Міністерство культури України

Комунальний заклад
"Чернівецький обласний фаховий коледж мистецтв
ім. С. Воробкевича"

Контрольна робота на тему:

Експрессіонізм в мистецтві і музиці

Викладача
музично-теоретичних
дисциплін
Латковської Н. В.

Чернівці
 Експресіонізм (від лат. expressio - вираз) – один із найскладніших і
суперечливих напрямів у художній культурі (літературі і мистецтві) перших
десятиліть XX ст., що проголосив єдиною реальністю суб'єктивний духовний
світ людини, а її вираз – головною метою мистецтва. Найбільш яскраво він
виявив себе у культурі Німеччини та Австрії.

Історичні передумови виникнення експрессіонізму.

Перша третина XX століття - одна з найбільш складних та драматичних
сторінок в історії Німеччини та Австрії, які пережили Першу світову війну,
політичну та економічну кризи, листопадову революцію 1918 року, розпад
Австро-Угорської імперії та утворення Веймарської республіки з подальшою
фашизацією суспільно-політичного ладу. У темах та образах експресіонізму
домінують «сутінки людства» — тривожне передчуття та очікування
катастрофи, страх, депресія, страждання, екзальтований протест проти
насильства. У живописі – це спотворені болем лики, сум'яття форм; в поезії –
патетика, емфаза, бунтарський крик, нестримна захопленість; на театральній
сцені – вибухи почуттів у «драмах крику» та монологи-проповіді. «Ще
ніколи людина не була такою малою і не відчувала такого страху, — писав
віденський критик Г. Бар. — Людина заволав про свою душу. Мистецтво
теж кричить разом із людиною, і крик їхній гасне в непроглядній темряві.
Мистецтво благає про допомогу, воно волає до духу — це і є експресіонізм»

Експресіонізм офіційно заявив себе у 1905 році.

Історія експресіонізму почалася в 1905 році, коли чотири студента
Вищої технічної школи Дрездена – Ернст Людвіг Кірхнер, Еріх Хеккель,
Карл Шмідт-Ротлуф і Фріц Блейк – об’єдналися у спільній майстерні, знявши
приміщення колишньої м’ясної лавки. Так утворилося творче об'єднання
«Міст». У творчому маніфесті вони заявили свою мету:
 оновлення німецького мистецтва;
  звільнити від мертвих традицій;
 безпосередньо і щиро передавати те, що спонукає до творчості.
У 1911 році виникла мюнхенська група «Синій вершник», нова
співдружність художників-експресіоністів. Приблизно водночас з'являються
перші літературні об'єднання експресіоністів. У Берліні починають
видаватися журнали «Штурм» («Буря») та «Акціон» («Дія»).
Представники експрессіонізму:
• Живопис: Серед знакових художників-експресіоністів – Едвард
Мунк. Його картина «Крик» стала своєрідною «емблемою» експресіонізму.
Також: П. Клєє, Е. Кірхнер, Ф. Марк, Е. Нольде, В.Кандінський, М.
Піхштейн.
• Література: Франц Верфель, Георг Тракль, Ернст Штадлер,
Франц Кафка;
• Драматургія: Вальтер Хазенклевер, Георг Кайзер, Оскар
Кокошка;
• Кінодраматургія: Ф.В. Мурнау.

В експресіонізмі відбилося трагічне світовідчуття європейської

інтелігенції, пов'язане з подіями Першої світової війни. Передчуття світової
катастрофи, що насувалася, втрата відчуття безпеки надавали йому згущено-
похмурого, часом істеричного відтінку. Єдиною сталою реальністю
експресіонізм проголосив суб'єктивний світ людини, втілення якого
стало її оловною метою.

Коло образів митців-експрессіоністів.

Основними образами в вторах експрессіоністів стали почуття гнітучого
песимізму і відрази до життя (світ, скалічений війною і людським горем, не
тільки жахливий, а і огидний), образи крику, жаху, страждання, самотності,
смерті, пограничні стани людської психіки, душевний і фізичний злам.
Відчуття страшного дихання катаклізмів, що насуваються, відображене в
відчутті приреченості, в страсі перед майбутнім і душевній розгубленості,
розладі з дійсністю і втраті віри в колишні духовні ідеали. Песимістичне
світовідчуття зафарбовувало мистецтво новими емоціями – істерією і
еротикою, містицизмом, фантасмагоричним маренням і неврастенічною
загостреністю відчуттів, зловісним демонічним гротеском і всепоглинаючим
ірраціональним страхом.
Після Першої світової війни у творчості експресіоністів загострюється
увага до соціальних проблем епохи. Сюжетами творів стають сцени війни з її
жахами, перелякані пережитим самотні люди, поранені, каліки, жебраки,
притони великих міст. Проте не тільки заперечення, а й пошуки нових
гуманістичних цінностей властиві цьому напряму. Успадкувавши від
романтиків пристрасний критичний пафос, неприйняття дегуманізованих
суспільних відносин, експресіоністи розпочали боротьбу за справді людське.
За словами Б. Зінгермана, «вони <експрессіоністи> готові були кричати до
хрипоти, до нескінченності. Вони лізли на стіну – щоб підняти інших. Вони
створили мистецтво викриття і пророкування». Тобто мистецтво
експрессіонізму має виконувати мессіанську роль в житті суспільства, яке
повинно усвідомити, що єдиний шлях спасіння – поборення притаманної нам
жорстокості шляхом наповнення сердець любов’ю до ближнього.
Філософською базою експрессіонізму є суб’єктивний ідеалізм, який
формується під впливом концепцій А. Бергсона, Е. Гусерля, З. Фрейда, Г.
Ріккерта. Експрессіоністи спираються, перш за все, на принциповий
антропоцентризм, ірраціональність, фрейдівську психофізичну концепцію
людини, яка поєднується з гуссерлівською структуральністю та
бергсоновським інтуїтивізмом. Осн. моментом філософії експресіонізму є те,
що справжня реальність – це суб’єктивно-ідеалістичний світ людини, тобто
дійсність – це вигадка, її не існує. Найцінніше – людина, але вона водночас і
джерело всесвітнього зла.

Технічні прийоми.
 Експрессіонізм радикально розривав зв'язки з традиційним мистецтвом,
сміливо порушуючи пропорції, свідомо спотворюючи предмети, що
зображаються.
Художники-експресіоністи створювали внутрішньо напружені,
спрощені форми, вони використовували або крикливо-яскраві фарби,
максимально контрасні, або навпаки, похмурі брудні тони, неспокійні і
недбалі рухи пензля, викривлені лінії, абстрактні форми, перебільшення.
Банальність, потворність і протиріччя сучасного життя породжували в
експресіоністів почуття роздратування, огиди, тривоги і фрустрації, які вони
передавали за допомогою незграбних ліній, швидких і грубих мазків,
кричущого колориту.
Характерні риси живописного експресіонізму:
 свідоме спотворення на картині пропорцій предметів і людей для
художнього посилення враження на глядача;
 спрощення малюнка, відмова автора від ретельного
промальовування найдрібніших деталей;
 різкі і суворі фарби;
 незграбні і ламані лінії.
 в графіці – контрасти білих і чорних плям
 панування характерних гострих контурів предметів у композиції;
 глибока емоційна складова творчого задуму з великою кількістю
яскравих почуттів: жаху, страху, обурення чи захоплення;
 урочистість яскравих колірних рішень та гранично різких
контрастів.
Улюблені тони:
 червоний;
 чорний;
 густо-зелений;
 коричневий.
 Доля художнього експессіонізму.
Згасання інтересу до експресіонізму в Німеччині, а згодом і в решті
Європи почалося після стабілізації повоєнного життя людей. Широкій
публіці непросто було осмислювати художні твори, суспільство втомилося
від негативу, виникла потреба у більш оптимістичній творчості.
З приходом до влади Гітлера протягом було завдано непоправного
удару. Нацисти різко негативно ставилися до авангардних явищ у живописі,
експресіоністи зазнали гонінь, їхні картини були офіційно оголошені
«дегенеративним мистецтвом». Художникам не дозволяли проводити
виставки, їх роботи масово знищувалися. Але вже в 40-х роках XX століття в
Америці почав формуватися абстрактний експресіонізм, а наприкінці 70-х у
світовій культурі заявив про себе неоекспресіонізм.

Музичний експресіонізм як особливий напрямок пов'язаний з

австрійською, а ще конкретніше – віденською культурою. Класичні його
зразки дає творчість композиторів Нової віденської школи,
основоположником якої є Арнольд Шенберг. Типові експресіоністські твори
Шенберга – монодрама «Очікування», вокальний цикл «Місячний П'єро»,
кантата «Уцілілий з Варшави», а також незавершена опера «Мойсей та
Аарон». Найвищим досягненням музичного експресіонізму визнається опера
Альбана Берга "Воццек" (1925).
Музичний експресіонізм був спадкоємно пов'язаний із пізнім
романтизмом. Зловісно-похмурі образи нерідко зустрічаються у творах
Малера (пізні симфонії), Р. Штрауса (опери «Саломея», «Електра»),
Хіндеміта (опери «Вбивця – надія жінок», «Свята Сусанна»), Бартока (балет
«Чудовий мандарин») . Хронологічно їх твори стоять поряд з
експресіонізмом у живопису та літературі, проте загалом творчість цих
композиторів спирається на традиції романтизму, як і ранні твори Шенберга
та Берга.
 Поступово ідейно-художній зміст пізнього романтизму
переосмислювався: деякі образи загострювалися, абсолютизувалися (розлад
із навколишнім світом), інші приглушалися або зовсім зникали (романтична
мрія). "Мистецтво є крик про допомогу тих, хто переживає в собі долю
людства", - писав основоположник експресіонізму в музиці Арнольд
Шенберг
Герой експресіоністського мистецтва постійно перебуває у критичному
емоційному стані. У його сприйнятті домінує трагічно спотворений образ
розпаду світобудови. Природа його внутрішнього життя багато в чому
визначається стихією несвідомого.
Досить рідко він постає як конкретна особистість, найчастіше він не
має імені, це абстрактна людина: батько, син, людина, чоловік, жінка.
Характерними прикладами є опери «Щаслива рука» Шенберга, «Вбивця –
надія жінок» Хіндеміта (1919) за п'єсою Кокошки.
Творчість нововіденців демонструє характерну для експресіонізму
відмову від традицій. Перегляду та переоцінці піддаються всі елементи
музичної мови: лад і тональність, гармонія, форма (як процес і як ціле),
мелодика, ритм, тембр, динаміка, фактура.
Принцип вільної атональності, що утвердився музикою Шенберга в
1910-ті роки, на початку 1920-х змінюється додекафонією.

Додекофонія як провідна композиторська техніка музичного

експрессіонізму.

Додекафонія – спосіб створювати музику, користуючись

«дванадцятьма лише між собою співвіднесеними тонами» (Шенберг).
Сутність шенбергівського методу Д. полягає в тому, що мелодич.
голоси та співзвуччя походять з єдиного першоджерела - обраної
послідовності всіх 12 звуків хроматич. гами, що трактуються як єдність. Ця
послідовність звуків називається серією. Серія є обраний автором для цього
твору комплекс інтервалів. Жоден із звуків у серії не повторюється: сам
порядок звуків є строго визначеним. Серія поєднує в собі два явища:
дванадцятизвучність із строго певним порядком наслідування звуків (аналог
ладовості) і структурну єдність, цілісність (подібність мелодійної нитки
мотиву, фрази).
Серія має 4 форми (модуси): основну (початкову), ракохідну, інверсію
та ракохідну інверсію. Наприклад:

Кожен модус може бути транспонований - викладений від кожного з 12

звуків (висот) темперованої системи; т. о., всього звукових форм серії 48. Усі
звукові форми серії розглядаються як цілком рівнозначні.
Принцип використання серії – постійне її повторення. Серія може
проводитися горизонтально, утворюючи мелодія, мотиви (багатоголосся при
цьому серією не передбачається, проте воно може утворитися з поєднання
голосів, в кожному з яких проводиться одна з звукових форм серії),
вертикально, утворюючи акорди (при цьому серія не передбачає
мелод. слідування), або в різних комбінаціях того та ін. руху. У будь-якому
випадку в межах серії звуки повинні зберігати задану співвіднесеність один з
одним. В обмежених масштабах допускається повторення звуку чи групи
звуків. Пропуск якого-небудь звуку серії не допускається (проте, напр., одні
звуки серії можуть становити співзвуччя, на фоні якого розгортаються інші).
Серія може використовуватися розділеною на сегменти (на 2 шістки звуків, 3
четвірки, 4 трійки, на нерівні за кількістю звуків відрізки). При творі вибір
тієї чи іншої групи звуків серії для мелодії, контрапунктуючих голосів і
акордів, вибір модусу та його висотної позиції повністю залежить від
бажання композитора, так само як ритм, метр, малюнок лінії, фактура
(гомофонна, поліфоніч., змішана або змінна), регістр (звуки серії можна
брати у будь-якій октаві), тембр, динаміка, мотивна структура, форма, жанр,
характер п'єси і т. д. Логіка муз. розвитку, стиль та експресія пов'язані із
закономірною організацією цілого, насамперед із створюваною
композитором системою висотних відносин. Не допускається невмотивоване
введення яких-небудь інших поєднань звуків, проте кожна серія практично
дозволяє використовувати будь-які необхідні їх комбінації (якщо вони є
похідними від даної серії).
Аналогічні періоди (атональний та додекафонний) проходять у своїй
творчій еволюції Берг та Веберн. При цьому творчість кожного із трьох
представників Нової віденської школи винятково своєрідна. Якщо Шенбергу
притаманний найпослідовніший естетичний радикалізм у вираженні
експресіоністської позиції, то музиці Берга явно відчутні малерівські
традиції, мотиви «соціального співчуття». Для Веберна надзвичайно
суттєвим виявився творчий досвід майстрів суворого стилю, а також
філософсько-поетична спадщина Гете.

Типовий для муз. експресіонізму комплекс засобів муз.виразності:

 заміна традиційної мажоро-мінорної системи атональністю;
 через вільну атональність експресіоністи приходять до організації
звукового матеріалу на основі додекафонії;
 відсутність зв'язків із побутовими жанрами;
 гранична дисонансність гармонії;
 уривчастість, «розірваність» мелодики;
 інструментальне трактування вокальних партій, збуджена
речитація;
 використання «мовного співу» (Sprechgesang);
 нерегулярна акцентування у ритмі, часто мінливі темпи.
 Все це створює надзвичайно напружену емоційну атмосферу, враження
безперервно зростаючої напруги. Визначення «драма крику», пов'язане з
експресіоністської драматургією, можна зарахувати до багатьох жанрів
експресіоністського мистецтва, зокрема музичного.

XX століття – століття спустошливих світових воєн та катастроф –

створило ґрунт для того, щоб експресіоністські тенденції отримали
продовження у різних стилях та індивідуальних манерах. Впливи
експресіонізму простежуються і в творчості Хіндеміта, Бартока,
Шостаковича, Онеґґера, Мійо, Бріттена, Прокоф’єва, Пендерецького та
багатьох інших композиторів. Експресіоністський тонус відчувається майже
у всіх "військових" симфоніях найбільших симфоністів XX століття.  Музика
експерсіонізму та естетично-світоглядні позиції напряму мали певний вплив
на творчість українських композиторів покоління 1960-х, зокрема Л.
Грабовського («Симфонічні фрески»), В. Сильвестрова, В. Годзяцького та ін.
 Список використаної літератури:
1. Денисов Э. Додекафония и проблемы современной композиторской
техники // Музыка и современность. М., 1971. Вып. 7.
2. Друскин М. Австрийский экспрессионизм // Друскин М. О
западноевропейской музыке XX века. М., 1973.
3. История зарубежной музыки. – Вып.6. Начало ХХ – середина ХХ века. – М.:
Музыка. – 2005.
4. Когоутек Ц. Техника композиции в музыке XX века. М., 1976. С. 104—181.
5. Корчова О. Музичний модернізм як terra incognita. – К., 2020. – 490 с.
6. Павлишин С. Музика XX століття. — Л., 2005;
7. Стригина Е. Музыка ХХ века. – Бийск: Издательский дом «Бия», 2006. - с.280
8. Сюта Б. Експресіонізм // Українська музична енциклопедія, Т.2 — Ін-т
мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського НАН
України. 2008 — C. 15.