Міністерство культури України

Комунальний заклад
Чернівецький фаховий коледж мистецтв
ім. С. Воробкевича

Контрольна робота на тему:

Американський джаз: витоки, ранні форми,

основні напрямки.

Викладача
музично-теоретичних
дисциплін
Латковської Н. В.

Чернівці – 2022
 ЗМІСТ

1. Особливості музичної культури США

2. Жанрові та інтонаційні витоки американського джазу
3. Музично-стильові особливості джазу.
4. Історія виникнення джазу. Ранній період:
новоорлеанський джаз. Симфоджаз.
5. Основні напрямки в американському джазі ХХ ст..
6. Вплив джазу на професійну композиторську творчість.
7. Список використаної літератури
 1. Особливості музичної культури США

США – молода країна з незвичною історією. Вона створена

переважно емігрантами, тому етнічно дуже строката. Вихідці з
Європи, Азії та Африки сформували мультикультурний простір США,
в якому сплавилися різні художні традиції і народилися нові –
гібридні. При цьому корінне населення не грало ключової ролі в
суспільному і культурному житті держави. Усі ці культури
асимілювали одна в одну і створили нову музичну культуру, нові, до
цього не існуючі музичні напрямки, які згодом поширилися у всьому
світі.
Американська музична культура, як і американська нація в
цілому, — явище відносно молоде. З самого початку свого формування
(з XVII ст.) вона була пов'язана зі спадщиною Європи, перш за все з
Великою Британією. Пуританська мораль колоністів (вихідців з
Великої Британії) не давала розвиватися світським жанрам,
дозволяючи лише спів псалмів, пізніше релігійні гімни, які
масово співали і поза церквою на релігійних зібраннях (до 20 тисяч
осіб), що поклало початок виникненню і духових оркестрів.
У період утворення держави США (1776 р.) особливого
поширення набули патріотичні пісні («Янки Дудль», «Зоряно-
смугастий прапор», «Слався, Колумбіє» та інші). Поступово музика
міцно ввійшла до повсякденного життя — набуло
популярності домашнє музикування: концерти салонного
характеру, танці.
У кінці XVIII ст. відбулося формування американської
професійної музики. У XIX ст. з'явився ряд симфонічних оркестрів.
У 1883 р. відкрилася «Метрополітен-опера» в Нью-Йорку, потім
з'явилися свої оперні театри в Чикаго, Новому Орлеані, Бостоні та
інших містах. Один з перших америк.композиторів, який вніс великий
вклад в розбудову муз.життя і освіти США – Едуард Мак-Доуелл.
Характерною особливістю музичного мистецтва Північної Америки
початку XX ст. залишалося змішування різних стилів, використання
народних мотивів.

2. Жанрові та інтонаційні витоки американського джазу

Американський джаз склався на основі:

Спірічуел – жанр духовних піснеспівів афроамериканців.
Мелодії і гармонії запозичені з протестантського хоралу, але
вони поєднуються з виразовими засобами і прийомами
афроамерик.музики – імпровізацією, складним синкопованим
ритмом. С. виконувався хором без супроводу, з плесканням в
долоні і танцювальними рухами співаків. Мелодика спірічуелів
глибоко своєрідна. Пентатонічні співи поєднуються в ній з
типовими для блюзового ладу коливаннями між мажорною та
мінорною терціями. Часто використовуються нетемперовані
звуки, гліссандування.
Спірічуел Swing Low Sweet Chariot («Злітай карета з
неба, відвези додому мене»)
https://www.youtube.com/watch?v=QoTGtiriybg

Шоу менестрелів – особливий жанр амер.театру,

спочатку – короткі комедійні сценки, в яких білі, загримовані під
темношкірих, пародіювали їх манеру говорити, пісні і танці. В
подальшому менестрелями були афроамерик.артисти. В музиці
цих дійств поєднувалися риси англ..народ.балади і
афроамерик.фольклору. Оркестр – типового передджазовий:
особлива роль ударних, використання банджо, імпровізації
скрипки і акордеона. Такі шоу вплинули на виникнення і
розвиток регтайму, раннього джазу і розважальних естрадних
жанрів (водевілю, мюзиклу та ін..).

Регтайм (в перекладі – «розірваний час») – це і муз.жанр,

і стиль фп гри. Піаніст прав.рукою виконує вільну за ритмом
мелодію, а лівою – рівномірно чергує басові звуки і акорди.
Розрив ритм.малюнків, зміщення акцентів – осн.особливість
регтаймів. Найвідоміший автор – Скотт Джоплін.
Скотт Джоплін. Регтайм «Артист естради»
https://www.youtube.com/watch?v=fPmruHc4S9Q

Блюз (від blue devils – «меланхолія», «засмучення», або

«to feel blue» - сумувати) – негритян.пісні у супроводі банджо чи
гітари. Відрізняються від спірічуел інтимно-ліричним змістом
(гол.теми – самотність, безправна доля). В Б. склалася
характерна поет.форма і муз.структура – блюзова форма: куплет
пісні, побудований за принципом «запитання-відповідь»,
містить 3 рядка, причому дві перші зазвичай однакові. Весь
куплет – 12 тактів в строгій гарм. послідовності (перші 4 такти –
Т, другі – S, треті – D і Т). Гол. виразова риса блюзу – так звані
блюзові ноти (ІІІ і VII ступ. які не належать ані мажору, ані
мінору, а знаходяться десь між, тому їх не можна заграти на ф-
но, але можна – на гітарі або голосом)
В. Хенді. Сент-Луїс Блюз St. Louis Blues (виконує Л.
Армстронг) https://www.youtube.com/watch?v=uPEVmBOfiC8

3. Музично-стильові особливості джазу.

 В основі джазу лежить імпровізація, сенс якої не в результаті, а в
самому процесі. Джаз.імпровізатор створює твір у взаємодії з іншими
партнерами по ансамблю.
Інша особливість джазу – складний ритм, в якому надзвичайно
важливу роль відіграють акценти. В основі джазового ритму – біт
(англ. beat – «удар», «пульс»), акценти якого можуть попадати на
слабкі долі («оффбіт») і сильні («даунбіт»). В поєднанні всі акценти
мають створювати драйв (англ. drive – «гонка», «їзда», «атака»).
Специфічною якістю джазу є свінг (англ.. «рівномірна
розкачка») – ритмічний малюнок, при якому перша з кожної пари
нот, що граються, продовжується, а друга скорочується. Таким чином,
свінг – це тип пульсації, заснованої на постійних відхиленнях ритму
(що випереджають або запізнюються) від опорних долей.
Більшість зразків джазової музики – це інструментальні п'єси,
побудовані за класичною моделлю «теми з варіаціями». Після того, як
ансамбль виконав тему, солісти імпровізатори по черзі грають варіації,
а інші акомпанують. Кульмінацією виступу звучить останнє
проведення теми всіма учасниками ансамблю. При цьому всі
виконавці дотримуються гармонічної структури вихідної теми та її
тривалості. Цей періодично повторюваний обсяг теми називається
квадратом. Загальновідомі теми, які в джазі виконуються найчастіше,
називаються стандартами.

4. Історія виникнення джазу. Ранній період:

новоорлеанський джаз. Симфоджаз.

Загальноприйнятою батьківщиною джазу називати Новий

Орлеан. У ранніх формах джазу розрізняли новоорлеанський,
чиказький та ньюйоркський різновиди, які в сукупності назвали
традиційним джазом. Коли з'явилися білі виконавці, їх ансамблі
почали називати діксілендами (Dixiland - "Країна Діксі" - популярна
назва південних штатів США). Сьогодні під диксилендом часто мають
на увазі весь традиційний джаз. Найб. відомий представники
традиційного джазу– Луї Армстронг, Елла Фітцджеральд.
Вирішальну роль у популяризації джазу відіграли радіомовлення
і грамзапис, що бурхливо розвивались у першій половині XX ст. 
Наступна хвиля розвитку джазу пов'язана з історією біг-бендів
(англ. big band – великий оркестр) (були актуальним з поч.. 1920-х
років – до кінця 1940-хи). Це так звана «епоха великих оркестрів» і
симфоджазу. Такі джазові інструм. ансамблі включали від 10 до 17
осіб та складалися з трьох оркестрових груп: саксофони – кларнети,
мідні духові інструменти (надалі виділилися групи труб та тромбонів),
ритм-секція (фортепіано, контрабас, гітара, ударні музичні
інструменти). Музиканти грали конкретні партії, або завчені на
репетиціях, або по нотах. Ретельні оркестрування разом з великими
секціями мідних та дерев'яних духових інструментів виводили багаті
джазові гармонії та створювали сенсаційно гучне звучання, що стало
відомим як звуки біг-бенду (the big band sound). У 1930-ті роки біг-
бенди культивували переважно стиль свінг. Це оркестри Бенні
Гудмена, Дюка Еллінгтона, Пола Уайтмена, Глена Міллера, Каунта
Бейсі.
«Симфоджаз» - термін, що означає сплав симф. музики з
джазом. Вперше його вжив у 20-х роках відомий амер.диригент Пол
Уайтмен, створивши джазові оркестри зі струнною групою.
Найчастіше це була танцювальна музика з нальотом «салонності».
Фабіан Андре і Уїлбур Швандт. «Dream, a little dream of me»
(«Помрій трохи про мене») у вик. Елли Фіцджеральд і Луї Армстронга.
https://www.youtube.com/watch?v=SwYKqA_j2M8
 Дюк Елінгтон, Хуан Тізол. Композиція на джазовий стандарт
«Караван».
https://www.youtube.com/watch?v=3Lg86iWMiRQ

5. Основні напрямки в американському джазі ХХ ст..

У 40-х роках у Нью-Йорку виник новий джазовий стиль,

названий «бібоп», який відкриває епоху модерн-джазу. Бібоп чи боп
(від англ. bebop – «звуконаслідування») характеризується швидким
темпом та складними імпровізаціями, заснованими на зміні гармонії,
а не мелодії. Надшвидкий темп виконання був введений Паркером і
Гіллеспі, щоб не підпустити до їх нових імпровізацій непрофесіоналів.
Крім усього іншого, відмінною рисою всіх бібоперів стала епатажна
манера поведінки та зовнішнього вигляду.
Головною фігурою у бібопі стає соліст-імпровізатор (у ролі якого
може виступати будь-який учасник ансамблю), який досконало
володіє музичним інструментом (або голосом), що прагне
індивідуального самовираження. Бібоп дав потужний поштовх якісно
новим творчим пошукам. Засновник бопа – Діззі Гіллеспі.
На відміну від свінгу, який здебільшого є музикою великих
комерційних танцювальних оркестрів, бібоп — це експериментальний
творчий напрямок у джазі, пов'язаний головним чином з практикою
малих ансамблів (комбо) та антикомерційний за своєю
спрямованістю. Етап бібопа став значним зміщенням акценту в джазі
від популярної танцювальної музики до високохудожньої,
інтелектуальної, але менш масової музики для музикантів.
Діззі Гілеспі https://www.youtube.com/watch?v=rfvdGtEYBko

Після закінчення панівної моди великих оркестрів в епоху біг-

бендів, коли музику великих оркестрів на сцені почали витісняти
маленькі джазові ансамблі, свінгова музика продовжувала звучати.
Багато знаменитих свінгових солістів після концертних виступів у
болл-румах, любили пограти у своє задоволення на спонтанно
влаштовуються джемах в невеликих клубах на 52-й вулиці в Нью-
Йорку. Не приймаючи новаторські прийоми бібопу, ці музиканти
дотримувалися традиційної для свінгу манери, демонструючи при
цьому невичерпну фантазію при виконанні імпровізаційних партій.
Стиль цього напряму клубного джазу кінця 1930-х отримав з початком
підйому бібопа назву мейнстрім, або головну течію.

Сформувавшись у стиль-еталон («класичний») до кінця першої

половини століття, у другій половині він почав стрімко
розшаровуватися на різні стилі та напрямки: кул, фанк, фрі-джаз,
хард-боп, модальний джаз, ф'южн (джаз-рок). У 80-ті роки
«відцентрові» тенденції досягли граничного розширення і до кінця
століття змінилися доцентровими. Сучасний джаз не тільки шукає
нових шляхів, а й цінує школу, традицію.

Висока напруга і тиск бібопа почали послаблюватися з

розвитком «прохолодного» джазу – кул-джазу. Починаючи з к. 1940-
х музиканти почали розвивати менш затятий, більш гладкий підхід до
імпровізації, змодельований за образом світлої, сухої гри тенор-
саксофоніста Лестера Янга, яку він застосовував ще в період свінгу.
Результатом став відчужений і однорідний звук, що спирається на
емоційну «охолодженість». Найбільшим новатором цього жанру став
трубач Майлз Девіс. Також відомі представники – Пол Десмонд, Дейв
Брубек, Чет Бейкер, Джон Льюис.
Miles Davis - Blue In Green https://www.youtube.com/watch?
v=TLDflhhdPCg&list=RDEM0oHMqbcZ6-H-ZGYZ0dLITw&index=3
Dave Brubeck – Take five
 https://www.youtube.com/watch?
v=tT9Eh8wNMkw&list=RDEM0oHMqbcZ6-H-ZGYZ0dLITw&index=4

Джаз-фанк (Jazz-funk) — піджанр джазової музики, що

характеризується акцентом на слабку частку (бек-біт),
електрифікованим звуком, часто присутністю аналогових
синтезаторів. До створення жанру призвела інтеграція музичних
стилів фанк, соул та ритм-н-блюз у джазі. Близькоспоріднені жанри
соул-джаз та джаз-ф’южн. Відмінності між ними можна
охарактеризувати більшою організованістю джаз-фанку, значно
меншою присутністю вокалу, більшою роллю імпровізації, порівняно з
соул-джазом, а також наявністю грува та ритм-н-блюзових інтонацій,
порівняно з джаз-ф'южном.
https://www.youtube.com/watch?v=Q6cSTBfIGHk

Модальний або ладовий джаз - напрям, що виник у 1960-х

роках. В його основі лежить ладовий принцип імпровізації, на відміну
від тонального, більш характерного для класичної музики і раннього
джазу. Якщо в традиційному джазі основою імпровізації найчастіше
була пентатоніка, то в модальному джазі активно використовуються
лади — дорійський, фригійський, лідійський та ін. звукоряди як
європейського, і неєвропейського походження. Такий підхід зближує
джаз із етнічною музикою (рага, мугам). Цей напрямок представляють
такі видатні музиканти, як Телоніус Монк, Майлз Девіс, Джон
Колтрейн, Джордж Рассел, Дон Черрі.
Miles Davis – So what
https://www.youtube.com/watch?
v=ylXk1LBvIqU&list=RDEM0oHMqbcZ6-H-
ZGYZ0dLITw&start_radio=1&rv=3Ko852-LS9Y
 Фрі-джаз (free jazz - «вільний джаз») - стиль сучасної джазової
музики, для якого характерний відхід від принципів тональної
організації музичного матеріалу, блюзової послідовності акордів,
традиційної свінгової ритміки. Основний акцент робиться на свободу
імпровізації (часто групової), різноманітність засобів вираження, що
дозволяє максимально повно відобразити інтелектуальну та чуттєву
складові музики. Основу стилю заклали у другій половині 1950-х років
саксофоніст Орнетт Коулмен та піаніст Сесіл Тейлор.
Cecil Taylor: Solo Piano (1984)
https://www.youtube.com/watch?v=iL0cqbWZYsE

Джаз-фьюжн (також джаз-рок, джаз-рок-фьюжн або фьюжн;

англ. fusion «сплав») — музичний стиль, що поєднує в собі елементи
джазу та музики інших стилів, зазвичай поп, рок, фолк, реггі, фанк,
R&B, хіп-хоп, електронна музика та етнічна музика. Період
найбільшого розвитку ф'южна – 1970-ті, хоча стиль добре
представлений і в пізніші часи.
Фьюжн-музика зазвичай інструментальна, часто зі складними
тактовими розмірами, метром, ритмом і подовженими композиціями,
що містять імпровізації. Багато видатних фьюжн-музикантів
впізнаються за високим рівнем техніки, що поєднується зі складними
композиціями та музичними імпровізаціями в метрах, що рідко
зустрічаються в інших західних музичних формах.
Chick Corea - A JazzMan Dean Upload - Quintet #3
https://www.youtube.com/watch?v=7JdiyNSdbrE

В др..половині ХХ ст популярним стає джаззінг – обробка,

аранжування або виконання в джазовій манері тем або цілком узятих
творів, що належать композиторам-класикам. Шлях джаззінга
пролягав від імпровізації на академічну тему, її «варіювання-
прикрашання» до стильових форм міжпластової взаємодії.
Класифікація основних різновидів джаззінга:
 джаззінг-імпровізацію «на тему»;
 джаззінг-обробку (аранжировку);
 джаззінг-транскрипцію;
 джаззінг-стилізацію.

Жак Лусье́. Джазова імпровізація для тріо на Арію з орк.сюїти

№3 D-dur Й. С. Баха.
https://www.youtube.com/watch?v=pKYCPk-JZoU

7. Вплив джазу на професійну композиторську

творчість.
Джаз вплинув на творчість професійних європ. композиторів.
Джазова «нота» чутна у творчості франц. «Шістки»: «Негритянська
рапсодія» Пуленка, «Фокстрот для двох фортепіано» та «Прощавай,
Нью-Йорк» Оріка, «Бик на даху» та «Створення світу» Мійо,
«Концертіно» і «Прелюдія і Блюз» Онеггера. Сліди джазового стилю
видно у фп прелюдіях Дебюссі («Генерал Лявін, ексцентрик» та
«Менестрелі»), «Блюзовій сонаті» та «Концерті для лівої руки»
Равеля, «Історії солдата» та «Ебоні (Чорний) концерт» Стравінського,
«Сюїті 1922 рік» » Хіндеміта, «Тригрошовій опері» Вайля.
В Америці, на батьківщині джазу, поєднання європейських та
джазово-естрадних традицій породило одне з яскравих явищ не тільки
американської, а й світової культури – творчість Джорджа Гершвіна.
На різних етапах свого розвитку джаз вбирав музичні традиції
різних народів світу. Як приклад можна привести індійські мотиви у
творчості музиканта-флейтиста Пола Хорна або колективу Oregon,
балканські – в музиці Дейва Дагласа, азійські – в творчості Азійсько-
американського джазового оркестру. Процес взаємодії триває і
сьогодні. Це свідчить про те, що джазова музика – явище справді
світового масштабу.
З плином часу джаз став сприйматися як елітарне мистецтво,
музика для справжніх поціновувачів, оскільки це один з
найскладніших для розуміння музичних напрямків. Відстеження
гармонійних переходів, ритмічної структури, прогресій і тим більше
виконання джазової музики, а особливо імпровізація, є непростим
завданням для мозку. Однак при цьому джаз як і раніше зберігає
взаємозв’язок як з академічною, так і з поп-музикою і продовжує
впливати на світову музичну культуру.
 Список використаної літератури:
1. Афро-американська музика //
https://sites.google.com/site/rozvitokmistectva/afro-amerikanska-muzika
2. Воропаева Е. В. Зарождение и эволюция джаззинга как одной из форм
взаимодействия пластов / Е. В. Воропаева // ХI наукова конференція
молодих науковців, докторантів, аспірантів, магістрантів, студентів /
збірник матеріалів. — Ч.1. — ХДАДМ. — Харків, 2008. – №11 : Молода
мистецька наука України. – С.76-78.
3. Воропаева Е. В. Межпластовые взаимодействия в джазе : Jazzing the
Classics в контексте проблем переинтонирования / Е. В. Воропаева //
Наук. вісн. Нац. муз. акад. України ім. П. І. Чайковського : зб. наук. пр.
— К., 2008. — Вип. 72 : Музично-творчий процес: наукові рефлексії. —
С. 154–160.
4. Джазові стилі // https://muzabetka.com.ua/dzhazovi-stili.html
5. Конен В. Рождение джаза. — М. : Сов. композитор, 1984. — 312 с
6. Музична і танцювальна культура Америки //
https://pidru4niki.com/79507/kulturologiya/muzichna_tantsyuvalna_kult
ura_ameriki
7. Напрямки і стилі джазу // https://tattooe.ru/uk/sea/napravleniya-i-stili-
dzhaza-dzhaz-chto-takoe-opredelenie-istoriya/
8. История зарубежной музыки ХХ века. – М.: Музыка. – 2005.
9. Стиль музики jazz // https://retail-music.com.ua/blog/stili-muzyiki/jazz-
music.html