Professional Documents
Culture Documents
Кафедра
НАВЧАЛЬНИЙ ПОСІБНИК
Одеса – 2018
1
Навчальний посібник з історії української культури підготували викладачі
кафедри «Українознавство, історико-правові та мовні дисципліни» ОНМУ:
Михайлуца Микола Іванович − доктор історичних наук, професор, завідувач
кафедри; Левченко Валерій Валерійович – кандидат історичних наук, доцент
та Осипенко Олександр Валентинович − кандидат історичних наук, асистент.
Рецензент:
Тригуб Олександр Петрович – доктор історичних наук, професор
кафедри міжнародних відносин і зовнішньої політики Чорноморського
державного університету імені П. Могили (Миколаїв).
2
Вельмишановний добродію студенте!
Автори
ЗМІСТ
1. Зміст…………………………………………………………… 3
2. Вступ. Витоки української культури……………………….. 4
3. Культура Київської Русі та Галицько-Волинської держави 13
4. Українська культура у середині ХІV ст. – першій половині
ХVІІ ст. ................................................................................ 25
5. Культура українського народу у другій половині
ХVІІ ст. – наприкінці ХVІІІ ст. …………………….……….. 34
6. Українська культура наприкінці ХVІІІ ст. –
на початку ХХ ст. ................................................................ 46
7. Українська культура у ХХ ст. ……..………………………... 56
8. Культура України на рубежі ХХ–ХХІ ст. ………………….. 69
9. Основна література до курсу «Історія української культури» 81
3
Заняття 1
ВСТУП. ВИТОКИ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ
9
римського походження і римські емалі. Наближення римлян до українських
територій стало причиною популяризації тут християнства.
На початку III ст. н. е. терени Південної України захопили германські
племена готів (остготів), підкоривши собі як тубільців, так і сарматсько-
скіфське населення. Готи засвоїли скіфсько-сарматську і грецьку культури,
прийняли християнство. Вони мали, вплив на слов’ян, особливо в ділянці
військової організації.
Культура стародавніх східних слов’ян, поєднання самобутнього та
запозиченого. Питання походження східних слов’ян і на сьогодні є
недостатньо вивченим. Існує декілька версій відносно територій, де формувався
східнослов’янський етнос, та часу, коли це відбувалось. Найбільш поширеною є
та, згідно якої перший етап складання слов’янства, так званий дослов’янський,
сягає другої половини II–I тис. до н. е. Саме тоді починається формування
декількох археологічних культур, які пізніше стали характерними для слов’ян.
Передслов’янський період пов’язаний з виникненням на правобережній
лісостеповій Наддніпрянщині Зарубинецької культури, відкриту в
могильниках біля с. Зарубинці на Київщині (II ст. до н. е. – II ст. н. е.), яка, на
думку більшості вчених, є спільною для всього слов’янства. У той період
населення межиріччя Десни, Сейму і Сожа було осілим, жило в основному з
землеробства, ремесел і торгівлі. Продовженням Зарубінецької культури була
відкрита біля с. Черняхова (на Київщині) Черняхівська культура, яку
археологи датують IІ–V ст. н. е. Обидві культури характеризує передусім
кераміка. Кераміку зарубинецької культури виробляли вручну з чорної глини, а
черняхівської – з сірої глини з допомогою гончарного круга. На землях між
Дніпром, Карпатами і Дунаєм археологи відкрили сотні поховань, більшість
яких належала до антської доби. Причому вони були двох видів: спалювання
тіл і поховання в ямах. З розкопок десятків антських селищ і городищ видно,
що Правобережна Україна була густо заселена праукраїнськими племенами.
Знахідки черняхівської культури свідчать про високу культуру наших предків.
Уперше слов’яни згадуються у працях Тацита, Птоломея (I ст. н. е.) під
назвою «венеди», які розселялися у районі Балтійського моря. Пізніше, на
середину I тис. н. е. з венедів вирізняються дві групи слов’янського населення –
анти і склавини. Перші заселили територію від Дунаю до витоків Дону і
Азовського моря та склали згодом східну гілку слов’янства. Основою
господарства антів лишалися землеробство і скотарство. Значного розвитку
набули і ремесла – ливарне, ковальське, ювелірне, каменярське. Важливе місце
у господарському житті антів посідала торгівля з містами – державами
Північного Причорномор'я та арабськими країнами. Окрім цього, річка Дніпро,
яка протікала через територію антів, була важливим міжнародним торгівельним
шляхом. Суспільно-політичний устрій антів мав демократичний характер. На
чолі племені стояв князь і старшини, але всі важливі питання вирішувались на
народних зборах – віче. Анти часто воювали проти готів, загрожували
північним кордонам Візантії по Дунаю. У середині V ст. підкорені гунами анти
разом із ними брали активну участь у Балканських війнах.
10
Держава антів проіснувала близько трьох століть (кінець IV – початок VII
ст.) і 602 р. загинула під натиском аварів. Після цього у письмових джерелах
анти вже не згадуються. Починаючи з VII ст. у літературі зустрічається назва
«слов’яни» – людність, яка мешкала на правому березі Дніпра. Незабаром
формується понад 10 великих племінних об’єднань східних слов’ян, які
заселяли землі нинішніх України, Білорусі та Росії (південно-західну частину).
Перелік цих об’єднань міститься у «Повісті временних літ»: поляни, древляни,
дреговичі, дуліби, волиняни, бужани, уличі, тиверці, білі хорвати, сіверяни,
в’ятичі, кривичі, радимичі, ільменські словени. Поступово складаються й
великі спільноти. Існують згадки про три центри – Куявію (Київська земля з
Києвом), Славію (Новгородська земля), Артанію (за визнанням більшості
вчених – Ростово-Суздальська земля).
Ранні слов’яни селилися здебільшого по берегах річок і озер. Житла були
дерев’яними, обмазані глиною. Серед досліджених поселень ранніх слов’ян
слід виділити – Корчувате, Лютіж, Суботів, Канів. Жили ранні слов’яни за
традиціями родоплемінного ладу. Майном, передусім землею, володіли великі
роди – патріархальні об’єднання за кровною спорідненістю. Але поступово
відбувається перехід до сусідської общини, за якої визначальним було не
походження, а місце проживання. Суспільний лад ранніх слов’ян
характеризувався переходом від первісного демократизму до військово-
племінного угрупування, за якого влада концентрується в руках сильних вождів
(князів). Спершу ті обираються разом зі старшиною на народних віче, а далі їх
влада передається у спадок.
Життя і праця східних слов’ян були тісно пов’язані зі своєю сім’єю і
природою. Це і визначило два основних культи – обожнення сил природи і
культу до пращурів. Будучи сільськогосподарськими племенами східні
слов’яни були знайомі з елементами метеорології та астрономії, але нездатність
правильно пояснити явища навколишнього світу приводила до уявлень, що
становили суть язичницької релігії – політеїзму (багатобожжя). Систему
вірувань ранніх слов’ян, які вклонялися Сонцю, Місяцеві, вогневі, дощеві,
називають язичництвом. Поступово формується пантеон богів, серед яких
найбільш шанованими були: Дажбог – бог Сонця й добра; Перун – бог грому;
Сварог – бог вогню; Дана – богиня води; Стрибог – бог вітрів, Велес – бог
худоби тощо. По суті, за допомогою цих богів вони пізнавали світ,
осмислювали пори року, зміни природи, свій взаємозв’язок з нею. Основу
язичництва складало обожнення сил природи, сонця як джерела життя, землі як
годувальниці всього живого. За часів язичницької релігії при зустрічі люди
низько кланялися і торкалися руками землі. Цим самим вони бажали
зустрічному здоров’я, сили і щедрості природи-матері, землі-годувальниці.
Служителями язичницької релігії були волхви, які володіли, окрім релігійних,
ще й медичними, астрономічними знаннями. Вірили східні слов’яни і в духів –
домовиків, водяників, лісовиків, мавок, русалок тощо. Вже в ті часи,
ґрунтуючись на природних спостереженнях, наші пращури створили календар,
який складається з 12 місяців і чотирьох пір року. Новий рік починався у
11
березні – тоді, коли день починав переважати ніч. Розвивалось у східних
слов’ян й ужиткове мистецтво із «рослинним» і «геометричним» жанровими
стилями. Вдосконалювалась й музична творчість. Східні слов’яни створили
високу культуру, яка поступово стала першоосновою духовного розвитку
культури українського народу.
Таким чином, стародавня слов’янська культура на українських землях
формувалася протягом тривалого часу, і в даному процесі значну роль
відігравали, з одного боку, традиції автохтонних народів – передусім антів, з
іншого – культурні зв’язки з сусідніми народами. Ця культура характеризується
цілісністю й самобутністю. На її основі й виникла культура Давньої Русі.
Основні дати:
12
Орнамент – оздоблюваний візерунок, побудований на ритмічному повторенні
геометричних, рослинних та інших елементів, розташованих симетрично один
до одного.
Ямна культура – археологічна культура епохи бронзи, якій притаманні
поховання покійників у скорчених позах в ямах.
Катакомбна культура – археологічна культура епохи бронзи, яку відрізняв
обряд поховання покійників у гробницях-катакомбах.
Чорноліська культура – археологічна культура племен періоду раннього
залізного віку.
Черняхівська культура – археологічна культура залізної доби.
Скіфські кургани – пам’ятка культури доби скіфів.
Звіриний стиль – поширений стиль у мистецтві скіфів із зображенням
стилізованих оленів, пантер, коней, птахів, риб, фантастичних грифонів.
Язичництво – політеїзм, віра в багатьох богів, які уособлювали сили природи
та людиноподібних істот: русалок, берегинь, лісовиків тощо.
Ідол – в язичницьких релігіях об’єкт культу, предмет, який начебто містить у
собі божество або є ним.
Велес – бог худоби, чередників та музик.
Мокош – богиня родючої землі, мистецтва і води, заступниця вагітних та
породіль.
Лада – богиня шлюбу, мати любові та добра.
Масляна – свято наступаючої весни.
Нявка – лісова русалка.
Поганство – стара дохристиянська язичницька віра.
Таліон – принцип покарання, в основі якого було відшкодування заподіяного
зла відповідно до вчиненого, нанесення винуватцю такої ж шкоди, яку вчинив
він, відплата, рівна злочину («око за око», «зуб за зуб»).
Требище – жертовник, місце принесення язичниками жертви богу.
Заняття 2
КУЛЬТУРА КИЇВСЬКОЇ РУСІ ТА
ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ
24
«Києво-Печерський патерик» – збірка творів про історію Києво-Печерського
монастиря та його перших подвижників.
Оранта – один із іконографічних образів Богоматері.
Билини – народні епічні пісні, в основі яких лежали реальні історичні події.
Дитинець – укріплена центральна частина стародавнього міста на Русі.
Плінфа – широка і тонка випалена цегла великого формату, яку застосовували
в будівництві.
Храмова архітектура – споруди, пов’язані з релігією, з богослужінням, з
церквою.
Києво-Печерська лавра – православний чоловічий монастир, культовий та
господарський комплекс підпорядкований верховній церковній владі.
Золоті ворота – головна урочиста брама давнього Києва.
Графіті – стародавні написи й малюнки, зроблені гострими предметами на
ремісничих виробах, стінах споруд.
Зернь – виріб з узорів із найменших зернят металу.
Скань – художні вироби з тонкого золотого, срібного або мідного дроту.
Чернь – темно-сірі або чорні зображення на срібних і золотих виробах, один з
видів ужиткового мистецтва.
Станкове мистецтво – термін, яким визначають твори образотворчого
мистецтва, що мають самостійний характер; у живопису – картина, у
скульптурі – статуя, погруддя. У добу Київської Русі – це ікони.
Ужиткове мистецтво – металеві та ювелірні вироби.
Мозаїка – зображення, набране з різнокольорової смальти (непрозорого скла)
або камінців.
Фреска – художнє зображення, що зроблене водяними фарбами на вогкій
штукатурці.
Скоморохи – мандруючі актори, співці, музиканти, акробати й
дресирувальники.
Постаті:
Найважливіші дати:
Заняття 3
УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА У
СЕРЕДИНІ ХІV ст. – ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ ХVII ст.
Основні дати:
Терміни, категорії:
Заняття 4
КУЛЬТУРА УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ
У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ XVII ст. – НАПРИКІНЦІ XVIII ст.
43
На початку XIX століття розпис поширився на предмети домашнього
вжитку – посуд, скрині, брички. Потреба у подібному декорі спонукала до
заняття малюванням цілі родини, які продавали свої роботи на базарі. А
оскільки в той час Петриківка була великим торговельним центром, роботи
сільських художників здобули популярності в інших регіонах України.
Зростаючий попит на петриківські мальовки не тільки викликав
прагнення його задовольнити, але й визначив більш високі вимоги до техніки
виконання й художнього рівня малюнків. Заняття художнім ремеслом
поступово ставало справою найбільш кваліфікованих народних майстрів, які
обрали малювання професією. І тривіальний побутовий декор міцно утвердився
як самобутній жанр народного мистецтва. 5 грудня 2013 р. петриківський
розпис було включено до Репрезентативного списку нематеріальної культурної
спадщини людства ЮНЕСКО.
Музика. У XVI–XVII ст. у братських школах Львова, Луцька, Києва, а
згодом у Києво-Могилянській колегії викладались музично-теоретичні
дисципліни. У церковній музиці утвердився багатоголосний спів (композитори
Бишовський, Гавалевич, Завадовський, Замаревич, Календа). Партесний спів
під назвою «київський» поширився і в Москві, і в інших містах. Теоретичні
основи партесного співу виклав український композитор М. Ділецький (1650–
1723) у музичному посібнику «Граматиці мусікійській» (1677). У Глухові було
засновано (1738) спеціальну школу, де навчали вокальному співу, грі на
скрипці, гуслах, флейті. Значну увагу приділяли музичному вихованню в
Києво-Могилянській академії. Ректор Л. Баранович ще у 1650-х рр. організував
музично-хорову школу, хор студентів (300 осіб). Серед професійних
композиторів провідне місце займали М. Березовський (1745–1777), А. Ведель
(1767–1808) та Д. Бортнянський (1751–1825). Хорові концерти
М. Березовського поєднують традиції класичної західноєвропейської музики з
інтонаціями української народної музичної творчості. Хорові концерти
А. Веделя теж основані на національній мелодиці. Д. Бортнянському належать
біля десяти опер, фортепіанні сонати, хорові концерти.
Театр. У XVII ст. популярною стає драматургія. Найбільш поширеними
були релігійна і шкільна драма. Згодом народжується народний ляльковий
театр – вертеп. Такий театр являв собою триярусну скриню, яка символізувала
три рівні космосу. Пізніше залишилося два рівні, у верхньому розгорталися
релігійні лялькові вистави, а в нижньому − гумористичні інтермедії, які
користувалися величезною популярністю в народі. У навчальних закладах
ставилися спектаклі, в яких брали участь десятки і навіть сотні чоловік.
У культурі XVII–XVIII ст. знайшли відображення кращі риси
українського національного характеру – прагнення до свободи, осудження зла,
соціальної несправедливості, прагнення до розвитку в людині добрих початків.
Гуманістична спрямованість свідчила про прихильність національних митців до
формування і поширення загальнолюдських цінностей як ідеалу
взаємовідносин між людьми.
44
Наприкінці XVIII ст. закінчилася бурхлива і багатогранна культурна
епоха. У результаті завоювань Петра I Росія здобула на Балтійському морі
жадане «вікно в Європу», а потреба в ролі України як посередника культурних
впливів відпала. Кордони імперії обмежили контакти України із Заходом. Тепер
плодами «європеїзації», інтелектуальним потенціалом України користувалась
Російська імперія. Водночас ізольована і схильна до традиціоналізму Україна
скотилася до провінціалізму.
Постаті:
45
Туптало Д. (Димитрій Ростовський, 1651–1709) – церковно-освітній діяч і
письменник, автор зібрання оповідей «Чети-Мінеї» або «Житія святих».
Яворський С. (1658–1722) – церковно-політичний діяч, філософ, письменник,
оратор, викладач Києво-Могилянської академії, президент Синоду та протектор
Слов’яно-греко-латинської академії в Москві.
Величко С. (1670–1728) – козацький літописець.
Прокопович Ф. (1681–1736) – вчений-енциклопедист, церковний і політичний
діяч.
Ковнір С. (1695–1786) – архітектор, майстер українського бароко, автор
дзвіниць на Дальніх та Ближніх печерах у Києво-Печерській лаврі.
Фонтана Паоло (1696–1765) – видатний волинський архітектор доби пізнього
бароко.
Заборовський Р. (?–1747) – церковний діяч, київський митрополит,
просвітитель і меценат.
Растреллі Б. (1700–1771) – архітектор італійського походження, автор проектів
Андріївської церкви і Маріїнського палацу в Києві.
Григорович-Барський І. (1713–1785) – архітектор, представник українського
бароко, будівничий церкви Миколи Набережного в Києві на Подолі, будинок
бурси Київської академії, водогін в Києві на Подолі з павільйоном-фонтаном
«Феліціан».
Кониський Г. (1717–1795) – письменник, драматург, церковний і культурний
діяч, архієпископ, один з вірогідних авторів «Історія Русів».
Полетика І. (1722–1783) – доктор медицини, професор.
Сковорода Г. (1722–1794) – філософ і просвітитель-гуманіст, поет і філолог.
Полетика Г. (1725–1784) – письменник, поліглот-лексикограф, перекладач з
латинської й німецької мов.
Розумовський К. (1728–1803) – гетьман, меценат. У Батурині побудував
розкішний палац, де зібрав одну з найбагатших у Європі бібліотек.
Лосенко А. (1737–1773) – живописець, представник класицизму,
основоположник руського історичного живопису.
Тереховський М. (1740–1796) – біолог, лікар один з перших дослідників
мікроскопів.
Нестор Амбодик (1743–1812) – акушер, медик, вчений енциклопедист, педіатр,
ботанік і фітотерапевт. Основоположник руського акушерства, автор
підручників.
Березовський М. (1745–1777) – композитор, диригент, автор духовної музики.
Бортнянський Д. (1751–1825) – композитор, диригент.
Безбородько І. (1756–1815) – державний діяч, засновник Ніжинської гімназії
вищих наук гуманітарного профілю.
Капніст В. (1758–1823) – поет, автор «Один на рабство», в якій різко виступив
проти закріпачення українських селян.
Ведель А. (1767(?)–1808) – композитор, хоровий диригент, співак.
Найважливіші дати:
46
1661 р. – заснування Львівського університету.
1667 р. – перша документальна згадка про вертеп.
1674 р. – перше видання «Синопсису».
1679 р. – засновано друкарню в Чернігові.
1686 р. – Київська митрополія відійшла до Московського патріархату.
1694 р. – царський уряд надав Києво-Могилянській колегії статус вищого
навчального закладу.
1701 р. – перетворення Києво-Могилянської колегії в академію.
1705 р. – поставлена драма Ф. Прокоповича «Володимр».
1709 р. – до цього року датовано літопис Г. Грабянки.
1718 р. – пожежа знищила комплекс будівель Києво-Печерської лаври.
1720 р. – цього року датовано літопис С. Величка.
1720 р. – указ Петра І про вилучення із церков україномовних книг та заборону
друкувати будь-які книжки, крім церковних.
1727 р. – засновано Харківську колегію.
1738 р. – відкрито семінарію в Переяславі (Полтавщина).
1738 р. – у Глухові створена спеціальна музична школа.
1744–1764 рр. – будування Андріївської церкви.
1747 р. – поставлена драма Ю. Кониського «Воскресение мертвых».
1752 р. – почалося будівництво Маріїнського палацу в Києві.
1753 р. – заборонено викладання українською мовою в Києво-Могилянській
академії.
1753 р. – завершилось будівництво Андріївської церкви в Києві.
1764 р. – засновано першу друкарню зі світським шрифтом у Єлисаветграді.
1781 р. – відкриття в Глухові першої книжкової крамниці.
1786 р. – створення 4-класних (для дворян) та 2-класних (для міщан) народних
училищ.
1787 р. – в Єлисаветграді відкрито медичну школу.
1793 р. – викладач Києво-Могилянської академії І. Фальковський видав
підручник «Скорочення змішаної математики», книгу «Теоретична
астрономія».
1796 р. – заснування в Умані дендрологічного парку «Софіївка».
1797 р. – заснування дендрологічного парку «Олександрія» у Білій Церкві.
1797–1804 рр. – у Львівському університеті існував Руський інститут для
підготовки греко-католицьких священиків.
1798 р. – видання в Петербурзі трьох частин «Енеїди» (повне видання
здійснено 1842 р.).
1798 р. – у Харкові відкрито перший професійний театр із професійною
трупою.
1799–1803 рр. – спорудження палацу К. Розумовського в Батурині (архітектор
Ч. Камерон).
1800 р. – вийшло друком у Москві «Слово о полку Ігоревім».
1800 р. – вийшов указ про заборону будувати церкви в національному стилі.
47
Заняття 5
УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА
НАПРИКІНЦІ XVIII ст. – НА ПОЧАТКУ ХХ ст.
Основні дати:
Терміни, категорії:
57
Громади – осередки інтелігенції, що проводили національно-культурну і
громадсько-політичну роботу.
«Просвіти» – самодіяльні національно-культурні, економічні та освітні
українські товариства.
«Ланкастерський» метод навчання – вчитель доручав кращим учням навчати
інших.
Альманах – неперіодична літературна збірка творів різних авторів.
«Украинский вестник» – перший український літературно-художній,
науковий і громадсько-політичний журнал.
«Харьковский Демокрит» – перший український журнал сатири і гумору.
Оссоленіум – культурно-освітня установа (бібліотека і музей) у Львові.
«Відомості о руськом язиці» – перша в Галичині граматика української мови,
автор І. Могильницький.
«Основа» – громадсько-політичний і літературно-художній журнал.
«Вечорниці» – перший в Галичині громадсько-політичний часопис-тижневик.
«Киевская старина» – історичний часопис, який М. Грушевський назвав
справжньою енциклопедією українознавства.
«Молодий театр» – театр шукань, що працював на студійній основі.
Бутафорія – світ речей на сцені, який заміняє реальний.
Елегія – сумний ліричний вірш або музичний твір задумливого, журливого
характеру.
Мелодрама – драматичний твір з надто підкресленим афектами герої якого
відрізняються надзвичайною долею, перебільшеними пристрастями та
потрапляють у несподівані ситуації.
Феєрія – п’єса з фантастичним казковим сюжетом, яка заснована на ефектах
магії, чуда, яскравої видовищності, включає видуманих персонажів, що
володіють надприродною силою.
Гравюра – картина, малюнок, отримані шляхом відбитку, поліграфічного
відтворення кліше, виготовленого гравером.
Графіка – вид образотворчого мистецтва, основним зображальним засобом
якого є малюнок, виконаний на папері, тканині тощо олівцем, пензлем,
вуглиною чи відбитий на папері зі спеціально підготовленої форми.
Хуторянство – течія в художньому мисленні, у центрі якої – захист гідності
«маленької людини» та критика урбаністичної цивілізації.
Постаті:
Заняття 6
УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА У ХХ ст.
67
(проект В. Заболотного); штаб Київського особливого військового округу, нині
Адміністрація Президента України (проект С. Григор’єва).
Комуністичний режим зруйнував чимало визначних будівель, які пізніше
були внесені до офіційних списків пам’яток архітектури (Михайлівський
Золотоверхий і Микільський військовий собори в Києві, Троїцький собор у
Глухові тощо). Сьогодні деякі з них, наприклад, Михайлівський Золотоверхий
чи Успенський собору Києві, відбудовані.
Після Другої світової війни національно-самобутні ретроспекції
відбилися в архітектурній діяльності періоду післявоєнної відбудови міст і сіл
України. Особливо це мало значний вплив на грандіозну відбудову Хрещатика
(архітектори: О. Власов, А. Добровольський та інші). Багаті традиції
українського бароко, які використали автори в забудові столичної вулиці,
гармонійно поєднані з міським рельєфом. В архітектурі будинків була активно
застосована українська орнаментальна пластика та колорит.
У 1960–70-ті рр. з’являються перші прояви нової образності архітектури,
використання сучасних індустріальних конструкцій та прогресивних
будівельних матеріалів – Палац спорту в Києві (архітектори М. Гречина і
О. Заваров); наземні станції Київського метрополітену «Хрещатик»
(архітектори: А. Добровольський, В. Єлізаров та інші); «Університет»
(архітектори: Г. Головко, М. Сиркін та інші); готель «Тарасова гора» у
м. Каневі (архітектори: Н. Чмутіна, Е. Гусєва, В. Штолько та інші); Палац дітей
та юнацтва у Києві (архітектори А. Мілецький і Е. Більський); кіноконцертний
палац «Україна» (архітектори: Є. Маринченко та інші). Оригінальністю та
новизною форм позначена архітектура комплексу Київського національного
університету імені Т. Шевченка (архітектори В. Ладний, А. Буділовський,
Л. Коломієць та інші).
За радянські часи українську національну особливість втрачав театр.
Незважаючи на те, що в 1965–1985 pp. кількість театрів в УРСР зросла майже
на третину, українські драматичні твори становили лише четверту частину
репертуару, а українська мова майже повністю була витіснена російською.
Життєвість українського театру засвідчували артисти А. Роговцева, Б. Ступка,
О. Кусенко та інші.
Новаторством і оригінальністю в образотворчому мистецтві
відзначалися твори скульптора і живописця І. Гончара, художників А. Горської,
Л. Семикіної, О. Заливахи, Г. Севрук, М. Касіяна, М. Дерегуса та інших. У
сфері народного декоративно-ужиткового мистецтва особливої популярності
набула творчість М. Приймаченко, К. Білокур, С. Кульчицької та інших.
Традиції національної музики примножували композитори Г. і П. Майбороди,
М. Скорик, І. Шамо, В. Івасюк, А. Штогаренко.
Процеси оновлення радянського суспільства, проголошені
М. Горбачовим, зворушили культурне життя УРСР. Могутнім імпульсом
духовного відродження української культури після тривалого періоду
денаціоналізації та політичних репресій став IX з’їзд письменників України
(червень 1986 р.), на якому увагу громадськості було привернуто до проблем
68
функціонування української мови в республіці. На хвилі демократизації на
сторінках часописів «Дніпро», «Київ», «Вітчизна», «Жовтень», «Україна»
з’являються твори письменників «розстріляного відродження» – М. Зерова,
М. Драй-Хмари, Г. Косинки, М. Куліша, наукова спадщина М. Грушевського,
Д. Яворницького, творчий доробок шістдесятників В. Стуса, Л. Костенко,
В. Симоненка, друкуються мистецтвознавчі розвідки про незаслужено забутих
художників Н. Онацького, О. Заливаху, А. Антонюка, І. Марчука та інших.
Помітний резонанс мали нові твори: поема І. Драча «Чорнобильська
мадонна», повість Ю. Щербака «Чорнобиль», публіцистика І. Дзюби.
Наприкінці 1980-х pp. активізувався громадський рух за відродження
національних мов. У 1989 р. відбулося перше республіканське свято
української мови на Полтавщині, а наступного року – на Житомирщині. Під
тиском громадськості у жовтні 1989 р. Верховна Рада УРСР прийняла «Закон
про мови в Українській РСР», за яким українській мові було надано статусу
державної і водночас гарантувалися умови рівноправного розвитку й
використання в республіці мов інших національностей.
Розвію національної сучасної музики сприяло проведення восени 1989 р.
у Чернівцях фестивалю «Червона рута». Широкої популярності набула пісенна
творчість композиторів О. Білаша, О. Мороза, А. Горчинського. У галузі
кінематографії створено фільми «Камінна душа», «Голод-33» (режисери
О. Ярчук, С. Дяченко, Л. Танюк). Міжнародне визнання здобула кінострічка
«Лебедине озеро. Зона» (С. Параджанов, Ю. Іллєнко), яка на Канському
міжнародному фестивалі 1990 р. вперше в історії українського кіно була
удостоєна двох головних призів Міжнародної федерації кінематографічної
преси. Театральне мистецтво було представлене роботами режисерів
Р. Віктюка, С. Данченка, С. Мойсеєва.
Демократичні процеси сприяли налагодженню стосунків між державою
та релігійними конфесіями. Відкривалися нові церкви, храми. Колишні культові
приміщення поверталися віруючим. 23 січня 1990 р. в Преображенській церкві
у Львові відбувся Собор Української греко-католицької церкви, який визнав
рішення Львівського собору 1946 р. неканонічними і незаконними та
проголосив Акт про її легалізацію. 5–6 червня 1990 р. у Києві відбувся
Всеукраїнський православний собор за участю понад 700 осіб (7 єпископів),
який затвердив відродження Української автокефальної православної церкви
(УАПЦ). У лютому 1990 р. Помісний собор Руської православної церкви (РПЦ)
перейменував Український екзархат РПЦ в Українську православну церкву
Московського патріархату і надав їй автономію (митрополит Філарет). Новим
етапом відносин держави з усіма представниками релігійних конфесій стало
прийняття Закону «Про свободу совісті та релігійні переконання», ухваленого
Верховною Радою УРСР 26 квітня 1991 р. Згідно з новим правовим документом
релігійні організації отримували статус юридичних осіб, були врегульовано
терміни реєстрації релігійних громад, їхнє право на власність.
Основні дати:
69
1918 р. – створено Національну бібліотеку Української держави.
1919 р. – заснована Одеська кіностудія художніх фільмів.
1920 р. – у Києві створено Національний академічний драматичний театр імені
І. Франка.
1921 р. – постанова про створення Всеукраїнської комісії з боротьби з
неписьменності.
1922 р. – заснування Л. Курбасом театру «Березіль».
1922 р. – депортація за кордон представників інтелігенції.
1922 р. – створено Волинський сільськогосподарський політехнікум.
1923 р. – заснування товариства «Геть неписьменність».
1924 р. – у Харкові відбулася перша в Україні радіопередача.
1925 р. – створено ВАПЛІТЕ (Вільна академія пролетарської літератури).
1925 р. – засновано Канівський державний музей-заповідник «Могила
Т. Г. Шевченка».
1926 р. – у Києві створено Російський драматичний театр.
1927 р. – у Києві вийшов перший номер «Літературної газети».
1928 р. – заснування кіностудії імені О. Довженка.
1928 р. – у Харкові відкрито Український фізико-технічний інститут.
1929 р. – створено організацію письменників Західної України «Гроно».
1929 р. – засновано «Українське мистецьке об’єднання».
1930 р. – на екрани вийшов фільм О. Довженка «Земля».
1931 р. – створено Інститут клінічної фізіології під керівництвом
О. Богомольця.
1932 р. – створена Спілка радянських композиторів УСРР.
1934 р. – засновано Інститут електрозварювання під керівництвом Є. Патона.
1934 р. – розпочав роботу Перший з’їзд письменників УСРР.
1935 р. – у Чернігові відкрито Літературно-меморіальний музей
М. Коцюбинського.
1935 р. – у Харкові відкрито пам’ятник Т. Шевченкові.
1936 р. – у Києві засновано Науково-дослідний інститут клінічної медицини.
1937 р. – створено Національний симфонічний оркестр УРСР.
1938 р. – у Києві утворено Спілку художників УРСР.
1939 р. – Київському державному університету присвоєно ім’я Т. Шевченка.
1939 р. – на честь 125-ї річниці від дня народження Т. Шевченка у Києві
відкрито пам’ятник.
1939 р. – відкрито меморіальний музей і пам’ятник Т. Шевченкові в Каневі.
1939 р. – заснування Львівської наукової бібліотеки імені В. Стефаника.
1939 р. – у Києві заснована Історична бібліотека.
1940 р. – відкриття у Львові театру опери та балету.
1941 р. – у Львові відбувся «Процес 59-ти» проти західноукраїнської
інтелігенції.
1943 р. – засновано Державний академічний народний хор імені Г. Верьовки.
1943 р. – у кінопрокаті фільм О. Довженка «Битва за нашу Радянську Україну».
70
1945 р. – знято фільм О. Довженка «Перемога на Правобережній Україні».
1946 р. – ліквідовано Українську греко-католицьку церкву.
1949 р. – у Києві відкрито Державний літературно-художній музей
Т. Шевченка.
1951 р. – у Києві вступив у дію перший в Україні телевізійний центр.
1955 р. – стаття О. Довженка «Мистецтво живопису і сучасність».
1957 р. – створення обчислювального центру на чолі з В. Глушковим.
1960 р. – засновано товариство культурних зв’язків із українцями за кордоном
«Україна».
1960 р. – в Інституті фізики створено ядерний реактор.
1961 р. – встановлена республіканська премія імені Т. Шевченка за видатні
твори літератури.
1964 р. – у Москві й Вашингтоні відкрито пам’ятник Т. Шевченкові.
1973 р. – у Києві відкрито пам’ятник Л. Українки.
1975 р. – у Києві відкрито Державний музей книги та книгодрукування.
1976 р. – завершення переходу до обов’язкової загальної середньої освіти.
1989 р. – відновлена діяльність Наукового товариства імені Т. Шевченка.
Терміни, категорії:
Заняття 7
КУЛЬТУРА УКРАЇНИ НА РУБЕЖІ ХХ–ХХІ ст.
72
Кожний четвертий учень має можливість навчатися російською мовою, а в
регіонах компактного проживання населення інших національностей працюють
школи і класи, де діти одержують освіту на румунській, угорській,
кримськотатарській, польській й інших, мовах. Серед чинників, що негативно
впливають на навчальний процес, необхідно відзначити недостатню
забезпеченість сучасними підручниками і наочним приладдям, а також низький
рівень комп’ютеризації.
Реформується система вищої освіти. Для підвищення її рівня введена
система акредитації. Найбільші навчальні заклади отримують статус
Національних. Наприклад, Національний Київський університет імені
Т. Шевченка, Національний університет «Києво-Могилянська академія». Крім
державних, з’являється велика кількість комерційних вузів. Внаслідок цього
кількість різного роду інститутів, академій, університетів зросла майже вдвічі.
Наука. Економічна криза істотно вплинула на стан науки. За 1991–1998
рр. фінансування науки скоротилося в 17 разів. 1998 році воно не перевищувало
0,5% державного бюджету. Погіршення умов життя і роботи стало головною
причиною того, що Україну покинуло тисячі науковців (генетики, фізики,
теоретики, фізіологи, біохіміки). Про те незважаючи на дану ситуацію наша
країна зберігає вагомий потенціал у ракетно-космічній сфері. Наша держава
бере участь у реалізації міжнародної космічної програми «Морський старт» і
«Глобалстар». У 1997 р. перший космонавт незалежної України Леонід
Каденюк здійснив політ на космічному кораблі «Коламбія». Учені багато
зробили, щоб запрацювала національна українська станція «Академік
Вернадський» в Антарктиді. Незважаючи на значні економічні труднощі,
українська наука має передові технології в галузях літакобудування,
танкобудування, будівництва морських суден, а також у розвідках математики,
теоретичної фізики, біотехнологій, зварювальному виробництві.
Мова сучасної архітектури стає більш глобальною, плюралістичною за
творчим спрямуванням, але водночас значущу роль відіграють нові творчі
пошуки прогресивних напрямів, принципів та прийомів вирішення форми та
змісту в архітектурі.
В творчості київської генерації українських архітекторів все частіше
зустрічаються прояви постмодерну та хай-теку як віддзеркалення глобалізації
процесу розвитку світової архітектури. У нових будовах стильового
спрямування вдало використовуються нові конструктивні та художньо-
пластичні можливості як традиційних будівельних матеріалів, так і нових –
легкі металопластикові конструкції, вишукані оздоблювальні матеріали (готель
«Хрещатик», архітектор Л. Філенко; діловий комплекс «Зовнішекспосервіс»,
архітектор О. Донець та інші; банк «Україна», архітектор С. Бабушкін та інші;
офісний центр «Київ-Донбас», архітектор В. Жежерін та інші; готельно-офісний
центр «Східний горизонт», архітектор О. Комаровський, комплекс
«Ексімбанк», архітектор І. Шпара та інші) і багато інших новітніх будов.
Реконструкція та оновлення майдану Незалежності в Києві також стала
73
знаковою подією, бо утвердила сучасний архітектурно-художній стиль
символами нового іміджу суверенної України.
Література. Українська література на межі ХХ–ХХІ ст. характеризується
своєю строкатістю й поліфонічністю, розмаїтістю і розкоріненістю,
переплетенням різнорідних, інколи навіть суперечливих тенденцій, взаємодією
традиційного і новаторського, власне українського й універсального,
загальнолюдського, що заявляє себе в розробці й оновленні видів і родів
літератури, поширенні та зміні її проблематики.
Українську літературу років незалежності країни репрезентують різні
покоління митців. Так у 1990-х рр. продовжували творити відомі майстри слова
старшого покоління: Ю. Мушкетик, П. Загребельний, І. Чендей, О. Сизоненко,
Р. Іваничук, Є. Гуцало, В. Дрозд, В. Шевчук, О. Гончар, А. Дімаров,
Р. Андріяшик, Ю. Щербак, Ю. Мейгеш, В. Яворівський, Л. Костенко, І. Драч,
Д. Павличко та інші. Творче становлення цих письменників припало на кінець
50-х – поч. 60-х рр. ХХ ст., так званих років «відлиги». З ними пов’язана ціла
епоха вітчизняної літератури. Разом з тим у 1990-х рр. на авансцені з’явилася
нова генерація українських прозаїків і поетів, які вписалися в європейський
літературний процес – Ю. Андрухович, Є. Пашковський, О. Лишега,
І. Андрусяк, В. Неборак, О. Ірванець, Ю. Позаяк, Б. Жолдак, В. Діброва,
О. Забужко, С. Жадан, К. Москалець, Ю. Винничук, Н. Рябчук, Н. Гончар,
Ю. Жигун, С. Процюк, Т. Прохасько, Л. Дереш, М. Савка, С. Пиркало,
С. Андрухович та інші. У творах представників нової генерації вплив
художнього досвіду митців старшого покоління майже не відчувається,
головним для них стало прагнення відбити в своїх творах духовну розкутість,
філософське осягнення часу, психологічні настанови і реалії сучасності.
Тематика художніх творів суттєво розширилася, поняття «забороненої
теми» перестало існувати, інакше почали трактувати традиційні й з’явилися
нові літературні жанри. Були відкриті різні пласти літератури, які в радянські
часи лишались або невідомими, або зовсім замовчувані – це й вітчизняний
модернізм, і раніше неперекладена зарубіжна модерністська й
постмодерністська література. Окрім звернення до невідомих творів та їх
авторів, виникали нові способи інтерпретації вже відомої літератури, новий
погляд на неї – і передусім це стосується літератури класичної. Наочною настає
постмодерністська ситуація, коли будь-який текст виступає відкритим,
незамкненим, своєрідним полем мовних і смислових ігор.
Фінансові проблеми перешкоджають збільшенню тиражів українських
книг, комерційна література в основному привозиться з Російської Федерації.
Тобто очевидно, що для успішного розв’язання проблеми не досить
адміністративних заходів, а потрібна культурно-просвітницька робота,
державна економічна підтримка. Скорочуються тиражі книг. Оптимальним
показником вважається, коли на душу населення друкується 12–14 книг на рік.
Так, станом на 2000 р. в Російській Федерації було видано 3,2 книги на одного
жителя в рік, а в Україні − лише 0,4–0,5, у Білорусі − до 7, Польщі − 9,5,
Німеччині − 12.
74
Варто зазначити, що у сфері художньої культури відбуваються найбільш
радикальні зміни, супроводжувані специфічними суперечностями. Визначились
принципові зрушення в розвитку образотворчого мистецтва
постмодерністського характеру («нова хвиля», неофольклоризм – В. Савадов),
зумовлені історичним принципом синтезу барокової традиції, які породжують
новий реалізм. Очевидним є творче піднесення української поезії та
симфонічної музики (Л. Дичко, Є. Станкович та інші). Урізноманітнились
постмодерністські пошуки в театральному мистецтві (А. Жолдак).
Театр. Щороку глядачі України мають змогу побувати на тридцяти
тисячах вистав. Український театр намагається утвердитися в європейському
культурному просторі. Це засвідчують гастролі Національного академічного
драматичного театру імені І. Франка в Німеччині, Львівського академічного
театру імені М. Заньковецької − у Великобританії, участь вітчизняних театрів у
багатьох міжнародних фестивалях. Традиційними стали зарубіжні гастролі
колективів Національної опери, театрів опери та балету Дніпропетровська,
Донецька, Львова, Одеси, Харкова. Голоси вітчизняних оперних співаків
А. Кочерги, В. Лук’янець, В. П’янички, А. Шкургана звучать на
найпрестижніших сценах Європи. Донецьк став місцем проведення
Міжнародного конкурсу артистів балету. На сцені Національної опери набуває
авторитету і Міжнародний конкурс артистів балету імені Сержа Лифаря.
Музика. З давніх-давен Україна пишалася своєю музикою і піснею. Тому
й нині наша країна має багато талановитих співаків. Майстром народної пісні
визнано Н. Матвієнко. Динамічні процеси відбуваються в царині популярної
української музики. Молоді виконавці дедалі впевненіше заявляють про себе на
фестивалях «Червона рута», «Таврійські ігри», «Доля» (Чернівці), «Мелодія»
(Львів), «Оберіг»(Луцьк), «Тарас Бульба» (Дубно) тощо.
Цікава українська популярна музика цього часу. Здобули визнання серед
слухачів такі співаки, як Руслана, Ані Лорак, І. Білик, О. Понамарьов,
Д. Монатик, С. Бабкін, Джамала, гурти «Океан Ельзи», «ВВ», «ТІК» та інші.
Визначним досягненням української естрадної музики стали перемоги співачок
Руслани і Джамали на міжнародному конкурсі «Євробачення», відповідно 2004
і 2016 рр.
Складовою сучасної музичної культури є проведення телевізійних шоу –
«Голос країни», «Х-фактор», «Танці з зірками» тощо. Ці шоу займають
потужну нішу українського шоу-бізнесу, який є однією зі складових культури
сучасного суспільства. Шоу-бізнес є багатонаціональною аполітичною
структурою, яка, як царина популярної культури, є найбільш ефективним
рушієм впливу на масову свідомість молоді. Зрештою, вплив на свідомість
існував за всіх часів, питання в тому, хто яку роль у ньому відіграє. Сфера
діяльності шоу-бізнесу передбачає врахування комплексу культурних
феноменів – як «зовнішніх» (фестивалі, концерти, шоу), так і «внутрішніх»,
пов’язаних з психологічними аспектами ментальності, духом епохи, стилем,
модою, що зумовлюють попит на певні явища культури.
75
Музеї та історико-культурні заповідники. Важливе значення в
збереженні історичної та культурної спадщини українського народу є музеї. В
Україні діє понад 4 тисячі музеїв різного статусу і спеціалізації. За кількістю і
якістю музейних колекцій наша країна потенційно є однією з найпотужніших
музейних держав Європи і може стати центром світового культурного туризму.
За останні роки відкрилися велика кількість приватних музеїв. Особливо багато
їх в Карпатах, в місцях туристичного паломництва. Музеї відкриті в приватних
хатах на базі власної колекції. Сюди залюбки приходять туристи, аби дізнатися
історію української культури, доторкнутися та приміряти старовинний одяг,
провести інтерактивне спілкування з минулим.
Проте, музейна система України зараз переживає глибоку кризу, яка
спричинена цілим комплексом проблем. Серед головних – відсутність
стабільного фінансування, проблема кадрів, невміння музеїв адекватно
реагувати на виклики сучасності, відсутність спілкування між музейними
фахівцями тощо.
Особливо важливу роль у збереженні надбань минулого, в духовному
розвитку нації, у розбудові її державності відіграють історико-культурні
заповідники України. Вони є осередками активної науково-дослідницької і
просвітницької діяльності виховують високі почуття патріотизму,
відповідальності за долю країни. На просвітницько-науковому рівні мовою
експонатів та пам’яток історико-культурні заповідники розповідають про
історію минулого та сучасні досягнення. Завдяки діяльності працівників
заповідників ніколи не переривається зв’язок поколінь, наше відчуття
причетності до історії. Найбільш відомими є Національний заповідник «Софія
Київська», Національний Києво-Печерський історико-культурний заповідник,
Національний заповідник «Херсонес Таврійський», Національний заповідник
«Хортиця», Національний заповідник «Давній Галич». Також започатковано
нові історико-культурні заповідники в Батурині, Глухові, Дубно, Збаражі,
Корсуні-Шевченківському тощо.
Повертаються твори, книгозібрання, архіви й інші культурні й духовні
цінності, які з різних причин були вивезенні з України за кордон. Велику
зацікавленість науковців викликають передані в Україну копії документів
Державного архіву Швеції, що висвітлюють зв’язки України й Швеції.
У сфері культури активно розвиваються міжнародні зв’язки, що сприяє
поширенню української культури у світі. Після здобуття незалежності десятки
країн світу уклали з Україною угоди про культурну співпрацю. Українське
товариство дружби і культурних зв'язків із зарубіжними країнами має контакти
з 900 громадськими організаціями і понад 300 відомими громадськими діячами
із 102 країн світу. Товариство культурних зв’язків із українцями за кордоном
«Україна» співпрацює з 50 організаціями зарубіжних українців, країн Європи,
Південної і Північної Америки, Австралії.
На сьогоднішній день перед українським культурним відродженням
постало декілька істотних проблем, які негативно впливають на культурний
розвиток суспільства в цілому. В Україну ринула низькопробна масова
76
культура, яка пропагує насильство, жорстокість, бездуховність, розбещеність і
порнографію, криючи в собі загрозу для українського суспільства. Не останню
роль у цьому відіграють низькопробні комерційні нічні клуби.
Зменшення державного фінансування негативно впливає на розвиток
культури. Якщо державний бюджет передбачав видатки на фінансування
закладів культури у 1997 р. 399 млн. грн. то 1998 р. – 159 млн. грн. Скажімо,
Франція виділяє на розвиток культури з держбюджету близько 15 млрд. $. Крім
того, органи місцевого самоврядування виділяють на ці потреби 40% від
загальних видатків.
Про стан українського суспільства в цілому влучно висловився
письменник Р. Іваничук: «24 серпня 1991 року Україна раптово перемістилася з
Азії в Європу, і хоч Європа вважається світовою модницею, все ж вона
оцінюватиме нас за нашим розумом. Що ми бідні – всі бачать, що ми
потенційно багаті – теж усі знають, але шануватимуть нас європейські народи
не за наші скарги на злидні, не за наш традиційний мазохізм і навіть не за
матеріальний достаток, що є річчю набутною, а передусім за рівень освіченості
наших громадян».
На початку XXI ст. інтеграційні тенденції сучасного національно-
культурного процесу поєднують в собі надзвичайно широкий спектр
культурних надбань тисячоліть, серед яких – релігійна, економічна, мовна,
етнонаціональна, мистецька складові тощо. Культура в Україні під впливом
соціальних змін зазнала суттєвої трансформації. Унаслідок чого у культурному
житті виникли нові форми культури.
Протягом останніх десятиліть певного розвитку набули дослідження
окремих явищ української культури, зокрема літератури (В. Городяненко),
театру (О. Семашко), кіномистецтва (Л. Алієва), дозвілля (Н. Цимбалюк),
соціології художньої культури (С. Безклубенко), соціології книги і читання
(Г. Богданов), а також розробки в галузі музичного мислення провідних
музикознавців (О. Бенч, О. Різник, В. Шульгіна, М. Чемберджі та інші) тощо.
Сьогодення асоціюється з кризою культури. Визначальна причина
феномену такої кризи – суперечність між стратегією розвитку матеріальної
культури і своєрідністю духовних цінностей людства. Розвиток матеріальної
культури, зумовлений науково-технічним прогресом, фактично перекодував
світ людини.
Панорама культури початку XXI ст. досить барвиста. Сучасний тип
культури характеризується досить швидкими змінами, що відбуваються в
процесі безперервної модернізації. Джерелом знань, умінь, культурних навичок
є соціалізована система виховання і навчання. Типовою стає родина «діти –
батьки», в якій третє покоління практично відсутнє, а це приводить до того, що
авторитет старшого покоління сьогодні зовсім не такий, яким був у
традиційному суспільстві, що становить явно виражений конфлікт поколінь.
Одна з причин існування цього конфлікту – культурна дійсність, що швидко
змінюється, щоразу зумовлюючи становлення нових параметрів життєвого
шляху молодого покоління в сучасному суспільстві, яке є анонімним,
77
уніфіковано-індустріальним, універсально подібним (йдеться про великі міста,
мегаполіси – нескінченну урбаністичну дійсність). Специфічною ознакою
культури такого суспільства, яке знаходиться в стані дисгармонії з природою,
глобального порушення балансу (що одержало назву екологічної кризи), є
помітне відчуження людини від людини, порушення комунікації, існування
людей як автономних індивідів, «клітин гігантського суперорганізму».
Для України вирішальну роль у збереженні мови, духовності,
національної ідентичності, власне, перспективи існування нації завжди
відігравала усна народна нематеріальна традиційна культура – народна пісенна
творчість, фольклорний арсенал культури. Саме в народній пісенній творчості
комплекс характерологічних рис українців виявляється в унікальному наборі
неповторних національних ознак. Відтак, традиційна народна і сучасна
культури – два полюси в широкому спектрі міжкультурних відносин, що
становлять одну із суперечностей сучасного культурного процесу в Україні.
Цінним феноменом української культури є збереження автохтонного
культурного коду та наявність перспектив для консервативно-революційного
розвитку, що передбачає поєднання сучасного культурного дискурсу,
модерністської та постмодерної культурної мови, а також сакрального виміру
традиційної культури. Український варіант модернізації культури має
відбуватися саме за допомогою традиції, а не шляхом відмови від неї, як це
сталося в більшості західноєвропейських культур.
В умовах постмодерну та постіндустріального суспільства подібний
досвід вкрай необхідний, оскільки дозволяє шукати нових шляхів культурного
розвитку й рятуватися від духовної вичерпаності та спустошеності доби
пізнього модерну та постмодерну. Український культурний процес часто
звинувачують у провінціалізмі, селянськості, містечковості, «шароварщині»,
недорозвиненості власне міської культури. Проте, саме ми, українці, маємо
відрізняти колгоспний кіч, радянську псевдонародну стилізацію, жлобський
дискурс, які стали «візитівками» українськості, від автохтонної традиційної
культури, якої в сучасному світі стає, на жаль, все менше. Отже, в реаліях
сьогодення українська народна творчість, український музичний фольклор в
контексті етнічної самосвідомості та як чинники національної
самоідентифікації українства, без сумніву допоможуть кожній особистості
ідентифікувати себе з національною культурою свого народу.
Можна визначити і змішаний тип існуючих сучасних культур – тих
культур, які, будучи втягненими в індустріальну модернізацію, змогли зберегти
свої національні культурні традиції. У змішаному традиційно-індустріальному
типі культури відносно гармонійно поєднуються елементи модернізації й
етнічно зумовлені стереотипи поведінки, укладу життя, звичаїв, національних
особливостей світовідчуття. Прикладом таких суспільств є Великобританія,
Японія, деякі країни Південно-Східної Азії, Китай. Цікавим є оригінальний
метод прийому вступних іспитів, запропонований в одному з японських вищих
навчальних закладів, що поряд із індустріальною модернізацією унаочнює
збереження національних традицій: кожен абітурієнт має виявити знання
78
трьохсот народних пісень! Викладач починає співати перший куплет, а
вступник – наступний. На глибоке переконання академіка І. Зязюна, якби кожен
з українців знав хоча б триста з півмільйона існуючих українських пісень від
початку до кінця, тоді б ми знали історію нашого народу, наші звичаї і нашу
культуру.
Сучасні українці мають сприймати культурний процес як постійне
самооновлення, вироблення нових форм, засобів задоволення інтересів і потреб
людини, залежно від конкретної соціально-економічної ситуації та з
урахуванням регіональних особливостей. Поза сумнівом, сучасна українська
культура вже має напрацьовані пріоритети та культурні феномени світового
масштабу. Однак, сучасному українському культурному процесу бракує не
лише державної підтримки чи уваги з боку бізнесу – деякі культурно-мистецькі
галузі досі залишаються на початковому етапі свого розвитку (кінопроцес,
масове книговидавництво, друкування нот тощо).
Сучасній українській культурі потрібна не тільки екстенсивна допомога
та структурні зміни (системна перебудова культурної сфери, збільшення
інвестицій, поява ефективного кінобізнесу та шоу-бізнесу, цільова підтримка
окремих пріоритетних проектів, створення суспільних, політичних та
економічних умов для розвитку культурного процесу, державне замовлення на
певні продукти масової культури – наприклад, на виховні історичні та
патріотичні проекти, хоча б телесеріали), а й певний перегляд наріжних засад
культурного процесу – навіть на рівні належної інтерпретації найкращих
здобутків української культурної спадщини та «розширення свідомості»
сучасних митців. Можна з впевненістю стверджувати, що грамотне
позиціонування, просування та інтерпретування української культури – і
сучасної, і традиційної, і класичної – як усередині країни, так і поза її межами,
може зміцнити український дискурс та переформатувати його на
максималістичних началах, привернути до нього увагу, а за певних умов навіть
створити на нього моду.
Українська культура, як і будь-яка інша, має функцію захисту та
збереження національної-державної ідентичності. Незважаючи на те, що в
сучасному культурному процесі в Україні відродження почуття національної
ідентичності все частіше підміняється політизацією національного питання,
багаторічними пошуками «національної ідеї», що фактично заміщають
практичні кроки, які необхідно робити для її ствердження, і що становить певні
суперечності у цьому процесі, культура залишається важливим генератором
національної ідентичності.
Культурно-мистецькому процесу в Україні притаманні ознаки
загальнолюдської культури, де провідними є пріоритети добра, збереження і
взаємозбагачення національних форм завдяки запозиченню кращих набутків
сусідніх культур. Виходячи з розвитку світової цивілізації, можна
стверджувати, що культура XXI ст. виробляє спільні риси, її становлення
супроводжується акумулюванням досягнень національних культур, кожна з
яких вносить щось своє в загальний розвиток Значення національних культур
79
сьогодні стає актуальнішим, набирає ознак реалізованого об’єкта, коли кожна
національна культура, враховуючи свою специфіку, адаптує кращі світові
форми розвитку, робить свій внесок у становлення загальнолюдської культури.
Отже, національна культура не може існувати як замкнена, самодостатня – без
творчого спілкування з іншими культурами. Здобутки української культури
мають стати і вже стають надбанням усього світу і оцінюються як національний
внесок у міжнародний культурний процес. У зв’язку з цим, зростають вимоги
до національної культури, до ширшого розкриття спектра її функцій – особливо
в сучасній ситуації, коли українська культура прагне посісти гідне місце у
світовому співтоваристві.
У сучасному суспільстві все частіше усвідомлюється загальна потреба в
культурі, здатна вплинути на поступ суспільства в цілому. Культура починає
розумітись як найважливіший здобуток нації, її достоїнство і сутність, адже
культура – це те, що зберігає й утверджує не тільки особистісне, а й
національне існування. Базовим буттям людини є її буття у світі культури як
певному культурному (національному) життєвому світі, а отже, важливим
показником розвитку самої культури є стан культурної самосвідомості та
вектора потреб її громадян. Перспективність розвитку української культури
залежить від готовності її представників до культурної активності, яка в значній
мірі залежить від стану їхнього менталітету.
Передумовою розвитку української культури є зростання в багатьох її
сферах національної культурної самосвідомості, реального освоєння культури.
Сьогодні основним засобом в освоєнні здобутків української культури є засоби
масової комунікації (радіо, телебачення, преса, кіно). Важливим здобутком
національної культури є зрушення в оволодінні громадянами українською
мовою, що закладає основи подальших позитивних змін, а також фольклору,
звичаїв, народного мистецтва.
Меншого значення в системі національної культури громадяни надають
релігії та рисам національного характеру. Однак, в моделюванні системи
базових елементів української національної культури існують значні
відмінності між східними та західними регіонами України, які часто мають
принциповий характер і є свідченням варіативності її розвитку.
Особливістю сучасного культурного процесу в Україні є те, що
українська культура досі переживає період свого нового становлення,
національного утвердження нових цивілізаційних цінностей, модернізаційного і
постмодернізаційного структурування. Суперечливі, іноді навіть протидійні
тенденції розвитку української культури на початку нового тисячоліття є
характерною ознакою перехідного суспільства.
Безумовно, закріплення позитивних наслідків розвитку української
культури залежить від наполегливості й цілеспрямованості всього суспільства і
кожного громадянина зокрема. Запорукою успіху в досягненні цієї мети є
могутній, унікальний у європейському та світовому вимірах культурний
потенціал нації, а також життєдайні процеси демократизації українського
80
суспільства, що є головним чинником культурного процесу, гарантом
подальшого розквіту української культури в часі й просторі XXI ст.
Основні дати:
Терміни, категорії:
Постаті:
Борис Патон (1918) – науковець у галузі зварювальних процесів, металургії й
технології металів, доктор технічних наук (1952). Президент Національної
академії наук України (з 1962). Директор Інституту електрозварювання імені
Є. Патона НАН України (з 1953). Перший нагороджений званням Герой
України (1998, з врученням Ордену Держави).
Бар’яхтар В. (1930) – вчений у галузі теоретичних фізико-магнітних явищ,
фізики твердого тіла, доктор фізико-математичних наук, академік НАН
України. Герой України (2010).
Костенко Л. (1930) ‒ письменниця-шістдесятниця, поетеса. Авторка поетичних
збірок «Над берегами вічної ріки», «Неповторність», «Сад нетанучих
скульптур», роману у віршах «Маруся Чурай», поема «Берестечко». У 2010 р.
опублікувала перший прозовий роман «Записки українського самашедшого».
Попович М. (1930–2018) – філософ, педагог, доктор філософських наук,
професор, академік НАН України. Фахівець у галузі культурології, логіки та
методології науки, історії української культури.
Роговцева А. (1937) – акторка театру і кіно. Народна артистка УРСР. Герой
України (2007). Лауреат Державної премії України імені О. Довженка (2017).
Скорик М. (1938) – композитор, музикознавець. Народний артист України,
лауреат премії ім. Т. Шевченка. Художній керівник Київської опери (з 2011).
Герой України (2008).
Ступка Б. (1941–2012) ‒ актор театру і кіно. Лауреат Шевченківської премії
1993 р. Знявся у х/ф «Сірі вовки», «Вогнем і мечем», «Тарас Бульба» та ін.
Герой України (2011).
Вакарчук І. (1947) – фізик, педагог. Доктор фізико-математичних наук (1980).
Міністр освіти і науки України (2007–2010). Протягом 1990–2007 і 2010–
2013 рр. – ректор Львівського національного університету імені
І. Франка. Герой України (2007). Будучи міністром освіти і науки України
(2007–2010) впровадив викладання у вишах дисципліну «Історія української
культури».
Матвієнко Н. (1947) – співачка, акторка, письменниця, народна артистка УРСР
(1985). У репертуарі співачки багато народних пісень, серед них обрядові,
82
ліричні, гумористичні, пісні-балади, українські пісні XVII–XVIII ст. Герой
України (2006).
Ротару С. (1947) – українська, молдавська, російська естрадна співачка.
Народна артистка України. Герой України (2002).
Каденюк Л. (1951–2018) ‒ перший космонавт незалежної України. 19
листопада – 5 грудня 1997 р. здійснив космічний політ на американському
космічному кораблі-шатлі «Колумбія».
Шкляр В. (1951) ‒ письменник. Найбільш читаний сучасний український
письменник («батько українського бестселера»). Шевченківський лауреат за
роман «Залишенець. Чорний ворон».
Бенюк Б. (1957) ‒ актор театру і кіно. Знявся у х/ф «Конотопська відьма»,
«Чорна рада», «Кандагар» та інших.
Матіос М. (1959) – письменниця, поет, прозаїк, публіцист.
Андрухович Ю. (1960) – поет, прозаїк, перекладач, есеїст.
Забужко О. (1960 р. н.) ‒ поетеса, письменниця, літературознавець, публіцист.
Сергій Бубка (1963) – легкоатлет (стрибки з жердиною), меценат. Чемпіон
Європи і світу, олімпійський чемпіон. 35-разовий рекордсменом світу. Його
ім’я занесене до Книги рекордів Гіннеса за найбільшу кількість світових
досягнень у легкоатлетичному спорті. У 1992 р. заснував спортивний клуб імені
С. Бубки. Герой України (2001).
Сумська О. (1966) ‒ актриса і телеведуча. Знялася в картинах «Голос трави»,
«Пастка», «Записки кирпатого Мефістофеля», «Кілька любовних історій»,
«Тигролови» та ін. Візитною карткою акторки стала головна роль в телесеріалі
«Роксолана».
Капранови В. і Д. (1967) – письменники, видавці, публіцисти. Засновники
видавництва «Зелений пес».
Мухарський А. (Орест Лютий, 1968) – український письменник, актор,
телеведучий, галерист. Засновник мистецької платформи «Український
культурний фронт».
Гонгадзе Г. (1969–2000) – журналіст, відомий своїми критичними
антивладними виступами. Засновник та перший головний редактор інтернет-
газети «Українська правда» (2000). Герой України (2005).
Іванчук В. (1969) – шахіст, міжнародний гросмейстер. Чотириразовий
переможець шахових олімпіад (1988, 1990, 2004, 2010). Чемпіон Європи (2004).
Найсильніший український шахіст усіх часів, понад 20 років входив у десятку
найкращих шахістів планети.
Білик І. (1970) ‒ співачка. Її називають «українською Мадонною» завдяки
наявності великої кількості хітів.
Кличко В. (1971) – боксер, меценат, учений-педагог, член громадської ради
журналу «ЄвроАтлантика». Герой України (2004).
Пономарьов О. (1973) ‒ співак. Увійшов до історії українського шоу-бізнесу,
як перший представник України на Євробаченні (2003) у Латвії.
83
Руслана (Лижичко Р., 1973) ‒ співачка, піаністка, диригент, танцюристка.
Своїми «Дикими танцями» покорила Європу та стала переможницею конкурсу
Євробачення 2004 р.
Дністровий А. (1974) – есеїст, поет, прозаїк, художник.
Вакарчук С. (1975) – музикант, вокаліст, композитор, лідер рок-гурту «Океан
Ельзи».
Кличко В. (1976) – боксер, меценат, учений-педагог.
Шевченко А. (1976) – футболіст. У 2003 р. став першим українцем, який
виграв Лігу Чемпіонів УЄФА. Володар «Золотого м’яча» (2004). Найкращий
бомбардир національної збірної України в історії. Герой України (2004).
Бабкін С. (1978) – музикант, актор, автор і виконавець власних пісень.
Зеленський В. (1978) – шоумен, сценарист, актор, художній керівник «Студії
Квартал-95».
Ані Лорак (Куєк К.) (1978) ‒ співачка. Представляла Україну на конкурсі
Євробачення 2008 року у Белграді, де посіла друге місце.
Подкопаєва Л. (1978) – гімнастка, меценат. Ініціювала проведення дитячого
спортивного фестивалю «Золота Лілія». У 2008 р. її ім’я увічнене у
Всесвітньому Залі Слави (США).
Клочкова Я. (1982) – плавчиня, виграла 5 олімпійських медалей, серед яких 4
золоті. Герой України (2004).
Джамала (Джамаладінова С., 1983) – співачка і актриса кримськотатаро-
вірменського походження. Народна артистка України (2016). Виконує пісні в
жанрах джаз, соул, фанк, фолк, поп та електро, а також бере участь в оперних
постановках і шоу. Переможниця конкурсу Євробачення 2016 р.
Юрковська О. (1983) – біатлоністка, лижниця. П’ятиразова чемпіонка та
багаторазова призерка Параолімпійських ігор. Герой України (2006).
Кідрук М. (1984) – письменник-мандрівник. Написав 12 книг (8 художніх, 4 –
на технічну тематику). Автор першого українського технотрилера «Бот» (2012).
Монатик Д. (1986) – співак, танцівник, автор пісень, композитор.
Смирнов В. (1986) – шестиразовий чемпіон та багаторазовий призер
Параолімпійських ігор із плавання. Герой України (2004).
Микитенко К. (2009) – художниця, меценатка. Рекордсменка України в
номінації «Наймолодша авторка персональної виставки живопису» під час
відкриття персональної виставки (40 картин) в Києві (19 червня 2014 р.).
85