ТЕМА 2.

Група смичкових інструментів

План
1. Звуковий обсяг, склад і загальна характеристика групи смичкових інструментів симфонічного
оркестру.
1.1. Основні принципи техніки ведення смичка (техніка правої руки).
1.2. Специфічні прийоми гри на смичкових інструментах.
2. Індивідуальна характеристика смичкових інструментів та їх використання в симфонічному
оркестрі.
2.1. Скрипка.
2.2. Альт.
2.3. Віолончель.
2.4. Контрабас.

1. Звуковий обсяг, склад і загальна характеристика групи смичкових інструментів

симфонічного оркестру
Смичкова група справедливо вважається основою симфонічного оркестру. Вона найбільш багата
за своїми виразними можливостям. Головними її перевагами є величезний загальний оркестровий
діапазон, численність виконавців, можливість шляхом дроблення (divisi) створювати всередині себе
додаткову кількість партій.
Смичкова група володіє винятковими виразними і технічними можливостями:
 тембрової однорідністю, рівністю, м’якістю звучання;
 здатністю до значного продовження звуку, його посиленню і ослаблення;
 великою рухливістю і гнучкістю в артикуляції, залежно від різних способів звуковидобування,
штрихів;
 застосування сурдін, флажолетних звуків.
І все це при найменшій стомлюваності як виконавців, так і слухачів.
Формування та удосконалення цієї групи відносяться приблизно до кінця XVII століття.
Повний звуковий обсяг смичкової групи охоплює хроматичну скелю від До контроктави
приблизно до Соль четвертої октави, тобто майже сім октав.
До смичкової групи входять чотири види інструментів: скрипка, альт, віолончель і контрабас.
Ділиться ж ця група на п’ять основних партій:
 партію перших скрипок;
 партію других скрипок;
 партію альтів;
 партію віолончелей;
 партію контрабасів.
Крім цього, кожна з партій може бути розділена (divisi) на ряд підпартій.
Кількість виконавців у кожній партії залежить від складу всього оркестру. При більшому divisi
поділ проводиться за вказівкою автора партитури або за пропозицією диригента.
Однією з найцінніших якостей смичкових інструментів є їх темброва однорідність в масі,
незважаючи на темброві відмінності окремих видів інструментів, що входять у групу. Пояснюється це
єдністю в конструкції і загальним принципом звуковидобування. У цьому відношенні всі інструменти
смичкової групи можуть бути названі малими, середніми та великими скрипками.
Будучи однаковими по конструкції, всі вони складаються з наступних основних частин:
 корпусу, який представляє собою резонує коробку;
 рукоятки (шийки) з грифом;
 струн, натягнутих над грифом і перекинутих від головки рукоятки через поріжок і підставку

1
до підгрифнику;
 окремої самостійної частини – смичка, що представляє собою злегка вигнуту тростину, з
одного боку якої від одного, більш тонкого (верхнього), кінця до іншого, більш товстому (нижньому),
кінця натягнутий порівняно густим шаром кінський волос.
Джерелом звуку у всіх смичкових є струни; збудником – смичок (аrсо) або, палець (pizzicato).

1.1. Основні принципи техніки ведення смичка (техніка правої руки)

До техніки володіння смичковим інструментом відносяться:
 техніка лівої руки (володіння струнами), з якою пов’язана висота звуків, швидкість в пасажах і
частково характер звучання (вібрація, флажолети та ін);
 техніка правої руки (володіння смичком), з якою пов’язані фразування, штрихи – прийоми
ведення смичка, що визначають основний характер звуків, що видобуваються і поєднання їх один з
одним.
Швидкість чергування звуків визначається в цілому узгодженістю рухів пальців лівої руки на
грифі з рухами смичка, виробленими правою рукою.
Якщо в партії смичкового інструменту не виставлена якась спеціальна вказівка способу
звуковидобування, то звук досягається за допомогою ведення по струнах волосяною частиною смичка
(аrсо). Це є основним прийомом видобування звуку на смичкових інструментах.
В залежності від сили натиску смичка на струни звучання при виконанні аrсо може бути або
більш легке, повітряне, або більш соковите, насичене, напружене. Аrсо має кілька різновидів і велику
різноманітність в характері поєднання звуків, що досягається різними штрихами.
Смичкові штрихи відрізняються один від одного напрямком руху (ведення) смичка по струнах і
характером самого ведення смичка.
Напрямів ведення смичка по струнах два:
 вниз, тобто від нижчого, потовщеного кінця смичка до його верхнього, витонченого кінця.
Такий рух називається tire (тіре) і позначається в нотах знаком П;
 вгору – від верхнього, витонченого кінця смичка до його нижнього. Такий рух називається
pousse (пуссе) і позначається в нотах знаком V.
Динамічне значення їх таке: тіре за своєю природою відповідає видобуванню звуків, відносно
більш вагомих, тобто знаходиться переважно на сильних долях такту. Воно дає і більш чітку атаку
звуку. Пуссе за своєю природою відповідає видобуванню звуків, відносно більш легких і слабких, тобто
знаходиться на слабких частинах такту або із затакта. З використанням середньої частини смичка
пов’язується видобування звуків більш повних і м’яких.
У виконавській практиці використовується різні за характером способи руху смичка, які
називаються штрихам. Завдяки штрихам надається змістовне значення музики, що виконується, і тому
їх можна з повним правом вважати найголовнішими засобами музичної виразності при грі на смичкових
інструментах.
За тривалий час найбагатша практика гри – у першу чергу на скрипці та на віолончелі –
накопичила безліч різноманітних штрихів, між якими в окремих випадках буває навіть важко провести
точно визначену межу, класифікувати їх. Тому варто зупинитися на розгляді найголовніших штрихів і
деяких найбільш уживаних їх різновидів:
Detache (деташе) – це, як правило, плавне і рівне ведення смичка, кожним своїм рухом вгору або
вниз збігається з тривалістю нот. При detache кожна нота береться окремим рухом («окремим
диханням», «окремим ударом») смичка. Зовнішня ознака detache в нотному запису – це відсутність ліг,
крапок або яких-небудь інших позначень над нотами.
Розрізняють велике detache – рух на повний або майже на повний смичок; середнє detache – рух
приблизно на половину смичка; мале detache – рух приблизно на чверть смичка.
2
 З великим, широким рухом смичка і щільним притисканням його до струн пов’язуються і більш
широкі, насичені, масивні і тривалі звуки; із дрібним рухом смичка і з меншим натисканням його на
струни – більш легкі, короткі звуки. Загальний характер звучання всіх видів detache (особливо
великого) – відкрите, сміливе, широке, рішуче звучання на forte і м’яке на piano.
По мірі прискорення руху смичка на повторюваних нотах до дуже швидких, detache переходить
в смичкові tremolo. При цьому на forte виходить звучання надзвичайно збуджене, схвильовано-
тривожне, дуже сильне.

Рис.12. Тремоло смичком (тремоло правої руки)

Рис.13. Тремоло послідовністю з двох нот на один смичок (тремоло лівої руки)
Тремоло є переважно оркестровим штрихом, тому що цілісність його звучання складається з
індивідуальних тремоло різної швидкості руху правої руки групи виконавців (крім тих випадків, коли
швидкість нот, що повторюються, точно визначена автором).
Legato (легато) – зв’язне (злите) виконання декількох звуків на один рух смичка. Зовнішньою
ознакою цього штриха є ліги, виставлені біля нот, або словесне позначення терміном legato. При цьому
всі ноти, об’єднані однією лігою, беруться на один рух смичка; зі зміною ліги змінюється і напрямок у
русі смичка У зв’язку з цим на ліги в партіях смичкових слід звертати особливу увагу, пам’ятаючи, що
вони є показниками змін у русі смичка.
Основний характер звучання legato – це кантиленість, злитість, плинність, спів великого
дихання, то, чим так багаті за своєю природою смичкові інструменти.
Portamento (портаменто) – проміжний між протяжними й уривчастими штрихами, позначається
рисками, що виставляються над або під нотами, які об’єднані лігою. При зміні напрямку смичка
керуються лігами; підкреслення ж проводиться легкими натисками і як би поштовхами смичка при його
веденні по струні. Звуки виходять підкреслено виразні.
До уривчастих штрихових позначень відносяться:
Non legato (нон легато) – штрих, як би перехідний від плавного до уривчастого, по суті
представляє собою detache, але з дещо більшим відокремленням одного руху смичка від іншого (тобто
відділенням одного звуку від іншого).
Martele (мартле) являє собою staccato, але енергійне, сильне, рішуче. Martele виковнюється
різким рухом смичка, що створює сильні акценти на початку звуків і зупинки (невеликі паузи) при їх
закінчення. Кожен звук береться окремим рухом смичка. У нотах martele позначається подовженими
точками біля нот або акцентами, а також терміном martele (або marcato). Звучання – сильне, дещо
тяжке, підкресленк, уривчастк. Динамічний відтінок, як правило, forte; темп помірний.
Однак martele може зустрічатися і в більш швидких рухах, і з динамічними відтінками дещо
меншою сили, зберігаючи при цьому свій ударний, уривчастий характер.
Staccato (стаккато) – штрихове позначення, при якому певна кількість коротких, уривчастих,
гострих звуків береться на один рух смичка. У нотного запису позначається терміном staccato або ж
точками над або під нотами.
До стрибаючих штрихових позначень відносяться:
Spiccato (спіккато) і близьке до нього sautille представляють собою короткі (вгору і вниз),
підстрибуючі рухи смичка, що збігаються з видобуванням окремого звуку на кожен рух смичка.
3
Виковнюється зазвичай серединою смичка. Використовується і на forte і на piano, при швидких і
помірних темпах, частіше при рухливих темпах. Характер звучання – уривчастий, дещо жорсткуватий
на forte і виразний, гострий на piano. Позначається крапками над або під нотами точками і терміном
spiccato.
Staccato volant (летюча «спікатне» стаккато) являє собою відстрибуючий рух смичка (зазвичай
при русі вгору), на яке береться ряд звуків, в нотного запису об’єднаних лігою та відзначених крапками.
Вживається staccato volant як в помірному, так і у швидкому темпах. Характер звучання – виразне,
легке, витончене, тонке.
Saltando (сальтандо) і ricochet (рикошет) виражаються в киданні смичка (зазвичай у верхній
частині) на струни так, що при його підстрибуванні досягається швидка послідовність з двох, трьох,
чотирьох (рідко більше) звуків, рівних за тривалістю. Звучання має характерну ритмічну виразність,
хоча і обмеженої сили. Запис saltando характерний своїм метроритмичним малюнком, що виділяється у
вигляді невеликої, об’єднаної лігою групи нот з виставленими над ними крапками. Втім, можливі при
терміні saltando ноти і без ліг.
Смичкові штрихи відносяться до спірної і не повністю з’ясованої області техніки гри на
смичкових інструментах. Тому корисно розглянути використання смичкових штрихових позначень з
боку загальноприйнятих в музичній практиці вказівок на характер виконання для усіх музичних
інструментів.

1.2. Специфічні прийоми гри на смичкових інструментах

Крім штрихів на звучність смичкових інструментів справляють великий вплив специфічні
прийоми і засоби гри: pizzicato, col legno, флажолети, застосування сурдини (con sordino), використання
особливих положень смичка на струнах (sul ponticello, sul tasto, a punta d’arco, du talon , або al taco),
навмисне використання індивідуальних тембрових якостей, притаманних окремим струнах (sul G, sul D,
sul C).
Pizzicato (в партіях обов’язково вказується терміном pizz.). Це особливий прийом витягу звуків за
допомогою щипка, виробленого зазвичай вказівним пальцем правої руки. Звучання при pizzicato –
нетривале, уривчасте, дещо глухе і сухувате; коротше на притиснутих струнах, хоча і допускає на них
вібрацію; будучи сухуватим і як би беззвучним у високих регістрах, воно досить тривала у нижніх
регістрах на відкритих струнах і особливо ефектне при видобуванні акордів на відкритих струнах.
Pizzicato в порівнянні з аrсо обмежене в силі звучання і в швидкості руху, хоча має деяку
перевагу в чіткості. Pizzicato, що не володіє особливою виразністю, часто використовується в
оркестровці як декоративно-барвистий елемент. У цьому відношенні воно має деяку схожість із звуками
арфи, особливо при виконанні трьох-, чотириструнних акордів, взятих одночасно на кількох
інструментах.
Col legno – особливий прийом видобування звуку за допомогою удару по струнах тростиною
(древком) смичка по струні. Звучнання – коротке, своєрідне, але не сильне, хоча й досить гостре.
Звучить тим краще, чим більше виконавців. Використовується виключно як декоративно-барвистий
елемент.
Різноманітність звуковисотних можливостей на смичкових інструментах полягає у скороченні
натягнутих струн пальцями лівої руки і одержанні таким чином звуків вищих за ті, які дають струни, що
не є скороченими внаслідок притискання їх пальцями до грифа.
Струни називаються відкритими (позначається це знаком 0 над нотою), якщо звук утворюється
від коливання всієї, не скороченої натисканням пальців лівої руки, струни. Звучна частина відкритої
(порожньої) струни утворюється між місцем притискання та підставкою.
Струна, як і будь-який інший резонатор, зазнає складного коливального руху, який складається з
ряду простих рухів. Вона коливається не тільки всією довжиною, але одночасно й окремими її
4
частинами: двома половинами, трьома третинами, чотирма четвертинами і т. ін.
Кожне часткове коливання дає свій звук. Тому при коливанні струни, крім основного тона, що
відповідає коливанню всієї струни, ми чуємо ряд більш високих призвуків, які називаються частковими
тонами або обертонами.
Обертон, виділений із складу тембру струни, що звучить, називається флажолетом. Флажолети
виникають внаслідок поділу звучної струни на ряд однакових за довжиною її відтинків. Досягається це
легким торканням (не твердим натиском) пальця до певного місця ділення струни на ту чи іншу
кількість рівних між собою частин. Флажолети позначаються знаком о над кожною нотою, але круглим
і меншим на відміну від позначення відкритих струн більшим та видовженим 0.
Зустрічаються флажолети натуральні і штучні. Різниця між ними полягає в тому, що натуральні
фажолети видобуваються тільки на відкритих струнах, штучні ж – тільки на притиснутих струнах. З
натуральних флажолетів використовуються октавний, квінтовий, квартовий і навіть іноді терцового (на
контрабасі); із штучних же – майже один квартовий. Обмежене застосування штучних флажолетів
пов’язано з тим, що при їх видобуванні беруть участь одночасно два пальці лівої руки: один палець
(звичайно перший) притискає струну, інший (зазвичай четвертий) торкається до неї. Розтяжка між
двома цими пальцями така, що не дозволяє використовувати всі інтервали, з якими пов’язане
видобування штучних флажолетів. В результаті технічно доступним, найбільш зручним і звучним
залишається флажолет квартовий. Але якщо натуральні флажолети видобуваються лише на відкритих
струнах, то штучні флажолети (завдяки притисненню струни пальцем в будь-якому місці) можна-
отримати від будь-якого звуку в порядку всього хроматичного звукоряду. Крім того, штучний флажолет
допускає при своєму видобуванні вібрацію, що неможливо в натуральних флажолет.
Флажолетні звуки значно збагачують смичкову групу в декоративно-барвистому відношенні.
Відрізняючись свистячим відтінком, вони володіють на piano холодним-прозорим звучанням, а на forte
– холодним-блискучим.
Con sordino означає «з сурдіною». Термін вказує на використання при грі особливого приладу
(сурдіни), що надівається на підставку.
Незалежно від прийомів звуковидобування, застосування сурдини помітно впливає на тембр
смичкових інструментів, роблячи звук їх кілька приглушеним, більш темним. На forte створюється
звучання напружене, злегка шипляче, з відтінком пристрасності і великої виразності; на piano – матове,
як би туманне, в той же час легке, повітряне. Застосовується сурдіна в п’єсах найчастіше ніжного,
тихого характеру або дивного. Сурдіна служить чудовим засобом при контрастах світла і тіні.
Скасування сурдін в партіях обов’язково вказується терміном senza sord.
До особливих положень смичка на струнах і до використання його різних частин при грі
відносяться: sul ponticello, sul tasto (flautando), a punta d’arco, du talon або al taco.
Термін sul ponticello вказує на положення смичка під час гри біля самої підставки. Звучання –
жорстке, з металевим, злегка свистячим, холодним відтінком.
Застосовується sul ponticello як і на forte і на piano.
Термін sul tasto (sur la touche, flautando) вказує на положення під час гри смичка над грифом.
Звучання – пом’якшене, дещо ослаблене, тьмяне. Застосовується sul tasto, як правило, тільки на piano, в
місцях, що вимагають особливої м’якості і ніжності.
Термін a punt a d’arco (de la pointe) вказує на використання під час гри верхньої частини смичка.
Звучання – легке, світле. Зустрічається цей прийом при динамічному відтінку piano і pianissimo. У
партитурах позначається не завжди; застосовується ж виконавцями нерідко в місцях з відповідним
характером музики.
Термін du talon (al taco) вказує на використання під час гри нижньої частини смичка біля його
колодки. Звучання – ваговите, мужне, часом різке. Зустрічається цей прийом, як правило, тільки на
forte. У партитурах позначається не завжди; застосовується ж досить часто в місцях з відповідним
5
характером музики.
Спеціальне використання тембрових якостей, притаманних окремим струнах, зустрічається
нерідко. У партитурі обов’язково вказуються відповідні струни за допомогою терміна sul.
Наприклад: sul G – на струні Соль, sul D – на струні Ре, sul С – на струні До і т.д.
Vibrato (вібрація) на смичкових інструментах додає звучанню особливу теплоту і наближеність
до людського голосу. Лише звуки, взяті на вкрай високих позиціях, дещо втрачають ці якості, хоча і
володіють своєрідною напруженою виразністю. Досягається вібрація коливальними рухами пальців, що
притискують струну до грифа. Використовується vibrato на forte і на piano при грі аrсо, pizzicato і навіть
при штучних флажолет.
Термін vibrato так само як і вказівка звуків, що видобуваються на відкритих струнах,
виставляється в партитурах в тих випадках, коли підкреслюються ці прийоми (як специфічні засоби
виразності). Виконавці застосовують vibrato, як правило, тоді, коли в нотах виставлений термін
cantabile espressivo.
Все ж в цілому смичкові інструменти являють собою саму рухому і гнучку групу симфонічного
оркестру, що знаходиться в цьому відношенні поза конкуренцією серед інших груп.
Смичкова група в цілому, при загальній виняткової рухливості і гнучкості, володіє досить
значним динамічним діапазоном. У смичкової групі він простягається від «розріджених», ледве
вловимих, повітряних звуків рр до пружною, напружено-насиченою звучності ff, яка наповнює весь зал.
І сила ця часто виражається не стільки у зовнішній гучності, скільки у внутрішній величезній
напруженості та інтенсивності.

2. Індивідуальна характеристика смичкових інструментів та їх використання в

симфонічному оркестрі

2.1. СКРИПКА (іт. – Violino; фр. – Violon; нім. – Violine)

В конструкції скрипки, довжина корпусу якої близько 36 сантиметрів (14 дюймів), близько сотні
деталей.
1. Головка і «завиток», якими закінчується гриф.
2. Кілки для настройки інструменту.
3. Струни.
4. Шийка (гриф) з накладкою з дерева твердих порід (зазвичай чорного або червоного). У XIX
столітті під впливом Ніколо Паганіні майстри почали подовжувати гриф скрипки, що розширило
діапазон інструменту до трьох октав.
5. Підставка – дерев’яна деталь, що встановлюється на двох лапках на верхній деці (приблизно
над дужкою) і притиснена до неї натягненням струн. Верхній обріз підставки виконується так, щоб
виконавець міг грати на кожній із струн окремо, а при необхідності швидкого сполучати їх звучання в
акорд.
6. Підгрифок служить для кріплення струн, виконується з чорного або червоного дерева, часто
інкрустується золотом або перламутром. Вже досить давно в підгрифок встановлюють мініатюрні
машинки, за допомогою яких здійснюється тонке підстроювання струн.
7. Кілки тонкої настройки.
8. «Гудзик» встановлюється на обичайці, в нижній частині корпусу скрипки до якого за
допомогою жильної або нейлонової петлі кріпиться підгрифок.
9. Верхня дека (у перекладі – «кришка») та нижня дека, або «спинка».
10. Ефи – характерні прорізі у формі букви «f».
11. Обичайки – бічні елементи корпуси інструменту, що визначають його висоту і об’єм.
Основні елементи смичка: 1. Колодка. 2. Тростина. 3. Гвинт. 4. Верхній кінець смичка. 5. Волос,
6
що натягується за допомогою гвинта, по якому і ковзає колодка. Для кращого контакту ворсинок волоса
із струнами смичок натирають каніфоллю.
Партія скрипки нотується у скрипковому ключі. Її чотири струни настроєні по квінтах таким
чином: Мі другої октави, Ля, Ре першої октави і Соль малої октави:
 тембр 1-ї струни – світлий, сріблястий, дзвінкий;
 тембр 2-ї струни – м’який, ніжний;
 тембр 3-ї струни – співучий, напружений;
 тембр 4-ї струни – густий, напружено-альтовий.
Позицією називається положення лівої руки на грифі (на струнах). Позиції розпочинаються від
поріжка; перша позиція – це найближче положення до порожка.
Хроматичні півтони досягаються шляхом ковзання відповідних пальців з основного тону (в бік
підвищення або пониження).
Флажолети. На скрипці використовуються октавні, квінтові, квартові та інколи великі терцеві
натуральні флажолети (від відкритих струн). Звучання флажолетів у piano – повітряне, свистяче,
холодно-прозоре; у forte – холодно-блискуче.
Використовуються також і штучні флажолети.
Дрібна пальцева техніка, до якої належать гамо- та арпеджіоподібні послідовності, а також різні
гармонічні фігурації, мелізматика, трелі та прикраси, навіть у швидких темпах не викликають
особливих труднощів.
Дещо більшу складність та небезпеку в інтонаційному плані мають хроматичні послідовності та
раптові стрибки з низьких позицій на високі.
В оркестровій грі нерідко можна зустріти використання дво-, три- та чотириструнних поєднань.
Коли вони застосовуються у forte тутті, то звучать доволі ефектно, з великим блиском. Чим більше
використано в цих поєднаннях відкритих струн і чим зручніше розташування пальців на грифі, тим
сильнішим та яскравішим є звучання.
Діапазон скрипки (оркестровий) – від Соль малої октави до До четвертої октави.
Звуки нотуються за дійсним звучанням.
За теситурою звукоряд скрипок відповідає обсягу всіх жіночих голосів: від глибокого мецо-
сопрано (зі звуками контральто) до високого колоратурного сопрано; вищий регістр скрипки виходить
за межі людського голосу.
За своїми технічними можливостями, у широкому значенні цього слова, тобто по своїй
рухливості, гнучкості, легкості, здатності передавати безліч відтінків експресії, скрипки справедливо
вважаються незрівнянними виразниками пристрасних поривів, ніжності, грації, блиску, виясняють,
ліричного, комічного і трагічного змісту.
Різноманітні, арпеджоподібні пасажі, мелізми, glissando, двох-, трьох-, чотириструнні поєднання
і нюанси від pianissimo до fortissimo – все це доступно скрипкам. За гнучкості і легкості штрихів вони
перевершують усі інші інструменти смичкової групи.
Завдяки багатим технічним і виразним можливостям використання скрипок в оркестрі
надзвичайно різноманітності. Розділені в оркестрі на дві самостійні групи – на партії перших і других
скрипок, вони застосовуються в провідних і другорядних планах, в основних і орнаментованих лініях, в
масі, що, природно, зустрічається частіше, і соло.
Хоча роль головного (верхнього) мелодійного голосу частіше доручається партії перших
скрипок, а середній гармонійний голос – партії других скрипок, останні за своїми технічними даними
завжди можуть зайняти місце головного мелодійного голосу (як у самостійному виступі, так і в
поєднанні з партіями перших скрипок). В зв’язку з цим тут не дається окремої характеристики других
скрипок.

7
 2.2. АЛЬТ (іт. – Viola; фр. – Alto; нім. – Bratsche)
За своєю конструкцією альт аналогічний скрипці. Відмінність між ними лише в розмірах
(довжина корпусу – близько 41 см.) і по висоті звучання.
Альтовий смичок товщий і важчий скрипкового, а потовщені струни не такі піддатливі. Тому
легені, повітряні штрихи, такі природні для скрипки, доступні лише визнаним майстрам альтової гри.
Партія альта нотується в альтовому та скрипковому ключах. Чотири струни альта настроєні по
квінтах таким чином: Ля, Ре першої октави, Соль, До малої октави.
Невідповідність діапазону альта до його розмірів відбивається на характері звучання, більш
гугнявому та грубому у спільних зі скрипкою регістрах. Тому всі темброві якості 2-ї, 3-ї, 4-ї струн
скрипки відповідають 1-й, 2-й, 3-й струнам альта, але в більш напруженому варіанті в останнього. Що
стосується 4-ї струни, то звучання її відрізняється значною густотою.
Все, що наводилось вище з приводу скрипки, її будови, аплікатури лівої руки, позицій подвійних
нот, акордів, а також техніки правої руки, цілком відноситься і до альта.
Техніка правої руки альтиста трохи грубша, ніж у скрипаля, тому що альтовий смичок довший та
важчий від скрипкового. Та й самі струни альта товстіші, ніж на скрипці, а тому менш чутливі до
легкого дотику смичка. Але в оркестровій грі ці окремі зауваження з техніки правої руки можна майже
не враховувати.
На альті добре звучить піцикато. Верхньою межею задовільного звучання піцикато тут можна
вважати ноту Ля другої октави.
Сурдину на альті застосовують так само, як і на скрипці.
Оркестровий діапазон альта сягає від До малої октави до До третьої октави:
Використання альтів в оркестрі дуже різноманітне: їх можна зустріти і в ролі характерного
провідного мелодичного голосу, і як акомпануючий гармонійний голос (це і є його основна функція,
особливо на ранньому етапі розвитку симфонічного оркестру), і в якості інструменту технічно рухомого
і емоційно виразного, і навіть в ролі басового голосу (правда, дуже рідко).

2.3. ВІОЛОНЧЕЛЬ (іт. – Violoncello, або Cello; фр. – Violoncelle; нім. – Violoncell)
Віолончель – інструмент ножний, що має шпиль (паличка з вістрям на кінці, що загвинчується в
гудзик), який упирається в підлогу під час гри. За своїми розмірами віолончель майже удвічі більша за
альт. Звідси виникає особливість та складність в аплікатурі лівої руки, яка полягає в тому, що із-за
великого розтягнення пальців у нижніх позиціях неможливо взяти цілий тон сусідніми пальцями
(виняток становить розтягнення між 1-м та 2-м пальцями).
Партія віолончелі нотується головним чином у басовому та теноровому ключах, і лише дуже
високі ноти записуються у скрипковому ключі.
Старовинне нотування для віолончелі мало ту особливість, що скрипковий ключ, який
використовувався відразу ж після басового, читався на октаву нижче від написаного. Навпаки,
скрипковий ключ після тенорового читався відповідно до запису.
Чотири струни віолончелі настроюються по квінтах октавою нижче від альта – Ля, Ре малої
октави, Соль, До великої октави.
Інтервали. Завдяки великому розміру інструмента віолончеліст обмежений в можливостях
розтягнення лівої руки. Найбільший інтервал, який він може взяти на одній струні 1-м – 4-м пальцями,
дорівнює терції.
Гамоподібні рухи різними інтервалами складають на віолончелі значно більшу, ніж на скрипці,
трудність і тому в оркестровій грі застосовуються дуже рідко.
Акорди. Найзручнішими є тризвучні акорди, які складаються з квінт і кварт, а також із двох
секст.
Флажолети. Флажолети на віолончелі звучать добре. Виконуються всі натуральні флажолети, а зі
8
штучних головним чином квартові та квінтові. Натуральні флажолети добре звучать навіть у дуже
високому регістрі.
Техніка правої руки. Всі штрихи, що використовуються на скрипці та альті, застосовуються і на
віолончелі. Слід зауважити тільки те, що смичок віолончелі дещо масивніший та коротший від
скрипкового. У поєднанні з товстішими струнами і, відповідно, з потребою сильнішого натискання на
них смичка, останній витрачається при грі швидше, ніж на скрипці.
На віолончелі також застосовується сурдина.
Оркестровий діапазон віолончелі сягає від До великої октави до До другої октави.
Незважаючи на багатство і різноманітність технічних можливостей (в широкому значенні цього
слова), віолончелі, в силу свого теситурного положення, в оркестрі найчастіше використовувалися як
басового голосу:
 в середньому і високому регістрі – легкого, повітряного баса;
 в нижньому (при октавних подвоєнням контрабас) – повнозвучним, досить суворого й
мужнього басового голосу.
З XIX століття віолончелі все частіше стали використовуватися в якості ведучого мелодійного
голосу баритоновий-тенорові теситурі як самостійно, так і в дублювання з валторнами, фаготами,
альтами та іншими інструментами, а також в акомпанементних фігураціях і навіть в якості інструменту
технічно віртуозного.

2.4. КОНТРАБАС (іт. – Contrabasso, скор. – Basso; фр. – Contrabasse; нім. – Kontrabass)
Контрабас – найбільший інструмент скрипкового сімейства і, без сумніву, володіє одним з
найнижчих голосів у складі оркестру.
Конструкція контрабаса нагадує про характерні зовнішні особливості предків смичкових –
старовинних віол. Схожість не вичерпується зовнішнім виглядом, бо контрабас залишився
прихильником ладу віол. Струни контрабаса, на відміну від решти струнних інструментів, настроєні по
квартах: Соль, Ре малої октави, Ля, Мі великої октави – а звучать на октаву нижче від написаного.
Іноді на контрабасі буває п’ята струна, настроюється в До великої октави (звучить До
контроктави).
Контрабас нотується в басовому, інколи в теноровому ключі, і тільки дуже високі ноти зрідка – у
скрипковому ключі.
Середні розміри контрабаса, який виконавці часто вважають за краще досить громіздкому
повномірному інструменту, – наступні: загальна довжина близько 188 сантиметрів; довжина корпусу –
112 см.; товщина з боків – 18,5 см.; висота підставки – 16,8 см.; довжина смичка – 66-69 см.. Контрабас
спирається на регульований по висоті шпиль і утримується в ігровому положенні всім тілом і лівим
коліном виконавця. Іноді музиканти під час гри сидять на спеціальних високих табуретах.
Як виняток, зустрічаються контрабаси, в яких є рейка, виведена з грифа для продовження струни
Мі, і спеціальний механізм, що перестроює струну Мі в Мі-бемоль, Ре, Ре-бемоль і До.
Техніка лівої руки. Завдяки великому розміру інструмента виконавець ще більше, ніж на
віолончелі, обмежений у можливостях розтягнення лівої руки.
Акорди на контрабасі використовуються рідко, а якщо й використовуються, то більше з
відкритими струнами.
Флажолети на контрабасі звучать дуже добре. Застосовуються всі натуральні флажолети, аж до
найвищих.
Піцикато на контрабасі звучить м’яко, бархатисто і досить голосно.
Сурдини застосовуються рідко, бо вони слабо впливають на характер звучності. Контрабас і без
сурдини звучить дуже м’яко.
Техніка правої руки на контрабасі така ж, що й на віолончелі. Потрібно тільки врахувати те, що
9
смичок контрабаса ще масивніший, ніж смичок віолончелі, тому легкі штрихи (стакато, рикошет, сотійє
та ін.) на контрабасі виконуються важко і не дають належного ефекту.
Оркестровий діапазон контрабаса сягає від Мі (До) контроктави до Сі-бемоль малої октави (за
звучанням).
Контрабас – інструмент басо-профундової теситури. Основна його роль в оркестрі – це ведення
басового голосу і найчастіше глибокого баса. Але зустрічаються випадки використання контрабаса в
якості своєрідного мелодійного, виконуючого соло, технічного і програмно-образотворчого
інструменту.

10