«Шістка» (Les Six)

Шістка – творче угрупування із шести композиторів, яке існувала у Франції з 1917 по

1925 р. До складу її входили Жорж Орік (Georges Auric), Луї Дюре (Louis Durey), Артур
Онеггер (Arthur Honegger), Даріус Мійо (Darius Milhaud), Франсіс Пуленк (Francis Poulenc),
Жермен Тайфер (Germaine Tailleferre), а ідейними натхненниками виступили композитор
Ерік Саті та літератор, критик, лібретист Жан Кокто. Вирішальну роль у формуванні
естетичних поглядів цієї групи відіграли грізні події епохи. Змінився весь лад життя, думок,
змінилися теми, тональність і динаміка бесід. Незважаючи на індивідуальні відмінності,
обумовлені характером композиторів, їх поєднували заяви про пересиченість романтичною
музикою, яка їх «шокувала» багатослівністю і надмірною відвертістю емоційних висловлень.
Загалом назва «Шістка» служила більш рекламним цілям, композитори в останні роки
зустрічалися і співпрацювали між собою доволі рідко.
Жан Кокто (1892-1964), близько зв’язаний з багатьма французькими музикантами,
виступив із книгою «Півень і Арлекін», що стала, по вираженню одного з дослідників,
«свого роду естетичною біблією новітніх течій модернізму, який протиставляв себе
розпливчастості імпресіоністського й символістського мистецтва». Із проповіддю
радикального перегляду імпресіоністської естетики виступав і Ерік Саті (1866-1925),
композитор, мислитель і майстер гострих парадоксів.
Діяльність групи: 1921 – публікація Альбому Шістки – збірника п’єс для фортепіано
соло. Всі учасники, крім Дюре, є авторами музики до балету «Одружені на Ейфелевій вежі».

Артур Онеггер. Arthur Honegger. Життєвий і творчий шлях.

Театрально-ораторіальна творчість. Ораторія «Жанна д’Арк на вогнищі».
Симфонічна творчість. Третя симфонія («Літургічна»)

Розпочинав творчий шлях у роки І світової війни, останні твори написані в 1952-53 рр.
Написав більше 150 творів, багато критичних статей на різноманітні теми сучасного
музичного життя.
Нар. 10.03.1892 р. у Гаврі у сім’ї французьких швейцарців. Провів значну частину
юності у Швейцарії. У родині часто музикували, відвідували оперу, концерти. Музикою
займався з дитинства, самостійно оволодів нотною грамотою, навчався гри на скрипці (в
Цюріху і в Гаврі). Незважаючи на спротив батька, починає вчитися композиції в 18 років у
Паризькій консерваторії в учителя Равеля А. Жедальжа. Знайомиться із Д. Мійо. За словами
Онеггера: «Мійо, – говорив він мені, – виявив на мене величезний вплив, він мав саме те,
чого мені бракувало: сміливість і легкість. Мійо змусив мене слухати сучасну музику».
На противагу романтичному культу почуття й імпресіоністському культу найтонших
нюансів відчуття, поетизації дійсності, Онеггер демонстративно звертається до «прози
життя», бачачи в цьому одне з виражень сучасності.
Загалом спадщина Онеггера охоплює майже всі жанри сучасного мистецтва.
Композитор проявив себе як блискучий поліфоніст, вмілий майстер строгої і чіткої музичної
форми, знаходив нові засоби мелодичної виразності.
Є автором 30 симфонічних (в т. ч. 5 симфоній), 16 камерних творів, 12 театральних
творів, 13 балетів, 3 оперет, музики до 45 кінофільмів, 38 драматичних спектаклів,
камерних творів, концертів.
Перший період творчості (1916-1930). Формування композитора проходило у складній
та сповненій протиріч художньої атмосфери Парижа кінця 10-х – початку 20-х рр., період
одночасної боротьби та взаємодії найбільш несумісних шкіл, тенденцій, напрямів, товариств.
Онеггер бере активну участь у роботі «Шістки», також цікавиться естетикою урбанізму –
передає у музиці дух століття машин і технологій. Виникають експериментальні спектаклі:
хореографічна симфонія «Скетінг-рінк» (балет для роликових ковзанів, 1921), балет «Під
водою» (1924), симфонічна картина «Регбі», тріада «Симфонічні рухи» для оркестру.
 Сенсаційним успіхом супроводжувалося виконання в 1923 симфонічної п’єси із тріади
«Пасифік 231», одного із найяскравіших проявів урбаністичної музики. Оркестр відтворює
звучання пари, що виривається, гудки, стукіт коліс, роботу поршнів, тому що герой «Пасифік
231» – паровоз. Композитор передає процес поступового прискорення руху із послідовним
скороченням довжин від цілої до 16-ї при одночасному сповільненні темпу і в подальшому
навпаки – процес прискореного в темпі поступового збільшення вартостей.
З-під пера композитора виходять камерні Перший струнний квартет, 2 скрипкові
сонати, альтову сонату, вокальні і фортепіанні цикли, «Концертіно для фортепіано і
оркестру» (1924), віолончельний концерт (1929). Разом із дружиною-піаністкою Андре
Ворабур композитор концертує в Англії, Німеччині, Бельгії, Італії, США, СРСР.
Обдарованість Онеггера яскраво виявилася в роботах для драматичного театру та
симфонічних поемах: хореографічна сюїта «Розповідь про ігри світу» (1918), хореографічна
симфонія «Горацій-переможець» (1921).
Період творчого розквіту (1930-ті рр.). Звертається до сучасної соціальної тематики
1930 – Перша симфонія. Тут використовує теми з пісень Великої французької
революції, 1931 – ораторія «Крики світу» як протест проти безперервної праці і світу машин.
Із 1935 стає активним діячем Народної музичної федерації Франції, входить в ряди
антифашистського Народного фронту. В ці роки він пише пісні для масових музичних свят,
робить обробки народних пісень, бере участь у музичному оформленні вистав.
З’являються Другий і Третій струнні квартети, балети «Ікар», «Народження кольору»,
оперети, музика до більш 30 радіопостановок та звукових кінофільмів. Центральним є
вокально-ораторійний жанр («Жанна д’Арк на вогнищі», 1935, «Танець мертвих» 1938,
ораторія «Ніколя із Флю» 1939, опера «Орлятко» 1936).
Для цього періоду творчості характерними є велика концентрація та узагальненість
музичних образів, яскравий рельєфний тематизм ораторіального жанру, процеси наскрізного
симфонічного розвитку, завершеність і ясність форми.
Останній період творчості (1940-1955)
Достойним продовженням діяльності Онеггера стала його творчість у трагічні роки
фашистської окупації Франції (1940-1944). Будучи учасником руху Спротиву, він створює
ряд творів глибоко патріотичного змісту: Друга симфонія, «Пісні визволення».
Після невдалої спроби переїхати за океан зимою 1940 р. О. повертається в Париж.
Організовує концерти із творів композиторів, які емігрували або знаходилися в чорних
списках гестапо, допомагає у створенні підпільних майстерень, де видавалися на платівках
заборонені фашистами твори нового жанру – радіоопери та радіоораторії. Сам стає автором
радіоопери-ораторії «Христофор Колумб» 1940, радіоспектаклю «Удари світу» 1944.
Зимою 1941 створюється Друга симфонія для струнного оркестру і труби, 1942
написана кантата «Пісня визволення», музика до драматичних спектаклів Моракса, трагедій
Есхіла, драм Клоделя. Онеггер активно працює як публіцист та громадський діяч.
У 1946 пише ІІІ («Літургічну») і IV («Базельські втіхи», більш ліричну), 1950 – V
симфонії, 1951 – Монопартіта. Серед останніх творів, які від попередніх відрізняються
настроєм, є світлий колоритний Камерний концерт (1948), святкова Архаїчна сюїта (1951),
«Різдвяна кантата» (1953), різноманітна музика до драматичних спектаклів та кінофільмів.
Помер Артур Онеггер 27.11.1955 р. в Парижі від хвороби серця, яка його мучила
останні роки життя.
Театрально-ораторіальна творчість. «Жанна д’Арк на вогнищі»
Композитор тяжіє до жанрів синтетичної природи. Основні тематичні напрями:
1. філософські проблеми цілі і змісту людського існування, життя і смерті («Танець
мертвих», «Христофор Колумб»)
2. розкриття конфлікту між особистістю і державою («Антигона»)
3. патріотичний подвиг для порятунку батьківщини («Жанна д’Арк на вогнищі»)
4. проблеми війни і миру («Цар Давид», «Танець мертвих», «Удари світу»)
5. конфлікт людини і ворожість світу («Крики світу»)
 6. безкінечні духовні пошуки особистості («Цар Давид», «Ніколя із Флю»)
7. революція і свобода («Орлятко» у співавторстві з Ібером)
8. проблему художника і його мистецтва («Амфіон»)
9. тема радості буття («Різдвяна кантата», «Пісня визволення»).
Сюжети: із Біблії, Євангелія, історичної хроніки, грецької міфології, подій сучасності.
Основні принципи – тенденція до синтезу у крупних жанрових творах (опери,
ораторії, меси, містерії, балету, симфонії, кантати) із особливостями театральних спектаклів,
народного фарсу, байки-алегорії, ліричної або філософської поеми. Присутня наскрізна
симфонізація, яка узагальнює загальну напругу і цілеспрямовано підводить до кульмінації,
яка зазвичай знаходиться в кінці твору.
«Жанна д’Арк на вогнищі». Драматична ораторія-містерія на текст Поля Клоделя
для хору, оркестру, читців та солістів.
Клодель, вивчивши творчість Вольтера, Шиллера, Франса, Твена, Чайковського,
знаходить оригінальний поворот теми і зосереджує увагу на моменті загибелі Жанни,
трактуючи це як моральну перемогу над злом, насиллям, зрадою.
Центральними героями ораторії є читець, Жанна д’Арк, Брат Домінік, Діва Марія,
Свята Маргарита, Свята Катерина, Боров (кабан), Осел, голова суду, Зерно (символ півночі
Франції), Матінка винних бочок (символ півдня Франції), діти та ін.
Жанні, прикованій до стовпа, вночі з’являється святий Домінік, який показує сторінки її
життя у хронологічному порядку. У драматургії твору є 4 часові пласти: реальний (Жанна
біля стовпа), сцена підпалу, діалоги Жанни і Домініка, світ поетичних мрій (видіння святих
дів, мрії Жанни) і один філософський понадчасовий. Тут залучені прийоми кінодраматургії:
спогади, ліричні роздуми про реальні події, монтаж кадрів із різного часу. Присутні також
особливості ораторії, містерії, опери, балету, фарс-водевіль у 4 сцені, пародія-пастораль у 6-
й, мелодрама протягом всього твору.
Головними фігурами є Жанна і Домінік як драматичні актори, які ведуть діалог-роздум.
Сценічне розміщення складається із трьох просторів – фігура Жанни на вогнищі, біля
неї з’являється Домінік. Потім освітлюються окремі сектори сцени, оркестр і хор розміщені
як наступний – третій ярус, а позаду сцени розміщений великий екран, на якому виникають
епізоди видінь святих дів, зоряний простір, картина вогню, який горить.
Особливості музичного викладу. Сюжетні лінії групуються навколо образу Жанни.
Центральна – «Жанна і народ» (який після періоду мракобісся розуміє велич її подвигу),
друга – «Жанна і віра» (розкриття поетичного світу героїні), третя – «Жанна і офіційна
влада» (втілення образів зла, насилля).
Група лейтмотивів самотності, смерті (виття собак), страху (регіт), надії (спів солов’я),
лейттеми батьківщини (веснянка «Трімазо») розкриває розвиток цих сюжетних ліній,
лейттема Жанни відсутня. Використовує елементи як григоріанського хоралу та Dies Irae, так
і мотиви народних пісень «Трімазо», «Лаонський передзвін»
Твір містить риси містерії, страстей, народних видовищ на площі. Складається із
11 сцен: «Голос неба», «Книга», «Голоси землі», «Жанна, яку віддали тваринам», «Жанна
біля стовпа», «Королі, або Винахід гри в карти», «Катерина і Маргарита», «Похід короля в
Реймс», «Меч Жанни», «Трімазо», «Жанна у вогні». Її композицію можна окреслити як
рондо, яку переходить у сонатне allegro. У перших шести сценах головну роль відведено
рондо із драматургічним рефреном «Жанна на вогнищі» і повторенням тематизму у 1, 3, 5
сценах – це експозиція твору. Контраст рефрену і епізодів підкреслено і в тексті, і в
протиставленні музичного тематизму рефрену (1, 3, 5 сцена) та епізодів (4, 6 сцени). Після 6
сцени проходить перелом у розвитку дії, і вся друга половина ораторії (7 і 11 сцени)
розвивається більш цілеспрямовано і динамічно – це розробка-реприза твору. У процесі
розвитку форма ораторії, зберігаючи риси рондо, все більше зближується із сонатною.
Прем’єра відбулася 12 травня 1938 р. в Базелі (диригент Пауль Захер, за участі
ініціаторки постановки Іди Рубінштейн). Часто звучала в роки окупації. Онеггер шукає не
тільки нові сюжети й жанри, але й нового слухача, робить музику більш доступною.
 Симфонічна творчість.
Поряд із вокально-ораторійною творчістю, до найвищих досягнень композитора
належить його 5 симфоній. Останні із них написані під безпосереднім впливом трагічних
подій війни, розказували про разючі проблеми сучасності. Лінія психологічно-драматичного
типу симфонізму, який склався у циклах Першої, Другої і Третьої симфоній завершується
трагічною П’ятою симфонією (1950). Загальний настрій – безнадійність, песимізм, роздуми
про неухильну нову світову катастрофу. Лірико-жанрова Четверта симфонія відрізняється
від решти оспівуванням природи і побуту Швейцарії. Написана в честь ювілею Базельського
камерного оркестру, виконана вперше у Базелі 21.01.1947 (дир. П. Захер).
Симфонія №3 «Літургійна»
Склад оркестру: 3 флейти, 2 гобоя, англійський ріжок, 2 кларнети, бас-кларнет, 2
фаготи, контрафагот, 4 валторни, 3 труби, 3 тромбони, туба, рояль, литаври, трикутник,
тарілки, великий барабан, тамтам, циліндричний барабан, струнні.
Присвячена Ш. Мюншу і виконана під його керівництвом в серпні та листопаді 1946 р.
Є наймасштабнішою із симфонічних циклів Онеггера. У її музиці відтворено трагічні події
війни, тому симфонія є цінним художнім документом епохи. Автор вірить у перемогу духу
над людським варварством. За його словами, «Моя симфонія є драмою, в якій грають три
дійові особи: Горе, Щастя і Людина. Це вічна проблема. Я намагався її оновити».
Єдність циклу симфонії обумовлена не лише наскрізною драматургічною ідеєю, а й
об’єднувальними темами, головна із яких – «тема птаха» – образ надії і віри.
Складається із трьох частин, назви яких узяті із назв частин католицької меси:
I. «Dies irae» («День гніву»). Тут композитор виражає жахіття поколінь тих народів,
яких безпощадно переслідували. Буря рве усе навкруги, лише в фіналі І частини з’являється
птах, який не співає, а плаче. Форма – сонатна, але сонатне Allegro лише у загальних рисах
зберігає традиційні розділи. Експозиція базується на протиставленні образів: психологічних
головної (сум’яття і трагічний хаос, рвана мелодична лінія, загостреність) і побічної (ніби
договорює головну партію, але більш людяна і особистісна) партії і моторно-агресивних
образів нашестя зв’язкової і заключної (жанрово-маршевий характер). Тема головної партії
містить у собі 2 елементи – агресивний (широкі дисонуючі стрибки) + мотив Dies Irae.
ІІ. «De profundis clamavi» («Із безодні взиваю»). Після страшних картин І частини
композитор розкриває глибоко особистісні думки героя симфонії, скорботу за загиблими у ІІ
світовій війні. Починається монолог-сповідь із трагедійним підтекстом. Форма Adagio – три
частини зі вступом, тематичні елементи: тема «De profundis», тема «птаха», формується
основна тема. Нескінченна мелодія постійно переливається між партіями різних інструментів
на світлому фоні пласту акордів із паралельних діатонічних співзвуч. Далі вступає сповнена
мороку, тривожна тема «De profundis». Пронизливий тембр труби в кульмінації, на відміну
від Другої симфонії, уособлює силу відчаю враженої стражданнями людини. На спочатку
драматичної репризи тема «De profundis» поступово набирає більш м’якого звучання, туди ж
із легкістю і простотою вплітається тема «птаха».
ІІІ. «Dona nobis pacem» («Подаруй нам мир»). Є кульмінацією циклу. Онеггер, за
його словами, за допомогою бас-кларнета експонує так званий ««бух-бух-бух» – марш
роботів цивілізованого людства, яке має душу і тіло, своєрідна розправа звірів над
духовними цінностями». Технічна складність полягає у яскравій техніці glissando фортепіано
і дерев’яної групи, особливих прийомах звуковидобування у мідних, віртуозних пасажах
струнних для створення картини бомбардування, батальних епізодів тощо. За формою фінал
містить риси сонатного allegro у поєднанні з рондальністю («марш роботів», який звучить
тричі, є своєрідним рефреном і показує тупу, нелюдську силу у механічній, бездушній темі,
яка нагадує марш мертвих із його «Танцю мертвих». У кульмінації чуємо головну партію –
похідну пісню-марш із елементами джазу. Побічна партія – паросток лірики, у розробці –
сутичка головної і побічної тем, вигуки tutti «Dona nobis pacem». Коли сили агресора
перемагають, на місці репризи з’являється кода, оспівується надія на мир і щастя (над темою
фіналу з елементами із попередніх тем симфонії, звучить тема «птаха миру» в Cis-dur).