лікар, мощі якого зберігаються у
ближніх печерах Києво-Печерської лаври.
Аліпій, Алімпій (?–1114) – давньоруський живописець, монах Києво-
Печерського монастиря.
Даміан – лікар, чернець Києво-Печерського монастиря.
Нестор (1056–?) – учений чернець, автор «Повісті временних літ».
Євпраксія Мстиславівна (1108–1172) – жінка-лікар, автор трактату «Мазі».

Найважливіші дати:

899 р. – перша згадка про місто Галич.

25
907 р. – перша згадка про місто Чернігів.
980 р.; 988 р. – релігійні реформи князя Володимира.
989–996 рр. – побудова церкви Успіння Богородиці (Десятинної церкви).
1011 (1037-?) р. – збудовано Собор Святої Софії, урочисті Золоті ворота.
1037 р. – засновано першу відому на Русі бібліотеку.
1051 р. – заснування Києво-Печерського монастиря (лаври).
1051 р. – обрано першого руського митрополита Іларіона.
1056–1057 рр. – написане «Остромирове Євангеліє».
1072 р. – укладення «Правди Ярославичів».
1073–1089 рр. – спорудження Успенського собору Києво-Печерського
монастиря.
1108 р. – побудова Троїцької надбрамної церкви в Києво-Печерському
монастирі.
1113 р. – укладання монахом Нестором літопису «Повість минулих літ».
1117 р. – укладання «Повчання» Володимира Мономаха дітям.
1187 р. – написано «Слово о полку Ігоревім».
1187 р. – перша згадка етнотопоніму «Україна» в Київському літописі.
1190 р. – в Овручі споруджено церкву св. Василія.
1215–1230 рр. – укладання «Києво-Печерського патерика».
1240 р. – зруйнування монголами Десятинної церкви.
1256 р. – перша письмова згадка про Львів.

Заняття 3
УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА У
СЕРЕДИНІ ХІV ст. – ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ ХVII ст.

1. Стан культурного життя українського народу під литовсько-польським

пануванням.
2. Освіта і наукові знання. Братські школи.
3. Меценатство. Книгодрукування.
4. Україна і західноєвропейські культурні впливи.
5. Полемічна література та її представники.

Процес формування української культури у XIV – першій половині XVII

ст. відбив складний процес остаточного формування українського етносу, який
завершився у XVI ст. Причинами повільного культурного розвитку України
цього часу стали наслідки татаро-монгольської навали, загарбання українських
земель литовцями та поляками, агресії Кримського ханства і Османської Порти.
Важливим чинником культурного процесу на теренах України періоду
ХVІ–ХVІІ ст. була православна церква, яка залишилась єдиним інститутом
вираження самобутності й духовності українців.
Фатальними для розвитку культури українського народу були наслідки
Люблінської унії 1569 р., згідно якої більша частина українських земель
26
(Галичина, Холмщина, Волинь, Поділля, Київ, Брацлав) перейшла до Польщі, а
менша – до Москви. На відміну від Великого князівства Литовського де
дотримувався принцип «Ми старого не рушимо, а новини не вводимо», а
володарі Литви, визнаючи зверхність культури українських земель активно її
переймали виявляючи при цьому толерантність щодо різних конфесій. Після
Люблінської унії українська культура і церква почали зазнавати тяжких
утисків. Активно починають діяти єзуїти, які заснували свої колегії у Ярославі,
Львові, Кам’янці, Луцьку, Вінниці, Києві. Вони доводили, що православ’я
перебуває у такому безнадійному становищі, що єдиним виходом для його
прибічників є поєднання з Римом.
Братства. На захист культури українського народу виступили братства.
Вони виникали в середовищі міщан і ремісників. Організовувалися з метою
утримання порядку в храмах, турботи про хворих, допомоги бідним. Згодом
братства стали виступати на захист православ’я як організатори шкіл при
церквах. Особливо значною була їх діяльність у XV–XVI ст., коли розгорнулась
боротьба з покатоличенням. Перші братства виникли у Львові. Найстаршим є
братство при Успенській церкві, засноване 1439 р.
У 1596 р. була укладена Брестська церковна унія. З єдиної православної
церкви утворилися уніатська, або греко-католицька (з’єднана з Римом), і
православна церква, яка у другій половині XVII ст. підпала під владу
московського патріархату.
Вище православне духовенство, частина шляхти, міщан пішли за унією.
Уніатська конфесія зберігала православну обрядність, але визнавала римського
папу головою і догмат походження Святого Духа не тільки від Отця, а й від
Сина. Проте рядове духовенство, частина шляхти на чолі з князем Костянтином
Острозьким (1526–1608), братства, селяни та козацтво залишилися
православними.
Міжконфесійна боротьба мала погані наслідки: православні з
презирством ставилися до уніатів як до зрадників, а римо-католики не вважали
їх за повноправних громадян і всіляко принижували.
Освіта. У XV ст. – першій половині XVI ст. вихідці з українських земель
здобували освіту за кордоном у Краківському, Празькому, Болонському
університетах. Так, Павло Русин (1470–1517) та Юрій Котермак (1450–1494)
навчалися у Краківському університеті. Останній став ректором Болонського
університету.
У другій половині XVI ст. – першій половині XVII ст. в Україні
продовжували діяти школи при церквах і монастирях, проте це вже не
відповідало вимогам часу. Виникає новий тип школи – греко-слов’яно-
латинська школа, у якій національні давньоруські традиції поєднувалися з
досягненнями західноєвропейської школи і науки. Першою в Україні стала
Острозька вища школа (1576), заснована князем К. Острозьким. Вона зібрала
відомих діячів культури: ректором був письменник Герасим Смотрицький,
серед викладачів – друкар Іван Федоров, Дем’ян Наливайко (брат Северина
Наливайка), Василь Суразький, Клірик Острозький (псевдонім невідомого
27
письменника), Кирил Лукаріс (згодом – Константинопольський патріарх).
Проте після смерті К. Острозького 1608 р. академія була передана його
онучкою єзуїтам.
У цей час братські школи активізували свою діяльність. Так, Львівське
Успенське братство мало навіть відповідний статус для своєї школи, так званий
«Порядок шкільний», за яким і велося навчання.
У братських школах поряд з вивченням загальноосвітніх наук, велика
увага приділялася викладанню «мусик – церковного пеня», знань теорії
композиції. Мистецтво співу у церковних хорах XVI–XVII ст. досягло високого
професійного рівня.
На початку XVII ст. в Україні почали виникати єзуїтські школи: у
Ярославі (1575), Львові та Луцьку (1608), Києві (1615), Острозі (1624) та інших
містах.
Найсприятливіші умови для розвитку української освіти створилися в
Києві, оскільки школи тут були під захистом козаків. Київська братська школа,
заснована 1615 p., завдяки активній підтримці Єлизавети Гулевичівни була
створена одночасно з організацією Київського Богоявленського братства.
Згодом її було реформовано в результаті злиття Київської братської та
Лаврських шкіл в Києво-Могилянський колегіум (1632), що за своєю
навчальною програмою був близьким до західноєвропейських університетів.
Київський колегіум у першій половині XVII ст. став центром згуртування
найкращих національних сил у науці, літературі, філософії. Що в подальшому
справило значний вплив на розвиток культури, мистецтва і освіти України.
Першоосновою навчальної програми, крім вивчення мов, були septim artes
liberalis (сім вільних наук або сім вільних мистецтв), що складались з двох груп
дисциплін: тривіуму (trivium – цикл трьох дисциплін: граматика, риторика,
діалектика) і квадривіуму (quadrivium – цикл з чотирьох дисциплін:
арифметика, геометрія, астрономія, музика). Навчання діалектики мало на меті
виробити вправних оборонців православної віри, а навчання риторики мало на
меті підготовку добрих проповідників, які б своїм хистом не поступалися
єзуїтам. Значна увага надавалася вивченню слов’янської граматики, грецької
мови та латини. Учнів вирізняли не за походженням (як це було в єзуїтських
колегіях), а за успіхами, тільки найкращі учні мали право сидіти за першими
партами. Слід також відмітити, що у всіх навчальних закладах підтримувалася
сувора дисципліна (включно до тілесних кар). На взірець Київського колегіуму
відкривалися колегіуми у Чернігові, Переяславі, Харкові.
Серед відомих діячів, що закінчили колегіум, М. Козачинський (педагог,
письменник, драматург), Г. Кониський (філософ, письменник, проповідник,
церковний діяч), С. Полоцький (богослов, письменник, поет, драматург),
Є. Славинецький (ієромонах, поет, перекладач, філолог, оратор, богослов),
Д. Туптало (проповідник, митрополит Ростовський, автор 4-томника «Четьї
Мінеї»), С. Яворський (богослов, філософ, письменник, поет, публіцист,
проповідник, митрополит Рязанський і Муромський, президент Синоду
Православної російської церкви, протектор Слов’яно-греко-латинської академії
28
у Москві), Ф. Прокопович (енциклопедист, богослов, філософ, письменник,
поет, публіцист, проповідник, перекладач, науковець-гуманіст, ректор Києво-
Могилянської академії (1710–1719), автор відозви «Про папський вирок
Галілеєві»).
На тлі духовної культури українського народу вирізняється постать
визначного церковного і культурного діяча П. Могили (1597–1647), який також
виступав, як і меценат на кошти якого було реставровано чимало церковних
споруд. У співавторстві з ігуменом Києво-Печерської лаври І. Трохимовичем
він уклав «Православне ісповідання віри», де викладав основи віри
православної, очищеної від чужих впливів. За проведену роботу П. Могила був
нагороджений ступенем доктора богословських наук. Ця праця до XIX ст.
залишалася єдиним підручником у навчанні віри.
Друкарство. Освіта в Україні тісно пов’язана з друкарством. Винахід
Йоганна Гутенберга (40-ві роки XV ст.), що розробив технологію друкарського
процесу (виготовлення друкарських форм із застосуванням рухомих літер,
пресу), швидко поширився у Європі. У XV ст. друкарні виникають у Празі,
Кракові (саме в цьому місті з’явились перші книжки «Октоїх» та
«Часословець», надруковані церковнослов’янською мовою 1491 p.), де були
досить значними українська і білоруська громади. До даних видань прилучився
німець за походженням Швайпольт Фіоль, у XVI ст. друкував книжки в
україно-білоруських та литовських землях. Своєю діяльністю уславився
білоруський просвітитель Франциск Скорина (1490–1540). В Україні
друкування вперше здійснив І. Федоров. Він видав «Апостол» (1574),
Острозьку Біблію (1581). Разом з Петром Мстиславцем друкував книги у
Заблудові (українсько-білоруське суміжжя), у друкарні заснованої білоруським
магнатом Г. Ходкевичем, згодом у Львові та Острозі.
Відродження. Українська культура початку XVI ст. – першої половини
XVII ст. переживала етап Відродження. Її типовими ознаками були поширення
ідей гуманізму, що стверджувало винятковість земної людини. Найбільш
яскраво це проявилося у літературі, яка викладалася латинською.
Основоположниками гуманістичної культури в Україні у XV–XVI ст. слід
вважати Ю. Дрогобича, П. Русина, С. Оріховського та інших. Поширення
гуманістичних ідей в Україні започаткував Ю. Дрогобич (Ю. Котермак). Вищу
освіту здобув у Краківському та Болонському університетах, доктор філософії
та медицини. В Болоньї викладав (1478–1482) медицину і астрономію, був
ректором Болонського університету (1481–1482). Серед українців і східних
слов’ян автор першої друкованої книжки – «Прогностична оцінка поточного
1483 p. магістра Юрія Дрогобича з Русі доктора мистецтв і медицини
славетного Болонського університету», надрукованої у римській друкарні. За
змістом і оформленням перша друкована книга, написана українським автором,
стоїть на одному рівні з аналогічними західноєвропейськими друкованими
виданнями того часу.
Визначне місце в історії розвитку української культури займає
С. Оріховський (у Західній Європі його величали «рутенським (українським)
29
Демосфеном», порівнювали з Цицероном), який залишив ряд творів, серед
яких: «Про турецьку загрозу» (1543), «Напучення польському королеві
Сигізмунду Августу», «Хрещення в Русинів», памфлет «Розрив з Римом».
Переважна більшість вчених вважає саме С. Оріховського засновником
полемічної літератури.
В кінці XVI – на початку XVII ст. в Україні поширилася полемічна
література. Поштовхом для її розвитку стала книга польського пропагандиста
– єзуїта П. Скарги, «Про єдність церкви божої» (1577). Полеміка між
православними і католиками велася навколо розходжень у віровченні та питань
громадського і культурного життя українського народу.
Серед полемістів видатні діячі культури Г. Смотрицький («Ключ царства
небесного», і «Календарь римський новий» в якому критикує католицьке
вчення про божественне походження папської влади і відкидає григоріанський
календар), М. Смотрицький («Тренос» (Плач), твір у формі плачу матері),
І. Вишенський («Рада про очищення церкви»), В. Суразький, Клірик
Острозький, Х. Філарет (псевдонім Мартина Браневського), який у в своїй
праці «Апокрист», гнівно виступає проти підступної політики папства та
зрадницьких дій верхівки українського духовенства, З. Копистенський
(«Полінодія, або книга оборони») та анонімні автори, які в своїх працях
обстоювали право українського народу на свою віру, звичаї, мову. Позитивним
наслідком релігійної полеміки можна вважати загальне культурне піднесення і
чіткіше усвідомлення українцями своєї етнокультурної самобутності.
Наприкінці XVI ст. – початку XVII ст. розвитку набуває поезія. Кращі
зразки належать П. Беринді, К. Саковичу, Г. Желиборському, Г. Кирницькому.
Продовжується літописання, в основному літописи білоруського
походження. Найближчий до історіографії України «Супрасльський літопис»
(перша половина XVI ст.). Найцікавішою літописною пам’яткою є Густинський
літопис («Кройніка»), складений близько 1623–1627 рр. Захарієм
Копистенським і переписаний ієромонахом Михайлом Лосицьким 1670 р.
Особливість літопису становлять літературні вставки про початок письменства,
походження назви «Русь», виникнення козацтва.
У XVI ст. – першій половині XVII ст. певних здобутків досягли музична
культура і театральне мистецтво. Народні пісні того часу складались з
календарного пісенного жанру: зимовий цикл – з колядок, щедрівок; весняний –
з веснянок, гаївок, русальних пісень, весняних танців та ігор; цикл обжинкових
пісень. Поряд з календарними розвивались різні жанри сімейно-обрядових і
побутових пісень: весільні, колискові пісні, похоронні плачі, голосіння.
Центральне місце займали історичні пісні та думи – епічний вокально-
інструментальний жанр, у якому поєдналися трагедійність, героїка і ліризм.
Типовим є вільна будова поетичних і музичних фраз, розгорнутий
інструментальний супровід. Виконавцями дум та історичних пісень були
кобзарі, лірники, бандуристи, що мандрували українськими землями,
оспівуючи героїчне минуле. За характером подій думи поділялися на
«невольницькі плачі», моралізаторські, героїчні («Маруся Богуславка»,
30
«Самійло Кішка»). Були такі, що прославляли козацтво («Козак Голота»,
«Отаман Матяш»).
Інструментальна музика виявилась в мистецтві скоморохів –
гумористичних та жартівливо-танцювальних піснях. Широко побутують
народні музичні інструменти: гудок, гуслі, сопілка, бубон, волинка. У козаків:
сурми, бубни, литаври, кобза, ліра, цимбали.
У цей час виникають світські жанри: канти, псальми, сольна пісня з
супроводом. Існували канти моралістичні, ліричні, урочисті, жартівливі,
сатиричні (триголосні з супроводом). Псальми мали духовний зміст, дво- або
триголосні релігійно ліричні пісні. З кінця XVI ст. поширюється театральне
мистецтво. При Києво-Могилянській колегії, духовних школах розвивається
шкільний театр, де ставляться драми релігійно-повчального характеру. Значне
місце посідала музика. В інтермедіях між діями вставлялися народні сценки, не
пов’язані з сюжетом драми.
Шкільний театр розвивався одночасно з народним Вертепом, репертуар
якого складався з містерій Різдвяної та Великодньої тематики.
Образотворче мистецтво XIV–XVI ст. характеризувалось
монументальністю, витонченістю колориту, гармонією пропорції. Ікона
узагальнювала ідею епохи, проблеми часу, уявлення про ідеальний устрій.
Зразків ікон XIV ст. збереглося мало, з Лаври – жодної. До найпопулярніших
сюжетів належить образ Юрія Змієборця, що символізував перемогу світлих
сил над темними. Цей сюжет був типовим для південних і східних слов’ян, що
захищали свою землю від загарбників. Ікони XV ст. вирізняються багатством
палітри. Видатними пам’ятками цього періоду є ікона «Преображеніє» з
Бусовиска, архангелів Михаїла та Гавриїла з Далеви, «Нерукотворний Спас» з
Терла.
У XVI ст. зростає чисельність авторських ікон, що свідчить про високу
цехову організацію живопису. Твори XVI ст. більш декоративні, багатші на
срібло, золото, більш контрастні у кольорових вирішеннях. В іконопис
проникають елементи реальної дійсності, пейзаж: «Благовіщення» з Далеви,
«Рождество Марії» з Лесковатого.
Розвиток архітектури визначався ростом промисловості, торгівлі, міст,
задачами оборони. На західноукраїнських землях, які менше за інші потерпіли
від монголо-татарської навали, активно зростають міста, розвиваються ремесла
й торгівля. В українські міста прибуває багато поселенців, переважно німців,
які принесли в мистецтво, а зокрема в архітектуру, нові стильові форми –
розквіт кафедральної готики.
Серед культових споруд переважали католицькі костели. Вирішальну
роль у формуванні нового стилю відіграв Латинський кафедральний собор у
Львові – пам’ятка архітектури національного значення. Готичну складову
підкреслює високий шип даху. Дзвіниця на головному фасаді має барокове
завершення і розташована асиметрично, бо другу дзвіницю недобудували. В
інтер’єрі високі сніпчасті колони підтримують стрільчаті арки і склепіння з
готичними нервюрами. Стіни і склепіння вкриті численними фресками.
31
Будівництво собору розпочалося 1361 р. (за іншими даними – 1370 р.) на кошти
короля Казимира Великого. Об’ємну композицію костелу витворено завдяки
двом головним складовим: пресбітеріуму (вівтарній частині) та корпусу нав
(власне молитовній залі). У 1527 р. під час великої львівської пожежі згоріло
практично усе готичне місто. Постраждала також і кафедра – особливо західна
її сторона та вежа. Відбудовою храму зайнялися вже ренесансні архітектори,
що вплинуло на майбутній вигляд споруди.
У XVI–XVII ст. на теренах України поширювався стиль Ренесансу.
Найяскравіше він відобразився в архітектурі Львова. На одній з центральних
площ цього міста майже повністю зберігся ренесансний ансамбль будинків,
естетичною домінантою його є так звана Чорна кам’яниця – чорна будівля в
оточенні світлих. Нашарування епох та поєднання різних архітектурних стилів
в архітектурному ансамблі Львова роблять місто справжнім музеєм просто
неба.
З середини XVI ст. виступають елементи ренесансного палацового
будівництва. У цей період формуються особливості українського стилю у
кам’яному будівництві Західної України, де ренесансний стиль поєднується з
українським народним, перенесеним з дерев’яного будівництва в кам’яні
споруди церков, замків та великих міських будівель. Церковна архітектура
збагачується дерев’яними будовами, а також традиційною архітектурою. На
фасадах, порталах, в інтер’єрах ренесансних будинків, палаців, церков, в
іконостасах з’являються скульптурні рельєфи та пишне різьблення. Поширений
скульптурний портрет у вигляді надгробних пам’ятників померлого на
кам’яному ложі, обрамленому складними архітектурними композиціями.
У цілому складна соціально-політична ситуація що склалася в польсько-
литовську добу в Україні, істотно позначилася на розвитку української
культури. Загалом таке становище не припинило розвиток української
культури, а й надало їй специфічних особливостей. По-перше, українські землі
відновили економічні та культурні зв’язки з західними країнами, які були
втрачені в період монголо-татарської навали. По-друге, українська культура
зазнала істотного впливу ідей європейського відродження, зокрема поширення
ідей гуманізму.
У цю добу відбуваються якісні зміни в сфері освіти та науки, зважаючи на
загрозу полонізації та окатоличення українського населення починається
процес консолідації українського населення спочатку у вигляді українських
православних братств, а згодом українського козацтва, яке стає на шляху
полонізації та покатоличення українського населення.

Основні дати:

1460 р. – заснування С. Дропаном у Львові першої української друкарні.

1476 р. – збудована Покровська церква (храм-фортеця) в Сутківцях.
1483 р. – вихід книги Ю. Дрогобича «Прогностична оцінка поточного 1483
року...».
32
1491 р. – Ш. Фіоль надрукував «Октоїх» і «Часослов».
1498–1649 рр. – вівся Львівський літопис.
1500–1636 рр. – вівся Острозький літиписець.
1541 р. – заснування першої папірні в місті Буськ на Львівщині.
1556–1561 рр. – переклад українською мовою «Пересопницького Євангелія».
1573 р. – заснування І. Федоровим у Львові за допомогою міщан першої
української друкарні.
1574 р. – І. Федоров надрукував у Львові книгу «Апостол», «Буквар».
1576 р. – заснування в м. Острозі князем К. Острозьким школи (колегії) та
друкарні.
1581 р. – видання І. Федоровим «Острозької біблії».
1585 р. – заснування Львівської братської школи.
1586 р. – прийнято статут Львівської братської школи «Порядок шкільний»,
який було покладено в основу діяльності всіх братських шкіл.
1587 р. – видання в Острозі перших полемічних творів «Ключ царства
небесного» і «Календар римських новий» (автор Г. Смотрицький).
1596 р. – укладення Берестейської церковної унії, виникнення греко-
католицької (уніатської) церкви.
1596 р. – заснування Г. Балабаном друкарні й школи у Стрятині (нині
Рогатинського району Івано-Франківської області).
1597 р. – заснування Почаївського монастиря (лаври).
1600 р. – у Львові побудовано костьол бернардинів.
1610 р. – видання М. Смотрецьким «Треносу» («Плач»).
1612 р. – припинення існування Острозької друкарні.
1613 р. – перебудова Успенського собору в Києві.
1615 р. – заснування в Києві на Подолі Київського Богоявленського братства і
школи.
1615 р. – братства засновані в Рогатині, Галичі, Вінниці, Лубнах, Луцьку.
1615 р. – заснування архімандритом Є. Плетенецьким друкарні Києво-
Печерської лаври.
1616 р. – у друкарні Києво-Печерської лаври вийшла в світ перша київська
друкована книжка «Часослов».
1617 р. – до богослужіння в уніатській церкві вводиться латинь.
1618 р. – заснування друкарні в Почаївському монастирі.
1619 р. – надрукована «Граматика словенська» М. Смотрицького.
1620 р. – гетьман П. Конашевич-Сагайдачний разом з усім Військом
Запорізьким записався до Київського братства.
1620 р. – відновлення Київської митрополії.
1624 р. – Анна-Алоїза Ходкевич (онука К. Острозького) заснувала в Острозі
єзуїтський колегіум.
1627 р. – перехід М. Смотрицького на бік унії.
1630 р. – у Кременці збудовано друкарню, засновано братство та школу при
ньому.
1631 р. – П. Могила заснував Лаврську школу.
33
1632 р. – заснування Києво-Могилянської колегії.
1633 р. – польський уряд видав «Статті для заспокоєння руського народу».
1636 р. – припинення існування Острозької академії.
1636 р. – відкрито колегію в Кременці.
1638 р. – у Вінниці засновано колегію.

Терміни, категорії:

«Прогностична оцінка поточного 1483 року...» – перша друкована книжка,

видана українцем за кордоном (Рим).
Відродження – мистецтво, засноване на гуманізмі, поверненні до ідеалів
античності.
Гуманізм – напрямок суспільної думки, який спрямовано на захист гідності і
свободи людини.
«Пересопницьке Євангеліє» – пам’ятка української культури, національна
святиня України.
Реформація – антикатолицький рух за переоблаштування церкви.
Полемічна література – церковно-теологічна і публіцистична література, яка
спрямовувалась проти спроб інших конфесій поширити свій вплив на
православне населення.
Архімандрит – настоятель великих монастирів.
Братства – національно-релігійні та громадсько-культурні об’єднання
православних українців (міщан, духовенства, козаків, шляхти).
Укуп – одноразовий внесок під час вступу до братства.
«Апостол» – первісток книгодрукування в Україні.
Катехізис – релігійна книга, що містить стислий виклад догматів християнської
віри в формі запитань та відповідей.
«Тренос» («Плач») – полемічний твір М. Смотрицького, літературна перлина.
Києво-Могилянська академія – центр освіти та науки в Києві, перший вищий
навчальний заклад у східних слов’ян.
Думи – лірико-епічні твори усної словесності про події з життя козацтва.
Голосіння – імпровізаційні поетичні твори, пов’язані зі смертю, похованням та
поминками небіжчика.
Епос – сукупність народних героїчних пісень, сказань, поем.
Байда – узагальнений літературний образ патріота рідної землі, борця проти
турецького і татарського поневолення.
Вертеп – мандрівний ляльковий театр.
Бароко – стиль мистецтва кінця ХVI – середини ХVІII ст. Барокова культура
заснована на відчутті трагічної суперечності людини і світу, в якому людина
розчинена й підпорядкована середовищу, суспільству, державі.
Готика – архітектурний стиль ХІІ–ХVI ст., для якого характерні легкість,
використання арок, галерей, численних вікон з вітражами.
Гравюра – вид графіки, в якому зображення є друкованим відтиском малюнка,
нанесеного на дошку з дерева, каменю, металу.
34
 Постаті:

Котермак Ю. (Дрогобич, бл. 1450–1494) – вчений-гуманіст, доктор медицини і

філософії, ректор Болонського університету.
Русин П. (1470–1517) – письменник, культурно-освітній діяч.
Оріховський С. (1513–1566) – гуманіст, автор праць з філософії, історії,
публіцистичних творів й промов.
Федоров І. (близько 1525–1583) – першодрукар, засновник книгодруку на
теренах сучасної України.
Смотрицький Г. (?–1594) – просвітитель, письменник-полеміст, перший
ректор Острозької колегії.
Острозький К. (1526–1608) – князь, культурний діяч, меценат, засновник
Острозького культурно-освітнього центру.
Суразький В. (бл. 1530 – бл. 1598) – педагог, письменник, книговидавець,
церковний діяч.
Балабан Г. (1530–1607) – церковний діяч, львівський єпископ, засновник
львівської братської друкарні.
Вишенський І. (1550–1620) – письменник-полеміст, громадський діяч.
Плетенецький Є. (1554–1624) – архімандрит Києво-Печерської лаври,
фундатор Київської братської школи, засновник лаврської друкарні.
Борецький І. (?–1631) – вчений, київський митрополит, один з фундаторів і
перший ректор Київської братської школи.
Гулевичівна Є. (1575–1642) – меценатка, фундаторка, засновниця Київського
братства, монастиря і школи при ньому.
Смотрицький М. (1577–1633) – письменник-полеміст, церковний і
громадський діяч, педагог, перекладач, вчений-мовознавець, автор словенської
граматики 1619 р.
Сакович К. (бл. 1578–1647) – письменник-полеміст, церковний діяч, філософ,
ректор Київської братської школи (1620–1624), перший хто уславив подвиги
П. Сагайдачного.
Могила П. (1596–1674) – церковний та культурно-освітній діяч, архімандрит
Києво-Печерської лаври, митрополит Київський, полеміст, засновник Києво-
Могилянської академії.

Заняття 4
КУЛЬТУРА УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ
У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ XVII ст. – НАПРИКІНЦІ XVIII ст.

1. Характерні риси української культури.

2. Українська освіта. Києво-Могилянська академія.
3. Наука у світовому контексті.
4. Українське бароко. Архітектура.
35
 5. Література і письменництво.
6. Живопис. Музика. Театр.

Характерні риси української культури. На розвиток української

культури другої половини ХVІІ ст. – кінця ХVІІІ ст. вплинула національно-
визвольна війна 1648–1657 рр. та її наслідки. Знищення на українських землях
польського феодально-шляхетського гніту і кріпосницьких порядків сприяло
розвитку різноманітних напрямів творчості українського народу. Це сприяло
становленню національної самосвідомості українців, а героїка національної
боротьби стала лейтмотивом різноманітних жанрів літератури і мистецтва.
Особливістю розвитку культурних процесів в Україні другої половини ХVІІ ст.
– кінця ХVІІІ ст. було те, що попри розкол українських земель на Лівобережну,
Правобережну та Західну частини, однак не була порушена єдність
національної культури. Водночас спостерігався вплив культур сусідніх народів
і держав, у складі яких українські землі перебували. Заслуговує на увагу й те,
що у ХVІІІ ст. спадає провідна роль вищого духовенства, яке раніше впливало
на освіту, книжність та виховання. Настав час зростання світської культури.
Визначну роль в українських землях відігравала Києво-Могилянська академія
та Львівський університет. Ще однією особливістю культурного розвитку
українських земель було входження до культурного середовища як носія
духовності українського народу козацької старшини, козаків та міщан. Цей
період характеризується культурним злетом. Згодом, в умовах наступу на
політичну автономію українських земель стало відчутним створення
законодавчої бази, спрямованої на обмеження та заборону української культури
та, пов’язаний з ним, відтік з України кращих представників української
культури до сусідніх держав.
Українська освіта. У Європі в цей час формуються два протилежних
підходи до навчання і виховання. Якщо у Франції знайшли підтримку ідеї Ж.-
Ж. Руссо і Г. Песталоцці про вільний розвиток духовних сил і здібностей
людини через інтерес, то у Німеччині переважала думка про необхідність
жорсткої регламентації, контролю, дисципліни та постійного нагляду вчителів.
Ці тенденції знаходили відображення й в Україні. Про напруженість боротьби
свідчать приклади закриття низки братств і братських шкіл на заході України.
Навіть Острозький колегіум припинив своє існування після смерті князя
К. Острозького. Його внучка Анна згодом відкрила єзуїтський колегіум. У
Львові 1661 р. уряд відкрив університет, який став першим класичним
університетом на теренах України.
Деякі вихованці Києво-Могилянської академії були на службі у
Московському царстві (від 1721 р. Російська імперія), оскільки у допетровські
часи там не було вищих навчальних закладів європейського рівня. Підготовку
освічених людей здійснювали за кордоном, зокрема в Україні, але ставлення до
них у Москві було насторожене і багато хто не повертався на батьківщину. З 30
чоловік, посланих на навчання царем Б. Годуновим, повернувся лише один.
Тому з України до Москви направлялося дуже багато випускників. Так, з 23
36
ректорів Московської академії у XVIII ст. – 21 дістав освіту у Києві, а з 125 її
професорів – 95 осіб.
У 1700 р. колегіум з’явився у Чернігові, 1726 р. – у Харкові, 1738 р. − у
Переяславі. Таким чином, у першій половині XVIII ст. в Україні широко
розповсюдилася шкільна справа та ідеї освіти.
Унікальним досягненням був високий відсоток письменних людей (до
90%). Позитивною рисою була доступність і демократичний характер освіти.
Діти всіх соціальних груп могли навчатися, оскільки навчання було
безкоштовним. Однак освіта була відірвана від життя. Зокрема питома вага
природних і точних наук була дуже малою. Наприклад, у Києво-Могилянській
академії медичний факультет був відкритий лише у ХІХ ст. Мова народу майже
не впроваджувалася у навчальний процес, який проходив латиною. Традиція
широкої початкової освіти була перервана втратою українських земель
автономії наприкінці ХVІІІ ст.
До початку XVIII ст. в Україні нараховувалися сотні шкіл, зокрема на
Лівобережжі понад 1 тисячі. Практично в кожному великому селі, в містечках і
містах були школи. Дуже добре справа освіти була поставлена в Ніжинському
та Полтавському полках, де кількість шкіл перевищувала кількість поселень.
Вони відрізнялися демократичністю статутів, у них безкоштовно вчилися діти
всіх станів, зокрема і сироти.
Києво-Могилянська академія. Осередком національної освіти й
культури у Києві став один з перших вишів у Східній Європі – Києво-
Могилянський колегіум. У 1632 р. його було утворено на базі братської школи і
школи Києво-Печерської лаври митрополитом П. Могилою. В основі 12-
річного курсу навчання знаходилися «сім вільних наук». У 1–3 класах вчили
основ латинської мови, граматики, а після 5-го класу учні (спудеї) повинні були
вільно володіти латиною, укладати промови і вірші, у 8–12 класах вивчали
богословські науки. Класи філософії включали схоластичну філософію, логіку,
фізику, метафізику, етику, математику, географію, основи наук про Землю
і космос. Це була вища світська освіта. З 1690 р. в колегіумі зорганізовано вищі
богословські студії. Навчалися діти всіх станів − від аристократів до козаків і
селян. У навчанні використовувалися дискусії, театральні вистави, заохочення
кращих учнів, складання екзаменів комісії, спільні заходи студентів і
викладачів. Важливо, що колегіум мав гуртожиток, що було рідкістю на той
час. У 1701 р. з ініціативи гетьмана І. Мазепи колегіуму було присвоєне звання
академії. У 1736 р. у ній навчалися, крім українців, росіяни, білоруси, а також
127 студентів з європейських країн. Між 1700 р. та 1762 р. понад 70 українців
очолювали найвищі церковні посади Російської імперії, між тим росіян було
майже вдвічі менше (47).
Виходили з Київо-Могилянської академії й письменники, що цікавилися
історією рідної землі, писали козацькі літописи – С. Величко та Г. Грабянка.
Вони прагнули довести, що «українці є рівні з іншими» (Г. Грабянка).
Гетьмани завжди підтримували цей заклад, особливо значна була
допомога І. Мазепи. Проте після Полтавських подій становище змінилося.
37
Активний наступ на українську культуру було розгорнуто за часів імператриці
Катерини II. Однак Академія вистояла. Тому на кінець XVIII ст. російський
уряд почав штучно готувати її занепад. У 1783 р. було введено навчання
російською мовою. На той час Академія вже не могла повністю задовольнити
зростаючі культурні потреби населення. Разом з тим від’їзд освічених людей
негативно відбивався на рівні культури самої України.
Хоча Академія поступово занепадала, однак здобутки її значні. Серед її
випускників росіяни П. Зеркальников – відомий дипломат, К. Істомін – автор
російського «Букваря» і «Малой граматики», Б. Шереметєв – фельдмаршал,
К. Щепкін – перший російський доктор медицини, М. Ломоносов – видатний
вчений XVIII ст. Серед «спудеїв» були поляки, серби, чорногорці, болгари,
греки, молдовани. У свою чергу студенти і випускники Академії навчалися в
університетах Італії, Німеччини, Австрії, Франції й інших країн, що сприяло
становленню міжнародних зв’язків українських діячів культури.
Наука. Оскільки українська культура довго розвивалася без державної
підтримки, це призводило до відставання науки. Особливо природничих наук,
для розвитку яких були необхідні спеціальне обладнання, фінанси та
забезпечення.
Гуманітарні науки натомість мали вагомі успіхи. У самостійну галузь
виділилася філософія, хоча і запізно, лише у XVIII ст. У Західній Європі в цей
час утверджується ідеологія Просвітництва, яка висуває такі цінності, як
раціоналізм, демократизація різних сфер життя тощо. Ідеї Просвітництва
розвивав філософ Ф. Прокопович, вихованець, а з часом ректор Києво-
Могилянської академії. У своїх роботах «Правда волі монаршої», «Слово в
неделю цветную о власти и чести царской» він виклав свою концепцію
«просвіченого абсолютизму». Державна влада, на думку філософа, має
божественний характер, а монарх є по суті батьком для своїх підданих. Подібно
Т. Гоббсу Ф. Прокопович стверджував, що люди, побоюючись «війни всіх
проти всіх», створюють державу, яка захищає їх від внутрішніх і зовнішніх
ворогів. Ідеалістична логіка Ф. Прокоповича базувалася на його поглядах щодо
природи людини, яка заклала в неї добро, зло ж з’являється з суспільства, від
бідності. Зло, вважав Ф. Прокопович, можна перемогти за допомогою освіти.
Особливе місце в історії світової філософії займав Г. Сковорода. Подібно
європейським просвітникам, він схилявся перед розумом, освітою, наукою. Але
осягнення людиною світу з його жорстокістю та егоїзмом не зробить людину
щасливою. Щастя дає людині свобода, самопізнання і «сродна» праця, тобто
творча праця, характер якої різний для кожної конкретної людини. Схиляючись
перед розумом, Г. Сковорода був далекий від абсолютизації його можливостей.
Наскільки світло розуму може досягати істини, настільки він може і
помилятися. Людина доходить до істини і серцем, і такий шлях може бути
більш коротким. Висуваючи положення про важливу роль, яку відіграє в
людській діяльності інтуїція, емоційна і підсвідомо-несвідома сфери, філософ
на сторіччя випередив свій час. Винятково актуальна і його думка про гармонію
відносин між людьми і природою, яку Г. Сковорода вважав божественною.
38
Людина не повинна вважати природу чимось неживим і бездушним, вона має
нескінченно черпати сили з неї.
У ХVІІІ ст. з філософії виокремлюється природознавство й математика.
Видатні вчені вихідці з України – Н. Амбодик (1743–1812) першим отримав у
Лейденькому університеті звання доктора медицини, був основоположником
вітчизняного акушерства, ботаніки і фізіології. Доктором медицини був
виходець із Київщини П. Погребецький (1735–1780). У Страсбурзі доктором
медицини став М. Тереховський (1740–1796), а професором Кельнської
академії – І. Полетика.
Значних успіхів сягнула математика. Одним з перших у вітчизняній
математиці був Ф. Прокопович, який читав курс математики у філософів Києво-
Могилянської академії. Залишив по собі праці з математики, географії,
астрономії, історії та фортифікації видатний вчений цієї ж академії
І. Фальковський (1762–1823). З відкриттям у Петербурзі академії наук (1725)
туди переїхало багато видатних вчених з України.
Історичні знання також знайшли широке поширення особливо у вигляді
старшинських літописів. Не будучи історичними дослідженнями в повному
розумінні, літописи поєднували риси науки і мистецтва, вони відобразили
найбільш яскраві і важливі події того часу – формування козацтва, події
Національно-визвольної війни, історичні персоналії тощо. Це – літопис
Самовидця, козацькі літописи Г. Грабянки і С. Величка, монастирські літописи.
Нарівні з документами автори літописів використовували фольклор та власні
спогади.
Серед відомих істориків цього часу були випускники Могилянської
академії П. Симоновський, автор «Короткого опису про козацький
малоросійський народ і про воєнні його справи», в якому він висвітлив історію
України до 1750 р. та Г. Полетика, згодом перекладач Петербурзької академії
наук та депутат Законодавчої комісії 1767 р.
Архітектура. Українське бароко. Прихід Ренесансу мав також велике
значення для подальшого розвитку українського зодчества, особливо
українського бароко. Барокове мистецтво й архітектура, що були вершиною
мистецьких досягнень у західній та східній Європі, отримали високу оцінку в
Україні XVII ст. і, поєднавшись тут з місцевим мистецтвом, особливо цегляною
кладкою, створили новий неповторний стиль українського бароко. Бароко
віддає перевагу формі перед змістом, химерності – перед простотою, синтезові
– перед самобутністю. Саме здатність до синтезу зробила бароко особливо
принадним для українців, що перебували між православним Сходом і
латинізованим Заходом. Бароко принесло в Україну культурний динамізм,
прагнення досконалості.
Бароко – стиль архітектурних ансамблів. Більшість ансамблів українських
монастирів складалося в різні часи, часто – ще в давньоруський період, але їх
остаточне формування відбулося в епоху бароко, коли всім будівлям
надавалося єдине стильове обличчя (монастирі Придніпров’я та Лівобережжя
України, Софійський ансамбль, Видубицький монастир у Києві тощо).
39
 Задовольняючи смаки знаті, цей стиль підкреслював велич, розкіш та
декоративність. Завдяки активній будівельній діяльності гетьмана І. Мазепи,
стиль українського бароко в Україні ще називається «мазепинським бароко»
або «козацьким бароко». На жаль, більшість шедеврів українського бароко не
збереглися – частково через більшовицьку політику руйнації храмів, частково
через те, що специфічне відгалуження цього стилю було представлене
дерев’яними церквами.
У XVIIІ ст. в українському бароко відбувалися зміни – фасади
штукатурили та прикрашали ліпниною, прикладом чого є Покровська церква
збудована за проектом українського архітектора І. Григоровича-Барського. У
цей же час за проектом італійського архітектора Б. Растреллі було збудовано
Маріїнський палац, що є сьогодні державною резиденцією Президента України.
На заході Європи народжувалися й відживали свій вік нові мистецькі
стилі. Звичайно ж вони впливали на культуру України, але розвивалися тільки
ті форми і в такому застосуванні, яке не противилося місцевим народним
традиціям і національній самобутності. Тільки в такий спосіб міг виявити себе
стиль, згодом названий «українським», або «козацьким», або «мазепинським»
бароко. Український історик мистецтва Д. Антонович окреслив добу І. Мазепи
як «другу золоту добу українського мистецтва», після великодержавної доби
Володимира Великого та Ярослава Мудрого. Українське бароко ввібрало в себе
найсуттєвіші грані об’єднавчого характеру. Як і мова, православна віра, бароко
виявилося тим зовнішнім вираженням єдності й «цілісності культури», яка
допомагала консолідувати націю.
Архітектура цього часу крім бароко збагатилася різними плідними
здобутками, які переплелися багатьма стилями. Удосконалювалася техніка
будівництва – поряд з дерев’яними матеріалами використовуються камінь,
залізо, скло. Зводяться світські споруди – магістрати, школи, колегії.
Розбудовувалися Київ, Львів, Чернігів, Переяслав, Харків та інші міста.
Особливо значне місце в архітектурі тих часів займало будівництво
православних храмів. Для багатьох з них типові витонченість пропорцій,
динамічність композиції, гармонійність. Характерними в цьому плані є
Троїцький собор у Чернігові, Мгарський монастир (1682) біля Лубен. Всім їм
притаманне поєднання основ монументального будівництва часів Київської
Русі з досягненнями європейського бароко і традиціями місцевої архітектури.
Відомими майстрами архітектури були С. Ковнір (1695–1786) та
І. Григорович-Барський (1713–1785). Величний корпус на території Києво-
Печерської лаври носить ім’я «Ковнірського» (1745). І. Григорович-Барський
прославив своє ім’я спорудженням надбрамної церкви Кирилівського
монастиря (1760), Покровської (1772) та Набережно-Миколаївської (1775)
церков, фонтану «Самсон» (1749) у Києві.
Література і письменництво. Починаючи з середини XVII ст. і до кінця
XVIII ст. в художній та інтелектуальній царині панував стиль бароко, який
охоплював не тільки архітектуру, а й ужиткове мистецтво, фольклорні мотиви,
літописання, театр, музику, образотворче мистецтво. Першим українським
40
письменником, творам якого притаманні риси бароко, вважається
І. Вишенський. Його поетика сповнена емоційності, сміливих антитез, звернена
до конкретних осіб і до болючих проблем сучасності – віри, справедливості,
захисту знедолених.
З середини XVII ст. бароко визначало художній стиль більшості
українських письменників. Він притаманний поезії Л. Барановича,
І. Величковського, С. Яворського та ін. Серед прозових творів вирізняються
збірки проповідей «Меч духовний» Л. Барановича та «Вінець Христов»
А. Радивиловського.
Особливе місце в історії української культури посідає творчість
Г. Сковороди (1722–1794). Український просвітитель, філософ, поет, музикант
освіту здобув у Києво-Могилянській академії. У 1741–1744 рр. служив у
Придворній співацькій капелі, де дістав звання «придворний уставщик». Грав
на скрипці, флейті, бандурі, гуслях. Автор рукописної збірки поезій «Сад
божественних пісень» (1753–1785), а також численних музичних творів.
Упродовж 10 років викладав гуманітарні дисципліни у Харківському колегіумі.
З 1770-х рр. вів життя мандрівного філософа. Його твори за життя
поширювалися у рукописних списках. Гуманістичний характер творчості
Г. Сковороди сприяв розвитку прогресивних традицій в українській культурі
XIX ст.
В Україні у XVIII ст., яка перебувала під владою Російської імперії,
імперський уряд проводив реакційну політику щодо книгодрукування. Були
заборонені публікації українською мовою, введені цензурні обмеження. В
інструкції друкарням, які з’явилися у XVIII ст., говорилося, що
книгодрукування повинно здійснюватися так, щоб «никакой розни и
особливого наречия не было». Через штрафи, накладені на Чернігівську
друкарню, вона збанкрутіла. Після ліквідації Запорозької Січі (1775)
книгодрукування українською мовою занепало.
Живопис. Становлення нового типу освіти, широкі надбання світової
культури справили свій вплив і на образотворче мистецтво. До середини
XVIII ст. формуються школи іконописців і граверів, найбільшою з яких була
школа Києво-Печерської лаври. Діяли майстерні при Софіївському соборі
(майстри Арсеній, Алімпій, Самуїл), Межигірському та Троїцько-Іллінському
монастирях. Живопису навчалися в Лаврі, де працював гравер Антоній
(Тарасевич). Чудовим виявилося оформлення Успенського собору, який
вважався одним з найбільших досягнень українського бароко. Проте ця краса
була зруйнована 3 листопада 1941 р., агентами НКВС, що залишалися в
окупованому Києві.
Великою популярністю серед різних жанрів світського мистецтва
користувався портретний живопис, зображення козацької старшини – гетьманів
Б. Хмельницького, І. Самойловича, І. Мазепи та інших.
Продовжувався розвиток іконописних традицій, бурхливо набирає силу
світське образотворче мистецтво. Українське образотворче мистецтво XVIII ст.
представлене А. Лосенком, Д. Левицьким, В. Боровиковським, їхні твори
41
служили окрасою російських та західноєвропейських художніх галерей.
А. Лосенко (1737–1773) – твір з історичного живопису «Володимир перед
Рогнідою». Д. Левицький (1735–1822) – основоположник парадного і камерного
портрету, що «списав» весь «катеринин вік».
На Західній Україні до найяскравіших представників тієї епохи належить
І. Руткович, а найзнаковішим його твором вважається іконостас церкви Різдва
Христового м. Жовкви, так званий Жовківський іконостас, який є останнім
відомим на сьогодні великим твором майстра. Як свідчать вкладні написи на
трьох іконах іконостасу (орнаментальна пределла до намісної ікони
Богоявлення та сама ікона Богоявлення, ікона Тайної Вечері), іконостас був
створений у 1697–1699 рр. Ці ж вкладні тексти засвідчують, що фундаторами
виступили братчики жовківського цеху шевців. Однак видається, що пам’ятка
такого рангу була виконана не лише за підтримки одного міського цеху. Як
правило, подібні ініціативи вимагали великих матеріальних та інтелектуальних
ресурсів. Тому вірогідним є, що до постання цього твору була долучена ціла
руська громада міста, а можливо, і меценати родини Собєських, які на той час
володіли Жовквою.
Жовківський іконостас, попри багатство кольору, різьби та позолоти,
розбудованість сюжетів, об’єднаних у тематичні цикли, вражав ще й своїми
розмірами – 10,85х11,87 м. Складався він із семи рядів: намісний ряд із
дияконськими і Царськими вратами, додатковий ряд із композиціями
євангельського змісту, ряд неділь П’ятидесятниці, празниковий ряд, ряд
Моління, ряд пророків. Увінчувало іконостас «Розп’яття з пристоячими», що
розташовувалось над картушем зі сценою зняття з хреста, а обабіч самого
хреста із постаттю Розп’ятого по три із кожного боку вертикально
розташовувались сцени Страстей Господніх.
У Жовківській пам’ятці відобразилися чи не всі новації, які було
впроваджено до українських іконостасів у XVII ст. Зокрема, йдеться про
розміщення над намісним ряд додаткових ікон зі сценами Старого й Нового
Завіту, які немовби становлять тематичне продовженням ікон намісного ряду.
Крім того, І. Руткович, який активно використовував ряд неділь П’ятидесятниці
(що чи не вперше з’являється в іконостасі церкви св. Миколая в Кам’янці-
Бузькій), у Жовківському ансамблі додав до традиційних шести сцен неділь ще
дві – «Явлення Христа Марії Магдалині» й «Дорогу в Емаус», чим свідомо
підсилив значення цього ряду як воскресного. І. Руткович використав тему
Страстей Господніх, що досить рідко з’являлася в іконостасах, але подав її на
завершення іконостаса, в композиції Розп’яття з пристоячими, в легких,
ажурних картушах обабіч хреста. Та одним з найцікавіших нововведень
І. Рутковича є впровадження до апостольського ряду, крім зображення
імператора Костянтина, постаті князя Володимира Великого, що сприймається
як дослівне трактування його рівноапостольності. До речі, це чи не перше
зображення Володимира Великого в галицькому іконописі.
Іконостас представляє багатство кольорової гамми творів, що відкрите з-
під кіптяви, численних нашарувань пізнішого часу, лаків та оліфи. У
42
жовківському ансамблі І. Руткович в усій повноті постав одночасно як майстер
пейзажу та колорист, що особливо проявляється у малих композиціях
додаткового ряду, ряду неділь П’ятидесятниці та на празничках. Для огляду
відкрились характерні для жовківського майстра найсміливіші поєднання
кольорів, що він використовував, зокрема, на шатах – блакитного із
помаранчевим та рожевим, синього із багряним, червоного із фіолетовим. А
окремі ікони з апостольського та пророчого рядів відкривають І. Рутковича як
відмінного портретиста. Особливо яскраві типажі пророків Єремії, Аарона,
євангелистів Івана і Матвія та Івана Предтечі з ікони Моління.
Іконостас церкви Різдва Христового з Жовкви постає центральною
пам’яткою не лише у творчості І. Рутковича, але й в усій спадщині
жовківського малярського осередку і разом із іншими нечисленними знаковими
пам’ятками своєї епохи залишається чудовим прикладом розквіту українського
мистецтва у XVII ст. – на початку XVIII ст.
У другій половині XVIII ст. на теренах України прославилося
с. Петриківка завдяки самобутньому декоративного розпису, який виник разом
з першими поселенцями. Люди будували світлі глиняні будинки, прикрашаючи
їх кольоровою глиною, господині намагалися розписувати свої хати квітковими
візерунками. Розмальовували стіни, піч, камін, зовнішній фасад будинку – все
це створювало єдиний художній ансамбль петриківського розпису.
В основі петриківського мистецтва лежить образне сприйняття рідної
природи, любов до української землі. Класичними елементами петриківського
живопису є навколишні рослини, зображення яких, до речі, не
використовується ні в одному з існуючих видів розпису. Орнаментні мотиви, де
переважають яскраві, насичені тони, привертають увагу не тільки колоритом,
але й надзвичайною цілісністю творчої ідеї. Простота малюнка насправді
приховує довгу й копітку роботу митця, філігранно зобразив дрібні деталі
картини. Основними мотивами розпису є польові квіти, гілки калини, мальви,
півонії, айстри.
Свої шедеври мешканки села створювали за допомогою пензликів,
паличок, обмотаних тканинами або просто пальцями. Палітра
використовуваних фарб рясніла найяскравішими, найбільш насиченими
кольорами. Кожна господиня прагнула зробити свій будинок наймальовнішим,
вважалося, що яскраві красиві картини є зовнішнім проявом духовних багатств
внутрішнього світу людини. До мешканців нерозписаних хат ставилися як до
людей темних і морально убогих, з якими навіть вітатися не варто.
Найстаранніших господарочок в Петриківці називали «чепурушками». Саме
вони передавали навички розпису від покоління до покоління. Петриківські
художники малюють переважно саморобними пензликами, зробленими з
котячої шерсті (так звані «кошачі»). У сік рослин додавали яєчний жовток, і
цими природними фарбами господині розмальовували свої будинки всередині,
а іноді і зовні. Малюнки не були розраховані на довге життя. Раз на рік під
велике свято всі настінні розписи змивали і наносили нові.

43
 На початку XIX століття розпис поширився на предмети домашнього
вжитку – посуд, скрині, брички. Потреба у подібному декорі спонукала до
заняття малюванням цілі родини, які продавали свої роботи на базарі. А
оскільки в той час Петриківка була великим торговельним центром, роботи
сільських художників здобули популярності в інших регіонах України.
Зростаючий попит на петриківські мальовки не тільки викликав
прагнення його задовольнити, але й визначив більш високі вимоги до техніки
виконання й художнього рівня малюнків. Заняття художнім ремеслом
поступово ставало справою найбільш кваліфікованих народних майстрів, які
обрали малювання професією. І тривіальний побутовий декор міцно утвердився
як самобутній жанр народного мистецтва. 5 грудня 2013 р. петриківський
розпис було включено до Репрезентативного списку нематеріальної культурної
спадщини людства ЮНЕСКО.
Музика. У XVI–XVII ст. у братських школах Львова, Луцька, Києва, а
згодом у Києво-Могилянській колегії викладались музично-теоретичні
дисципліни. У церковній музиці утвердився багатоголосний спів (композитори
Бишовський, Гавалевич, Завадовський, Замаревич, Календа). Партесний спів
під назвою «київський» поширився і в Москві, і в інших містах. Теоретичні
основи партесного співу виклав український композитор М. Ділецький (1650–
1723) у музичному посібнику «Граматиці мусікійській» (1677). У Глухові було
засновано (1738) спеціальну школу, де навчали вокальному співу, грі на
скрипці, гуслах, флейті. Значну увагу приділяли музичному вихованню в
Києво-Могилянській академії. Ректор Л. Баранович ще у 1650-х рр. організував
музично-хорову школу, хор студентів (300 осіб). Серед професійних
композиторів провідне місце займали М. Березовський (1745–1777), А. Ведель
(1767–1808) та Д. Бортнянський (1751–1825). Хорові концерти
М. Березовського поєднують традиції класичної західноєвропейської музики з
інтонаціями української народної музичної творчості. Хорові концерти
А. Веделя теж основані на національній мелодиці. Д. Бортнянському належать
біля десяти опер, фортепіанні сонати, хорові концерти.
Театр. У XVII ст. популярною стає драматургія. Найбільш поширеними
були релігійна і шкільна драма. Згодом народжується народний ляльковий
театр – вертеп. Такий театр являв собою триярусну скриню, яка символізувала
три рівні космосу. Пізніше залишилося два рівні, у верхньому розгорталися
релігійні лялькові вистави, а в нижньому − гумористичні інтермедії, які
користувалися величезною популярністю в народі. У навчальних закладах
ставилися спектаклі, в яких брали участь десятки і навіть сотні чоловік.
У культурі XVII–XVIII ст. знайшли відображення кращі риси
українського національного характеру – прагнення до свободи, осудження зла,
соціальної несправедливості, прагнення до розвитку в людині добрих початків.
Гуманістична спрямованість свідчила про прихильність національних митців до
формування і поширення загальнолюдських цінностей як ідеалу
взаємовідносин між людьми.

44
 Наприкінці XVIII ст. закінчилася бурхлива і багатогранна культурна
епоха. У результаті завоювань Петра I Росія здобула на Балтійському морі
жадане «вікно в Європу», а потреба в ролі України як посередника культурних
впливів відпала. Кордони імперії обмежили контакти України із Заходом. Тепер
плодами «європеїзації», інтелектуальним потенціалом України користувалась
Російська імперія. Водночас ізольована і схильна до традиціоналізму Україна
скотилася до провінціалізму.

Основні терміни і поняття:

Синопсис – збірка матеріалів, статей, описів з якогось питання, як правило,

розташованих у хронологічному порядку.
«Синопис» – перший систематичний опис історії України від найдавніших
часів до останньої чверті ХVІІ ст., авторство приписується І. Гізелю.
«Граматика музикальна» – ґрунтовна музично-теоретична праця, автор
М. Дилецький.
Балаган – театральне видовище переважно комічного характеру на ярмарках і
народних гуляннях.
Водевіль – невелика комедійна вистава з куплетами й танцями.
Народна драма – поширені у ХVІII–ХХ ст. самодіяльні вистави, в основі яких
сюжети і тексти усної фольклорної традиції, що розігрувались згідно з
усталеним постанов чим каноном.
Шкільна драма – вистави, що ставилися у ХVІI–ХVІII ст. учнями Києво-
Могилянської академії та братських шкіл за творами переважно викладачів цих
закладів.
Бандура – народний багатострунний щипковий музичний інструмент.
Гротеск – у літературі, живопису, театрі зображення людей або речей у
фантастичному, химерно-комічному вигляді. Означає надмірне перебільшення,
загострення тієї чи іншої теми.
Жовківський іконостас – іконостас церкви Різдва Христового у м. Жовкви,
найзнаковіший твір І. Рутковича.
Петриківський розпис, або «петриківка» – українське декоративно-
орнаментальне народне малярство, яке сформувалося на Дніпровщині в селищі
Петриківка у ХVІII ст., звідки й походить назва цього виду мистецтва.

Постаті:

Гізель І. (близько 1600–1683) – освітній та церковний діяч, історик, філософ,

письменник.
Дилецький М. (бл. 1650–1723) – композитор, музичний теоретик, хоровий
диригент і педагог.
Руткович І. (бл. 1650 – поч. XVIII ст.) – видатний майстер живопису епохи
українського бароко, іконописець.

45
Туптало Д. (Димитрій Ростовський, 1651–1709) – церковно-освітній діяч і
письменник, автор зібрання оповідей «Чети-Мінеї» або «Житія святих».
Яворський С. (1658–1722) – церковно-політичний діяч, філософ, письменник,
оратор, викладач Києво-Могилянської академії, президент Синоду та протектор
Слов’яно-греко-латинської академії в Москві.
Величко С. (1670–1728) – козацький літописець.
Прокопович Ф. (1681–1736) – вчений-енциклопедист, церковний і політичний
діяч.
Ковнір С. (1695–1786) – архітектор, майстер українського бароко, автор
дзвіниць на Дальніх та Ближніх печерах у Києво-Печерській лаврі.
Фонтана Паоло (1696–1765) – видатний волинський архітектор доби пізнього
бароко.
Заборовський Р. (?–1747) – церковний діяч, київський митрополит,
просвітитель і меценат.
Растреллі Б. (1700–1771) – архітектор італійського походження, автор проектів
Андріївської церкви і Маріїнського палацу в Києві.
Григорович-Барський І. (1713–1785) – архітектор, представник українського
бароко, будівничий церкви Миколи Набережного в Києві на Подолі, будинок
бурси Київської академії, водогін в Києві на Подолі з павільйоном-фонтаном
«Феліціан».
Кониський Г. (1717–1795) – письменник, драматург, церковний і культурний
діяч, архієпископ, один з вірогідних авторів «Історія Русів».
Полетика І. (1722–1783) – доктор медицини, професор.
Сковорода Г. (1722–1794) – філософ і просвітитель-гуманіст, поет і філолог.
Полетика Г. (1725–1784) – письменник, поліглот-лексикограф, перекладач з
латинської й німецької мов.
Розумовський К. (1728–1803) – гетьман, меценат. У Батурині побудував
розкішний палац, де зібрав одну з найбагатших у Європі бібліотек.
Лосенко А. (1737–1773) – живописець, представник класицизму,
основоположник руського історичного живопису.
Тереховський М. (1740–1796) – біолог, лікар один з перших дослідників
мікроскопів.
Нестор Амбодик (1743–1812) – акушер, медик, вчений енциклопедист, педіатр,
ботанік і фітотерапевт. Основоположник руського акушерства, автор
підручників.
Березовський М. (1745–1777) – композитор, диригент, автор духовної музики.
Бортнянський Д. (1751–1825) – композитор, диригент.
Безбородько І. (1756–1815) – державний діяч, засновник Ніжинської гімназії
вищих наук гуманітарного профілю.
Капніст В. (1758–1823) – поет, автор «Один на рабство», в якій різко виступив
проти закріпачення українських селян.
Ведель А. (1767(?)–1808) – композитор, хоровий диригент, співак.

Найважливіші дати:
46
1661 р. – заснування Львівського університету.
1667 р. – перша документальна згадка про вертеп.
1674 р. – перше видання «Синопсису».
1679 р. – засновано друкарню в Чернігові.
1686 р. – Київська митрополія відійшла до Московського патріархату.
1694 р. – царський уряд надав Києво-Могилянській колегії статус вищого
навчального закладу.
1701 р. – перетворення Києво-Могилянської колегії в академію.
1705 р. – поставлена драма Ф. Прокоповича «Володимр».
1709 р. – до цього року датовано літопис Г. Грабянки.
1718 р. – пожежа знищила комплекс будівель Києво-Печерської лаври.
1720 р. – цього року датовано літопис С. Величка.
1720 р. – указ Петра І про вилучення із церков україномовних книг та заборону
друкувати будь-які книжки, крім церковних.
1727 р. – засновано Харківську колегію.
1738 р. – відкрито семінарію в Переяславі (Полтавщина).
1738 р. – у Глухові створена спеціальна музична школа.
1744–1764 рр. – будування Андріївської церкви.
1747 р. – поставлена драма Ю. Кониського «Воскресение мертвых».
1752 р. – почалося будівництво Маріїнського палацу в Києві.
1753 р. – заборонено викладання українською мовою в Києво-Могилянській
академії.
1753 р. – завершилось будівництво Андріївської церкви в Києві.
1764 р. – засновано першу друкарню зі світським шрифтом у Єлисаветграді.
1781 р. – відкриття в Глухові першої книжкової крамниці.
1786 р. – створення 4-класних (для дворян) та 2-класних (для міщан) народних
училищ.
1787 р. – в Єлисаветграді відкрито медичну школу.
1793 р. – викладач Києво-Могилянської академії І. Фальковський видав
підручник «Скорочення змішаної математики», книгу «Теоретична
астрономія».
1796 р. – заснування в Умані дендрологічного парку «Софіївка».
1797 р. – заснування дендрологічного парку «Олександрія» у Білій Церкві.
1797–1804 рр. – у Львівському університеті існував Руський інститут для
підготовки греко-католицьких священиків.
1798 р. – видання в Петербурзі трьох частин «Енеїди» (повне видання
здійснено 1842 р.).
1798 р. – у Харкові відкрито перший професійний театр із професійною
трупою.
1799–1803 рр. – спорудження палацу К. Розумовського в Батурині (архітектор
Ч. Камерон).
1800 р. – вийшло друком у Москві «Слово о полку Ігоревім».
1800 р. – вийшов указ про заборону будувати церкви в національному стилі.
47
Заняття 5
УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА
НАПРИКІНЦІ XVIII ст. – НА ПОЧАТКУ ХХ ст.

1. Періодизація та зміст національно-культурного руху.

2. Культурний спадок першої половини ХІХ ст.
3. Утиски української культури.
4. Культура другої половини ХІХ ст. – початку ХХ ст.

Періодизація та зміст національно-культурного руху. Наприкінці

XVIII – на початку ХІХ ст. в Україні розпочинається національно-культурне
відродження. Суть цього процесу полягає у відновленні різних сфер
(національної, духовної, культурної, мовної тощо) буття народу. Відродження
пов’язане із значним зростанням уваги до проблем, явищ та процесів, які є
національно значимими, але у попередні часи свідомо чи несвідомо
гальмувалися або замовчувалися.
Сучасні історики виділяють два етапи національно-культурного руху, які
умовно називають фольклорно-етнографічним та літературним (або
культурницьким). На першому, фольклорно-етнографічному етапі невеличкі
групи вчених з метою підтвердження самобутності власного народу збирали та
вивчали історичні документи, етнографічні експонати, фольклорні пам’ятки.
Змістом літературного етапу було відродження мови народу, боротьба за
розширення сфери її вжитку, особливо в літературі та освіті.
Характерною рисою відродження є процес вивчення здобутків, історії,
традиції та досвіду попередніх поколінь. Це виявилося в активному збиранні та
публікації історичних джерел і пам’яток історичної думки, видання журналів та
альманахів, створенні історичних товариств, написанні узагальнюючих праць з
історії України тощо. До історичних творів цієї доби відносяться – «Зібрання
історичного» С. Лукомського (1770), «Короткого літопису Малої Росії»
В. Рубана (1777), «Літописного повіствування про Малу Росію» О. Рігельмана
(1786), «Історія Малої Росії» Д. Бантиша-Каменського (1822), «Історія Русів»
(1846). Виникали і розвивалися нові центри та осередки українства, наприклад
в Одесі зусиллями А. Скальковського було створено перше в українській науці
дослідження історії запорізького козацтва – «Історія Нової Січі» (1841).
Вивчення сюжетів побуту, традицій, звичаїв та обрядів зумовило
виділення етнографії, фольклористики та мовознавства із загального масиву
історичних знань. У 1777 р. вийшов у світ «Опис весільних українських
простонародних обрядів» Г. Калиновського, який започаткував українську
етнографію. Фундатором вітчизняної фольклористики став М. Цертелєв – видав
збірку «Опыт собрания старинных малороссийских песней» (1819).
Продовжували цю справу М. Максимович – «Малоросійські пісні» (1827),
«Українські народні пісні» (1834), «Збірник українських пісень» (1849).
З’явилися й перші праці з мовознавства: «Грамматика малорусского наречия»
48
О. Павловського (1818), словника української мови І. Войцеховича (1823),
«Взгляд на памятники украинской народной словесности» І. Срезневського
(1834). Лейтмотивом праці останнього стала теза про те, що українська мова –
не діалект, а повноцінна, самобутня мова, яка має велике літературне майбутнє.
Цю тезу також підтримали родоначальник української літератури
І. Котляревський («Енеїда», 1798), байкарі П. Гулак-Артемовський та
Є. Гребінко, прозаїк Г. Квітка-Основ’яненко, поет Т. Шевченко та інші, які
реалізували художній потенціал української мови, розширили діапазон її
вживання, урізноманітнили жанри української літератури. Перша збірка
Т. Шевченка «Кобзар» (1840) продемонструвала світу широкий спектр
лексичних, семантичних та фразеологічних можливостей української мови.
Культурний спадок першої половини ХІХ ст. Освіта в цей час мала
суперечливе значення для українського народу. В Російській імперії з’явилося
Міністерство народної освіти, у кожному губернському місті відкривалася
гімназія, у кожному повіті – повітове училище. Набули більшого поширення
ліцеї, ремісничі училища, фельдшерські школи, приватні пансіонати, 1850 р.
з’явилася перша жіноча гімназія. Але освіта залишалася становою і вже
внаслідок цього не могла охопити значного прошарку населення – кріпаків.
Головним закладом для українських дітей залишалися церковнопарафіяльні
школи. Постійно не вистачало коштів, кадрів учителів, підручників тощо.
Мовою освіти була виключно російська, що деформувало національну
свідомість, сприяло русифікації. Негативне значення для розвитку вищої школи
мало закриття 1817 р. Києво-Могилянської академії. Невдовзі вона відновила
свою діяльність як Київська духовна академія. Тут запанувала російська мова,
викладацькі кадри були переведені з Росії. Виникають університети у Харкові
(1805) та Києві (1834), наукові установи й центри: Нікітський ботанічний сад
(1812), Тимчасовий комітет з розшуку старожитностей (1835–1845), Київська
тимчасова комісія для розгляду давніх актів, Одеське товариство історії та
старожитностей (1839), музеї, бібліотеки.
Не набагато кращим було становище на підавстрійських українських
землях, де в освітніх закладах панували німецька, угорська, польська,
румунська, латинська мови, де з великими труднощами утримувалася відносно
мала кількість україномовних навчальних закладів, переважно богословських.
Тільки з часів революції 1848–1849 pp. тут відбулися принципові позитивні
зрушення. У Львові діяв заснований ще 1661 р. університет, але він переривав
свою діяльність у 1805–1818 pp. й до того ж мав німецько-польський характер.
В науці світового значення здобула українська математична школа:
Т. Осиповський уклав підручники із математики, а М. Остроградський був
членом багатьох світових академій наук.
Розвивалися в Україні й традиції народного театру і так званої шкільної
драми, яка була популярною серед студентів Києво-Могилянської академії. У
XVIII ст. виникають аматорські театри при поміщицьких маєтках (з участю
акторів-кріпаків) і навчальних закладах. Гастролюють професійні трупи
(італійські, французькі, польські), які не могли не вплинути на місцеві традиції.
49
Так, наприкінці XVIII ст. ці трупи давали вистави у палаці Понятовських у
Корсуні. Діяли польські театри у Бердичеві, Кам’янці-Подільському та інших
містах. У 1789 р. у Харкові побудували постійний театр. У 1809 р. в Одесі було
відкрито оперний театр. Біля витоків українського професійного театру стояли
актори й драматурги: М. Гоголь, М. Щепкін і К. Соленик. Театр у Харкові,
очолив Г. Квітка-Основ’яненко. Його репертуар складався переважно з
російських п’єс. Однак ставилися і українські п’єси та лунали українські пісні.
Майже одночасно сформувалися аматорські гуртки в Західній Україні.
Професійна сцена тривалий час тут була зайнята німцями, поляками та
угорцями. Український аматорський театр бере початок з 1794 р. від гуртка
студентів Львівської духовної семінарії, але українську мову на сцену було
введено тільки 1834 p., причому тут ставили п’єси не тільки місцевих, а й
наддніпрянських авторів (І. Котляревського та інших).
Осередком української музичної культури був Київ, насамперед Києво-
Могилянська академія. Звідси набирали придворні та церковні хори для
російських імператорів і патріархів, найвищих сановників. Композитори
світового рівню – М. Березовський, Д. Бортнянський, А. Ведель є творцями
«золотої доби» в українській класичній музиці. Вони, так само як і більшість
тогочасних європейських композиторів, творили насамперед для церковного
вжитку, але це ніскільки не обмежило розвиток їхнього таланту. У 1840-ві рр.
були створені перші в Україні Симфонічне й Філармонічне товариства.
Були значні досягнення і в монументальній скульптурі. Уродженець Ічні
на Чернігівщині представник відомого козацького роду академік І. Мартос
(ректор Академії мистецтв у Петербурзі протягом 30 років) створив пам’ятник
К. Мініну й Д. Пожарському (Москва) та Дюку Рішельє в Одесі (1828). В Одесі
1835 р. архітекторами Ф. Боффо, А. Мельниковим і Ш. Потьє були
спроектовані Гігантські сходи (Потьомкінські сходи), а впродовж 1837–1841 рр.
побудовані інженерами Дж. Уоптоном і Г. Морозовим.
Утиски української культури. Підйом національно-культурного
відродження йшов врозріз з русифікаторською політикою імперського уряду.
Тому реакція не забарилася. 18 липня 1863 р. міністр внутрішніх справ
Російської імперії П. Валуєв видав циркуляр – таємне розпорядження царського
уряду, схвалене російським імператором, – про заборону української мови.
Поза законом була поставлена українська література, друкування книжок
духовного, навчального та художнього змісту. Заборона української мови
призвела до закриття недільних шкіл. Подальшим кроком політики
переслідування української культури став Емський акт 1876 р. – таємний указ,
підписаний імператором Олександром ІІ у м. Емс (Німеччина). Цей акт
забороняв ввіз у межі імперії без дозволу книг, що видавалися за кордоном
українською мовою (крім історичних джерел, пам’яток), перекладати іноземну
літературу українською мовою, ставити театральні вистави (заборону знято
1881 р.), влаштовувати концерти з українськими піснями.
Культура другої половини ХІХ ст. – початку ХХ ст. Розвиток культури
у другий половині ХІХ ст. відбувався за умов існування імперських режимів,
50
денаціоналізації та асиміляції українського народу. Рушійною силою
культурного розвитку стала діяльність національно свідомої інтелігенції. На
розвиток освіти позитивний вплив мала реформа 1864 р. – створювалися
початкові народні училища, земські, приватні, церковні школи, недільні,
вечірні школи для дорослих. Початкова освіта була доступна тільки третині
українських дітей. Кількість середніх навчальних закладів була незначною й не
могла охопити всіх бажаючих. Незважаючи на відкриття 1865 р.
Новоросійського університету в Одесі, Харківського й Київського
політехнічного інститутів вища освіта залишалась доступною представникам
панівних класів. На західноукраїнських землях у мережі системи освіти
викладання польською, угорською, німецькою мовами. У 1869 р. було прийнято
закон про обов’язкову початкову освіту, з’явилася можливість навчатися
українською мовою, але низький рівень життя селян робив для більшості їхніх
дітей нездійсненною мрію про школу. Відкрито Чернівецький університет
(1875), у Львові політехнічний інститут і академію ветеринарної медицини.
Архітектура. З кінця XVIII ст. в Україну прийшов класицизм, так званий
«міський стиль», характерною рисою якого було значне зменшення церковного
будівництва. Перевага стала надаватись палацам та громадським будівлям.
На межі XVIII–XIX ст. прекрасними зразками класичності були величаві
палати гетьмана К. Розумовського в Почепі (проект Де ля Мото, архітектор
О. Яновецький), Яготині (проект А. Менеласа), Глухові (архітектор А. Квасов)
й Батурині (проект А. Квасова, архітектор Ч. Камерон). Величезних розмірів
палата в Почепі, збудована 1796 р., дає широку площу спокійних архітектурних
мас, але із сухими й одноманітними лініями деталей. Зате справжнім
мистецьким твором є палата в новій столиці України – Батурині, побудована в
1799–1803 рр., де вже помітні впливи стилю Людовика XVI. Не менш інтересна
величезна садиба Завадовського в Ляличах (архітектор Джакомо Кваренгі,
1794–1795), де цілий комплекс будов творить колосальне півколо, а головний
корпус має витончені форми так званого палладіанства – типу Вілла Ротонда
поблизу Віценци в Італії. Наприкінці XVIIІ ст. та на поч. ХІХ на землях
України з’явилися поодинакі зразки стилю ампір (пізній класицизм, що
наслідував зразки архітектури Риму імператорської доби).
Українська сецесія (модерн). На цей період прийшлося масове
будівництво залізничних вокзалів, крамниць, театрів, каплиць і церков,
пересічної забудови з цегли, бетону чи дерева.
На зламі ХІХ–ХХ ст. в Європі виникає новий напрям в мистецтві, та,
зокрема, в архітектурі – модерн. Архітектура модерну в кожної країні набувала
національних рис, і таким чином з’являється архітектура українського модерну.
На початку ХХ ст. частини території України знаходились під впливом
Російської і Австро-Угорської імперій, тому на цих територіях модерн, і в тому
числі український модерн мав характерні особливості. Архітектура Західної
України на початку ХХ ст. знаходиться під впливом віденського сецесіону, і
набуває назви «сецесія». Поєднання народного мистецтва і сецесії стало
наслідком виникнення української сецесії, що має риси гуцульського і
51
закопанського народного мистецтва. На території Центральної, Південної та
Східної України, яка перебувала в складі Російської імперії, існує національний
різновид модерну – український модерн, який виник в Полтаві. Найбільш
відомі споруди цього стилю були побудовані в Харкові, Полтаві, Києві, але
керівництво імперії протидіяло розвитку української культури і, зокрема,
національної архітектури. Це було однією з причин, які не сприяли
розповсюдженню українського модерна, тому найбільш широко в України було
представлено російський варіант модерну. Також в Україні існують зразки
північної різновидності модерна (скандинавської). Інші народи, звичайно,
привнесли в архітектуру України свої національні особливості, наприклад
модернізовані неоготичний (Народи Європи) або неомавританський стилі
(Східні народи).
На території України за часів модерну творили такі постаті як академік
О. Бекетов, В. Прохаска, Г. Артинов, А. Генріх, В. Кричевський, Т. Обмінський,
І. Левинський. Вирізняється постать В. Городецького, якому особливо завдячує
Київ, прикрашений неповторними будівлями в стилі модерну (будинок з
химерами), неокласицизму (музей старожитностей і мистецтва, нині
Національний художній музей), неоготики (Миколаївський костел, нині
Національний будинок органної музики), мавританської архітектури
(караїмська кенаса, нині Будинок актора).
У 1910-х рр. отримав розповсюдження стиль необароко – спроба
поєднати традиції високого «мазепинського бароко» із досягненнями
європейського модерну.
Відносна наближеність до сьогодення та трагічна історія України в ХХ ст.
не сприяла ні збереженню пам’яток доби сецесії, ні сталій уяві про мистецьку
вартість і коштовність пам’яток доби. Вони масово гинули в часи Другої
світової війни, активно розбиралися в повоєнну пору, знищуються сьогодні. В
Україні до початку ХХІ ст. не було створено ні капітального переліку пам’яток
сецесії, ні значних наукових монографій, присвячених добі сецесії. Дерев’яна
архітектура України доби модерн залишилась маловідомою сторінкою історії
навіть для фахівців.
Наука розвивалась в контексті світових концепцій. Серед вчених у галузі
природничих науках потрібно назвати імена механіка О. Ляпунова, біолога
І. Мечникова (лауреат Нобелівської премії), мікробіолога і епідеміолога
М. Гамалії, винахідника способу виготовлення протидифтерійної сироватки
Я. Бардаха, фізика М. Авенаріуса, медика Ю. Шимановського, винахідника
електрозварювання М. Бенардоса, видатного авіаконструктора І. Сікорського,
який зробив величезний внесок у розвиток світового літакобудування (1913 р.
створив найбільший на той час у світі літак «Ілля Муромець»). Уродженець
Тернопільщини І. Пулюй був ректором Політехнічного університету в Празі,
деканом першого в Європі електротехнічного факультету. Саме він
сконструював трубку для виявлення «Х-променів» (Рентген, на честь якого
названо ці промені, відкрив їх дещо пізніше). Нова генерація українських
вчених та мислителів дала світу знаменитого В. Вернадського – творця теорії
52
про біосферу та ноосферу, засновника геохімії, біогеохімії та радіогеології,
мореплавця та географа Ю. Лисянського, винахідника бойових ракет
О. Засядька, світоча Петербурзької медико-хірургічної академії академіка
Д. Велланського, засновника культурного пасічництва, винахідника рамкового
вулика П. Прокоповича. К. Ушинський став основоположником нової
педагогіки, реформатором шкільної освіти. У 1886 р. в Одесі за сприяння
Л. Пастера М. Гамалія разом з І. Мечниковим і Я. Бардахом заснував першу в
Російській імперії (і другу у світі) бактеріологічну станцію і вперше здійснив
вакцинацію людей проти сказу. Одеські механіки Й. Тимченко і
М. Фрейденберг 1893 р. винайшли і побудували перший в світі знімальний
апарат. У 1903 р. Я. Бардах організував в Одесі одну з перших в Україні
станцію швидкої медичної допомоги.
Література дала цілу плеяду класиків: поетеса Леся Українка,
письменник-реаліст І. Нечуй-Левицький, Панас Мирний, Б. Грінченко,
М. Коцюбинський та інші. І. Нечуй-Левицький утвердив жанр соціальної
повісті і соціального роману («Микола Джеря»), написав ряд гумористичних
творів («Кайдашева сім’я», «Старосвітські батюшки і матушки») та історичних
(«Іван Виговський»). Його перу належить твір «Чорні хмари», в якому
викривалася політика русифікації. Панас Мирний – творець романів та повістей
«Хіба ревуть воли, як ясла повні?», «Повія» та ін., був визнаним майстром
психологічної прози. Б. Грінченко, відомий публіцист, автор «Листів з України
Наддніпрянської», котрі скеровували напрямки нового покоління борців за
волю українського народу. Уклав чотиритомний «Словник української мови».
М. Коцюбинський – один із фундаторів новітньої української літератури,
творець соціального роману «Fata morgana», повісті «Тіні забутих предків»,
низки новел та оповідань. Поет і драматург О. Олесь першою збіркою віршів «З
журбою радість обнялась» здобув загального визнання. Творчість письменника
і драматурга В. Винниченко відзначалася глибоким психологізмом, а в його
спадщині знаходимо п’єси, фантастичні романи, політичні памфлети тощо.
Мало кому й нині відоме ім’я сліпого поета та музиканта, культуролога
В. Єрошенка, блискучого знавця есперанто.
У Західній Україні плідно працювали члени «Руської трійці», також
М. Устиянович, О. Духнович, О. Маковей. Розквітнув талант «буковинського
Кобзаря» Ю. Федьковича, одного з провідників національного відродження у
цьому регіоні. До класиків української літератури слід віднести й членів
«покутської трійці» (В. Стефаник, Л. Мартович, М. Черемшина).
Найталановитішим з них був, поза сумнівом, В. Стефаник, який сягнув вершин
у новелістиці («Камінний хрест», «Стратився», «Синя книжечка» та ін.).
Головним осередком театрального життя стало місто Єлисаветград, де з
1864 р. активно діяв самодіяльний театр. Емський указ 1876 р. призупинив
розвиток українського театру, але 1882 р. Єлисаветградці створили першу
професійну театральну трупу, яка ставила на сцені виключно український
репертуар. Біля її джерел стояла група драматургів та акторів, за котрою міцно
закріпилося визначення корифеї українського театру: М. Кропивницький, брати
53
та сестри Тобілевичі, які діяли під різними псевдонімами (І. Карпенко-Карий,
П. Саксаганський, М. Садовський та С. Садовська-Барілотті). Пізніше до них
долучилися найвидатніша українська актриса М. Заньковецька, драматург
М. Старицький, актриса Г. Затиркевич та інші. Саме вони створили класичний
репертуар українського театру – п’єси «Глитай», «Невільники», «По ревізії»
(М. Кропивницький), «Мартин Боруля», «Безталанна», «Сто тисяч», «Хазяїн»,
«Суєта», «Житейське море» (І. Карпенко-Карий), «Циганка Аза», «Не
судилось», «Чорноморці» (М. Старицький), «За двома зайцями» (І. Нечуй-
Левицький та М. Старицький) тощо. До них долучились драматурги нового
покоління – Л. Старицька-Черняхівська («Гетьман Дорошенко»), Л. Яновська
(«На Зелений Клин»), В. Винниченко. З 1905 р. український професійний театр
дістав своє перше постійне приміщення в Києві, де успішно діяла трупа
М. Садовського. Він і М. Заньковецька певний час діяли в Галичині.
Благодійництво й меценатство позитивно впливало на розвиток
культури та збереження традицій, що було започатковано ще князями доби
Київської держави та гетьманами й полковниками Війська Запорозького. Своєю
меценатською діяльністю відзначалися О. Безбородько, Д. Трощинський,
Г. Галаган. Останній заснував у с. Сокиринцях допомогово-ощадне товариство
(стартовий капітал 3 тисяч крб.), а також побудував кам’яний будинок,
ремісниче училище, інтернат. Його коштом видавалися журнали «Киевская
старина» та «Основа», зібрано цінну колекцію книг, рукописів, живописних
полотен. Втративши сина, Г. Галаган створює своїм коштом (понад мільйон
карбованців золотом!) знамениту Галаганівську колегію, яка мала свою церкву,
музей, лабораторії, спортзали, бібліотеку з 11 тисяч томів, їдальню, спальні для
учнів та стала зразковим навчальним закладом для всієї Російської імперії.
Випускниками колегії стали письменники М. Драй-Хмара, П. Филипович та ін.
Користь українській культурі принесла діяльність меценатів та
благодійників О. Поля, Є. Милорадовича, родин Тарновських, Терещенків,
Ханенків, Харитоненків та інших. На особливу увагу заслуговують Симиренкі
(Платон, Лев, Василь, Володимир) та Є. Чикаленко. Перші відзначилися як
успішні підприємці та науковці (так, Лев виростив новий сорт яблук ренет
Симиренка). Вони активно допомагали діячам української культури, передали
для Товариства допомоги українській літературі величезний капітал.
Є. Чикаленко фінансував газети «Громадська думка», «Рада», журнал
«Киевская старина», створив фонд допомоги письменникам при Науковому
товаристві імені Т. Шевченка, заснував Академічний дім у Львові. Українські
письменники (В. Винниченко) завдячували йому виходом у світ своїх творів.
Серед діячів музичної галузі слід відмітити співака і композитора
С. Гулака-Артемовського, який написав славетну оперу «Запорожець за
Дунаєм», «Українське весілля», «Ніч під Івана Купала» тощо. Співзвучною з
ним була діяльність вихованця Київської духовної академії, поета й
композитора П. Ніщинського, автора обробок народних дум («Про Байду»,
«Про козака Софрона»), пісні «Закувала та сива зозуля» тощо. На
західноукраїнських землях беззаперечним лідером у цій галузі був
54
основоположник професійної музичної культури в Галичині М. Вербицький,
творець музики українського національного (нині державного) гімну.
Переломне значення для розвитку української національної класичної музики
мала творчість її основоположника М. Лисенка. Його доробок охоплює
практично всі жанри класичної музики (крім балету). Він поклав на музику
понад 60 творів тільки Т. Шевченка, твори І. Франка, Л. Українки, Б. Грінченка,
написав чимало романсів, пісень, дитячі опери («Коза-дереза», «Пан Коцький»)
тощо. Вершиною його творчості стала героїко-патріотична драма «Тарас
Бульба», опера «Наталка-Полтавка» (саме в такій версії вона відома нам
сьогодні). Зі школи М. Лисенка вийшла яскрава плеяда українських
композиторів – М. Леонтович, чий «Щедрик» став народною різдвяною піснею
в усіх християнських країнах, К. Стеценко і О. Кошиць.
У підавстрійській Україні помітними постатями в музиці були
А. Вахнянин, О. Нижанківський, С. Людкевич. Саме тут розквітнув талант
співаків О. Мишуги, М. Менцінського та С. Крушельницької – найвидатнішої і
всесвітньо відомої української оперної співачки. Музичні критики називали її
«неперевершеною Саломеєю», ставили її ім’я в один ряд з Е. Карузо й
Т. Руффо. Вона співала в театрі «Ля Скала» (Мілан), у Варшавській,
Краківській, Львівській, Неапольській, Одеській та багатьох операх світу.
Осередком українського живопису був Санкт-Петербург, з його
Академією мистецтв, де активно діяла група провідників реалістичного
напряму – В. Тропінін (виходець із селян-кріпаків), А. Мокрицький, І. Сошенко
та інші. Саме І. Сошенку випало помітити й допомогти визволити з кріпацтва
Т. Шевченка. Беззаперечним лідером «передвижників» був І. Рєпін, уродженець
Чугуєва. За національною свідомістю Рєпін був росіянином, але його
українське коріння давало про себе знати. Найгеніальнішим виявом цього
потягу до рідної землі була картина («Запорожці пишуть листа турецькому
султану»), типажі для якої художник брав переважно в Україні, а писаря в
центрі композиції писав з історика запорозького козацтва Д. Яворницького –
консультанта картини.
Українська дійсність знайшла своє глибоке відбиття в творах художників
К. Трутовського, М. Ярошенка, С. Васильківського, М. Пимоненка,
О. Мурашка, Г. Нарбута, В. Кричевського та інших. На початку XX ст. Україна
стає одним з провідних центрів експериментального живопису. Киянин
К. Малевича, учень М. Пимоненка, автор картин на сільську тематику, став
засновником супрематизму. Його картина «Чорний квадрат на білому тлі»
(1915) стала епохальною і поклала початок абстрактному мистецтву у світі.
М. Бойчук став засновником нового українського монументального мистецтва,
в якому вдало поєднав сучасність із традиціями іконопису й фресок давніх
часів. Поет і художник Д. Бурлюк став теоретиком футуризму.
Українські землі стали могутнім джерелом натхнення й для художників
неукраїнського походження, котрі тут народилися або тривалий час жили. Це
стосується в першу чергу росіян А. Прахова, В. Васнецова, В. Верещагина,
маріупольського грека А. Куїнджі – автора картини «Місячна ніч на Дніпрі»;
55
вірменина з Феодосії І. Айвазовського (Авенеса Айвазяна), найкращого
європейського художника-мариніста XIX ст. («Дев’ятий вал», «Море», «Очерет
на Дніпрі»).
У цей час особливий внесок у розвиток містобудування зробили
архітектори Тома де Томон, В. Беретті, А. Меленський, скульптори В. Демут-
Малиновський, П. Клодт, О. Тон та інші. Під впливом ідей романтизму тут
будували руїни начебто давніх замків, гроти, водоспади, робили ставки,
вирощували рідкісні породи дерев, розбивали оранжереї. Такі парки нині є
практично в кожній області України, найвідомішими з дендрологічних парків є
«Софіївка» (1796) в Умані, «Александрія» (1798) у Білій Церкві та «Тростянец»
(1834) на Черніговщині.

Основні дати:

1814 р. – у Харкові створено першу професійну театральну групу.

1816 р. – у Харкові вийшов журнал «Украинский вестник».
1816 р. – почав виходити журнал «Харьковский Демокрит».
1817 р. – у Львові засновано Оссоленіум (львівський інститут Оссолінських).
1817 р. – в Одесі відкрито Рішельєвський ліцей.
1819 р. – відбувся перший спектакль «Наталка Полтавка».
1829 р. – вихід у світ «Відомості о руськом язиці».
1830 р. – в Одесі відкрито публічну бібліотеку.
1830–1837 рр. – діяльність у Львові просвітницького гуртка «Руська трійця».
1835 р. – у Полтаві відкрито губернську публічну бібліотеку.
1837 р. – побачив світ альманах «Русалка Дністрова».
1846 р. – Т. Шевченко написав «Заповіт».
1848–1857 рр. – у Львові виходила перша українська газета «Зоря Галицька».
1848 р. – створено товариство «Галицько-руська матиця».
1848 р. – у Львівському університеті відкрито кафедру української мови.
1849 р. – у Катеринославі засновано історичний музей (музей Поля).
1859 р. – почала виходити газета «Киевский телеграф» (заборонено 1876 р.).
1859 р. – у Києві засновано осередок української інтелігенції «Громада».
1861–1862 рр. – видання у Петербурзі журналу «Основа».
1862 р. – у Львові почали виходити «Вечорниці».
1862 р. – П. Чубинський написав вірш «Ще не вмерла Україна».
1864 р. – у Львові почала діяльність перша професійна театральна трупа.
1866 р. – засновано Київську публічну бібліотеку.
1867 р. – прийнято в експлуатацію Одеський маяк, перший електричний маяк.
1867 р. – у Києві створено стаціонарний оперний театр.
1868 р. – заснування у Львові культурно-освітнього товариства «Просвіта».
1868 р. – у Києві відкрито першу світську музичну школу.
1869 р. – засновано Харківське товариство грамотності.
1871 р. – в Одесі на професійній сцені дебютував М. Кропивницький.
1873 р. – заснування у Львові літературного товариства імені Т. Шевченка.
56
1873 р. – засноване Товариство Нестора-літописця.
1874 р. – у Глухові засновано перший педагогічний (учительський) інститут.
1875 р. – заснування університету в Чернівцях.
1880 р. – відкрито Феодосійську картину галерею.
1882 р. – в Одесі встановлено перший телефонний зв’язок в Україні.
1882 р. – в Єлісаветграді засновано Товариство українських акторів.
1882–1906 рр. – видання історичного часопису «Киевская старина».
1887 р. – вдруге відкрито Одеський оперний театр.
1888 р. – у Києві відкрито пам’ятник Б. Хмельницькому.
1893 р. – між Одесою та Миколаєвом встановлено першу міжміську телефону
лінію.
1894 р. – в Одесі продемонстровано перший в світі кінопроектор Й. Тимченка.
1897–1908 рр. – існування Київського товариства старовини і мистецтв.
1898 р. – відкриття Київського політехнічного університету.
1899 р. – заснування історичного музею в Києві.
1900 р. – відкрито оперний театр у Львові.
1903 р. – у Полтаві відкрито пам’ятник І. Котляревському.
1903 р. – у Відні побачило світ перше повне видання «Біблії» українською
мовою.
1906 р. – у Києві почала виходити перша українська щоденна газета
«Громадська думка».
1907 р. – у Києві розпочало діяльність Українське наукове товариство.
1910 р. – у Станіславі Г. Хоткевич заснував Гуцульський театр.
1913 р. – збірна Одеса стали чемпіоном Російської імперії з футболу.
1913 р. – на базі Київського музичного училища засновано Національну
музичну академію.
1916 р. – у Києві засновано «Молодий театр».

Терміни, категорії:

Класицизм – напрямок у мистецтві орієнтований на античне мистецтво, якому

біли притаманні простота форм і композиції, звернення до античної спадщини.
Оспівування героїв.
Романтизм – напрямок у мистецтві, який був реакцією розчарування у
Просвітницьких ідеях, стверджував неповторність людської особистості,
прагнення до свободи і самовдосконалення, суперечність між надзвичайною
особистістю та буденним оточенням.
Масонство – релігійно-етнічний рух, прибічники якого закликали до
морального самовдосконалення й об’єднання людей за принципами
взаємодопомоги братерства, рівності.
Культурництво – культурно-освітній рух, діячі якого вважали просвітницьку
роботу найдійовішим засобом піднесення освітнього рівня населення та
зміцнення національної самосвідомості.

57
Громади – осередки інтелігенції, що проводили національно-культурну і
громадсько-політичну роботу.
«Просвіти» – самодіяльні національно-культурні, економічні та освітні
українські товариства.
«Ланкастерський» метод навчання – вчитель доручав кращим учням навчати
інших.
Альманах – неперіодична літературна збірка творів різних авторів.
«Украинский вестник» – перший український літературно-художній,
науковий і громадсько-політичний журнал.
«Харьковский Демокрит» – перший український журнал сатири і гумору.
Оссоленіум – культурно-освітня установа (бібліотека і музей) у Львові.
«Відомості о руськом язиці» – перша в Галичині граматика української мови,
автор І. Могильницький.
«Основа» – громадсько-політичний і літературно-художній журнал.
«Вечорниці» – перший в Галичині громадсько-політичний часопис-тижневик.
«Киевская старина» – історичний часопис, який М. Грушевський назвав
справжньою енциклопедією українознавства.
«Молодий театр» – театр шукань, що працював на студійній основі.
Бутафорія – світ речей на сцені, який заміняє реальний.
Елегія – сумний ліричний вірш або музичний твір задумливого, журливого
характеру.
Мелодрама – драматичний твір з надто підкресленим афектами герої якого
відрізняються надзвичайною долею, перебільшеними пристрастями та
потрапляють у несподівані ситуації.
Феєрія – п’єса з фантастичним казковим сюжетом, яка заснована на ефектах
магії, чуда, яскравої видовищності, включає видуманих персонажів, що
володіють надприродною силою.
Гравюра – картина, малюнок, отримані шляхом відбитку, поліграфічного
відтворення кліше, виготовленого гравером.
Графіка – вид образотворчого мистецтва, основним зображальним засобом
якого є малюнок, виконаний на папері, тканині тощо олівцем, пензлем,
вуглиною чи відбитий на папері зі спеціально підготовленої форми.
Хуторянство – течія в художньому мисленні, у центрі якої – захист гідності
«маленької людини» та критика урбаністичної цивілізації.

Постаті:

Котляревський І. (1769–1838) – поет, автор «Енеїди», зачинатель нової

української літератури.
Каразін В. (1773–1842) – вчений, засновник Харківського університету.
Пирогов М. (1810–1881) – вчений, ініціатор заснування університету в Одесі.
Шашкевич М. (1811–1843) – письменник, громадський діяч.
Головацький Я. (1814–1888) – письменник, етнолог, громадський діяч.
Костомаров М. (1817–1885) – історик, етнограф, письменник.
58
Гуляк М. (1822–1899) – вчений, педагог.
Білозерський В. (1825–1899) – засновник та редактор журналу «Основа».
Поль О. (1832–1890) – засновник краєзнавчого музею у Катеринославі.
Бачинський О. (1833–1907) – засновник українського театру в Галичині.
Антонович В. (1834–1908) – історик, археолог, етнограф, археограф.
Руданський С. (1834–1873) – поет, перекладач, фольклорист.
Потебня О. (1835–1891) – вчений-філолог, етнограф.
Чубинський П. (1839–1884) – етнограф, фольклорист.
Кропивницький М. (1840–1910) – основоположник національного театру.
Рильський Т. (1841–1902) – культурно-освітній діяч, етнограф.
Левинський І. (1851–1919) – видатний галицький архітектор, представник
стилю сецесія.
Мацієвич Л. (1877–1910) – перший український пілот.
Курбас Л. (1887–1937) – актор, режисер, педагог.
Єрошенко В. (1889–1952) – письменник, педагог, етнограф, музикант. Писав
японською, есперанто та російською мовами.

Заняття 6
УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА У ХХ ст.

1. Культурні перетворення в Україні впродовж 1917–1920 рр.

2. Політика коренізації та її вплив на українську культуру.
3. Репресована культура України (1930-ті – перша половина 1950-х рр.).
4. Українська культура 1960–80-х рр. та її дисидентські риси.

Культурні перетворення в Україні впродовж 1917–1920 рр.

Національно-демократична революція 1917−1920 рр. активізувала визвольний
рух українців, у результаті чого відбулися значні зміни в культурному і
духовному житті України. Позитивно вплинули на розвиток української
культури: політика українізації, яка проводилась урядами УНР і гетьмана
П. Скоропадського; зростання національної самосвідомості української
інтелігенції, під впливом революційних подій; ліквідація цензури. Негативними
факторами для розвитку культури з’явилися: умови постійних бойових дій,
часта зміна влади і культурної політики.
У 1917 р. у Наддніпрянській Україні відновили свою роботу «Просвіти»,
діяльність яких була спрямована на сприяння просвіті українського народу.
Центральна Рада і Директорія УНР проводили українізацію системи середньої
освіти, у результаті якої відкривалися нові українські школи і гімназії,
створювалися українські підручники, видавалися посібники з історії України.
Політика уряду гетьмана П. Скоропадського була спрямована на українізацію
шкільної справи – створено 150 українських гімназій, у російських гімназіях
вводилось вивчення української мови й історії України як обов’язкових
предметів. У 1918 р. було відкрито два університети в Кам’янці-Подільському і
59
Києві. Розвиток науки був пов’язаний з відкриттям Української Академії наук
на чолі з академіком В. Вернадським (24 листопада 1918 р.). Відповідно до
Статуту Академія складалася з трьох структурних відділень: соціально-
економічного, історико-філологічного і фізико-математичного. Однак складна
внутрішньополітична обстановка не дозволила національним урядам виконати
всі намічені культурно-освітні програми.
У 1919 р. українізацію народної освіти було перервано. Політика
більшовиків у цій сфері спрямовувалася на повну ліквідацію неписьменності
дорослих. Для цього створювалася розгалужена мережа шкіл, курсів. 1920 р.
рівень неписьменності серед дорослого населення знизився з 75 до 50 відсотків.
У тисячах вечірніх шкіл та гуртків лікнепу навчалося близько 200 тис. осіб.
Державні й приватні шкільні заклади різних типів перетворювалися на
стандартизовані державні установи з семирічним навчанням. Після їх
закінчення навчання продовжували у професійно-технічних школах і
технікумах. З 1920 р. більшовики вводять у школах вивчення української мови.
У цей час відкрилося 20 інститутів, 48 технікумів і близько сотні педагогічних
курсів. Закривалися університети, що надавали різнобічну систему знань з
гуманітарних предметів, а кожний з них поділили на кілька профільних
інститутів. Намагаючись збільшити кількість робітників і селян у вишах, з 1920
р. радянська влада створювала спеціальні підготовчі факультети – робітфаки,
які працювали за програмою середньої школи з тих предметів, які відповідали
профілю навчального закладу.
Період 1917−1920 рр. став часом розквіту української літератури, вільної
від цензурного гніту імперських влад. З’являється ціле покоління талановитих
українських поетів і письменників: П. Тичина, В. Сосюра, М. Рильський,
О. Олесь (Кандиба), В. Блакитний (Елланський), А. Головко, Г. Чупринка та
інші. Розвиток літератури характеризувався появою різних шкіл і методів.
Революційні події стали поштовхом розвитку українського театру. Виник
цілий ряд творчих колективів − «Молодий театр» під керівництвом Л. Курбаса,
Державний Драматичний театр імені І. Франка (заснував Г. Юра у Вінниці),
Народний театр у Києві (заснований 1918 р. П. Саксаганським) тощо.
Значний вплив на становлення образотворчого мистецтва справило
створення 1917 р. у Києві Української державної академії мистецтв (перший
ректор − В. Кричевський). Одним із фундаторів Академії і керівником
факультету фрески і мозаїки став відомий живописець, засновник школи
художників-монументалістів М. Бойчук. Серед перших академіків були
М. Бурачек, А. Маневич, О. Мурашко, Г. Нарбут.
Здобуття Україною державної самостійності посилило рух українських
православних священиків за створення Української автокефальної церкви,
незалежної від Російської православної церкви. Цей рух знайшов активну
підтримку Центральної Ради і гетьманського уряду. Директорія УНР 1 січня
1919 р. прийняла закон про створення української незалежної церкви, який не
було реалізовано через початок військових дій. Значного поширення набуває
українізація церкви − ведення церковної служби українською мовою.
60
Негативно вплинула на становище церкви антицерковна політика радянської
влади, у результаті якої багато священиків стали жертвами червоного терору.
Отже, період 1917−1920 рр., незважаючи на скрутні умови революції і
громадянської війни, став часом відродження української культури і
духовності. Здобуття Україною незалежності дозволило провести часткову
українізацію освіти, що значно вплинуло на ріст національної самосвідомості
українського народу.
Політика коренізації та її вплив на українську культуру. 1920-ті рр.
були часом небаченого розвитку, відкриттів та сподівань в українській
культурі. Головним поштовхом до культурного Ренесансу (відродження) 1920-х
рр. були наслідки Української революції; поява плеяди молодих талантів, одні з
яких вірили в оновлюючу силу мистецтва, інші в культурі побачили можливість
свого самовираження. Розвиток культури в цей час також пов’язаний з
політикою більшовиків – коренізацією. Головну роль в її проведенні відіграли
О. Шумський та М. Скрипник – керівники Народного комісаріату освіти УСРР.
Складовою частиною політики коренізації проголошеної ХІІ з’їздом РКП(б) у
квітні 1923 р. стала українізація. Вона передбачала використання української
мови в діловодстві, освіті, видавничій справі, пресі. Українізація зустріла
сильний опір серед неукраїнської верхівки КП(б)У, російськомовних
представників наукової інтелігенції. Була поширена теорія боротьби двох
культур – селянської української та робітничої російської.
Процес культурного відродження з особливою силою проявився у
розвитку літератури, характерною рисою якої було розмаїття напрямів, жанрів,
ідейних течій, літературних організацій та об’єднань. В УСРР діяли такі
письменницькі організації, як Спілка революційних письменників, «Плуг»,
«Гарт», «Молодняк», «Нова генерація» та ін. У цей період розквітає творчість
П. Тичини, М. Рильського. Серед поетів того часу на особливу увагу заслуговує
творчість М. Зерова, М. Драй-Хмари, Є. Плужника, В. Сосюри, М. Бажана.
Значним явищем у розвитку літератури була творчість М. Хвильового,
Г. Косинки, В. Підмогильного, Ю. Яновського, М. Куліша та ін.
Процес українізації дав могутній поштовх розвиткові театру, який
пов’язаний з іменами Л. Курбаса, Г. Юри, А. Бучми, Ю. Шумського,
О. Сердюка. На 1925 р. в УСРР діяло 45 постійних театрів. У галузі музичного
мистецтва слід назвати твори М. Леонтовича, Я. Степового, К. Стеценка. У
1920 р. з’являється створена на базі хору Київської консерваторії хорова капела
«Думка» (перший керівник Н. Городовенко). У 1926 р. група музикантів на чолі
з В. Яблонським заснувала Київський симфонічний ансамбль. У 1925–1926 рр.
було започатковано національні театри опери та балету в Харкові, Києві, Одесі.
В образотворчому мистецтві продовжують творити художники М. Бойчук,
І. Їжакевич, К. Трохименко, А. Петрицький, В. Касіян, скульптор М. Лисенко.
Помітних успіхів досягло й українське радянське кіномистецтво. Велику
популярність мали серед глядачів фільми В. Гардіна, П. Чердиніна,
О. Алещенка. Значну роль у становленні кіномистецтва мала творчість
О. Довженка (перший фільм «Вася-реформатор», 1926 р. знятий в Одесі).
61
 У сфері освіти було розпочато підготовку до запровадження загального
обов’язкового початкового чотирирічного навчання для дітей. Асигнування на
освіту протягом 1923–1924 рр. зросли в 7 разів. Станом на 1927 р. в школах
навчалось 35 % дітей шкільного віку. В період коренізації національним
меншинам також створювалися сприятливі умови для розвитку їхніх культур –
відкривалися школи, клуби. Вирішувалась проблема підготовки учительських
кадрів: кількість педінститутів зросла до 46, технікумів до 84, а загальна
кількість студентів в 3,5 рази. Вклад в розвиток педагогічної думки вніс
А. Макаренко, який творчо поєднав навчально-виховний та трудовий процеси
при вихованні дітей-сиріт і безпритульних. У цей же час виникають школи
фабрично-заводського учнівства, які були засновані на базі початкової школи
та забезпечували необхідну політехнічну та професійну підготовку. У 1928 р. їх
діяло 212 (навчалось 25 тис. учнів). Важливу роль у підготовці кваліфікованих
фахівців відіграли вищі та спеціальні середні навчальні заклади. На 1928 р.
нараховувалось 34 робітфака, де навчалось 7,5 тис. осіб. Як наслідок ліквідації
неписьменності, рівень грамотності зріс з 24 % до 57 %. Внаслідок українізації
80 % шкіл, 50 % технікумів, 25 вишів були україномовними.
Центром розвитку науки в УСРР стала Всеукраїнська академія наук
(перейменована 1921 р.), де працювали вчені М. Василенко, К. Воблий,
Д. Граве, М. Крилов, М. Грушевський, С. Єфремов, А. Кримський та інші.
Активну роль у національно-культурному розвитку відігравала
Українська автокефальна православна церква на чолі з митрополитом
В. Липківським, створена в жовтні 1921 р. Вже 1924 р. вона нараховувала 30
єпископів та тисячі священників, 1100 парафій. Але з 1926 р. радянський уряд
розпочав наступ на церкву; розпустив Всеукраїнську Церковну Раду. На кінець
1920-х рр. радянська влада поступово почала встановлювати контроль над
сферою культури, вводячи її в рамки більшовицької ідеології.
Репресована культура України (1930-ті – перша половина 1950-х рр.).
В умовах утвердження сталінського тоталітарного режиму на зміну
українському відродженню 1920-х рр. прийшов новий воєнно-комуністичний
наступ 1930-х рр. Він відзначався: крайньою ідеологізацією в усіх сферах життя
суспільства, суворим контролем за діяльністю діячів культури, мистецтва,
науки, забороною різних релігійних течій, руйнування храмів, відкиданням тих
напрямків суспільної, філософської та історичної думки, що виходили за рамки
ідеологічних догм більшовиків, переслідування інакомислячих.
У системі народної освіти з 1930 р. почали запроваджувати
загальнообов’язкову початкову освіту. 1934 р. були встановлені три типи
загальноосвітніх шкіл: початкова (4 роки), неповна середня (7 років), середня
(10 років). 1933 р. відновлено діяльність університетів. Кількість вишів
збільшилась в 5,5 разу. Процес індустріалізації, що розпочався, вимагав
прискореної підготовки кадрів. Ідея оновлення професійних кадрів на всіх
рівнях спричинила створенню промислових академій та інженерних інститутів,
а також умов, що стимулювали трудящих здобувати освіту на вечірніх і
заочних відділеннях вишів без відриву від виробництва. Одночасно на місцях
62
відкривалися гуртки, курси, школи для подолання технічної неграмотності
робітників. Протягом 1930−1932 рр. старші класи загальноосвітніх шкіл були
перетворені на технікуми. Розвивалася система шкіл фабрично-заводського
учнівства і шкіл селянської молоді. Однак недостача педагогічних кадрів, які
мали вищу освіту, гостро відчувалася. Від 1930 до 1939 р. багато педагогів
стали жертвами сталінських репресій.
З кінця 1920-х рр. відбувався процес згортання українізації, який в
історичній науці одержав назву «розстріляне відродження». 1930 р. відбувся
судовий процес над «Союзом визволення України», що поклав початок
переслідуванням української інтелігенції. За цією справою були репресовані
близько 5 тис. науковців, учителів, лікарів і студентів. У 1933 р. унаслідок
партійного і суспільного тиску покінчили життя самогубством М. Хвильовий і
М. Скрипник. Активізувалися репресії серед української інтелігенції (з 240
літераторів − репресовані 200, з 85 учених-лінгвістів − 62). Тоталітарний режим
культивував неприязне ставлення до інтелігенції, яку не тільки принижували, а
й масово знищували. Були репресовані вчені М. Слабченко, О. Пархоменко,
М. Горбань, Н. Світальський, С. Семківський, М. Яворський, літератури
М. Зеров, С. Плужник, Г. Косинка та інші. У Харкові був закритий театр
«Березіль», а його керівник Л. Курбас заарештований. Сталінським «чисткам»
піддалися наркомат освіти, редакції газет, кіностудії (фільми О. Довженка були
вилучені з прокату). З 1938 р. у всіх українських школах було введено
обов’язкове вивчення російської мови. Українська граматика й алфавіт були
наближені до норм російської мови. Була скорочена кількість періодичних
видань українською мовою (газет на 20 %, журналів на 50 %).
Посилився авторитарно-бюрократичний стиль керівництва наукою,
літературою, мистецтвом. Створено органи галузевого керівництва культурою:
Союзкіно (1930), Всесоюзний комітет з радіофікації і радіомовлення (1933),
Всесоюзний комітет у справах вищої школи (1936), Всесоюзний комітет у
справах мистецтва (1936) та ін. У літературі остаточно затвердився новий
художній метод − соціалістичний реалізм − покликаний відбивати дійсність в її
революційному розвитку в поєднанні із завданням виховання трудящих у дусі
соціалізму. Віталися лише твори, що вихваляли побудову нового суспільства і
боротьбу з його ворогами. Авторів, що описували негативні боки радянського
буття, звинувачували у відході від ідеалів соціалістичної дійсності. Отже,
культурне життя УСРР, досягнувши значних успіхів у 1920-ті рр. завдяки
політиці українізації, на рубежі 1930-х рр. потрапило під прес сталінського
режиму і зазнало непоправних втрат. У результаті репресій була знищена
значна частина української інтелігенції, а ті, хто залишився в живих, стали на
шлях пристосування до режиму ідеологічних та творчих обмежень.
Зменшення тиску партійно-державного керівництва на українське
національно-культурне життя було помітним в роки Другої світової війни, що
сприяло посиленню патріотичних тенденцій у творчості діячів культури. Але в
липні 1946 р. відбувся черговий наступ на розвиток культури, коли ЦК ВКП(б)
ухвалив резолюцію, в якій висувалося обвинувачення в недостатній уваги
63
«підбору й ідеологічно-політичному вихованню кадрів у галузі науки,
літератури й мистецтва», де проглядалася «ворожа буржуазно-націоналістична
ідеологія». Початком реакції стали постанови «Про перекручення і помилки у
висвітленні історії української літератури» і «Про репертуар драматичних і
оперних театрів УРСР і заходи до його поліпшення». Всього за період від 1946
до 1951 р. було прийнято 12 подібних постанов. В них зводилися нанівець усі
попередні здобутки національної культури, а українські митці й науковці були
звинувачені в «буржуазному націоналізмі» та ігноруванні зображення
сучасності в своїй художній творчості. Практичне виконання партійних рішень
забезпечувалося політичною цензурою, викривальними рецензіями у пресі,
звинувачувальними вироками. Системою ідеологічного контролю були
охоплені майже всі часописи, культурно-освітні установи, творчі спілки.
Під гаслом боротьби за «викорінення всіх решток буржуазно-
націоналістичної ідеології» у серпні 1946 р. на сторінках преси розпочалися
цькування творчого доробку прозаїків А. Головка, О. Копиленка, О. Вишні,
М. Стельмаха, Ю. Яновського, поетів М. Рильського, А. Малишка, С. Олійника.
У жовтні 1946 р. з позицій класовості і партійності на зборах художників Києва
зазнали осуду майстри пензля М. Глущенко і М. Дерегус. У 1947 р. нищівній
критиці було піддано істориків С. Білоусова, К. Гуслистого, М. Петровського,
М. Супруненка та інших. Серед зауважень, висловлених у постанові «Про
політичні помилки і незадовільну роботу Інституту історії України Академії
наук УРСР» від 29 серпня 1947 p., були звинувачення в тому, що історія
України висвітлюється окремо від історії інших народів СРСР, при цьому
автори дотримувалися не принципу партійності, а концепцій В. Антоновича і
М. Грушевського. У вересні 1947 р. відбувся пленум правління Спілки
письменників УРСР, основним мотивом якого було таврування «буржуазних
перекручень у творах окремих письменників». Відвертого публічного
цькування зазнали М. Рильський («Мандрівка в молодість», «Київські октави»),
Ю. Яновський (роман «Жива вода»), І. Сенченко (повість «Його покоління»),
О. Довженко (кіносценарій «Україна в огні»).
Кампанія боротьби з «космополітизмом» призвела до нападок на
представників єврейського народу, яких звинувачували у пропаганді
національного нігілізму та низькопоклонстві перед Заходом. Протягом 1948–
1952 pp. було репресовано 19 письменників-євреїв УРСР. На початку 1950-х pp.
масового характеру набуло вигнання євреїв з культурно-ідеологічних установ,
редакцій газет, журналів, інститутів, театрів. На межі 1940-х–1950-х pp.
практикувалися періодичні викривальні кампанії проти творчої інтелігенції.
Поштовхом до її чергової «проробки» стала редакційна стаття газети «Правда»
від 2 липня 1951 р. «Проти ідеологічних перекручень у літературі». У поле зору
потрапили «ідейно порочний» вірш В. Сосюри «Любіть Україну» та лібрето до
опери «Богдан Хмельницький» К. Данькевича, в якому недостатньо
розкривалася «прогресивна» роль російського царя. У цей час були затавровані
письменники М. Рильський, І. Вільде, П. Воронько, Ю. Яновський,
А. Малишко, композитори Г. Верьовка, П. Майборода та інші.
64
 Незважаючи на надмірну заідеологізованість, українська література
поповнилася збіркою поезій М. Рильського «Троянди і виноград», циклом
романів «Велика рідня», «Кров людська – не водиця», «Хліб і сіль»
М. Стельмаха. У 1950 р. на екрани вийшов фільм-шедевр відомого українського
кінорежисера І. Савченка «Тарас Шевченко». Вагомих результатів було
досягнуто в науці. У 1946 р. запущено перший в СРСР атомний реактор. Під
керівництвом С. Лебедєва в 1948–1950 pp. виготовлено першу в Європі
електронну цифрову обчислювальну машину. У 1949 р. в Інституті фізичної
хімії вперше одержали важкий азот. Проводилися дослідження в галузі
біологічних, сільськогосподарських, медичних наук. Проте значної шкоди
розвитку біологічних наук завдала «лисенківщина». Агробіолог Т. Лисенко
оголосив ген міфічною частинкою. Після сесії Всесоюзної академії
сільськогосподарських наук (серпень 1948), почалися «чистки» серед біологів,
які в проблемах генетики стояли на наукових позиціях. Жертвами
«лисенківщини» стали академік М. Гришко, київський професор С. Гершензон,
харківські професори І. Поляков і С. Делоне.
Період хрущовської «відлиги» мав велике значення для всіх сфер
культурного життя УРСР. Відхід від сталінізму сприяв послабленню цензури,
реабілітації відомих письменників і митців (В. Чумака, З. Тулуб, Г. Косинки,
Б. Антоненка-Давидовича, О. Ковіньки та ін.), скасуванню в галузі культури
низки партійних постанов 1940-х pp. (1958 р. визнано неправильною
попередню оцінку опери К. Данькевича «Богдан Хмельницький»), розширенню
рамок для творчої та наукової діяльності, зростанню кількості нових наукових
центрів, творчих спілок – Спілки журналістів України (1957), Спілки
працівників кінематографії (1958 p.), Українського хорового товариства (1959)
та інші. Пошуками нових форм самовираження просякнуті автобіографічна
повість Б. Антоненка-Давидовича «За ширмою», поеми «Розстріляне
безсмертя», «Мазепа», повість «Третя рота» В. Сосюри, роман Г. Тютюнника
«Вир». Виходячи за рамки соціалістичного реалізму в образотворчому
мистецтві, творили скульптори М. Рябінін, В. Сколоздра, Г. Петрашевич,
художники М. Дерегус, М. Божій, К. Трохименко. У середині 1950-х pp.
картинами «Хліб», «Весна», «Ранок» здобула популярність Т. Яблонська.
Плідно творили композитори Б. Лятошинський, С. Людкевич та інші.
Пом’якшення в національній політиці, мовній сфері позначилось на збільшенні
тиражу низки періодичних видань українською мовою («Радянське
літературознавство», «Прапор», «Український історичний журнал» тощо),
фундаментальних наукових праць: Української радянської енциклопедії,
«Історії українського мистецтва», «Історія міст і сіл УРСР» тощо.
Українська культура 1960–80-х рр. та її дисидентські риси. Ревізія
окремих аспектів тоталітаризму в ідеологічній та культурній ділянках вплинули
на виникнення і формування покоління шістдесятників. Нова літературно-
мистецької течія серед інтелектуальної еліти на межі 1950-х – 1960-х pp.
заявила про себе ідеями відмінними від офіційної думки. Символом творчої
розкутості, пориванням до експерименту на початку 1960-х рр. були позначені
65
доробки поетів і прозаїків І. Драча, М. Вінграновського, В. Симоненка,
Л. Костенко, В. Шевчука, Є. Гуцала, В. Дрозда, І. Дзюби, художників
А. Горської, П. Заливахи, В. Зарецького, Л. Семикіної, композиторів
Л. Грабовського, В. Гордянського, В. Сильвестрова та інших.
Невід’ємною частиною культурного життя опозиційних настроїв серед
української інтелігенції 1960-х роках став самвидав – непідконтрольний засіб
поширення позацензурної літератури. Створення та розповсюдження відмінних
від офіційної ідеології оригінальних публіцистичних, прозових, поетичних
творів, у яких викривалися серйозні деформації радянського суспільства,
розглядалися інтелігенцією як своєрідна форма реалізації гарантованої свободи
слова, як знаряддя «інтелектуального» опору існуючому тоталітарному режиму.
Центрами самвидаву були Київ, Львів, Тернопіль, Харків, Черкаси. Серед
матеріалів самвидаву 1960-х pp. були позацензурна поезія В. Симоненка,
Л. Костенко, В. Стуса, праці І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?»,
В. Чорновола «Лихо з розуму», наукова розвідка М. Брайчевського
«Приєднання чи возз’єднання?», памфлети В. Мороза «Репортаж із заповідника
імені Берії», «Лист творчої молоді Дніпропетровська» І. Сокульського та інші.
У 1960–1980-х pp. приділялась увага розвитку та вдосконаленню системи
народної освіти. З 1966 р. розпочалося впровадження загальнообов’язкової
десятирічної освіти. Розширювалася мережа шкільних закладів, професійно-
технічних училищ, відкривалися численні нові виші. Зміцнювалася
матеріально-технічна база. Чимало було зроблено для розв’язання проблеми
вчительських кадрів, поліпшення якості підготовки спеціалістів із середньою
спеціальною освітою. Ці заходи дали змогу до 1976 р. завершити перехід до
загальнообов’язкової середньої освіти. Разом із тим влада, дотримуючись
політики «злиття націй», стимулювала процес русифікації школи.
Нерівноправне становище української мови закріпила постанова від 31 червня
1978 р. «Про подальше вдосконалення вивчення й викладання російської мови
в союзних республіках», що визначала виділення додаткових асигнувань на
підготовку підручників і програм з російської мови та літератури у всіх
навчальних закладах, збільшення годин на її викладання. У результаті урядової
національно-мовної політики в 1986/1987 навчальному році порівняно з
1955/1956 питома вага учнів у школах з українською мовою зменшилась з
72,8% до 40,6%. Лише 24% дітей, охоплених дошкільною формою виховання,
відвідували дитячі садки і групи з українською мовою.
Зростання наукового потенціалу позначився на збільшенні кількості
спеціалізованих наукових установ складу Академії наук. Зусиллями її
співробітників 1961 р. було одержано перші штучні алмази. З 1966 р. у Фізико-
технічному інституті став до ладу найбільший у Європі лінійний прискорювач
електронів. Практичних результатів домоглися українські науковці у галузі
зварювання металів, зварних конструкцій і нових металургійних методів
добування високоякісних та чистих металів і сплавів, у вивченні характеристик
твердого тіла й низьких температур. Не мали аналогів у світі наукові розробки,
здійснювані співробітниками конструкторського бюро «Південне» в галузі
66
аеродинаміки, балістики, ракетобудування. Хірургами світового рівня стали
М. Амосов і О. Шалімов. Проте значна кількість наукових новацій, технологій і
винаходів не була запроваджена у виробництво.
З другої половини 1960-х рр. посилюється ідеологічний диктат у духовній
сфері. Зазнають гонінь письменники О. Гончар, І. Білик, О. Бердник та ін. В
1970-х–1980-х pp. штучно замовчувалася творчість поетеси Л. Костенко. Її
віршований роман «Маруся Чурай» (1979), у якому змальована епоха
Б. Хмельницького, набув широкого розголосу, але цензори висловлювалися про
його недоцільність. Поряд з ідеологічними погромами відбувалися обшуки,
арешти, суди. У квітні 1973 р. було викрито «групу націоналістів» в Інституті
мистецтвознавства, фольклору та етнографії. З острахом працювали вчені
Інститут історії І. Бойко, К. Гуслистий, І. Гуржій, В. Дядиченко, Я. Дзира, які
писали не в руслі ідеологічних потреб партії. Після видання М. Брайчевським
праці «Приєднання чи возз’єднання?» його обмежували в друці.
Плідно розвивалось кіномистецтво. Найбільшою популярністю у
глядачів користувалися кінофільми «Тіні забутих предків» С. Параджанова,
«Вечір напередодні Івана Купала» і «Легенда про княгиню Ольгу» Ю. Іллєнка,
«Камінний хрест» та «Тривожний місяць вересень» А. Осики, «Вавилон-ХХ»
І. Миколайчука, «Женці» та «Високий перевал» В. Денисенка, «У бій ідуть
тільки «старики» та «Aти-бати йшли солдати...» Л. Бикова. Внаслідок грубого
втручання у творчість, політичної та ідеологічної корекції виробництва
кінофільмів на Одеській та Київській кіностудіях на тривалий час потрапили на
полиці фільми К. Муратової «Короткі зустрічі» (1968 р., вийшов на екран 1987
р.), «Довгі проводи» (1971 р., вийшов на екран 1987 р.), кіноробота Ю. Іллєнка
«Криниця для спраглих» (1965 р., у прокаті з 1987 р.). Об’єктом для цькування
з боку владних структур було обрано також глибоко національний за своїм
змістом і формою кінофільм Ю. Іллєнка «Білий птах з чорною ознакою» (1971).
Протягом тривалих років був відлучений від роботи С. Параджанов.
В архітектурі після Першої світової війни у світі на зміну епохи модерна
приходить епоха модернізму, яка в радянської Україні була представлена
стилем конструктивізму. Найбільш вражаючи споруди цієї доби були
побудовані в Харкові (будинок Держпрому), Києві (Житлові будинки
партапарату в районі «Липки», Перший будинок Лікаря).
У 1932 р., з організацією єдиної Спілки архітекторів, було проголошено
єдиний творчий метод – метод соціалістичного реалізму і тотальної орієнтації
на класику. Конструктивізм піддали жорстокої критиці, багато архітекторів-
конструктивістів було репресовано або страчено. Розпочинається активна
політизація архітектурної діяльності та формування архітектури режиму з його
пориваннями до гігантоманії та бутафорської помпезності форм, але
архітектура сталінського історизму набула національних українських рис.
У 1936–1939 рр. були збудовані: будинок ЦК КП(б)У, нині Міністерство
закордонних справ України (проект П. Лангбарда); будинок НКВС, нині
Кабінет міністрів України (проект І. Фоміна); будинок Верховної Ради УРСР

67
(проект В. Заболотного); штаб Київського особливого військового округу, нині
Адміністрація Президента України (проект С. Григор’єва).
Комуністичний режим зруйнував чимало визначних будівель, які пізніше
були внесені до офіційних списків пам’яток архітектури (Михайлівський
Золотоверхий і Микільський військовий собори в Києві, Троїцький собор у
Глухові тощо). Сьогодні деякі з них, наприклад, Михайлівський Золотоверхий
чи Успенський собору Києві, відбудовані.
Після Другої світової війни національно-самобутні ретроспекції
відбилися в архітектурній діяльності періоду післявоєнної відбудови міст і сіл
України. Особливо це мало значний вплив на грандіозну відбудову Хрещатика
(архітектори: О. Власов, А. Добровольський та інші). Багаті традиції
українського бароко, які використали автори в забудові столичної вулиці,
гармонійно поєднані з міським рельєфом. В архітектурі будинків була активно
застосована українська орнаментальна пластика та колорит.
У 1960–70-ті рр. з’являються перші прояви нової образності архітектури,
використання сучасних індустріальних конструкцій та прогресивних
будівельних матеріалів – Палац спорту в Києві (архітектори М. Гречина і
О. Заваров); наземні станції Київського метрополітену «Хрещатик»
(архітектори: А. Добровольський, В. Єлізаров та інші); «Університет»
(архітектори: Г. Головко, М. Сиркін та інші); готель «Тарасова гора» у
м. Каневі (архітектори: Н. Чмутіна, Е. Гусєва, В. Штолько та інші); Палац дітей
та юнацтва у Києві (архітектори А. Мілецький і Е. Більський); кіноконцертний
палац «Україна» (архітектори: Є. Маринченко та інші). Оригінальністю та
новизною форм позначена архітектура комплексу Київського національного
університету імені Т. Шевченка (архітектори В. Ладний, А. Буділовський,
Л. Коломієць та інші).
За радянські часи українську національну особливість втрачав театр.
Незважаючи на те, що в 1965–1985 pp. кількість театрів в УРСР зросла майже
на третину, українські драматичні твори становили лише четверту частину
репертуару, а українська мова майже повністю була витіснена російською.
Життєвість українського театру засвідчували артисти А. Роговцева, Б. Ступка,
О. Кусенко та інші.
Новаторством і оригінальністю в образотворчому мистецтві
відзначалися твори скульптора і живописця І. Гончара, художників А. Горської,
Л. Семикіної, О. Заливахи, Г. Севрук, М. Касіяна, М. Дерегуса та інших. У
сфері народного декоративно-ужиткового мистецтва особливої популярності
набула творчість М. Приймаченко, К. Білокур, С. Кульчицької та інших.
Традиції національної музики примножували композитори Г. і П. Майбороди,
М. Скорик, І. Шамо, В. Івасюк, А. Штогаренко.
Процеси оновлення радянського суспільства, проголошені
М. Горбачовим, зворушили культурне життя УРСР. Могутнім імпульсом
духовного відродження української культури після тривалого періоду
денаціоналізації та політичних репресій став IX з’їзд письменників України
(червень 1986 р.), на якому увагу громадськості було привернуто до проблем
68
функціонування української мови в республіці. На хвилі демократизації на
сторінках часописів «Дніпро», «Київ», «Вітчизна», «Жовтень», «Україна»
з’являються твори письменників «розстріляного відродження» – М. Зерова,
М. Драй-Хмари, Г. Косинки, М. Куліша, наукова спадщина М. Грушевського,
Д. Яворницького, творчий доробок шістдесятників В. Стуса, Л. Костенко,
В. Симоненка, друкуються мистецтвознавчі розвідки про незаслужено забутих
художників Н. Онацького, О. Заливаху, А. Антонюка, І. Марчука та інших.
Помітний резонанс мали нові твори: поема І. Драча «Чорнобильська
мадонна», повість Ю. Щербака «Чорнобиль», публіцистика І. Дзюби.
Наприкінці 1980-х pp. активізувався громадський рух за відродження
національних мов. У 1989 р. відбулося перше республіканське свято
української мови на Полтавщині, а наступного року – на Житомирщині. Під
тиском громадськості у жовтні 1989 р. Верховна Рада УРСР прийняла «Закон
про мови в Українській РСР», за яким українській мові було надано статусу
державної і водночас гарантувалися умови рівноправного розвитку й
використання в республіці мов інших національностей.
Розвію національної сучасної музики сприяло проведення восени 1989 р.
у Чернівцях фестивалю «Червона рута». Широкої популярності набула пісенна
творчість композиторів О. Білаша, О. Мороза, А. Горчинського. У галузі
кінематографії створено фільми «Камінна душа», «Голод-33» (режисери
О. Ярчук, С. Дяченко, Л. Танюк). Міжнародне визнання здобула кінострічка
«Лебедине озеро. Зона» (С. Параджанов, Ю. Іллєнко), яка на Канському
міжнародному фестивалі 1990 р. вперше в історії українського кіно була
удостоєна двох головних призів Міжнародної федерації кінематографічної
преси. Театральне мистецтво було представлене роботами режисерів
Р. Віктюка, С. Данченка, С. Мойсеєва.
Демократичні процеси сприяли налагодженню стосунків між державою
та релігійними конфесіями. Відкривалися нові церкви, храми. Колишні культові
приміщення поверталися віруючим. 23 січня 1990 р. в Преображенській церкві
у Львові відбувся Собор Української греко-католицької церкви, який визнав
рішення Львівського собору 1946 р. неканонічними і незаконними та
проголосив Акт про її легалізацію. 5–6 червня 1990 р. у Києві відбувся
Всеукраїнський православний собор за участю понад 700 осіб (7 єпископів),
який затвердив відродження Української автокефальної православної церкви
(УАПЦ). У лютому 1990 р. Помісний собор Руської православної церкви (РПЦ)
перейменував Український екзархат РПЦ в Українську православну церкву
Московського патріархату і надав їй автономію (митрополит Філарет). Новим
етапом відносин держави з усіма представниками релігійних конфесій стало
прийняття Закону «Про свободу совісті та релігійні переконання», ухваленого
Верховною Радою УРСР 26 квітня 1991 р. Згідно з новим правовим документом
релігійні організації отримували статус юридичних осіб, були врегульовано
терміни реєстрації релігійних громад, їхнє право на власність.

Основні дати:
69
1918 р. – створено Національну бібліотеку Української держави.
1919 р. – заснована Одеська кіностудія художніх фільмів.
1920 р. – у Києві створено Національний академічний драматичний театр імені
І. Франка.
1921 р. – постанова про створення Всеукраїнської комісії з боротьби з
неписьменності.
1922 р. – заснування Л. Курбасом театру «Березіль».
1922 р. – депортація за кордон представників інтелігенції.
1922 р. – створено Волинський сільськогосподарський політехнікум.
1923 р. – заснування товариства «Геть неписьменність».
1924 р. – у Харкові відбулася перша в Україні радіопередача.
1925 р. – створено ВАПЛІТЕ (Вільна академія пролетарської літератури).
1925 р. – засновано Канівський державний музей-заповідник «Могила
Т. Г. Шевченка».
1926 р. – у Києві створено Російський драматичний театр.
1927 р. – у Києві вийшов перший номер «Літературної газети».
1928 р. – заснування кіностудії імені О. Довженка.
1928 р. – у Харкові відкрито Український фізико-технічний інститут.
1929 р. – створено організацію письменників Західної України «Гроно».
1929 р. – засновано «Українське мистецьке об’єднання».
1930 р. – на екрани вийшов фільм О. Довженка «Земля».
1931 р. – створено Інститут клінічної фізіології під керівництвом
О. Богомольця.
1932 р. – створена Спілка радянських композиторів УСРР.
1934 р. – засновано Інститут електрозварювання під керівництвом Є. Патона.
1934 р. – розпочав роботу Перший з’їзд письменників УСРР.
1935 р. – у Чернігові відкрито Літературно-меморіальний музей
М. Коцюбинського.
1935 р. – у Харкові відкрито пам’ятник Т. Шевченкові.
1936 р. – у Києві засновано Науково-дослідний інститут клінічної медицини.
1937 р. – створено Національний симфонічний оркестр УРСР.
1938 р. – у Києві утворено Спілку художників УРСР.
1939 р. – Київському державному університету присвоєно ім’я Т. Шевченка.
1939 р. – на честь 125-ї річниці від дня народження Т. Шевченка у Києві
відкрито пам’ятник.
1939 р. – відкрито меморіальний музей і пам’ятник Т. Шевченкові в Каневі.
1939 р. – заснування Львівської наукової бібліотеки імені В. Стефаника.
1939 р. – у Києві заснована Історична бібліотека.
1940 р. – відкриття у Львові театру опери та балету.
1941 р. – у Львові відбувся «Процес 59-ти» проти західноукраїнської
інтелігенції.
1943 р. – засновано Державний академічний народний хор імені Г. Верьовки.
1943 р. – у кінопрокаті фільм О. Довженка «Битва за нашу Радянську Україну».
70
1945 р. – знято фільм О. Довженка «Перемога на Правобережній Україні».
1946 р. – ліквідовано Українську греко-католицьку церкву.
1949 р. – у Києві відкрито Державний літературно-художній музей
Т. Шевченка.
1951 р. – у Києві вступив у дію перший в Україні телевізійний центр.
1955 р. – стаття О. Довженка «Мистецтво живопису і сучасність».
1957 р. – створення обчислювального центру на чолі з В. Глушковим.
1960 р. – засновано товариство культурних зв’язків із українцями за кордоном
«Україна».
1960 р. – в Інституті фізики створено ядерний реактор.
1961 р. – встановлена республіканська премія імені Т. Шевченка за видатні
твори літератури.
1964 р. – у Москві й Вашингтоні відкрито пам’ятник Т. Шевченкові.
1973 р. – у Києві відкрито пам’ятник Л. Українки.
1975 р. – у Києві відкрито Державний музей книги та книгодрукування.
1976 р. – завершення переходу до обов’язкової загальної середньої освіти.
1989 р. – відновлена діяльність Наукового товариства імені Т. Шевченка.

Терміни, категорії:

Ідеологізація культури – прагнення поставити культуру на службу певним

соціальним групам, класам та іншим спільностям.
Коренізація – політика залучення представників корінного населення
радянських республік та автономій до місцевого керівництва та надання
офіційного (а інколи – й панівного) статусу їхнім національним мовам.
Ліквідація неписьменності – культурно-освітня компанія, здійснювана
більшовицькою партією в 1920–30-х роках.
Русифікація – сукупність дій і заходів радянського союзного керівництва в
національних органах і неросійських республіках СРСР, спрямованих на
звуження, приниження чи відсунення на другорядні ролі національних мов,
культури, історії та водночас висунення на провідні позиції російської мови,
культури, історії.
Духовна свобода – сукупність глибоких переконань людини, волі до їх
реалізації та свідомих дій.
Постаті:

Бекетов О. (1862–1941) – архітектор і педагог. Заслужений діяч мистецтв

УРСР (1941).
Городецький В. (1863–1930) – польсько-український архітектор-модерніст,
підприємець, меценат.
Шептицький А. (1865–1944) – митрополит греко-католицької церкви.
Патон Є. (1870–1953) – вчений у галузі мостобудування і зварювання.
Хоткевич Г. (1877–1938) – письменник, актор, мистецтвознавець.
Борецький М. (1879–1935) – митрополит.
71
Огієнко І. (митрополит Іларіон, 1882–1972) – історик, письменник.
Холодний Г. (1886–1938) – математик, розробник української наукової
термінології.
Крип’якевич І. (1886–1967) – історик культури.
Холодна В. (Левченко, 1893–1919) – акторка кіно.
Січинський В. (1894–1962) – архітектор, графік і мистецтвознавець.
Крушельницький М. (1897–1963) – актор, педагог, режисер.
Кондратюк Ю. (1897–1941) – вчений у галузі ракетної техніки й теорії
космічних польотів.
Міньківський О. (1900–1979) – хоровий диригент, педагог.
Теліга О. (1907–1942) – поетеса.
Івасюк В. (1949–1979) – композитор, співак.

Заняття 7
КУЛЬТУРА УКРАЇНИ НА РУБЕЖІ ХХ–ХХІ ст.

1. Основні напрямки розвитку сучасної української культури.

2. Наука і освіта на шляху поступу.
3. Література, театр та мистецькі інновації.
4. Музеї, історико-культурні заповідники, виставки та фестивалі.
5. Інтеграційні тенденції сучасного національно-культурного процесу.

Проголошення незалежності України створило принципово нові умови для

розвитку національної культури. Однією з тенденцій сучасного культурного
життя є відхід від негативної спадщини в даній галузі, що залишилися від
радянських часів: партійно-класовий підхід до оцінок досягнень культури;
русифікацію; залишковий принцип у фінансуванні культури. Головним
завданням культурного будівництва України стало, перехід на шлях
національних та загальнолюдських цінностей.
Освіта. У 1991 р. Верховна Рада України прийняла Закон «Про освіту», де
школа визначалася, як основа духовного розвитку держави. Реалізація Закону
передбачає зміцнення матеріально-технічної бази освіти, видання нових
підручників, урізноманітнення форм і методів навчання, широке впровадження
в навчальний процес досягнень науки і техніки. Освітня система стає
гнучкішою і різноманітнішою. Разом із державними з’являються приватні ліцеї,
коледжі, гімназії. Зроблено деякі кроки до гуманізації освіти. Важливим
завданням є забезпечення виконання в навчальних закладах «Закону про мови в
Українській РСР», прийнятого 1989 p., що передбачає перехід навчального
процесу на українську мову викладання. За декілька років кількість
першокласників, що навчаються українською мовою, зросло з 43,5 до 67,7%, а у
вишах українською мовою викладання ведеться у 37% академічних груп. Проте
ці процеси в східному і південному регіонах відбуваються повільно.

72
 Кожний четвертий учень має можливість навчатися російською мовою, а в
регіонах компактного проживання населення інших національностей працюють
школи і класи, де діти одержують освіту на румунській, угорській,
кримськотатарській, польській й інших, мовах. Серед чинників, що негативно
впливають на навчальний процес, необхідно відзначити недостатню
забезпеченість сучасними підручниками і наочним приладдям, а також низький
рівень комп’ютеризації.
Реформується система вищої освіти. Для підвищення її рівня введена
система акредитації. Найбільші навчальні заклади отримують статус
Національних. Наприклад, Національний Київський університет імені
Т. Шевченка, Національний університет «Києво-Могилянська академія». Крім
державних, з’являється велика кількість комерційних вузів. Внаслідок цього
кількість різного роду інститутів, академій, університетів зросла майже вдвічі.
Наука. Економічна криза істотно вплинула на стан науки. За 1991–1998
рр. фінансування науки скоротилося в 17 разів. 1998 році воно не перевищувало
0,5% державного бюджету. Погіршення умов життя і роботи стало головною
причиною того, що Україну покинуло тисячі науковців (генетики, фізики,
теоретики, фізіологи, біохіміки). Про те незважаючи на дану ситуацію наша
країна зберігає вагомий потенціал у ракетно-космічній сфері. Наша держава
бере участь у реалізації міжнародної космічної програми «Морський старт» і
«Глобалстар». У 1997 р. перший космонавт незалежної України Леонід
Каденюк здійснив політ на космічному кораблі «Коламбія». Учені багато
зробили, щоб запрацювала національна українська станція «Академік
Вернадський» в Антарктиді. Незважаючи на значні економічні труднощі,
українська наука має передові технології в галузях літакобудування,
танкобудування, будівництва морських суден, а також у розвідках математики,
теоретичної фізики, біотехнологій, зварювальному виробництві.
Мова сучасної архітектури стає більш глобальною, плюралістичною за
творчим спрямуванням, але водночас значущу роль відіграють нові творчі
пошуки прогресивних напрямів, принципів та прийомів вирішення форми та
змісту в архітектурі.
В творчості київської генерації українських архітекторів все частіше
зустрічаються прояви постмодерну та хай-теку як віддзеркалення глобалізації
процесу розвитку світової архітектури. У нових будовах стильового
спрямування вдало використовуються нові конструктивні та художньо-
пластичні можливості як традиційних будівельних матеріалів, так і нових –
легкі металопластикові конструкції, вишукані оздоблювальні матеріали (готель
«Хрещатик», архітектор Л. Філенко; діловий комплекс «Зовнішекспосервіс»,
архітектор О. Донець та інші; банк «Україна», архітектор С. Бабушкін та інші;
офісний центр «Київ-Донбас», архітектор В. Жежерін та інші; готельно-офісний
центр «Східний горизонт», архітектор О. Комаровський, комплекс
«Ексімбанк», архітектор І. Шпара та інші) і багато інших новітніх будов.
Реконструкція та оновлення майдану Незалежності в Києві також стала

73
знаковою подією, бо утвердила сучасний архітектурно-художній стиль
символами нового іміджу суверенної України.
Література. Українська література на межі ХХ–ХХІ ст. характеризується
своєю строкатістю й поліфонічністю, розмаїтістю і розкоріненістю,
переплетенням різнорідних, інколи навіть суперечливих тенденцій, взаємодією
традиційного і новаторського, власне українського й універсального,
загальнолюдського, що заявляє себе в розробці й оновленні видів і родів
літератури, поширенні та зміні її проблематики.
Українську літературу років незалежності країни репрезентують різні
покоління митців. Так у 1990-х рр. продовжували творити відомі майстри слова
старшого покоління: Ю. Мушкетик, П. Загребельний, І. Чендей, О. Сизоненко,
Р. Іваничук, Є. Гуцало, В. Дрозд, В. Шевчук, О. Гончар, А. Дімаров,
Р. Андріяшик, Ю. Щербак, Ю. Мейгеш, В. Яворівський, Л. Костенко, І. Драч,
Д. Павличко та інші. Творче становлення цих письменників припало на кінець
50-х – поч. 60-х рр. ХХ ст., так званих років «відлиги». З ними пов’язана ціла
епоха вітчизняної літератури. Разом з тим у 1990-х рр. на авансцені з’явилася
нова генерація українських прозаїків і поетів, які вписалися в європейський
літературний процес – Ю. Андрухович, Є. Пашковський, О. Лишега,
І. Андрусяк, В. Неборак, О. Ірванець, Ю. Позаяк, Б. Жолдак, В. Діброва,
О. Забужко, С. Жадан, К. Москалець, Ю. Винничук, Н. Рябчук, Н. Гончар,
Ю. Жигун, С. Процюк, Т. Прохасько, Л. Дереш, М. Савка, С. Пиркало,
С. Андрухович та інші. У творах представників нової генерації вплив
художнього досвіду митців старшого покоління майже не відчувається,
головним для них стало прагнення відбити в своїх творах духовну розкутість,
філософське осягнення часу, психологічні настанови і реалії сучасності.
Тематика художніх творів суттєво розширилася, поняття «забороненої
теми» перестало існувати, інакше почали трактувати традиційні й з’явилися
нові літературні жанри. Були відкриті різні пласти літератури, які в радянські
часи лишались або невідомими, або зовсім замовчувані – це й вітчизняний
модернізм, і раніше неперекладена зарубіжна модерністська й
постмодерністська література. Окрім звернення до невідомих творів та їх
авторів, виникали нові способи інтерпретації вже відомої літератури, новий
погляд на неї – і передусім це стосується літератури класичної. Наочною настає
постмодерністська ситуація, коли будь-який текст виступає відкритим,
незамкненим, своєрідним полем мовних і смислових ігор.
Фінансові проблеми перешкоджають збільшенню тиражів українських
книг, комерційна література в основному привозиться з Російської Федерації.
Тобто очевидно, що для успішного розв’язання проблеми не досить
адміністративних заходів, а потрібна культурно-просвітницька робота,
державна економічна підтримка. Скорочуються тиражі книг. Оптимальним
показником вважається, коли на душу населення друкується 12–14 книг на рік.
Так, станом на 2000 р. в Російській Федерації було видано 3,2 книги на одного
жителя в рік, а в Україні − лише 0,4–0,5, у Білорусі − до 7, Польщі − 9,5,
Німеччині − 12.
74
 Варто зазначити, що у сфері художньої культури відбуваються найбільш
радикальні зміни, супроводжувані специфічними суперечностями. Визначились
принципові зрушення в розвитку образотворчого мистецтва
постмодерністського характеру («нова хвиля», неофольклоризм – В. Савадов),
зумовлені історичним принципом синтезу барокової традиції, які породжують
новий реалізм. Очевидним є творче піднесення української поезії та
симфонічної музики (Л. Дичко, Є. Станкович та інші). Урізноманітнились
постмодерністські пошуки в театральному мистецтві (А. Жолдак).
Театр. Щороку глядачі України мають змогу побувати на тридцяти
тисячах вистав. Український театр намагається утвердитися в європейському
культурному просторі. Це засвідчують гастролі Національного академічного
драматичного театру імені І. Франка в Німеччині, Львівського академічного
театру імені М. Заньковецької − у Великобританії, участь вітчизняних театрів у
багатьох міжнародних фестивалях. Традиційними стали зарубіжні гастролі
колективів Національної опери, театрів опери та балету Дніпропетровська,
Донецька, Львова, Одеси, Харкова. Голоси вітчизняних оперних співаків
А. Кочерги, В. Лук’янець, В. П’янички, А. Шкургана звучать на
найпрестижніших сценах Європи. Донецьк став місцем проведення
Міжнародного конкурсу артистів балету. На сцені Національної опери набуває
авторитету і Міжнародний конкурс артистів балету імені Сержа Лифаря.
Музика. З давніх-давен Україна пишалася своєю музикою і піснею. Тому
й нині наша країна має багато талановитих співаків. Майстром народної пісні
визнано Н. Матвієнко. Динамічні процеси відбуваються в царині популярної
української музики. Молоді виконавці дедалі впевненіше заявляють про себе на
фестивалях «Червона рута», «Таврійські ігри», «Доля» (Чернівці), «Мелодія»
(Львів), «Оберіг»(Луцьк), «Тарас Бульба» (Дубно) тощо.
Цікава українська популярна музика цього часу. Здобули визнання серед
слухачів такі співаки, як Руслана, Ані Лорак, І. Білик, О. Понамарьов,
Д. Монатик, С. Бабкін, Джамала, гурти «Океан Ельзи», «ВВ», «ТІК» та інші.
Визначним досягненням української естрадної музики стали перемоги співачок
Руслани і Джамали на міжнародному конкурсі «Євробачення», відповідно 2004
і 2016 рр.
Складовою сучасної музичної культури є проведення телевізійних шоу –
«Голос країни», «Х-фактор», «Танці з зірками» тощо. Ці шоу займають
потужну нішу українського шоу-бізнесу, який є однією зі складових культури
сучасного суспільства. Шоу-бізнес є багатонаціональною аполітичною
структурою, яка, як царина популярної культури, є найбільш ефективним
рушієм впливу на масову свідомість молоді. Зрештою, вплив на свідомість
існував за всіх часів, питання в тому, хто яку роль у ньому відіграє. Сфера
діяльності шоу-бізнесу передбачає врахування комплексу культурних
феноменів – як «зовнішніх» (фестивалі, концерти, шоу), так і «внутрішніх»,
пов’язаних з психологічними аспектами ментальності, духом епохи, стилем,
модою, що зумовлюють попит на певні явища культури.

75
 Музеї та історико-культурні заповідники. Важливе значення в
збереженні історичної та культурної спадщини українського народу є музеї. В
Україні діє понад 4 тисячі музеїв різного статусу і спеціалізації. За кількістю і
якістю музейних колекцій наша країна потенційно є однією з найпотужніших
музейних держав Європи і може стати центром світового культурного туризму.
За останні роки відкрилися велика кількість приватних музеїв. Особливо багато
їх в Карпатах, в місцях туристичного паломництва. Музеї відкриті в приватних
хатах на базі власної колекції. Сюди залюбки приходять туристи, аби дізнатися
історію української культури, доторкнутися та приміряти старовинний одяг,
провести інтерактивне спілкування з минулим.
Проте, музейна система України зараз переживає глибоку кризу, яка
спричинена цілим комплексом проблем. Серед головних – відсутність
стабільного фінансування, проблема кадрів, невміння музеїв адекватно
реагувати на виклики сучасності, відсутність спілкування між музейними
фахівцями тощо.
Особливо важливу роль у збереженні надбань минулого, в духовному
розвитку нації, у розбудові її державності відіграють історико-культурні
заповідники України. Вони є осередками активної науково-дослідницької і
просвітницької діяльності виховують високі почуття патріотизму,
відповідальності за долю країни. На просвітницько-науковому рівні мовою
експонатів та пам’яток історико-культурні заповідники розповідають про
історію минулого та сучасні досягнення. Завдяки діяльності працівників
заповідників ніколи не переривається зв’язок поколінь, наше відчуття
причетності до історії. Найбільш відомими є Національний заповідник «Софія
Київська», Національний Києво-Печерський історико-культурний заповідник,
Національний заповідник «Херсонес Таврійський», Національний заповідник
«Хортиця», Національний заповідник «Давній Галич». Також започатковано
нові історико-культурні заповідники в Батурині, Глухові, Дубно, Збаражі,
Корсуні-Шевченківському тощо.
Повертаються твори, книгозібрання, архіви й інші культурні й духовні
цінності, які з різних причин були вивезенні з України за кордон. Велику
зацікавленість науковців викликають передані в Україну копії документів
Державного архіву Швеції, що висвітлюють зв’язки України й Швеції.
У сфері культури активно розвиваються міжнародні зв’язки, що сприяє
поширенню української культури у світі. Після здобуття незалежності десятки
країн світу уклали з Україною угоди про культурну співпрацю. Українське
товариство дружби і культурних зв'язків із зарубіжними країнами має контакти
з 900 громадськими організаціями і понад 300 відомими громадськими діячами
із 102 країн світу. Товариство культурних зв’язків із українцями за кордоном
«Україна» співпрацює з 50 організаціями зарубіжних українців, країн Європи,
Південної і Північної Америки, Австралії.
На сьогоднішній день перед українським культурним відродженням
постало декілька істотних проблем, які негативно впливають на культурний
розвиток суспільства в цілому. В Україну ринула низькопробна масова
76
культура, яка пропагує насильство, жорстокість, бездуховність, розбещеність і
порнографію, криючи в собі загрозу для українського суспільства. Не останню
роль у цьому відіграють низькопробні комерційні нічні клуби.
Зменшення державного фінансування негативно впливає на розвиток
культури. Якщо державний бюджет передбачав видатки на фінансування
закладів культури у 1997 р. 399 млн. грн. то 1998 р. – 159 млн. грн. Скажімо,
Франція виділяє на розвиток культури з держбюджету близько 15 млрд. $. Крім
того, органи місцевого самоврядування виділяють на ці потреби 40% від
загальних видатків.
Про стан українського суспільства в цілому влучно висловився
письменник Р. Іваничук: «24 серпня 1991 року Україна раптово перемістилася з
Азії в Європу, і хоч Європа вважається світовою модницею, все ж вона
оцінюватиме нас за нашим розумом. Що ми бідні – всі бачать, що ми
потенційно багаті – теж усі знають, але шануватимуть нас європейські народи
не за наші скарги на злидні, не за наш традиційний мазохізм і навіть не за
матеріальний достаток, що є річчю набутною, а передусім за рівень освіченості
наших громадян».
На початку XXI ст. інтеграційні тенденції сучасного національно-
культурного процесу поєднують в собі надзвичайно широкий спектр
культурних надбань тисячоліть, серед яких – релігійна, економічна, мовна,
етнонаціональна, мистецька складові тощо. Культура в Україні під впливом
соціальних змін зазнала суттєвої трансформації. Унаслідок чого у культурному
житті виникли нові форми культури.
Протягом останніх десятиліть певного розвитку набули дослідження
окремих явищ української культури, зокрема літератури (В. Городяненко),
театру (О. Семашко), кіномистецтва (Л. Алієва), дозвілля (Н. Цимбалюк),
соціології художньої культури (С. Безклубенко), соціології книги і читання
(Г. Богданов), а також розробки в галузі музичного мислення провідних
музикознавців (О. Бенч, О. Різник, В. Шульгіна, М. Чемберджі та інші) тощо.
Сьогодення асоціюється з кризою культури. Визначальна причина
феномену такої кризи – суперечність між стратегією розвитку матеріальної
культури і своєрідністю духовних цінностей людства. Розвиток матеріальної
культури, зумовлений науково-технічним прогресом, фактично перекодував
світ людини.
Панорама культури початку XXI ст. досить барвиста. Сучасний тип
культури характеризується досить швидкими змінами, що відбуваються в
процесі безперервної модернізації. Джерелом знань, умінь, культурних навичок
є соціалізована система виховання і навчання. Типовою стає родина «діти –
батьки», в якій третє покоління практично відсутнє, а це приводить до того, що
авторитет старшого покоління сьогодні зовсім не такий, яким був у
традиційному суспільстві, що становить явно виражений конфлікт поколінь.
Одна з причин існування цього конфлікту – культурна дійсність, що швидко
змінюється, щоразу зумовлюючи становлення нових параметрів життєвого
шляху молодого покоління в сучасному суспільстві, яке є анонімним,
77
уніфіковано-індустріальним, універсально подібним (йдеться про великі міста,
мегаполіси – нескінченну урбаністичну дійсність). Специфічною ознакою
культури такого суспільства, яке знаходиться в стані дисгармонії з природою,
глобального порушення балансу (що одержало назву екологічної кризи), є
помітне відчуження людини від людини, порушення комунікації, існування
людей як автономних індивідів, «клітин гігантського суперорганізму».
Для України вирішальну роль у збереженні мови, духовності,
національної ідентичності, власне, перспективи існування нації завжди
відігравала усна народна нематеріальна традиційна культура – народна пісенна
творчість, фольклорний арсенал культури. Саме в народній пісенній творчості
комплекс характерологічних рис українців виявляється в унікальному наборі
неповторних національних ознак. Відтак, традиційна народна і сучасна
культури – два полюси в широкому спектрі міжкультурних відносин, що
становлять одну із суперечностей сучасного культурного процесу в Україні.
Цінним феноменом української культури є збереження автохтонного
культурного коду та наявність перспектив для консервативно-революційного
розвитку, що передбачає поєднання сучасного культурного дискурсу,
модерністської та постмодерної культурної мови, а також сакрального виміру
традиційної культури. Український варіант модернізації культури має
відбуватися саме за допомогою традиції, а не шляхом відмови від неї, як це
сталося в більшості західноєвропейських культур.
В умовах постмодерну та постіндустріального суспільства подібний
досвід вкрай необхідний, оскільки дозволяє шукати нових шляхів культурного
розвитку й рятуватися від духовної вичерпаності та спустошеності доби
пізнього модерну та постмодерну. Український культурний процес часто
звинувачують у провінціалізмі, селянськості, містечковості, «шароварщині»,
недорозвиненості власне міської культури. Проте, саме ми, українці, маємо
відрізняти колгоспний кіч, радянську псевдонародну стилізацію, жлобський
дискурс, які стали «візитівками» українськості, від автохтонної традиційної
культури, якої в сучасному світі стає, на жаль, все менше. Отже, в реаліях
сьогодення українська народна творчість, український музичний фольклор в
контексті етнічної самосвідомості та як чинники національної
самоідентифікації українства, без сумніву допоможуть кожній особистості
ідентифікувати себе з національною культурою свого народу.
Можна визначити і змішаний тип існуючих сучасних культур – тих
культур, які, будучи втягненими в індустріальну модернізацію, змогли зберегти
свої національні культурні традиції. У змішаному традиційно-індустріальному
типі культури відносно гармонійно поєднуються елементи модернізації й
етнічно зумовлені стереотипи поведінки, укладу життя, звичаїв, національних
особливостей світовідчуття. Прикладом таких суспільств є Великобританія,
Японія, деякі країни Південно-Східної Азії, Китай. Цікавим є оригінальний
метод прийому вступних іспитів, запропонований в одному з японських вищих
навчальних закладів, що поряд із індустріальною модернізацією унаочнює
збереження національних традицій: кожен абітурієнт має виявити знання
78
трьохсот народних пісень! Викладач починає співати перший куплет, а
вступник – наступний. На глибоке переконання академіка І. Зязюна, якби кожен
з українців знав хоча б триста з півмільйона існуючих українських пісень від
початку до кінця, тоді б ми знали історію нашого народу, наші звичаї і нашу
культуру.
Сучасні українці мають сприймати культурний процес як постійне
самооновлення, вироблення нових форм, засобів задоволення інтересів і потреб
людини, залежно від конкретної соціально-економічної ситуації та з
урахуванням регіональних особливостей. Поза сумнівом, сучасна українська
культура вже має напрацьовані пріоритети та культурні феномени світового
масштабу. Однак, сучасному українському культурному процесу бракує не
лише державної підтримки чи уваги з боку бізнесу – деякі культурно-мистецькі
галузі досі залишаються на початковому етапі свого розвитку (кінопроцес,
масове книговидавництво, друкування нот тощо).
Сучасній українській культурі потрібна не тільки екстенсивна допомога
та структурні зміни (системна перебудова культурної сфери, збільшення
інвестицій, поява ефективного кінобізнесу та шоу-бізнесу, цільова підтримка
окремих пріоритетних проектів, створення суспільних, політичних та
економічних умов для розвитку культурного процесу, державне замовлення на
певні продукти масової культури – наприклад, на виховні історичні та
патріотичні проекти, хоча б телесеріали), а й певний перегляд наріжних засад
культурного процесу – навіть на рівні належної інтерпретації найкращих
здобутків української культурної спадщини та «розширення свідомості»
сучасних митців. Можна з впевненістю стверджувати, що грамотне
позиціонування, просування та інтерпретування української культури – і
сучасної, і традиційної, і класичної – як усередині країни, так і поза її межами,
може зміцнити український дискурс та переформатувати його на
максималістичних началах, привернути до нього увагу, а за певних умов навіть
створити на нього моду.
Українська культура, як і будь-яка інша, має функцію захисту та
збереження національної-державної ідентичності. Незважаючи на те, що в
сучасному культурному процесі в Україні відродження почуття національної
ідентичності все частіше підміняється політизацією національного питання,
багаторічними пошуками «національної ідеї», що фактично заміщають
практичні кроки, які необхідно робити для її ствердження, і що становить певні
суперечності у цьому процесі, культура залишається важливим генератором
національної ідентичності.
Культурно-мистецькому процесу в Україні притаманні ознаки
загальнолюдської культури, де провідними є пріоритети добра, збереження і
взаємозбагачення національних форм завдяки запозиченню кращих набутків
сусідніх культур. Виходячи з розвитку світової цивілізації, можна
стверджувати, що культура XXI ст. виробляє спільні риси, її становлення
супроводжується акумулюванням досягнень національних культур, кожна з
яких вносить щось своє в загальний розвиток Значення національних культур
79
сьогодні стає актуальнішим, набирає ознак реалізованого об’єкта, коли кожна
національна культура, враховуючи свою специфіку, адаптує кращі світові
форми розвитку, робить свій внесок у становлення загальнолюдської культури.
Отже, національна культура не може існувати як замкнена, самодостатня – без
творчого спілкування з іншими культурами. Здобутки української культури
мають стати і вже стають надбанням усього світу і оцінюються як національний
внесок у міжнародний культурний процес. У зв’язку з цим, зростають вимоги
до національної культури, до ширшого розкриття спектра її функцій – особливо
в сучасній ситуації, коли українська культура прагне посісти гідне місце у
світовому співтоваристві.
У сучасному суспільстві все частіше усвідомлюється загальна потреба в
культурі, здатна вплинути на поступ суспільства в цілому. Культура починає
розумітись як найважливіший здобуток нації, її достоїнство і сутність, адже
культура – це те, що зберігає й утверджує не тільки особистісне, а й
національне існування. Базовим буттям людини є її буття у світі культури як
певному культурному (національному) життєвому світі, а отже, важливим
показником розвитку самої культури є стан культурної самосвідомості та
вектора потреб її громадян. Перспективність розвитку української культури
залежить від готовності її представників до культурної активності, яка в значній
мірі залежить від стану їхнього менталітету.
Передумовою розвитку української культури є зростання в багатьох її
сферах національної культурної самосвідомості, реального освоєння культури.
Сьогодні основним засобом в освоєнні здобутків української культури є засоби
масової комунікації (радіо, телебачення, преса, кіно). Важливим здобутком
національної культури є зрушення в оволодінні громадянами українською
мовою, що закладає основи подальших позитивних змін, а також фольклору,
звичаїв, народного мистецтва.
Меншого значення в системі національної культури громадяни надають
релігії та рисам національного характеру. Однак, в моделюванні системи
базових елементів української національної культури існують значні
відмінності між східними та західними регіонами України, які часто мають
принциповий характер і є свідченням варіативності її розвитку.
Особливістю сучасного культурного процесу в Україні є те, що
українська культура досі переживає період свого нового становлення,
національного утвердження нових цивілізаційних цінностей, модернізаційного і
постмодернізаційного структурування. Суперечливі, іноді навіть протидійні
тенденції розвитку української культури на початку нового тисячоліття є
характерною ознакою перехідного суспільства.
Безумовно, закріплення позитивних наслідків розвитку української
культури залежить від наполегливості й цілеспрямованості всього суспільства і
кожного громадянина зокрема. Запорукою успіху в досягненні цієї мети є
могутній, унікальний у європейському та світовому вимірах культурний
потенціал нації, а також життєдайні процеси демократизації українського

80
суспільства, що є головним чинником культурного процесу, гарантом
подальшого розквіту української культури в часі й просторі XXI ст.

Основні дати:

1992 р. – зареєстровано Всеукраїнське товариство «Просвіта» імені

Т. Шевченка.
1992 р. – Верховна рада України прийняла «Основне законодавство України
про культуру».
1992 р. – об’єднання УПЦ і УАПЦ в єдину УПЦ Київського патріархату.
1992 р. – відновлення діяльності університету «Києво-Могилянська академія».
1992 р. – утворена Всеукраїнська музична спілка.
1993 р. – почався процес повернення вулицям і площам у багатьох містах
історичних назв.
1994 р. – Академію наук УРСР перейме нова в Національну Академію наук
України.
1994 р. – Національний олімпійський комітет визнано Міжнародним
олімпійським комітетом.
1994 р. – з цього року Україна бере самостійну участь в Олімпійських іграх.
1994 р. – Указом Президента України створено фонд сприяння мистецтву.
1995 р. – створено Міністерство культури і мистецтв України.
1998 р. – реалізація державної програми відродження історичних пам’яток.
2000 р. – відбудовано й освячено Успенський собор Києво-Печерської лаври.
2001 р. – введено дванадцятирічну та дванадцятибальну систему освіту.
2012 р. – Україна разом з Польщею провела чемпіонат Європи з футболу.

Терміни, категорії:

Національна свідомість – усвідомлення народом своєї спільності,

національної своєрідності або, коли йдеться про окрему людину, усвідомлення
нею причетності до певного народу.
Нація – це велике, модерне, динамічне, цивілізоване співтовариство громадян,
часто поліетнічне, але об’єднане навколо якогось одного етносу, з
національною мовою державного рівня, як правило, із власною територією,
спільними інтересами, назвою, культурою, волею бути єдиним цілим,
усвідомленням спільності минулого, сучасного і особливо майбутнього.
Державна мова – визнана законом урядова мова в державі обов’язкова для
державної адміністрації, суду й шкільного навчання.
Менталітет – глибокий рівень колективної та індивідуальної свідомості;
сукупність установок, нахилів індивіда чи соціальної групи мислити, відчувати
та сприймати світ певним чином.
Плюралізм – ідейно-регулятивний принцип суспільно-політичного та
соціального розвитку, що базується на існування декількох незалежних начал
політичних знань та розуміння буття.
81
Соціокультурна ситуація – це сукупність тенденцій, які визначають стан
культури суспільства.
Толерантність – терпиме ставлення до інших, чужих думок, вірувань,
політичних уподобань та позицій.
Традиції – це конкретні форми прояву звичаїв, звичок, обрядів і ритуалів,
поведінки, дій, оцінок, які характеризуються особливою стійкістю та
цілеспрямованими зусиллями людей з метою збереження та передачі їх
наступним поколінням.
Волонтерство – добровільна безкорисна суспільно корисна діяльність.
Здійснюється як окремими людьми, так і організаціями.

Постаті:
Борис Патон (1918) – науковець у галузі зварювальних процесів, металургії й
технології металів, доктор технічних наук (1952). Президент Національної
академії наук України (з 1962). Директор Інституту електрозварювання імені
Є. Патона НАН України (з 1953). Перший нагороджений званням Герой
України (1998, з врученням Ордену Держави).
Бар’яхтар В. (1930) – вчений у галузі теоретичних фізико-магнітних явищ,
фізики твердого тіла, доктор фізико-математичних наук, академік НАН
України. Герой України (2010).
Костенко Л. (1930) ‒ письменниця-шістдесятниця, поетеса. Авторка поетичних
збірок «Над берегами вічної ріки», «Неповторність», «Сад нетанучих
скульптур», роману у віршах «Маруся Чурай», поема «Берестечко». У 2010 р.
опублікувала перший прозовий роман «Записки українського самашедшого».
Попович М. (1930–2018) – філософ, педагог, доктор філософських наук,
професор, академік НАН України. Фахівець у галузі культурології, логіки та
методології науки, історії української культури.
Роговцева А. (1937) – акторка театру і кіно. Народна артистка УРСР. Герой
України (2007). Лауреат Державної премії України імені О. Довженка (2017).
Скорик М. (1938) – композитор, музикознавець. Народний артист України,
лауреат премії ім. Т. Шевченка. Художній керівник Київської опери (з 2011).
Герой України (2008).
Ступка Б. (1941–2012) ‒ актор театру і кіно. Лауреат Шевченківської премії
1993 р. Знявся у х/ф «Сірі вовки», «Вогнем і мечем», «Тарас Бульба» та ін.
Герой України (2011).
Вакарчук І. (1947) – фізик, педагог. Доктор фізико-математичних наук (1980).
Міністр освіти і науки України (2007–2010). Протягом 1990–2007 і 2010–
2013 рр. – ректор Львівського національного університету імені
І. Франка. Герой України (2007). Будучи міністром освіти і науки України
(2007–2010) впровадив викладання у вишах дисципліну «Історія української
культури».
Матвієнко Н. (1947) – співачка, акторка, письменниця, народна артистка УРСР
(1985). У репертуарі співачки багато народних пісень, серед них обрядові,
82
ліричні, гумористичні, пісні-балади, українські пісні XVII–XVIII ст. Герой
України (2006).
Ротару С. (1947) – українська, молдавська, російська естрадна співачка.
Народна артистка України. Герой України (2002).
Каденюк Л. (1951–2018) ‒ перший космонавт незалежної України. 19
листопада – 5 грудня 1997 р. здійснив космічний політ на американському
космічному кораблі-шатлі «Колумбія».
Шкляр В. (1951) ‒ письменник. Найбільш читаний сучасний український
письменник («батько українського бестселера»). Шевченківський лауреат за
роман «Залишенець. Чорний ворон».
Бенюк Б. (1957) ‒ актор театру і кіно. Знявся у х/ф «Конотопська відьма»,
«Чорна рада», «Кандагар» та інших.
Матіос М. (1959) – письменниця, поет, прозаїк, публіцист.
Андрухович Ю. (1960) – поет, прозаїк, перекладач, есеїст.
Забужко О. (1960 р. н.) ‒ поетеса, письменниця, літературознавець, публіцист.
Сергій Бубка (1963) – легкоатлет (стрибки з жердиною), меценат. Чемпіон
Європи і світу, олімпійський чемпіон. 35-разовий рекордсменом світу. Його
ім’я занесене до Книги рекордів Гіннеса за найбільшу кількість світових
досягнень у легкоатлетичному спорті. У 1992 р. заснував спортивний клуб імені
С. Бубки. Герой України (2001).
Сумська О. (1966) ‒ актриса і телеведуча. Знялася в картинах «Голос трави»,
«Пастка», «Записки кирпатого Мефістофеля», «Кілька любовних історій»,
«Тигролови» та ін. Візитною карткою акторки стала головна роль в телесеріалі
«Роксолана».
Капранови В. і Д. (1967) – письменники, видавці, публіцисти. Засновники
видавництва «Зелений пес».
Мухарський А. (Орест Лютий, 1968) – український письменник, актор,
телеведучий, галерист. Засновник мистецької платформи «Український
культурний фронт».
Гонгадзе Г. (1969–2000) – журналіст, відомий своїми критичними
антивладними виступами. Засновник та перший головний редактор інтернет-
газети «Українська правда» (2000). Герой України (2005).
Іванчук В. (1969) – шахіст, міжнародний гросмейстер. Чотириразовий
переможець шахових олімпіад (1988, 1990, 2004, 2010). Чемпіон Європи (2004).
Найсильніший український шахіст усіх часів, понад 20 років входив у десятку
найкращих шахістів планети.
Білик І. (1970) ‒ співачка. Її називають «українською Мадонною» завдяки
наявності великої кількості хітів.
Кличко В. (1971) – боксер, меценат, учений-педагог, член громадської ради
журналу «ЄвроАтлантика». Герой України (2004).
Пономарьов О. (1973) ‒ співак. Увійшов до історії українського шоу-бізнесу,
як перший представник України на Євробаченні (2003) у Латвії.

83
Руслана (Лижичко Р., 1973) ‒ співачка, піаністка, диригент, танцюристка.
Своїми «Дикими танцями» покорила Європу та стала переможницею конкурсу
Євробачення 2004 р.
Дністровий А. (1974) – есеїст, поет, прозаїк, художник.
Вакарчук С. (1975) – музикант, вокаліст, композитор, лідер рок-гурту «Океан
Ельзи».
Кличко В. (1976) – боксер, меценат, учений-педагог.
Шевченко А. (1976) – футболіст. У 2003 р. став першим українцем, який
виграв Лігу Чемпіонів УЄФА. Володар «Золотого м’яча» (2004). Найкращий
бомбардир національної збірної України в історії. Герой України (2004).
Бабкін С. (1978) – музикант, актор, автор і виконавець власних пісень.
Зеленський В. (1978) – шоумен, сценарист, актор, художній керівник «Студії
Квартал-95».
Ані Лорак (Куєк К.) (1978) ‒ співачка. Представляла Україну на конкурсі
Євробачення 2008 року у Белграді, де посіла друге місце.
Подкопаєва Л. (1978) – гімнастка, меценат. Ініціювала проведення дитячого
спортивного фестивалю «Золота Лілія». У 2008 р. її ім’я увічнене у
Всесвітньому Залі Слави (США).
Клочкова Я. (1982) – плавчиня, виграла 5 олімпійських медалей, серед яких 4
золоті. Герой України (2004).
Джамала (Джамаладінова С., 1983) – співачка і актриса кримськотатаро-
вірменського походження. Народна артистка України (2016). Виконує пісні в
жанрах джаз, соул, фанк, фолк, поп та електро, а також бере участь в оперних
постановках і шоу. Переможниця конкурсу Євробачення 2016 р.
Юрковська О. (1983) – біатлоністка, лижниця. П’ятиразова чемпіонка та
багаторазова призерка Параолімпійських ігор. Герой України (2006).
Кідрук М. (1984) – письменник-мандрівник. Написав 12 книг (8 художніх, 4 –
на технічну тематику). Автор першого українського технотрилера «Бот» (2012).
Монатик Д. (1986) – співак, танцівник, автор пісень, композитор.
Смирнов В. (1986) – шестиразовий чемпіон та багаторазовий призер
Параолімпійських ігор із плавання. Герой України (2004).
Микитенко К. (2009) – художниця, меценатка. Рекордсменка України в
номінації «Наймолодша авторка персональної виставки живопису» під час
відкриття персональної виставки (40 картин) в Києві (19 червня 2014 р.).

Основна література до курсу «Історія української культури»

1. Бокань В., Пальовий Л. Історія культури України. – К., 1998.

2. Дмитренко М. К. Українська фольклористика: акценти сьогодення. –
К.: Видавництво «Сталь», 2008.
3. Дрожжина С. В. Культурна політика сучасної полікультурної України:
соціально-філософський та правовий аспекти. – Донецьк: ДонДУЕТ, 2005.
4. Історія української культури / За ред. І. Крип’якевича. – К., 1994.
5. Історія української культури: Зб. матеріалів і документів / Упоряд.
84
Б. І. Білик, Ю. А. Горбань, Я. С. Калакура та ін. – К., 2000.
6. Культура і побут населення України: Навч. посібник / В. І. Наулко,
Л. Ф. Артюх, В. Ф. Горленко та ін. – К., 1993.
7. Нікітін В., Кузьменко М., Кузьменко О. Культурна політика в Україні:
гуманітарна безпека, мова, освіта. – К.: Оптима, 2007.
8. Українська культура: історія і сучасність: Навч. посіб. / За ред.
С. О. Черепанової. – Львів, 1994.
9. Українська культура: Лекції за ред. Д. Антоновича. – К., 1993.
10. Українська художня культура: Навч. посіб. / За ред. І. Ф. Лященко. –
К., 1996.
11. Шейко В. М., Богуцький Ю. П. Формування основ культурології в
добу цивілізаційної глобалізації (друга половина XIX – початок XXI ст.). – К.:
Генеза, 2005.

85