Роман Г.

Гарсіа Маркеса «Сто років самотності» як взірець літератури магічного

реалізму
План
1. Особливості соціально-історичних умов розвитку й основні риси
латиноамериканської літератури ХХ ст.
Одним з визначальних моментів у житті Латинської Америки XX століття стала
економічна, політична й духовна експансія Сполучених Штатів проти
латиноамериканських народів. Ця експансія, про ,небезпеки якої попереджав ще Хосе
Марта, значною мірою визначає антиімперіалістичну спрямованість прогресивної
суспільної думки континенту й знаходить яскраве відбиття в багатьох произ-иедениях
художньої літератури, зокрема в антиімперіалістичному романі
Регіональна спільність літератури Латинської Америки не позбавляє кожну із
цих літератур її національної своєрідності, специфічних рис, що одержують у
кожному окремому випадку неповторне тематичне і язикове фарбування
Серед селянських мас, що прийшли в рух, одержали широке поширення
традиційно мексиканські форми народної поезії, що наповнювалася революційним
змістом: коплас (куплети ), кансьонес (пісні) і особливо «корридо» 1. Розквіт цих форм
у період революції вплинув на всю наступну мексиканську поезію. Модерністська
поезія була явно неспівзвучна бурхливій епосі. Революція висунула свою власну,
зовсім нову плеяду письменників і художників. Діяльність цієї плеяди одержала назву
«Мексиканське Відродження». Оиа розгорнулася з особою силою в 20-30-і роки й
торкнулася всіх сторін культури, насамперед образотворче мистецтво (настінний
монументальний живопис), що вперше дав справді національні, мексиканські зразки в
утворах Диего Ривери, Хосе Клементе Ороско й Давида Альфаро Сйкейроса.
Значними були досягнення й в області літератури, особливо художньої прози.
Яскравим вираженням національного духу, літературою воістину новаторської як з
погляду змісту, так і форми став мексиканський «роман про революції». Мексиканські
прозаїки відгукнулися на недавні події цілою серією добутків, що жваво зображували
атмосферу й конкретних героїв революційної епохи. Першим і дотепер
неперевершеним романом про революції, написаним по гарячих слідах подій ще в
1916 році, став роман «Ті, хто внизу» Мариано Асуэли (1873-1952). У ньому
зображена доля – виникнення, подвиги й розгром – одного із численних селянських
загонів, що приймали участь у революції. Художнім матеріалом для роману послужив
власний революційний досвід Асуэли як лікар одного з підрозділів партизанської армії
Фран-сиско (Панчо) Вильи.
Дійсність у романі відбита у всій своїй суперечливості й складності. 1 ак або
інакше роман торкається маси національних і суспільних проблем, будить думку. Його
лейтмотивом є ідея про те, що темний і неосвічений, але в той же час інстинктивно
мудрий і здатний до шляхетних поривів народ – «ті, хто внизу»,  завжди був і
залишається іграшкою в руках утворених політиків, «барчуков», багатіїв, словом, усіх,
хто по тимі або інших причинах виявився «нагорі». При цьому Асуэла – і це
характерно – ніде не підкреслює їхньої класової приналежності. Для нього важливо те,
що вони «нагорі». У романі «Ті, хто внизу» немає багатьох елементів традиційної
сюжетної побудови: немає експозиції, слабко виражена зав’язка, кульмінація, по суті,
збігається з розв’язкою. Крива дії, стрімка й відносно плавна, трагічно обривається із
загибеллю загону
 Іншим новим моментом була відсутність головного героя. Командир загону
Деметрио Масиас не виділяється серед своїх товаришів по глибині психологічної
розробки й по” ролі в оповіданні. Справжнім героєм Асуэли став партизанський загін,
народ Мексики, тобто герой колективний
Другим по значимості прозаїком нового покоління після Мариано Асуэли був
Мартін Луїс Гусман (род. в 1837 р.), син полковника порфиристской армії, офіцер
штату Панчо Вильи, згодом політичний діяч ліберальної користі, довгі роки
проведший в еміграції в Іспанії й США. У своєму першому романі, вірніше,
беллетризованной хроніці «Орел і змія» (1928) Гусман розповів, ґрунтуючись на
особистих враженнях, про революційні події на Півночі Мексики в 1913-1915 роках і
створив образи, що запам’ятовуються, Вильи і його найближчого оточення. «Орел і
змія», так само як і знаменитий роман Асуэли, фрагментарний, являє собою серію
випадних, але дуже виразних замальовок і портретів. Але на відміну від «Тих, хто
внизу», у добутку Гусмана є головний герой, що придушує своєю особистістю
народну стихію, піднімаючись над усіма. Це легендарний Панчо Вилья; його образ як
би зв’язує воєдино розрізнені епізоди оповідання. Для Асуэли головне – народ; для
Гусмана – його керівник. Належачи до ліберально-поміщицького блоку, що
возглавили революцію, Гусман побоювався народу й звик дивитися на нього з деякою
жалістю й презирством. Тому я Вилья, побачений очами письменника, сильний і
великий не Своїм зв’язком із селянською масою, а сугубо особистими, у відомій мері
«надлюдськими» якостями. Часом сам Вилья, як людина з народу, викликає в нього
не. тільки страх, але й жаль своєю наївністю й беззахисністю перед підступами ворогів
Самою великою завбільшки поезії післяреволюційної епохи був поет старшого
покоління Энрике Гонсалес Мартинес (1871 — 1952), що зробив глибокий вплив і на
сучасну поезію Мексики. У перших збірниках віршів («Прелюдії», 1903; «Ліричне»,
1907; «У мовчанні», 1909) поет віддав данину модернізму й уже тоді завоював широке
визнання. Однак незабаром починається його розрив з модерністськими принципами.
У збірнику «Таємні тропи» (1911) він публікує сонет «Згорніть шию лебедеві», що був
сприйнятий багатьма латиноамериканськими поетами як похоронний акорд
модернізму, як маніфест нового, антимодерністського напрямку в поезії. Тонкий
лірик, що шукав у поезії насамперед вираження споконвічних загальнолюдських
початків, невловимих рухів душі, Гонсалес Мартинес в 20-30-і роки був далекий від
політики, не відгукнувся на революційну буру й наступні події, сприймаючи їх як
минущі й навіть випадкові явища. Його збірники «Смерть лебедя» (1915), «Книга
сили, доброти й мрії» (1917), «Слово вітру» (1921), «Сховані знаки» (1925),
«Зникнення й пісня» (1937) і інші, що відбили біль особистих втрат і переживання
поегта, відрізняються глибоким ліризмом, інтимністю й досконалістю форми. Лише
через багато років, у роки другої світової війни й у наступний період поезія Гонсалеса
Мартинеса здобуває виразне соціальне звучання; поет немов прозріває, поступово
намацуючи зв’язок між загальнолюдськими ідеалами й політичною боротьбою. Він
виступає проти гітлеризму. До останніх років життя ставляться збірники «Друге
пробудження» (1945), «Пухнув по вітрі» (1948), а також поема «Вавилон» (1949), у
якій він засудив, війну й виразив мрію про прийдешнє братерство людей
Ще далі по шляху розриву з модернізмом пішов інший мек- сиканский поет,
молодший сучасник і учень Гонсалеса Мартинеса — Рамон Лопес Веларде (1888—
1921). У своїх віршах (збірники «Набожне серце», 1916; «Тривога», 1919; «Биття
серця», 1932, посмертно) він оспівував головним чином мексиканську провінцію,
однак зумів додати цій темі загальнонаціональне й глибоко патріотичне звучання.
Його вірш «Мила Батьківщина» стало
У композиційному відношенні «Роза вітрів» продовжує традицію «роману про
революції»: у романі відсутня інтрига, події показані через сприйняття парубка,
учасника революції (багато в чому близького самому Мансисидору); оповідання
розпадається на ряд не зв’язаних епізодів. Новаторської була спроба створити образ
позитивного героя, селянського ватажка Кан-теадо, революційна свідомість якого
протиставляється анархічній і політичній сліпоті Деметрио Масиаса – героя роману
Асуэли. На сторінках книги Мансисидора діє також і представник інтелігенції –
професійний революціонер Леон Кардель, і представник робітничого класу – Рата,
однак, незважаючи на ряд удалих штрихів в окресленні цих образів, вони в цілому
схематичні, декларативні.
В 30-х роках, у міру того як революційні події відходили в минуле, поряд з
«романом про революції» з’явився новий тип роману, що одержав умовну назву
«соціального». Характерною рисою мексиканського «соціального роману» – різновиду
роману критичного реалізму, що малює післяреволюційну дійсність,  є його різкий
критицизм, викликаний розчарованістю в результатах революції; ця розчарованість, у
свою чергу, часто приводить письменників до сатиричного зображення дійсності, до
гротеску й карикатури. Предметом зображення стає політична корупція, розтління
людської особистості, безжалісна експлуатація народних мас, трагедія «маленької
людини» в умовах перемігшого буржуазного укладу.
Усе більш-менш великі письменники 30-40-х років віддали данина «соціальному
роману». Перше місце, як по кількості, так і по гостроті добутків, написаних на
післяреволюційну тему, належить Мариано Асуэле. Характерні щодо цього його
романи «Товариш Пантоха» (1937), «Сан Габриэль де Вальди-виас» (1938), «Нова
буржуазія» (1940) і посмертно опубліковані «Проклятье» (1955) і «Ця кров» (1956). В
«соціальних романах» Асуэли чітко виявилися як сильні, так і слабкі сторони
мексиканської літератури тієї пори. У них відчувається тужлива безвихідність у
зображенні дійсності, ідея про споконвічну порочність людини, поступки натуралізму.
Серед численних «соціальних романів» Мексики, що завоювали популярність в
30-40-х роках, одним з найбільш відомих є «Тінь каудильо» (1929) – Мартіна Луїса
Гусмана.
«Тінь каудильо» — роман насамперед політичний; його основна мета —
показати закулісну механіку лжедемократии в умовах «каудильизма»*. Однак у романі
чітко простежується й інша лінія — психологічна, пов’язана з головним героєм
роману — Агирре. Зовнішній конфлікт (боротьба за владу між двома ворожими
партіями) переплітається в Гусмана із зображенням хрестоматійним. Проста мова, що
тяжіє до розмовного, свіжість почуття сполучалися в поета з елегантністю й
витонченістю. Він немов омолодив мексиканську поезію. Революція відбилася у
творчості Лопеса Веларде лише побічно й ретроспективно. Виходець із
аристократичних кіл, він сприймав її.як сліпу, стихійну силу, хоча й ніколи не
виступав проти її.
Подібно іншим країнам Латинської Америки, Мексика на початку 20-х років не
уникла захоплення, післявоєнними європейськими «из-мами», зокрема футуризмом,
дадаизмом, мексиканським різновидом яких був так званий эстридентизм (від
исппронзительний). «Эстридентизм» з’явився інтелігентською й анархічною реакцією
на революцію й громадянську війну, відрізнявся антибуржуазним критицизмом і
лівою фразою, приводив до заперечення всякої поезії. Згодом багато хто, мексиканські
поети, аж до початку другої світової війни, підпадали під вплив сюрреалізму,
особливо в 30-і роки, коли Мексику відвідав глава сюрреалістів Бретон.
2. Поняття про магічний реалізм, його відмінність від фантастичного
реалізму.
«Магічний реалізм» у широкому значенні – це напрям, у якому органічно
поєдналися елементи дійсного та уявного, реального і фантастичного, побутового та
міфологічного, ймовірного і таємничого, повсякденного буття і вічності. Подібне
визначення подав і літературознавчий словник-довідник.
«Магічний реалізм» – це також умовна назва модерністської течії в літературі
Латинської Америки другої половини XX століття.
У широкому значенні «магічний реалізм» виявився на різних етапах розвитку
літератури (Ф. Рабле, П. Кальдерой, Й. Гете, Е. Т. А. Гофман, Е. А. По, Ф. Кафка, М.
Гоголь, М. Булгаков).
У вузькому значенні найбільше цей напрям розвинувся у латиноамериканській
літературі XX століття (А. Карпентьєр, Ж. Амаду, Г. Г. Маркес, М. Варгас, М.
Астуріас та інші). Особливу роль у творчості цих авторів відіграв міф, який виступив
основою твору. Митець, намагаючись осмислити різноманітні явища (реальні, свідомі,
культурні та інші), прагнув до універсальності своїх образів і створення загальної
моделі буття. Класичним зразком такого методу став роман Г. Г. Маркеса «Сто років
самотності», де в міфічно-реальних образах було відтворено історію Колумбії та всієї
Латинської Америки.
Термін «магічний реалізм» уперше застосував німецький мистецтвознавець
Франц Рот у 1925 році стосовно німецького експресіонізму, якому він присвятив
монографію «Постекспресіонізм. Магічний реалізм. Проблема нового європейського
живопису». За Ф. Ротом, «магічний реалізм»  це така концепція, що протистояла
футуризму і, не відмовляючись від мімезісу, тобто відтворення дійсності, виявила
внутрішньо притаманний буденності «магічний зміст».
У 30-ті роки XX століття італійський письменник Массімо Бонтемпеллі вжив
цей термін стосовно літератури сюрреалізму. «Магічний реалізм», за Бонтемпеллі, 
це знищення межі між реальним і фантастичним, поєднання галюцинації з
реалістичною концепцією деталі, зміщення закономірностей дійсності. На основі
буденних фактів письменник створив фантастичну реальність, прагнув передати
ілюзію звільнення від дійсності силою творчої уяви.
Термін активно використовували європейські критики в 30-ті роки XX століття
для характеристики явищ модернізму, але пізніше він зник з наукового обігу.
У 1948 році в Латинській Америці венесуельський письменник і критик А. Улас-
П'єтрі відродив його з метою характеристики своєрідності креольської літератури.
Найбільшого поширення термін «магічний реалізм» набув у 60-70-ті роки стосовно
літературних реалій латиноамериканського континенту.
Засновником «магічного реалізму» в латиноамериканській літературі став
лауреат Нобелівської премії в галузі літератури гватемальський письменник, романіст,
новеліст, поет, драматург Мігель Анхель Астуріас. Письменник вважав, що головним
завданням його творів було знайомство читачів інших країн з особливим
світосприйняттям індіанців, з їхньою психологією, з могутнім природним даром уяви.
Тому витоки «магічного реалізму» слід шукати в світогляді, соціально-історичній
дійсності індіанців.
 Отже, «магічний реалізм» Астуріаса – це естетичне освоєння дійсності за
допомогою засобів індіанської міфології та фольклору.
Незалежно від Астуріаса цієї думки дійшов видатний кубинський письменник,
мистецтвознавець, теоретик літератури, один із творців нового латиноамериканського
роману Алехо Карпентьєр.
Прикладом поєднання міфологічних уявлень і реальності стала повість «Царство
земне» (1949). У вступі до неї автор висунув концепцію «чудесної реальності». Вона
пов'язана з міфотворчістю таїтянських негрів та індіанців. Карпентьєр вважав, що
письменник може будувати свою оповідь таким чином, щоб «чудесне», тобто
народжене народною уявою, могло переплестися з дійсністю. Таким чином, терміни
«магічний реалізм» та «чудесна реальність» мали багато спільних рис:
o існування двох реальностей;
o анімістичні, пантеїстичні уявлення про світ;
o перехід уявного образу в реально пережитий.
На думку А. Карпентьєра, специфіку латиноамериканського «магічного
реалізму» зумовила прихильність письменників до барокових форм, які дозволили
створити дивовижний і яскравий світ, «де поєднались усі раси й культури і зустрілись
усі епохи».
В українській літературі явище, споріднене з «магічним реалізмом», отримало
назву «химерний роман» (О. Ільченко, В. Земляк, В. Шевчук та інші).
Автори намагалися осмислити історичний досвід людства у широкому
міфологічному і культурному контексті, не зосередились на окремих фактах чи подіях,
а висвітливши загальні тенденції духовної та суспільної еволюції.
Представники «магічного реалізму» у своїй творчості використали такі
міфологічні елементи:
o Своєрідне вільне поводження латиноамериканців із часом і простором, яким не
властиві послідовність і хронологія, розміреність і лінійність;
o До життя і смерті вони ставляться як до природних явищ; смерть для
латиноамериканців - це лише перехід до іншого світу.
Для існування «магічного реалізму» обов'язковою умовою стала специфічна
трансформація об'єктивної реальності в художньому творі. Риси «магічного реалізму»
латиноамериканської літератури
o Звернення до національних джерел, традицій;
o Використання потенціалу усної народної творчості;
o Широке використання міфа (міфологізм і міфотворчість);
o Синтез побутового і чарівного, сучасності та історії, дійсного і уявного;
o Філософська спрямованість творів;
o Узагальненість, універсалізм образів та ситуацій;
o Прийом очуднення (полягав у тому, щоб «вивернути дійсність навиворіт, щоб
розглянути, яка вона зі зворотного боку»);
o Осмислення історичного, культурного, соціального досвіду людства в
конкретних художніх образах;
o Використання традиційних сюжетів та мотивів (одіссея, робінзонада, міф про
Сізіфа тощо);
o Атмосфера чарівного, фантастичного, містичного, що супроводжує буденне,
звичне тощо;
 o Активне включення до своїх творів образів тотемних тварин, рослин,
анімістичні уявлення тощо;
o Яскраве використання символіки чисел, кольору;
o Особлива образна система, героями творів «магічного реалізму» стало корінне
населення Латинської Америки, яке відрізнялося від європейців іншим типом
мислення, світосприйняття; вони - виразники латиноамериканської самобутності; в
героях особистісне начало приглушене; вони виступили носіями колективної
міфологічної свідомості, яка і стала об'єктом змалювання;
o Дійсність висвітлювалася крізь призму міфологічної свідомості;
o Поетичне сприйняття навколишнього, що базувалося на особливому ставленні
до часу і простору, якому не притаманні послідовність і хронологія;
o Характерна манера письма, що ґрунтувалася на народній образності (грі слів,
паралелізмі, алітерації, ритміці, метафорах).
3. Творчий метод Г. Гарсіа Маркеса. Світогляд та художні принципи
письменника.
Представником «магічного реалізму» у латиноамериканській літературі був
Габріель Гарсіа Маркес. Колумбійський письменник Габріель Хосе Гарсіа Маркес
(Габо – так звали Маркеса у дитинстві) народився у 1928 році в провінційному
містечку Аракатаці на березі Карибського моря. Він був старшим із 16-ти дітей
телеграфіста Еліхіо Гарсіа, одруженого з Луїзою Сантьяго Маркес. В Аракатаці після
тривалої боротьби лібералів з консерваторами, що спустошила і виснажила Колумбію,
оселився дід майбутнього письменника Ніколас Маркес, що впродовж війни,
виступаючи на боці лібералів, дослужився до полковника. Невдовзі до тихого
патріархального містечка дотяглася всесильна американська фруктова кампанія,
принісши з собою «бананову лихоманку»: вирощування і продаж тропічних фруктів
обіцяли казкові прибутки, і до містечка злетілися шукачі легких заробітків. Серед них
був і телеграфіст Габріель Гарсіа, котрий закохався у дочку полковника Маркеса.
Історія кохання матері і батька Габо була романтичною. Луїза закохалася у
колишнього студента-медика з першого погляду. Але її батьки, особливо батько, були
проти шлюбу з "недостойним" молодим чоловіком, який ще й до того мав репутацію
волоцюги. Але, незважаючи на ворожість родичів, Ехіліо кожного вечора приходив
під вікна кімнати коханої і на повен голос співав серенади. Розгніваний дон Ніколас
стріляв у порожнечу ночі. Його дружина скликала всіх духів, щоб ті провчили
нареченого дочки. А сусіди, яким серенади заважали відпочивати, вмовляли
полковника видати дочку заміж, щоб нарешті настали бажані тиша і спокій. Кохання
перемогло, батько погодився, і молоде подружжя переїхало до іншого міста, а
маленький онук залишився у родовому гнізді, де й провів перші вісім років свого
життя.
За ці роки «бананова лихоманка» занепала, занепали плантації, містечко
виглядало спустошеним. Мешканці жили спогадами про громадянську війну і
примарний розквіт. Осередком цієї напівлегендарної атмосфери був величезний
будинок Мар-кесів, населений чудовими людьми і привидами минувшини. Хлопчика
виховувала бабуся Транкіліна, на якій тримався весь дім. Завжди в роботі і турботі, ця
маленька жіночка була бездоганним джерелом казок, легенд, різноманітних
фантастичних історій.
 Проте найголовнішою людиною для хлопчика став дід, скептик і життєлюб
водночас, старший товариш і найбільший авторитет. Від нього майбутній письменник
дізнався про події громадянської війни.
Після смерті діда (1936 рік) Гарсіа Маркес певний час навчався в єзуїтській
школі в Барранкільї, а набувши трохи знань, відвідував школу в місті Зіпакіра, де й
здобув ступінь, який приблизно відповідав диплому випускника коледжу в
Сполучених Штатах. До Колумбійського університету на юридичний факультет він
вступив у 1947 році. Під час навчання читав твори В. Шекспіра, Ф. Рабле, М.
Сервантеса, Д. Дефо, грецьких трагіків, Ф. Достоєвського, Л. Толстого та інших. Тоді
ж у газеті «Спостерігач» була опублікована його перша повість «Третя відмова».
У 1948 році зчинився черговий заколот, який переріс у тривалу громадянську
війну, що охопила на той час багато латиноамериканських країн. Університет було
закрито. Юнак переїхав до Картахена, де продовжив свою юридичну освіту і через два
роки став репортером у «Геральді». На цей час він уже став автором кількох
оповідань, а у 1951 році розпочав роботу над повістю «Опале листя», дія якої
відбувалася у Макондо, що, здається, просто таки списано з рідної Аракатаки. Один з
критиків, рецензуючи цю повість на прохання видавництва, написав, що автор
позбавлений літературного хисту, і порадив йому знайти собі іншу справу.
У 1954 році прозаїк переїхав до Боготи, де працював репортером
«Спостерігача», друкував статті з морського життя. Ці матеріали, де він викривав
факти перевезення контрабанди колумбійськими військовими кораблями, були досить
скандальними. Газету заборонили друкувати, а репортер залишився без засобів для
існування. 1955 року побачили світ кілька оповідань, нарешті було опубліковано
повість «Опале листя». Помітного успіху ці твори авторові не принесли, проте
привернули увагу критиків і читачів. Як кореспондента газети, Маркеса було
відряджено до Європи. Там, у Парижі, він зостався на тривалий час.
У 1958 році одружився з Мерседес Барча, онукою єгипетського емігранта, у яку
був закоханий ще юнаком, і яка також чекала його довгі роки. Як виявилося, чекала не
даремно, бо у подружжя розпочалося щасливе і безтурботне подружнє життя. З
дружиною мав двох дітей – синів Годріго і Гонсаліса.
Пропрацювавши два роки в Європі позаштатним журналістом, Г. Маркес
влаштувався на роботу в Кубинське урядове агентство новин, а в 1961 році переїхав до
Мехіко, де заробляв на прожиття сценаріями та журнальними статтями. У вільний час
писав книжки: через рік після виходу повісті «Полковнику ніхто не пише» (1961)
з'явилась збірка оповідань «Похорони Мама-Гранде».
У 1967 році комерційного успіху набув роман «Сто років самотності». Перше
видання цього твору розкупили за тиждень. Як висловився перуанський письменник
Варгас Льоса, то був «літературний землетрус». У цьому творі вигадане селище
Макондо символізувало всю Латинську Америку, а її засновник Буендіа зі своїми
нащадками – історію світу.
Продовжуючи жити в Мехіко, Маркес часто відвідував Картахен, свою
батьківщину.
У центрі наступного роману письменника «Осінь патріарха» (1975) –
гіперболізований образ вигаданого американського диктатора. У новаторському за
формою романі Хроніка оголошеної смерті" (1981) розповідалося про вбивство, що
неоднаково сприймається різними і ненадійними свідками.
 Почався період популярності митця. Йому надали почесний ступінь
Колумбійського університету у Нью-Йорку, французький Орден Почесного Легіону,
про його творчість написано монографії. А через рік Маркесу було присуджено
Нобелівську премію з літератури «за романи та оповідання, в яких фантазія та
реальність, поєднуючись, відображають життя і конфлікти усього континенту».
Дізнавшись про присудження йому почесної нагороди, письменник зауважив: «Все
писатели хотят получить Нобеля, но для меня это стало бы неудачей, так как я больше
всего хочу оставить как можно больше пространства для моей частной жизни».
Пізніше в інтерв'ю він сказав такі слова: «Иногда мы с женой Мерседес вечерами
остаемся дома одни, и нам хотелось бы, чтобы нас кто-нибудь пригласил ужинать или
еще куда-нибудь. У нас маса друзей, но они не решаются запросто позвонить, потому
что думают, что в этот вечер у нас двадцать праздничных встреч. И иногда
оказываешься в настоящей изоляции, это и есть одиночество, которое приносит слава,
и оно очень похоже на одиночество, которое приносит власть». Зупинившись у своїй
Нобелівській лекції на умовах життя в Центральній та Південній Америці, автор
торкнувся теми експлуатації корінного південноамериканського населення.
Останній з надрукованих творів Маркеса, роман «Кохання під час холери»
(1990), мабуть, перший його твір, присвячений коханню. Працював також над книгою
спогадів під назвою «Прожити і розповісти».
Останнім часом Г. Маркес з дружиною жив у Колумбії, в одному із
найпрестижніших районів Боготи. Вони займали просторі апартаменти на двох
поверхах чо-тирьохповерхового будинку з видом на парк, а подорожували у власному
седані з куленепробивними вікнами і дверима. Декілька агентів спецслужб слідували
за ними на іншій машині. Такі міри незайві у країні, де кожного місяця викрадають
майже двісті чоловік і більше ніж дві тисячі вбивають.
З 1999 року поширилась інформація про те, що Г. Г. Маркес хворий на рак
лімфи, а в червні 2000 року декілька видань повідомили навіть про смерть
письменника. Виявилось, передчасно, бо в кінці 2000 року він живий з'явився на
книжковій ярмарці в Гвадалахарі, де сказав: «Моя лимфа отступила, я снова полон
сил».
Габриэль Гарсиа Маркес скончался 17 апреля 2014 года на 88-м году жизни в
своём доме в Мехико от почечной недостаточности и последовавшего за этим
респираторного заболевания. До самого последнего момента рядом с писателем
находилась супруга Мерседес Барча и двое сыновей, Гонсало и Родриго. В связи со
смертью писателя власти Колумбии объявили в стране трехдневный траур.
Перші літературні спроби Гарсіа Маркеса належать періоду його навчання в
інтернаті, де він пробує писати вірші. Вдруге юнак звертається до літератури з
середини 40-х років, поєднуючи свої творчі пошуки з журналістикою. Втім, надто
серйозно до своїх тодішніх занять літературою Гарсіа Маркес ще не ставився, жартома
зазначаючи, що свої перші оповідання написав з метою розвіяти скепсис критика і
романіста Саламеа Борди щодо спроможності молодого колумбійського покоління
висунути зі своїх рядів власних письменників. Перші художні публікації Гарсіа
Маркеса дійсно не були вдалими. Це насамперед стосується його повісті «Опале
листя» (1951), в якій він змалював вигадане містечко Макондо, що нагадує реальне
містечко його дитинства Аракатаку. Цей твір був знаменний ще й тим, що
започаткував одну з провідних тем усієї подальшої творчості письменника, а саме —
тему самотності, відчуженості людини у світі. Подальша його письменницька кар'єра
зазнавала як успіхів, так і тимчасових відступів. Одне з його оповідань 1955 р. «Якось
після суботи2 отримало національну премію Колумбії. Письменницька слава
приходить до Гарсіа Маркеса в 1967 р., коли з'являється його роман «Сто років
самотності», що мав приголомшливий успіх і ставився критикою за глибиною
ідейного задуму і рівнем художньої досконалості в один ряд із сервантесівським «Дон
Кіхотом». У навіяному біографічними образами дитинства письменника, а також
історичним контекстом життя країни романі змальовані шість поколінь роду Буендіа
— від його заснування і до повного виродження. Причиною цього виродження стає
замкнутість, ізольованість від часу та проблем, якими живуть інші люди, а в більш
глибокій смисловій перспективі роману вимирання роду Буендіа символічно знаменує
деградацію, духовний занепад людства, яке все більше індивідуалізується і
усамітнюється, втрачаючи ту духовну єдність, ту солідарність, яка виступає основною
запорукою виживання і розвитку. Саме у зв'язку з романом Гарсіа Маркеса «Сто років
самотності» чи не вперше з'являється й термін «магічний реалізм». Ще одна
магістральна тема творчості Гарсіа Маркеса — це проблема влади, її філософського та
психологічного обгрунтування та причин її переродження в некеровану законами і
мораллю деспотичну тиранію. Ця тема проходить через багато творів письменника, з
яких у першу чергу слід назвати збірку «Незвичайна і сумна історія про довірливу
Ерендиру та її жорстоку бабцю» (1972), роман «Генерал у лабіринті» (1989) і особливо
головний, за визначенням самого письменника, роман «Осінь патріарха» (1975).
Визначний внесок письменника у розвиток латиноамериканської літератури XX ст.
був відмічений у 1982 р. Нобелівською премією: «за романи та оповідання, в яких
фантазія та реальність, поєднуючись, відображають життя і конфлікти цього
континенту». Основними стильовими рисами творів Гарсіа Маркеса є
взаємопроникнення елементів реальності та фантастики, поєднання філософських
здобутків сучасної латиноамериканської культури з мотивами та образами індіанської,
негритянської та іспанської міфології, експресивний метафоризм, тяжіння до
символічних узагальнень та притчової манери оповіді, лаконізм та «снайперська
точність мовлення».
Наступний етап уроку — бесіда за запитаннями, що розкривають зміст
«програмного» оповідання Маркеса «Стариган з крилами» із збірки "Надзвичайна і
сумна історія про довірливу Ерендиру там «жорстоку бабцю» (1972).
Роман «Сто лет одиночества» был написан Гарсиа Маркесом в течение 18
месяцев, между 1965 и 1966 годами в Мехико. Оригинальная идея этого произведения
появилась в 1952 году, когда автор посетил свою родную деревню Аракатака в
компании матери. В его рассказе «День после субботы», опубликованном в 1954 году,
первый раз появляется Макондо. Свой новый роман Гарсиа Маркес планировал
назвать «Дом», но в итоге передумал, чтобы избежать аналогий с романом «Большой
дом», опубликованным в 1954 году его другом Альваро Самудио.
Первый, считающийся классическим, перевод романа на русский язык
принадлежит Нине Бутыриной и Валерию Столбову. Современный перевод,
получивший распространение сейчас на книжных рынках, был выполнен Маргаритой
Былинкиной. В 2014 году перевод Бутыриной и Столбова был переиздан, эта
публикация стала первой легальной версией.
4. Особливості проблематики і жанрової форми твору. Поєднання трагічного і
комічного.
 Ідея роману Маркеса «Сто років самотності»: заклик до гуманізму,
працелюбності, любові до землі, моральної чистоти; утвердження думки про те, що не
самотність, роз’єднаність, а солідарність урятує людство; відповідальність людини за
свої вчинки, дії, вибір і перед сучасним йому суспільством, і перед майбутніми
поколінням; иеобхідність думати про наслідки неконтрольованого біологічного
потягу. Засудження жорстокості, воєн, ворожнечі, історичного безпам’ятства.
«Сто років самотності»  сімейна хроніка, роман-притча, роман-міф, насичений
фольклором, мотивами біблійного міфа про створення світу, всесвітній потоп та
апокаліпсис.
МІСЦЕ ПОДІЙ – Простеження життя провінційного колумбійського містечка
Макондо протягом ста років – із середини XX століття. Описані події достовірні:
боротьба політичних угруповань, громадянська війна, колонізація, криваві розправи зі
страйкарями.
ГОЛОВНІ ГЕРОЇ – Представники шести поколінь роду Буендіа: засновник роду
Хосе Аркадіо, його дружина Урсула, їхні сини – полковник Ауреліано Буендіа, Хосе
Аркадіо, донька амаранта та їхні нащадки.
ТВОРЧИЙ МЕТОД – «магічний реалізм».
ТЕМА – Показ сенсу життя, щастя звичайної людини.
ПРОБЛЕМА – самотності, краху надії, любові, кохання, фатуму, прокляття;
Самотність, відповідальність за свій вибір, роз’єднаність і солідарність, історична
пам’ять, батьки й діти, кохання, сім’я.
ВИСНОВОК: Це роман-притча: Маркес попередив землян про катастрофу, що
очікував світ, якщо у стосунках людей візьмуть гору відчуження та роз'єднаність.
У романі чітко накреслені дві сюжетні лінії – історія мешканців Макондо та
історія сімейства Буендіа, тісно взаємопов'язані та об'єднані спільною участю – долею
Макондо.
Реальне: Мандри циган; бродячі циркові трупи; родинне життя Буендіа;
громадянські війни, швидке поширення прогресу, технічних новинок; природа
Латинської Америки; діяльність «бананових» та інших компаній, «бананові
лихоманки» та ін.; боротьба за виживання серед дикої природи та ін.
Фантастичне: Старий циган, що зашифрував історію роду Буендіа й повернувся
в їхній дім навіть після смерті, бо йому, «мабуть, там самотньо»; вік героїв — до 150
років (Урсула, Пілар); привиди в будинку; вознесіння Ремедіос Прекрасної; струмок
крові, що тече від убитого сина до матері; кількість їжі, гостей та інші перебільшені
можливості людей, їхні пригоди.
Отже, одна з головних проблем твору — це проблема самотності. Доведіть це на
прикладі образів твору. Хоча герої живуть у сім’ї, але кожен із них самотній.
Наприклад, полковника Буендіа ще в дитинстві лікар визнав схильним до самотності,
він нікому не довіряє, усіх підозрює, навіть відмежовується від людей. Закінчує своє
життя засновник роду Хосе Аркадіо також самотньо: прив’язаним у дворі до каштана.
Його вважають божевільним. Самотньою пішла в інший світ і мудра Урсула, вона так і
не довірила нікому таємницю місцезнаходження скарбу. Хосе Аркадіо Буендіа
говорить про Пруденсіо Агіляра: «Певно, йому дуже важко. Мабуть, він страшенно
самотній». Про Мелькіадеса: «Він справді побував на тому світі, але не витримав
самотності й повернувся назад». Про Амаранту: «Вона сподівалась мати його за сина,
який розділив із нею самотність і пом’якшив страждання…» Про Хосе Аркадіо
Другого і Ауреліано Другого: «…єдине, що збереглось у близнюків спільне, був
самотній вигляд, властивий усій сім’ї». Про Ребеку: «Надто багато років вона
страждала і бідувала, завойовуючи собі привілеї самотності». Про Маурісіо: «Він
помер старим, у цілковитій самотності». Самотність у Маркеса — це психологічний
стан людини, її внутрішнє захворювання. Воно із середини підточує її фізичні та
моральні сили і, урешті-решт, зводить у могилу. Це добре проявляється у другому
поколінні сім’ї Буендіа. Вони всі замкнені в собі, відірвані від реального часу і саме це
призводить їх спочатку до самотності, а потім — до вимирання. Автор неначе хоче
сказати, що людина, сім’я, рід, якщо вони самотні, бездуховні, то приречені на
самознищення.
Роман має і певне історичне підґрунтя. Історія роду Буендіа розгортається на тлі
військових катаклізмів, що їх зазнала Колумбія з 1830 по 1903 рік. У цей час сталося
дев'ять громадянських, чотирнадцять локальних воєн та три військові путчі. Але
письменник досліджує не військові події, його цікавить інше: як війна впливає на
людську особистість. За Маркесом, війна спотворює людську душу, сіє зло і
насильство, веде до втрати особистості. Це яскраво доведено на образі Ауреліано
Буендіа. Мрійливий поет, майстер-ювелір під час війни став легендарним
полковником, проте війна отруїла його душу, розбестила, перетворила на жорстокого
диктатора, він втратив відчуття родини, «заплутався в колі самотності».
«… це думка, що самотність протилежна солідарності. І вона пояснює загибель
Буендіа, загибель їхнього середовища, загибель Макондо. Я вважаю, що в цьому
закладена політична думка: самотність, яка розглядається як заперечення солідарності,
набуває політичного сенсу»
Хоч мотив самотності, краху надій в романі постійно повторюється, почуття
безнадії твір не викликає. Трагічне змінюється комічним. Змальовуючи узагальнену
панораму колумбійсько-латиноамериканської історії, письменник ніби підсумовує
минуле. Своїм романом Гарсіа Маркес попереджає людей про катастрофу, що очікує
світ, якщо переможуть відчуження і роз’єднаність.
Універсального, понад часового змісту романові «Сто років самотності»
надають не тільки розвиток мотивів самотності і повторюваного часу, притчовість, а й
жа-нрова форма, переосмислення відомих міфів, принципи творення характерів героїв.
Твір поєднує риси сімейної хроніки та роману — міфу.
Гарсіа Маркес переосмислив мотиви різних міфології народів світу, насамперед
мотиви біблійного міфу про створення світу. Міфологічними першоосновами цього
міфу, як і багатьох інших легенд про походження і життя людства, є кровозмішення,
вбивство, переселення на інші землі. Проте якщо в міфологічному епосі шлюб між
родичами започатковує рід, який, поступово розростаючись, перетворюється у народ,
то в романі «Сто років самотності» такий шлюб є причиною того, що рід Буендіа,
замикаючись на собі, вироджується. Письменник використовує поширений в античних
міфах мотив фатуму (адже фатальною є самотність, на яку приречений кожний з роду
Буендіа), а також біблійні міфи про всесвітній потоп та його апокаліпсис. Подібно до
того як людство за його гріхи спіткала кара і наступив кінець світу, так і макондівці
через відсутність солідарності приречені на загибель.
Мотив самотності є в житті кожного представника роду Буендіа. Вони
відрізнялись від інших людей самотнім виглядом, з яким з’являлись на світ. Це
почуття відображається у крейдяному колі, яке малюють навколо полковника
Ауреліано ад’ютанти, у відносинах між Хосе та Пілар Тернер, які «були не просто
матір’ю та сином а товаришами по самотності». І якщо хтось з мешканців не гине, то
фіналом життя його стає абсолютна самотність. Наприкінці життя Хосе залишається
один, Ребека самітня у своєму зруйнованому будинку, сліпота Урсули, усамітнення в
лабораторії полковника Ауреліано, мовчазна відокремленість від інших Меме – ці
герої наче приречені на відчуженість та самотність. Постійно повторюваний жовтий
колір у романі є теж символом забуття, суму, божевілля.
З мотивом самотності тісно пов’язаний мотив смерті. Усі Буендіа помирають
поступово один за одним, але їх смерть не стає для них порятунком від тяжкого життя,
жаданим спокоєм, їх загибель має відтінок якоїсь безглуздості: смерть Ремедіос,
розстріл Аркадіо, загибель Ауреліано Хосе, таємничий кінець Хосе Аркадіо. Це
відбувається тому, що заснування містечка Маконд починається із вбивства. І фінал зі
смертю малої дитини не виглядає вже чимось непередбаченим. Можна згадати і
торбинку з кістками батьків Ребеки, яка з’являлась завжди в несподіваних місцях,
поки її не замурували в стіну.
Поступове знищення всієї історії Буендіа є характерним прикладом мотиву
занепаду. Автор постійно зміщує шари часу, то повертаючись у минуле, то забігаючи в
майбутнє. У читача виникає відчуття існування невідомих сил, які ніби штовхають
родину на руйнівну діяльність і наближають до трагічного фіналу. Наперед відомо,
чим закінчаться хімічні досліди Хосе Аркадіо: його «великі» відкриття викликають
лише гірку посмішку. І нас вже не дивує, чому його зусилля марні, чому знецінюються
гроші й не плодяться корови. Передбаченою виявляється вся історія цих людей, які
помилково вважають, що самі керують своїм життям. Занепадає й саме місто
Макондо, яке руйнують то «бананова лихоманка», то злива.
Особливим у романі є мотив кохання. Автор вважає, що всі біди Буендіа
походять з нездатності їх любити. Для них це почуття має спотворені форми: або як
грубий вияв плоті, або як страх чи боягузтво, або як спопеляюча пристрасть. Навіть
символ кохання в романі – Ремедіос Прекрасна – виявляється нездатною любити, їй
невідомо таке почуття, а її краса приносить оточуючим лише смерть.
У романі автор використовує мотиви з Біблії та Євангелія, античної трагедії, з
творів Ф. Рабле та М. Сервантеса. Наприклад, герої твору біля двох років блукають у
пошуках нового життя і знаходять його на березі річки, що схоже з вигнанням і
блуканнями Адама і Єви. Знищення Макондо за гріхи нагадує своєрідний апокаліпсис
– кінець світу, прив’язаний до каштана старий Хосе Аркадіо – прикутого до скелі
Прометея. У дусі Ф. Рабле розкрита ненажерливість Ауреліано Другого.
Головною ідеєю роману стає розкриття мотивів твору для ствердження
об’єднання людей як протиставлення самотності, занепаду та смерті. А їх відсутня
солідарність тільки пояснює невміння любити. Роман «Сто років самотності» – це
твір-попередження нащадкам, заклик до нових пошуків і боротьби за нове життя.
Реальность и вымысел
В произведении фантастические события преподносятся через обыденность,
через ситуации, которые для персонажей не являются аномальными. Также и
исторические события Колумбии, например, гражданские войны между
политическими партиями, массовое убийство работников банановых плантаций (в
1928 году транснациональная банановая корпорация «Юнайтед Фрут» совершила при
помощи правительственных войск жестокую резню сотен забастовщиков, ожидавших
возвращения делегации с переговоров после массовых протестов), отражены в мифе о
Макондо. Такие события, как вознесение на небо Ремедиос, пророчества Мелькиадеса,
появление умерших персонажей, необычные предметы, привозимые цыганами
(магнит, лупа, лёд)… врываются в контекст реальных событий, отраженных в книге, и
призывают читателя войти в мир, в котором возможны самые невероятные события.
Именно в этом заключается такое литературное течение как магический реализм,
характеризующий новейшую латиноамериканскую литературу.
Инцест
Отношения между родственниками обозначаются в книге через миф о рождении
ребёнка со свиным хвостиком. Несмотря на это предупреждение, отношения
возникают вновь и вновь между разными членами семьи и в разных поколениях на
протяжении всего романа.
История начинается с отношений между Хосе Аркадио Буэндиа и его
двоюродной сестрой Урсулой, которые росли вместе в старом посёлке и много раз
слышали о своём дяде, имевшем свиной хвостик. Впоследствии Хосе Аркадио (сын
основателя) женился на Ребеке, приёмной дочери, которая была ему дальней
родственницей. Аркадио был рождён от Пилар Тернерa, и не подозревал, почему она
не отвечала на его чувства, так как не знал ничего о своем происхождении. Аурелиано
Хосе влюбился в свою тетю Амаранту, предложил ей женитьбу, но получил отказ.
Также можно назвать близкими к любви отношения между Хосе Аркадио (сыном
Аурелиано Второго) и Амарантой, тоже неудавшиеся. В конце концов развиваются
отношения между Амарантой Урсулой и её племянником Аурелиано Вавилонья,
которые даже не подозревали о своем родстве, поскольку Фернанда, бабушка
Аурелиано и мать Амаранты Урсулы, скрыла тайну его рождения.
Эта последняя и единственно искренняя любовь в истории семьи, как это ни
парадоксально, стала виной гибели рода Буэндиа, которая была предсказана в
пергаментах Мельки́адеса.
5. Художня концепція дійсності і її віддзеркалення у хронотопі роману.
Макондо як модель світу.
Роман порушує гострі соціально-історичні проблеми, такі, як рабство,
безмежність влади, соціальна несправедливість. Історично достовірним є у творі й
епізод страйку, що стався 12 листопада 1928 року під час «бананової лихоманки».
Містечко потроху перетворилося на плантацію рабів, які працюють за копійчини,
проте шалені гроші вивозяться з Макондо чи потрапляють до кишень представників
нового режиму. Каторжні умови праці та беззаконня призвели до страйку робітників.
Страйкарів заманили на привокзальну площу і розстріляли з кулеметів: «Люди
опинилися замкненими, ніби худоба в загоні: вони крутилися у велетенському вирі...».
А через усі засоби масової інформації повідомлялося, що «мертвих не було, задоволені
робітники повернулися до своїх родин, бананова компанія тимчасово припинила
роботи».
Поряд з реалістичними картинами громадянських війн та військових путчів,
партійних суперечок («консерватори» — «ліберали» — «ліва опозиція»), розстрілів,
«бананової компанії» та наступного занепаду економіки Колумбії ХІХ—ХХ століть
автор відтворює іншу реальність Макондо — легендарно-містичну, подану як
продовження об’єктивної дійсності. Міф і дійсність сплітаються, створюючи магічну
дійсність роману і особливу манеру оповіді Гарсіа Маркеса, що визначається як
«магічний реалізм».
У такій реальності жителі Макондо потерпають від загадкових епідемій
безсоння і втрати пам’яті, через що вони мають робити написи: «стіл», «годинник»,
«корова» та нагадування: «Бог є». Один із нащадків роду Хосе Аркадіо «шістдесят
разів обійшов земну кулю», а інша — Прекрасна Ромедіос — злетіла на небо на
свіжовипраних простирадлах. Дощ над Макондо проливається «чотири роки,
одинадцять місяців і два дні», а ураганний вітер має силу, здатну здійняти в повітря
місто...
Макондо в першому абзаці тексту — це перші дні творення світу, а макондівці
— великі діти, які його пізнають. Проте такі предмети, як підзорна труба, лупа, а тим
більше штучні зуби Мелькіадеса, не вписуються в цю добу існування людства. До того
ж, про Макондо, його мешканців і циган згадує перед розстрілом очевидець —
полковник Ауреліано Буендіа. Це означає, що на початку роману автор спресовує час,
ніби зупиняє його. Лише з розвитком сюжету рух часу, а отже, і подій, поступово
прискорюватиметься. Таке новаторське використання категорії часу допомагає
письменникові не тільки створити узагальнений образ Колумбії й усієї Латинської
Америки від доби колонізації до теперішнього часу, а й продемонструвати розвиток
людства в цілому.
Ця дивна хвороба збігається з переломним моментом історії Макондо. Вона ніби
підсумовує попередню добу. Автор пише, що хворобу було занесено з індіанських
країв, тобто натякає на забуття старовинної цивілізації Америки, зруйнованої
європейськими завойовниками.
Отже, прогрес, що намітився після того, як містечко Макондо прилучилося до
історії, виявився ілюзорним. Недарма ще засновник роду Хосе Аркадіо Буендіа дійшов
висновку, що «машина часу зіпсувалась», а Урсулі здається, ніби «час по колу
крутиться». Та якщо зіставити життя Макондо до і після того, як містечко почало жити
за історичним часом, то з’ясовується, що час рухається навіть не по колу, а у
зворотному напрямі, оскільки прогрес виявляється регресом. Адже спочатку
макондівці жили і працювали єдиною сім’єю; їхні будинки були розташовані так, щоб
на кожний падала однакова кількість сонячних променів; вони відчували себе рівними
і незалежними. Тому перший наказ корехідора — пофарбувати фасади будинків у
блакитний колір на честь річниці національної незалежності — Хосе Аркадіо Буендіа
сприймає як особисту образу. А знайомство із зовнішнім світом принесло в Макондо,
крім «благ» цивілізації, таких, як будинок розпусти, азартні ігри, магазин механічних
іграшок та кінематограф, ще й насильство, брехню, іноземне уярмлення, фальшиві
ідеали, які спотворюють внутрішній світ людини.
В основу зображення страйку покладено справжні події, що відбулися в рік
народження письменника — 12 листопада 1928 року. Страйкарів заманили на
привокзальну площу і розстріляли з кулеметів: «Люди опинилися замкненими, ніби
худоба в загоні: вони крутилися у велетенському вирі, який поступово стягувався до
свого епіцентру, тому що краї його весь час обрізувалися по колу,— як це буває, коли
обчищають цибулину,— невситимими і планомірно діючими ножицями кулеметного
вогню». Письменник називає справжні імена вбивць страйкарів: губернатор провінції
генерал Карлос Кортес Варгас і його секретар майор Енріке Гарсіа Ісара, які наказали
солдатам стріляти в страйкарів, «не шкодуючи патронів». І тут на Макондо
обрушилася страшна злива. Дощ ішов чотири роки, одинадцять місяців і два дні. А
через усі засоби масової інформації було виголошено заяву уряду, в якій
повідомлялося, що «мертвих не було, задоволені робітники повернулися до своїх
родин, бананова компанія тимчасово припинила роботи до кінця дощів».
Коли минуться дощі, в Макондо ніхто не згадає про три тисячі вбитих. Про це
пам’ятатиме лише Хосе Аркадіо Другий, який був разом із страйкарями на площі. Він
отямився серед трупів в одному з вагонів довжелезного поїзда. Цим поїздом везли
мертвих чоловіків, жінок, дітей, щоб скинути в море, наче вибраковані банани. Проте
коли Хосе Аркадіо повернеться в Макондо і говоритиме про розстріл робітників, його
вважатимуть божевільним.
Знову на сторінках роману виникає мотив пам’яті. Письменник пише про
найстрашніше лихо, що може статися з народом, — втрату ним історичної пам’яті.
Цей епізод роману Гарсіа Маркес прокоментував так: «В Латинській Америці одним
офіційним декретом можна примусити забути таку подію, як загибель трьох тисяч
людей».
За період тривалих, майже п’ятирічних дощів Макондо ніби повернулося в ті
часи, коли Урсула ще не знайшла шлях до іншого краю долини. Знову з’являються
цигани, дивуючи мешканців міста магнітом, лупою, штучною щелепою.,. Макондо
впадає в дитинство. Якщо на початку існування цього містечка ніхто не вмирав, то
тепер ніхто не народжується, а вмирають часто — так завершується в романі розвиток
мотиву повторюваного часу. Він остаточно переростає в мотив зворотного часу.
6. Сюжет і композиція роману. Смисл назви твору.
Письменник розгортає роман у послідовності сімейної хроніки. Він веде оповідь
родинними шляхами дітей Урсули та Хосе Аркадіо – синів Хосе Аркадіо, Ауреліано та
доньки Амаранти – та шляхами їхніх нащадків, де в кожному поколінні, за місцевим
звичаєм, повертаються родинні чоловічі імена.
Дія роману Гарсіа Маркеса відбувається протягом ста років — із середини XIX
до середини XX століття. У творі змальовано достовірні події: боротьбу політичних
угруповань, громадянські війни, колонізацію. Але жодної дати у творі немає. Тому
історія роду Буендіа, як і історія Макондо й усієї країни (назва якої, до речі, не
згадується), розгортається поза часом, поза реальним простором, і перед читачем
постає історія людства, а також історія розвитку його свідомості від жадібного
пізнання світу до перенасиченості ним і відчуження від нього.
Книга состоит из 20 неименованных глав, в которых описывается история,
закольцованная во времени: события Макондо и семьи Буэнди́а, например, имена
героев, повторяются снова и снова, объединяя фантазию и реальность. В первых трёх
главах рассказывается о переселении группы людей и основании деревни Макондо. С
4 по 16 главы повествуется об экономическом, политическом и социальном развитии
селения. В последних главах романа показан его закат.
Почти все предложения романа построены в косвенной речи и довольно длинны.
Прямая речь и диалоги почти не используются. Примечательно предложение из 16-й
главы, в котором Фернанда дель Карпио причитает и жалеет себя, в печатном виде
занимает две с половиной страницы.
7. Система образів у романі. Символіка в історії роду Буендіа. Структурно-
змістова роль образу цигана Мелькіадеса.
Змальовуючи своїх героїв, Гарсіа Маркес використовує широкий спектр
художніх засобів, зокрема, гіперболізацію. Його герої глибоко трагічні, невтримні у
своїх пристрастях, вони перетворюються на велетнів чеснот та людських вад,
набувають певного узагальнено-символічного значення: Урсула —надматеринства,
Ауреліано — надвойовничості, Пілар Тернера — надчуттєвості, Хосе Аркадіо —
надсексуальності тощо. Вони створюють своєрідний пантеон богів сучасної
латиноамериканської міфології.
 Строката доля роду Буендіа детально зашифрована в таємному рукописі
чаклуна-провидця Мелькіадеса, який побував скрізь, навіть на тому світі, знався на
чудодійних еліксирах та таємних письменах. Він врятував макондівців від безтямності
й оселився в містечку назавжди. Циган починає заповнювати зашифрованими
записами свої пергаменти, в яких віщує долю роду Буендіа. Написані ним
манускрипти зберігаються від тих часів і пророкують загибель роду в той момент,
коли останній з Буендіа розшифрує пергаменти й осягне занепад сім'ї.
Останнім нащадком став Ауреліано Бабілонья (Вавилонський), чиє ім’я натякає
на легендарне місто давнього світу, знищене через егоїзм та роз’єднаність його
мешканців (так само, як і Макондо). Циган Мелькіадес постає художнім двійником
автора, бо ж зміст зашифрованого рукопису і є змістом роману «Сто років
самотності».
Головний герой Хосе Аркадіо Буендіа — пристрастна і активна людина — під
впливом цигана Мелькіадеса, чаклуна, філософа, просвітителя (образ має алюзії з
Фаустом з трагедії Гете), поринає у світ алхімії, шукає філософський камінь, пробує
вилучити з земних надр золото за допомогою магніту, винайти вічний двигун. Він
шукає шлях з Мокондо до зовнішнього світу, проте марно. Його неприборкана уява
призвела до втрати реальності. Він розтрощив свою лабораторію і впав «у стан вічного
марення», через що його, безтямного, було прив’язано до каштана.
Мелькіадеса (цей персонаж поєднує в собі риси Агасфера і Фауста). Крім того,
циган — чаклун є втіленням творчого методу письменника: він, ніби чаклун, за
допомогою фантазії перетворює дійсність, але подібно до того, як вага притягує
Мелькіадеса до землі і «робить підвладним неприємностям та труднощам
повсякденного життя», так і найфантастичніші образи Гарсіа Маркеса тяжіють до
реальності.
Ауреліано Другий, життєрадісний, легковажний гультяй, розбагатівши завдяки
своїй коханці Петрі, обклеїв кредитними білетами стіни родового дому. На відміну від
дружини Фернанди, шокованої вульгарністю «грінго», Ауреліано Другий звикається з
ними, влаштовує гулянки, турніри ненажер, прагнучи потопити у вині відчуття
самотності.
Якщо з образами усіх Буендіа пов’язується мотив самотності, то з образом
Фернанди — мотив повторюваного часу. Фернанда дель Карпіо — спадкоємниця
зубожілої аристократичної родини. Бона принесла з собою в дім Буендіа золотий
нічний горщик із гербами — символ колоніальної доби. Її ім’я іронічно натякає на
легендарного героя іспанських лицарських романів XIV століття Бернардо дель Карпіо
на прізвисько Могутній Боєць. Фернанда — сувора, властолюбна жінка, яка з
дитинства мріяла стати королевою. Безмежна гордість штовхає її на страшні, жорстокі
вчинки. Дізнавшись, що її донька Ремедіос закохалась у простого робітника Маурісіо
Бабілонья, Фернанда найняла вбивцю, і той убив Маурісіо. Дочку вона відіслала до
монастиря. Коли ж черниця привезла немовля, розлю-чена бабуся не втопила його
тільки через страх перед Богом.
Основним прийомом зображення життя людей у романі виступив прийом
поєднання звичайного та потойбічного світів. Ще на початку роману покійник
Пруденсіо Агіляр переслідував молоде подружжя Буендіа. Саме це вирішило їхню
подальшу долю: Хосе Аркадіо Буендіа та його дружині Урсулі довелося назавжди
залишити домівку та рідний край. Наслідком тривалих блукань стало заснування
нового поселення під назвою Макондо, де всі дива сприймалися як щось буденне і
звичайне.
Роман наповнений численними героями, яких автор наділив казковими,
фантастичними, надприродними силами. Так, казкових велетнів-богатирів нагадував
Ме-лькіадес, якому нічого не важить заважало коня, схопивши його за вуха.