Неофольклоризм

Неофольклоризм - це напрямок у музичному мистецтві, у якому відновлення засобів

музичного письма органічно пов'язане з опорою на фольклор. Цей напрямок з'явився у другій
половині ХХ століття та продовжує активно розвиватися до сьогодення. Неофольклоризм
розвився в рамках загальної тенденції до відмови від романтичної суб'єктивності. У
музичному неофольклоризмі із рідною для композитора народною культурою поєднується
нова, а не традиційна стилістика, докорінно оновлюється система «композитор-фольклор»,
розроблюються малодосліджені шари народної творчості. Рідко вживається цитування,
натомість створюється музика у фольклорному дусі. Неофольклоризм набув популярності в
різних країнах світу, включаючи Україну, де було створено багато колективів, які грають у
стилі неофольклору. Неофольклоризм можна розділити на дві групи: консервативний та
експериментальний. Консервативний неофольклоризм прагне до точного відтворення
традиційних мелодій та інструментальних засобів, тоді як експериментальний
неофольклоризм експериментує з новими звуками, інструментами та жанрами. У сучасному
світі неофольклоризм став популярним інструментом для відновлення народних традицій та
культури, а також для створення нової музики на основі традиційних елементів.

Композитори в своїх неофольклорних опусах прагнуть відобразити самобутню сутність

фольклорного музикування (обстановка, атмосфера звучання, засоби виконання, об’єднання
вербального, музичного, хореографічного, театрального). Виконавство не як контекст, а як
текст ініціює пошуки прийомів ладо гармонічного ускладнення, здатних передати невластиву
академічній музиці манеру інтонування. Також підвищення ролі мовленнєвої і пластичної
інтонації та загальна активізація тембро-динамічного фактору в системі музичного мислення:
збагачення оркестрової тембрової палітри новими інструментами, розвиток артикуляційно-
штрихової техніки, виникнення сонорики як свідомої темброво-динамічної направленості
різних засобів та елементів музичної системи.

Найяскравішими представниками неофольклоризму вважаються Бела Барток та Ігор

Стравінський. Для музики неофольклоризму характерна концентрація тих або інших
особливостей фольклору, наприклад нерегулярний метр, «згущення» Ладо інтонаційних
особливостей фольклору тих народів, музичне мислення яких відрізняється від класичної
європейської традиції. Ряду творів властиві активність, енергійність ритміки, перетворення
властивих фольклору принципів формоутворення. У музичних творах цього напрямку, крім
відтворення зовнішньої барвистості народного життя, одержують узагальнене втілення
національний характер, мова, мислення та етика.

У радянській музиці неофольклоризм розвивався у 1960-1980-x роках. В Україні, як

відомо, активний процес збирання та обробки українських народних пісень почався у другій
половині 19 століття. А саме використання українських народних мелодій здійснювалося
композиторами значно раніше. Яскраві зразки творчого переломлення фольклорних джерел
створили в Україні — Євген Станкович, Мирослав Скорик, Іван Карабиць, Леся Дичко.

Мирослав Михайлович Скорик – композитор, музикознавець, народний артист України,

лауреат Державної премії імені Т. Шевченка, Герой України, внучатий племінник відомої
оперної співачки Соломії Крушельницької, учень Станіслава Людкевича. Працював в США,
Австралії. В кінці 1990-х р. повертається в Україну. Світова прем'єра опери Мирослава
Скорика "Мойсей", стала однією з найпомітніших подій у культурному житті України
впродовж останнього часу.
Неокласицизм Скорика спирається на синтез особливостей бароко з сучасною музичною
мовою. Його неофольклоризм має кілька основних принципів:
1) народна мелодія недоторкана – гармонія сучасна;
2) народна мелодія не змінюється – супровід оновлюється: гармонічно-ритмічно-
тембрально;
3) авторська імпровізація фольклорного плану синтезується із сучасними засобами
музичної виразності: гармонією, ритмікою, оркестровкою;
4) активно використовуються музичні особливості українського фольклору західного
регіону: ладові (гуцульський лад), оркестрові (звукозображальні прийоми імітації гри на
народних інструментах, введення в оркестр автентичних інструментів), жанрові
(коломийка, інші танцювальні ритми) тощо.

Для Скорика, уродженця Галичини, близьким є фольклорний первень карпатського регіону

з притаманними йому самобутніми ладо-інтонаційними особливостями. Тому цілком
природно в період схильності до неофольклоризму з-під його пера з’явився новаторський для
українського мистецтва на початку 1970-х років “Карпатський концерт” для симфонічного
оркестру. У «Карпатському концерті», митець знаходить оркестрові барви, що нагадують
звучання народних інструментів цього регіону — трембіти, флояри, цимбалів. Водночас у
його творах використано прийоми сучасної серійної техніки. Такий синтез надає музичній
мові композитора неповторного забарвлення. В цілому «Карпатський концерт» створює
враження величного епічного «відбитку» самого життя рідного композитору регіону, з його
прекрасною природою, самобутніми музичними традиціями і своєрідним світоглядом людей.

Говорячи про Мирослава Скорика, найперше спливає на думку також його знаменита
«Мелодія» Мелодія ля-мінор — музичний твір українського композитора Мирослава
Скорика, написаний ним до фільму «Високий перевал» на прохання кінорежисера
Володимира Денисенка. Кінострічка, що мала робочу назву «Партії рядова», розповідає про
повоєнні роки в Галичині і знімалася на початку 1980-х років. Попри те, що оригінальний
сценарій акцентував увагу на трагедії, принесеній у звичайну галицьку сім’ю Другою
світовою війною, під тиском владних структур картина зазнала значних змін вже на етапі
монтажу, щоб зображувати діяльність ОУН-УПА крізь призму радянської ідеології.

До неофольклоризму відносимо також такі твори Скорика: Концерт № 1 для скрипки з

оркестром, «Коломийка», Три весільні пісні, Сюїту для симфонічного оркестру
«Гуцульський триптих».
Концерт № 1 для скрипки з оркестром – це твір, де наявний інший підхід М. Скорика до
фольклору. Передусім, композитор поклав в основу великого твору не пісенний і не
танцювальний тематизм, а інструментально-виконавську скрипкову імпровізацію.
Коломийка для фортепіано заснована на двох простих мелодіях, перша витримується у ре
мінорі, друга – у ля мінорі. Втім, гармонізуються вони по-різному.
Три весільні пісні – це народні мелодії для голосу з камерним ансамблем. Ансамбль
підтримує голос не суцільно, а пунктиром, як своєрідний оркестровий коментар.
Сюїту для симфонічного оркестру «Гуцульський Триптих » композитор реструктурував із
написаної раніше музики до кінофільму «Тіні забутих предків» за повістю Михайла
Коцюбинського (1864–1913). Скорик перетворив кіно музику на провідний складовий
компонент драматургії фільму і винайшов разом із геніальним українським режисером
вірменського походження Сергієм Параджановим (1924–1990) новітню модель українського
«поетичного кіно», яка й до сьогодні залишається неперевершеною. Триптих - три самостійні
завершені симфонічні картини. За жанром твір наближається до симфонічної сюїти. Оскільки
є літературне джерело, перед нами програмний твір. Надзвичайно важливою рисою твору є
танцювальність, що проявляє себе у кожній його частині. Також важливим елементом
«Гуцульського Триптиху » є відтворення в оркестровому звучанні манери народного
музикування.

Євген Федорович Станкович – композитор, учень Бориса Лятошинського і Мирослава

Скорика. Герой України, Народний артист України, лауреат Національної премії України
імені Т. Шевченка, нагороджений орденом Ярослава Мудрого у 2002році. Він є автором
симфоній, інструментальних концертів, камерно-інструментальних творів, хорових творів,
балетів – «Ольга», «Прометей», фольк-опери «Цвіт папороті», музики до кінофільмів
(«Роксолана»).
Євген Станкович — один із провідних українських композиторів-симфоністів сучасності.
Саме національна культура стала основою для творчості Євгена Станковича. У його творах
зустрічаються багаті описи народних звичаїв, обрядів, пісень, танців та інших елементів
української культури. Автор звертає увагу на духовність народу, на його моральні цінності, на
зв'язок з природою. У творчості Станковича можна побачити також сучасні культурні впливи,
зокрема він бере участь у літературних дискусіях свого часу та відстоює свої погляди на
мистецтво. Він одним із перших у вітчизняній музиці застосував прийоми полістилістики,
колажу.
Риси неофольклоризму в творчості Євгена Станковича проявляються на різних рівнях його
творчого доробку. По-перше, він звертається до народної традиції та культури, та
використовує її елементи у своїх творах. По-друге, Станкович відстоював ідею збереження
та популяризації української культури. По-третє, Станкович не обмежувався традиційною
формою літературного твору та експериментував зі стилістичними та композиційними
прийомами. Таким чином, можна сказати, що творчість Євгена Станковича має риси
неофольклоризму, оскільки в ній поєднані елементи української народної культури та
сучасних культурних впливів
Фолк-опера «Коли цвіте папороть»
Якщо уважно прослідкувати історичні прикмети становлення неофольклоризму, то
з’ясується абсолютна співзвучність Цвіту папороті” різноманітним стильовим вимогам,
таким, наприклад, як фольклорна природа оперної композиції, адекватність вокальної
складової жанру природі національного мовлення, автентичність і художня первозданність
жанрово-інтонаційних джерел ритму й мелосу, національний темперамент і народно-
емоційний колорит. Національно-історичні аспекти жанрового розвитку «Цвіту папороті»
пролягають в двох головних витоках пісенному й поліфонічному. Пісенна опера Станковича
яскраво демонструє незалежність від класичних або ж неокласичних жанрових стандартів
форми і гармонізації, натомість скеровує неофольклорний потенціал пісні в річище сучасного
симфонізму найвищої художньої проби, відкриває в пісенній організації музичного матеріалу
невичерпні ресурси наскрізності, складної драматургії, спонтанної кульмінаційності.
Головним інструментом при цьому стає пісенна або танцювальна обробка, яка у Станковича
очищується від трафаретних стилістичних нашарувань і перетворюється на креативний
оперний організм, що постійно трансформується, видозмінюється. Базовий оперний
компонент збагачується міцним балетним каркасом, розвиненою композицією кантатно-
хорової природи, сполучається з драматургічними механізмами інструментального
циклічного походження, і все це пропускається через фольклорно-обрядове дійство. Так,
народжується оперний неофольклоризм Є.Станковича, нова індивідуальна парадигма
сучасної української музики, втілена в «Цвіті папороті” з могутньою енергією істинного
таланту і збережена життям всупереч драматичним ідеологічним обставинам минулого і
сьогодення.

Леся Дичко – один з провідних хорових композиторів в Україні. ЇЇ твори були широко
представлені на хорових фестивалях, конкурсах та у концертних програмах усього світу.
Найбільше місце в її творчості посідає хорова музика, в якій виразно проступає зв'язок з
фольклором, обрядовістю та християнськими мотивами. Її мистецький шлях розпочинався в
знакові для української музики 60-ті роки. Тоді молода композиторка вразила
неофольклорною кантатою «Червона калина». Саме хорова музика є для неї засобом
висловлення художнього світобачення й життєвої філософії, цариною для втілення творчих
задумів і пошуків.

Знаковою в історії музичної культури України стала кантата «Червона калина», написана у
1968 році на слова старовинних українських пісень. Саме тут найповніше відбите розуміння
композиторкою естетики "нової фольклорної хвилі", що стало визначальним для наступних
зразків цього спрямування й так чи інакше відбитих у більшості наступних опусів Л. Дичко.
ЇЇ образне багатство та самобутність вираження засвідчили потужний духовний національний
імпульс, що залишався в українській культурі в усі часи, незважаючи на ідеологічні
переслідування і заборони. Виконується вона мішаним хором, солістами та
інструментальним ансамблем. Кантата складається з п’яти частин, які контрастують між
собою образно, емоційно, темброво і фактурно. Об’єднуючим елементом драматургії є
наскрізне розгортання провідної теми твору, що надає кантаті рис симфонічності.
І частина - “Побратався сокіл з сизокрилим орлом”, написана на слова народної історичної
пісні. В ній розповідається про страждання народу через вторгнення чужоземців. ІІ частина
- “Козак од’їжджає”, - має лірично-піднесений, просвітлений характер. Побудована на двох
ліричних народних піснях: “Козак од’їжджає” і “Чи я в лузі не калина була” ІІІ частина –
“Пісня про Байду ” за характером героїчна. ІV частина - “Сину мій, дитино моя” – “тиха
кульмінація циклу”, монолог матері над загиблим сином. Леся Дичко використовує тут
інтонації народних плачів і голосінь. V частина – “Пісня про козака Нечая” має героїко-
драматичний характер.

Іван Карабиць — визначний український композитор, диригент, музично-громадський

діяч. Твори раннього періоду відрізняються експресивністю музичної мови та пошуком
індивідуального стилю, композитор вільно виконував додекафонію. У 70-80-і роки
визначилося тяжіння Іван Карабиць композитора до масштабних музичних побудов,
переважають симфонічні та вокально-симфонічні жанри (Концерт для хору, солістів і
симфонічного оркестру «Сад божественних пісень» на вірші Г. С. Сковороди, опера- ораторія
«Київські фрески», три концерти для оркестру), характерна філософська та громадянська
тематика (теми Батьківщини, пам'яті, морального обов'язку). Стилістика композитора
включає поєднує різні жанрово-стильові пласти українського фольклору (дума, протяжна
пісня, інструментальні награші) і національного професійного музичного мистецтва
(знаменний розспів, кант, хорова культура бароко, стилістика Б. Лятошинського), з
надбаннями класиків ХХ ст. (Г. Малер, Д. Шостакович, Б. Барток, І. Стравінський) та
новітніми тенденціями, а також і масовими жанрами.
Неофольклоризм зіграв важливу роль в еволюції музичної культури, оскільки з його
виникненням набула інтенсивного розвитку тенденція до наближення письмової культури
професійно-академічної традиції, до принципів й особливостей культури усного типу.
Неофольклоризм - відроджує та розвиває елементи традиційної народної музики в сучасній
музиці. В Україні неофольклор зараз порушує українські традиції зі світовими жанрами,
такими як рок, поп-музика та електронна музика. У сучасному світі неофольклорні колективи
стали засобом поширення культури та традицій своїх країн.