Географія

Конспект
1 Географія як наука. Розвиток географічних знань

Географія (від грецького «гео» - земля, «графо» - пишу) – це наука про Землю. Вперше
термін «географія» вжив грецький вчений Ератосфен (ІІІ ст. до н.е.) Основним її завданням 
спочатку був землеопис, а вже із XIX ст. – вивчення взаємозв’язків між природою,
населенням та господарством всієї планети та її окремих частин.
Географія у процесі розвитку перетворилась на складну науку, що складається із низки наук
(рис.1).

Рис.1. Структура географії

Фізична географія вивчає природне середовище на території всієї земної поверхні та її
окремих частин,економічна і соціальна географія дає відомості про населення і його
господарську діяльність, картографія – про способи і методи відображення Землі на
картографічних творах. Вивченням свого краю займається географічне краєзнавство, а
окремих країн і регіонів світу – географічне країнознавство. Кожна з  цих географічних наук
внаслідок потреб суспільства диференціюється на окремі галузі знання. Так, фізична
географія, наприклад, поділяється на геоморфологію (наука про рельєф), ґрунтознавство
(наука про ґрунти), метеорологію та кліматологію (науки про атмосферні явища), гідрологію
(наука про водні об’єкти), біогеографію (наука про поширення живих організмів),
ландшафтознавство (наука про природні й антропогенні комплекси).
На стику географії з іншими науками виникли медична географія, політична географія та ін.
Джерелам географічних знань є: польові географічні дослідження, які проводяться в
експедиціях, у стаціонарних науково-дослідних установах, під час екскурсій; довідники,
географічні енциклопедії, словники, наукові збірники, журнали та ін; музеї з різноманітними
експозиціями, матеріали засобів масової інформації, Інтернет; картографічні матеріали:
карти, плани, глобуси, атласи. Широко використовуються геоінформаційні системи (ГІС).
Методи географічних досліджень – це прийоми і способи пізнання об’єктів і явищ. Серед
них головними є: описовий, порівняльний, історико-географічний, експедиційний,
літературний, картографічний, статистичний та ін.
Історія географічних досліджень. Пізнання природи Землі розпочалося із появою
людини, але перші уявлення про її кулясту форму виникли у Стародавній Греції у VI-IVст. до
н.е. (Аристотель, Піфагор та ін.).  Ці знання були тимчасово забуті, вони відродилися у XV
ст.. Однак давнім єгиптянам були відомі узбережжя Євразії та Африки, а європейцям з Х ст.
– береги Америки і Гренландії, купець Марко Поло (ХIII ст. – відкрив шлях до Індії і Китаю),
Васко да Гама (1497-1498 рр.), обігнувши Африку, Х.Колумб (1492 р.), відкривши Америку,
Ф.Магеллан, здійснивши першу навколосвітню подорож (1519-121 рр.). Уже в XVI ст. стало
відомо, що існує єдиний Світовий океан, що водна поверхня займає більшу площу, ніж
суходіл. У процесі вивчення Землі мандрівники складали географічні карти. Перші карти
світу створили Ератосфен (III ст. до н.е.) і Птолемей (II ст. н.е.), на них відображено частина
Євразії і Пн. Африка, які були в цей час відомі європейцям. На основі карти Птолемея
німецький вчений М. Бехайм створив перший глобус Землі (1492 р.). Перший атлас України
склав у 1650 р. французький мандрівник і картограф Г. Боплан, «Атлас України  і сумежних
земель» за ред. В. Кубійовича вийшов у 1937 р., а найновіший «Національний атлас
України» - у 2008 році.

Рис. 2.  Глобус Мартіна Бехайма у національному Німецькому музеї, м. Нюрнберг.

Фото: Alexander Franke
У XVII ст. голландці (А. Тасман) відкрили південну землю (Нову Голландію), яку у XVIII ст.
вдруге відкрив Д. Кук. Найпізніше серед материків відкрита Антарктида – в 1820 р.
російською експедицією під керівництвом Ф. Беллінсгаузена і М. Лазарєва. Цей материк
регулярно почали вивчати з 1958 р. завдяки створенню тут наукових станцій 18 країн,
Україна має свою станцію «Академік Вернадський» з 1996 р. Першими пройшли вглиб
материка і досягли Південного полюса два мандрівники: норвежець Руал Амундсен у грудні
1911 р. і англієць Роберт Скотт у січні 1912 р.
Дослідження природи Світового океану проводились під час плавань Ф.Магеллана, Х.
Колумба, А. Тасмана, Д. Кука, В. Беринга, О. Шмідта, І.Крузенштерна і Ю. Лисянського та ін.
Систематичне вивчення розгорнулося з середини ХХ ст. Ж.Пікар та Д.Уош опустилися на
дно Маріанської западини і виміряли її глибину (1960 р.), а Жак-Ів Кусто та Тур Хейєрдал
досліджували течії, рослинний і тваринний світ Світового океану. Дрейфуючі полярні станції
«Північний полюс» досліджують Північний Льодовитий океан. Його природу також вивчали
російські вчені В.Берінг, О.Шмідт, Г.Сєдов, а також норвежець Ф.Нансен. Вперше Північного
полюса досягнув Роберт Пірі у 1909 році.
 Рис.3.  Американський полярний мандрівник Роберт Пірі
Прагнення розширити кордони держав, поповнити їх багатства, а також бажання відкриття
нових земель штовхали правителів держав до організації наукових експедицій на землі
відкритих материків. Вивченням центральних районів Євразії займалися М.Пржевальський,
П.Козлов, П.Семенов Тянь-Шанський, східних регіонів – російські землепроходці В.Поярков,
Є.Хабаров, північних районів – В.Обручев та ін.
З дослідженням Африки пов’язують прізвища Є.Ковалевського (східна частина), Д.
Лівінгстона (витоки Нілу, р. Замбезі, водоспад Вікторія), В.Юнкера і Г. Стенлі (південь).
Вивченням Північної Америки, крім колонізаторів, займалися Г.Гудзон, О.Маккензі,
Р.Амундсен, її північне узбережжя відкрите у XVIII ст. після плавання В.Берінга і О.Чирикова.
Природу Південної Америки вивчали О.Гумбольдт, Ч.Дарвін (XVIII-XIX ст.), а назву материк
отримав від імені італійця Америго Веспуччі, який був картографом в експедиції Х.Колумба.
Дослідження Австралії пов’язують з іменами А.Тасмана (XVIII ст.), який обплив її із заходу і
північного заходу, англійця Д.Кука (від його плавання стає колонією Великої Британії) і
Метью Фліндерса (встановив розміри материка і дав йому назву «Австралія», {XIX ст.).
Дослідження України. Початок систематичних досліджень України припадає на XVIII ст.,
коли почалися активні пошуки корисних для потреб російської імперії. Поклади кам’яного
вугілля у Донбасі відкрив Г.Капустін, а залізної руди у Криворіжжі – В.Зуєв. З XIX ст.
географічні дослідження проводять вчені Київського, Львівського, Одеського, харківського
університетів, Південно-Західного відділу Російського географічного товариства, Наукового
товариства ім. Шевченка. Експедицію Географічного товариства в Південно-західний край
Російської імперії очолював П.Чубинський (вийшло 7-томне видання праць).
Становлення української наукової географії пов’язане із іменами С.Рудницького, П.
Тутковського і В. Кубійовича.
Академіка Степана Рудницького (1877-1937 рр.) вважають основоположником сучасної
української географії. Зробив вагомий внесок у розвиток фізичної географії (геоморфологія
Карпат), політичної географії (обґрунтував необхідність створення української незалежної
держави), картографії, створив перші настінні карти України для школярів). Організував
Український науково-дослідний інститут географії і картографії, започаткував видання
Українського географічного журналу та Географічної енциклопедії, видав низку підручників з
географії для дітей.

Рис.4.  Академік Степан Рудницький

Павло Тутковський (1858 — 1930) — один з ініціаторів створення Академії наук України. Він
активно працював у галузі геології, досліджував природу Волині, Полісся, Поділля,
Придніпров'я. П. Тутковський — автор низки наукових праць з фізичної географії та крає-
знавства України. Учений заснував у ЖитомиріВолинський краєзнавчий музей, у Києві
— Геологічний музей.
Видатний географ і картограф Володимир Кубійович (1900 — 1985) здійснював свою нау-
кову діяльність здебільшого за межами України (у Польщі, Німеччині та Франції). Він є
автором таких праць, як «Атлас України і суміжних країв», «Географія України і суміжних
земель», що вийшли в 1930-х роках. Багато років поспіль очолював Наукове товариство ім.
Шевченка в Європі, був редактором багатотомної «Енциклопедії українознавства», до якої
написав статті про природу, населення й господарство України. У першій половині XX ст.
працювали багато вчених у різних галузях географічних знань. Серед них
природознавець Володимир Вернадський (1863—1945) — основоположник геохімії та
вчення про біосферу, один з перших президентів Академії наук України. Борис
Срезневський (1857—1934) — один із організаторів метеорологічної служби в Ук-
раїні. Георгій Висоцький (1865 — 1940) — грунтознавець і вчений в галузі
лісівництва, Олена Степанів – геоурбаніст, Володимир Бондарчук —геоморфолог, Петро
Погребняк — вчений у галузі біогеографії та екології рослин та ін.
Сучасні географічні дослідження проводяться у різних напрямках. Одним із завдань сучасної
географії її передбачення негативного впливу людського господарювання на природу
планети. Сучасні дослідження зв’язані також з пошуками нових джерел енергії, вивченням
рухів земної кори, функціонуванням великих міст та ін. У цьому значну роль відіграють
космічні дослідження, а особливо космічне знімання Землі. Перший космічний політ у 1961
році здійснив Ю.Гагарін, у 1969 році американець Армстронг першим ступив на місячну
поверхню, а в 1997 р. наукові експерименти у космосі здійснив громадянин української
незалежної держави Леонід Каденюк.

Способи зображення Землі

1 Способи зображення Землі

Зображення земної поверхні може бути у вигляді глобуса, плану, карти, рисунка, фотографії,
аерофотознімка. Усі види зображень виконуються у певному масштабі.
Масштаб – це відношення, що показує ступінь зменшення довжини ліній на карті, плані чи глобусі
порівняно з їх дійсною відстанню на місцевості. Масштаби бувають числові (наприклад: 1:100 000),
іменовані (в 1см 1 км) та лінійні (графік внизу карти у вигляді лінії, поділеної на сантиметри, на якому
відзначено іменований масштаб).
Земля, відомо, має кулясту форму, тому її об’ємною моделлю є глобус. Він відтворює Землю у
зменшеному вигляді без спотворень, на ньому всі об’єкти (материки, океани та ін.) показані у повній
відповідності з їх положенням на земній кулі. Масштаб шкільного глобуса – 1:50 000 000 ( в 1 см 500 км).
Основними картографічними творами є план і карта. Це – зменшене, узагальнене зображення земної
поверхні на площині у певному масштабі за допомогою умовних знаків. Але між планом і картою є певні
відмінності (див. табл. 1).
Таблиця 1
Основні ознаки плану і карти

План Карта
1) невеликі ділянки земної поверхні, які 1) великі території, які зображаються у
зображаються у великому масштабі (понад 1 : дрібнішому масштабі (від 1 : 5000);
5000);
 
2) детальне зображення місцевості 2)  зображення об'єктів без збереження
(конфігурація, обриси об'єктів та ін.) і за обрисів, існує генералізація  та відбір
допомогою масштабних умовних знаків, об'єктів, умовні  знаки є позамасштабними, за
наявність детальних характеристик об'єктів розмірами не відповідають об'єктам на
(відстань, глибина, швидкість та ін.); місцевості;
 
3) не враховується кривизна поверхні; 3)  врахування кривизни поверхні;
4) відсутність градусної сітки, напрям північ 4)  наявність градусної сітки (меридіани і
— південь позначається стрілкою; паралелі, полярні кола, тропіки, полюси);
5) при створенні використовуються 5) застосування математичних методів при
найпростіші прилади; складанні;
6) широке застосування в будівництві, 6)  широке застосування в практиці і науковій
практиці містобудування, науковій діяльності.
діяльності.
За масштабом карти поділяють на великомасштабні (1:5000 – 1:200000), середньомасштабні(1:200000
– 1:1000000), дрібномасштабні (менше 1:1000000).
Для створення географічних карт використовують певні картографічні проекції. Картографічна
проекція – це математично визначений спосіб зображення земної поверхні на площині (карті). Реальна
земна поверхня дуже складна і не відповідає жодній геометричній фігурі. Щоб відтворити цю поверхню на
карті, спочатку її відображають на математично правильній фігурі (кулі), а потім переносять це
зображення на площину, ніби проектуючи його.
Картографічних проекцій є багато, їх об'єднують у групи. Насамперед проекції поділяють за видом
допоміжної поверхні, яка використовується для перенесення зображення на площину карти (рис. 1).
Розрізняють проекції циліндричні, коли проектування з кулі здійснюється  на поверхню циліндра, конічні,
коли допоміжною поверхнею є конус, і азимутальні, коли проектують безпосередньо на площину.

Рис. 1. Картографічні проекції за видом допоміжної поверхні: а – циліндрична; б – конічна; в –

азимутальна
  Залежно від характеру і розмірів спотворень проекції поділяють на рівнокутні, рівновеликі й
довільні. Рівнокутні проекції зберігають без спотворень кути і форми малих об'єктів, проте в них дуже
деформуються довжини ліній і площі об'єктів. За картами, створеними в рівнокутній проекції, зручно
прокладати маршрути суден і літаків, оскільки виміряні на них кути точно відповідають кутам на
місцевості, які можуть фіксуватися приладами.
Рівновеликі проекції не спотворюють площ, але форми об'єктів і кути в них занадто спотворені. Довільні
проекції мають усі види спотворень, але вони розподіляються на карті найбільш вигідним чином.
Наприклад, є проекції з мінімальними спотвореннями в центральній частині або ж без спотворень уздовж
паралелей чи меридіанів.
Для створення географічних карт території України здебільшого застосовують конічну довільну проекцію,
в якій немає спотворень довжин ліній уздовж меридіанів.
 Типи карт. Карти бувають різних видів (див. рис.2).
 Рис. 2.  Класифікація карт
 Часто карти об’єднують у географічні атласи. Атлас – це систематизоване, цілісне зібрання карт за
певною програмою. Такими є, зокрема, науково-довідкові атласи (наприклад, «Атлас природних умов і
природних ресурсів України») навчальні атласи з географії чи історії України, навчально-краєзнавчі
атласи окремих областей, атласи туриста та ін.
Широке застосування мають топографічні карти – загальногеографічні карти великого масштабу (понад
1:200 000). В їх основі – міжнародна мільйонна карта світу, складена у рівнокутній циліндричній проекції.
За топографічною картою можна визначити географічні і прямокутні координати. Географічні координати
визначають за напрямами і меридіанами (лінії рамки карти ), а прямокутні – за лініями кілометрової сітки.
Географічні координати – це географічна широта (φ) і географічна довгота (λ), вони визначаються за
паралелями і меридіанами. Паралелі – це лінії, що проведені паралельно до екватора (на топокарті – це
верхня і нижня лінії рамки). Меридіани – лінії, що сполучають географічні полюси (на топокарті – східна і
західна лінії рамки).
Географічна широта (φ)– це відстань у градусах від екватора на північ чи на південь до певного пункту.
Географічна довгота (λ) – це відстань в градусах від нульового меридіана на схід чи на захід.
Прямокутні координати показують відстань у кілометрах до даного пункту від екватора та від осьового
меридіана зони (кожна зона має 6º по довготі (666 км, осьовий меридіан зони знаходиться посередині –
на екваторі за 333 км на схід і стільки ж на захід).
За топографічною картою можна визначити кути напрямків: азимути дирекційні кути, румби.
Дійсний азимут (Aд) – це кут між північним напрямком географічного меридіана і напрямком на певну
точку, виміряний за годинниковою стрілкою.
Азимут магнітний (Aм) – кут між північним напрямком магнітного меридіана і напрямком на певну точку.
Кут між дійсним і магнітним меридіанами називається магнітним схиленням (). Звідси: Aд=Aм ±
Кут між північним напрямком в лінії кілометрової сітки і напрямком на предмет називають дирекційним
кутом (Дк).
 
На топокартах визначити абсолютну і відносну висоту пунктів, крутість схилів.
Абсолютна висота пункту – це його висота над рівнем моря (в нашій країні за нульовий прийнято рівень
балтійського моря), її визначають на топокарті за горизонталями – лініями, що сполучають точки з
однаковою висотою. Розрізняють підвищення і зниження у рельєфі за допомогою бергштрихів та позначок
горизонталей.
  

підвищення Зниження
 
Перевищення однієї точки над іншою – це відносна висота, визначається як різниця абсолютних висот
точок.
За допомогою топокарт можна визначити точні відстані між об’єктами. Для цього відстані, що визначені на
карті лінійкою, ниткою чи курвіметром, переводять за допомогою масштабу у показники відстані.
Топографічні карти також допомагають орієнтуватися на місцевості. Для цього треба визначити сторони
горизонту, навколишні об’єкти і напрямок руху. Напрямок на північ на карті показують вертикальні лінії
рамки карти. Якщо співставити з цим напрямком північну стрілку компаса, то можна визначити азимути
напрямків.
Визначити сторони горизонту можна й на місцевості за Сонцем, Полярною зіркою, місцевими ознаками.

Літосфера та рельєф

1 Літосфера та рельєф
Будова Землі. Історія Землі нараховує майже 5 млрд. років. Про це вчені довідались із позаземних
джерел, таких як метеорити та інші тіла Сонячної системи, а також із дослідження гірських порід і
скам'янілостей земної кори.
Щоб уявити собі безкінечно довгу історію Землі, геологи подали її у вигляді геохронологічної таблиці, у
якій геологічний час поділяють на ери, та на періоди, а ті - на епохи. Ери змінювались від найдавнішої у
такому порядку - архейська, протерозойська, палеозойська, мезозойська, кайнозойська.
Таблиця 1. Геохронологічна шкала

У архейській і протерозойській ерах (докембрій), що були понад 4 млрд. років тому, відбулося
первісне нарощування суходолу і відбулося відокремлення мантії від ядра, сформувалась первинна
атмосфера і, ймовірно, виникло життя. На протерозой припадає головна фаза байкальської
складчастості, внаслідок якої утворилися найдавніші гори (Прибайкалля і Забайкалля). У палеозої окремі
ділянки суші з'єдналися, утворивши суперконтинент Пангею, що простягався від полюса до полюса.
Почали розвиватися наземні рослини і панцирні тварини. Наприкінці цього періоду майже 90 % живих
організмів вимерло внаслідок зміни клімату. У палеозої відбувалася почергова активізація тектонічних
рухів - так звані тектонічні епохи, або складчастості - каледонська (девонський період), герцинська
(кам'яновугільний і пермський). У каледонську тектонічну епоху утворились гори Скандинавські, а у
герцинську - Уральські, Шварцвальд, Аппалачі.
Мезозойська ера вважається епохою плазунів: динозаври - на суходолі, іхтіозаври - в морях, птерозаври
- у повітрі. Поверхня Землі була вкрита папоротями, хвощами, плаунами, з'явились хвойні і квіткові
рослини.
 Рис. 1.  Бронтозаври. Тривалість життя цих тварин досягала інколи близько 200 років
Суперконтинент Пангея починає розколюватися, відбувається відокремлення Південної Америки від
Африки, Австралії, Антарктиди.
Наприкінці мезозою відбулося зникнення динозаврів. Вчені пов'язують це із паданням велетенського
метеориту у Мексиці та з лавовими виверженнями на плоскогір'ї Декан, що призвело до зміни клімату.
Кайнозойська ера характеризувалася значним рухом літосферних плит, зміною обрисів материків.
Внаслідок горотворних процесів (альпійська складчастість) виникли гори Кордильєри, Анди, Альпи,
Карпати, Кавказ, Кримські гори, Піренеї, Памір, Гімалаї, Атлаські гори, нагір'я Тибет.
Нинішніх форм набрало життя на Землі: з'явились нові види рослин і тварин, з'явилась людина. У цю еру
майже 16 млн. років тому відбулося глобальне похолодання (так званий льодовиковий період).
Одночасно з ним відбувається посуха в екваторіальних районах. Зменшилась територія лісів, виникли
пустелі.
Близько 10 млн. років тому Антарктида покривається льодом, дещо пізніше - обширні льодові покриви
вкривають північну півкулю. Льодовикові періоди змінювалися потепліннями і це впливало на зміни
органічного світу.
Таким чином, сучасна будова Землі - результат всієї історії формування планети. Спочатку Земля,
утворившись з протопланетної хмари, була холодною. Виділення тепла при стисненні і при
радіоактивному розпаді привело до розігрівання речовини. При цьому важчі компоненти опускалися до
центру планети, а легкі підіймалися до поверхні.
За допомогою сейсмічних методів, встановлено, що земна куля має неоднорідну будову на всій глибині,
вона складається з кількох оболонок: ядра, мантії і земної кулі.
 
Рис. 2. Внутрішня будова Землі
 Земне ядро радіусом 3500 км складається (гіпотетично) із заліза з домішкою легших елементів.
Зовнішній шар ядра знаходиться в рідкому, розплавленому стані. Внутрішнє ядро радіусом 1250 км
тверде. Рухи речовини в зовнішньому шарі ядра можуть бути причиною існування магнітного поля Землі,
(магнітосфери), що надійно оберігає все живе на поверхні Землі від згубної дії заряджених космічних
частинок.
Мантія має потужність 2900 км і складає 83 % (з ядром - 99 %) від загального об'єму планети. Зважаючи
на високу температуру (вище 2000°), речовина мантії при величезному тиску знаходиться в твердому
кристалічному стані. У верхній мантії, всього на глибині 50-70 км під океанами і понад 100 км під
материками, знайдений м'який, пластичний шар мантії - астеносфера (слабка сфера). Її товщина - 200-
250 км. Над ним - менш гарячий жорсткий, крихкий шар мантії і земна кора.
Земна кора - тверда, шарувата зовнішня оболонка Землі, що складається з гірських порід і мінералів,
потужністю від 5 км під океаном до 80 км під гірськими спорудами материків (середня товщина - 35 км). За
масою земна кора на 90 % складена з восьми хімічних елементів: кисню, кремнію, алюмінію, заліза,
кальцію, калію, натрію, магнію. Поєднання різних хімічних елементів утворюють однорідні за фізичними
властивостям природні тіла — мінерали. З мінералів складаються гірські породи ( — сполучення
кількох мінералів або скупчення одного є земній корі). Кількість мінералів в породах є різною. Вапняк,
наприклад, складений з одного мінералу - кальциту, граніт - з трьох: кварцу. польового шпату, слюди.
Гірські породи за походженням ділять на магматичні, осадові і метаморфічні.
Класифікацію гірських порід наведено на рис. 3.
 Рис. 3. Гірські породи
Магматичні гірські породи утворюються при застиганні магми на глибині (наприклад, граніти) або на
поверхні (наприклад, базальти). Ці породи складають 60% об'єму земної кори.

Рис. 4.  Граніт - "візитна картка" Землі

Осадові породи - результат відкладення на суші і на дні океану уламків різних порід, що за механічним
складом є рихлими (пісок, галька) або зцементованими (пісковик) органічними (вапняк, кам'яне вугілля)
продуктами хімічних реакцій (калійні солі). Осадові гірські породи поділяються на уламкові (щебінь,
галька, пісок) , хімічні (калійна сіль, кам'яна сіль, вапняк), органічні (вугілля, крейда, торф). У
метаморфічні можуть перетворитись різні породи під дією високої температури, великого тиску, впливу
розчинів і газів (наприклад, мармур, гіпс, сланці).
Впродовж всієї історії розвитку нашої планети на її поверхні і в надрах утворюються різноманітні гірські
породи. Ті з них, які використовуються людиною, називаються корисними копалинами. Їх, як і гірські
породи, поділяють за походженням на осадові, магматичні та метаморфічні.
 Добувають корисні копалини, як правило, з невеликих глибин (максимальна глибина свердловини, з якої
видобувають корисні копалини — до 12 тис. м). Отож вони тісно пов'язані з будовою саме верхніх шарів
земної кори. Тому для різних тектонічних структур характерні певні види корисних копалин.
Корисні копалини осадового походження поширені переважно в межах тектонічних западин і плит
платформенних областей, а також передгірських крайових прогинів. Тобто вони характерні для структур,
які в минулому були басейнами нагромаджень осадового матеріалу, що зносився з прилеглих територій.
Магматичні та метаморфічні корисні копалини поширені в гірських місцевостях з слідами вулканічних
процесів, а також у кристалічних щитах, де близько до поверхні залягають давні магматичні та
метаморфічні породи. Формуються їхні родовища, як правило, на стиках літосферних плит.
Так, на континентах, у місцях розвитку рифових зон утворюються родовища марганцю, заліза та міді. В
зоні стикання материкових літосферних плит виникають поклади міді, сірки, урану.
Оскільки запаси корисних копалин поступово вичерпуються, то необхідно їх економно використовувати,
якнайповніше добувати, а відпрацьовані шахти і кар'єри повертати до безпечного стану.
Розрізняють два типи земної кори: материкова (континентальна) і океанічна. Материкова
кора потужніша (до 80 км в горах і до 40 км - на рівнинах), мас три шари: осадовий, гранітний,
базальтовий. Океанічна кора двошарова (осадовий і базальтовий), досить тонка (до 7 км) але важча, ніж
материкова. Встановлено, що океанічна кора молодша від материкової.
Літосфера (грец. - камінь) - тверда оболонка Землі, що включає верхній шар мантії, що розташований на
гарячій астеносфері, і земну кору. Потужність літосфери в середньому 70-250 км, з них 5-70 км - земна
кора. Літосфера немонолітна, вона розділена гігантськими розломами на літосферні плити.
Поверхня літосфери нерівна. Сукупність всіх її нерівностей називають рельєфом. Розрізняють позитивні і
від'ємні форми рельєфу. Найбільші від'ємні форми рельєфу на Землі - западини океанів, а позитивні -
материки. Це — форми рельєфу першого порядку. Форми рельєфу другого порядку - гори і рівнини, як на
суші, так і на дні океанів. Поверхня гір і рівнин має складний рельєф, що складається з дрібніших форм.
Рельєф земної поверхні формується внаслідок дії на літосферу внутрішніх і зовнішніх процесів.
Внутрішні (ендогенні) процеси проходять усередині Землі і виявляються в тектонічних рухах,
землетрусах і вулканізмі. З ними пов'язано утворення найбільш значних нерівностей земної поверхні, її
безперервні зміни.
Тектонічні рухи - сукупність горизонтальних і вертикальних рухів літосфери, що супроводжуються
виникненням розломів та складок земної кори. Тектонічні рухи бувають повільними і швидкими.
У формуванні рельєфу земної поверхні найважливіша роль належить рухам літосферних плит.
Літосферні плити - великі блоки літосфери, що повільно ковзають по в'язкій речовині
мантії. Найбільші з них: Євразійська, Північно-Американська, Південно-Американська, Африканська,
Індо-Австралійська, Тихоокеанська, Антарктична і Наска. Межі цих плит не завжди співпадають з межами
материків і океанів. Всі великі плити, окрім Тихоокеанської і Наска, несуть на собі і материки і океани.
Літосферні плити рухаються по астеносфері внаслідок внутрішніх сил Землі і обертання її навколо осі.
Швидкість їх руху невелика — 2-5 см на рік. Переміщення літосферних плит можна пояснити
конвективними потоками в мантії.
Магма — розплавлена речовина мантії, насичена газами, що підійнялася розломами, нарощує краї плит,
що розсовуються. У таких місцях формуються серединно-океанічні хребти. Вони знайдені у всіх океанах і
утворюють грандіозну систему, загальною протяжністю понад 60000 км. Висота хребтів - 2500-3000 м,
ширина залежить від швидкості руху плит: чим більша швидкість, тим ширший хребет. Найбільшої
ширини досягає хребет в південно-східній частини Тихого океану, де він не займає серединного
положення, і називається Тихоокеанським підняттям.

Рис. 5.  Рух магми

Як правило, серединно-океанічні хребти розітнуті уподовж, тобто по осі хребта, ущелинами
— океанськими рифами. Риф — розколини дна океану у місцях розходження літосферних плит), їх
ширина - від декількох десятків кілометрів у верхній частині до декількох кілометрів біля дна. На дні рифу
знаходяться невеликі вулкани, гарячі джерела, молода базальтова кора. У рифах народжується нова
океанічна кора. Океан існував понад 3 млрд. років тому. При утворенні серединно-океанічних хребтів,
океанська кора переміщується при русі плит від рифів.
Там, де на важчі літосферні плити з океанічною корою насуваються легші, що несуть материкову кору,
вони поволі занурюються в астеносферу. Плита, що опускається, переплавляється, це супроводжується
землетрусами і вулканізмом. У місцях вигину плити, що опускається,   утворюється   глибоководний  
жолоб,   а  уздовж   нього - дугоподібні ланцюжки островів (Курильський жолоб і Курильські острови) або
гірські хребти (Атакамський жолоб і Анди). У глибоководних жолобах поступово накопичуються осадові
породи. При наступному стисненні вони зминаються в складки, виникають розломи, піднімаються гори,
ланцюжки островів з'єднуються з материками.
Горотворення відбувається і там, де стикаються літосферні плити з материковою корою. Так, при
зіткненні рухомої Індо-Австралійської плити з Євразійською утворилися Гімалаї. Таким же чином
утворились Уральські гори.
Кількість літосферних плит не залишається постійною. Вони не тільки з'єднуються, але і роз'єднуються на
частини новими рифами, які утворюються як на дні океану, так і на материках. Наприклад, риф Червоного
моря відокремлює Аравійський п-ів від Африки, вони поволі віддаляються одне від одного.
За умови, що магма застигає в тріщинах і порожнинах земної кори без її виходу на земну поверхню, цей
процес називається внутрішнім магматизмом. Магму, яка вилилася на земну поверхню внаслідок
вулканізму, називають лавою.
Розташування, розміри та конфігурація материків і океанів у далекому минулому були іншими, вони також
зміняться у майбутньому. Так, в палеозої (570-185 млн. років тому) Австралія, Південна
Америка, Африка і Антарктида утворювали один материк - Ґондвану. У північній півкулі імовірно існував
єдиний материк Лавразія, а до цього, можливо, був один суперматерик Пангея і один океан на місці
Тихого.
Окрім повільних горизонтальних переміщень плит у літосфері постійно відбуваються різні за швидкістю
вертикальні рухи. Вони супроводжують зіткнення плит, що виникають унаслідок зміни щільності гірських
порід при метаморфізації в нижній частині блоків земної кори.
Землетруси - поштовхи і коливання земної поверхні, викликані розривами і зсувами в
літосфері. Причиною землетрусів є раптові розриви та зміщення пластів у глибинах земної кори і
верхньої мантії. Вогнища землетрусів знаходяться на різній глибині (максимум 700 км) від поверхні. Над
вогнищем розташовується епіцентр землетрусу - місце найбільш сильного його прояву. Землетруси
відбуваються постійно. Щорічно буває понад мільйон несильних і 15-20 сильних землетрусів. Сила
землетрусу оцінюється в балах (за 12 бальною шкалою) за ступенем руйнівної дії або за кількістю
виділеної енергії (шкала Ріхтера) за допомогою сейсмографа. Запобігти землетрусу неможливо, іноді
його можна передбачити.

Рис. 6.  Руйнування міста Йокогама (Японя) внаслідок землетрусу Канто

Виділяють Тихоокеанський сейсмічний пояс, який опоясує Тихий океан, і Середземноморський - від
Атлантичного океану через Центральну Азію до Тихого. Активний сейсмічний пояс, що проходить через
Східну Африку, Червоне море, Памір, Тянь-Шань, улоговину Байкалу, Становий хребет, значно молодші
(5-10 млн. років). Сейсмічно активні також серединно-океанічні хребти.
Більшість землетрусів приурочена до периферійних частин літосферних плит, до місць їх взаємодії.
Причиною порівняно незначних землетрусів можуть бути обвали. Викликають їх і підземні вибухи. Існує
природний зв'язок між землетрусами і вулканізмом.
Вулканізм - сукупність процесів і явищ, пов'язаних з виливом магми на земну поверхню. Магму, що
вилилася, називають лавою. Разом з лавою при виверженні виділяються різноманітні гази, викидаються
тверді продукти виверження - від попелу до вулканічних "бомб" вагою в декілька тонн.
Вулкани мають магматичні вогнище і канал або тріщини, якими піднімається магма. При виверженні
тріщинами лава розтікається і, застигаючи, утворює лавові покриви. В даний час такі виверження
спостерігаються тільки на дні океану і на о. Ісландія. Могутні базальтові покриви є в Сибіру, на п-ові
Індостан, в Південній і в Північній Америці.
При виверженні центральним каналом (жерлом) біля його виходу на поверхню виникає гора з продуктів
виверження - вулкан. Він може мати форму щита, купола або конуса, звичайно з кратером на вершині,
через який на поверхню вириваються магма, гази та попіл.

Рис. 7.  Будова вулкана

Вулкани, як і землетруси, здебільшого пов'язані з поясами високої активності, з серединно-океанічними
хребтами, з межами плит. Особливо виділяється Тихоокеанський вулканічний пояс — «Тихоокеанське
вогняне кільце», в якому знаходиться 2/3 з усіх діючих вулканів Землі. Їх розташування тут пов'язано з
зіткнення літосферних плит.
Одне з проявів пізніх стадій вулканізму — гейзери - джерела, що періодично викидають фонтани
гарячої води і пари (до 20 м і вище). Найбільше їх на о. Камчатка, о. Ісландія та ін. Періодичність їх
виверження пов'язана з тим, що на заповнення водою підземних пустот, її нагрівання, закипання і
підняття під тиском на поверхню потрібен певний проміжок часу.
 Рис. 8.  Гейзер Строккюр в Ісландії
Зовнішні (екзогенні) процеси змінюють поверхню Землі. До них відносяться вивітрювання, дія вітру і
діяльність текучих вод, льодовиків.
Вивітрювання — сукупність природних процесів, що приводять до руйнування гірських порід.
Розрізняють вивітрювання фізичне, хімічне і біологічне. Фізичне вивітрювання — зміна гірських
порід під впливом неоднакового розширення частинок породи при добових і сезонних змінах
температури. Вода, що поступає в утворені тріщини, замерзаючи і відтанувши, ще більше розширює їх.
Так утворюються «розсипи» на місці виступів твердих гірських порід, осипи, «кам'яні річки». Хімічне
вивітрювання відбувається теж за участю води і розчинених в ній сполук. Важливу роль виконують
організми, продукти життєдіяльності яких впливають на склад і розчинні властивості води. Великою
руйнівною силою володіє коренева система рослин та тварин. Вони руйнують гірські породи, особливо
там, де вони пухкі. Це т.зв. біологічне вивітрювання. Без руйнівної діяльності вивітрювання
можливості знесення і переміщення продуктів руйнування були б обмежені. За відсутності зносу під
шаром матеріалу, що накопичився, вивітрювання б припинилося.

Рис. 9. Кам'яна річка на Фолклендських островах

Діяльність вітру. Вітер, переносячи рихлі відкладення, здатний створювати різні форми рельєфу,
улоговини видування, піщані гряди, горби, у тому числі і серпоподібні - бархани. Ця діяльність особливо
помітна при формуванні рельєфу піщаних пустель і напівпустель, а також піщаного узбережжя морів,
озер і великих рівнинних річок. У кам'яних пустелях вітер, що несе частинки піску, обточує виступи
твердих порід, створюючи химерні фігури - еолові форми рельєфу.
Діяльність води. Роль води у формуванні рельєфу величезна. Підземні води, що знаходяться в порах,
тріщинах і пустотах гірських порід, можуть вимивати дрібні нерозчинні частинки і виносити розчинені
речовини з таких порід, як вапняк, сіль, гіпс. Унаслідок цього утворюються обширні зниження на поверхні,
воронки, колодязі, печери і т.п. З підземними водами пов'язано утворення обвалів. Вони виникають на
схилах річкових долин, ярів, на берегах озер і морів. Їх утворенню сприяє чергування водопроникних і
водонепроникних шарів, їх нахил у бік схилу. Вода виконує такі види роботи, як руйнівну, транспортну
і творчу.
Поверхневі води створюють форми розмивання (ерозійні) і накопичення відкладень
(акумулятивні). Утворення цих форм рельєфу відбувається одночасно: якщо в одному місці породи
розмиваються, в іншому вони відкладаються. До ерозійних форм рельєфу відносяться яри і балки, річкові
долини. Яр - лінійно витягнута вибоїна з крутими, незадернованими схилами. Вона росте вгору за
рахунок розмивання уступу на її вершині тимчасовими потоками зливових і талих вод. Яри можуть рости
дуже швидко (до декількох метрів в рік) і при цьому розгалужуються. Продукти розмивання утворюють в
гирлі яру конус виносу. Чим довший і розгалуженіший стає яр, тим нижчий уступ на його вершині, тим
менше води стікає в кожне відгалуження і тим повільніше росте яр. З часом схили його стають
пологішими і заростають. Яр перетворюється на балку.
Яри розчленовують поверхню, знижують рівень ґрунтових вод, конуси виносу засипають луки. Боротися з
ярами важко, але необхідно. Їх засаджують чагарниками, відводять потоки води.
Річкова долина - лінійно витягнуте заглиблення, на дні якого є постійний водний потік (річка). Всі
долини мають схили і дно. У гірських річок долини вузькі, а все дно зайняте річкою. Рівнинні річки течуть
поволі, в широких долинах, займаючи тільки найнижчу частину дна. Частина долини, зайнята річкою,
називається руслом. Під час розливання річка займає все дно долини. Та частина долини, яка стає
руслом тільки під час розливання річки, називається заплавою, а долина із заплавою - заплавною
долиною. Після спаду води на заплаві залишаються річкові відкладення - алювій. Русло рівнинних річок
звивається дном заплавної долини, утворюючи меандри. Нерідко річка випрямляє русло, залишаючи
осторонь старицю - частину колишнього русла, яке стає озером.
Схили долини часто бувають східчастими. У гірських річок це, звичайно, пов'язано з чергуванням шарів
різної твердості. У рівнинних річках тераси складені уступами, що свідчить про урізування річки. Кожна
тераса колись була дном долини, в яке врізалася річка. Про це свідчать річкові відклади, що покривають
тераси або повністю формують їх. Верхня тераса - найстаріша. Уріз річки і утворення терас можуть бути
зумовлені підняттям місцевості, по якій річка тече, опусканням рівня водойми, в яку вона впадає, зміною
кількості води в річці. У місці впадання річки в море може утворюватися дельта.
Рухомий лід (льодовик), впливаючи на підстилаючу поверхню, змінює її. Він згладжує нерівності рельєфу,
розширює старі річкові долини. Уламки твердих порід, що вмерзнули в нього, залишають шрами і
подряпини, якими можна визначити напрямок руху льодовиків, що давно розтанули. На схилах гір
льодовики створюють заглиблення, схожі на крісла - льодовикові цирки. Декілька таких цирків, що
утворилися на різних схилах однієї гори, розгалужуючись і зливаючись, надають вершинам пікоподібної
форми. На місці танення льодовика на поверхні залишається матеріал, що вмерзнув в нього. Це -
несортовані відкладення, що складаються з глини, піску, валунів різної величини. Вони
називаються мореною. Якщо край льодовика довго затримується на одному місці, утворюються кінцево-
моренні вали і гряди. Якщо ж льодовик поволі відступає, залишаються кінцево-моренні рівнини. При
загальному таненні нерухомого льодовика на підстилаючій поверхня проектується весь матеріал, що
міститься в ньому, і виникають обширні моренні рівнини, переважно погорбовані. Потоки, що витікають з-
під льодовика, створюють широкі долини стоку талих вод. Безліч потоків талих вод, створюють піщані
рівнини, які називають зандровими.
Гори і рівнини. Основними формами рельєфу є гори і рівнини.
Гори (гірські споруди) — обширні ділянки суші або дна океану, значно припідняті і сильно
розчленовані. Великі гірські споруди називають гірськими країнами (Кавказ, Урал), або гірськими
системами. Вони складаються з гірських хребтів - лінійно витягнутих піднять з схилами, що
перетинаються на гребені. Гірські хребти з'єднуються і пересікаються, утворюючи гірські вузли. Це -
найбільш високі частини гірських країн. Зустрічаються і окремі гори - ізольовані підняття поверхні,
найчастіше вулканічного походження. Ділянки гірських країн, що складаються з сильно поруйнованих
хребтів і високих рівнин, покритих продуктами руйнування, називають нагір’ями. За абсолютними
висотами розрізняють гори високі (вище 2000 м), середньовисотні (від 1000 м до 2000 м) і низькі (не
вище 1000 м). Найбільшої висоти досягає вершина Гімалаїв - Джомолунгма (Еверест), 8848 м.
 Рис. 10.  Найвища вершина світу - г. Джомолунгма - 8 848 м
За віком розрізняють гори молоді і старі.
Гори утворюються при одночасній дії внутрішніх і зовнішніх процесів, але при явному переважанні
перших. У залежності від умов утворення гір в їх будові можуть переважати складки або брили, що
змістилися одна щодо одної. Більшість гір на материках складчасто-брилові. На дні океану більшість
гір вулканічні. Складчасті гори формуються там, де відбувається прогинання земної кори, накопичення
осадів, а потім стиснення і загальне підняття. При цьому спостерігається метаморфізація порід. Якщо
підняття припиняється, на місці складчастих гір з часом утворюється рівнина, складена зім'ятими в
складки і розбитими на блоки метаморфічними і магматичними породами. Така рівнина може
неодноразово, надовго опускатися нижче рівня моря і знову підійматися, перетворюючись в сушу. В
цьому випадку складчаста основа має практично горизонтальне залягання шарів осадових порід, що
формує осадовий чохол. Так утворюються платформи.
Платформи - найбільш стійкі ділянки літосфери, що сформувалися на місці складчастих гір, які
виникли в рухомих областях літосфери. В межах платформи переважають ділянки, що
мають двохярусну будову: складчаста основа (фундамент) покрита осадовим чохлом. Такі ділянки
називаються платформенними плитами (Волино-Подільська плита).
Ділянки платформи без осадового чохла - щити (Український, Балтійський і Канадський).
Залежно від часу утворення складчастого фундаменту (часу складчастості) платформи ділять
надавні і молоді. Давні платформи (Східноєвропейська, Сибірська, Китайська, Індійська,
Австралійська, Африканська,      Північноамериканська,      Східноантарктична)      мають
докембрійській (архейський, протерозойський) фундамент. Вони складають ядра материків. Молоді
платформи мають фундамент палеозойського і мезозойського віку і розташовані на периферії
стародавніх платформ або між ними (Західносибірська).
Фундамент платформ розчленований розломами на глиби, брили. При повільних коливальних рухах
блоків пласти осадового чохла згинаються в одних місцях вгору, в інших - вниз. Утворюються типові для
платформ позитивні і від'ємні структури, що можуть займати площі в тисячі квадратних кілометрів.
На платформах можливі і горотвірні рухи (активізація платформ), після яких підіймаються відроджені
гори. Зім'яти в складки фундамент не можна, але блоки, що складають фундамент стародавньої
платформи, можуть зміщуватись один відносно одного по розломах на значну висоту. До горотворення
схильні як вже давно сформовані платформи, так і відносно рухомі ділянки, з горами, що ще не
руйнуються. В цьому випадку відбувається омолодження гір. Відроджені і омолоджені гори - складчасто-
брилові. Зайняті ними площі більші, ніж площі, зайняті молодими складчастими горами. Причиною
активізації платформ може бути зіткнення літосферних плит. Цей процес спостерігається останні 10-20
млн. років в Центральній і Східній Азії. Так утворилися Тянь-Шань і плоскогір'я Тибет.
Загальна закономірність зміни рельєфу з висотою — висотна поясність. Чим вище, тим інтенсивніше в
горах відбувається вивітрювання. Вершини гір, що підіймаються вище від снігової лінії, вкриті
льодовиками. Нижче спускаються льодовикові язики, що підживлюють бурхливі гірські потоки. Потоки
розчленовують схили глибокими долинами, вони несуть вниз наноси. Біля підніжжя наноси і матеріал, що
осипається з схилів, накопичуються, створюючи передгірні рівнини.
Рівнини - відносно плоскі або горбисті великі ділянки суходолу і дна Океану, на яких висоти сусідніх
точок мало відрізняються одна від одної. Рівнини, що мають абсолютну висоту не більше 200 м,
називають низовинами (Західносибірська); від 200 до 500 м - височинами(Східноєвропейська); вище
500 м - високими рівнинами або плоскогір'ями(Середньосибірське). На материках більшість (64 %)
рівнин сформувалися на платформах і складені пластами осадового чохла (пластові рівнини). Рівнини,
що виникли внаслідок винесення продуктів руйнування (денудації) з залишкового цоколя гір, що не
піддався руйнації, називаються денудаційними або цокольними. Там, де матеріал накопичується
(акумулюється), вирівнюючи поверхню, утворюються акумулятивні рівнини. Залежно від походження вони
бувають морськими, озерними, річковими, льодовиковими, вулканічними.

Рис. 11. Відмінності гір та рівнин за висотою над рівнем моря

Екзогенний рельєф рівнин залежить від їх географічного положення, від історії формування. Так, на
рівнинах, що піддались материковому заледенінню, виділяється рельєф областей живлення льодовика,
його розтікання, танення і стоку талих вод. Особливий рельєф мають рівнини тундри, рівнини піщаних
пустель.
На дні океану рівнини займають значно меншу площу, ніж вважалося до того часу, як стало відомо про
оновлення океанічної кори, про систему серединно-океанічних хребтів. Вони займають 1/3 площі дна
Світового океану.
Глибоководні (абіссальні) рівнини горбисті, хвилясті, рідше плоскі. Значні площі осадів
нагромаджуються біля підніжжя материкового схилу, утворюють похилі рівнини. Рівнинний рельєф має
також шельф. Зазвичай він представляє собою окраїну платформи, опущену нижче рівня океану.
Як і поверхня суші, дно Світового океану має нерівності. До глибини 200 м - це материковий схил або
шельф, до глибини 1000 м - материковий схил, а глибше - дно Світового океану. Дно має значні підняття,
або хребти та западини. Найбільшими хребтами є Північно-Атлантичний і Південно-Атлантичний у
Атлантичному океані, Тихоокеанське підняття, хребти Ломоносова і Менделєєва у Північному
Льодовитому океані та ін. Найбільшою западино є Маріанська (11022 м).
Світовий океан поділяється на частини ланцюгами островів. Острови - це невеликі частини суші,
оточені з усіх боків водою. Найбільші острови - Гренландія, Ява, Велика Британія.
Півострови — це невеликі частини суші, які глибоко врізаються в океан (море) і сполучаються з
материками вузькою смугою. Найбільші півострови: Індостан, Індокитай, Аравійський, Скандинавський,
Піренейський, Апеннінський (Євразія), Лабрадор, Каліфорнія (Північна Америка), Сомалі (Африка), Йорк
(Австралія).

Атмосфера і клімат

1 Атмосфера і клімат
Атмосфера - повітряна оболонка Землі. Атмосфера захищає нашу планету від астероїдів та
метеоритів, ультрафіолетового випромінювання. Завдяки її складу існує життя на Землі.
Склад і будова. Атмосфера Землі складається з суміші газів (повітря), водяної
пари і домішок (аерозолів). Повітря біля підстилаючої поверхні містить (за об'ємом) понад 78 % азоту,
близько 21 % кисню і менше 1 % інших газів. Склад його майже скрізь однаковий і унаслідок
перемішування зберігається до висоти 90-100 км. Вище переважають легші гази. Вміст вуглекислого газу
на різних висотах неоднаковий. Він збільшується у зв'язку із спалюванням все більшої кількості вугілля,
нафти, природного газу. Озону в атмосфері дуже мало, але внаслідок фотохімічних реакцій він утворює
на висоті 20-30 км шар в стратосфері озоновий екран. Цей шар затримує згубну для живих організмів
ультрафіолетову радіацію. Тому вище від цього шару температура в атмосфері підвищується. Кількість
водяної пари в приземному шарі сильно змінюється, а з віддаленням від поверхні швидко знижується. На
висоті 2 км її вже в два рази менше, ніж біля поверхні, а вище 70-80 км  вона відсутня взагалі.
Тверді і рідкі домішки в атмосфері (аерозолі) - це пил (у тому числі і космічний), сажа, попіл, кристали
льоду і морської солі, краплинки води, мікроорганізми, пилок рослин і ін. Вміст їх сильно змінюється
залежно від умов.
Атмосфера має шарувату будову (рис. 1). Відповідно до змін температури з висотою виділяють такі
шари: тропосферу (до 16 км), стратосферу (до 50 км), мезосферу (до 80 км), термосферу, що
поступово переходять у міжпланетний простір приблизно на висоті 3000 км. У тропосфері і мезосфері
температура з висотою знижується, а в стратосфері і термосфері, навпаки, підвищується. Нижній шар
атмосфери — тропосфера - містить понад 90 % всієї маси атмосфери. Висота тропосфери: до 18 км - над
екватором і 8-10 км - в полярних областях. Температура з підняттям вгору у тропосфері знижується в
середньому на 6°С на 1 км, а тиск – на 11 мм рт. ст. на кожні 100 м. У ній зосереджена майже вся водяна
пара, утворюються хмари і випадають опади. Процеси, що відбуваються в тропосфері, безпосередньо
впливають на підстилаючу поверхню, на життя і діяльність людей.

Рис.1. Будова атмосфери (ukrmap.su)

Сонячна радіація і температура повітря. Сонячна радіація - вся сукупність сонячного
випромінювання. Потрапляючи в атмосферу, вона частково (близько 20%) нею поглинається і переходить
в інші види енергії. Близько 30% радіації атмосфера розсіює у всі боки, у тому числі і до земної поверхні.
Це - розсіяна радіація. Та радіація, яка доходить до поверхні, не розсіюючись і не поглинаючись в
атмосфері, називається прямою радіацією. Пряма і розсіяна радіація, що надійшли до поверхні,
складають сумарну радіацію.
 Рис.2 . Формування сумарної сонячної радіації (www.slideshare.net) 
Кількість сумарної радіації залежить від кута падіння сонячного проміння на поверхню, тривалості дня,
хмарності та прозорості атмосфери. Найбільша сумарна радіація - в тропічних пустелях. Біля полюсів в
день сонцестояння влітку, коли Сонце не заходить, вона навіть більша, ніж у цей день на екваторі. Але
біля поверхні сніг і лід тут не нагріваються, оскільки відбивають до 90 % сонячного проміння.
Здатність поверхні відбивати сонячне проміння - альбедо, залежить, головним чином, від кольору
підстилаючої поверхні. Якщо свіжий сніг відбиває близько 90%, то темна рілля - всього 4 %, зелена трава
- 20 %, пісок - 35 % проміння. Водна поверхня відбиває залежно від кута падіння на неї сонячного
проміння від 2% до 35% проміння. Температура підстилаючої поверхні визначається величиною сонячної
радіації, яке залишається від сумарної радіації після віднімання від неї відбитої та втраченої на
випромінювання радіації. Цей залишок називають радіаційним балансом. Якщо залишок стає більшим,
температура поверхні підвищується, якщо він зменшується, температура знижується.
Атмосфера отримує більше тепла від підстилаючої поверхні, ніж безпосередньо від Сонця. Тому
температура в тропосфері з висотою знижується. Але якщо поверхня віддає повітрю більше тепла, ніж за
той же час одержує, вона охолоджується, від неї охолоджується і повітря над нею. В цьому випадку
температура повітря з висотою, навпаки, підвищується. Таке положення називається температурною
інверсією. Її можна спостерігати влітку вночі, взимку - над сніжною поверхнею. Температурна інверсія
звична в полярних областях.
Температура повітря залежить таким чином від кута падіння сонячного проміння, характеру підстилаючої
поверхні та абсолютної висоти місцевості, її вимірюють термометром. Перший термометр винайшов
французький фізик Г. Амантон у 1701р., його вдосконалив шведський фізик А. Цельсій.
У тропосфері температура з висотою знижується в середньому на 0,6° на кожні 100 м. При піднятті сухого
повітря зниження температури досягає 1° на кожні 100 м, а вологого - менше, ніж на 1° на 100 м.
Зменшення температури повітря, що піднімається, - головна причина утворення хмар.
Температура повітря періодично змінюється впродовж доби і року. Різницю між максимальною і
мінімальною температурою називають амплітудою коливань температур.
 Розподіл температури повітря на земній поверхні показують ізотерми - лінії, що сполучають місця з
однаковою температурою. Складний їх розподіл відображають карти середніх січневих, липневих і
річних ізотерм. Ізотерми не співпадають з паралелями. Вони вигинаються при переході з материка на
океан і навпаки. Так, в січні в північній півкулі над материками ізотерми відхиляються на південь, а в липні
- на північ. Пояснюється це тим, що суша взимку охолоджується, а влітку нагрівається сильніше, ніж вода.
У південній півкулі в помірних широтах суші дуже мало і хід ізотерм близький до паралелей. У січні
найвища температура повітря в Австралії, на півдні Африки, на півдні Південної Америки. Найнижча
температура цього місяця - на північному сході Азії (у м. Оймякон, Росія - 71 °С) і в Антарктиді. Абсолютні
максимуми температури повітря зафіксовані у   Мексиці (+ 58°С), у Африці (+ 57,8°С). Абсолютний
мінімум (- 89,2°С) відмічений на станції «Восток» (Антарктида).
Користуючись картами ізотерм, виділяють межі теплових поясів, що не зовсім співпадають з тропіками і
полярними колами. Вони відхиляються від ідеальних меж внаслідок характеру поверхні, перенесення
тепла повітряними і океанічними течіями. Жаркий пояс розташований в екваторіальних широтах, між
середньорічними ізотермами + 20°С (нижче +20° середньорічна температура в цьому поясі не
опускається).
До жаркого поясу з півночі і з півдня примикають помірні пояси. Вони обмежені з боку високих широт
ізотермами - 10°С (середній найтеплішого місяця - липень в північній і січень в південній півкулі). Це межа
розповсюдження лісу. Два холодні пояси обмежені ізотермами +10" і 0° середньої температури
найтеплішого місяця. Остання і межею розповсюдження тундри. Вона обмежує пояси (області) морозу,
що лежать біля полюсів. Середня температура найтеплішого місяця в них нижче 0°С.
Атмосферний тиск.  Повітря з певною силою тисне на земну поверхню, ця сила
називається атмосферним тиском. Його можна виміряти ртутним барометром, або анероїдом, який
був винайдений італійцем Е. Торрічеллі у 1673 р.   Тиск на підстилаючу в атмосфері поверхню складає в
середньому 1,033 г на 1 см2 (більше 10 т на м2). Людина не відчуває його тому, що тиск всередині нашого
організму такий самий як у атмосфері.
Вимірюється тиск в міліметрах ртутного стовпчика, міллібарах (1 мб = 0,75 мм рт. ст.) і
в гектопаскалях (1мм = 1 мб).
Максимальний атмосферний тиск 815,85 мм рт. ст. (1087 мб) зареєстровано взимку в Туруханську (Росія).
Мінімальний - 641,3 мм рт. ст. (854 мб) - в урагані "Ненсі” над Тихим океаном. З підніманням вгору тиск
знижується: на висоті 5 км він менший вже в 2 рази, на висоті 15 км - в 8 разів, на 20 км - у 18 разів. У
нижньому шарі тропосфери до висоти 1 км він знижується на 1 мм рт. ст. на кожні 10 м, або на 1 мб (гп) на
кожні 8 м. Чим вище, тим тиск знижується повільніше. Зміна тиску пояснюється переміщенням повітря. Він
підвищується там, де повітря нагромаджується і знижується там, звідки повітря рухається. Головна
причина переміщення повітря - його нагрівання і охолодження від підстилаючої поверхні. Нагріваючись
від поверхні, повітря розширяється і спрямовується вгору. Досягнувши висоти, на якій його щільність стає
більшою від щільності навколишнього повітря, воно розтікається в різні боки. Тому тиск на теплу
поверхню знижується. Але одночасно він збільшується на сусідні ділянки, хоча температура там не
змінювалася. Над холодною поверхнею повітря охолоджується, ущільнюється, притискаючись до
поверхні. Зверху його щільність зменшується, і сюди приходить повітря збоку. Кількість його над
холодною поверхнею збільшується, тиск на неї зростає. Одночасно там, звідки повітря надійшло, тиск
зменшується без зміни температури. Нагрівання і охолодження повітря від поверхні супроводжується
його перерозподілом і зміною тиску. У екваторіальних широтах тиск завжди знижений. Це пояснюється
тим, що нагріваючись від поверхні, повітря підіймається і відходить у бік тропічних широт, створюючи там
підвищений тиск. Над холодною поверхнею в Арктиці і Антарктиді тиск також підвищений. Його створює
повітря, що приходить з помірних широт на місце ущільненого холодного повітря. Відтік повітря в полярні
широти - причина зниження тиску в помірних широтах. В результаті формуються пояси зниженого
(екваторіальний і помірні) і підвищеного тиску (тропічні і полярні). У залежності від сезону вони дещо
зміщуються в бік півкулі, де в той час літо. 
Полярні області високого тиску взимку розширюються, а влітку звужуються, але існують впродовж року.
Пояси зниженого тиску цілий рік зберігаються поблизу екватора і в помірних широтах Південної півкулі.
У помірних широтах Північної півкулі взимку тиск над материками сильно підвищується і пояс низького
тиску "розривається". Він зберігається тільки над океанами у вигляді замкнутих областей зниженого тиску
- Ісландського і Алеутського мінімумів. Над материками, навпаки, утворюються зимові максимуми:
Азіатський (Сибірський) і Північноамериканський (Канадський). Влітку в помірних широтах Північної півкулі
пояс зниженого тиску відновлюється. Величезна область зниженого тиску з центром в тропічних широтах
формується над Азією - Азіатський мінімум. У тропічних широтах материки завжди нагріваються дещо
сильніше, ніж над океанами, і тиск над ними нижчий. Тому над океанами існують субтропічні максимуми:
Північно-Атлантичний (Азорський), Північно-Тихоокеанській, Південно-Атлантичний, Південно-
Тихоокеанській і Індійський.
Розподіл тиску на карті зображають ізобарами. Ізобари - лінії, що сполучають місця з однаковим тиском.
Чим ближче ізобари один до одного, тим швидше змінюється тиск на відстані. Величина зміни тиску на
одиницю відстані (100 км) називається баричним градієнтом.
Зміна тиску зумовлює рух повітря - вітер. Вітри за тривалістю бувають постійн та змінні. Їх класифікація
відображена на рис. 3.
 Рис. 3. Класифікація вітрів
Повітряні маси – це величезні об’єми повітря з однаковою температурою, вологістю і запиленістю, які
здатні переміщуватись в горизонтальному і вертикальному напрямках. За вологістю повітряні маси
поділяються на вологі та сухі. Вологі формуються над океанами, їх ще називають морськими, а сухі –
над континентами, їх ще називають континентальними. За температурами повітряні маси поділяють на
теплі та холодні. Оскільки, Земля неоднаково прогрівається біля екватора та полюсів, існують суттєві
відмінності у властивостях повітряних мас на різних широтах. Тому залежно від району утворення
розрізняють різні типи повітряних мас: полярні, помірні, тропічні, екваторіальні.
Між повітряними масами з різними властивостями виникають вузькі перехідні зони. Ці зони
називають  атмосферними фронтами. Розрізняють теплий і холодний атмосферний фронт. Теплий
формується тоді, коли тепле повітря наступає, а холодне перед ним відступає. Тепле повітря легеньке і
швидко рухається, натікає на холодне, піднімається вгору, охолоджується, утворюються хмари, з яких
випадають опади. Холодний атмосферний фронт формується тоді, коли холодне повітря наступає на
тепле. Холодне повітря важке і повільно рухається, воно підтікає під тепле і витісняє його вгору, яке
охолоджується і випадають опади (грози зливи).
Циклон – це величезний атмосферний вихор, в центрі якого завжди знаходиться область із низьким
тиском. Коли навкруги тиск високий, а в центрі циклону низький, то куди буде рухатись повітря? Від
периферії до центру, але під впливом сили обертання Землі повітря у циклоні рухається проти
годинникової стрілки у Північній півкулі, і за нею – у Південній. Це нагадує велику повітряну дзигу.

 
Рис. 4. Утворення циклону
У центрі циклону відбувається висхідний рух повітря. Повітря піднімається вгору, утворюються хмари і
випадають опади. Влітку приносить похолодання (вітер, хмарна погода, опади). А взимку – потепління.
Повною протилежністю циклона є антициклон, на що вказує і його назва – префікс  “анти” означає
“протилежність”. Антициклон – атмосферний вихор з високим тиском у центрі і вітрами, що дмуть від
центру до окраїни за годинниковою стрілкою у Північній півкулі і проти – у Південній.
 Рис. 5. Утворення антициклону
Влітку антициклони приносять малохмарну, теплу і навіть спекотну погоду, а взимку – ясну, суху, бо
переважає низхідний рух повітря, що зумовлює зростання тиску і температури, тому хмари не
утворюються. 
Клімат. Клімат – багатолітній режим погоди, характерний для якої-небудь місцевості. Він виявляється
в закономірній зміні погоди. Як і погода, клімат залежить від кількості сонячної радіації (від широти), від
переміщення повітряних мас, і від властивостей підстилаючої поверхні.  
Будь-який елемент (температура повітря, тиск, вітер, хмарність, опади і т.д.) характеризує один з
кліматотвірних процесів. Величезна різноманітність кліматів земної кулі зумовлена такою самою
різноманітністю процесів тепло- і вологообміну, циркуляція атмосфери. Причини, що визначають такі
відмінності клімату у різних точках Землі, називають географічними факторами клімату.
Географічним факторами клімату можна назвати той елемент географічної оболонки, який впливає
на клімат, але сам не є кліматотвірним процесом чи його складовою частиною. Основних таких факторів є
сім: географічна широта, абсолютна висота, рельєф, що оточує дану територію, її віддаленість від
морів і океанів, наявність океанічних течій, розміщення на материку (розміри і частини материка),
характер підстилаючої поверхні (колір, рослинність, мікроформи рельєфу).
Головним із факторів, що обумовлює особливості розвитку клімату, є географічна широта. Від неї
залежить кількість сонячної енергії, що потрапляє на земну поверхню. Вологообмін, будучи залежним від
двох інших кліматоутворюючих процесів, теж розвивається під впливом географічної широти. Тому клімат
в цілому має добре виражені зональні закономірності.
Вплив віддаленості від океанів пов'язаний з тим, що висока теплоємність води і постійне її
перемішування забезпечують нагромадження запасів тепла в океанах. Воно поступово надходить в
атмосферу і повітряними потоками переносяться на континент. Сформовані над океаном повітряні маси,
наситившись вологою, що випаровується з океану, віддають їх континентам, сприяючи цим їхньому
зволоженню. Чим дальше від океану вглиб материка, тим збільшується амплітуда температур і
зменшується зволоження.
Океанічні течії впливають на клімат тим, що переносять тепло з низьких широт у високі, і навпаки.
Морські течії охолоджуються або роблять теплішим клімат території, біля яких проходять, впливають на
розподіл атмосферних опадів (теплі течії збільшують, а холодні зменшують). На західних узбережжях
материків, які омиваються холодними течіями, опадів часто так мало, що там утворюються пустелі
(Атакама, Наміб та ін.).
Вплив абсолютної висоти поверхні на клімат проявляється у тому, що у горах температура з
висотою зменшується приблизно на 6° С на кілометр, а на певній висоті (висоті снігової лінії) навіть влітку
дорівнює нулю. Вище цієї уявної лінії починається царство снігів і льоду.
Характер підстилаючої поверхні впливає на величину відбитої і поглинутої сонячної енергії.
Карти, на яких нанесені показники клімату, називаються кліматичними (карта ізотерм, карта ізогієт, карта
ізобар та ін.).
На картах клімату виділяються простори, в межах яких основні показники клімату змінюються порівняно
мало, це – кліматичні пояси і області. Ці показники характеризують також і повітряні маси, тому
зональні типи повітряних мас можуть бути поставлені в основу виділення кліматичних поясів.
Виділяються сім основних кліматичних поясів: екваторіальний, два тропічних, два помірних, два
полярних (арктичні і антарктичні).
Між основними знаходяться перехідні кліматичні пояси: два субекваторіальних, два субтропічних і
два субполярних. Вони відрізняються зміною повітряних мас: взимку панує повітряна маса основного
поясу, сусіднього з боку полюса, влітку – із боку екватора.

Рис. 5. Кліматична карта світу (ukrmap.su)

Екваторіальний пояс – пояс панування екваторіального повітря. Переважає його висхідний рух.
Температура цілий рік висока. Добові її коливання більші від річних. Опадів багато.
Тропічні пояси – пояси формування тропічних повітряних мас. Переважає низхідний рух повітря. Повітря
тепле (особливо влітку) і сухе (особливо над материками). Панівні вітри – пасати.
Помірні пояси – пояси панування повітряних мас помірних широт. Переважають західне перенесення,
фронтальні процеси, циклони, антициклони. Температура влітку помірно тепла, взимку – негативна. Річні
амплітуди її коливань більші від добових. Опади переважно фронтальні, взимку – у твердому вигляді.
Полярні пояси (арктичний і антарктичний) – пояси формування холодних і сухих повітряних мас. Для
них характерне опускання повітря в центрі областей високого тиску, переважання від'ємних температур.
Опадів мало, сніговий покрив постійний.
Погода. Погода - стан нижнього шару атмосфери в даній місцевості в даний момент або за якийсь
проміжок часу: добу, тиждень, місяць. Погода характеризується елементами і явищами. Елементи
погоди: температура повітря, вологість, тиск. До явищ погоди відносяться вітер, хмари, атмосферні
опади, іноді прояви погоди носять незвичний і навіть катастрофічний характер: наприклад, урагани, сильні
грози, зливи, засухи.
Погода характеризується не окремо взятими елементами і явищами, а їх сукупністю. При однаковій
температурі (високій або низькій), але при різній вологості повітря, з опадами або без опадів, з вітром або
без нього, погода не буде однаковою. Різним буде і її вплив на рослини та людину. Відомо, що морозна
погода без вітру переноситься людьми значно легше, ніж навіть менш морозна, але з сильними вітрами.
Рослини по-різному переносять однаково жарку, але вологу або суху погоду.
У помірних широтах закономірні зміни погоди впродовж доби, залежні від надходження сонячного тепла,
часто порушуються зміною повітряних мас, проходженням атмосферних вихорів і фронтальними
процесами.
Зміна циклональної і антициклональної погоди характерна для помірних широт. У цих широтах добре
виражені зміна погоди за сезонами. Влітку погода тепла, безморозна, протягом доби навіть мінімальна
температура не опускається нижче 0°. Взимку погода холодна, морозна, максимальна температура нижче
0°. Для весни і осені характерна погода з переходом температури через 0°. Це означає, що при додатній
середньодобовій температурі мінімальна температуру від'ємна, а при від'ємній - додатна. Погода з
переходом через 0° (з відлигою) буває і взимку. Безморозна, морозна погода, погода з переходом через
0° може бути з вітром і без вітру, хмарна і безхмарна, з опадами і без опадів. У полярних широтах увесь
рік переважає морозна погода, особливо сувора вона біля Південного полюса. У екваторіальних і
тропічних широтах морозних погод не буває, там немає холодної пори року.
Прогнози погоди важливі для господарського комплексу і всіх областей діяльності людей. Уточнити
прогноз погоди для даної території допомагають місцеві ознаки. Необхідно користуватися не однією, а
кількома ознаками (зміна температури, хмарності, вигляд хмар, напрям вітру, поведінка тварин і рослин).
Існує Всесвітня служба погоди (ВСП), що об'єднує Національні служби погоди. Вона має три світові
центри: Москва, Вашингтон і Мельбурн. Дані про стан атмосфери збирають і передають 10000
метеорологічних станцій, 7000 морських суден, 3000 літаків, метеосупутники, буйкові станції, що
дрейфують в океані. Опрацювання величезної кількосгі даних стала можливою тільки після появи
сучасних ЕОМ. Для складання прогнозів викреслюються карти погоди (синоптичні) на момент
спостережень, моделюються можливі зміни стану атмосфери. Правдивість прогнозів погоди тим більша,
чим коротше термін передбачення. Прогнози на термін до трьох діб виправдовуються на 87-89%.
Найбільшою точністю відрізняються спеціалізовані прогнози, наприклад авіаційні.

Гідросфера

1 Гідросфера
Гідросфера - водна оболонка Землі. Вона включає всю хімічно не зв'язану воду, незалежно від її
агрегатного стану. З 1,4 млрд. км3 загального об'єму вод гідросфери близько 96,5 % припадає на Світовий
океан, 1,7% - на підземні води, приблизно стільки ж - 1,7% - на льодовики і постійні сніги (головним чином
Арктики, Антарктиди і Гренландії), менш 0,01 % - на поверхневі води суші (річки, озера, болота). Таким
чином на суші сконцентровано до 3,5 % вод. Незначна кількість води міститься в атмосфері і в живих
організмах (рис. 1).
 Рис. 1. Структура гідросфери
Гідросфера єдина. Її єдність в спільності походження всіх природних вод з мантії Землі, в єдності їх
розвитку, в просторовій безперервності, у взаємозв'язку всіх природних вод в системі Світового кругообігу
води.
Світовий кругообіг води - процес безперервного переміщення води під впливом сонячної енергії і сили
тяжіння, що охоплює гідросферу, атмосферу, літосферу і живі організми. Кругообіг води складається з
випаровування з поверхні океану, перенесення водяної пари повітряними потоками, його конденсації в
атмосфері, випадання опадів, їх просочування і поверхневого та підземного стоку з суші в океан. Це
відповідає великому кругообігу води (рис. 2). У процесі Світового кругообігу води відбувається
поступове її оновлення у всіх частинах гідросфери. Цей процес вимагає різних проміжків часу: підземні
води оновлюються за сотні, тисячі і мільйони років; полярні льодовики - за 8-15 тис. років; води Світового
океану - за 2,5-3 тис. років; замкнуті, безстічні озера - за 200-300 років; протічні - за декілька років; річки -
за 12-14 діб; водяна пара атмосфери - за 8 діб; вода в організмах - за декілька годин. Світовий кругообіг
води зв'язує всі зовнішні оболонки Землі і організми.
Мале коло кругообігу води в природі складається з випаровування, перенесення водяної пари і
випадання опадів (рис. 2).
 Рис. 2. Малий та великий кругообіги води у природі (school.hvatit.com)
Світовий океан. Основну частину гідросфери становить Світовий океан, його води вкривають 71 %
поверхні Землі. Середня глибина Світового океану 3700 м, найбільша - 11022 м (Маріанський жолоб).
Об'єм вод Світового океану становить 1338 млн. км3. Площа Світового океану становить 361 млн.
км2. Єдиний Світовий океан поділяється на чотири океани: Тихий, Атлантичний, Індійський і Північний
Льодовитий (рис. 3). Межі океанів проводять по береговій лінії материків і островів, а у водних просторах
умовно по меридіанах мисів. Зараз виділяють п'ятий — Південний океан. У нього входять води південної
півкулі Землі між Антарктидою і південними краями материків Південної Америки, Африки і Австралії. Для
цього регіону Світового океану характерне перенесення вод із заходу на схід (течія Західних вітрів).

Рис. 3. Світовий океан

Дно Світового океану має значні відмінності у глибинах, будові (рис. 4).
Підводна окраїна материків утворює материкову відмілину - шельф, та материковий схил. Шельф має
глибини до 200 м. Дно утворене відкладами, які, переважно, принесені із суші - піски, гравій, галька й ін.
Шельф багатий на нафту, газ, розсипні родовища металів, алмазів тощо. Материковий схил також є
затопленою частиною континенту з земною корою материкового типу до глибини близько 3,5-4 км. Він
часто східчастій, розсічений зверху донизу підводними каньйонами.
 Рис. 4. Схема рельєфу дна Світового океану
На стику материкової і океанічної частин літосферних плит виділяється перехідна зона. До неї відносять
улоговини окраїнних морів, ланцюжки островів переважно вулканічного походження, глибоководні
жолоби. В усьому Світовому океані жолобів є понад тридцять. Найглибший із них Маріанский жолоб -
11022 м, а найдовший — Алеутський - 3570 км. З перехідною зоною пов'язані основні діючі вулкани Землі,
а також осередки землетрусів. Найкраще перехідна зона виражена уздовж Тихоокеанського узбережжя
Азії (Охотське море - Курильські острови і Камчатка - Курильсько-Камчатський жолоб; Японське море -
Японські острови - Японський жолоб).
Основна зона дна Світового океану - ложе океану. Вона займає більше половини його площі з
переважаючими глибинами до 6 км. В основі цієї зони лежить земна кора океанічного типу. Гряди, плато,
височини розділяють ложе на улоговини. Донні відкладення утворені мулами органогенного походження,
глиною.
Центральну частину океанів займають серединно-океанічні хребти. Загальна довжина їх складає
понад 60 тис. км. Висота хребтів над ложем океану - до 3000-4000 м, ширина - 1000-2000 км. Уздовж
осьових частин хребтів є глибокі ущелини - рифти. Вони мають ширину декілька кілометрів, а глибину - 1-
1,5 км. Уздовж рифтів є багато діючих підводних вулканів, часті землетруси, спостерігасться посилений
тепловий потік.
Світовий океан та його частини: моря, затоки, протоки. Суходіл в Океані. У Світовому океані
виділяються окремі частини: моря, протоки, затоки. Море — це більш-менш відокремлена ділянками
суходолу або підводними підняттями частина океану. Єдиним винятком є Саргасове море у Північній
Атлантиці, яке розташоване всередині океану. Моря займають близько 10% площі Світового океану.
Найбільші серед них за площею Філіппінське, Аравійське, Коралове.
За розташуванням моря бувають: окраїнні, внутрішні та міжострівні. Окраїнними називають моря,
які розташовані вздовж окраїн материків, як правило, на їхньому підводному продовженні (Баренцеве,
Східнокитайське й ін.). Внутрішні моря це ті, які далеко врізаються в сушу одного чи двох материків. Тому
серед них виділяють міжматерикові (Середземне, Червоне і ін.) і внутрішньоматерикові (Чорне,
Азовське, Балтійське). До міжострівних морів належать Яванське, Філіппінське і ін.
Берегова лінія - межа суші і моря, може мати різну ступінь порізаності. Ускладнюють її затоки і
півострови, а також острови і протоки.
Затоки - частина моря, океану (річки, озера), що глибоко врізається у суходіл. Вони менше відокремлені
від нього, ніж моря.
Протоками називають порівняно вузьку смугу води, що розділяє частини суходолу і сполучає суміжні
водні басейни. Найширша - протока Дрейка - 1120 км, глибина - 5249 м. Найбільша - Мозамбікська
протока - 1760 км.
Півострів - частина суші, що вдається у водний простір. Найбільший за площею півострів - Аравія
(2730 тис. км2).
Невелика, порівняно з материками, ділянка суходолу, що з усіх сторін омивається водою,
називається островом. Найбільший серед них - Гренландія (2176 тис. км2). Скупчення островів
називають архіпелагами (Канадський архіпелаг, Шпіцберген, Вогняна Земля).
Острови бувають за походженням материковими, вулканічними і кораловими. Перші є виступами
підводних окраїн материків. За розмірами вони найбільші. Острови вулканічного походження - результат
виверження підводних вулканів. Часто вони витягнуті у вигляді ланцюжків уздовж океанічних жолобів або
серединно-океанічних хребтів. Коралові острови утворюються в океанах між Північним і Південним
тропіками з температурою води не нижче + 20°С і глибиною до 50 м. Найчастіше існують у формі окремих
рифів або скупчень рифів у вигляді розірваних кілець — атолів. Найбільше коралове утворення на земній
кулі - Великий Бар'єрний риф, що простягається вздовж східного узбережжя Австралії на 2000 км.
Солоність вод Океану. В океанічній воді розчинені майже всі відомі на Землі речовини, але в різних
кількостях. Більшість їх через малий вміст важко знайти. Серед розчинених в океанічній воді солей
переважають хлориди (89 %) і сульфати (майже 11 %), значно менше карбонатів (0,5 %). Кухонна сіль
(NaCl) додає воді солоний смак, солі магнію (МаСl) - гіркий. Загальна кількість всіх солей, розчинених у
воді, називається солоністю. Вона вимірюється в тисячних частинах грама - проміле (°/оо).
Середня солоність Світового океану близько 35 °/оо, тобто в кожному кілограмі води міститься в
середньому 35 г солей. Солоність води океану залежить від співвідношення кількості атмосферних опадів
і випаровування. Знижують солоність морських і океанічних вод річкові води і вода льодів, що тануть. У
відкритому океані розподіл солоності в поверхневих шарах води (до 1500 м) має зональний характер. У
екваторіальному поясі, де випадає багато опадів, вона знижена, в тропічних широтах - підвищена. У
помірних і полярних широтах солоність знову знижується. У Північному Льодовитому океані вона
становить 32 °/оо.
Помітно відрізняються за солоністю внутрішні моря. Солоність води в Балтійському морі до 11 °/оо, в
Чорному - до 19 °/оо, а в Червоному - до 42 °/оо (найвища серед внутрішніх). Пояснюється це різним
співвідношенням надходження (атмосферні опади, річковий стік) і витрат (випаровування) прісної води,
тобто кліматичними умовами.
Температура води. Температура вод Світового океану залежить від географічної широти і
розподіляється на його поверхні зонально. Зональність порушується океанічними течіями, впливом суші,
постійними вітрами. Найвищі середньорічні температури води (27-28°) спостерігаються в екваторіальних і
близьких до них широтах. Із збільшенням широти зменшується величина сонячної радіації і в
приполярних областях температура вод Світового океану знижується до 0° і навіть нижче. Для всього
Світового океану середня температура приповерхневого шару океанічних вод становить +17,5°С. З
зануренням вглиб вона знижується і поблизу дна не перевищує 2°С. Середня температура всієї маси
води океану - 4°С. Вода має велику теплоємність, тому в океані накопичується величезна кількість тепла.
Тільки верхній 10-метровий шар океанічних вод містить тепла більше, ніж вся атмосфера.
Крига покриває близько 15% всієї акваторії (водного простору) Світового океану, тобто 55 млн. км 2;
зокрема 38 млн. км2 у Південній півкулі. За походженням крига, що зустрічається в морях і океанах, не
тільки морська, тобто утворюється шляхом замерзання солоної води; прісний лід виноесться річками і
сповзає з материків і островів. Великі плавучі брили льоду в океанах і морях, які утворюються в
результаті відламування від сповзаючих із суші покривних льодовиків, називаються айсбергами.
Льодовий покрив має величезний вплив на життя в океані, на клімат Землі. Льоди в океанах і особливо в
морях утруднюють судноплавство і морські промисли.
Ресурси Світового океану. Ресурси Світового океану поділяють на біологічні, мінеральні і енергетичні.
За масштабами використання і значенням провідне місце серед біологічних ресурсів займає нектон.
Переважна частина (80-85%) його біомаси представлена рибами. Бентос використовується поки-що
недостатньо: в основному двохстулкові молюски (гребінці, устриці, мідії і ін.), голкошкірі (морські їжаки),
ракоподібні (краби, омари, лангусти). Все більше застосування знаходять водорості. Мільйони людей
вживають їх в їжу. З водоростей одержують ліки, крохмаль, клей, виготовляють папір, тканини. Водорості
— добрий корм для домашніх тварин і хороше добриво.
До останнього часу експлуатація мінеральних багатств дна океанів і морів обмежувався районами
континентальних шельфів. Тепер у ряді країн проводяться дослідження для організації промислового
видобутку мінеральної сировини на великих глибинах.
У водах океану є запаси дейтерію - палива для майбутніх термоядерних електростанцій. Невичерпні
потенційні ресурси дешевої енергії акумульовані в хвилях, течіях, припливах і можуть бути перетворені в
електричну енергію.
У Світовому океані міститься основна частина водних ресурсів Землі. У багатьох аридних країнах
здійснюється опріснення морської води. У майбутньому води Світового океану стануть основним
джерелом води для потреб людини.
У морській воді знаходиться велика кількість мінеральних речовин. Головною з них є кам'яна сіль, яка
міститься в кількості 20 млн. т на 1 км3 води. Випаровувати сіль з морської води китайці навчилися ще 4
тис. років тому. Зараз в такий спосіб в світі одержують біля 1/3 усієї солі, особливо в Японії, Китаї.
40 % магнію, що споживається у світовому господарстві зараз одержують з морської води.
У морській воді міститься багато сірки, брому, алюмінію, срібла, золота. Загальні запаси золота Світового
океану оцінюються у 10 млн. т, що набагато перевищує його поклади на суші. Всього у морській воді
понад 60 хімічних елементів.
Серед мінеральних ресурсів дна Світового океану перше місце належить нафті і газу, які дають понад 90
% прибутків, що одержують нині від видобутку морських корисних копалин. Загальна кількість розвіданих
нафтогазоносних басейнів на морському шельфі сягає біля 300. За оцінками спеціалістів під водою
Світового океану є до 65-70% світових запасів нафти. За даними ООН на морському дні є 43 млрд т
алмазів, 358 млрд т марганцю, 7,9 млрд т міді, 5,2 млрд т кобальту. Цих запасів вистачить на десятки
тисяч років.
Морські поклади досить широко використовуються. Прикладом може бути: видобуток олов'яної руди -
каситериту - у шельфовій зоні Індонезії, Малайзії та Таїланду; рутилу та цирконію біля узбережжя
Австралії; ільменіту — біля узбережжя Індії; алмазів - біля узбережжя Намібії; бурштину - у Балтійському
морі. Щорічно з морських глибин видобувають майже 1 млрд. т піску і гравію, в тому числі США - 500 млн.
т. Розробляються технології видобутку залізомарганцевих конкрецій, запаси яких обчислюються у
трильйонах тонн.
Своєрідними ресурсами дна Світового океану можна вважати скарби затонулих кораблів.
До енергетичних ресурсів Світового океану належать енергія припливів та відпливів, хвиль, морських
течій, термальних градієнтів та ін. Потенційним джерелом енергії є ізотоп водню-дейтерію, запаси якого
складають майже 300 млрд. т.
Води суходолу. Річка та її частини. Елементи річкової долини.  Річкові басейни. Живлення та
режим річок. Початок річки, що відповідає місцю, починаючи з якого з’являється постійна течія води в
руслі, називають витоком. Починатись річка може із струмків, джерел, льодовика, озера або болота.
Якщо річка утворюється від злиття двох річок, то початком її є місце злиття; однак витоком її вважають
місце початку довшої з двох річок. Якщо річка утворюється з двох безіменних річок, витоком її вважають
витік водотоку більшої довжини, а при однаковій довжині – витік лівої складової. В разі утворення річки від
злиття двох річок, які мають самостійні назви, початком її вважають точку злиття річок, що утворюють її.
Впадаючи в іншу річку, озеро або море, річка утворює гирло. Якщо річка впадає в річку, озеро або море
двома рукавами, її гирлом вважають гирло більшого рукава. У гирлах звичайно акумулюються винесені
річкою наноси. При впаданні в море в такому випадку утворюються багаторукавні гирла, які називають
дельтами. Основні частини річки позначені на рис. 5.

Рис. 5. Річка та її частини ( vchitel.info)

При наявності дельти гирлом вважають гирло основного рукава. Якщо за рахунок припливів, відпливів та
морських течій, а також великої глибини водоприймача утворення гирл неможливе, то річка часто впадає
в море одним широким рукавом, який називають губою або естуарієм. Особливою формою естуаріїв є
лимани, які внаслідок наступання моря на сушу являють собою затоплену морем гирлову частину долини.
Довжиною річки називають відстань від витоку до гирла (в кілометрах); відлік ведуть від гирла як від
більш визначеної точки, ніж витік. Виміряти довжину річки на карті можна за допомогою приладу
курвиметра. Також приблизне вимірювання можна зробити простою ниткою, приклавши її вздовж всієї
довжини річки на карті, а потім виміряти цей відрізок нитки лінійкою і, відповідно до масштабу карти,
визначити справжню довжину ріки.
Річка має два береги. Правий і лівий береги визначають за напрямком течії: якщо стати обличчям в
напрямку її руху, то праворуч буде правий берег.
Кожна річка має притоки – річки, які впадають у неї. Головна річка з усіма її притоками утворює річкову
систему. Назва річкової системи дається за головною річкою, наприклад – система Дніпра, Дунаю,
Амазонки. Найбільші у світі річкові системи – Амазонка, Конго, Міссісіпі з Міссурі, Об з Іртишем.
Територія, з якої річка збирає свої води, називається басейном річки. Межа, що розділяє сусідні річкові
басейни, називається вододілом. Добре вираженими вододіли є у горах - вони проходять по гребенях
хребтів, на рівнинах – по найвищих їх ділянках.
Живлення річок. Особливість річки – постійний рух води. Коли припиняється живлення річки, тобто
поповнення річища водою, вона пересихає. Річки живляться дощовою водою, талими водами снігу та
льоду, підземними водами.  
Дощове живлення є головним для річок екваторіального, тропічного та субтропічного поясів, а також
областей помірного з мусонним типом клімату. Таке живлення мають найповноводніші річки земної кулі –
Амазонка і Конго. Рівень води в них майже не змінюється, оскільки рясні дощі випадають в їх басейнах
цілий рік.
Снігове живлення має основне значення для більшості річок помірного поясу, де бувають досить холодні і
сніжні зими. Воно характерне для більшості річок України.
Льодовикове живлення мають річки, які беруть початок у дуже високих горах, де існують льодовики.
Найвищий рівень води в цих річках буває влітку, коли відбувається танення льодовиків.
Підземне живлення становить незначну частку у всіх річках. Саме завдяки цьому річки не пересихають у
посушливий період або тоді, коли вони затягнуті кригою.
Більшість річок мають мішане живлення з переважанням одного з джерел живлення. Наприклад, Дніпро
взимку, коли вкривається кригою, живиться підземними водами, навесні – талими, влітку й восени –
дощовими та підземними.
Водний режим. Зміну рівня води в річці впродовж року називають водним режимом річки.
Найвищий рівень води в річці, який наступає щороку у певний час, називають повінню. Причиною повені
найчастіше буває танення снігів або тривалі дощі, залежно від типу клімату. Під час цього періоду вода
затоплює прилеглу до русла частину долини річки.
Найнижчий рівень води в річці – межень. У помірному поясі переважно вона спостерігається у зимовий та
літній періоди. Взимку причиною межені є морози, утворення льодового покриву на річці, а влітку –
посуха. Під час межені річки живляться винятково підземними водами.
Для річки характерним є також паводок – короткочасне, швидке і різке підняття рівня води, яке може
відбуватись в різні сезони. Причинами паводка можуть бути: інтенсивне танення снігу або льоду, зливи,
затори криги. Рівень води у період паводку на деяких річках може значно перевищувати рівні, які
фіксуються під час повені. Повені спостерігаються і в Україні, зокрема досить значні з них бувають на
річках Карпат.
На річках, що протікають по території, де відбувається зміна холодної та теплої пори року, в тому числі й
в Україні, взимку спостерігається льодостав – період нерухомого льодового покриву на річці.
Озера, їх походження. Природне заглиблення в земній поверхні, яке заповнене водою,
називається озером. Всі озера Землі займають площу 1,8% площі суходолу.
За розмірами їх поділяють на дуже великі (площею понад 1000 км2), великі (площею понад 100
км2), середні (10-100 км2) і малі (менше ніж 10 км2). Найбільшими на земній кулі є 20 озер, які мають
площу понад 10000 км2.
Озера поділяють не тільки за розміром, але й за характером водообміну, солоністю вод тощо. Залежно
від характеру водообміну вони бувають безстічні і стічні. До перших належать ті, що втрачають воду
лише через випаровування. Озера, з яких беруть початок річки або струмки, називають стічними. Якщо
через озера протікають річки, то їх називають протічними.
З річковими і підземними водами в озера надходять солі. Якщо озеро безстічне, солі в ньому
нагромаджуються, вода стає солоною. Солоність озер може бути у багато разів вищою, ніж солоність
океанічних вод. За солоністю розрізняють озера прісні (солоність до 1%о), солонуваті (до 25%о).
Солоні озера мають ще більшу солоність і найхарактерніші для пустель, напівпустель і степів.
Класифікацію озер за походження улоговин наведено на рис. 6. 
 Рис. 6. Групи озер за походженням їх улоговин
Озера використовуються людиною для водопостачання населених пунктів, підприємств, зрошення полів,
видобутку солей, лікувальних грязей, а також для розведення риби, як зона відпочинку. У багатьох місцях
люди, перегородивши штучною греблею струмок чи невеличку річку, роблять стави.
Озера, як і річки, потребують охорони. Скидання промислових вод, отрутохімікатів, нафтопродуктів,
забруднення вод побутовими відходами людської діяльності поставили багато великих та малих озер
світу на межу загибелі.
Болота. Болото – ділянка суходолу, яка характеризується надмірним зволоженням і наявністю
вологолюбної трав’яної рослинності, з залишків якої звичайно утворюється торф.
Болота виникають при заростанні озер. Спочатку на дні озера відкладаються мул, пісок, рештки рослин.
Озеро поступово міліє. Підводна рослинність змінюється надводною, вологолюбною, що вкриває всю його
поверхню. Коли ці рослини відмирають, їхні рештки відкладаються на дні. З часом вони нагромаджуються,
ущільнюються і перетворюються на торф. Так на місці озера з’являється болото.
Болота поділяються на низинні, верхові та перехідні. Вони розрізняються за джерелом живлення і
характером рослинності.
Низинні болота утворюються в долинах річок, на берегах озер. Живляться підземними водами. З рослин
переважають осока, очерет, хвощі, плавуни та інші вологолюбні рослини, з дерев – вільха. В Україні
низинні болота поширені на Поліссі.
Верхові болота розміщуються на вододілах річок, живляться атмосферними опадами. Рослинність на
таких болотах бідна, здебільшого – різні мохи. Ростуть також пухівка, журавлина. Багато верхових боліт
розташовані у районах з великою кількістю опадів – у тайзі, тундрі.
Перехідні болота займають за характером живлення та рослинності проміжне положення.
Болотам належить важлива роль у природі. Вони зволожують повітря навколишніх територій, є місцями
проживання багатьох видів рослин, тварин. У болотах утворюється корисна копалина – торф, який має
широке застосування. Шляхом хімічної переробки з торфу виробляють добриво, барвники та ліки.
Використовується торф і як паливо. Тривалий час люди намагалися осушувати болота і перетворювати їх
на родючі поля. Проте, це нерідко призводить до негативних наслідків: знижується рівень грунтових вод,
виникають пилові бурі, зникають болотні рослини і тварини, перестає утворюватися торф.
На земній кулі болота займають близько 350 млн. га; найбільша їх кількість в Азії, Європі та Північній
Америці. В межах України найбільше боліт на Поліссі (особливо у Волинській, Рівненській та Чернігівській
областях), у долинах степових річок, а також у Карпатах.
Льодовики. Майже 16 млн.км2 площі Землі постійно вкриті снігом і льодом. Ця величезна площа
дорівнює приблизно Південній Америці.
Льодовиком або глетчером, називається маса льоду, що повільно рухається по схилу поверхні землі
під впливом сили ваги. Льодовики утворюються з снігу, який випадає в тих місцях, де сніг розтанути не
встигає до кінця, тобто розташованих вище від снігової лінії. Висота снігової лінії над рівнем океану,
залежить не тільки від температури повітря, а й від кількості опадів.
У полярних країнах сніг і лід вкривають сушу майже від рівня моря, а в низьких широтах, у тропіках, -
тільки найвищі гори. Отже висота снігової лінії зростає над рівнем океану від полюсів до екватора.
Антарктида і Гренландія майже цілком вкриті важкою шапкою „вічного” льоду”.
Слово „вічний” не зовсім точне і тому взяте в лапки. В історії Землі був час, коли і в Антарктиді, і на
Гренландії льоду не було і там росли листяні і хвойні ліси.
В наш час товщина льодового щита Антарктиди і Гренландії подекуди перевищує 2 тис. м.
Загальний об’єм льоду, що вкриває сушу, і запас води в ньому дуже великі. Якби вся крига розтанула,
рівень Світового океану піднявся б на 40-45 м.
Льодовики – продукт клімату, вони можуть бути тільки там, де є певне поєднання температури й опадів.
Майже вся маса льодовиків північних полярних країн зосереджена в найбільш вологій частині Арктики –
між Баффіновою Землею і Землею Франца-Йосифа. На островах на схід від Північної Землі льодовиків
майже немає, бо тут дуже мало опадів.
Зменшення опадів на Кавказі з заходу на схід підвищує снігову лінію від 2700 м в районі на захід від гори
Маруха до 3600 і більше метрів у районі Шахдагського хребта та гори Базар-Дюзі.
Вологий морський клімат Нової Зеландії в поєднанні з низькою температурою на високих горах
сприятливий для утворення великих льодовиків. Цікаво, що льодовики на островах Нової Зеландії
спускаються в ліси з буків і деревоподібних папоротей (теплолюбних рослин).
Є на Землі й такі льодовики, які лежать у сусідстві з пустелями, наприклад, у Середній Азії. Це не дивно,
бо на високих горах буває значно більше опадів, ніж у сусідній пустелі.
У житті рік та льодовиків багато спільних рис. І ті й інші виконують ту саму роль у великому кругообігу
вологи на земній кулі. Якби ріки не повертали океанові надлишкову вологу, яка у вигляді опадів надходить
з океану на сушу, материки були б давно затоплені. Якби не було льодовиків, що повільно стікають з гір,
островів і Антарктичного материка, нагромадилися б величезної висоти колони із снігу та льоду. Але
нічого подібного не відбудеться, бо існує сила ваги, яка примушує льодовики, як і воду, стікати в океани і
моря.
Будова льодовиків. Вище снігової лінії сніг нагромаджується у тому разі, якщо рельєф місцевості має
плоску, угнуту або мало опуклу форму. Збираючись товстим шаром, сніг у нижній своїй частині поступово
перетворюється в лід. Нижні льодові кристалики сніжинок з’єднуються в щільні напівпрозорі зерна, що
називаються фірном. Фірн під тиском розміщених вище шарів снігу ущільнюється і утворює спочатку білий
фірновий, а потім глетчерний лід голубого кольору.
Завдяки пластичності лід стікає вниз по схилу гори або по дну долини нижче від снігової лінії. Частина
льодовика, що перебуває вище цієї лінії, називається областю живлення, а нижня його частина – областю
танення.
Живлення річок льодовиками. У низьких і помірних широтах льодовикові язики, стікаючи все нижче і
нижче, починають танути, даючи початок струмкам і рікам. Повені рік з льодовиковим живленням
припадають на найтеплішу пору року, коли льодовики тануть швидше. Типові ріки льодовикового
живлення – Аму-Дар’я і Сир-Дар’я. У посушливих районах середньоазіатських країн вода цих рік –
головне джерело зрошування полів цінних сільськогосподарських культур, таких, наприклад, як бавовник.
Рух льодовиків. За характером руху льодовики нагадують ріки. Так, наприклад, біля берегів
льодовикової долини лід іде повільніше, ніж на середині. Чим більший похил долини, тим швидший рух
льоду. У місцях, де долина розширяється, лід рухається повільніше, ніж у звуженнях. Так само тече і вода
в річці. Як і річки, льодовики вливаються з боків у головний льодовик, який звичайно займає долину між
двома гірськими хребтами.
Швидкість руху льодовика набагато менша від швидкості руху води в річці. Вона різна в різних
географічних умовах. Великі льодовики Кавказу і Альп просуваються із швидкістю від 10 до 150 м за рік.
На Памірі ця швидкість доходить до 1500 м за рік, тобто щодоби близько 4 м. Найбільша швидкість
льодовиків – 38 м за добу – спостерігається у льодовиків в Гренландії. Антарктичний льодовий щит
сповзає з швидкістю 2 м за добу.
Наука, яка вивчає льодовики, називається гляціологією.

Біосфера Reconstruction)

1 Біосфера
Біосфера – це «жива» оболонка Землі. Вона охоплює верхні шари літосфери (до 5 км), всю гідросферу
та нижні шари атмосфери (20-25 км), тобто середовище проживання живих організмів. Основними
складовими біосфери є:

На сьогоднішній день біосфера налічує близько 3 млн. видів організмів.

Всі живі організми у процесі своєї життєдіяльності взаємодіють між собою. Так, рослини, вбираючи з
повітря вуглекислий газ, натомість виділяють в атмосферу необхідний усьому живому кисень. Тварини
вдихають кисень, а видихають вуглекислий газ, без якого неможливим би був процес фотосинтезу і, як
наслідок, утворення кисню. Для живлення рослинам і тваринам потрібні поживні речовини. Але тварини
не здатні їх утворювати, тому джерелом живлення для них виступають рослини (травоїдні) або інші
тварини (хижаки). За розкладання решток відмерлих рослин і тварин відповідають гриби і бактерії. Вони
розщеплюють органічні речовини на неорганічні, які є джерелом живлення для рослин. Так відбувається
процес біологічного кругообігу (мал. 1).
 Мал. 1. Біологічний кругообіг речовин
Всі живі організми поширюються на земній кулі нерівномірно. Їхнє поширення залежить від кліматичних
умов, що змінюються від екватора до полюсів. Кожна рослина та тварина пристосована до тих умов
середовища, в якому вона перебуває. 
Ґрунт як результат взаємодії біосфери з іншими оболонками. Велика роль живих організмів у
створенні особливого природного утворення - ґрунту. Ґрунтом називають верхній, тонкий шар земної
кори (від десятків сантиметрів до 2-4 м), який, як правило, покритий рослинністю  і  має  природну  
родючість.   Під   родючістю розуміють здатність ґрунту забезпечити рослини поживними речовинами,
водою й повітрям, тобто створити сприятливі фізичні і хімічні умови для їхнього розвитку і
росту. Отже, маючи незначну товщину, грунти відіграють виняткову роль у географічній оболонці,
забезпечуючи необхідні умови для життя організмів, у тому числі й людини.
Важливе значення для родючості ґрунту має механічний склад гірських порід, на яких він сформувався,
тобто співвідношення між частинками різного розміру, з яких утворена гірська порода. Найчастіше такими
ґрунтоутворюючими материнськими породами є пісок і глина.
Оскільки співвідношення піску і глини може бути різним, то ґрунти за механічним складом поділяють на
глинисті, суглинисті, супіщані й піщані.
Глинистими називають такі ґрунти, в яких частка фізичної глини становить понад 40%, а піску та інших
частинок - менше 60%. Суглинисті ґрунти мають уміст глини від 40% до 20%, а супіщані - понад 10%.
Якщо частка глинистих частинок менша 10%, а отже понад 90% становить фізичний пісок, то такий грунт
називають піщаним.
Ґрунтоутворюючі гірські породи (магматичні, метаморфічні, осадові) бувають різні не тільки за своїм
механічним складом, але й за щільністю, водопроникністю тощо. Вони також визначають мінералогічний і
хімічний склад сформованого на них ґрунту, а отже, його хімічні та фізико-хімічні властивості.
Рельєф значною мірою визначає тепловий і водний режим на окремих ділянках земної поверхні і є
важливим чинником ґрунтоутворення. Зростання абсолютної висоти місцевості призводить до зниження
температури й збільшення опадів, а тому з висотою змінюються і типи грунтів, і їхня родючість. На
територіях з плоским рельєфом затримуються опади, рівномірно розподіляється температура. На схилах
поверхневі води швидко стікають, не залишаються тут надовго й грунтові води. Південні схили
отримують, як правило, більше тепла, ніж північні, але й тут процес випаровування відбувається швидше.
Знижені ділянки земної поверхні (улоговини, долини річок) мають більше вологи, яка інколи буває
надмірною. Разом із водою сюди поверхневими водами зносяться поживні речовини, змиті зі схилів.
Отже, рельєф прямо і опосередковано впливає на особливості процесу грунтоутворення.
Вплив клімату на утворення ґрунту досить складний. Основний механізм його дії визначається
співвідношенням тепла й вологи для певної місцевості. На територіях з коефіцієнтом зволоження,
більшим за одиницю, утворюються заболочені грунти. У посушливій зоні, де коефіцієнт зволоження
менший від одиниці, волога з грунту підтягується до поверхні, а разом з водою з глибинних горизонтів
інколи виносяться солі, перетворюючи родючий грунт у солончак.
Опосередкований вплив клімату на ґрунтоутворення здійснюється через органічний світ. Теплий і вологий
клімат сприяє розвитку рослинності, яка дає багато перегною. Вона швидко розкладається і
перетворюється в поживні речовини. Надмірна суворість чи сухість клімату сильно гальмують діяльність
живих організмів, збіднюють їх видовий склад та біологічну продуктивність.
Живі організми є тією частиною географічної оболонки, яка найтісніше пов'язана з ґрунтом.
Характеризуючи роль живих організмів у ґрунтоутворенні, потрібно розглянути окремо вплив рослин,
тварин та мікроорганізмів.
Рослини, відмираючи, є джерелом нагромадження органічних речовин у ґрунті. З них утворюється
перегній (гумус). Одночасно відмерлі рослини ніби передають у землю енергію Сонця, яку вони засвоїли
у процесі фотосинтезу. У грунт повертаються такі хімічні елементи, як азот, вуглець, кальцій тощо.
Найбільше перегною у незміненому природному середовищі дають трав'янисті рослини. Щорічно,
відмираючи, вони збагачують ґрунт великою кількістю органіки. Тому там, де поширена трав'яна (степова)
рослинність, розвивалися потужні родючі чорноземні ґрунти. У лісах, особливо хвойних, біомаса
відмерлих рослинних решток значно менша, а промиваються вони атмосферними опадами більше. У
результаті ґрунти тут значно бідніші на перегній.
Рослинний покрив захищає грунт від вітрової та водної ерозії (видування та змиву верхнього родючого
шару).
Тварини, що живуть у ґрунті, розпушують його, подрібнюють рештки відмерлих рослин, сприяють їх
розкладу. Особливу роль відіграють черв'яки, які пропускають грунт через кишечник і викидають його у
вигляді грудочок.
Завершують роботу з перетворення органічних решток у перегній мікрорганізми (бактерії, мікроскопічні
гриби). Вони розкладають його на мінеральні речовини. Дуже важлива роль азотофіксуючих бактерій, що
засвоюють з повітря азот. Вони нагромаджують його в своєму організмі, збагачуючи ним у кінцевому
результаті грунт.
Однак нагромадження гумусу й перетворення живими організмами мертвої гірської породи на ґрунт
відбувається дуже повільно. Родючий шар товщиною 2 см утворюється приблизно за 100 років. Тому
потужність (глибина) ґрунту і його родючість значною мірою визначаються геологічним віком території.
Так українські чорноземи формувалися тисячоліттями.
У процесі господарської діяльності людина суттєво впливає на якість ґрунтового покриву Землі. При
правильному, науково обґрунтованому обробітку використанні ґрунтів людям вдається значно підвищити
їхню родючість. Водночас є багато прикладів, коли необдумане господарювання спричиняє їхнє
руйнування та «отруєння». Особливо негативні наслідки має безсистемне зрошення чи осушення ділянок
земної поверхні, неправильне розорювання надто крутих схилів, а також рівнинних територій, для яких
характерні сильні вітри.
Основоположником наукового ґрунтознавства вважають В. Докучаєва.
Вплив людини на біосферу. Біосфера в даний час зазнає сильного впливу людини, причому наслідки
цього впливу неоднозначні. З одного боку, людина створила тисячі нових сортів рослин і порід тварин,
прискорюючи цим самим еволюцію видів у природі. Вона збагачує природні угрупування шляхом
акліматизації живих організмів, підвищує родючість ґрунтів. З іншого боку, наслідками людської діяльності
є інтенсивне знищення природної рослинності, звуження ареалів та погіршення умов проживання живих
організмів, скорочення їх видового складу, руйнування ґрунтів у результаті посилення процесів ерозії і т.
д. От чому однією з найважливіших проблем сучасності є охорона біосфери, розумне використання її
багатств.

Географічна оболонка
1 Географічна оболонка
Географічна оболонка, її межі, основні властивості та закономірності
Географічна оболонка - це оболонка Землі, в якій стикаються, взаємно проникають і взаємодіють між
собою чотири природні геосфери: верхня частина літосфери, нижня частина
атмосфери, гідросфера і біосфера.
Верхню межу географічної оболонки проводять по межі поширення життя – озоновому екрану; важче
визначити нижню межу оболонки, тобто межу проникнення життя в літосферу. Вважають, що вона лежить
нижче земної поверхні на кілька км. Отже, вся товщина оболонки складає 35-40 км. Географічна оболонка
має комплексний характер. Раніше всередині географічної оболонки виділяли сферу діяльності людини
– географічне середовище. Але за останні десятиліття діяльність людини охопила не тільки всю
географічну оболонку, але й вийшла за її межі – в космос. Тому тепер один і той же об'єкт без відношення
до діяльності людини називається географічною оболонкою, а по відношенню до діяльності людства
– географічним середовищем.
Речовина географічної оболонки, як і її енергія – земного і сонячного походження. Енергетичні процеси в
географічній оболонці майже виключно залежать від космічної енергії. Оскільки ця енергія майже не
проникає вглиб земної кори, то з глибиною переважає уже ендогенна енергія. Речовина і енергія всіх
сфер географічної оболонки поширюється наскрізно. Наприклад вода знаходиться і в атмосфері, і в
літосфері, жива речовина також і т.д.
К.І.Геренчук (1969), відмічаючи термінологічну плутанину, дав таке визначення географічної
оболонки: географічна оболонка – це матеріальна система, що утворилась на поверхні Землі
внаслідок взаємодії літосфери, гідросфери, атмосфери і біосфери з променистою енергією Сонця і
внутрішньою енергією Землі.
Отже, географічна оболонка найбільш широке, комплексне поняття сучасної географії. В наші дні
географічна оболонка знаходиться в орбіті економічних, наукових і політичних інтересів людського
суспільства (В.Б.Сочава, 1962).
Географічна оболонка – це своєрідна матеріальна система, що історично склалась і безперервно
розвивається. Рядом своїх властивостей вона відрізняється від інших оболонок: літосфери, гідросфери
та атмосфери. Основні властивості географічної оболонки такі:
1) в її межах речовина знаходиться в трьох агрегатних станах;
2) вона має два джерела енергії – космічне і телуричне, тоді як інші сфери мають одне джерело енергії;
3) вона відзначається цілісністю, тобто внутрішньою закономірною єдністю, яка проявляється в тому, що
компоненти її – літосфера, гідро-, атмо- і біосфера, утворюють взаємообумовлену і взаємопроникаючу
систему, в якій ті або інші зміни в одному із компонентів викликають за собою зміни в інших компонентах і
навіть в цілій системі. Прикладом цілісності географічної оболонки може служити такий факт: кілька разів
за останнє століття (в 1891,1925,1941 рр.) жителі Перуано-Чілійського узбережжя були свідками
своєрідного природного "експерименту". Атакама, зумовлена високим атмосферним тиском та холодною
Перуанською течією. Океанічні води багаті на рибу, поживою для якої служать величезні маси планктону.
А розвиткові планктону сприяє великий вміст кисню у холодних водах течії. Рибні багатства живлять не
тільки населення узбережжя, а й птахів (бакланів, пеліканів, кайр, гагар тощо), які утворюють величезні
колонії на скелястих островах, залишаючи після себе поклади гуано – цінного азотного добрива, що є
важливою статтею експорту Чілі та Перу. Але, у вищезгадані роки південно-східні пасати, що гонять
Перуанську течію, послаблювались, і тоді посилювалась течія Ель-Ніньйо, що йдучи від екватора,
проникала майже на 1000 км далі на південь, ніж звичайно, відтискуючи від берегів холодну перуанську
течію. І тоді пустиня розцвітала, випадали рясні дощі, води стікаючи в океан, розмивали землю, поклади
гуано, руйнували будівлі. Масово гинули і відлітали птахи, бо зменшилась кількість риби в океані, (риба
стала обминати теплі води, бідні на кисень і планктон). Явище Ель-Ніньйо виникає нерегулярно – з
інтервалом від 4 до 18 років і буває різної інтенсивності. Наприкінці 1982 початку 1983 рр. Ель-Ніньйо
викликало сильні коливання клімату. Наприклад, біля берегів Північної Америки температура води
підвищилась на 60. Повернула назад потужна течія Кромвела і декілька місяців вона текла не з заходу на
схід, а навпаки.
Такі кардинальні зміни в пустелі Атакама і прилеглому побережжі сталися внаслідок послаблення пасату.
Відомий полярний дослідник Візе звернув увагу на те, що періоди похолодань в Арктиці і погіршення умов
судноплавства в Північному Льодовитому океані призводять до підвищення рівня африканських озер –
Ньяси, Вікторії, Танганьїки та ін. і навпаки в періоди потеплінь рівень цих озер знижується.
В антропогеновій історії Землі відомі періоди, коли великі зміни в ході природних процесів охоплювали
всю земну кулю. Це були льодовикові епохи (понижувався рівень океану на 110 м) та ін.
Географічна оболонка, як система настільки цілісна, що досить змінитися якомусь одному її компоненту,
наприклад, висоті материків, як почнуть змінюватися інші компоненти: клімат, води, рослини, грунти,
тваринний світ та ін. Таким чином, в основі цілісності географічної оболонки лежить обмін речовин і
енергії між літо-, гідро-, атмо- і біосферою в смузі стикання цих геосфер, тобто в межах географічної
оболонки.
Речовинний і енергетичний обмін між сферами проявляється в багатьох формах:
1. Вся товща осадових порід земної кори утворилась за рахунок переважно осадження речовини з
океанічних, морських, озерних та річкових вод, випадання її з атмосфери і за рахунок відмерлих
організмів (орг. вапняки, трепели, вугілля, торф, нафта).
2. Різноманітні солі і хімічні елементи розчинені у водах гідросфери, походять переважно з літосфери,
частково з атмо- і біосфери.
3. Сучасний склад атмосфери майже цілком обумовлений діяльністю рослин, випаровуванням води з
гідро- і літосфери і надходженням пилу з літосфери.
4. Рослинні і тваринні організми своїм речовим складом та процесами нерозривно пов'язані з літо-, гідро- і
атмосферою.
Отже, географічна оболонка є сфера безпосереднього стикання, обміну і взаємопроникнення літо-, гідро-,
атмо- та біосфери.
Ритмічні явища в географічній оболонці.
Повторюваність в часі комплексу явищ, що розвиваються в одному напрямі називається ритмом. Існують
ритми періодичні і циклічні. Ритми однакової тривалості – це періоди. Наприклад, час обертання Землі
навколо осі, Сонця. Ритми перемінної тривалості називаються циклами. Ритмів багато, тривалість їх
різна і походження неоднакове.
Ця ритміка спостерігається у всіх сферах географічної оболонки зокрема, і оскільки вони між собою
пов'язані, то зміна ритміки в одній із сфер веде до зміни в інших.
Ритми та цикли в літосфері.
Циклічність у будові товщ гірських порід була встановлена ще в XIX столітті. В даний час встановлено, що
ритмічність і циклічність в товщах гірських порід пов'язана з космічними процесами.
Добре простежується ритміка в флішевих товщах порід, де шари різної товщини ритмічно чергуються
тисячі разів. У флішевих товщах виділяються ритми:

Навіть на дні Сакського озера (Крим) до глибини 6,5 м від поверхні дна було виявлено 4200 парних річних
прошарків – один темніший – інший світліший. Або залізисті кварцити (КМА, Кривий Ріг), солі (NaCl і KCl),
де спостерігаються 15-40-річні ритми, що очевидно пов'язано з кліматичними змінами. В них же виявлена
і більша вікова ритміка (100-170 р.), що зумовлено періодичним поступанням в соленосний басейн
значних об'ємів води, які опріснювали басейн. Це могло залежати від коливання рівня моря. Ритмічність
спостерігається у вапняках і мергелях, де чергуються прошарки чистої породи з прошарками з домішками.
Така ритміка пов'язана із сезонними змінами умов осадження.
Ритміка в породах спостерігається як у відносно молодих, так і в дуже древніх, яким сотні мільйонів років.
Чергування прошарків підпорядковується певним закономірностям – чітко виявляються 11-річні ритми.
Іноді відмічаються і більші ритми – 35-річні, 100-річні. Періодичні зміни через однакові проміжки часу в
деревному стволі, колонії коралів та озерних відкладів наводить на думку, що спільною причиною тут
могла бути зміна клімату (тобто зміна сухих і вологих, теплих і холодних сезонів, років і багатолітніх
періодів).
Циклічність порід була вперше відмічена у вугленосних товщах. Тепер загальновідомо, що вугленосні
товщі побудовані циклічно. Тобто, комплекс відкладів від морських через континентальні і знову до
морських – називається циклом осадконакопичення. Цикли можуть бути прості, з відносно невеликим
"набором" відкладів і складні, де на фоні загального напряму зміни обстановок існують окремі відхилення,
що тимчасово порушують цю загальну тенденцію в зміні умов осадконагромадження.
Як причина циклічності в даний час більшістю вчених розглядаються тектонічні рухи, нерівномірні в часі,
тобто формування вугленосних циклів відбувається внаслідок чергування повільних піднять і плавних
опускань території, на фоні загального її опускання.
Спостерігається циклічність у морських відкладах, зокрема у вапняках, гіпсах, нафтоносних,
вулканогенно-осадових та інших.
Крім таких циклів існують ще мезоцикли і цикли більші аж до дуже великих, час формування яких
вимірюється десятками і навіть сотнями мільйонів років. Було відмічено, що великі цикли
осадконакопичення виявляються не тільки зміною порід, але й у співвідношенні кількості уламкового
матеріалу, в зміні мінерального складу та інше.
Існує ще більша періодичність планетарного значення, де повторення елементів відбувається через
десятки і сотні мільйонів років. Виявлені хвилі великих трансгресій і регресій. Тривалість таких циклів
досягає 20-35 мільйонів років, а ще більших – 200 мільйонів років. Була відмічена послідовність великих
етапів горотворення, пов'язаних з інтенсивними тектонічними рухами.
Циклічність – процес, що розвивається не по колу, а по спіралі, бо кожен виток відбувається на
новому рівні на фоні загального розвитку і руху дальше. Група "витків" утворює цикл наступного порядку.
Г.Ф.Лунгерсгаузен встановив епохи великих зледенінь Землі, відділені одна від одної інтервалами часу
200 млн. р. З періодами такого масштабу пов'язані переломні моменти в розвитку органічного світу Землі.
Ритміка в гідросфері. Основними ритмами є півдобові та добові припливи і відпливи зумовлені
телуричними і космічними причинами. І є більші ритми, що фіксують зміну рівня Світового океану в
результаті зледенінь, тобто кліматичних причин. Під час зледеніння великі маси води на суші зосереджені
в льодовиках і рівень океану підвищувався. Наприклад, встановлено, що після відступу останнього
льодовика в північній півкулі рівень океану підвищився на 110 м.
Ритміка в біосфері. В органічному світі ритміка залежить від ритміки інших оболонок та руху Землі.
Тут простежується добова ритміка, точніше пів-добова, або світловий день-ніч, сезонна ритміка і річна
ритміка та багаторічна. Біоритми людини охоплюють широкий частотний діапазон від мільйона герц до
повільних частот, що мають періоди в десятки років. Біоритми, що визначають річні коливання
життєдіяльності, мають період порядку 11 р. Фізико-хімічні процеси в живому організмі підпорядковуються
закономірностям сонячної активності. Наприклад, урожайність сільськогосподарських культур змінюється
з періодом 11 р. При цьому найбільш урожайні роки припадають на роки мінімуму сонячної активності.
Періодичність сонячної активності відображається і в ритмі життя і діяльності людини. Наприклад,
встановлено збільшення числа серцево-судинних захворювань в роки максимуму сонячної активності в
результаті стресової реакції нестійкої біологічної системи на електромагнітні збурення.
Ритміка в атмосфері. Були встановлені зміни клімату в середньому через 11 років, що пов'язано з 11-
літнім циклом сонячних плям (І.Блютген, 1972). Проміжок часу між двома послідовними максимумами і
мінімумами сонячних плям коливається в межах 9-14 р. (в середньому 11,5 р.). 
Наступні, більші інтервали кліматичних змін встановлені в середньому як 35-річні на багатьох об'єктах.
Потім намітились 40-річні і 90-річні періоди кліматичних коливань і ще більші, зокрема подвійний віковий
цикл 180-190-річний і 200-300-річний, 600-річний, 1500-2000-річний. Дрібніші цикли розвиваються на фоні
більших.
Інші дослідження періодичності космічних явищ виявили періоди коливань ексцентриситета (витягненості)
земної орбіти і її нахилу, та зміни орієнтування земної осі. Тривалість таких періодів дорівнює 90 тис., 40
тис. і 21 тис.р., тобто ці цикли співрозмірні з часовими періодами циклів накопичення, наприклад,
вугленосних товщ.
Встановлений зв'язок між періодичністю досить різних явищ на нашій планеті. Досить добре співпадають
дрібні ритми осадконакопичення з періодами кліматичних коливань, а останні – з періодичністю сонячної
активності.
Важче пояснити більшу циклічність. З точки зору Н.Ф.Балуховського ритмічність певного типу
пояснюється коливанням сонячної активності, але такі цикли, як вугленосні, утворюються під впливом
періодичності, результатом чого є зміна нахилу екліптики і ексцентриситета земної орбіти. Ще більші
цикли пов'язуються з космічними явищами, зумовленими не тільки сонячною системою, але і з
розташуванням її по відношенню до інших сузір'їв. І нарешті великі мегацикли в житті Землі пов'язані з так
званими галактичними роками.
Кругообіг речовини і потік енергії в географічній оболонці
Всі процеси, що протікають в географічній оболонці, мають два джерела енергії: внутрішню енергію
землі і енергію Сонця та Космосу. Із глибини Землі в географічну оболонку поступає тепловий потік
енергії, що складає близько 341017 ккал/рік (радіоактивний розпад, енергія пов'язана з дією гравітаційних
сил та ін.)
Основним джерелом енергії в географічній оболонці є сонячна радіація. До земної поверхні доходить
близько 5,5Ч1020 ккал/рік (за К.К.Марковим). Частина сонячної радіації відбивається в атмосферу, а
основна частина поглинається літосферою і гідросферою, викликаючи їх нагрівання і випаровування
води. На випаровування води витрачається майже половина всієї сонячної енергії, що досягає Землі.
Енергія, що досягла Землі, у взаємодії з гравітацією зумовлює циркуляцію атмосфери і гідросфери.
Привівши в дію різноманітні процеси, що протікають в географічній оболонці, сонячна радіація майже
повністю перетворюється в тепло і в такому виді знову повертається в Космос. Але цей кругообіг не
замкнений, бо частина сонячної енергії акумулюється географічною оболонкою (біосферою). Загальна
кількість енергії, акумульованої зеленими рослинами (живими організмами) складає 1019 ккал.
Кругообіг речовини. Вся міграція речовини в географічній оболонці має форму кругообігів різного
масштабу. Вони не замикаються повністю, а з'єднуються один з одним і включаються в загальний великий
кругообіг в системі: Космос-географічна оболонка-глибинні шари Землі. В географічну оболонку поступає
речовина із глибоких шарів Землі разом з продуктами вулканізму та виверженими породами, а з Космосу
– з метеоритами і метеорним пилом в кількості 5Ч106т/рік. В свою чергу географічна оболонка втрачає в
Космосі найлегші атоми, переважно Н, Не. В областях стійкого занурення речовина географічної
оболонки потрапляє в глибокі шари Землі, де перетворюючись, входить до складу речовини, що поступає
в географічну оболонку з глибоких шарів Землі. Цим завершується великий кругообіг речовини в системі
Космос-географічна оболонка-глибинні шари Землі.
Даний кругообіг не замкнений. В Космос географічна оболонка віддає інший склад речовини, ніж той, що
вона отримує з Космосу. Те ж спостерігається і у взаємодії географічної оболонки з глибинними шарами
Землі. Менші за масштабом кругообіги здійснюються в самій географічній оболонці. Головні з них:
кругообіг речовини, пов'язаний з кругообігом води і кругообіг, викликаний діяльністю живих організмів. З
кругообігом води пов'язаний і кругообіг речовини між сушею і морем. Тільки з поверхні океану
випаровується біля 4,5Ч1014т/рік води, з неї біля 4,1/Ч1014т/рік повертається безпосередньо в океан у
виді опадів. Решта випаруваної води переноситься на сушу, де випадає атмосферними опадами і звідти
знову стікає в океан у вигляді річкового стоку (певна частина випаровується і з суші). Загальний стік
річкових вод у океан складає біля 0,36Ч1014т/рік. Але в кругообігу обертається не тільки чиста вода.
Частина морських солей з опадами попадає на сушу. Ці солі і речовини, вилужені грунтовими і
підземними водами та механічні різні домішки попадають в річкові артерії і частина з них близько
1,5Ч1010т/рік разом з річковим стоком попадає в океан.
Обмін речовин між сушею і морем не обмежується тільки цим кругообігом. В результаті тектонічних рухів
площа суші і океану може мінятись і морські відклади виявляються на суші, а континентальні – на дні
моря.
Кругообіг спричинений діяльністю живої речовини буде розглянутий в темі "Біосфера".
В процесі фотосинтезу рослини поглинають на суші воду і продукти мінерального живлення з грунту, і в
гідросфері з верхніх, освітлених Сонцем шарів води. З води та атмосфери рослини поглинають СО 2, а за
рахунок фотосинтезу виділяють в атмосферу і гідросферу О2. І таким чином, весь О2 обновлюється в
атмосфері за 5800 років, а СО2 – за 7 років.
Природні комплекси.
В теорію сучасної географії ввійшов термін "територіальний комплекс", що широко вживається в
фізичній і економічній географії. У фізичній географії користуються терміном "ПТК". Під ним
розуміють закономірно побудовану систему взаємозв'язаних компонентів і елементів природи, які
утворюють певні територіальні єдності з більш або менш чіткими межами (К.І.Геренчук, 1969). "ПТК"
загальний термін і застосовується до природних єдностей різного масштабу, вся степова зона Євразії –
ПТК – зонального масштабу, весь материк Африка – ПТК материкового масштабу, вся географічна
оболонка – ПТК планетарного масштабу. Отже ПТК є багато і вони різноманітні за своєю величиною,
будовою, історією, властивостями. Тому існує повна систематизація і класифікація ПТК для того, щоб їх
впорядкувати. 
ПТК класифікують за розмірами, формою їх обрисів і, головне, за їх структурою. Під структурою
С.В.Калесник розуміє внутрішню організацію речовинного складу географічної оболонки, характер
взаємозв'язків між її компонентами.
Одним із основних завдань фізичної географії є виявлення структурних зв'язків у ПТК, розкриття процесів,
що там відбуваються і розробка науково обгрунтованих рекомендацій для їх раціонального використання.
Питанню структури ПТК та їх класифікації посвятив ряд праць М.А.Солнцев. Він звернув увагу, що ПТК
можуть бути повними і неповними. До складу повних комплексів входять всі основні (земна кора, вода,
повітря, рослинність, тваринний світ) компоненти. Неповні комплекси – це ті в яких не вистачає одного
або кількох компонентів.
М.А.Солнцев вважає основним об'єктом географічної оболонки 5-компонентні комплекси. Проте великі
площі в географічній оболонці займають ПТК неповної структури, наприклад, область вічних снігів і
льодовиків, область поширення рухомих пісків, в яких відсутні рослинність і грунтові угруповання.
Незважаючи на безмежну кількість ПТК і їх різноманітність, їх класифікують за істотними ознаками
структури. Класифікації підлягають насамперед повні ПТК. Повні ПТК зустрічаються лише на суші і то не
скрізь. В Антарктиді, Гренландії, льодовикових районах Ісландії, Землі Франца Йосифа, Шпіцбергена
існують лише 3-компонентні комплекси (земна кора+лід+повітря). На океанах поширені 4-компонентні
комплекси (вода+повітря+рослинність+тваринний світ). Повні ПТК на суші поширені лише безпосередньо
на поверхні земної кори, вище і нижче цієї поверхні панують неповні комплекси (в тропосфері –
повітря+вода), в стратосфері – повітря, в зоні гіпергенезу – порода+вода+повітря.

Предмет вивчення курсу «Географія материків і

океанів»

1 Предмет вивчення курсу «Географія материків і океанів»

Географія материків та океанів – це один з найзахоплюючих та найцікавіших курсів шкільної програми з
географії. Вивчаючи цей предмет, ви дізнаєтесь багато нового про особливості будови та природи
(рельєфу, клімату, внутрішніх вод, рослинного та тваринного світу) континентів і океанів, історію вивчення
та дослідження материків, характерні риси населення та їхньої господарської діяльності у різних куточках
світу.
Окремі теми предмету дадуть змогу поглибити свої знання про географічну оболонку Землі в цілому, а
також окремих її складових – літосфери, гідросфери, біосфери та атмосфери.
Отже, предметом курсу «Географія материків і океанів» є материки, океани, країни та народи світу.
Основні поняття. Основними термінами даного курсу є «материк» та «океан». Материк – це велика
ділянка суходолу, утворена переважно корою материкового типу. Океан – це велика частина водного
простору Світового океану, дно якого утворене переважно океанічною земною корою. Якщо поглянути на
фізичну карту світу (мал.1.), то значно більшу площу земної поверхні займає Світовий океан, який
об’єднує в собі 4 океани: Атлантичний, Тихий, Північний Льодовитий та Індійський. Материків, в свою
чергу, виділяють 6: Євразія, Африка, Австралія, Північна та Південна Америка і Антарктида. Деякі
вчені окремо виділяють Південний океан.
 Мал. 1. Фізична карта світу
Джерела географічних знань. Для школярів основним джерелом знань звичайно є підручник з географії
та різного роду географічні карти. Проте є і інші джерела з яких ми можемо почерпнути знання про Землю
(мал. 2.).

 
Мал. 2. Джерела географічних знань
Методи географічних досліджень. Як і будь-яка наука, географія використовує ряд методів
дослідження, зокрема: описовий, спостереження, експедиційний, палеогеографічний, картографічний і
т.д.
 На сучасному етапі стали популярними такі методи дослідження як аерокосмічний, суть якого полягає у
дослідженні поверхні Землі за аерофотознімками, та метод моделювання, що ґрунтується на
передбаченні змін в навколишньому середовищі за допомогою комп’ютерної техніки.
Географічні карти. Вивчення географії неможливе без знайомства з географічної картою. Залежно від
ознаки, яку беруть за основу класифікації, карти поділяють на декілька видів (табл. 1).
Таблиця 1
 Класифікація карт

Критерій
Види карт Особливості
класифікації

відображають загальний вигляд земної

загальногеографічні
поверхні
За змістом присвячені певній темі; відображають один
тематичні компонент природи, населення чи
господарства

великомасштабні Від 1:10 000 до 1:200 000

За масштабом середньомасштабні Від 1:200 000 до 1:1 000 000

дрібномасштабні Від 1:1 000 000 і більше

карти світу і півкуль Відображають поверхню всієї земної кулі

Відображають поверхню окремих материків та

За охопленням карти материків і океанів
океанів
території
карти окремих частин Відображають поверхню країн, областей,
материків районів
Сьогодні на географічних картах можна відобразити практично будь-яку інформацію. Для полегшення роботи
різні види карт укомплектовують у певному порядку створюючи атласи. Вони можуть бути різними, залежно від
території, яка охоплена для відображення на географічних картах, зібраних у атласі (атлас світу, атлас країни,
атлас області, тощо). У школах та інших навчальних закладах використовують навчальні атласи.

Океани: Тихий океан, Атлантичний океан,

Індійський океан, Північний Льодовитий океан

1 Океани: Тихий океан, Атлантичний океан, Індійський океан,

Північний Льодовитий океан.
 Тихий океан. Площа океану - 178,7 млн. км2. Максимальна глибина – 11022 м (Маріанський жолоб).
Кількість морів – 25. Найбільші моря – Філіппінське, Коралове, Тасманове, Південно-Китайське,
Берингове. Найбільша затока – Аляска. Найбільші острови та групи островів – Зондські, Нова Гвінея,
Нова Зеландія, Японські. Найпотужніші течії – Північна і Південна пасатні, Куросіо, Східно-Австралійська
(теплі); Західних Вітрів, Перуанська, Каліфорнійська (холодні).
 
Тихий океан займає 1/3 усієї земної поверхні і 1/2 площі Світового океану. Майже посередині його
розділяє екватор, через його акваторію проходить 180 меридіан. Оксан омивас береги п'яти материків:
Євразії на північному заході, Австралії на південному заході, Антарктиди на півдні, Південної та Північної
Америки на сході.
 
На півночі через Берингову протоку океан сполучається з Північним Льодовитим океаном. У південній
частині умовні межі між трьома океанами – Тихим та Індійським, Тихим та Атлантичним – проводяться по
меридіанах від крайньої південної материкової або острівної точки до антарктичних берегів.
 
Найбільше островів різних за своїм походженням зосереджено у західній частині океану.
 
Початок освоєння європейцями Тихого океану поклав Ф. Магеллан, експедиція якого здійснила в 1519-
1521 рр. навколосвітню подорож. Багато відомостей про природу океану було зібрано під час плавань А.
Тасмана, В. Беринга та Дж. Кука.
 
З початку XVIII ст. до кінця XIX ст. вивчалися фізичні властивості океанічних вод та проводились
глибоководні дослідження океану. Особливо важливі результати мали експедиції англійського судна
"Челленджер". Провів значні дослідження в Тихому океані адмірал Степан Макаров, що був членом
експедиції на кораблі "Витязь".
 
Період з кінця XIX ст. характеризується комплексними дослідженнями океану, що проводяться з морських
суден та берегових станцій. У другій половині XX ст. цікаві і різнобічні дослідження в межах Тихого океану
проводили норвежець Тур Хейєрдал та француз Жак-Ів Кусто На сучасному етапі вивченням природи
Тихого океану займаються спеціально створені міжнародні організації.
 
Тихий океан повністю знаходиться в межах однієї літосферної плити – Тихоокеанської. У місцях її
взаємодії з іншими плитами виникли сейсмічноактивні зони, що утворюють Тихоокеанський сейсмічний
пояс, відомий ще під назвою "'Вогняне кільце". По краях океану на межах літосферних плит знаходяться
найглибші його частини – океанічні жолоби. Однією із особливостей Тихого океану є хвилі цунамі,
породжені підводними виверженнями вулканів і землетрусами.
 
Рельєф дна Тихого океану досить складний. Шельф добре простежується біля берегів Азії та Австралії.
На дні океану знаходяться великі улоговини, розділені океанічними підняттями. Найбільшими підняттям є
Східнотихоокеанське та Південнотихоокеанське, які входять у світову систему серединно-океанічних
хребтів. На ложі океану знайдені найбільші поклади залізо-марганцевих конкрецій.
 
Кліматичні умови над територією Тихою океану зумовлені його розміщенням в усіх кліматичних поясах,
крім полярних. Найбільше опадів буває поблизу екватора – до 2000 мм. Внаслідок того, що Тихий океан
захищений суходолом від впливу Північного Льодовитого океану, його північна частина тепліша від
південної.
 
У центральній частині океану панують пасати. В західній – мусонна циркуляція, яка відома своїми
руйнівними тропічними ураганами – тайфунами. У помірних широтах переважає західне перенесення
повітряних мас. На півночі і на півдні часто бувають шторми.
 
На півночі Тихого океану майже немає плаваючого льоду, оскільки вузька Берингова протока обмежує
зв'язок з Північним Льодовитим океаном, де він утворюється. Лише Охотське та Берингове моря взимку
вкриваються льодом.
 
Течії у Тихому океані відповідають загальній схемі їх утворення у Світовому океані. У зв'язку з тим, що
океан дуже витягнутий із заходу на схід, у ньому переважають значні широтні рухи води. Найбільшими
теплими течіями є Північна та Південна Пасатна, Міжпасатна протитечія, Куросіо, Північна-
Тихоокеанська. Серед холодних течій вирізняються Течія Західних Вітрів, Каліфорнійська та Перуанська.
 
Органічний світ Тихого океану характеризується надзвичайним багатством і різноманіттям видового
складу. Лише в його поверхневому шарі виявлено понад тисячу видів мікроорганізмів, що входять до
складу планктону. Одним з найбагатших за видовим складом організмів є розташоване у помірному поясі
Японське море.
 
Виділяються багатством форм життя коралові рифи тропічних і екваторіальних широт. Найбільшою
кораловою будівлею є Великий Бар'єрний риф біля східного узбережжя Австралії, де живуть тропічні види
риб, червів, морських їжаків, морських зірок, кальмарів, восьминогів.
 
Багато видів риб і тварин мають промислове значення. Так, у північній частині океану поширені лососеві
риби – лосось, кета, горбуша. У центральній частині багато тунця і оселедця. Біля західного узбережжя –
анчоусів.
 
Тихоокеанське узбережжя Південної Америки подекуди вкрите численними колоніями птахів (бакланів,
пеліканів, пінгвінів).
 
В океані водяться також ссавці: кити, дельфіни, морські котики, морські бобри (трапляються лише в
Тихому океані). Ще однією особливістю Тихого океану є наявність тварин-гігантів. Наприклад, молюск
тридакна, камчатський краб, китова акула, синій кит.
 
На Тихий океан припадає половина світового вилову риби. Крім риби, промислове значення мають
молюски, краби, креветки. У країнах Східної Азії у штучних умовах вирощують різні види водоростей та
молюсків.
 
В окремих частинах шельфу (біля США, Австралії) видобувають нафту, кам'яне вугілля, металеві руди.
Через Тихий океан проходять важливі морські шляхи. Вони є найдавнішими на Землі.
До берегів Тихого океану виходять території понад 50 країн, у яких проживає майже 1/2 населення Землі.
 
Надмірна господарська діяльність людини призвела до знищення та значного скорочення чисельності
багатьох цінних тварин, особливо китів та морських котиків. Нині полювання на них істотно обмежене. З
кожним роком зростає забруднення океанічних вод нафтою і нафтопродуктами, що надходять з
материків.
 
Атлантичний океан. Площа океану – 91,7 млн.км.2 Максимальна глибина – 8742 м (жолоб Пуерто-Ріко).
Кількість морів – 16. Найбільші моря – Саргасове, Карибське, Середземне. Найбільша затока –
Мексиканська. Найбільші острови та групи островів – Великі Антильські, Великобританія, Ньюфаундленд,
Ісландія, Ірландія. Найпотужніші течії – Гольфстрім, Бразильська, Північна і Південна пасатні (теплі),
Бенгальська, Лабрадорська, Канарська, Західних Вітрів (холодні).
 
Атлантичний океан простягається від субарктичних широт до Антарктиди. Він межує з Тихим океаном на
південному заході, Індійським – на південному сході та Північним Льодовитим – на півночі.
 
Берегова лінія материків, що омиваються водами Атлантичного океану, дуже розчленована тільки у
Північній півкулі. Тут є багато внутрішніх морів, особливо на сході. Більша частина островів розташована
біля суходолу і має материкове походження. Шельфова зона океану невелика – 7 % його площі.
 
Атлантичний океан люди почали освоювати ще з прадавніх часів. Починаючи з XV ст. Атлантичний океан
стає головним водним шляхом людства і свого значення не втрачає й нині.
 
Перший період дослідження океану тривав до середини XVIII ст. Він характеризувався вивченням
розподілу океанічних вод і встановленням меж океану. Пізніше проводились глибоководні дослідження і
вивчались властивості водних мас. Комплексні дослідження природи Атлантики розпочались з кінця XIX
ст.
 
У наш час понад 40 наукових кораблів з різних країн продовжують вивчати природу океану. Океанологи
ретельно досліджують взаємодію океану і атмосфери, спостерігають за Гольфстрімом та іншими течіями,
за рухом айсбергів.
 
Згідно з теорією літосферних плит Атлантичний океан є відносно молодим. Майже меридіонально
простягається Серединно-Атлантичний хребет, який розділяє ложе океану на дві приблизно рівні частини.
На півночі окремі вершини хребта підносяться над водою у вигляді вулканічних островів, найбільшим з
яких є Ісландія.
 
Материкова обмілина найбільшу ширину має у Північному та Балтійському морях. Тут шельф
простягається на 200-400 км.
 
Оскільки Атлантичний океан знаходиться в усіх кліматичних поясах, клімат його просторів досить
різноманітний. Більша частина океану розташована у тропічних та помірних широтах. Кліматичні умови
тут визначають пасати і західні вітри. Найбільшої сили вітри досягають у помірних широтах південної
частини Атлантичного океану.
 
У районі Північної Атлантики поблизу о. Ісландія знаходиться центр зародження циклонів, які значною
мірою впливають на природу всієї Північної півкулі.
 
Середні температури поверхневих вод в Атлантичному океані значно нижчі, ніж у Тихому. Це
пояснюється впливом холодних вод і льоду, що надходять з Північного Льодовитого океану та з
Антарктики.
 
Течії в Атлантичному океані, внаслідок значної його протяжності з півночі на південь, мають майже
меридіональне спрямування. Вони характеризуються надзвичайною активністю переміщення водних мас
з одних широт в інші. Найпотужнішими теплими течіями є Гольфстрім, Бразильська, Північна і Південна
пасатні, холодними – Течія Західних вітрів, Бенгальська, Лабрадорська, Канарська.
 
У високих широтах трапляється багато айсбергів та дрейфуючої криги. Айсберги на півночі сповзають з
Гренландії, а на півдні – з Антарктиди. Тепер за рухом айсбергів спостерігають за допомогою штучних
супутників Землі.
 
Органічний світ Атлантичного океану за видовим складом бідніший, ніж Тихого. Це пояснюється
геологічною молодістю першого і дещо прохолоднішими кліматичними умовами. Але, незважаючи на
обмежену кількість видів, запаси риби та інших морських тварин у цьому океані досить значні.
 
В Атлантичному океані є майже всі природні пояси. Своєрідністю виділяються природні комплекси
окремих морів та заток. Особливо це стосується внутрішніх морів: Середземного, Чорного, Північного та
Балтійського.
 
Органічний світ більш багатий у помірних широтах. Найсприятливіші умови життя багатьох видів риб
склались у північній та північно-західній частині океану, де змішуються потоки теплих і холодних течій. Тут
промислове значення мають тріска, оселедець, морський окунь, скумбрія, мойва.
 
У північному субтропічному поясі знаходиться Саргасове море, відоме велетенськими саргасовими
водоростями.
 
Через Атлантичний океан пролягають найважливіші морські шляхи, що сполучають країни Європи й
Африки з Новим Світом. На узбережжі і островах Атлантичного океану знаходяться всесвітньовідомі
райони відпочинку та туризму.
 
Історично склалося, що Атлантичний океан давно став місцем інтенсивного рибальства і звіропромислу
на китів, тюленів, моржів. Більша частина вилову риби припадає на північну частину океану. Крім риби в
океані добувають крабів, кальмарів, омарів, устриць, лангустів.
 
Дно Атлантичного океану багате на корисні копалини. Підводні родовища кам'яного вугілля видобувають
Велика Британія і Канада. З морського дна видобувають нафту в Мексиканській та Гвінейській затоках,
Північному морі.
 
Останнім часом надмірний вилов риби і промисел морських тварин призвели до значного скорочення
біологічних ресурсів Атлантики, а тому необхідні термінові заходи, спрямовані на відновлення їх запасів.
Викликає тривогу екологічний стан Середземного та Північного морів. Найбільшим джерелом
забруднення Північного моря є нафта, робота бурових платформ. Атлантичний океан вже не в змозі
самоочищатись та відновлювати свої біологічні ресурси.
Індійський океан. Площа океану - 76,2 млн. км . Найбільша затока – Бенгальська.
2

Максимальна глибина – 7729 м. Найбільші острови – Мадагаскар, Шрі-Ланка. Кількість морів

– 11. Найпотужніші течії – Південна Пасатна, Мусонна, Західних вітрів, Сомалійська.
Найбільші моря – Аравійське, Червоне.
Індійський океан посідає третє місце за розмірами. Він більшою своєю частиною лежить у
Південній півкулі. На півночі він омиває береги Євразії, на заході – Африки, на півдні –
Антарктиди, а на сході Австралії. Берегова лінія Індійського океану розчленована слабо.
Океан має незначну кількість морів та островів. На півночі глибоко врізаються в суходіл
Бенгальська і Перська затоки та Аравійське море. З півночі Індійський океан ніби огорнутий
сушею, в результаті чого він єдиний з океанів, не зв'язаний з Північним Льодовитим.
Окремі знання про Індійський океан були нагромаджені ще за 3 тис. років до нашої ери індійськими,
єгипетськими та фінікійськими мореплавцями. Перші описи маршрутів плавання водами океану склали
араби.
 
Після відкриття Індії Васко да Гамою в 1499 р. європейці почали освоювати Індійський океан. Перші
заміри глибин океану були зроблені під час експедиції англійського мореплавця Джеймса Кука.
 
Комплексне вивчення природи Індійського океану починається з кінця XIX ст., але лише в наш час
науково-дослідні експедиції з різних країн світу ретельно вивчають природу Індійського океану та його
ресурси.
 
Індійський океан утворився в результаті розколу давнього материка Гондвана на окремі частини. Він
знаходиться в межах трьох літосферних плит – Індо-Австралійської, Африканської та Антарктичної.
Серединно-океанічні хребти Аравійсько-індійський, Західно-індійський та Австрало-Антарктичний – є
межами між цими плитами. Підводні хребти і підняття поділяють океанічне ложе на окремі улоговини.
 
Шельфова зона вузька. Більша частина океану розміщена у межах лож і має значні глибини (4000-6000
м). Найбільші глибини знаходяться поблизу Великого Зондського жолоба.
 
Кліматичні особливості океану зумовлені його географічним положенням. Індійський океан надійно
захищений горами від проникнення холодних повітряних мас з півночі. Тому температура поверхневих
вод у північній частині океану станови +29 °С, а у Перській затоці влітку підвищується до +30 ... +35 °С.
 
Важливою особливістю природи Індійського океану є мусонні вітри та утворена ними Мусонна течія, яка
змінює свій напрям за сезонами. Частими є урагани, особливо біля острова Мадагаскар.
 
Найхолоднішими є води на півдні океану, де відбувається вплив Антарктиди. Тут трапляються айсберги.
 
Солоність поверхневих вод вища, ніж середня у Світовому океані. Рекорд солоності зафіксовано у
Червоному морі - 41 ‰.
 
На відміну від північної частини океану, де циркуляцію вод визначають мусони, у південній – течії
відповідають загальній схемі розміщення у Світовому океані. Найпотужнішими теплими течіями є
Південна Пасатна та Мусонна, холодними – Течія Західних Вітрів та Сомалійська.
 
Органічний світ Індійського океану різноманітний. Тропічні водні маси багаті планктоном. До
найпоширеніших риб належать сардинела, скумбрія, летючі риби, тунець, макрель, камбала, численні
акули.
 
Особливо насичені життям райони шельфу та коралові рифи. В теплих водах океану водяться
велетенські морські черепахи, морські змії, багато кальмарів та каракатиць, морських зірок. Ближче до
Антарктиди можна побачити китів і тюленів.
 
У північних районах Індійського океану набуває розвитку промислове рибальство, яке нині дає лише 5%
від світових виловів риби.
 
З давніх часів в Індійському океані, особливо у Перській затоці та навколо острова Шрі-Ланка добували
перлини. На шельфі океану нині видобувають нафту, природний газ, руди металів. Найбільші світові
родовища нафти знаходяться у Перській затоці. Під час видобутку і транспортування нафти досить часто
трапляються аварії, внаслідок чого забруднюються океанічні води.
 
Через Індійський океан, особливо північну його частину, проходять важливі судноплавні траси.
Збудований наприкінці XIX ст. Суецький канал з'єднав Індійський океан з Середземним морем.
 
Теплі води і мальовничі коралові острови Індійського океану приваблюють увагу туристів з різних країн
світу.
 
Північний Льодовитий океан. Площа океану – 14,1 млн. км2. Максимальна глибина - 5527 м. Кількість
морів – 11. Найбільші моря – Гренландське, Норвезьке, Карське, Бофорта. Найбільша затока –
Гудзонова. Найбільші острови і групи островів – Гренландія, Канадський Арктичний архіпелаг,
Шпіцберген, Нова Земля. Найпотужніші течії – Норвезька, Шпіцбергенська (теплі), Східногренландська
(холодна).
 
Північний Льодовитий океан – найменший з океанів. Він займає центральну частину Арктики і знаходиться
на північ від материків Північна Америка та Євразія. Береги Північного Льодовитого океану дуже
розчленовані.
 
Моря Північного Льодовитого океану переважно окраїнні. Більшість островів зосереджена біля материків:
Гренландія, Канадський Арктичний архіпелаг, Шпіцберген, Земля Франца-Йосифа, Нова Земля,
Новосибірські острови та інші.
 
Північний Льодовитий океан сполучається широкими протоками з Атлантичним океаном. Зв'язок з Тихим
океаном відбувається через вузьку Берингову протоку.
Дослідження Північного Льодовитого океану складні й небезпечні.
 
Наприкінці XVIII ст. за результатами плавання російської експедиції Вітуса Беринга була складена
достовірна карта західної частини океану. Перші відомості про природу навколополярних областей були
отримані лише наприкінці XIX ст. під час дрейфу судна норвезького дослідника Фрітьофа Нансена,
пізніше плавання російського полярного дослідника Георгія Сєдова.
 
У 1932 р. російський учений Отто Шмідт очолив експедицію на криголамі "Сибіряков", у ході якої були
проведені заміри глибини, встановлено товщу льодового покриву в різних частинах океану,
здійснювались спостереження за погодою.
 
Нині для дослідження океану використовують авіацію і космічні апарати, з яких надходить інформація про
зміни стану атмосфери над Арктикою та про переміщення криги.
Дно Північного Льодовитого океану має досить складну будову: океанічні хребти тут чергуються з
глибоким розломами.
 
Характерна особливість океану – великий шельф, який займає понад 1/3 його площі, великі глибини в
центральній частині, що чергуються з підводними хребтами Гекеля, Ломоносова, Менделєєва.
 
Кліматичні умови океану визначаються його полярним положенням. Протягом року над океаном панують
арктичні повітряні маси.
 
Більша частина сонячної енергії відбивається льодом. Внаслідок цього середня температура повітря
влітку наближається до 0°С, а взимку змінюється від -20 до -40 °С.
 
Істотно впливає на формування клімату океану тепла Північноатлантична течія, яка несе водні маси з
заходу на схід. Від Берингової протоки до Гренландії відбувається рух води у зворотному напрямі: зі
сходу на захід. Надлишок вод океан повертає в Атлантику у вигляді Трансарктичної течії, що починається
у Чукотському і прямує до Гренландського моря.
 
Крига вкриває взимку близько 9/10 поверхні океану. Вона утворилась внаслідок низької температури
впродовж року і порівняно низької солоності поверхневих вод. У зв'язку з тим, що перенесення криги в
інші океани досить обмежене, товща багаторічного льоду досягає від 2 до 5 м. Під дією вітрів і течій
відбувається повільний рух криги, що призводить до утворення торосів - скупчення льодових брил у
місцях їх зіткнення.

Африка

1 Африка
Площа суходолу - 30,3 млн.км2. Населення – понад 1 млрд. осіб (2012). Найвища точка над рівнем моря -
г. Кіліманджаро, 5895 м. Найнижча точка від рівня моря - западина Ассал -155 м.
Найдовша річка - Ніл (з Кагерою), 6671 км. Найбільше озеро - Вікторія. Найбільший острів - Мадагаскар.
Африка є другим за площею материком світу. Вона видовжена з півночі на південь. Екватор розділяє
континент майже навпіл, нульовий меридіан пересікає невелику західну частину материка. Отже, Африка
розташована водночас у всіх чотирьох півкулях планети: північній, південній, західній і східній. Материк
більшою частиною лежить між тропіками, що визначає його жаркий клімат.
Африка омивається водами двох океанів: з заходу і півночі - Атлантичним, зі сходу і півдня - Індійським.
На південь від екватора Африка звужується і тому вплив океанів тут сильніший, ніж на півночі.
На природу узбереж суттєвий вплив здійснюють морські течії. Із заходу материк омиває тепла Гвінейська
течії, на південному сході - Мозамбіцька. Холодна Бенгельська течія омиває південно-західні береги та
Сомалійська - східні береги материка.
Африка наближена до Євразії, з якою зв'язана Суецьким перешийком, а  Червоним  морем  відділяється 
від  неї.  На півночі Гібралтарська протока роз'єднує береги материка та Піренейського півострова Євразії.
Крайніми точками материка є:
північна -мис Рас-Енгела (37° пн. ш.; 10° сх. д.);
південна -мис Агульяс (35° пд. ш.; 20° сх. д.);
західна —мис Альмаді (14° пн. щ.; 18° зх. д);
східна —мис Рас-Гафун (11° пн. ш.; 52° сх. д.).
Берегова лінія порізана мало.
Великі моря, що омивають береги Африки - півночі Середземне та на північному сході - Червоне.
Найбільшою затокою є Гвінейська. Найбільший півострів - Сомалі. Біля берегів Африки є лише один
великий острів материкового походження - Мадагаскар. Вулканічне походження мають острови Мадейра,
Канарські, Зеленого Мису (Кабо-Верде), Коморські.
Північна частина Африки була відома європейцям з давніх-давен. Разом з тим, південні та центральні її
частини тривалий час залишалися невідомими, їх освоєння почалося з пошуків португальцями морського
шляху до Індії. Вперше вдалося дістатися до Індії, обігнувши Африку, мандрівнику Васко да Гамі
наприкінці XV ст. З того часу розпочалися освоєння південних і східних берегів материка та ганебна
історія работоргівлі.
Вивчення внутрішніх районів Африки бере початок з першої половини XIX ст. Воно пов'язане, в першу
чергу, з іменем англійського місіонера Давіда Лівінгстона. Він відкрив витоки Нілу, здійснив першу
подорож вздовж річки Замбезі й відкрив водоспад Вікторія, вперше перетнув пустелю Калахарі тощо.

Рис. 1. Дослідник Африки - Давід Лівінгстон

Помітний внесок у вивчення континенту зробили англієць Генрі Стенлі, росіянин Василь Юнкер, українець
Єгор Ковалевський.
У зв'язку з тим, що Африка лежить більшою частиною в межах давньої Африкано-Аравійської платформи,
її рельєф переважно рівнинний.
За переважаючими висотами Африку умовно поділяють на дві частини: північно-західну (Низьку Африку,
де висота нижче 1000 м) та південно-східну (Високу Африку, з відмітками понад 1000 м).
На щитах давньої платформи виникли найбільш підняті рівнини - Східно-Африканське плоскогір'я та
Гвінейська височина. В зв'язку з виходами на поверхню кристалічного фундаменту, на цих територіях
знайдені поклади або магматичних порід (залізні руди, алмази, золото), або осадові уламкові, які виникли
внаслідок руйнування поверхні щитів (алюмінієві та марганцеві руди).
В багатьох частинах платформи фундамент прогинається, утворюючи улоговини, заповнені товщею
осадових порід. Так сформувалися улоговини Чад, Конго та Калахарі. До осадового чохла платформи
приурочені значні поклади нафти, природного газу та фосфоритів. їх найбільші басейни розвідані на
півночі Африки.
Східну частину Африкано-Аравійської платформи перетинає система глибоких розломів - Східно-
Африканський рифт. З його розвитком пов'язані зародження землетрусів та діючі вулкани. Серед них і
найвища точка материка - вулкан Кіліманджаро (5895 м). У північній частині рифту сформувалася гірська
країна магматичного походження - Ефіопське нагір'я. З зоною розломів пов'язані родовища магматичних
порід: мідних та олов'яних руд, золота.

Рис. 2.  Вулкан Кіліманджаро

Пояси складчастості займають невеликі площі Африки. На північному заході материка знаходяться
Атлаські гори. Їх південні хребти утворилися внаслідок зіткнення Африканської та Євразійської
літосферних плит в герцинську епоху горотворення палеозойської ери, а північні - молоді - альпійського
віку. На південному сході та півдні континенту простяглися давні Драконові та Капські гори. Вони мають
вигляд стрімкої стіни заввишки близько 3000 м, що обривається до океану.
Особливості клімату Африки сформувалися внаслідок дії системи кліматотвірних чинників.
Оскільки Африка більшою частиною лежить між тропіками, Сонце над нею буває у зеніті. Це означає, що
материк одержує велику кількість сонячної радіації, через значний кут падіння променів Сонця. Тому
Африка є найжаркішим материком в світі.
На клімат Африки впливають постійні вітри - пасати, що дмуть з тропіків до екватора. Південно-східний
пасат дме з Індійського океану, тому приносить вологі повітряні маси. Північно-східний пасат - з Євразії, й
викликає суху погоду.
Південно-східний пасат затримують Драконові та Капські гори, що впливає на перерозподіл опадів:
велику кількість їх одержують прибережні райони, за горами опадів мало. На клімат узбережжя суттєво
впливають морські течії: холодні викликають суху погоду, теплі - вологу. Тому мало зволоженими є
північно-західне узбережжя (через холодну Канарську течію), південно-західне (через Бенгальську),
східне (через Сомалійську). Навпаки, добре зволоженими є західні і південно-східні береги завдяки
теплим течіям (відповідно Гвінейській та Мозамбіцькій).
Африка лежить в межах семи кліматичних поясів. Через те, що екватор перетинає материк навпіл,
кліматичні умови дзеркально повторюються від екватора до країв материка. На території Африки
виділяють екваторіальний кліматичний пояс (вологий та теплий протягом року), два субекваторіальних
(теплі весь рік, але мають літній сезон дощів та зимовий сезон посухи), два тропічних (теплі з різним
зволоженням: континентальний - з недостатнім; морський - з надмірним і рівномірним розподілом опадів
протягом року) та два субтропічних (з вологою теплою зимою та сухим спекотним літом).
Залежно від кліматичних умов, поверхневі води Африки розподіляються нерівномірно. Річки материка
належать до басейнів Атлантичного та Індійського океанів. Великі площі займає басейн внутрішнього
стоку.
Найбільшою річкою континенту і другою за довжиною річкою світу (після Амазонки) є Ніл. Він бере
початок з річки Кагера, що на Східноафриканському плоскогір'ї. Ніл, проходячи крізь кілька озер, витікає з
них під назвою Білий Ніл. Біля міста Хартум Білий Ніл приймає води Голубого Нілу, який бере початок з
озера Тана на Ефіопському нагір'ї. З цього місця і далі на північ річка має назву Ніл. Хоча Ніл перетинає
тропічний пояс з бідним зволоженням, він завжди повноводний і ритмічно розливається, залишаючи в
долині шар родючого мулу. Це пояснюється режимом його двох найбільших приток, які лежать у
субекваторіальному поясі і розливаються влітку в сезон дощів.

Рис. 3. Річка Ніл

В екваторіальній частині протікає друга за довжиною і перша за повноводністю річка Африки - Конго. Ця
річка має багато приток і утворює другий в світі за площею річковий басейн. Живлення річки переважає
дощове, вона двічі перетинає екватор, тому Конго повноводна протягом року.
До найбільших річок Африки належать річки субекваторіального поясу Нігер та Замбезі. Вони мають
дощове живлення та чітку зміну рівня води в річці протягом року: літню повінь та зимову межень. На річці
Замбезі утворився найширший водоспад світу - Вікторія. Вода падає з уступу шириною 1800 м з висоти
120 м.
Річки тропічного поясу маловодні з переважаючим ґрунтовим живленням. До них зокрема належать
Оранжева та Окаванго. В Сахарі багато ваді - сухих русел річок, де вода з'являється раз на кілька років.
Більшість озер Африки розміщені в розломах-грабенах земної кори вздовж Східно-Африканського рифту.
Тому вони мають тектонічне походження улоговин. До них належать, зокрема, Вікторія, Танганьїка та
Ньяса. В північній частині материка знаходиться озеро Чад реліктового походження. Озеро Тана на
Ефіопському нагір'ї виникло в результаті перекриття річки Голубий Ніл потоками лави, тобто воно має
загатне походження.
Під великими просторами пустель сформувалися артезіанські басейни, найбільший з них - під Сахарою.
На рівнинах материка чітко простежується широтна зональність природних зон. Природні зони
повторюються від екватора на північ і на південь.
В улоговині Конго та на узбережжі Гвінейської затоки сформувалася природна зона вологих
екваторіальних лісів (гілеї). В умовах вологого та теплого екваторіального клімату сформувалися
червоно-жовті фералітні фунти. На них ростуть вічнозелені багатоярусні ліси. Серед дерев відомі пальми,
фікуси, кавове, хлібне, жовте, червоне, чорне, залізне дерева, дерево какао, деревоподібна трав'яниста
рослина - банан. Багато ліан. Трави через нестачу світла немає. Тварини живуть переважно на деревах.
Багато мавп: горила, шимпанзе, мартишки. З ссавців є леопарди, карликові бегемоти, окапі, китецевуха
свиня. З птахів відомі папуги та нектарниці.
40 % площі материка вкривають савани та рідколісся. Вони сформувалися на Східно-Африканському
плоскогір'ї, в улоговині Чад та Калахарі в умовах субекваторіального клімату. Для клімату притаманний
сухий сезон та сезон дощів. Тому рослини пристосовані до перенесення сухого сезону: скидають листя,
воно вкрите воском чи опушене, повертають листки ребром до сонця (зонтична акація), накопичують у
сезон дощів вологу у стовбурі (баобаб) або у листях (алое, агави). Серед рослин переважають трави.
Дерева розкидані невеличкими гаями. На відкритих просторах саван живе багато великих тварин:
африканський слон, жираф, бегемот, носоріг, зебра, антилопи, газель. Серед хижаків переважають лев.
леопард, гепард, гієни, шакали та грифи. З птахів відомі великий нелітаючий африканський страус, птах-
секретар, марабу. Багато термітів, мурашок, мух це-це.

Рис. 4.  В пустелі Сахара

На північ, на південь від саван поширені великі простори тропічних пустель, серед яких Сахара, так
званий "полюс тепла планети" у північній півкулі та Наміб - у південній. Пустелі формуються в умовах
тропічного континентального клімату при бідному зволоженні. Добові та річні амплітуди температур
спричинюють тут сильне фізичне вивітрювання. Ґрунти тропічні пустельні. Рослинність розріджена.
Рослини мають довгі корені, щоб досягати ґрунтових вод та малу надземну частину, видозмінене у голки
листя. Ростуть: алое, верблюжа колючка, солянка, полин, дикі кавуни, лишайники. В оазисах - фінікова
пальма. Тварини пристосовані довго обходитися без води. Одні її запасають (верблюд), інші одержують її
з їжею (лисиця-феньок), деякі здатні швидко бігати від оазису до оазису (антилопи). Є багато змій,
черепах, скорпіонів, сарана.
Висотна поясність у зміні ландшафтів спостерігається на Кіліманджаро, Ефіопському нагір'ї, Атлаських та
Драконових горах.
Населення Африки різноманітне за расовим та етнічним складом. На півночі проживають представники
європеоїдної раси (араби, бербери, туареги).
На південь від Сахари живуть представники негроїдної раси. В них темна шкіра, широке плоске обличчя,
товсті губи, кучеряве волосся. У вологих екваторіальних лісах живуть пігмеї, зріст яких близько 140 см. У
басейні Нілу відомі нілоти, на сході Африки - найвищі в світі люди - тутсі, середній зріст яких сягає 200 см.
Південь Африки займають бушмени та готтентоти.
 Рис. 5. Пігмеї екваторіальної Африки
Представниками монголоїдної, раси є малагасійці, що мешкають на острові Мадагаскар.
На території Африки налічується 58 держав і територій. Вони в минулому майже всі були колоніями
європейських країн: Франції, Великої Британії, Португалії, Італії, Іспанії, Німеччини, Бельгії. Ніколи не булі
колоніями лише Ефіопія та Ліберія. Переважна більшість держав на материку належать до групи країн,
що розвиваються. Особливо відсталими є Габон, Центраньно-Африканська Республіка, Ефіопія, Чад,
Нігер. Помітні успіхи у розвитку економік мають країни Північної Африки. Єдина високорозвинена держава
на континенті - Південно-Африканська Республіка.

Австралія

1 Австралія
Площа суходолу - 7,7 млн км2. Населення - 20 млн. осіб (2012). Найвища точка над рівнем моря - г
Косцюшко, 2228 м. Найнижча точка від рівня моря - рівень озера Ейр, - 16м. Найдовша річка - Дарлінг,
2740 км. Найбільше озеро - Ейр. Найбільший острів - Нова Гвінея.
Материк Австралія розташований у південних широтах східної півкулі. Південний тропік перетинає
Австралію майже посередині. Австралія - компактний материк: його центральні області майже однаково
віддалені від океанів.
Материк омивається Індійським і Тихим океаном. На заході біля берегів Австралії проходить холодна
Західно-Австралійська, а на сході - тепла Східно-Австралійська течії. Теплі води Південної Пасатної течії
проходять уздовж північного узбережжя континенту. Холодна течія Західних Вітрів омиває південні береги
материка.
Вздовж північно-східних берегів материка простягається на 2 тис. км найбільший у світі кораловий
Великий Бар'єрний риф (його утворенню сприяли температурні умови коралового моря (+20 ... +24°С
впродовж року).
 Рис. 1. Великий Бар'єрний риф
Величезні океанічні простори відокремлюють Австралію від інших материків. Тільки на півночі через
численні острови вона має деякий зв'язок з Азією. Ізольованість континенту вплинула на своєрідність його
природи.
Крайніми точками материка є:

 північна - мис Йорк (11 ° пд. ш.; 142°сх.д.);

 південна - мис Південно-Східний (38° од. ш.; 146° сх. д.);
 західна -мис Стіп-Пойнт (26° пд. ш.; 144° сх. д.):
 східна - мис Байрон (27° пд. ш.; 153° сх. д.).

Берегова лінія порізана слабо. Великі моря, що омивають береги Австралії це - Коралове та Тасманове.
Найбільшими затоками є: Велика Австралійська та Карпентарія. Найбільші півострови: Кейп-Йорк та
Арнемленд. Найвідоміші острови біля берегів материка: Нова Гвінея, Тасманія, Нова Зеландія.
Австралія була відкрита лише на початку XVII ст. голландцями. Абель Тасман здійснив мандрівку вздовж
північних, західних та південно-західних берегів. У другій половині XVIII ст. відбулося друге відкриття
Австралії англійцем Джеймсом Куком. Він обплив східні береги континенту. З того часу Австралія стає
колонією Великої Британії. Тільки  у XIX ст. було здійснено перше плавання навколо материка і з'ясовані
його розміри. Це зробив англієць Метью Фліндерс. Він же й запропонував сучасну назву материка.
 Рис. 2. Абель Тасман - перший європеєць, що досяг берегів Австралії
Більша частина Австралії розташована в межах давньої Австралійської платформи. Цим пояснюється
переважно рівнинний характер її рельєфу. У західній частині материка знаходиться Західноавстралійське
плоскогір'я висотою 400-600 м. Воно лежить в межах щита, тому тут ведуть видобуток корисних копалин
магматичного походження: залізних та нікелевих руд, золота. На південному сході плоскогір'я переходить
у Центральну низовину, яка в районі озера Ейр прогинається нижче рівня океану. У потужному осадовому
чохлі тут знайдені поклади нафти та природного газу.
На сході материка вздовж узбережжя протяглися сильно зруйновані давні палеозойські гори - Великий
Вододільний хребет. На крайньому південному сході гори досягають найбільшої висоти і мають назву
Австралійські Альпи. Тут знаходиться найвища точка Австралії -г. Косцюшко {3118 м). На материку немає
жодного діючого вулкану, не буває сильних землетрусів.

Рис. 3. г. Косцюшко
Клімат материка дуже посушливий та жаркий. Південний тропік перетинає Австралію майже посередині,
тому Сонце над північною частиною її території буває у зеніті. Материк одержує велику кількість сонячної
радіації позаяк великий кут падіння променів Сонця. Австралія лежить повністю в південній півкулі, тому
найтеплішим місяцем на материку є січень, найхолоднішим - липень.
На клімат Австралії впливають постійні вітри - південно-східні пасати, що дмуть з тропіків до екватора.
Вони приходять з Тихого океану, тому несуть вологі повітряні маси. Але Великий Вододільний хребет
затримує пасати. Це впливає на перерозподіл опадів: їх одержують лише невеликі прибережні райони до
гір, за горами опадів мало.
На клімат узбереж впливають морські течії: холодні течії викликають суху погоду, теплі - вологу. Тому
мало зволоженими є західне узбережжя (через холодну Західно-Австралійську течію) та південне (через
течію Західних вітрів). Багато опадів одержують східні береги через теплу Східно-Австралійську
течію. Австралія є найбільш посушливим материком в світі.
На території Австралії виділяють такі кліматичні пояси субекваторіальний (теплий весь рік, але має літні
сезон дощів та зимовий сезон посух), тропічний (теплий з різним зволоженням: континентальний -    центр
материка - з недостатнім бідним; морський на сході - з помірним і рівномірним  розподілом опадів
протягом року) та субтропічний (з вологою теплою зимою та сухим спекотним літом).
Через надзвичайну посушливість клімату, материк бідний на поверхневі води.
Річка Муррей з притокою Дарлінг - найбільші річки Австралії. Вони беруть початок на Великому
Вододільному хребті і належать до басейну Індійського океану. Головне джерело їх живлення - дощове.
Влітку Дарлінг пересихає. Муррей, який додатково живиться талими снігами з гір, міліє, але повністю не
позбавляється води. Велика частина материка не має стоку в океан. Тут переважають тимчасові
водотоки - кріки.

Рис. 4. Річка Муррей

Озера Австралії безстічні і засолені. Найбільше озеро материка – Ейр - реліктового походження. Воно
часто висихає, а дно вкривається кіркою солей. В озері немає й життя, за що Ейр називають "мертвим
серцем Австралії".
Австралія бідна на поверхневі води, але багата на підземні. Під поверхнею материка виявлено близько
30 артезіанських басейнів. Найбільший з них — Великий Артезіанський басейн під Центральною
низовиною. Він займає більше половини площі материка. Протягом року вода в ньому тепла (близько
+30°С) та слабо солона, але придатна для використання.
У зв'язку з ізольованістю від інших материків органічний світ Австралії є дуже своєрідним. Тут збереглися
тварини, які вимерли на інших материках. В першу чергу - це дві групи примітивних ссавців: сумчасті 
(кенгуру,  коала,  вомбат та інші) та яйцекладні  (єхидна та качкодзьоб). Натомість на континенті у
природному стані немає вищих плацентарних ссавців. Тут зовсім немає хижаків (крім собаки динго),
копитних та мавп.
В Австралії через особливості клімату типова широтна зональність природних зон порушується. Тут
спостерігається явище природної секторності - зміни природних зон від узбережжя вглиб материка.
Найбільші площі на материку займає природна зона пустель. Пустелі сформувалися в умовах тропічного
та субтропічного континентального клімату з бідним зволоженням. Це Велика Піщана пустеля та Велика
пустеля Вікторія. Ґрунти - тропічні пустельні. Рослинність є дуже своєрідною. Через близькість до
поверхні ґрунтових вод переважають колючі чагарники - скреб, що складається з акацій та невисоких
евкаліптів. З тварин поширені сумчаста миша, сумчастий кріт, сумчастий пацюк, червоний кенгуру, дика
собака динго, плащоносна ящірка, ему, багато змій.
Савани та рідколісся формуються в умовах субекваторіального клімату та більш зволожених частинах
тропічного та субтропічного континентального. Тут виникли червоно-бурі, коричневі та сіро-коричневі
грунти. Серед рослин переважають трави. Окремими гаями ростуть баобаби, зонтичні акації, евкаліпти,
пляшкове дерево. З тварин поширені велетенський кенгуру, ему, єхидна, біля водойм - качкодзьоб.
Вузьку смугу на східному узбережжі до Великого Вододільного хребта займають ліси: на півночі вологі
тропічні, на півдні перемінно-вологі. Тут в умовах надмірного зволоження сформувалися червоно-жовті
фералітні ґрунти, червоноземи та жовтоземи. На них ростуть австралійський горіх, червоний кедр, клен,
велетенські евкаліпти. З тварин поширені коала, качкодзьоб, деревний кенгуру (валлабі), птахи (какаду,
райські пташки, лірохвіст, сміттєві кури).

Рис. 5. Коала
Австралія - найменш заселений материк. Середня щільність населення становить 2,5 осіб/км 2. Майже всі
мешканці сконцентровані на південно-східному узбережжі в умовах більш вологого клімату.
Переважну більшість населення країни Австралійський Союз становлять нащадки переселенців з Великої
Британії - англоавстралійці. Корінні жителі - аборигени Австралії - складають близько 1 % населення.
Вони булі відтіснені європейцями у центральній та західні пустельні райони.
 Рис. 6. Аборигени Австралії
Австралійський Союз належить до групи високорозвинених країн переселенського типу. Столиця держави
- Канберра.

Південна Америка

1 Південна Америка
Площа суходолу - 17,8 мпн. км2. Населення - 387 млн. осіб (2012). Найвища точка над рівнем моря - г.
Аконкагуа, 6959 м. Найнижча точка від рівня моря- півострів Вальдес, - 40м. Найдовша річка - Амазонка
(з Укаялі), 6400 км. Найбільше озеро - Маракайбо. Найбільший острів - Вогняна Земля.
Південна Америка є четвертим за площею материком світу. Екватор перетинає її у північній частині, тобто
більша територія розташована у південній півкулі; материк повністю знаходиться у західній півкулі.
На сході материк омивається водами Атлантичного океану, на заході — Тихого. На природу узбережжя
суттєво впливають холодні течії — Перуанська, Фолклендська, та теплі - Бразильська, Гвіанська.
Магелланова протока відокремлює Південну Америку на півдні від острова Вогняна Земля. Панамський
канал роз'єднав колишній суходільний зв'язок (через Панамський перешийок) з Північною Америкою.
Протока Дрейка відокремлює континент від Антарктиди. Крайніми точками материка є:

 північна - мис Галлінас (12° пн. ш., 72° зх. д.);

 південна - мис Фроуерд (54° пд. ш., 74° зх. д.), острівна - мис Горн;
 західна-мис Партьяс (5°пд. ш., 81° зх. д.);
 східна - мис Кабу-Бранку (7° пд. ш., 35° зх. д.);
Берегова лінія порізана слабо.

На півночі розташоване Карибське море. Найбільша затока — Ла-Плата. Найвідоміші острови біля

берегів материка: Вогняна Земля, Фолклендські, Малі Антильські, Галапагос.
Південна Америка була відкрита Христофором Колумбом у 1492 р. Проте він навіть не здогадувався, що
знайшов не західний шлях до Індії, а новий материк. Думку про те, що Колумб відкрив нові землі, вперше
висловив італійський мандрівник Америго Віспуччі, на честь кого й назвали всю частину світу Америкою.
Він у 1499-1502 рр. брав участь у кількох експедиціях до Нового Світу.
Перші наукові дослідження на материку провів німецький вчений Олександр Гумбольдт на межі ХVIII-ХІХ
ст. Він вивчив різні природні комплекси материка, склав їх детальний опис, з'ясував причини формування
берегових пустель біля холодних течій, детально вивчив висотну поясність ландшафтів в Андах, багато
уваги приділяв дослідженням вулканів та землетрусів на материку.
Помітний слід у вивчення органічного світу Південної Америки вніс англійський вчений-натураліст XIX
ст. Чарльз Дарвін.
У Південній Америці виділяється східна та центральна рівнинні частини, які знаходяться на
давній Південноамериканській платформі та західна   гірська,   розміщена   в   межах   молодого  
альпійського   поясу складчастості.           
На Бразильському та Гвіанському кристалічних щитах сформувалися плоскогір 'я
Бразильське та Гвіанське. Їх абсолютна висота складає понад 2000 м над рівнем моря. Причиною їх
виникнення стали виступи фундаменту платформи. До щитів приурочені значні поклади корисних копалин
магматичного походження, зокрема залізні руди, алмази. Є також осадові уламкові породи, які виникли
шляхом вивітрювання поверхні щитів, наприклад, алюмінієві та марганцеві руди.
Між плоскогір'ями розкинулися великі низовини, серед них найбільша в світі за площею - Амазонська, а
також Ла-Платська та Орінокська. Вони сформувалися на плитах давньої платформи, де існує потужний
осадовий чохол. Тому Орінокська низовина відома значними покладами нафти, Ла-Платська та
Амазонська - природного газу.
На заході Південної Америки знаходиться найдовша гірська система світу — Анди. Це високі гори, а їх
вершина, г. Аконкагуа (6960 м), є найвищою точкою всієї західної півкулі. Гори є сейсмічно активними: тут
є багато діючих вулканів (Котопахі, Руїн, Сан-Педро). З активним вулканізмом пов'язані родовища мідних
та поліметалевих руд, золота, самородної сірки.
На березі пустелі Атакама з пташиного посліду сформувалися величезні поклади селітри - цінного
органічного добрива.
Особливості клімату Південної Америки визначаються дією комплексу кліматотвірних чинників.
Південна Америка є материком тропічних широт. Південний тропік перетинає її майже посередині, тому
материк одержує багато сонячної радіації, через великий кут падіння променів Сонця на земну поверхню.
Південна Америка лежить більшою частиною у південній півкулі, тому найтеплішим місяцем на материку є
січень, найхолоднішим - липень.
Південна Америка є найвологішим материком в світі. Цьому сприяє атмосферна циркуляція. На клімат
континенту впливають постійні вітри —пасати, що дмуть з тропічних широт до екватора. Вони приходять з
Атлантичного океану, тому несуть вологу погоду. Пасати здатні вільно просуватися вглиб материка, через
це на своєму шляху не мають перешкод: переважає рівнинний рельєф. На клімат південної частини
материка впливає західне перенесення повітря з Тихого океану, що приносить вологі повітряні маси. Але
на заході континенту він зустрічає Анди, які затримують просування морського повітря, що впливає на
перерозподіл опадів: їх велику кількість одержують прибережні райони, за горами опадів мало
На клімат узбереж впливають морські течії: холодні течії викликають суху погоду, теплі - вологу. Тому
мало зволоженим є західне узбережжя (через холодну Перуанську течію) та південно-східне
(через Фолклендську течію). Найбільш посушливе місце на материку — пустеля Атакама, де випадає
менше 1 мм опадів на рік. Навпаки, добре зволоженими с східні береги через теплу Бразилійську течію.
Південна Америка лежить в межах шести кліматичних поясів. На її території виділяють такі типи клімату:
екваторіальний (теплий і вологий протягом всього року), субекваторіальний (весь рік теплий, але є літній
сезон дощів та зимовий сезон засухи), тропічний (теплий з різним зволоженням: континентальний в центрі
материка - з недостатнім і бідним; морський на сході - з надмірним і рівномірним розподілом опадів
протягом року), субтропічний (з вологою теплою зимою та сухим спекотним літом), помірний (на заході —
морський; на сході - континентальний).
У зв'язку з вологістю клімату, на материку сформувалися великі річкові системи. Переважна їх більшість
належать до басейну Атлантичного океану. Річки мають переважно дощове живлення. Найпотужніші
серед них Амазонка, Парана та Оріноко.
Амазонка - найбільш повноводна річка планети, що дає 15 % річкового стоку планети. Вона має
найбільший річковий басейн (майже 7 млн. км2). Амазонка приймає понад 500 великих приток. Річка
повноводна весь рік, тому що знаходить в екваторіальному кліматичному поясі. Основним джерелом
живлення річки Амазонка є дощові води.
Парана - друга за величиною річка материка. Спускаючись з Бразильського плоскогір'я, вона несе
каламутну воду, утворюючи водоспади. Найбільш мальовничий з них водоспад Ігуасу на однойменній
притоці Парани.
Оріноко бере початок на Гвіанського нагір'я. Тут знаходиться найвищий водоспад світу - Анхель (1054 м),
який сформувався на одній з приток Оріноко.
Парана і Оріноко лежать у субекваторіальних поясах різних півкуль. Тому вони повноводні влітку. Межень
на річках настає взимку.
Найбільші озера материка мають тектонічне походження. В Центральних Андах на висоті 3812 м
розташоване найбільше високогірне озеро світу Тітікака. Найбільшим за площею є озеро-
лагуна Маракайбо.
Гірських льодовиків в Андах мало. Хоча гори високі і досягають снігової лінії, але опадів одержують мало
через посушливий клімат значної частини тихоокеанського узбережжя.
На рівнинах Південної Америки чітко простежується широтна зональність природних зон.
В екваторіальному поясі формується зона вологих екваторіальних лісів (гілеї). Ця зона лежить по обидва
боки від екватора. Її місцева назва - Амазонська сельва. В умовах вологого та теплого клімату
сформувалися червоно-жовті фералітні грунти. На них ростуть вічнозелені багатоярусні ліси. Серед
рослин переважають пальми, фікуси, кавове, динне, хінне дерева, гевея. Дерева обвивають ліани. На їх
гілках квітнуть орхідеї. Трави через темряву немає. Тварини живуть переважно на деревах. Багато мавп,
лінивців. Хижаками є ягуар та велетенська змія анаконда. З птахів відомі папуги, тукани, колібрі. Багато
велетенських комах та павуків.
Савани та рідколісся сформувалися на Бразильському та Гвіанському плоскогір'ях в умовах
субекваторіального клімату, для якого притаманний сухий сезон (зима) та сезон дощів (літо). Тому
рослини пристосовані до перенесення сухого сезон): скидають листя, листя вкрите воском чи опушене,
повертають листки ребром до сонця (зонтична акація), накопичують у сезон дощів вологу у стовбурі або у
листі (алое, агави). Серед рослин переважають трави; є дерево з надміцною деревиною - кебрачо.
Дерева розкидані невеличкими гаями. На відкритих просторах саван живе багато великих тварин,
зокрема, мурахоїд, свиня-пекар, тапір. Серед хижаків переважають пума (лев Нового світу), ягуар.
Санітаром саван, що живиться мертвечиною, є броненосець. З птахів у саванах живе великий нелітаючий
страус нанду. Багато термітів та мурашок
На південь від саван поширені степи (пампа). Вони сформувались в умовах субтропічного
континентального клімату з недостатнім зволоженням. Ґрунти тут дуже родючі - червонувато-чорні.
Переважає трав'яниста рослинність: ковила, бородач, пампаська трава. Живуть нанду, пампаський олень,
лама гуанако, нутрія
Пустеля Атакама формувалася в умовах тропічного континентального клімату при бідному зволоженні.
Вони утворились під впливом холодних течій. Ґрунти тут тропічні пустельні. Рослинність розріджена.
Великі поклади азотної селітри в пустелі пов'язані з величезною кількістю пташиного посліду — гуано. На
південному-сході, на плато Патагонія, є зона напівпустель. Вона виникла у помірному поясі при бідному
зволоженні. На тонкому шарі сіроземних та бурих грунтів ростуть кактуси, злаки та подушкоподібні
чагарники. Тваринний світ бідний, переважають гризуни та плазуни.
В Андах спостерігається висотна поясність зміни природних комплексів.
У Південній Америці живе понад 5 % населення світу. Середня щільність населення невелика (близько 20
осіб/км2). Населення розміщене дуже   нерівномірно   через   природні   умови.   Майже   незаселеними   є
Амазонська сельва, напівпустелі на півдні, пустеля Атакама. Найбільша {цільність населення (близько
100осіб/км2) спостерігається на Атлантичному узбережжі та в Андах.
За історичними ознаками населення материка можна поділити на корінне і прибуле. Корінними жителями
Південної Америки є представники монголоїдної раси - індіанці. Прибулим населенням
є європеоїди: нащадки іспанських та португальських колонізаторів; а також негроїди - нащадки рабів з
Африки. Для расового складу материка притаманне переважання мішаних рас, що сформувалися за
століття колонізації. Метисами називають людей, що народилися від змішаного шлюбу монголоїдів та
негроїдів; мулатами - європеоїдів та негроїдів; самбо - монголоїдів та негроїдів.
На сучасній політичній карті Південної Америки виділяють 15 країн і територій. 13 з них є суверенними
державами. За рівнем економічного розвитку всі вони належать до групи країн, що розвиваються.
Найбільшими за площею є Бразилія (столиця Бразиліа), Аргентина (столиця Буенос-
Айрес), Перу (столиця Ліма), Чилі (столиця Сантьяго), Венесуела (столиця Каракас). Найбільшою
колонією є Гвіана, що належить Франції.

Антарктида
1 Антарктида
Площа суходолу — 14 млн км2. Найвища точка над рівнем моря — масив Вінсон, 5140 м. Найбільший
острів - Беркнер.
Антарктида - материк, що розміщений у південній півкулі Землі майже повністю у межах Південного
полярного кола. Континент перетинають всі меридіани, які сходяться в точці Південного географічного
полюсу. Північні береги материка омивають води Тихого, Атлантичного та Індійського океанів. Від інших
материків Антарктида відокремлена величезними океанічними просторами.
Такі особливості фізико-географічного положення спричинили утворення потужного льодового покриву та
формування унікальної природи материка.
Береги материка являють собою переважно льодовикові урвища висотою 30-100 м. Берегова лінія слабо
порізана. Вдаються в суходіл великі моря Уеделла та Росса. Існує великий Антарктичний півострів.
Антарктида була відкрита останньою серед материків. На її пошуки у XVIII ст. вирушив англійський
мандрівник Джеймс Кук. Він вперше в історії мореплавства перетнув лінію Південного полярного кола,
проте материк так і не знайшов.
Відкрили Антарктиду російські мореплавці Фадей Біллінсгаузен та Михайло Лазарєв, які у 1820 р. на
кораблях "Восток" і "Мирний" підійшли до берегів шостого материка планети, але на нього не
висаджувалися.
Першими пройшли вглиб материка і досягли точки Південного полюсу два полярники: норвежець Руаль
Амундсен у грудні 1911 р. та англієць Роберт Скотт у січні 1912 р. Останній на зворотному шляху загинув.

Хансен і Амундсен визначають свої координати на Південному полюсі.

Регулярні дослідження Антарктиди розпочалися з 1958 р., після проведення Міжнародного геофізичного
року. У 1966-1969 рр. було складено перший Атлас Антарктиди.
Нині на материку працює близько 40 полярних станцій 18 країн світу. Серед них є й українська станція
"Академік Вернадський".
Розглядаючи карту підлідного рельєфу Антарктиди, можна бачити, що близько третини її поверхні лежить
нижче від рівня океану. Це пов'язане зі значною руйнівною роботою та тиском льодовика. Середня висота
материка 410 м. Разом з тим є й гірські пасма, зокрема давні Трансантарктичні гори, що поділяють
материк на західну та східну частини. На Антарктичному півострові простягаються молоді гори
-продовження Анд Південної Америки. Є в Антарктиді й діючий вулкан -Еребус. Вивчення земної кори
материка показали, що більша його частина лежить на давній Антарктичній платформі.  Тут знайдені
родовища кам'яного вугілля, мідних руд, золота, алмазів, але їх розробка заборонена міжнародними
угодами.
Майже весь материк знаходиться в антарктичному кліматичному поясі. Це найхолодніший континент
світу. На російській стані "Восток" було зафіксовано найнижчу температуру в світі: -89,2°С. Влітку (грудень
- лютий), під час полярного дня, Антарктида одержує більше сонячної радіації, ніж приекваторіальні
райони Землі. А 90% цього тепла відбивають сніг та лід. Протягом полярної ночі сонце взагалі не сходить.
З материка дмуть постійні стічні вітри, які часто досягають ураганної сили.
Майже весь материк укритий льодовиковим щитом, середня товщина якого сягає 2000 м, максимальна -
4000 м. За рахунок цього Антарктида є найвищим материком Землі: її середня висота над рівнем моря
становить 2040 м. Льодовики сповзають в бік океанів. Їх краї, відламуючись, утворюють айсберги.
Постійна рослинність відсутня. Лише на окремих ділянках узбережжя ростуть водорості, мохи,
лишайники. Тварини пристосувалися до суворих умов існування. Найхарактернішими з них є плаваючі
птахи пінгвіни. Біля узбереж багато пташок (поморники, буревісники, альбатроси, баклани) та арктичних
тюленів (морський: морський слон, морський леопард). У водах Антарктики зустрічаються великі морські
ссавці: кити, кашалоти.
Антарктида - материк без кордонів. Він належить всьому світу. Тут заборонена будь-яка діяльність, крім
наукової.

Північна Америка

1 Північна Америка
Площа суходолу - 24,2 млн. км2. Населення - 530 млн. осіб (2012). Найвища точка над рівнем моря - г.
Мак-Кінлі, 6194 м. Найнижча точка від рівня моря - Долина Смерті - 86 м. Найдовша річка - Міссісіпі з
Міссурі, 6420 км. Найбільше озеро -- Верхнє. Найбільший острів - Гренландія.
За площею Північна Америка є третім материком в світі. Він розташований повністю у північній та західній
півкулях.
Північна Америка омивається трьома океанами: з заходу - водами Тихого океану, зі сходу - Атлантичного,
а з півночі - Північного Льодовитого. Істотний вплив на природу материка мають теплі і холодні морські
течії, що проходять біля його берегів: Гольфстрім, Лабрадорська, Каліфорнійська.
Вузьким Панамським перешийком Північна Америка зв'язана з Південною Америкою, а від Євразії
материк відокремлений Беринговою протокою.
Крайніми точками материка є:

 північна - мис Мерчисон (73° пн. ш., 95° зх. д.);

 південна - мис Мар'ято (8° пн. ш., 81° зх. д.);
 західна  - мис Принца Уельського (66° пн. ш., 168° зх. д.);
 східна - мис Сент-Чарльз (53° пн. ш., 56° зх. д.).
Берегова лінія сильно порізана.

Великі моря, що омивають береги Північної Америки, - це Карибське, Берингове, Бофорта,

Баффіна. Найбільшими затоками є: Гудзонова, Мексиканська, Каліфорнійська, Аляска. Найбільші
півострови: Лабрадор, Флорида, Юкатан, Каліфорнія, Аляска. Найвідоміші острови біля берегів
материка: Гренландія (найбільший в світі), Канадський Арктичний архіпелаг, Ньюфаундленд,
Великі та Малі Антильські, Алеутські.
Історія відкриття Північної Америки дуже тривала. Задовго до офіційного її відкриття Христофором
Колумбом у 1492 р., тут побували вікінги, можливо й фінікійці, китайці, африканські мандрівники. Після
плавань Колумба почалася колонізація материка іспанцями, а згодом англійцями та французами. Північні
частини материка були відкриті лише у XVIII ст. після плавань Вітуса Беринга та Олексія
Чірікова. Великий внесок у їх вивчення зробили Генрі Гудзон, Олександр Маккензі, Руаль Амундсен.
Залежно від геологічної будови у Північній Америці виділяються північна та центральна рівнинні частини,
що лежать на давній Північноамериканській платформі, та західна і східна - гірські, які розміщені у поясах
складчастості.
Рівнини материка є різними за абсолютною висотою. Вони сформовані на давній Північноамериканській
платформі. На півночі, на Канадському щиті, сформувалася Лаврентійська височина, яка має абсолютні
висоти 500-700 м. Тут поширені корисні копалини магматичного походження: залізні, мідні, нікелеві,
уранові руди. У центрі, на плиті платформи, простягайся Центральні (200-500 м) та Великі (1200-1700
м) рівнини. В осадовому чохлі платформи відомі поклади кам'яного та бурого вугілля, нафти, природного
газу.
Південно-східне узбережжя займають низовини з абсолютною висотою до 200 м. Найбільшою з них
є Примексиканська. Ці території утворилися на молодій платформі з потужним осадовим чохлом. Тому
тут залягають великі запаси нафти, природного газу, фосфоритів.
На заході Північної Америки знаходиться великий пояс складчастості, який відповідає у рельєфі другій за
довжиною гірській системі світу - Кордильєрам. Це високі гори, які сформувалися у мезозойську та
альпійську епохи горотворення. Найвища точка - г. Мак-Кінлі (6194 м). Гори є сейсмічно активними, в них
є багато діючих вулканів. Кордильєри являють собою кілька паралельних хребтів, між якими високо
припідняті плато, найбільшим за площею серед яких є Великий Басейн. У зв'язку з активним вулканізмом,
Кордильєри відомі великими покладами магматичних порід: мідних, поліметалевих, уранових руд,
самородної сірки, срібла, золота.
На сході материка тягнуться низькі гори Аппалачі, їх найвища точка ледь перевищує 2000 м. Аппалачі -
давні гори: вони сформувалися у палеозойську еру.
Велика протяжність Північної Америки з півночі на південь визначає різноманітність її клімату, який
сформувався внаслідок дії суми кліматотвірних чинників.
Північний тропік перетинає материк у південній частині, тому Сонце на його території буває у зеніті лише
на півдні. Північне полярне коло торкається Північної Америки на півночі. За ним спостерігаються
полярний день та полярна ніч. Кількість сонячної радіації збільшується з півночі на південь, тому в такому
ж напрямку збільшуються і температури повітря.
На клімат материка впливають постійні впри - північно-східні пасати, що дмуть з тропіків до помірних
широт. Вони приходить з Атлантичного океану, тому несуть вологу погоду у південну частину континенту.
На клімат середньої частини материка впливає інший постійний вітер - західне перенесення. Цей вітер
приходить з Тихого океану, тому несе вологі повітряні маси. Але Кордильєри затримують західне
перенесення, то впливає на перерозподіл опадів: багато опадів одержують прибережні райони до гір, за
горами опадів випадає значно менше.
В центральній частині Північної Америки між двома гірськими системами Кордильєр та Аппалачів виникає
"алея торнадо". Торнадо - атмосферні вихори з величезною швидкістю руху повітря. Вони викликають
великі руйнування. Торнадо формуються на рівнинах при зустрічі холодних та теплих повітряних мас, що
легко проникають сюди у зв'язку з відсутністю перешкод.
На клімат узбереж впливають морські течії: холодні течії викликають суху погоду, теплі - вологу. Тому
мало зволоженим є південно-західне узбережжя (через холодну Каліфорнійську течію). Навпаки добре
зволоженими є північно-східні береги через теплу Аляскинську течію.
Північна Америка лежить в межах всіх кліматичних поясів північної півкулі, крім екваторіального.
Найбільш різноманітні кліматичні умови формуються у субтропічному та помірному поясах. В них
зволоження та річні амплітуди коливань температур змінюються від узбережжя вглиб материка.
Північна Америка багата на внутрішні води. Тут протікає одна з найбільших річок земної кулі
- Міссісіпі (місцеві індіанці називають її "Великою рікою") з притокою Міссурі, розташоване найбільше
прісноводне озеро Землі - Верхнє. Північноамериканські льодовики поступаються за площею тільки
льодовикам Антарктиди. В Північній Америці є великі райони боліт та значні запаси підземних вод.
Поверхневі води на території материка розподілені дуже нерівномірно. На заході річкова система
розвинута слабо, в деяких регіонах відсутня зовсім. На південному сході річкова сітка густа. Більшість
річок належить до басейнів Атлантичного та Північного Льодовитого океанів. Переважно це рівнинні річки,
які мають широкі та глибокі долини, їх живлення - дощове або снігове.
До річок басейну Атлантичного океану належать Міссісіпі та річка Святого Лаврентія.
Маккензі - найбільша річка басейну Північного Льодовитого океану, бере початок з Великого
Невільничого озера. Живлення річки снігове та ґрунтове. Маккензі замерзає більш, ніж на півроку.
Річки Колумбія та Колорадо належать до басейну Тихого океану. Вони мають льодовикове живлення і
повноводні влітку. Річка Колорадо створює найбільший в світі каньйон, що є результатом глибинної
річкової ерозії. Його максимальна глибина - близько 2 тис. м.
Великі озера Північної Америки є найбільшою прісноводною озерною системою світу. Походження
улоговин озер остаточно не з'ясоване. Припускають, що це - тектонічні западини, розширені давнім
льодовиком. П'ять значних за розмірами озер (Верхнє, Мічиган, Гурон, Ері, Онтаріо) зв'язані між собою, а
через річку Святого Лаврентія з'єднані з Атлантичним океаном. Велике Солоне відноситься до безстічних.
Озера Ері та Онтаріо сполучаються річкою Ніагарою (з індіанської перекладається як "гримуча вода"), на
якій знаходиться всесвітньо відомий Ніагарський водоспад.

Ніагарський водоспад
У Північній Америці є гірські та покривні льодовики. Гірські льодовики вкривають вершини Кордильєр,
покривні знаходяться у Гренландії (12% криги світу) та островах Канадського Арктичного архіпелагу.
На рівнинах природні зони змінюються за законом широтної зональності, тобто він екватора до полюсів. В
Північній Америці можна чітко помітити таку закономірність лише на півночі материка. В центральній
частині природні зони змінюються від узбережжя вглиб материка, що пояснюється зміною клімату від
морського до континентального у цьому ж напрямі. Така закономірність має назву природна секторність.
На півночі сформувалися арктичні пустелі в умовах арктичного (тобто холодного та сухого) клімату.
Ґрунти відсутні. Тут ростуть мохи, лишайники, водорості. Тварини живуть переважно у воді чи біля неї:
білий ведмідь, тюлені, моржі. На узбережжях є "пташині базари".
В умовах субарктичного клімату сформувалася зона тундри - заболочених безлісих просторів. Ґрунти -
тундрово-глеєві та торфово-болотні. Серед рослин переважають мохи, лишайники, карликові дерева
(полярна верба, карликова береза), ягідні чагарники (чорниця, журавлина, морошка). Тваринами тундри
є: вівцебик, олень- карібу, песець, вовк, лемінг, біла куріпка, біла сова, вівцебик, заєць-біляк.
На південь тундра переходить у лісотундру та тайгу. Тайгою називають зону хвойних лісів. В Північній
Америці вона сформувалася двома смугами: на Лаврентійській височині та на тихоокеанському
узбережжі. Клімат помірний. Ґрунти підзолисті. Ростуть: чорна і біла ялина, американська модрина, сосна,
ялиця, секвоя. Серед тварин тайги відомі: канадська рись, вовк, лисиця, лось, олені-вапіті, ведмідь-грізлі,
чорний ведмідь барібал.
На східному узбережжі материка в умовах мусонного помірного клімату виникла зона мішаних і
широколистяних лісів. Ґрунти тут сірі та бурі лісові. Рослини: хвойні та листяні породи. Серед листяних
поширені цукровий, червоний і сріблястий клени, бук, дуб, липа, дикі яблуні, груші, вишні. Тварини:
ведмідь-барібал, олень, дикобраз, бурундук, скунс, єнот-полоскун.
На південь від мішаних лісів тягнуться перемінно-вологі ліси. Клімат тут субтропічний мусонний. Ґрунти -
червоноземи та жовтоземи. Ростуть карликові пальми, магнолії, вічнозелені види дубів. Живуть черепахи,
алігатори, дикі індички, папуга, колібрі.
Центральні та Великі рівнини займає зона степів, яка має місцеву назву "прерії". Вона сформувалася в
умовах континентального помірного та субтропічного клімату. На чорноземах ростуть ковила, бізонова
трава, полин, тонконіг. Живуть гризуни (ховрах, хом'як, миша, тушканчик, байбак), змії, ящірки, лисиця,
степовий вовк койот, бізон.
Пустелі у Північній Америці лежать на високогірних плато в тропічному поясі. Ґрунти тут сіро-бурі.
Головними рослинами є кактуси, солянки, полин. В тваринному світі переважають змії, ящірки, черепахи.
В Кордильєрах та Аппалачах спостерігається висотна поясність зміни природних комплексів.
У Північній Америці проживає майже 460 млн. осіб, що складає 7 % населення світу. Середня щільність
населення близько 19 осіб/км2. Населення розміщене вкрай нерівномірно через природні умови. Майже
незаселеними є північна (внаслідок суворих кліматичних умов) та західна (Кордильєри) частини материка
Найбільша густота населення (100 осіб/км2) спостерігається на східному узбережжі та на Антильських
островах.
За історичними ознаками населення материка можна поділити на корінне і прибуле. Корінними жителями
Північної Америки є представники монголоїдної раси - ескімоси, алеути, індіанці. Серед прибулого
населення найбільше нащадків англійців, французів, іспанців (європеоїдна раса) та нащадки рабів з
Африки (негроїдна раса). Для расового складу материка є типовим наявність мішаних рас, а
саме метисів (монголоїди з негроїдами), мулатів (європеоїди з негроїдами), самбо (монголоїди та
негроїди).
На сучасній політичній карті Північної Америки виділяють 37 країни, 23 з них є суверенними державами.
Найбільшими за площею є Канада (столиця Оттава), США (столиця Вашингтон), Мексика (столиця
Мехіко). Переважна більшість держав Північної Америки - це країни, що розвиваються. США і Канада є
високорозвиненими країнами "великої сімки".

Євразія

1 Євразія
Площа суходолу - 54млн. км3. Населення - 4,7 % млрд. осіб (2012). Найвища точка над рівнем моря — г.
Джомолунгма (Еверест), 8848 м. Найнижча точка від рівня моря — поверхня Мертвого моря — 400 м.
Найдовша річка - Янцзи, 6300 км. Найбільше озеро - Каспійське. Найбільший острів - Калімантан.
Євразія складається з двох частин світу - Азії (площа - 43,4 млн. км2 та Європи (близько 10,0 млн. км2).
Межа між ними проходить по східному підніжжю Уральських гір.
Євразія є найбільшим материком в світі та займає третину суходолу всієї планети. Вона розташована
повністю у північній півкулі. Крайні західна і північно-східна частини заходять у західну півкулю. Значні
території материка на півночі розташовані за полярним колом, а півострови і острови на півдні - за
межами північного тропіка. Це впливає на різноманітність кліматичних умов, проте більша частина Євразії
лежить в межах помірного природного поясу.
Євразія - єдиний материк, що омивається всіма океанами: з заходу - водами Атлантичного океану, зі
сходу - Тихого, з півночі - Північного Льодовитого, з півдня - Індійського. Істотний вплив на природу
материка мають теплі і холодні морські течії, що протікають біля його берегів: Гольфстрім, Куросіо,
Сомалійська, Мусонна.
Середземним і Червоним морями Євразія відокремлена від Африки (на південному заході), а Беринговою
протокою — від Північної Америки (на північному сході).
Крайніми точками материка є:

 північна -мис Челюскін (76° пн. ш., 108° сх. д.);

 південна - мис Піай (2° пн. ш., 106° сх. д.);
 західна -мис Рока (39° пн. ш., 18° зх. д.);
 східна - мис Дежньова (72° пн. ш., 177° зх. д.).
Берегова лінія сильно порізана.

Великі моря, що омивають береги Євразії це - Аравійське, Середземне, Чорне, Північне, Баренцове,
Карське. Лаптєвих, Охотське, Японське, Жовте, Південно-Китайське. Найбільшими затоками є:
Бенгальська, Перська, Біскайська. Найбільші півострови: Камчатка, Індостан, Аравійський, Мала Азія,
Балканський, Апеннінський, Піренейський, Скандинавський, Таймир. Найвідоміші острови біля берегів
материка: Шрі-Ланка, Великі Зондські, Філіппінські, Японські, Курильські, Новосибірські, Нова Земля,
Ісландія, Британські.
Євразія є частиною Старого Світу, споконвічно освоєною європейцями. Проте, величезні простори
Центральної Азії залишалися мало відомими до середини XIX ст. Величезний внесок у вивчення її
природи зробили П.П. Семенов-Тянь-Шанський, М,М. Пржевальський, П.К. Козлов. Активне дослідження
північних районів Азії тривало у XX ст. Їх вивчали В.О. Обручев, О.Ю. Шмідт та інші вчені.
Рельєф Євразії дуже різноманітний: тут розміщені, як безкрайні рівнини, так і величезні гірські пояси.
Рельєф материка тісно пов'язаний з його геологічною будовою.
Більшу частину Євразії складають рівнини, які сформувалися в межах давніх (докембрійських) та молодих
(пізньопалеозойських) платформ.
Рівнини, які відповідають давнім платформам, значно припідняті, а їх поверхня погорбована. Це пов'язано
з виходами кристалічного фундаменту на поверхню. До таких рівнин належать: Східноєвропейська
рівнина, Середньосибірське та Аравійське плоскогір'я, плоскогір'я Декан, Велика Китайська рівнина. З
фундаментом платформ пов'язані родовища корисних копалин магматичного походження (залізні руди,
алмази), з осадовим чохлом - осадових (нафти, природного газу, кам'яного вугілля). Найбільший
нафтовий басейн світу розміщений у Перській затоці, на затопленій морем частині Аравійської
платформи.
Рівнини, що сформувалися на молодих платформах, у яких потужний осадовий чохол, мають плоску
поверхню і є низовинами: Західносибірська, Туринська. Вони вирізняються величезними покладами
нафти і природного газу.
Гори Євразії різні за походженням та віком. Від Атлантичного і майже до Тихого океану протягнувся
молодий Альпійсько-Гімалайський складчастий пояс, який сформувався в епоху альпійського
горотворення на межах кількох літосферних плит. Це — найбільший гірський пояс суходолу. В нього
входять Піренеї, Альпи (найвищі гори Європи з вершиною Монблан), Карпати, Кавказ, Памір, Гімалаї (з
найвищою вершиною світу г. Джомолунгма, 8848 м). Тут часто трапляються землетруси, є діючі вулкани
(Етна, Везувій). Трохи північніше знаходиться нагір'я Тибет. На сході материка формується
Тихоокеанський пояс складчастості. Про його інтенсивний розвиток говорять численні землетруси та
виверження вулканів (Ключевська Сопка, Фудзіяма, Кракатау).
Старшими за віком є Верхоянський хребет, Скандинавські гори, Урал, Тянь-Шань, Алтай і ін. Ці гори різні
за висотою і мають, як правило, плоскі вершини.
У поясах складчастості видобувають корисні копалини, переважно магматичного походження. Як
правило, це - руди кольорових металів (міді, свинцю, цинку, олова). "Олов'яний пояс" Євразії
простягається у горах східної окраїни материка. У передгірських та міжгірських прогинах є осадові породи
(нафта, природний газ).
Євразія має велику різноманітність кліматичних умов. Велика протяжність з півночі на південь зумовлює
значні відмінності в температурі повітря. Це визначається зростанням сонячної радіації від полюсів до
екватора.
Крім того, зміни температури викликані циркуляцією атмосфери. Значна частина материка знаходиться
під впливом атлантичних повітряних мас, які надходять із західним перенесенням повітря. Тому клімат
західної частини материка є вологим та має невеликі річні амплітуди коливань температур. В центрі
материка панують континентальні повітряні маси, тому зими тут холодні й сухі, а влітку жарко й дуже
посушливо.
На сході материка формуються сезонні вітри - мусони. Влітку вони дмуть на материк і несуть вологу
погоду, взимку - з материка, викликаючи суху погоду. Завдяки літньому мусону, біля підніжжя Гімалаїв
розташоване одне з найвологіших місць планети - с. Черапунджі, яке одержує близько 12000 мм опадів
на рік.
Арктичні повітряні маси здатні проникати далеко на південь, викликаючи стрімкі зниження температури
повітря. Це зумовлено рівнинністю території. Південна частина Євразії захищена від холодного повітря
пасмами гір.
Євразія лежить в межах всіх кліматичних поясів північної півкулі: від арктичного на півночі до
екваторіального на південному-сході. Найбільші площі займає на материку помірний кліматичний пояс. У
зв'язку з величезною протяжністю Євразії із заходу на схід, спостерігаються великі відмінності у кліматі від
узбережжя вглиб материка. Тому в межах помірного та субтропічного поясів виділяються кліматичні
області, які відрізняються кількістю опадів, сезонністю їх розподілу та річними амплітудами коливань
температур.
Залежно від кліматичних умов, різні частини Євразії не однаково забезпечені внутрішніми водами.
Найбільш густою їх мережа є на заході, в умовах морського клімату; півдні та сході у мусонних областях;
та на півночі, де випарування незначне через низькі температури. Мало водойм у центральній та
південно-західній частинах, де клімат посушливий континентальний.
Річки Євразії несуть свої води до Атлантичного, Тихого, Індійського, Північного Льодовитого океанів. Є й
великий басейн внутрішнього стоку.
До басейну Атлантичного океану належить більшість річок Євразії. Вони мають дощове і снігове
живлення, вони повноводні протягом року (Сена, Темза, Рейн, Ельба). Річки середньої частини Європи
(Одер, Дунай, Істер, Дніпро, Дон), мають переважно снігове живлення. Повінь в них настає весною,
межень влітку. З просуванням на схід зростає період льодоставу. Річки півдня Європи, що сформувалися
в субтропіках (Тахо, Дуеро, Тібр), мають дощове живлення і зимову повінь. Влітку вони сильно міліють,
деякі й пересихають. До басейну Північного Льодовитого океану входять Північна Двіна, Печора, Об,
Єнісей, Лена, Індигірка, Колима. Вони мають переважно снігове живлення, весняну повінь та тривалий
період льодоставу. Річки на півночі материка відзначаються значною часткою ґрунтового живлення.
До Індійського океану несуть свої води Інд та Ганг, до Тихого океану -Меконг, Янцзи (найдовша ріка
материка, 6300 км), Хуанхе, Амур. Ці річки в умовах мусонного клімату мають дощове живлення та літню
повінь. Річки, що починаються в горах відчувають суттєве льодовикове підживлення.
До річок басейну внутрішнього стоку належать Волга (найдовша річка Європи/ Урал, Сирдар'я, Амудар'я.
Перші дві з них мають снігове живлення і високу весняну повінь, дві останні, що стікають з гір, -
льодовикове, зі значним підняттям води влітку.
Озера на території материка розміщуються нерівномірно. Найбільшими льодовиковими озерами є
Ладозьке, Онезьке. Тектонічні озера вирізняються своєю глибиною: Байкал (1620 м), Мертве море,
Балатон, Женевське. Залишками   давніх   морських   басейнів   є  реліктові   озера:   Каспійське
(найбільше в світі), Аральське, Балхаш, Лобнор. На південних узбережжях Європи є лиманні озера.
Більшість озер Євразії прісні, але є й солоні (найсолоніше — Мертве море). Унікальним є озеро Балхаш,
одна частина якого прісна, інша - солона.
Високим рівнем заболоченості вирізняються Західний Сибір, зона тундри на півночі материка, Полісся,
басейн річки Амур.
У горах, що розташовані вище від снігової лінії, сформувалися льодовики. Вони є в Гімалаях, на Тянь-
Шані, Памірі, Кавказі, в Альпах, Скандинавських горах. Покривні льодовики існують в Ісландії та на
островах у Північному Льодовитому океані.
Близько 20 % площі материка займає багаторічна мерзлота, яка сформувалася у льодовикову епоху, її
товщина від 50 см на Кольському півострові до 1,5 км у Східному Сибіру.
На рівнинах Євразії природні зони змінюються за законом широтної зональності, тобто від екватора до
полюсів. Значна площа Євразії і різкі контрасти клімату та рельєфу зумовили поширення на її території
всіх природних зон північної півкулі.
Широтне простягання природних зон порушується у приокеанічних районах та в субекваторіальному
поясі. Причинами цього явища є особливості циркуляції атмосфери та розміщення основних форм
рельєфу. У зв'язку з наростанням континентальності клімату вглиб материка, зона широколистяних лісів
закінчується у Західній Європі, а далі замінюється зонами степів, напівпустель та пустель, які займають
великі площі в центральних частинах Євразії.
Північні природні зони - це зона арктичних пустель, тундри та лісотундри, із надзвичайно низькими
температурами, бідними грунтами та рослинним світом, пристосованим до цих умов. Зволоження є
надмірним, тому територія заболочена. В арктичних пустелях життя пов'язане з морем. Тут мешкають
білий ведмідь, тюлені, моржі. У тундрі багато гризунів лемінгів, якими живляться полярна сова та песець.
З великих травоїдних істот живуть північний олень та вівцебик.
Південніше розміщена зона тайги з більш високими літніми температурами. Тому є умови для розвитку
хвойної рослинності на підзолистих грунтах. Тут ростуть кедр, сосна, ялина, модрина. У тваринному світі з
ссавців відомі лось, бурий ведмідь, соболь, горностай; з птахів - тетерук, глухар, дятел, кедрівка.
Зона широколистяних та мішаних лісів розташована лише в європейській частині та на крайньому сході. В
цій зоні хвойні ліси чергуються з буково-дубовими та березово-осиковими гаями на сірих лісових грунтах.
З тварин зустрічаються дикий кабан, різні види оленів, козуля, рись, дикий кіт, зубр.
До центру материка ліси змінюються лісостепами та степами з найбільш родючими ґрунтами світу. З
рослин переважають ковила та типчак. Живе багато гризунів: ховрах, тушканчик, байбак, хом'як. Вони є
їжею для хижих птахів (степовий орел, боривітер, беркут) та змій.
На південь від степів розміщується природна зона напівпустель та пустель помірного поясу, де на
засолених вкрай бідних пустельних грунтах трапляється рослинність із розріджених злаків, солянок,
рідких чагарників. З тварин переважають плазуни (варан, агама, гюрза, ефа, кобра). З травоїдних ссавців
можна зустріти сайгака, джейрана, верблюда, коня Пржевальського.
Тропічні пустелі займають Аравійський півострів та південь Іранського нагір'я. Опадів тут дуже мало
(менше 100 мм на рік). Ґрунти нерозвинуті, тому рослинність розріджена. Бідним є й тваринний світ. В
ньому переважають гризуни та плазуни.
Середземноморське узбережжя займає зона твердолистих вічнозелених лісів і чагарників. Тепла й волога
зима та жарке й сухе літо створюють особливі умови для розвитку органічного світу на коричневих
ґрунтах. Тваринами Середземномор'я є ящірки, змії, черепахи, шакали.
На південному сході знаходяться перемінно-вологі (мусонні) ліси. Наявність посушливого сезону змусила
рослини стійко переносити сухість повітря. З просуванням від помірних до тропічних широт хвойні та
листопадні дерева (кедр, сосна, дуб, горіх, сакура) поступово змінюються на вічнозелені. Під цими лісами
формуються грунти червоноземи та жовтоземи. Тут живуть бамбуковий ведмідь панда, мавпи (гібон,
макак), уссурійський тигр, леопард, деякі види оленів.
Вологі екваторіальні ліси (гілеї) займають значні території на островах Малайського архіпелагу. Це —
вічнозелені багатоярусні ліси на червоно-жовтих фералітних грунтах з багатим тваринним світом. Тут
живуть носороги, пантери, орангутанги, папуги-какаду, райські птахи. Площа гілей неухильно
скорочується в результаті наступу людини.
В горах спостерігається висотна поясність зміни природних комплексів.
В Євразії проживає майже 3/4 людства планети. Середня щільність населення є найбільшою в світі і
становить понад 80осіб/км 2. Через природні умови населення розміщене дуже нерівномірно. Майже
незаселеними є північно-східні та центральні райони Азії. Найбільш густо заселені Східна і Південна Азія
(від 600 до 10 тис осіб/км2) та Європа.
В Євразії проживають представники трьох основних людських рас: європеоїди (народи Європи та
південно-західної Азії), монголоїди (народи більшої частини Азії) та негроїди (народи Шрі-Ланки та півдня
Індії).
Сучасна політична карта Євразії нараховує 93 країни і території. З них 91 суверенна держава.
Найбільшими за площею є Росія (столиця Москва), Китай (столиця Пекін), Індія (столиця Делі). Серед
найбільших країн Європи - Україна (столиця Київ), Франція (столиця Париж), Німеччина (столиця Берлін),
Іспанія (столиця Мадрид).
Високорозвинені країни розміщені в Європі. Більшість азіатських держав (крім розвинених Японії та
Ізраїлю) є країнами, що розвиваються.
Земля – наш спільний дім

1 Земля – наш спільний дім

Протягом всього свого життя людина тісно взаємодіє з природою. Природа, що знаходиться довкола нас,
створює природні умови для нашого існування та проживання. Залежно від своїх потреб людина
використовує ті чи інші компоненти природи. Будь-які багатства Землі, які людина може використати для
задоволення своїх потреб називаються природними ресурсами. Природні ресурси класифікують за
декількома ознаками: за місцем розташування, за призначенням, за вичерпністю, за можливістю заміни
одних ресурсів іншими. Найзагальнішу класифікацію природних ресурсів наведено у табл. 1.
Таблиця 1
Класифікація природних ресурсів

Природні
Характеристика
ресурси

Мінеральні Різноманітні за походженням корисні копалини (паливні, рудні, нерудні).

Територія, необхідна для життя і діяльності людини (землі, зайняті в

Земельні
сільському господарстві та землі під забудовою).

Запаси прісних вод, що зосереджені в річка, озерах, водосховищах та

Водні
льодовиках нашої планети, а також запаси підземних вод.

Кліматичні До їх складу відносять сонячну енергію, енергію вітру та води.

Біологічні Сюди відносять ресурси рослинного та тваринного світу.

З-поміж усіх ресурсів Землі невичерпними є тільки кліматичні ресурси. Мінеральні, водні, земельні та
біологічні ресурси належать до вичерпних. В свою чергу, земельні, водні та біологічні ресурси
є відновними, а мінеральні – невідновними.
Нерозумне, неконтрольоване використання природних ресурсів часто призводить до негативних
наслідків, як для природи, так і для людини. Так, наприклад, надмірне видобування мінеральних ресурсів
може призвести до зменшення запасів корисних копалин, збільшення числа шахт, відвалів та териконів.
Нераціональне використання земель в майбутньому призведе до зниження їх родючості, розвитку
ерозійних процесів, підтоплення та заболочення. Посилене використання водних ресурсів позначиться на
якості питних вод, а хижацьке використання біологічних ресурсів може призвести до зникнення окремих
видів рослин і тварин. Тому в даному випадку, доцільно говорити про раціональне
природокористування – таке використання природних ресурсів, при якому людина отримує необхідні їй
природні багатства, а природі не шкодить.
З метою охорони окремих територій у світі створюються природоохоронні об’єкти, до яких відносять:
природні заповідники, національні природні парки, заказники, резервати, пам’ятки природи, тощо (мал. 1).
Їх загальна площа на сьогоднішній день становить близько 3% суходолу. 
 Мал. 1. Природоохоронні території
Питаннями охорони природи та вирішенням екологічних проблем на сьогоднішній день займається ряд
міжнародних організацій, а насамперед Організація Об’єднаних Націй (ООН). ООН була розроблена
спеціальна програма щодо використання природних багатств. Також проблемами раціонального
природокористування займаються такі організації як Організація Об’єднаних Націй з питань освіти, науки і
культури (ЮНЕСКО), Всесвітній союз охорони природи (ВСОТ), Всесвітній фонд охорони дикої природи
(ВФДП) і Грінпіс (Зелений світ).
  Людина внаслідок здійснення  господарської діяльності забруднює навколишнє середовище, тобто
погіршує стан окремих компонентів природи (води, повітря, грунтів) і завдає шкоди природним
комплексам. Розрізняють декілька видів забруднень:

 механічне (забруднення твердими частками, тарою, відпрацьованими предметами);

 хімічне (забруднення речовинами і сполуками штучного походження);
 біологічне (поширення організмів, що з’явились в результаті діяльності людини);
 фізичне (зміни теплових, електричних, радіаційних умов, вібрації, шуми);
 радіаційне.

Погіршення стану навколишнього середовища призводить до виникнення екологічних проблем.

Залежно від масштабів поширення їх поділяють на локальні або місцеві, регіональні та глобальні
(всесвітні). Найбільшими глобальних екологічних проблемами людства є:

 глобальне потепління клімату;

 випадання кислотних дощів;
 утворення озонових дір;
 забруднення вод суходолу та Світового океану;
 проблема забруднення ґрунтів;
 проблема радіоактивного забруднення;
 енергетична проблема;
 проблема вичерпання мінеральних ресурсів;
 проблема скорочення орних земель.

Сучасні екологічні проблеми потребують негайного вирішення. На мал. 2 наведено основні способи
розв’язання даних проблем.
 Мал. 2. Способи розв’язання екологічних проблем
Тобто, для того аби в майбутньому уникнути екологічних катастроф людство повинно навчитись:
переробляти відходити та впроваджувати у виробництві безвідходні технології; використовувати
екологічно чисті джерела електроенергії (енергія Сонця та підземних гарячих вод); очищати забруднені
води; ощадливо використовувати ресурси у побуті та на виробництві.

Географічне положення, формування території

України. Загальні відомості про Україну.

1 Географічне положення, формування території України.

Загальні відомості про Україну.
Україна є другою за площею державою Європи і 44 - в світі - її площа становить 603,7 тис. км 2. За
розмірами території вона перевищує такі великі країни в Європі, як Франція (544 тис. км 2), Іспанія (505 тис.
км2). Наша країна займає більш як 5,7 % території Європи. Населення України становить 45,5 млн. осіб
(на 1.01.2013 р.). За його кількістю Україна поступається тільки Німеччині, Італії, Великобританії і Франції.
Крайня північна точка території України розташована на державному кордоні з Російською Федерацією
(Брянська область) біля села Грем'яч Новгород-Сіверського району Чернігівської області. Її координати -
52°22'45" пн. ш. і 33°11'35" сх. д. Крайня південна точка - маяк на мисі Сарич у Криму має координати
44°23'15" пн. ш. і 33°44'30" сх. д. Крайня західна точка - поблизу с. Соломонове біля міста Чоп у
Закарпатській області. Координати цієї точки - 48°05'15" пн. ш. і 22°08'20" сх. д. Крайня східна точка
розташована на околиці с. Червона Зірка Міловського району Луганської області. Вона має координати
49°15'40" пн. ш. і 40°13'50" сх. д.
Відстань по прямій лінії між крайньою північною і південною точками становить 893 км, між західною і
східною - 1316 км. Географічний центр (перетин середнього меридіана з середньою паралеллю) України
знаходиться на північно-східній околиці районного центру Добровеличківка в Кіровоградській області.
Координати цієї точки 48°23' пн. ш. і 31°11' сх. д. У 1990 р. тут встановлено символічний знак.
Кордон - це уявна вертикальна поверхня, що розмежовує території двох країн. Україна безпосередньо
межує з сімома країнами Європи: на північному заході і заході - з Польщею (довжина кордону становить
542,3 км); на заході - із Словаччиною (98,5 км) та Угорщиною (135,1 км); на південному заході - з Румунією
(608 км) і Молдовою (1191 км); на сході і північному сході - з Росією (2448 км); на півночі - з Білоруссю
(975 км). Загальна довжина сухопутних кордонів України становить 5997,9 км. Морські кордони України
мають довжину 1959 км (у Чорному морі - 1559 км, Азовському - 400 км). Загальна довжина кордонів
становить 7590 км.
Україна має широкий, понад 2590-кілометровий вихід до країн Центральної і Західної Європи. Відстань до
умовної столиці Європи -Страсбурга, не перевищує 2000 км.
Територія України лежить у Східній і Центральній Європі на межі впливу західних і східних культур.
Протягом сотень років це було не завжди на користь українському народові. Сусіди не могли втриматися
від спокуси розчленувати Україну, загарбати її повністю або частково. Їх приваблювали її природні
багатства, передусім родючі українські землі. Нині, коли у світовій політиці поступово починають
утверджуватися добросусідські відносини між державами, Україна може мати великі економічні вигоди від
особливостей свого географічного положення. Наша країна розміщена так, що її ніяк не можна обминути
під час прокладання нових європейських комунікацій або ж експлуатації уже діючих. За рахунок плати за
транзит щороку можна одержувати великі прибутки у валюті чи поставках у вигляді нафти, газу та ін.
Велику користь держава може мати і від використання іншими країнами українських портів на Чорному і
Азовському морях та на Дунаї.
Важливо також, що Україна може використати дуже давні традиційні культурні та економічні зв'язки
українців зі слов'янськими, тюркськими, балтійськими, германськими, романськими та іранськими
народами.
З географічним положенням, розмірами і складом території пов'язана значна різноманітність природних,
економіко-географічних, етнічних особливостей України.
Становлення Української держави було тривалим процесом. Утворення української нації, її територіальне
поширення, взаємодія з іншими народами протягом сотень, а можливо, і тисяч років неоднаково
трактуються різними вченими.
Деякі історики вважають, що найдавнішим народом на півдні України були кіммерійці - кочівники, які
заселяли степове Причорномор'я. В VII ст. до н. е. вони були витиснуті скіфами. Пізніше, після розпаду
Скіфської держави, в Українському Причорномор'ї поселилися сармати - іраномовні кочові племена.
У ІІІ-ІV ст. нинішню лісостепову і лісову зони заселяли східнослов'янські племена. Саме цей час, за М.
Грушевським, є порогом історичного часу для українського народу. До цього можна говорити про
українські племена як частину слов'янських племен. У VІІІ-ІХ ст. слов'янські племена полян, древлян,
сіверян, тиверців, дулібів, білих хорватів об'єдналися у велику державу - Київська Русь.
Після нападу татаро-монголів на Київську Русь українська державність деякий час ще зберігалась на
заході країни. Уособленням її стало Галицько-Волинське князівство на чолі з Данилом Галицьким. Та в
середині XIV ст. Українська держава повністю розпалась. Її землі потрапили в залежність від Литви, а
потім увійшли до складу Польщі.
Наприкінці XV ст. виникла Запорозька Січ - козацька республіка, якою правили обрані більшістю гетьмани.
Вона стала центром боротьби українського народу за визволення з-під гніту польської шляхти. У XVII ст.
ця боротьба переросла в національно-визвольну війну на чолі з Богданом Хмельницьким, що привело до
відродження Української держави. Прагнення зберегти державність змушувало Богдана Хмельницького
укладати союзи з сусідніми країнами про спільні дії проти агресорів. Один з таких союзів — з Московським
царством - став згубним для самостійності України. Використовуючи політичну ситуацію, Москва уклала
угоду з Польщею, за якою Україна була поділена на дві частини: Лівобережжя з Києвом відійшло до
Московської держави, Правобережжя - до Польщі.
У XVIII ст. Польща розпалася і була поділена між Росією і Австро-Угорщиною. Західноукраїнські землі
увійшли до Австро-Угорщини. Після Першої світової війни і Лютневої революції 1917 р. в Росії виникли
умови для возз'єднання українського народу і утворення Української держави.
7 листопада 1917 р. в Києві було проголошено Українську Народну Республіку (УНР), до якої увійшли
землі Центральної і Східної України. На противагу цьому акту 25 грудня 1917 р. у Харкові був проведений
І Всеукраїнський з'їзд Рад, який проголосив Україну Республікою Рад. 1 листопада 1918 р. у Львові
патріотичні демократичні партії проголосили Західно-Українську Народну Республіку (ЗУНР).
22 січня 1919 р. відбулося об'єднання (злука) Західно-Української Народної Республіки і Української
Народної Республіки в єдину державу під прадавніми українськими символами - знаком тризуба як
державного герба і жовто-синім прапором. На жаль, зберегти свою державу українському урядові не
вдалося. За допомогою російських військ у Східній Україні перемогли більшовики, і ця її частина в 1922 р.
ввійшла до новоствореного Союзу РСР. У цей час поза межами України опинилися землі, населені
українцями - Берестейщина, Мозирщина, Пінщина (Білорусь), Воронежчина, Курщина, Бєлгородщина,
Таганрозька та Ростовські округи, Кубанщина (Росія). Західна Україна залишилася під Польщею. У 1939
р. за таємною угодою між фашистською Німеччиною і кремлівськими керівниками Польща була поділена,
й землі Західної України увійшли до складу СРСР і возз'єдналися з Українською РСР. У 1940 р. Румунія
повернула Північну Буковину і Південну Бессарабію, і вони стали частиною УРСР. За договором 1945 р.
між Чехословаччиною і Радянським Союзом до УРСР увійшла Закарпатська область. У цьому ж році був
підписаний договір між Польщею і СРСР, за яким частина території УРСР була передана Польщі.
Зважаючи на спільність економіки, територіальну близькість, історичне минуле, тісні господарські і
культурні зв'язки, рішенням Верховної Ради СРСР у 1954 р. Кримська область була передана до складу
УРСР. Цим закінчилося формування державної території України. За межами нашої країни існує частина
українських етнічних земель - це на півдні Білорусі (Берестейщина, Пінщина); у складі Росії
(Стародубщина, Білгородщина, Таганрозька округа тощо); у Польщі (Холмщина, Надсяння, Підляшшя), у
Румунії (Сучавський повіт, Мармарощина). За Гельсінськими угодами 1975 р. державні межі в Європі
визнані непорушними.
Виникнення незалежної Української держави, дальше утвердження її у світовому співтоваристві дедалі
помітніше впливають на глобальні політичні процеси.

Рельєф, тектонічна, геологічна будова,

мінеральні ресурси

1 Рельєф, тектонічна, геологічна будова, мінеральні ресурси

Рельєф України досить різноманітний. На рівнинній території України, що є частиною великої
Східноєвропейської рівнини, чергуються низовини і височини. На її заході підносяться гірські пасма
Українських Карпат, на крайньому півдні височать пасма Кримських гір.
Поверхня території України формувалася протягом багатьох геологічних епох. На її розвиток вплинули
новітні (сучасні) тектонічні рухи, давні зледеніння і відкладання лесів (жовтувата пориста порода, що
утворилась в льодовиковий період), коливання рівня моря, ерозійна робота річок і вітру, господарська
діяльність людини.
70 % сучасної поверхні України займають низовини, 25 % – це височини і тільки 5 % – гори.
Низовини, височини і гори неоднакові за висотою і формами рельєфу.
Піднятість рівнинної частини території України над рівнем моря становить у середньому 175 м. На Азово-
Чорноморському узбережжі абсолютні висоти коливаються в межах 10-15 м, на височинах – 300-400 м.
Гірські хребти досягають 1700-2000 м, і найвищою точкою всієї України є гора Говерла (2061 м) в
Українських Карпатах.
Тектонічна і геологічна будова. Низовини, височини і гори України приурочені до різних тектонічних
структур, що впливали на розвиток сучасного рельєфу, поверхню окремих частин території.
Територія України має складну тектонічну будову, яка сформувалася протягом тривалої геологічної
історії. Більша частина території України належить до Східноєвропейської платформи, яка має давній
кристалічний фундамент. Крім неї, тут є Західноєвропейська і Скіфська платформи, складчасті структури
Середземноморського рухливого поясу.
У межах Східноєвропейської платформи виділяють такі тектонічні структури: Український щит, Волино-
Подільську плиту, Галицько-Волинську і Дніпровсько-Донецьку западини, Донецьку складчасту область,
Воронезький кристалічний масив, Причорноморську западину.
Український щит є піднятою ділянкою платформи. Кристалічні породи, що його складають, можна
побачити в долинах річок, де вони часто виходять на поверхню. У сучасному рельєфі Український щит
представлений Придніпровською та Приазовською височинами. Щит складений найдавнішими гірськими
породами. Їх вік становить 3,5-4 млрд. років. Це граніти, гнейси, кварцити, пісковики та ін. Докембрійська
поверхня щита є нерівною, її перекриває потужна товща палеозойських, мезозойських і кайнозойських
осадових гірських порід. Український щит розбитий густою мережею глибинних розломів на окремі,
зміщені один відносно одного, блоки. З розломами пов'язана більшість річкових долин. Такими ж
розломами щит відокремлюється від Дніпровсько-донецької западини, Причорноморської западини та
Волино-Подільської плити. У місцях, де осадових порід мало, кристалічні виходять на поверхню.
На захід від Українського щита розташована Волино-Подільська плита. В її межах докембрійський
фундамент залягає на глибинах 2000-2500 м. На північ від неї знаходиться Галицька-Волинська
западина, де докембрійський фундамент опущений на глибину 3000-7000 м. На його поверхні залягають
потужні товщі палеозойських, мезозойських та кайнозойських відкладів.
На схід від Українського щита розташована Дніпровська-Донецька западина. У рельєфі на поверхні їй
відповідає Придніпровська низовина. Дніпровсько-донецька западина знаходиться під осадовими
породами на глибині до 12 км, що є однією з найбільших западин Східноєвропейської платформи. Вона
виповнена осадовими відкладами палеозойського, мезозойського і кайнозойського періодів. З породами
девонського і кам'яновугільного періодів пов'язані родовища нафти і газу, а також солі, що поховані під
іншими осадовими породами.
На південний схід від Дніпровсько-Донецької западини розташована Донецька складчаста область,
виражена в сучасному рельєфі Донецькою височиною – кряжем. Там на поверхню виходять девонські і
карбонові (кам'яновугільні) породи. Це структура герцинського горотворення. З товщею карбонових
відкладів, потужність яких досягає 12 км, пов'язані поклади кам'яного вугілля.
На північний схід від Дніпровсько-донецької западини знаходиться схил Воронезького кристалічного
масиву. Докембрійські породи, якими він складений, залягають на глибині від 150 до 900м. У сучасному
рельєфі – це західні схили Середньоросійської височини.
На південь від Українського щита розташована Причорноморська западина. У рельєфі їй відповідає
Причорноморська низовина. Западина знаходиться на південній окраїні Східноєвропейської платформи.
Докембрійський фундамент залягає тут на глибинах 600-3200 м, вище нагромадились палеозойські,
мезозойські і кайнозойські відклади.
На південь від Східноєвропейської платформи розташовується Скіфська платформа, що утворилась під
час герцинського горотворення. Більша її частина знаходиться під водами Чорного і Азовського морів. У
сучасному рельєфі – це рівнинний Крим. Фундамент Скіфської платформи залягає на глибинах від 500 м
на півдні до 6000 м на півночі.
Складчасті структури Українських Карпат – це гірські споруди альпійського горотворення. До них
належать Передкарпатський прогин, складчасті гори і Закарпатська западина. Вони складені переважно
крейдовими, палеогеновими та неогеновими відкладами. В сучасному рельєфі складчастим структурам
відповідають пасма гірських хребтів та улоговини між ними. Передгірний прогин у рельєфі виражений
Передкарпатською височиною,Закарпатська западина – однойменною низовиною.
Складчасті структури Кримських гір – це велике підняття, частина якого занурена в Чорне море. Гори
складені переважно мезозойськими і кайнозойськими відкладами, вулканічними породами. В межах
Головного пасма поширені відклади тріасового і юрського періодів.
Геоморфологічна будова і основні форми рельєфу. Основними типами ендогенного рельєфу
є тектонічний і вулканічний. До першого можна віднести всі великі форми рельєфу території України, а
до другого – куполи та інтрузивні тіла (утворені магмою, що підійшла до поверхні, але не вилилася, а
остигла в надрах землі) Вулканічного хребта Карпат та Кримських гір.
До тектонічного піднятого рельєфу можна віднести не тільки гірські хребти Карпат та Криму, але й усі
височини (Волинську, Подільську, Придніпровську, Приазовську, Середньоросійську, Донецьку), в основі
яких залягають відповідно Волино-Подільська плита, Український кристалічний щит, Воронезький масив
та Донецька складчаста споруда. В свою чергу до тектонічного опущеного ендогенного рельєфу належать
гірські долини, низовини (Придніпровська, Причорноморська), що розміщені в межах тектонічних западин
(Дніпровсько-донецької та Причорноморської).
Найпоширенішими екзогенними типами рельєфу є схиловий, водний, гористий та озерний,
льодовиковий, карстовий, еоловий, біогенний та техногенний.
Самі форми поверхні кожного з цих типів бувають або денудаційними
(виробленими), або акумулятивними (накопичувальними). Переважно під впливом денудаційних процесів
сформувалися комплекси форм рельєфу у Карпатах, Кримських горах, на Донецькій, Волинській та
Приазовській височинах.
Схиловий тип формується під впливом таких гравітаційних процесів як зсуви, осипи, обвали, селеві
явища, лавини. Три останні спостерігаються на території України тільки у гірських районах Криму та
Карпат. Зсуви характерні для вододільних поверхонь не тільки гірських областей, але й Волинської,
Подільської, Придніпровської, Приазовської та Донецької височин.
Текучі води своєю діяльністю формують водний (флювіальний) тип рельєфу. Яри і балки найхарактерніші
в Україні для Волинської, Подільської та північної і центральної частин Придніпровської височин,
відрогів Середньоросійської височини.
Води морів та озер зумовлюють руйнування берегів, утворення пляжів (узбережжя Чорного та Азовського
морів), а також, у багатьох випадках, заболочення прилеглих територій, замулювання самих водойм.
Інколи на поверхні є форми, утворені на дні давніх морських басейнів (пасмо Товтр на Подільській
височині).
Льодовикові та водно-льодовикові форми рельєфу пов'язані з діяльністю материкових та гірських
льодовиків у періоди розвитку четвертинних зледенінь, талих льодовикових вод. Наприклад, моренні
горби, долини стоку талих вод, зандрові рівнини найхарактерніші для Поліської низовини, а кари та
залишки зруйнованих сучасними потоками моренних гряд – для найвищої частини Українських Карпат.
Дюни і гряди еолового походження сформувалися, в основному, на зандрових рівнинах Полісся, а також
піщаних заплавах середнього Дніпра, пересипах та косах Азовського і Чорного морів.
Карстовий тип рельєфу (лійки, печери, провалля) поширений в окремих районах Подільської височини
та Кримських гір. На півдні Тернопільщини є понад сто карстових печер. Перлиною цих підземних
витворів є печера Озерна. Десятки залів прикрашені надзвичайними гіпсовими утвореннями, що
нагадують букети казкових квітів. Недалеко знаходиться і печера Оптимістична, яка є найдовшою в
Європі і другою за довжиною в світі.
До форм біогенного походження відносяться болота, купини, які найпоширеніші на Поліській низовині.
Серед антропогенних форм рельєфу є кар'єри, терикони шахт, дамби тощо.
Рівнини є переважаючим типом рельєфу України, вони охоплюють близько 70 % її території.
Низовини. Па півночі України розташована Поліська низовина, що має похил до річок Прип'яті і Дніпра.
Висоти її не перевищують 200 м, тільки Словечансько-Овруцький кряж, що є припіднятим блоком
Українського щита, піднімається до 316 м. На Поліській низовині є густа річкова сітка. Ділянки між річками
мають плоскохвилясту поверхню, на якій є горби і зниження В основі Поліської низовини лежать різні
тектонічні структури: на заході – Волино-Подільська плита, у центральній частині – Український
кристалічний щит, а на сході – Дніпровсько-Донецька западина. Західна частина Полісся складена, в
основному, мергелями, крейдою та пісковиками, які утворюють горбисті підвищення. Більшість території
низовини формувалася під впливом материкових зледенінь і тому складена пісками воднольодовикового
та річкового походження. Поверхня її неглибоко порізана, рівнинна, але ускладнена моренними горбами
та дюнами.
Придніпровська низовина розміщена між Дніпром на заході, Середньоросійською височиною на сході,
пониззям Десни на півночі і гирлом Самари на півдні. Територія, прилегла до Дніпра, має майже ідеально
плоску поверхню з середніми висотами 100-150 м. На північний і південний схід низовина поступово
підіймається (найвища точка – 245 м) і стає хвилястою з високими вододілами і крутими схилами річкових
долин. Відповідає низовині Дніпровсько-донецька тектонічна западина, кристалічний фундамент якої
лежить на глибині 3-8 тис. м. Поверхневі шари утворені на заході переважно піщаними, а на сході
лесовими відкладами. Це сприяє широкому розвитку яроутворення на території Придніпровської
низовини. На сході долина Дніпра поступово переходить у Полтавську рівнину, яка має плоску і горбисту
поверхню з долинами та балками.
З південного заходу до Українських Карпат прилягає частина Середньодунайської низовини
– Закарпатська низовина. Вона слабо похилена на південний захід і має абсолютні висоти 120-105 м.
Поверхню Закарпатської низовини утворює плоска терасована долина річки Тиси з її притоками.
Причорноморська низовина охоплює широку смугу на півдні України вздовж Чорного та Азовського морів,
а також рівнинний Крим. В основі низовини залягає Причорноморська западина та Скіфська плита.
Абсолютні висоти змінюються тут від 210-240 м на заході до 50-80 м на сході. Окремі ділянки поверхні
лежать нижче рівня моря. Так, Хаджибейський лиман має 13 м, Куяльницький – 5м. Складена поверхня
Причорноморської низовини осадовими породами морського походження, а тому дуже розчленована
глибокими (до 100 м) долинами річок та балками. Складовою частиною Причорноморської низовини
є Північнокримська рівнина, поверхня якої поступово знижується до Сиваша. Абсолютні висоти її не
перевищують 40 м над рівнем моря. У межах країни вони утворюють майже суцільну смугу, яка
простяглася через всю територію з північного заходу на південний схід. Різняться вони тектонічними
структурами, формами поверхні, абсолютними висотами.
Височини. У центральній частині України розташована найбільша з височин – Придніпровська, вони
лежать в межиріччі Дніпра і Південного Бугу. В її східній частині виділяється своєрідний район — Канівські
гори з висотами 230 м. Тут знаходиться могила генія українського народу Тараса Шевченка.
Формування височини пов'язано із виступами Українського кристалічного щита, що перекриті зверху
незначними площами лесових порід. На півночі і півдні Придніпровська височина поступово переходить у
низовини.
Придніпровська височина має слабогорбисту поверхню з середніми висотами 220-240 м. Найвища точка
має позначку 321м. Глибоко розчленована лише східна окраїна височини, що прилягає до Дніпра. Вздовж
річкових долин на Придніпровській височині часто відбуваються зсуви, місцями виходять на поверхню
давні кристалічні породи.
На південному сході країни розташована Приазовська височина з висотами 150-300 м. Тут на поверхню
виходять кристалічні породи, що утворюють підвищення, які в народі називають "могилами" (г. Бельмак-
Могила, 324 м). У тектонічному відношенні вона відповідає лівобережній частині кристалічного щита. В
долинах річок, інколи, відслонюються граніти, а на вершинах залягають леси.
У західній частині України розташовані Подільська та Волинська височини, поверхні їх дуже розчленовані.
Вони розділені рівниною Малого Полісся. Абсолютні висоти становлять 320-350 м (г. Камула, 471 м). На
Волинській височині виділяється Мізоцький кряж, на Подільській – окремі масиви-гори: Кременецькі гори,
Гологори, Розточчя, Опілля, Товтри (Медобори).
Подільська височина є однією з найвищих частин всієї Східноєвропейської рівнини. Абсолютні висоти її
перевищують 400 м. Рельєф Поділля дуже розчленований численними річковими долинами, ярами,
балками, глибина яких сягає інколи 150 м. Виділяються в його межах окремі кряжі, пасма горбів. На
більшій частині території характерними є карстові явища (розчинення гірських порід поверхневими і
підземними водами та утворення пустот, печер, карстових лійок).
Волинська височина підіймається над рівниною Малого Полісся в середньому на 30-50 м. Абсолютні
позначки на ній змінюються від 200 до 300 м.
На сході України знаходиться Донецька височина, її середні висоти становлять 75-300 м (найвища точка –
г. Могила Мечетна, 367м). Її найвищу вододільну частину на південному сході називають Донецьким
кряжем. Вона є залишком гір герцинського етапу горотворення. Тепер це горбиста височина, утворена
декількома пасмами, складеними крейдяними породами.
На територію України заходить південно-західними відрогами Середньоросійська височина.Висота її в
межах нашої країни не перевищує 236 м. Тут дуже багато ярів, балок. В тектонічній її основі залягає
Воронезький масив, в межах якого піднятий кристалічний фундамент платформи, перекритий незначною
товщею пухких осадових відкладів (знизу – крейдою, а зверху – лесами). Хвилясте плато поступово
знижується від 240 до 150м у південному та південне західному напрямках.
На межиріччі річок Пруту і Дністра розміщене хвилясте горбисте пасмо, що утворює Хотинську височину.
З південного заходу на північний схід височина тягнеться на 50 км, з середніми висотами 350-400 м; тут
знаходиться найвища точка рівнинної частини України – г. Берда (515 м). Височина складена вапняками,
глинами, гіпсами, поверхня її розчленована притоками річок Пруту і Дністра, які мають глибокі долини з
крутими схилами. Більша частина височини вкрита буковими і дубово-грабовими лісами.
До північного краю Приазовської височини прилягає Донецька височина.
На північному сході території України виділяються відроги Середньоросійськоївисочини.
Рівнинні простори України є сприятливими для господарської діяльності. Ускладнюють її розвиток яри на
височинах та Причорноморській низовині, заболоченість Поліської низовини тощо.
Гори. Українські, або Східні, Карпати є частиною великої Карпатської системи. Це – молоді
середньовисотні гори, що утворилися під час альпійської складчастості. Їх середні висоти коливаються в
межах 1200-1600м. Гори складаються з кількох паралельних пасом, що простягаються з північного заходу
на південний схід в межах України на 270 км. Гірські пасма мають простягання, близьке до
субмеридіонального і називаються Зовнішніми Карпатами (Бескиди, Горгани та Покутсько-Буковинські
Карпати), Вододільно-верховинські Карпати, Полонинсько-Чорногірський хребет, Рахівські і Чивчинські
гори. Найвищою частиною Українських Карпат є масив Чорногора, де окрім Говерли (2061 м) є ще п'ять
двохтисячників – Гутин- Томнатик (2016), Піп-Іван (2022), Бребенескул (2032), Ребра (2010), Петрос
(2020). Зручними перевалами в Українських Карпатах є: Ужоцький, Борецький, Вишківський,
Яблуницький.
Структурно Українські Карпати відповідають Карпатській складчастій області, яка належить до
Альпійсько-Гімалайського складчастого поясу. В їхній геологічній будові беруть участь різновікові
відклади від докембрійських до антропогенових, але найпоширенішими є крейдові і палеогенові.
Переважно, це пісковики, сланці, мергелі. З льодовикового періоду тут збереглися такі форми рельєфу, як
кари і цирки.
Зовнішній край Карпатської складчастої системи відділяє від Східноєвропейської платформи
Передкарпатський крайовий прогин, заповнений потужною товщею осадових порід, в рельєфі йому
відповідає ускладнена котловинами і долинами річок височина Передкарпаття, що поступово
підвищується у напрямку до гір.
Власне Карпати простягаються паралельними хребтами з північного заходу на південний схід. У їхніх
межах виділяють п'ягь відмінних областей, що пов'язано, перш за все, із складною тектонічною будовою.
Над рівниною Передкарпаття крутим уступом підіймаються Зовнішні або Скибові Карпати. Їх назва
пов'язана з тим, що складки тут насунуті на рівнину, а тому нахилені у північно-східному напрямку. Через
це схили хребтів, обернені до Передкарпаття, круті, а південно-західні – пологі. Поперечні розломи
розділяють у Зовнішніх Карпатах масиви Бескидів, Горган, Покутсько-Буковинських Карпат. Найвища
точка – гора Сивуля (1836м).
Вододільна-Верховинська область охоплює центральну знижену частину Українських Карпат з
низькогірним рельєфом (абсолютні висоти – 600-700 м). Тут проходить основний вододіл, що розділяє
басейни Дністра і Тиси.
Полонинсько-Чорногірські Карпати охоплюють внутрішню найпіднятішу частину гір. Плоскі безлісі
вершини хребтів тут називають полонинами. Розділені долинами річок вони утворюють окремі масиви.
Найвищі серед них Свидовець і Чорногора, у яких виражені сліди діяльності гірських льодовиків, що
лежали тут в епохи зледенінь. На масиві Чорногора є шість вершин, що мають висоту понад 2000 м.
На південь від Білої Тиси і Черемошу розміщена область Рахівських і Чивчинських гір з гострими
скелястими гребенями і слідами четвертинного зледеніння. Це залишки давнього гірського масиву, який
сформувався ще в герцинську епоху горотворення.
Паралельно до Полонинсько-Чорногірських Карпат простягається Вигорлат-Гутинський вулканічний
хребет, утворений куполами згаслих вулканів.
Закарпатському крайовому прогину відповідає Закарпатська низовина, що знижується в напрямку до
басейну Тиси від 133 до 105 м.
Кримські гори займають крайній південь Кримського півострова. Вони простягаються з заходу на схід на
180 км. Виділяються три гірські пасма: Головне з висотами 1200-1500 м, Внутрішнє з висотами 400-600 м
та Зовнішнє з висотами 250-350 м. Схили пасом асиметричні: південні – круті і урвисті, північні – пологі.
Це пов'язано з розмиванням м'яких порід в гірських нашаруваннях, що складаються з пластів різної
твердості. Довгі і похилі схили Зовнішнього і Внутрішнього пасом збігаються з напрямом залягання стійких
гірських порід – вапняків, круті схили – наслідок руйнування м'яких порід –мергелів і глин. Такі
асиметричні форми рельєфу називають куестами. Між куестовими пасмами в результаті ерозії
утворилися зниження.
Головне пасмо Кримських гір найвище. Воно становить суцільний ланцюг плоских безлісих масивів, що
називаються яйлами ("яйла" тюркською – літнє пасовище): Байдарська яйла, Ай-Петринська,
Ялтинська, Нікітська, Гурзуфська, Бабуган, Чатирдаг, Демерджі, Довгоруківська, Карабі-яйла. На
Бабуган-яйлі знаходиться найвища точка Кримських гір – г. Роман-Кош (1545 м). В Криму є ще чотири
вершини з відмітками понад 1500м – Демір-Капу, Зейтін-Кош, Кемаль-Егерек, Еклізі-Бурун. Характерною
рисою Кримських гір, особливо Головного пасма, де поширені вапнякові породи, є наявність
різноманітних карстових форм рельєфу. Зустрічаються дуже глибокі провалля, печери. На дні багатьох із
них зустрічаються підземні потоки і озера, які є важливим джерелом живлення для річок Криму.
Всі пасма глибоко розчленовані поздовжніми і поперечними річковими долинами, які місцями мають
каньйоноподібну форму. Найбільше приваблює численних туристів Великий Кримський каньйон.
Узбережні схили Головного пасма закінчуються Південним берегом Криму, де поширені ерозійні, зсувні та
вулканічні форми рельєфу. Сучасного вигляду Кримські гори набули в епоху альпійської складчастості.
У геологічній будові гір беруть участь породи різного віку, складу та походження. Адже горотворчі процеси
тут започатковані ще в кіммерійську епоху, а в альпійську відбулося омолодження гір.
Закономірності поширення корисних копалин. Добувають корисні копалини, як правило, з невеликих
глибин (до 1 тис. м). Отож вони тісно пов'язані з будовою саме верхніх шарів земної кори. Тому для різних
тектонічних структур характерні певні групи корисних копалин.
Корисні копалини осадового походження поширені переважно в межах тектонічних западин і плит
платформених областей, а також передгірських крайових прогинів. Тобто вони характерні для структур,
які в минулому були басейнами нагромадження осадового матеріалу, що зносився з прилеглих територій.
Магматичні та метаморфічні породи потрібно шукати в горах з слідами вулканічних процесів, а також у
кристалічних щитах, де близько до поверхні залягають давні магматичні та метаморфізовані породи.
Формуються їхні родовища, як правило, на стиках літосферних плит. Наприклад, на континентах у місцях
розвитку рифтових зон утворюються родовища марганцю, заліза та міді. У зоні зіткнення материкових
літосферних плит виникають поклади міді, сірки, урану.
До них належать у більшості випадків рудні корисні копалини, а також графіт, алмази тощо. Утворюються
вони в результаті остигання магми у тріщинах земної кори, метаморфізації магматичних чи осадових
порід під впливом високої температури і тиску.
У межах України давні магматичні і метаморфічні породи виходять на поверхню або залягають на
невеликих глибинах Українського кристалічного щита. З метаморфізованими архейськими та
протерозойськими породами цього масиву пов'язані великі поклади залізних руд (Криворізьке,
Кременчуцьке, Білозерське, Керчинське родовища), нікелю (Побузьке родовище), титану (центральна
частина Придніпровської височини), урану (південна частина Придніпровської височини). Метаморфічного
походження і значні поклади графіту (Завалівське родовище). З явищами вулканізму і викидами гарячої
води тріщинами земних надр пов'язані свинцево-цинкові та ртутні руди Донбасу, свинцево-цинкові –
Закарпаття.
В Україні розвідано 90 видів корисних копалин, які зосереджено майже у 8 тис. родовищ.
При господарському аналізі корисних копалин прийнято класифікацію корисних копалин за походженням -
паливні, рудні, нерудні.
Паливні (горючі) корисні копалини. На території України знаходяться Донецький і Львівсько-
Волинський кам'яновугільні та Дніпровський буровугільний басейни. Донецький басейн у межах України
(Великий Донбас) займає площу понад 50 тис. км2 (тут залягає коксівне, газове вугілля, антрацит.)
Донецький басейн є основним у вугільній промисловості країни. Запаси вугілля оцінюються в 109,0 млрд.
тонн в шарах потужністю 0,6-1,2м. З 1949р. освоюється Західний Донбас, розташований на північному
сході Дніпропетровської області і частково в Харківській області. Нині в Донбасі більш як сто ділянок,
загальні запаси яких становлять близько 12 млрд. тонн.
Львівсько-Волинський басейн знаходиться на заході України, має площу близько 10 тис.км2. Максимальна
потужність кам'яновугільних шарів – 2,8 м, вугілля сірчисте, використовується як енергетична сировина і
для коксування. Звичайним шахтовим способом тут можна добувати лише 30 % запасів вугілля. Тому
потрібно розширювати добування шляхом підземної газифікації в районах з малопотужними шарами
вугілля.
Дніпровський буровугільний басейн займає площу близько 150 тис. км2. Його родовища знаходяться в
Кіровоградській, Дніпропетровській і Житомирській областях. Загальні розвідані запаси становлять 6
млрд. тонн. Родовища бурого вугілля відомі також в Полтавській і Харківській областях, в Придністров'ї,
Передкарпатті і Закарпатті.
Родовища горючих сланців є в Карпатах, на Поділлі, в Кіровоградській області (найбільше Бовтиське
родовище).
Торфові родовища знаходяться переважно на Поліській низовині, в річкових долинах.
В Україні виявлено за останні роки близько 150 нових нафтових, нафтогазових, газоконденсатних і
газових родовищ. Родовища нафти і газу зосереджено в трьох регіонах: Карпатському, Дніпровсько-
донецькому, Причорноморсько-кримському.
Карпатський нафтогазоносний регіон охоплює родовища Передкарпаття, Українських Карпат і
Закарпаття. Більшість нафтових і газових родовищ знаходяться у Львівській та Івано-Франківській
областях і приурочене до Передкарпатського прогину. Тут виявлено понад 30 родовищ газу, багато з яких
в результаті тривалої експлуатації майже повністю вичерпано. Найбільшими нафтогазовими родовищами
є Долинське, Бориславське, Волицьке, Битківське, Угерське, Залужанське, Дашавське. Промислове
значення мають і нещодавно відкриті газові родовища Закарпаття.
 Рис. Розміщення родовищ нафти і газу на території України
Понад 80 % видобутку нафти і газу припадає на Дніпровсько-Донецький нафтогазоносний
регіон. Найбільшими газовими родовищами є Шебелинське, Західнохрестищенське і Єфремівське
(сумарні запаси понад 970 млрд. м3), нафтовими – Леляківське, Глинсько-Розбишівське, нафтогазовими –
Гнідинцівське, Качанівське, Яблунівське.
Причорноморський нафтогазоносний регіон займає територію Причорноморської низовини та степового
рівнинного Криму. У ньому розвідано понад 60 родовищ нафти і газу. Найбільшими серед них є
Джанкойське, Глібівське, Штормове, Казантипське. Вважаються перспективними щодо газу і нафти
глибинні ділянки земної кори та підводні надра Чорного моря.
Перспективними щодо газу є ділянки Чорного моря на глибинах 700-750 м. На глибині 300-350 м існують
умови для утворення сумішей вуглеводневих газів. Про можливість їх добування свідчить досвід інших
країн.
Рудні (металеві) корисні копалини. Україна має багаті поклади залізних і марганцевих руд (відповідно
5% і 20% запасів світу), на основі яких розвивається її чорна металургія. Рудні концентрати також
вивозять в інші країни. В Україні освоєно 35 родовищ залізних руд осадового і метаморфічного
походження. Загальні запаси залізних руд складають 27 млрд. т. Багаті залізні руди зосереджені в
Криворізькому залізорудному басейні, Кременчуцькому і Білозерському залізорудних районах, дещо
бідніші – у Керченському басейні.
Криворізький залізорудний басейн – один з найбільших залізорудних басейнів світу. Залізні руди тут
добувалися ще скіфами в V-ІV ст. до н. е. Криворізький басейн приурочений до центральної частини
Українського щита і займає площу близько 300 км2 (Дніпропетровська і частково Кіровоградська області).
Основне промислове значення мають магнетитові і залізисті кварцити, в результаті збагачення яких
дістають концентрат з вмістом заліза до 65 %. У Кривбасі відомо понад 300 родовищ багатих залізних
руд, їх розвідані запаси становлять 18 млрд. тонн. Нині видобування залізних руд ведеться вже на
глибині 1000 м. Найперспективнішим районом на багаті залізні руди є Саксаганське рудне поле.
Кременчуцький залізорудний район приурочений до північно-східного схилу Українського щита
(Полтавська область). Вміст заліза в рудах становить 27-40%. Розвідані задаси магнетитових кварцитів
Кременчуцької магнітної аномалії оцінюються в 4 млрд. тонн.
Білозерський залізорудний район тягнеться смугою, що має 20 км завширшки і 65 км завдовжки південним
схилом Українського щита (Запорізька область). Тут зосереджені родовища залізистих і магнетитових,
кварцитів. У багатих рудах вміст заліза становить 58-61%. За запасами багатих руд цей район
поступається тільки Кривбасу. Значна глибина залягання руд робить можливим їх видобування тільки
шахтним способом.
У Керченському залізорудному басейні залягає бурий залізняк із вмістом заліза до 40%. Руди залягають
близько до поверхні і видобуток можливий відкритим способом. Його запаси становлять 1,8 млрд. тонн.
Геологи вважають, що перспективним на залізну руду є дно Азовського моря.
Україна багата на марганцеві руди. Нікопольський марганцевий басейн – один з найбільших у світі.
Складається з Нікопольського і Великотокмацького родовищ, а також рудоносних площ на межиріччі
Дніпро–Інгулець. Басейн розміщений на території Дніпропетровської і Запорізької областей. Вміст
марганцю в окисних рудах в середньому 25-30%, а загальні запаси руди – понад 2 млрд. тонн.
В Україні є руди кольорових металів. У Кіровоградській області знаходяться родовища нікелевих руд
(Побузьке, Деренюське і Липовеньківське), у Дніпропетровській – алюмінієвих – глинозему (Малишівське і
Вовчанське родовища), на Закарпатті – поліметалевих руд (Берегівське, Беганське і Мужієвське
родовища). Унікальні родовища титанових руд розробляються в Житомирській і Дніпропетровській
областях. На Кіровоградщині залягають уранові руди. За розвіданими запасами ртутної руди (кіновар)
наша країна посідає друге місце в світі. Поклади цієї сировини виявлено в Донецькій і Закарпатській
областях. До недавнього часу вважали, що в Україні немає золота для промислового видобутку. Нині
українськими геологами відкрито понад 15 його родовищ. Вони зосереджені в Придніпров'ї, Приазов'ї,
Донбасі, на Закарпатті. Українські геологи нещодавно виявили значні поклади мідних руд на Волині. В
Кіровоградській області є родовища уранових руд.
За запасами нерудних (неметалеві) корисних копалин Україна посідає одне з провідних місць у світі.
Так, родовища самородної сірки і озокериту в Передкарпатті – найбільші в світі. Озокерит
використовується в парфумерії, легкій промисловості, медицині, а сірка – в хімічній промисловості.
Родовища кам'яної солі розробляються в Донбасі (Артемівське, Слов'янське) і в Закарпатті
(Солотвинське). Багаті на солі водойми Азово-Чорноморського узбережжя, особливо затока Сиваш.
Хлоридно-сульфатні родовища калійних солей знаходяться в Передкарпатті – Калуш-Голинське,
Стебниківське.
Родовища нерудної сировини для металургійної промисловості є в різних районах України: магнезит
(вогнетрив) – в Запорізькій і Дніпропетровській областях, вогнетривкі глини – в Донецькій області
(Часовоярське родовище), кварцити – в Житомирській, флюсові вапняки – в Донецькій області і Криму. Як
технічна сировина використовуються азбест (Побужжя, Призов'я), тальк, пірофілітові сланці
(Житомирська область), слюда, бентонітові глини (Черкаська область), барит (Закарпатська область),
графіт (Кіровоградська область). Сировиною для керамічної і скляної промисловості є польові шпати,
скляні піски. Україна багата запасами цементної сировини і різноманітних будівельних матеріалів. За
запасами гранітів, лабрадоритів (Житомирська область) Україна в Європі є поза конкуренцією.
В Україні є родовища дорогоцінного і напівдорогоцінного каміння (берил, аметист, бурштин, яшма,
гірський кришталь, моріон). Поклади його відомі в Криворіжжі, Приазов'ї, Криму, Закарпатській і
Житомирській областях. Перспективними для видобутку бурштину є Житомирська, Рівненська і
Волинська області. В Україні є перспективи відкриття і видобутку родовищ такого дорогоцінного і
напівдорогоцінного каміння, як опал, топаз, гранат, родоніт, онікс. В Україні є родовища фосфоритів –
сировини для виробництва добрив (Донецька і Сумська області, Середнє Подніпров'я). Новим видом
корисних копалин є сапоніт – камінь родючості, його родовища виявлено на півночі Хмельницької області.
Україна відома своїми лікувальними мінеральними водами (Миргород, Свалява, Трускавець, Феодосія),
лікувальними грязями (Саки, Євпаторія).
Раціональне використання корисних копалин базується на комплексному підході до їх вивчення, розробки
родовищ, використання сировини без втрат.

Кліматичні умови та ресурси

1 Кліматичні умови та ресурси

Кліматотвірні чинники на території України. На клімат України, як і будь-якої іншої ділянки суходолу,
впливають такі чинники: географічна широта, абсолютна висота, рельєф, віддаленість від морів і океанів,
наявність поблизу океанічних течій, розміщення на материку (розміри і частина материка), характер
підстилаючої поверхні (колір, рослинність, мікроформи рельєфу).
Головним із чинників, що обумовлює особливості розвитку кліматотвірних процесів, є географічна
широта. Географічною широтою зумовлене існування в Україні помірного клімату з переважаючими
західними вітрами і чітко вираженими змінами кліматичних явищ за сезонами.
Відсутність гірських систем на північному заході України, а також у північному і східному напрямках робить
її терени відкритими для проникнення повітряних мас з Атлантики, Арктики та центральної частини
Євразійського материка.
Особливості помірно континентального типу клімату в Україні зумовлені не тільки віддаленістю її
просторів від океану, а значною мірою тим, що розміщена наша країна саме в західній частині
найбільшого на Землі материка.
Середні величини альбедо за рік на теренах України змінюються від 24 % на півночі до 17 % на півдні (за
зимовий період від 60 % до 25 % відповідно). Значні відмінності взимку, в основному, пов'язані зі стійкістю
снігового покриву, а влітку вони згладжуються. На території України, яка розмішена в помірних широтах,
середньорічна величина сумарної сонячної радіації становить від 95 ккал/см 2 (4200 МДж/м2) на півночі до
125ккал/см2 (5200 МДж/см2) на Південному узбережжі Криму зарік.
Різницю між поглинутою сонячною радіацією і величиною теплового випромінювання підстилаючої
поверхні називають радіаційним балансом. Він може бути додатним (удень, улітку) і від'ємним (вночі,
взимку). Визначається він у тих самих одиницях, що й сонячна радіація - МДж/м 2. На півночі середня
величина його становить близько 1700 МДж/м2, у центральній частині держави - 1850 МДж/м2, а на півдні -
до 2650 МДж/м2.
Типи повітряних мас та їх вплив на клімат України. На клімат України спливають арктичні, помірні і
тропічні повітряні маси.
Арктичне повітря формується над Арктикою. Воно холодне, сухе, чисте. Не зустрічаючи перешкод, воно
проникає далеко на південь Східноєвропейської рівнини. Взимку арктичні маси приносять морозну суху та
малохмарну погоду, навесні та восени - заморозки.
Помірні повітряні маси формуються в середніх широтах і дуже відрізняються своїми властивостями від
арктичних. На терени України вони приходять здебільшого з Атлантики у вигляді західних вітрів. Морське
помірне повітря з Атлантичного океану, просуваючись на схід, поступово віддає свою вологу. Влітку воно
зменшує спеку, особливо на заході України, підвищує вологість повітря і приносить опади, а взимку
пом'якшує морози, викликає снігопади і відлиги.
Континентальне помірне повітря надходить в Україну переважно з внутрішніх районів Євразії і надає
клімату сухості. Взимку встановлюється ясна і морозна погода, а влітку — суха, ясна і спекотна.
На клімат нашої країни впливають і тропічні повітряні маси, морські - з боку Середземного моря,
континентальні - з внутрішніх районів Євразійського континенту. Вони завжди теплі, мають високу
температуру. Сформувавшись над субтропічними районами Атлантики і прийшовши на терени України,
морське тропічне повітря переважно зумовлює влітку теплу похмуру погоду із затяжними дощами, а
взимку — різке потепління.
Континентальне тропічне повітря з внутрішніх районів Азії бідне на вологу, але містить багато пилу. Воно
спричиняє спекотну і суху погоду, а інколи посухи та суховії.
Антициклони і циклони переміщуються на територію здебільшого з заходу на схід. Це зумовлено західним
перенесенням повітря у помірних широтах, в яких розміщена територія України. Тривалість "життя"
циклону від 1-2 до 5-7 діб, антициклону - до кількох тижнів. Тому для України пересічна річна кількість днів
з циклонами (130) менша, ніж з антициклонами (235), хоч за рік над територією нашої країни проходить
понад 45 циклонів і 35 антициклонів. Найчастіше циклони спостерігаються з листопада до березня,
найрідше - наприкінці весни.
Формуються циклони і антициклони переважно в одних і тих районах земної кулі. Циклони, що надходять
на територію України, зароджуються протягом року північніше Ісландії (Ісландський мінімум). Антициклони
пов'язані в більшості випадків з діяльністю Азорського максимуму. Влітку антициклони інколи заходять у
межі України з Арктичного, а взимку з Азіатського максимумів. Вони, на відміну від перших центрів дії
атмосфери, мають сезонний характер.
Основні кліматичні показники. Розподіл температур повітря і опадів по території України.
Характеризуючи погоду, говорять про температуру повітря, опади, вологість а також деякі атмосферні
процеси, їх називають метеорологічними елементами.
Температура повітря змінюється відповідно до сонячної радіації, а отже знижується з півдня на північ.
Середньорічна температура повітря в Україні коливається від +11°С ... +13°С на півдні до +5°С ...+7°С на
півночі.
Пересічна середня температура найхолоднішого місяця (січня) змінюється від -7°С ... -8°С на північному
сході країни до +2°С ... +4°С на Південному узбережжі Криму. В окремі роки спостерігаються зниження
середньомісячних температур до -15"С.
У найтеплішому місяці (липні) середньомісячна температура змінюється від +17°С ... +19°С на півночі та
північному заході країни до +22°С ... +23°С у південних районах, +25°С - на Південному узбережжі Криму.
Січневі ізотерми мають, в основному, напрямок з північною заходу на південний схід, а липневі - з
південного заходу на північний схід. Отже, йдуть вони майже перпендикулярно одні до одних, а тому
різниця температур найхолоднішого і найтеплішого місяця (амплітуда температур) змінюється з заходу на
схід. Ця особливість клімату пов'язана з зменшенням впливу на нього Атлантичного океану. Водночас
посилюється вплив материка, тобто континентальність клімату.
Зростання континентальності клімату з заходу на схід підтверджується і тим, що абсолютні мінімальні
температури (нижче -40°С) спостерігаються на сході, а абсолютні максимуми (+41 °С ... +42°С) - на
південному сході України. 
   На рівнинній території України річна кількість опадів також змінюється в напрямку з заходу на схід (від
700 мм на заході Полісся і лісостепу до 300-350 мм у південних районах). Найбільше опадів випадає на
гірських хребтах Карпат (в окремих місцях - понад 1500мм), а у Кримських горах - понад 1000 мм за рік.
Кількість опадів розподіляється нерівномірно за сезонами. У теплу пору їх випадає у 2-3 рази більше, ніж
у холодну. Винятком є Південний берег Криму, де опади с переважно в холодну пору року. Це пов'язано з
тим, що влітку тут панують повітряні маси з високим тиском і низхідним рухом повітря.
Максимальна кількість опадів на більшості території України припадає на червень - липень, причому у
червні вона різко зростає порівняно з травнем. Улітку спостерігаються часті грози і зливи, що становлять
200 мм опадів на рівнині й до 300 мм у Карпатах.
Різною на території України є середня кількість днів з опадами. На півдні Причорноморської низовини
вона коливається від 5 до 9, а у північній і західній частині країни - від 10 до 16 днів за місяць. Найбільше
їх взимку, а найменше - в серпні-вересні.
Перший сніг випадає наприкінці жовтня - в листопаді. Сталий сніговий покрив утворюється на півночі у
кінці листопада і лежить до першої декади квітня. На півдні України сніг вкриває землю у середині грудня,
а тане на початку березня. На території країни зими, коли б сніг лежав постійно протягом 3-4 місяців,
бувають дуже рідко, а у південних районах половина зими не має стійкого снігового покриву.
Висота снігового покриву на Поліській низовині змінюється від 30 до 20 см, а в Причорномор’ї - до 10 см.
Сильні вітри на півдні часто здувають сніг з відкритих місць у долини річок, балки, що не дає можливості
створити достатній запас вологи на полях.
Абсолютна річна кількість опадів на території країни ще не свідчить про достаток вологи. Адже значна
частка вологи випаровується, а величина випаровування залежить від температури.
Чим вища температура повітря, тим більше вологи воно може в собі містити, а отже - більше вологи може
випаровувати. Величина випаровуваності може бути меншою або більшою, ніж кількість опадів.
Співставивши ці дві величини, можна визначити зволоженість території. Характеризують її коефіцієнтом
зволоження, що визначається відношенням кількості опадів до величини випаровуваності за певний
період. Тобто, K= O/B, де О - річна кількість опадів, В - величина випаровуваності, К - коефіцієнт
зволоження. Якщо К=1, то зволоження достатнє, К>1 - надмірне, К<1 - недостатнє, К< 0,3 - бідне.
На північному заході України випаровуваність дещо менша, ніж кількість опадів, тому ця територія має
достатнє, зволоження, а в Карпатах і Криму воно навіть надмірне. У південних і південно-східних районах
країни величина випаровуваності значно більша від кількості опадів, а, отже, зволоження недостатнє.
Таким чином, у напрямку з заходу на схід в Україні зростає континентальність клімату, яка проявляється
не тільки у зростанні амплітуди температур, але і у зменшенні кількості опадів та коефіцієнта зволоження.
Загальні риси клімату України. Територія України лежить у помірно континентальній області помірного
кліматичного поясу. Значні зміни висоти Сонця над горизонтом, тривалості дня, циркуляції атмосфери, а
також характеру підстилаючої поверхні у різні нори року в помірному поясі визначають закономірне
чергування сезонних типів погоди.
Зима в Україні характеризується морозною погодою з випаданням снігу і встановленням снігового
покриву. Триває вона 4-3 місяці, а починається у кінці листопада - на початку грудня, коли утворюється
сталий сніговий покрив. Сніг впродовж зими декілька разів сходить і випадає знову. Приходить зима в
Україну з північного сходу і найпізніше досягає Кримського півострова. Для неї характерна значна
мінливість погодних процесів: сильні похолодання часто змінюються різкими потепліннями з відлигами;
періоди хмарної і теплої погоди з опадами у вигляді мокрою снігу і дощу змінюються безхмарною
погодою. Відлиги (8-10 днів протягом зими) охоплюють більшу частину території, іноді і всю країну, що
спричиняється перенесенням теплих повітряних мас з Атлантики.
Весна на теренах України найраніше настає на південному заході і широко просувається на північний
схід. Бувають заморозки, викликані вторгненням холодного арктичного повітря з півночі. Весна
закінчується цвітінням акації. Якщо середньодобова температура переходить через +15°С, настає літо.
Літо тепле, на півдні - спекотне. Максимальні температури повітря спостерігаються в серпні. Цей місяць
характеризується часто безхмарною посушливою погодою. На всій території України влітку проходять
грози та зливові дощі. На літо припадає близько 40 % річної норми опадів. Тільки в південних районах
літо посушливе.
Осінь у нас порівняно тепла і тривала, з ясними сонячними днями та прохолодними ночами, нерідко з
заморозками. Негода з затяжними дощами, низькими температурами повітря настає в кінці осені
(жовтень-листопад). Найбільше вона відображена на заході та півночі країни.
У помірно континентальній області клімату України виділяють на рівнині атлантико-континентальну і
континентальну підобласті, а у Карпатах - карпатську і закарпатську.
На Південному березі Криму погода взимку визначається впливом помірних повітряних мас, а влітку -
тропічних. Тому опади тут характерні в основному взимку, бувають і у вигляді снігу, але сніговий покрив
не утворюється. Літо сонячне, сухе і спекотне.
Клімат України сприятливий для життя і діяльності людини. Кліматичні умови враховують, коли
вибирають місця для будівництва житла, господарських об'єктів, транспортних шляхів. Від них залежить
робота водного транспорту.
Несприятливі погодні явища в Україні. Клімат України сприятливий для розвитку сільського
господарства. Всюди є можливість вирощувати культури помірного поясу: на півночі, де менше тепла, -
вологолюбні і невибагливі рослини; на півдні та Закарпатгі - теплолюбні та посухостійкі; у середній,
лісостеповій частині - зернові, цукрові буряки тощо.
Однак, для клімату України характерні і деякі несприятливі погодні явища. У літній період на території
України часто спостерігаються грози, 25-30 днів (у Карпатах - до 40), які супроводжуються зливами, інколи
градом. Град випадає на рівнинах 2-3 рази, а в Карпатах - до 4-6 разів.
15-30 днів у році з туманами (в горах до 130 днів). Значної шкоди сільському господарству завдають
заморозки, восени (з другої половини вересня) і навесні (квітень - травень).
Взимку для всієї території України характерні ожеледі, тривалість яких коливається від кількох годин до
10 днів і більше. Ожеледдю називають удільний шар льоду, що утворюється на гілках дерев, телефонних
та електропроводах, а також на поверхні землі при температурі від 0° до -3° внаслідок замерзання
крапель дощу, мряки чи туману. Ожеледь, яка покриває дорогу називають ожеледицею. Хуртовини
найчастіше бувають у січні - лютому.
У літній період (інколи навесні та восени) виникають посухи, котрі повторюються, як правило, через 2-3
роки і завдають чималих збитків сільському господарству, особливо на півдні та південному сході країни.
У весняно-літній період спостерігаються пилові бурі, тривалість яких коливається від кількох хвилин до
кількох діб. Їх спричиняють суховії, що дмуть із пустельних, напівпустельних просторів Середньої Азії.
Важливу роль у прогнозуванні несприятливих явищ має гідрометеорологічна служба України. Вона
охоплює близько 130 гідрометеорологічних станцій у різних кутках країни, де за єдиною програмою 8
разів на добу (через кожні 3 години) фіксуються дані приладів. Метеорологічні та гідрологічні
спостереження здійснюють також 14 морських станцій, спеціалізовані обсерваторії та інші станції. Зібрана
інформація надходить у гідрометцентр України, який обробляє інформацію і повідомляє прогнози
населенню та підприємствам і організаціям.
Агрокліматичні ресурси України. Агрокліматичні ресурси оцінюються переважно за сумою активних
температур та зволоженістю території. Середньодобові температури, що перевищують 10 °С, називають
активними. Їхню величину за рік підсумовують. Найбільша сума активних температур спостерігається на
Південному березі Криму (3600 °С). На рівнинах вона зменшується до 2400 °С на півночі і до 1600 °С - у
верхів'ях Карпат. Отже, рівнинні території України є достатньо теплими для вирощування більшості
культур помірного поясу. Середньо- і пізньостиглі сорти соняшнику, кукурудзи, винограду можуть
достигати лише у південних районах країни і на Закарпатті.
Щодо зволоження території, то воно надмірне у Карпатах та Західному Поліссі, де плоскорівнинний
рельєф зумовлює потребу в осушенні земель. Територія решти Полісся та більшості Лісостепу достатньо
зволожена і сприятлива для вирощування льону, картоплі, цукрових буряків. Східна частина Лісостепу та
Степу мають недостатнє зволоження і потребують зрошення.
Найбільша величина сонячної радіації і кількість сонячних днів в Україні характерна для Кримського
півострова. Тому тут ресурси сонячної енергії можуть використовуватись для виробництва електроенергії.
У Криму та Карпатах спостерігається найбільше вітрів, що часто характеризуються великою швидкістю
(40 м/с), використання енергії вітру у гірських та деяких рівнинних районах (будівництво вітряних двигунів,
електростанцій) має значну користь для господарства.

Внутрішні води та водні ресурси України

1 Внутрішні води та водні ресурси України

Річки. В Україні нараховується майже 4 тис. малих річок (завдовжки до 100 км), 123 – середніх (100-500
км), 14 – великих (понад 500 км). Річки є найактивнішою ланкою серед вод суші. Вони повертають у море
більшу частину опадів, є основним джерелом води для господарських та побутових потреб людини, а
також транспортними шляхами та джерелом енергії.
На території країни ріки розподіляються нерівномірно. Це зумовлено характером рельєфу, кліматом,
водопроникністю гірських порід, особливостями рослинного покриву та іншими природними чинниками.
Для порівняння використовують щільність річкової сітки, яка визначається відношенням загальної
довжини річок до площі території. Найбільша її щільність у Карпатах (до 1,1 км/км 2), а в степах між річками
Дніпро і Молочна цей показник найменший – 0,25 км/км 2.
Переважна більшість річок України належить до басейнів Чорного та Азовського морів і тільки 4 % – до
басейну Балтійського моря. Це зумовлено загальним нахилом поверхні України. На заході країни
проходить Головний Європейський вододіл, що розділяє басейни українських річок між басейнами
згаданих морів.
Від рельєфу залежить падіння та середній похил річок, швидкість їх течії, будова річкових долин.
Гірські річки Карпат і Криму характеризуються не тільки значним похилом та швидкістю, але й глибокими
(до 900 м) долинами зі стрімкими схилами, порогами і водоспадами. Утворюються порога і перекати й на
деяких рівнинних річках, що перетинають Подільську і Придніпровську височини. Через малий похил річок
Полісся їхні течії дуже сповільнюються, що значно посилює заболоченість прилеглих територій.
Чим більший похил річки, тим більшу роботу вона виконує, розмиваючи і переносячи тверді частинки
зруйнованих гірських порід, а в гирлі вони можуть утворювати дельту Серед річок, що протікають через
Україну, добре сформовану дельту має річка Дунай.
На півночі України в лісовій зоні мутність води мала. Вона не перевищує 20-50 г/м 3, що зумовлено
надмірним зволоженням, слабо порізаним рельєфом, малим похилом річок. У лісостепу, де багато
суглинистих відкладів і висока розораність прилеглих територій, річна величина мутності води річок – 100-
250 г/м3. Максимальні значення мутності досягають 3000 г/м3. У степових річках мутність води середня,
концентрація наносів у воді тут досягає 250-500 г/м3.
У Карпатах і Кримських горах водні потоки, що стікають із заліснених схилів, мають мутність 250 500 г/м 3.
Якщо ж вони стікають з оголених схилів, то мутність становить не менше 5-10 г/м 3. Внаслідок випадання
зливових дощів можуть сформуватися селеві потоки – короткочасні, з високим підняттям рівня і великим
вмістом (10-75 %) твердого матеріалу, потоки, які мають велику руйнівну силу. Інколи вони руйнують
дороги, будівлі, орні землі.
Головним джерелом живлення річок України є атмосферні опади. Основна частка (50-80 %) у живленні
рівнинних річок припадає на талі снігові води, а гірських – на дощові. Підземне живлення річок більшої
частини території становить 10-20% і тільки для деяких районів – до 50%. Таким чином, річки України
мають переважно мішане живлення – талими сніговими, дощовими та підземними водами. Так називають
тип живлення, при якому жодне джерело надходження води не становить більше 50 %. Якщо величина
одного з джерел становить від 50 до 80 %, то його називають переважаючим, якщо понад 80 % –
виключним.
На території України є деякі відмінності у характері живлення річок. Сніговий покрив є переважаючим
джерелом живлення для річок Полісся. Значення дощового живлення на рівнинних річках зменшується з
півночі на південь від 10 до 1 %. В цьому ж напрямку приблизно зменшується і показник живлення
підземними водами.
У водному режимі рівнинних річок України чітко відображена весняна повінь і зимова та літня межень.
Восени спостерігається незначне підняття рівня води. Літня межень інколи порушується незначними
дощовими паводками, а зимова – відлигами. Період повені починається у березу квітні і триває на
великих річках 2-3 місяці, а на малих – 10-15 днів.
Формування паводкового режиму гірських річок зумовлене зливовими дощами та значним похилом
водотоків. Для карпатських річок паводки характерні впродовж року, а в Кримських горах – переважно
взимку та навесні.
Льодостав на річках України формується у грудні. Тривалість його пересічно – 2-3,5 місяці, у суворі зими –
до 4 місяців. Гірські річки Карпат не мають стійкого льодового покриву, а на кримських річках він не
утворюється. Скресання і льодохід на річках рівнинної частини України триває від 5 до 25 діб.
Найбагаговодніша ріка України – Дніпро. Її середньорічна витрата води в гирлі — 1700 м 3/с. Річний стік
Дніпра— 53,5 км3.
Величина річного стоку річок залежить від клімату. На заході України, де коефіцієнт зволоження близький
до одиниці, річний стік найбільший, а найменший він у південних низовинних районах морського
узбережжя, де коефіцієнт зволоження помітно менший від одиниці. На величину стоку впливають також
геологічна будова басейну річки, його рельєф, ґрунтовий і рослинний покрив.
Дніпро за довжиною є найбільшою річкою в Україні. Бере початок з болота Аксенінський Мох, що на
Валдайській височині. Його басейн охоплює понад 50 % території України. Із загальної довжини 2283 км
на Україну припадає 981 км. Дніпро вступає на територію України трохи на південь від м. Лоєва.
Неподалік від кордону з Білоруссю Дніпро приймає повноводну Прип'ять, що має повільну течію і
прокладає свій шлях по заболоченій Прип'ятській низовині. Широким річищем Прип'яті бурувата від
наявних у ній домішок заліза вода надходить у верхів'я Київського водосховища. У нижній частині
водосховища впадає ліва притока Дніпра -   Десна. Після впадання Прип'яті і Десни, Дніпро
перетворюється в широку повноводну річку. Приблизно від кордонів Білорусі до Нової Каховки Дніпро
перетворений в каскад водосховищ. Від Каховського водосховища річка протікає в природному річищі і
впадає в Дніпровський лиман, утворюючи широку дельту. У Дніпро впадає понад 1150 приток, найбільші
праві - Прип'ять, Тетерів, Рось, Інгулець, а ліві - Десна, Сула, Псел, Ворскла, Самара та ін.
 Дніпро. Річковий вокзал у Києві
Південний Буг бере початок на Подільській височині і перетинає Придніпровську височину та
Причорноморську низовину. Довжина річки - 806 км. У верхній течії на Подільській височині річкові береги
низькі й заболочені. В межах Придніпровської височини над річищем нависають гранітні скелі, в
Причорномор'ї річка розширюється і впадає в Бузький лиман. Найбільші притоки - Інгул, Синюха.
Дністер починається на північно-східних схилах Українських Карпат, де приймає найбільше приток.
Загальна довжина річки 1362 км, в межах України - 705 км. На Подільській височині Дністер і його притоки
глибоко врізаються   в   рожеві   девонські   вапняки   та   пісковики,   утворюючи каньйоноподібні долини.
З правого берега в Дністер впадають повноводні притоки, напоєні карпатськими дощами, ліві притоки
мілкі, влітку пересихають. Дністер у нижній течії - це вже рівнинна річка. Впадаючи в лиман, утворює
широку дельту. Найбільші притоки - Стрий, Тисмениця, Лімниця, Серет, Збруч, Смотрич, Мурафа та ін.
 річка Дністер
Найбільшою річкою на сході України є Сіверський Донець — притока Дону (950 км в межах України,
загальна довжина - 1053 км). Він бере початок на Середньоросійській височині, протікає в країні
середньою течією. Майже 70 % стоку річки припадає на час весняної повені. Має велике значення у
водопостачанні Донбасу.
До басейну Азовського моря в Україні ще відносяться ріки Кальміус, Молочна, Берда, Салгир. Вони
маловодні, бо протікають у посушливих районах.
До басейну внутрішнього стоку належать ріки Великий Куяльник, Середній Куяльник і Малий
Куяльник, що впадають у Куяльницький і Хабжибейський лимани, які втратили зв'язок з Чорним морем.
Зі схилів найвищих масивів Українських Карпат - Полонинського хребта та Чорногори - беруть
початок Чорна Тиса і Біла Тиса. Течія їх швидка, річище заповнене галькою, валунами, кам'яними
брилами. За З км вище від м. Рахова, зливаючись, вони утворюють власне річку Тису. У межах України
вона має довжину 201 км, а далі впадає в Дунай. Найбільші притоки Тиси — Тересва, Ріка, Теребля,
Боржава.
Своєю нижньою течією по території України протікає найбільша річка Європи Дунай - важливий
міжнародний водний шлях. У межах України довжина його становить 174 км (загальна протяжність - 2960
км). Тут він має повноводне річище з рукавами, протоками, озерами, низькими заболоченими берегами.
Це — дунайські плавні, багаті на рибу і водоплавних птахів.
До басейну Балтійського моря в Україні належать ріки Західний Буг і Сян з притоками, вони входять до
річкової системи Вісли.
Канали. Південна частина території України через недостатнє зволоження бідна на водні ресурси. Для
забезпечення водою промислових районів, міст, потреб сільського господарства в Україні збудовані
канали і зрошувальні системи. Канал СіверськийДонець -Донбас діє з 1958 р., має довжину 131,6 км і
постачає водою міста Донбасу. Оскільки цей канал не міг забезпечити повністю потреби регіону у воді, в
1969 р. було розпочато будівництво каналу Дніпро - Донбас. Він починається з Дніпродзержинського
водосховища неподалік від гирла р. Орелі і має довжину понад 550 км.
Від берега Каховського водосховища біля с. Мар'янського починається канал Дніпро — Кривий Ріг, що
має довжину близько 42 км. Його побудовано в 1961 р.
Для забезпечення водою Криму спорудили Північнокримський канал. Він починається від Каховського
водосховища і закінчується в м. Керч. Має довжину 400,4 км. Вода з каналу використовується для
водопостачання населених пунктів і курортів, для зрошення.
В Україні створено великі меліоративні зрошувальні системи: Каховська, Інгулецька, Краснознсш'янська,
Північнорогачицька, Північнокримська, Сірогозька, Бортницька та ін.
Озера і водосховища. На території України близько 20 тис. озер, але більшість з них невеликі, тільки 30
з них мають площу понад 10 км2. Найбільшими озерними районами країни є Полісся, Поділля, заплави
Дніпра, Дунаю та Сіверського Дінця.
Найрозповсюдженішими в Україні є озерні улоговини, що утворилися під дією річкових вод (стариці,
дельтових та заплавних озер). Здебільшого ці озера невеликі і зустрічаються у долинах майже всіх
рівнинних рік країни.
Озера морського походження поширені у Причорномор'ї та Приазов'ї. Серед них виділяють озера-лагуни
та озера-лимани. Озера-лагуни утворились при відокремленні морської затоки пересипами, їх найбільше
у межиріччі Дунаю та Дністра. Ці озера переважно мілководні і мають підвищену солоність, яка зумовлена
інтенсивним випаровуванням (Сасик, Шагани та ін.).
Озера-лимани утворюються внаслідок затоплення річкових долин морем (Дністровський, Куяльницький,
Хаджибейський лимани). Озером-лиманом є одне з найбільших прісноводних озер України - Ялпуг (134
км2). На початку четвертинного періоду воно було пониззям повноводної річки, яка впадала в естуарій
давнього Дунаю.
Льодовикові озерні улоговини утворилися тільки у найвищій частині Карпат, де в четвертинному періоді
існували гірські льодовики. Вони виробили величезні котловани - кари, у яких утворилися карові
озера (Бребенескул, Несамовите, Марічейка та ін.)
Карстові озера утворюються у районах поширення легкорозчинних гірських порід. Найбільшою з них є
група Шацьких озер, які об'єднують 22 невеликих природних водойми у межиріччі Бугу та Прип'яті. Це,
зокрема, озера Світязь, Пулемецьке, Лука. Найбільше серед них Світязь (27,5 км2), воно найглибше в
Україні (58 м). Невеликі карстові озера є і на яйлах Кримських гір.

Вечірній Світязь
У басейні Сіверського Дінця, в результаті просідання ґрунту над вимитими солями, утворилися
озера Ріпне, Сліпне тощо.
Поверхневі й підземні води, які придатні для використання у господарстві, називають водними ресурсами.
їхні запаси в Україні у середній за водністю рік становлять 94 км 3, але придатні для використання тільки
56 км3.

Грунти, рослинний покрив, тваринний світ

України

1 Грунти, рослинний покрив, тваринний світ України

Грунтовий покрив. Утворення і поширення грунтів, рослинності, тваринного світу залежать від
властивостей порід, що складають земну поверхню, форм рельєфу, кліматичних умов, господарської
діяльності людини. В їх розміщенні на території України простежуються дві основні закономірності:
широтна зональність на рівнинній частині та висотна поясність в Українських Карпатах і Кримських горах.
Ґрунтовий і рослинний покрив змінюється також і в довготному напрямі у зв'язку з посиленням
континентальності клімату у напрямки із заходу на схід.
Різні типи грунтів в Україні займають неоднакові площі. На півночі рівнинної частини, на Поліссі,
поширені дерново-підзолисті сірі лісові і темно-сірі опідзолені грунти. Дерново-підзолисті утворилися на
водно-льодовикових, льодовикових та глинистих річкових, піщаних та супіщаних відкладах під мішаними
дубово-сосновими лісами і поширені на річкових терасах, моренних і піщаних рівнинах. Розріз (профіль)
цих фунтів поділяється на добре виражені горизонти, верхній гумусовий шар незначний (18-24см), але
чітко виражений підзолистий горизонт, з якого вимиваються поживні речовин. Ґрунти бідні на гумус (0,7-
2,0 %), для підвищення їх родючості вносять органічні і мінеральні добрива. Дерново-підзолисті грунти
завдяки вмісту в них сполук заліза та алюмінію мають кислу реакцію грунтового розчину, тому їх треба
вапнувати.
Сірі лісові грунти сформувалися на лесових породах під широколистими лісами. Вони поділяються на
ясно-сірі, власне сірі лісові та темно-сірі опідзолені. Ясно-сірі та сірі лісові грунти мають також добре
помітний поділ свого профілю на горизонти. Їх верхній (гумусовий) горизонт сірого кольору, в ньому
міститься 2,5-3,0 % гумусу.
Темно-сірі опідзолені грунти мають потужніший гумусовий горизонт, під яким простежується білуватий
прошарок. Вміст гумусу в них становить 3,5-4,5 %, вони багатші на поживні речовини, такі, як азот, калій,
фосфор, ніж сірі лісові фунти.
У лісостеповій і степовій зонах України поширені чорноземні грунти. Вони утворилися під трав'янистою
рослинністю на карбонатних лесових породах. Завдяки невеликій кількості опадів, поживні речовини, що
утворюються з решток рослин, не можуть вимитись, вони накопичуються в грунті. Тому чорноземи мають
потужніший, ніж всі інші грунти, гумусовий горизонт. З цим пов'язана їх висока родючість. Розрізняють
чорноземи опідзолені, типові, звичайні, південні і чорноземи на продуктах вивітрювання твердих порід.
Опідзолені чорноземи займають значні площі в північній частині лісостепової зони, поширені на
Волинській, Подільській, Придніпровській, Середньоросійській височинах. Вони ззовні подібні до темно-
сірих опідзолених грунтів, але мають потужніший верхній гумусовий горизонт, у них більший вміст гумусу -
3,5-5,5 %. Опідзолені чорноземи утворилися в процесі природного заростання степових просторів
широколистими лісами. Вони мають добрі агрономічні властивості, є родючими.
Типові чорноземи утворилися під лучними степами та в умовах періодичного промивного режиму, що
сприяло глибокому проникненню в них коріння і вологи. Тому їх гумусовий горизонт досягає глибини 120-
150см, а весь ґрунтовий профіль однорідний: має темне забарвлення, інтенсивність якого з глибиною
зменшується. Ці грунти мають зернисту структуру, містять у верхньому шарі від 3 до 6 % гумусу.
Родючість їх також є високою. Типові чорноземи займають лівобережну частину Лісостеп).
Звичайні чорноземи поширені в північній частині степової зони. Вони утворилися під різнотравними і
типчаково-ковиловими степами за умов посушливого клімату, глибокого залягання грунтових вод.
Потужність їх менша порівняно з типовими чорноземами і становить 60-80 см. Вміст гумусу у верхньому
шарі змінюється від 4-5 до 6,5 %.
Південні чорноземи поширені в північній частині Причорноморської низовини. Степовому Криму. Ці грунти
утворилися в умовах посушливого клімату, під розрідженими ковилово-типчаковими степами. Тому
потужність гумусу в них менша порівняно із звичайними чорноземами. Темно-сіре забарвлення грунту
спостерігається до глибини 30-50 см. А на глибині 90-120см залягає суцільний водонепроникний горизонт.
Це погіршує агрономічні властивості цих фунтів. Вони містять від 3,5 до 5,0 % гумусу у верхньому шарі.
Для вирощування сільськогосподарських культур на цих грунтах потрібне зрошення,
Чорноземи на продуктах вивітрювання твердих порід поширені на Донецькій височині, в Степовому Криму
і передгір'ях Кримських пасом. Гумусовий горизонт їх має буруватий відтінок, в грунті наявний щебінь
материнських порід. Родючість цих грунтів порівняно з іншими чорноземами є нижчою.
На півдні Причорноморської низовини та в північній частині Степового Криму, де кліматичні умови
посушливі, поширені темно-каштанові і каштанові грунти. Їх гумусовий горизонт має потужність 40-50
см. Вміст гумусу у верхньому горизонті становить 3,0-4,5 %.
У заплавах річок та зниженнях значні площі займають лучні і дернові ґрунти. Ці грунти утворилися під
лучною рослинністю при неглибокому заляганні ґрунтових вод. Вміст гумусу у верхньому горизонті лучних
грунтів становить 3-6 %, вони багаті на поживні речовини.
У зоні мішаних лісів, долинах річок, на межирічних зниженнях поширені болотні ґрунти. Вони утворилися
в умовах надмірного зволоження при високому рівні ґрунтових вод. Серед них розрізняють болотні
мінеральні, торфово-болотні, торфові грунти. Останні мають шар торфу глибше 50 см. Для
сільськогосподарського використання цих грунтів треба застосовувати меліоративні заходи.
На невеликих ділянках серед каштанових ґрунтів, на терасах річок, прибережних територіях
поширені солончаки. Вони не мають властивого ґрунтам поділу на горизонти. В Україні переважають
содові та хлоридно-сульфатні солончаки.
Окремими плямами серед лучно-чорноземних, темно-каштанових та каштанових ґрунтів в лісостеповій і
степовій зонах поширені солонці. Їх особливістю є щільний солонцюватий горизонт, що значно погіршує
фізичні властивості цих ґрунтів.
У зниженнях - подах Причорномор'я, де є умови для періодичного промивання ґрунтів,
утворились солоді. Вони мають погані фізичні властивості, невисоку родючість.
В Українських Карпатах характер ґрунтового покриву змінюється з висотою. На Закарпатській низовині
залягають лучно-буроземні грунти. Вони утворились під лучною і деревною рослинністю на алювіальних
відкладах. Вміст гумусу в їх верхньому шарі становить 3-5 %.
У Передкарпатті поширені буро-підзолисті поверхнево-оглеєні грунти, що мають невисоку природну
родючість.
У південно-західних передгір'ях поширені буроземно-підзолисті грунти. Вони мають буруватий колір,
оскільки містять сполуки заліза. Грунти утворились під широколистими лісами в умовах теплого і вологого
клімату. У гірсько-лісовому поясі на висотах від 300 до 1450м переважають бурі лісові грунти. Вони
сформувалися під широколистими і хвойними лісами на продуктах вивітрювання гірських порід.
Гумусовий горизонт їх має потужність від 30 до 40 см. Ці ґрунти щебенюваті, містять 2,5-4,0 % гумусу,
кислі, придатні для вирощування сільськогосподарських культур. На північно-західних схилах над бурими
лісовими ґрунтами вузькою смугою поширені гірсько-підзолисті грунти. Вони мають невелику
потужність, характеризуються значною щебенюватістю.
На плосковершинних схилах хребтів і вершинах поширені гірсько-лучні і гірсько-торфові грунти. Вони
утворились під лучною рослинністю в умовах надмірного зволоження на пісковикових породах. Г'ірсько-
торфові грунти мають незначний торфовий горизонт.
У Кримських горах, в їх північних передгір'ях сформувались чорноземи південні і дерново-карбонатні
грунти. Гумусовий шар чорноземів невеликий, близько 25 см. Материнськими породами є лес і червоно-
бурі глини. Вміст гумусу у верхньому горизонті 3,0-3,5 %. Дерново-карбонатні грунти малопотужні,
щебенюваті. В нижньому поясі південного схилу Кримських гір до висоти 300 м поширені коричневі
грунти. Вони утворились під розрідженими лісами і чагарниками, трав'янистою степовою рослинністю на
продуктах вивітрювання карбонатних порід. Гумусовий горизонт мас сірувато-коричневий колір до
глибини 25-33 см. Вміст гумусу у верхньому шарі становить 5-7 %. На крутих схилах ці грунти піддаються
змиву водами атмосферних опадів. В цьому ж поясі поширені червоні ґрунти, що утворились під
трав'янистою рослинністю. Вміст гумусу в їх верхньому шарі 3,0-3,5 %, вони щебенюваті. Ґрунти придатні
для садів і виноградників. 
  Північні схили Головного пасма вкрито бурими лісовими грунтами. Вони утворились під широколистими
лісами в умовах м'якого теплого клімату. У верхньому горизонті цих грунтів міститься 4-5 % гумусу. В
цьому поясі під сосновими лісами утворились бурі опідзолені грунти, а вище - гірські чорноземні грунти.
Вони утворились під гірською степовою рослинністю на щебенюватих продуктах вивітрювання вапнякових
порід, їх гумусовий горизонт неглибокий, має темно-сірий колір. У гірських чорноземах міститься 4-7 %
гумусу.
Земельні ресурси - землі, що використовуються або можуть бути використані для сільського чи лісового
господарства, містобудування та ін. Україна має багаті земельні ресурси. Площа її земельного фонду —
60,4 млн.га, з них сільськогосподарські угіддя становлять 70% площі всіх земель. Серед них орні землі
займають в середньому 79% (один з найбільших показників у світі). Більша частина всіх
сільськогосподарських угідь і 60 % орних земель припадає на чорноземні грунти.
Загальний рівень господарської освоєності території України високий. Але в різних природних зонах
спостерігаються відмінності. В зоні мішаних лісів землеробська освоєність менша, ніж у лісостеповій та
степовій зонах. Але в цій зоні знаходиться 25 % сіножатей і пасовищ, 40 % лісів України. Розораність
земель у лісостеповій зоні — близько 70 %, а у степовій зоні - понад 80 %, тут найбільш поширене
зрошення. В Українських Карпатах великі площі займають ліси, луки; ділянки з орними землями поширені
в передгір'ях, міжгірних улоговинах і долинах річок. У Кримських горах висока лісистість, орні землі
займають незначні території.
Між землекористувачами землі України розподіляються нерівномірно. Найбільші площі займають землі
сільськогосподарського призначення. Значна частина припадає на населені пункти. В населених пунктах
80 % земель становлять присадибні ділянки. Землі лісогосподарського призначення становлять 11,6%.
Для раціонального використання земельних ресурсів треба запобігати несприятливим фізико-
географічним процесам (ерозія, перезволоженість, засолення, посушливість, солонцюватість та ін.).
Флора України характеризується значною різноманітністю видового складу. На території України
нараховується до 16 тис. видів рослин, в тому числі понад 4 тис. видів вищих дикорослих рослин. Із
покритонасінних найбільше зустрічаються у нас рослини родини складноцвітих (700 видів) та бобових
(близько 300 видів).
Сучасна флора України сформувалася в кінці антропогену, після материкового зледеніння. Впродовж
попередніх періодів вона зазнавала значних змін. Сучасних рис рослинний покрив нашої країни почав
набувати з другої половини мезозойської ери, після виникнення покритонасінних. Флора палеогену була
тропічною. До її складу входили пальми, миртові, лаврові, були поширені види секвої, болотяного
кипарису.
З початку неогену рослинний світ поступово набуває рис широколистяної зони. Серед видів починають
панувати буки, дуби, каштани, горіхові. У другій половині цього геологічного періоду лісова рослинність
була поширена майже на всій території України. У видовому складі її переважали: з листяних - береза,
дуб, граб, бук, клен, горіх, а з хвойних - ялина, ялиця, болотяний кипарис.
В антропогені, внаслідок материкових зледенінь на півночі Європи відбувалися значні зміни у складі
рослинності. Під час похолодань поширювалися сосново-березові ліси, а широколистяні породи дерев
збереглися лише у окремих сприятливих місцях. На півдні України протягом антропогену панувала
степова рослинність.
Деякі рослини (тис ягідний, рододендрон жовтий, сосна кедрова) збереглися без змін протягом кількох
геологічних епох і зараз зустрічаються на теренах України. Такі рослини, які живуть зараз у деякій
невідповідності із сучасними умовами існування, називають реліктовими.
Під впливом господарської діяльності людини сучасний рослинний покрив зазнав значних змін.
Скоротилася площа лісів і майже зникла степова рослинність, змінився видовий склад флори. Зараз у
межах України росте понад 400 видів культурних рослин, а також декоративних, завезених з інших країн
(тополя пірамідальна, біла акація, дуб канадський. бузок садовий тощо).
Основними типами рослинності в Україні є лісова, степова, лучна і болотна.
Лісова рослинність. Загальна площа лісів в Україні – близько 10 млн. гектарів, що становить приблизно
14 % її території. Найбільшою є лісистість в Українських Карпатах (40,5 %) і Кримських горах (32 %). 
Лісистість природних зон рівнинної частини закономірно зменшується з півночі на південь від 26,1% (зона
мішаних лісів) до 12,5% (Лісостеп) і 3,8% (Степ). У лісах переважають молоді та середньовікові дерева,
поширені такі породи, як сосна, ялина, бук, дуб. Вони займають близько 90 % лісопокритої площі. Крім
того, є насадження граба, липи, клена, берези, тополі, вільхи тощо. Соснові (борові) ліси займають великі
площі на Поліссі, а також у долинах річок Лісостепу і Степу. Вони ростуть на дерново-підзолистих піщаних
ґрунтах, бідних на гумус та поживні речовини. На кращих грунтах поширені дубово-соснові ліси.
Степова рослинність в природному вигляді до нього часу збереглася тільки на схилах балок, у
передгір'ях Криму, на піщаних косах Азово-Чорноморського узбережжя, островах. Ділянки цілинних степів
охороняються в заповідниках. У поширенні степової рослинності простежується певна закономірність: в
лісостеповій зоні на безлісих територіях у минулому розвивались лучні степи на глибоких чорноземах. У
типовій степовій зоні на півночі була поширена різнотравно-типчаково-ковилова рослинність на звичайних
чорноземах, на півдні - типчаково-ковилова на чорноземах південних і темно-каштанових грунтах, вздовж
Азово-Чорноморського узбережжя – полиново-злакова рослинність на каштанових солонцюватих грунтах.
Лучні степи поділяються на рівнинні та гірські (кримські). В їх травостої переважають злаки – ковила,
типчак, тонконіг вузьколистий; з різнотрав'я — конюшина, гадючник, маренка, шавлія лучна тощо; з
ефемерів та ефемероїдів - незабудка, переломник, крупка.
Різнотравно-типчаково-ковилові степи мають густий трав'яний покрив, що складається з ковили,
тонконога, стоколосу, вики конюшної, горицвіту весняного, молочаю степового, шавлії, астрагалу, в
минулому займали простори Причорноморської низовини. У трав'яному покриві типчаково-ковилових
степів переважають посухостійкі злаки; типчак, ковила українська, келерія, з різнотрав'я - кахрис, ферула,
будяк, пижмо тощо. У травостоях полиново-злакових степів переважають посухостійкі (ксерофітні)
дернинці злаки (типчак, ковила, житняк), полини, кермек та ін.
На Донецькому кряжі і сході України у минулому були поширені чагарникові степи. В них представлені
зарості карагани - кам'янисто-степового чагарника.
Невеликими ділянками в Кримських горах трапляються напівсаванні степи. В цих степах до злаків
домішуються субтропічні види, поширені також люцерна, пирій повзучий, горошок та ін.
Луки залежно від умов розміщення поділяються на заплавні, суходільні, низинні, гірські. На заплавних
луках поширені зарості лози, трави з вівсяниці, мітлиці, келерії, а також конюшина, жовтець, щавель,
деревій тощо. На суходільних луках ростуть мітлиця, пахучий колосок, костриця, кульбаба, волошки.
Низинні луки приурочені до знижень на вододілах, терасах, долинах, тому вони тривалий час обводнені.
В їх трав'яному покриві переважають вівсяниця червона, тимофіївка лучна, осока звичайна, конюшина
лучна і біла. Луки використовуються як сіножаті. Гірські луки поширені в Українських Карпатах. У
травостої гірських луків поширені вівсяниця, білоус, конюшина, лядвенець. В субальпійському поясі
сформувались луки з білоуса, тимофіївки, осоки вічнозеленої, вівсяниці.
Болотна рослинність розвивається у зниженнях з надмірним зволоженням. Болота займають близько 2
% території України. Найбільше поширення вони дістали на Поліссі. Болота мають значні запаси торфу.
За розміщенням розрізняють болота заплавні, низинні, долинні, притерасні, старих річищ. Найбільш
поширені низинні болота. В їх рослинному покриві переважають трав'яні і трав'яно-мохові угруповання.
Поширені осока, очерет, рогіз, тростяниця, хвощ, лепеха та ін. З дерев – вільха чорна, менше – сосна,
береза, верба, чагарники з верби і берези.
Багато боліт осушено. Меліоровані болота використовуються як сіножаті, на них вирощують технічні,
кормові та зернові культури.
Фауна України. Різноманітність природних умов зумовлює багатство тваринного світу України. На її
території водяться ссавці (100 видів), птахи (360 видів), риби (200 видів), плазуни (20 видів), земноводні
(17 видів). Тваринний світ змінювався впродовж геологічних періодів та в історичний час. Дослідники
вважають, що наприкінці палеогену тут водилися свиноподібні тварини – антракотерії, безрогі носороги,
білки, з птахів – баклани, мартини, кулики, качки, лелеки, сови. У річках жили крокодили, в морях –
хижозубі кити. Наприкінці неогену (1 млн. років тому), коли площа суходолу досягла сучасних розмірів,
типовими представниками тваринного світу були: із ссавців – коні-гіпаріони, жирафи, мавпи-макаки,
дикобрази, шаблезубі тигри, ведмеді, лисиці, їжаки, хохулі, зайці; з птахів – марабу, страуси, фламінго,
дикі кури. В антропогені під час наступання льодовика вимерли гіпаріони, носороги, мавпи, жирафи,
страуси, марабу. Натомість з'явилися мамонти, волохаті носороги, велетенський і північний олені, печерні
ведмеді і леви, гієни плямисті.
У післяльодовиковий період, коли кліматичні умови стали близькими до сучасних, ця фауна збідніла.
З'явилося багато нових видів: зубри, дикі коні-тарпани, первісні бики-тури, дикі осли-кулани, сайгаки,
ведмеді, траплялись леви та гієни. До зникнення мамонтів, волохатих носорогів і велетенських оленів
спричинилось поширення скотарства і землеробства. Особливо змінився тваринний світ у нашому
тисячолітті у зв'язку із зростанням населення та розвитком сільськогосподарського виробництва. У XVI ст.
на Поліссі зникли кулани, в лісостеповій і степовій зонах – дикі коні, сайгаки, в Карпатах – сарна, заєць-
біляк, біла куріпка.
В сучасних умовах відбулися і відбуваються великі зміни у видовому і кількісному складі диких тварин.
На території України для кожного природного комплексу (зони хвойно-широколистих лісів, Лісостепу,
Степу, Українських Карпат, Кримських гір, лимано-дельтових і прибережно-морських районів морів)
характерний свій тваринний світ.
Для зони мішаних лісів найбільш типові такі види тварин, як лось, косуля, свиня дика, олень благородний,
білка, куниця лісова, борсук, соня лісова, трапляються бурий ведмідь, рись, заєць-біляк. У лісах, на луках
і болотах водяться полівка лісова, лісова і польова миші, бурозубки звичайна і мала, кутора, кріт. Досить
багато є лисиць і вовків, 3 птахів – тетерев, рябчик, глухар, дятел чорний, шпак, синиця, дика качка, кулик,
деркач, журавель сірий, дикий голуб. З плазунів поширені гадюка звичайна, вуж звичайний, ящірка
прудка, болотяна черепаха. Із земноводних – тритони, ропухи, жаби та ін. З комах – сосновий і непарний
шовкопряди, короїд, хрущ, ґедзь. Останніх багато на заболочених місцевостях.
У тваринному світі лісостепової зони поєднуються лісові і степові види. В лісах водяться білка, борсук,
косуля, дика свиня. Для відкритих просторів характерними є ховрах, сліпак, кутора, хом'як, сіра полівка,
трапляється тушканчик великий та ін. З птахів водяться куріпка сіра, перепілка, ракша, іволга, сорокопуд,
дятел строкатий, чайка, лелека білий. З комах – озима совка, буряковий довгоносик, клоп-черепашка та
ін.
У степовій зоні найбільш типовими із ссавців є ховрах сірий, тушканчик великий, полівки сіра та степова,
хом'ячок сірий, сліпак, тхір степовий, степова мишівка, куниця кам'яна, дикий кролик. У південно-східних
районах поширені бабак, лисиця-корсак, тхір-перев'язка, їжак вухатий. З птахів – жайворонок, перепілка,
вівсянка, сіра куріпка. Зрідка трапляються дрофа, степовий журавель, степовий орел, канюк. Типовими
степовими плазунами є полоз жовтобрюхий і гадюка степова.
На Азово-Чорноморському узбережжі, де степові ділянки чергуються з піщаними косами, заплавними
лісами, луками і болотами, лиманами і прибережними морськими просторами, тваринний світ багатий і
різноманітний. Поряд із степовими водяться болотні і водоплавні тварини. З птахів характерні чайка,
мартин сріблястий, норець, качка, чапля, бугай. У дельтах Дунаю, Дністра і Дніпра гніздяться гуска сіра,
лебідь-шипун, пелікан. У заповідниках реакліматизовано оленя звичайного і бабака, акліматизовано
оленя плямистого, ондатру, фазана.
В Українських Карпатах водяться косуля, олень, свиня дика, білка, куниця, борсук, полівка, бурозубка.
Трапляються лось, ведмідь, рись, дикий кіт. З птахів – глухар, тетерев, рябчик, дятел, шишкар, беркут,
шуліка, сова, сапсан. Характерними плазунами є полоз, гадюка, мідянка, вуж, ящірка. З комах поширені
короїди смерековий і буковий, непарний шовкопряд, букова плодожерка.
У Кримських горах водяться олень, косуля, куниця кам'яна, борсук, кажан, лісова миша, муфлон, білка-
телеутка. З птахів характерні гриф чорний і сип білоголовий, сойка чорноголова, мухоловка, синиця; із
плазунів – гекон кримський, полоз леопардовий, ящірки; з земноводних тритон гребінчастий, ропуха,
квакша. Серед комах багато середземноморських видів, з яких найбільш поширені восковик, ковалик,
хрущ кримський, богомол кримський, цикади та ін.
Фауна Азовського моря і узбережжя Чорного моря мас багато спільного, оскільки ці басейни сполучені
Керченською протокою і між ними відбуваються періодичні міграції риб багатьох видів. Однак помітні і
специфічні місцеві види. Для Азовського моря характерні оселедець керченський, пузанок, хамса- велика
камбала, тюлька, бичок; для Чорного моря – осетер, білуга, севрюга, скумбрія, ставрида, кефаль, кілька,
лосось чорноморський, оселедці дніпровський і дунайський, морський коник.
У Чорному морі із ссавців живуть дельфіни трьох видів – звичайний, афаліна та пихтун, а також
білочеревий тюлень.
З прісноводних риб найціннішим є лосось дунайський, верховодка, харіус, щука, лин, лящ, судак, сом,
окунь, карась, сазан, тараня. В карпатських річках водяться форель і харіус, у великих водосховищах –
цінні промислові риби: судак, лящ, сазан, акліматизувались білий амур і товстолобик.
До Червоної книги України занесено 85 видів рідкісних тварин, а також ті види, що знаходяться під
загрозою зникнення.

Природно-територіальні комплекси України

1 Природно-територіальні комплекси України

Взаємодія компонентів і чинників природно-територіальних комплексів (ПТК). Компоненти природи
на тій чи іншій території перебувають у складних взаємозв’язках і взаємодії. Внаслідок такого тісного
поєднання природних компонентів виникають природні комплекси.
Найбільшим природним комплексом Земної кулі є географічна оболонка, що утворилася в результаті
взаємодії верхнього шару літосфери, нижнього шару атмосфери, гідросфери і біосфери. Географічна
оболонка неоднорідна, адже взаємодія компонентів природи по-різному відбувається на материках і в
океанах, на рівнинах і в горах, на схилах гір і в передгір’ях, у річкових долинах і на вододілах. Різна ця
взаємодія і в полярних, помірних, тропічних чи екваторіальних широтах. Тому в межах географічної
оболонки розрізняють різні за величиною відносно однорідні частини – природно-територіальні
комплекси (а у водних басейнах – природно-аквальні комплекси). ПТК формуються в результаті тривалої
взаємодії на певних територіях таких природних компонентів, як геологічна основа і гірські породи,
рельєф, клімат, води, ґрунти, мікроорганізми, рослинність і тваринний світ. Для ПТК характерна
подібність внутрішньої будови і зовнішнього вигляду, історичного розвитку і сучасних природних процесів.
Основними чинниками розвитку ПТК є сонячна радіація, внутрішня енергія Землі й енергія її обертання,
а також процеси, що відбуваються в атмосфері, гідросфері та біосфері. Ці енергетичні чинники впливають
на розвиток комплексу через основні фізико-географічні процеси – теплообмін, вологообмін, обмін
мінеральних та органічних речовин.
Завдяки тісним взаємозв’язкам між компонентами ПТК є надзвичайно цілісним, досконалим і водночас
вразливим утворенням. Порушення чи зміна хоча б одного з компонентів відразу ж впливає на інші
компоненти через невидимі на перший погляд зв’язки. В результаті комплекс видозмінюється або ж
зникає взагалі, поступаючись новому ПТК. Це яскраво можна проілюструвати на прикладі змін, які
відбулися в болотах Полісся наприкінці ХХ ст. Ці ПТК сформувалися на водотривких породах в умовах
підвищеного рівня ґрунтових вод і виходу їх на поверхню численними джерелами. Над ними створився
своєрідний мікроклімат з підвищеною вологістю повітря, який підтримував існуючі там рослинність і
тваринний світ. Болота вкриті торфово-болотними ґрунтами, порослими вологолюбною трав’яною,
моховою, чагарниковою чи деревною рослинністю. Це сприяло поширенню багатьох видів земноводних,
плазунів і комах, що у свою чергу приваблювало різноманітне птаство. Достатньо було зруйнувати
водотривкий шар порід, перетнувши його осушувальним каналом, як знизився рівень ґрунтових вод, а,
отже, змінився водний режим комплексу. Відповідно мікроклімат став сухішим, рослинність і тваринний
світ зазнали змін. На місці колишнього болота з’явилися луки з бідною рослинністю, вкриті сухими легко
займистими торфовищами.
За час формування поверхні нашої країни на одних і тих самих ділянках виникала і змінювалася велика
кількість ПТК. Адже неодноразово чергувалися суходіл і море, змінювалися геологічна будова та
кліматичні умови, зникали одні й з’являлися інші рослини і тварини. Сучасні ПТК почали формуватися
після танення останнього льодовика лише 10 – 12 тис. років тому. Їх компоненти та властивості
продовжують змінюватися в часі, інколи – просто на очах і доволі суттєво. Поряд з природними
чинниками значний вплив на ПТК має діяльність людини (антропогенний чинник), що часто призводить до
різких змін у комплексах за короткий проміжок часу. Людина прагне змінити компоненти ПТК для своїх
потреб. Проте часто невиважене втручання в природні процеси призводить до негативних наслідків.
Складові географічного ландшафту. Найменшими за розмірами ПТК є ландшафти (з німецької
– краєвид) – своєрідні “цеглинки”, з яких утворена географічна оболонка планети. Отже, ландшафт – це
доволі однорідна за походженням ділянка географічної оболонки, що має єдину геологічну основу,
однотипний рельєф, подібні кліматичні та водні умови, тісне поєднання ґрунтово-рослинного покриву і
тваринного світу. Складовими частинами ландшафту є місцевості, урочища і фації.
Фація – найпростіший ПТК, що утворюється в межах одного елемента рельєфу, наприклад, на дні яру,
схилі балки, вершині горба, вздовж русла річки. Фація має найбільш однорідні природні умови.
Взаємозв’язана група фацій утворює урочище – ПТК, що формується в межах однієї відносно невеликої
форми рельєфу (яру, балки, окремого горба, днища малої річкової долини). Просторове ж поєднання
однакових за походженням урочищ, які сформувались на досить великій формі рельєфу,
утворює місцевість. Місцевостями, наприклад, можуть бути заплава великої річки, плоске межиріччя,
горбисте пасмо чи скелясте високогір’я.
Класифікація ландшафтів. Географічні ландшафти поділяють на групи за певними ознаками. Зокрема,
враховуючи тектонічну будову і рельєф території, у межах України розрізняють два класи ландшафтів
– рівнинних та гірських. Водночас серед рівнинних ландшафтів розрізняють
підкласи низовинних та височинних ландшафтів, а серед гірських – передгірних, низькогірних,
середньогірних, високогірних та міжгірно-улоговинних.
Рівнинні ландшафти об’єднуються у типи: широколистолісові, мішанолісові, лісостепові і степові.
Серед степових ландшафтів ще розрізняють три підтипи: північно-, середньо- і південностепові.
Гірські ландшафти Українських Карпат і Криму належать до гірських лучно-лісових і поділяються на
декілька підтипів залежно від висотної поясності. Окремими типами є ландшафти Південного берега
Криму, а також річкових заплав, озер, боліт.
Діяльність людини спричиняє зміни ПТК та їх компонентів. Це призводить до існування не
лише природних, а й природно-антропогенних. У таких ландшафтах відносно мало змінилися
геологічна основа та клімат, проте значних змін зазнали невеликі форми рельєфу, ґрунти, рослинність і
тваринний світ. Серед природно-антропогенних ландшафтів розрізняють сільськогосподарські,
лісогосподарські, водогосподарські, промислові, ландшафти населених пунктів, рекреаційні (зв’язані із
сферою відпочинку людей). В Україні у зв’язку із значною освоєністю території природно-антропогенні
ландшафти різко переважають над природними. Не змінених діяльністю людини природних ландшафтів
майже не залишилося, а мало змінені складають менше 20 % території країни. На жаль, дуже малий
відсоток території України належить до природоохоронних ландшафтів, де охороняються різні
компоненти природи.
Поняття фізико-географічного районування. Між географічною оболонкою як планетарним природним
комплексом і географічними ландшафтами як її найменшими частинами існує система регіональних
природно-територіальних комплексів. Вони займають різні за величиною території. Одним із завдань
фізичної географії є їх виявлення, визначення меж, вивчення і картографування, тобто
здійснення фізико-географічного (або природного) районування.
Розглядаючи компоненти та чинники розвитку природно-територіального комплексу, ви напевно помітили,
що одні з них є зональними, а інші незональними. До зональних належать ті, які поширені на земній
поверхні відповідно до закономірностей географічної (широтної) зональності – смугами, що змінюють
одна одну від екватора до полюсів. Зонально змінюється кількість сонячної радіації, розподіл тепла і
вологи, ґрунтово-рослинний покрив. Незональними (азональними), є ті чинники та компоненти ПТК,
розміщення яких не залежить від географічної зональності. Це, насамперед, геологічна будова та
рельєф, а також деякі кліматичні особливості. Відповідно до цього регіональні ПТК також поділяються на
зональні та азональні.
Отже, зональні ПТК – це природні комплекси, що утворилися в результаті широтного вияву природних
процесів і явищ. До них належать географічні пояси, природні зони і підзони.Найбільшими азональними
ПТК є природні комплекси материків і океанів, а в їх межах – фізико-географічні країни і природно-
аквальні комплекси морів. Фізико-географічні країни поділяються на менші азональні ПТК – фізико-
географічні краї, області та райони. Ці ПТК є одиницями фізико-географічного районування України.
Зональні одиниці природного районування. Найбільшими зональними частинами географічної
оболонки є географічні пояси. Їх виділяють, насамперед, за кількістю надходження сонячної радіації та
особливостями циркуляції повітряних мас. Україна майже повністю розташована у межах помірного
географічного поясу Північної півкулі і лише на південному схилі Кримських гір та південному узбережжі
Криму природні умови мають риси субтропічного поясу.
Внаслідок відмінностей у розподілі тепла і вологи у межах поясу формуються природні зони з
притаманними їм кліматом, ґрунтами, рослинністю і тваринним світом. В Україні – це зони мішаних і
широколистих лісів, лісостепова і степова. Звичайно, природні зони характерні лише для рівнинної
частини країни, де чітко проявляється широтна зональність. У горах вони відсутні: там взаємодія
природних компонентів відбувається згідно із закономірностями висотної поясності, тобто у смугах, що
змінюють одна одну з висотою.
У межах природних зон часто існують значні відмінності у зволоженні територій та надходженні тепла. Це
спричиняє різноманітність ґрунтово-рослинного покриву, а тому природні зони можуть поділятися
на підзони. В Україні такий поділ мають лісова та степова зони. У лісовій зоні розрізняють підзони
широколистих лісів і мішаних лісів, у степовій – північно-, середньо- і південностепову.
Азональні одиниці природного районування. Найбільшими азональними одиницями районування на
суходолі є фізико-географічні країни – ПТК, сформовані в межах великих тектонічних структур
(платформ, складчастих споруд), яким відповідають великі форми рельєфу (рівнини, гірські системи).
Тому серед фізико-географічних країн розрізняють рівнинні та гірські. Україна знаходиться у межах трьох
фізико-географічних країн: Східноєвропейської рівнини (її південно-західної частини), Карпатської
гірської (її середньої частини) і Кримських гір. Східноєвропейська рівнинна країна охоплює понад 90 %
площі всієї території України, на гірські країни загалом припадає 7 %. На півдні територія України
виходить до природно-аквальних комплексів Чорного й Азовського морів.
Фізико-географічний край – це частина природної зони чи підзони в межах рівнинної країни або ж
безпосередня частина гірської країни. Основними причинами виділення країв є неоднорідність геологічної
будови та рельєфу, а також віддаленість території від океанів, що зумовлює зміну континентальності
клімату. Наприклад, у лісостеповій зоні виділяють три фізико-географічні краї: Дністровсько-
Дніпровський (у межах частин Подільської і Придніпровської височин, що знаходяться на Українському
щиті), Лівобережно-Дніпровський (на Придніпровській низовині) та Середньоруський (відповідає
схилам однойменної височини). Декілька фізико-географічних країв виділяють також у степовій зоні та її
підзонах. Натомість, кожна з двох підзон лісової зони творить єдиний великий фізико-географічний край:
підзона мішаних лісів – Українське Полісся, підзона широколистих лісів – Західноукраїнський край. Кожна
з гірських країн також представлена в Україні одним фізико-географічним краєм – Українськими
Карпатами та Кримським гірським краєм. Всього в Україні виділяють 14 країв.
У межах країв існують свої відмінності природних умов, пов’язані з неоднаковою геологічною та
геоморфологічною будовою територій. Це є причиною виділення менших за величиною ПТК – фізико-
географічних областей і фізико-географічних районів. Так, Західноукраїнський
широколистолісовий край поділяється на 5 фізико-географічних областей, а Західноподільська
височинна область даного краю – на 6 фізико-географічних районів. А кожний з районів має властиві
йому ландшафти.
Фізико-географічне районування має велике значення не тільки для пізнання природних процесів і явищ,
але й для господарської діяльності та природоохоронної роботи людини. Встановивши межі того чи
іншого ПТК і вивчивши його будову та внутрішні зв’язки, можна обґрунтувати раціональне
природокористування в ньому, визначити заходи щодо покращення екологічної ситуації, встановити
території, на яких бажано проводити природоохоронну діяльність.

Природні комплекси рівнин України

1 Природні комплекси рівнин України

ЗОНА МІШАНИХ І ШИРОКОЛИСТИХ ЛІСІВ
Географічне положення. Дві лісові зони – мішаних (хвойно-широколистих) і широколистих лісів – лежать
у північній і західній частині України. Вони займають 28 % території країни.. Мішані ліси, які
називають Поліссям, тягнуться із заходу на схід широкою смугою між північним кордоном України і
умовною лінією, що проходить містами Володимир-Волинський – Луцьк – Рівне – Житомир – Київ – Ніжин
– Глухів. Полісся – це  дивовижний край лісів і річок, де не буває нищівних засух, де в багатьох селах
весною їздять вулицями на човнах, де повітря пахне сосною і хмелем, і здається, що його можна пити як
березовий сік. Так поетично описують свій край поліщуки.
На заході України мішані ліси змінюються у південному напрямку широколистими, які поширюються до
Передкарпатської височини і кордону з Молдовою.
Рельєф і корисні копалини. Зона мішаних лісів займає здебільшого Поліську низовину. Її поверхня
майже плоска, з невеликим похилом до Дніпра і Прип’яті. Її абсолютні висоти рідко перевищують 200 м,
найвищою ділянкою є Словечансько-Овруцький кряж (понад 300 м). На рельєфі позначився вплив
льодовика: він приніс з півночі відшліфовані камені-валуни, залишив відклади у вигляді піщаних полів,
моренних горбів та валів (Волинське пасмо). Перевіяні вітром піски утворюють дюни завдовжки до 5 км і
заввишки до 18 м.
Широколисті ліси вкривають височини – Волинську, Розточчя, Гологоро-Кременецький кряж, Подільську,
Хотинську. Височини зазнали тектонічного підняття наприкінці кайнозойської ери, що спричинило
врізання річкових долин, поширення водно-ерозійних форм поверхні. Внаслідок цього рельєф у багатьох
місцях є горбогірним, висоти нерідко перевищують 400 м над рівнем моря. Водночас на вододільних
ділянках Подільської височини трапляються плоскі височини – плато. Подільська височина і Прут-
Дністровське межиріччя – найбільше в Україні скупчення карстових форм рельєфу. Там зосереджено
понад 100 печер у гіпсових відкладах. Серед них і найдовші в світі – Оптимістична (понад 200
км),  Попелюшка (80 км), а також Озерна, Кришталева, Млинки та інші).
У місцях неглибокого залягання кристалічних порід знайдено поклади міді (Волинська область), каолінів,
гранітів, базальтів, лабрадоритів, габро і коштовного каміння – топазів, яшми, бурштину (Рівненська,
Житомирська області), фосфоритів (Сумська, Хмельницька області). Повсюдно на Поліссі є поклади
торфу, а на Поділлі – вапняків. На кордоні з Польщею знаходиться Львівсько-Волинський
кам’яновугільний басейн.
Клімат і внутрішні води. Клімат зон помірно континентальний. Температура повітря змінюється із заходу
на схід у січні від –4 до –8 °С, у липні – від +17 до +19 °С. У лісових зонах випадає найбільше опадів
серед рівнинних територій України (600 – 700 мм за рік).
При невеликій випаровуваності зволоження там надмірне. Тому характерною рисою лісової зони є
заболоченість. Серед боліт переважають низинні, що лежать уздовж річок. У центрально-східній частині
зону перетинає Дніпро, приймаючи притоки Прип'ять, Десну, Тетерів, Ірпінь. Густу річкову мережу
формують їх річкові системи. Прип’ять бере початок у північно-західній частині Волинської області і лише
своїми верхів’ям і пониззям знаходиться в Україні. Її численні рукави, протоки та старі річища, що
здебільшого проходять по зниженій місцевості, навесні заливаються водою і утворюють суцільний водний
простір. Найбільші притоки Прип’яті – Турія, Стохід, Стир, Уж, Горинь (з притокою  Случ). Всі річки
мають широкі долини з низькими берегами, повільну течію. Вони повноводні, тому що живляться,
передусім, атмосферними опадами. На крайньому заході подібні характеристики має Західний Буг. На
півдні зону окреслює Дністер, його ліві притоки, що перетинають Подільську височину, творять у
пониззях глибокі, часто каньйоноподібні долини.
На Поліссі найбільше в Україні озер. Здебільшого це невеликі водойми з чистою проточною водою. У
північно-західній частині зони розташовані Шацькі озера (Світязьке, Пулемецьке, Лука, Пісочне та ін.) які
мають в основному карстове походження і живляться струмками та джерелами. Уздовж річок поширені
невеликі озера-стариці. На Подільській височині трапляються маленькі карстові озера-“вікна”.
Ґрунтово-рослинний покрив і ландшафти. У природному районуванні України зона мішаних лісів
виокремлюється як Поліський фізико-географічний край (або Українське Полісся), а зона широколистих
лісів – як Західноукраїнський край.
У Поліському фізико-географічному краї під мішаними лісами переважають дерново-підзолисті
ґрунти. Їх родючість невисока через значну кислотність і надмірне зволоження. Ще менш родючими є
ґрунти, що сформувалися в долинах річок та пониззях – лучні, болотні, торфово-болотні і торфовища.
Порівняно з іншими природними комплексами рівнинної частини України рослинність Полісся (лісова,
лучна й болотна), збереглася краще, однак сама назва “полісся” радше відображає його природничу
історію, аніж сучасний стан. Колись ліси вкривали 90 % території, нині вони займають 25 %. Ще 10 %
площі припадає на луки. Характерні для Полісся болота займають понад 4 % його території. Загалом на
Поліссі відомо понад 1500 видів рослин.
З лісових угруповань найбільше сосново-дубових лісів. Підлісок у них утворюють ліщина, бузина, верба,
бруслина, численні трав’яні рослини. На піщаних масивах ростуть негусті соснові ліси(бори). Кущів і трав
у них майже немає, знижені ділянки суцільно вкриті мохом. Зволожені місцевості зайняті переважно
вільховими й березовими лісами. Луки на Поліссі поширені не тільки на заплавах, але й на місці
вирубаних лісів. Найбільше розмаїття трав’яних рослин – на заплавних луках. Подекуди трапляються
піски, вкриті чебрецем або вересом. Низинні болотаславляться різнотрав’ям, серед якого півники
болотні, вербозілля, бобрівник, білозір болотний. Верхові болота, порослі мохом, журавлиною, росичкою,
трапляються рідко. Серед піщаних низовин Полісся є великі болота, вкриті купинами з трав.
У Західноукраїнському краї під широколистими лісами сформувалися сірі лісові ґрунти. Із просуванням
на схід поширюються чорноземи, на яких колись великими островами буяла лучна й степова рослинність.
Панівні в минулому широколисті ліси нині займають менше 15 % площі краю. Переважаючими листяними
породами є дуб і бук (на заході), дуб і граб (на сході). Поширені також ясен, клен, липа, зрідка
трапляються штучно насаджені сосна і ялина. Степова рослинність збереглася невеликими плямами на
схилах горбів чи в балках.
У лісах живуть козуля, єнотоподібний собака, кабан, вовк,  лисиця, куниця, заєць, білка. Зрідка
зустрічається бурий ведмідь і рись. Уздовж річок будують свої хатини бобри. Багато птахів – тетерук,
глухар, журавель, лелека.
Отже, фізико-географічне різноманіття лісових зон України творять такі природні ландшафти:
мішанолісові хвойно-широколисті низовинні (поліські), широколистолісові височинні, заплавні лучні та
лучно-болотні. Проте нині більшу частину території зон займають природно-антропогенні ландшафти.
Природокористування та охорона природи. Зони мішаних і широколистих лісів України і сусідніх з нею
Білорусі та Польщі є прабатьківщиною слов'ян. Саме звідси вони розселилися по всій Східній Європі.
Тривалий час лісова зона була негусто заселена, природні праліси зберігалися в майже незайманому
вигляді. Активне знищення лісів унаслідок господарської діяльності людини розпочалося на заході
України в ХVІ ст., а в Поліссі – у ХІХ ст. Надалі посилилися сільськогосподарське освоєння земель,
промислові лісозаготівлі, виникали міста, прокладалися шляхи. У наш час сільськогосподарські
ландшафти охоплюють понад 65 % площі Полісся та близько 80 % – широколистих лісів. Величезні зміни
відбулися в природних ландшафтах після осушення людиною боліт та випрямлення русел річок.
На території зони мішаних лісів у 1986 р. сталася аварія на Чорнобильській атомній електростанції. З 30-
кілометрової зони навколо неї було виселено людей, внаслідок чого природні процеси там відбуваються
без їх участі, однак під впливом високого радіаційного забруднення.
Для збереження ландшафтів Полісся, лісової і болотної рослинності в зоні мішаних лісів організовано
низку природоохоронних територій. Зокрема, у Рівненському, Поліському і Черемському природних
заповідниках вивчають і охороняють лісові та болотні ландшафти. У Шацькому національному
природному парку під охороною перебувають 22 озера, в яких водяться цінні види риб (щука, карась,
окунь, вугор, сом), та болота, що розташовані серед соснових лісів і вільшанників.
У Мезинському і Деснянсько-Старогутському національних парках оберігають заболочені лісові масиви
та заплавні луки й озера.
Ландшафти, характерні для зони широколистих лісів, також охороняються. У природному заповіднику
„Розточчя” і національному парку „Яворівський” оберігають ділянки так званих середньоєвропейських
лісів з бука і дуба. У заповіднику „Медобори” і національному парку „Подільські Товтри” охороняють
унікальні природні комплекси Товтрового кряжу.
 
ЗОНА ЛІСОСТЕПУ
Географічне положення. Лісостеп – це перехідна зона між мішаними і широколистими лісами та степом.
Південна умовна межа природної зони проходить по лінії міст Котовськ – Кіровоград – Кременчук –
Красноград – Вовчанськ. Широка смуга лісостепу простягається з південного заходу від кордону з
Молдовою на північний схід до кордону з Росією, займаючи 25 % території України. Виразних меж зона не
має, адже степові ділянки вклинюються островами в лісову зону, а ліси окремими масивами заходять у
зону степів.
Рельєф і корисні копалини. Правобережна частина лісостепу лежить на височинах
– Подільській та Придніпровській, а лівобережна – на Придніпровській низовині. Лише на крайньому сході
зона виходить до відрогів Середньоруської височини. Платоподібні поверхні правобережних височин
чергуються з горбогір’ями. Їх окраїни сильно розчленовані ярами та балками. Такий самий рельєф і на
схилах Середньоруської височини та Полтавській рівнині, що до неї прилягає. Загалом поверхня із
заходу та сходу нахилена до Дніпра, абсолютні висоти змінюються від 380 м на Подільській височині і 230
м на Середньоруській височині до 50 м біля русла Дніпра.
Характерною ознакою краєвиду майже всієї території є високі праві береги річок, сильно розчленовані
ярами, і низькі ліві береги з терасами. Заплави річок і низькі тераси нерідко заболочені, вищі тераси
займають поля, населені пункти.
У межах лісостепу залягають поклади бурого вугілля (Дніпровський басейн), нафти і природного газу
(Дніпровсько-Донецька нафтогазоносна область), природних будівельних матеріалів (гіпс, вапняк,
каолін, мергель, пісок). У місцях виходу на поверхню порід Українського щита є родовища мармуру,
лабрадоритів, доломітів, графіту, горючих сланців, а у болотах – бурштину.
Клімат і внутрішні води. Клімат у лісостеповій зоні помірно континентальний. Його континентальність
збільшується у східному напрямку. Середні температури січня змінюються від–5 °С на заході до–7 °С на
сході, липня – відповідно від +18 °С до +20 °С. Кількість опадів зменшується з півночі на південь від 600
до 500 мм за рік. Майже стільки ж води і випаровується, тому зволоження природної зони достатнє. В
окремі роки в лісостепу бувають посухи.
Річкову мережу формують Дніпро, Південний Буг, Дністер з притоками. Всі річки мають долини з
асиметричними берегами та повільні течії. У місці перетину твердих порід Українського щита, де виходи
гранітів перегороджують русла Південного Бугу і Гірського Тікича, утворюються пороги. Річки мають
змішане живлення, найбільш повноводні навесні та у червні. Судноплавним є Дніпро. У минулі часи
судноплавство було можливим і на його лівих притоках, таких, як Сула, Псел, Ворскла. Але через
знищення лісів у їх долинах вони сильно обміліли. Праві притоки Дніпра – Рось, Тясмин також маловодні.
Озер у лісостепу мало. Вони є у заплавах великих лівих приток Дніпра. Численні озера-стариці, які колись
були в заплаві самого Дніпра, залиті водами Каховського та Кременчуцького водосховищ. Брак
природних водойм компенсується ставками, які створені біля багатьох населених пунктів.
Ґрунтово-рослинний покрив. У лісостепу переважають родючі чорноземи (типові та опідзолені), що
сформувалися на лесах або лесовидних суглинках. У зниженнях поширені лучні ґрунти, подекуди
– торфові.
Природна рослинність представлена лісовими і степовими видами. Лісистість території становить лише
12 %. Ліси збереглися в долинах річок та межиріччях. Вони ростуть на сірих лісових ґрунтах та
деградованих чорноземах (в яких зменшився вміст гумусу, і вони стали менш родючими), що раніше були
під степами, а потім позаростали деревами. Лісові масиви утворюють переважно дуб і граб. У широких
балках поширені байракові ліси, в яких ростуть дуб, граб, клен, липа, ліщина, бруслина та ін. На піщаних
берегах Дніпра та Сіверського Дінця, куди доходив язик давнього льодовика, острівцями трапляються
соснові ліси.
До лісових масивів безпосередньо прилягає степ, проте він не займає великих площ, тому що його
змінили сади і поля, де ростуть різноманітні сільськогосподарські культури (пшениця, ячмінь, овес, гречка,
цукровий буряк, картопля, овочі). Степове природне різнотрав’я  збереглося на схилах балок і берегах
річок. Доволі великі площі в лісостепу зайняті луками. Суходільні луки знаходяться на вододілах річок і їх
схилах. Там ростуть горицвіт, анемона, конюшина, тонконіг, стоколос, ковила, вероніка колосовидна,
гадючник, звіробій. Це переважно багаторічні рослини, із коренів і стебел яких утворюється дернина.
Низовинні луки лежать у зниженнях, де близько до поверхні залягають ґрунтові води. Вони мають багатий
трав’яний покрив. На заплавних луках ростуть осока, рогіз, стрілолист, калюжниця, цикута. Водойми
прикрашають глечики жовті, латаття біле, папороть водяна.
У лісостепу водяться лісові і степові види тварин: дикий кабан, козуля, лисиця, куниця, заєць, білка, тхір,
полівка, вуж. Багато птахів – дятли, сови, жайворонки, лелеки, куріпки, дрозди.
Ландшафти. Неоднаковий рельєф у різних частинах зони впливає й на інші природні компоненти, тому в
лісостепу виокремлюють три фізико-географічні краї. У Дністровсько-Дніпровському краї поширені
різні лісові та лісостепові височинні ландшафти. У Лівобережно-Дніпровському краї панують
лісостепові і лукостепові низовинні ландшафти, а уСередньоруському краї – лісостепові височинні. В
долинах великих і середніх річок сформувалися заплавні лучні ландшафти.
Природокористування та охорона природи. Територія лісостепової зони освоєна дуже давно. Саме на
межі лісу і степу були найкращі умови для життя людей. Ліс давав людям прихисток від ворогів, матеріал
для будівництва і обігрівання жител, а вільні від лісу ділянки використовувалися для землеробства і
скотарства. Цим наші далекі пращури займалися ще у ІV – ІІ тисячоліттях до н. е. У ХVІІ – ХVІІІ ст. значно
збільшилася кількість поселень. Великі площі лісів були вирубані. Запровадження трипільної системи
орного землеробства призвело до виснаження ґрунтів, тому вже тоді його починають удобрювати гноєм.
У ХІХ – ХХ ст. на ландшафтах лісостепу позначилося виникнення міст, збільшення людності поселень,
розвиток транспорту, ремесел і промисловості. Майже всі природні степові ділянки було перетворено на
поля і сади, багато лісів у верхів’ях річок Сули, Ворскли, Псла, про які є згадки в історичних джерелах XVII
ст., знищено.
Інтенсивне господарське освоєння лісостепу, нещадна експлуатація природних багатств призвели до
значного винищення природи як у лісових, так і степових ділянках зони. Це вимагає створення заповідних
територій там, де ще збереглися природні комплекси. Проте таких ділянок у лісостеповій зоні залишилося
надзвичайно мало. Нині великих природоохоронних територій у лісостепу небагато. Канівський
природний заповідник – один з найдавніших в Україні (1923 р.), де поєднується історія природи і народу.
Він охоплює яри та пагорби на правому березі Дніпра та дніпрові острови. Земля там всіяна
археологічними пам’ятками ще з часів палеоліту. Важливими об’єктами заповідника є геологічні
утворення, грабовий ліс та Чернеча гора, що здіймається на 100 м над Дніпром і відома як Тарасова гора.
Там, як відомо, було перепоховано генія українського народу Тараса Шевченка.
„Михайлівська цілина” – філія (відділення) Українського степового заповідника. Там оберігається єдина в
Україні  ділянка лучного степу в межах лісостепової зони. Численні рослини (види астрагалу,
пальчатокорінника, півників, ковили, рябчика, сону,) занесені до Червоної книги України.
У національних природних парках – Ічнянському та „Гомільшанські ліси” – охороняються лісові масиви.
 
ЗОНА СТЕПУ
Географічне положення. Степ, що займає близько 40 % площі України, є найбільшим зональним
природним комплексом. Він простягається від південної межі лісостепу до берегів Чорного й Азовського
морів, займає більшу частину Кримського півострова.
Рельєф і корисні копалини. Зона степу має рівнинний рельєф. На півдні розкинулися низовини
– Причорноморська, Приазовська і Північнокримська, на півночі та сході лежать височини –
відроги Подільської і Придніпровської, Приазовська і Донецька. У східній частині абсолютні висоти
території сягають найбільших показників – 367 м (г. Могила Мечетна). Кургани-могили є виходами на
поверхню кристалічних порід Українського щита й Донецької складчастої споруди. Для Донецького
кряжу характерні гриви – вузькі видовжені підняття. На схилах височин багато ярів та балок. На півдні
низовин поширені поди (або степові блюдця) – неглибокі овальні зниження з плоским дном. Унікальним
явищем на Керченському півострові є грязьові вулкани, що вивергають глинисту грязь. Її виштовхує з-під
землі газ метан, що скупчується і піднімається із земних надр. Його пухирі час від часу з'являються на
поверхні грязьових озер. Коли розчин грязі загусне, утворюються усічені вулканічні конуси заввишки 1 – 2
м.
У степовій зоні знайдено значні поклади кам'яного вугілля (Донецький басейн), залізних, марганцевих,
уранових і ртутних руд, солей. Є також природний газ, нікелеві руди. Степова зона багата на різноманітні
природні будівельні матеріали (вапняк, мергель, глини), лікувальні грязі.
Клімат і внутрішні води. Клімат зони помірно континентальний з найбільшими в Україні різницями
температур між зимою і літом та найменшою кількістю опадів. Середні температури січня змінюються з
півночі на південь зони від –5 до –1 °С, липня – від +20 до +23 °С. Сніг лежить лише в окремі роки 1 – 2
місяці, але сніговий покрив нестійкий. Часто бувають посухи, суховії, які завдають шкоди сільському
господарству. Кількість опадів становить 450 – 350 мм за рік. Випаровуваність вологи суттєво перевищує
кількість опадів, тому зволоження території скрізь недостатнє.
У степу негуста річкова мережа. Своїми нижніми течіями стікають до моря великі річки України – Дніпро,
Дунай, Дністер, Південний Буг, перетинає зону Сіверський Донець. Притоки Дніпра
– Оріль, Самара, Інгулець, а також Інгул, Кальміус, Молочна, Берда повністю формують свій стік у межах
зони. Невеликі степові річки мілководні, у верхів’ях вони часто пересихають. На півдні зони є великі
зрошувальні системи, які напоюють поля водами Дніпра. У степовій зоні багато озер: у пониззі Дунаю
(Ялпуг, Кагул та ін.), на узбережжях морів (Сасик-Кундук, Шагани, Алібей) та в Криму (Сасик-Сиваш).
Численні озера-лимани – Дністровський, Хаджибейський, Куяльницький, Тилігульський, Молочний. У
деяких озерах внаслідок великої випаровуваності або ж зв’язку з морем вода солона.
Ґрунтово-рослинний покрив і ландшафти. Колись степи являли різнотравне зелене море, яким
перекочувалися сріблясті хвилі ковили. Лише блакитні стрічки річок, їхні долини з непролазними
верболозами і очеретами, балки та скіфські могили урізноманітнювали степовий ландшафт. Безмежним
трав’яним роздоллям бродили численні стада турів, тарпанів, сайгаків. Нині ж, всі степові ділянки, де
може пройти трактор, розорані, а природна рослинність змінена на сільськогосподарські культури.
За відмінностями природних умов у степовій зоні розрізняють три підзони – північно-, середньо- і
південностепову, які змінюють одна одну широтними смугами. Північностепова підзона займає більшу
частину зони. Там сформувалися чорноземи звичайні. У різнотравному степу рослини цвітуть у різний
час, тому він виглядає по-різному кожної пори року. Навесні спершу зацвітають тюльпани, шафран,
гіацинти, пізніше – горицвіт жовтий, степові півники і фіалки, згодом – ковила, півонія тонколиста, шавлія,
вика, лабазник, катран, волошки, льон австрійський. З середини літа степ вигоряє, але восени, завдяки
дощам, зеленіє від мохів ще раз, а взимку перепочиває.
У середньостеповій підзоні поширені менш родючі чорноземи південні. На них
сформувалися типчаково-ковилові степи, які за видовим складом значно бідніші за різнотравні. Там
ростуть ковила, типчак, гвоздика, деревій, шавлія. Однак рослинний покрив розріджений.
Південностепова підзона, яка охоплює Причорномор’я, Приазов’я і Кримську рівнину, отримує
найбільше сонячної радіації, проте має значний дефіцит вологи. Там утворилися каштанові ґрунти, які
нерідко чергуються з солонцями і солончаками. У полиновому степу росте сухостепова і пустельна
рослинність: полин, типчак, житняк, нехворощ чорна, хрінниця жовта. Рослини утворюють окремі острівці,
що чергуються з голими піскуватими місцями. У Присивашші степ набуває зелено-сірого відтінку і нагадує
пустелю.
Степова зона відрізняється від лісостепу відсутністю лісів на вододілах. Невеликі за площею ліси з дуба і
береста (байраки) ростуть лише у балках. На їх схилах утворюють зарості терен, шипшина, мигдаль
степовий, степова вишня. У  долинах річок поширені левади з вербою, в’язом і трав’яною рослинністю.
Вдовж доріг та полів насаджено захисні лісосмуги.
Основне багатство степової зони – ґрунти. Саме завдяки їх високій родючості степ є основним
сільськогосподарським районом України. Там вирощують високі врожаї зернових (пшениці, кукурудзи,
рису, проса), технічних (соняшнику, тютюну), ефіроолійних, овочевих (помідори, перець) та баштанних
(кавуни, дині) культур.
Тваринний світ зони бідніший за видовим складом, ніж у лісостепу. У степу багато гризунів – ховрахів,
хом’яків, бабаків, тушканчиків, мишей, кротів. Численні й різноманітні птахи – журавлі, орли, сови,
стрепети, перепілки.
Природокористування та охорона природи. Степова зона належить до територій, які з давніх часів
заселяли різні народи, проте вони тривалий час були малолюдними і майже не охоплені господарською
діяльністю людини. Територія степу постійно перебувала під набігами азійських орд гунів, печенігів,
хозарів, половців, татар, турків, які впливали на освоєння цих земель. Кочівники займалися переважно
полюванням, випасанням худоби та рибальством. Аж до XVII ст. через малолюдність і небезпеку, яка
чигала з півдня, степ називали Диким полем. Із створенням Запорізької Січі його освоїли українські
козаки, які і завзято боролися з поневолювачами і господарювали на землях-вольностях.
Найбільш інтенсивне освоєння степу відбулося в XIX – XX ст. Суцільне розорювання цілинних земель
(орні землі становлять майже 90 %) призвело до знищення природної степової рослинності та збіднення
тваринного світу. Цьому сприяв і розвиток гірничодобувної промисловості, забруднення території
відходами підприємств вугільної, металургійної, хімічної галузей, ТЕС. Тому в степу майже не
залишилося ділянок з природною рослинністю. Тепер лише заповідники можуть дати уявлення про
біорозмаїття, що панувало там колись.
Український степовий природний заповідник охоплює 4 відділення, що відображають різні види
степів: від лучних до різнотравно-типчаково-ковилових. Тільки у Хомутовському степуможна побачити
12 видів ковили. „Кам’яні могили”, що височать серед неозорої рівнини, історики вважають місцем
захоронення скіфських царів. Там охороняють червонокнижних косариків та орхідей. „Крейдова флора” –
унікальна ділянка, де ростуть сосна крейдяна, дзвінець крейдяний, ранник крейдяний та інші крейдолюбні
рослини.
Луганський природний заповідник – це пам’ятник різнотравно-типчаково-ковиловим степам, які нині
збереглися у вигляді маленьких латок у трьох відділеннях – Стрільцівському степу, Провальському
степу та Станично-Луганському. Там перебувають під захистом також бабак європейський та інші види
тварин. У біосферному заповіднику „Асканія-Нова” охороняється єдина в Європі ділянка типчаково-
ковилового степу, де росте понад 400 видів рослин, серед яких більш як 40 видів – ендеміки. Там також
здійснюється акліматизація тварин з різних регіонів світу – зубрів, благородних оленів, коней
Пржевальського, антилоп, страусів, зебр, куланів, муфлонів. Дунайський біосферний заповідник, де
охороняються водно-болотні угіддя дельти Дунаю, – це справжній пташиний рай: там мешкає половина
всіх видів птахів України. У Дніпровсько-Орільському природному заповіднику охороняються дніпрові
плавні, заплавні озера та луки, водні види рослин і тварин.
 Азово-Сиваський національний парк створено з метою вивчення і хорони приморських природних
комплексів Північного Приазов’я. У національному парку „Святі гори”, що в середній течії Сіверського
Дінця, охороняються крейдяні останці-скелі із білої крейди і крейдоподібного мергелю та бори із
реліктової сосни крейдяної. Національний парк „Великий луг” створений для охорони природного
комплексу заплави Дніпра, яка збереглася окремими фрагментами після створення  Каховського
водосховища.

Гірські природні комплекси України

1 Гірські природні комплекси України

 
УКРАЇНСЬКІ КАРПАТИ
 Українські Карпати – це фізико-географічний край, який охоплює гірську частину Карпат, а також їх
північно-східне й південно-західне рівнинні передгір’я. Край лежить на південному заході України і
затиснутий у трикутник між державними кордонами України та умовною лінією Чернівці – Івано-
Франківськ – Яворів, яка відділяє його від Східноєвропейської рівнини. Площа Українських Карпат у цих
межах становить майже 40 тис. км2. Українські Карпати є складовою великої Карпатської фізико-
географічної країни, що поширюється на території декількох європейських держав.
Цей край поділяється на три частини, які мають значні відмінності у природних
умовах: Передкарпаття, гірські Карпати і Закарпаття.
 Гірська споруда Українських Карпат
 Рельєф і геологічна будова. Гірська споруда Українських Карпат простягається смугою завдовжки 280
км і завширшки 100 км. Гори є середньовисотними з пересічними висотами 1 000 – 1500 м, тільки окремі
вершини здіймаються більш як на 2 000 м. За віком вони належать до молодих гір (утворені в альпійську
горотворчу епоху), проте зовнішньо нагадують старі гори з пологими схилами й округлими вершинами. Це
пов’язано з тим, що в їхній геологічній будові переважають осадові породи (пісковики, глини, глинисті
сланці). Їх нагромадження відбувалося в морському басейні, який існував на місці гір, пошарово: шари
порід почергово змінювали один одного інколи сотні разів. Так виник фліш, який у вигляді зім’ятих
складок утворює схили гір, і який легко піддається руйнуванню зовнішніми силами.
Водночас широкі карпатські хребти з м’якими обрисами подекуди порізані глибокими (понад 1 000 м)
поперечними долинами із стрімкими схилами. Вони утворилися внаслідок розломів під час новітніх
тектонічних процесів і поглибилися річками.
Гірська споруда Українських Карпат простягається з північного заходу на південний схід кількома
паралельними пасмами, розмежованими видовженими міжгірними долинами. Північно-східне пасмо
називають Зовнішніми Карпатами, які підносяться над Передкарпатською височиною крутим уступом.
Вони охоплюють різні гірські масиви. Горгани (з г. Сивуля, 1 818 м) – центральний найвищий масив, де
поширені скелясті урвища. Бескиди і Покутсько-Буковинські Карпати нижчі і мають більш зруйновані
хребти.
Вододільно-Верховинські Карпати є середньою віссю Українських Карпат. Хоча вони й не найвищі в
гірській споруді (максимальні абсолютні висоти сягають 1 700 м), проте служать головним карпатським
вододілом між басейнами річок Дністра і Тиси. Там знаходяться найважливіші перевали (Ужоцький,
Яблуницький, Воловецький), через які проходять шляхи, що зв’язують Передкарпаття і Закарпаття.
Полонинсько-Чорногорські Карпати найвищі. Вони охоплюють Полонинський хребет, який порізаний
долинами річок на окремі масиви-полонини (Рівна, Боржава, Красна), гірські
масиви Свидовець і Чорногора та Гринявські гори. Висоти найвищих вершин сягають максимальних
значень на Чорногорі, де шість з них здіймаються вище 2 000 м над рівнем моря. Це найвища точка
України – г. Говерла (2 061 м), а також Бребенскул, Піп Іван Чорногорський, Петрос, Гутин-Томнатик і
Ребра.  У цих горах збереглися сліди давнього гірського зледеніння – льодовикові форми рельєфу (цирки
і кари).
На південь від Чорногори здіймається Мармароський масив – єдина частина Українських Карпат, де на
поверхню виходять тверді кристалічні породи (гнейси, сланці). Масив охоплює Чивчинські і Рахівські гори.
Це найдавніша (хоча й не надто висока) частина Карпат, яка зберігає риси, притаманні молодим і високим
горам альпійської складчастості. Там поширені гостроверхі пікоподібні вершини, стрімкі й скелясті схили,
дуже глибокі річкові долини, виразні льодовикові форми рельєфу. Недарма Рахівські гори здавна
називають Гуцульськими Альпами.
З боку Закарпаття підноситься Вулканічний (Вигорлат-Гутинський) хребет. Він височить над
низовиною окремими конусами згаслих вулканів, об’єднаних лавовими потоками у масиви, між якими
пролягли долини стрімких закарпатських річок.
Клімат. Клімат Українських Карпат визначається географічним положенням гір та їх висотою над рівнем
моря. У горах він холодніший і вологіший, ніж на прилеглих територіях.
Із підняттям на кожні 100 м літо запізнюється на 10 днів і на 5 днів раніше закінчується. Важке холодне
повітря нерідко може застоюватися у міжгірних зниженнях, тому температура повітря там буває набагато
нижчою, ніж у навколишніх горах. В Українських Карпатах випадає найбільша кількість опадів в Україні.
Якщо у передгір'ях вона становить не більше 800 мм за рік, то в найвищих масивах –  понад 1500 мм.
Найбільше опадів випадає влітку, найменше – навесні і взимку. Часто бувають грози, завірюхи, навесні
сходять снігові лавини. Під впливом текучих вод утворюються селі – грязьо-кам’яні потоки, які виникають
в руслах гірських річок. Вони з’являються раптово внаслідок злив або інтенсивного танення снігу і швидко
рухаються, набуваючи катастрофічного характеру, спричиняючи руйнування.
Поверхневі води. У Карпатах сформувалася найбільш густа  річкова мережа в Україні. Головний
карпатський вододіл розділяє басейни річок різних напрямків. На північ і північний схід течуть
притоки Дністра – Стрий, Свіча, Тисмениця, Бистриця, Лімниця і притоки Дунаю
– Серет та Прут із Черемошем, а на південь і південний захід – притока Дунаю Тиса, в яку
впадають Тересва, Теребля, Ріка та ін. Долини карпатських річок пролягли здебільшого в поздовжніх
міжгірних улоговинах і поперечних розломах хребтів. Всі річки мають стрімку течію. Нерідко утворюються
водоспади – окраса місцевих краєвидів. Навесні і на початку літа внаслідок танення снігу в горах і великих
злив на річках бувають повені і паводки. Вони часто виходять з берегів і завдають значної шкоди
населеним пунктам, дорогам, господарським об'єктам. Карпатські річки несуть велику кількість
уламкового матеріалу, який відкладають у своїх пониззях. На схилах гір у долинах річок трапляються
зсуви.
У Карпатах чимало озер. Вони, як правило, невеликі за площею, але дуже мальовничі. Найбільшим з них
є озеро Синевир, що виникло у верхів’ї р. Тереблі внаслідок завалу в горах. Воно лежить на висоті майже
990 м, має глибину 24 м. Доволі поширеними є озера льодовикового походження – найбільш високогірні в
Україні: Бребенескул, Несамовите, Марічейка. Глибокі озера утворилися у бічних кратерах згаслих
вулканів Вигорлат-Гутинського хребта.
Висотна поясність природних умов. Внаслідок значних перепадів висот у Карпатах спостерігається
вертикальна зміна природних умов. За особливостями ґрунтово-рослинного покриву на передкарпатських
схилах розрізняють п’ять висотних поясів: 1) передгірний пояс мішаних хвойно-широколистих лісів і лук
(до висоти 600 м), де на дерново-підзолистих ґрунтахростуть мішані ліси з дуба, граба, ялиці, які
чергуються з луками, часто розораними; 2) нижній гірсько-лісовий пояс (приблизно до 1100 м), який
складається з букових та мішаних ялицево-смереково-букових лісів; 3) верхній гірсько-лісовий пояс (до 1
500 м), представлений смерековими та ялицево-смерековими лісами. В обох гірських лісових поясах
переважають бурі гірсько-лісові ґрунти; 4) субальпійський пояс (1500 – 1800 м), де поширені криволісся
та рідколісся з низькорослих сосни, вільхи, ялівцю, а також злаково-різнотравні луки; 5) альпійський пояс
(вище 1800 м) з низьких чагарників і трав’яних лук. Субальпійські й альпійські луки вкривають полонини,
де поширені гірсько-лучні ґрунти. Субальпійські луки багатші за видовим складом, більш високорослі й
густі. Відзначаються широким поширенням злакових рослин (куничник, тонконіг альпійський, костриця
карпатська, мітлиця біла) та квітучим різнотрав’ям (дельфінія, дягель, бугила, купальниця європейська,
валеріана трикрила). Великі зарості на полонинах творять чагарники: брусниця, чорниця, верес,
вічнозелений рододендрон карпатський.
У тваринному світі Українських Карпат переважають лісові види – благородний олень, козуля, дикий
кабан, вовк, лисиця, куниця, заєць, білка. Зрідка трапляються рись, дикий кіт. Багато птахів.
 Передкарпаття
 Передкарпаття простягається смугою завширшки 30 – 45 км уздовж Зовнішніх Карпат – між північно-
східним виступом гір і річковими долинами Дністра й Прута. Передкарпатська височинамає висоти 200 –
500 м. В її основі лежить Передкарпатський прогин, який утворився між складчастою спорудою Карпат і
краєм Східноєвропейської платформи. Він заповнений зім'ятими у складки осадовими породами.
Численні річки, що стікають з гір, розчленували Передкарпаття на низку широких долин, між якими
знаходяться видовжені вододільні височини.
З осадовими породами прогину пов'язане поширення у Передкарпатті родовищ нафти і природного газу,
сірки, кухонної і калійної солей, озокериту, природних будівельних матеріалів, а також мінеральних вод.
Більшість з цих корисних копалин видобуваються вже тривалий час, тому їх родовища дуже вичерпані.
Клімат Передкарпаття помірно континентальний. Він подібний до клімату інших регіонів України, що
лежать на тій самій географічній широті. Середні температури січня становлять –4 °С, липня +19 °С.
Середньорічна кількість опадів досягає 700 мм. Зволоження території надмірне.
Передкарпаття порізане густою мережею річок – верхніми течіями Дністра, Прута та їхніми притоками
(Стрий, Свіча, Лімниця, Бистриця). Вони повноводні навесні (внаслідок танення снігу) і влітку (внаслідок
злив у горах). Часто бувають паводки. Річки доволі бурхливі, проте вийшовши з гір на рівнину, вони
сповільняють течію і відкладають у долинах велику кількість твердого матеріалу, який принесли з Карпат.
Тому в руслах річок багато островів, розгалужень-рукавів. У долині верхнього Дністра було багато боліт,
які майже повністю осушені.
Передкарпатська височина вкрита дерново-підзолистими та буроземно-опідзоленими ґрунтами. На них
колись росли широколисті ліси (переважно дубові й дубово-букові з домішкою граба, клена), а на
підвищених ділянках – мішані ліси (з домішкою смереки і ялиці). Нині вони вкривають менше 25 %
території Передкарпаття. У східній частині подекуди збереглася степова рослинність, характерна для
лісостепу.
 Закарпаття
 Закарпаття займає крайню південно-західну частину Карпатського фізико-географічного краю. Природні
умови цієї території суттєво відрізняються від умов інших частин Українських Карпат. Майже
плоска Закарпатська низовина (110 м над р. м.) є крайньою частиною Середньодунайської низовини. В її
основі лежить міжгірська западина, заповнена як осадовими, так і вулканічними породами. Низовина
слабко нахилена від передгір’їв до долини річки Тиси. Одноманітна рівнинна поверхня в окремих місцях
порушується вулканічними підняттями – Берегівським горбогір’ям (з абсолютною висотою понад 360 м).
Вони є наслідком прориву магматичних порід на поверхню під час активних тектонічних рухів.
Складна геологічна будова території зумовила наявність різноманітних корисних копалин: поліметалічних,
алюмінієвих і ртутних руд, золота, бурого вугілля, кухонної солі, будівельних матеріалів. Поширені
джерела мінеральних вод різного хімічного складу.
Клімат Закарпаття помірно континентальний, але значно тепліший від рівнинних територій України, що
лежать на тій самій географічній широті. Це зумовлено тим, що гори захищають її від холодних повітряних
мас з півночі та сходу. Середня температура січня становить –2 °С, липня – +20 °С. Опадів випадає
понад 750 мм за рік.
Закарпатську низовину перетинає річка Тиса і чимало її правих приток – Боржава, Латориця, Уж.
Незначний нахил поверхні і невелика глибина річкових долин утруднюють поверхневий стік, тому в
деяких місцях відбувається заболочування. Під час сильних злив і танення снігу в горах знижені місця
нерідко затоплюються водою. Повені й паводки, які на Закарпатті є доволі частим явищем, –справжнє
лихо для місцевих мешканців.
Ґрунтовий покрив у Закарпатті подібний до передкарпатського. У минулому низовина була вкрита
широколистими лісами (з дуба і бука). Нині вони майже не збереглися.
 Природокористування й охорона природи в Українських Карпатах. Закарпатська низовина й
Придністров’я у Передкарпатті належать до найдавніше заселених людиною територій у нашій країні.
Перших поселенців вабили природні ресурси краю, насамперед рослинні, тваринні, земельні, водні.
Розселяючись територією, люди викорчовували і випалювали ліси на передгірних рівнинах,
перетворюючи землі з відносно родючими ґрунтами на ріллю, а луки – на пасовища й сіножаті. Багатства
лісу та природні гірські пасовища сприяли проникненню людини в Карпати.
З часом до сільськогосподарської діяльності додалися видобуток корисних копалин, лісозаготівля. Вздовж
передгір’їв виникли міста. Через карпатські перевали були прокладені автошляхи й залізниці, річками
сплавляли ліс. Гори і передгір’я вабили цілющими джерелами, чистим повітрям, стрімкими потоками,
мальовничими краєвидами. З’явилися центри відпочинку й оздоровлення – Яремча, Ворохта,
Трускавець, Свалява.
Нині прикарпатські рівнини є високоосвоєними територіями, де  переважають природно-антропогенні
сільськогосподарські ландшафти (понад 70 %). У горах вони поєднуються з лісогосподарськими. Ліси і
луки – величезне природне багатство гірських Карпат. Вони займають відповідно 50 і 35 % від загальної
площі регіону. Корінними мешканцями Українських Карпат є українські верховинці — гуцули, бойки, лемки.
Їх господарська діяльність, побут, традиції, обряди надзвичайно тісно пов’язані з навколишнім природним
довкіллям. Карпати оспівані ними в народних піснях, казках, легендах.
Природно-територіальні комплекси у різних частинах Карпат відзначаються своєрідністю і унікальністю.
Однак надмірне і часто нераціональне використання їх природних ресурсів останнім часом призвели до
загрози зникнення природних ландшафтів. Для їх збереження у Карпатах оголошено природозаповідними
понад 1 500 об’єктів.
Карпатський біосферний заповідник охоплює 8 відділень, які створені в Закарпатській області на
масивах Чорногора, Свидовець, Мармароському, Вулканічному, у міжгірній долині. Там охороняються
природні комплекси різних висотних рівнів – від низовинних (“Долина нарцисів” біля м. Хуста) до
високогірних (г. Говерла). Під охорону взято зарості нарциса вузьколистого, що є реліктом, дуже давні
ліси (праліси) – букові, смерекові, буково-дубові, ялицево-дубові та інші. Природний
заповідник “Горгани” створений для захисту вікових лісів з ялиці, смереки, бука, кедра на схилах гір.
Національні природні парки покликані як охороняти природу, так і забезпечувати умови для
цивілізованого відпочинку людей на привабливих територіях. Зокрема, у зону впливу Карпатського
національного природного парку входять гірські території Горган і Чорногори (в околицях Яремчі,
Ворохти, Яблуницького перевалу, г. Говерли), парків “Гуцульщина” і“Вижницький” – Покутсько-
Буковинських Карпатах, парку “Сколівські Бескиди” – однойменний масив Зовнішніх Карпат. Своєрідним
брендом Українських Карпат є озеро – перлина  національного парку „Синевир”. Окрім гірських озер,
боліт і витоків річок там охороняються букові, буково-ялицеві та смерекові ліси. Ужанський національний
парк охоплює ландшафти Полонинського і Вододільно-Верховинського хребтів. Він став частиною
першого в Європі польсько-словацько-українського біосферного резервату "Східні Карпати", що є
найбільшим серед аналогічних об'єктів Центральної Європи.
 
КРИМСЬКІ ГОРИ ТА ПІВДЕННИЙ БЕРЕГ КРИМУ
Географічне положення. Кримська гірська фізико-географічна країна простягається смугою завширшки
50 км на півдні Кримського півострова від м. Севастополя до м. Феодосії на 180 км. За особливостями
формування і будови, різновидами ландшафтів та їх мальовничістю Гірський Крим – надзвичайно
оригінальне утворення, яке виділяється на тлі більш-менш одноманітних сусідів – рівнинного
сухостепового Криму на півночі та Чорного моря на півдні.
Геологічна будова. У тектонічному відношенні Кримські гори – це велика складка, південне крило якої
занурюється в море. Підняття й складчасті рухи проходили там вже у мезозойську еру, але головні
гороутворюючі процеси відбувалися впродовж кайнозойської. Тоді ж південна частина Гірського Криму
опустилася в Чорноморську западину по лінії розлому. Так утворився крутий схил – Південний берег
Криму.
Крім поздовжніх розломів, з’являлися й поперечні, проявлявся магматизм. В одних випадках діяли
вулкани, свідченням чого є скам’янілий згаслий вулкан – масив Карадаг. В інших випадках магма
застигала в тріщинах земної кори, не прориваючись на поверхню. З часом зовнішні сили (вивітрювання,
морські хвилі) зруйнували породи, що вкривали масиви магми, тому нині вони виступають на денну
поверхню у вигляді окремих гір – Аюдаг, Кастель. Тектонічні процеси в Кримських горах не припиняються
й досі, про що свідчать землетруси.
Кримські гори – це здебільшого складчасто-брилові гори. Вони складені осадовими породами
(пісковиками, глинистими сланцями, вапняками), а в окремих місцях – породами вулканічного
походження.
Рельєф. Кримські гори утворені трьома паралельними пасмами – Зовнішнім, Внутрішнім і Головним, які
змінюють одне одного з півночі на південь. Зовнішнє і Внутрішнє пасма є куестами– видовженими
припіднятими формами рельєфу несиметричної будови: їхній північний схил пологий (відповідає нахилу
залягання пластів порід), а південний – крутий (утворився внаслідок “підрізання” пластів водотоками
вздовж ліній розломів). Зовнішнє пасмо найнижче (до 400 м). У північному напрямку воно поступово
переходить у рівнину. Внутрішнє пасмо вище (до 700 м). Зовнішні процеси створили там чудернацькі
форми.  Головне пасмо здіймається до 1 500 м. Там розташована і найвища вершина Кримських гір – г.
Роман-Кош (1 545 м). Головне пасмо розділене тектонічними розломами та ерозійними процесами на
масиви з плоскими поверхнями – яйли (Бабуган-Яйла, Нікітська, Чатир-Даг, Ай-Петринська,
Ялтинська, Карабі-Яйла). У Кримських горах багато водно-ерозійних і карстових форм рельєфу. На плато
Чатир-Даг, наприклад, налічується, понад 1 000 карстових вирв, 135 печер, шахт, криниць. У Кримських
горах розташований і найглибший каньйон в Україні – Великий каньйон на річці Аузун-Узень. При довжині
понад 3 км і ширині, що місцями не перевищує 3 м, глибина каньйону сягає 320 м.
Південні й південно-східні схили Головного пасма, що стрімко обриваються до Чорного моря,
називаються Південний берег Криму. Це вузька (від 1 до 12 км) смуга узбережжя, на якій скелі подекуди
підходять до моря, а місцями відступають, утворюючи амфітеатри.
Клімат. Клімат Гірського Криму, як і клімат рівнинної частини півострова, помірно континентальний.
Однак між ними є суттєва різниця. Кількість опадів в горах зростає в два рази і становить в середньому
600 мм за рік, а на високих вершинах – до 1 000 мм за рік. Літо в горах прохолодне: середні температури
липня становлять лише +15 °С. Зима багатосніжна з середніми температурами січня –4 °С. У Кримських
горах нерідко випадає град, а навесні з найвищих гір сходять снігові лавини, які іноді завдають значної
шкоди.
Натомість клімат Південного берега Криму найтепліший в Україні і нагадує субтропічний
середземноморський (це так звані “північні субтропіки”). На нього впливають циклони взимку й
підвищений атмосферний тиск улітку. Мають значення також близькість незамерзаючого Чорного моря і
гори, які захищають узбережжя від північних вітрів. На Південному березі Криму цілорічно додатні середні
температури: у січні від +5 °С на заході до +1 °С на сході, в липні – близько +24 °С. Опади, які приносять
середземноморські циклони, здебільшого випадають взимку у вигляді дощу. Літо жарке й сухе, однак
спека не виснажлива: освіжають морські бризи.
Внутрішні води. У Кримських горах беруть початок всі річки, які протікають на Кримському півострові.
Більшість з них короткі і впадають у Чорне море (Альма, Кача, Чорна). Найдовша річка – Салгир несе
води до Азовського моря. Влітку у пониззі вона пересихає. У горах річки часто мають неширокі
каньйоноподібні долини. Живляться вони здебільшого дощовими водами, а ті, що починаються на
північних схилах головного пасма, ще й талими сніговими. У верхів’ях деяких річок споруджено
водосховища, вода з яких використовується на потреби населенням. У горах багато джерел. На річці
Учансу є найбільший в Україні водоспад заввишки 98,5 м.
Висотна поясність. У Кримських горах спостерігається висотна поясність ґрунтово-рослинного
покриву. У передгір’ях панує степова рослинність з типчаком і ковилою, а трохи вище (від 500 м) –
лісостепова. Там на дерново-карбонатних ґрунтах ростуть дубові гаї з дуба скельного, пухнастого і
звичайного з домішкою клена, бука і граба. Поширені зарості чагарників. На схилах гір на висоті 700 – 1
300 м лежить гірсько-лісовий пояс, де на бурих лісових ґрунтах ростуть широколисті ліси з бука, граба,
клена, ясена, липи, сосни. На вершинах-яйлах поширені гірсько-лучні ґрунти. Там розкинулися гірські
луки, на яких ростуть альпійська фіалка, звіробій, типчак. На південному схилі Головного пасма висотна
поясність рослинності також виражена досить яскраво, хоча він і не має суцільного ґрунтового покриву,
тому що переривається скелями й осипищами.
На Південному березі Криму сформувалися коричневі ґрунти. На них поширені чагарникові зарості
дуба пухнастого, граба східного і ялівцю, субтропічна вічнозелена садово-паркова рослинність (кипарис,
лавр, мирт, магнолія) і плодові дерева (абрикоси, персики, мигдаль, хурма, інжир). До висоти 500 м
ростуть сухолюбні дубово-ялівцеві ліси і шибляк – густі колючі зарості теплолюбних середземноморських
видів (дуба пухнастого і скельного, суничне дерево, фісташка, грабинник). Вище до висоти 900 м лежить
пояс кримської сосни і дуба, а ще вище (до 1 300 м) у лісах переважає кримський бук.
Тваринний світ різноманітний. У лісах живуть козуля, олень, муфлон, лисиця, борсук, заєць, куниця, білка.
Гніздується багато птахів – сойка, чайка, гриф чорний, змієїд, сапсан.
Охорона природи. Для охорони довкілля створено низку природоохоронних об’єктів. У Кримському
природному заповіднику охороняються найцінніші в Криму ліси – дубові, букові, з кримської сосни, а також
реліктові угруповання тиса ягідного і ялівцю високого. Унікальні природні комплекси вулканічного масиву
юрського періоду та морського узбережжя оберігаються в Карадазькому заповіднику. Його вважають
одним з найбільш екзотичних куточків Криму, оригінальні форми рельєфу та пейзажі якого можуть
посперечатися з найвідомішим в світі Йєллоустонським парком у США. Науковці заповідника ведуть
постійні спостереження за морськими, степовими і лісовими екосистемами.
Багато природоохоронних територій створено біля м. Ялти. Ялтинський гірсько-лісовий заповідник –
найбагатший за видовим складом рослин (1 367 видів, з яких 138 є рідкісними і зникаючими).
У заповіднику „Мис Мартьян” охороняють реліктовий середземноморський ліс з ялівцю, дуба пухнастого,
сосни кримської, фісташки. Нікітський ботанічний сад – один з найстаріших в світі (заснований у 1811
р.). Там зібрано  унікальну колекцію субтропічних рослин з усіх куточків нашої планети (пальми,
метасеквоя, туя, кедр, бамбук та ін.). Вони розсаджені у пейзажному стилі, що робить сад мальовничим.
На жаль, останніми роками у спекотні літні сезони на південному схилі Головного пасма не раз виникали
тривалі пожежі, внаслідок яких згоріло багато реліктових лісів і чагарників, у тому числі й на заповідних
територіях.
Мальовничі ландшафти Гірського Криму, сухий теплий клімат та морська вода роблять цей регіон одним
із найкращих курортних районів України.

Природні комплекси морів України

1 Природні комплекси морів України

 
ЧОРНЕ МОРЕ
Географічне положення та берегова лінія. Чорне море омиває Україну з півдня. Воно займає площу
понад 420 тис. км2. Море затиснуте між горами Малої Азії – на півдні і Східноєвропейською рівниною та
Кримськими горами – на півночі, між Балканським півостровом – на заході та Кавказом – на сході.
Вузькими протоками Босфор і Дарданелли та невеликим Мармуровим морем Чорне море сполучається
із Середземним, а Керченською протокою – з Азовським морями. Між Чорним і Азовським морями
вклинюється найбільший півострів –Кримський, який Перекопським перешийком сполучається з
материком.
Чорноморська берегова лінія в межах України становить 1 540 км. Узбережжя рівнинне, тільки на
Кримському півострові вздовж берега простягаються пасма Кримських гір. На північному заході береги
моря плоскі, а від гирла Дністра до лиману Дніпра – круті. На цьому відтинку майже нема заток (крім
невеликої Одеської), натомість багато озер-лиманів, відокремлених від моря пересипами. Далі на схід до
мису Сарич берегова лінія доволі порізана: в суходіл вдаються затоки – Каркінітська,
Каламітська, Дніпровський лиман, в море виступають Тарханкутськийпівострів та намиті піщані коси-
острови – Тендрівська і Джарилгач. На півдні Кримського півострова майже впритул до моря підходять
схили гір, берег стає високим і крутим. Ця ділянка незручна для прибережного судноплавства. І лише в
окремих місцях є невеликі затоки-бухти – гавані для морських кораблів (Севастопольська,
Балаклавська). На цій ділянці чорноморського узбережжя Криму мальовничі середземноморські
ландшафти створюють найкращі умови для відпочинку. На сході Кримського півострова в берег
вдається Феодосійська затока.
Геологічна будова і рельєф дна. Улоговина Чорного моря за формою нагадує чашу з найбільшими
глибинами в центральній і південній частинах (максимальна глибина – 2 245 м). Значні глибини йпоблизу
Південного берега Криму. Улоговина моря розміщена у скидовій западині, опускання дна якої триває й
дотепер. Натомість північна частина моря (між гирлом Дунаю і Кримським півостровом) зайнята
шельфом. Україна володіє найбільшою площею шельфу серед усіх причорноморських держав.
Існування Чорного моря бере початок з розпаду океану Тетіс на окремі басейни (30 – 40 млн років тому).
На його місці виникали різні за конфігурацією моря, аж поки близько 500 тис. років тому не з’явився
басейн, подібний в основних рисах до сучасних Чорного й Азовського морів. Однак він не мав зв’язку із
Середземним морем і був прісним. У подальшому такий зв’язок виникав і знову втрачався. Близько 9 – 7
тис. років тому Чорне море остаточно сполучилося із Середземним, воно знову стало солоним і набуло
сучасних обрисів.
Клімат. Значна частина Чорного моря перебуває у субтропічних широтах, що відбивається на
формуванні його клімату. влітку він жаркий і сухий, а взимку помірний і вологий. Середні температури
липня на українському узбережжі становлять +24 °С, січня близько +1 °С. Влітку на узбережжі дме бриз,
який освіжає повітря і робить погоду не спекотною й комфортною. Взимку нерідко бувають тумани, іноді
гримлять грози. Кількість опадів змінюється від 300 мм на сході до 800 мм (південнокримське узбережжя).
Властивості водних мас. Біля берегів України Чорне море має відносно невеликі глибини і тому добре
прогрівається. Температура води на поверхні влітку підвищується до +27 °С, а взимку становить –0,5... +8
°С. Глибше 150 м температура стає незмінною (+9 °С). В окремі суворі зими північно-західна частина
моря замерзає.
Солоність чорноморської води неоднакова: біля берегів вона становить до 10 ‰, у центральній частині –
18 ‰. Тобто вона вдвічі менша від середньої солоності вод Світового океану. Це пояснюється притоком у
Чорне море великої кількості прісної річкової води. Цікаво, що назва Чорного моря не має нічого спільного
з кольором його води, для якої характерний синьо-зелений відтінок. Вода доволі прозора (прозоріша, ніж
в Атлантичному океані чи Балтійському морі).
Своєрідною рисою, що відрізняє Чорне море від інших морів, є наявність у воді шару сірководню. Він
починається з глибини приблизно 200 м і займає 87 % об’єму моря. Сірководневий шар непридатний для
життя організмів, тому на значних глибинах є лише бактерії. Появу великої кількості сірководню вчені
пояснюють низкою хімічних перетворень сполук сірки з участю бактерій і під впливом вуглекислоти, що є у
воді. Значну роль при цьому відіграє відсутність вертикальної циркуляції води у глибинних шарах. Верхня
опріснена вода, насичена киснем, не може проникнути у нижні товщі моря, які є густішими і важчими. Під
впливом значної концентрації сірководню сіро-зелений намул стає чорним.
Рух води. Водні маси Чорного моря переміщуються, формуючи течії. Основна Чорноморська
течія рухається проти годинникової стрілки паралельно до берегової лінії у вигляді замкненого
кругообігу. Через протоку Босфор з Чорного моря в Мармурове стікають прісні поверхневі води, а в Чорне
море спрямована глибинна протитечія солоних вод.
Поверхня моря переважно спокійна. Хвилі виникають у вітряну погоду і можуть досягати 15 м. Чорне море
здавна мало славу бурхливого і небезпечного, але сильні бурі бувають нечасто, переважно взимку.
Припливи і відпливи майже непомітні.
Органічний світ та природні ресурси. У Чорному морі налічують 260 видів водоростей, найбільше їх – у
північно-західній мілководній частині. Тваринний світ зосереджений у верхньому шарі води. Його видовий
склад відносно небагатий – близько 2 тис. видів (майже у 5 разів менше, ніж у Середземному морі).
Промислове значення має вилов оселедців, хамси, бичків, камбали, ставриди, скумбрії, кефалі,
осетрових. Водяться три види дельфінів – звичайний, афаліна і пихтун. Серед молюсків є мідії, устриці,
гребінці; з ракоподібних – креветки, краби. На узбережжях гніздиться багато птахів.
На шельфі Чорного моря розвідано промислові запаси нафти і природного газу. У морській воді розчинені
залізо, срібло, мідь, сіль та інші речовини. Лікувальне значення мають грязі чорноморських лиманів.
Пляжі вздовж узбережжя є чудовими місцями відпочинку.
Охорона моря. Екологічна ситуація в Чорному морі визначається передусім стоками річок, що впадають
у нього, а також викидами шкідливих речовин, які потрапляють у воду при аваріях кораблів і видобутку
корисних копалин. Найбільше забруднюючих речовин зі стоками приносять Дунай, Дністер, Дніпро.
Внаслідок цього відбувається «цвітіння» води у північно-західній частині моря. Забруднюють море також
промислові підприємства й порти, заклади сфери відпочинку, що знаходяться на його берегах, побутові
стоки міст. Води Керченської протоки і узбережжя однойменного півострова зазнали сильного
забруднення нафтопродуктами восени 2007 р. під час аварії суден-танкерів. Внаслідок цього відбулася
масова загибель риби, загинуло понад 30 тис. птахів. Мазут, що скупчився на дні, утворив плями, які
роблять ці ділянки непридатними для життя організмів. Це вимагає вживання низки заходів щодо
очищення стоків та охорони води Чорного моря від забруднення.
Жива природа Чорного моря та його узбереж охороняється у спеціально створеному з цією
метою Чорноморському природному заповіднику. Насамперед під охороною перебувають багато видів
водоплавних птахів, які зимують або відпочивають під час перельотів. Морські екосистеми охороняються
також і природних заповідниках Дунайському, Карадазькому та „Мис Мартьян”.
 
АЗОВСЬКЕ МОРЕ
 Географічне положення та берегова лінія. На південному сході Україна виходить на відстані майже
400 км до берегів Азовського моря. Його площа як для моря мала – 39 тис. км 2. На карті воно виглядає
великою затокою Чорного моря, з’єднаною з ним вузькою та короткою Керченською протокою. Обидва
моря є внутрішніми морями басейну Атлантичного океану. Акваторія Азовського моря належить Україні та
Росії, морський кордон між ними ще не встановлений.
Азовське море має слабко порізані береги. Найбільша затока – Таганрозька, вона лише частково омиває
Україну. Великими затоками біля українських берегів є Обитічна та Бердянська, які відділені від моря
невеликими півостровами і косами. Сильно врізається в суходіл Утлюцький лиман, відділений косою
Бирючий Острів. Затоку Сиваш відгороджує від Азовського моря довга (112 км) піщана коса
Арабатська Стрілка, а водообмін з ним здійснюється через вузьку Генічеську протоку. На
вузькому Перекопському перешийку, що з’єднує Кримський півострів з материком, людині достатньо 1,5
год, щоб перейти від Сиваша до узбережжя Чорного моря.
Середня глибина Азовського моря становить лише 8 м, а найбільша – 14 м. Унаслідок річкових наносів та
руйнування берегів у морі щорічно нагромаджується близько 12 млн т твердих речовин. В результаті цих
осадів відбувається поступове обміління.
Клімат і водні маси. Клімат узбережжя Азовського моря подібний до клімату Причорноморської
низовини. Температури повітря влітку становлять в середньому +22 °С, взимку – від –5 до 0 °С. Взимку
бувають бурі. У Керченській протоці цілорічно стелються густі тумани.  На узбережжях влітку дмуть бризи.
Азовське море значно відрізняється від Чорного властивостями води. Влітку азовські води внаслідок
незначних глибин прогріваються до +32 °С. Взимку поблизу берегів море замерзає майже на 3 місяці. В
Азовському морі нерідко буває дрейф криги (переміщення пануючим вітром). При сильному вітрі
утворюються тороси – нагромадження брил льоду.
Середня солоність води в Азовському морі дуже низька – не більш як 13 ‰, а в прибережній смузі може
зменшуватися до 2 ‰. Натомість у затоці Сиваш вона у 10 – 15 разів вища від середньої в морі. Вода у
затоці тепліша, ніж у морі, швидше випаровується під спекотним південним сонцем і доходить до стану
ропи та перетворюється на сіль. Влітку поверхня затоки виблискує соляною кіркою, ніби льодяна
ковзанка. Сіль у Сиваші видобували здавна, чумацькі валки розвозили по всій Україні і навіть за її межі.
Тепер сіль використовують і як хімічну сировину.
Прозорість води Азовського моря невисока через те, що в ній є велика кількість планктону і твердих
завислих частинок. Колір води у відкритому морі синьо-зелений, а біля берегів – жовто-зелений.
Рух води. В Азовському морі напрямок течій визначається вітром. Переважає рух води у південно-
західному та північно-східному напрямках. Проте такі течії є нетривалими і нестійкими.
Найбільші хвилі виникають поблизу Арабатської Стрілки. На всій акваторії моря постійно спостерігаються
нагінно-згінні явища. Притік прісної води в Азовське море з річками Кальміусом, Бердою, Обитічною,
Салгиром та іншими невеликий, основну масу води несуть Дон і Кубань. Значна частина прісної води
потрапляє в акваторію моря з опадами: за рік в море додається 50 км 3 води (20 % його водного об’єму).
Деяка частина води відходить у Сиваш, значна частина випаровується з поверхні моря, ще якась кількість
течією через Керченську протоку виноситься у Чорне море. В посушливі роки, навпаки, коли надходження
прісної води невелике і море міліє, через протоку посилюється притік більш солоної чорноморської води.
Припливи у морі незначні через те, що воно не має безпосереднього сполучення з океаном.
Через невелику глибину води Азовського моря добре перемішуються, вони насичені киснем. Дно вкрите
мулом і черепашником, що зумовлено багатством молюсків. Черепашник вкриває також береги моря і
коси.
Природні ресурси і охорона природи. В Азовському морі ростуть червоні і зелені водорості, водні
квіткові рослини. Тваринний світ небагатий. Із риб поширені судак, хамса, тюлька, осетер, севрюга, білуга,
оселедці, камбала, кефаль. У море на нерест та підгодівлю заходить риба з Чорного моря. Найбільше
риби – поблизу берегів Керченського півострова. Звідти її сотнями тисяч тонн відправляють в усі кінці
нашої країни. За біологічною продуктивністю (кількістю тонн морепродуктів, яка припадає на одиницю
площі) Азовське море ще зовсім недавно було на першому місці серед усіх морів світу. Проте в останні
десятиріччя маса планктону в морі зменшилася майже на третину, що призвело до значного зниження
його рибопродуктивності. Це сталося внаслідок збільшення стоків неочищених вод від промислових і
комунальних підприємств, інтенсивного використання сільським господарством мінеральних добрив та
отрутохімікатів в басейнах річок, забруднення від аварії кораблів.
На погіршення екологічного стану моря вплинуло також зменшення прісного стоку річок, особливо Дону та
Кубані, після побудови на них гідровузлів (ГЕС, водосховищ, зрошувальних каналів). У результаті цього
зменшилося надходження із суходолу поживних речовин, необхідних для водоростей і планктону, а також
збільшилась солоність води. Загибелі багатьох видів організмів сприяло також проникнення густішої
чорноморської води у придонні шари Азовського моря, внаслідок чого вода стала погано перемішуватися,
і кисень не потрапляє у глибинні шари. Велику небезпеку для організмів становлять насичені отруйними
речовинами дренажні води з рисових полів, які стікають в Азовське море.
Дно Азовського моря перспективне для видобутку нафти і природного газу. Цілющу грязь Сиваша
використовують для лікування, а з її ропи виробляють соду, бром, магній.
Узбережжя Азовського моря з теплим кліматом, піщаними пляжами – важливий рекреаційний район
України, де розміщені бази відпочинку, санаторії. Невеликі острови, півострови та коси зберегли
непорушними природно-територіальні комплекси, вони слугують місцями гніздування багатьох птахів. Для
їх охорони створені Казантипський природний заповідник та Азово-Сиваський національний природний
парк.

Геоекологічна ситуація

1 Геоекологічна ситуація
Поняття геоекологічної ситуації. Людина як біологічна й суспільна істота живе і творить у певному
природному середовищі. Воно може позитивно або негативно впливати на самопочуття і здоров’я людини
залежно від сукупності природних умов території, а також тих змін, які привнесені в них самою людиною.
Отже, умови проживання людей на певній території залежать від конкретної геоекологічної ситуації
– стану природного середовища в певному регіоні, ступені його відповідності санітарно-гігієнічним нормам
життя населення і природно-екологічним умовам існування живих організмів.
На стан природного довкілля звичайно впливають власне природні процеси та явища (наприклад, посухи,
лісові пожежі, сильні паводки, ураганні вітри, землетруси тощо). Однак сучасна геоекологічна ситуація
майже всюди в світі формується під впливом самої людини. У процесі життя і господарської діяльності
людина все більше використовує різні компоненти природи, повертаючи натомість величезну кількість
невластивих природі продуктів своєї життєдіяльності. Тим самим вона порушує зв’язки між природними
компонентами, збіднює та видозмінює природне середовище, забруднює складові географічної оболонки
– атмосферу, гідросферу, літосферу і ґрунт, спричиняє негативні зміни в біосфері, в тому числі й через
ланцюги живлення (наприклад, нагромадження шкідливих речовин у рослинах, які переходять у процесі
харчування до тварин, а далі – в організм людини).
Щоб оцінити сприятливість геоекологічної ситуації для життя людини використовують різні якісні та
кількісні показники. Вони фіксують порушення природних компонентів і стан їх забруднення (кількість
викидів шкідливих речовин). Ці показники зіставляють з гранично допустимими концентраціями
речовин – науково обґрунтованою можливою їх кількістю у довкіллі, при якій не існує суттєвої загрози
здоров’ю людини (наприклад, сполук сірки в повітрі, важких металів у ґрунті, органічних хімічних сполук у
воді). Залежно від того, як ці показники співвідносяться на певній території, формується сприятлива чи не
сприятлива екологічна ситуація.
Геоекологічна ситуація в країні змінюється як від місця до місця, так і на одній і тій самій території з
часом. Людина може не тільки шкодити довкіллю, але й виправляти геоекологічну ситуацію на краще.
Стан природного середовища в Україні сформувався під впливом давнього освоєння й надмірного
антропогенного перетворення території, значного її насичення промисловим і сільськогосподарським
виробництвами, порівняно незначними природоохоронними площами.
Основні забруднювачі довкілля. Надзвичайно великі зміни у стані навколишнього природного
середовища України відбуваються під впливом розвитку промисловості. Внаслідок гірничодобувної
діяльності відбувається нагромадження відвалів із порід, які виймаються з шахт, рудників, кар’єрів.
Нерідко у відвалах опиняються токсичні речовини, які розвіюються на значні території, потрапляють у
підземні води. Це впливає на ріст рослин, здоров'я  людей. Загалом у відвалах знаходиться 25 млрд т
порід, вони займають площу 50 тис. га. Найбільше відвалів з небезпечними речовинами у місцях
видобутку вугілля, руд металів, сірки, калійної солі – у Донбасі, Придніпров'ї, Львівсько-Волинському
басейні, Прикарпатті. У місцях шахтного способу видобутку утворюються терикони – насипні утворення
заввишки до 100 м. Ці “гори” не придатні для використання. У них нерідко відбувається самозаймання
вугільної породи та вибухи метану.
Підприємства обробної промисловості забруднюють найбільше повітря та воду. Підприємства України
щорічно викидають більш як 6 млн т речовин, в яких міститься понад 200 видів шкідливих компонентів.
Найбільше забруднюють довкілля ТЕС, металургійні та хімічні підприємства. У тиху безвітряну погоду над
містами нерідко буває смог – туман із диму, сажі та інших домішок. Серед викидів – сполуки вуглецю,
азоту, фосфору,сірки, які спричинюють випадання кислотних дощів. Ці дощі пригнічують ріст овочевих
культур, плодових дерев і кущів, руйнують будівлі та пам'ятники. У викидах промислових підприємств є
немало токсичних важких металів, які здатні нагромаджуватися у продуктах: свинець, ртуть, олово, мідь,
молібден, сурма, кадмій та ін. Найбільш високий рівень забруднення відмічено у містах Донбасу
(Слов'янську, Макіївці, Краматорську, Єнакієвому, Дзержинську), Придніпров’я (Дніпродзержинську,
Дніпропетровську, Запоріжжі), Маріуполі, Одесі, Чернівцях, Києві, Черкасах та ін.
Великим забруднювачем довкілля є транспорт. Він дає майже 70 % усіх викидів в атмосферу, які є
продуктами згоряння палива. Вздовж автошляхів концентрація шкідливих речовин, у тому числі важких
металів, у 10 – 20 разів перевищує гранично допустимі норми. Тому вздовж доріг забороняється випасати
худобу, рвати плоди. Автомобільний транспорт – перший забруднювач повітря й у великих містах.
Забруднення довкілля спостерігається також уздовж залізниць, у портах та аеропортах, яке здійснюється
залишками палива з транспортних засобів. Найбільше викидів шкідливих речовин буває під час аварій на
транспорті. Так, у 2007 р. залізнична аварія на Львівщині спричинила значні викиди в атмосферу і ґрунт
отруйного жовтого фосфору, а внаслідок аварії танкерів у чорноморські води потрапили нафтопродукти.
Забруднення ґрунтів, вод і біосфери спричиняє й сільськогосподарська діяльність людей, особливо
хімізація сільського господарства. Тривалий час люди використовували отрутохімікати проти шкідників
культурних рослин (бур’янів, різних комах), не звертаючи уваги на їх шкідливий вплив на здоров'я людей і
тварин. Це стосується і надмірної кількості нітратів, що засвоюються сільськогосподарськими рослинами
внаслідок внесення мінеральних добрив при їх вирощуванні. Ускладнює екологічну ситуацію в Україні і
неналежне зберігання отрутохімікатів та добрив – часто у необладнаних приміщеннях, а то й під
відкритим небом. Нерідко ці речовини потрапляють у ґрунт та воду й отруюють їх, зумовлюючи
захворювання людей.
Значним забруднювачем довкілля є також комунальне господарство населених пунктів, особливо міст.
Внаслідок життєдіяльності людей нагромаджуються тверді побутові відходи, які вивозяться на відкриті
сміттєзвалища, а також каналізаційні побутові стоки. Для їх очищення у містах створені очисні споруди,
але нерідко забруднені води потрапляють у річки. Тим більше, безпосередньо в річки стікають дощові
води, які змиваючи вулиці міст несуть у водойми нафтопродукти, важкі метали, велику кількість сміття.
Значну загрозу людям і довкіллю несуть численні “поховання” і склади хімічно небезпечних речовин, а
також склади боєприпасів, які залишилися Україні у спадок від військово-промислового
комплексу колишнього СРСР. Таких складів по всій Україні понад 180, в них зосереджено 2,5 млн тонн
вибухових речовин. Відомі факти масового небезпечного захворювання людей поблизу таких об’єктів
(Первомайський район на Миколаївщині), вибухів артилерійських снарядів в Артемівську (Донецька
область), Новобогданівці (Запорізька область), Лозовій (Харківська область), внаслідок чого страждали
люди, нищились будівлі. У кількох місцях на території країни зберігається дуже небезпечне рідке ракетне
паливо. Знищення боєприпасів і вибухово небезпечних речовин гальмується браком коштів.
Регіональні відмінності геоекологічної ситуації. В Україні розрізняють території із сприятливою,
помірно-сприятливою, задовільною, погіршеною, напруженою та катастрофічною екологічною ситуацією.
У цих назвах відображено наростанням гостроти екологічних проблем на територіях. Сприятлива,
помірно-сприятлива і задовільна ситуація склалася у давно освоєних регіонах, де переважає
сільськогосподарська діяльність (лісостепова зона, крайні схід та захід Полісся, Карпати). При цьому
території з більш сприятливими умовами життя займають менші площі.
Погіршеною екологічною ситуацією характеризуються освоєні відносно недавно, однак надмірно
експлуатовані степові землі, забруднене радіоактивними відходами центральне Полісся, промислові
райони навколо великих міст. У великих промислових районах Донбасу, Придніпров’я, навколо деяких
міст Прикарпаття погіршена екологічна ситуація переростає в напружену, а у 30-кілометровій
Чорнобильській зоні – катастрофічну.
Час від часу в окремих місцевостях виникають негативні зміни в навколишньому природному середовищі,
що потребують застосування надзвичайних заходів з боку держави. Їх оголошують зонами надзвичайних
екологічних ситуацій, правовий статус яких також закріплений законом. На жаль, таких зон в Україні
з’являється чимало.
 
Вплив геоекологічної ситуації на здоров'я населення. Стан навколишнього природного середовища
значною мірою впливає на здоров'я і тривалість життя людей. В Україні екологічний чинник поряд із
соціально-економічним є визначальним у народжуваності й смертності населення. З 1992 р. показники
смертності у нашій країні перевищують показники народжуваності, тому спостерігається зменшення
кількості населення. Це особливо гостро виявляється у регіонах, де значне радіоактивне і промислове
забруднення довкілля (Чернігівська, Київська, Житомирська, Донецька, Луганська,
Дніпропетровська і Запорізька області).
Навколо Чорнобильської АЕС, де у квітні 1986 р. сталася одна з найбільших техногенних аварій людства,
створено 30-тикілометрову зону відчуження, яку називають Чорнобильською зоною. З неї було відселено
майже сто тисяч осіб із 75-ти населених пунктів України. Безлюдним містом-привидом стала Прип'ять –
місто працівників електростанції. У зоні містяться сотні захоронень радіоактивних відходів. Технологій з їх
дезактивації поки що немає. І тільки в самому Чорнобилі обмежений час працюють люди. Вони слідкують
за станом укриття та АЕС (у 2000 р. електростанцію остаточно закрили) та обслуговують Чорнобильську
зону. На околицях зони проживає більш як сотня людей переважно старшого віку, які, незважаючи на
заборони й небезпеку для свого здоров’я, повернулися у свої домівки.
Внаслідок викидів у повітря великої кількості радіоактивних речовин відбулося стійке і довготривале
забруднення території Цезієм, Стронцієм і Плутонієм. Ці речовини випромінюють радіоактивні промені і їх
називають радіонуклідами. Вони мають здатність нагромаджуватися в організмах, воді, ґрунті, повітрі і
тривалий час впливати на стан довкілля, життя людей і тварин (період піврозпаду Цезію-137 становить 24
тис. років!). Тому в зоні значного радіоактивного забруднення заборонено вирощувати
сільськогосподарські культури, збирати ягоди, гриби, полювати на дичину, ловити рибу, пити воду, палити
дерева чи листя. Велику кількість забруднюючих речовин акумулювали в собі донні відклади Київського
водосховища.
За роки, що минули від аварії, постійно проводиться робота щодо зменшення радіаційного забруднення
території України. Здійснюються постійні спостереження за рівнем радіації, за впливом радіонуклідів на
різні компоненти природного середовища та здоров'я людей. Тепер Чорнобильська зона – науковий
полігон. У 2008 р. там також створено сховище для радіоактивних відходів інших атомних станцій України.
Ця територія із “радіоактивним” ландшафтом є своєрідним застереженням щодо безпечного ставлення до
використання такого потужного джерела енергії, як атомна, а також інших досягнень прогресу.

Використання й охорона природних умов і

ресурсів

1 Використання й охорона природних умов і ресурсів

Природокористування. Сукупність усіх форм впливу людини на природне середовище і заходів,
спрямованих на його збереження, називають природокористуванням. Загалом в Україні
переважало нераціональне природокористування, яке не забезпечувало збереження природного
середовища. Часто воно зводилося до хижацького вичерпування природних ресурсів, масового
неконтрольованого забруднення довкілля та суцільного знищення природних ландшафтів. Унаслідок
цього нині багато компонентів природного середовища в Україні перебувають у пригніченому стані, їх
здатність до самовідновлення послаблена.
Подібна ситуація характерна для багатьох країн світу. Подальший розвиток національних економік за
таким зразком призвів би до самознищення людського суспільства. Усвідомлення цієї небезпеки
спонукало світове співтовариство до пошуку шляхів виходу із загрозливого становища. Наприкінці ХХ ст.
ним прийнято концепцію сталого розвитку людства. Сталий розвиток передбачає таке
використання природних ресурсів теперішніми поколіннями, яке б не ставило під загрозу існування
майбутніх поколінь. Техногенне навантаження на природне довкілля не повинно перевищувати його
можливостей до самовідновлення. Необхідною умовою реалізації цієї концепції є усвідомлення
суспільством переваги екологічних цінностей над іншими.
 
Заходи щодо раціонального природокористування. Надзвичайно важливим завданням концепції
сталого розвитку в Україні є перехід до раціонального природокористування. Воно передбачає активне
впровадження низки заходів у різних галузях життєдіяльності суспільства – промисловості, сільському
господарстві, будівництві, транспорті, житлово-комунальному господарстві, сфері обслуговування і
відпочинку населення. Ці заходи можуть мати різний характер: технічний (вдосконалення існуючих і
розробка нових технологічних процесів), економічний (встановлення плати за спожиті ресурси,
економічних санкцій за заподіяння шкоди навколишньому середовищу), юридичний (розробка і прийняття
національного природоохоронного законодавства, приєднання до міжнародних угод), освітньо-виховний
(формування екологічної культури населення), громадський (контроль за екологічною ситуацією з боку
громадськості).
Заходи щодо раціонального природокористування та охорони природи здійснюються за трьома
основними взаємозв’язаними напрямами.
1. Економна експлуатація природних ресурсів (або ресурсозбереження). Передбачає зменшення
затрат сировини, палива,  енергії для виробництва різних видів продукції. Для цього необхідно
впроваджувати ресурсо- та енергозберігаючу техніку і технології у промисловості, сільському
господарстві, на транспорті та в інших галузях господарства. У наш час в Україні на виробництво одиниці
продукції витрачається у кілька разів більше сировини та енергії, ніж у розвинутих країнах Західної
Європи.
Великі можливості економії має комплексне використання ресурсів. Майже всі види природної сировини
містять супутні компоненти. Наприклад, у залізних рудах є германій, скандій, ванадій, золото, срібло,
вісмут, стронцій, нікель, титан, уран. А нині з руди, крім заліза, вилучають в Україні не більше двох
додаткових компонентів, решта йдуть у відвали. Залишкові продукти гірничодобувної промисловості
(породи, що утворилися при розкриванні копалин або після вилучення корисних компонентів) можна
використовувати у будівництві.
Істотну економію дозволяє здійснити повернення в господарський обіг матеріалів, які містяться у
промислових, сільськогосподарських, побутових та інших відходах. Наприклад, у сільському господарстві
з давніх-давен використовуються органічні сільськогосподарські та побутові відходи у вигляді гною та
компосту. Багато використаних матеріалів (металобрухт, макулатура (картон і папір), скло, пластик, гумові
шини, тканини, технічні оливи) стають вторинними ресурсами.  Вони задовольняють нині 40 % потреб
світової промисловості, тоді як в Україні – менше 5 %.
2. Зменшення і очищення викидів у довкілля та знешкодження відходів. Щорічно в Україні
утворюється близько 1 млрд т газоподібних, рідких і твердих відходів виробництва та споживання. Багато
з них містять шкідливі для людини і природного довкілля речовини. Великі площі займають
нагромадження відходів видобування і переробки корисних копалин та звалища сміття. Значним
чинником отруєння довкілля є хімізація сільського господарства.
Щоб зменшити та очистити викиди впроваджують маловідходні і безвідходні технології, замкнуті цикли
водокористування; стічні води та пило-газові викиди пропускають через спеціальні очисні станції і
агрегати, де знезаражують, вловлюють або знешкоджують забруднюючі домішки; переводять транспортні
засоби на екологічно безпечні види палива (наприклад, біопаливо); створюють зелені зони уздовж
автомагістралей, у містах і навколо них. Перехід на землеробство, яке застосовує органічні добрива й
біологічні методи захисту рослин від шкідників і бур’янів, дасть можливість виключити застосування
отрутохімікатів і мінеральних добрив.
Очистити середовище від існуючих нагромаджень промислових відходів і сміттєзвалищ та запобігти
утворенню нових дає можливість утилізація – використання відходів як вторинних ресурсів.
Металобрухт, макулатура, склотара йдуть у повторне виробництво, “пуста” порода служить сировиною
для виробництва будматеріалів, розроблено способи переробки хімічних матеріалів.
Сільськогосподарські, продовольчі відходи, тирса й залишки деревини, текстиль є сировиною для
виробництва палива. Важливою початковою ланкою утилізації побутового сміття є сортування, яке може
здійснюватися як на сміттєпереробних заводах, так і самим населенням.
 
3. Охорона й відтворення природних умов і ресурсів. Цей напрям передбачає заходи щодо
збереження і примноження біологічного розмаїття, охорони джерел і малих річок, збереження ґрунтів і
відновлення їх родючості, лісовідновлення, охорони ландшафтів тощо. Дедалі більш актуальною в Україні
є рекультивація – комплекс робіт, спрямованих на відновлення порушених земель. Завдяки цьому на
місці колишніх кар’єрів, відвалів чи смітників можна знову побачити природні ландшафти,
сільськогосподарські угіддя або ж місця для відпочинку людей.
Проведення природоохоронних заходів – це важливе завдання держави і місцевих органів влади. Їх
здійснення потребує чималих коштів, зусиль, пошуку нових рішень. Проте невиконання їх ставить під
загрозу існування майбутніх поколінь. Збереження довкілля великою мірою залежить від кожного з нас,
від усвідомлення нерозривності наших зв’язків з природою, від нашої громадянської позиції і часто від
нашого щоденного поводження.
 
Законодавство України щодо охорони природи. Охорона природи – це заходи, спрямовані на
збереження та відтворення як окремих компонентів природи, так і їх поєднань у природно-територіальних
комплексах (ПТК). Охорона довкілля в Україні має глибокі історичні традиції. Люди здавна оберігали
об'єкти незвичайної краси – цілющі джерела, озера, водоспади, скелі, гаї, окремі вікові дерева, які нерідко
вважали священними.
Природоохоронна робота в Україні активізувалась у ХІХ ст., коли значно посилився вплив людини на
довкілля. У 1883 р. власник маєтку у степовій частині України Фрідріх Фальц-Фейн виділив ділянки для
охорони рослин і диких тварин, зберігши цілинний степ від розорювання. Це була перша
природоохоронна територія на теренах України, що згодом стала державним заповідником “Асканія-
Нова”. Велика кількість природоохоронних об’єктів виникла вже роки існування незалежної Української
держави.
Нині в Україні створена нормативно-правова база збереження і охорони навколишнього природного
середовища. Екологічне та природоохоронне законодавство охоплює понад 200 законів та інших
державних актів. Основними є закони «Про охорону навколишнього природного середовища» (1991 р.),
«Про природно-заповідний фонд» (1992 р.), «Про охорону атмосферного повітря», «Про рослинний світ»,
«Про тваринний світ» та ін. У них відзначається, що державній охороні та регульованому використанню
на території України підлягають усі природні компоненти і ресурси. Кожен громадянин України має право
на безпечне для його життя і здоров'я навколишнє середовище.
 
Національна екологічна мережа. Наприкінці ХХ ст. основним завданням природоохоронної справи в
Україні, як і в світі, стало не тільки збереження окремих видів рослин і тварин та цінних природних
комплексів на обмежених територіях, а й створення здорового природного середовища для людини,
збереження і примноження біологічного і ландшафтного різноманіття, покращення стану довкілля. Це
відповідає ідеї сталого (збалансованого) розвитку, яка була проголошена ООН у 1992 р. і підтримана
урядами багатьох країн світу. З цією метою в них створюються національні екологічні мережі.
Загальнодержавна програма формування національної екологічної мережі в Україні була прийнята у 2000
р. і розрахована на 2000 – 2015 рр. Згідно з нею екологічна мережа Українимає стати складною
системою різних за величиною природоохоронних територій, які б охоплювали якомога більшу частину
країни. Основними елементами екологічної мережі є так звані ключові території, які забезпечують
збереження найбільш цінних і типових для даного регіону компонентів ландшафтного різноманіття. До
них належать вже існуючі об'єкти природно-заповідного фонду.
Природно-заповідний фонд – це ділянки суходолу і водного простору, природні комплекси яких мають
особливу природоохоронну, наукову, естетичну, рекреаційну цінність. Нині він налічує близько 7,3 тис.
територій і об’єктів загальною площею 2,8 млн га, що становить 4,7 % території України. Він охоплює 11
категорій територій і об’єктів загальнодержавного та місцевого значення.
У заповідниках оберігаються всі елементи природного комплексу (і води, і породи та ґрунти, і рослини та
тварини), здійснюється науково-дослідна робота з вивчення розвитку процесів і явищ та заборонена
будь-яка господарська діяльність. В Україні є 4 біосферних заповідники, що є міжнародними
установами („Асканія-Нова”, Карпатський, Дунайський, Чорноморський) і 19 природних
заповідників загальнодержавного значення. Заповідники створені в усіх основних ПТК – зональних,
гірських, на Південному березі Криму, на заплавах великих річок, узбережжях та акваторіях морів.
Національні природні парки – це природоохоронні, рекреаційні та науково-дослідні установи, які
створені для збереження і відтворення природних комплексів і мають особливу цінність для відпочинку
людей. В Україні 4 десятки національних парків, найдавнішим серед них є Карпатський, розміщений у
найвищому гірському масиві. Найбільше природних парків у Карпатах і зонах мішаних і широколистих
лісів.
Віднедавна в Україні почали створювати регіональні ландшафтні парки, які є природоохоронними й
рекреаційними закладами місцевого або регіонального значення. Всього їх 46, а першим був
“Дністровський каньйон” (Тернопільська область). Вони поширені майже в усіх областях України,
найбільше – у Донецькій. У національних природних і регіональних ландшафтних парках за межами
власне природоохоронних територій провадиться господарська діяльність місцевого населення.
Заказники – це природно-заповідні об'єкти, які оголошуються такими для збереження одного або
декількох видів рослин чи тварин, окремих компонентів природи. Серед них розрізняють ландшафтні,
лісові, ботанічні, зоологічні, гідрологічні, геологічні та ін. В них заборонені тільки ті види господарської
діяльності, які впливають на знищення виду, що охороняється. Заказників в Україні понад 2,7 тис; вони
займають найбільшу площу серед природно-заповідних територій.
Для охорони окремих унікальних природних утворень їх оголошують пам'ятками природи. Ними можуть
бути печери, геологічні відслонення, горби, річкові острови, окремі дерева, джерела та ін. Їх в Україні
майже 3 тис. Заповідні урочища, яких в Україні близько 800, – це природоохороннілісові, степові,
болотні та інші відокремлені цілісні ландшафти.
До природно-заповідного фонду також належать 4 категорії штучно створених об’єктів. Ботанічні
сади призначені для акліматизації і розмноження рідкісних та типових видів місцевої, вітчизняної та
іноземної флори шляхом створення ботанічних колекцій. З 20-ти ботанічних садів України найвідомішими
та найбагатшими за видовим складом є Донецький, Нікітський та сади Харківського і Київського
університетів. Дендрологічні парки створюються для збереження різноманітних видів дерев і
чагарників та їх композицій у спеціально підготовлених умовах. Найдавніші та найвідоміші серед них –
“Олександрія” (м. Біла Церква, Київська область), “Софіївка” (м. Умань, Черкаська область), “Тростянець”
(Чернігівська область). Визначні та цінні зразки паркового будівництва оголошуються парками-
пам’ятками садово-паркового мистецтва. Дуже часто вони поєднуються з палацами (Алупкінський
парк у Криму, Підгорецький у Львівській області, Качанівський у Сумській області та ін.). Більшість з них
створені у невеликих містечках і селах. В Україні є 13 зоологічних парків, найбільші з яких –
в заповіднику “Асканія-Нова”, Київський, Миколаївський.
Інші елементи екологічної мережі. У майбутньому в екологічну мережу України, крім ключових
територій, повинні також входити сполучні та буферні території. Сполучні території, або екологічні
коридори утворюються видовженими ділянками, що з’єднують між собою ключові території і
забезпечують міграцію тварин. На території України обґрунтовано необхідність кількох широтних та
меридіональних екологічних коридорів. Широтними є Поліський лісовий, Галицько-Слобожанський
лісостеповий, Південноукраїнський степовий і Приморський прибережний; меридіональними – долини
річок Дунаю, Дністра, Південного Бугу, Дніпра, Сіверського Дінця, які слугують шляхами міграції птахів.
Буферні території знаходяться навколо ключових і сполучних територій і захищають їх від негативного
впливу господарської діяльності, яка відбувається на сусідніх землях. Це можуть бути пасовища, сіножаті,
ліси, ставки, а також орні землі з досить безпечним веденням сільського господарства (зокрема без
застосування мінеральних добрив).
Загальноєвропейська екологічна мережа. Україна є активним учасником Загальноєвропейської
стратегії біологічного та ландшафтного різноманіття, що прийнята в 1995 р. Головним її напрямом є
розбудова екологічних мереж окремих країн і Європи загалом. Україна планує до 2015 р. подвоїти частку
природоохоронних територій і ввійти за цим показником до першої десятки європейських країн. Також
передбачається поєднання національної екологічної мережі з екологічними мережами суміжних країн
шляхом створення на кордонах спільних елементів екологічної мережі. Перші кроки у цьому напрямку вже
зроблено: створено українсько-польсько-словацький біосферний заповідник “Східні Карпати” (куди з
українського боку увійшов Ужанський національний природний парк) та українсько-
румунський біосферний резерват “Дельта Дунаю” (з Дунайським біосферним заповідником у складі).
Подібні прикордонні елементи Загальноєвропейської екологічної мережі планується створити з Польщею,
Білоруссю, Росією, Молдовою.
Велику роль у створенні міжнародної екологічної мережі мають відігравати широтні і меридіональні
екологічні коридори, а в них – біосферні заповідники.
 
Моніторинг навколишнього середовища. Моніторинг – це система постійного спостереження за
станом компонентів у природних чи природно-антропогенних ландшафтах з метою охорони природи,
раціонального використання її ресурсів та безпеки життя й діяльності людини. Такі спостереження,
наприклад за погодою та кліматом, регулярно ведуться в світі вже більше ста років. Моніторинг
передбачає оцінку стану природних об’єктів та прогнозування їх можливих змін. Це дає можливість
передбачити процеси і явища в довкіллі, врахувати їх у людській діяльності або ж запобігти їм.
У залежності від об’єктів спостереження розрізняють моніторинг різних
видів: геофізичний(спостереження за землетрусами), атмосферний (за станом повітря),
кліматичний (за погодою, несприятливими метеорологічними явищами, зміною
клімату), гідрологічний (за станом малих річок, інших поверхневих та підземних
вод), ґрунтовий, біологічний (за рослинністю і тваринним світом), біосферний (за природними
процесами і явищами в географічній оболонці), геоекологічний (за впливом людської діяльності на
природне середовище), санітарно-гігієнічний (за умовами життя й діяльності людини).
Моніторинг передбачає спостереження за наявністю у довкіллі хімічних сполук і елементів,
електромагнітних, шумових та інших чинників, радіонуклідів, хвороботворних бактерій тощо, порівняння їх
кількості з природними чи гранично допустимими показниками. Моніторинг здійснюють за спеціальними
програмами на різних постах, стаціонарах, станціях, полігонах – гідрометеорологічних, аерологічних,
озонометричних, гідрологічних, морських, сейсмічних, сніголавинних, біологічних, лісових, санітарних.
Біологічний моніторинг є невід’ємною діяльністю в об’єктах природно-заповідного фонду, а біосферний –
у біосферних заповідниках, які входять в систему міжнародного моніторингу за географічною оболонкою
планети. Різні види моніторингу проводяться також на господарських об’єктах – промислових,
сільськогосподарських, транспортних, рекреаційних.
За охопленням території розрізняють моніторинг місцевий, регіональний, національний і
глобальний. Місцевий (або локальний) моніторинг здійснюється на окремих підприємствах, у містах,
ділянках ландшафтів, регіональний – у межах області, на територіях природних і економічних регіонів,
а національний – у загальнодержавному масштабі. Глобальниймоніторинг – це спостереження за
станом навколишнього середовища на всій планеті, яке здійснюється на основі міжнародних угод.
Інформацію для оцінки й прогнозу стану довкілля в світі отримують у результаті наземних спостережень,
аеро- та космічних стежень з літаків, штучних супутників Землі і космічних орбітальних станцій.

Економічна та соціальна географія як наука

1 Економічна та соціальна географія як наука

Як відомо, географія – це наука про Землю загалом і, насамперед, про її поверхню, представлену
географічною оболонкою. Видатний вітчизняний учений Володимир Вернадський називав поверхню Землі
її “обличчям”. На ньому постійно відображаються сліди діяльності природи та людського суспільства, а
також результати їх взаємодії.
Природні компоненти земної поверхні, їх поєднання на певних територіях у природні комплекси,
відмінності цих компонентів і комплексів від місця до місця вивчає природнича вітка географічної науки –
фізична географія. Однак ви вже мали змогу переконатися, що “чистих” природних комплексів, які не
відчули б на собі впливу людської діяльності чи не були б видозмінені нею, у світі залишається все
менше, а в багатьох країнах (у т. ч. в Україні) таких майже не залишилося зовсім. Людина, яка
зорганізована в людське суспільство, своєю діяльністю перетворює природні ландшафти в природно-
антропогенні, а географічну оболонку – у так звану ойкумену. Суспільство й ойкумена з погляду
територіальних відмінностей є об’єктами вивчення суспільної вітки географічної науки – економічної і
соціальної географії. Коротко розглянемо ці поняття.
Людина є частиною біосфери й водночас наділена розумом і волею, вона має не тільки матеріальні, але й
духовні потреби. З метою створення різнобічних умов свого життя люди взаємодіють з природним
середовищем території, а також між собою. В результаті цього складається система зв’язків і відносин між
ними, тобто людське суспільство. Його елементами є різноманітні людські об’єднання – так звані
соціальні групи, колективи, народи, нації, політичні партії, громадські та державні організації тощо.
Суспільство також можна розглядати як сукупність населення та різних сфер його життєдіяльності –
економічної, соціальної, політичної та ін.
Ойкуменою (від грец. “ойкумене” – “заселена земля”) називають ту частину географічної оболонки, яка
заселена й освоєна людиною або іншим чином залучена в орбіту життя суспільства. В ойкумені
складаються різні форми територіальної організації суспільства – від невеличких поселень до держав і
міждержавних об’єднань.
Економічна і соціальна географія вивчає територіальну організацію суспільства та його складових
частин – населення, економічної, соціальної, політичної сфер. Цю географічну науку називають ще
соціально-економічною географією, а віднедавна також суспільною географією, що найбільш повно
відображає зміст дисципліни. Суспільна географія, як і фізична, досліджує свій об’єкт на різних
територіальних рівнях – загальносвітовому (глобальному), регіональному, державному,
внутрішньодержавному. А тому існує економічна і соціальна географія світу, Євразії, Європи, України,
певної адміністративної області, району.
Із визначення даної дисципліни видно, що її тематика надзвичайно широка. Вивчення економічної і
соціальної географії своєї держави має важливе значення для пізнання і розуміння об’єктів, явищ і
процесів, що нас оточують чи відбуваються на наших очах, учасниками яких ми часто є самі.
Актуальність суспільної географії України як науки і навчального курсу останнім часом зросла у зв’язку з
тими глибокими змінами, які відбуваються в українському суспільстві. На початку 90-х рр. XX ст. Україна
здобула незалежність і вступила у перехідний період соціально-економічного розвитку, під час якого
відбувається злам старих суспільних відносин і створення нових політичної та економічної систем,
формування нової соціальної політики тощо. Ці перетворення складні і досить суперечливі, часто подібні
до тих, що відбуваються в сусідніх країнах, або ж мають своє національне “обличчя”. Крім цього, вже
тривалий час в Україні існують проблеми народонаселення й екології, які по-різному проявляються на тій
чи іншій території країни. У всьому цьому допомагає зорієнтуватися суспільна географія України. Вона
також знайомить учнів з місцем нашої держави у системі світового суспільного розвитку, показує її на тлі
глобальних проблем людства.
Склад економічної і соціальної географії
Оскільки об’єкти дослідження суспільної географії дуже різноманітні, то сама наука є розгалуженою
сукупністю дисциплін. Насамперед у ній виокремлюють географію населення, соціальну географію,
економічну географію, політичну географію (мал. 1).
Географія населення досліджує особливості та закономірності територіальної організації населення,
його відтворення, структуру та ін.
Соціальна географія вивчає територіальну організацію сфери послуг, споживання населення, способу
його життя, духовної сфери тощо.
Економічна географія, об’єктом якої є виробнича сфера суспільства та окремі її галузі й підгалузі,
найбільш поділена. Наприклад, у географії промисловості розрізняють географію паливно-енергетичної,
металургійної промисловості, машинобудування та інших галузей, у географії сільського господарства –
географію рослинництва і тваринництва.
Політична географія вивчає адміністративно-територіальний устрій держави, географію партій і
громадсько-політичних рухів, географію виборів (так звана “електоральна географія”).
Соціально-економічна географія пов’язана з великою кількістю суспільних наук, тобто тих, для яких
складові частини суспільства також виступають об’єктами досліджень. Однак найтісніше вона пов’язана з
фізичною географією, яка дає їй дані про природно-ресурсні можливості території, особливості
територіальної організації природного середовища, природно-територіальні комплекси тощо. Із
суспільних наук найбільше значення для географа мають економіка, суспільствознавство, демографія,
політологія, історія, статистика та ін. З кожної з них дослідник черпає необхідну інформацію про той чи
інший об’єкт, використовує методи дослідження, характерні для різних наук.

Кількість, розміщення, статева і вікова структури

населення

1 Кількість, розміщення, статева і вікова структури населення

Населення є самовідтворювальною множиною людей, що перебуває постійно у динаміці. Зміни кількості
населення, його структури на певній території за певний часовий відрізок
характеризують демографічний процес. Залежно від тенденцій кількісних і якісних змін населення
впродовж певного періоду, виділяють висхідний, стагнаційний та низхідний типи геодемографічного
процесу. Демогеографічні параметри на певний момент часу відображають демогеографічну ситуацію.
Остання характеризується абсолютними і відносними показниками руху населення: кількість
народжених, кількість померлих, природний приріст, сальдо міграції, демографічні
коефіцієнти (смертності, народжуваності, природного приросту (скорочення) населення). Ці показники
подаються на короткий період, а вже зміни приблизно за 10-12 років характеризують демогеографічний
процес.
Зміна чисельності населення відбувається за рахунок його природного та механічного руху. Природний
рух - це процес зміни чисельності населення внаслідок його біологічного оновлення, а механічний рух -
внаслідок його територіального переміщення (рис.1).
 Рис. 1. Рух населення
Народжуваність - це кількість народжених на 1000 жителів упродовж 1 року.
Смертність - це кількість померлих на 1000 жителів упродовж 1 року.
Природний приріст визначають за формулою:
Народжуваність - Смертність = Природний приріст
Величина природнього приросту може бути додатньою (народжуваність перевищує смертність),
від'ємною (смертність перевищує народжуваність) або нульовою (народжуваність дорівнює смертності).
Вимірюється вона в проміле (на 1000 жителів) за певний проміхок часу (1 рік). Якщо в країні декілька років
поспіль спостерігається від'ємний природний приріст, то слід говорити про явище "депопуляції". В
останні роки також загострилась проблема "старіння нації", що пов'язана із збільшенням частки людей
похилого віку відносно молоді. Старіння населення призводить до збільшення показників демографічного
навантаження на населення працездатного віку (розраховується на кожну 1000 осіб працездатних
припадає непрацездатних).
Залежно від співвідношення між кількістю народжених і померлих та величини природного приросту
виділяють різні типи відтворення населення:
І тип - коли показники народжуваності і смертності майже зрівнялися, природний приріст незначний, або
спостерігається природне скорочення населення;
ІІ тип - природний приріст значний через високу народжуваність і зниження показників смертності.
Механічний рух населення
Одним із важливих чинників, які зумовлюють зміну чисельності населення країни та його перерозподіл
між окремими регіонами та населеними пунктами, є міграції населення. Міграції – це переміщення людей
із зміною місця проживання. Вони мають різну інтенсивність, спрямованість, тривалість залежно від
багатьох причин. Класифікацію міграцій наведено у таблиці 1.
Таблиця 1
Класифікація міграцій

Ознака
Групи міграцій
класифікації

Соціально-економічні або трудові (в пошуках заробітків), екологічні (вимушені

За причинами переселення із забрудненої території), політичні, сімейно-
побутові (возз’єднання родин), релігійні, етнонаціональні
За напрямом
переміщення Зовнішні (за межі країни) та внутрішні (всередині країни)
людей

За терміном Постійні та сезонні (тимчасові)

За формою Організованими(за набором на певні роботи) або стихійними (люди їдуть без

організації наперед відомого місця проживання та праці) 

За формою
Добровільні та примусові
переміщення
 
Зовнішні міграції, що спрямовані за межі країни, називаються еміграцією, а протилежного напряму
– іміграцією. Внутрішні міграції – це переміщення населення між різними регіонами, населеними
пунктами, вони не впливають на зміну чисельності населення країни взагалі, а тільки на його
перерозподіл у її межах. Сальдо міграції - це різниця між кількістю іммігрантів і кількістю емігрантів.
Провідне місце серед міграцій за обсягами мігрантів займають соціально-економічні (або трудові) міграції.
Дехто із дослідників виділяє серед міграцій т.з. “маятникові”, тобто міграції напряму село-місто-село чи
місто-село-місто, які здійснюють люди впродовж доби.
Вони живуть у селі (місті), їдуть на роботу в місто (село), повертаються назад додому в село (місто),
здійснюючи поїздки за принципом маятника. Їх тільки умовно можна назвати міграціями, бо  населення не
змінює місця проживання. Такі поїздки правильніше називати “маятниковим” переміщенням людей.
Статево-віковий склад населення, його наслідки
Вікова структура населення - співвідношення кількості різних вікових груп у загальній кількості
населення. У віковій структурі населення виділяють три групи:

 діти і підлітки (0-15 років);

 працездатне населення (чоловіки - 16-59 років; жінки - 16-54 роки);
 люди похилого віку.

Статева структура населення - співвідношення чоловіків і жінок у загальній уількості населення.

Статево-вікова структура населення – це співвідношення між групами людей різної статі і різного віку. Її
наочно відображає статево-вікова піраміда. Форма піраміди представляє загальне співвідношення
статево-вікових груп за трьома типами:
1) правильна піраміда – найкраща вікова структура;
2) піраміда подібна до дзвону – свідчить про зростання часток населення старших вікових груп;
3) піраміда подібна до урни – засвідчує малу частку молодших вікових груп і дуже високу старших.
На чисельність населення впливає також середня тривалість життя населення. Середня тривалість
життя – це вік, який належить прожити даному поколінню при даному рівні смертності.
Показник довголіття – це відношення кількості населення у віці понад 80 років до кількості населення
у віці понад 60 років. Він більший у сільській місцевості, ніж у містах.

Система розселення населення

1 Система розселення населення Reconstruction

Розселення населення - це розміщення населення на певній території. Воно характеризується різними
показниками густоти населення, сукупністю та величиною населених пунктів, співвідношенням
чисельності міського та сільського населення.
Усе населення країни проживає в населених пунктах, об'єднаних загальною назвою
поселення. Поселення - це місце осілого проживання та і трудової діяльності людей, де створено умови
для задоволення їхнії соціальних потреб. На сьогоднішній день усі населені пункти поділяються на дві
групи: міські та сільські (рис.1). 

Рис. 1. Типи поселень

Місто - це населений пункт із чисельністю населення не менше 10 тис. чол., який виконує промислові,
організаційно-господарські, управлінські, культурні, транспортні та інші функції, основна частина
населення якого зайнята в промисловості та сфері послуг. 
Міста класифікують за чисельністю населення (Рис.1) та за функціями, які вони виконують. За
функціями міста поділяють на:

 багатофункціональні;
 багатогалузеві промислові;
 одногалузеві промислові;
 транспортні;
 торговельно-розподільні;
 адміністративно-політичні;
 науково-освітні;
 культурні;
 курортні;
 оборонні.

Уже протягом багатьох років у світі відбувається ріст міст та чисельність міського населення. Цей процес
одержав назву урбанізація - процес зростання кількості міського населення, підвищення ролі міст у
розвитку суспільства. Виявляється у зростанні міських поселень, концентрації населення в них, особливо
у великих містах, у поширенні міського способу життя на всю мережу поселень.  Рушійними силами
урбанізації є розвиток продуктивних сил, технічний і соціальний прогрес, розширення рамок суспільного
поділу праці, зростання продуктивності праці в сільському господарстві, збільшення територіальної і
соціальної рухливості населення. Порівняльний аналіз демографічних аспектів розвитку урбанізації в
різних країнах світу прийнято базувати на даних про рівень урбанізованості населення — частки міського
населення в загальній його чисельності. Динаміка урбанізації виглядає таким чином. У 1800р. частка
міського населення становила близько 3 %, в 1850р. - 6,4%, в 1900 р.- 19,6%, в 1992 р. - 43%. В Австралії,
Північній Америці, Європі, Латинській Америці і Океанії в 1990 р. переважало міське населення.
Населення афро-азіатських країн завдяки своїй великій чисельності створює перевагу села над містом у
середньому в світі. Найбільш високий процент міського населення мають розвинуті країни (1990 р.): в
Європі - Великобританія (89,1 %), Швеція (84%), Бельгія (96,9%) та ін.; у Північній Америці - США (75 %),
Канада (77,1 %); в Латинській Америці - Венесуела (90,5%), Аргентина(86,3 %): в Азії - Ізраїль (91,6%),
Кувейт (95,6%), Японія (77%); Австралія (85,5%); в Африці - ПАР (59,5%), Туніс (54,3%). Коли частка
міського населення перевищує 70%, темпи урбанізації, як правило, сповільнюються        
Місто є моделлю суспільства, в якому знаходиться. Воно дивним чином відображає особливості регіону,
в якому знаходиться, етнос, який там проживає. Різноманітні функції міста роблять його багатогранним і
добре облаштованим. Місто – це надзвичайно складний соціальний організм, суспільно-географічний,
інженерно-будівельний, архітектурний і культурний комплекс.
У різних країнах світу існують різні критерії щодо віднесення населеного пункту до категорії "місто". Так, в
Канаді, Малайзії і Швейцарії до міст прийнято відносити населені пункти з чисельністю 1 тис. осіб, Ісландії
- 300, а в Данії - навіть до 250. В деяких країнах не тільки для агломерації, але й для всієї общини,
центром якої вона є, також встановлюється мінімальна межа: в Нідерландах - 20 тис., в Швейцарії - 10
тис., Бельгії та Австрії - 5 тис., в Німеччині - 2 тис.
В Аргентині, Португалії, і Франції всі населені пункти з чисельністю жителів понад 2 тис. осіб віднесені до
міст. США і Таїланд підвищили межу до 2,5 тис. осіб, Іспанія і Греція - до 10 тис.
В деяких країнах кількісна межа поєднується з будь-якою іншою ознакою (наприклад, в Гватемалі містами
вважаються населені пункти з кількістю жителів не менше 2 тис. осіб або такі, де при 1.5 тис. населення
забезпечується постачання води).
Деякі країни взагалі відмовились від кількісного показника. Наприклад, в Чилі до міст відносяться
населені пункти, в яких роз-ташовані державні та муніципальні підприємства сфери послуг, в Ізраїлі –
центри, де сконцентрована несільськогосподарська діяльність, в Гондурасі, Нікарагуа, Гаїті, Еквадорі,
Болівії – всі адміністративні центри.
В багатьох країнах дотримуються переліків, що є затверджені урядом (Японія, Норвегія, Угорщина, Нова
Зеландія, Парагвай, Польща, Румунія, Цейлон, Болгарія, Південно-Африканська Республіка, Швеція). В
деяких країнах вважають, що статус міста все ж повинен поєднуватися з мінімальною межею чисельності
населення. В Південній Кореї за таку межу прийнято вважати кількість населення 4 тис. осіб, в Ірландії -
1,5 тис. осіб, в Індії - 5 тис. і наявність міських ознак, в Фінляндії - менше 50 % сільсько-господарського
населення. У Туреччині вважаються містами всі населені пункти, що мають кількість жителів понад 5 тис.
Одним із наслідків урбанізації є утворення агломерацій. Міська агломерація (від лат. agglomero -
приєднання, накопичення, нагромадження) - форма розселення, під якою слід розуміти територіальне
утворення, яке:
-                 виникає на базі великого міста (або кількох компактно розташованих міст — конурбація) і
створює значну зону урбанізації, поглинаючи суміжні населені пункти;
-                 відрізняється високим ступенем територіальної концентрації різноманітних виробництв,
насамперед промисловості, інфраструктурних об'єктів, наукових навчальних закладів, а також високою
чисельністю населення;
-                 справляє вирішальний перетворювальний вплив на навколишнє середовище, змінюючи
економічну структуру території та соціальні аспекти життя населення;
-                 має високий рівень комплексності господарства і територіальну інтеграцію його елементів.
За основними характеристиками агломерації бувають різні: великі та малі, сформовані і такі, що
перебувають у стадії формування, моноцентричні, біцентричні і поліцентричні, міські, сільські,
змішані тощо. В агломераціях, розміщених у розвинутих країнах, чисельність населення збільшується
незначними темпами або навіть стала зменшуватися (Лондон, Париж, Осака, Токіо, Нью-Йорк та ін.).
Агломерації країн, що розвиваються, продовжують швидкими темпами збільшувати населення.
Наприклад, у 1950-1990 рр. населення збільшилось, в млн. осіб: у Мехіко з 3,1 до 20,2; Сан-Пауло - з 2,4
до 17,4. В Україні нараховується 19 міських агломерацій. Вони розміщені переважно в Донбасі і
Придніпров'ї. Прикладом може бути Донецько-Макіївська агломерація (площа 11,8 тис. км2, 312 поселень,
в т. ч. 20 міст, чисельність населення 2,3 млн. осіб, з них 2,1 млн. - міське).
Протилежним процесу урбанізації є явище субурбанізації - процес збільшення і розвитку приміської зони
великих міст.
Селище міського типу - це перехідна форма населеного пункту із чисельністю населення не менше 3
тис. чол. та 85% населення якого не зайняті в сільському господарстві. Часто селища міського типу ще
називають містечками. 
Село - це населений пункт, жителі якого переважно зайняті у сільськогосподарському виробництві.
Виділяють декілька типів сільських поселень (Рис.2).

Рис. 2. Типи сільських поселень

Особливого поширення набув хутірський тип розселення - окремі садиби розкидані на значній відстані
одна від одної.

Трудові ресурси та зайнятість населення

1 Трудові ресурси та зайнятість населення Reconstruction

Найбільш активною частиною населення є трудові ресурси. Це - населення у працездатному віці
(чоловіки 16-60 років та жінки 16-55 років), крім інвалідів І і ІІ груп, а також підлітки та пенсіонери, які
працюють. Нижня межа працездатного віку - 16 років, верхня - визначається віком виходу на пенсію.
Трудові ресурси є основною продуктивною силою суспільства, одним з головних чинників його
територіальної організації. Але позаяк одні і ті самі трудові і ресурси в різних умовах можуть виробляти
різну кількість продукції з неоднаковою якістю, тим самим по різному впливаючи на соціально-
економічний розвиток регіону; можливості людей щодо праці можуть бути різними в умовах неоднакових
виробничих відносин. Тому поряд з поняттям “трудові ресурси” вживають термін “трудоресурсний (або
працересурсний) потенціал”. Під останнім розуміють поряд з трудовими ресурсами можливості людей
до праці. Працересурсний потенціал визначається як кількістю та якістю (статево-віковий, професійний
склад) трудових ресурсів, так і особливостями соціально-економічного розвитку території, впровадженням
досягнень науково-технічного прогресу, матеріальними і духовними потребами населення регіону,
екологічними особливостями її діяльності. Людей із їх знаннями, професійною підготовкою і навичками до
праці ще називають “трудовим капіталом” або “людським капіталом”.
це населення обох статей віком від 15 до 70 років, яке пропонує свою робочу силу для виробництва
товарів та послуг. Сюди відносять осіб зайнятих економічною діяльністю та категорію населення, що
шукає роботу (безробітні).
Все ширше у науковій літературі та у практиці поширюється термін “економічно активне населення”.
Ним позначають населення обох статей віком від 15 до 70 років, яке пропонує свою робочу силу для
виробництва товарів та послуг.До складу економічно активного населення відносяться люди, які зайняті
господарською діяльністю, що приносить прибуток, та категорію населення, що шукає роботу
(безробітні). Звідси випливає, що економічно неактивне населення включає людей, які зайняті в
домашньому господарстві, учнів та студентів, осіб, що не шукають роботи і не бажають
працевлаштуватись.
Зайняте населення - це особи, що займаються економічною діяльністю з метою отримання доходу.
Сюди належать особи, що працюють за наймом та самозайняті особи. Учнів та студентів працездатного
віку, які навчаються з відривом від виробництва і військових строкової служби до зайнятого населення не
відносять. Вони разом з пенсіонерами та з категорією населення, яка в силу певних причин чи обставин
не шукає роботу, відносять до економічно неактивного населення.
Усе зайняте населення ще називають робочою силою, або самодіяльним населенням. За методикою
ООН самодіяльне населення поділяється на такі категорії:
1) підприємці, які володіють засобами виробництва і користуються найманою працею;
2) дрібні власники, орієнтовані на сімейну працю;
3) члени сімей власників засобів виробництва, які працюють без фіксованої заробітної плати;
4) наймані робітники і службовці;
5) люди, які не мають визначених місць у суспільному виробництві.
Населення, яке не належить до самодіяльного, відноситься до т.з. “утриманців”.
Величина і структура працересурсного потенціалу, особливості його розміщення значною мірою
впливають на галузеву і територіальну структуру господарства, процес природокористування. В тих
регіонах, де трудових ресурсів не вистачає, розміщують трудодефіцитні виробництва, а там, де їх
надлишок – трудомісткі. До трудових ресурсів тяжіють виробництва легкої промисловості, точного
машинобудування, вирощування технічних та овочевих культур та ін. Певні вимоги до статевого складу
ресурсів висувають галузі важкої промисловості (чоловіча праця), легкої і харчової промисловості, сфери
послуг (переважно жіноча праця). Високі вимоги до кваліфікації працівників постають у приладобудуванні,
електро- і радіотехнічній промисловості, літако- і ракетобудуванні та ін.
Особливо значна роль трудових ресурсів у розвитку господарства густозаселених регіонів, які
недостатньо забезпечені трудовими ресурсами: тут вони визначають провідний розвиток трудомістких
галузей в структурі господарства, значною мірою обумовлюють потужність і структуру потоку продукції,
яка вивозиться за межі даної території, розвиток виробництв внутрішньорегіонального значення та ін.
Актуальним питанням на сьогоднішній день є рівень зайнятості населення країни. Він визначається як
відношення кількості зайнятого населення віком 15-70  років до загальної кількості населення цього віку.
Все більшого поширення у світі набуває таке негативне соціальне явище як безробіття. Це перевищення
кількості бажаючих працювати над кількістю робочих місць. Особи, віком від 15 до 70 років, які
зареєстровані або не зареєстровані у державній службі зайнятості, які не мають роботи, шукають роботу
та готові працювати за наймом або на власному підприємстві належать до безробітних. Відношення
кількості безробітних віком 15-70 років до всього економічно активного населення називають рівнем
безробіття.

Взаємодія суспільства і природи

1 Взаємодія суспільства і природи

В географії слід розрізняти поняття «природа» та «природне середовище». Під природою ми розуміємо
увесь світ навколо нас. Ту частину природи, яка є об’єктом дослідження фізичної географії
називають географічною оболонкою.

Під впливом господарської діяльності людини природа зазнала значних змін. Саме ту частину природи, яка
взаємодіє з людським суспільством, називають географічним середовищем (рис. 1). Географічне
середовище – це частина географічної оболонки, що була освоєна людиною та задіяна нею у процесах
виробництва. На сьогоднішній день воно охоплює понад 60% площі суходолу.

Рис. 1. Взаємодія суспільства і природи (підручник "Географія" Кобернік, Коваленко 10 клас)

В географії слід розрізняти також поняття «природоресурсний потенціал», під яким
розуміють сукупність природних ресурсів певної території: світу, регіону, країни чи її
частини. Природні ресурси розміщенні по території нашої планети дуже нерівномірно. Одні країни краще
забезпечені природними ресурсами, інші – менше. Показник забезпеченості країни природними
ресурсами залежить від їх запасів, обсягів та темпів їхнього використання. З метою визначення на скільки
років вистачить тих чи інших природних ресурсів, в науковий обіг було введено
поняття «ресурсозабезпеченість».  

За допомогою наведеної формули розраховують кількість років, на яку вистачить певного виду ресурсу.
Даний показник може також обчислюватись у розрахунку на душу населення.
Ресурсозабезпеченість тісно пов’язана з особливостями
природокористування. Природокористування – система заходів, спрямованих суспільством на
вивчення, освоєння, охорону та перетворення географічного середовища, а також діяльність людини
з експлуатації природно-ресурсного потенціалу з метою забезпечення своїх потреб.  Воно може бути
раціональним та нераціональним.
Раціональне (розумне) природокористування – це вид природокористування, при якому обсяги
залучення природних багатств компенсуються заходами щодо їх відтворення та охорони.
Нераціональне природокористування – це вид природокористування, при якому антропогенний
вплив значно переважає над заходами відновлення та охорони природних ресурсів, що призводить до
виникнення екологічної кризи.

Загальна характеристика господарства

1 Загальна характеристика господарства

Світове господарство — це сукупність взаємодіючих національних господарств країн світу,
яка функціонує на основі міжнародного поділу праці. Сучасне світове господарство є глобальною
системою, складовими якої є країни, регіони, національні господарства, а єднальними зв’язками між
ними — різноманітні міжнародні економічні відносини. Останні проявляються в потужних регіональних і
глобальних потоках товарів, капіталів, послуг, робочої сили, інформації.
Становлення світового господарства  відбулося приблизно століття тому, коли його суб’єкти —
капіталістичні держави — примусово втягнули в орбіту своїх зовнішніх економічних зв’язків весь світ. Весь
процес зародження, формування і розвитку світового господарства  можна розділити на
наступні періоди.
1. Докапіталістичний. Під час цього, найтривалішого, етапу людство пройшло шлях від
привласнювальної економіки до відтворювальної (в результаті т. з. неолітичної революції — опанування
культурою землеробства), а далі й до простого товарного виробництва (відокремлення від землеробства
ремесла, поява міст, розвиток торгівлі). Багатовікова еволюція продуктивних сил і поділу праці
відбувалася в окремих територіях світу, економічні зв’язки між якими були нерегулярні (наприклад,
епізодичні зв’язки по «великому шовковому шляху» між Китаєм і Середземномор’ям у рабовласницький
час). За феодалізму в обмежених частинах Старого світу утворилися загальнонаціональні ринки товарів і
сформувалися замкнуті національні господарства. Міжнародна торгівля найбільше розвивалась у трьох
регіонах: Східній і Південно-Східній Азії (Китай, Індія), Європі (Венеція, Генуя, Ганзейський союз), на
Близькому Сході (Візантія і арабські держави як торгові посередники між Сходом і Заходом).
2. Капіталістичний (XVI ст. – друга половина XIX ст.). Поява мануфактур, технічний прогрес і
промислові перевороти, перехід до фабричного виробництва в ряді країн Європи привели до швидкого
розвитку промисловості, транспорту і торгівлі. Внаслідок Великих географічних відкриттів утворюються
перші колоніальні імперії європейських країн, формується світова торгівля, в яку залучаються прибережні
частини материків, починається міграція європейців у Новий світ. Подальший розвиток капіталізму вільної
конкуренції в Європі (де виділились Англія, Голландія, Франція), а з кінця XVIII ст. і в США, сприяв
інтернаціоналізації господарського життя, формуванню всеохоплюючого капіталістичного ринку (до 60-
х рр. XIX ст.), поглибленню міжнародного поділу праці, який характеризувався нееквівалентними
стосунками між метрополіями і їхніми колоніями, а то й відвертим пограбуванням першими других.
Найбільшу колоніальну імперію створила Англія (Великобританія), яка з кінця XVII ст. і до кінця періоду
володіла промисловою, торговою, фінансовою та військовою гегемонією у світі.
3. Період монополістичного капіталізму (1870-і рр. – 1914 р.). На рубежі XIX і XX століть світовий
ринок переростає у світове капіталістичне господарство. Цьому сприяли: а) вивезення капіталів як нова
форма міжнародних економічних зв’язків і поступове переважання її над вивозом товарів; б) поява
національних і перших транснаціональних економічних об’єднань (монополій), які поряд з незалежними
державами стають суб’єктами міжнародного поділу праці; в) розвиток великої машинної індустрії,
запровадження парової тяги на залізничному і морському транспорті; г) закінчення територіального поділу
світу між державами-метрополіями, формування світової колоніальної системи.
Поряд із господарським об’єднанням країн і народів, наростали гострі протиріччя між суб’єктами світового
господарства. Лідером світової економіки стали США, частка яких в 1913 р. у промисловому виробництві
світу (36%) зрівнялася з часткою Німеччини (вийшла на 2-е місце), Великобританії і Франції разом узятих.
4. Період протистояння і взаємодії двох світових господарських систем — капіталістичної і
соціалістичної, кожна з яких розвивалася за своїми законами: відповідно вільного ринкового
підприємництва і централізованого планового господарювання. Соціалістичне господарство
започаткувалося в Росії (1917 р.), розвивалося в СРСР, а після Другої світової війни переросло у світову
систему (в 1970 р. ним було охоплено 26% території і 34% населення земної кулі). В економічних і
політичних відносинах між обома системами були і відверта конфронтація, і мирне співіснування, і
діалектична взаємодія. Однак у цілому соціалістичні країни були на десятиліття «відрізані» від активних
світових господарських процесів у зв’язку з політикою певної самоізоляції (опора на власні сили,
створення замкнутої Ради економічної взаємодопомоги — РЕВ), «холодною війною» між Заходом і
Сходом, що розпочалася після Другої світової війни. Досягнувши значних успіхів в індустріалізації
економіки і реалізації певних соціальних програм, соціалістичні країни так і не змогли вийти на рівень
розвинених капіталістичних країн і стати їх повноправними торгово-економічними партнерами. Намагання
ж стримати загальну кризу соціалістичних суспільно-економічних відносин, що почала наростати в СРСР і
в країнах РЕВ ще з початку 1980-х рр., шляхом їх (відносин) «перебудови» призвело до самоліквідації
соціалістичної системи на початку 1990-х рр.
Натомість країни розвиненої ринкової економіки, переживши за цей період декілька загальних криз,
довели свою життєздатність і вміння пристосовуватись до нових умов. Поступово втративши колоніальні
володіння, вони активізували економічні відносини між собою (створення торгово-економічних блоків у
Західній Європі, Північній Америці та Азіатсько-Тихоокеанському регіоні), а також з країнами, що
розвиваються. Цілий ряд останніх перестали бути «аграрно-сировинними придатками» розвинених країн,
а стали їх індустріально-аграрними партнерами, у т. ч. завдяки вкладанню капіталів і діяльності ТНК
(поява «нових індустріальних країн» в Азії і Латинській Америці).
З другої половини XX ст. світове господарство перебуває під впливом НТР, яка розпочалася у країнах
Заходу і СРСР як військово-технічна революція і набула всеохоплюючого значення в галузевому і
просторовому аспектах. На основі її досягнень багато економічно розвинених країн вступили в т. з.
постіндустріальну стадію суспільного розвитку.
5. Сучасний період. Починаючи з 1990-х рр. постсоціалістичні країни Центральної і Східної Європи та
колишнього СРСР розпочали перехід від централізованої планової економіки до ринкової. Цей же процес
відбувається в Китаї (розпочався ще на початку 1980-х рр.) і частково у В’єтнамі — країнах, які політично
й ідеологічно залишаються соціалістичними. Отже, у наш час ринкова модель господарства знову
отримала загальносвітовий, універсальний характер, причому не в результаті нав’язування ззовні (як це
було в кінці XIX ст.), а внаслідок внутрішнього розвитку національних економік різних країн
(централізовану економіку «сповідують» тепер лише соціалістичні Куба і КНДР). Це створює вагомі
передумови до подальшого господарського зближення країн і народів, поступового перетворення
зовнішньоекономічних зв’язків у світогосподарські зв’язки рівноправного співробітництва.

Економічний потенціал

1 Економічний потенціал
Економічний потенціал країни характеризує можливості національної економіки виробляти матеріальні
блага, надавати послуги, задовольняти економічні потреби суспільства. Ці можливості дають всі наявні в
країні ресурси — виробничі, матеріальні, трудові, природні, фінансові, науково-технічні, інформаційні та
ін. Відповідно економічний потенціал включає як складові частини виробничий, трудоресурсний,
фінансовий, науковий та інші види потенціалів.
Виробничий потенціал формується основними виробничими фондами, до яких входять будівлі, споруди,
трубопроводи, машини, устаткування тощо. В Україні існувало понад 100 тисяч підприємств, однак
більшість із них мали застарілі, дуже зношені, а то й зруйновані основні виробничі фонди, які потребують
оновлення або ж демонтування.
Трудоресурсний потенціал характеризується кількістю і якістю робочої сили. Тривалий час приріст
трудових ресурсів різної кваліфікації в Україні задовольняв інтереси її економіки, частина робочої сили
була задіяна в інших республіках колишнього СРСР. В останнє десятиріччя чисельність трудових ресурсів
у країні зменшується, що є наслідком несприятливої демографічної ситуації, тоді як якість робочої сили
залишається високою (зокрема, зростає частка осіб з вищою освітою).
Економічна криза в країні спричинила появу безробіття і неповної зайнятості населення, масову трудову
еміграцію як у Росію, так і в країни Європи, Америки, інших регіонів світу. Серед тих, хто виїжджає на
заробітки, велика кількість висококваліфікованих спеціалістів, які в нових умовах не реалізовують своїх
професійних можливостей.
Природно-ресурсний потенціал складають усі види природних ресурсів, що є на території країни чи в
підконтрольній їй частині Світового океану: мінерально-сировинні, земельно-ґрунтові, агро-кліматичні,
водні, гідроенергетичні, біологічні (в т. ч. лісові), природно-рекреаційні. За сумарними запасами деяких з
них Україна посідає одне з провідних місць в Європі (наприклад, мінеральних, ґрунтових, рекреаційних).
Натомість відчувається загальний дефіцит водних, гідроенергетичних, лісових ресурсів.
Фінансовий потенціал країни визначається сукупністю грошових фондів підприємств, громадян, держави.
Фінансові можливості України поки що дуже скромні. Річний державний бюджет країни менший, аніж
бюджети окремих міст розвинених країн Заходу. Велика кількість українських підприємств є фінансовими
боржниками або перебувають на межі банкрутства, а значна кількість громадян країни отримують доходи,
нижчі від встановленого прожиткового мінімуму.
Багато фінансових операцій відбувається поза легальними рамками економіки, встановленими
законодавством, тобто в "тіні". Все це не сприяє нормальному функціонуванню національної економіки.
Науковий потенціал України базується на розгалуженій мережі наукових інститутів, науково-дослідних
закладів, які існують у системі Національної академії наук, міністерств і відомств. Їх працівниками є
десятки тисяч спеціалістів вищої категорії — докторів і кандидатів наук. У деяких напрямах науки Україна
проявила себе як один зі світових лідерів, наприклад, у кібернетиці, електрозварюванні металів,
кардіохірургії, космічній техніці. Однак у багатьох галузях наукової діяльності, що стосуються розробки
високопродуктивної техніки і новітніх технологій, відставання вітчизняної науки суттєве. В наш час
ситуація ускладнюється недостатнім фінансуванням і нестабільною діяльністю наукових організацій,
виїздом спеціалістів високої кваліфікації за кордон.
Ефективність використання економічного потенціалу в країні залежить від господарського механізму.
Недосконалість останнього може призвести до нераціонального, малоефективного, а то й витратного
використання складових економічного потенціалу.
Економічні показники. Роль кожної держави в сучасному світі визначається, насамперед, її економічною
могутністю, яка є наслідком реалізації економічного потенціалу. Найбільш універсальними показниками,
що характеризують економічну могутність країни, є її валовий внутрішній продукт (ВВП) і валовий
національний дохід (ВНД).
Валовий внутрішній продукт держави — це сукупна вартість за ринковими цінами усього обсягу
кінцевих товарів і послуг, вироблених у даній країні впродовж одного року (враховуючи надходження від їх
експорту). ВВП охоплює результати економічної діяльності підприємств, організацій, закладів і окремих
осіб, незалежно від їх державної приналежності та громадянства, які зайняті підприємництвом на тери-
торії даної країни.
Валовий національний дохід відрізняється від ВВП тим, що враховує доходи фірм І громадян даної
країни, отримані за кордоном, проте виключає доходи зарубіжних компаній та осіб, які займаються діяль-
ністю в даній країні.
Показники ВВП і ВНД насамперед розраховуються в національній валюті. Для міжнародних порівняльних
оцінок Світовий банк обчислює ВВП і ВНД країн світу у єдиних валютах — доларах США і т. зв.
"міжнародних доларах".
У першому випадку розраховані в національній грошовій одиниці показники переводяться у долари США
за середньорічним обмінним курсом валют із врахуванням рівнів інфляції у даній країні і провідних
країнах світу (США, Японії, Великобританії і країнах Європейського Союзу, які входять у зону євро).
За даними Світового банку ВВП України (обчислений за такою методикою) складав у 2011 р. понад 165
млрд. дол. За цим показником наша країна займала 54-є місце у світі і 22-е — в Європі. Лідерами серед
країн світу за обсягами ВВП є США (14,9 трлн. дол.), Китай (7,2 трлн. дол.), Японія (5,8 трлн. дол.),
Німеччина (3,6 трлн. дол.), Великобританія, Франція та Бразилія  (2,7 — 2,0 трлн. дол.).
При обчисленні ВВП і ВНД країн у "міжнародних доларах" враховуються не тільки обмінні курси
національних валют щодо долара США, а й купівельна спроможність населення у даній країні і США.
Валові показники у цій грошовій одиниці отримують шляхом зіставлення цін на основні товари і послуги,
що виробляються у даній країні, з цінами на аналогічну продукцію у США.
Ще переконливіші показники рівня доходів — ВНД на душу населення, які є основними критеріями
класифікації національних економік. У 2011 р. цей показник для України становив 3500 доларів США,
тобто країна перебувала на 120-му місці серед майже 200 країн, що вивчалися Світовим Банком. Вона
входила до групи країн з рівнем доходів, нижчим від середнього у світі.
Серед країн колишнього СРСР вищі від України показники середньодушового доходу мали Естонія,
Латвія, Литва, Росія, Білорусь, Казахстан і Туркменистан. Найвищі показники (від 80 до 186тис. дол. США
на особу) характерні для Люксембургу, Норвегії, Швейцарії, Монако, Ліхтенштейна. Натомість у
Демократичній Республіці Конго, Ефіопії, Ліберії, Бурунді цифри не перевищують 220 дол. Це — найнижчі
у світі показники.
Використовуються й інші показники для характеристики стану національних економік:
— темпи росту ВВП за рік, що розраховуються у відсотках;
— рівень безробіття, розрахований як відношення кількості безробітних до економічно активного
населення ;
— інфляція — процес знецінення грошей, пов'язаний зі зростанням цін на товари і послуги.
— дефіцит бюджету — перевищення державних видатків над доходами, що веде до зростання
державного боргу;
— рівень державного боргу (розмір державного боргу у % до ВВП), баланс зовнішньоекономічних
операцій (різниця між видатками і надходженнями, пов'язана із зовнішньоекономічною діяльністю країни)
та багато інших.

Промисловість
1 Промисловість
Промисловість – це провідна галузь господарства, яка об’єднує підприємства, що  виробляють
електроенергію, знаряддя праці, предмети побуту, забезпечує потреби в паливі, сировині, матеріалах
та різноманітних товарах.
Структуру промисловості відображає рис. 1.

Рис. 1. Структура промисловості

 
Промисловість включає в себе ряд міжгалузевих комплексів:

 паливно-енергетичний;
 металургійний;
 машинобудівний;
 хімічний;
 лісовий;
 будівельної індустрії;
 виробництва непродовольчих товарів;
 виробництва продовольчих товарів.

Паливна промисловість – це одна із галузей паливно-енергетичного комплексу, яка забезпечує основні

галузі промисловості енергоносіями, а електроенергетику – сировиною (рис. 2).
Паливно-енергетичний комплекс – це сукупність галузей паливної промисловості та електроенергетики.
 Рис. 2. Структура паливної промисловості
Ресурсною базою паливної промисловості є паливні ресурси, які, в основному, приурочені до чохлів
давніх та молодих платформ, а також до крайових гірських прогинів.
Вугільна промисловість - одна із галузей паливно-енергетичного комплексу. Вона включає
підприємства з видобування, збагачення та брикетування кам'яного та бурового вугілля. 
Нафтова промисловість представлена нафтодобувною та нафтопереробною підгалузями. Нафту у її
первинному натуральному вигляді не спалюють. Спершу її переробляють на нафтоперегінних заводах на
гас, мазут, бензин, а також машинні масла, мастильні матеріали, гудрон, вазелін. Відходи
нафтопереробної галузі використовують як паливо для котелень, а також як сировину для хімічної
промисловості.
Газова промисловість здійснює видобування, транспортування, зберігання та перероблення
природного газу. Видобуток природного газу тісно пов'язаний із його транспортуванням, оскільки до місць
його видобутку необхідно підвести газопровід. Газ використовується як паливо в різних галузях
господарства, а також як сировина для одержання різних хімічних продуктів. Він виступає основною
сировиною для металургійної, хімічної промисловості та підприємств житлово-комунального
господарства.
Електроенергетика – це галузь господарства, яка за допомогою різних типів електростанцій
виробляє електроенергію та передає її на відстань лініями електропередач. Вона включає також
теплові мережі, котельні та інші об'єкти. Найбільш поширені теплові і гідравлічні електростанції. Серед
теплових електростанцій розрізняють конденсаційні і теплоелектроцентралі. За видом
використовуваної енергії виділяють 4 типи елктростанцій:

1. Теплові - це електростанції, які працюють на твердому, рідкому та газоподібному паливі(вугілля,

мазут, природний газ, торф, сланці);
2. Атомні  - це електростанції, які використовують як паливо збагачений уран або інші радіоактивні
елементи;
3. Гідравлічні - електростанції, які використовують  відповідні гідроресурси. Їх поділяють
нагідроелектростанції, гідроакумулятивні та припливні електростанції;
4. Електростанції, які використовують альтернативні джерела енергії. Найбільш поширеними з них
є сонячні і вітрові.

В останні роки спостерігається тенденція до об’єднання електростанцій в

енергосистеми. Енергосистеми – це сукупність підприємств, які виробляють, транспортують та
розподіляють електроенергію між споживачами. В основі їх створення лежить територіальний принцип.
Металургійна промисловість представлена чорно. та кольоровою металургією. Структуру
металургійного комплексу зображено на рис. 3.

Рис. 3. Металургійний комплекс (school.xvatit.com)

Чорна металургія - це одна із галузей металургійного комплексу, яка займається видобутком руд
чорних металів, виплавкою чавуну та сталі, виробництвом феросплавів та прокату.Сировинною
базою чорної металургії є залізні та марганцеві руди, коксівне вугілля, флюсові вапняки, вогнетривкі
глини та природний газ. На розміщення підприємств чорної металургії впливає ряд чинників, зокрема:

 сировинна база (чорна металургія - це надзвичайно матеріаломістка галузь, тому сировина в

більшості випадків є визначальним чинником розміщення підприємств даної галузі);
 джерела електроенергії та води;
 трудові ресурси;
 розвинена транспортна мережа.

Кольорова металургія - галузь промисловості, яка включає виробництво кольорових металів та їх

сплавів (алюмінію, магнію, титану, міді, нікелю, кобальту, олова, сурми, ртуті та ін.), рідкісних і
дорогоцінних металів. Супутньою продукцією кольорової металургії є хімічні сполуки, мінеральні
добрива, будівельні матеріали і т. д. За фізичними властивостями і призначенням кольорові метали
умовно діляться на 4 групи:
1) основні, до яких відносяться важкі (мідь, свинець, цинк, олово, нікель), легкі (алюміній, магній, титан,
натрій, калій та ін.), малі (вісмут, кадмій, сурма, миш'як, кобальт, ртуть);
2) легуючі (вольфрам, молібден, тантал, ніобій, ванадій);
3) благородні (золото, срібло, платина з платиноїдами);
4) рідкісні і розсіяні (цирконій, індій, таллій, германій, селен та ін.).
У зв'язку з великою різноманітністю рудної сировини і технологічних процесів, а також широкою
номенклатурою продукції кольорова металургія є багатогранною і складною галуззю промисловості. На
відміну від інших корисних копалин вміст більшості кольорових і рідкісних металів у рудах украй низький.
Для одержання 1 т кольорового металу видобувається і переробляється від сотень до десятків тисяч тонн
сировини. Кольорова металургія належить до найбільш енергомістких галузей промисловості. Особливо
енергомісткими є електроліз алюмінію (16-18 тис, кВт·год електроенергії на 1 т алюмінію) і магнію,
виробництво титану та ін. До паливомістких відносяться виробництво нікелю (50-55 т умовного палива на
1 т готової продукції), глинозему із нефелінової сировини, чорнової міді та ін. Роль кольорової металургії
в сучасній економіці посилюється в зв'язку з розвитком електроніки, ядерної техніки, приладобудівної
промисловості, створенням нових конструкційних матеріалів. Відбуваються істотні зміни в структурі самої
галузі: різко зростає випуск легких і рідкісних металів, напівпровідників, особливо чистих; спеціальних
матеріалів і прецизійних сплавів. Виробництво більшості видів кольорових металів багатостадійне, що
сприяє територіальному розриву стадій (добування, збагачення, виплавка чорнового матеріалу,
рафінування).
Машинобудування - одна із провідних галузей промисловості, яка здійснює випуск різноманітних
машин та устаткування для всіх галузей господарства та населення. 

Рис. 4. Структура машинобудівного комплексу

Усі галузі машинобудування поділяються на три групи:

 металомісткі (виробництво ескаваторів, устаткування для металургії, локомотивобудування,

вагонобудування);
 трудомісткі (приладобудування, електротехнічне машинобудування);
 наукоємні (точне, аерокосмічне, електронне машинобудування).

Хімічна промисловість - це галузь промислословості, яка займається переробкою мінеральної

вторинної сировини та випуском хімічної продукції. Промисловість має багату сировинну базу: нерудні
корисні копалини (калійна та кам'яна солі, фосфорити, апатити, сірка), паливні мінеральні ресурси
(нафта, природний газ, сланці, вузілля, озокерит), деревина, вода, повітря, виробничі відходи.
У структурі хімічної промисловості виділяють три великі групи галузей: гірночохімічна(видобуток
мінеральної сировини), основна хімія (виробництво кислот та мінеральних добрив)та промисловість
органічного синтезу (виробництво пластмас, синтетичних смол, каучуку, хімічних волокон). 
 Лісова промисловість об'єднує підприємства заготівельної, деревообробної, целюлозно-паперової та
лісохімічної галузей. На розміщення підприємств даної галузі впливає ряд чинників: сировинний
(підприємства деревообробної, лісохімічної та гідролізної промисловості), транспортний, енергетичний
(целюлозно-паперова), споживчий (меблева), водний (целюлозно-паперова), трудовий.
Целюлозно-паперова промисловість спеціалізується на виробництві технічного, побутового паперу,
паперової та картонної тари, картону та шпелер. При розташуванні підприємств даної галузі враховують
декілька чинників, зокрема наявність сировини, водних ресурсів та енергоресурсів.
Лісохімічна промисловість працює на основі відходів лісозаготівлі та деревообробки, тому
підприємства даної галузі тяжіють до районів лісозаготівлі. Продукцією лісохімії є кормові дріжджі,
синтетичні смоли, оцтова кислота, скипидар, оліфа, каніфоль.
Промисловість будівельних матеріалів - галузь, яка матеріали, вироби, деталі та конструкції для
всіх видів будівництва. Основною сировиною промисловості будівельних матеріалів є корисні копалини,
такі як: мергель, вапняк, доломіти, глина, пісок, крейда. Структура будівельно-індустріального комплексу
зображена на рис. 5.

Рис. 5. Структура будівельно-індустріального комплексу

Фактори розміщення підприємств галузі:

 сировинний (підприємства з видобутку і первинної обробки піску, гравію, щебеню, виробництва

цементу, вапна, гіпсу, стінових матеріалів);
 споживчий (виробництво залізобетонних конструкцій, будівельного і віконного скла, шиферу).

Легка промисловість - галузь, яка займається виробництвом споживчих товарів, що задовольняють

потреби населення у взутті, одязі, тощо. Вона складається з таких основних галузей:

 текстильна;
 швейна;
 взуттєва;
 шкіряна;
 хутрова;
 галантерейна;
 трикотажна;
 шовкова;
 бавовняна;
 лляна.

Розміщення підприємств галузі зоорієнтовано, в основному, на споживачів та на трудові ресурси.

Підприємства лляної та вовняної промисловості орієнтовані на сировину.
Харчова промисловість - це галузь, підприємства якої займаються виробництвом продуктів
харчування, парфумерно-косметичної продукції та супутних товарів. До підприємств галузі відносять
такі підгалузі: борошномельно-круп'яну, хлібопекарську, макаронну, кондитерську, цукрову, молочну,
м'ясну, олійно-жирову, рибну, плодоовочеву, маслоробну, тютюнову, спиртову, виноробну, пивоварна,
підгалузь безалкогольних напоїв, тощо. Основними принципами розміщення підприємств галузі є:

1. Близькість до споживача (хлібопекарська, кондитерська, молочна);

2. Близькість до джерел сировини (цукрова, олійна, рибна, спиртова, маслопереробна).

Сільське господарство

1 Сільське господарство
Сільське господарство – одна із провідних галузей виробничої сфери, яка займається вирощування
сільськогосподарських культур і розведенням тварин. Основним завданнямсільського господарства є
забезпечення населення продуктами харчування та постачання сировини для промисловості.
Структуру сільського господарства відображено на рис. 1. 

Рис. 1. Галузі сільського господарства

Сільське господарство тісно пов’язане з багатьма іншими галузями економіки. Це і машинобудування, яке
займається випуском сільськогосподарської техніки та устаткування, і хімічна промисловість, що
виготовляє мінеральні добрива, отрутохімікати та засоби захисту рослин, і легка та харчова
промисловості, які переробляють сировину.
Важливе значення для ефективної роботи сільського господарства має виробнича та невиробнича
інфраструктури. Підприємства інфраструктури забезпечують заготівлю, транспортування, зберігання та
реалізацію сільськогосподарської продукції, а також підготовку кадрів для даної галузі.
На формування структури сільського господарства певної території впливає ряд чинників, зокрема:

 кліматичний (тепловий режим атмосферного повітря та ґрунту, річна кількість опадів та запаси

ґрунтової вологи);
 ґрунтовий;
 орографічний (рельєф);
 водний.

Головним засобом виробництва в сільському господарстві є земля.

Усі землі поділяються на землі сільськогосподарського призначення та землі, що не
використовуються у сільському господарстві. До складу сільськогосподарських угідь відносять:

 ріллю;
 сіножаті;
 пасовища;
 сади та виноградники;
 землі, що знаходяться під паром. 
Деякі ділянки сільськогосподарських угідь та типи ґрунтів потребують меліорації. Меліорація – це
комплекс заходів, спрямованих на збереження та істотне якісне поліпшення земельних угідь, з метою
підвищення їх родючості. Розрізняють три види меліорації: водну (зрошування,
осушення), хімічну (внесення добрив) і лісову. Водна меліорація полягає в осушенні перезволожених
ґрунтів та зрошуванні малозволожених, у захисті від зсувів ґрунтів гірських схилів; хімічна меліорація – у
вапнуванні кислих і гіпсування солонцюватих ґрунтів. 
Рослинництво – це галузь сільського господарства, яка займається вирощуванням культурних
рослин.
Галузеву структуру рослинництва зображено на рис. 2.

 
Рис. 2. Галузева структура рослинництва (subject.com.ua)
Гілецький Й. подає дещо іншу структуру рослинництва. До складу цієї галузі сільського господарства він
відносить рільництво (вирощування польових культур на орних землях), плодівництво (розведення
багаторічних насаджень – садів, виноградників, ягідників) та луківництво (використання та поліпшення
природних лук, створення штучних сіножатей та пасовищ). 
Тваринництво – це галузь сільського господарства, яка займається розведенням великої рогатої
худоби, свинарством, вівчарством, птахівництвом та ін. 
У структурі тваринництва виділяють такі підгалузі:

 скотарство;
 свинарство;
 птахівництво;
 вівчарство;
 конярство;
 рибництво;
 звірівництво;
 шовківництво;
 бджільництво;
 кролівництво.

На структуру, розміщення та спеціалізацію тваринництва впливає наявність та характер кормової бази

(рис. 3). 
 Рис. 3. Склад кормової бази тваринництва (school.xvatit.com)

Транспорт

1 Транспорт
Транспорт – це одна з галузей господарства будь-якої країни, що забезпечує перевезення різних типів
(пасажирів, вантажів, тощо). Поєднання різних видів транспорту, транспортних вузлів та магістралей
утворюють транспортну систему країни.
На стан та розвиток транспортної системи країни впливає ряд чинників:

 рівень розвитку економіки;

 розмір і ступінь заселення території;
 частка участі країни в світовому господарстві та міжнародному поділі праці.

В залежності від підходів до класифікації розрізняють декілька видів транспорту. Так, в залежності від
середовища здійснення перевезень транспорт поділяють на наземний, водний та повітряний (Мал.1). 

Мал.1. Галузева структура транспортного комплексу

Кожен з перелічених видів транспорту має свої характерні особливості (Табл. 1).
Таблиця 1
Особливості видів транспорту

Вид транспорту Особливості

  незалежність від пори року та погодних умов;

Залізничний   масовість перевезень.

Автомобільний  залежність від погодних умов та якості автомобільних

 шляхів;
 значна собівартість перевезень.

 найдешевший вид перевезень;

Морський   потребує висококваліфікованого обслуговуючого
персоналу.

  порівняно дешевий вид транспорту;

Річковий   залежність від пори року.

 найшвидший вид транспорту;

 потребує висококваліфікованого обслуговуючого
Повітряний персоналу;
 значна собівартість перевезень.

 один з найдешевший видів транспортування;

Трубопровідни  можливість функціонування протягом всього року;
й   мала кількість обслуговуючого персоналу.

 
Роль транспорту на сучасному етапі розвитку суспільства надзвичайно велика. Без транспорту був би
неможливий процес виробництва, оскільки він потребує безперервного постачання сировини з
подальшим вивозом готової продукції. Важливість транспорту полягає також і в тому, що він забезпечує
взаємозв’язок між різними галузями економіки, підприємствами, країнами. 
Основні поняття теми:
Транспортна система – це сукупність усіх видів транспорту, об’єднаних між собою транспортними
вузлами.
Вантажообіг – це перевезення певної кількості вантажу на певну відстань за певний період.
Пасажирообіг - це перевезення певної кількості пасажирів на певну відстань за певний період.
Обсяг перевезень – це маса перевезених вантажів (кількість пасажирів) за певний проміжок часу (рік,
місяць, день).

Соціальна сфера

1 Соціальна сфера
Соціальний комплекс – це сукупність підприємств виробничої та невиробничої сфери господарства, які
спрямовані на задоволення особистих матеріальних та духовних потреб людей.
Структура соціальної сфери відображена на рис. 1. 
 Рис. 1. Структура соціальної сфери
До сфери послуг відносяться галузі господарства, які обслуговують населення, забезпечують
задоволення їх матеріальних та духовних потреб. До цієї сфери відносять освіту, відпочинок, здоров’я,
матеріальне становище людини, а також підвищення кваліфікації працівників, збільшення частки
вільного часу. Рівень розвитку сфери послуг на пряму залежить від рівня розвитку соціальної
інфраструктури.
До галузей виробництва товарів народного споживання належить легка промисловість та галузі
важкої промисловості. Це також сфера побутових послуг, пасажирського транспорту та зв'язку, житлово-
комунального господарства, туристсько-експлуатаційної бази та інших послуг державних організацій.

Кількість, розміщення, статева і вікова структури

населення України

1 Кількість, розміщення, статева і вікова структури населення

України
Найдавнішу стоянку первісної людини на теренах України виявлено поблизу села Королеве
Закарпатської області. Вона має близько 1 млн. років. З часу переходу до осілого способу життя (7 тис.
років тому) корінне населення вже не залишало займані території. Лісостеп заселяли землероби.
Найвідоміші серед них були племена трипільської культури, які жили великими селами по 600-700 осіб.
Займали вони спочатку територію басейнів Дністра і Прута, а пізніше Південного Бугу і Дніпра. За два
тисячоліття до нашої ери трипільська культура загадково зникла. Щодо її подальшої долі існують різні
припущення.
Степові простори України впродовж століть були своєрідним коридором через який проходили десятки
кочових племен. Вони з'являлися з центральних районів Азії, а потім зникали або "розчинялися" серед
народів Європи Під тиском кочівників місцеве населення північного степового Причорномор'я
переселилася у лісову зону, сформувавши з часом там могутню українську державу з центром у Києві. Це
зумовило початок формування української нації на основі корінної народності. Вона в своєму розвитку
зазнавала занепадів і нових розквітів з відновленням української державності.
Зараз у світі проживає близько 50 млн. українців, з яких 37,5 млн. - у своїй національній державі. З
відродженням України виникла проблема творення нової української нації з корінного етносу та
представників інших національностей, що проживають у державі.
Процес розподілу населення на території називають розселенням. Воно характеризується
відмінностями у щільності населення, сукупності населених пунктів (міст, селищ, сіл) різної величини та
співвідношенням чисельності міських та сільських жителів.
Щільність населення визначають шляхом ділення кількості жителів країни чи адміністративної
території на їхню площу. Залежить вона переважно від природних умов, історичного розвитку,
особливостей природного приросту населення, розміщення господарства.
Середня щільність населення в Україні становила на початок 2011 року 76,1 особи/км 2, що більше, ніж
середня у світі, але менше, ніж у більшості європейських країн. Зумовлена вона переважно
демографічними процесами.
На території України населення розміщене нерівномірно. Найбільша середня його щільність у східних
(Донецька - 178 осіб/км2, Дніпропетровська - 110 осіб/км2) та західних областях (Львівська - 119,
Чернівецька- 113 осіб/км2).
Найнижча середня щільність населення (40-60 осіб/км2) в поліських (Чернігівська, Житомирська,
Рівненська, Волинська) та степових (Херсонська, Кіровоградська) областях. У них низька і щільність
сільського населення. Зумовлена така ситуація природними умовами (заболоченістю на Поліссі,
дефіцитом вологи у Степу), а також тим, що активне нове освоєння степових районів почалося тільки
наприкінці XVIII ст. Позначилися і великі втрати населення в результаті депортацій та голодоморів.
На початку 2012 р. в Україні проживало близько 45,5 млн. осіб. З першої половини 90-х рр. XX ст., коли
чисельність населення України складала 52 млн. осіб, відбувається процес депопуляції (зменшення
чисельності населення). В середньому на рік в останні роки чисельність населення зменшується на 350
тис. осіб.
Чисельність населення України постійно змінюється під впливом природного та механічного руху.
Основним процесом, що впливає на зміну кількості населення у стабільному суспільстві, є
його природний приріст, тобто різниця між народжуваністю та смертністю. Природний приріст,
народжуваність та смертність визначають як в абсолютних, так і у відносних величинах. Абсолютний
приріст населення показує різницю між загальною кількістю народжених і померлих за певний період
(найчастіше за рік).
Причинами великих втрат населення у XX ст. були війни й злочинні акції тоталітарного комуністичного
режиму. Величезні втрати населення (близько 10 млн. осіб) припадають на період Першої світової війни і
визвольних змагань, іноземних інтервенцій у 1918-1921 рр., а також штучного голодомору у 1921 році
(понад 1 млн. осіб).
У кінці 20-х - на початку 30-х років XX ст. 1,3 млн. селян були названі куркулями й примусово вивезені
(депортовані) на простори Сибіру і півночі Росії. Тоді ж почалося масове фізичне винищення кращих
представників української інтелігенції на східноукраїнських землях. Найбільші у мирний період втрати
населення були у 1932-1933 рр., коли від голодомору померло від 7,5 до 10 млн. осіб. Точних даних
немає, оскільки матеріали перепису населення 1937 р. були знищені, як і значна частина людей, що його
здійснювали.
У роки другої світової війна й післявоєнні роки загинуло від 5 до 7 млн. військового й цивільного
населення загинуло у війні, 2,2 млн. мешканців України було вивезено на роботу в Німеччину. Крім того,
близько 800 тис. осіб депортовано із західноукраїнських земель органами НКВД у 1939-1941 рр. та понад
200 тис. - у 1944-1951 роках. Ще близько 400 тис. осіб знищено в тюрмах, заморено голодом у 1947 р.
Тільки у 1959 р. чисельність населення України досягла рівня 1941 р. Далі воно поступово зростало до
1993 року. Чисельність мешканців нашої країни до 1991 року збільшувалася за рахунок природного та
механічного приросту (різниці між кількістю емігрантів та іммігрантів).
Вже з 1979 р. у сільській місцевості, України, а з 1993 р. у країні загалом почалося природне зменшення
населення, оскільки смертність перевищила народжуваність. З 1993 р. став від'ємним і механічний
приріст жителів нашої країни.
Причиною цього є складна соціально-економічна та екологічна ситуація, які призвели до падіння рівня
життя значної частини громадян України, зменшення народжуваності, зростання захворюваності та
смертності, посилення еміграційних процесів.
Найменша величина природного скорочення за 2010 рік була у Закарпатській області (0,0 на 1000 осіб), у
Києві (-0,9 на 1000 осіб), а найбільша у Чернігівській (-13,2 на 1000 осіб), Сумській (-11,5 на 1000 осіб),
Луганській (-10,6 на 1000 осіб) і Донецькій (-9,9 на 1000 осіб). Найменша народжуваність за підсумками
2010 р. була у Сумській і Луганській областях (по 7,2 на 1000 осіб), а найбільша смертність - у
Чернігівській області (20,7 на 1000 осіб).
Значне зниження народжуваності та зростання смертності зумовлене погіршенням умов його життя.
Певну роль відіграє також складна екологічна ситуація, що особливо загострилась після катастрофи на
ЧАЕС, а також збільшення показників розлучень і зменшення показників укладання шлюбів.
Демографічні процеси визначають певне співвідношення між населенням різного віку та статі, тобто
його статево-вікову структуру. Більшість населення України за даними перепису 2001 р. становили
жінки (53,8%), однак, помітна перевага їх у чисельності у вікових груп після 25 років. Зумовлено це тим,
що середня тривалість життя жінок у нашій країні 74,1 років, а чоловіків - 62,6 роки. Причини нижчої
середньої тривалості життя чоловіків - біологічні особливості організму, а також їхні професії, що часто
небезпечні для здоров'я та життя.
Середня тривалість життя населення у нашій країні 68 років - одна з найнижчих у Європі. Тому знижена
частка людей похилого віку (особливо понад 70 років). Водночас в останні роки спостерігається процес
старіння населення (зростання частки осіб старшого віку). Меншою стає кількість дітей і підлітків (до 16
років), що пов'язано а падінням народжуваності. Позначається на статево-віковій структурі населення і
механічний приріст населення, оскільки серед емігрантів завжди переважають чоловіки, як правило,
молодого віку.
Віковий склад населення в Україні такий: діти - понад 16 %, люди старшого віку - близько 24 %, люди
працездатного віку - до 60 %.
Демографічна політика у державі має бути спрямована на підвищення середньої тривалості життя,
зменшення коефіцієнта смертності і підвищення коефіцієнта народжуваності.
Міграцією називають переміщення населення, пов’язані із зміною місця проживання. Однак це
визначення стосується тільки постійних (стаціонарних) міграцій, а вони можуть бути і тимчасовими
(маятниковими). Маятникові міграції здійснюються щоденно, щотижнево і т. ін., але не пов'язані із зміною
постійного місця проживання. Метою маятникових поїздок, як правило, є трудова діяльність, навчання,
лікування тощо.
Міграції поділяються також на внутрішні та зовнішні. За рахунок зовнішньої міграції (еміграції та
імміграції) відбувається механічний приріст (скорочення) населення країни. Внутрішні міграції
здійснюються в межах країни між окремими регіонами, містами, селами, між містами і селами. Причини
міграції - економічні, політичні, національні, релігійні.
Незначні міжобласні потоки мігрантів, в основному, спрямовуються з західного регіону у східні та південні
області. Частину з них у минулому становили організовані мігранти, переселення яких стимулювала
держава. Найбільше додатне сальдо міжрегіональних міграцій у 2010 році було характерне для
Києва (11,1 на 1000 осіб), Севастополя (5 на 1000 осіб), Харківської області (2,2 на 1000 осіб), а
найменше для Кіровоградської (- 4,7 на 1000 осіб) та Херсонської (-3,4 на 1000 осіб) областей. У роки
економічної кризи посилились зовнішні міграції. Вони мають переважно соціально-економічні причини, т.
з. заробітчанські міграції. Населення України виїжджає у різні країни світу, але найбільше - у Росію,
Польщу, Чехію, Італію, Іспанію, Португалію, Великобританію, Ізраїль, США, Канаду, Грецію, Туреччину та
ін.
Маятникові міграції, як правило, здійснюються у великі міста з сіл і малих міст. На території України
сформувалися два великі райони інтенсивних маятникових трудових міграцій: східний (Донецька й
Луганська області) та західний (Львівська, Івано-Франківська, Чернівецька, Закарпатська). Цьому сприяли
густа сітка транспортних шляхів у них, а також високий рівень розвитку індустрії на Донбасі та велика
густота сільського населення у західних областях.
Еміграція з українських земель має давню історію. В основному інтенсивні потоки емігрантів пов'язані з
поразками у визвольних змаганнях народу за свою державність або з примусовими виселеннями
колонізаторами. Значна добровільна еміграція з економічних мотивів відбувалася із західних та східних
районів України у кінці XIX - на початку XX ст. Спрямована вона була в Канаду та США. Три наступні хвилі
еміграції мали переважно політичний характер. Вони пройшли після знищення більшовицьким режимом
УНР, встановлення радянської влади у Західній Україні, а також знищення Української повстанської армії
(кінець 40-х - початок 50-х рр. XX ст.). Четверта - стосується виселення так званих дисидентів (людей, що
відкрито виступали проти комуністичного режиму у 60-70-і рр. XX ст.). Окрім того, мільйони українців були
депортовані з кінця 20-х до середини 50-х років на простори Сибіру і півночі Росії.
З середини 50-х до 80-х рр. XX ст. значна еміграція відбувалася з економічних мотивів. Тисячі молодих
людей їхали на освоєння цілинних земель у Казахстан, на спорудження новобудов у Сибір, на Урал. З
національних мотивів спостерігався відтік єврейського населення з країни у 80-90-і роки XX ст. З
середини 90-х рр. XX ст. - на початку XXI ст. зросла еміграція з України в Росію та західні країни. Поза
межами своєї батьківщини опинились внаслідок новітньої міграційної хвилі 5-7 млн. осіб. Географія її
розселення надзвичайно широка, це і країни Європи та Америки, Азії, Австралії.
У результаті еміграційних процесів сформувалася українська діаспора Діаспорою називають населення,
що живе у розсіянні, за межами території національної держави. Українську діаспору умовно поділяють
на західну та східну. Східною діаспорою називають українське населення у державах колишнього СРСР.
Загальна чисельність їх тут близько 7-10 млн. осіб. З них майже 4,3 млн. проживає в Росії (найбільше на
Кубані, в Сибіру, Далекому Сході, Москві). Близько 800 тис. становить українське населення в Казахстані,
600 тис. - у Молдові.
Західну діаспору (приблизно 5 млн. осіб) утворюють українці, що живуть поза межами колишнього СРСР.
Найбільше їх проживає в США (1,2 млн. осіб) Канаді (1 млн. осіб), а також у Бразилії, Аргентині, Польщі,
Румунії, Франції, Австралії. У більшості цих країн українці зберегли свою мову, маючи можливості
навчатися нею, на відміну від східної діаспори, де переважно немає україномовних шкіл.

Національний та етнічний склад населення

України

1 Національний та етнічний склад населення України

Корінним народом на території України є українці. Детально питання раціонального складу населення
дізнаються з результатів переписів. Тому для того, щоб скласти собі певне уявлення з цього питання,
порівняємо статистичні дані перепису населення 1989 та 2001 років. Отже, на кінець 80-х XX ст. частка
українців у населенні держави становила 73 %, а станом на 2001 р. - 77,8 %. Вони є більшістю в усіх
областях України.
Серед областей найменша частка українського населення у Донецькій, Луганській і Одеській (52-58 %)
областях, а в Автономній Республіці Крим вона становить менше 25 %. Найбільша частка українців у
Тернопільській, Івано-Франківській, Волинській областях (96-97 %).
Чисельність українського населення помітно змінювалася протягом різних етапів історичного розвитку.
Колоніальний статус України в XVIII-XX ст. мав трагічні наслідки для корінного населення. Вони
проявлялися як у цілеспрямованій боротьбі метрополії проти української мови і культури (етноциді), так і
фізичному винищенні українців (геноциді).
Нищення колонізаторськими режимами української культури, створення атмосфери непрестижності і
безперспективності української мови призвели до того, що частина українців втратила свою мову,
записувалася росіянами в паспортах тощо. Так, під час перепису населення у 1989 році 4,6 млн. українців
(12 %), які проживають в Україні, назвали в анкеті рідною російську мову, а 2 млн. відповіли, що не
володіють українською навіть зі словником. Причому порівняно з 1959 роком кількість таких українців
практично подвоїлася, що було наслідком жорсткої русифікаторської політики у 70-80-х роках XX ст.
За підсумки Всеукраїнського перепису населення 2001 року рідною назвали українську мову 67,5 %
громадян України (на 2,8 % більше, ніж у 1989 р.), але частка українців, які назвали в анкеті рідною
російську мову, зросла з 12,2 % до 14,8 %.
Представників інших народів, які проживають на території даної країни, називають національними
меншинами. В Україні їх понад 100. Найчисельнішими серед них є росіяни, білоруси, молдавани, кримські
татари, болгари, угорці, румуни, поляки, євреї, вірмени, греки та ін.
Росіян в Україні проживає понад 8,3 млн. осіб, або 17,3% від усього населення. Міграційна політика
метрополії, яка була спрямована на збільшення їхньої чисельності, призвела до того, що кількість росіян
тільки за 1926-1989 рр. зросла більше, ніж у 3,5 рази. Підвищилася також їхня частка у населенні країни,
а в окремих областях вона становила понад третину: Донецькій, Луганській, Харківській, Автономній
Республіці Крим. Заселяти українські землі росіяни почали ще з XV ст. Зараз більшість росіян (88 %)
проживає в містах.
Представники інших національностей проживають переважно в районах України, прилеглих до їхніх
національних держав. Білоруси живуть на Поліссі, поблизу кордону з Білоруссю, а також у містах Донбасу
й Придніпров'я, селах Миколаївщини й Криму. Молдавани проживають, в основному, в селах Одеської та
Чернівецької, а також Кіровоградської і Миколаївської областей. Поляки найбільшу частку становлять у
населенні міст Житомирської, Львівської, Тернопільської, Хмельницької областей. Болгари проживають в
селах південно-західних районів Одеської області та у Приазов'ї.
У західних областях (особливо Закарпатській) поряд з українцями живуть чехи, угорці, румуни, словаки. У
Донецькій області проживають греки, у Запорізькій - албанці.
На теренах України є і три корінні національні меншини, тобто ті народи, що проживають на своїй етнічній
території. Найбільші серед них кримські татари, що проживають у Криму й повертаються зараз на свою
батьківщину після депортації 1944 р. Корінними національними меншинами є також караїми у Криму
та гагаузи в Одеській області.
У процесі становлення незалежної Української держави, демократизації всіх сфер життя в країні
виникають національні культурні товариства, створюються умови для духовного розвитку представників
національних меншин.
Поряд з єдиними загальнонаціональними ознаками серед певних груп українського населення
зберігаються деякі особливості у побуті, мові, традиціях, матеріальній та духовній культурі. Формувалися
вони в умовах певної територіальної відособленості, під впливом природного середовища, взаємозв'язків
з іншими народами, специфіки історичного розвитку. Такі   складові   частини  народу 
називають  етнографічними групами. Території, які заселені окремими етнографічними групами чи
відрізняються певними культурно-побутовими ознаками населення, називаються етнографічними
землями (районами).
Етнографічні групи українців, що найкраще зберегли свою самобутність, проживають у Карпатському
районі. Це гуцули, бойки, лемки, які утворюють у гірській місцевості своєрідні етнографічні підрайони.
Гуцульщина займає східну частину Карпат на південь від річки Лімниці в Івано-Франківській та
Чернівецькій областях, а також Рахівський район Закарпатської області. Бойки проживають у гірських
районах Івано-Франківської, Львівської та Закарпатської областей між річками Лімницею і Сяном.
Землі Лемківщини знаходяться в межах Словаччини і Польщі, а на Закарпатті - території між річкою Уж і
державним кордоном. Лемки в результаті етноциду, який проводився у 40-х рр. XX ст. на теренах Польщі,
змушені були залишити свої батьківські землі. Проживають вони зараз переважно на землях, які до Другої
світової війни належали Німеччині. Переселені в Україну лемки живуть у західній її частині. На рівнинних
просторах Карпатського району проживають покутяни (в межиріччі Прута і Дністра в Івано-Франківській
та Чернівецькій областях), а також українське населення, на традиційно-побутовій культурі яких
позначився вплив інших народів (румунів і молдаван на Буковині; угорців, румунів, словаків, німців на
Закарпатті).
До другого етнографічного району - Поділля - входять Вінницька, Хмельницька, Тернопільська, а також
прилеглі частини сусідніх областей. Жителів цього району називають подолянами.
У Поліському етнографічному районі (Волинська, Рівненська Житомирська, Київська, Чернігівська,
Сумська області) за деякими рисами культури і побуту виділяють дві етнографічні групи
українців: литвини, що проживають у середньому Придесенні (північ Чернігівської та Сумської областей)
та поліщуки (північні райони Волинської, Рівненської областей).
До Центрального, або Середньонаддніпрянського району входять південні частини Київської та
Чернігівської, а також більшість територій Полтавської, Черкаської, Кіровоградської та Дніпропетровської
областей. Це регіон, де проходив процес зародження і формування української нації. Мовний діалект його
мешканців покладений в основу української літературної мови.
Слобожанщина охоплює східну частину території України: повністю Харківську й Луганську області, а
також прилеглі райони Сумської, Полтавської, Дніпропетровської та Донецької областей. У культурі й
побуті населення тут поєднуються особливості українців з різних місць переселенім, а також росіян.
Південний етнографічний район, який охоплює більшість території українського степу разом із Кримським
півостровом, характеризується специфічними рисами культури, що сформувалися в останні століття, коли
тривало заселення "Дикого поля". Вони зумовлені як взаємодією культур поселенців різних
національностей (українців, росіян, білорусів, болгар, сербів, греків), так і особливо жорсткою
русифікаторською політикою у цьому регіоні.
Система розселення населення України

1 Система розселення населення України

Населення проживає у різних за людністю, зовнішнім виглядом і функціональною структурою населених
пунктах. Населений пункт - це місце життя і діяльності людей. Виділяють два типи населених пунктів -
міські і сільські. До міських відносяться міста і селища міського типу (смт), до сільських - села і хутори
Містами в Україні називають населені пункти, які мають не менше 10 тис. жителів, а також менші за
людністю поселення, що історично склалися як міста. Міські поселення, що налічують не менше 2
тис. осіб, а понад половина зайнятих працює не в сільському чи лісовому господарстві, називаються
селищами міського типу. Залежно від кількості жителів міста поділяють на малі (до 50 тис.), середні (50-
100 тис.), великі (понад 100 тис. жителів). Серед великих виділяється група міст-мільйонерів, тобто
тих, чисельність населення яких перевищує 1 млн. осіб.
Сільський населений пункт характеризується тим, що переважна кількість жителів його зайнята у
сільському господарстві. Іншими ознаками сіл є малоповерхова житлова забудова з присадибними
ділянками, невелика чисельність населення. Серед них бувають великі сільські поселення (від 1 тис.
жителів і більше), середні (від 0,5 до тис. жителів) та малі (менше 0,5 жителів). Найбільша кількість
сільських населених   пунктів   сконцентрована   в лісостеповій   частині  України, найменша - на Донбасі.
З розвитком суспільства, особливо промисловості, зростає кількість міст, чисельність і частка міського
населення, поширюється міський спосіб життя. Цей процес називається урбанізацією. Рівень
урбанізації, в основному, оцінюється за часткою міських жителів у загальній кількості населення.
На початку 2010 року в містах в Україні проживало 68,2 % населення. Тобто рівень урбанізації порівняно з
1940 роком (34 %) зріс майже удвічі. Збільшення міського населення супроводжувалося як зростанням
його чисельності у вже існуючих містах, так і виникненням нових міст, перетворенням у міські сільських
населених пунктів, включенням останніх до території швидко зростаючих міст. Загальна чисельність міст
в Україні на сьогодні становить 456 (у 1940 році їх було 255), а селищ міського типу – 886, більшість міст в
Україні - це малі і середні міста.
Зростання рівня урбанізації відбувається, в основному, за рахунок міграції жителів з сільської місцевості,
а також вищого, ніж у селах, природного приросту. Останнє пов'язане з тим, що мігрує із сіл у міста
населення переважно молодого й зокрема дітородного віку.
Рівень урбанізації має значні територіальні відмінності в нашій країні. Найвищий він у Донецькій,
Луганській та Дніпропетровській областях, де становить відповідно 90 %, 86 % та 83 % всього населення
області. На дві області - Донецьку і Луганську - припадає близько 25 % міських жителів країни (88 міст та
244 смт). Високий рівень концентрації промисловості й населення призвів до створення у цьому регіоні
декількох агломерацій (територіальне утворення, що виникає в Україні на базі великого міста або кількох
компактно розташованих міст і створює значну зону урбанізації, поглинаючи суміжні населені пункти):
Донецько-Макіївської, Горлівсько-Єнакіївської та ін. Найнижчий рівень урбанізації характерний для
Закарпатської (37 %), Чернівецької (41 %) та Тернопільської областей (42 %).
Характерними рисами сучасного процесу урбанізації є зосередження більшості міського населення у
великих містах. Зараз їх 49, серед них — міста-мільйонери: Київ (2,666 млн. осіб), Харків (близько 1,5
млн. осіб), Дніпропетровськ (близько 1,1 млн. осіб), Донецьк і Одеса - по 1 млн. осіб. Близькі до них за
чисельністю жителів Запоріжжя (800 тис. жителів), Львів (730 тис. жителів), Кривий Ріг (близько 700 тис.
жителів). Навколо них сформувалися агломерації переважно з малих і середніх міст.
Ще однією рисою, що проявилася в урбанізаційних процесах у 90-х рр. XX ст., є скорочення темпів
приросту міського населення, особливо у малих містах та селищах міського типу. Це свідчить і про
зменшення відтоку населення з сільської місцевості. Однак кількість сільського населення в Україні
продовжує невпинно зменшуватись, як і кількість сіл (зараз їх близько 29 тис).
Населені пункти виконують у суспільстві різні функції. Зокрема, міста бувають адміністративними (Київ,
Тернопіль, Сімферополь, Львів), промисловими (Енергодар, Єнакієве, Кривий Ріг), науковими (Львів,
Одеса, Харків, Київ), культурними (Кам'янець-Подільський, Чернівці), транспортними (Ковель, Шепетівка,
Знам'янка, Ясинувата), курортно-рекреаційними (Ялта, Євпаторія, Хмільник, Моршин) центрами і т. ін.
Частіше вони виконують декілька функції тобто є поліфункціональними (Київ, Львів, Одеса). Серед
сільських поселень виділяють сільськогосподарські, несільськогосподарські та змішані поселення.
Трудові ресурси, зайнятість населення України

1 Трудові ресурси, зайнятість населення України

Трудові ресурси - це населення працездатного віку (чоловіки від 16 до виповнення 60 років, жінки від 16
до виповнення 55 років), яке працює або не працює, а також пенсіонери й підлітки, які
працюють. Зрозуміло, що основна частка трудових ресурсів припадає саме на населення працездатного
віку, за винятком інвалідів І і II груп та пенсіонерів, що отримують пенсію на пільгових умовах Проте
пенсіонери і підлітки, які на даний момент зайняті у суспільному виробництві, також становлять запас
(ресурс) робочої сили.
Однак зараз Україна переходить на міжнародні стандарти оцінки трудових ресурсів. Згідно з концепцією
робочої сили, якою користується Міжнародна Організація Праці (МОП), вихідним поняттям є економічно
активне населення. Це населення обох статей віком 15-70 років, яке протягом певної періоду пропонує
свою робочу силу для виробництва товарів та послуг. До економічно активних належать особи, зайняті
економічною діяльністю, яка приносить прибуток (зайняті), та безробітні.
В Україні на 2010 р. до економічно активного населення належало 22,1 млн. осіб, або 47,2% від всього
населення держави, з них 20,2 млн. - особи працездатного віку.
До зайнятого населення відносять осіб, які займалися економічною діяльністю: працювали за наймом на
умовах повного (неповного) робочого дня (тижня); роботодавці; особи, які самостійно забезпечували себе
роботою або безкоштовно працювали у сімейному бізнесі; служителів релігійних культів; військові
кадрової служби та ін.
Однак, до зайнятого населення не відносять учнів та студентів працездатного віку, які навчаються з
відривом від виробництва, військових строкової служби. Вони разом з пенсіонерами та людьми, що з тих
чи інших причин не шукають роботу, належать до економічно неактивного населення.
Рівень зайнятості визначається як відношення кількості зайнятого населення у віці 15-70 років до всього
населення означеного віку. Так, в Україні у 2012 р. рівень зайнятості становив 59,2 %.
За останні десятиліття значно змінилась структура зайнятості. Частка працівників сфери матеріального
виробництва зменшилась із 60 % у 1990 р. до 42% у 2005 р., зокрема промисловості з 30,8% до 27,7%,
будівництва - з 9,4 % до 4,8 %. Збільшення частки працівників відбувалося у сфері управління (з 0,2% до
8,2).
Співвідношення між попитом і пропозицією на трудові ресурси утворює ринок праці. Тепер на ньому
попит набагато менший за пропозицію, внаслідок чого збільшується кількість безробітних людей.
Рівень безробіття, за підходами МОП - це відношення (у відсотках) кількості безробітних віком 15-70 років
до економічно активного населення. В Україні рівень безробіття у 2012 році склав 7,5% проти 7,9% в 2011
році.

Загальна характеристика господарстваУкраїни,

економічний потенціал

1 Загальна характеристика господарства України,

економічний потенціал
У процесі діяльності людина вступаючи у взаємодію з природою, з іншими людьми, виробляє різноманітні
матеріальні і духовні цінності. Здійснюється це окремими людьми, сім'ями, колективом або всім
суспільством і називається господарством. Господарство існувало вже тоді, коли первісні люди
займалися збиральництвом дикорослих плодів, ягід, грибів, рибальством та полюванням з метою
одержання продовольства, шкур, матеріалів, вчилися готувати сирі продукти до вживання, будувати,
примітивне житло - курінь, землянку, виготовляти мисливські чи рибальські знаряддя. Таке господарство
називалося натуральним, бо виготовляло продукти для самих виробників. З появою обміну продуктами
господарської діяльності воно стає товарним.
В Україні активний розвиток товарного виробництва розпочався у ХVIII-ХІХ ст. Позаяк територія України
тривалий час перебувала у складі інших держав, то її господарство було складовою частиною
національного господарства цих країн. Тільки із здобуттям Україною незалежності її господарство стало
національним господарським комплексом (слово "комплекс" означає сукупність взаємозв'язаних об'єктів,
що становлять єдине ціле).
Всі галузі національного господарства об'єднуються у дві сфери: матеріальне виробництво і сфера
послуг (раніше їх називали виробничою і невиробничою сферами).
До сфери матеріального виробництва входять промисловість, сільське господарство, будівництво
і транспорт (за міжнародною класифікацією дві останні відносяться до сфери послуг).
Кожна з цих галузей поділяється на вужчі галузі, підгалузі, види виробництв, які випускають матеріальні
товари.
В сфері послуг створюються духовні блага та послуги невиробничого та виробничого характеру. До неї
відносяться освіта, наука, культура, медичне і рекреаційне обслуговування, зв'язок, торгівля,
страхування, житлово-комунальний комплекс, сфера управління та ін.
У галузевій структурі національного комплексу України сфера матеріального виробництва переважає
сферу послуг (відповідно 2/3 і 1/3). У сфері матеріального виробництва переважає промисловість (71 %
вартості вироблених товарів) і сільське господарство (21 %). Національне господарство є промислово-
аграрним.
Галузі господарства України тісно взаємозв'язані між собою і утворюють комплекс. Підприємства різних
галузей, що об'єднуються випуском певної продукції, утворюють міжгалузеві комплекси. Це - паливно-
енергетичний, металургійний, машинобудівний, хімічний, лісовиробничий, агропромисловий,
рекреаційний, будівельний, морепромисловий, науково-технічний, соціальний та ін.
На сучасному етапі Україна зі своїм національним комплексом є складовою частиною світового
господарства. Тобто вона має економічні зв'язки з національними комплексами багатьох країн,
обмінюючись з ними товарами, науковою інформацією, робочою силою тощо. Первинними ланками
господарства є підприємства і установи. Підприємства (заводи, фабрики, шахти) виробляють певну
продукцію, а установи (лікарні, вузи, театри) надають різні послуги.
Отже, національний господарський комплекс (НГК) є поєднанням підприємств і установ у межах
території країни, що задовольняють матеріальні і духовні потреби населення.
Галузева структура господарства виражає поділ суспільного виробництва на великі роди
(промисловість, сільське господарство й т. ін.) і поділ цих родів на види та підвиди. Галузі господарства
- це сукупність якісно однорідних груп господарських одиниць, які виробляють продукцію або надають
різноманітні послуги, здійснюють інші суспільно корисні види діяльності.
Розвиток господарства України - складний та довготривалий процес. Він визначався не тільки циклічним
ходом науково-технічного прогресу, а й низкою радикальних політичних та економічних потрясінь, що
періодично охоплювали країну.
Становлення ринкового капіталістичного господарства для другої половина XVIII ст. в Україні відбувалося
з орієнтацією на місцеву сировину тут виникають мануфактурні підприємства: полотняні, суконні, шкіряні,
миловарні, склоробні та інші. У першій половині XIX ст. в Україні починається розвиток промислового
видобутку вугілля, нафти та солі, будуються перші підприємства чорної металургії і металообробки,
виникає порцеляно-фаянсова та цукрова промисловість тощо.
Соціально-політичні зміни, що відбулися в Російській імперії після реформ 1861 р., дали потужний
поштовх розвиткові промисловості. Саме в цей період в Україні починається так звана перша промислова
революція (революція пари та вугілля). У період 1861-1917 рр. загальна кількість підприємств у межах
України зростає більше як у 2 рази, а виробництво продукції - у 6 разів. Значних масштабів набуває
промислове освоєння запасів вугілля та кам'яної солі на Донбасі, залізної руди у Криворіжжі, марганцю в
Нікополі, нафти у Передкарпатті; стає до ладу низка цукрових заводів, починає розвиватися
машинобудування (переважно виготовлення реманенту для сільського господарства, обладнання для
харчової промисловості, суднобудування), хімічна промисловість (виготовлення добрив, вибухових
речовин, барвників тощо). Економічний прогрес країни в цілому, і передусім її промисловий розвиток, у
цей період мав досить органічний та стабільний характер. Саме тоді і починається індустріалізація країни
в класичному розумінні цього поняття, тобто процес створення великого машинного виробництва в усіх
галузях економіки.
Порад із об'єктивними чинниками, що сприяли індустріалізації країни (природні багатства, зручне
розташування території, забезпеченість робочою силою тощо), не можна обійти увагою суто суб'єктивні
фактори. Пов'язані вони, головним чином, із подвижницькою діяльністю організаторів промислового
виробництва тієї доби. Передусім слід віддати належне українським промисловцям, підприємцям та
благодійникам Федорові, Платанові та Василеві Симиренкам, Миколі Терещенку, Іванові Харитоненку,
Олександрові Полю та багатьом іншим, чия праця забезпечила становлення індустріального суспільства
у країні.
На початку XX ст. в Україні налічувалося вже близько 5,3 тис. підприємств, де працювало 207 тис.
робітників. На фоні високих темпів зростання і концентрації виробництва (видобуток 65 % вугілля і
виробництво 51 % чавуну та сталі в Російській імперії) саме тоді починається деформація структури (як
галузевої, так і територіальної) промисловості України. Так, на гірничу промисловість припадало понад 60
% виробництва всієї валової продукції промисловості, тоді як частка машинобудування та металообробки
становила близько 10%. Вкрай нерівномірним було й розміщення основних промислових підприємств на
території України. Вони концентрувалися переважно у межах двох промислових районів - Донбасу та
Подніпров'ї і декількох великих промислових центрів - Харкова, Києва, Одеси, Миколаєва, Львова. Інша
територія, за винятком тих міст (переважно адміністративних центрів) і містечок, де розміщувалися
невеликі підприємства, у промисловому відношенні залишалася слабо освоєною.
Із другої половини XIX ст. розвивається товарне зернове господарство і буряківництво. Понад 80 % цукру
і 27 % зерна, що вироблялося в Російській імперії, припадало на Україну. Для експорту сільського
господарства і промислової продукції було збудовано залізниці з глибинних районів до приморських
портів (Балта - Одеса, Харків - Миколаїв, Знам'янка - Одеса).
У західній частині України, що належала в цей час до Австро-Угорщини, економіка розвивалася швидкими
темпами, бо феодальні відносини у ній були знищені раніше (1848 р.), ніж у Росії (1861 р.). Тут було
розпочате будівництво густої мережі залізниць, що сполучали ці регіони з центрами імперії.
Наступний етап розвитку господарства України характеризується складними, неоднозначними
процесами, що були зумовлені становленням централізованої планової економіки. Саме в цей період
проходила колективізація сільського господарства та індустріалізація країни, відбудова зруйнованого
війною господарства країни, його модернізація та стрімке нарощування обсягів промислового
виробництва. Розвиток промисловості України, як і всього СРСР на початку XX ст., виходили із
необхідності постійного нарощування військової могутності країни і передбачали невиправдано високі
темпи зростання важкої індустрії. Період індустріалізації 30-х рр. XX ст. в Україні відзначався
будівництвом значної кількості нових підприємств, розширенням потужностей вже існуючих. Усі ці
перетворення в промисловості відбуваються із впровадженням технологічних інновацій початку другої
промислової революції (революції нафти та електрики), але вони забезпечувалися жорстокою
експлуатацією сільського населення країни. Дуже високі темпи зростання машинобудування (обсяг
продукції у 1940 р. зріс порівняно із 1913 р. майже у 50 разів), електроенергетики (у 23 рази) та деяких
інших галузей, зробили структуру промислового виробництва деформованою. Особливо відставали у
розвитку галузі виробництва товарів широкого вжитку, хімічна та електротехнічна промисловість,
приладобудування, транспортне машинобудування.
Промисловість західноукраїнських земель, що перебували у складі Польщі, Румунії, Чехословаччини та
Угорщини, у період 20-30-х років минулого століття, характеризувалася досить низьким рівнем розвитку
та слабодиверсифікованою структурою. Крім харчової, деревообробної та целюлозо-паперової
промисловості, виробництва будівельних матеріалів, значну роль тут продовжував відігравати видобуток
калійної солі (Калуш, Стебник, Голинь) та нафти (Борислав, Східниця, Битків). У 1938 р. видобуток нафти
становив 371 тис. т, тоді як у 1909 р. цей показник становив 2 млн. т (5 % світового видобутку нафти).
Слаборозвинутим залишалося машинобудування: і металообробка. Найбільш помітним центром цієї
галузі був Львів.
Великої шкоди промисловості України завдала Друга світова війна. У ході бойових дій було повністю
зруйновано понад 16 тисяч підприємств. Згідно із планами перебудови економіки на військовий лад,
перед нацистською окупацією з території України була евакуйована велика кількість підприємств
оборонної, металургійної, хімічної промисловості, машинобудування й інших галузей на Урал, до
Західного Сибіру, Казахстану та інших східних регіонів Радянського Союзу.
Наступний етап розвитку промисловості (1945 р. - перша половина 60-х рр. XX ст.) характеризується
відбудовою зруйнованих війною промислових об'єктів, спорудженням нових. Але при високих темпах
росту промисловості у цей період суттєвих змін у її науково-технічній озброєності та галузевій структурі не
відбувається.
Вже у другій половині 60-х рр. XX ст. Україна вступає у стадію високоіндустріального розвитку.
Пріоритетного значення у цей період набувають такі галузі як автомобіле- та авіабудування,
верстатобудування, електротехніка, приладобудування, хімія органічного синтезу тощо. Найбільш
сприятливими для розміщення нових виробництв були умови у західних (Закарпатська, Львівська,
Волинська, Рівненська, Тернопільська, Івано-Франківська) та деяких центральних (Хмельницька,
Вінницька, Черкаська) областях. Саме в цих областях у період кінця 60-х - 80-х рр. XX ст. відбувається
найбільш інтенсивне зрушення в галузевій структурі промисловості, головним чином, за рахунок
прискореного розвитку середньо- та деяких високотехнологічних галузей машинобудування.
В Україні, як, власне, і в інших республіках Радянського Союзу, цей період відзначився початком стагнації
виробництва. Планований характер радянської економіки не зміг запобігти кризі, яка відчутно проявилася
в другій половині 70-х - на початку 80-х років. Саме цей період характеризується різким спадом
середньорічних темпів зростання промислового і сільськогосподарського виробництва
Крім іншого у спадок від колишнього Радянського Союзу Україна отримала значною мірою
мілітаризовану промисловість (близько 35 % потужностей ВПК колишнього СРСР) із деформованою
галузевою структурою, у якій відмічалося надмірне (понад 70 %) переважання галузей важкої індустрії. Всі
ці вади разом унеможливили прогресивні зрушення у структурі промислового виробництва, перехід країни
на якісно вищу стадію розвитку.
Не відбулися ці зміни і після задекларованого переходу країни до ринку, здобуття нею незалежності. У
процесі трансформації соціально-економічних умов господарювання (перехід до ринкових відносин,
інтеграція у світову господарську систему і т. ін.) при зволіканні із реалізацією дієвих реформ в
економічній сфері криза ще більше посилилась і набула руйнівного характеру. У 1990 р. зростання
промислового виробництва припинилось, а у наступні роки відбувся його різкий спад. Лише у 1995 р.
темпи падіння почали уповільнюватись, а у 1999 р. намітилося певне зростання виробництва, яке у 2000
р. вже складало 12,9 %. Однак це було зумовлено не стільки інституційними змінами в економіці,
розвитком ринкової інфраструктури чи підвищенням ефективності функціонування виробництва, скільки
сприятливою кон'юнктурою для продукції базових галузей промисловості України на міжнародному ринку.
Господарство України розвивалося переважно екстенсивним шляхом, тобто за рахунок додаткового
залучення ресурсів.
Наша країна відстає від багатьох розвинутих країн світу за технологічним рівнем виробництва, якістю
продукції тощо. Після економічного спаду на зламі ХХ-ХХІ ст. Україна поступово відновлює свої світові
позиції початку 90-х рр. XX ст. Поки що Україна займає чільне місце за розвитком гірничовидобувних
галузей (видобутком залізної і марганцевої руди світу, за виробництвом сталі (сьоме місце в світі), за
обсягом випуску мінеральних добрив, за видобутком вугілля).
Україна має відновити втрачені в світі позиції за випуском деякої продукції машинобудування, особливо
ракето-космічної техніки, судно- та літакобудування.
Україна посідає помітне місце у світовому виробництві сільськогосподарської продукції. Так, Україна є
лідером в світі за вирощуванням пшениці, за обсягом валового збору жита, за вирощуванням вівса,
ячменю, цукрового буряка, за вирощуванням картоплі.
З більшістю із перелічених видів продукції Україна намагається вийти на світовий ринок. Зокрема, товари
від нас вивозяться в 107 країн світу. Однак, близько 65 % серед них становить сировина. Водночас в
Україну ввозиться продукція з 172 країн світу.
Господарський комплекс, як і будь-яка система, має певну структуру, що передбачає наявність складових
частин і зв'язків між ними. Головними складовими частинами його є дві сфери. У першій з них -
виробничій сфері — безпосередньо створюються матеріальні блага. Сфера послуг (невиробнича сфера)
надає послуги населенню.
Сфери, в свою чергу, поділяються на галузі (сектори) національної господарства (господарського
комплексу), під якими розуміють сукупність підприємств і установ, що задовольняють однорідні
потреби суспільства (промисловість - у промисловій продукції, транспорт - у переміщенні вантажів і
населення, освіта - у здобутті загальної і професійної освіти).
Основними галузями, що входять до виробничої сфери, є промисловість, сільське і лісове
господарство, будівництво, а також транспорт і зв'язок, що обслуговують виробництво, торгівля й
громадське харчування, заготівля, збут, матеріально-технічне постачання
До сфери послуг належить житлово-комунальне господарство і побутове
обслуговування, транспорт і зв'язок, що обслуговують населення, а також: освіта, культура і
мистецтво, охорона здоров'я, фізична культура й соціальне забезпечення, наука й
наукове обслуговування, фінансування, кредитування та страхування, апарат управління та безпеки.
Обидві сфери і окремі галузі тісно взаємопов'язані між собою, впливають одна на одну, формуючи
галузеву структуру НГК. Так, для промисловості потрібні кваліфіковані спеціалісти, яких готують заклади
освіти, наукові розробки науково-дослідних інститутів. У свою чергу, ці установи не можуть обійтися без
певного навчального, дослідницького обладнання, техніки, що їх випускають промислові підприємства.
Наука в сучасний період стала займати особливе місце у структурі НГК, сильно впливаючи на
вдосконалення і розвиток виробництва.
На сучасному етапі розвитку Україна отримала статус країни з ринковою економікою. Вона відноситься до
середньо розвинених країн світу за показниками економічного розвитку. Найбільш універсальними
показниками, що визначають рівень держави, є валовий внутрішній продукт (ВВП) і валовий національний
продукт (ВНП).
Валовий внутрішній продукт держави - сукупна вартість за ринковими цінами всього обсягу кінцевих
продуктів і послуг, вироблених в країні впродовж одного року всіма суб'єктами підприємницької
діяльності.
Валовий національний продукт відрізняється від ВВП тим, що включає прибутки українських
підприємств, що знаходяться за кордоном, проте включає доходи зарубіжних компаній у нашій країні.
За показником ВВП на душу населення Україна знаходиться далеко позаду європейських держав (7600
дол. США, 2012 р.), за показником індексу людського розвитку (враховує, крім ВВП, ще й рівень
освіченості і тривалості життя населення) Україна займає 78 місце в сіті (до розрахунку брали 177 країн).
Необхідні радикальні заходи щодо зміни структури господарства, залучення інвестицій, щоб подолати
кризові явища у всіх галузях господарства.
Сучасні галузева і територіальна структура господарства України визначається нераціональністю. Про це,
зокрема, свідчать:

 значна залежність господарства від постачання енергоносіїв, лісу, сировина для легкої та інших
галузей промисловості;
 відсутність завершальних виробництв у багатьох галузях, передусім машинобудуванні;
 надмірний розвиток галузей військово-промислового комплексу при обмеженому розвитку
виробництва товарів масового споживання;
 недостатній розвиток агропромислового комплексу, насамперед галузей обробної промисловості;
 технічна відсталість і зношеність устаткування, технологічна недосконалість підприємств, що
зумовлюють високу енерго- і матеріалозатратність економіки;
 значна концентрація т. зв. "брудних виробництв", зокрема гірничодобувних, металургійних,
хімічних та ін., що спричинило високий ступінь забруднення довкілля;
 надмірне зосередження промислових підприємств в окремих регіонах (Подніпров'я, Донбас,
Прикарпаття), що зумовило значне використання ресурсного потенціалу, призвело до надмірного
тиску на довкілля тощо.

Необхідна структурна перебудова господарського комплексу, що має виявитися у виготовленні

високоякісної і конкурентоспроможної продукції, зменшенні затрат сировини та енергії на її випуск,
скорочення виробництва економічно та екологічно невигідної продукції. Значну роль у цьому повинні
відіграти економічні реформи, насамперед прискорення процесів приватизації в різних галузях
господарства.

Промисловість України

1 Промисловість України
Промисловість є провідною галуззю господарства України. В її складі виділяють видобувні і обробні
галузі. Видобувна промисловість займається видобутком різних видів палива і сировини з надр Землі,
тому її розвиток і поширення залежать від розміщення і запасів корисних копалин.
До обробної промисловості відносяться галузі, які займаються обробкою чи переробкою сировини і
напівфабрикатів. Це - машинобудування, металургія, деревообробна та інші галузі.
За видом продукції, що випускається, галузі об'єднують у важку, легку і харчову промисловість. Сукупність
галузей, які виробляють сировину, паливо, знаряддя праці, складає важку промисловість. До неї
належать паливна, електроенергетична, металургійна, хімічна, машинобудівна, лісова і
деревообробна, промисловість будматеріалів. До легкої відносять галузі промисловості, які виробляють
товари масового споживання - одяг, взуття, тканини, парфумерію та ін. Харчова промисловість об'єднує
галузі, що виробляють продукти харчування.
Іноді для того, щоб розрізнити галузі за використанням їхньої продукції, вдаються до поділу галузей
промисловості на галузі груп "А" і "Б". До групи "А" відносять галузі, які випускають засоби виробництва, а
до групи "Б" - товари споживання. У такому випадку до першої групи попадають галузі важкої і деякі
легкої промисловості, а до другої - деякі галузі важкої, легкої і харчова промисловість.
У галузевій структурі промисловості України провідне місце традиційно займає важка промисловість - до
70 %. її значне переважання над виробництвом товарів масового споживання постійно приводило до
проблем із забезпечення населення продукцією легкої і харчової промисловості.
За останні роки в усіх галузях промисловості відбулося значне скорочення виробництва продукції,
найбільше - у машинобудуванні, хімічній, легкій промисловості. За умови здійснення ринкових
перетворень Україна зможе поступово збільшити випуск конкурентоспроможної продукції; для цього вона
має як значні природні ресурси, так і висококваліфіковані кадри. Вже зараз багато промислових виробів
(метал, літаки, ракетоносії, тканини, швейні вироби, продовольчі товари тощо) користуються великим
попитом на світовому ринку.
Крім галузевої структури національного господарства у соціально-економічній географії розглядають його
територіальну структуру. Під територіальною структурою господарства (господарського комплексу)
розуміють сукупність певним чином взаєморозміщення і поєднаних територіальних елементів
господарства або окремих галузей, які знаходяться в складній взаємодії. Елементами територіальної
структури є промислові пункти, центри, вузли, райони, сільськогосподарські зони, транспортні
магістралі, соціально-економічні райони тощо.
Первинною ланкою виробничої сфери є підприємство. Особливості підприємств, взаємозв'язки між ними,
їхнє розміщення значною мірою визначається формами суспільної організації виробництва. Таких форм
виділяють чотири: концентрація, спеціалізація, кооперування та комбінування.
Концентрація - це процес зосередження виробництва на великих підприємствах. Зростання
концентрації виробництва відбувається за рахунок розширення діючих підприємств, будівництва нових
великих підприємств або об'єднання кількох малих. Економічний ефект при цій формі організації
виробництва забезпечується за рахунок зменшення затрат на одиницю продукції, збільшення фінансових
можливостей для модернізації підприємства і т. ін. Так, використання потужніших у 2-3 рази енергоблоків
електростанцій призводить до збільшення продуктивності праці (кількості виробленої продукції на
одиницю часу) одного робітника у 2-2,5 рази. Однак надмірна концентрація призводить до негативних
наслідків через зростання відстані перевезень сировини і готової продукції. В сучасних умовах
ефективними можуть бути малі і середні підприємства - їх легше переорієнтувати на випуск
конкурентоспроможної продукції і тому доцільною є де концентрація виробництва.
Спеціалізація - це звуження профілю підприємства, орієнтація на виготовлення певного продукту,
його частини або обмеження його окремою стадією послідовного технологічного
ланцюга. Розрізняють три форми спеціалізації виробництва: предметну, подетальну і постадійну.
Предметна спеціалізація полягає у виробництві певних готових (зазвичай, нескладних) виробів на
окремих підприємствах. Подетальна спеціалізація - це виготовлення окремих вузлів, деталей, агрегатів
на промислових підприємствах. Найбільш поширена в машинобудівних галузях. Постадійна спеціалізація
- це послідовне виробництво напівфабрикатів, деталей чи вузлів на різних підприємствах, кожне з яких
виконує певну стадію обробки або ж спеціалізується на окремій стадії технологічного процесу. Ця
спеціалізація поширена у машинобудуванні (наприклад, відливання заготовок, їх механічна обробка та
покриття деталей), а особливо - в кольоровій металургії (видобуток бокситів - виробництво глинозему -
виплавка алюмінію - виробництво прокату), нафтохімічній промисловості.
Кооперування - це регулярні, спеціально зумовлені зв'язки між спеціалізованими підприємствами, які є
надзвичайно важливим чинником комплексного розвитку національного господарства як у цілому, так і
на окремих територіях. Найрозвинутіше кооперування у галузях, що виробляють складну продукцію,
особливо у машинобудуванні. На автомобільних заводах 40-60 % загального обсягу продукції становить
та, що надходить із суміжних підприємств. Особливо це вигідно, коли кооперовані підприємства розміщені
близько, що зменшує транспортні затрати.
Поєднання на одному підприємстві (комбінаті) кількох виробництв, що можуть належати до різних
галузей промисловості, називається комбінуванням. Ґрунтується воно на основі комплексної переробки
вихідної сировини, відходів виробництва або послідовній технологічній обробці сировини. Комбінування
найхарактерніше для металургійного, хіміко-індустріального та лісовиробничого комплексів.
Сьогодні до цих форм організації виробництва можна ще додати диверсифікацію і комплексування.
Диверсифікація виробництва - це процес його кількісного та якісного урізноманітнення. Характерна
для великих підприємств, які повільно реагують на зміну попиту. Тоді паралельно з випуском основної
продукції розгортається виробництво іншої, яка користується попитом. Прикладом такого підприємства є
"Південмаш" у Дніпропетровську, на якому паралельно з виробництвом ракетної техніки налагоджено
випуск колісних тракторів, тролейбусів, побутової техніки та ін.
Комплексування виробництва полягає у встановленні ефективний виробничих зв'язків між окремими
підприємствами різних галузей. Ці підприємства можуть послідовно переробляти сировину, взаємно
постачати матеріали і готову продукцію, використовувати спільну виробничу інфраструктуру (складські
приміщення, системи водо-, газо-, теплопостачання, транспортні шляхи). В результаті дії цієї форми
суспільної організації формуються промислові комплекси.
На території України промисловість розміщена нерівномірно. Основними елементами її територіальної
структури є промислові пункти, центри, вузли, агломерації і райони.
Промисловий пункт - це населений пункт, в якому є тільки одне промислове підприємство.
Промисловий центр - це населений пункт, в якому розміщено декілька промислових підприємств, не
поєднаних між собою виробничими зв'язками.
Промисловий вузол - це один або декілька близько розташованих промислових центрів, в яких
розміщені підприємства, що мають між собою тісні виробничі та економічні зв'язки. При наявності
значного центру вузол може перетворитися на промислову агломерацію. Поєднанням вузлів та
агломерацій, що мають взаємозв'язки, на певній території утворюється промисловий район.
На розміщення підприємств і установ господарського комплексу країни впливають певні чинники, які
зумовлюють найефективніше функціонування їх у даному місці, найменші затрати на виробництво і
транспортування продукції, їх називають факторами розміщення господарства.
Фактори розміщення групують, виділяючи серед них:
а) природні (паливний, сировинний, водний, природних умов);
б) техніко-економічні (енергетичний, сировинних ресурсів, транспортний, споживчий, економіко-
географічного положення, виробничої інфраструктури);
в) демосоціальні (трудових ресурсів, споживчий, соціальної інфраструктури).
Під сировинним у першій групі необхідно розуміти природну сировину, а в другій групі - матеріали, які
виготовлені на підприємствах (метал, пластмасу), що йдуть на подальшу переробку. Споживчий фактор у
групі техніко-економічних стосується підприємств-споживачів, а у групі демосоціальних - населення. З
розвитком науки, впровадженням в економіку досягнень НТП, вплив деяких чинників на розміщення
господарства (особливо природних) поступово зменшується.
У процесі розвитку суспільства, при плануванні будівництва нових підприємств держава має певні
загальні інтереси, які часто не узгоджуються з факторами розміщення окремої галузі. Нею розробляються
певні принципи територіальної організації промисловості, сільського господарства, транспорту, сфери
послуг. Це головні напрямки розвитку господарства і суспільства в цілому стосовно їхнього розміщення
або принципи територіальної політики держави.
Українська соціально-економічна географія обґрунтовує такі принципи розміщення господарства:
1. Наближення виробництва до джерел сировини, палива, енергії, районів споживання готової продукції
й зосередження трудових ресурсів.
2. Вирівнювання умов життя людей всіх регіонів країни, активніше освоєння нових чи пожвавлення
розвитку депресивних районів.
3. Комплексний розвиток і раціональне поєднання різних галузей виробництва та сфери послуг.
4. Врахування екологічних проблем.
5. Активізація розвитку малих і середніх міст.
6. Врахування міжнародних зв'язків.
7. Максимальне врахування досягнень науково-технічного прогресу.
Деякі з цих принципів розміщення господарства не узгоджуються з факторами і призводять спочатку до
зростання собівартості продукції й послуг. Однак у країнах з ринковою економікою через надання
пільгових кредитів, зниження податків, заохочують підприємців споруджувати нові господарські об'єкти
там, де зацікавлена держава.

Сільське господарство України

1 Сільське господарство України

Сільське господарство - одна з найважливіших галузей виробничої сфери, яке займається вирощуванням
сільськогосподарських культур і розведенням тварин для забезпечення населення продуктами
харчування, а промисловості - сировиною. Головним засобом виробництва у сільському господарстві є
земля. Одночасно вона є і предметом праці, який завдяки родючості дає можливість вирощувати
культурні рослини. Тобто земля є природним ресурсом, на якому базується сільськогосподарське
виробництво.
Земельний фонд. З усієї земельної площі (60,4 млн. га) на землі сільськогосподарського
призначення припадало на початок 2010 року 41,9 млн. га, або 69,2 %. У тому числі рілля займала площу
майже 77,7 %, сіножаті - 5,7%, пасовища - 13,2%, сади і виноградники - понад 1%, решта землі під паром.
У структурі сільськогосподарських угідь є істотні територіальні відмінності. Найбільша частка посівних
площ у Степу і Лісостепу (близько 70 %), сіножатей і пасовищ - на Поліссі та в Українських Карпатах.
Сільськогосподарські угіддя потребують систематичного поліпшення: зрошення на Півдні, захисту грунтів
від ерозії в Лісостепу та розвіювання на Поліссі. Комплекс заходів, спрямованих на збереження та
поліпшення земельних угідь, називається меліорацією. В Україні площа зрошуваних земель становить
понад 2 млн. га, осушених - близько 3 млн. га. На меліоративні роботи витрачено величезні кошти, але
через недостатню наукову обґрунтованість, нераціональне використання зрошуваних та осушуваних
земель, продуктивність їх невелика.
Крім того, екстенсивний шлях розвитку АПК впродовж XX ст. призвів до надмірного освоєння загальної
земельної площі (у Франції частка сільськогосподарських угідь становить 42 %, у ФРН - 33 %), а також
розораності території, порушення пропорцій між ріллею, луками, водою. У нашій країні розорані навіть
захисні смуги вздовж річок та озер, схили значної крутизни. Таке збільшення орних земель, використання
важкої ґрунтообробної техніки, зменшення площ лісосмуг призвели до посилення ерозії ґрунтового
покриву.
Рослинництво. Зернові культури. На продукцію рослинництва в 2010 р. припадало близько 59 %
продукції сільського господарства. Воно спеціалізується на вирощуванні різноманітних культурних
рослин, що дають продукти харчування, сировину для легкої і харчової промисловості, корми для тварин,
ліки тощо. Рослинництво за способом використання земель поділяють на такі галузі:
а)  рільництво (вирощування польових культур на орних землях);
б)  плодівництво (розведення багаторічних насаджень - садів, ягідників, виноградників);
в)  луківництво (використання і поліпшення природних лук, створення штучних сіножатей і пасовищ).
У рільництві, враховуючи значення продукції, що виробляється, виділяють:
а)  зернове господарство;
б)  виробництво технічних культур;
в)  картоплярство, овочівництво і баштанництво;
г)  вирощування кормових культур.
Зернове господарство спеціалізується на вирощуванні продовольчих хлібних культур - пшениці й жита;
продовольчих круп'яних - гречки, проса, рису; фуражних (що використовуються як корм для тварин) -
ячменю та вівса, кукурудзи; зернобобових - гороху, квасолі тощо.
Провідне місце у рослинництві займає вирощування зернових. Під зерновими культурами в Україні
зайнято понад 57% посівних площ. Традиційно найважливішою зерновою культурою в Україні
є пшениця, особливо озима, яка на чорноземах дає добрі врожаї (у 2012 р. середня урожайність з гектара
пшениці склала 28,5 ц/га, що є найвищим з показників за роки незалежності). Озиму пшеницю висівають
восени, щоб використати осінню і весняну вологу в грунті. Вона займає третину всієї площі зернових.
Вирощують озиму пшеницю переважно у степовій і лісостеповій зонах. Посіви ярої пшениці займають
незначні площі у східних областях України, де клімат континентальніший і взимку випадає мало снігу,
який не може захистити посіви від вимерзання. Загальний збір пшениці складає 21,5 млн. т.
Жито є теж цінною продовольчою культурою, яка може рости в районах з порівняно холодним кліматом,
на бідних піщаних ґрунтах. Сіють його на Поліссі, рідше у Лісостепу. Частка земель, зайнятих житом, на
межі ХХ-ХХІ ст. значно скоротилася і зараз сильно поступається пшениці, ячменю та кукурудзі. В 2011 р.
валовий збір складав 1,5 млн. т. при врожайності 19 ц/га. Найбільше кукурудзи на зерно висівають у
степовій і лісостеповій зонах, а також у Закарпатті. Починаючи з 90-х рр. XX ст. їх площі, зайняті під
кукурудзою, збільшуються. Вона ж має найвищу врожайність серед зернових в Україні - близько 47 ц/га.
Ячмінь - один із невибагливих скоростиглий, посухостійкий злаків, з дуже коротким вегетаційним періодом
(60-90 днів). Завдяки цим особливостям, посіви його розміщені в північних
районах Степу й Лісостепу, в передгірних і гірських районах Карпат. У роки вимерзання озимої
пшениці ячмінь висівають на півдні Лісостепу. Посіви ярого ячменю сьогодні перевищують 5 млн. га.
Важлива фуражна культура - овес. Його посіви поширені в поліських та передкарпатських областях,
оскільки рослина ця вологолюбна і невибаглива до грунту.
Із круп'яних культур в Україні виділяються просо, гречка і рис Просо, завдяки його посухостійкості,
вирощують переважно в степових областях. Гречка, навпаки, дуже важко витримує посушливий клімат і
поширена в лісостепових та поліських областях, на вологих піщаних ґрунтах. Рис почали сіяти в 30-х рр.
XX ст. на півдні Херсонської області, у степовому Криму, на заплавних землях Дунаю й Південного Бугу.
Культивують його переважно при штучному зрошенні, найчастіше з постійним затопленням поля.
Зернобобові (горох, квасоля, вика, кормовий люпин, соя) - важливі продовольчі й кормові культури, їхні
посіви зосереджені на Поліссі і в Лісостепу. Посівні площі зернобобових в Україні складають 0,5 млн. га.
Вирощування технічних культур. Технічними називаються культури, які переважно є сировиною для
харчової та легкої промисловості. За значенням їх поділяють на волокнисті - льон-довгунець, коноплі;
цукроноси - цукрові буряки; олійні - соняшник, льон-кудряш, соя, ріпак; ефіроолійні - троянда, кмин, м'ята
тощо; лікарські - валеріана, горицвіт та ін.
Провідною технічною культурою в Україні є цукрові буряки, під якими зайнято 26% площі, відведеної під
технічні культури (раніше близько 14%). Цукрові буряки потребують родючих грунтів, багато сонячних і
теплих днів, значного зволоження. Тому основним районом їх вирощування є Лісостеп (понад 85 %
виробництва цукрових буряків), а також прилеглі до нього райони Степу і Полісся. В останні роки
урожайність цукрових буряків дещо знизилася і коливається в межах 170-190ц/га.
Соняшник - світлолюбна, посухостійка культура, що потребує багато тепла і родючих грунтів. Найкращі
умови для його вирощування є в степовій і частково лісостеповій зонах країни. На посіви соняшнику
припадало у 2010 році понад 70 % усієї площі, відведеної під технічні культури. З інших олійних культур
вирощують ріпак (на Поліссі і в Лісостепу), льон-кудрявець, арахіс, рицину й сою (у Степу).
Основною волокнистою культурою у нашій країні є льон-довгунець, який потребує вологого неспекотного
літа, довгого дня. Він добре росте на родючих суглинистих і підзолистих ґрунтах у Поліссі та передгір'ях
Карпат. Дуже скоротилися площі давньої волокнистої культури - коноплі. Менш теплолюбні її сорти
вирощують на сході Полісся і в Придніпров'ї. Південні сорти коноплі переважно на насіння, вирощують у
Миколаївській та Одеській областях.
Лікарські та ефіроолійні культури вирощують на Правобережжі Лісостепу та Криму. З інших технічних
культур важливе значення в Україні мають хміль, тютюн. Хміль дає цінну сировину - шишки, які
використовуються в пивоварній, дріжджовій, хлібопекарській галузях промисловості. Найкращими
грунтами для нього є сірі лісові грунти, а тому вирощують хміль у Житомирській області (75 %) та в інших
районах Полісся (Рівненська, Львівська, Волинська області). Тютюн - технічна теплолюбна культура,
листя якої використовують для виробництва цигарок. Вирощують його в Криму, Придніпров'ї та на
Закарпатті.
Вирощування картоплі і овочів, садівництво, ягідництво і виноградарство. Рослинництво
займається вирощуванням також картоплі та овоче-баштанних культур. Картоплю часто називають
другим хлібом. Частка її у загальній посівній площі становить близько 6%. Третина посівних площ
картоплі зосереджена на Поліссі, близько половини - у Лісостепу. Також її вирощують
в Прикарпатті. Найвищі врожаї картоплі збирають на Поліссі, оскільки тут достатня кількість вологи,
супіщані ґрунти з добрим доступом повітря. Власне врожайність картоплі є стабільно високою і
перевищує 120 ц/га.
Найпоширенішими овочевими культурами на Україні є білокачанна капуста, помідори, огірки, цибуля,
столові буряки, морква тощо. Баштанні рослини є різновидністю овочевих культур, до них відносяться
кавуни, дині, гарбузи.
Вирощування овочів (близько 40 видів) поширене на всій території країни, але найбільше у
господарствах степової та лісостепової зон.
Помідори, перець, баклажани культивують у південних областях, а огірки та інші види городини для
консервування та соління - в північній частині Лісостепу і на Поліссі.
Баштанні культури (кавуни, дині) вирощують у південних районах Степу (Херсонська, Миколаївська,
Одеська області).
Більшість плодових рослин світлолюбні і вологолюбні. Вони вимагають дренованих грунтів, тому краще
ростуть на територіях з горбистим рельєфом, особливо на схилах. Загальна площа садів в Україні
перевищує 350 тис. га. Основні масиви зерняткових насаджень (яблука, груша, айва) зосереджені в
Лісостепу і на Поліссі, а кісточкових (вишня, черешня, слива, абрикос, персик, алича) і горіхоплідних
(волоський горіх) - у Степу.
Найрозвинутіший район товарного садівництва - Правобережжя Лісостепу, особливо Придністров'я, а
також Закарпаття і Крим.
Ягідники розмішуються, в основному, на Поліссі та в Лісостепу, де вирощують полуницю, смородину,
у Степу - посухостійку малину.
Важлива товарна галузь плодівництва - виноградарство. В Україні вирощують близько 50 сортів
винограду. Основні площі виноградників зосереджені у південній і центральній частині Степу,
передгір'ях Криму і Закарпаття. Площі, зайняті під виноградниками складають близько 100 тис. га при
врожайності 40 ц/га.
Вирощування кормових культур охоплює посіви багаторічних (люцерн, конюшина, тимофіївка та ін.) і
однорічних трав, кукурудзи на зелений корм, кормових коренеплодів (кормовий буряк, бруква тощо).
Плодівництво охоплює садівництво (вирощування яблунь, груш, айви, вишні, абрикосів, персиків,
волоських горіхів); ягідництво (вирощування полуниць, малини, смородини, порічок, аґрусу);
виноградарство.
Найбільша питома вага кормових культур у посівних площах південних і південно-східних областей
країни, а найменша - у поліських областях та передгірних районах Карпат. Причина зниження частки
площ, зайнятих кормовими культурами, пов'язана значною мірою з тим, що у Поліссі, Карпатах, а також у
Лісостепу збереглися значні площі природних лук - сіножатей і пасовищ.
Кормовими культурами засіяно близько 16 % орних земель. Із них половину займають однорічні та
багаторічні трави, близько 25% - кукурудза на силос і зелений корм, а решта припадає на кормові
коренеплоди і кормові баштанні культури.
Тваринництво. У структурі валової продукції сільського господарства тваринництво становить 42 %
(2010 р.). Основні його галузі - скотарство (розведення великої рогатої худоби), свинарство,
вівчарство, птахівництво. До тваринництва також належать рибництво, конярство, бджільництво,
шовківництво, кролівництво. У цілому завдання тваринництва полягають у виробництві висококалорійних
продуктів харчування (м'яса, молока, масла, сиру, яєць, риби, меду) та цінної сировини для харчової та
легкої промисловості (м'яса, шкіри, вовни, хутрової сировини, шовку-сирцю, воску, пуху тощо).
Розвиток тваринництва залежить від рослинництва, насамперед від кормовиробництва. Сучасне
кормовиробництво складається з польового, лучно-пасовищного і промислового виробництва
кормів. До польового кормовиробництва належить вирощування кормових і зернофуражних культур, а
також використання відходів і побічної продукції зернових, технічних та інших культур (солома, бадилля
тощо). Лучно-пасовищне виробництво кормів пов'язане з використанням природних кормових угідь -
сіножатей і пасовищ.
Промисловим виробництвом комбінованих кормів зайнята комбікормова промисловість. Комбіновані
корми - це суміш збалансована за вмістом поживних і мінеральних речовин, вітамінів. На комбікормових
заводах як сировину використовують зерно і продукти його переробки, а також відходи олійної, цукрової,
м'ясної, рибної промисловості.
Відходи підприємств харчової промисловості (жом, мелясу, сироватку), громадського харчування, а також
харчові відходи населення використовують як корм для тварин, без додаткової переробки. У кожній
області ресурси кормів мають свої особливості і важливо їх раціональніше використовувати.
Скотарство - одна з найважливіших галузей тваринництва. Воно поширене у всій території України
(поголів'я, на початок 2008 року становило 7 млн. голів). Найбільше великої рогатої худоби в розрахунку
на 100 га сільськогосподарських угідь - у Карпатах, Лісостепу і на Поліссі, найменше - у Степу.
Розрізняються скотарство молочного, молочно-м'ясного та м'ясного напрямків. М'ясо-молочними
прийнято вважати такі господарства, в яких товарна продукція молока становить менш як 50 % від усієї
реалізації. Якщо на м'ясо припадає понад 75 % і більше від вартості продукції скотарства, то
господарство належить до м'ясного напрямку.
Загалом в Україні переважає скотарство молочно-м'ясного напрямку, яке характеризується значною
питомою вагою корів у стаді. Молочне скотарство (частка корів - 65-90%) розвивається
переважно навколо великих міст, де є споживач і на Поліссі, де є достатньо соковитих трав. Для районів
інтенсивного землеробства з потужною кормовою базою, де високу частку становлять соковиті корми,
властивий молочно-м'ясний напрям (корови становлять 40-50% поголів'я). Він характерний
для Лісостепу, частково Степу, гірських районів Карпат та Криму. Хоч яловичина при молочно-
м'ясному напрямі є супутнім товарним продуктом, але саме тут виробляється її найбільше.
М'ясо-молочна спеціалізація скотарства збереглася у господарствах південно-східних частин
посушливих областей (Миколаївської, Херсонської), степового Криму. Тут є значні площі природних
кормових угідь, де трави влітку часто висихають, а також висококалорійні стійлові корми.
М'ясний напрям розвивається тільки у спеціалізованих господарствах на вирощуванні молодняка, які
виникли при цукрових, крохмальних, патокових, спиртових заводах, відходи яких є висококалорійними
кормам. Останнім часом створюють тваринницькі комплекси з відгодівлі великої рогатої худоби різних
напрямів на промисловій основі.
Друга за значенням галузь тваринництва - свинарство (поголів'я на початок 2008 року становило 6,1 млн.
голів). Воно виробляє понад третину м'яса і орієнтується на споживача. Має повсюдне розміщення, бо
використовує різноманітні корми: зерно, картоплю, відходи від харчової промисловості і харчування
людей. Найрозвинутіше воно в Степу й Лісостепу, де є більше концентрованих кормів. На Поліссі
свинарство базується на картоплі, але через те, що цей корм дорогий, собівартість продукції свинарства
тут вища, ніж у Лісостепу. Свинарство залежно від типів годівлі має певні виробничі напрями. У
господарствах Полісся і Лісостепу, що базуються на картопле- і бурякоконцентратному типах годівлі,
переважаючою спеціалізацією є м'ясо-сальна. У Степу, де висока частка в кормах дешевих концентратів,
переважає сальне свинарство.
Вівчарство поширене, головним чином, у Степу, особливо південному, та в Карпатах. У Степу
розвивається вовняне, переважно тонкорунне і напівтонкорунне вівчарство, яке дає якісну вовну.
Базується воно на дешевих пасовищних і грубих кормах. Для вівчарства використовують у Степу сухі
вигони і пасовища. Вівці добре переносять посуху, холод і можуть добувати корм навіть з-під снігу
завглибшки до 20 см. На Поліссі і в Карпатах переважає грубововняне, шубне вівчарство, що дає
високоякісні, міцні, теплі овчини, з яких виготовляють кожухи.
Птахівництво розвинене у всіх областях. Розводять гусей, качок, курей, індиків. Найбільша увага
приділяється збільшенню поголів'я курей для отримання м'яса і яєць. Створено великі спеціалізовані
птахофабрики поблизу великих міст, промислових та рекреаційних центрів.
Дедалі важливішого значення набуває ставкове рибальство. Розводять переважно коропа. Товарне
значення має форель, яка зустрічається у гірських річках.
Бджільництво поширене у всіх зонах, але найкращі умови для його розвитку на Поліссі та в Лісостепу.
Шовківництво (розведення тутових і дубових шовкопрядів) розвинене в деяких степових і лісостепових
областях. Розвивається в Україні звірівництво. З хутрових звірів на спеціалізованих фермах і
звірогосподарствах розводять сріблясто-чорну лисицю, норку, голубого песця, нутрію.
У лісостепових і поліських областях поширене кролівництво, яке дає вдвічі більше м'яса, ніж вівчарство.

 Соціальна сфера України

Соціальний комплекс - відносно самостійна сфера життєдіяльності суспільства, яка охоплює
відносини між соціальними спільностями, всередині цих спільностей, між окремими особами, які
займають різне положення в суспільстві та беруть неоднакову участь в його соціальному житті. За
значенням у житті суспільства, її можна поділити на дві важливі групи галузей. Перша задовольняє
духовні і фізичні потреби населення і охоплює освіту, культуру, охорону здоров'я та фізичну культуру,
туризм і відпочинок. До другої групи галузей   можна   віднести   житлово-комунальне   господарство, 
побутове обслуговування, пасажирський транспорт, зв'язок, торгівлю і громадське харчування,
управління, кредитування та страхування, які покликані забезпечувати матеріальні умови життя
населення. Всі галузі соціальної інфраструктури утворюють міжгалузеві комплекси: культурно-освітній
науковий, рекреаційний, соціально-побутовий, ринкової інфраструктури, фінансово-банківську
сферу тощо.
Класифікація видів послуг, що надаються соціальною сферою, залежить від його визначального
принципу. Так, за функціональною ознакою виділяються такі види послуг: торгівля і громадське
харчування; транспорт і зв'язок; житлово-комунальне господарство; побутове обслуговування;
культурно-освітній комплекс; фінансово-банківська система; апарат управління тощо. За соціальним
значенням їх же можна розділити на соціально-побутові та соціально-культурні; за ступенем стабільності
- на стаціонарні, тимчасові, пересувні; за періодичністю - повсякденні, періодичні та епізодичні; за
характером поширення - масові і унікальні.
Соціальна інфраструктура має значні територіальні відмінності у рівнях обслуговування. Вони
визначаються рівнем грошових доходів і життя населення, природними факторами, що зумовлюють
певні потреби в опаленні, одязі, послугах тощо, а також системою розселення і транспорту, складом
населення і його традиціями.
До культурно-освітнього комплексу належить освіта, культура і охорона здоров'я, фізична культура та
соціальне забезпечення. Основне завдання його полягає у забезпеченні інтелектуального, духовного і
фізичного розвитку людини, зміцненні її здоров'я.
Освіта охоплює загальноосвітні навчально-виховні заклади (школи, гімназії, ліцеї), професійно-технічні
(училища) та вищі навчальні заклади (технікуми, училища, коледжі, інститути, університети, академії)
навчальні заклади. Загальноосвітні навчальні заклади, що дають базову освіту, є обов'язковими для всіх,
а тому їхнє розміщення на території країни визначається густотою населення і системою розселення. В
Україні станом в 2010 р. діяло 21,6 тис. шкіл, гімназій та ліцеїв (48 % з них - школи І-ПІ ступенів), де
навчалося 5,4 млн. учнів. До загальноосвітніх належать і дошкільні заклади (14,9 тис. закладів, в яких
виховується близько 1 млн. дошкільнят; такими закладами охоплено до 40 % дітей). Професійно-технічні
(540 в 2010 р., в яких навчається близько 260 тис. учнів) заклади освіти готують робітників із середньої
освітою, вищі - висококваліфікованих фахівців для всіх галузей господарств (найбільше для
промисловості, будівництва, освіти, сільського господарства, охорони здоров'я, права, фінансово-
банківської сфери, транспорту та зв'язку).
У вищих навчальних закладах (823 у 2012 р.) навчалось понад 2 млн. студентів. Більш-менш рівномірно
розміщені педагогічні та медичні освітні заклади, які є практично в усіх обласних центрах та більшості міст
обласного підпорядкування. Спеціалізація інших ВНЗ та професійно-технічних закладів освіти
визначається потребами регіону, структурою господарського комплексу. Найбільше навчальних закладів
зосереджено в Харкові, Києві, Одесі, Львові, Дніпропетровську, Донецьку.
Культура охоплює: установи, підприємства, організації, що виробляють товари культурного та
інформаційного призначення (кінофільми, картини, книги, газети, журнали і т. ін.), організовують
демонстрування духовних цінностей для населення (бібліотеки - 15,1 тис., музеї - 422, театри — 133,
концертні зали, кінотеатри, картинні галереї тощо), зберігають для нащадків пам'ятки культури
(пам'ятники, архітектурні ансамблі і т. ін.). Географія цієї галузі пов'язана з людністю населених пунктів, а
також з їхнім історичним минулим. Найдоступнішими популяризаторами культурних досягнень є засоби
масової інформації: газети, журнали, радіомовлення та телебачення.
Охорона здоров'я охоплює всю систему лікувальних, лікувально-профілактичних, санаторних, оздоровчих
та інших медичних установ. В Україні нараховується близько 2,9 тис. лікарняних закладів, 8 тис.
лікарських амбулаторно-поліклінічних закладів. Потужні спеціалізовані лікарняні комплекси є у великих
містах. Для надання медичної допомоги сільському населенню створена система медичних установ, куди
входять фельдшерсько-акушерські пункти, районні й обласні лікарні.
До цього комплексу також належать заклади фізичної культури та соціального захисту населення.
Проблеми культурно-освітнього комплексу пов'язані значною мірою із недостатнім фінансування, тому
розгорнута недостатня кількість закладів кожної галузі, низька матеріально-технічна оснащеність,
виникають проблеми забезпечення кваліфікованими кадрами. Пріоритетність у фінансуванні, виникнення
приватних закладів дасть можливість значно підвищити ефективність роботи галузей, повніше
задовольняти потреби населення.
Україна має значний науковий потенціал, який зосереджений у більш ніж 400 науково-дослідних
інститутах та їхніх філіалах. У них зайнято майже 220 тис. наукових працівників, з яких понад 9 тис.
докторів і 100 тис. кандидатів наук. Провідне місце у розвитку науки займає Національна академія наук
України, яка об'єднує десятки науково-дослідних установ і має наукові центри у Києві, Харкові,
Дніпропетровську, Донецьку, Львові, Одесі.
Важливою проблемою комплексу є збереження висококваліфікованих кадрів і впровадження наукових
розробок і досягнень у практику.
Комплекс задовольняє потреби населення в оздоровленні, відпочинку і змістовному проведенні вільного
часу. Входять до нього санаторії пансіонати, будинки і бази відпочинку, туристські заклади. У більшості
вони розміщені в районах з багатими рекреаційними ресурсами, рідше (санаторії профілакторії, бази
відпочинку) орієнтуються на споживача, тобто розташовані поблизу великих міст, підприємств.
Основними рекреаційними районами в Україні є Крим, Карпати. Найбільші центри відпочинку і туризму в
Криму - Ялта, Євпаторія, Феодосія, Алушта; у Карпатах та Передкарпатті: Трускавець, Моршин,
Яремче, Ворохта, Ясиня, на узбережжі морів - Одеса, Скадовськ, Бердянськ, Маріуполь. Однак,
рекреаційний комплекс України ще не повністю використовує всі наявні ресурсні можливості.
Складовими частинами соціально-побутового комплексу є житлово-комунальне господарство,
побутове обслуговування, торгівля і громадське харчування, пасажирський транспорт і зв'язок.
Житлово-комунальне господарство покликане забезпечувати нормальну діяльність усіх систем
життєзабезпечення: житлових будинків, готелів, невеликих підприємств і установ тощо. До побутового
обслуговування належать в основному невеликі підприємства. Вони надають десятки різноманітних
виробничих і невиробничих послуг. Серед них ремонт взуття, одягу, побутової техніки, годинників,
радіоелектронних виробів, автомобілів, прання, хімічне чищення, фарбування одягу; виготовлення
фотографій, букетів тощо. Розміщуються підприємства галузі повсюдно, але найбільше їх зосереджено у
великих містах. Проблемами побутового обслуговування є урізноманітнення і підвищення якості послуг,
культури обслуговування, пристосування режиму роботи до потреб населення.
Торгівля забезпечує просування товарів з виробничої сфери до споживача шляхом купівлі-продажу.
Якщо обмін товарами здійснюється в межах однієї країни, то торгівля називається внутрішньою, а якщо
між країнами -зовнішньою. Крім того, торгівля поділяється на гуртову і роздрібну. Підприємства й
установи гуртової торгівлі закуповують продукцію у виробників, зберігають і сортують товари, а потім
пропонують її роздрібній торгівлі, звідки вона надходить до населення. їдальні, кафе, бари, ресторани,
магазини, що реалізують кулінарні вироби, належать до громадського харчування. Ці обидві галузі дуже
близькі за характером праці і значенням для створення належних умов життя і діяльності людей. Подібні в
них і проблеми, які пов'язані з збільшенням асортименту продукції, підвищенням її якості та культури
послуг, їхнім здешевленням.
До комплексу ринкової інфраструктури, який знаходиться у стадії формування, можна віднести товарні,
фондові та універсальні біржі, службу зайнятості населення, банки (близько 230) та фінансово-кредитних
посередників, аудиторські та податкові установи тощо.

Транспорт і зовнішньоекономічні зв'язки України

Роль і значення транспорту. Основні види транспорту і особливості їхнього
розміщення.Транспорт є сектором національного господарства, який забезпечує переміщення вантажів і
населення, а тому він належить до виробничої сфери і сфери послуг.
Транспорт - специфічна галузь господарства. Він не створює, як інші виробничі сектори, нових
матеріальних цінностей. Результатом роботи транспорту є переміщення вантажів і людей.
Вантажний транспорт належить до виробничої сфери. Пасажирський, здійснюючи перевезення людей,
належить до обслуговуючих галузей. Важливість транспорту полягає в тому, що він забезпечує зв'язки
між галузями, підприємствами, регіонами країни, зарубіжними державами. Без транспорту був би
неможливий сам процес сучасного виробництва, для якого необхідні зв'язки щодо постачання сировини й
продукції. Велика роль галузі у підвищенні рівня життя населення. Зайнято у транспорті близько 6%
працівників господарського комплексу України.
Транспортний комплекс складається із сухопутного, водного та повітряного видів. У сухопутному
виділяється автомобільний, залізничний і трубопровідний; у водному - морський,
річковий. Специфічною галуззю транспортного комплексу є міський пасажирський транспорт.
При аналізі транспортного комплексу виділяється сукупність показників. Одним серед них є обсяг
перевезень, тобто кількість перевезених вантажів (пасажирів) за певний проміжок часу (рік, місяць, добу).
Для обчислення роботи транспорту береться до уваги й відстань перевезень.     Добуток     обсягу    
перевезень    на    відстань     їхнього транспортування     називається     вантажо-     або    
пасажирообігом    й визначається відповідно у тонно-кілометрах і пасажиро-кілометрах.
Вони мають різну середню відстань перевезень, що визначається відношенням вантажообігу до обсягу
перевезених вантажів (пасажирообігу до обсягу перевезених пасажирів) і виражається у кілометрах. У
залізничному транспорті України становить близько 500 км, трубопровідного і авіаційного - понад 700 км,
річкового - близько 200 км, морського - понад 5000 км, автомобільного — понад 15 км. Використовується у
транспорті і поняття собівартості перевезень, що розраховується як витрати на одиницю транспортовані
продукції. За допомогою цієї величини можна оцінити доцільність використання транспорту при
перевезенні різних вантажів. Так, транспортування нафти водним транспортом у 3 рази, а лісу - у 5 разів
дешевше, ніж залізницею.
Ще до середини XIX ст. в Україні розвивалися тільки водні види транспорту та гужовий (кінний), який
певною мірою є попередником автомобільного. У другій половині XIX ст. почав використовуватися
залізничний транспорт, а у XX ст. найбільша частка у вантажообігу України припадала на
залізничний транспорт. Поступово частка його скоротилася, що було зумовлено більшими темпами
розвитку автомобільного та трубопровідного видів транспорту. У пасажирообігу значно зросла питома
вага автомобільного та повітряного видів транспорту, помітно знизилася роль водного транспорту.
Такі зміни зумовлені, значною мірою, виробничими особливостями окремих галузей транспортного
комплексу. Переваги залізничного транспорту полягають у тому, що залізниці можна прокладати у будь-
якому напрямку. Він забезпечує швидкий і регулярний рух незалежно від пори року. Для залізничного
транспорту характерна масовість і порівняно низка собівартість перевезень. До його недоліків необхідно
віднести низьку маневреність, необхідність додаткових робіт при довезенні вантажів іншими видами
транспорту, а також досить високу вартість прокладання залізниць.
Для автомобільного транспорту характерна висока маневреність, що робить вигідним його використання
на коротких відстанях. Трубопровідний транспорт, який забезпечує транспортування рідких і газоподібних
вантажів, має найнижчу собівартість перевезень.
Морський транспорт теж характеризується малою собівартістю транспортування. Негативним для його
використання є порівняно невелика швидкість переміщення та залежність від погодних умов. Розрізняють
перевезення каботажні і закордонні. Каботаж: - це плавання між портами однієї країни. В свою чергу
розрізняють великий каботаж - перевезення між портами різних морів у межах однієї держави і малий
каботаж - перевезення між портами однієї держави в межах одного моря.
Річковий транспорт вимагає незначних затрат на впорядкування природних шляхів, проте працює
сезонно, а напрямки шляхів не завжди співпадають з потребами.
Перевагою повітряного транспорту є велика швидкість перевезень, недоліком - висока вартість, а тому він
є переважно пасажирським.
Поєднання взаємопов'язаних видів транспорту, які задовольняють потреби господарства й населення
у перевезенні вантажів та пасажирів, утворюють своєрідну транспортну систему країни. Вона
утворена лінійними (шляхами сполучення всіх видів транспорту) і точковими елементами (пунктами
зосередження вантажо-розвантажувальних робіт), рухомим складом (автомобілями, тепловозами
тощо), службою перевезень. Серед точкових елементів виділяють транспортні пункти (залізничні
станції, річкові пристані, річкові і морські порти, автостанції, аеропорти) й транспортні вузли (місця
сполучення різних чи однакових транспортних шляхів).
Залізничний транспорт в Україні посідає друге місце за вантажообігом і перше за пасажирообігом.
Експлуатаційна довжина залізниць загального користування дорівнює близько 22,1 тис. км. Перша
залізниця (Львів - Перемишль) побудована у 1861 р. У 1865 р. прокладено залізницю Одеса - Балта, яка,
пізніше, продовжена до Кременчука. Будували її, передусім, з метою полегшення експорту хліба з
центральних районів України. До 1913 р. довжина залізничних магістралей становила близько 16 тис. км.
З 30-х рр. XX ст. розпочато електрифікацію залізниць. Зараз електрифіковані всі основні залізничні колії.
Паровози замінені тепловозами та електровозами. Найгустіша мережа залізниць у Донбасі, Придніпров'ї
й західній частині Лісостепу. Для України середня щільність залізниць становить 36 км на 1000 км 2; У
Донбасі - 52 км на 1000 км2, а на півдні - 27 км на 1000 км2.
Серед залізниць, які забезпечують внутрішні зв'язки, важливе значення мають: Донбас - Кривий Ріг,
Харків - Сімферополь, Київ - Львів, Львів - Одеса, Харків - Херсон, Львів - Чоп. Із міжнародних
залізничних магістралей основні: Донбас - Ростов-на-Дону, Харків - Вітебськ, Київ - Москва, Володимир-
Волинський - Катовіце, Львів - Краків, Чоп - Прага, Чоп - Будапешт. Найбільші залізничні вузли - Київ,
Харків, Донецьк, Одеса, Львів, Дніпропетровськ, Фастів, Жмеринка, Козятин та інші.
Основну частку в перевезеннях залізницями становлять промислові вантажі: залізна руда, кам'яне
вугілля, будівельні матеріали, ліс, цемент.
Нафтопроводи нині поставляють 94% усієї нафти, яку споживає Україна. В державі діє 12 нафтопроводів
загальною протяжністю 2,6 тис км з діаметром труб 720 мм.
Серед газопроводів внутрішньодержавне значення мають Шебелинка - Київ, Шебелинка - Харків,
Шебелинка - Дніпропетровськ - Кривий-Ріг - Одеса, Угерське - Івано-Франківськ, Глібівка -
Сімферополь. Через територію України проходять міжнародні газопроводи: "Братерство", "Союз" і
"Прогрес", які постачають газ з Росії в Угорщину, Словаччину та країни Західної Європи. У нашу країну газ
подається з родовищ Росії та Туркменистану. Загальна довжина газопроводів - 33 тис км.
Умовами для розвитку морського транспорту в Україні є прямий вихід до Чорного та Азовського морів,
що з'єднують українську територію з Атлантичним океаном. Загальна довжина морської берегової лінії
понад 2000 км.
Морське судноплавство у нашій країні бере свій початок ще з IV-VI ст. Особливого розвитку воно набуло в
часи Київської Русі (X-XIII ст.). У другій пол. XVІІІ ст. були збудовані порти в Херсоні, Севастополі, Одесі.
Сприяли розвитку вигідне транспортно-географічне положення, зокрема вихід до країн
середземноморського басейну, порівняно неглибокі підходи до портів, тривалий період навігації. Чорне
море (окрім Одеської затоки) не замерзає, а тому судноплавство на ньому (частково за допомогою
криголамів) можливе впродовж усього року, а на Азовському - протягом 8-9 місяців.
Морський транспорт використовує судна різних типів: пасажирські, вантажопасажирські (в т. ч. пароми),
суховантажні (лісовози, контейнеровози) паливні (танкери), а також комбіновані, риболовні, службово-
допоміжні тощо (флот в Україні нараховує 21 тис. суден).
Сучасні чорноморський і азовський флоти складаються з вантажних суден великої вантажопідйомності й
швидкісних пасажирських суден, у тому числі на підводних крилах. Для того, щоб
морський транспорт надійно працював, потрібне добре оснащене портове господарство, здатне
здійснювати досить дорогі на сучасному етапі навантажувально-розвантажувальні операції. Це зумовлює
доцільність використання цього виду транспорту на далекі відстані (понад 900 км).
В останні роки збільшилося перевезення цим видом транспорту нафти та нафтопродуктів, зерна, машин,
устаткування, продуктів харчування. Серед нетрадиційних вантажопотоків можна виділити імпорт
зрідженого газу, експорт марганцевої руди, цементу, сірки, мазуту.
Порти мають свою спеціалізацію, тобто пристосовані до прийому чи навантаження певних видів вантажів
(лісові, насипні, наливні). Всього в Україні є 18 морських торгових портів і чотири рибних.
Головний порт Чорного моря - Одеса, його вантажообіг становить понад 20 млн. т (20 % вантажообігу
морського транспорту України). Другий за значенням, але першим за рівнем технічного оснащення,
є Іллічівський порт. Транспортується з цих портів сировина, продукція машинобудування, сільського
господарства. Важливе значення мають також морські порти Херсон, Миколаїв, Ізмаїл, Севастополь,
Ялта, Феодосія, Керч.
У тісній взаємодії з морським і залізничним транспортом працює річковий. Він має важливе значення для
внутрішніх перевезень (75 % загального обсягу) хоч значно поступається залізничному і морському за
вантажообігом У структурі перевезень переважають будівельні матеріали (96 %), а також руди, кам'яне
вугілля, нафтопродукти, метал, зерно тощо.
Загальна довжина водних судноплавних шляхів, що експлуатуються в Україні, помітно скорочується. На
2010 р. загальна протяжність складала тільки 2,4 тис. км (для порівняння - 1990 р. - понад 4 тис км).
Найдовша водна артерія - Дніпро - 1200 км.
До основних водних шляхів належать Дніпро з Десною і Прип'яттю, а також Південний Буг, Сіверський
Донець, Дністер, Дунай. Дніпром з притоками, Дунаєм здійснюються міждержавні зв'язки з Румунією,
Словаччиною і т. ін. На решті річок переважають внутрішньообласні перевезення, де, інколи, 100%
становлять будівельні вантажі. Найбільшими річковими портами (всього 13) є Київ, Черкаси, Кременчук,
Дніпропетровськ, Запоріжжя, Херсон, Ізмаїл, Рені.
Важливе значення має повітряний транспорт країни. Основна його перевага - велика швидкість
перевезень. Для сучасних літаків вона перевищує 900 км/год. Тому, авіацію використовують для
перевезення пасажирів, поштових та інших цінних вантажів, а також таких, що швидко втрачають свою
якість.
Найбільші серед аеропортів України розміщені у Києві (Бориспіль, Жуляни), Харкові, Львові, Сімферополі,
Донецьку.
Понад 60 % повітряних перевезень припадає на міжнародні авіарейси. Так, Київ сполучений авіалініями з
55 країнами. Серед них держави Європи і Близького Сходу, Росія, США, Канада тощо. Здійснюють
авіаційні перевезення в Україні три великі компанії: "Авіалінії України", "Аеросвіт", "Міжнародні авіалінії
України".
Для подальшого розвитку повітряного транспорту важливим є широке оснащення аеропортів
автоматичними системами посадки і злету літаків, модернізація всього комплексу обслуговування.
Необхідно розширити кількість аеропортів міжнародного сполучення, знизити собівартість внутрішніх
перевезень пасажирів.
Україна і світове господарство. Зв'язки держави з іншими країнами світу називають зовнішніми. За
змістом серед них виділяють політичні, економічні, культурні, гуманітарні, наукові та інші.
Політичні зв'язки виникають у результаті зустрічей керівників держав, парламентів, урядів, а також
представників владних структур, громадських організацій. Важливу роль відіграють стосунки з
міжнародними організаціями, членом яких на сьогоднішній момент Україна уже є (ООН, Європарламент
та ін.), або прагне вступити чи співпрацювати на певних умовах. Налагодження і зміцнення політичних
стосунків створюють сприятливі умови для розвитку всіх інших видів співробітництва між країнами.
Особливо велике значення мають економічні зв'язки, які здійснюються у формі зовнішньої торгівлі,
міжнародної спеціалізації та кооперування, вкладення капіталів, обміну робочою силою, науково-
технічною інформацією, послугами.
Зовнішня торгівля - одна з найдавніших форм економічних, зв'язків між країнами, яка полягає у вивозі
одних товарів за межі держави (експорт) та ввезенні інших із закордону (імпорт). Обсяги її, як правило,
визначаються зовнішньоторговельним обігом, тобто сумою експорту та імпорту, виражених у грошовій
формі.
Міжнародна спеціалізація і кооперування здійснюються між підприємствами різних країн. Найхарактерніші
вони для машинобудівного комплексу при спільному виробництві деталей, вузлів, готової продукції.
Вкладення капіталів полягає у наданні коштів чи матеріальних ресурсів підприємцями однієї країни для
будівництва, переобладнання господарських об'єктів іншої, створення спільних підприємств.
Обмін робочою силою відбувається у результаті виїзду громадян на роботу в інші країни.
Все більшої ваги у наш час набирає обмін науково-технічною інформацією, тобто найновішими
досягненнями у науці, техніці, технології.
Важливу роль в економіці країн відіграють міжнародні послуги, серед яких найпоширеніші такі:
транспортні, надання фінансових кредитів, обмін туристськими групами і т. ін.
З моменту проголошення незалежності України, при сприянні української діаспори та деяких міжнародних
організацій, нашій держави надавалася значна гуманітарна допомога. Наприклад, безкоштовне надання
лікарських препаратів, новітнього медичного обладнання, стажування викладачів та студентів у
зарубіжних вузах, учнів у школах США, сприяння розвитку видавничої справи, виданню шкільних та
вузівських підручників тощо. Найбільшу роль у здійсненні гуманітарної допомоги в Україні відіграють
Канада, США, ФРН.
За тривалістю зовнішні зв'язки бувають епізодичні та постійні. Налагодження різноманітних за змістом і
формою взаємовигідних, довготривалих зв'язків є важливою передумовою для виходу України з
економічної кризи й повноцінного входження у світове співтовариство.
Основною складовою зовнішньоекономічної діяльності України є розвиток і поглиблення торгово-
економічного співробітництва з країнами світу. Зовнішньоторговий обіг після проголошення Україною
незалежності помітно знизився. Загальний обсяг зовнішньої торгівлі України дорівнював у 2008 р. 50
млрд. доларів США. Характерно, що обсяги експорту та імпорту в Україні є зрівноваженими і складають
по 25 млрд. дол. США.
Провідне місце в експортних операціях України продовжує займати Росія (18,7 %), а також Німеччина (6,2
%) та Італія (5,5 %), а в імпортних - Росія (37,6 %), Німеччина (9,9 %), Туркменистан (7,6 %).
Серед інших торгових партнерів України помітними імпортерами її продукції є Італія, США, Туреччина,
Білорусь, Польща, Угорщина й Болгарія, а експортерами в Україну - США, Білорусь, Китай та Італія.
Експортує Україна переважно продукцію чорної металургії (залізну та марганцеву руди, чавун, сталь,
прокат), хімічної промисловості (самородну сірку, мінеральні добрива), агропромислового комплексу
(цукор олію, масло, м'ясо, овочі, фрукти), а також деякі машини та обладнання (автобуси, тепловози,
вагони, судна, літаки, трактори, прокатні стани, турбіни алмази та алмазні інструменти, металообробні
верстати).
Серед імпортованої продукції основними є нафта, газ, концентрати кольорових металів, промислове
устаткування, сільськогосподарська техніка, медичне обладнання, товари хімічної, легкої промисловості,
бавовна, ліс, папір, цитрусові, кава та ін.
Дуже важливе значення у зовнішній торгівлі має співвідношення у експорті та імпорті сировини й готових
виробів, їхній асортимент. Найвигідніше для країни, коли в експорті переважає наукомістка готова
продукція, а в імпорті - сировинна група товарів.
Сьогодні ще збереглась, утверджена у 90-і роки XX ст. тенденція росту частки сировини й продукція з
низьким ступенем переробки. Вона перевищує 80 % обсягу вивозу товарів. Це зумовлено тим, що
продукція обробної промисловості (машини, обладнання, товари широкого вжитку тощо) переважно
неконкурентноспроможна на "західному" ринку, а тому її купують, в основному, пострадянські країни. Так,
частка в товарній структурі експорту продукції машинобудівного комплексу залишається низькою
порівняно з країнами з розвинутою ринковою економікою. Тільки близько 15% вироблених у країні машин
та обладнання експортується.
Для структури імпорту в Україну, навпаки, характерне зростання питомої ваги товарів народного
споживання. Це пояснюється не тільки тим, що товари, які ввозяться, мають вищу якість і є дешевшими
порівняно з вітчизняними, але й потребами в імпортуванні обладнання для модернізації підприємств
різних галузей.
Швидкими темпами нарощуються міжнародні коопераційні зв'язки між вітчизняними та підприємствами
різних країн, утворюються спільні підприємства з участю іноземних капіталів. Однак, поки що тільки
близько 10% з них зайняті виробництвом продукції, а решта діють переважно у торгівлі та галузях сфери
послуг.
Значно зросла чисельність українських громадян, що виїжджають на роботу в інші країни.
Щодо обміну науково-технічною інформацією, то Україна належить до держав, що переважно отримують
наукові послуги. Хоча за міжнародними оцінками, науковий потенціал України є другим за значенням
національним багатством після виробничого, однак структура наукового комплексу неефективна, а тому
тільки 10% його працює на світовому рівні.
Подібна ситуація і з обсягами міжнародного туризму, які потребують значного розширення, відповідно до
значного рекреаційного ресурсного потенціалу країни. Провідне місце у структурі експорту послуг (84 %)
займали транспортні послуги.

Економіко-географічні райони України

1 Економіко-географічні райони України

Економіко-географічне районування України
Територія України неоднорідна за природними умовами і ресурсами, чисельністю і складом населення,
історико-географічними умовами освоєння, рівнем і структурою розвитку господарства. Все це є
передумовою поділу її на економічні (чи соціально-економічні) райони. Такі райони являють собою
великі за площею, населенням та господарським потенціалом соціально-економічні комплекси, які
формуються у межах кількох суміжних адміністративних областей.
Економічні райони відзначаються своєрідною спеціалізацією у загальноукраїнському поділі праці
(зовнішня функція) та комплексним розвитком господарства. Спеціалізація районів формується під
впливом різних чинників: природних (природні умови і ресурси), суспільних (потреби населення і
господарства, кількість і якість робочої сили, економічний і фінансовий потенціал, науково-технічна база),
особливостей географічного положення та історичного розвитку території. Спеціалізація району означає,
що він є ланкою національного комплексу України внаслідок участі населення у виробництві товарів і
послуг для інших регіонів.
Комплексний розвиток господарства передбачає максимальне задоволення потреб населення і
господарства району за рахунок місцевих ресурсів. На відміну від одиниць адміністративно-
територіального поділу, соціально-економічні райони не мають органів управління. Регулювання
економічних і соціальних процесів на їх території відбувається на основі реалізації програм соціально-
економічного розвитку.
На малюнку представлена схема соціально-економічного районування, згідно з якою на території України
виокремлюється 9 районів:
1. Столичний (Київська, Чернігівська, Житомирська обл.),
2. Північно-Східний (Харківська, Полтавська, Сумська обл.),
3. Донецький (Донецька, Луганська обл.),
4. Придніпровський (Запорізька, Дніпропетровська обл.),
5. Центральний (Кіровоградська, Черкаська обл.),
6. Подільський (Вінницька, Хмельницька, Тернопільська обл.),
7. Карпатський (Львівська, Івано-Франківська, Закарпатська, Чернівецька обл.),
8. Північно-Західний (Волинська, Рівненська обл.),
9. Причорноморський (Одеська, Миколаївська, Херсонська обл., Автономна Республіка Крим).

Рис.1. Схема економіко-географічного районування України (за Ф. Заставним)

 У таблиці подані основні показники цих економічних районів (площа, людність, внутрішній валовий
продукт). Вона дозволяє побачити місце кожного району в Україні за даними показниками.
У наступних параграфах йтиметься про кожний з цих районів, тут наведемо лише їх найбільш загальні
характерні риси. Отож, Донецький район є індустріально найпотужнішим районом України з переважним
розвитком важкої промисловості; Придніпровський, Північно-Східний і Столичний — високоіндустріальні й
водночас агропромислові райони з потужним науково-технічним потенціалом. Центральний, Подільський і
Північно-Західний райони мають здебільшого агропромислову спеціалізацію, а для Карпатського і
Причорноморського районів характерним є промислово-аграрний і туристично-рекреаційний напрями
розвитку. Причорноморський район, крім цього, має найбільш розвинуте портово-морське господарство в
Україні.
Таблиця 1. Основні показники економіко-географічних районів України
Соціально-економічні райони не мають органів управління, але в їх межах можуть складатися прогнози
подальшого розвитку, програми науково-технічного прогресу, так звані цільові програми розвитку.
Фактичне територіальне управління соціально-економічним розвитком в Україні здійснюється в межах
найбільших одиниць адміністративно-територіального поділу, яких в Україні, як відомо, є 27: 24 області,
Автономна Республіка Крим, міста Київ і Севастополь.

Сучасна політична карта світу

1 Сучасна політична карта світу

Етапи формування. Політична карта світу відображає геопросторові властивості політичної організації
суспільства та його підсистем. Основними елементами політичної карти світу є країни (держави) і
міжнародні (міждержавні) організації. З погляду географії термін "держава" найкраще визначається через
поняття "країна". У загальногеографічному сенсі країна означає певну (окрему) частину суходолу,
обмежену природно- чи суспільно-географічними границями. Держава - це країна, обмежена тільки
суспільно-географічними (політичними) кордонами, яка сама здійснює суверенітет (верховну владу) на
всій своїй території. У світі зараз немає єдиної думки щодо кількості держав. Вона коливається у межах
190-195. Залежні країни світу - це ті, на території яких суверенітет здійснює інша держава. У науці і
політиці немає єдності щодо їх кількості (сьогодні нараховують 33 залежні країни). Загальна кількість
країн світу буде дорівнювати 226. Розподіл країн за частинами світу наведено у таблиці.
Таблиця 1.
Розподіл країн за частинами світу та материками
Кожна держава має територію, обмежену сухопутними і морськими кордонами, що відокремлюють одну
державу від іншої. До складу державної території входять суша з її надрами, води і простір над ними.
Водну територію складають внутрішні води, а також територіальні води (акваторія Світового океану, що
прилягає до суші країни в межах 12 морських миль). У міжнародному законодавстві існує також поняття
про 200-мильну економічну зону, яка не знаходиться під суверенітетом узбережної держави. Вона може
здійснювати видобуток природних ресурсів. Інші ж держави володіють у цій зоні лише правом
судноплавства і польотів, прокладення кабелів і трубопроводів.
На політичні карті зараз є 37 держав, які не мають прямого виходу до моря. Існують також держави, які з
усіх боків оточені територією тільки однієї держави, їх називають анклавами. Міжнародне право
забороняє порушення кордонів інших держав і, тим більше насильницьке захоплення чужих територій. Усі
територіальні суперечки між державами повинні врегульовуватись винятково мирними засобами.
Загальне визнання непорушності кордонів, що склались після Другої світової війни між європейськими
країнами, схвалено на нараді безпеки і співробітництва в Європі у Гельсінкі в 1975 р.
Формування політичної карти світу розпочиналося з часу появи перших держав та міждержавних
утворень (перша половина IV тис. до Хр.).
Періодизація формування політичної карти світу тісно пов'язана з загальноісторичною (цивілізаційною)
періодизацією. Виділяються такі періоди: Стародавній; Середньовічний; Новий; Новітній.
Стародавній період. Він тривав з першої половини IV тис. до Хр. до V ст. н.е. Близько 3100р. до Хр. на
території Єгипту виникли два державні утворення: Нижній Єгипет (дельта Нілу) та Верхній Єгипет (долина
Нілу). Приблизно у 3000 р. до Хр. вони об'єднались в одну державу. У другій половині ІІІ тис. до Хр. в
Месопотамії виникає Шумеро-Аккадська держава, яка проіснувала до 2150 р. до Хр. Пізніше на території
Месопотамії виникають Вавилонія (ІІ-І тис. до Хр.) та Ассірія (І тис. до Хр.).
В Індії у ІV-ІІІ ст. до Хр. існувала імперія Маур'їв. Пізніше у IV-V ст. - імперія Уптів - золота доба індуської
культури. Розрізнені китайські царства вперше були об'єднані в ІІІ ст. до Хр. імператором Шихуаном.
Правління династії Хань у ІІІ ст. до Хр. - ІІІ ст. - період класичної китайської культури.
Найбільш відомими державами цього періоду були Давня Греція, Персія, держава Александра
Македонського та Римська імперія. Основна частина Давньої Греції у її класичному періоді (V-ІV ст. до
Хр.) займала узбережжя Егейського моря. Перська держава Ахеменідів у VI-IV ст. до Хр. займала весь
Близький Схід. Персія дала світові приклад першої сухопутної імперії. Держава Александра
Македонського була короткотривалою (336-323 рр. до Хр.) і охоплювала територію Греції, Близького
Сходу та Єгипту. Римська імперія існувала з І ст. до Хр. до V ст. За територіальними масштабами це була
Середземноморська держава.
На території України у даному періоді виникло Боспорське царство - V-ІІ ст. до Хр., відновлене у І-ІV ст.
Воно охоплювало узбережжя Азовського моря зі столицею на Керченському півострові. У Криму в ІІ ст. до
Хр. - ІІІ ст. існувала також Кримсько-Скіфська держава.
Середньовічний період. Він тривав з V до XV ст. Основну роль у цьому періоді відігравали Візантійська
імперія, Арабський халіфат, Монгольська та Германська імперії. Основною територією існування
Візантійської імперії у V-Х V ст. було Східне Середземномор'я. Арабський халіфат існував як більш-менш
єдина держава у VІІ-ХШ ст. Він охоплював Близький Схід (без Малої Азії), Північну Африку та
Піренейський півострів. Гігантська Монгольська імперія існувала у ХІІІ-ХІV ст. Вона займала майже всю
Азію (крім Малої Азії, Аравії, Індії, Південно-Східної Азії та Японії) і Східну Європу. Германська імперія
(офіційна назва "Священна римська імперія німецької нації") сформувалась у X ст. До кінця XVIII ст. вона
домінувала у Серединній Європі.
В Індії у XIII ст. виникає перша мусульманська держава - Делійський султанат. Китай був поділений на дві
держави-династії Тан (ІІ-Х ст.) та Сун (Х-ХІІІ ст.).
У цьому періоді виникає перша етнічно українська держава - Київська Русь (ІХ-ХІІ ст.) та її наступниця -
Галицько-Волинська держава (ХІІІ-ХІV ст.).
Новий період. Тривав з XVI ст. до XIX ст. Відкриття Америки у 1492 р. і розширення уявлень про світ дало
поштовх до формування колоніальних імперій. Виникають іспанська, португальська, голландська,
французька та російська монархії. Утверджується ще одна євразійська Османська (турецька) імперія, що
охоплює Південно-Східну Європу та Близький Схід. У цьому періоді розпочинається епоха виникнення
національних держав. Першою національною державою стали Нідерланди у 1581 р. Вестфальський мир
1648 р. поховав ідею європейської універсальної імперії. У другій половині XIX ст. постає нова Німецька
імперія.
В Індії у ХШ-ХVІІ ст. існує держава Великих Моголів. З XVIII ст. Британія починає перетворювати Індію на
свою колонію. У Китаї з XVI до XVII ст. править остання національна династія Мін. А з XVII ст. і до початку
XX ст. Китай під пануванням маньчжурів перетворюється у напівколонію.
У другій половині XVII ст. невдалу спробу відновити свою незалежність у формі козацької держави
зробила Україна. До того вона перебувала, в основному, у складі Польщі (до другої половини XVIII ст.) та
Росії (Лівобережна Україна з другої половини XVII ст.). У XIX ст. Україна була поділена між Російською та
Австро-Угорською імперіями.
Новітній період. Розпочався на початку XX ст. і триває досі. У цьому періоді політична карта світу
зазнала найбільших змін в 20-х, 40-х, 60 та 90-х роках. Перша світова війна (1914-1918 рр.) спричинила
розпад Австро-Угорської, Турецької та Російської імперій. Постали нові незалежні країни - Польща, Чехо-
Словаччина, Єгипет, Ірак та ін. Друга світова війна (1939-1945 рр.) поклала початок розпаду британської
та французької імперій. У 1945 р. здобула незалежність Індонезія, 1947 р. - Індія, 1948 р. - виникла
держава Ізраїль та ін. В 60-х рр. XX ст. незалежними стали більшість країн Африки.
У першій половині 1990-х років політична карга світу зазнала серйозних змін. У 1990 р. Західна та Східна
Німеччина, а також Північний та Південний Ємен об'єднались у єдині держави, відповідно Німеччину та
Ємен. У 1991-1993 рр. розпались: СРСР (1991); Югославія (1991-1992); Чехо-Словаччина (1993). На місці
СРСР утворилось 15 держав, у тому числі і Україна (24 серпня 1991 р.), Югославії - 5, Чехо-Словаччини -
2. У 1993 р. зі складу Ефіопії виділилась Еритрея. Здобули незалежність ряд колишніх тихоокеанських
володінь США: Маршали і Мікронезія - у 1991 р., Палау - у 1994 р. У 1997 р. Гонконг, колонія Великої
Британії, перейшов під суверенітет Китаю і став його спеціальним адміністративним районом.
Зараз на політичній карті нараховується 193 незалежних держави та 33 колоніальні володіння, з них у
Європі 43 держави і одна колонія (Гибралтар і Фарери), в Азії - 47 незалежних держав і одна колонія
(Чагос), в Африці 53 держави та 4 колонії (Мелілья, Реюньйон, о. Св. Олени, Сеута), в Америці 35 держав
і 16 колоній (Ангілья, Антільські острови, Бермудські острови, Віргінські острови (США), Гренландія,
Кайманові острови, Мартініка, Монтсеррат, Сен-П'єр і Мікелон, Фолклендські (Мальвінські острови),
Віргінські острови (Вел. Британія), Пуерто-Ріко, Теркс і Кайкос, Аруба, Гваделупа, Гвіана). В Австралії та
Океанії нараховується 14 незалежних держав та 10 колоніальних володінь (Східне Самоа, Гуам, Кокосові
острови, острови Кука, Мікронезія, Нова Каледонія, Полінезія, Різдва, Токелау, Північні Марсіанські,
Уолліс і Футуна, о. Піткерн).
В окремих володіннях відбуваються національно-визвольні рухи, які змушують метрополії надавати їм
статус незалежності чи внутрішнього самоврядування, як це відбувається на о. Нова Каледонія.
Типологія країн. Типологія групує країни світу, відображає підсумки їх соціальна-економічного поступу,
зумовленого неоднаковими темпами розвитку їх суспільств.
Критеріями типології можуть бути: географічне положення, форма правління,   адміністративно-
територіальний   устрій,   розміри   території, чисельність населення, величина і структура природно-
ресурсного потенціалу, рівень економічного розвитку, рівень гуманітарного розвитку і т.д.
Дуже загальною є типологія за ступенем розвитку суспільства, коли виділяються доіндустріальні,
індустріальні та постіндустріальні країни. До першої групи входять країни Азії, Африки та Латинської
Америки, в яких переважають доіндустріальні елементи виробництва. До другої - країни із розвиненою
добувною і важкою промисловістю, у т.ч. більшість постсоціалістичних. Постіндустріальні - це економічно
високорозвинені країни, де значна частина працездатного населення зайнята у сфері послуг та
найновіших галузях економіки. До них належать США, Великобританія, Німеччина, Японія та ін.
Країни світу розрізняють також за способом ведення економіки. Виділяють країни з ринковою економікою,
з перехідною економікою та плановою централізованою економікою. До першої групи відносяться
економічно розвинені країни та деякі країни, що розвиваються. До другої - інші країни, що розвиваються,
та частина постсоціалістичних країн, зокрема Україна, Росія, Румунія, Болгарія та ін. Третя група - це так
звані соціалістичні країни: КНДР, Куба, Китай, В'єтнам.
Ще одна класифікація враховує рівень та характер соціально-економічного розвитку, місце у світовому
господарстві. Країни світу поділяють на чотири типи: економічно високорозвинені країни; країни, що
йдуть шляхом ринкових перетворень; країни планової економіки, т.зв. соціалістичні; країни, що
розвиваються. У кожному виділяються декілька підтипів країн.
Економічно високорозвинені країни. До цієї групи країн належать США, Канада, країни Західної
Європи, Австралія, Нова Зеландія, Південно-Африканська Республіка, Ізраїль. Вони займають 24%
території земної суші, в них проживає 15 % населення світу.
Для економічно високорозвинених країн характерний дуже високий рівень концентрації економічного,
технологічного і наукового потенціалу, а також найвищі показники рівня соціально-економічного розвитку.
На початку 90-х рр. XX ст. ці країни зосереджували 74 % ВНП світу, а ВНП на одного жителя становив 20
тис. доларів, що майже у п'ять разів перевищував аналогічний середній світовий показник. Вони
характеризуються високим рівнем добробуту і високим ступенем його соціального захисту. Галузева
структура ВВП економічно високорозвинених країн характеризується швидкими темпами зростання
частки сфери послуг. Частка зайнятих у сфері послуг перевищує 50%. Особливо швидко зростає частка
зайнятих у фінансових послугах, освіті, охороні здоров'я, соціальному забезпеченні.
У групі високо розвинутих країн можна виділити підгрупи: найбільш високо розвинуті країни і малі високо
розвинуті країни Європи та країни "переселенського типу".
Головні економічно високорозвинені країни ("велика сімка") - США, Японія, Німеччина, Франція,
Великобританія, Італія, Канада. На ці країни припадає половина світового ВНП і промислового
виробництва.
Наймогутніша країна світу - США, питома вага у сумарному ВНП "великої сімки" становить 40 %. Ця
країна займає вагомі позиції на світовому ринку товарів, послуг і капіталів, є головним світовим
експортером видів науково-технічних знань, лідером на світовому ринку наукової продукції -
робототехніки, гнучких автоматизованих систем, нових ріалів, біотехнологій і т.д.
За головними макроекономічними показниками друге місце займає Японія, яка особливо великих успіхів
досягнула у створенні найновішої техніки і технології. До 70-х років XX ст. вона була найбільшим в світі
імпортером чужих ліцензій. Сьогодні Японія перетворилася на світового експортера наукомісткої продукції
і науково-технічних знань.
Головні економічно високорозвинені країни Західної Європи утримують третій важливий економічний
центр світу. Особливо велику роль відіграють у міжнародній торгівлі. На ці країни припадає третина
світового товарообігу.
Малі економічно високорозвинені країни Західної Європи, У цих країнах проживає понад 7 % населення і
створюється близько 8 % ВНП економічно високорозвинених країн. ВНП на одного жителя становить 80 %
від рівня США.
Ряд цих країн не володіють мінерально-сировинними ресурсами і здавна орієнтують свою економіку на
активну участь у міжнародному географічному розподілі праці. Провідне місце в економіці цих країн
посідають галузі "середнього технологічного рівня", які працюють на зовнішній ринок. Ці країни володіють
вузьким внутрішнім ринком, тому експорт більшості таких країн становить значну частину виробленої
продукції. Наприклад, Швейцарія відправляє на світовий ринок понад 90 % годинників, що виробляються
в країні.
В окремих країнах цієї групи дуже добре розвинені банківська справа, бізнес, туризм, надання іншим
країнам торгового флоту та інших послуг, що приносять значний національний дохід. Такі країни, як
Швейцарія, Люксембург, Ліхтенштейн виконують функції країн-банкірів. У Цюріху знаходиться найбільший
банківський центр світу.
Країни "переселенського типу" - Австралія, Нова Зеландія, Південно-Африканська Республіка, Ізраїль. Ці
країни об'єднані спільністю історико-географічного   розвитку.    У    минулому   перші   три   були   
колоніями Великобританії, які потім увійшли до складу Співдружності,
Ці країни мають значні території з невеликою кількістю населення. Переважна більшість населення цих
країн - це вихідці з Європи, їх частка у створенні ВНП економічно високорозвинених країн становить 3 %.
Для економіки цих країн (крім Ізраїлю) характерний розвиток сировинних галузей експортної орієнтації.
Країни з середній рівнем економічного розвитку - Ірландія, Іспанія, Португалія, Греція. У цих країн
проживає 8 % населення і створюється 4 % ВНП економічно високорозвинених країнах. Особливість цих
країн - фінансова і технологічна залежність віл економічно високорозвинених країн. У минулому деякі з
них (Іспанія, Португалія) відігравали важливу роль у світовому господарстві.
Країни, що здійснюють ринкові перетворення. До них належать незалежні країни колишнього
Радянського Союзу, а також країни Центрально-Східної (Польща, Чехія, Словаччина і Угорщина),
Південної (Румунія, Болгарія, Боснія і Герцеговина, Словенія, Македонія, Хорватія, Албанія) Європи, які
стали на шлях розвитку ринкової економіки. Ці країни займають 18 % території земної суші, тут проживає
7,5 % населення світу.
У цих країнах; сформувався індустріальний тип економіки, для якої пріоритетне значення має розвиток
промисловості. Економічна політика в цих країнах була спрямована на проведення індустріалізації,
створення великих державних підприємств, продукція яких дуже часто була неконкурентоспроможною,
тому орієнтувалася перш за все на внутрішній ринок. І хоч у цих країнах сьогодні проводяться ринкові
реформи, проте у більшості з них економіка перебуває у кризовій ситуації.
Країни планової економіки, т. зв. соціалістичні. До цієї групи країн належать Китайська Народна
Республіка (КНР), Корейська Народно-Демократична Республіка (КНДР), Соціалістична Республіка
В'єтнам (СРВ) і Республіка Куба. Вони займають 8 % території земної суші, де проживає 25 % населення
світу, створюють 5 % світового ВВП.
Соціалістичні країни характеризуються в основному низьким рівнем соціально-економічного розвитку.
ВНП на одного жителя тут становить в середньому 15 % від рівня США. Куба і КНДР належать до країн із
централізованою плановою економікою, а Китай і В'єтнам будують ринкову економіку, одночасно
намагаючись зберегти соціалістичний устрій.
Країни, що розвиваються займають 50 % території земної суші, де проживає 52 % населення світу.
У 60-70 роках XX ст. ця група країн була найбільш динамічною. Вона поповнилася новими країнами і
значно розширила свою територію. У 60-х рр. XX ст. до неї увійшло 44 суверенні країни, в 70-х рр. - 24, у
80-х рр. - 6. На початку 90-х років XX ст. цю групу країн доповнило ще шість країн: Намібія, Федеративні
штати Мікронезії, Співдружність Північних Маріанських островів, Республіка Маршаллові острови, Палау і
Еритрея.
Країни, що розвиваються, характеризуються багатоукладною структурою економіки. В умовах
колоніальної залежності продуктивні сили країн набули певну інертність, яка виявилася бар'єром на
шляху їх сучасного економічного розвитку.
Галузева структура господарства країн, що розвиваються, має аграрно-сировинний характер. У структурі
ВВП цих країн переважає сільське господарство.
Нові індустріальні країни (НІК). Термін "нові індустріальні країни" (НІК) з'явився в середині 70-х рр. XX
ст. Спочатку так називали Республіку Корею, Тайвань, Гонконг і Сінгапур. Цю групу країн часто називають
"драконами" або "НІК першої хвилі". За короткий проміжок часу вони посіли важливе місце в
міжнародному географічному поділі праці. У 80-ті рр. XX ст. ця група країн поповнилася новими -
Бразилією, Мексикою, Аргентиною та Індією. З часом до НІК почали відносити Туреччину, Малайзію,
Індонезію і Таїланд, які називали "НІК другої хвилі". Південну Корею та Туреччину все частіше відносять
до економічно розвинених країн.
НІК відзначаються швидкими змінами у структурі економіки, високими темпами зростання ВВП і експорту
промислової продукції. За головними макроекономічними показниками очолюють НІК чотири країни:
Республіка Корея, Тайвань, Гонконг і Сінгапур. Темпи зростання їх економіки в останнє десятиліття були
найвищими у світі -  9-10 % на рік.
Країни-експортери нафти з високими прибутками: Бруней, Катар, Кувейт, ОАН, Оман, Саудівська
Аравія, Лівія. Ці країни займають 9,8 % території країн, що розвиваються, де проживає 28 % населення.
Вони характеризуються високими темпами економічного розвитку, моногалузевою структурою ВВП і
експорту, а також великою залежністю від світового ринку.
Економічний розвиток цих країн дуже тісно пов'язаний з територіальною локалізацією нафтових ресурсів.
У галузевій структурі промисловості провідне місце займає видобувна промисловість. Великі поклади
нафти у цих країнах визначають галузеву структуру як видобувної, так і обробної промисловості. Основна
частка ВВП у цих країнах створюється за рахунок продажу нафти на світовому ринку. І хоч ці країни вже
стали на шлях індустріалізації, проте вони ще недостатньо використовують свій значний експортний
потенціал для розвитку капітало- і наукомісткої обробної промисловості.
У країнах Перської затоки відносно невелика частка доходів, отриманих від експорту нафти, йде на
потреби розвитку національної економіки, більша їх частина вивозиться на міжнародний ринок капіталів.
Тут швидкими темпами формується новий фінансовий центр світу.
Малі острівні країни з високими доходами: Антигуа і Барбуда, Багамські острови, Барбадос, Бермудські
Острови, Бахрейн, Сейшельські острови. В економіці цих країн провідне місце займає сфера послуг,
зокрема банківський бізнес і туризм.
У таких країнах, як Антигуа і Барбуда, Сейшельські Острови, третя частина населення зв'язана з
обслуговуванням іноземних туристів. Доходи від туризму у цих країнах дають основну частину їх ВНП.
Багамські Острови, Барбадос, Бермудські Острови і Бахрейн у географічному поділі праці виконують
функції міжнародних фінансових центрів. За кількістю філіалів зарубіжних банків вони конкурують з
Лондоном, Парижем і Цюрихом. Наприклад, на Багамських островах розташовано 350 філіалів
зарубіжних банків.
Країни середніх можливостей. Ця назва відображає їх положення за рівнем соціально-економічного
розвитку. Вони знаходяться посередині між країнами з високими доходами і найменш розвиненими
країнами. Це найбільш численна група країн, в яку входить 60 країн, що розвиваються.
Основна частина населення цих країн зайнята в сільському господарстві. У більшості
країн промисловість представлена в основному переробкою продукції сільського господарства і
гірничовидобувною промисловістю.
Більшість країн мають значний потенціал для дальшого економічного розвитку. Проте їх внутрішні
ресурси недостатні і вони змушені залучити фінансові ресурси з економічно високорозвинених країн, що
призводить до зростання заборгованості. Саме за рахунок цієї групи збільшується чисельність найменш
розвинених країн.
Найменш розвинеш країни займають 29 % території, де проживає 13 % населення країн, що
розвиваються.
Офіційно в статистиці ООН ця група країн була виділена у 1971 р. Згідно з класифікацією ООН, до групи
НРК були віднесені країни, характеризувалися трьома соціально-економічними критеріями: ВВП одного
жителя не перевищував 100 доларів (в цінах 1968 р.); питома вага обробної промисловості у створенні
ВВП була меншою від 10 %; частка письменних серед дорослого населення - меншою від 20 %.
На початку 70-х рр. XX ст., згідно з цими критеріями, в групу найменш розвинених країн увійшло 25 країн.
Наприкінці 80-х років їх кількість збільшилась до 42. Статус найменш розвиненої країни давав можливість
цим країнам одержувати від міжнародного співтовариства допомогу для розвитку економіки.
У світовій ієрархії рівнів соціально-економічного розвитку ці країни займають найнижчу сходинку.
Показник ВВП на одного жителя тепер становить менше 500 доларів, їх економіка має аграрно-
сировинний характер. У сільському господарстві зайнято в середньому три чверті жителів і створюється
близько половини ВВП. Тим часом у більшості з цих країн гострою є продовольча проблема. Ці країни у
своїй більшості є експортерами одного-двох видів традиційних сировинних товарів та імпортерами
промислових і продовольчих товарів. Дуже низькі темпи економічного зростання у поєднанні з високими
темпами приросту населені зумовлюють надзвичайно низький рівень життя у цих країнах.
Згідно з класифікацією ООН, до найменш розвинутих країн належать такі країни: Афганістан, Бангладеш,
Бенін, Буркіна-Фасо, Бурунді, Бутан, Вануату, Гаїті, Гвінея-Бісау, Гамбія, Джибуті, Екваторіальна Гвінея,
Ефіопія, Конго, Замбія, Ємен, Кабо-Верде, Камбоджа, Кірибаті, Коморські Острови, Лаос, Лесото, Ліберія,
Мавританія, Мадагаскар, Малаві, Малі, Мальдіви, Мозамбік, М'янма, Непал, Нігер, Танзанія, Руанда,
Західне Самоа, Сан-Томе і Принсіпі, Соломонові Острови, Сомалі, Судан, Сьєрра-Леоне, Того, Тувалу,
Уганда, Центрально-Африканська Рспубліка, Чад. Ботсвана була першою країною, і поки що єдиною, що
була виключена з цього списку.
Залежні країни. До залежних відносять такі країни, на території яких суверенітет здійснює інша держава.
У науці і в політиці немає єдності щодо їх кількості - їх число коливається від 30 до 40.
Залежні країни мають різний організаційний статус. Наприклад: "колонія" - Гібралтар (володіння
Великобританії); "заморський департамент" - Реюньйон (Франція); "заморська територія" - Нова
Каледонія (Франція); "острівна територія" - Токелау (Нова Зеландія); "неінкорпорована територія" - Гуам
(США) та ін.
Залежні країни світу також класифікують за площею і населенням. Найбільшими залежними країнами
світу за площею є Гренландія (Дан.), Гвіана (Фр.), Нова Каледонія (Фр.). Найменшими за площею є
Мелілья (Ісп.), Гібралтар (Брит.), Піткерн (Брит.), відповідно 10, 7 та 5 км2. Найбільшими за населенням
залежними країнами світу є Пуерто-Рико (США), Реюньйон (Фр.) та Гваделупа (Фр.), відповідно.
Найменшими за населенням є Фолкленди, Піткерн та Чагос (усі - Брит.), відповідно 2121, 55 та 25 осіб.
Як видно, найбільші за площею і населенням залежні країни перебувають під владою Франції, а найменші
- Великобританії.
Найбільшу кількість залежних країн має Великобританія -11 та Франція -8. Найменше залежних країн у
Данії, Нідерландів та Іспанії - по 2.
Сучасний економічний потенціал країн та регіонів світу можна охарактеризувати за розмірами
створеного ВНП. Абсолютні розміри ВНП відображають економічну могутність країни та її питому вагу у
світовому економічному просторі. Оскільки ціни на однакові товари в різних країнах неоднакові і
відмінними є курси валют, то розрахунок річного ВНП для кожної країни світу здійснюється за цінами
товарів у США (тут виробляється до 90 % світового асортименту товарів і послуг) й середньосвітовими
або національними цінами на товари, які відсутні в США. За даною методикою, згідно з розрахунками
Світового банку, до першої десятки країн за абсолютним рівнем ВНП належать США (10 трлн дол. США
або 20 % валового продукту світу), Китай (9 %), Японія (6,4%), Індія (4,4%), ФРН (3,9%), Франція (2,9%),
Велика Британія (2,7 %), Італія (2,6 %), Бразилія (2,3 %), Росія (2,3 %).
Серед регіонів світу найбільшим економічним потенціалом володіє Європа - 34,8 % ВНП світу, на Північну
Америку (США і Канаду) і Азії припадає більше половини ВНП світу і тільки 9,1 % - на Латинську Америку,
Африку, Австралію і Океанію.
Однак обсяги виробництва не зовсім відображають рівень розвитку
країн світу. Тому частіше беруть до уваги ВНП в розрахунку на душу
населення. Десятка найрозвинутіших країн світу за цим показником має
наступний вигляд (2008 р.): Люксембург (62,2 тис. дол. США), Норвегія
(37,7 тис. дол. США),        Ірландія               (37,6 тис. дол. США),      США
(36,6 тис. дол. США), Данія (31,5 тис. дол. США), Канада, Австрія, Швейцарія, Ісландія, Монако (30 тис.
дол. США). На межі 6000 дол. ООН проводить межу між розвинутими країнами і країнами, що
розвиваються. Найвідсталішими країнами за середньодушовим показником є Трінідад і Тобаго, Сьєрра-
Леоне (до 600 дол. США).
В економічно високорозвинених країнах відбувається постійне зниження частки зайнятих у промисловості,
а в країнах, що розвиваються -         навпаки, з індустріалізацією зростає питома вага зайнятих у цій
галузі. Так, в   економічно   високорозвинених країнах   частка   зайнятих   у промисловості в середньому
становить 25 %, а в країнах, що розвиваються - 13%, в країнах, що йдуть шляхом ринкових перетворень
коливається від 47 % (Болгарія) до 43 % (Росія). Серед країн світу мінімальне значення цього показника у
Руанді - 3 %.
Країни, що розвиваються, характеризуються високою питомою вагою зайнятих у сільському господарстві.
У цій галузі зайнято в середньому 60 % населення, тоді як у економічно розвинених країнах - тільки 2-8 %.
Серед країн світу частка зайнятих у сільському господарстві коливається від максимального значення у
Руанді - 91 %, до мінімального значення у Великобританії - 2 %.
Економічно високорозвинені країни відзначаються високою питомої вагою зайнятих у сфері послуг (55 %
економічно активного населення), тоді як у країнах, що розвиваються ця частка невисока - 20 %. В
країнах, що йдуть шляхом ринкових перетворень, у Китаї, нових індустріальних країнах Азії і Латинської
Америки частка зайнятих у сфер послуг становить приблизно 30-40%.
У внутрішній структурі сфери послуг економічно високорозвинених країн спостерігається тенденція до
збільшення частки нетрадиційним галузей - фінансових послуг, освіти, охорони здоров'я і соціального
забезпечення. У внутрішній структурі сфери послуг у країнах, що розвиваються, домінують традиційні
галузі - торгівля, готельна і ресторанна справа, тоді як країни, що йдуть шляхом ринкових перетворень,
характеризуються високою питомою галузей інфраструктури, передусім транспорту і зв'язку.
Найвищі темпи економічного зростання спостерігалися у країнах, що здійснили радикальні ринкові
реформи і дотримувалися ліберальної економічної політики. Це, перш за все, нові індустріальні країни і
території Азії. Рекордсменами світу за темпами економічного зростання були Таїланд і Республіка Корея,
відповідно 8,9 і 8,6 %.
В економічно високорозвинених країнах середні темпи економічного зростання становлять 3,5 % на рік.
Серед них найбільш динамічно розвивалися Ірландія і Нова Зеландія, в яких середньорічні темпи
економічного зростання становили 4,5 %. Стабільні темпи економічного зростання спостерігаються в США
- 2,6 %. В Японії за останні роки криза сповільнила темпи економічного зростання до 0,6 %.
Значні відмінності в темпах економічного зростання є в країнах, що розвиваються. Найвищі вони, крім НІК,
були в Чилі і Ботсвані. Країни, які намагалися проводити протекціоністську економічну політику, зазнали
економічної кризи. У Латинській Америці до таких країн належали Венесуела, Гаїті, Нікарагуа, в Африці -
Демократична Республіка Конго, в Азії - Філіппіни. У країнах, що розвиваються, виділяється також група
країн, яким великої шкоди завдали війни і внутрішні конфлікти - це Ангола, Ефіопія, Афганістан, Ірак, Іран,
Ліван, М'янма, Камбоджа.
Для характеристики країн важливе значення має визначення параметрів людського розвитку. З 90-х років
XX ст. у щорічних звітах Програми розвитку ООН (ПРООН) широко використовується інтегральний
показник - індекс людського розвитку (ІЛР). Він дає загальне уявлення про розвиток людини в окремих
країнах і регіонах.
Його перевага перед показником ВВП на одного жителя в тому, що він ще враховує рівень життя
населення, рівень освіти і стан здоров'я. При визначенні ІЛР для характеристики рівня життя населення
використовується показник ВВП на одного жителя. Рівень освіти характеризується показником
письменності дорослого населення і середньою тривалістю років навчання. Стан здоров'я населення
оцінюється показником очікуваної тривалості життя при народженні, який відображає всю реальну
сукупність умов життя і праці людини - розвиток медицини, якість харчування, чистоту довкілля тощо.
Панує думка, що високий освітній рівень людей є запорукою їх матеріального добробуту. Згідно з
методикою ПРООН, індекс освітнього рівня населення є одним з основних критеріїв оцінки рівня
людського розвитку. Найвищий рівень неписьменності дорослого населення спостерігається у країнах, що
розвиваються - 39 %. На ці країни припадає 95 % всіх неписьменних світу. В економічно
високорозвинених країнах і країнах колишньої планової економіки залишилося близько 2 %
неписьменного дорослого населення.
Високі рівні неписьменності завжди супроводжуються великою різницею між рівнем письменності серед
чоловіків і серед жінок, між міськими сільськими жителями. Рівень неписьменності серед жінок у
середньому на 25% вищий, ніж у чоловіків, а рівень неписьменності населення, яке проживає у сільській
місцевості, у 2-3 рази перевищує відповідний рівень у містах. Наприклад, у Китаї з 230 млн. неписьменних
сільські жителі становлять 211 млн. осіб.
Першу десятку країн з найбільшою кількістю неписьменного населення відкривають Індія і Китай.
Комплексну оцінку рівня освіти в окремих країнах і регіонах показ індекс рівня освіти населення. У
глобальній шкалі індексів рівня освіти перші місця посідають Велика Британія, Швеція, Бельгія, Австралія,
Нова Зеландія (понад 1,0), а найнижче положення займає Буркіна-Фасо -0,12. Індекс рівня освіти у
більшості країн, що розвиваються, становить у середньому 30 % рівня економічно високорозвинених
країн. Серед регіонів світу найвищий індекс рівня освіти в Європі, а найнижчий - в Африці.
Важливе місце серед соціальних показників, які відображають рівень життя населення, займають дані з
охорони здоров'я. Найбільш репрезентативний показник здоров'я нації - тривалість життя населення, яка
за останні три десятиліття зросла майже у всіх країнах світу. Серед регіонів світу найвищі показники
середньої тривалості життя в Північній Америці і Західній Європі, відповідно 76 і 75 років, а найнижчі - в
Африці - 50, а в таких країнах, як Ефіопія і Сьєрра-Леоне - не досягає навіть 40 років. Найвищу тривалість
життя (понад 80 років) мають Японія, Гонконг, Ісландія, Швейцарія, Швеція, Італія, Канада.
Зростання середньої тривалості життя зумовлено скороченням смертності в усіх вікових групах. У країнах,
що розвиваються, велику роль відіграло скорочення дитячої смертності, а в економічно високорозвинених
країнах - скорочення смертності у похилому віці.
За останні десятиріччя в країнах світу суттєво змінилися показники, які характеризують якість життя
населення. Проте в усіх країнах світу значною мірою залишаються незадоволеними потреби людини. У
країнах, що розвиваються, кожен третій живе в умовах злиднів. Навіть базові соціальні послуги, такі, як
медико-санітарне обслуговування, початкова освіта, достатнє харчування, не завжди доступні більше ніж
одному мільярду осіб. Згідно з даними ООН , у світі щорічно від голоду помирає 50 млн. осіб, в основному
- у країнах, що розвиваються. В економічно високорозвинених країнах близько 100 млн. осіб живуть в
умовах злиднів, хоч отримують допомогу через соціальне страхування. Згідно з даними ООН, 30
% населення світу проживає в країнах з високим рівнем людського розвитку, 40 % - в країнах, які
відносяться до середньої категорії, 30 %  - у країнах з низьким рівнем людського розвитку.
У глобальній шкалі ІЛР 63 країни світу належать до групи з високим рівнем людського розвитку, 64 країни
входять у групу країн із середнім, а 47 - з низьким рівнем людського розвитку. За ІЛР найвищі місця серед
країн світу займають Норвегія, Ісландія, Австралія, а найнижчі - Нігер, Сьєрра-Леоне.
Форми територіального устрою та адміністративно-територіальний устрій. Форма державного
правління - це певний тип співвідношення між видами влади - законодавчою, виконавчою та судовою. За
формою державного правління країни світу поділяють на монархії та республіки. У свій нараховується
близько 40 монархій. Вони бувають абсолютні та конституційні. Абсолютними монархіями сьогодні є
Оман, Бутан, Свазіленд. Конституційні монархії: Великобританія, Швеція, Японія та ін. Окремою групою
серед абсолютних монархій є теократичні - Ватикан, Саудівська Аравія, Бруней.
Республіки бувають президентськими, президентсько-
парламентськими та парламентськими. Класичною президентською республікою є США а також
Бразилія, Грузія та ін. Президентсько-парламентські республіки більше поширені в Європі. Це Франція,
Польща, Росія, Україна. Парламентськими республіками є Німеччина, Угорщина, Ізраїль та ін.
Форма державного устрою - це певний тип співвідношень між центральними та місцевими органами
влади. За формою державного устрою країни світу поділяють на унітарні та федеративні. В унітарних
державах на всій території країни існує єдине законодавство, місцеві органи самоврядування мають
представницькі повноваження, формування адміністративно-територіального поділу є компетенцією
центральної влади. У федеральних країнах загальнодержавне законодавство поєднується з
законодавством суб'єктів федерації, суб'єкти федерації повинні бути одного типу, з рівними правами
(штати, землі, провінції), межі суб'єктів федерації не можуть бути змінені без їхньої згоди. Прикладом
унітарних держав є Франція, Польща, Японія, Україна. Федеративні держави бувають територіальні,
національно-територіальні та національні. Територіальна федерації - це Німеччина, США, Австралія та
ін. До національно-територіальних федерацій можна віднести Швейцарію (офіційна назва Швейцарська
конфедерація), Бельгію, Росію та Канаду. Переважно національною федерацією є Індія, у майбутньому
національною федерацією повинна стати Боснія і Герцеговина.
ООН широко використовує регіоналізацію світу, об'єднуючи країні в окремі регіони. Їх 24 - Північна
Європа, Західна Європа, Південна Європа, Східна Європа, Росія, Південно-Західна Азія, Центральна
Азія, Південна Азія, Східна Азія, Південно-Східна Азія, Північна Африка, Західна Африка,
Центральна Африка, Східна Африка, Південно-Східна Африка, Південна Африка, Північна Америка,
Центральна Америка, Карибська Америка, Андська Америка, Тропічна Південна Америка,
Помірна Південна Америка, Австралія, Океанія. Кожен регіон характеризують схожість природних умов,
умов побуту і господарської діяльності людей, історії і культури народів, які проживають у ньому,
подібність рівнів соціально-економічного розвитку і структур економіки розташованих у ньому країн.
Особливий статус в міжнародних стосунках має Антарктида, її міжнародно-правовий режим визначається
договором від 1 жовтня 1959 р. Згідно з ним, будь-яка держава позбавлена права встановлювати
політичний суверенітет над цим континентом або його частиною.
В Антарктиді проводяться систематичні наукові дослідження. Свої наукові станції мають 15 країн, зокрема
з 1996 р. діє українська станція "Академік Вернадський".

Населення світу

1 Населення світу
Чисельність населення світу і його динаміка. Відомості про чисельність населення світу отримують на
основі регулярних переписів населення, які проводяться через 5 чи 10 років. На сьогодні без перепису
залишилися лише дві держави світу (Оман і Катар) і ще понад 40 країн, де ця черговість порушена.
Загальні дані усіх країн концентруються в демографів ООН. За їх оцінкою, в 2011 р. на земній кулі
проживало близько 7 млрд. осіб. Щорічне збільшення населення на планеті складає приблизно 86 млн.
осіб.
Населення у світі розподілене нерівномірно: найбільше населення проживає в зарубіжній Азії - понад 60
% населення світу, в Африці - 12 %, в Зарубіжній Європі - 10%, в Латинській Америці - 8 %, в країнах СНД
та Балтії - 6 %, в Північній Америці - 5 %, Австралії і Океанії - 0,5 %. За прогнозами ООН в 2025 р. воно
досягне 8,2 млрд. осіб.
Половина населення світу проживає у шести найбільших країнах - Китаї (1,3 млрд. осіб), Індії (1 млрд.
осіб), США (286 млн. осіб), Індонезії (212 млн. осіб), Бразилії (172 млн. осіб) та Росії (145 млн. осіб).
Україна за чисельністю населення - вісімнадцята країна світу.
Зміна чисельності населення залежить від характеру його відтворення. Під відтворенням (природним
рухом) населення розуміють сукупність процесів народжуваності, смертності і природного приросту,
що забезпечують безперервне відновлення і зміну людських поколінь. Компоненти відтворення мають не
лише біологічний, але в більшій мірі соціально-економічний характер. Рівень народжуваності залежить від
умов життя людей, розвитку культури, добробуту, залучення жінок до участі в економічній сфері,
релігійних поглядів тощо.
Щорічна кількість народжених сягає понад 143 млн. осіб, причому 2/3 народжених припадає на країни Азії.
За прогнозами ООН, число народжень у світі буде зростати ще до 2014 року.
У Західній Європі коефіцієнт народжуваності дуже низький, нижчий від простого відтворення, крім кількох
країн (Ірландії, Албанії, Польщі, Румунії), де він близький до простого відтворення. При збереженні такого
рівня народжуваності впродовж довгого періоду чисельність населення почне швидко зменшуватися. В
окремих країнах (Угорщина, Данія, Люксембург, ФРН) даний процес вже розпочався.
Коефіцієнт народжуваності в багатьох західноєвропейських країнах стає дещо вищим внаслідок вищої
народжуваності іммігрантів, вихідців з Південної Європи, Африки, Азії.
У зарубіжній Азії динаміка народжуваності дуже різноманітна Найнижча народжуваність характерна для
країн Східної Азії, найвища - країни Південно-Західної Азії. У Японії і Сінгапурі рівень народжуваності вже
знизився нижче від межі простого відтворення населення.
Демографічна політика. У наші дні більшість країн світу робить спробу керувати відтворенням
населення з допомогою державної демографічної політики, яка є системою адміністративних,
економічних, пропагандистських і інших заходів, при допомозі яких держава впливає на природний рух
населення (перш за все, на народжуваність) у бажаному для себе напрямку.
У багатьох країнах (Росія, Україна, країни Центральної Європи, Франція) демографічна політика має на
меті підвищення народжуваності і природного приросту.
У країнах, де високий тип відтворення населення, навпаки, проводиться демографічна політика,
спрямована на скорочення народжуваності і природного приросту населення. Це стосується Китаю та
Індії. Особливо значне зменшення природного приросту населення відбувається за останній час у Китаї,
де спрацювала у бажаному напрямку система державних заходів демографічної політики.
У показниках смертності ще чіткіше відбивається залежність демографічних процесів від соціальної
організації суспільства. На них впливає рівень добробуту населення і розвитку системи охорони здоров'я,
вікова структура населення. В економічно розвинутих країнах дуже знизилася смертність внаслідок
покращення медичного обслуговування; у країнах третього світу теж була проведена боротьба з
інфекційними хворобами і значна санітарна робота у самих поселеннях.
За показниками народжуваності і смертності виділяються три основні типи країн:

1. Економічно розвинуті країни (Західна Європа, США, Канада, Японія) внаслідок низького рівня
народжуваності характеризуються низьким природним приростом населення. Середня тривалість
життя значна, перевищує 70 років. Це сучасний тип відтворення населення розвинутих країн.
Природний приріст населення в більшості країн Західної Європи складає 0-5 осіб на 1000 жителів.
2. У найбільш відсталих країнах Африки та Азії зберігається "традиційний" тип відтворення: високий
рівень народжуваності і смертності, мала тривалість життя, відбувається швидка зміна поколінь.
Демографічні показники нестійкі, відчувається низький рівень економіки, голод, епідемії тощо.

3. Перехідний тип відтворення характерний для більшості країн, що розвиваються (Індія, Мексика, Єгипет
та ін.). Із здобуттям незалежності смертність в цих країнах різко зменшилася внаслідок медичної
допомоги, а народжуваність так і залишилася на тому ж високому рівні, тому зберігся досить високий
природний приріст населення.
Є цілий ряд країн, в яких народжуваність нижча., ніж смертність, а тому природний приріст населення
від'ємний, тобто відбувається зменшення чисельності населення. До таких країн віднесені Україна,
Болгарія, Данія, Угорщина, ФРН та ін.
Статевий і віковий склад населення. Статево-вікова структура є однією з найважливіших характеристик
населення.
Структура населення за статтю є базовою основою населення. Народжується на 1 тис. осіб 104-107
хлопчиків і 100 дівчаток. Справа в тому, що висока смертність чоловіків (що характерно для всіх
економічно розвинутих країн світу) веде до поступового зменшення чисельності чоловіків порівняно з
чисельністю жінок.
Вікова структура населення світу залежить від динаміки народжуваності і смертності з урахуванням їх
вікових особливостей за порівняно довгий попередній період. Зниження народжуваності завжди
призводить до старіння населення (збільшення частки населення старшого віку (понад 60 років і більше)).
Різко переважають жінки у країнах СНД, країнах Західної Європи, крім Ірландії та Ісландії.
З усіх континентів земної кулі наймолодша вікова структура населення в Африці. До того ж тут немає
явно вираженої тенденції до старіння населення. Дуже неоднорідне за віковою структурою населення
країн Америки. Найстаріша вікова структура населення в Північній Америці, особливо у США та Канаді
(дітей до 15 років всього 22%, людей працездатного віку - 62-64% і високий процент населення похилого
віку - 15-17%).
В Австралії та Новій Зеландії вікова структура населення різко відрізняється від вікових структур
населення інших країн даного регіону. Ця структура подібна до таких країн, як США та Канада, тобто
розвинутих економічних країн.
Міграція населення, її види та причини. Міграції - механічне переміщення людей, впливають на його
розміщення, чисельність і склад. Відрізняють два основних види міграцій - зовнішні і внутрішні.
Зовнішні міграції населення виникли у глибоку давнину. Головними вогнищами еміграції населення була
Європа, а імміграції - Північна і Південна Америки, Австралія і Нова Зеландія. Після Другої Світової війни
географія зовнішніх міграцій дуже змінилася. Головним регіоном притягання робочої сили стала Західна
Європа, де працюють мільйони робітників з країн Середземномор'я. Багато зарубіжних робітників працює
у США, у нафтовидобувних країнах Близького і Середнього Сходу.
З 50-х рр. XX ст. з'явилася нова форма зовнішніх міграцій - "відплив умів"; вона означає переманювання
кадрів інтелігенції - вчених, інженерів, лікарів і інших спеціалістів вищої кваліфікації. Найбільш активно
таке переманювання здійснюють США. "Відплив умів" наносить великі збитки країнам, що розвиваються.
Два типи внутрішніх міграцій населення - переміщення населення з сільської місцевості у міста і
колонізація нових земель. Перший тип характерний для переважної більшості країн світу, другий для
великих за територією країн (Росія, Канада, Китай, Бразилія, Австралія).
Міграції класифікуються за їх причинами (економічні, політичні, міжконфесійні та ін.), за тривалістю
(сезонні, тимчасові, остаточні), напрямками (внутрішні, зовнішні, еміграція, імміграція, між- і
внутрішньоконтинентальні), за складом мігрантів, рівнем державної організованості і т. п.
Найважливішим типом внутрішньої міграції населення є рух його з села в місто, тобто з аграрних регіонів
до промислових центрів країни внаслідок перенаселення, депресивності в розвитку окремих районів,
особливо т. зв. старих галузей промисловості (вугільної, текстильної).
У нинішній час держави намагаються контролювати міграційні потоки, обмежуючи виїзд до тих чи інших
країн.
Країнами, що приймають значну кількість мігрантів, є високорозвинуті країни: США, Канада, держави
Західної Європи, Австралії, Нової Зеландії, де сальдо міграцій позитивне (більше людей прибуває, менше
вибуває). Тепер до США в більшості прибувають емігранти з Латинської Америки та Азії; у Західній Європі
найбільше проживають вихідці з Африки, Азії, Латинської Америки.
Міграція сприяє підвищенню населення, змінює соціальну структуру населення регіонів і впливає на
урбанізаційні процеси.
Етнічний склад населення. Однією з найголовніших умов формування етнічних спільностей (племен,
народностей, націй) є спільність мови, тому назви народів найчастіше збігаються з назвами мов.
Термін "етнос" (з давньогрецької - народ), який трактується як особливе соціальне угруповання людей,
що виникло упродовж тривалого історичного розвитку. Важливі умови формування етносу - спільність
мови і території. .Але й територіально роз'єднані групи етносу можуть тривалий час зберігати свою
національну самобутність, яка виражається у звичаях, народному мистецтві, релігії, нормах поведінки,
обрядах тощо. Отже, етнос - стійка спільнота людей, що історично склалася на певній території, де
люди мають власну мову, культуру, розуміння своєї єдності і відмінності від інших етносів.
У сучасному світі нараховується близько 5 тис. різних мов. Детально встановити їх кількість дуже важко,
бо деякі області земної кулі недостатньо вивчені в лінгвістичному відношенні. Виділяється 32 мовні сім'ї,
серед них: індоєвропейська, семіто-хамітська (афроазійська), кавказька, дравідійська, уральська,
алтайська, чукотсько-камчатська, нігеро(конго)-кордофанська, ніло-сахарська, койсанська, китайсько-
тибетська, австроазіатська, австронезійська, ескімосо-алеутська.
Найбільш поширені мови індоєвропейської сім'ї (44,8 % населення світу), яка включає близько 100 різних
мов. Ця сім'я об'єднує 10 мовних груп, але тільки чотири з них (індоарійська, романська, германська і
слов'янська) мають понад 100 млн. осіб кожна. На другому місці за кількістю людей, що говорять цими
мовами. - китайсько-тибетська сім'я, яка займає дуже компактну територію Східної і Південно-Східної Азії
(понад 1 млрд. осіб).
Серед інших сімей багаточисельними є мови сіно-тибетської (22,6 % населення світу), нігеро-
кордофанської (6,1 %), семіто-хамітської (5,6 %), австронезійської (4,9 %), дравідійської (3,9 %).
До найбільш поширених мов світу належать: китайська (кількість осіб, що розмовляє цією мовою на
початку XXI ст. становила 1,3 млрд. осіб), англійська (450 млн. осіб), гінді і урду (350), іспанська (300),
російська (240), бенгальська, індонезійська, арабська (по 180), португальська (170), японська (123),
німецька та французька (по 100), українська (понад 50). На цих мовах розмовляє майже 70 % населення
світу.
Окремі народи спілкуються двома мовами (білінгвізм): бельгійці (валлонська і французька), ірландці
(ірландська та англійська), канадці (англійська і французька), філіппінці (філіппінська та іспанська). Шість
мов є офіційними і робочими в ООН: англійська, французька, російська, іспанська, арабська, китайська.
У світі нараховується близько 5 тис. народів - від багатьох мільйонів до декількох сотень або навіть
десятків осіб. Найбільші народи, чисельність яких становить понад 10 млн. осіб кожен, становлять майже
80 % населення світу.
Більшість країн світу - багатонаціональні. В Європі близько 20 держав, де основна національність
становить понад 90 % усього населення (Данія, Швеція, Португалія, Італія, Ірландія, Греція та ін.). В Азії
національно однорідними є Південна Корея, Японія, Ємен, Бангладеш, Саудівська Аравія та ін. Більшість
країн Америки - багатонаціональні. У США живуть представники понад 100 народів, у Бразилії та Канаді -
понад 80, Мексиці та Аргентині - понад 50 тощо. У Латинській Америці майже всі країни мононаціональні,
оскільки індіанці, мулати, метиси вважаються представниками єдиних націй. В Африці переважають
країни відносно однорідні в етнічному відношенні (Центральна, Східна та Південна Африка). Понад 30 %
населення Австралії - англоавстралійці, частина жителів - аборигени, предки яких тисячоліттями жили на
цьому континенті.
Політичні кордони не завжди збігаються з етнічними. Трапляється, що окремі народи (за винятком в
основному Західної Європи і Латинської Америки) проживають у різних державах. Етнічні проблеми у світі
постійно впливають на політичну та соціальну обстановку в багатьох країнах. Часто загострені
національні відносини призводять до збройних конфліктів (Боснія і Герцеговина, Північна Ірландія,
Палестина, країна Басків в Іспанії, Таджикистан, Нагірний Карабах, Ічкерія). Національно-релігійні
конфлікти переростають у збройні, ведеться боротьба за національну незалежність, автономії, права
релігійних меншин.
Релігії народів світу. Релігія відіграє важливу роль в особистому і соціальному житті людей багатьох
країн. Це стосується і економічно розвинених країн, де церква впливає на політику, виховання, шкільну
освіту й інші сфери життя.
Релігійний склад населення світу досить неоднорідний. Релігійні вірування поділяють на примітивні,
місцеві і світові релігії.
Примітивні релігійні вірування, що виникли в первісному суспільстві, включають тотемізм, магію,
фетишизм, анімізм, культ предків. В їх основі лежить віра у зв'язок людини з певним предметом, що має
таємничу силу, з тваринами, явищами природи; система певних дій і заклинань. Ці форми релігії
збереглися у деяких народів тропічної Африки, багатьох груп індіанців Америки, аборигенів Австралії і
островів Океанії, у деяких районах Азії.
Місцеві (традиційні) релігії виникали серед одного народу або групи народів, об'єднаних в одній державі.
До місцевих релігій відносять юдаїзм, конфуціанство і синтоїзм, даосизм, джайнізм і сикхізм, зороастризм,
індуїзм. Прихильники цих релігій - переважно жителі Азії.
Світові релігії розповсюджені серед народів різних країн і різних континентів. До них відносяться буддизм,
християнство, іслам. їх сповідують близько трьох мільярдів осіб: християнство - більше 1 млрд. 800 млн.,
у т.ч. католиків - 1 млрд. осіб, іслам - близько 800 млн. і буддизм - 260 млн.
В Європі розповсюджено майже виключно християнство, причому католицизм найбільш широко
представлений у південній, частково в західній і східній її частинах; протестантизм - у північній,
центральній і західній; православ'я - на південному сході. У країнах колишнього СРСР зосереджено
православ'я, мусульманство, юдаїзм, частково католицизм.
В Азії найбільш розповсюджене мусульманство (іслам) переважно сунітського спрямування, а в Ірані,
Ємені, Іраку - шиїтського (понад 100 млн. осіб). За кількістю віруючих найбільшою мусульманською
країною є Індонезія. Азія - це континент, де зосереджені буддизм, індуїзм, конфуціанство, синтоїзм;
християнство розповсюджене на Філіппінах, у Лівані і на Кіпрі.
В Африці, особливо в її північній частині, а також в Сомалі, панує іслам (суніти), у ПАР переважає
протестантство серед білого населення, в Ефіопії - християнство. У більшості країн представлені
католики і протестанти, а також місцеві традиційні (примітивні) релігії.
В Австралії серед віруючих переважають протестанти і католики, аборигени - представники примітивних
релігій.
На Америку припадає більше половини всіх католиків світу (США, Канада, країни Латинської Америки) і
значна частина протестантів (в СІНА 72 млн. протестантів і 52 млн. католиків). Серед протестантів
поширені лютерани, баптисти, англіканці, реформатори, пресвітеріанці, методисти, послідовники "армії
спасіння", мормони, п'ятидесятники, свідки Єгови та ін.
Нерівномірність розміщення населення на Землі. Населення на Землі розміщене нерівномірно. Це
зумовлено різними причинами:
а) впливом природного фактора: пустелі, тундра, високогір'я території, вкриті льодом, та тропічні ліси не
сприяють розселенню людей;
б) дією історичних особливостей заселення земної суші;
в) відмінностями в сучасній демографічній ситуації: особливості приросту населення на континентах;
г) впливом соціально-економічних умов життя людей, їх господарською діяльністю, рівнем розвитку
виробництва.
Найвищу щільність населення мають країни, в яких на 1 км 2 припадає 200 осіб. До цієї групи входять:
Бельгія, Нідерланди, Німеччина, Великобританія, Ізраїль, Ліван, Бангладеш, Індія, Республіка Корея,
Японія, Філіппіни. Країни, в яких щільність населення близька до середньосвітової - 46 осіб/км 2:
Камбоджа, Ірак, Ірландія, Малайзія, Марокко, Туніс, Мексика, Еквадор. Найнижчу щільність населення -
2особи/км2 мають: Монголія, Лівія, Мавританія, Намібія, Гвіана, Австралія.
Загальна щільність населення Землі постійно змінюється. Якщо в 1950 р. вона становила 18 осіб/км 2, в
1983 — 34, на початку 90-х років — 40, а в 2012 р. - 56. Близько 60 % людства живе на низовинних
ділянках Землі не вище 200 м, а 4/5 - на висотах до 500 м над рівнем моря. Рідкозаселені або зовсім не
заселені території (у т.ч. материкові льодовики Антарктиди і Гренландії) займають майже 40 % території
суші, де проживає 1 % населення Землі.
У найбільш заселених районах світу, що займають до 7,0 % території ойкумени, проживає до 70 % усього
населення Землі.
Значні скупчення населення сформувалися як у старих сільськогосподарських, так і в нових
індустріалізованих районах. Особливо висока щільність населення у промислово розвинених районах
Європи, Північної Америки, а також у давніх районах штучного зрошення (Ганська, Нільська та Велика
Китайська низовини). Тут, у найбільш густонаселених районах земної кулі, що займають менше 10% суші,
живе близько 2/3 населення планети.
Найбільш заселеною частиною світу є Азія. Демографічний центр в Азії розташований у районі
Індостанського субконтиненту. Найбільш заселеними тут є райони інтенсивного сільського господарства,
зокрема вирощування рису: дельти Гангу з Брахмапутрою, Іраваді. В Індонезії більшість населення
концентрується на острові Ява з родючими ґрунтами вулканічного походження (щільність населення
перевищує 700 осіб/км2). Сільське населення Південно-Західної Азії зосереджене вздовж передгір'їв
Лівану, у межиріччі Тигру і Євфрату. Досить висока щільність населення на узбережжі Перської затоки,
що пов'язано з видобутком нафти, а також навколо Японського моря (на Японських островах - більше 300
осіб/км2, у Південній Кореї- близько 500 осіб/км2).
Нерівномірно заселена і Європа. Один регіон з підвищеною щільністю населення простягається з півночі
на південь - від Північної Ірландії через Англію, долину Рейну до Північної Італії, - і переривається лише в
Альпах. Цей пояс зосереджує багато галузей промисловості та інтенсивне сільське господарство,
розвинену інфраструктуру. Другий проходить на заході Європи від Бретані, вздовж річок Самбр і Маас
через північ Франції та Німеччину. Висока, концентрація населення у Північно-Західній Європі
пояснюється тим, що саме тут зародилися промислові райони, що призвело до підвищення природного
приросту населення і притоку робочої сили. У Західній, Центральній, Південно-Західній і Південній
Франції, на Піренейському, Апеннінському півостровах, на островах Середземного моря проживає
близько 130 млн. осіб. Середня щільність населення тут досягає 119 осіб/км 2.
Серед країн Центрально-Східної Європи високу щільність населення має Україна – 78 осіб/км 2, Молдова -
130 осіб/км2. Середня щільність населення Росії - 8,7 особи/км2.
Розміщення населення у Північній Америці значною мірою залежить від часу заселення окремих
територій. Основна кількість населення США і Канади зосереджена на схід від 85° зх. д. у регіоні,
обмеженому Атлантичним узбережжям, вузькою смугою кордону між США і Канадою (до Великих озер),
південними берегами озер до рік Міссісіпі і Огайо. У цій частині материка проживає близько 130 млн. осіб.
У регіоні Центральної Америки особливо густо заселені Антильські острови: на Ямайці на 1 км 2припадає
200 осіб, на Тринідаді, Тобаго і Барбадосі - 580 осіб. Невисокі показники щільності населення в
пустельних районах північно-західної Мексики.
Значна кількість жителів Південної Америки живе в прибережних районах на західних і східних окраїнах
континенту. Великі площі екваторіальних лісів Амазонії та саван (чако), а також Патагонія і Вогняна Земля
заселені недостатньо.
На Африканському континенті щільність населення дуже низька Основні причини - природні умови
(пустелі, вологі екваторіальні ліси, гірські території), а також колонізація, работоргівля в минулому.
Найбільше населення сконцентровано у прибережних районах, де зосереджені великі міста або
плантації. Це середземноморські райони Магрібу, береги Гвінейської затоки від Кот-д'Івуару до Камеруну,
а також рівнини Нігерії.
В Австралії найгустіше заселені території на східній, південно-східній окраїнах континенту.
Суворі кліматичні умови завадили заселенню арктичної та субарктичної зон, тут живе менше 0,1 %
населення планети.
У сучасних умовах роль контрастів, викликаних природними умовами, знижується. У зв'язку з
індустріалізацією, впровадженням науково-технічного прогресу щораз більший вплив на розміщення
населення мають соціально-економічні фактори.
Міське і сільське розселення. Урбанізація. Розселення - це складний соціально-економічний процес
розподілу і перерозподілу населення на території. Його результатом є мережа поселень. Традиційно
виділяють дві категорії населення - міське і сільське. Ріст індустріального способу життя та
інформатизація суспільства привела до росту ролі міст. Урбанізація - це багатоплановий процес
збільшення кількості міських поселень, міського населення та підвищення ролі міст і міського способу
життя. Процеси урбанізації відбуваються досить швидко. Якщо частка міського населення на початку XX
ст. складала всього 14%, то в наш час вона сягає приблизно 51%. Природно, що населення все більше
концентрується у містах, передусім у великих. Особливо зростає роль міст-мільйонерів, число яких вже
перевищує 200. Зростають величезні агломерації мегалополісу Босваш, що розмістився між
Філадельфією та Вашингтоном (США, понад 60 млн. осіб), та Токайдо (Японія, 40 млн. осіб). Зростає
мегалополіс Мехіко в Мексиці, що досягне понад 31 млн. осіб. Високоурбанізовані регіони на Землі
розміщені в північній частині земної кулі, а також у Бразилії, Аргентині, Австралії. Міського населення тут
понад 50 %.
Найбільш складними агломераційними комплексами стали мегаполіси - великі блоки агломерацій, що
зливаються в єдину систему. Протяжність Північно-Східного мегаполісу США досягає 1000 км.
Є цілі райони низькоурбанізованих країн, де міського населення не більше 20 %: майже вся Тропічна,
Екваторіальна, Південна Африка, Індокитай. Усі інші країни перебувають між тими двома поясами
урбанізації (середньоурбанізовані країни).
Найбільш урбанізованими регіонами є Північна Америка - 75 %, Західна Європа - 73 %, Латинська
Америка - 72 % та Австралія - 71 %, середньоурбанізованими - Південно-Західна Азія - 63 %, країни СНД -
66 %, а низькоурбанізованими - Південна Азія - 27 %, Західна Азія -34 %, Південно-Східна Азія - 30 %,
Східна Азія - 39 %.
У сільських поселеннях живе близько половини населення світу. Для країн з високим рівнем розвитку
економіки у сільському господарстві (США, Велика Британія, Австралія) типове дисперсне (окремими
фермами) розселення, а там, де зберігається ще общинне землекористування - розміщення сільських
жителів переважає у великих селах (окремі регіони Західної і Екваторіальної Африки). Одні типи
розселення склалися у землеробських районах, інші - в районах пасовищного скотарства.
За виробничими ознаками всі сільські поселення можна поділити на три типи: а) сільськогосподарські; б)
несільськогосподарські; в) зі змішаними функціями.
Трудові ресурси і зайнятість населення. Основна частина економічно активного населення у
розвинених країнах зайнята у промисловості і будівництві, поступово зменшується (до 50 %) частка
зайнятих у сільському господарстві. Лише у країнах Південної Європи сільське господарство відіграє
помітну роль - у ньому зайнято від 15 % (Італія) до 40 % (Греція) працюючих. У США в сільському
господарстві працює близько 2 % працюючих. До кінця XX ст. характерне збільшення частки населення,
зайнятого у сфері послуг (торгівля, комунально-побутові послуги, пасажирський транспорт,
обслуговування туристів). Спочатку цей процес охопив США, Велику Британію, Францію, Німеччину,
Бельгію, Швецію, потім поширився у Іспанію, Грецію, деякі країни Африки (Єгипет, Марокко, ПАР) та Азії
(Японія, Таїланд, Індонезія).
Економічно активне населення - частина населення, яке зайняте в господарстві (включаючи і
зайнятій в особистому підсобному господарстві). У зарубіжних країнах це поняття відповідає робочій
силі, тобто тим, хто працює (економічна активність).
Економічно активне населення складає приблизно понад 2 млрд. осіб (приблизно 40 % населення світу),
серед них на чоловіків припадає 54 %, на жінок - 46 %. В країнах ринкової економіки є безробіття. У
країнах третього світу переважає так зване приховане безробіття внаслідок мало- і безземелля.

Світове господарство

1 Світове господарство
Промисловість є провідною галуззю виробництва у світі. У промисловості створюються знаряддя праці,
предмети споживання, вона тісно пов'язана з НТП і має вирішальний вплив на рівень економічного
розвитку.
У структурі промисловості провідними галузями вважаються машинобудування і хімічна промисловість.
Темпи росту видобувних галузей (до яких відносимо гірничовидобувну, лісозаготівельну, морський
промисел і рибальство) останнім часом знизились. Ще меншими темпами розвиваються такі галузі
обробної промисловості, як текстильна, взуттєва, харчова. Лідерство машинобудування зумовлене
зростанням наукомістких галузей, що визначають науково-технічний прогрес: електротехніка і
електроніка, виробництво роботів і офісного обладнання тощо.
Географія промисловості світу. Світова паливно-енергетична система. Географія вугільної, нафтової і
газової промисловості. Електроенергетика світу. Чорна і кольорова металургія світу, основні райони
розміщення металургійного виробництва. Машинобудування світу: географія основних галузей. Основні
райони розміщення: хімічної, лісової і деревообробної, легкої, харчової промисловості .
Географія сільського господарства. Особливості розвитку і розміщення галузей рослинництва і
тваринництва.
Географія транспорту. Розвиток та розміщення найважливіших видів транспорту: залізничного,
автомобільного, водного, повітряного.
Міжнародні економічні зв'язки. Основні форми економічного співробітництва. Міжнародний туризм та його
різновиди.

2 Паливно-енергетичний баланс світу

Як енергоносії людство з давніх часів використовувало мускульну силу, деревину, рушійну силу води,
енергію Сонця, енергію біомаси тварин тощо. Протягом більшої частини ХІХ століття основним
енергоносієм було деревне паливо, однак з другої половини ХІХ ст. поступово завоювало позиції вугілля.
На початку ХХ ст. на нього припадало вже понад 50 % у структурі світового енергоспоживання, а
напередодні Першої світової війни його частка зросла до 2/3. Суттєву роль у паливно-енергетичному
балансі продовжували відігравати дрова, водночас розпочалося використання нафти. Її значення швидко
зростало в міжвоєнний період, тоді ж почали активніше використовувати природний газ. У 50-х роках
ХХ ст. частка вугілля у світовому енергоспоживанні вже складала менше половини, а основою паливно-
енергетичного балансу стали нафта й природний газ. Тоді ж людство вперше освоїло для мирних цілей
атомну енергію, частка якої в енергоспоживанні почала зростати та досягла наприкінці ХХ ст. 5–6 % —
стільки ж, як і гідроенергії (частка останньої впродовж другої половини ХХ ст. була більш-менш
стабільною). Наприкінці ХХ ст. дещо збільшилася роль альтернативних (відновних) джерел енергії —
вітрової, сонячної, біомаси, геотермальної.
Отже, у розвитку паливно-енергетичного балансу впродовж ХХ ст. розрізняють два етапи: вугільний (десь
до кінця 50-х років, поки вугілля переважало над усіма іншими видами палива й енергії) та нафтогазовий
(з початку 1960-х рр.). Сумарна частка нафти й природного газу і зараз переважає у структурі світового
енергоспоживання, що свідчить про продовження нафтогазового етапу. Водночас деякі дослідники
виокремлюють у розвитку паливно-енергетичного балансу світу з початку 1980-х років третій етап —
сучасний. Його ознаками називають: деяке зниження частки нафти (максимальне її значення — 46 %
було саме у 1980 р.), підвищення значення атомної та відновних джерел енергії. На атомну енергетику
покладалася велика надія: за тодішніми прогнозами до кінця ХХ ст. її частка у світовому паливно-
енергетичному балансі мала сягнути 15 %. Однак суттєві корективи у розвиток світової атомної
енергетики внесла аварія на Чорнобильській АЕС у 1986 р. — у багатьох країнах після неї були різко
згорнені програми будівництва нових АЕС. Водночас екологічний чинник сприяв підвищенню уваги до
розвитку енергетики, яка використовує альтернативні джерела.

3 Географія вугільної, нафтової і газової промисловості

Нафтова промисловість. За розвіданими запасами нафти серед регіонів світу на першому місці
знаходиться Близький Схід (56,2 %), на другому - Латинська Америка (13,5 %), на третьому - Східна
Європа і Росія (11,5 %). Серед основних типів країн за запасами нафти виділяються країни, що
розвиваються, - 86 %, частка країн-членів ОПЕК - 77 %.
Щодо видобутку нафти, то її географія під кінець століття значно змінилася. На початку XX ст. нафту
видобували у 20 країнах світу, у середині сторіччя їх число перевищило 40. Наприкінці XX ст. уже
нараховувалось 80 нафтовидобувних країн. На сьогоднішньому етапі за видобутком нафти у світі
виділяються країни Південно-Західної Азії, зокрема Саудівська Аравія, Іран, ОАЕ, Кувейт, Ірак, США і
Китай. Серед інших країн світу значним видобутком нафти виділяються: Росія, Китай, Мексика,
Венесуела, Норвегія, Великобританія, Індонезія, Лівія та ін.
Загалом країни, що розвиваються, видобувають понад половину сирої нафти світу, а країни ОПЕК -
близько 40 %. Основна, частина експорту (понад 80%) теж припадає на цю групу країн.
У світі функціонує понад 700 нафтопереробних заводів з потужністю, що перевищує 3,6 млрд. т.
Нафтопереробні підприємства виробляють із сирої нафти нафтопродукти, що використовуються як
паливо, мастильні матеріали, розчинники, шляхове покриття, нафтотехнічна сировина тощо. Вони
розташовані в основному у провідних розвинених країнах Європи - 22 %, США - 21%, Японія - 6%.
Виділяються райони зосередження нафтопереробної промисловості - узбережжя Мексиканської затоки,
район Нью-Йорка, Роттердам у Нідерландах, Південна Італія, узбережжя Токійської затоки в Японії,
узбережжя Перської затоки, Венесуели, Поволжя у Росії, Україна, Азербайджан, Румунія та ін.
Останнім часом потужності нафтопереробних підприємств США, високорозвинених країн Європи і навіть
Японії зменшуються. В Європі за останніх 10 років вони скоротилися майже наполовину, а у США — на
20%. Це пов'язано зі зростанням імпорту в ці країни готових нафтопродуктів. Зате потужності
нафтопереробних заводів у країнах, що розвиваються, зростають. За останніх тридцять років їх
потужність зросла більше, ніж утричі, сягнувши понад 40% світових потужностей нафтопереробних
заводів.
Вугільна промисловість. Роль вугілля у паливно-енергетичному балансі світу в XX ст. поступово
зменшувалася. Цей процес тривав з середини 70-х рр. XX ст., коли у зв'язку з підвищенням цін на нафту
знову зросла роль традиційних джерел енергії, яким завжди було вугілля, і цей час припадає збільшення
його видобутку для використання на теплових електростанціях. Так, якщо у 1955 р. на вугілля припадало
52 %, а 1970 р. - 32 %, то вже у кінці XX ст. - 33 % у структурі світового споживання енергоресурсів.
Розвідані запаси вугілля у світі оцінюються понад 1,2трлн. т. Понад 46% цих запасів припадає на Східну і
Центрально-Східну Європу, майже 27 % - на Північну і Південну Америку і 10 % - на Західну Європу.
Приблизно 66 % із кількості розвіданих запасів припадає на економічно розвинені країни.
У 2010 р. у світі було видобуто до 4,3 млрд т вугілля, у тому числі частка Азії становила майже 42 %,
Північної Америки - 25, Європи - 22, Африки - 5, Австралії і Океанії - майже 5 і Південну Америку - понад 1
%. Серед країн світу найбільшими продуцентами кам'яного вугілля у світі є Китай - 3050 млн. т, США - 973
млн. т, Індія - 557 млн. т, Росія - 297 млн. т, Україна - 81 млн. т. Значні можливості для розвитку
вуглевидобутку мають Бразилія, Венесуела, ПАР, Мексика, Туреччина й інші країни.
Найбільші країни - виробники вугілля є і найбільшими його споживачами. Тому обсяг
зовнішньоторговельних поставок вугілля відносно невеликий. На світовий ринок надходить до 10 %
загального видобутку вугілля.
Вуглевидобуток зазнав значних територіальних змін. Так, у США видобуток вугілля змістився на захід - у
гірські штати. У Китаї значно зріс видобуток вугілля у приморських районах, які наближені до морських
портів. Індія характеризується високою концентрацією вугільної промисловості на північному сході
півострова. В Європі не відбулось якихось особливих територіальних зрушень. Хіба що закриваються
нерентабельні шахти на відпрацьованих пластах і будуються нові, більш потужні та високомеханізовані.
Перед такою проблемою, зокрема, стоять вугільні шахти українського Донбасу.
Газова промисловість. Найважливішим конкурентом вугілля в останні десятиріччя став природний газ.
Частка природного газу у структурі світового споживання енергоресурсів на поч. XXI ст. становила 18,0%.
Особливе значення природний газ має для Північної Америки (25 % у структурі споживання енергоносіїв),
Західної Європи, а також для країн Близького Сходу. Використання природного газу пов'язане зі значними
перевагами, порівняно з іншими видами палива: невеликі витрати на видобуток, дешевизна
транспортування, незначне забруднення довкілля при спалюванні. У Західній Європі на його основі
виробляють аміак та азотні добрива, метанол, ацетилен (Франція, Італія), сажу (Франція, Нідерланди) і
т.п.
Світовий видобуток природного газу має тенденцію до постійного зростання.
Серед окремих країн за обсягом видобутку природного газу у першу десятку входять: Росія, США,
Канада, Нідерланди, Алжир, Великобританія, Індонезія, Саудівська Аравія. Норвегія, Мексика. В Україні
рівень видобутку складає 20 млрд. м3 природного газу. Головним резервом нарощування газовидобутку в
Україні є відкриття нових родовищ та запровадження найновіших технологій.
Основна частина видобутку природного газу зосереджена у промислово розвинених країнах. Тим часом, у
розвинені країни світу одна третя необхідного їм газу ввозиться. Основними експортерами природного
газу у світі є Нідерланди, Росія, Норвегія, Канада, Алжир, Бруней, Індонезія, Узбекистан, Туркменистан.
Серед окремих країн найбільшим споживачем природного газу є США, Росія, Україна, найрозвиненіші
країни Європи (Німеччина, Великобританія, Франція). Японія, на відміну від інших країн, менше
використовує природного газу, хоча займає третє місце за імпортом зрідженого природного газу.
Перевезення такого газу здійснюється танкерами-газовозами, що коштує утроє дорожче від
транспортування еквівалентної кількості нафти у звичайних танкерах. Морське транспортування
зрідженого газу тільки розпочинається. Воно становить 1,5 % загального тоннажу танкерів.

4 Електроенергетика світу
Електроенергетика включає виробництво різних видів електроенергії, її транспортування. Усі
електростанції поділяють на теплові, гідравлічні, атомні, геотермальні, припливні. Загальна потужність
електростанцій світу становить 2750 ГВт. Виробництво електроенергії у світі зростає дуже швидко. Якщо
напередодні Другої світові війни (1938 р.) було вироблено 460 млрд. кВт/год енергії; у 1950 - 972 і 1970 -
5053, то вже в 2000 р. - 14937 млрд. кВт/год. Це пов'язано, в першу чергу, зі зростанням попиту на
електроенергію як із боку населення, так і економіки загалом. Крім того, висока транспортабельність
електроенергії на значні відстані за допомогою ліній електропередач суттєво змінили територіальне
розташування промислових підприємств, об'єктів сільського господарства. Вони стали менш залежними
від місць первинних джерел енергії і змогли наблизитися до споживачів продукції.
Незважаючи на повсюдне використання електричної енергії, її виробництво поширене нерівномірно.
Перше місце серед країн світу займає США (27 % світового виробництва), друге - Китай, третє - Японія,
четверте - Росія, виробляючи відповідно 7,6, 7,5 і 6,2 % світової електроенергії. Україна, виробляючи 178
млрд. кВт/год, займає п'ятнадцяте місце у світі.
Переважають теплові електростанції, на які припадає понад 3/5 від світового виробництва електроенергії.
Питома вага гідроелектростанцій у виробництві електроенергії на кінець XX ст. становила 19 %, а
атомних електростанцій — 17,4%. За виробництвом гідроенергії виділяються Канада, Бразилія, США,
Китай, Росія, а атомної енергії - США, Франція, Японія,   Німеччина,   Велика   Британія.    Атомні  
електростанції,   які використовують транспортабельне паливо - уран, розташовуються незалежно від
паливно-енергетичного чинника і орієнтуються на споживача. За даними МАГАТЕ у 33 країнах світу діє
445 реакторів загальною потужністю 2200 кВт.

5 Чорна і кольорова металургія світу

Металургією називають галузь господарства, що займається виробництвом металу із залізної та
марганцевої руд, скрапу (відходів виробництва і брухту) та руд кольорових металів
Розрізняють дві галузі металургії - чорну і кольорову. Їх розвиток і розміщення залежать від вмісту
металів у породі, попиту на метал, від місць розташування сировинних та паливних ресурсів. Чорна
металургія виробляє чавун, сталь, прокат, феросплави (сплави заліза з різними легуючими домішками).
Це складний комплекс виробництва, який поєднує доменний мартенівський і прокатний технологічні
процеси. Чорна металургія є базою розвитку машинобудування та багатьох інших галузей економіки.
Значення її зростає, незважаючи на конкуренцію алюмінію і синтетичних матеріалів, залишається
важливим конструкційним матеріалом.
Сьогодні виробництво сталі у світі складає майже 800 млн. т, або в більш ніж сім раз більше, ніж у 1945 р.
До недавнього часу найбільшим виробником чорних металів у світі були США, тепер - Китай (130 млн. т).
До значних виробників чорних металів належать Японія, Німеччина, Росія, Італія, Франція, Україна. Серед
країн, що розвиваються - Індія, Бразилія, Мексика, Південна Корея та ін.
Нині розвинені країни спеціалізуються на виробництві високоякісної сталі і складних видів прокату, а
країни, що розвиваються - на виробництві масових видів металу, поповнюючи світовий ринок дешевим
металом.
Найпотужнішими районами виробництва чорних металів у світі є Донецький (Україна), Уральський,
Кузнецький (Росія), Рурський (Німеччина), штат Мінас-Жерайс (Бразилія), Лотарингія (Франція), басейн
Хамерслі (Австралія) та ін.
Особливістю виробництва чорних металів на сучасному етапі є їх розташування поблизу великих
транспортних вузлів (у морські порти завозять найдешевшим водним транспортом різну сировину і
вивозять готову продукцію). Це дало змогу створити великі металургійні комбінати у Франції (Дюнкерк),
Італії (Генуя, Таранто), у Німеччині (Бремен), у США (затока Делавер), в Японії (Кобе). У зв'язку з
наближенням чорної металургії до споживача вона почала розвиватися у країнах, які майже не мають
власних ресурсів заліза і палива (Японія, Італія, Південна Корея). За останні роки частка цих держав у
виробництві сталі зросла.
В останній період спостерігається деяке переміщення чорної металургії в країни, що розвиваються,
особливо в райони видобутку високоякісної і дешевої руди. Цьому сприяє також намагання розвинених
країн позбутися екологічно шкідливого виробництва.
Важливою галуззю важкої індустрії є кольорова металургія, яка включає виробництво кольорових
металів та їх сплавів (алюмінію, магнію, титану, міді, нікелю, олова, сурми, ртуті та ін.), рідкісних і
дорогоцінних металів.
Кольорові метали найбільше використовуються в обробній промисловості. Це пояснюється їх особливими
властивостями. Наприклад, мідь, алюміній і срібло характеризуються високою електро- і
теплопровідністю; титан, нікель, свинець, олово, мідь, алюміній - стійкістю проти корозії. Нині кольорова
металургія продукує 70 металів із загальним обсягом 45 млн. т щорічно. Однак найбільшим набором
галузей кольорової металургії виділяються такі країни, як США, Канада, Японія, Росія, Німеччина,
Франція, Бельгія, Австралія. За своїми можливостями наближається до останніх Україна. Інші країни, як
правило, спеціалізуються на виробництві декількох або одного-двох кольорових металів (Нідерланди,
Норвегія, Угорщина, Болгарія, Польща).
Алюмінієва промисловість швидко розвивається в різних країнах світу. Загальносвітове виробництво
складає 22,7 млн. т.
Основним видом сировини для виробництва алюмінію є боксити, з яких отримують глинозем -
напівфабрикат для виплавлення цього металу. Більшість розвинених країн світу не мають промислових
запасів бокситу і тому змушені його імпортувати. Найбільші запаси цієї сировини розташовані в Африці
(узбережжя Гвінейської затоки) - Гвінея, Гана, Камерун; в Карибському басейні - Ямайка, Гаїті,
Домініканська Республіка, Гаяна, Сурінам, у країнах Середземномор'я - Франція, Італія, Греція; на
Балканах і в Австралії. Щорічно у світі видобувають понад 125 млн. т бокситів. Найбільшими їх
виробниками є Австралія, Гвінея і Ямайка. Загалом країни, що розвиваються, зосереджують три
четвертих світових запасів бокситів, але за випуском алюмінію вони значно відстаюгь, складаючи лише
одну п'яту його світового виробництва. Найбільшим виробником алюмінію у світі є США, які
використовують дешеву електроенергію (понад 16 % його світового виробництва). Три чверті бокситів
імпортуються в США з Ямайки, Суринаму, Гвінеї. Друге і третє місце розділяють Канада і Австралія.
В Україні виробництво алюмінію орієнтується на дешеву електроенергію і привізний глинозем
(Запорізький алюмінієвий комбінат, Миколаївський глиноземний завод).
Виробництво міді. Мідь як метал досить поширена, але у природі вона перебуває у найрізноманітніших
рудах (поліметалах). Руди вважаються багатими, якщо містять до 3 % міді. Усі мідні руди в місцях їх
видобутку збагачуються, унаслідок чого отримують концентрати із вмістом міді до 10-30 %. Вони і служать
сировиною для плавлення або рафінування міді. Мідь використовується в електротехнічній
промисловості, у виробництві різних машин і приладів. Значна її кількість направляється на виготовлення
кабелю, проводів, електродвигунів, телефонного обладнання, радіоапаратури, мідних сплавів.
Найбільшими виробниками і споживачами міді в світі є Чилі, США, Японія, Китай, Німеччина. Головними
експортерами рафінованої міді є Замбія, Чилі, Конго і Канада. Основні мідеплавильні підприємства
зосереджуються переважно в розвинених країнах. У країнах "третього світу" переважає випуск чорнового
металу, який експортується в розвинені країни світу.

6 Машинобудування світу: географія основних галузей

Машинобудування є провідною галуззю промисловості світу як за вартістю виробленої продукції (понад
1/3), так і за кількістю зайнятих (80 млн. чол.). Машинобудування — один з лідерів НТР (в числі
«авангардної трійки» галузей). Воно визначає основні напрямки розвитку НТР і водночас
урізноманітнюється під її впливом.
На початку 1990-х рр. структура світового машинобудування була приблизно такою:
35–37% — загальне і важке машинобудування (верстатобудування, всі види устаткування,
сільськогосподарське);
33–35% — транспортне машинобудування;
30–31% — електротехніка та електроніка.
Особливі сектори машинобудування — виробництво військових і побутових машин.
Загальні обсяги виробництва світової машинобудівної продукції щорічно зростають. Особливо динамічно
розвивається виробництво електронного устаткування (у т. ч. електронно-обчислювальної техніки),
засобів і приладів автоматизації (у т. ч. промислових роботів), гнучких виробничих систем, деяких видів
металообробного і хіміко-технологічного устаткування, верстатів (у т. ч. з числовим програмним
управлінням), телекомунікаційної, авіакосмічної та атомної техніки, автомобілів, побутових електронних і
електротехнічних приладів. Ці та інші галузі машинобудування мають тісний зв’язок з науковими
дослідженнями та інженерною справою.
Приблизно 9/10 всієї машинобудівної продукції виробляється в економічно розвинених і
постсоціалістичних країнах, 1/10 — у країнах, що розвиваються. Серед перших знаходиться невелика
група країн, спроможних виробляти всю номенклатуру машинобудування. Це, насамперед, США, Японія,
Німеччина, Росія, які володіють найрозгалуженішою і повною структурою галузі, Великобританія, Франція
та Китай, які мають незначні «пропуски» в структурі машинобудування, а також Канада, Італія, Україна —
з більш суттєвими «пропусками».
Велика група промислово розвинених країн Європи (насамперед, Нідерланди, Бельгія, Іспанія,
Швейцарія, Швеція, Австрія, Польща, Чехія, Білорусь), нових індустріальних країн Азії (Південна Корея,
Сінгапур, Індія, Туреччина) та Латинської Америки (Мексика, Бразилія) спеціалізуються на виробництві
окремих видів машинобудівної продукції, з якими виходять на світовий ринок.
У більшості країн, що розвиваються, машинобудування лише започатковується (прості виробництва чи
складальні підприємства, що використовують готові деталі і вузли з інших країн) або взагалі відсутнє.
Розвивається здебільшого металообробка (ремонтні майстерні, виробництво найпростішого інвентарю).
Розміщення машинобудування залежить від багатьох чинників. Так, підприємства важкого
машинобудування, на яких виробляється технологічне устаткування для різних галузей промисловості,
тяжіють до районів чорної металургії (Північний Схід США, Рур у Німеччині, Донбас в Україні, Урал у Росії,
Верхня Сілезія в Польщі, Північ у Китаї і т. д.). Приладобудування, виробництво точних машин
розміщуються в районах концентрації трудових ресурсів, а радіоелектроніка, авіакосмічна промисловість,
інші наукомісткі галузі тяжіють, крім цього, до науково-дослідницьких центрів, якими є, здебільшого,
найбільші міста й агломерації. Натомість масове виробництво простих деталей чи вузлів часто
створюється в районах і країнах з великою кількістю дешевої робочої сили (наприклад, у країнах
Південно-Східної Азії, Латинської Америки). У розміщенні підприємств, що виробляють побутові прилади і
машини, велику роль відіграє споживчий чинник, наявність купівельного попиту (а тому поряд з
найбільшими економічно розвиненими країнами у світові лідери за цією продукцією вийшов Китай).
Найпотужнішою галуззю машинобудування за вартістю продукції та її обігом є автомобілебудування.
Щорічне світове виробництво автомобілів в останній час становить 47–50 млн. шт., у т. ч. 3/4 легкових.
Склалося три основні райони їх виробництва: США, Японія і Західна Європа. США і Японія, які можуть
виробляти по 10–12 млн. автомобілів щорічно, поперемінно «захоплюють» світове лідерство; у Західній
Європі (разом понад 15 млн. шт.) провідні позиції займають Німеччина (понад 5 млн.), Франція (3,5 млн.),
Іспанія та Італія.
Розміщення великих автозаводів переважно «кущове»: у центрі знаходиться головний завод, навколо
нього більш спеціалізовані підприємства — постачальники деталей, вузлів, а також спеціальних гумових,
скляних, пластмасових виробів, фарбників. Такі «кущі» підприємств існують навколо Детройта (США),
Вольфсбурга (Німеччина), Тойоди (Японія), Нижнього Новгорода (Росія).
Завдяки потужним автомобільним транснаціональним корпораціям (ТНК), насамперед японським,
американським, німецьким, автомобілебудування розосередилося по всіх регіонах світу — у багатьох
нових країнах, у т. ч. з числа тих, що розвиваються, з’явилися підприємства-суміжники, зв’язані між собою
численними коопераційними поставками. До числа провідних виробників автомобілів увійшли таким
чином Іспанія, Канада, Бразилія, а в Південній Кореї виникли свої ТНК, що розпочали «наступ» на ринки
різних країн. Натомість різко скоротилося виробництво автомобілів у постсоціалістичних країнах (у т. ч. в
Росії, що є лідером серед них). Їх автомобільна промисловість стала об’єктом конкурентного впливу
різних ТНК.        

7 Основні райони розміщення: хімічної, лісової і

деревообробної, легкої, харчової промисловості
Хімічна промисловість має дуже складну галузеву структуру. Вона включає майже двісті
взаємопов'язаних виробництв із широкою номенклатурою продукції. За дуже спрощеною схемою
хімічну промисловість можна поділити на промисловість (хімію) органічного синтезу та основну хімію.
Особливістю хімічного виробництва є те, що на одних і тих же підприємствах може використовуватись
сировина як органічного, так і неорганічного походження, домінування безперервних технологічних
процесів, кінцева продукція яких може теж бути вихідною сировиною або складником для інших хімічних
виробництв. Для розвитку і   розміщення   хімічної   промисловості   дуже   важливим   чинником   є
наявність сировинної бази. Вона дуже розмаїта: вугілля, коксівний природний газ, нафта, супутні нафтові
гази, солі (кухонна або калійна), природна сірка, сірчаний колчедан, газові відходи чорної та кольорової
металургії тощо.
Чимало галузей хімічної промисловості потребують значної кількості палива та енергії. Наприклад, для
виробництва синтетичного каучуку на базі ацетилену необхідно 15 тис. кВт/год, а фосфору - до 20 тис.
кВт/год на 1 т продукції.
Найбільш повно хімічна промисловість представлена у розвинених країнах світу. Сім її представників
(США, Японія, Німеччина, Франція, Великобританія, Канада та Італія) виробляють понад три четвертих
хімічної продукції світу. Домінують США, які є найбільшим виробником наукомістких видів хімічної
продукції. За виробництвом хімічних волокон США займають перше місце у світі (понад 1/4 світового
виробництва).
Хімічна промисловість у країнах "третього світу" має свою специфіку. Ці країни потенційно володіють
багатими ресурсами - нафтою, природним газом, фосфоритами, природною сіркою та ін., однак свої
можливості вони не використовують. А промисловість, що існує, майже повністю зорієнтована на експорт.
На базі попутних газів нафтовидобутку або відходів переробки нафти збудовано чимало підприємств, що
виробляють мінеральні добрива, зокрема, у районі Перської затоки, в Індонезії, Венесуелі, Чилі, на
острові Тринідад.
Потужний комплекс нафтохімічних підприємств представлений заводами Саудівської Аравії, ОАЕ,
Кувейту, Ірану. Вони свою продукцію переважно експортують.
Країни, що розвиваються, не забезпечують себе необхідними продуктами хімічної промисловості, за
винятком мінеральних добрив і побутової хімії. Не вистачає у цих країнах ліків, отрутохімікатів, якісних
барвників, синтетичних волокон. Вся ця та інша хімічна продукція завозиться із розвинених країн світу.
Лісова і деревообробна промисловість включає галузі видобувної і обробної промисловості, а саме:
лісозаготівельну, лісопильну, деревообробну, лісохімічну, які здійснюють заготівлю, комплексну механічну
і хімічну обробку деревини тощо.
Характер сировинної бази лісозаготівельної промисловості за останнє десятиріччя докорінно змінився.
Він полягає у розширенні плантацій насаджень, які замінили природні лісомасиви. Якщо десять років тому
власною деревиною себе забезпечувала тільки Німеччина (за рахунок штучних насаджень), то тепер це
роблять ще й Франція, Італія, Японія. До штучних насаджень приступили навіть Бразилія і Австралія.
Близько однієї п'ятої світового обсягу заготовленої деревини припадає на Росію. Великими виробниками
деревини є також Китай, Бразилія, Швеція, Японія, Фінляндія, Франція, Танзанія, Німеччина, Колумбія,
Румунія, Ефіопія. У світі особливо високим є попит на тропічну кольорову сировину (деревину), яка
широко використовується для меблевої промисловості і внутрішніх упорядкувальних робіт. Вологі тропічні
широколистяні ліси дають зараз майже 50 % деревини, що заготовляється у світі.
Щорічно у світі заготовляється близько 3,5 млрд. м 3 деревини. Половина її використовується як паливо, а
решта - на промислові цілі: для отримання пиломатеріалів, целюлози, паперу, а також використовується
як будівельний матеріал. Обсяги лісозаготівель щорічно зростають на 50 млн. м 3. Запаси деревини світу
оцінені спеціалістами у 143 млрд. м3.
У загальній масі використовуваної деревини 55 % припадає на хвойні і 45 % - на листяні породи. Хвойні
ліси переважають у помірних широтах.
Важливим етапом використання деревини вважається її механічна переробка, зокрема виробництво
пиломатеріалів. У першу "десятку" виробників входять США, Канада, Росія, Японія, Китай, Бразилія, Індія,
Німеччина, Франція, Швеція, Фінляндія. Переважна більшість із названих країн - представники північного
лісового поясу.
Майже половину целюлози у світі виробляють США і Канада. Також значне виробництво у Японії, Швеції,
Фінляндії, Китаї, Росії, Бразилії. Лідерами за виробництвом паперу і картону у світі є США, Японія, Китай,
Канада, Німеччина, Фінляндія, Швеція, Франція, Італія, Республіка Корея. Але на першому місці за
кількістю виробництва паперу і картону в розрахунку на одного жителя знаходиться Фінляндія, за ними -
Швеція, Канада, Норвегія.
Країни, що розвиваються, в останні роки на світовий ринок виходять з широколистяною деревиною у
вигляді круглого лісу, пиломатеріалів, фанери (Малайзія, Бразилія, Індонезія, Філіппіни, Папуа-Нова
Гвінея, Кот-д'Івуар, Габон, Камерун).

8 Географія сільського господарства

Галузева структура. Сільське господарство є особливою галуззю економіки. Воно пов'язане з
забезпеченням населення продуктами харчування, а промисловості - сировиною. Специфікою сільського
господарства є те, що головним засобом виробництва виступає земля, а предметом праці - живі
організми (худоба, птиця, рослини та ін.). Природно-кліматичні умови дуже часто зумовлюють сезонність
виробництва. Усе це впливає на асортимент і обсяг вирощуваної продукції.
За останні десятиріччя знизилася частка сільського господарства у валовому внутрішньому продукті світу.
Нині цей показник для розвинених країн коливається від 2 % (Англія, Німеччина, США, Бельгія, Австрія,
Японія) до 6% (Італія, Австралія, Нідерланди, Фінляндія). У країнах, що розвиваються,
сільськогосподарське виробництво відіграє значно більшу роль. Так, для більшості азіатських країн вона
становить 20-40%, а для країн Центральної Африки - понад 40 %.
Тваринництво - галузь сільського господарства, що займається розведенням і вирощуванням
сільськогосподарських тварин для виробництва тваринницької продукції. У розвинених країнах
тваринництво займає провідне місце у сільськогосподарському виробництві, у них поширене інтенсивне
молочно-м'ясне тваринництво з високим використанням концентрованих кормів. Цей тип господарювання
характерний для Західної Європи (крім середземноморських країн), для Північного Сходу США, а також
для Канади, Нової Зеландії і Південно-Східної Австралії.
У засушливих районах світу та в більшості країн, що розвиваються, де є великі пасовища, переважає
екстенсивне пасовищне тваринництво (Австралія, Африка, Південна Америка).
Провідною галуззю продуктивного тваринництва є скотарство.
Поголів'я основних видів продуктивної худоби розміщене на земній кулі нерівномірно. Найбільше худоби
зосереджено в Азії (понад третину від загальної кількості), Південній Америці, Африці, Європі. Найбільші
поголів'я худоби серед країн світу мають Бразилія і Аргентина.
За кількістю худоби на одного жителя попереду Австралія, Південна і Північна Америка.
Найпродуктивнішу молочну худобу розводять у країнах Західної Європи, США, Канаді. Найбільше молока
виробляється в Європі (35,0 %), країнах Центрально-Східної Європи (21,5 %) і Північної Америки (18,3%).
Худобу чисто молочного напрямку утримують в економічно високорозвинених країнах переважно у
приміських зонах великих міст та агломерацій.
М'ясо-молочне скотарство поширене в помірному поясі з інтенсивним сільським господарством, а також у
засушливих районах.
М'ясний напрямок скотарства розвивається там, де природні умови мало сприяють розведенню молочної
худоби. Воно може бути більш екстенсивним (Аргентина, більша частина Австралії) і інтенсивним (США),
але у наведених країнах скотарство характеризується високою товарністю.
Щодо виробництва м'яса, то серед регіонів світу переважає Північна Америка (26,4 %) і Європа (21,1 %).
Свинарство - галузь тваринництва, що займається розведенням свиней для отримання м'яса, сала, а
також сировини для промисловості (шкура, щетина, жири та ін.). Поголів'я свиней у світі постійно зростає.
Найчисленніше воно в Азії, зокрема в КНР, в Західній Європі, США.
Вівчарство - галузь тваринництва для отримання вовни, шкіри і м'яса. У світі нараховується близько 350
порід овець. Розрізняють тонкорунний, напівтонкорунний, грубововняний, м'ясо-вовняний і каракулевий
напрямки вівчарства. Найціннішою для промисловості є вовна тонкорунних овець. Вона використовується
для виготовлення вищих сортів вовняних тканин.
Більша частина овець випасається в напівпустельних і пустельних районах світу (значна частина
Австралії, Північна і Південна Америка, Західний Китай, Туреччина, Іран, Афганістан). Отари овець світу
нараховує понад 1 млрд. голів.
Перспективною галуззю тваринництва є спеціалізоване інтенсивне птахівництво м'ясного і яєчного
напрямку. Воно зосереджене в країнах з певними традиціями споживання цієї продукції та в районах з
міцною кормовою базою (розвинені країни світу). Побічний продукт галузі - пух, пір'я.
У рослинництві виробляється значна частина продукції, що безпосередньо споживається людиною
(близько 30 % органічної маси) та використовується для годівлі тварин (солома, полова, висівки, жом
тощо), які, у свою чергу, дають цінні продукти харчування.
Найважливішою галуззю рослинництва є зернове господарство. Нині у світі виробляється понад 2,0
млрд. т зерна. У структурі світового виробництва збіжжя провідне місце належить кукурудзі (29,1 %), рису
(28,5 %), пшениці (28,0 %). Серед інших злакових - ячмінь, овес; жито, просо і сорго та інші культури.
Найбільше зернових виробляється в Азії, у Північній Америці і в Європі, що складає понад чотири п'ятих
світового виробництва.
Технічні культури вирощують, щоб отримати сировину для промислового виробництва: прядивні, або
волокнисті (бавовник, льон, джут), олійні, каучуконосні, цукристі (цукрова тростина, цукровий буряк),
лікарські (валеріана, рум'янок) культури, частково картопля, чайний кущ, кавове дерево, дерево какао та
ін.
Найголовнішою з волокнистих і основною технічною культурою є бавовник, який культивується у 80
країнах світу. При його переробці, крім волокна, паперу, із насіння одержують бавовняну олію, яка
використовується і для харчування, і для технічних цілей. Основними районами поширення бавовнику є
засушливі субтропіки між 20° і 40° пн. ш. Ця культура потребує під час росту багато вологи, а в процесі
дозрівання високої температури і сухого повітря. Найбільшими його виробниками є країни Азії (65 %
світового виробництва), Північної Америки. Найбільші виробники - Китай, США, Пакистан, Індія,
Узбекистан, Бразилія, Туреччина, Аргентина, Туркменистан, Греція, Єгипет і Австралія (понад 85 %
бавовнику світу).
Найбільшими регіонами вирощування бавовнику є Східна і Південна Азія, Південь США, деякі країни
Латинської Америки (Бразилія, Аргентина й ін.) та африканські країни, переважно на північному сході
континенту (Єгипет, Судан та ін.).
Льон. Серед видів льону найбільше поширений льон-довгунець, який вирощується на волокно, і льон-
кудрявець, з насіння якого виготовляють олію. Найбільші площі льону-довгунця займає Росія, Україна,
Білорусь, а також Китай, Аргентина, Індія та Канада.
Серед технічних культур популярною у світі є соя, яка вирощується для отримання кормового білка. Крім
протеїну, вона містить жири, мінерали, цукор і крохмаль. Відходи від переробки сої використовуються для
відгодівлі худоби. Найбільшими виробниками сої є США (майже половини світового виробництва),
Бразилія, Аргентина, Китай. Важливою олійною культурою є соняшник. Його батьківщина - південна
частина Північної Америки. Найбільшими виробниками є Аргентина, Україна, Росія, Франція, Індія, Китай,
США.
Важливе місце серед технічних культур займають каучуконоси. Вони накопичують у своїх тканинах
молочний сік - латекс, який використовується для виробництва натурального каучуку. Уперше
натуральний каучук отримали з соку дикої бразильської гевеї. Основну масу натурально каучуку дає
культурна гевея, яку вирощують на плантаціях Південно-Східної Азії. Найбільшими його виробниками
залишаються Індонезія, Таїланд і Малайзія.
Серед цукроносних найбільш популярними у світі є цукрова тростина і буряк, переробка котрого
здійснюється в місцях виробництва. Вони дуже різняться за місцем проростання. Якщо цукрова тростина -
культура тропіків і субтропіків, то цукровий буряк - помірного поясу. Вирощування цукрової тростини
відбувається переважно у країнах, що розвиваються (Бразилія, Індія, Кита Таїланд, Мексика), а цукровий
буряк - у розвинених країнах - Франції, США, Німеччині, Україні. Великі площі цукрового буряка
знаходяться в Китаї, Туреччині, Польщі, Росії.
Географія виробництва цукру не завжди збігається з виробництвом цукроносних. Так, якщо за
виробництвом цукру і цукроносних зберігають перші місця відповідно Бразилія та Індія, то решта
найбільших виробників дуже розходяться за зайнятим місцями. На третьому - п'ятому місцях за
виробництвом цукру йдуть США, Китай і Таїланд, а за вирощуванням цукроносних - відповідно Пакистан,
Китай, Таїланд і т.д.
Картопля завезена в Європу з Південної Америки. Вона використовується як сировина для
крохмалепатокової, спиртової промисловості, корм для худоби, а також є цінним харчовим продуктом.
Нині головні масиви картоплі розміщуються у Центрально-Східній та Західній Європі, Російській
Федерації, Китаї, Польщі, США, Україні.
Чай - напій із листя спеціальних кущів, що здавна використовувався як ліки, належить до найбільш
поширених у світі легкотонізуючих напоїв. Батьківщина чаю - Китай. Найбільшими виробниками є Індія,
Китай, Шрі-Ланка, Кенія, Індонезія, Туреччина. В середньому в світі в останні роки виробляється близько
3 млн. т чаю.
Кава (арабське слово - кахва) - плід зеленого кольору, росте на тропічних кущах, походить з Африки
(Ефіопія), де ще й нині є дикі зарості кущів кави. Світове річне виробництво - понад 6 млн. т. Найбільшими
виробниками бобів кави є Бразилія - 1,6 млн. т, Колумбія - 672 тис. т, Індонезія - 455 тис. т, Мексика - 303
тис. т, Ефіопія - 232 тис. т, Уганда - 216 тис. т. Отже, основними районами виробництва кави є країни
Південної Америки, які дають понад 1/3 його світового виробництва.
Какао - невелике шоколадне дерево, росте у тропіках. Зони його поширення майже збігаються з
розміщенням кави. Батьківщиною какао є Мексика, а найбільшим виробником у світі - Кот-д'Івуар. Нині
великими виробниками бобів какао є Індонезія, Бразилія, Гана.

9 Географія транспорту
Транспорт є важливою інфраструктурною галуззю, що забезпечує функціонування світового господарства
і потреб населення в усіх видах перевезень.
Транспорт загального користування розподіляють на кілька основних видів: залізничний, водний
(морський і річковий), автомобільний, авіаційний, трубопровідний. Зароджуються нові види транспорту
- транспорт на повітряній подушці, підвісні монорейкові дороги, пульпопроводи, космічний транспорт і
т.п. Сучасний транспорт перетворився у складну систему, що об'єднує всі види транспорту, мережі
шляхів сполучення, технічні засоби і служби перевезень. На основні фонди транспорту в країнах світу
припадає від 1/10 до 1/5 національного багатства. За вартістю основних фондів у світовій транспортній
системі виділяється автомобільний транспорт (дороги і автомобілі), на другому місці морський (порти і
торговельний флот).
Високорозвинені країни світу мають складні транспортні системи, у країнах, що розвиваються переважає
один або два види транспорту. Залізничний транспорт розвинений в Індії, Пакистані, Алжирі, Тунісі,
Марокко, Замбії, Аргентині, Уругваї, Чилі та ін. Країни, в яких переважає автомобільний транспорт, це -
Афганістан, Ємен, Саудівська Аравія, Ефіопія та ін., річковий - Судан, Конго, Парагвай.
Світова система шляхів сполучення постійно розширюється за рахунок будівництва автомобільних доріг,
трубопроводів і розвитку авіаційного сполучення. На розвинені країни припадає понад 60 % загальної
протяжності шляхів сполучення, не враховуючи морських шляхів, а на країни, розвиваються - лише одна
п'ята.
Щільність транспортної мережі, що визначається протяжністю шляхів сполучення всіх видів транспорту
(за винятком морських шляхів) у розрахунку на 100 км2 території, у розвинених країнах світу становить 50
км (у Західній Європі - 160 км, Північній Америці - 40 км, Австралії -20 км), у країнах, що розвиваються - 9-
10 км (в Африці - лише 7 км).
Залізничний транспорт користується загальною довжиною колії 1,2 млн. км. Щільність залізничної
мережі, яка вимірюється кількістю кілометрів залізничної колії на 100 км 2 території, найвища у розвинених
країнах. Так, у Німеччині вона становить майже 11 км, в Японії - більше 7 км, а у США - 1,7 км, тоді як в
Африці - 0,03 км, а Азії - 0,02 км.
Автомобільний транспорт особливо зручний для перевезення вантажів на невеликі відстані. Тут
автомобільний транспорт успішно конкурує з залізничним, адже вартість таких перевезень є відносно
нижчою. Радіус вигідності переміщення вантажів автомобілями постійно зростає і може досягати 1000 й
більше кілометрів.
Загальна протяжність автодоріг у світі становить понад 25 млн. км, а доріг з твердим покриттям - 22 млн.
км. Серед них виділяються автостради, що спеціально збудовані для швидкісного сполучення. Найбільша
протяжність автомобільних доріг у США - 6,4 млн. км, в тому числі автострад 73,1 тис. км, в Японії - 1,2
млн. км доріг і 53,3 тис. км - автострад, тоді як у Західній Європі, зокрема у Франції - 974 тис. км, в т.ч.
автострад - 7,9 тис. км, у Німеччині - 656 тис. км, в т.ч. автострад 11,1 тис. км, а у Центрально-Східній
Європі: в Польщі - 377 тис. км, в т.ч. автострад 0,24 тис. км, в Чехії - 128 тис. км., в т.ч. автострад 0,39 тис.
км.
Трубопровідний транспорт - вид транспорту, який найчастіше використовується для транспортування
нафти і газу з місць видобутку в райони переробки або споживання.
Тривалий час трубопроводи використовувалися виключно для транспортування води. Перший
нафтопровід протяжністю 6 км був побудований в США ще у 1865 р.
Трубопровідний транспорт - один із найдешевших. Порівняно із залізничним і автомобільним транспортом
доставка нафти трубами утричі дешевша. На газопроводи припадає понад 99 % транспортованого газу в
світі, 95 % нафти і більше половини бензину й інших нафтопродуктів.
Найбільшими трубопроводами світу є нафтопровід "Дружба", що прокладений з Росії через територію
України і Білорусі до країн Центральної і Західної Європи (5,5 тис. км); у США: Редвотер - Порт Кредіт (4,8
тис. км); у Канаді: Едмонтон - Монреаль (3,2 тис. км).
Загальна протяжність нафто- і газопроводів у світі перевищує 1,7 млн. км.
Водний транспорт. Одним із найдешевших видів транспорту, який може конкурувати з трубопровідним, є
водний транспорт. Слід розрізняти внутрішній водний (або річковий) транспорті морський. Внутрішній
водний транспорт хоч і дешевший від автомобільного чи залізничного, але має деякі недоліки: сезонність,
коливання рівня води у річках, порівняно низьку швидкість руху тощо. Крім того, географія річкового
транспорту залежить від конфігурації річкової мережі чи внутрішніх водойм.
Внутрішній водний транспорт розвивається на всіх континентах світу, хоча найбільше значення він має у
США, Росії, деяких країнах Європи. У США найінтенсивніше використовується система Великих озер. У
Росії найбільше вантажів транспортується Волгою і Камою. Серед європейських водних доріг важливе
значення мають Дніпро, Дунай, Рейн.
Морський транспорт - вид водного транспорту, що відіграє особливу роль у міжнародних перевезеннях.
На нього припадає 70 % товарообігу у світі, а в острівних державах - Великобританії, Японії і Австралії -
близько 100 %.
Географію морських перевезень визначає розташування портів, морських каналів, а також придатність
для морського плавання внутрішніх водойм (річок, озер).
Найважливішими каналами світу є Суецький (довжина 161 км), Панамський (82 км) і Кільський (99 км).
Важливими внутрішніми водними артеріями, що забезпечують вхід морських суден, в Європі є Рейн (на
відстані 360 км, аж до Кельна), у Північній Америці - глибоководне русло Святого Лаврентія (понад 1000
км від Монреаля до озера Онтаріо), у Південній Америці - Амазонка (доступна для плавання океанських
кораблів на відстані 1700 км до порту Манаус) та ін.
Усього у світі є близько 2 тис. морських портів.
Понад 75 % загального числа портів і стільки ж їх вантажообігу припадає на басейн Атлантичного океану,
20 % - на басейн Тихого океану.
Понад 75 % портів світу знаходиться в економічно розвинених країнах. Найбільші з них - Роттердам,
Лондон, Нью-Йорк, Філадельфія, Марсель, Антверпен, Кобе, Кавасакі, Сінгапур.
За розмірами тоннажності торговельного флоту (зареєстрованого і власного) виділяються Панама,
Ліберія, Греція, Японія і Кіпр.
Найважливішими товарами, що перевозяться торговельним флотом, є нафта і нафтопродукти, руда і
вугілля, деревина, харчові продукти, зріджений газ.
Авіаційний транспорт належить до перспективних видів транспорту. Основна сфера його діяльності -
перевезення пасажирів та особливо важливих вантажів, пошти та ін.
Авіаційний транспорт дуже швидкий (800-1000 км/год), але дорогий.
Авіатранспорт для перевезення товарів використовується тоді, коли є необхідність дуже швидко
доставити їх до місця призначення, або ці товари є дуже коштовними і потребують особливо безпечного
транспортування (діаманти, золото, гроші, біжутерія тощо). Він є незамінним також в обслуговуванні
важкодоступних районів.
Близько 25 % авіаперевезень припадає на авіалінії США, по 10 % - на авіалінії Японії, Росії і Франції.
Загальна кількість летовищ світу перевищує 5 тисяч.

10 Міжнародні економічні зв'язки

Зовнішньоекономічні зв’язки — це система господарських і торгово-економічних відносин між країнами
світу. Вони є невід’ємною сферою розвиненого товарного виробництва, яке історично вийшло за межі
задоволення потреб окремих країн.
Найстарішою і найбільш розвиненою формою міжнародних економічних відносин є зовнішня торгівля,
яка для конкретної країни характеризується експортом (вивозом товарів), імпортом (ввозом),
зовнішньоторговим обігом (сума вартості експорту та імпорту), торговим балансом (різниця між ними).
Темпи зростання зовнішньої торгівлі у світі значно випереджають темпи приросту виробництва в цілому.
Сумарний експорт товарів і послуг тепер перевищує 5 трлн. дол., або більше 1/5 світового валового
продукту. Під впливом НТР великі зміни відбуваються в товарній структурі світової торгівлі: постійно
зростає частка продукції обробної промисловості (зараз сягає 4/5), а особливо машинобудування.
У міжнародну торгівлю залучені всі країни і регіони світу, однак у різній мірі. Більше 70% усього її обігу
припадає на економічно розвинені країни Заходу, у т. ч. понад 45% — на країни Західної Європи. Перша
п’ятірка найбільших «торгових»країн світу (США, Німеччина, Японія, Франція, Великобританія) концентрує
понад 2/5 всього світового зовнішньоторгового обігу. При цьому торговий баланс у США вже тривалий час
від’ємний, тоді як в Японії і Німеччині він постійно додатний.
Поступово зростає частка в зовнішній торгівлі країн, що розвиваються (насамперед завдяки новим
індустріальним країнам Східної Азії і Латинської Америки), а також Китаю. Натомість зменшилась питома
вага країн Східної Європи і колишнього СРСР (частка України в світовому експорті — 0,2%).
До інших форм зовнішньоекономічних зв’язків належать кредитно-фінансові відносини, науково-технічні
зв’язки, надання міжнародних послуг, спільне підприємництво тощо.
Міжнародні кредитно-фінансові відносини проявляються у наданні позик і кредитів, в експорті та
імпорті капіталу. У післявоєнний період відбулися зміни в географії і структурі міжнародних
капіталовкладень. Якщо раніше до 70% прямих інвестицій було спрямовано з розвинених країн у колонії,
напівколонії та залежні країни, де вони вкладалися в основному в добувну промисловістьі
плантаційне сільське господарство, то сьогодні приблизно така ж частка всіх капіталовкладень йде з
розвинених країн у розвинені (взаємопереплетення їх економік) і спрямовується в галузі обробної
промисловості. В останній час сформувалися нові фінансові центри світового значення в Південно-
Західній Азії («нафтодоларові»країни) і Східній Азії («чотири дракони»). Найбільшими експортерами
капіталу є США, Японія, Великобританія, Німеччина.
До міжнародних науково-технічних зв’язків належить обмін науково-технічною інформацією,
технічними, комерційними і виробничими знаннями і досвідом («ноу-хау»), торгівля патентами,
ліцензіями; обмін новітньою технологією; підготовка спеціалістів за рубежем, а також здійснення спільних
наукових розробок і проектів (наприклад, у сфері дослідження космосу, охорони навколишнього
середовища, охорони здоров’я).
Надання міжнародних послуг включає транспортні послуги (обслуговування транзитних перевезень,
обслуговування і фрахт морських суден), будівельні послуги, послуги у сфері інженерного проектування,
зв’язку, реклами, інформації, орендні операції та ін.
До міжнародних економічних відносин належить також міжнародний туризм і міжнародні міграції
робочої сили. Кількість людей, що здійснюють міжнародні туристські поїздки, щорічно зростає і
перевищує 500 млн. чол. Прибутки країн від міжнародного туризму оцінюються в 425 млрд. дол.
Найбільше туристів прибуває в Європу (325 млн.), а серед країн — у Францію (60 млн.), США, Іспанію,
Італію, Китай.

11 Міжнародний туризм
Міжнародний туризм охоплює поїздки осіб, які мандрують з метою відпочинку, оздоровлення, пізнання
тощо, за межі країни постійного місця проживання. Міжнародний туризм як галузь світового господарства
об’єднує різноманітну діяльність, пов’язану з наданням туристичних послуг іноземцям (інколи кажуть, що
це ціла «індустрія туризму»). У ній виробляється близько 11 % ВВП і зосереджено 10 % економічно
активного населення світу.
За напрямком поїздок міжнародний туризм поділяється на в’їзний і виїзний. За метою поїздок розрізняють
такі його види: відпочинково-розважальний (купально-пляжний, гірськолижний тощо), культурно-
пізнавальний (екскурсійний), лікувально-оздоровчий, діловий, фестивальний і спортивний, релігійний
(паломництво), екологічний, пригодницький, екстремальний.
Обсяги міжнародних туристичних поїздок надзвичайно швидко зростають. У 1950 р. вони становили 25
млн осіб (за прибуттям), у 2000 р. — майже 700 млн, у 2011 р. наблизилися до 1 млрд осіб. Основними
постачальниками міжнародних туристів є високорозвинені країни: США, Німеччина, Велика Британія,
Японія, Канада, Бельгія, Швеція, Нідерланди тощо. До країн, що приймають найбільші потоки туристів,
належать Франція, Іспанія, США, Китай, Італія, Велика Британія, Німеччина, Туреччина, Мексика,
Австрія, Австралія, Греція тощо. Загалом економічно розвинені країни приймають 57 % міжнародних
туристів, країни, що розвиваються — 30 %, постсоціалістичні — 13 %.
У світі виокремлюють 6 туристичних макрорегіонів: Європейський, Американський, Азіатсько-
Тихоокеанський, Африканський, Близькосхідний і Південноазіатський. Європейський макрорегіон включає
всі країни Європи і СНД, а також країни Східного Середземномор’я (Туреччину, Кіпр, Ізраїль). Він є
найпотужнішим за кількістю прийнятих туристів (правда, його частка поступово зменшується) і має
найбільшу різноманітність видів туристичної діяльності. У ньому, насамперед, виділяються
Середземноморський та Альпійський райони.
На друге місце за кількістю прийнятих туристів віднедавна вийшов Азіатсько-Тихоокеанський регіон
(країни Східної і Південно-Східної Азії, Австралія та Океанія), який обігнав Американський регіон. В
останньому найбільшою популярністю серед туристів користувався район Карибського моря.
В останні роки місцем міжнародного туризму стає й Антарктида (науковий, пізнавальний, екстремальний
туризм). Таким чином, усі регіони світу є перспективними для розвитку міжнародного туризму.

Глобальні проблеми людства

1 Глобальні проблеми людства

Політичні, економічні і соціальні проблеми, які стосуються інтересів усіх країн і народів, усього людства,
називають глобальними. Глобальні проблеми виникли на рубежі XIX і XX ст., коли в результаті
колоніальних завоювань усі заселені території світу були поділені між провідними країнами і втягнуті
у світове господарство. У цей час зародилася і перша глобальна політична криза, що вилилась в Першу
світову війну.
Усі глобальні проблеми можна поділити на політичні, економічні, демографічні, соціальні та екологічні.
Найнебезпечнішими для людства є політичні проблеми: а) війни і миру та гонки озброєнь в глобальному
масштабі; б) економічного і політичного протистояння Сходу і Заходу, Півночі та Півдня; в) вирішення
регіональних релігійних і військово-політичних конфліктів в Європі, Азії та Африці.
На друге місце вийшли екологічні проблеми: знищення природних ресурсів; забруднення довкілля,
збіднення генофонду Землі.
Дуже різноманітними в різних регіонах світу є демографічні проблеми. Для країн третього світу
характерний "демографічний вибух", а в розвинених країнах спостерігається старіння і депопуляція
населення.
Численні соціальні проблеми (охорона здоров'я, освіта, наука і культура, соціальне забезпечення)
вимагають для свого вирішення великої кількості коштів і підготовки кваліфікованих спеціалістів.
За останні два десятиріччя найбільших успіхів людство досягло у розв'язанні глобальних економічних
проблем - сировинної і енергетичної. Проте у багатьох районах світу ці проблеми, так само як ще одна
економічна проблема — продовольча, є дуже гострими.
Усе більшої актуальності набувають такі міжгалузеві проблеми, як освоєння Світового океану та космосу.
Політичні проблеми. Упродовж багатьох століть на політичний розвиток людського суспільства
впливали дві протилежні тенденції - створення світових імперій і національних держав. Тривалий час
інтеграційні процеси, яких вимагає розвиток світового господарства, відбувалися шляхом створення
велетенських наддержав - імперій, де можна було мобілізувати великі трудові і фінансові ресурси,
створити місткий внутрішній ринок. Але поступово почала домінувати тенденція створення порівняно
невеликих держав на національній основі, яка остаточно перемогла у XX ст. Боротьба цих двох напрямків
світового політичного розвитку постійно призводить до виникнення міжнаціональних суперечностей, які
дуже часто вирішується за допомогою воєн.
Саме світові війни, до яких були залучені людські і матеріальні ресурси більшості країн світу, показати,
що світові проблеми, насамперед політичні, треба якось вирішувати. Для цього після Першої світової
війни була створена Ліга Надій, що трансформувалась після Другої світової в Організацію Об'єднаних
Націй.
Зараз більшість регіональних конфліктів виникає на національній і релігійній основі. Особливо
небезпечною є широка смуга регіональних конфліктів, що виникла на південних межах колишньої світової
соціалістичної системи. Вона простягнулась від Південної Європи (держави колишньої Югославії,
Албанія) через Кавказ (Грузія, Вірменія, Азербайджан, південь Росії) і Малу Азію (проблема Курдистану)
до Центральної і Південної Азії (Афганістан, Таджикистан, прикордонні райони Індії і Пакистану, Шрі-
Ланка). У західній частині цієї зони явно спостерігається протистояння між християнським та
мусульманським світом. У багатьох мусульманських країнах посилюється ісламський фундаменталізм,
який становить суттєву загрозу для міжнародної стабільності.
Докладаються величезні зусилля, щоб ліквідувати вогнища релігійних конфліктів. Для цього задіюються
можливості ООН, багатьох миротворчих організацій і авторитетних політичних діячів, а в останні роки -
військових структур НАТО. Частину конфліктів на Півдні Африки, Близькому Сході (проблема Палестини),
в Індокитаї, у країнах колишньої Югославії вдалося ліквідувати або пригасити. Наслідком військово-
політичних конфліктів є консервація розвитку багатьох країн, мільйонні потоки біженців, злидні і голод.
Регіональні конфлікти часто породжують ще одну важливу сучасну проблему - міжнародний тероризм.
Щоб досягти своєї мети, ворогуючі сторони часто вдаються до захоплення заручників, вибухів у літаках,
поїздах, супермаркетах та інших місцях масового скупчення людей.
Вирішення проблеми регіональних конфліктів можливе лише при виясненні їх причин, які найчастіше
полягають в існуванні тоталітарних режимів, національному, релігійному і соціальному гнобленні.
Проблеми народонаселення. Переважна більшість населення світу живе в країнах, що розвиваються
(4,2 млрд. осіб). До 2025 р. населення цих країн зросте ще на 3 млрд. осіб, що становитиме 95 %
приросту населення світу.
Прогнозні розрахунки 00Н свідчать, що при сучасних темпах приросту населення у країнах Південної Азії і
Африки, їх частка в населенні світу до кінця XXI ст. перевищить 60 %.
В останній чверті XX ст. - у розвинених країнах Європи, Північної Америки, Австралії, Японії природний
приріст не перевищує 1 % на рік. Зниження показників народжуваності викликає зменшення його кількості
в працездатному віці, депопуляції в майбутньому. Новий тип вікової структури викликає складні проблеми
економічного, політичного і культурного характеру. У країнах Азії, Африки, Латинської Америки швидке
зростання кількості населення (подвоєння через кожних 20-30 років) призводить до загострення важливих
соціально-економічних проблем в цих регіонах: значного переважання темпів приросту населення над
темпами економічного росту і до ще більшого відставання від аналогічних показників розвинених країн;
швидкі темпи урбанізації, збільшення числа безробітних і осіб, що не знаходять застосування своєї праці
(30% працездатного населення світу), зростання чисельності неграмотних (950 млн. осіб за даними
ЮНЕСКО в 2000 р.) поряд з ростом частки грамотного населення в світі (85 % наприкінці століття).
У групі країн нової індустріалізації (Східна Азія. окремі країни Латинської Америки) показники природного
приросту становлять від 0,7 до 1,5 % у результаті втілення у життя програми планування сім'ї.
У великій групі країн тропічної Африки, Південної Азії, деяких країн Центральної і Південної Америки, а
також країн мусульманського Сходу зберігаються традиції високої народжуваності і природний приріст
перевищує 2,5-3 %.
У найбагаточисельнішій групі країн, то розвиваються (Індія, Індонезія, країни Індокитаю, Мексика,
Колумбія, Венесуела, Чилі, Єгипет, Туніс та ін.), де діють державні програми планування сім'ї, показники
природного приросту населення коливаються від 1,5 до 2,5 %.
Потенційна загроза розвитку сучасної демографічної ситуації полягає в тому, що населення
світурозпочинає XXI ст. з 1 млрд. безробітних, 1 млрд. голодуючих, 1 млрд. неграмотних, 2 млрд., що
живуть в умовах відносного або абсолютного перенаселення, 1,5 млрд. знедолених, що знаходяться за
"межею бідності".
Глобальність проблеми народонаселення в тому, що вона не може бути локалізована в якомусь певному
регіоні, І нерівномірне зростання чисельності населення в окремих країнах може викликати помітні зміни
на геополітичній карті світу.
Екологічні проблеми. В останні десятиріччя суспільство все більше турбує стан навколишнього
середовища, бо людина як біологічна істота не може існувати без чистого довкілля. Основною причиною
виникнення глобальних екологічних проблем с нераціональне природокористування.
Проблема виснаження природних ресурсів посилюється тим, що слаборозвинені країни намагаються
подолати свою економічну відсталість за рахунок посиленої експлуатації природних ресурсів, що
призводить до погіршення стану довкілля (більшість "промислових революцій" у світі відбувалось саме
завдяки нещадному використанню мінеральних, лісових, водних та інших ресурсів).
У другій полонині XX ст. загострилися проблеми забруднення навколишнього середовища, які можна
розглядати у кількох аспектах.
Забруднення атмосфери. У зв'язку з неперервністю повітряного простору та швидким кругообігом
речовин в атмосфері тут спостерігається велике розсіювання забрудників. Тому глобальні зміни в цій
оболонці можливі вже у найближчі десятиріччя, якщо людство не вживе кардинальних заходів. Для
атмосфери найбільш гострими є проблеми "парникового ефекту", "озонових дір", кислотних дощів,
пилового забруднення.
"Парниковий ефект", тобто різке потепління клімату на земній кулі, спричинений зростанням у повітрі
вмісту вуглекислого газу (СО2), шо утворюється внаслідок згоряння органічного палива. За нормальних
умов вміст СО2 в атмосфері незначний і складає всього 0,03 %.
Згідно з оцінками, подвоєння вмісту CO2 в повітрі може привести до підвищення середньої температури
повітря на планеті на 2-4 °С. Це можна очікувати вже у 2030 р. Сприяє потеплінню клімату і безпосереднє
теплове забруднення повітря, що зумовлене низьким коефіцієнтом корисної дії більшості машин і
механізмів. Це вже яскраво помітно над великими агломераціями, мікроклімат яких значно тепліший, ніж
на навколишніх територіях.
Кардинально проблема "парникового ефекту" може бути вирішена лише при переході людства до
альтернативних джерел енергії і водневої енергетики.
У кінці XX ст. учені все частіше стали фіксувати зменшення концентрації озону (О 3) у стратосфері,
особливо над полярними і приполярними районами. Це явище отримало назву "озонових дір". Вони
небезпечні тим, що зменшення вмісту О3 дає змогу вільно проникати на поверхню Землі
ультрафіолетовим променям, які є шкідливими для живих організмів. Зменшення вмісту озону
спричинене викидами різних речовин, насамперед фреонів (вони використовуються у холодильниках і
морозильниках) і розпилювачів.
Для тих регіонів світу, де електроенергетика базується на спалюванні великої кількості вугілля,
актуальною є проблема "кислотних дощів". Уперше з цією проблемою зіткнулися на Північному Сході
США. у Великобританії і Німеччині. Зараз кислотні дощі завдають значної шкоди екосистемам
Центральної і Східної Європи, скандинавських країн, багатьох районів Росії, Китаю та Індії.
Негативно впливають кислотні дощі і на органічний світ водойм. Значних збитків завдають окисли і
кислоти сірки також матеріалам й спорудам. Посилюється корозія чорних і кольорових металів, мармур та
вапняки внаслідок хімічних реакцій перетворюються у гіпс. Це особливо несприятливо позначається на
стані архітектурно-історичних пам'яток європейських країн, які, простоявши століття або навіть
тисячоліття, можуть бути зруйновані за декілька десятків років (Парфенон в Афінах, будівлі в
імператорському Римі, середньовічні статуї і храми багатьох міст Італії, Франції і Німеччини).
Антропогенне забруднення повітря пилом значно поступається природному надходженню пилу в
атмосферу і має переважно локальний характер. На окремих промислових територіях щільність пилу у
повітрі настільки значна, що впливає на зміну мікроклімату і сприяє формуванню смогів. З пилюкою в
атмосфері розсіюється велика кількість шкідливих важких металів - свинцю, кадмію, миш'яку, цинку та ін.
Забруднення гідросфери. Вода є надзвичайно цінною сировиною і важливим для життя елементом лише
в тому випадку, коли вона не містить великої кількості розчинених речовин. Практично непридатною є
вода, в якій навіть у невеликих кількостях розчинені отруйні або агресивні хімічні елементи.
Найбільш забрудненими у гідросфері є річкові і озерні води. Ще кілька десятиліть тому (50-70-ті роки XX
ст.) в найгіршому стані були поверхневі води Західної Європи (річки Рейн, Ельба, Маас, По) і США (річки
басейну Міссісіпі, р. Гудзон, Великі Американські озера), зараз найбільше нечистот с в ріках Східної
Європи (Дунай в середній і нижній течії, Дніпро, Волга). Загрозливих масштабів набуває забруднення
поверхневих вод у країнах, що розвиваються.
Підземні води, завдяки природним фільтруючим властивостям гірських порід, забруднені значно менше.
Масове проникнення шкідливих речовин у горизонти міжпластових вод відбувається переважно при
аваріях на нафтових свердловинах або при закачуванні забруднених стічних вод під землю. Проте
можливе і природне погіршення якості підземної води при дуже активному її використанні (коли забори
води в кілька разів перевищують її поповнення внаслідок інфільтрації) через зміну геохімічних процесів.
Крім того, посилене відкачування підземних вод призводить до просідання території, часом на кілька
метрів (у Мехіко деякі райони в XX ст. опустились на 5-7 метрів).
Просторам відкритого океану найбільшої шкоди завдає забруднення нафтопродуктами. Найбільшим
джерелом надходження нафти є аварії танкерів. Нафтова плівка, яка надзвичайно швидко розтікається,
може мати площі у сотні і тисячі квадратних кілометрів. В районі утворення плівки припиняється обмін
повітрям і водою між атмосферою та гідросферою, що призводить до загибелі морських організмів і
різкого зменшення вологості повітря, а відповідно і клімату прилеглих територій.
Широке використання в господарстві і побуті виробів із пластичних синтетичних волокон, які легші за воду
і майже не розчиняються в природних умовах, призвело до їх значного нагромадження у водах Світового
океану. Особливо багато сміття плаває в Атлантичному океані, що неодноразово відзначали вчені-
дослідники А. Бомбар, Ж.-І. Кусто, Тур Хейєрдал. Потрапляючи у стравохід і дихальні шляхи великих
морських організмів пластикові вироби нерідко стають причиною їх загибелі.
Деградація земель. Кількість земельних ресурсів на земній кулі обмежена, до того ж їх не можна
замінити жодними іншими ресурсами. Щороку з активного використання вилучаються мільйони гектарів
земель, втрата кожного гектара родючої землі зменшує можливості людства вирішити продовольчу,
сировинну, соціальну та інші глобальні проблеми.
Деградацію земель спричиняє багато факторів: 1) гірничі розробки; 2) посилення водної і вітрової ерозії
внаслідок людської діяльності; 3) хімічне забруднення грунтів міндобривами та отрутохімікатами.
Відкритий видобуток корисних копалин і сильна ерозія грунтів призводять до повної втрати родючого
шару землі і формування "місячних ландшафтів" або "бедлендів" (від англ. погана земля). Внесення
мінеральних добрив, гербіцидів і пестицидів хоч і дає змогу підвищити урожайність сільськогосподарських
культур і навіть тимчасово підвищити родючість земель, проте з часом в ґрунті нагромаджуються шкідливі
хімічні сполуки. Потрапляючи в культурні рослини, тканини комах і тварин через харчові ланцюги, вони
часто у дуже значних концентраціях досягають організму людини, збільшуючи захворюваність і
смертність. Серед основних шляхів розв'язання екологічних проблем є такі: 
1) перехід до матеріало- і енергозберігаючих технологій, а в перспективі - до замкнутих циклів
використання ресурсів, що дасть змогу перейти до маловідходного виробництва; 
2) використання нагромадженого за тисячоліття людської діяльності досвіду раціонального
природокористування. Розробка регіональних схем використання ресурсів в залежності від природних,
економічних та соціальних особливостей території; 
3) розосередження екологічно шкідливих виробництв, які в даний час ще не можна закрити; 
4) розширення природно-заповідних територій, особливо в районах з нестабільними екологічними
системами (тундра, пустеля, вологі екваторіальні ліси); 
5) екологічна освіта і виховання населення.
Економічні проблеми. До цієї групи проблем відносять переважно енергетичну, сировинну та
продовольчу.
Сировинна та енергетична проблеми мають багато спільного. Викликані вони, передусім недостатньою
кількістю розвіданих запасів корисних копалин і дуже нераціональним їх використанням. Вже доводиться
експлуатувати родовища, які знаходяться у гірших гірничо-геологічних умовах, у районах з
екстремальними природними умовами (Сибір, Канадська Арктика, пустелі Африки і Австралії), з нижчим
вмістом корисних компонентів у рудах. Усе це приводить до подорожчання сировинної та енергії, а
значить, і всієї продукції згаданих галузей господарства. Тому основним шляхом вирішення
сировинноенергетичної кризи є перехід до матеріало- і енергозберігаючих технологій, комплексного
використання сировини, створення маловідхідного і безвідходного виробництв
До зменшення використання сировини повинна привести і заміна багатьох видів природних матеріалів на
штучні і синтетичні, які можуть створюватися із наперед заданими властивостями. Ллє більшість цих
матеріалів є надзвичайно складними хімічними сполуками, нерідко вони мають токсичні і канцерогенні
властивості. Тому в світі існує тенденція до ширшого використання екологічно безпечних матеріалів на
основі відновних біологічних ресурсів (деревина, натуральні волокна, шкіра) та найбільш розповсюджених
корисних копалин (будівельне каміння, пісок, глина).
Значна економія сировини досягається за рахунок використання вторинних матеріалів - металобрухту,
макулатури, пластмас. Запаси їх у багатьох країнах настільки значні, що можуть значною мірою
компенсувати дефіцит природних ресурсів. У старопромислових районах Західної і Східної Європи та
США обсяги заготівлі вторинних ресурсів навіть перекривають місцеві потреби і частково експортуються в
інші країни.
Приклади високоефективного використання вторинної сировини показують "малі" високорозвинені країни
Західної Європи. Тут використовується 80-90 % щорічного надходження металобрухту, 50-70 %
макулатури і багатьох видів пластмас, до 75% побутового сміття спалюється з метою виробництва
енергії.
Розв'язання енергетичної проблеми, крім повсюдної економії енергії і вдосконалення існуючої теплової
енергетики на принципово нових технологічних основах (спалювання вугілля у "киплячому шарі", МГД-
генератори), передбачає широке використання альтернативних джерел енергії, передусім сонячної,
вітрової, внутрішнього тепла Землі.
Загальний вітроенергетичний потенціал Землі майже в ЗО разів перевищує річне споживання електрики в
усьому світі.
Перша у світі вітрова електростанція потужністю 100 кВт збудована в Криму в 1931 р. Струм надходив в
електромережу Севастополя. Вітрові електростанції функціонують в ФРН, США, Росії, Казахстані,
Туркменистані. Кубі, Швеції та ін.
Використання енергії припливів і відпливів найбільш характерно для Франції, Росії, США та ін., а
геотермальної енергії - для Ісландії, Росії.
Продовольча проблема визначається спроможністю Землі прогодувати нинішнє і майбутні покоління
планети. До певної міри це наслідок того, то харчування є фізіологічною потребою людини.
Згідно з даними ФАО (продовольчої і сільськогосподарської організації ООН), нині на планеті голодують
понад 500 млн. осіб, а ще 1 млрд. осіб постійно недоїдають. Продовольча криза особливо актуальна для
багатьох країн Африки, Азії, Латинської Америки і загрожує поширитися на інші території.
Зонами критичної продовольчої ситуації у світі є територія у центральній Африці (Мавританія, Сенегал,
Гамбія, Малі, Нігерія, Чад), де слабо розвинена промисловість, і у Північно-Східній та в південній Африці
(за винятком ПАР). Найбільш критичне становище склалося у 20 країнах "зони голоду", що розташована в
сухих саванах і напівпустелях. Тут темпи приросту населення у два рази перевищують виробництво
продовольства. Середньодобова забезпеченість їжею оцінюється у цих країнах на 80-85 % від
рекомендованих ФАО норм (не менше 2400 ккал на добу).
Причиною голоду є не відсутність запасів зерна, а неспроможність країн, що розвиваються, через власні
низькі доходи закуповувати на світовому ринку продукти харчування. У структурі сімейного бюджету
частка продовольчих затрат у них перевищує 60 %, тоді як у Німеччині 17%. у США - 19%, у країнах
Дніпровсько-чорноморського субрегіону, Російській Федерації, через невисокі доходи населення цей
показник наближається до 70 %, при цьому обмежується споживанням хліба, круп, картоплі.
Серед чинників, які мають особливе значення для вирішення продовольчої проблеми, с земля. Однак не
вся земля с придатною для вирощування сільськогосподарських культур.
Тільки 11,3% земної суші придатні до обробітку, тобто є орними землями. Приблизно ще 1800 млн. га
(12% поверхні суші) може бути освоєна під орні землі та багаторічні насадження.
В Європі і Азії, наприклад, розорано відповідно 25,3 і 17,0% площі суші, тоді як площа орних земель в
Австралії і Океанії, в Африці та Латинській Америці розораність становить усього 6,0, 6,7 та 8,9 %
відповідно. У структурі використання земель у різних регіонах світу найбільшу питому в Австралії та
Океанії займають пасовища (56%), у Латинській Америці - ліси (48,1 %). Серед земель Близького Сходу
переважають пустелі, які придатні для землеробства.
Чималі площі родючих земель вилучаються у світі під забудову, особливо міську, яка в XXI ст. може
значно зрости.
Особливою проблемою є деградація (погіршення) землі. Це не лише виснаження грунтів, їх ерозія, а й
забруднення різними хімічними сполуками, що вносяться при удобренні. За даними ООН, площа орних
земель лише у країнах "третього світу" на початок XXI ст. скоротиться на 17,7 %, а їх потенційна
продуктивність - на 28,9 %.
Компенсувати втрати можна за рахунок підвищення продуктивності оброблювальних земель, тобто
збільшення збору врожаїв. Спеціалісти вважають, що цього можна досягнути, поєднавши апробовані
форми землеробства із сучасними досягненнями біотехнології. Допускається, що таким шляхом можна
збільшити врожайність, наприклад, кукурудзи і пшениці у країнах, то розвиваються, у 2-3 рази. Цього було
б достатньо для задоволення потреб населення цих країн у зернових культурах.
Для продовольчого забезпечення людства суттєве значення мають біологічні ресурси Світового океану.
Адже в ньому видобувається близько 20 % харчових білків тваринного походження.
Особливий інтерес представляє розширення нетрадиційного виробництва продуктів харчування, зокрема
розробка технологій виробництва білків такої якості, які б використовувалися для виробництва нових
харчових продуктів, особливо таких, що імітують тваринницькі.
Соціальні проблеми. Численні глобальні проблеми існують в галузі взаємовідносин між людиною і
суспільством. Це проблеми охорони здоров'я, освіти, культури, злочинності та ін. Можливості розв'язання
цих проблем залежать від рівня соціально-економічного розвитку країн, тому особливої гостроти вони
набирають у слаборозвинених регіонах світу.
Незважаючи на ліквідацію багатьох масових епідемій (віспа, чума, холера), стан охорони здоров'я у
багатьох країнах викликає тривогу. Багато сучасних хвороб (серцево-судинні, легеневі, ракові) є
наслідком погіршення екологічної ситуації, малорухомого способу життя, частих психологічних стресів.
Замість вже подоланих, виникають нові епідемії, найбільш загрозливою серед яких є СНІД.
У країнах, що розвиваються, важливою причиною смертності залишаються інфекційні хвороби (шлунково-
кишкові і гострі респіраторні захворювання, туберкульоз). У промислове розвинених країнах більшість
людей помирає від серцево-судинних і ракових захворювань.
Умовами вирішення проблем охорони здоров'я с перехід до здорового способу життя, забезпечення
повноцінного харчування, поліпшення екологічних умов проживання і, звичайно, розвиток медицини,
пропаганда здорового способу життя, боротьба з курінням, алкоголізмом, наркоманією.
Складна соціально-економічна ситуація в багатьох країнах світу, всесвітня криза духовної культури
сприяла переростанню такого негативного явища у проблему глобального масштабу, як злочинність,
Інтернаціоналізація злочинності у багатьох випадках значно випереджує темпи світової інтеграції в
економічній, соціальній і культурній сферах. Особливо небезпечним стало явище злочинності після того,
як вона набрала організованих форм, сформувала і постійно розширює світовий ринок наркотиків і зброї.
Іншим дуже небезпечним проявом глобальної злочинності є тероризм.

Економіко-географічна характеристика регіонів

та країн світу

1 Економіко-географічна характеристика регіонів та країн

світу
Економіко-географічна характеристика регіонів та окремих держав (за типовим планом: економіко-
географічне положення та його господарська оцінка; природні умови і ресурси; населення і трудові
ресурси; особливості галузевої та регіональної структури господарства; промисловість та її структура;
характеристика основних галузей сільського господарства; транспорт, основні його види та географія;
зовнішньоекономічні зв'язки; регіональні відмінності ).
Загальна характеристика країн Європи. Німеччина. Велика Британія. Франція. Італія. Польща. Білорусь.
Росія.
Загальна характеристика країн Азії. Японія. Китай. Індія.
Країни Америки. США, Канада. Загальна характеристика країн Латинської Америки.
Загальна характеристика країн Африки.
Загальна характеристика Австралії та країн Океанії .

2 Німеччина
Німеччина розташована у західній частині Європи. Площа країни – 357.0 тис. км 2. Її оточують дев'ять
високорозвинених країн-сусідів: Данія - на півночі, Нідерланди, Бельгія, Люксембург і Франція - на заході,
Швейцарія та Австрія - на півдні, Чехія та Польща - на сході.
На півночі Німеччина має досить зручний вихід до Північного і Балтійського морів, які з'єднані між собою
Нільським каналом і перетинає основу Ютландського півострова. Вихід до моря забезпечує Німеччині
доставку великої кількості вантажів, зокрема палива, сировини, також вивіз готової продукції і є
найдешевшим видом транспорту.
За обсягом валового національного продукту (2,25 трлн. дол.) Німеччина перевищує своїх сусідів -
Францію, Англію, поступаючись у світі США, Китаю, Японії та Індії. Золотовалютні запаси Німеччини є
найбільшими у світі.
Німеччина - федеративна республіка. Глава держава - президент, але повнота влади належить
федеральному канцлеру. Законодавчий орган -однопалатний парламент.
Природні умови і ресурси країни значною мірою вичерпані, оскільки інтенсивно експлуатуються
протягом значного часу. Головним багатством з паливних ресурсів є кам'яне (Рурський і Саарський
басейни) та буре (Нижньорейнський) вугілля. За їхніми запасами Німеччина серед країн Європи займає
перше місце. На низовинах північної частини держави є незначні запаси нафти і газу, а на південному
заході, в горах Шварцвальд, є невеликі родовища уранових руд.
Родовища низькоякісних руд (на південь від Ганновера) практично вичерпані і мають лише місцеве
значення. У тому ж самому районі є незначні поклади свинцево-цинкових та мідних руд. В межиріччі
Везеру та Заале, в центральній частині країни, є запаси калійних солей, а в районі Ганновера - кухонної
солі. Промислове значення мають поклади будівельних матеріалів.
Німеччина має густу річкову сітку. Найбільшу протяжність в межах країни мають ріки Рейн, Дунай, Ельба,
які впродовж року є повноводними. Але гідроенергетичних ресурсів не вистачає. Є багато джерел
цілющих мінеральних вод на південному заході країни, в районі Баден-Бадена. 25 % території країни
займають лісові масиви, що проростають переважно в горах.
На території країни переважає рівнинний рельєф, близько половини території зайнято низовинами
(Північнонімецька низовина), середню частину країни займають зруйновані гори, а південну частину -
середньовисокі та високі гори (Шварцвальд, Швабські Альпи та ін.).
Клімат країни помірний морський. Середня температура січня становить +3...-2°С, липня - +16...+20°С.
Опадів випадає 600-800 мм.
Найпоширеніші грунти - підзолисті, бурі лісові, опідзолені чорноземи.
Природні умови сприятливі для сільського господарства, туризму та рекреації.
Населення Німеччини складає 81.8 млн. осіб (перше місце в Європі, 2012 р.). На зміни чисельності
населення у XX ст. значно вплинула Друга світова війна. Природний приріст населення є від'ємним - тут
ще з 70-х років XX ст. спостерігається депопуляція населення країни. Низька народжуваність і підвищена
середня тривалість життя (77 років) зумовили старіння нації (високу частку людей похилого віку).
Німеччина є однонаціональною державою (95 % жителів - німці). Серед інших національностей
переважають турки (2,3), італійці (0,7), серби, хорвати, іспанці, греки, голанці, датчани, цигани, євреї та ін.
За віросповіданням серед жителів Німеччини переважають католики та протестанти (лютерани).
Середня щільність населення висока - 230 осіб/км 2. Найбільша вона в районі Рурського вугільного
басейну - понад 2 тис. осіб/км2, найменша — на південному сході (Баварія) і північному сході (Померанія).
Країна вважається високоурбанізованою. У містах проживає 86 % населення країни. Приблизно 30 %
населенні проживає в великих містах і агломераціях. Найбільші серед них - Рейнсько-Рурська
агломерація (11 млн. осіб - найбільша в Європі), Штутгартська, Мюнхенська та ін. Вони разом з
агломерацією Рандстадт у Нідерландах злилися у Прирейнський мегаполіс з населенням понад 30 млн.
осіб. У Німеччині є три міста мільйонера - Берлін, Мюнхен (1241 тис. осіб), Гамбург (1675 тис. осіб), Кельн
(1млн. осіб). Інші великі міста - Франкфурт-на Майні, Есен, Дортмунд, Дюссельдорф, Дрезден.
Економічно активне населення становить 65 % від загальної кількості населення людей працездатного
віку. Близько 60 % зайнятого населення працюють у сфері послуг, близько 37 % - у промисловості і
будівництві, понад 3 % - у сільському господарстві. Безробіття становить майже 10 % від економічно
активного населення.
Загальна характеристика господарства. Федеративна Республіка Німеччина належить до
високорозвинених постіндустріальних країн світу. В загальній структурі господарства переважає сфера
послуг - 68 %. Промисловість становить 31 % і сільське господарство - 1 %. За обсягом економічного
виробництва вона займає третє місце в світі, а у світовій торгівлі - друге.
Після об'єднання Німеччини економічна система колишньої НДР перейшла на засади соціальної ринкової
економіки з глобальним управлінням економічними процесами, що означає відмову від державного
регулювання і гарантування свободи приватної ініціативи і приватної власності. Для проведення такої
економічної політики східні землі Німеччини отримали велику стартову допомогу.
Промисловість є основою німецької економіки, де переважають невеликі підприємства. Загальний
розвиток промисловості в останні десятиріччя супроводжувався, з одного боку, постійним ростом ВНП, а з
другого - відчутними структурними змінами, що стало наслідком зменшення більш, ніж вдвічі, частки
видобувної промисловості за рахунок значного зменшення видобутку кам'яного вугілля, зменшення
частки галузей легкої промисловості, зокрема текстильної, взуттєвої і зростання частки нових галузей -
хімії, нафтопереробки, електротехніки, автомобілебудування.
Хімічна промисловість є найважливішою галуззю індустрії основних матеріалів і виробництва
промислових товарів Німеччини. За експортом хімічної продукції Німеччина займає перше місце у світі.
У хімічній промисловості розвивається виробництво кислот і мінеральних солей, синтетичного азоту,
сірчаної кислоти, а також лаків і фарб.
У Німеччині виділяються два великі райони хімічної промисловості: Північний - Рейн-Вестфалія, де ця
галузь базується на переробці вугілля і використанні відходів його коксування, а також імпортної нафти.
Значними центрами хімічної промисловості на цій землі є Леверкузен, Кельн та ін. Другим великим
районом є Прирейнський, де розвиваються нафтохімія, виробництво лаків і фарб. Найвідомішими
центрами хімічної промисловості тут є Людвігсгафен і Франкфурт-на-Майні.
Найпопулярнішими фірмами, які займаються виробництвом хімічної продукції, є «БАСФ», «Гехст»  і
«Байер». Вони виробляють до 40% продукції галузі і 60 % її експортують.
Автомобілебудування Німеччини займає третє місце у світі. П'ять найпопулярніших у світі фірм:
"Даймлер-Бенп", "БМВ", "Фольксваґен", а також "Опель" і "Форд" випускають у Німеччині понад 90 % усіх
автомобілів. При цьому "Форд" - німецька філія американського концерну "Форд", а "Опель" - дочірнє
підприємство американської фірми "Дженерал Моторс". Виробництво автомобілів розкидане по всій
Німеччині, але головними центрами автомобільної промисловості є Вольфсбурґ, Енден, Рюссельсгайм,
Брауншвайґ, Кельн, Штутгардт, Нюрнберг, Мюнхен.
Завод "ІФА" (м. Людвігсфельде), що підпорядковується фірмі "Даймлер-Бенц", продукує запчастини для
вантажних автомобілів і експортує їх у понад 50 країн світу. Виключно на експорт працює колишній завод
"Робур" (м. Ціттау) у складі фірми М.А.Н., що випускає вантажні автомобілі.
Німеччина займає перше місце в Європі за виробництвом суден (Кіль, Гамбург, Бремен, Дуйсбург).
Аерокосмічна промисловість виготовляє цивільні та військові літаки, ракетну техніку.
Нафтопереробна промисловість Німеччини переважно базується на імпортній нафті. Власний
видобуток нафти забезпечує потреби країни менше, ніж на 5%. Значними центрами нафтопереробки є
Кельн, Карлсруе, Інгольштадт, Ґельзенкірхен, Гамбург, Бремен, Вільгельмсгафен.
Сільське господарство. Німеччина має високорозвинене сільське господарство, яке повністю
задовольняє потреби населення у місцевій сільськогосподарській продукції.
Основою сільськогосподарського виробництва в Німеччині є сільська сімейна ферма. Понад 90 % усіх
ферм обробляють земельні площі, які є меншими від 50 га.
Висока інтенсивність сільськогосподарського виробництва забезпечується широкою механізацією і
електрифікацією, використанням добрив і сучасних засобів боротьби зі шкідниками. Структура
сільськогосподарського виробництва Німеччини характеризується переважанням тваринництва (70%) над
рослинництвом.
Тваринництво. Сприятливі умови для розвитку тваринництва мають передгір'я Альп та приморські
території півночі. Майже 80% молочної худоби фермери утримують стадами не більше 40 голів. За
наявністю великої рогатої худоби Німеччина займає друге місце у Західній Європі (після Франції).
Повсюдно в Німеччині поширене свинарство, за поголів'ям свиней Німеччина займає четверте місце у
світі і перше у Європі.
Рослинництво характеризується відносно високою питомою вагою кормових культур, які разом із
пасовищами і природними луками є надійною базою розвитку тваринництва. Товарною продукцією
рослинництва є зернові культури, зокрема пшениця, ячмінь, а серед технічних культур - цукровий буряк,
хміль.
Основою зернового господарства є пшениця, високоурожайні сорти якої дають врожаї до 70 ц/га. Також
вирощують жито, овес, ячмінь. За валовим збором зерна країна займає третє місце в Європі.
Цукровий буряк дає високі врожаї у Нижній Саксонії, Північній Рейн-Вестфалії, Баварії, а хміль
вирощується переважно у Баварії. За виробництвом хмелю країна займає перше місце у світі.
Виноградарство і садівництво розвинене в долинах рік півдня Німеччини, а також на схилах мальовничих
гір Шварцвальд.
Транспорт активно розвивається в Німеччині у зв'язку з центральним розташуванням у Європі,
віддаленістю більшої частини території від моря, переважанням сухопутних кордонів над морськими та
розбудовою ефективного внутрішньонімецького сполучення "схід-захід", у зв'язку із об'єднанням
Німеччини і входженням її східної частини у європейський ринок.
За обсягами перевезень як пасажирів, так і вантажів, перше місце утримує автомобільний транспорт.
Мережа доріг міжрегіонального сполучення має загальну довжину 52,7 тис. км, з них 11,2 тис. км
автобанів та 41,5 тис. км федеральних доріг. Після США Німеччина має найбільшу мережу
автомагістралей у світі.
Важливим видом транспорту залишається залізничний. Загальна протяжність залізниць перевищує 46
тис. км і за їх щільністю Німеччина займає одне із перших місць у світі. Залізницями перевозять кам'яне
вугілля, залізну руду тощо.
Важливе значення для здійснення економічних зв'язків у середині країни відіграє річковий транспорт.
Загальна протяжність водних шляхів Німеччини - 7,4 тис. та. Найважливішим міжнародним водним
шляхом, яким перевозиться близько двох третин німецьких річкових вантажів, є Рейн. Зростає значення
каналу Рейн - Майн - Дунай, який є прямим водним шляхом сполучення між Північним і Чорним морями.
Морський транспорт обслуговує, головним чином, зовнішньоторговельні перевезення країни.
Найбільшими морськими портами є Гамбург, Бремен, Бремергафен, Вільгельмсгафен, Енден, Любек і
Росток.
Зовнішньоекономічні зв'язки. За обсягом зовнішньоекономічного обігу Німеччина займає друге місце у
світі після США. Головними експортними товарами Німеччини є машини, хімічні та електротехнічні
вироби, автомобілі, продукти харчування.
До найважливіших імпортних товарів належать: продукція обробної промисловості, транспортне
обладнання, сільськогосподарські продукти, вироби текстильної промисловості, а також нафта і
нафтопродукти, залізна руда, кольорові метали.
Найбільшими торговельними партнерами-імпортерами Німеччини є Франція, Голландія, Італія. Головні
напрями експорту - Франція, США, Великобританія та інші країни ЄС.

3 Великобританія
Географічне положення. Країна розташована на острові Великобританія, північно-східній частині
острова Ірландія та групі сусідніх малих островів. Площа країни – 245 тис.км 2. Офіційна назва - Сполучене
Королівство Великобританії та Північної Ірландії. До її складу входять чотири основні історико-географічні
області: Англія як основне ядро держави і також приєднані до неї Уельс, Шотландія та Північна Ірландія
(Ольстер). На заході держава межує з Ірландією. А найближчі материкові сусіди - Франція і Бельгія.
Велика Британія є також центральною державою Співдружності - політичного та економічного об'єднання
країн і територій, що раніше входили у Британську імперію (49 держав і території). До складу
Співдружності входять домініони (Канада, Австралія, Нова Зеландія та залежні від них території).
Велика Британія - конституційна монархія. Очолює державу королева. Глава уряду - прем'єр-міністр.
Законодавча влада належить парламенту, який складається з Палати лордів і Палати общин.
Природно-ресурсний потенціал. Клімат Великої Британії характеризується м'якою вологою зимою,
прохолодним і вологим літом. Лише південь і південний схід придатні для вирощування всіх
сільськогосподарських культур помірного поясу.
Корисні копалини в країні досить обмежені – є родовища кам'яного вугілля, залізної руди, а також руд
кольорових металів. На континентальному шельфі Північного моря відкрито нові потужні родовища нафти
і газу, що вивели Сполучене Королівство на перше місце в Західній Європі за наявністю енергетичних
ресурсів. Країна володіє значними запасами вапняків.
Близько 20 % території Великої Британії займають ліси, гористі місцевості, болота. Решта поверхні
освоєна і використовується для сільськогосподарських угідь і під населеними пунктами, промисловими
зонами, комунікаціями.
Населення. Чисельність населення країни станом на 2012 р. становить 63,2 млн. осіб. Основу сучасної
англійської нації становлять племена англосаксів. Англійців сьогодні - 81 %, шотландців - 10%, ірландців -
4 %, уельсців (валлійців) - 2 %, індусів - 1 %, інших народностей (переважно вихідці із держав
Співдружності) - 3 %. В Англії проживає понад 30 тис. українців.
Серед релігій переважає християнство. Англійці сповідують англіканську віру, ірландці - католицьку,
шотландці - пресвітеріанську. Досить поширені мусульманство, а також інші вірування.
Для Великої Британії здавна характерним є низький приріст населення. Відбувається старіння нації.
Населення віком понад 60 років становить 21 % (2008 р.). Середня тривалість життя на 10 років більша,
ніж у світі загалом, але дещо нижча, ніж у сусідніх західноєвропейських країнах - 74,5 років у чоловіків і
79,8 років - у жінок.
Переважає міський тип розселення: 89 % населення - жителі міст, причому майже половина з них
проживає у великих містах і міських агломераціях. Найбільш урбанізованою є південно-східна і
центральна частини країни - між містами Лондон, Бірмінгем, Ліверпуль, Манчестер і Лідс. Поза цими
агломераціями знаходяться ще три великі центри розселення: Ньюкасл, Глазго і Белфаст. Найбільшими
містами Великобританії є Лондон (7,6 млн. осіб), Бірмінгем (2,3 млн. тис. осіб), Манчестер (2,3 млн. осіб),
Лідс (1,5 млн. осіб), Ліверпуль (0,9 млн. осіб).
Середня щільність населення - 242 особи/км2.
Сучасна структура господарського комплексу. Велика Британія відноситься до високорозвинених
постіндустріальних країн світу.
У господарстві переважає сфера послуг - 71 % ВНП, на промисловість припадає 28 %, на сільське
господарство - 2 %.
За рівнем ВНП Велика Британія змістилася на п'яте місце у світі. У фінансовій сфері Лондон продовжує
надійно займати друге місце у світі, поступаючись лише Нью-Йорку.
Промисловість Великої Британії характеризується зростанням високотехнологічних галузей
промисловості, а саме: електротехніки і телекомунікацій, авіа- і аерокосмічної промисловості, деяких
галузей хімічної промисловості (нові матеріали, біотехнології, фармацевтики).
Нафтопереробна промисловість Великої Британії в основному створена після війни. Потужні заводи
розташовані в гирлі Темзи, поблизу Саутгемптона, біля берегів Уельсу, вздовж Манчестерського каналу,
в Шотландії.
Використання нафти у паливно-енергетичному балансі Великої Британії призвело до зменшення
видобутку вугілля. Найбільші запаси енергетичного вугілля зосереджені в Йоркширському
кам'яновугільному басейні, де видобувається 60 % усього вугілля країни, причому його видобуток утричі
дешевший, ніж в інших басейнах країни. Нортумберленд-Даремський басейн, що забезпечує трохи
більше 10% видобутку, виділяється якіснішим коксівним вугіллям. Однак умови роботи тут складні через
малу потужність вугільних пластів. Ще один кам'яновугільний басейн - Південно-Уельський - відомий
своїми антрацитами.
Природний газ використовується не лише як паливо, а й як важлива сировина хімічної промисловості. В
2008 р. його було видобуто більше 100 млрд м3.
Великобританія експлуатує прибережні газові родовища Північного моря. За рівнем видобутку природного
газу вона входить до четвірки найбільших країн світу. Газопроводи із морських родовищ прокладені до
Східної Англії, а звідти - до магістрального газопроводу Лондон-Ланкашир і далі в інші райони країни.
На базі власних та привізних енергоносіїв у Великій Британії розвинулась потужня
електроенергетична промисловість. У 2008 р. вона виробила 395 млрд. кВт/г електроенергії і зайняла за
цим показником восьме місце у світі. Основою енергетичної галузі є теплоелектростанції. Частка АЕС
становить 10 %.
У металургійній промисловості Великої Британії важливе місце відводиться чорній металургії, яка
залишається важливою галуззю промисловості, хоча обсяги виробництва чавуну і сталі зменшуються.
Виплавка стані проводиться передовими киснево-конвертерним і електроплавильним способами. Як і
більшість розвинених країн світу, Великобританія нині спеціалізується на виробництві якісної сталі і
складних видів прокату.
Галузь забезпечена власним коксом, але крім марганцю і легуючих металів імпортує майже всю
необхідну залізну руду.
У Великій Британії традиційно метал виплавлявся поблизу вугільних басейнів (Південно-Уельського,
Північно-Східного, Шотландського, Ланкаширського) у Західному Мідленді і поблизу залізнорудних
родовищ (Комберлендського, Лінкольширського, Нортгемптонширського).
Серед країн Європи Велика Британія замикає п'ятірку найбільших виробників чорних металів (після
Російської Федерації, Німеччини, Італії та України), у світі вона займає одинадцяте місце.
Кольорова металургія Великої Британії переважно орієнтується на переробку привізних неочищених
металів і брухту. З власної сировини в незначних кількостях видобувають тільки олово і вольфрам,
практично повністю задовольняючи власні потреби.
За останні десятиріччя зросло виробництво алюмінію. За його виробництвом Велика Британія займає 11
місце в світі.
Хімічна промисловість орієнтується на власну і привізну сировину (вуглехімія, нафтохімія, основна хімія),
зростає значення пластмас, синтетичних смол і волокон.
Хімічна промисловість найбільшого розвитку досягнула у повоєнні роки, коли вона базувалася на
місцевих коксохімічних продуктах, кам'яній солі і частково - на імпортній мінеральній сировині. Розвиток
нафтопереробної промисловості сприяв швидкому становленню синтетичної хімії. Завдяки цьому галузь
займає провідні позиції у світі. Так, за виробництвом синтетичного каучуку Велика Британія займає сьоме
місце у світі, за виробництвом автопокришок - десяте.
Головним районом розміщення хімічної промисловості є Південний Схід та Ланкашир. Нафтохімія
наближена до портових міст, куди надходить як вітчизняна, так і імпортна нафта. Виробництво
мінеральних добрив розраховане на потреби споживача (Південний Схід, Йоркшир).
Машинобудування є провідною галуззю британської економіки. Основними його секторами є загальне,
електротехнічне (включаючи електроніку) і транспортне машинобудування.
За вартістю продукції і кількістю зайнятих перше місце займає загальне машинобудування, що включає
виробництво промислового обладнання, будівельної техніки, підіймально-транспортних,
сільськогосподарських машин, передусім колісних тракторів. За виробництвом різного
сільськогосподарського обладнання Велика Британія займає одне з перших місць в світі.
Велика Британія утримує лідерство за випуском автомобілів вищого класу "Роллс-Ройс", "Ягуар", 70 % з
яких експортується. У цій галузі домінують такі компанії як "Ровер", "Форд", "Пежо-Талбот" та три японські
компанії "Ніссан", "Тойота", "Хонда".
Швидкими темпами розвивається авіаракетно-космічна промисловість, що займає третє місце серед
розвинених країн світу, після США і Франції. Найбільшою англійською компанією в цій галузі є "Брітіш
Аероспейс", що є другою у світі за виробництвом літальних апаратів.
Електротехнічна і електронна промисловість представлені виробництвом комп'ютерів, засобів
телекомунікації.
Важливе місце в економіці країни займає харчова промисловість. Країна виділяється виробництвом
шотландського віскі, джину і молока.
Легка промисловість. Ця галузь упродовж століть була провідною і до Першої світової війни
знаходилась поза конкуренцією. Сильний спад у 30-х роках XX ст. підірвав позиції галузі настільки, що
Велика Британія поступово перетворилася з постачальника бавовняних і навіть вовняних тканин у їх
імпортера. Британські фірми належать до провідних виробників тканин, килимів. Основним районом
бавовняної промисловості є Ланкашир, вовняної - Йоркшир, лляної - Північна Ірландія, трикотажної -
Східний Мідленд.
В сільському господарстві Великої Британії важливою галуззю стало тваринництво, де виробляється
більше двох третин сільськогосподарської продукції. Тваринництво Великої Британії має молочний
напрямок. Цьому сприяють наявність природних пасовищ і сінокосів, що на значній території
використовуються цілорічно, а також високий попит на молочну продукцію. Значна частина молока, що
виробляється у приміських зонах великих міст та агломерацій, реалізується у свіжому вигляді. На
віддалених від міста молочних фермах молоко переробляють, що дає змогу транспортувати його на
значні відстані.
У Великій Британії поголів'я свиней сягає майже 8 млн. голів. Традиційною галуззю її тваринництва є
вівчарство. Воно має вовняну і м'ясну спеціалізацію.
Високопродуктивним є рослинництво. Вирощують картоплю, цукрові буряки та ін.
Транспорт. Серед різних видів транспорту найважливішим для Великої Британії є морський.
Британський морський флот за тоннажністю займає друге місце у Європі. На нього припадає близько 90
% обсягу і дві третини вартості вантажообігу держави. Велика Британія має широку мережу морських
портів. Найбільшими серед них за вантажообігом є порти Лондона, Ліверпуля, Манчестера, Белфаста.
Залізничний транспорт виконує 20 % вантажообігу всередині країни. Протяжність колій помітно
скорочується.
Зростає значення автомобільного транспорту, вантажообіг якого щонайменше у 8 разів перевищує
залізничні перевезення. Країна має густу мережу автомобільних шляхів. Найважливішою
автомагістраллю є Лондон - Бірмінгем - Манчестер - Глазго.
Внутрішній водний транспорт втратив своє колишнє значення. Нині більшість каналів, що з'єднують
річкову систему Великої Британії, мало використовуються для судноплавства, за винятком поглиблених
естуаріїв великих річок.
Особливу роль в господарстві країни відіграє трубопровідний транспорт, що використовується для
постачання нафти, природного газу з свердловин шлейфу Північного моря до споживачів. Трубопроводи
прокладаються морським дном, що вважається складним технологічним процесом навіть у сучасних
умовах.
Важливе міжнародне значення має повітряний транспорт. Через аеропорти Великої Британії
здійснюються міжнародні авіарейси між Європою і США, а також між країнами Північної і Південної
Європи та Північної Африки. Головним міжнародним аеропортом країни є Лондон (Хітроу, Ґатвік), через
які щорічно перевозиться близько 80 млн. пасажирів.
Зовнішні економічні зв'язки. Традиційно Велика Британія ввозить товарів більше, ніж вивозить.
Сьогодні у групі готових виробів і напівфабрикатів спостерігалося збільшення товарів електротехнічної і
хімічної промисловості. За експортом продукції хімічної промисловості Сполучене Королівство займає
третє місце у світі, після Німеччини і США, переважає продукція тонкого хімічного синтезу.
Із продукції машинобудування експортується авіаційна техніка, особливо реактивні двигуни і газові
турбіни, наукові прилади, електронна техніка, а також насосно-компресорне і дорожньо-будівельне
обладнання, тракторів і автомобілів, металообробних верстатів.
У зовнішній торгівлі найтісніші зв'язки Сполучене Королівство має з розвиненими країнами, зокрема ЄС
(57 % в експорті і 54 % в імпорті товарів).

4 Франція
Франція - друга за площею (544,0 тис.км2, після України) європейська держава, яка займає крайній захід
Європи. Вона має широкий вихід до Атлантичного океану та його морів (Середземного та Північного).
Сухопутні кордони розділяють її на північному сході і сході з Бельгією, Люксембургом, Німеччиною,
Швейцарією, Італією, Монако, а на півдні - з Іспанією та Андоррою. Разом із сусідніми країнами, що
входять до ЄС, Франція утворює єдиний Європейський простір.
Приморське положення на крайньому заході континенту призвело до того, що через територію держави
проходять залізничні і автомобільні шляхи, що з'єднують країни Європи з важливими портами Атлантики.
Підводний тунель через Ла-Манш з'єднує Францію з Великою Британією.
Франція - республіка. Глава держави - президент. Глава уряду - прем'єр-міністр. Законодавчий орган -
парламент, що складається з Сенату та Національних зборів.
За кількістю населення Франція займає третє місце серед європейських країн (65,7 млн. осіб – 2012 р.).
Тривалий час природний приріст населення в країні був дуже низький, але останнім часом, завдяки
демографічній політиці уряду, став дещо вищим, ніж в інших розвинутих державах Європи. Населення
збільшується завдяки імміграції населення з колишніх колоній, країн Східної Європи і Північної Африки,
Італії та Туреччини.
Середня тривалість життя французів - 79 років (83 - жінки, 75 - чоловіки).
За національним складом Франція - однонаціональна держава. Склад населення досить однорідний.
Французів проживає 93,6 %, а також алжирці, португальці, марокканці, італійці та представники інших
національностей (бретонці, фламандці, корсиканці, німці, баски - 2,8 %). Більшість віруючих - християни-
католики.
Розміщене населення нерівномірно. Середня його щільність - близько 108 осіб/км 2. У промислово
розвинутих районах вона сягає до 300 осіб/км 2, тоді як у горах щільність становить 20-30 осіб/км 2. 75%
населення - це міські жителі, які в основному проживають у 50 міських агломераціях країни (понад 60%
населення країни). Близько 1/5 жителів Франції проживає в Паризькій агломерації. Великими
агломераціями є також Ліон (1,2 млн. осіб), Марсель (1,2 млн. осіб), Лілль (1 млн. осіб). Сільське
населення переважно живе в невеликих населених пунктах і хуторах.
У структурі зайнятості переважає сфера послуг (71%), у промисловості зайнято 25%, у сільському
господарстві - 4% економічно активного населення.
Досить великий рівень безробіття (12,4 %).
Природні умови і ресурси. Франція недостатньо забезпечена мінеральними ресурсами для розвитку
промисловості і залежить від імпорту сировини та енергоносіїв.
Запаси вугілля, нафти, природного газу та руд кольорових металів незначні. Найбільші вугільні басейни -
Лільський та Центрального масиву. Однак серед енергетичних ресурсів Франція займає перше місце в
Європі за запасами уранових руд.
За запасами залізних руд Франція займає провідне місце серед країн Західної Європи. На півдні держави
є великі родовища бокситів, в Ельзасі - калійної солі, в Лотарингії - кухонної солі. Франція досить багата
на будівельну сировину.
Краще, ніж інші західноєвропейські держави, країна забезпечена прісними водами, має також значні
запаси гідроенергетичних ресурсів.
Ліси займають 25 % території Франції, але більшість із них не мають промислового значення.
Північна і центральна частина Франції - рівнинна, південна і південно-західна - гірська (старі гори
Центрального масиву та молоді високі хребти Піренеїв та Альп).
У країні переважають два типи клімату - морський та перехідний від морського до помірно
континентального, а на південному узбережжі та о. Корсика - субтропічний середземноморський.
Переважають карбонатні, бурі лісові, а також чорноземні ґрунти. Країна багата на земельні ресурси для
розвитку сільського господарства.
Практично вся територія Франції комфортна для проживання людей, а південне узбережжя - важливий
рекреаційний район світу. Крім морських узбереж, важливими рекреаційними регіонами є Альпи та
Піренеї.
Загальна характеристика господарства. Франція відноситься до високорозвинених постіндустріальних
країн світу. Обсяг промислового виробництва в другій половині XX ст. виріс майже у шість разів, а
продуктивність сільського господарства - більше, ніж удвоє. За обсягом промислового виробництва і
розміром ВНП (1500 млрд. доларів) Франція займає четверте місце у світі після США, Японії і Німеччини.
У структурі ВНП питома вага промислової продукції значно перевищує частку продукції аграрного сектору,
але поступається сфері послуг. Продукція промисловості домінує і в експорті країни.
Промисловість. Характерною особливістю сучасного розвитку промисловості Франції є високі темпи
розвитку галузей, що визначають НТП. На світовому ринку отримали визнання такі галузі промисловості,
як аерокосмічна і воєнна промисловість, загальне машинобудування і металообробка,
автомобілебудування, кольорова і чорна металургія, електронна і електротехнічна промисловість, атомна
енергетика, фармацевтика, парфумерія, хімічна промисловість. Франція все більше орієнтується на
наукомісткі галузі економіки, що посилює конкурентоздатність промислової продукції.
Провідні позиції Франція займає у виробництві робототехніки, засобів зв'язку, біотехнології,
мікроелектроніці і навіть в енергетиці.
Енергетика є розвиненою галуззю у Франції, що спирається на використання як власних, так і імпортних
паливно-енергетичних ресурсів: вугілля, нафти, природного газу, атомного палива. Країна забезпечена
власними енергетичними ресурсами менше, ніж на половину. Більше половини енергоносіїв Франція
імпортує.
Серед країн Європи і світу Франція виділяється високою часткою електроенергії, що виробляється на
атомних електростанціях (75 %), за цим показником країна поступається лише США. АЕС працюють
переважно на власному урані, який видобувають у Центральному масиві.
Серед інших електростанцій виділяються ТЕЦ, що споруджені у промислових районах та біля великих
міст (7,3 %).
Великі ГЕС знаходяться на р. Рона і її альпійських притоках, багато їх також на Центральному масиві,
Піренеях і на витоках Рейну. ГЕС виробляють 17 % електроенергії країни.
Вугільна промисловість країни переживає кризу. Видобувається вугілля у Центральному масиві і на
півночі країни. Головним районом видобутку вугілля залишається Лотарингія.
Незначним є видобуток нафти і природного газу, хоча заводи Франції переробляють понад 75 млн. т
сирої нафти. Нафта надходить переважно з країн Південно-Західної Азії і переробляється на
нафтопереробних заводах Марселя, Гавра, Дюнкерка, Руана, Бордо, Страсбурга.
Природний газ імпортується із Алжиру, Нідерландів, Росії.
Виробництво електроенергії у Франції постійно збільшується, частину виробленої електроенергії Франція
експортує.
У Франції добре розвинена чорна металургія, займаючи п'яте місце за її розвитком в Європі після Росії,
Німеччини, Італії і України.
Для виробництва чорних металів використовується, головним чином, місцева сировина. Франція входить
у десятку найбільших виробників чорних металів у світі. Найбільше залізної руди і металу виробляється у
Лотарингії. Металургійні заводи повного циклу функціонують в Лотарингії, у містах Дюнкерк і Фос-сюр-
Мері (район Марселя), у Савойї.
Франція має розвинену кольорову металургію, особливо алюмінієву, мідну і свинцево-цинкову. За
видобутком бокситів країна входить у двадцятку найбільших світових виробників, а за виплавкою
алюмінію поступається у Європі лише Російській Федерації і Норвегії, входячи в десятку найбільших
світових виробників. За виробництвом свинцю і цинку країна займає відповідно сьоме і десяте місця у
світі. У Франції видобувають також мідь, срібло, вольфрам, літій, сурму. Франція є основним виробником
золота у Західній Європі.
Машинобудування - головна галузь промисловості Франції. Частка галузі у загальній вартості продукції
обробної промисловості країни становить майже третину, дещо поступаючись за цим показником США,
Японії, Німеччині.
Провідною галуззю машинобудування є транспортне машинобудування, передусім автомобілебудування.
Більшість автомобільних підприємств розташовується на окраїнах Столичного району Франції - в
Нормандії, Ельзасі, Півночі, Рона-Альпах. Найбільш відомою автомобільною фірмою є "Пежо-Сітроен",
яка забезпечує понад 30% випуску автомобілів у Франції.
Важливою галуззю машинобудування є авіаракетна. За виробництвом літаків Франція займає перше
місце у світі, а за кількістю зайнятих і обсягом виробництва у світі вона поступається лише США. Центри
авіаційної промисловості - Париж, Тулуза, Бордо і Маріньяні. Авіаракетна промисловість у Франції, на
відміну від інших західноєвропейських країн, належить державі.
Суднобудування розвивається в Сен-Назаре, Нанті, Дюнкерку.
Франція є відомим виробником залізничного обладнання, тепло- і електровозів. За виробництвом
швидкісних поїздів вона займає перше місце у світі.
Значного розвитку досягла електротехніка і електронна індустрія, яка поряд із побутовими товарами
випускає вироби промислового, наукового і військового призначення, електронно-обчислювальні машини.
Вагому частину цієї продукції дають підприємства Парижа.
Хімічна промисловість займається виробництвом мінеральних добрив, гуми, пластмас, синтетичного
каучуку, синтетичних волокон, миючих засобів, медикаментів тощо. Хімічні заводи базуються переважно
на дешевій сировині та енергії. Так, в Лотарингії на базі місцевої сировини розвинені вуглехімія і
виробництво соди, в Ельзасі - виробництво калійних добрив, в Ландах - лісохімія, в Альпах і Піренеях -
електрохімія. Центри нафтохімічної промисловості орієнтується на імпортну сировину (Марсель, Нижня
Сена). Водночас будуються дрібні підприємства наукомістких підгалузей, особливо фармацевтики і
парфумерії в районах, що добре забезпечені кваліфікованою робочою силою (Париж).
Виробництвом синтетичних волокон у Франції виділяється хімічний концерн "Рон-Пулен" - четвертий у
світі виробник хімічних волокон.
Важливою галуззю легкої промисловості залишається текстильна, яка займає традиційні райони на
півночі країни, де розвивається вовняне, лляне, джутове і бавовняне виробництво. Центрами трикотажної
промисловості є Париж, Труа, Рубе. Париж і сьогодні вважається законодавцем мод і найбільшим
центром швейної промисловості не лише Франції.
Серед інших галузей промисловості важливе значення зберігає харчова промисловість. Для неї
характерні невеликі підприємства, розміщені  у  малих  містах та у  сільській  місцевості.  Провідними її
галузями є м'ясна, молочна, борошномельна, консервна, хлібобулочна, виробництво алкогольних напоїв,
передусім марочних вин - шампанське, бордоське, анжуйське, бургундське, кагор, коньяку і
безалкогольних напоїв. Підприємства первинної переробки сільськогосподарської продукції зосереджені у
районах виробництва сировини, а також поблизу місць споживання. Найбільшою концентрацією
підприємств харчової промисловості виділяються Іль-де-Франс, Нор-Па-де-Кале, Пікардія, Бретань, землі
вздовж Луари.
Франція є відомою аграрною країною. За виробництвом збіжжя вона займає четверте місце у світі і перше
у Європі, цукрового буряку - перше у світі і в Європі, винограду - друге у світі і в Європі (після Італії), за
кількістю вирощених свиней - 9 місце у світі у Європі, а за наявністю ВРХ - 13 місце у світі і друге у Європі
(після Російської Федерації). Франція є відомим експортером сільськогосподарської продукції.
Структура сільського господарства характеризується великим розмаїттям галузей і приблизно однаковою
значимістю рослинництва (47%) і тваринництва (53 %) у вартості виробленої продукції.
Тваринництво. У Франції інтенсивно розвивається молочно-м'ясне тваринництво із використанням
концентрованих кормів і пасовищного кормовиробництва.
Орієнтація Франції на власну кормову базу, використання досягнень селекції та сучасної індустріальної
бази дає змогу нарощувати виробництво тваринницької продукції навіть при деякому скороченні поголів'я.
Франція вважається основним виробником волового м'яса і телятини у Європі. Для Франції характерне
інтенсивне свинарство беконного півсального напрямку.
У Франції розвивається також промислове птахівництво. Воно наближене до споживача - великих
агломерацій і промислових центрів.
Загалом сільське господарство Франції залишається найбільшим виробником продовольства у Європі,
продукція якого використовується не лише для власних потреб, а й для експорту на європейський і
світовий ринки.
У рослинництві найбільшу питому вагу займає зернове господарство (30%). Основні культури - пшениця
і кукурудза. Основними пшеничними районами є Північно-французька і Аквітанська низовини. Головні
посіви кукурудзи зосереджуються на південному заході країни. Вирощують також ячмінь, а на зрошуваних
землях у дельті Рони - рис.
Важливе місце у рослинництві займають виноградарство і овочівництво. Тут збирають щорічно 7-8 млн.т
винограду. Середземноморське узбережжя майже все вкрите виноградниками. Багато виноградників у
Шампані, де у довгих підземних галереях витримують всесвітньовідомі шампанські вина. Основна
частина винограду направляється на виготовлення вин. За якістю і кількістю вироблених виноградних
вин, а їх продукується майже 5,6 млн. т, Франція поділяє перше і друге місця у світі з Італією. Основний
район виноградарства - Ланґедок. Марочні вина виробляються у районі Бордо (Жиронда), у Шампані,
Ельзасі, долині Луари.
Овочівництво найбільше розвинене в індустріальних районах та у передмістях великих населених
пунктів, зокрема навколо Парижа. Товарне овочівництво характерне також і для узбережжя Бретані,
долині Луари, Гаронни і Рони. Садівництво найбільше розвинене у помірних широтах, де вирощують
високоврожайні сорти яблук, груш, персиків, а у Середземномор'ї Франції - маслини.
У Франції успішно розвиваються усі види транспорту. У внутрішніх перевезеннях переважає
автомобільний транспорт. На його частку припадає більше половини перевезень пасажирів і понад дві
п'ятих вантажів.
Франція характеризується досить високою насиченістю автомобілів. Так, на 1000 жителів тут припадає
майже 442 легкові автомобілі, що є п'ятим показником у Європі.
Друге місце у внутрішніх вантажоперевезеннях займає залізничний транспорт (8,2 %). У Франції ведеться
будівництво швидкісних залізниць, що з'єднують окраїни держави зі столицею. Через протоку Ла-Манш
прокладено тунель, який теж забезпечує швидкісний залізничний зв'язок.
Трубопровідний транспорт у Франції досить розвинений. Головними нафтопроводами є Марсель - Ліон -
Страсбург і Гавр - Париж.
Для зовнішніх торговельних і пасажирських перевезень важливе значення мають морський і
авіаційний транспорт. Понад 90% вантажообігу забезпечують такі морські порти, як Марсель, Гавр,
Дюнкерк, Бордо, Нант, Руан.
Зовнішньоекономічні зв'язки. За оборотом зовнішньої торгівлі (58 млрд. доларів) Франція займає
четверте місце у світі після США, Німеччини, Японії. Понад три четвертих експорту Франції - це готова
продукція і напівфабрикати, а саме: сільськогосподарські товари і продовольство, устаткування, хімічні
вироби, автомобілі, споживчі товари, метали та інші товари. Більшість товарів (63 %) відправляються у
країни Європейського Союзу.
У імпорті Франції переважають хімічні вироби, споживчі товари, автомобілі та інші засоби транспорту,
продукти харчування, паливно-енергетичні ресурси, промислова сировина та інші товари. Головними
імпортерами є країни ЄС, зокрема Німеччина, Італія, країни Бенілюксу, Велика Британія та інші.

5 Італія
Географічне положення. Італія розташована на півдні Європи, у басейні Середземного моря. Площа
країни – 301,3 тис.км2. Її територія складається із трьох географічно окреслених частин - материкової,
куди входить Падуанська низовина і схили Альпійської гірської дуги; Апеннінського півострова, що
розташований між Адріатичним і Тірренським морями; островів Сіцілія, Сардінія та ін.
Італія - морська держава. Близько 80 % державних кордонів омиває Середземне море, що сприяє
вигідним міжнародним зв'язкам. Через порти Генуя, Венеція і Трієст здійснюється перевезення
міжнародних вантажів. Сухопутні кордони Італії проходять через Альпи, тут вона межує з Францією,
Швейцарією, Австрією і Словенією.
Італія - республіка. Глава держави - президент. Глава уряду - прем'єр-міністр. Законодавчий орган -
парламент, що складається з Сенату республіки і Палати депутатів.
Населення. За чисельністю населення (60,8 млн. осіб, 2012 р.) Італія займає третє місце в Європі після
Російської Федерації та Німеччини. Більшість населення становлять італійці (94,1 %) сардинці,
ретороманці та інші національності (1,9%). Національні меншини, у своїй більшості, проживають у
прикордонних районах вздовж Альпійських гір.
Переважна більшість віруючого населення - католики (99 %).
Середня щільність населення - 192,1 осіб/км2. Найщільніше заселені рівнини Ломбардії і Лігурії (понад 300
осіб/км2).
У країні переважає міське населення (77 %), основна його частина проживає у Північній Італії, особливо
на Падуанській рівнині. Міста є осередками сучасної промисловості, науки, культури, важливими
транспортними вузлами, адміністративними центрами (Мілан - 4,2 млн. жителів, Неаполь - 3,0 млн., Рим
— 2,8 млн., Турин - 1,3 млн., Палермо - 734 тис, Генуя - 701 тис., Болонья - 412 тис., Флоренція - 408 тис.,
Катанія - 364 тис., Барі - 353 тис., Венеція - 318 тис., Мессіна - 275 тис., Верона - 259 тис., Трієст - 231 тис.
осіб та ін.).
Природно-ресурсний потенціал. Клімат Італії дуже різноманітний, оскільки півострів гористий і далеко
видається в Середземне море. В Північній Італії клімат континентальний: зима холодна і туманна, а літо -
жарке. В Центральній Італії - морський клімат з відносно м'якою зимою і не дуже жарким літом. На
Адріатичне узбережжя періодично сильний вітер (бора) приносить маси холодного повітря. На півдні Італії
типовий середземноморський клімат з теплим і не дощовим літом та значними опадами взимку, коли
температура рідко опускається нижче + 7°С. Найбільш стабільні метеорологічні умови спостерігаються на
Рів'єрі.
Найбільшими ріками є По, Тібр, Арно. Північні ріки живляться талими водами льодовиків і атмосферними
опадами. Тому вони повноводні і використовуються для виробництва дешевої електроенергії. На півдні
річки влітку мілководні і навіть пересихають.
Наймальовничішими в Італії є озера, що знаходяться в Альпах. Більшість із них льодовикового
походження (Лаго-Маджоре, Гарда, Комо). На берегах озер створені курорти світового значення.
У країні переважають окультурені ландшафти. Лісистість території становить 20%. Ліси розміщуються
переважно в Альпах.
За геологічною будовою Італія молода країна. Тому вона бідна на мінеральні ресурси, особливо на
металорудні.
Серед паливно-енергетичних ресурсів важливе значення має кам'яне вугілля, що знаходиться в Сардінії і
Тоскані.
Родовища природного газу зосереджені у долині річки По, в центрі Апеннінського півострова, на острові
Сіцілія і на континентальному шельфі. Однак запаси його невеликі.
Значними є ресурси водної і геотермальної енергії. Після Другої світової війни більше половини
електроенергії вироблялось в Італії на ГЕС.
Родовища поліметалічних руд (цинк, свинець, срібло й інші метали) знаходяться у Східних Альпах і на
острові Сардінія. За запасами ртутної руди Італія займає одне з перших місць у світі (Тоскана).
У Центральній Італії є значні запаси марганцевих руд. Донедавна Італія в основному забезпечувала
власні потреби в алюмінію (Сіцілія), цинку (Сардінія).
Надра Італії багаті на будівельний матеріал - мармур, граніт, туфи. У Тоскані видобувають
всесвітньовідомий ніжно-білий мармур, який використовували древні римляни.
Сучасна структура господарського комплексу. Виробництво сучасної Італії зорієнтоване на передові
технології, а за темпами накопичення капіталу прирівнюється до найрозвиненіших країн світу.
У структурі ВНП переважає сфера послуг, промисловість складає 28 % і сільське господарство - 3 %.
Характерною особливістю країни є різка диспропорція у рівнів розвитку Північної і Південної Італії.
Північна Італія перейняла досвід індустріалізації краю від північних сусідів і здійснила її набагато швидше,
ніж південна.
Промисловість Італії забезпечує понад 40 % національного доходу, в ній зайнята значна кількість
економічно активного населення.
У структурі галузей обробної промисловості провідне місце займає машинобудівний комплекс, хімічна,
харчова, легка промисловість.
Розвиток паливно-енергетичної промисловості Італії залежить від імпорту сировини. Країна щорічно
ввозить близько 100 млн.т нафти і лише 10 % загальної потреби видобувається в Італії (острів Сіцілія,
район Мілана). Видобуток природного газу Італії забезпечує понад одну четверту його потреби,
становлячи 20 млрд м3 (5-те місце у Європі). Решту потреби в природному газі Італія задовольняє за
рахунок його імпорту з Алжиру, Лівії, Нідерландів, Російської Федерації.
За виробництвом електроенергії Італія займає п'яте місце у Європі. Воно переважно зосереджене на
теплових електростанціях, які працюють на привізному вугіллі і відходах великих нафтопереробних
підприємств.
Основні ГЕС зосереджені на альпійських притоках р. По.
Італія має потужну нафтопереробну промисловість, яка задовольняє не лише внутрішні потреби, значна
кількість нафтопродуктів експортується у сусідні європейські країни. Нафта в Італію доставляється
танкерами із країн Південно-Західної Азії, Північної Африки та з інших регіонів і країн світу.
Нафтопереробні підприємства збудовані поблизу морських портів, що розташовані вздовж берегової лінії
Апеннінського півострова і на острові Сіцілія. У Північну Італію та за межі країни (до північних сусідів)
прокладено розгалужену мережу нафтопродуктопроводів, що наближує нафтопереробні підприємства до
споживачів нафтопродуктів.
Чорна металургія майже повністю зорієнтована на використання імпортної сировини (залізної,
марганцевої руди, руд легованих металів), металобрухту. Коксівне вугілля повністю ввозиться, в
основному зі США. Тому великі металургійні комбінати розміщені у портових містах (Генуя, Неаполь,
Таранто), куди морем доставляється необхідна сировина, або у великих центрах машинобудування,
тобто у місцях збуту продукції.
Окремі види продукції чорної металургії, зокрема стальні труби і листову сталь, Італія експортує.
Кольорова металургія базується в основному на власній сировині. Виробництво міді, цинку та алюмінію
зосереджене переважно у північній частині Італії, свинцю - на південно-західній частині острова Сардінія,
ртуті - в Тоскані. За кількістю виплавленої ртуті Італія займає одне перших місць у світі.
Машинобудування. У структурі галузі домінує транспортне машинобудування: виробництво легкових
автомобілів, локомотивів і вагонів, двигунів для суден і авіації.
Первістком автомобілебудування в Італії є концерн «Фіат» у Турині. Другим важливим центром
автомобілебудування є Мілан, де знаходяться компанії «Альфа-Ромео», «Лація» і «Брескія».
Суднобудівна промисловість розвивається в Генуї, Трієсті, Ліворно, Таранто.
Електротехнічна промисловість Італії відома, насамперед, виробництвом так званих білих товарів -
холодильників, автоматичних машин для миття посуду, пральних машин (Варесе, Комо, Бергамо).
Хімічна промисловість спеціалізується на випуску хімічних волокон, барвників, засобів захисту рослин,
мінеральних добрив. Сировиною для цих виробів служить розмаїта місцева сировина, а також імпортна
нафта та газ, апатити.
Легка промисловість має розвинену текстильну, взуттєву та швейну галузі, продукція яких популярна не
лише на внутрішньому, а й на зовнішньому ринках. Підприємства текстильної промисловості зосереджені
у північній і центральній Італії, де знаходиться чимало невеликих "текстильних містечок".
Взуттєва і швейна галузі розвиваються переважно на північному заході. За виробництвом взуття та
швейних виробів Італія займає друге місце у світі.
Харчова промисловість за ВВП займає серед галузей обробної промисловості    третє    місце    після   
машинобудування    і    хімічної промисловості. Високорозвинені в країні консервна, борошномельно-
круп'яна, цукрова, тютюнова промисловість.
Сільське господарство. Італія належить до країн, що мають високопродуктивне сільське господарство,
яке базується на приватних засадах господарювання.
У структурі сільськогосподарських угідь на орні землі припадає -35%, на луки і пасовища - 19%, на сади,
виноградники, оливкові культури -11 %.
Італія спеціалізується на вирощуванні цитрусових, фруктів, винограду, оливкових, при цьому посівні площі
під зернові культури зменшуються.
Сільське господарство має землеробський напрямок. Головною галуззю є рослинництво, що виробляє
три п'ятих товарної продукції. Важливою галуззю рослинництва є овочівництво. Річний збір овочів досягає
майже 15 млн. т (перше місце у Європі). Найбільше вирощують томатів в областях Кампанія і Апулія.
Серед фруктових (щорічно вирощується 20 млн. т) переважає вирощування яблук, груш, апельсинів,
персиків, черешень.
Кліматичні умови Італії дуже сприятливі для вирощування цитрусових. Їх щорічний збір перевищує 3 млн.
т (сьоме місце у світі).
Важливе місце у сільському господарстві традиційно займає виноградарство. За збором винограду Італія
займає перше місце у світі. Виноград вирощують по всій країні. Відомою італійською культурою є
маслини, плантації яких переважають на півдні.
Важливою галуззю рослинництва вважається зернове господарство. У структурі зернових культур
переважає пшениця, переважно тверді її сорти, які використовуються для виробництва високоякісних
макаронів.
Крім пшениці, популярними культурами є кукурудза та рис. За кількістю вирощеної кукурудзи Італія
займає третє місце у Європі (після Франції та Румунії), а за виробництвом рису - перше. Найбільшою
житницею Італії на півночі є Падуанська низовина, а на півдні - Кампанія, Апулія, а також острів Сіцілія.
Італія має значні посіви цукрових буряків, що вирощуються, головним чином на Падуанській рівнині.
Країна займає перше місце у Європі за збором тютюну, його вирощують переважно на півдні.
Тваринництво є головною галуззю сільського господарства Італії, бо його розвиток стримується
конкуренцією більш дешевої продукції з країн ЄС. Промислово розвинена Північ спеціалізується на
молочному скотарстві. Тут   знаходяться   головні   райони   вирощування   ВРХ - Ломбардія, П'ємонт,
Південь Італії, острови Сіцілія й Сардінія є місцем вирощування дрібних тварин, зокрема овець, кіз.
За кількістю виробленого м'яса Італія знаходиться на восьмому місці в світі і на четвертому - у Європі.
Транспорт. Географічне розташування Італії - витягнутість країни з півночі на південь - визначає
конфігурацію сучасної транспортної мережі. Більшість доріг мають меридіональне спрямування, за
винятком тих комунікацій, що прокладені на Падуанській рівнині. Тут вони мають широтне спрямування.
Основним засобом переміщення в Італії є автомобілі. Вони здійснюють понад 75 % сухопутних
перевезень вантажів. Загальна протяжність шосейних доріг перевищує 300 тис. км.
На залізничний транспорт припадає лише 10% загальних вантажоперевезень. Протяжність залізниць - 16
тис. км. Понад 50% залізниць електрифіковані. Найбільшим залізничним вузлом є Мілан. Найважливіші
залізничні колії прокладені по східному і західному узбережжях Апеннінського півострова. Центральною
магістраллю є лінія Мілан - Болонья - Флоренція - Рим.
Морський транспорт забезпечує 90 % зовнішньоекономічних перевезень. Морські порти - Генуя, Венеція,
Трієст забезпечують зв'язки Північної Італії з дунайськими країнами, Америкою, Східною Африкою і Азією,
обслуговують транзити Швейцарії, Австрії, Німеччини. Неаполь - головний туристичний і пасажирський
порт на півдні Італії, через який здійснюються зовнішні економічні зв'язки з країнами Північної Африки і
Західного Середземномор'я.
В Італії створена система магістральних нафто- і газопроводів, що з'єднують промислові центри з
портами. Деякі трубопроводи мають міжнародне значення. Від Генуї, Венеції і Трієста прокладені
нафтопроводи до Швейцарії, Австрії і Німеччини.
Зовнішні економічні зв'язки. У міжнародному поділі праці Італія спеціалізується на вивозі продукції
машинобудування і металообробки, яка становить понад дві п'ятих усього експорту. В експорті основну
роль складають легкові автомобілі, деякі види верстатів, обладнання для целюлозно-паперової, легкої,
харчової і поліграфічної промисловості, вироби швейної, текстильної, взуттєвої промисловості, хімікатів,
продовольчі товари, зокрема овочі, фрукти, вина.
В імпорті головне місце займають машини і обладнання, перш за все складне, а також хімікати, чорні і
кольорові метали.
Основними торговельними партнерами є країни ЄС і США.

6 Польща
Географічне положення. Польща - європейська країна, яка знаходиться на північному сході Середньої
Європи. Офіційна назва держави - Республіка Польща. Протяжність кордонів Польщі становить 3582 км.
На півночі країна має широкий вихід до Балтійського моря - 528 км (15% загальної довжини кордонів).
Польща має сухопутний кордон з сімома країнами. На північному сході вона межує з Калінінградською
обл. Росії, на сході з Литвою, Білоруссю та Україною, на півдні зі Словаччиною та Чехією, на заході з
Німеччиною. Площа країни – 313 тис.км2.
Польща - республіка. Глава держави - президент, глава уряду - прем'єр-міністр. Законодавчий орган -
Національні збори, що складається з Сенату та Сейму.
Природні умови і ресурси. Польща - рівнинна країна. Її територія нахилена з півдня на північ. Середня
висота над рівнем моря - 173 м. 97 % площі країни займає рівнина, яку іноді називають Польською, або
Середньоєвропейською, більша її частина - низовинна. Гірські території країни розташовані на півдні та
південному заході - це гори Карпати (Татри) й Судети. Найвища точка польських Карпат і Польщі - гора
Риси (2499 м) знаходиться в Татрах. В Судетах найвищою є гора Сожка (1602 м) в масиві Карконоше.
Морські береги Польщі розчленовані слабо. Існує дві бухти - Гданська та Поморська, сприятливі для
стояння кораблів.
Практично вся територія Польщі (99,7%) належить до басейну Балтійського моря. Це, перш за все,
басейн Вісли та Одри. У Польщі нараховується близько 9300 озер, що займають близько 1 % території
країни.
Клімат Польщі помірно-континентальний. Для нього характерними є часті зміни погоди і значні коливання
тривалості пір року в різні роки.
Серед земельних ресурсів основними є грунтові. У Польщі переважають підзолисті й бурі лісові грунти,
степові чорноземи складають лише 1%.
Лісистість Польщі - 28%. В структурі лісів виділяються бори, груди та вільхові ліси. Переважають бори, чи
хвойні ліси, або мішані перевагою хвойних - 78%.
Польща належить до країн Європи, які багаті на енергетичну сировину, передусім вугілля. Його запаси
становлять 65 млрд. т. Вони зосереджені у трьох басейнах: Верхньосілезькому, Нижньосілезькому та
Люблінському. Запаси бурого  вугілля значно менші -  14 млрд. т.  Вони  розміщені у центральній та
південно-західній Польщі. Запаси нафти і газу невеликі і зосереджені у Західно-Польському та
Прикарпатському нафтоносних басейнах. Головні газоносні площі розташовані у Малопольському,
Підкарпатському і Великопольському воєводствах.
Серед інших видів корисних копалин слід ще назвати мідні руди та сірку. Мідні поклади розташовані у
Нижній Сілезії, його запаси -3,4 млрд. т. Поклади сірки у Польщі є одними із найбагатших у світі (0,8 млрд.
т). Район залягання сірки розташований у Люблінському та Підкарпатському (Розточчя) і
Свєнтокшиському воєводствах.
Населення Польщі - 38,5 млн. осіб (2012 р.). Основну роль у відтворенні населення відіграє його
природний приріст.
Вікова структура населення характеризується високою питомою вагою осіб у працездатному віці - 67 %.
Частка населення до працездатного віку становить 21%, післяпрацездатного - 12%. Середня тривалість
життя польських чоловіків становить 69 років, жінок - 77 років.
У структурі зайнятих переважає сфера послуг, сільське господарство і промисловість. Специфічною
рисою для Польщі є існування великої кількості населення з двома професіями. Це особи, які зайняті у
різних сферах економіки і одночасно ведуть своє сільське господарство(близько 20 %).
Щільність населення Польщі складає 123 особи/км2. Найщільніше заселені центральна і південна частини
Польщі, де щільність населення досягає 400-750 осіб/км2, найменш заселені території на півночі й сході -
46-60 осіб/км2.
Рівень урбанізації Польщі складає 64 %. Більша частина загального приросту чисельності міського
населення припадала на великі й середні міста. Найвищий рівень урбанізації (понад 70 %) у Сілезькому
воєводстві. В Польщі нараховується 845 міст, з них 42 великих (з чисельністю населення понад 100 тис.
осіб). Більшість міст концентрується в промисловому південному регіоні. Найбільшими містами Польщі є
Варшава, Лодзь (842 тис. осіб), Краків (751 тис. осіб), Вроцлав (644 тис. осіб), Познань та Ґданськ.
Найвища щільність сільського населення (150-200 осіб/км 2) спостерігається на півдні країни. На півночі і
заході щільність сільського населення найнижча - 20-40 осіб/км 2.
Польща відноситься до країн з високим ступенем національної однорідності населення. Поляки
становлять близько 99 % населення країни. Головними етнічними меншинами є німці (близько 450 тис.
осіб), українці (350 тис. осіб), білоруси (250 тис. осіб).
95 % поляки - католики.
Загальна характеристика господарства. Господарство Польщі є досить диверсифікованим. У структурі
національного продукту країни на промисловість припадає 35 %, торгівлю і сферу послуг - 45 %, сільське
господарство - 6 %.
В галузевій структурі промислового виробництва найбільшою є частка легкої і харчової промисловості (29
%), машинобудування (28 %) та паливно-енергетичного комплексу (23 %).
У паливно-енергетичному комплексі переважає виробництво твердих видів палива, головним чином,
кам'яного вугілля, частка якого становить понад 75 %. За видобутком вугілля Польща займає восьме
місце у світі -176 млн.т (113 млн. т - кам'яне). Кам'яне вугілля видобувається у трьох кам'яновугільних
басейнах - Верхньосілезькому, Нижньосілезькому та Люблінському. Основним є Верхньосілезький басейн
- 95 % усього видобутку. Нафту і газ країна імпортує, в основному з Росії.
Металургійний комплекс представлений чорною і кольоровою металургією. Чорна металургія розвинута
в Сілезькому і Малопольському воєводстві (Домброва Ґурніча, Катовіце, Ченстохов).
Серед галузей кольорової металургії виділяється мідна промисловість. Виробництво концентрується у
трикутнику Лєґніца -Жуковиці - Орск (Нижньо-Сілезьке воєводство). Свинець і цинк виплавляють у
Катовіце та інших промислових центрах Верхньої Сілезії.
Найбільші машинобудівні підприємства в Польщі розміщені у великих промислових центрах. До
найважливіших галузей машинобудування належать транспортне й важке машинобудування,
електротехнічна і електронна промисловість. Виробництво легкових автомобілів концентрується у
Варшаві, Плонську, Бєльсько-Бялій, Нисі, Познані, Любліні. Вантажні автомобілі випускають у містах Єльч
та Стараховіце, автобуси - у Єльчі та Сяноку. Електропотяги для приміських сполучень виробляються у
Вроцлаві, пасажирські вагони у Познані товарні вагони - у Зеленій Ґурі та Свідніці. Виробництво морських
суден розташоване у Гданську, Щецині та Гдині, річкових - у Плоцку. Металургійне обладнання, гірничі
машини та інша продукція важкого машинобудування випускається переважно у Сілезькому воєводстві.
Головними центрами електротехнічної та електронної промисловості є Варшава, Гданськ, Вроцлав,
Бидгощ, Познань та ін.
Хімічна промисловість Польщі належить до галузей, які динамічно розвиваються. Неорганічна хімічна
індустрія базується на багатих покладах кам'яної солі та сірки. Кам'яна сіль видобувається поблизу
Іновроцлава та Клодави, сірка в Свєнтокшиському та Підкарпатському воєводстві.   Головні   центри 
виробництва  азотних  добрив  -  Пулави, Влоцлавек, Кендзежин-Козлє та Тарнув. Найбільші центри
виробництва фосфорних добрив - Паліце, Гданськ і Тарнобжег.
Польща має сприятливі умови для розвитку промисловості будівельних матеріалів. Основними є
цементна та скляна промисловість. Головні райони цементної промисловості - Опольський,
Свєнтокшиський та Холмський. Головним районом з багаторічними традиціями скляної промисловості є
Судетський округ. Тут працює декілька великих підприємств поблизу Валбжига, Болеславця і Строня
Шльонського.
Найважливішою галуззю легкої промисловості Польщі є текстильна. Вона займається обробкою бавовни,
штучних волокон, вовни, льону і шовку. Основними районами концентрації текстильної промисловості є
Лодзинський, Бельсько-Бялський і Ченстоховський та Білявсько-Судетський.
За останні роки харчова промисловість стала найбільш інвестиційно привабливою у Польщі. Важливою її
галуззю є цукрова промисловість.
Сільське господарство створює близько 7 % ВНП Польщі й займає четверте місце в господарській
сфері після промисловості, торгівлі та будівництва.
У рослинництві виробляється близько 59% вартості сільськогосподарської продукції. Частка зернових
становить 23 %, картоплі - 21 %, цукрових буряків - 3 % і овочів та фруктів - 11%. Основними зерновими
культурами є пшениця, жито, ячмінь та овес.
Досить значні валові збори картоплі - 25 млн. т. Найбільша концентрація її посівів спостерігаються в
центрально-східній Польщі.
Польща - відомий у світі виробник овочів та фруктів. Важливу позицію країна займає в зборі порічок
(перше місце в світі), полуниць (третє місце), малини (четверте), капусти (шосте), яблук (дев'яте), цибулі
(двадцяте). Земельні площі, зайняті овочами і фруктами, мають найбільше значення для приватних
господарств південної і центральної Польщі. Загальна частка овочів і фруктів у фізичному обсязі продукції
рослинництва сягає 40 %.
Польща належить до країн з середнім рівнем розвитку тваринництва. Найбільше виробляється свинини,
молока, яловичини, яєць, менше - вовни і баранини, риби тощо. Майже 39 % загальної вартості продукції
тваринництва дає свинарство, розведення великої рогатої худоби - 40 %.
Транспорт. У Польщі успішно розвиваються практично усі види транспорту. Довжина залізничних колій
становить 23,4 тис. км. Щільність залізничної мережі становить 7,5 км/100 км 2, в окремих промислово
розвинених районах південної Польщі цей показник досягає 14-21 км/100 км 2, у центральній частині - 13
км/100 км2, а на північному сході не перевищує 4 км/100 км2. Понад половину залізничних колій
електрифіковано. Основними видами продукції, що транспортується залізничним транспортом, є: вугілля,
руди і метали, мінеральні добрива, нафта і нафтопродукти.
Автомобільний транспорт належить до найрозвиненішої галузі сухопутного транспорту Польщі.
Довжина доріг з твердим покриттям - 232 тис. км, в тому числі з твердим покриттям - 190 тис. км.
Щільність автошляхів - 74 км/100 км2 території. Просторові відмінності щільності автошляхів майже
збігаються з відмінностями у щільності залізниць. Найбільша щільність автошляхів у районі Катовіце -
Краків (понад 170 км/100 км2), висока у районі Варшави (150-170 км/100 км2), найменша на північному
сході (до 50 км/100 км2).
Трубопровідний транспорт Польщі поділяється на нафтопровідний і газопровідний. Загальна довжина
магістральних нафтопроводів - 2,2 тис. км. Найважливішим з них є нафтопровід "Дружба", що в Польщі
проходить зі сходу, від кордону з Білоруссю, через Плоцк (Мазовецьке воєводство) на захід, до кордону з
Німеччиною з відгалуженням на Ґданськ. Цим нафтопроводом перекачується 31 млн. т російської нафти
на рік.
Річковий транспорт відіграє в Польщі незначну роль. Найбільші перевезення вантажів здійснюються по
Одрі та Віслі. Морський транспорт працює, в основному, у міжнародному і транзитному сполученнях.
Транзитні перевезення здійснюються для Німеччини, Чехії, Австрії, Угорщини, Словаччини, Білорусі та
України. Перевантаження вантажів здійснюються у морських портах Ґданськ-Ґдиня та Щецін. Головним
морським пасажирським портом є Щецін.
Повітряний транспорт має велике значення в основному для міжнародних перевезень пасажирів.
Найбільшим аеропортом є Варшава (1,7 млн. пасажирів).
Зовнішньоекономічні зв'язки. За останні десятиліття Польща активно розвиває свої
зовнішньоекономічні зв'язки.
У товарній структурі польського експорту провідне місце займають кольорові метали, електротехнічне й
електронне обладнання, текстиль, транспортні засоби та кам'яне вугілля. Традиційними продуктами
експорту Польщі є також сірка, заморожені овочі, сире м'ясо тощо.
Основні статті польського імпорту: електротехнічне й електронне обладнання, мінеральна сировина,
хімічна продукція та текстиль, нафта, газ, кольорові метали.

Росія
Географічне положення.  Росія - євразійська країна, яка займає східну частину Європи та північну
частину Азії. Країна знаходиться у північно-східній Євразії, в Північній та Східній півкулях. Лише крайня
східна частина Росії - Чукотка, розташована у західній півкулі. Назви Росія і Російська Федерація, згідно з
Конституцією країни (1993), є рівнозначними.
Росія - найбільша країна світу за площею (17,1 млн. км2). Її територія знаходиться у десяти годинних
поясах. Протяжність кордонів Росії становить 58,6 тис. км, у т. ч. сухопутних - 14,3 тис. км, морських - 44,3
тис. км. Країна межує з 14 державами.
Росія - федеративна республіка. Глава держави - президент, виконавча влада належить також уряду на
чолі з прем'єр-міністром. Законодавчу владу здійснюють Федеральні Збори, що складаються з двох
палат: Ради Федерацій і Державної Думи.
В склад Російської Федерації входять: 21 республіка, 6 країв, 49 областей, міста федерального
підпорядкування - Москва, Санки-Петербург, 1 автономна область, 10 автономних округів.
Природні умови і ресурси. Для Росії є характерними найрізноманітніші типи і форми рельєфу, що
зустрічаються в природі. Панівним типом рельєфу, що займає майже 3/4 території країни, є рівнини. На
заході простягається Східно-Європейська рівнина, одна з найбільших в Європі, на які розташовується вся
європейська частина Росії. З північного заходу вона обмежена Хібінськими горами висотою до 1194 м, на
півдні - північними схилами Кавказьких гір, де знаходиться найвища вершина країни - Ельбрус (5642 м),
середня висота рівнини - 170 м. Інші височини цього регіону - Середньоросійська, Валдайська,
ІІриволзька. На південному сході знаходиться Прикаспійська низовина. На сході рівнина обмежена
невисокими старими Уральськими горами висотою до 1894 м (г. Народна). На схід від Уралу лежить
Західно-Сибірська рівнина обширними заболоченими просторами. В межиріччі Єнісею та Лени
знаходиться Середньосибірське плоскогір'я з висотами 500-700 м. На південь від плоскогір'я знаходяться
хребти Західних і Східних Саян. На сході плоскогір'я змінюється Центральноякутською рівиною. Між
річкою Лена і узбережжям Тихого океан знаходиться регіон хребтів і плоскогір’їв Північно-Східної Азії.
Східна часина території країни, за виключенням долин рік - гірська місцевість. На півострові Камчатка
налічується 120 вулканів, 23 з яких - діючі. Найвищий з них - Ключевська Сопка (4750 м).
Росію омивають дванадцять морів, які відносяться до трьох океанів. У країні є близько 2 тис. озер.
Особливо відомі Каспійське - найбільше озеро світу, Байкал - найглибше озеро в світі, живописне
Ладозьке з архіпелагом Валаамських островів, Онезьке - з унікальним архітектурним ансамблем на о.
Кіжі, заполярне озеро Таймир. У Росії близько 120 тис. рік (з довжиною понад 10 км). Одна із найбільших -
Волга, яка впадає в замкнуте Каспійське море.
У зв'язку з великою протяжністю території з півночі на південь Росію перетинають чотири кліматичних
пояси: арктичний; субарктичний; помірний і субтропічний.
Ліси в країні займають майже 2/3 всієї площі. Основними лісоутворюючими породами є хвойні - 82 %. На
частку Росії припадає 1/4 світових запасів деревини (перше місце у світі). Лісові багатства країни
зосереджені переважно у східних районах, на Уралі та у Сибіру.
На Росію припадає майже 1/2 вугільних ресурсів світу, приблизно 1/7 частина світових запасів нафти і 1/3
природного газу. За запасами вугілля і газу країна займає перше місце в світі. Основними
кам'яновугільними басейнами Росії, що експлуатуються, є Печорський (Воркутинський) та Кузнецький
(Кузбас), буровугільними - Підмосковний та Кансько-Ачинський. Приблизно 70 % балансових запасів
нафти країни знаходиться на території Західного Сибіру, решта - у Поволжі, Передкавказзі та в інших
районах. Найбільші родовища природного газу розміщені у Західному Сибіру (близько 80 %). Значні
родовища природного газу є також у Поволжі, на Уралі та в інших місцях.
Росія багата рудами чорних кольорових металів. Майже 55 % балансових запасів залізних руд припадає
на Курську магнітну аномалію (КМА). У країні є родовища практично всіх кольорових металів.
Поліметалічні руди найпоширеніші на Північному Кавказі, у Красноярському краї (Норільський рудний
район), Забайкаллі та Примор'ї. Найбільші родовища мідних руд знаходяться на Північному Кавказі,
південному Уралі та Забайкаллі (Удокан). Нікелеві руди поширені у Норільському рудному районі та на
Кольському півострові. Запаси бокситів розміщені на Уралі, в Архангельській і Ленінградській областях,
інших районах. Родовища олова і золота приурочені до Тихоокеанського рудного поясу - Східний Сибір та
Далекий Схід.
Серед нерудної сировини виділяються апатити, калійні солі та алмази. Найбільші в світі родовища
апатитів розміщені на Кольському півострові (Хібіни) та у Східних Саянах. Основний район поширення
калійних солей - Приуралля. Родовища алмазів концентруються у республіці Саха - Якутія.
Населення Росії. Чисельність населення країни - 143,5 млн. осіб (2012), що становить 2,5 % людності
світу. В Європейській Росії проживає близько 78 % населення, в Азійській відповідно - 22 %.
Природний приріст населення Росії є від'ємним (-4,8‰).
52% населення становлять жінки. Середня тривалість життя чоловіків становить 61 рік, жінок - суттєво
більше - 73 роки.
Найбільша питома вага зайнятих припадає на промисловість, сільське господарство,
будівництво, транспорт і зв'язок.
Внутрішні міграційні процеси мають велике значення щодо розміщення населення країни. Вони
спричинили майже обезлюднення сільської місцевості в центральних регіонах європейської частини
держави. Водночас саме для нього характерні найбільші темпи урбанізації.
Рівень урбанізації в Росії становить 73 %. У країні є понад тисячу міст та понад дві тисячі селиш міського
типу. Серед міст найбільше малих (до 50 тис. осіб) - 709. Щільність мережі міських поселень у
Європейській Росії приблизно в 20 разів вища, ніж в Азійській Росії. Серед великих міст виділяються
міста-мільйонери: Москва, Санкт-Петербург (4,6 млн. осіб), Новосибірськ (1.6 млн. осіб), Нижній Новгород
(1,5 млн. осіб), Єкатеринбург (1,4 млн. осіб), Самара (1,3 млн. осіб), Омськ (1,2 млн. осіб), Челябінськ (1,1
млн. осіб), Перм, Казань, Ростов-на-Дону, Волгоград (кожне - по 1 млн. осіб).
Сільське населення проживає у 153 тис. сільських поселеннях.
Щільність населення Росії - 9 осіб/км2, найвища вона у Європейській Росії-27 осіб/км 2.
Національний склад населення дуже різноманітний. Основна частина населення країни належить до
чотирьох мовних сімей: індоєвропейської (87 % населення), алтайської (8 %), уральської (2 %), кавказької
(2 %). Основний народ Росії - росіяни, налічує 120 млн. осіб, або 82 % населення. Найбільшими етнічними
меншинами за чисельністю є: татари, українці, чуваші, башкири, білоруси.
Географія господарства. З середини 80-х років XX ст. в Росії відбувалося постійне зниження темпів
економічного росту. Частка Росії у світовій економіці складає 4 %.
У структурі господарства різко виділяється промисловість, особливо важка індустрія і зокрема експортні
галузі (видобуток нафти і газу, металургія, хімічна, лісова, деревообробна і целюлозно-паперова).
Помітний вплив на промисловість Росії мали зміни у її географічному розміщенні, які обумовлені тим, що
будівництво нових підприємств здійснювалось переважно у східних малоосвоєних районах.
Промисловість. Росія відноситься до великих індустріальних країн світу.   Найважливішою  
макрорегіональною   особливістю   розміщення російської промисловості є те, що
обробна промисловість концентрується переважно у Європейській Росії, а видобувна - у Азійській Росії. У
структурі промисловості на три міжгалузевих комплекси - паливно-енергетичний,   металургійний,  
машинобудівний   припадає   близько   2/3 обсягу продукції країни.
Паливно-енергетичному  комплексу  належить   найбільша   частка у структурі промислової продукції
країни — майже 30 %. Росія знаходиться на першому місці у світі за видобутком нафти і природного газу,
на другому - за виробництвом електроенергії (після США) і третє - за видобутком вугілля (після Китаю і
США). Експорт продукції паливно-енергетичного  комплексу  -  основне  джерело   валютних   надходжень
країни.
Загальний видобуток вугілля - близько 270 млн. т. Понад половину цього обсягу становить відкритий
видобуток вугілля. Це здійснюється у Кансько-Ачинському та, частково, Кузнецькому басейнах.
Видобуток нафти зосереджений у трьох найважливіших нафтогазових провінціях: Західно-Сибірській,
Волго-Уральській та Тїмано-Печорській. Разом вони дають понад 9/10 усієї російської нафти. Розвиненою
в Росії є нафтопереробна промисловість. У Росії є 28 нафтопереробних заводів.
Головною базою Росії з видобутку природного газу є Західний Сибір. Він дає понад 9/10 усього газу
країни. Іншими значними районами видобутку газу є Тімано-Печорська та Прикаспійська (Оренбург,
Астрахань) провінції.
Електроенергетика Росії виробляє близько 880 млрд. кВт/год електроенергії на рік, більшість - на
теплових електростанціях (ТЕС). Більша частина теплової електроенергії виробляється у Європейській
Росії. Найбільші ТЕС - Рефтинська на Уралі та Костромська. Найбільші в Росії ГЕС: Саяно-Шушенська,
Красноярська, Братська, Усть-Ілімська. Практично всі АЕС розташовані у Європейській Росії. Найбільші з
них: Курська, Ленінградська, Балаковська та Смоленська.
Для Росії характерним є високий рівень розвитку чорної і кольорової металургії. Підприємства чорної
металургії виробляють близько 40 млн. т
чавуну та 50 млн. т сталі. Видобуток залізної руди становить близько 70 млн. т.
Майже половину російського чавуну і сталі виробляє Урал. Переважну частину дають підприємства-
гіганти (у Магнітогорську, Нижньому Тагілі, Челябінську, Новотроїцьку). Найбільші металургійні
підприємства розташовано у Липецьку і Тулі.
У кольоровій металургії виділяються три основні райони: Урал, Європейська північ, Сибір. Головний
район виробництва міді - Урал (основні центри: Красноуральськ, Кіровоград, Киштим). Свинцево-
цинкова промисловість приурочена до районів поширення поліметалічних руд: Садон (Північний Кавказ);
Салаїр (Кузбас); Нерчин (Забайкалля) та Дальнєгорськ (Далекий Схід). Нікеле-
кобальтова промисловість розвинена у Норільському (Таймирський автономний округ) та Кольському
(Мурманська обл.) районах. Глинозем продукують на Уралі, Східному Сибіру і Північному Заході. Золото
видобувають в Якутії, Красноярському краї, Магаданській та Іркутській областях.
Найважливіша галузь машинобудування - верстатобудування зосереджена в Москві, Санкт-Петербурзі,
Єкатеринбурзі ("Уралмаш" та ін.), Красноярську, Волгодонську ("Атоммаш") Ростовської обл.
У країні розвинені різні галузі транспортного машинобудування. Основними центрами суднобудування є
Санкт-Петербург, Виборг (Ленінградська обл.), Мурманськ, Владивосток, Астрахань. Головними центрами
локомотивобудування є Коломна Московської обл. (тепловози) та Новочеркаськ Ростовської обл.
(електровози). Основні центри вагонобудування: Санкт-Петербург, Твер, Брянськ, Нижній Тагіл. Розвинені
різні галузі автомобілебудування. Найважливіші центри випуску вантажних автомобілів: Москва, Нижній
Новгород, Набережні Челни (Татарстан), Ульяновськ, Міасс (Челябінська обл.). Волзький автомобільний
завод (ВАЗ) у Тольятті (Самарська обл.) випускає до 70% всіх російських легкових автомобілів. Інші
центри випуску легкових автомобілів - Москва, Нижній Новгород, Іжевськ. Автомобілебудування
розвинене також у Лікіно (Московська обл.), Павлово (Нижегородська обл.). Найпотужніші центри
російської авіаційної промисловості - Москва, Воронеж, Казань, Ульяновськ, Самара.
Районами концентрації тракторобудування є Санкт-Петербург, Петрозаводськ, Владимир, Липецьк,
Чебоксари, Волгоград, Челябінськ. Профіль підприємств сільськогосподарського машинобудування
відповідає спеціалізації сільського господарства районів країни. Виробництво зернозбиральних комбайнів
знаходиться у Ростові-на-Дону, Таганрозі (Ростовська обл.) та Красноярську. Картоплезбиральні
комбайни випускають у Рязані і Тулі.
Основними центрами електротехнічної промисловості є Москва, Санкт-Петербург, Воронеж. Головні
підприємства ракетно-космічної промисловості зосереджені у Москві, Санкт-Петербурзі, Самарі, Омську
та Красноярську.
Росія має різні галузі хімічної промисловості - полімерних матеріалів, синтетичних смол і пластмас,
хімічних волокон, синтетичного каучуку, мінеральних добрив. Виробляються три види мінеральних добрив
- азотні, фосфатні та калійні. Основні центри з виробництва азотних добрив - Новгород, Москва, Липецьк,
Кемерово, фосфатних добрив - Кінгісепп (Ленінградська обл.), Уварово (Тамбовська обл.), Тольятті
(Самарська обл.), калійних добрив - Березники та Солікамськ (Пермська обл.).
Росія займає перше місце у світі за виробництвом пиломатеріалів (близько 1/5), але поступається США за
обсягом лісозаготівель. Північний район, Урал, Сибір і Далекий Схід дають близько 4/5 всієї ділової
деревини. Розвиненою є целюлозно-паперова промисловість.
Сільське господарство. У державній власності знаходиться близько 10 % сільгоспугідь, решта землі
перейшла до недержавних сільгоспвиробників. Майже 80 % валової продукції сільського господарства
вироблено у недержавному секторі.
Рослинництво у Росії багатогалузеве. Зернове господарство розповсюджене на всій освоєній території
країни. Найважливішою продовольчою зерновою культурою є пшениця. Посіви ячменю, переважно,
збігаються з територією зернового господарства. Жито тяжіє до північних окраїн цієї території, ячмінь,
навпаки, до південних. Ареал вирощування кукурудзи обмежений - Північний Кавказ, Нижнє Поволжя та
Нижнє Подоння. Основні райони вирощування соняшнику приурочені до степової зони і східної частини
лісостепу Європейської Росії. Основний ареал вирощування цукрових буряків включає західні і
центральні райони лісостепу.
У тваринництві Росії сьогодні відбувається різке скорочення поголів'я великої рогатої худоби, свиней,
овець і кіз. У країні найбільш розвинене скотарство змішаного молочно-м'ясного і м'ясо-молочного
напрямів. Свинарство найбільше поширене в землеробських високоосвоєних районах з інтенсивним
кормовиробництвом. Вівчарство представлене двома основними породами - тонкорунним і
грубововняним та приурочене до степової зони Нижнього Поволжя та Північного Кавказу.
Транспорт. Зважаючи на величезну територію Росії, у ній надзвичайно велику роль відіграє транспорт.
Через своє переважно континентальне положення особливе місце у транспорті займає залізничний,
автомобільний, а останнім часом - трубопровідний і авіаційний.
Залізничний транспорт за обсягом перевезень вантажів знаходиться на другому місці, його частка
становить близько 11 %. Залізниці країни мають широтне та довготне простягання. Організаційно
залізничний транспорт Росії поділяється на 17 залізниць. Залізничний транспорт - основний  вид 
магістрального  транспорту,  що  забезпечує  міжрайонні перевезення масових видів вантажів. У структурі
вантажів найбільша питома вага припадає на вугілля, будівельні матеріали та нафту і нафтопродукти.
Найважливішими залізничними вузлами відправлення пасажирів є Москва і Санкт-Петербург.
Автомобільний транспорт за питомою вагою обсягів перевезення вантажів займає перше місце - 79 %.
В умовах Росії він забезпечує перевезення на короткі і середні відстані. Хоча автомобільних доріг багато,
проте досі не побудована наскрізна автодорога у широтному напрямку, яка б сполучала Європейську і
Азійську Росію.
За питомою вагою перевезених вантажів (8 %) трубопровідний транспорт займає третє місце. Сучасна
мережа нафтопровідного транспорту країни функціонує у чотирьох напрямках: західному; південно-
західному; південному; східному. Практично всі нафтопроводи починаються у Західному Сибіру і Урало-
Поволжі. На західному напрямку основними нафтопроводами є: нафтопровідна система "Дружба":
Нижнєвартовськ - Уфа - Самара - Орел і далі в Білорусь, Україну та інші європейські країни; Сургут -
Полоцьк (Білорусь). Південно-Західний напрямок: Самара - Лисичанськ (Україна); Самара -Волгоград –
Новоросійськ. Південний напрямок: Сургут - Омськ - Павлодар - Чимкент (Казахстан). Східний напрямок:
Анжеро-Судженськ (Кемеровська обл.) - Красноярськ - Ангарськ (Іркутська обл.).
Газопровідний транспорт є молодшим від нафтопровідного. Великі експортні газопроводи із Західного
Сибіру і Уралу у країни Середньої та Західної Європи, зокрема "Прогрес": Уренгой - Помари (Марій Ел) -
Суми (Україна) та "Союз": Оренбург - Старобільськ (Україна).
На водний транспорт припадає близько 2% питомої ваги перевезень вантажів, з них 2/3 на
річковий транспорт і тільки 1/3 на морський транспорт. Річковий транспорт - один із найдавніших у Росії.
Переважна частина вантажних перевезень виконується у трьох воднотранспортних басейнах: Волзько-
Камському; Західно-Сибірському та Північно-Західному.
У Росії повітряний транспорт є одним із основних з перевезень пасажирів, зокрема на відстань понад
1000 тис. км. Особливу роль відіграє авіаційний транспорт для Азійської Росії. Найважливіша авіагавань
Росії - Москва (аеропорти Внуково, Домодєдово, Шереметьєво), на яку припадає 30 % всіх пасажирських
відправлень повітряного транспорту. Інші великі аеропорти: Санкт-Петербург, Самара, Мінеральні Води
(Ставропольський край), Сочі (Краснодарський край), Уфа, Єкатеринбург, Новосибірськ, Сургут (Ханти-
Мансійський автономний округ), Красноярськ, Якутськ, Хабаровськ, Владивосток.
Зовнішньоекономічні зв'язки. Росія активно підтримує і розширює свої зовнішньоекономічні зв'язки.
У товарній структурі російського експорту близько 85 % припадає на сировину і метали. Найбільша частка
- це енергоносії (нафта, газ, вугілля) - 48%. Експорт нафти досяг майже 30% від її видобутку. Нафта
експортується нафтопроводом "Дружба" та через морські порти Латвії і України. Експорт газу також
збільшується і досягає майже 20 % видобутку. Важливою статтею російського експорту є руди і метали,
вугілля, круглий ліс і продукція целюлозно-паперової промисловості.
Основними статтями російського імпорту є продукція машинобудування та продовольство, продукція
хімічної промисловості та текстиль і текстильні вироби.
Найважливішими і традиційними російськими зовнішньоторговельними партнерами є Німеччина, Китай,
країни СНД.

10 Японія
Географічне положення. Японія - держава у Східній Азії, в західній частині Тихого океану. Більшу
частину території країни займають острови Японського архіпелагу: Хонсю, Хоккайдо, Кюсю та Сікоку, що
простягаються дугою вздовж узбережжя материка з північного сходу на південний. Японія відділена від
материка Східно-Китайським, Японським і Охотським морями, а зі сходу і південного сходу Японія
омивається Тихим океаном, на півдні розташоване внутрішнє Японське море.
Японія - конституційна монархія. Глава держави - імператор. Глава уряду - прем'єр-міністр. Законодавчий
орган - двопалатний парламент (Палата радників і Палата представників).
Природні умови і ресурси. У природі Японії поєднується приморське положення з гірськими
ландшафтами (3/4 території островів займають гори), через що господарське використання багатьох
територій практично неможливе.
Основні острови країни знаходяться у зоні частих землетрусів. Загалом у Японії понад 200 вулканів (40 -
діючі, у т. ч. Фудзіяма - символ країни).
Лише вузькі смуги біля морських узбереж і річкових долин займають низовини та рівнини.
Японія бідна на корисні копалини, родовищ промислового значення дуже мало. Є порівняно великі запаси
сірки, вапняків, а решта потреб задовольняються за рахунок імпортованої сировини і палива.
Японія розташована у трьох кліматичних зонах: помірній (Хоккайдо і північ Хонсю), субтропічній (південь
Хонсю; Кюсю і Сікоку) та тропічній (о-ви Рюкю). Для території країни характерна діяльність мусонів, які
влітку супроводжуються тайфунами, а взимку - снігопадами.
Японія характеризується численними ріками, проте вони малопротяжні. Більшість рік країни - швидкі
гірські потоки, непридатні для судноплавства. Значення рік переважно гідроенергетичне, їх воду також
використовують для зрошення.
Як джерела прісної води велике значення мають озера. У Японії є два типи озер: живописні глибоководні
гірські озера тектонічного чи вулканічного походження і мілководні латунні озера прибережних низовин
Грунти в Японії переважно слабопідзолисті і торфянисті, бурі лісові червоноземи. Майже 2/3 території
займають ліси, якими вкриті переважно гори.
Населення, За кількістю населення Японія займає 7-ме місце у світі (127,6 млн. осіб, 2012). Щільність
населення - 336 осіб/км2.
Етнічний склад населення характеризується однорідністю - 99,5 % становлять японці. Серед етнічних
меншин виділяються корейці, китайці, бразилійці та інші меншини.
Більшість населення проживає у містах (78 %), які сформували великі міські агломерації. Найбільшими з
них є агломерація Кейхін, до складу якої належить столиця Токіо з населенням 11,8 млн. жителів,
Йокогама (3,3 млн. осіб), Кавасакі (1,1 млн. осіб). Інші міста-мільйонери: Осака (2,5 млн. осіб), Нагоя (2,1
млн. осіб), Саппоро (1,6 млн. осіб), Кобе (1,5 млн. осіб), Кіото (1,4 млн. осіб).
Зайнято близько 66 млн. осіб економічно активного населення. З них у промисловості - 34 %, сільському
господарстві - 7 %. Для Японії характерна порівняно незначна кількість безробітних, що пояснюється
високими темпами розвитку економіки та специфічними трудовими відносинами.
Господарство. Японія - високорозвинена держава, яка займає 3-е місце (після США і Китаю) у світі за
рівнем економічного розвитку.
У кінці XX ст. - на початку XXI ст. господарство Японії досягло етапу "постіндустріального суспільства".
Зросла її роль у міжнародному поділі праці.
Найважливішою галуззю економіки є промисловість. У її структурі важливу роль відіграють потужні
багатогалузеві концерни, які входять до великих фінансово-монополістичних груп: "Фуйо", "Міцубісі",
"Сумітомо", "Міцуї"; автомобільні: "Тойота", "Ніссан", "Хонда", електронні "Хітачі", "Матсусіта", "Соні",
"Касіо", "Тошіба" та ін.
Японія є лідером світової чорної металургії. Тут працює близько 20 металургійних заводів повного циклу.
Значну роль відіграють металургійні заводи, розташовані поблизу Осаки і Токіо, що зорієнтовані на великі
центри споживання металу.
Кольорова металургія зосереджена у всіх провідних центрах промислового поясу. Повністю працює на
імпортній сировині.
На Японію припадає до 10% світового виробництва продукції машинобудування. Машини і устаткування є
основою експорту Японії (1/4 продукції вивозиться за межі країни). Зараз в Японії розвиваються як
традиційні галузі машинобудування (суднобудування, автомобілебудування, деякі види загального
машинобудування), так і нові наукомісткі (радіоелектроніка, сучасне приладобудування, авіаційно-
космічна та інші).
Основні центри суднобудування - великі портові міста: Йокогама, Кобе, Нагасакі. Підприємства
автомобілебудування розташовані в районі Нагої ("Тойота"), Хіросіма і у ряді міст у столичній агломерації
Кейхін.
Наукомісткі галузі машинобудування (радіоелектроніка, електротехнічна промисловість) орієнтуються на
науково-технічний потенціал великих міст - Токіо, Осака, Йокогама, Фукуока та ін.
У сільському господарстві зайнято близько чверті економічно активного населення.
У Японії мало земель, придатних для землеробства. Розвивається дрібне землекористування
фермерського типу. Виділяються три галузі спеціалізації: рисосіяння, плодоовочівництво, тваринництво.
Решту продукції Японія імпортує. Довозиться пшениця, кукурудза, боби і соя, цукор, м'ясо.
Тваринництво (птахо- і свиноферми) поширене на великих рівнинах Японії. Район вирощування рису -
рівнина на північному заході о. Хонсю, плодоовочівництво - на о-вах Кюсю і Сікоку. Велике значення в
житті японців має споживання риби та інших морепродуктів.
Транспорт. На першому місці за обсягом вантажо- і пасажироперевезень в Японії є
автомобільний транспорт. Решту внутрішніх перевезень забезпечують залізничний і морський
каботажний транспорт. Зовнішні вантажні перевезення забезпечує морський, а пасажирські -
повітряний транспорт. Мережа залізниць із швидкостями руху до 250 км за годину з'єднує всі основні
економічні центри Японії. Найбільші морські порти є в затоці Ісе-Кобе, Осака та Сакаї, в Токійській затоці -
Йокогама, Тіба, Токіо; інші важливі - Нагоя, Хіросіма, Фукуока та ін.
Зовнішньоекономічні зв'язки. Японія - великий світовий торговельний партнер. На Японію припадає 6
% імпорту і 9 % експорту світу. У структурі імпорту переважають: сировина, напівфабрикати, хімікати,
промислове устаткування; у структурі експорту - годинники, фотоапарати (80-90 %), судна і комп'ютери
(70 %), автомобілі (50-60 %) та інші товари.
Понад 50 % зовнішньоторговельного обігу Японії припадає на розвинені держави. Серед країн-партнерів
виділяються: США, Китай, Південна Корея, Німеччина, Австралія. Активний торговельний баланс Японія
має з країнами Південно-Східної Азії - імпорт її переважає експорт у 2 рази.
Японія бере активну участь у різних економічних організаціях, таких як ВТО (Всесвітня організація
торгівлі), МВФ (Міжнародний валютний фонд), ОЕСР (Організація Економічного Співробітництва і
Розвитку) та ін.

11 Китай
Географічне положення.  Площа Китаю майже дорівнює площі Європи (9,59 млн. км2). Країна межує на
півночі - з Узбекистаном, Казахстаном, Російською Федерацією, Монголією, на сході - з Північною Кореєю,
на півдні - з В'єтнамом, Лаосом, М'янмою, Бутаном, Непалом, на заході - з Індією, Пакистаном,
Афганістаном, Таджикистаном.
У Китаї є специфічні адміністративні райони із особливим статусом, це Тайвань, Сянган (Гонконг), Аоминь
(Макао).
Особливістю економіко-географічного положення країни є те, що через його територію пролягають
найкоротші наземні шляхи від берегів Тихого океану в країни Європи.
Економіко-географічне і геополітичне положення Китаю є надзвичайно вигідним. Він розташований у
східній периферійній частині Євразії і є морською державою, що підсилює вигідність її економіко-
географічного і геополітичного положення.
Вищий орган державної влади в Китаї - Всекитайські збори народних представників, її постійно діючий
орган - Постійний комітет Всекитайських зборів народних представників. Глава держави - олова КНР.
Природні умови і ресурси. Китай має надзвичайно багатий і різнокомпонентний природноресурсний
потенціал, який виступає потужним фактором розвитку і розміщення всіх видів господарської діяльності
та розселення. На розміщення виробництва і на розселення в першу чергу впливає рельєф. У Китаї
переважають гори, високі рівнини і плато.
Клімат Китаю в цілому має континентально-мусонний характер. Майже три чверті території знаходиться у
відносно сприятливих кліматичних умовах (помірному, субтропічному, тропічному поясах), що дає змогу
вирощувати практично всі сільськогосподарські культури.
Середня температура січня коливається в межах -4°С (-30°С в окремих гірських районах на північному
сході) до +8°С на півдні Китаю. Середня температура липня змінюється від +20°С на. півночі до +29°С на
півдні. Сумарний обсяг річних опадів - 6000 млрд. м3 (5 % річних світових опадів). Середньорічна кількість
опадів - 630 мм. Цей показник коливається від 500 мм до 2000 мм, зменшуючись на північний захід. Для
Китаю характерні часті повені і посухи.
Ґрунтовий покрив країни надзвичайно різноманітний - від бурих лісових і підзолистих ґрунтів на північному
сході до червоноземів на півдні, а також сіро-бурих пустельних ґрунтів на північному заході. Лише 1/10
території - орні землі, 1/8 - ліси, 1/3 - пасовища, решта – 1/8 - піщані і кам'янисті пустелі.
Китай займає шосте місце у світі за запасами поверхневих вод.
Протяжність усіх рік - близько 227 тис. км. Більшість з них тече з заходу на схід і впадає в Тихий океан.
Найбільші з них - Хуанхе і Янцзи.
Китай має практично всі види корисних копалин. За запасами вольфраму, олова, сурми, цинку, титану,
магнезиту, рідкоземельних елементів країна займає перше місце у світі; за запасами бокситів, фосфору,
нікелю, ртуті, марганцевих руд, молібдену, ніобію - друге; за запасами залізної руди - третє. В Китаї є
значні родовища нафтоносних сланців, сірки, солі, гіпсу, мідної руди, розвідані родовища понад 50 видів
металів. За запасами золота країна займає четверте місце у світі. Розвідані родовища майже 80 видів
неметалічних корисних копалин (найбільші запаси магнезиту, фосфориту, азбесту, графіту, плавикового
шпату).
Населення. Китай — найбільш заселена країна світу. У ній проживає 1,35 млрд. осіб (22 % населення
світу).
У статевій структурі населення переважають чоловіки. Це пов'язано з більш високим соціальним статусом
чоловіків, тяжкими умовами праці жінок і частими дітонародженнями. У країні здійснюється демографічна
політика стосовно скорочення чисельності народжених - сім'я, які має одну дитину отримує пільги, грошові
премії. Як тільки народжується друга дитина, сім'я позбавлялася пільг і мусить повернути державі всі
грошові премії.
Щільність населення країни складає 132-133 особи/км2. Населення розселене дуже нерівномірно. Понад
80 % його проживає на 0,1 % території країни. Найбільш заселеними районами є території середньої і
нижньої течії річок Хуанхе, гирла Янцзи, райони Північно-Східного Китаю. Тут щільність населення
становить 400-600 осіб/км2, в т. ч. в районі Шанхаю - близько 2 тис. осіб/км 2, Пекіна - понад 580 осіб/км2.
Рідко заселена північно-західна частина країни: у Тибеті щільність населення становить всього 2
особи/км2.
Частка міського населення незначна - 33 %. У 34 містах-мільйонерах зосереджено близько 40 % міського
населення країни. Найбільшими містами є Шанхай (9 млн. осіб), Тяньцзінь (6,2 млн. осіб), Сянган (5,5
млн. осіб), Шеньян (5 млн. осіб), Ухань (4 млн. осіб), Гуанчжоу (4 млн. осіб), Харбін, Чунцин.
Китай має найбільш багаточисленні трудові ресурси. В господарському комплексі зайнято більше
половини всього населення. На початок XXI ст. в країні налічувалося лише близько 3 % безробітних.
Середня тривалість життя - 69,5 року.
КНР - багатонаціональна країна, в якій нараховується 56 народностей. Понад 93 % населення - китайці
(ханьці).
Державна мова - китайська. Вона є однією з найбільш поширених мов світі і однією з офіційних мов ООН.
Загальна характеристика господарства. Китай має величезний економічний потенціал. Темпи приросту
промислової і сільськогосподарської продукції дуже високі. За обсягом ВНП країна займає друге місце
після США, а у кінці XX ст. вона знаходилась на сьомому місці. Сьогодні в Китаї щорічно видобувається
близько 5 млн. т бокситів, 2 млн. т глинозему, 20 млн. т кухонної солі, понад 1 млрд. т вугілля, 15 млрд.
м3 природного газу, виплавлялось близько 1 млн. т алюмінію, 0,5 млн. т міді, 0,2 млн. т залізної руди,
вироблялось понад 12 млн. т сірчаної кислоти, 200 млн. т цементу. Суттєво зріс випуск товарів народного
споживання, а саме: телевізорів, радіоприймачів, магнітофонів, холодильників, велосипедів.
ВНП КНР складає 4624 доларів США на душу населення, у 1990 р. - 750 дол. США. На промисловість і
будівництво припадало 53 % виробництва ВНП, на сільське господарство, включаючи лісове
господарство і рибальство - 14 %, на інші галузі та сферу послуг - 33 %.
Промисловість Китаю - багатогалузева. За чисельністю промислових підприємств і кількістю працівників
країна займає перше місце у світі. Для галузевої структури промисловості характерні певні диспропорції:
між видобувними і сировинними, сировинними і обробними галузями.
Найвищими темпами розвивається легка промисловість Китаю, особливо її найважливіша галузь -
текстильна. Виробництво і переробка текстильної сировини має територіальні особливості: на півночі
країни - це шерсть, льон, коноплі, на півдні - шовк, джут тощо. КНР вийшла на перше місце в світі за
сумарним випуском тканин, але за виробництвом їх на душу населення вона займає лише третє місце.
Розвинені також швейна, трикотажна, шкіряна, взуттєва галузі.
На другому місці - харчова промисловість, яка об'єднує борошномельно-круп'яну, масло-жирову, рибну,
м'ясну, консервну, соляну, тютюнову, чайну, виноробну та ін.
Машинобудування практично повністю забезпечує потреби в обладнанні для доменного, мартенівського,
коксохімічного виробництва, в залізничному транспорті (за винятком електровозів і тепловозів найновіших
конструкцій), металорізальних станках і ковальсько-пресовому обладнанні, багатьох видах двигунів,
обладнанні для дрібних і середніх електростанцій тощо.
Найбільшим центром машинобудування є Шанхай, в якому виробляється понад 20 % продукції галузі.
Важливими центрами виробництва машинотехнічної продукції є Пхеньян, Тяньцзінь, Харбін, Пекін, Лоян,
Далянь та ін.
Найбільш розвинена галузь машинобудування - верстатобудівна. За їх парком Китай займає друге місце у
світі. Основними центрами важкого машинобудування, включаючи нафтове хімічне, є Ланьчжоу, Шанхай,
Гуанчжоу (Кантон).
Найбільшими центрами транспортного машинобудування є Пекін, Далянь, Ціцікара, Чанчун, Шеньян,
Датун, Ціндао, Чанша.
У Китаї випускають кораблі переважно в морських і річкових портах -Шанхай, Далянь, Гуанчжоу, Ціндао,
Теньцзін, Ухань, Чунцін, Харбін.
Швидко нарощується випуск автомобілів.
Значна увага в Китаї приділяється розвиткові електронної і приладобудівної промисловості. Тепер
щорічно випускається близько 30 млн. телевізорів. Розвиток в КНР космічної техніки, особливо
ракетобудування, сприяв створенню підприємств, що випускають ПЕОМ, найсучасніші засоби зв'язку,
електронні контрольно-вимірювальні прилади.
Центри найновіших галузей тяжіють до приморських районів, які краще забезпечені трудовими
ресурсами, мають вигідне економіко-географічне положення, більш розвинену виробничу і соціальну
інфраструктуру. Налагоджено випуск обладнання для легкої промисловості (текстильної швейної,
трикотажної).
Сільськогосподарське машинобудування орієнтоване на випуск малогабаритної техніки для селянських
господарств.
Паливно-енергетична галузь розвивається на основі місцевої сировини.
Щорічний видобуток вугілля становить понад 1 млрд. т (потенційні запаси - 3,2 трлн. т, розвідані - 0,9
трлн. т). Родовища вугілля є практично в усіх провінціях і автономних районах КНР, але за об'ємами
запасів і видобутком виділяється Північний Китай.
Нафтова промисловість - відносно молода галузь. Китай посідає 5-те місце в світі за видобутком нафти,
4-те місце - за виробництвом електроенергії. При цьому в останні роки найвища концентрація
нафтовидобутку мала місце в Північно-Східному Китаї. Перспективи розвитку нафтової промисловості
пов'язані з освоєнням континентального шельфу (Бохайська і Ляодунська затоки).
Теплоелектростанції, які працюють в основному на вугіллі, виробляють 3/4 електроенергії. Найбільші з них
розташовані у вугільних басейнах Північно-Східного Китаю.
Першу геотермічну електростанцію збудовано у Лхасі (Тибет). Ведеться будівництво атомних
електростанцій в провінціях Гуандун і Цзянсу при технічній співпраці з Францією, Бразилією й іншими
країнами.
Металургійна промисловість базується на залізорудній сировині (третє-друге місця у світі). Найбільші
запаси - в Аньшаньському басейні. Представлені всі стадії металургійного циклу. Найбільші підприємства
розташовані в районах видобутку руди і кам'яного вугілля. Країна вийшла на перше місце в світі за
видобутком залізної руди, виробництвом чавуну і сталі.
Основні центри кольорової металургії - міста в провінціях Ляонін, Юньнань, Хуайнань, Ганьсу. Китай
експортує понад 50 видів кольорових металів (олово, цинк, сурма, ртуть, молібден та ін.).
Велика увага приділяється розвиткові хімічної промисловості, яка розглядається як важливий засіб
інтенсифікації сільського господарства. В останні роки інтенсивно розвивається виробництво смол і
пластмас. Найважливішими центрами випуску хімволокна є Шанхай, Ляон, Баодін.
У КНР розвинена промисловість будівельних матеріалів. За виробництвом цементу (0,2 млрд. т на рік)
Китай займає перше місце в світі.
Сільське господарство. Провідною галуззю сільського господарства Китаю є рослинництво. Воно
виробляє 60 % валової продукції сільського господарства. За різноманітністю сільськогосподарської
продукції КНР займає перше місце у світі. Займає також перше місце за врожаями пшениці, рису, тютюну,
арахісу, 2-е місце - бавовни, 3-є - цитрусових. Найбільші поголів'я свиней і овець у світі, а за поголів'ям
ВРХ займає 2-е місце. Всі сільськогосподарські угіддя Китаю становлять 52 % площі країни, в т.ч. рілля -
10%, пасовища - 41,7%. Більше третини орних земель потребують зрошення.
Рис - основна продовольча культура. Його умови вирощування неоднакові на поливній (Південний Китай)
і суходільній (Північний Китай) частині Китаю. На півдні Китаю збирають по два врожаї на рік.
Пшениця - друга за значенням культура. В Китаї вирощується як озима, так і яра пшениця. Райони
вирощування озимої пшениці розташовані в басейні р. Хуанхе.
Серед інших зернових важливе місце займають кукурудза, просо, гаолян, ячмінь. Зернові становлять в
Китаї 3/4 харчового раціону.
Вирощують такі олійні культури, як арахіс та кунжут.
У Китаї вирощують зелений і чорний чай. КНР належить перше місце світі за виробництвом шовку.
Вирощують також цукрову тростину, цукровий буряк, джут, тютюн, фрукти.
У Китаї традиційно склалося два типи тваринництва. Перший пов'язаний із землеробством і має
підсобний характер: в землеробських рівнинних районах розводять переважно свиней, тяглову рогату
худобу, птицю. В західних районах поширене екстенсивне кочове чи напівкочове скотарство. Близько 90%
виробництва м'яса припадає на свинарство.
КНР займає третє місце в світі за виловом риби й виробництвом рибопродуктів.
Значне місце в сільському господарстві КНР займають підсобні промисли (плетіння циновок, кошиків,
збирання лікарських рослин), якими займаються, як правило, у вільний від польових робіт час.
Транспорт. Майже половина, вантажних перевезень припадає на залізничний транспорт. Основний обсяг
вантажопотоків зосереджений у східній частині Китаю.
Довжина залізничних колій - 53 тис. км, на 1 тис. км2 припадає 5 км залізниць. Основні вантажопотоки (60
% перевезення) припадають на магістралі. Особливо інтенсивно використовуються дороги в східній
частині країни: Пекін - Шеньян, Пекін - Гуанчжоу, які забезпечують понад третину вантажних і
пасажирських перевезень Китаю.
Велика частка вантажів перевозиться внутрішніми судноплавними шляхами, довжина яких 110 тис. км. У
країні є 116 морських портів, найбільшими з яких є: Далянь, Тяньцзінь, Ціндао, Шанхай, Ціньхуандао,
Нінбо та ін.
Протяжність автодоріг перевищує 965 тис. км, у т. ч. магістральних державного значення - 110 тис. км.
Міський громадський транспорт розвинений слабо. 60 % пасажирських перевезень здійснюється за
допомогою велосипедів. Тільки в Пекіні понад 4 млн. велосипедів.
Зовнішньоекономічні зв'язки. КНР підтримує торговельно-економічні відносини із понад 180 країнами
світу. Її основні партнери - Японія, США та західноєвропейські країни, на які припадає 55 %
зовнішньоекономічного товарообігу.
На зовнішній ринок вивозиться 20 % валової продукції промисловості і сільського господарства країни.
Близько 40 % імпорту Китаю припадає на машини, обладнання і транспортні засоби. Важливу роль
відіграють Спеціальні Економічні Зони, на які припадає чверть іноземних інвестицій в економіку країни.

12 Індія
Географічне положення. Індія розташована у Східній та Північній півкулях, у південній частині Євразії.
Приблизно через середину країни проходить Північний тропік. Південь країни омивається Індійським
океаном. На північному заході Індія межує з Пакистаном, на північному сході - з Китаєм, Непалом та
Бутаном, на сході - з Бангладеш та М'янмою. Південний захід омивається Аравійським морем, а
південний схід - Бенгальською затокою (морем) Індійського океану. На крайньому південному сході Індія
межує зі Шрі-Ланкою, на порівняно невеликій віддалі від крайнього південного заходу знаходяться
Мальдіви. Площа країни – 3,2 млн. км2.
Індія входить в Співдружність Націй. Глава держави - президент. Законодавчий орган - двопалатний
парламент.
У природно-географічному відношенні країна поділяється на три зони: Гімалаї, Індо-Гангську рівнину та
плато Декан.
Майже вся територія Індії лежить у тропічному і субекваторіальному поясі з типовим мусонним кліматом.
Головні ріки Індії - Інд і Ганг, повноводні влітку.
Ґрунти Індії досить різноманітні як за типами, так і за рівнем родючості. На півострові переважають
червоноземні ґрунти. На обширних рівнинах Гангу, Брахмапутри й інших великих рік переважають
алювіальні лугові і алювіальні оглеєні ґрунти. Алювіальні ґрунти щорічно збагачуються намулом, багаті на
гумус. На цих рівнинах живе половина населення країни.
Серед різноманітних природних ресурсів країни важливе значення мають корисні копалини. Багато
родовищ Індії за своїми запасами належить до найбільших у світі. Тут зосереджені величезні запаси
слюди. Індія є світовим експортером хрому і займає провідне місце в світі за видобутком і запасами
марганцевих та залізних руд, а також графіту і берилію. Велике промислове значення мають прибережно-
морські розсипи титану і цирконію, так звані чорні піски Траванкурського узбережжя. В країні зосереджено
близько третини світових запасів цирконію. За видобутком титану Індія займає провідне місце в світі.
Майже всі найважливіші родовища корисних копалин приурочені до півострівної частини Індії, що є однією
із найважливіших металогенічних провінцій світу. Тут сконцентровані величезні метаморфогенні
родовища заліза і марганцю, хромітів, міді, нікелю, кобальту, свинцю, цинку, золота, платини, урану, а
також азбесту, графіту, магнезиту. Виключно сприятливе для промисловості поєднання копалин і
поверхневе залягання багатьох руд роблять видобуток руди економічно вигідним і технічно нескладним.
Із енергетичних корисних копалин найбільше значення має кам'яне вугілля. Майже всі відомі запаси
знаходяться в північно-східній Індії, що в поєднанні з величезними запасами марганцевих і, особливо,
залізних руд сприятливим для розвитку чорної металургії. Ведеться розвідка і розпочато видобуток нафти
на морському шельфі поблизу Бомбея. Природні ресурси країни сприяють розвитку сільського
господарства. За умовами рельєфу близько 60% території є придатною для землеробства.
Населення Індії - 1,2 млрд. осіб (2012) і дуже швидко збільшується. Щільність населення 327 осіб/км 2.
Близько половини населення проживає на 20% території країни (дельта і долина р. Ганг і узбережжя
півострова Індостан) і його щільність тут становить 550 осіб/км 2 (в деяких районах дельти вона перевищує
1000 осіб/км2). Набагато нижча щільність населення у внутрішніх областях півострова і на північному
заході (менше 10 осіб/км2).
Середньорічний природний приріст дорівнює 15,9 ‰ при народжуваності 24,8 ‰ і смертності - 8,9 ‰. В
містах народжуваність і смертність нижча, ніж в сільській місцевості. Як і в багатьох азіатських країнах, в
Індії чоловіків більше, ніж жінок: на 1000 чоловіків припадає 935 жінок. Міське населення становить 28%.
У 12 містах-мільйонерах країни проживає 25 % міських жителів. Найбільші міста-мільйонери: Бомбей
(Мумбай) - 13 млн. осіб, Калькутта - 12,8 млн. осіб, Делі - 8,5 млн. осіб, Мадрас - 6,  Бангалор - 4,1 млн.
осіб, Хайдарабад - 5 млн. осіб.
Індія - найбільш багатонаціональна країна в світі; тут налічується декілька сотень націй, народностей і
племінних груп: хіндустанці, біхарці, пенджабці, раджастанці, маратхі, гуджарадці, бенгальці, ассамці,
орія, таміли та ін. Офіційні мови - хінді та англійська.
Населення переважно зайнято у сільському господарстві - 64 %.
Господарство. Індія - аграрно-індустріальна країна. Держава контролює до 100 % видобутку нафти і газу,
виробництва міді і свинцю, більше 95% вуглевидобутку і виробництва електроенергії, 75% виплавки сталі,
50% виробництва азотних добрив, близько 30 % виробництва алюмінію і т.д. В країні практично повністю
націоналізована страхова і банківська справи. В руках держави знаходиться залізничний і
повітряний транспорт, а також значна частина морських перевезень і зовнішньої торгівлі.
Держава докладає великих зусиль для розвитку сільського господарства, яке має яскраво виражене
рослинницьке спрямування. Незважаючи на найчисельніше в світі поголів'я великої рогатої худоби (182
млн. голів, близько 15% світового поголів'я), м'ясне тваринництво в країні розвинене слабо. Велика
рогата худоба більше використовується як тяглова сила. Релігія забороняє забій корів, тому населення
обмежується розведенням дрібної рогатої худоби і домашньої птиці. Свинарство має важливе значення
тільки в районах з християнським населенням, а також в приміських зонах найбільших міст. Морське
риболовство найрозвиненіше в приморських південних і західних штатах, річкове - на сході і північному
сході країни.
Під сільськогосподарськими угіддями в Індії використовується 60% території. Вони, в основному, зайняті
ріллею. Головні із культур - рис (21,5% світового виробництва), пшениця (понад 11% світового
виробництва), також просяні і зернобобові. Рис вирощують переважно на прибережних низовинах, а
також в долинах Гангу і Брахмапутри, - північно-західній Індії.
Індія - найбільший у світі виробник цукрової тростини, - одна із провідних бавовникових держав світу (3-тє
місце за виробництвом бавовникового  волокна,  понад   12 % світового  виробництва).  Близько
половини загального збору індійської бавовни дають штати Західної Індії - Гуджарат і Магараштра.
Важливе місце займає вирощування джуту, за його зборами Індія поступається тільки Бангладеш.
Основні виробники джуту - Західна Бенгалія і Ассам. Індія - третя тютюнова країна світу (10% світового
виробництва). Провідний тютюновий район країни знаходиться в штаті Андгра-Прадеш. Індія -
найбільший у світі виробник чаю, на неї припадає близько третини світових зборів цієї культури.
Традиційна стаття індійського експорту - прянощі, їх вивозять близько 90 тис. т за рік. Прянощі, головне
місце серед яких займає чорний перець, а також гвоздика і кардамон, вирощують на півдні Індії. В Індії
ростуть практично всі відомі фрукти, як тропічні і субтропічні, так і характерні для помірного поясу. За
збором бананів і ананасів Індія займає перше місце в світі (17,1 %).
Частка Індії у світовому виробництві основних видів промислової продукції дуже незначна.
Індійська промисловість поєднує найрізноманітніші форми виробництва - від великих заводів, оснащених
за останнім словом техніки, до примітивних кустарних промислів. У загальному енергетичному балансі
Індії продовжують відігравати значну роль непромислові види палива: дрова, кізяк. Водночас значні
зусилля спрямовані на збільшення видобутку вугілля, нафти, природного газу, нарощування виробництва
електроенергії. Вугілля Індія видобуває близько 270 млн. т. Вугільна промисловість в основному
сконцентрована на північному сході півострова Індостан. У країні розвиваються три нафтовидобувні
райони - у Верхньому Ассамі, на середньогуджаратських рівнинах і на шельфі поблизу Бомбея. Основні
нафтопереробні заводи знаходяться в штатах Андгра-Прадеш, Керала, біля Калькутти і Делі.
Частка теплових електростанцій у загальному виробництві електроенергії становить 4/5,
гідроелектростанцій - майже одну п'яту. За останні роки дещо зростало виробництво електроенергії на
АЕС, яке складає 2,0 % всього виробництва. В країні є п'ять АЕС.
Індія володіє значною і доволі різноманітною мінерально-сировинною
базою. Гірничовидобувна промисловість Індії в основному працює на внутрішній ринок, хоча вивіз
залізних руд (близько 60 % видобутку) став однією із провідних статей індійського експорту.
Металургійна промисловість розвинена у Бокаро, Бхілаї, Дурганурі і розвивається як на власній
сировинні, так і на привізній.
Підприємства хімічної промисловості випускають лаки, фарби, хімічні волокна, добрива.
Машинобудування Індії стало забезпечувати вітчизняними машинами традиційні галузі промисловості -
цукрову (практично повністю), текстильну, а також електроенергетику.
Висока спадкова кваліфікація індійських майстрів забезпечує стабільний розвиток такої специфічної
галузі, як алмазна промисловість. Індія здійснює великий вплив на світову торгівлю діамантами, оскільки
вона - єдина країна, яка виробляє дрібні діаманти вагою від 0,01 до 0,02 карата, що користуються
найбільшим попитом.
В Індії розвинене кустарне підприємство (килимарство, ткацтво, ювелірна справа, різьблення слонової
кістки та ін.). Килимарство займає 1-е місце в світі за виробництвом кінофільмів (500-900 стрічок на рік).
Транспорт. Індія - одна із найбільших залізничних держав світу, протяжність її залізниць досягає майже
62 тис. км. При великій протяжності залізничної мережі основні перевезення вантажів і пасажирів
зосереджені на декількох магістральних напрямах ширококолійних доріг, що зв'язують Калькутту, Бомбей,
Делі і Мадрас.
Основні міста Індії поєднані національними автострадами, які постійно розширюються і реконструюються,
їх протяжність понад 30 тис. км. Загальна протяжність автогужових доріг Індії - 1600 тис. км. Але тільки
400 тис. км з них становлять дороги з твердим покриттям.
Морський транспорт здійснює більшу частину зовнішньоторговельних перевезень країни. Майже 90%
морського вантажообігу переробляється вісьмома головними портами. Найбільші серед них - Бомбей,
Калькутта, Мадрас, Кочин.
Значного розвитку досяг в Індії повітряний транспорт - як на міжнародних, так і на внутрішніх лініях.
Бомбей, Делі і Калькутта - найбільші міжнародні аеропорти країни, вони також обслуговують багато
транзитних рейсів чужоземних авіакомпаній із Європи в Південно-Східну Азію і Австралію.
Зовнішньоекономічні зв'язки. В експорті Італії переважає текстиль, кустарно-ремісничі вироби,
продукція сільського господарства (чай, цукор, прянощі), продукція машинобудування, кам'яне вугілля,
нерудні корисні копалини, чавун, пластмаси, добрива, гумові вироби, ліс, медикаменти.
В імпорті переважає паливо, машини, продукція хімії, передовсім добрива. Основні торгові партнери Індії:
США, Німеччина, Японія.

13 США
Географічне положення. США займає 1/3 території Північної Америки (9,4 млн. км2). За площею країна
займає четверте місце в світі. Територія країни складається з трьох розрізненнях частин: основна частина
займає центр материка, штат Аляска - на північному заході материка і Гавайські острови в центральній
частині Тихого океану.
США - федеративна республіка Глава держави і уряду - президент. Виконавча влада належить також
віце-президенту і кабінету міністрів. Законодавчий орган - конгрес. (Сенат і Палата представників).
США є членом Ради Безпеки ООН, воєнного блоку НАТО, Північноамериканської зони вільної торгівлі
(НАФТА). На території США знаходяться штаб-квартири багатьох впливових міжнародних організацій, в
тому числі ООН, Міжнародного банку Реконструкції і Розвитку, Міжнародного Валютного Фонду і інші.
Населення. Чисельність населення країни станом на 2013 р. складає 314 млн. осіб. США як національну
державу історично формували переселенці з Європи. Найбільшу частку становили вихідці з
Великобританії (англійці, шотландці, ірландці).
 Рис.1.  Динаміка чисельності населення США, млн. осіб (1790-2010 рр.)
Корінне населення - індіанці - до кінця XIX ст. були остаточно завойовані і поселені у резервати.
Внаслідок воєнних дій, затяжних епідемій чисельність їх скоротилась і на початку XX ст. індіанців
нараховувалось лише 200 тис.

Рис. 2.  Етнорасовий склад населення країни, 2012 р.

Серед національних меншин слов'янського походження за чисельністю виділяються поляки і українці.
Найбільше українців та осіб українського походження у промислових штатах - Пенсільванії, Нью-Йорку та
Нью-Джерсі.
Середня щільність населення США - 29 осіб/км2.
 Рис. 3. Картосхема щільності населення Сполучених Штатів Америки, осіб/км2
США - одна з найбільш урбанізованих країн світу. У містах проживає 77 % жителів. У США є сім міст з
населенням понад 1 млн. осіб: Нью-Йорк - 15 млн. осіб, Лос-Анджелес - 10,5 млн. осіб, Чикаго - 6,6 млн.
осіб, Філадельфія - 4,1 млн. осіб, Сан-Франціско - 4 млн. осіб, Майамі -3,5 млн. осіб, Даллас - 3 млн. осіб,
Детройт - 3 млн. осіб, Сан-Дієго -2,5 млн. осіб, Бостон - 2,5 млн. осіб, Х'юстон - 2,4 млн. осіб та ін., що
одночасно виступають центрами міських агломерацій. У США нараховується 37 агломерацій, в яких
проживає близько 50% населення країни.
 Рис. 4. Вечірній Нью-Йорк
В економічно найбільш розвинених регіонах США сформувалися мегаполіси - обширні урбанізовані
території, що утворюються при злитті сусідніх агломерацій. Найбільшим мегаполісом США, що
простягається вздовж північно-східного узбережжя країни майже на 1000 км, є смуга від Бостона до
Вашингтона (Босваш), що нараховує майже 50 млн. осіб.
Природні умови і ресурси. Природні умови США відзначаються великою різноманітністю. Більшу
частину основної території США займають рівнини і невисокі гори Аппалачі. Тільки на самому заході США
знаходяться гори Кордильєри (до 3-5 тис. м).
На території США розміщені практично всі кліматичні зони. Основна частина США знаходиться в
помірному та субтропічному кліматичних поясах, вона, як правило, добре зволожена, причому опади
сюди приносять східні мусони з Атлантичного океану. На східному узбережжі США випадає від 1000 до
2000 мм опадів. Агрокліматичні умови цієї частини США є досить сприятливими для розвитку сільського
господарства.
Земельні ресурси США становлять 940 млн. га. За площею сільськогосподарських угідь, а також площею
орних земель, держава займає перше місце у світі. В США переважають, як правило, родючі ґрунти, в
тому числі чорноземні, що у поєднанні з тривалим періодом вегетації, сприятливим температурним
режимом, достатньою кількістю опадів створюють надзвичайно сприятливі передумови для розвитку
рослинництва. Є також значні площі пасовищ та лук для тваринництва.
На переважній частині території країни є густа мережа річок. Загальна довжина внутрішніх водних шляхів
перевищує 40 тис. км. Особливо важливе значення мають Великі озера, зв'язані каналами з Атлантичним
океаном та з басейном річки Міссісіпі, що є важливим транспортним шляхом. Створена система
берегових каналів, що сполучає у нижній течії основні річки, які впадають в Атлантичний океан й
Мексиканську затоку. США мають великі запаси підземних прісних вод, але ці води мають стратегічне
значення і майже не використовуються. Дефіцит прісної води мають Гірські та Тихоокеанські штати. США
мають значні площі, вкриті лісом, які займають майже ¼ частину території країни і представлені, як
правило, цінними породами дерев, передусім хвойними: сосна, ялина, смерека, а на узбережжі Тихого
океану ростуть вічнозелені та гігантські дерева - секвойї. Основні лісові райони знаходяться на узбережжі
Великих Американських озер (мішані ліси), в межах Приатлантичної і Мексиканської низовини (листяні
породи дерев), а також на узбережжі Тихого океану (хвойні породи дерев).
 Рис. 5.  Річка Ніагара
За багатством мінеральних ресурсів (понад 100 видів) США займають одне з провідних місць у світі. В
надрах США залягають паливно-енергетичні, рудні та нерудні корисні копалини. Серед паливно-
енергетичних ресурсів провідне місце займає вугілля. За промисловими запасами   вугілля   США  
займають   перше   місце   в   світі   (1,2 трлн. т). Виділяються - Іллінойський, Піттсбурзький і
Аппалачський басейни. Запаси нафти в США оцінюються більше як в 4 млрд. т, і знаходяться на
узбережжі та в шельфовій зоні Мексиканської затоки, в передгір'ях Кордильєр і на півночі штату Аляска та
в шельфовій зоні моря Бофорта. Запаси газу розміщуються, в основному, в тих самих районах, що і
нафта. Із рудних корисних копалин найбільші запаси залізної та уранової руд, а також мідних,
поліметалевих, ртутних руд, золота. Із нерудних корисних копалин виділяються запаси фосфоритів, сірки,
калійних та кухонних солей, які зосереджені в штатах Луїзіана і Техас.
Загальна характеристика господарства. США - наймогутніша постіндустріальна держава світу.
Валовий національний продукт (ВНП) країни у поточних цінах становить понад 8 трлн. дол.
У США високий рівень розвитку галузей обробної промисловості, передусім, машинобудування,
електроенергетичної та хімічної промисловості. Галузева структура промисловості значною мірою працює
на світовий ринок і залежить від постачання сировини та паливно-енергетичних ресурсів із інших країн
світу. Найшвидшими темпами в США розвиваються наукомісткі галузі та виробництва, а також галузі, що
використовують новітню техніку і є носіями технічного прогресу. Високим рівнем розвитку виділяються
також підприємства, що виробляють товари народного споживання, визначають життєвий рівень
населення.
Промисловість США характеризується повнотою галузевої структури, високою забезпеченістю
природними ресурсами і кваліфікованою робочою силою, розвиненою науково-дослідною базою, а також
значною концентрацією капіталу і виробництва.
У результаті структурної перебудови промислового виробництва прискореними темпами розвивається
електроенергетика, машинобудування та хімічна промисловість. їх сукупна частка у продукції
промисловості США перевищує 50 %, на них припадає до 60 % усіх інвестицій у промисловість.
Енергетика. За запасами енергоресурсів та їх видобутком США мають одне з перших місць у світі,
далеко обійшовши всі інші розвинені країни.
Частка США у світовому видобутку нафти становить 11,1 %. Найбільшим районом видобутку нафти є
південно-західні штати - Техас, Луїзіана, Оклагома, Нью-Мексико, які постачають майже половину нафти,
що видобувається в країні. У межах цього району нафта розробляється і на шельфовій смузі
Мексиканської затоки. Другим важливим районом видобутку і розміщення нафти є Тихоокеанське
узбережжя у штаті Каліфорнія. Новим районом видобутку нафти стала Північна Аляска.
США також володіють найбільш розвиненою нафтопереробною промисловістю. Нафтопереробні заводи
наближені до основних районів споживання нафтопродуктів - промислових вузлів Північного Сходу,
портових центрів, де переробляється імпортна нафта, вздовж трасмагістральних нафтопроводів.
За видобутком природного газу США займають друге місце у світі. Більшість родовищ територіально
збігаються із нафтоносними районами (Техас, Оклагома, Канзас).
Родовища газу відкриті у районі Скелястих Гір (Нью-Мексико, Колорадо, Вайомінґ) та Західної Вірджинії.
Найстарішим і найголовнішим районом видобутку вугілля є Аппалачський, в останні десятиріччя значно
зріс видобуток вугілля у гірських штатах Скелястих Гір (Вайомінґ, Монтана), а також Колорадо, Нью-
Мексико, Юта. Більшість цього вугілля видобувають відкритим способом.
Запаси бурого вугілля сягають 460 млрд. т. Вони розміщуються переважно у південних штатах (Техас,
Арканзас і Алабама), а також у районі Центральної Півночі США. Найбільше видобувається бурого
вугілля у Північній Дакоті.

Рис. 6. Структура виробництва електроенергії в США, у %

США є найбільшим у світі продуцентом електроенергії. У структурі виробництва електроенергії
найбільший відсоток припадає на теплові - 67% і гідроелектростанції - 20%. Особливу роль відіграють
атомні електростанції. Перший атомний реактор у США і в світі збудовано в 1942 р. в Чикаго. Потужності
АЕС становлять 32,5 % світових потужностей атомних електростанцій. У перспективі атомні
електростанції, за національною програмою США, повинні виробити близько чверті електроенергії країни.
Зараз у США діє близько 80 АЕС, є в Новій Англії - високоурбанізованому промисловорозвиненому, але
бідному на енергоресурси, штаті. Більшість гідроелектростанцій знаходяться на ріках Колорадо,
Колумбія, Теннессі, на Ніагарському водоспаді.
Чорна металургія. Металургійна промисловість США базується на великих запасах залізних руд в районі
озера Верхнє і коксівного вугілля Аппалачського басейну. Використовуються також імпортні руди, що
доставляються з Канади, Венесуели, Бразилії.
Чорна металургія США зосереджена на північному сході країни, в районах розташування коксівного
вугілля і залягання залізних руд. Основний металургійний район країни - Приозерний.
У кольоровій металургії США важливе місце займає виплавка алюмінію, в тому числі із брухту (перше
місце у світі). Заводи повного циклу працюють в районах забезпечених дешевою енергією - на ГЕС рік
Колумбія   і   Теннессі.    США   займають   також   перше   місце   за виробництвом олова, друге - свинцю.
На базі власних родовищ виплавляють мідь у Приозер'ї (друге місце у світі). За останнє десятиріччя
виплавка кольорових і рідкісних металів перемістилася у морські порти, головним чином, Атлантичного
узбережжя (Нью-Йорк, Філадельфія, Балтимор), де переробляють імпортну сировину.
Перспективним районом розвитку кольорової металургії є Аляска, де знаходяться родовища кольорових
металів.
Хімічна промисловість - одна із провідних галузей промисловості США. Сучасна структура хімічної
промисловості спрямована на виробництво полімерних матеріалів (синтетичного каучуку, хімічних
волокон, пластмас і синтетичних смол), більшість із яких синтезується на базі нафтохімічної сировини.
Потужні підприємства хімічної промисловості функціонують у Лос-Анджелесі, Сан-Франциско. Заводи, що
виробляють хімічні добрива, розміщені по всій території США.
Машинобудування є провідною галуззю промисловості США, воно виробляє майже 40 % промислової
продукції.
У США є десятки тисяч машинобудівних підприємств і тисячі фірм, але контроль над виробництвом
мають тільки 500 з них. Найбільшими є автомобільні монополії "Дженерал моторз" і "Форд моторз".
США, поряд з Німеччиною і Японією, мають повну номенклатуру машинобудівного виробництва. Саме в
Детройті виник перший (в XIX ст.) найбільший світовий осередок автомобільної промисловості. Це місто
є столицею автомобілебудування США. Тут складається понад 3 млн. автомобілів щороку. Великими
сучасними центрами автомобілебудування є також Нью-Йорк, Сент-Луїс, Канзас-Сіті, Флінт, Атланта, Лос-
Анджелес, Ленсігтон, Лансінг, Даллас-Форт-Уейн, Джейнсвілл, Балтимор та ін. (друге місце у світі).
Другою не менш важливою галуззю машинобудування США
є авіаракетокосмічна промисловість, центри якої розміщуються у Тихоокеанських штатах (Каліфорнія,
Вашингтон).
У центральній частині країни до важливих центрів відносяться Сент-Луїс, Колумбус, а на північному сході
- Нью-Йорк, Бостон, Гартфорт (центр виробництва авіадвигунів). Великою корпорацією, що домінує в
авіа-бізнесі, є "Боїнг" (м. Сіетл).
Підприємства електротехнічної і електронної промисловості сформувалися у великих міських
агломераціях півночі і північного сходу США - Чикаго, Нью-Йорку, де зосереджувався наймогутніший
науково-технічний потенціал держави, а також в районі Лос-Анджелеса, Далласа, Г'юстона, Нового
Орлеану. США утримують лідерство за виробництвом комп'ютерів, випускаючи більше половини всіх
ЕОМ світу.
Серед галузей легкої промисловості США найбільш розвинені текстильна і шкіряно-взуттєва. Сьогодні
помітно зросла частка тканин, що виробляються на основі штучних і синтетичних волокон, а також
комбінованих тканин, тоді як виробництво вовняних тканин скорочується.
Харчова промисловість розосереджена на всій території США. До важливих галузей харчової
промисловості США відносяться м'ясна, молочна, консервна, борошномельна, а також виробництво
алкогольних безалкогольних напоїв.
Значними центрами харчової промисловості є великі міста.
США експортують на світовий ринок тютюн і цигарки, виробляючи понад 13 % їх світового виробництва.
Сільське господарство - важлива галузь економіки США. Вона забезпечує не лише внутрішні потреби
країни в продовольстві, але значну її кількість експортується — передусім пшениця, фуражне зерно, соєві
боби.
Частка сільськогосподарського виробництва у ВНП становить близько 2 %.
Рослинництво. У США розвинене зернове господарство, вирощування кормових і технічних культур,
овочівництво і садівництво. Цьому сприяють не лише помірний і субтропічний клімат, родючі ґрунти,
рівнинний рельєф центральних, частково східних і західних районів, а в першу чергу підприємливість
американських фермерів.
 Рис. 7. Збір урожаю на кукурузному полі, штат Нью-Мехіко, фото 1940 р. Джерело: U.S. Library of
Congress
Для США характерне поясне розміщення сільськогосподарських культур. Вздовж кордону з Канадою, від
озера Верхнє до Кордильєр, проходить пшеничний пояс. Південніше від нього, між Великими озерами і
рікою Огайо на сході, через міста Сент-Луїс і Канзас-Сіті на півдні і до Кордильєр простягається
кукурудзяно-соєвий пояс. Середньоатлантичне узбережжя, середні і південні Аппалачі та рівнини, що до
них прилягають - це колишній тютюновий пояс. Півострів Флориду і узбережжя Мексиканської затоки
займає бавовняний пояс. Передгір'я Кордильєр використовуються як пасовища.
США виробляють понад 16 % зерна у світу. Такий високий приріст відбувся за рахунок підвищення
врожайності культур. У структурі валового збору зернових найвагоміше значення мають кукурудза (1-е
місце в світі) і пшениці (3-є місце).
Валовий збір зерна - 62,7 млн. т. - третій показник у світі після Китаю та Індії.
Важливою кормовою культурою є соя, яку вирощують у більшості районів, придатних для рільництва (1-е
місце в світі).
У посушливій південній частині Великих рівнин культивують посухостійку кормову культуру - сорго (22,5 %
світового виробництва).
Товарний збір рису становить понад 9 млн. т (11-те місце у світі).
Тютюнові ферми найбільш часто зустрічаються в Аппалачських районах (Північна Кароліна). Арахіс
вирощують переважно у південних штатах (Джорджія).
Плантації цукрової тростини поширені на Флориді, в Луїзіані, а також на Гавайських островах (за масою
збору тростини США займають дев'яте місце у світі). Цукровий буряк вирощують в Каліфорнії, Айдахо,
Північній Дакоті і Міннесоті. За врожайністю цієї культури США займають третє місце у світі після Франції і
Німеччини.
Овочівництво, картоплярство і садівництво переважно зосереджені у західній частині США, особливо в
Каліфорнії. Тут, у районі субтропічного клімату, вирощують помідори, цитрусові, виноград, фрукти і овочі.
Другим районом садівництва і овочівництва є Флорида. Садівництво також розвивається у помірному
поясі - на узбережжі Великих озер, в промисловий зоні. Посіви картоплі переважають у штатах Айдахо і
Вашингтон.
Тваринництво США має м'ясний напрямок, орієнтуючись переважно на внутрішній ринок.
За поголів'ям великої рогатої худоби США займають четверте місце у світі, а свиней - друге.
У США інтенсивно розвивається птахівництво, особливо промислова відгодівля м'ясних курчат
(бройлерів). Популярним серед американців є м'ясо індиків, яких вирощується щорічно близько 300 млн.
шт.
Окрасою американських прерій є коні, на гірських пасовищах Заходу утримують овець.
Транспорт. Залізничний транспорт США, хоч і втратив своє колишнє значення, але і досі відіграє
важливу роль у перевезенні вантажів і пасажирів. Щільність залізничних доріг загалом в США становить
1,7 км/100 км2, але в окремих районах, особливо на Півночі і Північному Сході, вона є втричі більшою.
Автомобільний транспорт за кількістю перевезень вантажів займає друге місце. У США нараховується
близько 30 % легкових, понад 44 % вантажних автомобілів, що використовуються у світі. У США
протяжність автомобільних шляхів понад 5,1 млн. км.

Рис. 8. Дорога на Філадельфію

Трубопровідний транспорт найбільше розвинений на Півдні - тобто в районах, багатих на нафту і газ та
в штатах Середнього Заходу.
Підвищення вартості сухопутних перевезень, а також реконструкція внутрішніх водних шляхів у повоєнні
роки сприяли розвитку внутрішнього водного транспорту.
Морський транспорт. За обсягом перевезень морський транспорт США займає перше місце у світі, але
за тоннажністю морського флоту - дев'яте.
Портові комплекси: Нью-Йорк - Нью-Джерсі; Філадельфія - Балтимор; Новий Орлеан – Батон - Руж; Лос-
Анджелес і Сан-Франциско - Окленд.
Повітряний транспорт. Авіаційний транспорт США забезпечує 40 % усіх світових перевезень пасажирів.
У США нараховується майже 13 тис. цивільних летовищ. Найбільші із них О'Хара (Чикаго), Атланта,
Даллас.
Зовнішньоекономічні     зв'язки.     Основною  формою зовнішньоекономічних операцій США є вивіз
капіталу. Оборот підконтрольних американському капіталу зарубіжних підприємств перевищує 1,5 трлн
доларів, що у два рази більше експорту товарів зі США.
Ввіз іноземного капіталу у США теж досяг великих розмірів. Він становить понад 100 млрд. доларів
щорічно. Іноземці купують у СІЛА облігації, акції, землю, нерухомість. Іноземний капітал використовується
для фінансування американської економіки.
Важливою статтею зовнішньої торгівлі США є торгівля ліцензіями на право користування новими
технологіями, дорогими машинами, інструментами, американськими методами управління і на прокат
кінофільмів.
Сфера зовнішньоекономічних інтересів країни торкається всього світу.

14 Канада
Географічне положення. Канада належить до високорозвинених країн і займає тринадцяте місце у світі
за обсягом ВНП.
Країна знаходиться в північній частині Північної Америки і займає 2/5 її території материка. За площею - це
друга країна світу після Росії (9,98 млн. км2). Канада має сухопутний кордон тільки з США, яка є
найбільшим економічним партнером (1/2 торговельного обороту).
Канада входить в Співдружність Націй. Глава держави - королева Великобританії, яку представляє
генерал-губернатор. Глава уряду - прем'єр-міністр. Законодавчий орган - двопалатний парламент (Сенат і
Палата общин).
Природні умови і ресурси. За різноманітністю і загальними запасами мінеральних ресурсів Канада
займає одне із перших місць у світі. В її надрах є  великі   поклади  паливно-енергетичних,   рудних  і 
нерудних корисних копалин. Зокрема, вона займає п'яте місце в світі за запасами вугілля, має значні
поклади нафти та газу, залізних руд, руд кольорових металів, особливо нікелю, поліметалевих руд, міді,
титану та інших кольорових металів, які концентруються в межах Канадського кристалічного щита та в
Кордильєрах. Із нерудних корисних копалин виділяють запаси калійних солей, що є важливою
передумовою виробництва тут калійних добрив. Канада має значні запаси різноманітної будівельної
сировини.
Канада має величезні водні ресурси, що концентруються у Великих Американських озерах та річках Св.
Лаврентія, Маккензі, Юкон, Нельсон і особливо в північних регіонах Канади. Але слабка освоєність цих
регіонів не сприяє використанню наявних тут водних ресурсів. У Канаді багато гірських річок, а тому є
запаси гідроресурсів - одні з найбільших у світі.
Приблизно половина (43 %) території Канади покрита лісами, більша їх частина розташована у доступних
для освоєння районах. За запасами лісу Канада займає третє місце в світі після Росії та Бразилії.
Різноманітність природних умов Канади визначається її географічним положенням. Канада витягнулася з
півдня на північ на 4600 км і її територія лежить у помірному, субарктичному та арктичному поясах. Зі
сходу на захід вона простягається на 5200 км і знаходиться в шести годинних поясах. Територія Канади
охоплює чимало островів і півостровів, які ще мало освоєні й характеризуються екстремальними
кліматичними умовами. Головними елементами рельєфу є гори Нотр-дам і Кордильєри та розташовані
між ними рівнини Святого Лаврентія, Гудзонової затоки і Внутрішні, а також Канадський Арктичний
архіпелаг.
Лише південні райони Канади мають сприятливі грунтово-кліматичні умови для розвитку сільського
господарства. Стримує цей розвиток на Великих рівнинах недостатня кількість опадів (250-500 мм). На
більшій частині Канади ґрунти підзолисті, на півдні - сірі лісові, чорноземні та каштанові. 15 % території
країни придатні для обробітку. Майже 70 млн. га використовується в сільському господарстві.
Чисельність населення на 2012 р. становила 34,1 млн. осіб. Корінні жителі Канади - індіанці і ескімоси
становлять менше 1% загальної кількості населення. Державотворчою основою Канади є англоканадці
(понад 12 млн. осіб) і франкоканадці (7,5 млн. осіб). Проживають також німці, італійці, українці та ін.
Канада відноситься до країн із відносно високими темпами приросту населення (4‰).
Канада заселена рідко і нерівномірно. На 1 км2 припадає 3,1 особи, в обжитих районах - до 120 осіб.
Понад 90 % населення зосереджено на півдні країни, у прикордонній смузі зі США. Найвищою
концентрацією населення виділяються приозерна частина держави і долина ріки Св. Лаврентія,
найменшою - північна частина Канади.
У Канаді переважає міський тип розселення: 78 % населення країн проживає у містах і агломераціях.
Половина канадців розміщується у трьох урбанізованих районах: у приозерному краю з центром у
Торонто, у провінції Квебек з центром у Монреалі і біля Тихого океану в ареалі Ванкувер - Вікторія.
Найбільшими містами Канади є Торонто (4,5 млн. осіб), Монреаль (3,3 млн. осіб), Ванкувер (1,8 млн.
осіб), Оттава (1,1 млн. осіб), Едмонтон (840 тис. осіб) Калгарі (754 тис. осіб). Рівень безробіття сягає 10,3
%.
Серед етнічних груп переважають британці - 40 % і французи - 27 %. За віросповіданням 46 % населення
- католики і 41 % - протестанти.
Загальна характеристика господарства. Структуру господарства Канади визначає сировинна
спрямованість економіки.
Територіально Канада поділена на південну частину із великими містами та розвиненою обробною
промисловістю, інтенсивним сільським господарством, сучасною інфраструктурою, і на північну -
малоосвоєну, де економіка ґрунтується на видобувній промисловості, заготівлі лісу, полюванні,
рибальстві.
Особливістю економіки Канади є те, що американський капітал фактично контролює: всі сучасні галузі
видобувної промисловості, машинобудування. 30% американських інвестицій спрямовується в економіку
Канади, і в першу чергу у прикордонні зі США території.
У структурі ВНП сфера послуг становить 65 %, промисловість - 32 % і сільське господарство - 3 %.
Промисловість. Канада належить до промислово розвинених країн світу. У промисловості розвинені всі
основні галузі індустрії з переважанням обробної промисловості. Однак експортне значення має перш за
все видобувна промисловість.
Енергетика. За обсягом виробництва електроенергії Канада займає п'яте місце у світі.
Багаті і різноманітні енергетичні ресурси Канади значно перевищують її потреби. Це сприяє розвитку не
лише енергомістких галузей, а й всього господарства в цілому.
Видобуток кам'яного вугілля має експортне значення.
Видобуток нафти, як найголовнішого енергоресурсу, теж постійно зростає. Основні потужності
нафтовидобутку зосереджені у провінції Альберта. Там є також природний газ.
Поблизу великих міст (Торонто, Ванкувер) збудовані потужні ТЕС і АЕС. В основному атомні
електростанції зосереджені у провінціях Онтаріо, Квебек, Нью-Брансуік. Атомна енергетика має власну
сировинну базу.   В   Канаді   видобувається   щорічно   33,5 %   світового   видобутку уранових руд
( перше місце у світі).
Серед галузей промисловості Канади домінує обробна промисловість. У її структурі перше місце посідає
машинобудування. Його провідною галуззю є транспортне машинобудування, що тяжіє до
машинобудівних центрів США. Добре розвиненими є автомобільне, сільськогосподарське і енергетичне
машинобудування (Торонто, Монреаль, Гамільтон, Оттава, Галіфакс, Ванкувер).
Чорна металургія помітно знизила темпи розвитку, але залишається провідною (8-е місце за
виробництвом сталі).
Значна частина потужностей чорної металургії зосереджена у Гамільтоні, Уеленді, Сідні.
Канада має високорозвинену кольорову металургію, що базується на власній сировині.
Найбільш розвинена у Канаді виплавка рідкісних металів. Країна займає провідні місця у світі за
виробництвом кобальту, рафінованої міді (7-ме місце у світі) і цинку (2-ге місце у світі), золота (5-е місце),
срібла (6-е місце).
Алюмінієва промисловість Канади використовує переважно дешеві енергоджерела та імпортні боксити.
За виплавкою алюмінію країна займає 2-ге місце у світі.
Хімічна промисловість. Канада є великим виробником калійних добрив (2-ге місце у світі),
електромістких хімічних продуктів, вибухових речовин, фармацевтичних препаратів, а також синтетичних і
полімерних матеріалів, органічних хімікатів на нафтохімічній основі.
Майже 93 % хімічних підприємств держави зосереджено в провінціях Онтаріо, Квебек, Альберта.
Лісопаперова промисловість. Понад дві п'ятих території Канади вкриті лісом, що є надійною базою для
отримання ділової деревини і розвитку лісопаперової промисловості. За обсягом виробництва
пиломатеріалів і фанери Канада займає друге місце у світі (після США), а за виробництвом паперу і
картону - третє місце після США і Японії, а за виробництвом газетного паперу займає перше місце у світі.
Дві третіх потужностей целюлозно-паперової промисловості розміщуються у східній частині Канади, у
районах виробництва дешевої електроенергії і наявності водних ресурсів.
Сільське господарство Канади вважається високорозвиненою галуззю економіки, хоча його частка у
валовому національному продукті становить 3 %.
Вирощування зернових є провідною галуззю рослинництва. За цим показником Канада входить у шістку
найбільших продуцентів та держав-експортерів світу.
У структурі зернового господарства провідне місце займають пшениця і кукурудза, на які припадає понад
половина усього збору зернових. Вирощують також овес і ячмінь (2-е місце в світі).
Серед технічних культур найважливіше місце займають соєбобові, ріпак (друге місце у світі після Китаю).
Тваринництво в останні десятиріччя розвивалося випереджаючими темпами. Найхарактернішою
спеціалізацією для Канади є молочно-м'ясне скотарство із високим використанням концентрованих кормів
і лугопасовищного кормовиробництва, а також вівчарство.
Розвивається також інтенсивне птахівництво м'ясного і яєчного напрямків.
Транспорт. Основним видом сухопутного транспорту є залізничний. За протяжністю залізниць Канада
займає одне із перших місць у світі (85,0 тис. км). Виділяють два види залізниць - трансконтинентальні -
вздовж кордону зі США і вертикальні, що зв'язують сировинні райони із трансконтинентальними дорогами
та зі США. За густотою залізниць Канада поступається більшості розвинених країн. Найбільш
забезпеченою є південно-східна промислово розвинена частина країни.
Автомобільний транспорт Канади характеризується найбільшими пасажироперевезеннями.
Конфігурація автомобільної мережі відтворює залізничну, але вона розгалуженіша і густіша у північних
районах. У вантажообігу країни третє місце належить трубопровідному транспорту. Серед системи
трубопроводів найбільш відомими є нафтопроводи і газопроводи, що з'єднують родовища нафти і
природного газу провінції Альберта з Онтаріо, певна кількість енергоносіїв експортується до США. За
протяжністю нафтопроводів Канада займає третє місце у світі (34 тис. км).
Велике значення для Канади має водний транспорт, особливо на відтинку ріки Св. Лаврентія - Великі
Озера, куди запливають багатотоннажні морські судна. В цьому районі Канади зосереджено майже дві
третіх промислового потенціалу країни.
Торговий морський флот Канади невеликий. На морські перевезення припадає до чверті вантажообігу
країни, при цьому більшість перевезень здійснюється іноземними суднами. Важливими портами Канади є
Ванкувер, Сет-Іль, Монреаль, Квебек, Галіфакс.
Повітряний транспорт має особливе значення для Канади, адже в умовах низької транспортної
доступності Канадської Півночі - це один із найпопулярніших видів транспорту. За протяжністю повітряних
шляхів Канада займає одне із чільних місць у світі. Найпопулярнішим у Канаді і світі є авіапорт
міжнародного значення у м. Торонто - Пірсон.
Зовнішні економічні зв'язки. Канада відноситься до найбільших країн експортерів. За цим показником
вона займає сьоме місце у світі (4,4 % світового експорту). Понад чверть товарної продукції канадського
виробництва експортується. Основними продуктами вивозу є залізні руди, кольорові метали, папір,
пшениця тощо. Імпортуються переважно готові промислові вироби, автомобілі, вугілля, цитрусові та інші
продукти сільського господарства тропічних країн.
Основним партнером у зовнішніх зв'язках є США, Японія, а також Великобританія. В останні роки зросла
роль Німеччини та деяких інших країн ЄС.

15 Загальна характеристика країн Латинської Америки

Регіон Латинська Америка об’єднує країни південної частини материка Північна Америка,
острівні країни Вест-Індії та всі країни Південної Америки. Вони мають подібні історії європейської
колонізації, формування держав і націй, їхніх мов, що мають романське (латинське) походження.
У Латинській Америці живе понад 530 млн осіб. Половина загальної кількості населення зосереджена
у двох країнах — Бразилії та Мексиці. Чисельність населення регіону зростає доволі швидко — середній
природний приріст складає 17‰. Майже для всіх латиноамериканських країн характерний другий тип
відтворення населення і лише для Аргентини, Уругваю і Куби — перший.
Населення характеризується змішанням расових ознак людей. Різноманітний расовий та етнічний
склад населення пояснюється історією заселення регіону. Давні мешканці Центральної і Південної
Америки — індіанці, які належать до т. зв. американської гілки монголоїдів — прийшли сюди через
Північну Америку з Азії понад 20 тис. років тому. Індіанські народи створили розвинені цивілізації
(наприклад, держава ацтеків на території сучасної Мексики та інків — сучасна країна Перу). З XVI ст. їх
почали завойовувати європейці. Першими переселенцями стали іспанці та португалці, згодом — вихідці з
інших країн Європи. У XVI — XIX ст. для робіт на плантаціях у східну частину Південної Америки
(Бразилію) і на Антільські острови були привезені з Африки мільйони негрів-рабів.
У наш час автохтони-індіанці представлені десятками не дуже численних народів, розселених у
Центральній Америці (ацтеки, майя), Амазонії (каріби, араваки) і високогірних районах Анд (кечуа,
аймара). Найбільше індіанців проживає в Мексиці, Гватемалі, Перу, Болівії, Еквадорі. Нащадки
європеоїдів заселяють Аргентину, Уругвай, частково Бразилію. Однак більшість населення материка
належить до змішаних типів, які утворилися внаслідок змішання прийшлого населення між собою і з
корінними народами: метисів, що є нащадками від шлюбів європейців та індіанців, мулатів — європейців
та негрів, самбо — індіанців та негрів. Утворилися нові народності та нації (бразильці, колумбійці,
венесуельці, мексиканці, кубинці та ін.), у житті яких поєднуються європейська, індіанська й африканська
(негритянська) культури.
Більшість мешканців Латинської Америки розмовляють іспанською мовою, у Бразилії —
португальською, збереглися й деякі індіанські мови. Наприклад, у Перу індіанська мова кечуа поряд з
іспанською є державною мовою.
Майже все населення регіону сповідує християнську релігію (католицизм). Це — результат діяльності
європейських місіонерів.
Латинська Америка заселена нерівномірно. Середня щільність населення — 26 осіб на 1 км2.
Найщільніше заселені Антільські острови, Мексиканське нагір’я, південноамериканське узбережжя
Атлантичного океану, Пампа та деякі області Анд, де колись існувала держава інків. Дуже незначне
заселення території Амазонії, пустель тропічного і помірного поясів, більшості високогірних андських
районів. Понад 3/4  населення регіону проживає в містах. Багато з них є містами-мільйонерами, а навколо
Мехіко, Буенос-Айреса, Сан-Паулу, Ріо-де-Жанейро утворилися агломерації, що входять до числа
найбільших у світі. Між двома останніми агломераціями формується потужний мегалополіс.
У Латинській Америці нараховується 33 держави. Майже всі континентальні країни були колоніями
Іспанії (Бразилія — Португалії) і домоглися незалежності в першій половині XIX ст. Острівні країни Вест-
Індії здебільшого стали незалежними у другій половині XX ст. Тут і зараз збереглися володіння
Великобританії, Франції, Нідерландів, США.
Більшість країн регіону є республіками й унітарними державами, Найбільші країни (Бразилія, Мексика,
Аргентина, Венесуела) — федерації.
Найбільшою країною Латинської Америки і однією з найбільших у світі за розмірами території,
чисельністю населення та економічним потенціалом є Бразилія. Вона, а також Мексика, Аргентина,
Уругвай і Чилі є найбільш розвиненими в економічному плані країнами Латинської Америки. Куба дотепер
зберігає соціалістичний шлях розвитку.
У Латинській Америці є понад 40 країн і територій, які належать до типу країн, що
розвиваються. Вони мають надзвичайно різні характеристики господарського розвитку. За обсягами
виробництва ВВП виділяються Бразилія (8-ме місце у світі), Мексика та Аргентина. Для них, а також
Уругваю, Чилі й низки острівних країн Вест-Індії характерні доходи населення, вищі від середніх (3 — 10
тис. дол. на 1 особу), а для «екзотичних» Кайманових островів — дуже високі (понад 30 тис. дол.). Такі
показники здебільшого досягаються острівними країнами завдяки вузькій спеціалізації на міжнародному
туризмі й обслуговуванні валютно-фінансових операцій, далеко не всі з яких є прозорими (через банки
цих країн відбувається т. зв. «відмивання брудних капіталів»). Реальну багатогалузеву економіку має
обмежена група країн регіону. Водночас багато країн володіють низькими показниками економічного
розвитку, а Нікарагуа і Гаїті належать до найбідніших країн світу.
Провідними у господарстві більшості країн Латинської Америки є галузі сільського
господарства і гірничодобувної промисловості. Вони продовжують визначати спеціалізацію країн у
міжнародному поділі праці, маючи сприятливі природно-ресурсні передумови для свого розвитку й давні
його традиції.
Аграрно-сировинна експортна спеціалізація країн була сформована ще в колоніальний період і закріплена
пануванням американського, західноєвропейського та японського капіталів в умовах незалежного
політичного існування латиноамериканських держав. При цьому спектр товарної продукції розширювався:
до відкритих європейцями в Латинській Америці кукурудзи, соняшнику, стручкового перцю, картоплі,
томатів, ананасів, арахісу, какао, кориці тощо додалися завезені зі Старого Світу для масового
вирощування пшениця, банани, кава, цукрова тростина, цитрусові, бавовник, соя. З’явилися великі
плантації, які тяжіли до портів на морських узбережжях. Продукцією гірничодобувної промисловості попри
благородні метали стали руди і концентрати чорних, кольорових і рідкісних металів, алмази і нафта.
Найбільш розгалужену структуру промисловості мають т. зв. «нові індустріальні країни» — Бразилія,
Мексика, Аргентина. Поряд із традиційними харчовою і текстильною промисловістю вони у другій
половині XX ст. активно почали розвивати різні галузі важкої індустрії, насамперед, ті, що опиралися на
власну сировинну базу (електроенергетику, нафтопереробку, чорну й кольорову металургію, хімічну й
нафтохімічну, лісову й деревообробну), а також машинобудування (важке, транспортне,
сільськогосподарське, електротехнічне) й фармацевтику. Ці країни вступають у стадію наукомістких
галузей промисловості, у структурі економіки в них доволі висока частка сфери послуг. До нових
індустріальних країн у Латинській Америці відносять також Уругвай, Чилі, Колумбію.
Обробна промисловість латиноамериканських країн (у т. ч. нових індустріальних) наразі працює
здебільшого на внутрішній ринок. У їх експорті ще висока частка мінеральної сировини, металів,
сільськогосподарських культур і продовольства.
У наш час сільське господарство переважає серед галузей матеріального виробництва лише в
найменш розвинених країнах Центральної Америки і Вест-Індії (Нікарагуа, Гватемала, Гаїті). Однак і в
решті країн його роль доволі значна як у забезпеченні продовольством зростаючого населення, так і в
експорті (усього експортується майже 50% сільськогосподарської продукції, виробленої в регіоні).
У сільському господарстві поєднується дрібновласницьке землеволодіння та господарство великих
латифундій. Провідна галузь — рослинництво. У посівних площах переважають зернові (кукурудза,
пшениця, сорго), а також цінна харчова і кормова культура — соя. У тропічних і субекваторіальних
широтах вирощують основні експортні культури: каву, какао, банани, апельсини, лимони, бавовник, а в
Аргентині — соняшник.
Тваринництво представлене скотарством, свинарством, вівчарством. На країни регіону припадає 15%
виробництва м’яса у світі, однак експортує його лише Аргентина, Уругвай, частково Бразилія. Перші дві
країни є головними постачальниками на світовий ринок вовни.
75% промислової і 80% сільськогосподарської продукції виробляється у п’яти країнах регіону — Бразилії,
Мексиці, Аргентині, Венесуелі та Колумбії.
Територіальна структура промисловості поєднує гірничодобувні басейни і промислові центри та
агломерації, найбільші з яких сформувалися у столицях і великих портах, міських агломераціях. У
центральній Мексиці (навколо Мехіко) і південно-східній Бразилії (Сан-Паулу — Ріо-де-Жанейро),
склалися великі промислові райони.
Найбільш важливими сільськогосподарськими районами є Мексиканське нагір’я, схід Бразилії, степи
Пампи в Аргентині та Уругваї (це єдиний серед країн, що розвиваються, район високотоварного
тваринництва). Ареали інтенсивного землеробства поширені вздовж усього Тихоокеанського узбережжя
Латинської Америки.
Транспортна система країн регіону розвинена недостатньо. Найбільш розгалужену залізничну й
автомобільну мережу мають Бразилія, Мексика й Аргентина.

16 Загальна характеристика країн Африки

Загальні особливості населення та політична карта Африки.
Багато вчених вважають Африку місцем появи людини. У Східній Африці археологи виявили останки
«людини вмілої», вік якої приблизно 2,7 млн. років, а в Ефіопії знайдені останки людини віком майже
4 млн. років.
За чисельністю населення Африка йде слідом за Азією. Загальна чисельність на початку XXI ст.
сягнула понад 810 млн. осіб. Населення швидко зростає, темпи його приросту найвищі у світі — 24‰. В
окремих країнах природний приріст складає 30–34‰ (Сомалі, Нігер, Демократична Республіка Конго).
Населення континенту здебільшого корінне. Тут є представники різних рас. Північну Африку
населяють народи південної гілки європеоїдної раси — араби, бербери, туареги. На решті території
материкової Африки переважає негроїдне населення, що включає різні підраси і численні групи народів.
Характерним для всіх них є темний колір шкіри. Найбільш розмаїте населення — на півдні від Сахари і на
узбережжі Гвінейської затоки. Западина Конго, Східна і Південна Африка населені народами, що
належать до групи банту, басейн верхнього Нілу — нілотами. В екваторіальних лісах живуть пігмеї, які
виділяються серед негроїдів малим зростом (до 150 см). Пустелі та напівпустелі Південної Африки
населяють готтентоти і бушмени, які мають ознаки негроїдів і монголоїдів. Частина населення материка
має змішане походження, оскільки утворилося воно в зонах контактів різних рас. Це жителі Ефіопського
нагір’я (амхара), острова Мадагаскар (малагасійці).
Відносно незначну частину населення материка складають прийшлі народи. Майже в усіх країнах —
колишніх колоніях — живуть вихідці з Європи. Нащадками голландських переселенців є африканери
(бури), що проживають на півдні Африки.
Релігійний склад населення Африки доволі різноманітний. Тут поширилися дві світові релігії: у країнах
Північної Африки — іслам, у решті — християнство. Однак у багатьох районах і досі існують численні
місцеві вірування, які інколи домінують серед мешканців.
Населення материка розміщується на території доволі нерівномірно. Найбільш людними
країнами Африки є Нігерія (майже 120 млн. осіб), Єгипет, Ефіопія, Демократична Республіка Конго,
Південна Африка. Середня щільність населення становить 27 осіб на 1 км2, найвища — понад 1000 осіб
на 1 км2 — у долині Нижнього Нілу, найнижча — менше 1 особи на 1 км2 — у пустелях і деяких районах
екваторіальних лісів. Ареали високої щільності поширені на узбережжі Гвінейської затоки, Ефіопському
нагір’ї.  4/5 усього населення Африки становлять сільські мешканці, однак чисельність міського населення
швидко зростає. Найбільшими містами континенту є Каїр, Александрія, Йоганнесбург, Лагос, Касабланка.
Народи багатьох країн Африки мають давню цивілізацію (Єгипет, Гана, Ефіопія, Бенін). До початку ХХ ст.
майже вся територія материка була поділена між європейськими країнами. До Другої світової війни на
континенті було тільки чотири незалежних держави — Єгипет, Ефіопія, Ліберія, Південно-Африканський
Союз. На початку 1960-х років в Африці розгорнулася активна національно-визвольна боротьба. У 1990 р.
здобула незалежність остання колонія на материку — Намібія.
Усього на континенті та прилеглих до нього островах існує 57 країн, майже всі вони, крім деяких
острівних, є незалежними державами. Лише 3 країни — королівства (у т. ч. Марокко), решта республіки. В
багатьох країнах при владі диктаторські режими, зміна політичної влади здійснюється шляхом
переворотів і кривавих громадянських війн.
За винятком Південної Африки — країни, доволі розвиненої економічно, усі інші країни зараховуються
ООН до тих, що розвиваються, причому більш як 30 із них — до найменш розвинених країн світу.
Країни Африки об’єднують у кілька регіонів — Північну, Західну, Центральну, Східну та Південну Африку.
Крім ПАР, вищим рівнем економічного розвитку відзначаються арабські країни Північної Африки —
Єгипет, Лівія, Алжир, Туніс, Марокко. Водночас такі великі за площею і населенням країни, як Нігерія,
Демократична Республіка Конго, Судан, Кенія, Танзанія, Ефіопія та інші, мають доволі низькі показники
соціально-економічного розвитку.
Особливості територіальної та галузевої структури господарства країн Африки.
Країни Африки успадкували від колоніального минулого значну соціально-економічну відсталість. Із
завоюванням незалежності вони почали вживати заходів щодо її подолання. У результаті цього темпи
розвитку дещо прискорилися, розпочалася перебудова галузевої і територіальної структури
господарства. Однак високий приріст населення, який у більшості країн випереджав приріст ВНП, не
сприяв реалізації поставленої мети. Навпаки, у багатьох країнах Африки рівень душових доходів у наш
час став нижчим, ніж був у колоніальний період. Із 45 країн світу, які за класифікацією ООН
належать до найменш розвинених, 30 знаходиться в Африці (це понад 1/2 кількості країн
континенту). Африка займає останнє місце серед регіонів світу за рівнем індустріалізації, за врожайністю
сільськогосподарських культур, за розвитком транспортної мережі. Господарському розвитку багатьох
країн перешкоджають соціальна нестабільність, політичне, етнічне та релігійне протистояння,
громадянські війни.
У більшості країн континенту ще зберігається колоніальний тип галузевої і територіальної структури
господарства. Для сучасної галузевої структури характерним є: а) багатоукладність господарства;
б) переважно аграрний характер економіки; в) різке розмежування в сільському господарстві товарно-
експортного виробництва, натурального і дрібнотоварного господарства, яке обслуговує місцеві потреби;
г) переважання у промисловості там, де вона є, гірничодобувних галузей. Так, у половині африканських
країн сільське господарство переважає над промисловістю у структурі матеріального виробництва (у
деяких — у 5–-7 разів: Сомалі, Ефіопія, Бурунді, Уганда, Танзанія). У решті країн —
переважає промисловість, представлена в основному видобутком корисних копалин і, частково,
заготівлею лісу. Чимало країн перебувають на доіндустріальній стадії, де промисловість майже відсутня
або у зародковому стані.
Аграрно-сировинний розвиток економіки країн часто досягає стадії монокультури, тобто вузької
спеціалізації господарства на виробництві одного-двох, як правило, продовольчих чи мінеральних
товарів, призначених головним чином для експорту.  Товарами монокультурної спеціалізації для окремих
країн є какао, кава, чай, арахіс, бавовник, тютюн, жива худоба, нафта, боксити, залізні руди, мідь, уран,
алмази тощо. Від експорту монокультурного товару залежить розвиток навіть таких великих країн, як
Нігерія й Ангола (нафта і нафтопродукти), Ефіопія (кава) та ін.
Лише країни Північної Африки (Єгипет, Лівія, Туніс, Алжир, Марокко), ставши на шлях індустріалізації,
створили більш розгалужену структуру обробної промисловості (нафтопереробна, текстильна, хімічна,
будматеріалів, чорна металургія, машинобудування і металообробка). Проте і в них у структурі експорту
доволі висока частка мінеральної сировини (нафти, газу, а в Марокко — фосфоритів).
Територіальна структура господарства країн також слаборозвинена і має значні
диспропорції. Виділяються лише окремі райони обробної промисловості (в основному столиці і
найбільші портові міста), гірничодобувної промисловості (наприклад, «мідний пояс» у Замбії і
Демократичній Республіці Конго) та високотоварного плантаційного сільського господарства. Ці райони
мають слабкі транспортні зв’язки з рештою території, де існує переважно споживче сільське господарство,
а сполучені здебільшого з портами вивозу на узбережжі материка. Найбільші промислові центри і райони
складаються на північному узбережжі континенту (дельта Нілу в Єгипті, Касабланка-Рабат у Марокко,
столичні в Алжирі, Тунісі).
Найбільш розгалужену галузеву структуру господарства на континенті має Південна Африка.
Її промисловість представлена добувними й обробними галузями (у т. ч. наукомісткими галузями
машинобудування і хімії, атомною енергетикою). Вона дає більше продукції, ніж промислове виробництво
усіх решти африканських країн. Тут сформувалися найпотужніші промислові центри і райони (Дурбан,
Кейптаун, Йоганесбург — Преторія). Сільське господарство багатогалузеве і високопродуктивне.

17 Австралійський Союз
Географічне положення. Австралійський Союз - єдина країна в світі, яка займає цілий материк (7,7 млн.
км2). Це - економічно високорозвинена країна. За абсолютними розмірами ВНП вона займає 16 місце у
світі. Водночас у світовому поділі праці вона має аграрно-сировинний характер.
Австралія є членом ООН, Організації економічного співробітництва і розвитку та інших світових і
регіональних організацій.
Австралія входить до складу Співдружності Націй. Глава держави - королева Великобританії, яку
представляє генерал-губернатор. Глава уряду - прем'єр-міністр. Законодавчий орган - двопалатний
парламент (Палата представників і Сенат).
Природні умови та ресурси. Територія Австралії - слабо розчленована і переважно рівнинна. Гори
займають незначну площу - 5 %. Найвищими є Австралійські Альпи, кілька вершин яких перевищують
2000 м над рівнем моря (гора Костюшка, 2228 м).
Для більшості території країни характерний субтропічний клімат. Лише на крайній півночі, особливо
вздовж узбережжя, переважає тропічний клімат. Крайній південь і більшу частину острова Тасманія
займає зона помірного клімату. Австралія - найпосушливіший континент світу. Лише на третині материка
випадає більше 500 мм опадів на рік. Майже 40 % території - пустелі. Середня температура
найхолоднішого місяця року (липень) +12°...+28°С і найгарячішого (січень) +20...+30°С. Більша частина
країни непридатна для сільськогосподарського освоєння: часті посухи є найбільшим лихом для економіки.
60% території - це безстічні райони. Найбільшою річкою є Муррей. Вона досить повноводна, а в нижній
течії - судноплавна.
Ґрунти Австралії досить різноманітні, однак загальна площа родючих земель, особливо розташованих у
достатньо зволожених областях, незначна. Придатними для землекористування є лише 10 % території.
Австралія дуже багата на мінеральні ресурси. У західній частині країни переважають рудні поклади:
залізо, нікель, поліметали, свинець, цинк, срібло, золото, марганець, мідь. Світове значення мають
поклади бокситів, що залягають на півострові Кейп-Йорк.
Серед паливно-енергетичних ресурсів найбільше значення мають поклади кам'яного вугілля (штати
Новий Південний Уельс та Квінсленд). Є також нафта і поклади природного газу. Австралія займає одне із
перших місць у світі за розвіданими запасами урану.
Чисельність населення Австралійського Союзу – 21,5 млн. осіб (2012). Сучасна етнічна структура
населення Австралії вже не така однорідна, як колись нащадки іммігрантів із Великобританії, Ірландії
творили англоавстралійську націю і стали ядром населення країни (80%). Число корінних мешканців -
аборигенів не перевищує 150 тис. осіб.
Частка працездатного населення складає 67 %.
Безробіття становить 6,9 %.
Незважаючи на величезні території, більше 86 % населення проживає у містах. Австралія є однією з
найбільш урбанізованих країн світу. У п'яти головних містах (Сідней - 4 млн. осіб, Мельбурн - 3,4 млн.
осіб, Брісбен - 1,5 млн. осіб, Перт - 1,3 млн. осіб, Аделаїда - 1,1 млн. осіб) проживає понад 55 %
населення.
Сільське населення малочисельне. Це пояснюється своєрідною формою господарювання, наявністю
високопродуктивних, переважно тваринницьких, ферм, які не потребують великої кількості працівників.
Середня щільність населення Австралії становить 2,5 особи/км2.
Загальний розвиток господарства. Австралія у світі є основним постачальником мінеральної сировини
(залізна руда, кам'яне вугілля, боксити, поліметалеві руди, коштовне каміння), продовольства (пшениця,
м'ясо, молочні продукти), вовни. Водночас важливе місце в економіці країни займає промисловість. У цій
галузі зайнято близько 26% працездатного населення, в сільському господарстві - 5 %, в сфері послуг -
69%.
Промисловість. В економіці Австралії важливе місце посідає видобувна промисловість. В останнє
десятиріччя в країні зріс видобуток кам'яного вугілля, алмазів.
Промислове значення має видобуток золота - щорічно понад 300 т (13 % світового видобутку). Головним
районом його видобутку є Західна Австралія, Північна Територія і Квінсленд.
Сьогодні Австралія забезпечує 30 % світового виробництва алмазів (шосте місце у світі). Основне
родовище знаходиться у північно-східній частині Західної Австралії. Згідно з оцінками, достовірні запаси
алмазних руд перевищую 60 млн. т. За видобутком алмазів Австралія вийшла на одне із перших у світі.
Є також значні поклади діамантів у Західній Австралії (33 % від світового видобутку).
Серед енергомістких ресурсів найбільший видобуток припадає кам'яне і буре вугілля. Більшість родовищ
вугілля розміщені на сході континенту - у штатах Новий Південний Уельс і Квінсленд, вугілля
видобувається також на острові Тасманія.
Родовища природного газу і нафти зосереджені на континентальному шельфі, біля берегів Західної
Австралії.
Енергетика. Переважну більшість енергії виробляють теплові електростанції (майже 90 %), які
використовують буре вугілля.
В Австралії, незважаючи на обмежену кількість водних ресурсів, діють досить потужні гідроелектростанції.
Вони виробляють приблизно 10% електроенергії. Крім виробництва електроенергії, гідроенергетичний
комплекс забезпечує перекидання вод ріки Сніжної у басейн річок Муррей і Маррамбіджі, які
використовуються для зрошення.
Чорна металургія має необмежені можливості для свого розвитку. Цьому сприяють наявність
високоякісних руд та значні запаси коксівного вугілля. Однак обсяги виплавки чавуну і сталі незначні. На
поч. XX ст. вони не перевищували 6-7 млн. т, а прокату - 3 млн. т щорічно.
Найбільшим підприємством чорної металургії є комбінат повного циклу, розташований в Порт-Кембла, що
знаходиться на південь від Сіднея.
Кольорова металургія. За запасами свинцево-цинкових руд і бокситів (алюмінієві
руди) Австралія відноситься до країн світу, що володіють найбільшими ресурсами, а за запасами мідних,
нікелевих і олов'яних руд - до країн зі значними ресурсами.
Найдавнішою галуззю кольорової металургії в Австралії є виробництво свинцю і цинку. Поряд із
невеликими підприємствами функціонують великі у Тасманії та Новому Південному Уельсі.
Алюмінієва промисловість пов'язана з двома стадіями переробки - отриманням із бокситів глинозему, а
відтак із глинозему - безпосередньо алюмінію. Найбільші заводи, що виробляють глинозем, знаходяться у
Квінсленді, Північній Території, Західній Австралії. Центри виробництва алюмінію тяжіють до джерел
електроенергії, вони розміщені на Тасманії, в Новому Південному Уельсі, Вікторії. Країна займає перше
місце в світі за видобутком бокситів і п'яте місце у світі за виробництвом алюмінію.
Виплавка міді зосереджена переважно у районах видобутку мідної руди або в портових містах, з яких
вона експортується. Найбільшим центром виробництва міді є завод у Порт-Кембла.
Серед галузей машинобудування виділяється автомобілебудування. Перші автомобільні підприємства
було збудовано у післявоєнні роки компанією "Дженерал моторз-холден" біля Аделаїди. Нині в Австралії
домінують японські і американські компанії.
Однією із ефективних галузей машинобудування є виробництв сільськогосподарських машин.
Суднобудування - відносно нова галузь машинобудування Найбільші суднобудівні заводи та верфі
розміщені поблизу Сіднея та Мельбурна.
Виробництво залізничних вагонів, локомотивів тяжіє до місць виробництва сталі - Ньюкасла,
Вуллонґонґу, Літгоу.
Основною галуззю хімічної промисловості Австралії є нафтохімія, підприємства якої зосереджені в
передмісті Мельбурна, у Новому Північному Уельсі.
У містах Порт-Пірі, Порт-Кембла, Ньюкасл виробляють сірчану кислоту.
Австралія є значним виробником мінеральних добрив, суперфосфатів, сірчаної кислоти, отрутохімікатів,
що застосовуються у сільськогосподарському виробництві.
В Австралії виробляються пластмаси та синтетичні смоли.
Харчова промисловість базується на використанні власної сировини і в значній мірі орієнтується на
експорт м'ясопереробної продукції. Підприємства галузі тяжіють до портових міст західного і східного
узбережжя.
Серед галузей легкої промисловості (швейна, шкіряна, взуттєва) найбільш розвинена текстильна. Її
підприємства розміщені у всіх великих містах Австралії, але найбільше їх у Мельбурні і Сіднеї.
Сільське господарство Австралії повністю забезпечує основні потреби країни і направляє на зовнішній
ринок близько трьох четвертих обсягу своєї продукції. Сільськогосподарські товари забезпечують майже
50 % усіх експортних доходів країни.
Австралія є найбільшим світовим виробником овечої вовни, постачаючи на світовий ринок 30 % її обсягу,
а також зернових, м'яса, цукру, молочних продуктів та фруктів.
Провідною галуззю сільського господарства є пасовищне тваринництво м'ясного напрямку, зокрема
вівчарство. Приблизно три чверті стада - це мериноси, які дають якісну вовну. Найбільша концентрація
овець припадає на західні схили Східно-Австралійських гір.
Австралія входить у десятку найбільших країн світу за кількістю ВРХ. Території вирощування худоби
досить обширні. М'ясні породи ВРХ добре переносять спеку і вологий клімат. Тому стада ВРХ можна
зустріти на значних територіях Австралії і навіть у її центральних районах.
Тваринництво молочного напрямку розвинене на узбережжі південно-східної частини континенту і на
півночі острова Тасманія.
У рослинництві традиційною галуззю вважається зернове господарство. Під посівами зернових,
технічних та кормових культур зайнято близько 3% земельного фонду. Із цього більше половини
займають посіви пшениці. Великим пшеничними штатами Австралії є Південний Уельс,
Південна Австралія, Вікторія, Квінсленд. За кількістю експортованої пшениці Австралія займає третє
місце у світі, після США і Канади.
Транспорт відіграє важливу роль у великій за територією і рідко заселеній країні. Протяжність залізних
доріг складає 41 тис. км, автомобільних - майже 850 тис. км, з них 300 тис. км - сучасні дороги. 75 %
перевезень вантажів здійснюється автотранспортом.
Добре розвинений авіаційний транспорт - в середині країни практично все населення і навіть великі фірми
мають авіаційне сполучення із навколишніми містами.
Зовнішньоекономічні зв'язки Австралії дуже специфічні. Будучи високорозвиненою країною, вона
постачає на світовий ринок переважно мінеральну і сільськогосподарську сировину, як і країни третього
світу.
Перше місце у експорті за вартістю посідає кам'яне вугілля, друге - пшениця, третє - вовна, а відтак -
залізна руда.
Тваринництво забезпечує 40 % усього експорту, але зростає частка машин, устаткування, транспортних
засобів, хімії та нафтопродуктів, сирої нафти, газу, продовольства, напоїв.