Реферат

на тему:

«Комунікаційні технології»

Виконав
Степанов Микита

Вступ
 Людину впродовж усього життя оточує найрізноманітніша інформація
(лат. informatio — повідомлення, роз´яснення, зображення), створюючи
своєрідне інформаційне поле. Інформація акумулює сукупний досвід
людства; її складовими є різноманітні знання та ідеї, апробовані теорії та нові
гіпотези, правила та уявлення, навіть ірраціональні елементи — вірування,
забобони, марновірства тощо. Потреба в інформації, в інформаційному
спілкуванні - одна з найважливіших соціальних потреб.

Для того щоб прийняти правильне, виважене рішення, необхідні певні

вихідні відомості, база даних, відповідна інформація, яка концентрується в
інфологічній підсистемі свідомості людини.

Інформація, яку людина отримує протягом життя, концентрується в

інфологічній підсистемі її свідомості. Інфологічна підсистема — це ніби
внутрішній, за висловом А. Моля, «екран знань», своєрідний дисплей, з якого
людина «зчитує» інформацію, потрібну для прийняття рішень. Вона
притаманна не лише людям. На спрощеному, підсвідомому рівні її мають
тварини: вона містить інформацію про місця водопою, джерела небезпеки
тощо. Як своєрідну інфологічну підсистему можна розглядати машинну пам
´ять комп´ютерів.

У порівняно простих випадках Інфологічна підсистема людини містить

обсяг інформації, достатній для прийняття усвідомленого рішення. А в
складніших, до яких належать процеси та явища політичного життя,
найчастіше її не вистачає. Тому в людей виникає потреба в інформації із
зовнішніх джерел. У такому разі люди виступають реципієнтами
(отримувачами) інформації.
Іноді інформація може надходити ззовні незалежно від бажання людини.
Свідчення цьому, наприклад, є легенда про те, як гуси врятували Рим: вони,
почувши наближення чужинців, здійняли гамір, завдяки якому римські
вартові, які дрімали, прокинулися і дали їм відсіч. Але, як правило,
комунікатор (поширювач інформації) діє свідомо, цілеспрямовано, маючи на
меті донести певну інформацію до реципієнтів.

На рівні міжособистісного спілкування інформація переважно має

індивідуальне, або «камерне», призначення, розраховане на вузьке коло
реципієнтів-співрозмов-ників. У суспільному житті найчастіше
застосовується масова інформація, розрахована на заздалегідь невизначене,
«анонімне», нічим не обмежене і не окреслене коло реципієнтів.
В умовах демократизації суспільного життя розширюється коло осіб, які
залучаються до політичної, наукової, художньої, технічної творчості.
Одночасно ускладнюються їх завдання в усіх сферах діяльності, що вимагає
глибокої, змістовної, всебічної інформації. Тому об´єктивною
закономірністю суспільного розвитку є постійне зростання її ролі.
 Комунікатором, який поширює масову інформацію, може бути окрема особа,
але в сучасних умовах — це творчі колективи, спеціальні установи.
Реципієнт масову інформацію отримує не безпосередньо від комунікатора, а
посередковано — за допомогою ЗМІ.

Зміст масової інформації і характер засобів її трансляції невпинно

вдосконалюються. У найдавніші часи інформацію поширювали за
допомогою примітивних засобів: сповіщали про наступ ворогів та кликали до
зброї розпалені багаття, церковні дзвони, попереджувальні постріли тощо. У
деяких місцевостях Африки термінові новини й досі передають за допомогою
там-тамів: вони сповіщають про подію, не пояснюючи і не коментуючи її.
Одночасно використовувалися і мовні засоби поширення інформації. «Мовна
епоха» охоплює три етапи. Спочатку це були усні форми: церковні проповіді,
інші публічні виступи. Вони не лише стисло сповіщали про події, але й
супроводжували повідомлення коментарями, надавали їм ціннісну
характеристику, емоційну оцінку. Так, у «Слові про закон і благодать»
митрополита Іларіона Київського не лише згадується про володарювання
князів київських, але й підкреслюється, що вони «не в слабкій і безвісній
землі володарювали, а в Руській, що знана і чувана є в усіх чотирьох кінцях
землі». Отже, поруч з постаттю комунікатора з´являється постать
коментатора. Спочатку обидві ці постаті поєднувалися в одній особі, але
поступово коментатор ставав самостійною і важливою фігурою в
інформаційному процесі. В сучасних умовах ці функції виконують спеціальні
служби, аналітичні підрозділи, навіть якщо реципієнт чує або бачить лише
одного коментатора.
Мовна інформація спочатку поширювалася усно; з виникненням писемності
— письмово, друкарства — друкованими засобами. Письмова та друкована
інформація фіксувалося на папірусі, папері, тканині, камені (закони
вавилонського царя Хаммурапі), на металі (римські закони XII таблиць). Це
дало змогу зберігати та передавати інформацію прийдешнім поколінням.
Мовні засоби передачі інформації — усні, письмові, друковані, ніколи не
втрачали свого значення. За даними ЮНЕСКО, на початку 90-х років XIX ст.
у світі видавалося понад 8 тисяч щоденних газет загальним тиражем понад
півмільярда примірників. Насиченість друкованими засобами масової
інформації є одним з найважливіших показників рівня культурного розвитку
країн і нині. За критеріями ООН, мінімальна для цивілізованої країни
кількість газет на 1000 осіб населення повинна становити не менше 100
примірників. Світовими лідерами є Японія та Швеція (понад 500
примірників). В Україні в середині 90-х років XX ст. видавалося до 450 газет
загальним тиражем понад 11 млн (приблизно 300 примірників на 1000 осіб).

У XIX ст. настала епоха технічних засобів передачі інформації. У травні 1844
р. було передано перше телеграфне повідомлення, яке починалося словами:
«What hath God wcoughi…» («Спочатку створив Бог…»). Телеграф міг
передавати лише умовні позначення (азбука Морзе). Телетайп, факс здатні
відтворювати текст комунікатора. На початку березня 1876 р. Томас Ватсон
— помічник винахідника телефону Олександра Белла, почув слова: «Мені
потрібен Ватсон…» Наступного року у Франції з´явився «палеофон» —
попередник сучасних магнітофонів, дещо пізніше — радіо, кіно й
телебачення, відеомагнітофонна техніка тощо.

Усі ці засоби дають можливість передавати та сприймати інформацію не

лише у мовній, звуковій формі, але й у вигляді нерухомого та рухомого
зображення, що дало підстави охарактеризувати їх як аудіовізуальні.
Застосування їх відчутно розвинуло можливості збереження та відтворення
інформації. Але вони значно поступаються досягненням останніх десятиріч
XX ст., коли набули поширення бінарнокодовані (з використанням
подвійного «на вході» і зворотного «на виході» кодування) засоби масової
інформації, комп´ютерні мережі зв´язку, електронна пошта (e-meil), за
допомогою якої у 1997 p. y розвинутих країнах було надіслано у 5 разів
більше повідомлень, ніж поштових листів у всьому світі. Якісно нові
можливості в розвитку засобів масової інформації відкрилися з настанням
космічної ери: у 1962 р. був запущений перший комерційний супутник зв
´язку «Telstar», у 1963 — перший геостаціонарний супутник «Jyncomil», на
рубежі 80—90-х років XX ст. розпочалося функціонування системи Internet,
послугами якої на початку XXI ст. користуються понад півмільярда осіб.

Науково-технічний прогрес у галузі засобів інформації не зупиняється.

Використання досягнень науково-технічного прогресу постійно розширює
можливості ЗМІ впливати на зростаючі кола респондентів.

Щодо визначення провідної роді інформації слід сказати, що вона майже

завжди займала вагоме місце в житті людини. Еволюція людства,
формування нашого суспільства та виникнення державних інституцій завжди
були пов'язані з накопиченням, поширенням та обробкою відповідної
інформації.

Види суспільств з позиції циркулювання в них масової інформації

На даній стадії розвитку людства можна виділити певні історичні етапи

розвитку суспільства і умовно виділити три типи суспільств: 
- суспільства аграрні (більше половини національного прибутку вони
отримують за рахунок продажу продуктів сільського господарства - зерна,
овочів, фруктів, квітів тощо);

- суспільства індустріальні (більше половини національного прибутку вони

отримують за рахунок продукції індустрії — випуску тракторів, автомобілів,
кораблів, літаків ракет, видобутку корисних копалин тощо); 
- суспільства інформаційні (більше половини національного прибутку вони
отримують за рахунок продажу інформації — масової інформації (газет,
журналів, книг, радіо- й телепередач), науково-технічної інформації
(науково-технічних книг, журналів, патентів, стандартів тощо), програмної
інформації (операційних систем, трансляторів, пакетів офісних програм,
автоматизованих систем керування підприємством, автоматизованих систем
керування технологічними процесами тощо), культурної інформації (театрів,
кіно, концертів, цірків тощо).

В історичному аспекті ці види суспільств формувалися в такій

послідовності: спершу виникали аграрні суспільства (первісний,
рабовласницький, феодальний, а частково — й капіталістичний лади), далі
найрозвиненіші з них ставали індустріальними (починаючи з моменту
найвищого розвитку капіталізму) й нарешті останнім часом ці
найрозвиненіші індустріальні суспільства почали ставати інформаційними.

Між вказаними суспільствами існує суттєва різниця в джерелах отримання

інформації. Розглянемо ці джерела: 

- в аграрному суспільстві основними джерелами отримання інформації є

сім’я, церква і частково — школа (як правило, початкова); 
- в індустріальному суспільстві до основних джерел отримання інформації,
крім тих, що є в аграрному, додається школа (середня, частково вища), а
також частково ЗМІ; 

- в інформаційному суспільстві до основних джерел отримання інформації,

крім тих, що є в індустріальному, додається школа (для більшості населення
вища), а також ЗМІ як основний постачальник масової інформації.

Розглядаючи сутність інформації та її значимість в житті суспільства і

окремої особистості, у багатьох джерелах прийнято цитувати відомі слова
батька кібернетики Норберта Вінера: „Інформація – це інформація, а не
енергія і не матерія”. В цьому визначенні інформація становить окрему
категорію поряд з енергією та матерією. Але, слід зазначити, що
інформаційні процеси неможливі без використання цих двох субстанцій і
нерозривно пов'язані між собою.
„Інформація – це позначення змісту, що одержується з зовнішнього світу в
процесі нашого пристосування до нього і пристосування до нього наших
почуттів. Процес одержання і використання інформації є процесом нашого
пристосування до випадковості зовнішнього середовища і нашої
життєдіяльності в цій сфері” (Н. Вінер). Іншими словами, інформація
проникає у всі пори життя людей і суспільства, а життя неможливе в
інформаційному вакуумі.
Необхідно звернути увагу на те, що на сьогоднішній день не існує
загальноприйнятого та вичерпного тлумачення терміну „інформація”. З
латини „інформація” означає ознайомлення, роз'яснення, виклад;
повідомлення про стан справ або діяльності; відомості про що-небудь.
Якщо говорити про інформацію соціальну – то це відомості, що передаються
людьми усним, письмовим або іншим способом. Сенс (значення), що
міститься у таких відомостях, корисність і цінність цих відомостей для
споживача та прийняття рішень вивчає семантична теорія інформації.
Інформація – це також загальнонаукове поняття, що включає обмін
відомостями між людьми, .людиною й автоматом, автоматом і автоматом;
обмін сигналами у тваринному і рослинному світі; передачу ознак від
клітини до клітини, від організму до організму.

Еволюція інформаційних процесів

Важко собі уявити повноцінну людську спільноту без інформаційних
процесів, де відсутній обмін мовною чи малюнково-письмовою інформацією,
спілкування між окремими особистостями. Інтелект дає можливість .людині,
на відміну від тварин, повноцінно сприймати інформацію від навколишнього
середовища, робити осмислені висновки та породжувати нову інформацію,
обмінюватися нею.
Появу мови та слів (звукових інформаційних сигналів), можливості
спілкуватися між людьми в середньому палеоліті (150-35 тис. рр. тому) треба
вважати першою інформаційною революцією. Взагалі, під інформаційною
революцією слід розуміти якісний стрибок суспільства в соціальному,
науковому чи технологічному плані, обумовлений розвитком .людського
інтелекту, що дозволяє значно підвищити певні інформаційні процеси між
людьми.
Завдяки розуму (інтелекту) та можливістю обмінюватися мовною
інформацією людство в прадавні часи змогло оволодіти вогнем, знаряддями
праці, зброєю. Вогонь був першою силою природи, яку людина підкорила. У
боротьбі з природою задовго до появи писемності людина навчилася не
тільки використовувати вогонь, що виникав під час лісових пожеж чи
вулканічних вивержень, але й добувати його самостійно, передавати
інформацію щодо його видобутку іншим особам та нащадкам. Така сама
ситуація була характерною для виготовлення та використання знарядь праці,
зброї, виготовлення їди, посуду, одежі, утримання тварин, здійснення
землеробства, ремесла тощо.
Про інформаційні процеси людського суспільства так званої „дописьмової
епохи” ми можемо довідатися лише з конкретних матеріальних слідів
діяльності людей: з виготовленого знаряддя, домашнього начиння, прикрас,
залишків будівель, могил тощо. Дописьмова епоха не має ні вчасних імен, ні
назв, але її сліди свідчать про глибокі інформаційні процеси, що відбувалися
у суспільстві.
Можна зробити припущення, що людина з часом накопичила стільки
корисної для життєдіяльності інформації, що була не в змозі утримувати ЇЇ
всю у пам'яті, а тому винайшла писемність. Аналізуючи історичні джерела,
можна зробити висновок, що люди навчилися писати порівняно нещодавно.
Перші спроби закріпити пам'ять за допомогою схематичних зображень
спостерігаються за 5000 років до нової ери, а перші написи малюнкового
письма датуються 3000 років до н. є., тобто кінцем четвертого тисячоліття до
нового літочислення.
Від перших, часто скупих та дивних на зміст текстів починається власне
писана історія людства. Проте навіть тепер є не так багато людей, що вміють
читати й розуміти стародавні тексти, написані єгипетськими ієрогліфами чи
ассіро-вавілонським клинописом. Ці люди – вчені історики та філологи.
Вивчаючи давні тексти, написані мовами, якими тепер не розмовляють,
філологи-мовознавці розгорнули перед нами сторінки перших „томів” історії
стародавнього світу.
Першими людьми на Близькому Сході і, мабуть, на всій планеті, які
навчилися писати задовго до прадавніх єгиптян, були мешканці стародавньої
країни (4000-2000 рр. до н.є.) – Шумеру, що лежала на півдні Межиріччя,
тобто області між двома славнозвісними в історії людства річками Тигром та
Євфратом (грецька назва ідеї області – Месопотамія). Саме у стародавніх
шумерів вперше виникла держава, та від них ми можемо довідатися про
прадавні інформаційні процеси. Так, давньошумерське правове джерело –
Закони царя Шульги (2093-2046 рр. до н.є.) свідчать про існування
розвинутої судової системи. А спираючись на документальні клинописні
версії видатний словацький історик Войтех Замаровський стверджує, що
приблизно в середині XXIV століття до нашої ери в Шумері бурлило
політичне життя.
Значиму інформацію нам надають прадавні глиняні таблиці, складені за
результатами судових позовів та справ. У самому тільки м. Ніппурі
археологи знайшли близько двохсот судових протоколів, а американський
дослідник Самюель Ной Крамер навіть вказує на існування в шумерський
правовій системі такого джерела права як юридичний прецедент.
Вищевказане свідчить про високий рівень інформаційної діяльності в
державі, росту якої сприяла писемність.
Необхідно звернути увагу на те, що появу писемності в деяких джерелах
(В.А. Копилов) вважають першою інформаційною революцією, хоча
насправді це вже друга Інформаційна революція. Вона дала змогу фіксувати
відомості (знання) на матеріальному носії, зберігати носії та передавати
іншим людям. Це призвело до гігантського поштовху в інформаційному
розвитку людства та, як ми вважаємо, спричинило інші інформаційні
революції.
Третю інформаційну революцію пов'язують з виникненням книгодрукарства,
коли з'явилася можливість тиражування та розповсюдження у великих
об'ємах книг як матеріальних носіїв інформації. Це стало головним чинником
доступності більшості людей до джерел знань, підвищення освіченості
широкого загалу суспільства.
Книгодрукування в Європі виникло в середині XV ст. Близько 1440 року
складальний друк був винайдений Йоганном Гутенбергом (бл. 1399-1468
рр.), а друк першої книги – Біблії – був закінчений у 1456 році. Новий спосіб
розповсюдився дуже швидко і ознаменував початок ери Гутенберга.
Перша книжка українського автора Юрія Котермака (Дрогобича) (бл. 1450-
1494 рр.) – відомого діяча Відродження, українського вченого, гуманіста,
поета, доктора медицини та філософії, ректора Болонського університету,
професора астрономії та медицини Краківського університету – була видана
в 1483 році у Римі латинською мовою і мала назву „Прогностична оцінка
поточного 1483 року”.
Перша друкована книга на теренах України „Апостол” була видана у лютому
1574 року Іваном Федоровим (бл. 1510-83 рр.) у Львові. У тому ж році він
випустив перший друкований підручник – „Азбуку”. У 1581 р. в Острозі Іван
Федоров видав першу повну слов'янську Біблію („Острозька Біблія”).
Винайдення друкарського станку пришвидшило процес створення книг,
збільшило можливості доступу до них масового читача і розширило коло
грамотних людей. Поява книгодрукування спричинила величезний вплив на
розвиток тогочасної європейської цивілізації. Вважається, що Ренесанс та
його вплив на суспільство залежали не стільки від геніальності його
представників, скільки від доступності інформації.
Четверта інформаційна революція пов'язана з відкриттям корисних якостей
електрики. Завдяки цьому у людства з'явилися такі речі як телефон, телеграф,
радіо, що дозволяють передавати інформацію у різних формах та об'ємах на
значну відстань.
У 1832 році російський винахідник Павло Львович Шиллінг (1786-1837 рр.)
створив електромагнітний телеграф, а вже у 1837 році американський
винахідник Семюел Фінлі Бріз Морзе (1791-1872 рр.) винайшов
електромеханічний телеграф, розробив телеграфний код (азбука Морзе), в
якому кожному знаку відповідає певна комбінація посилок електричного
струму (крапок та тире). Олександр Грейам Белл (1847-1922 рр.) в 1876 році
отримав патент на перший телефон, а в Україні перша телефонна станція
була відкрита у 1881 році в м. Одеса.
Перший у світі радіоприймач винайшов у 1895 році – російський фізик і
електротехнік Олександр Степанович Попов (1859-1905/06 рр.), за
допомогою якого бездротовий радіозв'язок був здійснений на відстань 600 м,
а в 1897 – на 5 км. В Україні перша радіостанція була відкрита у 1924 році у
м. Харків.
Відтак за допомогою радіо чи дротового зв'язку буквально за лічені секунди
стало можливо передавати важливі відомості чи повідомлення навіть через
континенти. Для порівняння в Єгипті ХV-Х ст.ст. до нашої ери існувала
система швидкої доставки документів. Доноси інформаторів писалися на
глиняних таблицях та передавалися естафетою, гінці змінилися через
відповідні проміжки шляху, що дозволяло швидше доставляти інформацію.
Однак навіть така налагоджена система кур'єрського зв'язку з провінціями
займала від кількох годин до кількох діб на порівняно невеликій території, та
не беручи до уваги екстраординарні обставини (втрата документу, загибель
кур'єра тощо).
Поява перших засобів мовлення (засобів масової інформації) підвищила
доступність кожного з членів суспільства до важливих відомостей чи новин,
значно сприяла інформаційному та культурному збагаченню людей. Однак
разом із позитивними рисами ЗМІ з'явився негатив – можливість впливати на
свідомість суспільства, вести інформаційну пропаганду та формувати
відповідні стереотипи мислення.
П'ята інформаційна революція асоціюється з винаходом електронно-
обчислювальної техніки, появою персонального комп'ютера, створенням
комп'ютерних мереж та комунікацій.
Перший програмований комп'ютер був завдовжки з чотири автобуса і звався
„Колос”. Його збудовано в Англії й почав роботу він у 1943 році. У той час
про нього знали дуже мало людей, бо одне з його найперших завдань
полягало у розшифруванні німецьких секретних кодів під час світової війни
(німецькі шифрувальні машини „Енігма” тощо). „Колос” до 1970-х років
лишався секретним виробом, тому інформація про нього не зазначається у
багатьох навчальних джерелах з інформатики.
У 1974 році американець Едвард Робертс створив перший персональний
комп'ютер, побудований на новому чипі. Він використовувався у домашніх
умовах, ставши першим масовим ПК. У 1981 році фірма ІВМ розробила свій
перший персональний комп'ютер ІВМ РС. Технологічні ідеї, покладені в його
основу, виявились настільки зручними та популярними, що побудовані на
них ПК різних виробників тривалий час називались ІВМ-сумісними. До речі,
саме такі комп'ютери становлять переважну більшість як у світі, так і в
Україні.
Відтак за допомогою комп'ютерної техніки у людства з'явилася можливість
отримувати, накопичувати, зберігати, обробляти та передавати електронну
інформацію у великих об'ємах та на великій швидкості.
Шосту інформаційну революцію пов'язують з формуванням та розвитком
трансграничних глобальних інформаційно-телекомунікаційних мереж (кін.
XX – поч. XXI ст.), що сьогодні охоплюють усі континенти та держави,
проникають у кожний дім і в кожну оселю, впливають на кожну людину та
суспільство в цілому.
Найвідомішою з таких інформаційно-телекомунікаційних мереж с Інтернет,
який значно еволюціонував з моменту своєї появи. Історія всесвітньої мережі
Інтернет починається у 1968 році, коли в США почала розроблятись
військова комп'ютерна мережа під назвою Arpanet. Назву було складено з
абревіатури АКРА – Агентство перспективних досліджень) та слова „net” –
мережа.
Перші користувачі мережі Інтернет з'явились на території України ще за
радянських часів. У 1990 році було створено перші три вузли доступу до
мережі. У тому ж році було розпочато деяку підтримку української частини
доменного простору мережі Інтернет – домену ua. 1 грудня 1992 року
домен .ua було офіційно делеговано Україні. З цього часу і прийнято
відраховувати історію українського сегменту мережі Інтернет.
Інформаційно-телекомунікаційні мережі на даний момент інтегрують у
єдиному інформаційному просторі всіх суб'єктів інформаційної діяльності
(фізичні та юридичні особи, органи державної влади та місцевого
самоврядування) та засоби інформаційної діяльності (засоби зв'язку та
телекомунікації, програмно-технічні засоби). В існуванні інформаційно-
телекомунікаційних мереж зацікавлені всі без виключення користувачі,
оскільки в них з'являються унікальні можливості здобути або передати
потрібну інформацію, значно полегшити свою роботу чи виконання
завдання, зайнятися новими видами діяльності в мережах тощо.
Інформація у різних її формах набуває все більш важливого значення, стає
потужним ресурсом, товаром, що стоїть на „вітринах” поряд з іншими
матеріальними благами. Само суспільство у зв'язку із вищезазначеним
кардинально змінюється, стає більш інформаційним. Вчені та дослідники
намагаються застосовувати такий термін як „інформаційне суспільство”, хоча
поняття йому дати вкрай складно.
Інформаційне суспільство являє різновид постіндустріального суспільства,
що пов'язаний зі становленням та домінуванням „четвертого сектору”
економіки – інформаційного, який гармонійно співіснує разом з трьома
відомими секторами (сільське господарство, промисловість та сфера послуг).
В навчальній літературі (В.А. Копилов) перелічуються основні ознаки
інформаційного суспільства:
 наявність інформаційної інфраструктури, що складається з
трансграничних глобальних інформаційно-телекомунікаційних мереж
(ТГІТМ та розподілених у них інформаційних ресурсів як запасів знань;
 масове застосування персональних комп'ютерів, з'єднаних із ТГІТМ;
 готовність членів суспільства до роботи на персональних комп'ютерах
та в ТГІТМ;
 нові форми та види діяльності в ТГІТМ або віртуальному просторі
(повсякденна трудова діяльність в мережах, купівля-продаж товарів та
послуг, зв'язок та комунікація, відпочинок та розваги, медичні послуги
тощо);
 можливість для кожного практично миттєво отримувати з ТГІТМ
повну, точну та достовірну інформацію;
 практично миттєва комунікація кожного члена суспільства з кожним,
кожного з усіма та всіх з кожним;
 трансформація діяльності засобів масової інформації (ЗМІ), інтеграція
ЗМІ з ТГІТМ, створення єдиного середовища розповсюдження масової
інформації - мультимедіа;
 умовна відсутність географічних та геополітичних кордонів держав -
учасниць ТГІТМ, „зіткнення” та „ломка” національних законодавств держав,
становлення нового інформаційного права та законодавства.
Перехід до інформаційного суспільства в економічному та соціально-
культурному плані є настільки важливим, що заради цієї мети міжнародна
спільнота об'єднується, приймає декларативні документи й активно
займається вивченням найкращих можливостей інтеграції менш розвинених
країн у зазначені процеси.
Такий міжнародно-правовий документ як Окінавська хартія глобального
інформаційного суспільства (Окінава, 22 липня 2000 року) присвячений,
головним чином, питанням ефективного використання можливостей
цифрових технологій, ліквідації електронно-цифрового розриву в області
інформації та знань всередині держав і між ними. „Велика вісімка” (С8:
Великобританія, Німеччина, Італія, США та ін.), прийнявши зазначену
хартію, проголосила основні положення формування та розвитку
інформаційного суспільства у різних країнах:
 інформаційно-комунікаційні технології є найбільш важливим
фактором, що впливає на формування суспільства XXI сторіччя;
 інформаційно-комунікаційні технології впливають на образ життя
людей, їх освіту та роботу, взаємодію держави та громадянського
суспільства, стимулюють розвиток світової економіки, дають можливість
займатися підприємницькою діяльністю більш ефективно та творчо
вирішувати економічні та соціальні проблеми;
 інформаційно-комунікаційні технології дозволяють людині і
суспільству ширше використовувати свій потенціал та реалізовувати свої
наміри;
 функціонування глобального інформаційного суспільства засноване на
стимулюючих розвиток людини демократичних цінностях (вільний обмін
інформацією та знаннями, взаємна терпимість та повага до особливостей
інших людей) та ін.
Також в хартії містяться основні чотири розділи: використання можливостей
цифрових технологій, подолання електронно-цифрового розриву, сприяння
загальній участі країн у розбудові інформаційного суспільства та подальший
його розвиток.

Класифікація суспільної інформації

У суспільстві використовують різні класифікації видів інформації.

Перша класифікація суспільної інформації за видами: 

- інформація аналогова й дискретна (оцифрована). Суспільства, в тому числі

й ЗМІ, поступо переходять на цифрове кодування інформації (наприклад,
цифрові телеприймачі); 

- інформація статична (наприклад, ілюстрація в книзі) й динамічна

(відеоінформація на телебаченні); 

- інформація незнакова (програмна, аудіальна, графічна, відео) й знакова

(невербальна й вербальна);

- невербальна (міміка, жести тощо) й вербальна (образна (художня

література), понятійна (науково-технічна література), образно-понятійна
(публіцистична література)];

Друга класифікація суспільної інформації за видами:

- несоціальна (в механічних, електричних, електронних системах; в

комп’ютерних системах і мережах; у тварин);
- соціальна;

- незнакова;

- емоційна= позитивна, нейтральна, негативна;

- естетична= прекрасна, «середня», потворна;

- вольова= «за» (хочу), «проти» (не хочу);

- знакова;

- невербальна(міміка, жести);
- вербальна;

- ненаукова (образно-понятійна);

- масова (не ЗМІ, театри, кіно, концерти, тощо);

- ЗМІ (публіцістична= книжкова, газетно-журнальна, радіо, телевізійна,

інтернетівська);

- наукова (понятійна)

первинна=книжкова, журнальна, інтернетівська

вторинна= бюлетені сигнальної інформації, реферативні журнали, бази

даних інтернет;

- управлінська= державного апарату, виробнича;

- особистісна.

Третя класифікація суспільної інформації за видами —тематикою (згідно до

„Закону про інформацію” України):

-статистична інформація;

- масова інформація; 

- інформація про діяльність державних органів влади та органів місцевого і

регіонального самоврядування; 

- правова інформація; 

- інформація про особу; 

- інформація довідково-енциклопедичного характеру; 

- соціологічна інформація.

Основні види та властивості інформації

Розглянемо, які види та властивості має інформація, як відображається

інформація. Будь-якого виду інформація передається за допомогою
повідомлень, що формуються як послідовність знаків
та символів або параметрів фізичних процесів, які відображаються на
матеріальних носіях: папері, лініях зв'язку, магнітних та оптичних носіях
тощо.
За способом відображення, прийнятним для людини, інформація поділяється
на такі основні види: звукова, текстова, числова, графічна, комбінована
інформація.
Відповідно Закону України "Про інформацію" № 1642-ІІІ (1642-14) від
06.04.2000 р. інформацію розмежовують на:
- статистичну - це офіційна документована державна інформація, що дає
кількісну характеристику подій і явищ, які відбуваються в економічній,
соціальній, культурній та інших галузях життя України;
- масову - привселюдно поширювана друкована й аудіовізуальна інформація;
- державних органів і органів місцевого та регіонального самоврядування -
офіційна документована інформація, яка створюється у процесі поточної
діяльності законодавчої, виконавчої і судової влади, органів самоврядування;
- інформацію про особу - це сукупність документованих або привселюдно
повідомлених відомостей про особу;
- довідково-енциклопедичного характеру - систематизовані, документовані
або привселюдно оголошені зведення про суспільне, державне життя і
навколишнє природне середовище;
- соціологічну - документовані або привселюдно повідомлені відомості про
ставлення окремих громадян і соціальних груп до суспільних подій і явищ,
процесів, фактів;
- науково-технічну - документовані чи привселюдно оголошені зведення про
вітчизняні та закордонні досягнення науки, техніки, виробництва, отримані в
ході науково-дослідної, дослідно-конструкторської, проектно-технологічної,
виробничої та суспільної діяльності.
Інформація як відображення реального (матеріального) світу повинна мати
такі властивості: об'єктивність, достовірність, повнота, актуальність,
корисність, комулятивність, однозначність, зрозумілість, надлишковість.
До основних рис інформації належить віднести такі характерні риси:
- інформація - це нематеріальна субстанція, але вона передається за
допомогою матеріальних носіїв;
- інформація залежить не тільки від знаків та символів, а й від їх взаємного
розташування;
- при передаванні інформації з однієї точки простору в іншу вона не зникає в
початковій точці;
- інформація повинна відповідати вимозі розпізнання.
Поняття інформаційної системи
Під системою розуміють будь-який об'єкт, що одночасно розглядається і як
єдине ціле, і як об'єднана в інтересах досягнення поставлених цілей
сукупність різнорідних елементів. Системи значно відрізняються між собою
як за складом, так і за головними цілями. Наприклад:

Головна мета
Система Елементи системи
системи

Електронні й
Комп'ютер електромеханічні елементи, Обробка даних
лінії зв'язку й т. ін.

Комп'ютери, модеми, кабелі,

Телекомунікаційна
мережне програмне Передача даних
система
забезпечення й т. ін.

Комп'ютери, комп'ютерні Виробництво

Інформаційна
мережі, люди, інформаційне й професійних даних,
система
програмне забезпечення відомостей

Інформаційна система - взаємозалежна сукупність засобів, методів і

персоналу, які використовуються для зберігання, обробки й подання даних,
відомостей з метою вирішення користувачем окреслених завдань
Процеси, що забезпечують роботу інформаційної системи будь-якого
призначення, умовно можна представити у вигляді схеми, що складається з
блоків (Рис. 1.2):
- введення відомостей, даних із зовнішніх або внутрішніх джерел;
- опрацювання вхідних матеріалів й подання їх у зручному вигляді;

- виведення результатів опрацьованих матеріалів, або передача в іншу

систему;
- аналіз отриманих результатів;
- зворотній зв'язок - відомості, які опрацьовані та проаналізовані для корекції
вхідних даних.
Інформаційна система має такі властивості:
- будь-яка інформаційна система може піддаватися аналізу, бути побудована
й керована на основі загальних принципів побудови систем;
- інформаційна система є динамічною і може розвиватися;
- при побудові інформаційної системи необхідно користуватися системним
підходом;
- вихідною продукцією інформаційної системи є відомості, на основі якої
приймаються рішення;
- інформаційну систему потрібно сприймати як систему обробки даних.

Поняття комунікації
Процес взаємодії взаємозалежних і взаємно впливають ринкових суб'єктів
називається комунікацією.

Існує достатня кількість визначень поняття "комунікація"; але в основному

вони зводяться до наступного. По-перше, комунікація - це процес передачі
інформації; а по-друге, - процес, за допомогою якого деяка ідея передається
від джерела до одержувача з метою змінити поведінку цього одержувача.
Таким чином, основна мета комунікації полягає в переконанні, контролі та
спілкуванні.
 Комунікація (від лат. Communicatio - повідомлення, передача) -
спілкування, обмін думками, відомостями, ідеями і т.д .; передача того чи
іншого контенту від одного свідомості (колективного або індивідуального)
іншому за допомогою знаків, зафіксованих на матеріальних носіях.
Комунікація являє собою соціальний процес, що відображає суспільну
структуру і виконує в ній сполучну функцію.

Як і будь-яке соціальне явище, комунікація являє собою складний процес,

який може бути описаний з різних сторін. У літературі наводиться багато
визначень комунікації, автори яких розглядають комунікацію як:

• процес. Тут комунікація розглядається тільки з одного боку, де виступає

як сукупність дій

в часі, спрямована на реалізацію процесу передачі інформації між людьми,

і як соціальна категорія;

• канал зв'язку. У цих визначеннях комунікація - інженерно-технічна

категорія;

• послугу. У цьому випадку комунікація являє собою економічну категорію,

залежну від конкретних умов виробництва та споживання;

• функцію. Тут комунікація виступає як сукупність дій для досягнення

поставленої мети;

• систему. У цих визначеннях упор робиться на реалізацію обміну

інформацією між групами людей.

Комунікацію розглядають також як сферу діяльності, аспект технології,

культуру суб'єктних відносин і т.д.

Таким чином, у найпростішому випадку комунікацію можна представити

як взаємодія між економічними агентами (суб'єктами), опосередковане
деяким об'єктом (повідомленням). У зв'язку з цим комунікація доцільна
(функціональна) і має на увазі переміщення матерії і повідомлень.

Розрізняють такі типи комунікації (рис. 4.1), як просторова (транспортна)

і смислова (семантична), яка у свою чергу підрозділяється на внутрішню
(внутрісуб'ектную) і зовнішню (соціальну). Соціальна комунікація може бути
описана на трьох рівнях: масовому; груповому та межсуб'ектних (останні два
рівні опису становлять інтерес в мікроекономіці).
  Мал. 2 Типи комунікацій

З іншого боку, комунікація може бути розглянута як процес, який

розвивається в часі під впливом стихійних сил або цілеспрямованих впливів,
що виходять від суб'єкта.

Розрізняють такі форми комунікаційної діяльності, які визначаються їх

цілями:

• суб'єкт-суб'єктні (спілкування), тобто рівноправні взаємини;

• суб'єкт-об'єктні (управління) - характеризуються такими формами, як

наказ, навчання, навіювання;

• об'єкт-суб'єктні (наслідування) - представляються як самоврядування.

Заслуговує на увагу більш докладний розгляд лінійної моделі комунікації

як процесу взаємодії двох економічних суб'єктів (агентів). При розгляді цієї
моделі комунікації виділяють його складові частини: передавальну -
комунікант (суб'єкт, агент, передавач); передану - об'єкт і приймаючу -
реципієнт (суб'єкт, агент, приймач).

Мал.  Найпростіша схема комунікації

У даній лінійної моделі поняття ефективної комунікації пов'язано з

коммуникантом і передбачає отримання достовірної інформації реципієнтом,
адекватне її розуміння і відповідну його реакцію відповідно до прогнозу
відправника. Ефективність всієї системи комунікації може бути підвищена
шляхом зниження рівня перешкод, що впливають на канал передачі
повідомлень, шляхом дублювання повідомлення, його кодування і
підвищення якості каналу зв'язку. Оскільки розглянута модель лінійна
(спрощена, односпрямована), то їй притаманні окремі недоліки, наприклад
модель не відображає такі властивості комунікації, як динамічність і
двунаправленность; модель не враховує те, що комунікація - складний
процес, що виникає між багатьма елементами, які впливають один на одного.
 На базі спрощеної лінійної моделі комунікації системна модель
розглядається як комунікаційний процес не у вигляді монологу, а
рівноправного діалогу. Поряд з комунікаційними процесами провідну роль в
такій моделі відіграють інформаційні взаємодії.

Системна модель інформаційно-комунікаційних процесів полягає їх

наступних частин (мал. ):

Мал Процес інформаційної комунікації

• передавальної - комуніканта, що є джерелом повідомлень;

• переданої -  повідомлення, яке формується (кодується  -) за
допомогою символів;
• каналу 1 - шлях (засіб) фізичної передачі повідомлення, в якому діє 
перешкода, викривляє повідомлення;
• приймаючої - реципієнта, що одержує спотворене каналом
повідомлення  і розшифровують його за допомогою декодера Д1.
Зворотній зв'язок, по якій передається реакція одержувача на отримане
повідомлення, може бути описана рівнянням

Запропонована системна модель інформаціоннокоммунікаціонних процесів

може бути використана для опису взаємодії агентів при послідовному обміні
повідомленнями, в якому кожне наступне повідомлення грунтується на
попередньому, а комунікант і реципієнт міняються ролями. Можливі різні
модифікації даної моделі. Скажімо, при її використанні в маркетинговому
середовищі трансформація моделі може описувати випадки, коли реципієнт 1
і коммуникант 2 об'єднуються і характеризують активну поведінку цільових
клієнтів. Об'єднання каналів передачі повідомлень призводить до побудови
Newcomb's Symmetry Model (NSM), а акцентування уваги на спотворення, що
вносяться каналом передачі, викликає її трансформацію в Shannon and
Weaver Mathematical Theory of Communication (SWMTC).
 Наявність комунікаційного каналу (каналу зв'язку) - обов'язкова умова будь
комунікаційної діяльності. Комунікаційний канал (КК) забезпечує рух
матеріальної форми повідомлень (а не смислів) у фізичному просторі і
астрономічному часу і є матеріально-технічним засобом. Інформаційна
діяльність забезпечує рух змістів у соціальному просторі і виступає
духовною діяльністю.

Розрізняють природні і штучні комунікаційні канали і засоби. Природні

КК притаманні людині і призначені для передачі інформації на вербальному
(мовному) і невербальному (емоційному) рівнях. Штучні
КК використовуються тоді, коли два агента позбавлені інформаційної
взаємодії через безпосередній контакт, і діляться на усну, документальну,
електронну та їх комбінації.

У процесі вивчення сутності управління комунікацією об'єкт і суб'єкт

управління представляються як цілісна єдина система. Такий методологічний
підхід передбачає управління засобами комунікації і людьми, які беруть
участь у здійсненні комунікацій.

Управління комунікаціями - це управління взаємовідносинами між

людьми, які в самих комунікаціях управляють засобами комунікацій. Як і у
всякій системі, управління комунікацією передбачає виконання комплексу
функцій: планування, організації, обліку, мотивації і контролю.

Під управлінням процесом комунікацій слід розуміти комплекс впливів на

засоби комунікацій і працівників, що здійснюють цей процес за допомогою
цих засобів. При цьому людина виступає як суб'єкт управління, а засоби
комунікації - як об'єкт. Такий комплекс включає проведення всіх функцій
управління як на рівні самого підприємства, так і в ринковій мережі. Таким
чином, постійне зростання обсягів інформації про взаємодії підприємств в
умовах ринкового середовища вимагає модернізації ІТ, а подальший
розвиток ринку пов'язане з вдосконаленням маркетингу, в основі якого
лежить комунікативна взаємодія з учасниками ринкових послуг.
Конвергенція інформаційних технологій і комунікаційних процесів призвела
до виникнення нового поняття "інформаційно-комунікаційні
технології" (ІКТ).

Висновок

Сучасні інформаційні й телекомунікаційні технології стали настільки

важливою частиною інфраструктури суспільства, що від них залежить не
тільки технологічний, але й соціальний поступ, економічна
конкурентоспроможність країни в цілому, її місце у світовій економіці, роль
у міжнародному розподілі праці, здатність розвивати демократичні
інститути, зростання нових робочих місць і т. п. Тобто ІТТ із технологічного
чинника розвитку перетворилися у важливий елемент функціонування
сучасного суспільства.
Однак при такій трансформації їх подальше втілення вже залежить не тільки
від прогресу науково-технічної думки, але й від соціально-економічних і
правових умов, в яких вони існують.