Проблема розуміння у міжкультурній комунікації

1. Поняття «розуміння» у міжкультурній комунікації.

Міжкультурна комунікація як особливий вид комунікації припускає спілкування
між носіями різних мов і різних культур. Співставлення мов і культур виявляє не тільки
загальне, універсальне, але й специфічне, національне, самобутнє, що зумовлене
розбіжностями в історії розвитку народів. Інтеркультурна комунікація має справу з
розумінням та порозумінням, що означає: розуміти чуже і водночас бути зрозумілим,
спілкуючись чужою мовою. Інтеркультурне навчання та інтеркультурна комунікація
мають бути суттєвою складовою частиною занять з іноземної мови. Визначаючи поняття
культури, ми розглядаємо її як універсально поширену і водночас специфічну для певного
суспільства, нації, організації або групи орієнтаційну систему, яка зумовлює сприйняття,
мислення, оцінювання та дії людей усередині відповідного суспільства. Орієнтаційна
система може бути репрезентована відповідними символами (напр., мова, немовні форми
вираження, такі як міміка і жестикуляція та специфічні значеннєві норми поведінки). Вона
(система) передається через процес соціалізації наступному поколінню і дає можливість
членам суспільства долати їх життєві і природні перешкоди. Культурно-специфічна
орієнтаційна система складається із певних культурних стандартів, а саме: норм, оцінок,
переконань, ставлень, правил і т.ін., яким слідують і які поділяють члени цієї культури.
Вони (стандарти) дають членам відповідної культури орієнтир для їх власної поведінки і
змогу вирішувати, яку поведінку необхідно вважати нормальною, типічною або
прийнятною. Культурні стандарти служать водночас як мірило для визначення власної
поведінки, для очікувань стосовно поведінки інших, а також для сприйняття і оцінювання
поведінки ближнього. Головними визначаються такі культурні стандарти, де йдеться про
сприйняття, мислення, оцінювання, дію, і центральне значення мають міжособистісні
сприйняття і оцінки
В плані культури найбільш діалектичним є процес глобалізації, у якому певні
концепції і структури сучасного життя набувають універсальний, всеохоплюючий
характер. Водночас на фоні глобальних структур і тенденцій національні культурні
особливості набувають все більш чіткі обриси. Таким чином, культура являє собою чітко
викреслену, відносно статичну одиницю. Світ у цілому схожий на мозаїку, де камінцями є
певні культури. Культура і локальна спільність є на цьому малюнку ідентичними.
Найважливіша задача культури полягає в тому, щоб закласти підвалини для ідентифікації
людини. Культура являє собою форму комунікації, дивовижним проявом якої є сама мова,
а разом з тим і широкий спектр ідей (думок). Важливим є і те, що культура зумовлює
соціальну диференціацію, ранг, причетність до класу з його особливостями, так само як
вид і спосіб виробництва та споживання на широкому соціальному та
народногосподарчому рівні. На початку двадцять першого століття багато людей
сприймають культурну ідентичність у мультиполярному просторі не як дещо гарантоване,
а як суперечливе і процесуальне. Водночас сприймання розбіжностей між культурами
веде до нагальної потреби міжкультурного діалогу. На фоні сучасного глобального
розвитку суспільства людство потребує нових прийнятних стратегій розвитку культур.
Оскільки ми не можемо повернутися до їх ігнорування, ми повинні прагнути до їх
порозуміння. При цьому стає все більш безперечним необхідність розвитку такої
ідентичності, яка сягає за межі рамок звичайної культурної ідентифікації і відрізняється
високою мірою інтеркультуральності. Є певні підстави вважати, що сучасна культура
перестає бути культурою якогось конкретного регіону і все більше стає культурою часу,
що торкається кожного із нас. Концепція інтеркультурності може допомогти подолати
рамку культурної ідентичності людини, отже вона вже не лишається “чужинцем” у все
нових культурних просторах і може знайти нову самооцінку по відношенню до нових
культурних груп. По мірі того як “чужинець” сприймає елементи другої культури, його
самооцінка зміщується від виключно культурного до інтеркультурного стану. Ця
інтеркультурна ідентичність є гнучкою і досить рухомою, оскільки вона не фундується
більше на причетності до первісної або чужої культури. Набуття такої ідентичності має
надзвичайно важливе значення для діалогу різних культур. Підсумовуючи окремі
тлумачення поняття культури, можливо зробити висновок, що культура певного
суспільства полягає в тому, що необхідно знати, щоб мати змогу діяти так, як це
прийнятно для членів цього суспільства. Культура не є субстанцією матеріальною. Вона
також не складається з предметів, людей, форм поведінки або почуттів. Вона, напроти,
означає гармонійне поєднання цих компонентів. Культура – це форми речей, що знаходять
своє відображення в голові людини. Культура – це моделі, за якими людина сприймає
певні речі, це моделі відношення речей між собою та їх інтерпретація. Саме тому все, що
люди роблять або про що говорять, що вони в соціальному плані узгоджують між собою, є
продуктом їх культури (Ward H.Goodenough, 1964). До цього слід додати, що культура не
є величиною статичною, вона не потребує жодного національного або соціального
консенсусу; її не можна також зводити до якоїсь інтерналізованої системи цінностей або
до викарбуваної на тілі людини суті (Habitus). Культура охоплює багато з цих граней і
форм вираження, перебігів і розбіжностей. Виразним має, насамперед, бути те, що мова і
культура співпадають в комунікації. Комунікація як особливий вид діяльності людини
опирається на такі її форми, що актуалізуються людьми в їх міжособистісному контакті.
Це стосується, насамперед, усієї сфери вербальної, невербальної, паравербальної та
виразної комунікації. У своїй життєвій практиці кожна людина залучається до
комунікації, використовуючи при цьому такі істотні можливості виразності, як власна
мова, а також жестикуляція, одяг, хода, спосіб використання приміщення та ін. Поняття
комунікації повинно сприйматися насамперед як діалог: в ньому беруть участь,
принаймні, двоє людей, кожна комунікація соціально зумовлена. Таким чином, питання
міжкультурної комунікації тісно пов’язані з проблемами соціо- і прагмалінгвістики, в
межах викладання іноземних мов це стосується таких аспектів, як країнознавство, теорія
та практика перекладу, ряду лінгвістичних дисциплін. Поняття інтеркультурної
комунікації отримало в останній час особливе поширення в німецькому мовному просторі.
З-поміж розбіжностей творчих підходів до проблеми з боку зарубіжних (Г.Крумм,
Ф.Гіннекамп, А.Вірлахер) та українських (П.Донець, Т.Комарницька) дослідників
простежується, проте, певна ідентичність у тлумаченні самого явища, а саме: • існують
різні, відмінні одна від одної культури; • культура і комунікація стоять у тісному
взаємозв’язку; • учасники комунікації є завжди носіями певної культури; • елементи
культуральності знаходять свої відображення у комунікації; • схожі культури полегшують
комунікацію, різні – ускладнюють її; • причетність до певної культури припускає
специфічність комунікації. При вступі у комунікацію носіїв різних культур є цілком
вірогідною поява певних проблем, що від початку пов’язані з причетністю до різних
культур. Проблемами такого роду можуть бути труднощі в порозумінні, нерозуміння,
створення окремих упереджень, а у подальшому перебігу – відмежування, скривдженість
або психічна чи соціальна ізоляція. Міжкультурна комунікація є такою комунікацією
людей, при якій, наприклад, способи комунікації або функції мовних подій не є
ідентичними, але є відмінності в їх реалізації та інтерпретації в певних ситуаціях, таких
як, наприклад, входження в чужий дім, прояв респекту до старших за віком, замовлення
напоїв, поводження в місцях спільного користування і т.ін. Поняття інтеркультурної
комунікації та інтеркультурної трансференції в найбільшій мірі актуалізуються в процесі
перекладу (Goodenough W., Vermeer H.J.). Перекладений текст самобутній не стільки
тому, що він складається із мовних знаків, які актуалізують можливості іншої мовної
системи, але і тому, що ці мовні одиниці відповідним чином монокультурно поєднані.
Там, де мають місце невідповідності між “вихідною культурою” і “культурою
призначення” (Ausgangskultur vs. Zielkultur), перекладач стикається з проблемою: на яку із
культур (вихідну чи – призначення) має бути орієнтований його переклад. Літературний
переклад є, таким чином, справою міжкультурної комунікації, яка проходить не лише
безпосередньо між автором вихідного тексту і реціпієнтом, але й при залученні до неї
третьої особи, перекладача, як ваговитого партнера і свідомого співавтора, що привносить
свої погляди і ставлення та певним чином на неї впливає і нею керує. Розуміння тексту
перекладачем передбачає знання ним історії, суспільства, інституції, соціальних умов,
релігійних переконань, культурно і ситуативно зумовлених зразків мовленнєвої діяльності
та поведінки “вихідної культури”, а також обізнаність у синтаксисі та семантиці
“вихідного тексту” і їх структурах. Кожен переклад створює новий динамічний зв’язок і є
міжкультурним перенесенням тексту в тій мірі, наскільки він враховує культурно-
специфічне зіставлення мови, ситуації та об’єкту, про який йдеться. Факторами цільової
культури, що враховується перекладачем, є, з одного боку, об’єктивні суспільні реалії
цільової культури, такі як інституції, форми прояву і знакові системи повсякдення, звичаї,
соціальні ролі, а з другого – система, що стосується читацького кола, його досвіду,
інтересів, норм поведінки, мотивів, когнітивних і емоційних форм свідомості та
переживань і т.ін. З позицій дидактики і під кутом зору перекладу розбіжність культур
означає відмінність між “вихідною культурою” і тим самим – культурою “вихідної мови” і
“цільовою культурою” і тим самим – культурою “цільової мови”. Таку розбіжність
зумовлюють: • різні мовні структури та різні мовні закони при контекстуально адекватних
ситуаціях; • різні норми вживання, такі як, наприклад, фразеологічні звороти, соціально
нормовані схеми дій, використання соціолектів/діалектів; • різний соціокультурний
контекст: системи традицій, норм, оцінок; історичні і географічні реалії, політична
система, соціальний устрій, власне розуміння культури, освітніх та соціальних ідеалів,
табу тощо; • різний рівень пізнання окремого індивідуума, його “горизонт”, а саме:
соціальне довкілля, життєва практика, здобуті навички, умови життя та праці, традиції,
соціальний статус і т.ін. Схожість (або несхожість) перекладу детермінована
комунікативною ситуацією, в якій знаходиться перекладач. Розповідний, спеціальний або
рекламний текст вихідної мови залишається таким же в мові, на яку він перекладається.
Про адекватність перекладу можна говорити лише в міру того, яку конкретну уяву
перекладач має про ситуацію перекладу, і як він спроможний ідентифікувати себе як
мовно діючу особу через цю свідомість. Однією з передумов досягнення адекватності
перекладу мусить бути холістичний підхід до тексту, тобто поняття цілісності тексту по
відношенні як до оригіналу, так і до перекладу. Цілісність означає при цьому певний
когерентний утвір, окремі конституенти якого підпорядковані значенню цілого. Значення
конституентів може бути визначено лише з їх контексту в порівнянні з цілим текстом. Це
стосується як безпосередньо лексикосемантичних одиниць тексту, так і тлумачення
окремих лінгвокраїнознавчих понять і реалій, що виражають певні культурно-специфічні
відносини і зв’язки. У мовному просторі кожної мови репрезентована велика кількість
мовних зворотів, ідеом, крилатих виразів, які не мають відповідників в інших мовах і
переклад та тлумачення яких вимагає від перекладача широкої лінгвістичної ерудиції,
глибоких лінгвокраєзнавчих знань та широкої обізнаності в різних соціально-культурних
сферах. Розуміння багатьох фразеологізмів сучасної німецької мови потребує глибокої
обізнаності з історією та культурою німецького народу, а вживання таких ФО є досить
специфічним і не знаходить аналогій у інших мовах, наприклад: ab nach Kassel! – геть!
забирайся (в Кассель); rangehen wie Blücher – діяти рішуче (як Блюхер); den alten Zopt
abschneiden (букв. відрізати стару косу) – облишити старі звички, традиції; Gang nach
Kanossa – (принизливе) прохання про помилування; fluchen wie ein Landsknecht – лаятися
на чому світ стоїть (як ландскнехт); alter Schwede – (старий) шахрай, друзяка; der Alte Fritz
– старий Фріц; der Eiserne Kanzler – Отто фон Бісмарк; blauer Montag – блакитний
понеділок (неробочий день); blauer Brief – блакитний лист (лист неприємного змісту);
jmdm den Laufpaß geben / den Laufpaß bekommen – відмовити комусь / бути звільненим;
fluchen wie ein Bierkutscher – лаятися, як пивний візник; jmdm den Daumen drücken (halten)
– бажати комусь успіху (букв. тримати великий палець (стискати в кулаці); einen Korb
bekommen, jmdm einen Korb geben – отримати відмову, відмовити жениху (букв. отримати
корзину, дати корзину); grüne Minna – автомобіль для транспортування заарештованих;
grüne Witwe –одружена жінка, що самотньо чекає свого чоловіка у літньому будиночку;
auf der Bärenhaut liegen – байдикувати; jmdm unter die Haube bringen – одружитися і т.ін.
Перелік таких ФО може бути продовженим. Ці та інші питання чекають на своє
вирішення, а проблематика культурних диференцій не може бути взагалі вичерпаною.

2. Поняття та сутність «емпатії».

Емпатія - це емоційне співпереживання іншій людині. Вона проявляється у формі відгуку
однієї людини на почуття і стану іншого. Через емоційний відгук люди пізнають
внутрішній стан інших. Емпатія заснована на вмінні правильно уявляти собі, що
відбувається з внутрішнім світом іншої людини, що він переживає, як оцінює
навколишню дійсність. Її майже завжди інтерпретують не тільки як активне оцінювання
суб'єктом переживань і почуттів пізнає людини, а й, безумовно, як позитивне ставлення до
партнера.

Іноді емпатію ототожнюють не тільки зі співчуттям, співпереживанням, а й з симпатією.

Це не зовсім так, оскільки можна розуміти емоційний стан іншої людини, але не ставитися
до нього з симпатією. Добре розуміючи погляди і пов'язані з ними почуття інших людей,
які йому не подобаються, людина нерідко надходить всупереч їм. Деякі продавці у нас в
країні, прекрасно розбираючись в емоційному стані покупців, використовують це на
користь собі і на шкоду їм. Люди, яких ми називаємо маніпуляторами, дуже часто мають
добре розвиненою емпатією і вміло її застосовують в своїх, часто корисливих, цілях.

Людина здатна розуміти сенс переживань іншого тому, що він сам колись переживав ті ж
емоційні стани. Однак, якщо він ніколи не відчував подібних почуттів, то йому значно
важче розуміти їх зміст. Якщо люди ніколи не переживали афекту, депресії або апатії, то
вони, швидше за все, не зрозуміють, що переживають інші в цьому стані, хоча і можуть
мати певні уявлення про подібні явища. Для осягнення справжнього сенсу почуттів
іншого недостатньо мати знання. Необхідний і особистий досвід. Тому емпатія як
здатність розуміти емоційний стан іншої людини розвивається в процесі життя і у літніх
людей може бути більш виражена.

Цілком природно, що у близьких людей емпатія по відношенню один до одного розвинена

сильніше, ніж у людей, які знайомі відносно недавно. Люди, що належать до різних
культур, можуть мати слабку емпатією по відношенню один до одного. У той же час
існують люди, що володіють особливою проникливістю і здатні розуміти переживання
іншої людини навіть в тому випадку, якщо він прагне їх ретельно приховати. Є деякі види
професійної діяльності, що вимагають розвиненої емпатії, наприклад, лікарська
діяльність, педагогічна, театральна. Майже будь-яка професійна діяльність в сфері
"людина - людина" вимагає розвитку даного механізму перцепції.

Крім того, вважається, що жінки більш емпатічним, ніж чоловіки. Найбільш яскраво це
проявляється в їх схильності демонстративніше висловлювати зовні своє розуміння
іншого і співпереживання. Емпатії можна навчитися. Досвід чоловіків, зайнятих роботою
з людьми, - психотерапевтів, психологів і т.д., - показує, що вони в результаті навчання і
практики досягають високої здатності до емпатії та її вираження. Цього може досягти
кожен, маючи бажання і необхідне тренування.

Як феномен міжособистісного контакту емпатія безпосередньо регулює спочатку

взаємодія, а потім і стійкі міжособистісні відносини людей і визначає моральні якості
людини. В процесі емпатичних взаємодії формується система цінностей, яка в
подальшому визначає поведінку особистості по відношенню до інших людей.

Виразність емпатії і її форма (співчуття, співпереживання) залежать як від природних

особливостей особистості, наприклад, таланту, так і від умов виховання, життєдіяльності
людини, його емоційного досвіду. Емпатія виникає і формується у взаємодії, спілкуванні.
В основі цього процесу лежить механізм усвідомленої чи неусвідомленої ідентифікації.
Остання, в свою чергу, є результатом дії більш фундаментальної особливості людини -
здатності порівнювати себе, свою особистість, поведінку, стан з іншими людьми.

При аналізі емпатії західні психологи особливо підкреслюють два моменти.

 1. Позитивне ставлення до іншого означає визнання особистості цієї людини в її

цілісності. Разом з тим, подібне ставлення не виключає негативної реакції суб'єкта
на те, що його партнер по взаємодії і спілкування переживає і відчуває в даний
момент.
 2. Відчуваючи емпатію по відношенню до іншого, людина може залишатися
емоційно нейтральним: жити деякий час як би в світі переживань і почуттів інших
людей, не виказуючи ні позитивного, ні негативного ставлення до них.

Однак проведені представниками вітчизняної науки експерименти в області пізнання

людьми один одного довели, що піддослідні завжди в тій чи іншій мірі виявляють свої
почуття до оцінюваного людині. І це не дивно. Результати досліджень в нашій країні
підтверджують положення про властиві людській психіці єдності свідомості і
переживання: відображення дійсності завжди переломлюється через афективний
ставлення до неї (Бодальов А. А., 1995).
Емоційна форма емпатії, як правило, виникає при безпосередньому сприйнятті
переживань іншої людини і в ситуації його неблагополуччя переживається як жалість,
печаль, співчуття.

Емпатичних переживання може бути з будь-яким знаком емоційного стану суб'єкта

(позитивним - радість, задоволення; негативним - печаль, незадоволеність). Цілком
логічно, що при переживанні задоволеності, радості людина не так гостро потребує
емоційному або дієвому відгуку, як у випадку, коли він відчуває неблагополуччя.
Когнітивна емпатія інших людей, тим більше емоційна і поведінкова, дозволяє впоратися
йому з важкими переживаннями.

Чим тісніше зв'язку між людьми (наприклад, друзями, подружжям), тим більша емпатія
можлива між ними. Більш того, форма теж залежить від типу міжособистісних відносин.
Якщо когнітивна і емоційна емпатії можливі при будь-яких типах відносин, навіть між
незнайомими людьми, то поведінкова, дієва характерна для близьких. Природно, дієва
емпатія властива людині гуманного в принципі, але при близьких відносинах вона
найбільш очевидна.

Емпатія - соціально позитивна якість особистості, вона підтримується суспільними

нормами життя, але може мати індивідуальний, вибірковий характер, коли відгукується на
переживання НЕ будь-якого іншого людини, а тільки значимого. У зв'язку з цим стає
абсолютно очевидним і той факт, що при наявності міжособистісної привабливості можна
очікувати і більшу величину емпатії у всіх трьох її формах.

3. Основні елементи процесу сприйняття.

Спілкування визначається тим уявленням про партнера, яке складається в сприйнятті.
Перш, ніж розглядати особливості сприйняття іншої людини в процесі спілкування,
потрібно розглянути особливості сприйняття як психічного процесу.

Сприйняття (перцепція) являє собою складний пізнавальний психічний процес, в якому

формується цілісний образ предметів і явищ в результаті синтезу відчуттів.

Сприйняття є важливим і складним опосредующим пізнавальним процесом, за допомогою

якого людина надає значення елементів та явищ навколишнього середовища. Його можна
розглядати як своєрідний інформаційний екран або фільтр, через який особистість
динамічно взаємодіє і сприймає відчуваються стимули, існуючі в навколишньому світі.

У процесі сприйняття відбувається виділення найбільш істотних і основних ознак

предмета з одночасним відволіканням від несуттєвого для даної ситуації і зіставлення
сприйнятого з колишнім досвідом. Будь-яке сприйняття включає активний руховий
компонент (обмацування предмета рукою, рух очей при розгляданні і т.д.) і складну
аналітико-синтетичну діяльність мозку з синтезу цілісного образу. Сприйняття
найправильніше позначати як сприймає (перцептивну) діяльність суб'єкта. Результатом
цієї діяльності є образ як цілісне психологічне уявлення про предмет, подію, людину і т.д.,
з яким ми стикаємося в реальному житті.

Всі психічні процеси протікають на двох рівнях: свідомому і несвідомому. Сприйняття як

психічний процес, таким чином, може виступати в двох формах: свідоме сприйняття в
формі осмисленого і зазначеного (пов'язаного з промовою) синтезу відчуттів і
подпороговое сприйняття, яке формується на рівні несвідомого.
Психологи займалися переважно вивченням свідомого сприйняття, досягнувши великих
успіхів в розумінні механізмів і закономірностей сприйняття. При вивченні сприйняття
психологія базується на результатах психофізіології. Підпорогове сприйняття в силу його
складності вивчено значно менше.

Прийом і переробка людиною інформації, що надійшла через органи відчуттів,

завершується появою образів, предметів або явищ. Процес формування цих образів
називається сприйняттям (іноді вживаються також терміни “перцепція”, “перцептивний
процес”). Сучасні погляди на процес сприйняття мають своїми джерелами дві протилежні
теорії. Одна з них відома як теорія гештальта (образи). Прихильники цієї концепції
вважають, що нервова система тварин і людини сприймає не окремі зовнішні стимули, а їх
комплекси: наприклад, форма, колір і рухи предмета сприймаються як єдине ціле, а не
окремо. Протилежно цій теорії біхевіористи доводили, що реально існують тільки
елементарні (одномодальні) сенсорні функції, і приписували здатність до синтезу тільки
головному мозку. Сучасна наука намагається примирити ці дві крайні теорії.
Передбачається, що сприйняття спочатку носить досить комплексний характер, але
“цілісність образу” все ж є продуктом синтезуючої діяльності кори мозку. У принципі
можна говорити про поступове зближення цих підходів. До основних якостей сприйняття
відносять наступні: 1) Сприйняття залежить від минулого досвіду, від змісту психічної
діяльності людини. Ця особливість називається апперцепцією. Коли мозок отримує
неповні, неоднозначні або суперечливі дані, він звичайно інтерпретує їх відповідно до
системи образів, що вже склалася, знань, змісту і завдань діяльності, що виконується,
індивідуально-психологічних відмінностей (за потребами, схильностями, мотивами,
емоційними станами). Киценята, що зросли у клітці, де були тільки вертикальні лінії,
пізніше виявилися не здібними пізнавати горизонтальні. Так само і люди, що мешкають у
круглих житлах (алеути), насилу орієнтуються в наших будинках з великою кількістю
вертикальних і горизонтальних прямих ліній. Чинник апперцепції пояснює значні
відмінності при сприйнятті одних і тих же явищ різними людьми або однією і тією ж
людиною в різних умовах і в різний час. 2) Світ, у якому ми існуємо, сприймається нами
не тільки як організований, структурований, але і як відносно стійкий і постійний. За
образами предметів, що склалися, сприйняття зберігає їх розміри і колір незалежно від
того, з якої відстані ми на них дивимося і під яким кутом бачимо. (Біла сорочка
залишається для нас білою і в яскравому світлі, і в тіні. Але якби ми бачили тільки
невеликий її шматок через отвір, вона здавалася б нам в тіні швидше сірою). Ця
особливість сприйняття називається константністю. 3) Людина сприймає світ не у вигляді
набору непов’язаних один з одним відчуттів або станів своїх органів, а у формі окремих
предметів, незалежно від нього існуючих, що протистоять йому, тобто сприйняття носить
предметний характер. 4) Сприйняття ніби “добудовує” образи предметів, що
сприймаються ним, доповнюючи дані відчуттів необхідними елементами. У цьому
полягає цілісність сприйняття. 5) Сприйняття не зводиться тільки до утворення нових
образів, людина здатна усвідомлювати процеси “свого” сприйняття, що дозволяє говорити
про осмислено-узагальнений характер сприйняття, його категоріальність. Сприйняття
руху і простору Відповідно до того, який аналізатор домінує, розрізнюють зорові, слухові,
дотикові, кінестетичні, нюхові і смакові сприйняття. З точки зору орієнтації людини в
оточуючому світі особливе значення мають рухові (кінестетичні) відчуття: зорове
сприйняття пов’язане з переміщенням очей; у смаковому сприйнятті велике значення
мають рухи язика тощо. Рух оточуючих нас предметів ми здатні сприймати завдяки тому,
що переміщення відбувається звичайно на будь-якому фоні, це дозволяє сітчатці ока
послідовно відтворювати виникаючі зміни в положенні тіл, які рухаються відносно до тих
елементів, перед якими або поза якими і переміщується предмет. Цікаво, що в темряві
нерухома світлова точка здається рухомою (автокінетичний ефект). Сприйняття видимого
руху визначається даними про просторове положення об’єктів, тобто пов’язане із зоровим
сприйняттям міри віддаленості предмета й оцінкою напрямку, в якому розташований той
або інший предмет. Сприйняття простору засновується на сприйнятті величини і форми
предметів за допомогою синтезу зорових, м’язових і дотикових відчуттів, а також на
сприйнятті об’єму і віддаленості предметів, що забезпечується бінокулярним зором.
Сприйняття часу Складність пояснення того, як ми сприймаємо течію часу, полягає в
тому, що сприйняття часу не має очевидного фізичного стимулу. Звичайно, фізичний час,
тобто тривалість об’єктивних процесів, легко може бути виміряний, але тривалість сама
по собі не є стимулом у звичайному значенні слова, тобто немає об’єкта, енергія якого
впливала б на деякий рецептор часу (як це роблять світлові або звукові хвилі). Поки не
вдалося виявити механізм, який прямо або непрямо перетворює фізичні інтервали часу у
відповідні сенсорні сигнали. Найпопулярнішими кандидатами на роль цього механізму
залишаються пов’язані з часом фізіологічні процеси. Такими “біологічними годинниками”
називають серцевий ритм і метаболізм (тобто обмінні процеси) тіла. Досить точно
встановлено, що сприйняття часу зміню- ють деякі медикаменти, що впливають,
передусім, на ритміку нашого організму. Хінін і алкоголь примушують час текти
повільніше. Кофеїн, мабуть, прискорює його, подібно лихоманці. З іншого боку,
марихуана і гашиш мають хоч і сильний, але непостійний вплив на сприйняття часу, вони
можуть приводити як до прискорення, так і сповільнення суб’єктивного часу. Всі впливи,
що прискорюють процеси в організмі, прискорюють для нас і течію часу, а фізіологічні
депресанти сповільнюють його. Існує тенденція переоцінювати відрізки часу менше за
одну секунду і недооцінювати інтервали більше за одну секунду. Якщо відмітити початок
і кінець відрізку часу двома натисканнями, а між ними залишити паузу (наповнений
інтервал), то він буде сприйматися як більш короткий у порівнянні з рівним йому
відрізком, заповнений серією натискань. Цікаво, що більш коротким за часом здається
вимовлення усвідомленої пропозиції, ніж набору безглуздих складів, що вимовляються
стільки ж часу. Тимчасово заповнений інтенсивною діяльністю інтервал здається більш
протяжним; систематично переоцінюються (у тривалості) інтервали, не заповнені
значними для людини подіями. Ми усвідомлюємо тривалість (так само як і простір) лише
тоді, коли існує тимчасовий інтервал між моментом пробудження потреби і моментом її
задоволення, тобто коли час ми сприймаємо як перешкоду (чекаємо чогось або когось). В
іншому випадку ми не звертаємо увагу на переживання нами часу. Звідси слідує основний
закон сприйняття часу, сформульований Вундтом: “Кожного разу, коли ми звертаємо
свою увагу на течію часу, він здається довшим”. Ніколи хвилина не здасться нам такою
довгою, як тоді, коли ми стежимо за стрілкою годинника, що проходить 60 поділок.
Орієнтування у часі Існують великі індивідуальні відмінності у здатності оцінювати час.
Експерименти показали, що один і той же час може пройти для десятирічної дитини в
п’ять разів швидше, ніж для шістдесятирічної людини. В одного і того ж випробуваного
сприйняття часу надзвичайно варіює в залежності від душевного і фізичного стану. При
пригніченості або фрустрації час тече повільно. Час, насичений у минулому
переживаннями, діяльністю, згадується як більш тривалий, а тривалий період життя,
наповнений малоцікавими подіями, згадується як такий, що швидко пройшов.
Протяжність часу менше 5 хвилин при згадуванні звичайно здається більше своєї
величини, а більш довгі проміжки згадуються як зменшені. Наша здатність судити про
тривалість часу дозволяє утворити тимчасове вимірювання – вісь часу, на якій ми більш
або менш точно розміщуємо події. Теперішній момент (зараз) відмічає особливу точку на
цій осі, події минулого розміщуються до, а події очікуваного майбутнього – після цієї
точки. Це загальне сприйняття відносин теперішнього часу і майбутнього носить назву
“тимчасової перспективи”. Основні механізми сприйняття простору і часу мають
природжений характер. У процесі життєдіяльності в певних умовах вони ніби
надбудовуються над параметрами цих умов, але загальні структурні елементи такої
надбудови легко розпадаються в якісно нових умовах. Приголомшуючі дані дали
експерименти з повною сенсорною ізоляцією. Людей занурювали в посудину з водою при
температурі комфорту, причому вони нічого не бачили і не чули, а покриття на їх руках
перешкоджало отриманню дотикових відчуттів. Випробувані незабаром виявляли, що
структура їх поля сприйняття починала змінюватися, все більш частими ставали
галюцинації і самонавіюванні сприйняття часу. Коли період ізоляції закінчувався,
звичайно виявлялася втрата здатності орієнтуватися в навколишньому світі. Ці люди
виявлялися нездатними розрізнювати форми об’єктів (кулю і піраміду), а іноді навіть
сприймали ці форми у зміненому вигляді (називали трапецію квадратом). Вони бачили
зміну кольору там, де вона не відбувалася тощо. Порушення сприйняття При різкій
фізичній або емоційній перевтомі іноді відбувається підвищення сприйнятливості до
звичайних зовнішніх подразників. Денне світло раптом засліплює, забарвлення
навколишніх предметів робиться незвичайно яскравим. Звуки оглушують, ляскання
дверей звучить як постріл, дзвін посуду стає нестерпним. Запахи сприймаються гостро,
спричиняючи сильне роздратування. Тканини, що торкаються до тіла здаються жорсткими
і грубими. Ці зміни сприйняття називаються гіперстезією. Протилежний їй стан –
гіпостезія виражається у пониженні сприйнятливості до зовнішніх стимулів і пов’язана з
розумовою перевтомою. Навколишнє стає неяскравим, невизначеним, втрачає чуттєву
конкретність. Предмети немов позбавляються фарб, все виглядає блідим і безформним.
Звуки долинають глухо, голоси навколишніх втрачають інтонації. Все здається
малорухомим, застиглим. Галюцинаціями звичайно називають сприйняття, що виникли
без наявності реального об’єкта (бачення, привиди, уявні звуки, голоси, запахи тощо).
Галюцинації є, як правило, наслідком того, що сприйняття виявляється насиченим не
зовнішніми дійсними враженнями, а внутрішніми образами. Людиною, що знаходиться у
владі галюцинацій, вони переживаються як такі, що істинно сприймаються, тобто люди
під час галюцинування дійсно бачать, чують, нюхають, а не уявляють або представляють.
Для того, хто галюцинує, суб’єктивні почуттєві відчуття є такими ж дійсними, як і ті, що
виходять з об’єктивного світу. Найбільший інтерес викликають звичайно зорові
галюцинації, характерні незвичайним різноманіттям: видіння можуть бути безформними
(полум’я, дим, туман) або, навпаки, здаватися більш чіткими, ніж образи реальних
предметів. Величина видінь також характеризується великою амплітудою: бувають як
зменшені, так і збільшені, гігантські. Зорові галюцинації можуть бути і безбарвними, але
набагато частіше у них природне або надто інтенсивне забарвлення, звичайно
яскравочервоне, або синє. Видіння можуть бути рухомими або нерухомими, незмінного
змісту (стабільні галюцинації) і такі, що постійно міняються у вигляді різноманітних
подій, що розігруються як на сцені або в кіно (сценоподібні галюцинації). Виникають
одиночні образи (одиночні галюцинації), частини предметів, тіла (одне око, половина
особи, вухо), натовпи людей, зграї звірів, комахи, фантастичні істоти. Зміст зорових
галюцинацій впливає дуже сильно емоційним чином: може лякати, викликати жах або,
навпаки, інтерес, захоплення, навіть схиляння. Від галюцинацій потрібно відрізняти
ілюзії, тобто помилкові сприйняття реальних речей або явищ. Обов’язкова наявність
справжнього об’єкта, який і сприймається помилково, головна особливість ілюзій, що
звичайно розділяються на афективні, вербальні (словесні) і перейдолічні. Афективні
(афект – короткочасне, сильне емоційне збудження) ілюзії частіше за все зумовлені
страхом або тривожним пригніченим настроєм. У цьому стані навіть висячий на вішалці
одяг може показатися грабіжником, а випадковий перехожий – насильником і вбивцею.
Вербальні ілюзії полягають у помилковому сприйнятті змісту реально виникаючих розмов
навколишніх; людині здається, що ці розмови містять натяки на якісь його недобрі
вчинки, знущання, приховані загрози на його адресу. Дуже цікаві і показові перейдолічні
ілюзії, що звичайно викликаються зниженням тонусу психічної діяльності, загальною
пасивністю. Звичайні візерунки на шпалерах, тріщини на стінах або на стелі, різні
світлотіні сприймаються як яскраві картини, казкові герої, фантастичні чудовиська,
незвичайні рослини, барвисті панорами.

4. Природа міжкультурних конфліктів.

У цьому розділі розглядається загальна теорія конфлікту, сутність і стадії розвитку
конфлікту, а також природа міжкультурного конфлікту. Детально обговорюються
причини міжкультурних конфліктів, а також роль комунікативних стратегій в їх
вирішенні. При описі принципів дозволу міжкультурних конфліктів ми спираємося на так
звану модель стилів міжкультурних конфліктів (Intercultural Conflict Style model, або ICS
model). Ця широко використовувана фахівцями з міжкультурної комунікації сучасна
методологія базується на обліку властивих різним культурам принципів вирішення
протиріч.

Загальна теорія конфлікту

Будь-яка культура неоднорідна (гетерогенна). В силу тривалих контактів з іншими

культурами вона вбирає їх риси. Крім того, оскільки вона є спільною для великого числа
людей, вона неминуче дробиться на субкультури, кожній з яких властиві свої норми і
культурні установки, своє світосприйняття. Співіснування в певному просторі чималої
кількості культур і соціальних груп призводить до того, що люди неминуче вступають у
протиріччя і конфлікти один з одним. Спеціаліст по міжкультурної комунікації повинен
бути навчений вирішенню міжкультурних конфліктів, т. Е. Конфліктів, що виникають на
грунті культурних відмінностей.

Вивченням природи конфліктів і побудовою стратегій їх дозволу займається особлива

наука - конфліктологія, яка перебуває на стику соціології, психології та теорії комунікації.
Конфліктологи по-різному дивляться на причини міжкультурних конфліктів. Згідно
деяким вченим, міжкультурні суперечності між людьми кореняться в самій природі
людини, в його неприязні до «іншого».

Зокрема, представники соціал-дарвінізму вважають, що провідним імперативом

людського існування є боротьба за ресурси (територію, воду, їжу та ін.), Подібна до тієї,
яку ми спостерігаємо в тваринному світі. У людському суспільстві крім чисто
матеріальних чинників існують також моральні чинники, пов'язані зі світоглядом. Єдність
світогляду визначає рівень безпеки, який існує в групі: життя серед звичного і знайомого
(мова йде не тільки про матеріальний бік життя, а й про форми ставлення до речей, про
мотивацію вчинків, про способи прояву емоцій, про стилі мислення і прийняття рішень та
ін .) вселяє почуття безпеки; зіткнення же з «іншим», навпаки, відчувається як потенційна
загроза (в цьому випадку людина не впевнена в тому, як його сусід бачить світ, як він
ставиться до речей і іншим людям, як він міркує і т. д.). Прагнення ж думати про свій тип
культурної поведінки як про найбільш правильному (а імператив легітимації культурних
норм є важливою частиною нормативного змісту будь-якої культури - у будь-якої
культури є «метанорма», т. Е. Норма, що виправдує всі інші норми) призводить до
неприйняття інших культурних стратегій. Іншими словами, згідно з позицією соціал-
дарвіністів, будь-яка культура в деякій мірі побудована на ксенофобії в силу базових
антропологічних чинників. Міжкультурний конфлікт в цьому випадку стає просто
формою прояву цих загальних для всіх людей і культур механізмів.

Ряд досліджень спростовують цю точку зору, доводячи, що ксенофобія не є апріорним

властивістю людської природи. Навпаки: неприязнь до представників інших народів і
культур виникає під впливом конкретних соціальних причин. Отже, вивчення і
усвідомлення таких причин, згідно «антідарвіністской» точці зору, може допомогти
подолати міжкультурну і міжетнічну напруженість.

Оскільки фахівець з міжкультурної комунікації може зіткнутися з проявами конфліктних

ситуацій і міжкультурної напруженості, він зобов'язаний знати основи теорії конфлікту, а
також вміти управляти конфліктом, знаходити виходи з конфліктних ситуацій.

Що таке конфлікт, яка його структура і особливості протікання з точки зору загальної
теорії конфлікту?

У сучасній конфліктології під конфліктом в широкому сенсі розуміють «така взаємодія,

яке протікає в формі протистояння, зіткнення, протиборства особистостей або
громадських сил, інтересів, поглядів, позицій щонайменше двох сторін» [1] .

В основі будь-якого конфлікту лежить виявлення або протилежності позицій сторін з

якогось питання, або протилежності цілей або засобів їх досягнення в конкретних
обставинах, або ж явно проявляє себе розбіжність інтересів і прагнень двох сторін і т. П.
Таким чином, будь-яка конфліктна ситуація передбачає обов'язкова наявність суб'єктів і
об'єктів конфлікту.

Під суб'єктом конфлікту розуміється учасник конфлікту або проблема, що провокує

конфлікт. Під об'єктом конфлікту в конфліктології розуміється деяка проблемна ситуація,
в якій перетинаються інтереси конфліктуючих сторін. Ситуація, яка стає приводом для
початку конфлікту, називається його інцидентом. Інцидент виникає по-різному. Він може
бути наслідком ініціативи опонентів (одного або всіх учасників конфлікту), але може
виникнути і незалежно від їх волі і бажання, наприклад, внаслідок будь-яких об'єктивних
обставин або випадковості. Отже, і самі конфлікти можуть бути як суб'єктивними (коли
вони ініціюються суб'єктами конфлікту), так і об'єктивними (коли провокує ситуація
носить об'єктивний характер, а дії опонентів є лише реакцією на об'єктивні обставини).
Крім того, в деяких випадках конфліктна ситуація може як би «передаватися у спадок»,
переходити до нових опонентам навіть в тому випадку, коли виникнення її обумовлено не
об'єктивними, а суб'єктивними обставинами або випадковістю (наприклад, ворожнеча
кланів, родин, націй, розпочата одним поколінням, підтримується наступними
поколіннями, які виявляються не в силах подолати одного разу виникли суперечності,
більш того, на певному етапі наявність деякої «постійної» боку- опонента стає для таких
суб'єктів конфлікту складовою частиною їх групової ідентичності).

У конфліктології вважається, що для запобігання негативним наслідкам, а також для

використання конфлікту в конструктивних цілях (а таке використання теж можливо)
необхідно встановити істинні (як внутрішні, так і зовнішні) причини конфлікту,
усвідомити і спрогнозувати його можливий розвиток. Таким чином, конфликтолог
повинен перш за все визначити структуру конфліктної ситуації і спробувати зрозуміти, як
саме такий конфлікт може розвиватися, що може його ускладнити, а що може допомогти
вирішенню конфлікту.

У розвитку конфлікту традиційно виділяють наступні етапи або періоди:

 1. Латентний період: на цьому етапі відбувається поступове наростання

напруженості, яке, однак, може супроводжуватися спробами учасників
кардинально вплинути на напруженість неконфліктний способом, т. Е. Запобігти
конфлікту.
 2. Відкритий період: на цьому етапі відбувається поглиблення (розширення)
первинної конфліктної ситуації, яка, в свою чергу, може викликати появу інших
проблемних ситуацій і провокують інцидентів. Конфлікт розвивається, при цьому
може спостерігатися загострення (ескалація) або пом'якшення (деескалація)
протистояння, які відбуваються як самі по собі, так і за участю різних зовнішніх
факторів (посередників, примирних обставин та ін.).
 3. Фінальний період: на цьому етапі відбувається зміна ставлення учасників
конфлікту до вихідної конфліктогенної ситуації і, отже, до конфлікту в цілому, в
результаті чого вихідна напруженість спадає і гем самим дозволяється конфлікг.

по

Причини конфліктів можуть бути різними, однак психологи вважають, що перехід від
напруженості до власне конфлікту завжди йде через усвідомлення протиріччя самими
суб'єктами конфлікту, т. Е. Конфлікт - це не просто протиріччя, це усвідомлене
протиріччя. З цього випливає важливий висновок про те, що носіями конфліктів
виступають самі суб'єкти. Інакше кажучи, тільки в тому випадку, коли ви самі для себе
визначаєте ситуацію як конфліктну, можна говорити про наявність конфліктної
комунікації.