1.

Поняття «культура» та структура культури

Існує багато визначень культури. Одні під культурою розуміють цінності

духовного життя, інші, звужуючи це поняття, відносять до культури лише
ідеологію, яка покликана обслуговувати сферу виробництва. Деякі
культурологи вважають, що на сьогодні існує понад 500 визначень культури.
Це пояснюється багатогранністю феномена і широким вживанням терміна
"культура" в конкретних дисциплінах. У галузі історичних, філософських,
етнографічних, соціологічних, філологічних та інших досліджень
зустрічаються різноманітні уявлення про культуру.

культура – це сукупність матеріальних і духовних цінностей, створена

внаслідок цілеспрямованої діяльності людства протягом його історії, а також
взаємовідносини, що склалися в процесі споживання, відтворення цих
цінностей та їх розподілу і обміну

Проблема структуризації культури в сучасній науці остаточно ще не

розв’язана

Культура ділиться на матеріальну і духовну. Причому теоретики

зосереджують всю увагу на аналізі духовної культури, яка є значно багатша,
багатоманітніша і є основною формою існування культури. Поділ не є
сталий, існують різні точки зору. Одні вважають д.к. наслідки д. в-ва, інші
зарахов. і д. в-во. Одні ототожнюють матеріальну культуру з матеріальним
виробництвом, інші зі способом в-ва, вкладають сюди і частину науки (техн.
знання).

Отже, структура культури є досить складним і багатогранним

явищем. Всі складові її елементи взаємодіють між собою, утворюючи єдину
систему культури.

2. Основні підходи до осмислення сутності культури.

Широкий спектр поглядів на сутність і зміст культури не стільки полегшує

можливість дати цьому явищу уніфіковане визначення, скільки ускладнює це
завдання.

По-перше, культура являє собою “другу природу”, створену людиною, тому

вона не може виступати щодо людства як щось зовнішнє. Там, де є
суспільство, що виникло й існує на ґрунті загальнокорисної діяльності, там є
й культура. По-друге, культура виступає як система матеріальних і духовних,
або ідеальних, цінностей. Цінність – це те, що має сенс для людини, тому
культура – це світ, наповнений сенсом людського буття. По-третє, культура
через осмислену діяльність людини визначає міру людського в самій людині
та суспільстві.

Культура – це не просто одна із специфічних сфер життя суспільства. Вона

являє собою людський спосіб буття, що визначає увесь спектр практичної і
духовної діяльності людства, його ставлення до навколишнього світу і
визначення свого місця і ролі в ньому. Зрозуміти сутність культури можна
лише через призму продуктивної діяльності людини, суспільства, всього
людства: створюючи матеріальні потреби свого існування, людина,
спочатку й не усвідомлюючи цього, а потім цілком свідомо розкривала
свій духовний світ, тобто здібності та вміння, знання і світогляд,
соціальні почуття й національний характер тощо.

Кожна людина оволодіває тими культурними цінностями, які були створені її

попередниками. Проте не завжди всі ці цінності доступні або цікаві для
кожної конкретної людини. Скажімо, не кожен може побачити в оригіналі
картину Леонардо да Вінчі “Джоконда”, яка знаходиться в Парижі у Луврі,
або почути “живе” виконавче мистецтво видатних майстрів сучасності через
недоступність придбання квитків на їхні виступи. Так само можна говорити
про переваги одних культурних цінностей щодо інших.

Кожна людина робить свій внесок у культуру суспільства, оскільки

результати її трудової діяльності мають культурне значення. Саме діяльний
підхід до визначення культури як цілісного соціального явища дозволяє
включити в сферу культури всі види людської діяльності: матеріальну і
духовну.

3. Осмислення культури як суспільного явища в українській науковій думці.

У процесі творчої людської життєдіяльності розвивається весь комплекс

соціально-політичного буття людини: складаються нові соціальні спільності і
стосунки між ними, ефективніші форми урядування і самоврядування у
суспільстві, нові інститулізовані структури духовного виробництва, зв'язки
між різними народами і державами, нові інформаційні канали та ін. У
результаті активної людської життєдіяльності розвиваються, збагачуються
усі суспільні форми життя, прогресує суспільство як складний соціальний
організм. Отже, культура є вираженням досягнутого людиною рівня
історичного прогресу. І навпаки, за словами Йоганна Гете, мірою
культурного світу є тріумф виключно людського, усе має значення лише
остільки, оскільки носить гуманний характер. Інтеграл культури - людина і
людяність.

4. Суб’єкт культури
Суб'єкт культури - це активний діяч, творець, перетворювач культурної
реальності. Він знаходиться на перетині безлічі чинників - як зовнішніх, або
об'єктивні, в тій чи іншій мірі його зумовлюють, так і внутрішніх, або
суб'єктивних, завдяки яким він сам, у свою чергу, за допомогою активної
діяльності вторгається в культуру і змінює її.

Серед науковців не виникає жодного сумніву щодо об’єкту культури, яким

виступає природа (та, що дана нам космосом і Богом), та її суб’єкту – людини,
яка внаслідок власної осмисленої діяльності, “обробляючи” навколишній світ,
створює ціннісний світ культури, тобто “другу природу”. Розбіжності
виникають при визначенні предмету культура, який розглядається під різним
кутом зору представниками різних теорій та методик у дослідженні цього
феномена.

Людина приходить у світ вже наділеним певними біологічними,

фізіологічними і психологічними параметрами. Як будь-яка біологічна
цілісність, покладена в контекст природної реальності, він підпорядковується
тим або іншим законам природи. Однак людина визначається як людина не
цими рисами, а тими характеристиками, які дозволяють йому стати активним
реформатором навколишньої реальності. Або, кажучи іншими словами,
людина стає людиною в той момент, коли в ньому проявляється суб'єкт
культури, бо саме культура відрізняє людину від усіх феноменів реальної
дійсності. Завдяки їй ми можемо окреслити межі людської унікальності -
тільки в культурній площині людина проявляється як істота суверенна і
автономне, принципово незвідне до інших форм природного світу. Суб'єкт
культури присутня лише тоді, коли заявляє про себе Людина культурна, і
навпаки. Те ж саме справедливо і щодо людських спільнот: якесь утворення
індивідів лише тоді стає соціальною автономністю, коли починає виступати як
колективного суб'єкта культури.

5. Культура і цивілізація

Цивілізація (від лат. civilis – громадянський, суспільний, державний) досить

поширений термін, що часто використовується в побуті й науці. Зокрема в
побуті він виступає синонімом культури (цивілізована особа – це особа
культурна, освічена, ввічлива, вихована). Навпаки, в науці немає єдиної думки
щодо визначення цього поняття
При всьому розмаїтті існуючих точок зору на цивілізацію, вчені були
одностайні щодо таких її найважливіших характеристик: 1) створення
писемності; 2) відокремлення ремесла від землеробства; 3) розшарування
суспільства на класи; 4) поява міст; 5) виникнення монументальної
архітектури; 6) формування держави. Наявність цих ознак практично всі
визнають обов’язковими. Якщо навіть узяти до уваги перші чотири риси, то
вони вже характеризують цивілізацію як соціокультурний та економічний
комплекс.

Культура виступає насамперед духовним виміром цивілізації, її духом,

основою та фундаментом людської історії. Під цивілізацією ж розуміється
певний етап культурної еволюції людства, що являє собою якісну межу на
еволюційному шляху. Нині одні вчені розцінюють зустріч культури із
сучасною цивілізацією як кризу культури, навіть як її катастрофу, інші
вбачають у цьому народження нової культури і відповідно нового етапу
цивілізації.

срижень історичного розвитку людства, який духовно наповнює і збагачує

кожну наступну епоху цієї історії, то цивілізація – це тіло культури, її
матеріальна оболонка, яка має не природне, а соціальне походження.

Цивілізація перебуває в постійному розвитку. Її рівень залежить від розвитку

техніки, наукового потенціалу, релігії, моралі, рівня добробуту населення,
його самосвідомості, сталості духовних цінностей. Тому цивілізація може
бути показником зрілості суспільства, або ж суспільство, яке здатне
забезпечити людям нормальний розвиток та існування, і є цивілізацією. Таким
чином, культура виступає як сукупність духовних можливостей суспільства, а
цивілізація – як сукупність умов, необхідних для реалізації цих можливостей.
Якщо культура визначає зміст і мету суспільного та особистісного буття, то
цивілізація забезпечує форми та технічні засоби їх втілення.

6. Функції культури.
Культура як суспільне явище виконує певні функції.

Перетворювальна функція. Культура є знаряддям творчої діяльності людей з

метою задоволення їхніх різноманітних потреб і потреб суспільства. Ця
функція здійснюється людьми за допомогою різних засобів виробництва,
наукових досліджень тощо.

Пізнавальна, або гносеологічна, функція. Культура, яка концентрує в собі

кращий суспільний досвід багатьох поколінь людей, іманентно накопичує
знання про світ, таким чином сприяючи його пізнанню і освоєнню.
Комунікативна функція. Культура це єдиний механізм передавання
суспільного досвіду від одного покоління до другого, від епохи до епохи, від
однієї держави до другої. Через це невипадково культуру вважають
суспільною пам'яттю людства. Спадкоємність культурної традиції не повинна
перериватися, бо це призводить до втрати суспільної пам'яті.

Регулятивна, або нормативна, функція. У сфері праці, побуту, між-

особових відносин культура так чи інакше впливає на поведінку людей і
регулює їх вчинки, дії і навіть вибір матеріальних і духовних цінностей.
Регулятивна функція культури спирається на такі нормативні системи, як
мораль і право.

Функція емоційного регулювання життєдіяльності людини. Вона

знаходить свій вияв у виробленні і застосуванні різноманітних форм
емоційного настрою і знімання психологічних напруг, які виникають у процесі
розумової та фізичної праці, побутових відносин людей. Засобами емоційного
регулювання є співи, танці, ігри, кіно, телебачення тощо.

Ціннісно-орієнтаційна функція. Культура як система цінностей формує в

людини певні ціннісні потреби й орієнтації. За рівнем і якостями знань, а також
за моральними якостями оцінюють рівень її культури. Моральний та
інтелектуальний зміст, як правило, виступає критерієм відповідної оцінки.

Людинотворча, або гуманістична, функція. Це інтегруюча функція.

Культура є способом і засобом саморозвитку індивіда, його матеріального і
духовного світу. Вона є мірою "олюднення" самої людини, мірою людяності її
ставлення до природи, суспільства, інших людей, до самої себе. Культура є
тим виміром людського буття, який відповідає за розвиток людини як людини.
Усе, що створене, будь-який предмет цивілізації зберігає в собі здібності і
властивості людини, відображує її історичний досвід, потреби, цінності. Саме
в процесі предметної діяльності, в історичному процесі соціального життя
створюється тіло цивілізації і культури - світ людини, світ її сил, можливостей.

7. Сутність та структура духовної культури.

Духовна культура – сфера людської діяльності, що охоплює різні сторони

духовного життя людини і суспільства. Духовна культура містить у собі
форми суспільної свідомості і їхнє втілення в літературні, архітектурні й інші
пам'ятники людської діяльності. Виступаючи якісним показником духовного
життя суспільства, духовна культура по своїй суті структурі духовної сфери
громадського життя, що як систему являє собою єдність таких компонентів, як
духовна діяльність, духовні потреби, духовне споживання, соціальні
інститути, духовні відносини і спілкування.

Духовна культура суспільства включає:

 відтворення індивідуальної і суспільної свідомості;

 народну художню культуру;

 мистецтво як професійний вид художньої творчості;

 естетичну культуру;

 культуру наукового життя;

 культуру утворення;

 культуру виховання;

 культуру волі совісті;

 культуру морально-духовного життя;

 інформаційну культуру.

Людина по-різному може реалізувати свій творчий початок, і повнота його

творчого самовираження досягається через створення і використання різних
культурних форм. Кожна з цих форм має свою "спеціалізовану" значеннєву і
символічну систему. Спробую далі коротко охарактеризувати насправді
загальні форми духовної культури, у кожній з яких по-своєму виражається
суть людського буття

Отже, розвиток культури супроводжується виникненням і становленням

самостійних систем цінностей. Спочатку вони включені в контекст культури,
але потім розвиток приводить до все більш глибокої спеціалізації і, нарешті,
до відносній їх самостійності.

8. Духовні цінності – сутність і специфіка.

Духóвні цíнності ― складний концепт, який позначає культурно значущі

життєві орієнтири особистості у пошуках сенсу та самореалізації, що
підносить людину на вищий рівень самоствердження та свободи. Абсолютні
духовні критерії дійсно людської буттєвості; мають інтегративний характер у
її життєдіяльності.
Духовні цінності формуються у сфері духовності та культуротворчості; вони
міцно пов’язані з іншими феноменами, серед яких ― духовні
потреби, духовна культура, духовне життя, духовний світ, духовні
почуття, цінності, ціннісні орієнтації, загальнолюдські цінності.

Духовні цінності розглядають як універсум духовних надбань людини й

людства (знань, ідеалів, норм, ідей та ін.), відносно цілісну систему морально-
етичних, філософсько-світоглядних, релігійних, естетичних тощо універсалій
і максим, які є суспільно та особистісно значущими, збагачують сенсами
життєвий світ, стають умовою справді людського буття.

9. Традиції та новації як чинники розвитку культури.

Традиції супроводжують людство протягом всієї його історії. Традиції - це

особливості ставлення людини до світу (цінності, інтереси, переконання та
моральні норми), що передаються від покоління до покоління.

Кожне покоління людей, одержуючи у своє розпорядження певну сукупність

традиційних зразків, не просто сприймає і засвоює їх у готовому вигляді. Воно
неодмінно здійснює їх власну інтерпретацію і вибір, наділяє конкретним
змістом, ціннісно забарвлює. Одні елементи соціокультурного спадщини
приймаються, в той же час інші відкидаються, визнаються шкідливими або
помилковими. Тому традиції можуть бути як позитивними, так і негативними.
Позитивний полюс визначається сукупністю того, що зі спадщини предків
приймається, відтворюється, реалізується в життя наступних поколінь. В
негативні традиції включаються ті об'єкти, процеси, дії, норми і цінності
культурної спадщини, які визнаються непотрібними, вимагають викорінення.

Протилежністю традиції є інновації. Під інновацією в культурології

розуміються механізми формування нових культурних моделей самого різного
рівня, які створюють передумови для соціокультурних змін. Здатність
суспільства до адаптації до мінливих умов, яка робить можливим ефективне
дозвіл безпосередньо стоять перед суспільством і людиною конкретних
проблем, виробляється в ході історичного розвитку. Дуже часто нові культурні
форми, перш ніж стати загальноприйнятими, виробляються в тих видах
культурної діяльності, в яких не реалізуються насущні потреби конкретної
спільноти. Проте саме в них відображається здатність всієї культури взагалі і
кожної окремої людини зокрема відображати дійсність, трансформувати свої
вчинки згідно виникаючим змінам, вносити елемент новизни. Інновації
безпосередньо залежать від індивіда, від його здібностей до творчої
активності, а також від можливостей суспільства сприймати, інтегрувати і
адаптувати результати такої активності.

Антитезою традиційним, або орієнтованим на традиції, культурам можна

вважати культури, що активно підтримують інновації Культура Європи -
Нового часу і сучасна - носить чітко виражений інноваційний характер.
Європейське суспільство в цілому, так само як і окрема його представник,
орієнтоване на оновлення, вироблення нових культурних форм. Причому цей
процес все більш прискорюється. Традиції, традиційність часто свідомо
ігноруються, що провокує втрату індивідуальної та колективної культурної
ідентичності і створює реальну загрозу стабільності існування всього
людського співтовариства.

10. Принципи типологізації культури.

Тип культури - Це подібність, спільність, те, що об'єднує культурні одиниці

в одне безліч культур (а не одна культура) і відрізняє це безліч культур від усіх
інших.

Принципи типологізації:

1. формаційний. Встановлює залежність типу культури від пануючого

способу виробництва (первісно-общинного, рабовласницького, феодального,
капіталістичного). Культура відповідає способу виробництва. Цей принцип
поділяє історичний процес на безліч етапів розвитку культури, що змінюють
один одного: первісний, рабовласницький, феодальний, буржуазний,
індустріальний, постіндустріальний.

2. цивілізаційний. Цей принцип трактується в залежності від розуміння

власне цивілізації. Багато дослідників говорять про негативний вплив на
культуру цивілізаційних процесів, т. К. Цивілізація породжує чужі культурі
явища: масовість, утилітарно-прагматичні установки,
технократію. Розділяє культурний процес на кілька періодів: біогенний,
духовно-культурний, технотронний.

3. концептуальний. Цей принцип дає можливість осмислити культуру через

призму панівного в суспільстві світогляду. Осмислюються світ, місце в ньому
людини, значимість його діянь, взаємини з іншими людьми.

4. культурно-історичний. Цей принцип є найбільш поширеним.

Акцентуються духовні домінанти історичних епох і періодів, в рамках яких
виникають і функціонують конкретно-історичні типи культури.
5. релігійний. Цей принцип дозволяє класифікувати культуру в залежності від
головного типу релігійного світогляду. Всі релігійні вірування від самих
початкових до сучасних можна звести до двох різновидів: політеїзму і
монотеїзму. Цей принцип дає можливість розділити культуру на язичницьку
(давню) і культуру, в якій превалює одна зі світових релігій (християнство,
буддизм, іслам).

6. етнонаціональний. Цей принцип дає аналіз культури за спільністю

етнонаціональних характеристик. На території локального розселення певного
етносу існує свій тип культури. Він, природно, тісно пов'язаний з менталітетом
етносу. Така національна культура всередині себе характерна рисами
спільності. при порівнянні з іншими в ній виділяються яскраві відмінності.

7. Демографічний. У цьому принципі міститься орієнтація па виявлення

особливостей і спільнот ознак, що детермінують якість культурних орієнтації
Тут особливе значення мають щільність, чисельність, склад, соціальна
зайнятість населення.

8. Регіонально-територіальний. Історія підтверджує, що вигляд і доля тієї чи

іншої культури знаходяться в прямій залежності від географічних і
кліматичних умов середовища.

11. Національна культура в системі світової культури.

Світ культури, у якому існує людство, є складним і багатоманітним, тому
світову культуру слід усвідомлювати як рівноправне співіснування культур
усіх народів. Це співіснування побудоване на фундаменті взаємозбагачення
різних національних культур, неприпустимості претензії на лідерство з боку
окремої національної культури, визнанні загальнолюдської культури вищою
за її різновиди через те, що вона їх об'єднує в єдине ціле та сприяє
взаєморозумінню в наповненому суперечностями світі.

Проте в ситуації культурного розмаїття, історичного співіснування різних

народів закономірно актуальним є питання щодо особливостей національних
культур. Ознакою сучасності є визнання за кожною національною культурою
права на відстоювання власної самобутності, самостійне існування й розвиток,
а також визнання тенденції її зближення з іншими культурами.

Світова культура - це синтез кращих зразків національних культур різних

народів, що стали загальнолюдським надбанням.
Національна культура є синтезом цінностей, створених різними соціальними
групами людей і класами даного суспільства. Своєрідність національної
культури, її неповторність та оригінальність виявляються в духовній сфері,
перш за все в мові, літературі, музиці, живописі, філософії, традиціях, релігії.
Матеріальну сферу національної культури складають лад економічного життя,
традиції праці й виробництва, культура господарювання тощо.

12. Головні чинники становлення української культури.

Специфічність елементів культури зумовлено такими групами чинників:

 - соціально-психологічними чинниками крос-культурних відмінностей -

потребою в ідентифікації зі своєю групою і водночас диференціацією від
представників інших груп;

 - об'єктивними умовами навколишнього середовища, географічного

положення, до яких належать ландшафт, клімат, флора і фауна. У
далекому минулому природа дозволяла людині виживати та жити. Дії,
які винагороджувалися, ставали звичними і складали основу для
відмінностей від інших груп, систем цінностей, норм та правил
поведінки. Формування такої системи збільшувало ймовірність
виживання групи. У результаті члени групи переживали задоволення від
належності до неї, а елементи культури приймалися та
використовувалися усіма учасниками міжособистісного спілкування.
Культурна система закріплювалася у свідомості, фіксувалася на камені,
кераміці, на папері, передавалася наступним поколінням і регулювала
поведінку кожного індивіда.

Виділяють такі чинники розвитку культури:

 - потреба у виживанні;

 - ресурси та їх надлишок (достаток);

 - щільність населення;

 - технології;

 - клімат (за Д. Мацумото).

12. Головні чинники становлення української культури.

Позитивні чинники розвитку культури

1. Однією з тенденцій сучасного культурного життя є відхід від тоталітарного
минулого й перехід на шлях національних та загальнолюдських цінностей.

2. Ліквідовано цензуру та ідеологічний тиск.

3. Почалося забезпечення виконання «Закону про мови» (1989р.).

4. Відбувається вільний розвиток художніх стилів і жанрів.

5. Відбувається вільний розвиток культури національних меншин.

6. Створюються благодійні культурні фонди.

7. Створено систему нагород України — Почесна відзнака Президента

України, ордени Богдана Хмельницького, Ярослава Мудрого, княгині Ольги,
відзнака «За мужність».

8. Відбувається українізація телебачення та радіомовлення (повільно).

Негативні чинники розвитку культури

1. Фінансування культурної сфери за залишковим принципом.

2. Відбулося і продовжує відбуватися засилля комерційної масової культури.

3. Скорочується мережа культурно-освітніх закладів — бібліотек, кінотеатрів,

клубів та будинків культури тощо.

13. Особливості еволюції української культури.

У IX столітті у Східній Європі постала монархічна держава Русь, центром якої

став Київ. Основою культури Русі стала самобутня культура
східнослов'янських племен. На момент її виникнення у господарському укладі
слов'ян давно вже переважало землеробство,
важливими промислами стали скотарство, полювання, рибальство і бортницт
во. Досить високого рівня досягло до Х століття і ремесло — виготовлялися
вироби з заліза і кольорових металів, розвивалися гончарна
справа, ткацтво, вичинка й обробка шкіри, різьблення на камені й дереві.

Рубіжною подією стало проникнення християнства, що приходило на

зміну язичницьким віруванням руських племен і було офіційно
прийнято Володимиром Великим 988 року. Введення християнства значно
прискорило розвиток писемності (певний час
співіснували кирилиця та глаголиця), а також літератури, давні пам'ятки якої
написані церковнослов'янською мовою. Важливими стали
впливи Візантійської культури, зокрема поширився візантійський стиль в
архітектурі, в духовній музиці поширився знаменний розспів.

Татаро-монгольська навала середини XIII століття стала причиною затяжного

економічного занепаду. У ряді виробництв спостерігалося падіння або забуття
складної техніки, спрощувалася реміснича промисловість. На тривалий час
було припинено будівництво. Центром духовної культури залишалися однак
православна церква, яка залишалася володарями Орди недоторканою.

Із занепадом Київського і Чернігівського князівств головним осередком

розвитку української культури було Галицько-Волинське князівство, що
перебувало у сприятливішому геополітичному становищі. Ситуація стала
поступово змінюватися із входженням українських земель до складу Великого
князівства Литовського. В культурі стає помітним західноєвропейський вплив.
Його поєднання з місцевими традиціями визначило культурний зміст епохи.
Значних висот досягли наукові знання в гуманітарних галузях: філософії,
історії. Розвивалися світські мотиви в літературі. Архітектура храмів набуває
рис готичного стилю, поширеного в міському будівництві Європи.
Продовжувався розвиток різних жанрів народного мистецтва: декоративно-
прикладного, музичного, театрального. Народна творчість збагачувалася
героїчними, визвольними мотивами.

У XVI столітті триває стабілізація і пожвавлення економічного життя,

зростання міст. На Волині і в Галичині все ширше практикувалося
будівництво світських споруд не з дерева, а з каменю і цегли, у XV столітті у
Львові було побудовано водопровід.

Із заключенням Люблінської унії у 1569 році українські землі опинилися під

володінням Речі Посполитої. Позиція соціальної еліти в нових умовах була
неоднозначною. Своєю меценатською діяльністю прославилися
князь Костянтин (Василь) Острозький, князь Юрій Слуцький, Єлизавета
(Галшка) Гулечівна. Однак більшість українських феодалів, верхівка
духовенства в умовах панування Речі Посполитої віддалялися від національної
культури — мови, традицій, православної віри і сприймали польську.

У цій історичній ситуації роль духовного лідера народу взяло на

себе козацтво — самобутній суспільний стан, який сформувався в XV—XVI
століттях. Саме козацтво підхопило традицію національної державності,
виступило захисником православної церкви, української мови.

14. Мова в системі національної культури.

Суспільне явище - мова - є не тільки головним способом передавання
інформації, а й способом визначення якості цієї інформації, тим, що багато
в чому зумовлює життя людей. В Україні значущість мови визнавалася
багатьма вченими, які бачили в ній чинник об'єднання спільноти, виявлення
національної психіки. Український історик, релігійний діяч/. Огієнко наводив
багато прикладів вияву національного духу в українській мові. Зокрема, він
розкрив зв'язок слова "дружина" зі статусом і роллю жінки в українському
суспільстві. Ним доведено, що серед слов'янських мов українська
мова найбільш багата на лексику, найвиразніша на синтактику. Вона
визнана однією з наймелодійніших мов світу. Багатою є
і синоніміка української мови.

Мова в будь-якому суспільстві виконує такі функції: культуротворчу,

етнозберігальну, комунікативну, пізнавальну, ідентифікуючу, інтегративну та
дезінтегративну. Вона функціонує у вигляді рідної мови, мови національної та
мови державної, а також мови міжнаціонального спілкування.

Нація, національна культура, національна мова - явища настільки

взаємопов'язані, взаємозумовлені, що наслідком зміни або зникнення мови
може бути не тільки трансформація культури і буття нації, а й їхнє зникнення.

Українська мова як різновид слов'янської мови (разом із ще 12 мовами)

входить до складу індоєвропейської мовної системи. Учені, які визначають
Київську Русь як поліетнічну державу, стверджують, що українська,
білоруська, російська мови (вони належать до східнослов'янської групи мов)
виникли незалежно одна від одної, є самостійними мовами. Тому ще до XI ст.
населення, що мешкало на території сучасної України, мало власні специфічні
мовні елементи, які згодом забезпечили самобутність української мови.

Українська мова успадкувала з праслов'янського мовного світу власний

базовий лексичний фонд, розвиток якого забезпечували й іншомовні
впливи. Етнокультурна консолідація у ХІУ-ХУІ ст. посилювала мовну
єдність українського народу. Але мовна ситуація в Україні не була
однозначною надалі. Місце і роль мови в житті народу в різні історичні часи
або поширювалися, або звужувалися, що зумовлювалося мовною
політикою держав, яким була підпорядкована країна, зміною етнічної
структури населення України, силою впливу інших мов та мірою визнання
українцями їхньої значущості тощо.

Бездержавність українського народу, його підпорядкування іншим

державам, політика денаціоналізації, яку здійснювали ці держави стосовно
України, спричиняли зниження статусу української мови. ХУІІ-ХХ
ст. характеризує тенденція обмеження, заборони використання української
мови практично в усіх галузях духовної діяльності, її функціонування
охоплювало лише сферу спілкування нижчих верств населення, а також
сільське середовище. Практично це був період лінгвоциду (знищення мови),
коли мову забороняли, принижували її статус та престиж, переслідували її
носіїв, позиціонували її як копію іншої мови.

Головною силою, яка забезпечувала збереження української мови, сприяла її

розвитку, були селянство, а також частина міського населення. До речі, саме
селянство вважається культурологами, визначальним осередком, де
функціонували цінності традиційної національної культури, жив
національний дух.

15. Основні риси української культури.

 українська культура належить до євразійського типу. Вона

формувалася на стику європейської та азійської культур, не
протистояла ні європейським, ні азійським духовним цінностям, але й
не підпорядковувалася ними і не підпорядковувала їх. На територію
України приходили як європейські, так і азійські народи. Вона
розташована на перетині Заходу і Сходу, через неї пролягав шлях, що
поєднував Європу з Азією. В українській культурі помітні впливи
античної культури, зокрема, відчувається її грецький дух. Вона була
наповнена алювіями (відкладеннями, нашаруваннями) духовного світу
кіммерійців, скіфів, сарматів, печенігів, татар та інших народів, які, як
водяні потоки, залишали тут свої культурні здобутки, що
нашаровувались один на одному, органічно змішувалися;
 - українська культура є однією із складових індоєвропейського кола
культур. Єдність культур, які входять до складу індоєвропейських
культур, передусім пов'язують із походженням їхньої мови від єдиного
генетичного предка - індоєвропейської прамови. Крім того, ці культури
споріднені змістом міфологічного світогляду, уявленням про Всесвіт,
структуру, функції та стосунки у світі богів тощо. За версією відомого
історика В. Хвойки, індоєвропейці або арійські племена, предки яких
жили на місці сучасного Егейського моря, розселялися в Європі в
декількох напрямках. Культурна, мовна, економічна, демографічна
експансія індоєвропейців протягом багатьох тисячоліть зумовлювала
світовий історичний процес. У-ІУ тис. років тому споріднені народи
оселилися на великому просторі між Атлантикою та Індією, між
Скандинавією та Індійським океаном. Археологи та історики
припускають, що прабатьківщиною індоєвропейців були Німецька,
Польська, Поліська, Наддніпрянська низини та басейн Дінця. Перший
 імпульс до індоєвропеїзації Євразії, на їхню думку, пішов з лісостепів
та степів України;
 - українську культуру відносять до гонічного типу культури, який, на
відміну від ургійного, пов'язаний з тим, що творить себе завдяки
імпульсам, натхненню, емоціям та почуттям, а не на фундаменті
прагматично-раціоналістичних планувань;
 - для української культури характерним є домінування минулого над
майбутнім, а звідси - наявність традиціоналізму та консерватизму;
 - серед особливостей української культури необхідно визначити
її поліфонічність. Постійно на території України з'являлися різні
народи, що приносили сюди свої "культурні потоки", які
перемішувались і залишали свої відбитки в культурі, що творилась
автохтонним населенням. "Головна мелодія" в поліфонічній
українській культурі створювалася слов'янами, які використовували
для цього все розмаїття культур, що приносили міграційні хвилі;
 - українська культура є сполученням протилежних, двоїстих
(амбівалентних і бінарних) складових. Це, як уже зазначалося,
притаманне українському менталітету; підтверджується наявністю в
ньому двох начал: авантюрно-козацького (схильного до максималізму)
і селянського (спрямованого на самозаглибленість і самопізнання);
виявляється в наявності протилежних культурних орієнтирів (як,
наприклад, прагнення демократизму й ототожнення істини та влади);
 - природні, соціальні умови життя, менталітет українців стали
фундаментом створення і розвитку української культури як культури
селянської. Одвічна селянська сутність українців, притаманний їм
культ землі, хліба, хліборобської праці наповнили сакральний світ
народу хліборобською ідеєю. Психологія працьовитого господаря-
хлібороба налаштовувала українців на містичний потяг до землі, її
обожнення і оспівування. Україна залишалась аграрною країною
практично до першої чверті XX ст. Тому селянськість - ознака не
тільки сільського населення, а й всіх верств, у тому числі й інтелігенції.
Селянські пріоритети простежуються як у державницькій ідеології, так
і програмах громадських об'єднань і рухів (народництво, селянська
партія тощо). Збереження цінностей та традицій української культури
за часів агресії інших культур забезпечувало селянство;
 - визначальний вплив на становлення і розвиток української культури
мало християнство, завдяки чому ця культура, є релігійною. Тривалий
час її фундаментальною основою був теоцентризм. Православне
християнство для українців перетворилося на рідну релігію тому, що
його спрямованість на духовне вдосконалення людини відповідає
духовним прагненням народу, його спрямованості на пізнання самого
себе та самовдосконалення. Православ'я в Україні розвивалося в
самобутньому "руському варіанті", у якому виявлялися такі традиційні
риси українців, як індивідуалізм і налаштованість на усамітнення,
 витривалість, терпимість, сподівання на захисника, пріоритет емоційно
- почуттєвого начала.

16. Українська національна ідея.

Украї́нська націона́льна іде́я — національна ідея українців, яка
відображає головні національні інтереси і задає оптимальний напрям розвитку
країни, як у сьогоденні, так і на майбутнє.

Унітарна політика часів Київської Русі, поступившись розпаду на удільну

систему, існувала лише 120—150 років. Надалі національний характер
давньоруського етносу складався у протистоянні автономістично-
самодостатнього егоїзму (т. зв. «моя хата скраю») і централістичної
тенденції, провідниками якої опісля смерті Богдана Хмельницького в Україні
стали Польща, Московське царство, Оттоманська і Австро-Угорська імперії.
Тому в ментальності українців центральна влада тривалий час розглядалася як
чужа та ворожа. З національних традицій, національного характеру, умов
існування недержавного етносу випливали і зміст, та характерні риси
української мрії. Головним у ній була родина, матеріальне благополуччя і
нейтралізація негативного впливу влади.

В XIX ст. основи для ідейного формування заклав Тарас Шевченко котрий
вважається «батьком» національного відродження. Він не створив жодної
програмової статті, чи брошури, як-то робили пізніші ідеологи, проте своїми
творами заклав базис політичної ідеології, зокрема начерком національної ідеї
вважається його «І мертвим, і живим, і ненародженим…»]. За його життя
значущим осередком українського просвітництва було Кирило-Мефодіївське
товариство, серед членів котрого був і Микола Костомаров, автор «Книги
буття українського народу». Наступним значним, хоча й суперечливим
теоретиком ідеї, вважається Михайло Драгоманов, зі спілок найбільший вплив
мало Братство тарасівців, з котрого зокрема вели почин Микола
Вороний та Микола Міхновський, автор «Самостійної України».

Два роки боротьби з імперіями і постімперськими утвореннями за

незалежність та одночасна суперечка різних політичних сил між собою стала
підґрунтям формування національної української ідеї на практично-наукових,
а не лише на теоретичних засадах. Компромісним поєднанням української мрії
і різних моделей української національної ідеї стали праці Михайла
Грушевського, Дмитра Донцова, В'ячеслава Липинського, Миколи
Сціборського, Петра Федуна, Юрія Липи та інших.
Черговий сплеск уваги до національної ідеї відбувся за часів набуття
Незалежності, відколи країна мала в стислі терміни віднайти нові цілі
розвитку, визначатися в європейському і світовому просторі, а громадяни
України самоідентифікуватися не лише в громадянстві, але і в політичних,
економічних та культурних орієнтирах. Руйнування попередніх
фундаментальних цінностей і уявлень викликало докорінні зміни в
ідеологічній сфері [3].

Сучасні українські культурні і політичні діячі і громадяни продовжують

творити українську національну ідею сьогодні. Зокрема Інститут Історії
України[4], Лесь Подерв'янський[5], Оксана Забужко[6] та інші.

17. Характеристика українського менталітету.

Соціально-історичний шлях українців, довкілля, у якому проходить їхнє

життя, уважаються визначальними умовами формування своєрідного
характеру українського народу та його менталітету.

Більшість філософів і культурологів визначають менталітет як доведений

до підсвідомого автоматизму тип мислення, виявленням якого є система
цінностей, що виступають фундаментом змісту буття спільноти та окремої
людини. Менталітет є дуальним за своєю природою: це водночас психічне,
безсвідоме, природне, біологічне та соціальне, прищеплене вихованням і
традицією. Менталітет визначає сутність і форми відносин народу, нації,
окремих її членів з природним і соціальним оточенням. Отже, менталітет
актуалізується у змісті будь-якої діяльності етносу (а також його окремих
представників), починаючи від спілкування і закінчуючи самопізнанням.
Зміни в менталітеті, зумовлені природними і соціально-історичними
чинниками, відбуваються дуже повільно, непомітно.

Фундаментом менталітету є архетипи - безсвідомі колективні уявлення,

які, на думку науковців, успадковуються біологічно. Найбільш глибинними,
впливовими чинниками їх формування (як і взагалі ментальних відмінностей
етносу) вони вважають природне і соціальне середовище, а також етнічний
темперамент, пасіонарність (усвідомлене або безсвідоме непереборне
внутрішнє прагнення реалізації мсти). Архетипи втілюються в образах,
символах, міфах - у всіх сферах духовного життя певної спільноти, визначають
специфіку світобачення, картини світу тощо. Вони відіграють в історії
культури етносів конструктивну роль, забезпечують зв'язок між епохами та
поколіннями, цілісність етнічної культури.

В українському менталітеті найбільш яскраво простежуються:

 - домінування емоцій та почуттів над інтелектом і
волею. Українцям притаманні несталість емоцій та настрою, швидка
запальність та швидке згасання емоцій. Емоційність наповнює життя як
оптимізмом, так і песимізмом, сприяє перетворенню ненависті на любов,
гніву - на милість тощо. Завдяки емоційності стосунки в суспільстві,
родині будуються на щирості, характеризуються або приязністю,
доброзичливістю, або сухістю, навіть нещирістю. Переконаність
українця в будь-чому зазвичай зумовлюється емоційною наповненістю
того, що йому пропонується. Отже, український народ захоплюється
міфотворчістю, живе у світі міфів, живить себе міфами, легко
переходить віл одного міфу до іншого;

 - індивідуалізм. Український індивідуалізм сформувався завдяки життю

в малому гурті, у родині. Він пов'язаний з обмеженістю, замкненістю,
локальністю кола спілкування. Його вирізняють споглядальність,
самозаглибленість, зосередженість на власних почуттях, відсутність
агресивності, у ньому переважають образно-чуттєве начало, спокій і
безтурботність (квієтичність). Індивідуалізм українців зумовлює
усунення людини від розв'язання проблем суспільства, обмеження її
зв'язків з іншими людьми. Українця цікавить тільки його найближче
оточення, чужі, інші для нього далекі, їх можна використовувати, у разі
потреби ними можна навіть маніпулювати. Головне для українця, щоб
його не турбували. Український індивідуалізм можна визначити як
стратегію виживання особи, а не спільноти. Українська людина завжди
залишається з любов'ю і турботою наодинці. Індивідуалізм українського
народу антидержавний, що виявляється в неприйнятті формально-
інституційних відносин, передусім правових, а також у політичному
інфантилізмі;

 - інтровертність. Як відомо, інтроверт проектує власну активність на

себе. Інтровертність спричиняє меншу залежність людини від
зовнішнього середовища, орієнтує її на зміни власного внутрішнього
світу. Інтровертність українців пов'язана з домінуванням минулого над
майбутнім, байдужим ставленням до перспектив соціального розвитку.
Українська інтровертність призводить до заміни істини пристрастю,
бажанням, зацікавленістю, до пошуків не істини, а власної правди.
Інтровертність зумовлює суперечності між містом і селом, які викликані
тим, що інтровертність селянина не налаштовує його на зміну
традиційних основ буття, які активно впроваджує в життя місто. У
зв'язку з цим селянин відчуває до мешканця міста приховану антипатію;
  - кордоцентризм. Ця складова українського менталітету тісно й
органічно пов'язана з інтровертністю та індивідуалізмом.
Кордоцентризм виявляється у прагненні жити, діяти за покликом серця,
за інтуїтивним визнанням того, що є добро і зло. Це зумовлює втечу від
реального життя в "життя душі", як стверджує культуролог М.
Шлемкевич. Сподівання на вдачу, мінливість настрою притаманні
українцям. Щирі стосунки, згідно з якими живе українець,
поглиблюють, зміцнюють родинні зв'язки, приятелювання, шлюб,
дружбу. Перевага серця над розумом, над раціональним розрахунком
визначає всі сфери буття українського народу;

18. Архетипи українського культури.

Фундаментом менталітету є архетипи - безсвідомі колективні уявлення,

які, на думку науковців, успадковуються біологічно. Найбільш глибинними,
впливовими чинниками їх формування (як і взагалі ментальних відмінностей
етносу) вони вважають природне і соціальне середовище, а також етнічний
темперамент, пасіонарність (усвідомлене або безсвідоме непереборне
внутрішнє прагнення реалізації мсти). Архетипи втілюються в образах,
символах, міфах - у всіх сферах духовного життя певної спільноти, визначають
специфіку світобачення, картини світу тощо. Вони відіграють в історії
культури етносів конструктивну роль, забезпечують зв'язок між епохами та
поколіннями, цілісність етнічної культури.

Найбільш вагамими архетипами українського народу вважаються:

- архетип Матері, який є уособленням Землі, України, Жінки. Наявність

нього архетипу визначила шанобливе ставлення до жінки, визнання її
провідної ролі в суспільстві і родині. Водночас цей архетип став джерелом
прагнення оберігати рідну Землю, захищати Батьківщину, виявляти відданість
та любов до неї. Шанування Богородиці та віра в її допомогу всім і кожному,
у дива, які Вона творить, є ще одним прикладом вияву цього архетипу;

архетип рівності синів та доньок своєї Матері-Батьківщини, який зумовлює

відсутність в Україні права майорату, пріоритету старшинства та водночас
унеможливлює жорстку соціальну диференціацію, сприяє втіленню в життя
демократичних засад. Українець бажає бачити у владі батька, який опікується
своїми дітьми, а в державі - родину, у якій про кожного турбуються та
створюють умови для реалізації творчого потенціалу. Цей архетип обумовлює
зосередженість на почуттях, а не на умовах їх виникнення (так званий
чуттєвий анархізм українського народу);
  - архетип особистої свободи, що спрямовує українців на життя та
діяльність за принципом "у кожного своя доля і свій шлях широкий". Він
спричиняє неприйняття нав'язаного ззовні авторитету, прагнення
відмежуватися від соціуму, а також утверджує сподівання на власні
сили, здібності та розум, власну ініціативу, що реалізується передусім у
родинному житті;

 - архетип едукативності, який забезпечує переконаність у тому, ЩО

завдяки навчанню можна змінити своє життя, дізнатися, у чому полягає
власне життєве покликання, орієнтує на пошук того знання, яке
допоможе реалізувати потенціал людини та досягти найвищих
результатів;

 - архетип домінування минулого над майбутнім, який пов'язаний із

міфологізацією та ідеалізацією минулого. З одного боку, це сприяє
розвитку історичної пам'яті народу, а з другого стримує здатність до
конструктивного мислення, впровадження актуальних змін у життя;

архетип обрядовості, що пов'язаний з орієнтацією на традиційні дії, які

забезпечують життєвий комфорт, не потребують творчої активності,
налаштовують на збереження і відтворення звичного та сталого. Цей архетип
водночас слугує основою домінування краси над повсякденністю, зумовлює
наявність бажання жити, як у казці;

архетип долі, за яким вона визнається сильнішою за розум. Цей архетип

обумовлює панування ірраціонально-героїчних вчинків за екстремальних
умов і пасивне життя за умов повсякденності, впевненість у тому, що у світі
все відбувається так, як має бути, тому життя потрібно сприймати як
подарунок.

Архетипи спричиняють специфіку національного характеру, стереотипів

поведінки, емоційно-чуттєвих реакцій тощо. Вони, як стверджує відомий
філософ К. Г. Юнг, так укорінені у безсвідомому, що раціонально не можуть
бути витлумачені.

19. Ознаки первісної культури.

Найтривалішим етапом культурного становлення людства є первісна

культура, яка зародилась у кам’яний вік, близько 150 тис. рр. до н.е.

Сутнісними ознаками первісної культури є: - привласнювальний тип

господарства; - синкретизм (нерозчленованість); - гомогенність
(однорідність); - самодетермінація (самообумовленість); - образно-чуттєве
сприйняття світу (нездатність теоретизувати, узагальнювати); - міфологічна
свідомість, міфологічне пояснення світу; - первинні релігійні уявлення
існували у формі анімізму, тотемізму, фетишизму, магії; формою буття
релігійних уявлень були ритуали й обряди; Щоб збагнути суть і
закономірності розвитку первісної культури, слід засвоїти її періодизацію.
Нині склалися декілька видів періодизації, зокрема археологічна, культурно-
цивілізаційна та історична. Виокремлюють кілька періодів первісної доби: 1.
Кам’яний вік – найдовша епоха в історії людства, яка тривала від появи
людини 150 тис. рр. до н. е. до початку поширення перших металів 3 тис. рр.
до н. е. Кам’яний вік поділяється на три етапи, кожному з яких відповідає
археологічний тип культури (має назву за місцем знайдення): - палеоліт
(давньокам’яний, 150 тис. рр. до н. е. – 10 тис. рр. до н. е.; мізинська та
межиріцька культури); - мезоліт (10 тис. рр. до н. е. – 6/5 тис. рр. до н. е.;
деснянська культура та ін.); - неоліт (6/5 тис. рр. до н. е. – 4 тис. рр. до н. е.;
азовсько-дніпровська й буго-дністровська культури, культура лінійно-
стрічкової та ямково-гребінцевої кераміки). 2. Мідний вік або енеоліт (4 – 3
тис. рр. до н. е.; ямна культура, середньостогівська культура, трипільська
культура). 3. Бронзовий вік (3 тис. рр. до н. е. – 1 тис. рр. до н. е.; культура
шнурової кераміки, зрубна культура) 4. Залізний вік (1 тис. рр. до н. е.,
кіммерійська культура, скіфська культура, сарматська культура, зарубинецька
культура, черняхівська культура) Існує також етнокультурна періодизація
дохристиянської культури України: І. Дотрипільська доба (до V тис. до н. е.).
ІІ. Трипільська доба (V – ІІІ тис. до н. е.). ІІІ. Післятрипільська доба (ІІ тис. до
н. е.). ІV. Скіфо-сарматська доба (7 ст. до н. е. – 3 ст. н. е.). V. Слов’янська (4
– 6 ст. н. е.). VІ. Доба Київської Русі (від 7 ст. н. е.).

20. Полілог культур в давні часи на території України.

У добу бронзи (П тис. до н. е. - IX ст. до н. е.) до землеробства, осілого способу

життя, утворення великих поселень - городищ
тяжіли білогрудівська та чорноліська культури. Наявність масштабних
захисних валів і ровів, що оточували городища за часів чорноліської культури,
- знак початку експансії кочових індо-іранських спільнот, які поступово
змішувалися з місцевим населенням.

У цей час матріархат змінюється патріархатом, соціальна гомогенність -

формуванням суворо регламентованої соціальної ієрархії. Осілий спосіб життя
змінився кочівництвом, із чим було пов'язане складання культів коня, зброї.
Гончарство поступилося місцем ткацтву, ковальству та металургії, що
пояснювалося потребою мобільних і експансивних культур у вдосконаленій
зброї та транспортних колісних засобах.

Основою кочової культури войовничих кіммерійців (IX-VII ст. до н. е.) була

станово-ієрархічна система з військовою привілейованою верхівкою. Це
детермінувало обожнення війни та її атрибутів - зброї і бойового коня.

У VII ст. до н. е. - ІІІ(ІІ) ст. н. е. українські землі заселяли скіфські племена,

які заснували величезні городища з міцними захисними спорудами
(наприклад, Більське городище на річці Ворскла).

Розквіт скіфської культури пов'язаний не тільки зі значним зростанням

чисельності населення, консолідацією суспільства та різноспрямованістю
активних культурних контактів із балтами, праслов'янами, греками тощо. її
великі матеріальні та духовні здобутки зумовлювалися різноманітністю
діяльності. Скіфи володіли навичками селекції, розводили велику рогату
худобу, коней

Розмаїтість культури скіфів - наслідок наявності в ній декількох суспільних

утворень кочового та осілого типів - "царських скіфів" та "скіфів-орачів", про
яких повідомляли давньогрецькі джерела.

На думку науковців, єдність культури прадержавного об'єднання скіфів

забезпечували світоглядні, релігійні настанови теократичного
характеру. Скіфи не мали численної верстви жерців. Переконання в
божественному походженні влади надавало скіфським царям функції
верховних жерців, слугувало основою царського культу - посмертної
героїзації царів. Нескладні релігійні обряди здійснювали віщуни, голови родин

Контакти з античною та азійськими культурами збагатили міфологію

скіфів елементами обрядовості та культами божеств (Афродіта, Урані я), а
також зумовили особливості сформованого скіфською культурою образу
Всесвіту.

Троїстості світобудови відповідала ієрархічність пантеону божеств і

соціуму.

Міфологія скіфів була багата на етногонічні легенди про діяння героїв,

оповідання про творення світу богом-творцем, громовиком, походження свят
і ритуалів.

Певне збереження синкретичних настанов закарбовують культи

предків і потойбічного життя. Розуміння життя як відтворення природної
циклічності та збереження соціального стану небіжчика відбилося у великій
кількості артефактів, знайдених у курганних святилищах і похованнях
(кам'яні блюда, культові знаряддя, дзеркала, чаші, золоті прикраси головних
уборів, глиняні статуетки свійських і диких тварин, рідше - людей, птахів,
фантастичних істот, пов'язаних із культом родючості).

Значущість землеробського культу підтверджують такі мотиви орнаменту, як

хвиля, меандр, спіралі, концентричні кола, а також символи Сонця, води,
рослин на керамічних виробах.

Здобуток скіфів - звіриний стиль декоративно-прикладного

мистецтва. Специфічне розташування зображень тварин і птахів
вертикальними або горизонтальними рядами створювало своєрідне
оповідання в малюнках.

Інтенсивні культурні контакти наповнили декоративно-прикладне мистецтво

скіфів на межі VII-VI ст. до н. е. східними образами лева, гірського цапа,
грифона, сфінкса, азійських пальметок, розеток, античних антропоморфних
образів. Занепад звіриного стилю датують кінцем V-IV ст. до н. е.

Кам'яна скульптура скіфів пройшла шлях від фронтальності, статичності

архаїчних статуй-стовпів зі схематизованим обличчям до реалістичних образів
воїна в бойовому обладунку.

УIII ст. до н. е. - IV-V ст. н. е. культуру скіфів витісняла культура

кочових сарматів. їх воєнна ідеологія ґрунтувалася на культі вогню, коня та
меча - уособлення бога війни та на анімістичних уявленнях. У
нечисленних курганах-похованнях сарматів було знайдено речі античного
походження, що свідчить про активність, мобільність культури та її здатність
до плідного культурного діалогу.

Світобачення сарматів представляє поширений із І ст. до и. е. так

званий звіриний бірюзово-золотий стиль, У ньому переважали образи
тварин (найчастіше у боротьбі), а сакральні, культові речі (парадні зброя та
вузда, вбрання жриць, прикраси з поховання вождів) прикрашалися
інкрустацією коштовними і напівкоштовними каміннями або емаллю.

Великий внесок у культурний полілог на наших теренах із VII ст. до н. е.

зробила антична давньогрецька культура. її світоглядною основою
був космологізм: розуміння космосу - Всесвіту - як цілісності, впорядкованої
та структурованої за законами порядку, гармонії та краси. Відповідно
до антропоцентризму античної культури невід'ємною складовою космосу,
стрижнем картини світу, призмою її бачення та розуміння була
людина. Вона поставала як своєрідний мікрокосмос, також відзначений
впорядкованістю, гармонійністю та красою. В образі ідеальної людини
закарбовувалася ідея калокагатії- нерозривного єднання довершеного
фізичного і духовного розвитку, добра та краси.

Єднання колективізму та індивідуалізму зумовлювало нерозривність людини

та полісу, наявність такої риси античної культури, як агональність -
змагальність, що відбивала прагнення досягти вершин фізичного та духовного
розвитку передусім для ствердження вищості свого полісу та його спільноти.

Особливого забарвлення культурі надало суперечливе поєднання розвинених

рабовласницьких відносин і демократичних республіканських
настанов, які визначали буття лише вільних громадян давньогрецького
полісу. Демократичність культури, зокрема, позначилася у тому, що
людина могла сама, без посередників звертатися до богів (прошарку жерців
фактично не було).

Світоглядною основою античної культури була розвинена та

структурована міфологія. Вищий щабель давньогрецького пантеону
посідали антропоморфні олімпійські боги.

Особливо важливим у культурному доробку Давньої Греції було закріплення

алфавітної писемності. Це зробило знання доступним, дозволило
зафіксувати інтелектуальний (філософський, науковий, мистецький тощо)
доробок античності і зберегти його, а через століття зробити його значущою
складовою національної української освіти.

У І-II ст. н. е. територія Північного Причорномор'я увійшла до складу Римської

імперії, сповнилася духом римської культури. Визначальними в ній були такі
ознаки, як космополітизм, утвердження державних ідеалів та ідеалу зрілої
людини - воїна, підданого імперії, централізація культури та водночас її
диференціація на культуру центру та культуру провінцій (які синтезували
римську та місцеві, тубільні культури), різнобарвних релігійних
орієнтацій унаслідок урізноманітнення пантеону божествами підкорених
народів тощо.

У світоглядному, релігійному розмаїтті все більшої значущості на українських

землях набувало християнство, центрами якого були Ольвія, Тірас (Акерман),
Пантикапей (Керч), Херсонес та ін.

21. Трипільська культура.

Найрозвинутішою землеробською культурою доби енеоліту була трипільська
культура (4000 - 2350 рр. до н.е.), поширена в Україні, Молдові та Східній
Румунії. Основними галузями господарства стали землеробство та скотарство.
Характерних рис трипільська культура набула за часів середнього етапу
розвитку. Поселення з долин річок перемістилися на схили чорноземних
плато. Вони укріплювались валами та ровами. Інколи житла розташовувались
по колу, площа їх значно збільшувалася за розмірами та поділялась на окремі
приміщення. Часто трапляється двоповерхове житло, побудоване з дерева та
глини, з глинобитними підлогами та печами всередині. Відомі також моделі
житла з двоскатними дахами та круглими вікнами.

Первісне землеробство в період середнього Трипілля досягло найвищого

розвитку. Земля оброблювалася кам'яними та роговими мотиками. Для
обробки зерна використовувалися зернотерки, а для зберігання - ями та великі
глиняні посудини. Значно удосконалилось оброблення кременю, навіть
з'явилися майстерні з виготовлення знарядь праці. Зросла кількість виробів з
міді (сокири, тесла, голки). На зміну орнаментальній кераміці у вигляді
насічок раннього трипілля приходить розписна кераміка, для якої були
характерними чорний, білій і червоний кольори (іл. 3). Удосконалюється
кухонний посуд, змінюється форма статуеток - замість статуеток сидячих
жінок з'являються стоячі фігурки жінок з округлою головою та чоловічі
зображення (іл. 4).

Поселення пізнього Трипілля стали одним із вагомих компонентів у

формуванні культур епохи бронзи. Трипільські племена, все більше
просуваючись на схід та північ, значно розширили територію свого
розселення. Як правило, вони займали високі берегові миси, придатні для
оборони, а річкові долини використовували для випасу худоби, господарське
значення якої дуже зростає. Поряд з наземним житлом вже трапляються
землянки. Значного розвитку набуло оброблення металу, прядіння, ткацтво.
Удосконалилась техніка оброблення кременю, вироби з якого вже
шліфувалися. Проте кількість виробів розписної кераміки зменшилась. У
побуті з'явились округлі посудини, оздоблені орнаментом. Поховання
пізнього Трипілля являли собою курганні та безкурганні могильники з
трупопокладаннями і трупоспаленнями.

Бронзова доба характеризувалася тим, що бронза стала не лише основним

металом, з якого почали виготовляти знаряддя праці та зброю, а й тим, що вона
спричинила організацію торгівлі досить рідкісним металом - оловом. Така
торгівля зумовила швидке розповсюдження нових ідей та технологій. У
Західній Європі центри металооброблення знаходилися в Егейському басейні
(мінойці, мікенці), Центральній Європі, Іспанії, Британії і Скандинавії. Період
пізньої бронзи позначився великими переселеннями народів. В Україні доба
міді-бронзи (друга половина ІІІ- перша половина ІІ тис. до н. е) найяскравіше
представлена ямною та катакомбною культурами.

Отже, кардинальні зміни в матеріальній культурі первісної доби були

спричинені чинниками, що виникали в людському суспільстві і насамперед у
техніці вироблення знарядь праці. Не менш вражаючими були досягнення в
духовній сфері. Це виявилося в появі мистецтва, розвитку міфологічної
свідомості, становленні релігійних культів.

22. Культура прадавніх слов’ян.

На межі ІІІ і ІІ тис. до н.е. з індоєвропейської спільноти виділяється германо-

балто-слов'янська група, що дає підстави стверджувати про початок
праслов'янської історії. Протягом тривалого часу на українських землях
формувалася праслов'янська культура, і в цьому процесі значну роль
відігравали, з одного боку, традиції автохтонного етносу, з іншого, - культурні
зв'язки із сусідніми народами.

Суттєві зміни в історії давніх слов'ян приходять в І тис. н.е. Це пов'язано з

їхнім великими розселенням, що стало вагомим фактором у формуванні
етнокультурної та політичної карти слов'янських народів на території
Центральної та Східної Європи. Найяскравіше творчий геній давніх слов'ян на
території України виявися в зарубинецькій (ІІ ст.до н.е. - ІІ ст. н.е.) та
черняхівській1 (II-V ст. н.е.) культурах.

Слов'яни традиційно розвивали землеробство - провідну галузь господарства

протягом тривалого часу. Воно було орним, але екстенсивним. Ділянки
експлуатувалися до повного виснаження. Їхня родючість відновлювалася
шляхом довготривалого або короткочасного перелогу - залежно від потреб
господарства. Перехід до інтенсивного землекористування відбувся у VIII ст.
у зв'язку з поліпшенням кліматичних умов і збільшенням наро-донаселення.
Невід'ємною складовою обробітку грунтів, особливо в Поліссі, була підсічна
система - засіб розчищення нових земель під посіви.

Розвиток землеробства визначив прогрес інших галузей господарства, в тому

числі й ремесел: металургійна справа, ковальство, гончарство, оброблення
дерева, шкіри, каменю, прядіння, ткацтво, виноробство, борошномельне
виробництво. Провідним у господарському житті східних слов'ян було залізне
ремесло (добування заліза та його оброблення), що одно з перших виділилося
в окрему галузь. Вражає асортимент залізних виробів, їх досить високий
технічний рівень. Давньослов'янським металургам була відома сталь та різні
способи її виплавлення. У УІІ-ІХ ст. у слов'ян з'являються спеціальні
поселення металургів.

Значних успіхів досягло гончарство. Кераміку зарубинецької культури

виробляли вручну з чорної глини, а черняхівської - із сірої глини за допомогою
гончарного круга. Починаючи з ІІ ст. н.е., гончарне виробництво стає масовим,
орієнтуючись на ринок. Особливо високим технічним рівнем відзначалась
черняхівська кераміка (кожна обпалювальна піч могла одноразово пропустити
близько сотні виробів). Їй була притаманна висока художня якість в
оформленні керамічних виробів. Керамічні вироби прикрашалися вигадливим
орнаментом та зображеннями, що мали не лише естетичний, а й магічний
зміст. Окремі екземпляри є справжніми витворами декоративного мистецтва.

Важливе місце у виробничій діяльності слов'ян займала деревообробна

справа. Археологічні знахідки дають підставу вважати, що токарний верстат,
з'явившись у ІІІ-IV ст., вже не зникає з виробництва. Деревооброблення
досягло високого рівня спеціалізації в галузі будівельної та столярної справи.

Особлива сторінка духовної культури слов'ян - міфологія. Життя слов'ян

великою мірою залежало від природних явищ. Вони обожнювали природу,
наділяли її людськими властивостями. Особливий інтерес становить
Збруцький ідол, що є своєрідним зображенням цілого пантеону язичницьких
богів.

23. Основні пам’ятки культури давніх часів на українських теренах.

Багато памяток зберіглося із античних часів.

Високого рівня в Північному Причорномор'ї досягло будівництво і

декоративне оформлення поховальних споруд - склепів. Найвизначніші
пам'ятки цього типу відкрито в Боспорі. Тут уже в IV ст. до н. е. зводили такі
величні споруди, як склепи Царського і Золотого курганів, багато склепів з
фресковими розписами стін. Найяскравішими пам'ятками цього напряму є
розписи склепів (III ст. до н.е.) першого кургану Васюринської гори.

Особливе місце серед боспорських розписних склепів належить склепу

Деметри в Пантікапеї (I ст. н.е.). Він став першим з боспорських розписних
склепів, які вдалося повністю оглянути і дослідити. Розписи виконанно в стилі
фрески. Крім статуї самої Де метри, знайдено зображення фігур Гермеса

Головними формами візантійського образотворчого мистецтва були

монументальний храмовий (мозаїка, фреска) та станковий живопис - ікона,
книжкова мініатюра. Найдавніші візантійські мозаїки і храми краще, ніж на
візантійській території, збереглися на ґрунті Італії - в храмах та усипальницях
Равени (V-VII ст.) й собору св. Марка у Венеції.

Особливе місце в образотворчому мистецтві належить візантійській іконі.

Було створено ряд видатних іконографічних типів, умовних у рисунку й
суворих, але глибоко одухотворених у виразі обличчя, формально присто-
сованих до декорації стін візантійських храмів. Тематика цих шедеврів
спиралася на Біблію й на християнську символіку, але одне й друге було
оживлене й захоплене впливами азіатського сходу. Вплив останнього
особливо помітний у візантійській орнаментиці.

Пам'ятки візантійського музичного мистецтва майже цілком обмежуються

релігійними зразками. У стародавньому візантійському богослужінні музика
найчастіше звучала у вигляді співів. Виконувалися псалми, гімни, подібні до
пісень, алілуйні співи. Найстаріший запис візантійських літургійних співів, що
дійшов до нас, належить до IV ст. Візантійська церковна музика справила
великий вплив на розвиток релігійних співів латинської церкви і лягла в
основу східнослов'янської, зокрема української, церковної музики.

Отже, історична роль візантійського мистецтва, що в свій час репрезентувало

мистецьку культуру світу, надзвичайно велика. Її значення - в розвитку
цивілізації не тільки близьких сусідів (України, Росії, Вірменії, Грузії).

24. Особливості середньовічного типу культури.

Культура Середньовіччя отримала часом неадекватну, але досить оригінальну

оцінку в творах науковців, літераторів, політичних діячів. Так, ренесансні
гуманісти, діячі Просвітництва та літературно-філософської думки ХІХ ст.
вважали Середньовіччя втіленням величі католицизму та примату сліпої віри
над розумом, розквіту монархій та станових привілеїв, влади грубої сили й
дикості. Натомість романтики (німецькі, англійські, російські, українські
вчені, письменники, поети) ідеалізували Середньовіччя як часи Рицарів і
Прекрасних Дам. Але найголовнішим надбанням цього часу стало творення
нових націй, їхніх індивідуальних мов та культур, що сягали своїм корінням у
тогочасну мову міжнаціонального спілкування - латину.
Найхарактерніших рис середньовічна культура набула з Х ст. У цей період у
суспільстві створюється розвинута соціальна структура: розвиваються міста, а
разом з ними - ремесла, торгівля, школи і університети, мистецтво в усіх
основних його видах. У культурі Середньовіччя можна виділити релігійно-
церковну, світську і народну субкультури.

У період раннього західноєвропейського Середньовіччя культура перебувала

під впливом католицької церкви, що відігравала, крім релігійної, ще й
політичну, соціальну, військову, господарську і, зрозуміло, культурологічну
роль, претендуючи на зверхність над світською владою. До рук церкви
потрапила й система освіти.

Основою західноєвропейського середньовічного світогляду було

християнство, що визначило основну рису його світогляду та філософії -
теоцентризм. Тобто будь-яка проблема Середньовіччя, в тому числі й
проблема людини, розглядалася в контексті ідеї Бога та виводилася з неї.
Звідси випливає істотна складова тодішнього світогляду - теодіцея.

Теодіцея (від франц. theodicee - виправдання Бога; від грец. Theos - Бог та dike
- справедливість) - загальний напрям релігійно-філософських доктрин, які
намагалися узгодити ідею всемогутнього, благого Бога з наявністю світового
зла, виправдати Бога як творця усього сущого всупереч існуванню темних сил.

Згідно з середньовічною християнською доктриною людська особистість

формується за образом і подобою Абсолютної Особистості - Бога.

Середньовічна система освіти почала складатися наприкінці V - на початку VI

ст. Як і в пізньоантичних школах, основу виховання та освіти становили сім
вільних мистецтв, які поділялися на дві групи: трівіум (від лат. trivium - три
шляхи) та квадріум (від лат. quadrium - чотири шляхи).

Саме за часів Середньовіччя остаточно складається образ Рицаря (від нім.

Ritter - воїн-вершник; прийшло в українську мову зі старопольської та чеської
мов і фіксується в польському та чеському варіантах з останньої чверті XIV
ст. ) як взірця, формується “рицарський кодекс честі”, що уособлював ряд
неодмінних - відповідно до цінностей епохи - чеснот. Загалом рицар мав бути
хоробрим воїном, вірно служити сеньйору, захищати слабких і скривджених,
боротися за християнську віру, виявляти щедрість, з повагою ставитись до
переможеного супротивника. З часом цей кодекс доповнився куртуазністю
(від франц. courtois - люб’язний, ввічливий) - середньовічною концепцію
кохання згідно з якою стосунки між Прекрасною Дамою і Рицарем
відзначаються люб'язністю, ввічливістю, привітністю та врівноваженістю.
Кодекс куртуазності та власне рицарської поведінки визначав ставлення до
жінки: це таке саме служіння Прекрасній Дамі, як і своєму сеньйору. Рицар
присвячує Дамі свої вірші, заради неї бере участь у військовому турнірі,
оспівує її красу і доброчесність.

25. Мистецькі здобутки Західної Європи та Візантії доби Середньовіччя.

Протягом усієї своєї тисячолітньої історії Візантія була центром своєрідної

культури, яка формувалася під впливом римської, грецької та елліністичної
традицій.

Слід підкреслити, що культура Візантії — це своєрідний міст від античності

до середньовіччя. Одночасно цей міст єднає культури Заходу і Сходу, є
особливим проявом їхнього синтезу, зумовленого географічним положенням і
багатонаціональним характером Візантійської держави. Переплетення
європейських та азіатських впливів, греко-римських і східних традицій
наклало відбиток на суспільне життя, релігійно-філософські ідеї, літературу та
мистецтво Візантії. Своєрідність візантійської цивілізації полягає в тому, що
вона відрізняється від середньовічної культури Західної Європи елементами
східних цивілізацій і спадкоємністю культур Стародавньої Греції та
Стародавнього Риму.

У Візантії існувала мовна та релігійна спільність. Етнічну основу цієї держави

становили греки та еллінізоване населення областей, де панували грецька мова
й античні звичаї. Тут довго зберігалася романізація адміністративного апарату,
армії та судочинства. Державною мовою була латина, а з VII ст. — грецька
мова. В духовному житті візантійського суспільства панувало християнство,
антична культурна спадщина тут була піддана відчутному впливу його греко-
православного різновиду.

Оскільки візантійська культура, на відміну від середньовічної

західноєвропейської, спиралася не лише на християнство, але й на античну
спадщину, це проявилося не тільки в мистецтві, але й в науці, зокрема
медичній. Лікарі Візантії були добре знайомі з творами медиків Греції і Риму.

Лікар візантійського імператора Юліана Відступника Орибазій (326—403 рр.

н.е.) зібрав грецьку медичну літературу і створив численну медичну
енциклопедію "Синопсис" у 70-ти томах. Крім витягів з робіт різних авторів,
Орибазій включив у книгу власні висновки і узагальнення.

Живописна культура Візантії досягає розквіту в IX—X ст. До цього періоду

належать мозаїки церкви св. Софії, які зображають сцени міфічних персонажів
та історичних осіб: імператор Лев Мудрий перед троном Христа, імператор
Костянтин дарує Богоматері засноване ним місто тощо. Об'ємне моделювання,
портретна схожість, благородні пропорції фігур, контрастна, багатокольорова
гама характеризують ці мозаїки.

Зразки пізніших мозаїк збереглися в церквах Успіння в Нікеї та Дафні (біля

Афін). Мозаїки тут складають органічну єдність з конструкцією храмів. Вони
розміщені у верхній частині будівель і добре узгоджені із загальними
архітектурними формами.

До визначних пам'ятників візантійської архітектури належать храми,

побудовані в Равенні: тринефна базиліка Сан Аполінаре (549 р.) і
центральнокупольна церква Сан Вітале (526—547 рр.), оздоблені розкішними
мозаїками.

26. Характеристика культури Київської Русі як середньовічного типу

культури.

Культура Київської Русі IX-XIII ст. відзначалася поступальним розвитком,

мала давні вікові традиції. Мистецтво русичів являло собою не лише органічну
потребу побуту, намагання прикрасити багатоманітний світ речей, які
оточували людину, а й відображало її світосприйняття та ідеологію.

Феномен незвичайного злету культури Київської Русі часто пояснюється

тісними контактами її з Візантією, Хозарією, країнами Центральної і Західної
Європи. їх вплив на культурний поступ Русі був дуже великим, але не
вирішальним. Щоб зерна передових культур, насамперед візантійської,
проросли у новому середовищі, вони мали потрапити в добре підготовлений
грунт. Саме таким був культурний грунт східних слов'ян, який увібрав
багатовікові традиції місцевого розвитку, збагаченого впливами сусідів.

Традиції, що сягають глибини століть, простежуються і в техніці виготовлення

кераміки та речей побуту, і в характері обробки деревини, і в будівництві
житлових споруд, і в забудові міст і поселень.

Антропоморфні і зооморфні фібули Середнього Подніпров'я VI-VII ст.,

танцюючі чоловічки у вишитих сорочках на срібних бляшках Мартенівського
скарбу VII-VIII ст., різьба ідола Світовида VIII-IX ст. із Збруча, зображення
фантастичних звірів і птахів на окутті рогів тура X ст. із Чорної Могили у
Чернігові, мали певний сакральний зміст у системі язичницьких вірувань.
Сцени Збруцького ідола відображають уявлення східних слов'ян не лише про
земний світ, а й про небесний і підземний. Як показали археологічні
дослідження, Збруцький ідол стояв у центрі святилища на кам'яному круглому
п'єдесталі, що мав близько восьми метрів у діаметрі. Подібні "храми ідольські"
виявлені у Києві на Старокиївській горі, у Бакоті на Дністрі, на Житомирщині.
Крім чотириликого Збруцького ідола відомі і одноликі - кам'яні і дерев'яні. Як
правило, всі вони людиноподібні, в багатьох відносно добре модельовані
голова, обличчя, руки та ноги.

На керамічних вазах IV ст. черняхівської культури із сіл Лепесівка і Ромашки

зображена календарна символіка. Плоскі широкі вінчики лепесівських ваз
поділені на 12 секторів-місяців, кожен з яких має свою орнаментальну
символіку землеробського змісту. Посудини ці використовували в різних
обрядових діях.

Дослідження виробів слов'янського і давньоруського художнього ремесла

виявляють у них багато таких традицій, які беруть свій початок ще в скіфський
період. Знаменитий скіфський звіриний стиль прикладного мистецтва
території України VI-III ст. до н.е., який розвинувся під впливом культур
Греції і Переднього Сходу, помітно проступає в київських фібулах,
змійовиках, браслетах-наручах, галицьких керамічних плитках, чернігівській
різьбі по каменю.

Мистецтво відігравало велику роль в ідеології східних слов'ян: майже всі його
твори - від орнаменту на сорочці до зображення язичницького бога - мали
певний зміст у системі вірувань, які склалися як результат практичного
досвіду життя та фантастичних уявлень про природні явища, яких люди тих
часів не могли пояснити. Кожен орнамент, візерунок чи зображення
"оберігали" людину від різного лиха, "допомагали" у житті й роботі.
Поширений у слов'ян орнамент - розетка - символізував сонце, хвиляста лінія
- воду. Зображення фантастичних тварин та істот відбивали язичницькі
вірування. Так, у зображенні жінки з руками-гілками вбачали "Велику
богиню" землі тощо.

29. Втілення духовних цінностей в мистецтві Київської Русі.

Культура Київської Русі – яскраве явище європейської середньовічної
культури. Київська Русь залишила помітний слід у світовій історії. Вона
проіснувала з IX до середини XIIІ ст.

Основне писемне джерело - літопис Нестора “Повість временних літ”.

Спираючись на праці невідомих попередників, на свідчення своїх сучасників,
легендарні оповіді і героїчний епос древніх русичів, знаменитий літописець
розповів нам, “звідки почалась Руська земля”. Українські і зарубіжні вчені
визнають вражаючу ерудицію і наукову сумлінність Нестора, його
майстерність літератора і пристрасність публіциста.

Цінні відомості дають нам археологія, лінгвістика, фольклористика,

етнографія. Археологія дозволяє робити висновок про рівень розвитку
продуктивних сил, уявляти вигляд поселень і жител полян та їх сусідів,
предметів праці та побуту, якими вони користувалися, прикрас, які вони
носили, зброї, якою захищали рідну землю. Дослідження при розкопках
культових споруд і предметів дозволяє робити висновки і про релігійні
переконання слов'ян. Лінгвістика дає нам можливість опосередковано
датувати час виділення праслов'ян з індоєвропейської спільності,
відособлення східних слов'ян від західних і південних, доводить, що вже у
другому тисячолітті до нашої ери словниковий запас наших пращурів складав
не менше двадцяти тисяч слів.

Вони відображали всі сторони життя, матеріального побуту і духовної

культури. Слова “будинок", “рілля", “худоба", “страва”, назви знарядь і
військового обладунку, прикрас з міді і бронзи, золота і срібла свідчили про
рівень розвитку господарства, а слова "бог", “світобудова", “світ" та інші
релігійні поняття - про рівень духовної культури. Близька до лінгвістики
фольклористика, в свою чергу, простежує джерела усних історичних оповідей.
Їх відгомони збереглися в казках, сюжетами яких були розповіді про золоте,
срібне і залізне царства, про царя золотого царства героя Світозара, який
переміг у поєдинку страшного Змія, та інші.

Розвивалися гончарна справа, ткацтво, вичинка й обробка шкіри,

різьблення по каменю і дереву. З льону, конопель і вовни слов'янки ткали
чудові сукна і полотна, їм було знайоме складне малюнкове ткання і вишивка.
Високим умінням відрізнялися майстри обробки шкір. Недаремно в усній
народній творчості склалися оповіді про кожум’як - людей умілих, сильних і
відважних. Усього ж дослідники нараховують у названий час в давньоруських
містах від шістдесяти до ста різних ремісничих спеціальностей. Спеціалізація
при цьому йшла не за матеріалом, а за готовим виробом: мечники, щитники,
сідельники, ювеліри займали в містах цілі вулиці. Щоб виготувати свій виріб
від початку до кінця, кожний з майстрів повинен був володіти принаймні
декількома спеціальностями.

Поширення освіченості відбувалося в тісному зв'язку із зміцненням

держави, впровадженням християнства. Під час князювання Володимира
Великого були створені перші державні школи, в яких вчилися діти знаті.
Набір в школи, як свідчить літопис, здійснювався примусово, оскільки справа
була нова, незнана і добровольців було мало. А держава гостро потребувала
грамотних адміністраторів, дипломатів, здатних підтримувати зв'язки з
Візантією та іншими країнами. Князь Ярослав Володимирович, вважаючи
освіченість важливою умовою успішної діяльності на будь-якому терені,
вводить обов'язкове навчання для молоді з князівських і боярських родів. Нові
школи відкривалися у Києві, Новгороді, Володимирі-Волинському та інших
містах.

30. Особливості культурних процесів в Галицько-Волинському князівстві.

Найбільшої могутності Галицько-волинська Русь досягла у 30 - 60-ті рр. XIII

ст. за часів правління князя Данила Галицького (1201—1264 рр.), який у 1254
р. дістав від римського папи титул короля. Вигідне географічне становище
давало можливість Галицько-Волинській Русі встановити тісні економічні,
політичні та культурні зв'язки з країнами Західної Європи, зокрема
Німеччиною та Італією.

Завдяки об'єднанню етнічно спільних українських земель у нове державне

утворення саме тут створились сприятливі умови для становлення й
подальшого розвою національної культури.

Важливими осередками духовної культури Галицько-Волинської Русі були

міста Галич, Луцьк, Звенигород, Во.лодимир-Волинський, Перемишль, Холм
і, особливо, Львів. Саме через Львів проходив торговельний шлях з
Німеччини, Чехії і Польщі до Києва і міст Волині, а також до гирла Дністра,
Сурожа (Судака) та Кафи (Феодосії) в Криму.

Міста Галицько-волинської Русі стали значними центрами літописання та

книгописання. Найвизначнішою пам'яткою літератури даного періоду є
Галицько-Волинський літопис (кінець XIII ст.), у якому відображені події
політичного і культурного життя Галицько-Волинської Русі від 1201 до 1291
року.

Літопис складався при дворі Данила Галицького, а згодом його племінника

Володимира Васильковича. Одним із авторів першої частини літопису
вважають княжого печатника Кирила.

До пам'яток писемності Галицько-волинської Русі XII—XIV ст. належать

Христинопільський апостол, Бучацьке, Галицьке, Холмське Євангелія,
переписані ченцем Васильком при дворі Лева Даниловича. У Галичі працював
"мудрий книжник» Тимофій, книжник і філософ волинський князь Володимир
Василькович сам переписував книги, мав велику бібліотеку, близько 36 книг
заповідав церквам Волині. У м. Володимирі-Волинському була складена нова
редакція Кормчої книги — збірки церковних та світських правових норм, що
поширювалися на Україні та в Білорусії. Центрами переписування книг були
Онуфріївський та Святоюрський монастирі у Львові. Зростанню ролі церкви у
поширенні освіти сприяло утворення в 1303 р. Галицької митрополії, яка,
незважаючи на її неодноразові скасування та відновлення, існувала протягом
XIV ст.

Видатними пам'ятками образотворчого мистецтва XIV ст. є ікони «Юрій

Змієборець» зі с. Станилі поблизу Дрогобича та «Архангел Михаїл в діяннях»,
створена у селі Сторонна. Для них характерні пластичність форм, відчуття
простору, нахил до асиметричної побудови композиції, багата кольорова гама.

32. Характеристика культури Італійського та Північного Відродження.

Півні́чне Відро́дження — культурний рух та мистецька епоха у

північноєвропейських країнах в останнє десятиріччя XV століття та першу
чверть XVI століття

Загальна особливість Північного Відродження – гуманістична творчість

розгортається у вченому, ідеологічному аспекті. Це філософські суперечки,
теологічні проблеми, боротьба гуманістів із середньовічною схоластикою.
Культура в цей період має яскраво виражений релігійний характер. Не було
відродженням античних традицій, які у Європі практично відсутні, стало
культурою, що розвивалася під впливом Італії. Мистецьке Відродження
зростало на готичній традиції.У країнах, залежних від Османської імперії,
Ренесанс проявився слабо; у Московській державі його взагалі не біло, за
винятком кількох наслідувань.

Відмінності від італійського відродження.

- Сильний вплив готичної культури з дедалі більшою тенденцією до

світськості.

- Заглиблення у внутрішній світ людини.

- Сильний вплив Реформації (Німеччина, 1517 р.).

- Ретельне, реалістичне відображення у творах мистецтва навколишнього

світу.

34. Українська культура та європейські культурні процеси XIV – XVI с

Період з кінця XIV до початку XVI ст. - час боротьби за збереження
культурної самобутності України, подальшого формування українського
народу. Чужоземне пригноблення та постійні напади турків і татар не сприяли
розвиткові української культури.

Україна мала тісні зв'язки з культурами російського, білоруського,

болгарського і сербського народів. Наприкінці XV ст. великий вплив на їх
розвиток спричинило виникнення у Кракові та Чорногорії східнослов'янського
друкування кирилицею.

У 1491 р. у Краківській друкарні було надруковано "Октоїх", "Часослов", а в

1495 р. у Чорногорії - "Псалтир". Ці книги поширилися в Україні. На початку
XVI ст. видавничу діяльність розпочав білоруський учений-гуманіст
Франциск Скорина. Протягом 1517-1518 рр. у Празі кирилицею він видав
кілька частин Біблії, а в 1525 р. у Вільно - "Апостол". У 1577 р. князь К.
Острозький заснував друкарню в Острозі.

У XV ст. в Україні в царині освіти ще зберігалися давні

традиції. Початкові школи існували при великих церквах і монастирях у
містах, а також у деяких садибах магнатів. Вчителями в основному були дяки,
які навчали читати, писати та церковного співу.

Вихідці з України навчалися в багатьох

європейських університетах, зокрема в Болонському, Краківському та
Празькому. У Сорбонні імена студентів-українців, а також бакалаврів і
магістрів зустрічаються вже у другій половині XIV ст., а в середині XV ст.
Сорбонна мала кількох докторів-українців. Ті, хто здобув освіту за кордоном,
повернувшись в Україну, поширювали тут передові ідеї гуманізму, зокрема
вчення Яна Гуса. Дехто залишався працювати на чужині.

В Україні й далі розвивається літописання. Цікаві історичні відомості

містилися в "Короткому Київському літописі", датованому ХІV - ХV ст., а
також у так званих литовських літописах. Поширення дістали й церковно-
літературні твори: послання, житія святих. Особливо багато таких описів
з'явилося в Києво-Печерській лаврі.

Поряд із церковною розвивалася й світська література, зокрема збірник

"Ізмарагд" на морально-побутові теми, збірник повістей "Александрія" про
Олександра Македонського, повісті про Троянську війну.
З'являються нові елементи в архітектурі. Будуються муровані замки з
вежами, ровами, мостами (у Луцьку, Кременці, Хотині). Під впливом західної
архітектури почали споруджувати безбанні храми. Було збудовано багато
монастирів: Києво-Печерський, Дерманський, Унівський, Троїцький.
Головними замовниками стають шляхта, міські та сільські громади, чиї
естетичні вподобання впливали на архітектуру.

До найкращих зразків живопису цього періоду належать сюжети-композиції

"Різдво Христове" і "Успіння Богородиці" у Кирилівській церкві в Києві (XIV
ст.), малювання Онуфріївської церкви в селі Лаврове (XII ст.) і Вірменського
собору у Львові (ХІV - ХV ст.). Дістали поширення ікони, намальовані на
дошках. Серед іконописців вирізняється Петро Ратенський, який намалював
ікону "Богородиця" у Володимиро-Волинському соборі й Петрівську ікону в
Успенському соборі в Москві.

35. Характеристика української культури XIV – І пол. XVII ст

Розвиток української культури на початку XIV — першій половині XVII ст.

відбувався у складних суспільно-політичних та історичних обставинах. Розпад
Київської Русі та монголо-татарська навала в середині XIII ст. призвели до
занепаду економічного, політичного і культурного життя України. Від
численних міст і поселень залишились руїни. Всі руські князівства опинились
у повній залежності від татарського хана.

В середині XIV ст. українські землі (Київщина, Чернігівщина, Переяславщина,

Поділля і значна частина Волині) були приєднані до Великого князівства
Литовського, яке стало найбільшим державним утворенням у Європі.

Цей період виявився сприятливішим для розвитку української культури, ніж

роки татарської навали. Багато литовських магнатів із династії Гедимінасів
прийняли православ'я, споріднюючись з українськими та білоруськими
князями. Староукраїнська (руська) мова переважної більшості населення
князівства стала офіційною мовою уряду. Вона використовувалась при
складанні грамот і законів. Литовські правителі розглядали свої завоювання як
місію "збирання земель Русі".

У другій половині XIV ст. розпочалася експансія Польщі на українські землі.

Протягом двох десятиліть поляки в союзі з угорцями воювали з литовцями за
Галичину і Волинь. Війна закінчилась у 1366 р. польською окупацією всієї
Галичини й невеликої частини Волині.
Фатальним для українців були наслідки Люблінської унії 1569 р., згідно з
якою більша частина українських земель (Галичина, Холмщина, Волинь,
Поділля, Брацлавщина, Київщина) перейшла до Польщі, а друга — значно
менша — до Москви. В цей час українська культура і православна церква
зазнали тяжких утисків.

Після проголошення Люблінської унії єзуїти рушили в Україну, засновуючи

свої колегії у Ярославі, Львові, Кам'янці, Луцьку, Вінниці, Києві та інших
містах. Полемісти з табору єзуїтів у своїх проповідях і диспутах викривали
"облудність" та "культурну відсталість" православ'я. Зокрема, П. Скарга у
своєму знаменитому трактаті "Про єдність церкви Божої" доводив, що
православ'я перебуває у настільки безнадійному становищі, що єдиним
виходом для його прибічників є поєднання з Римом.

На захист української православної церкви виступили братства, які відіграли

важливу роль у загальнокультурному процесі в Україні. Братства виникали в
середовищі міщан та ремісників. Вони організовувались при церквах з метою
утримання порядку в храмах, забезпечення їх матеріальних потреб; братчики
опікувалися хворими парафіянами, допомагали бідним.

Процес формування культури українського народу в XIV — першій половині

XVII ст. був одночасно відображенням складного процесу остаточного
оформлення українського етносу, що завершився в основному в XVI ст.
Причиною повільного культурного розвитку України цього періоду стали
руйнівні наслідки ординської навали, загарбання українських земель
литовськими та польськими феодалами, агресія Кримського ханства та
Османської Порти. Однак, незважаючи на це, культура української народності
жила і розвивалася.

37. Роль духовенства, міщанства, козацтва, селянства та аристократії у

збереженні національної культури в Україні XIV – І пол. XVII ст.

В той час, коли вищі класи почали підпадати під польські впливи, провід та
ініціатива в національному житті перейшли до низів. Спочатку провідну роль
на себе взяло міщанство, пізніше активізувалися селянські маси, які стали
співтворцями козаччини.

Величезна роль у розвитку культури в Україні належала братствам.

Братства існували при церквах від давніх часів, але спершу мали тільки
релігійний характер. Коли поширилася цехова організація, братства
запозичили дещо з цехового устрою. У цей період особливо важливими стають
економічні завдання братств. В XVI ст. братства поширили свою діяльність на
широке політичне і культурне поле, вони утримували школи, друкарні, лікарні
й шпиталі, засновували бібліотеки, поширювали церковну літературу.

Спочатку до братств входили міщани, пізніше шляхта і духовенство.

Братства існували в містах Києві, Львові, Луцьку, Острозі, Рогатині, Дубно та
ін. Це були релігійно-національні об'єднання, які очолили боротьбу проти
політики національного і релігійного тиску, що здійснювала Польща в Україні.
Мета братства: "... православні християни, що живуть серед чужовірців, серед
ляхів, уніятів і проклятих єретиків, хочуть від них відлучитись і не мати нічого
спільного з ними, а самі собою любов'ю єднаються, імена свої разом вписують
і браттями називаються...".

Національна самобутність зберігалася значною мірою завдяки селянству

та міщанству, частині національно свідомої еліти та духовенства.
Потужною суспільною силою стало козацтво, яке виконувало не тільки
військові, а й культуротворчі функції.

Процес становлення української нації був пов'язаний а прагненням

національної незалежності, національно-визвольним рухом, боротьбою
українського народу за православну віру. Особливої гостроти ця боротьба
набула після прийняття Брестської церковної унії. Козацько-селянські
повстання кінця XVI - першої половини XVII ст., визвольна війна українського
народу 1648-1654 рр. під проводом

Богдана Хмельницького проходили під гаслом "За віру!". Православна віра у

той час поставала як зернина нації, саме та фундаментальна основа, що
забезпечує її існування та консолідацію.

38. Феномен козацтва.

Вперше термін «козак» зустрічаємо у Початковій монгольській хроніці (1240).

У перекладі з тюркських мов він означає «одинокий», «схильний до
завоювання». У XVI ст. цей термін вміщено в словнику половецької мови
«Кодекс Куманікус» (1303) та в додатку до грецького збірника житій святих
«Синаксаря». Цікаво, що слово «козак» вживалося для позначення полярних
рольових функцій: «страж» і «розбійник».

Утворений Сигізмундом II Августом загін незабаром був розформований.

Лише 1578 р. уряд Речі Посполитої у зв'язку з поразкою в Лівонській війні
та активізацією низового козацтва був змушений повернутися до ідеї
відновлення реєстрових формувань. Король Стефан Баторій вписав до
реєстру 500 козаків, які за свою службу звільнялися від податків, одержували
 землю на правах рангового володіння, військово-адміністративну
незалежність від місцевої влади, судовий імунітет. Основними завданнями
реєстровців були охорона кордонів та контроль за нереєстровими козаками.

З часом кількість реєстрових козаків зростала: 1590 р. їх налічувалося 1 тис.

осіб, 1625 р. — 6 тис, а 1631 р. — вже 8 тис. Організаційно реєстрове
(городове) козацтво 1625 р. мало шість полків — Білоцерківський, Канівський,
Черкаський, Корсунський, Переяславський, Чигиринський. Серйозним ударом
по реєстровцям і по всій козацькій верстві була «Ординація війська
Запорозького реєстрового» (1638), яка зменшила кількість реєстрового війська
і обмежила привілеї та права козацтва.

На початку XVII ст. козацтво як соціальна верства не було однорідним:

реєстрове (городове) козацтво — заможні, привілейовані козаки, які
перебували на державній службі в Речі Посполитій; запорозьке (низове)
козацтво — козаки, які проживали в пониззі Дніпра в межах військово-
політичної організації Запорозька Січ; нереєстрове козацтво, яке виникло
внаслідок самовільного «покозачення» і не маючи офіційно визначеного
статусу вело козацький спосіб життя у прикордонних районах. Проте,
незважаючи на неоднорідність, козацтво вже мало свою соціальну нішу,
власне місце в становій ієрархії Речі Посполитої.

39. Осередки культури в Україні XIV – І пол. XVII ст

У період XIV - першої половини XVII століття осередки культури в Україні

відзначалися різноманітністю і активністю, впливаючи на розвиток національної
ідентичності та культурного спадку. Основні осередки культури в цей період
включали:

1. Церковна культура:
 Значущим центром культури була православна церква, що сприяла розвитку
літератури, музики та мистецтва.
 Монастирі та церковні школи виконували важливу роль у збереженні та
розповсюдженні культурних цінностей.
2. Братства:
 Братства, як релігійно-громадські об'єднання, мали величезний вплив на
культурний розвиток. Вони підтримували школи, друкарні, лікарні та
бібліотеки.
3. Міста:
 Міста, такі як Київ, Львів, Чернігів, були осередками культурного та
освітнього життя.
 Міські еліти сприяли розвитку літератури, архітектури та музики.
4. Козацтво:
  Козацька культура відзначалася своєрідністю, включаючи воєнні традиції,
народні обряди та пісні.
 Запорозька Січ була осередком козацької культури та місцем об'єднання
козацьких братств.
5. Літературна діяльність:
 Літературна творчість цього періоду включала духовні тексти, літописи,
памфлети та поезію.
 Видатними діячами були історик Григорій Скорохода, поет Святослав
Троаський, архімандрит Іларіон та інші.
6. Мистецтво:
 Українське народне мистецтво виявлялося у вишивці, різьбленні на дереві,
гончарстві та інших ремеслах.
 Архітектурні пам'ятки, такі як Софіївський собор в Києві, свідчать про
високий рівень мистецької майстерності.

Загалом, цей період в історії України визначався активним розвитком культури в

різних сферах життя, що сприяло формуванню унікального культурного обличчя
українського народу.

40. Роль братств в еволюції української культури XIV – І пол. XVII ст.

Величезна роль у розвитку культури в Україні належала братствам.

Братства існували при церквах від давніх часів, але спершу мали тільки
релігійний характер. Коли поширилася цехова організація, братства
запозичили дещо з цехового устрою. У цей період особливо важливими стають
економічні завдання братств. В XVI ст. братства поширили свою діяльність на
широке політичне і культурне поле, вони утримували школи, друкарні, лікарні
й шпиталі, засновували бібліотеки, поширювали церковну літературу.

Спочатку до братств входили міщани, пізніше шляхта і духовенство.

Братства існували в містах Києві, Львові, Луцьку, Острозі, Рогатині, Дубно та
ін. Це були релігійно-національні об'єднання, які очолили боротьбу проти
політики національного і релігійного тиску, що здійснювала Польща в Україні.
Мета братства: "... православні християни, що живуть серед чужовірців, серед
ляхів, уніятів і проклятих єретиків, хочуть від них відлучитись і не мати нічого
спільного з ними, а самі собою любов'ю єднаються, імена свої разом вписують
і браттями називаються...".

Львівське братство дало тоді ініціативу до заснування братств по всіх містах і

містечках. А Віденське братство випустило друком зразок статуту, і братська
організація набула всюди однакових форм. Саме в цей час (1583 р.) Львівське
братство купує друкарню Івана Федорова і організовує середню школу. За
прикладом Львова інші братства теж почали засновувати свої школи. Це була
перша мережа освітніх товариств в Україні.

Існувала братська школа й у Луцьку. В ній працювали відомі педагоги Єлисей

Ілковський, Павло Босинський, Августин Славинський, видатний художник
Йов Кондзелевич.

41. Освіта, наука, книгодрукування в Україні XIV – І пол. XVII ст.

У кінці XV – на початку XVI ст. перші книги церковнослов'янською мовою

надрукували Швайпольт Фіоль у Кракові і Франциск Скорина у Празі. В
Україні поштовх для розвитку книгодрукарства дав Іван Федоров власне,
І.Федоров відновив занедбане книгодрукарство, який втік з Москви від
переслідування реакційного духовенства у 60-х роках XVI ст. У 1573 р.
Федоров за допомогою меценатів створив у Львові друкарню, де роком
пізніше надрукував знаменитий “Апостол” (збірник описів життя святих).
Через деякий час Федоров розорився, заклав друкарню і на запрошення князя
К.Острозького, – одного з тих, хто зберіг відданість православ'ю, - переїхав у
його маєток в м. Острозі.

Друкарська справа отримала розвиток у всій Україні. Вже в першій половині

XVII ст. тут нараховувалося близько 20 друкарень, найбільшою з яких була
друкарня в Києво-Печерській лаврі. Друкарні створювалися на кошти
меценатів, Війська Запорозького. Активно займалися організацією типографій
братства.

Створенням вищої школи першим зайнявся князь Костянтин Острозький,

волинський магнат, що займав високі урядові посади і, розуміючи вагу освіти,
заснував у своєму маєтку в м. Острозі у 1576 р. школу, відому під назвою
Острозької академії. Щоб забезпечити школі вищий рівень, Острозький
запросив викладати в ній видатних українських та іноземних вчених.

Поряд з перекладною літературою з'являються оригінальні твори. У XVI

ст. відмічається розквіт українського епосу - створюються думи, балади,
історичні пісні, які Т.Шевченко ставив вище гомерівських поем. Наприклад,
популярними були цикли дум “Маруся Богуславка”, “Самiйло Кiшка” та ін.
Епічні твори присвячені визвольній тематиці, в них оспівуються лицарство і
героїзм, братство і вірність православ'ю.

Знову потребу вищої школи в Україні підняв Петро Могила, об'єднавши в 1632
р. школу Києво-Печерської лаври з братською школою і створивши
навчальний заклад, який стали називати Києво-Могилянським колегіумом,
 а пізніше, з 1694 р., Києво-Могилянською академією. Новий навчальний
заклад мав за основу західноєвропейський зразок.

Києво-Могилянська академія була не лише освітнім, а й науковим

центром. Професори, як свідчать нотатки лекцій Йосипа Горбацького в 1639-
1640 рр. та Інокентія Гізеля в 1645-1647 рр. ("Підручник логіки" та "Загальний
нарис філософії"), не обмежувались лише викладом концепцій,
загальноприйнятих у тогочасній європейській науці, а ще самостійно
розробляли проблеми логіки, психології та інших наук.

42. Особливості української художньої культури XIV – І пол. XVII ст

У XIV – І половині XVII століття в українській художній культурі

відзначалися кількома ключовими особливостями:

1. Вплив релігійних та церковних тем:

 Художня культура тісно пов'язана з релігійним життям. Церковні
теми та зображення мали велике значення в мистецтві,
відобразжуючи християнські цінності та історію.
 Іконопис, як важлива частина художнього виробництва, відзначався
високим ступенем духовності та символізмом.
2. Розквіт стилізації:
 Українське мистецтво використовувало елементи стилізації,
враховуючи національні та етнічні особливості. Майстри
впроваджували у свої роботи традиційні орнаменти та мотиви.
3. Іконографія та фрескове мистецтво:
 Розкішні ікони в храмах відображали яскраві кольори та деталі
іконографії. Зображення святих, апостолів та історичних подій грали
важливу роль у візуальному вираженні віри.
 Фрескове мистецтво розцвітало на стінах церков, де створювалися
величні композиції з елементами геометричного орнаменту та сцен
з біблійних оповідей.
4. Розвиток книжкової мініатюри та ілюстрації:
 Книжкова культура зазнала певного розвитку, зокрема завдяки
роботі книгодрукарень. Мініатюри та ілюстрації стали важливою
частиною рукописів і друкарських видань.
5. Вплив розвитку міст:
 Осередки культури зміщувалися з княжих центрів до міст, де
розвивалися мистецькі цехи, гільдії та ремісництво. Міста, такі як
Київ, Львів, Чернігів, стали активними культурними осередками.
6. Фольклорні та етнічні впливи:
 У творах виявлялися елементи народної творчості та фольклору.
Майстри використовували національні мотиви, обрядовість та
традиції для вираження української ідентичності.
7. Формування культурних центрів:
 Освітні та культурні центри, такі як Острозька академія, Києво-
Могилянський колегіум, стали важливими факторами у розвитку
української художньої культури, сприяючи освіті та науці.

Ці особливості стали визначальними рисами та принципами української

художньої культури в період від XIV до І половини XVII століття.
43. Здобутки українського мистецтва XIV – І пол. XVII ст.

Українська професійна музика XIV-XVI ст. представлена церковними

творами, вона стояла на засадах візантійської відправи, проте «чужий» для
загалу спів поступово асимілювався з місцевою фольклорною традицією.

Наприкінці XVI ст. виникає «великий» розспів, позначений розвиненим

пісенним мелодизмом. Процес секуляризації церковної музики визволив
професійне музичне мистецтво з релігійних лабет. У XVII ст. знаменний
розспів поступається місцем акапельному співу — сповненому емоційної
наснаги партесному багатоголоссю, що увібрало і церковну, і світську
тематику.

У XIV — XVI ст. склався розмаїтий музичний Інструментарій ударних

(бубон, барабан, тулумбаси), духових (сурма, сопілка, флояра, трембіта, дуда,
труби, бугай, коза, ріг), струнно-щипкових (кобза, бандура, тсрбан, тримба), а
також скрипка, басоля, цимбали, ліра.

У XV — XVI ст. починає побутувати одна з ранніх форм музичного театру —

вертепна драма. Є свідчення про театральні вистави, що розігрувалися в XV
ст. на площах скоморохами та дотепними комедіантами. Театралізація
обрядових і хороводних пісень («Маланка», «Весільне дійство», «Коза» та ін.)
— це зародки майбутнього національного музичного театру. Проте вертеп,
який увібрав, синтезував слово і наспів, інструментальну музику, акторську
гру, сценографію, пантоміму, лялькову виставу, став тим національним
грунтом, на якому зростав згодом театр.

Архітектура і будівництво XIV — XVI ст. підпорядковувалися завданням

оборонної політики і були пов'язані з характером укріплення міст та
стратегічно важливих осередків, де сходилися промені економіки і торгівлі. В
цей період активно розвиваються міста, що стимулювало інженерно-
архітектурну думку. Другою причиною, що прискорила містобудування, було
введення магдебурзького права, яке зміцнювало самоврядування і відкривало
простір для цехової організації ремісництва, поступово визволяючи їх від
феодально-католицької деспотії.

У XIV-XVI століттях українська професійна музика розвивалася відповідно до

церковних традицій, але поступово інтегрувалася з місцевим фольклором. На
кінець XVI століття припадає поява розкішного розспіву з розвиненим
мелодизмом. Секуляризація церковної музики відкрила нові можливості для
професійного мистецтва.

У цей період склався різноманітний музичний інструментарій, включаючи ударні,

духові, струнно-щипкові і інші інструменти. Також виникла вертепна драма як
одна з ранніх форм музичного театру, що стала національним грунтом для
подальшого розвитку театральних форм.

Архітектура і будівництво у цей період були спрямовані на оборонні заходи та

стратегічно важливі осередки. Розвиток міст сприяв інженерно-архітектурній
думці, а введення магдебурзького права сприяло самоврядуванню міст і розвитку
ремісництва.

44. Митці України XIV – І пол. XVII ст.

Велику роль у формуванні фундаменту національної свідомості

відігравала полемічна література, спрямована проти соціальних та
ідейних основ католицизму, унії, дій церковно-католицької
ієрархії, дискримінації православних тощо. Українські полемісти надзвичайно
високо цінували свободу совісті, вважаючи її найголовнішим набутком вільної
людини.

Одним із полемістів того часу був І.Вишенський - запеклий противник

католицтва, який негативно оцінював ідеї західноєвропейського Відродження,
як і єзуїтські, так і контрреформаційні. У діалогах, памфлетах, посланнях та
листах, писаних багатою слов'яноруською мовою з елементами народної, він
заперечував і значущість вчення Арістотеля та Платона, сповідував ідеї
раннього християнства. І. Вишенський намагався обмежити тогочасну освіту
людини читанням Псалтиря, Часословця, Октоїха тощо.

Ю. Дрогобич-Котермак, який підтримував зв'язки з італійськими

гуманістами, був першим українцем - автором друкованої книги. 1483 р. в Римі
було надруковано його твір "Прогностична оцінка поточного 1483 року", у
якому йшлося про завдання і роль літератури, письменника і вченого,
можливості науки і людського розуму, розташування небесних тіл тощо.

Проникливим визнанням у любові до України стала поема

"Роксоланія" С. Кленовича, у якій було оспівано красу та багатство рідної
землі, зображено життя українського народу, відбито його звичаї та легенди.
Спираючись на ідеї ренесансного гуманізму, С. Кленович убачав сенс
людського життя саме в праці, необхідності активного земного
самоствердження та самореалізації.

Секулярні тенденції Відродження в українському іконопису того часу

відбилися в тому, що вітчизняні митці прагнули наблизити до людини образи
Христа, Діви Марії, святих, "матеріалізувати" ідеал духовної
краси. Гармонійне поєднання традицій давнього іконопису із впливами
гуманістичного ренесансного мистецтва закарбували іконостаси
Успенської та П'ятницької церков, що належать пензлям Ф. Сеньковича та М.
Петрахновича, ікони П. Ратенського ("Богородиця" у Володимир-
Волинському соборі і так звана "Петровська" ікона в Успенському соборі в
Москві).

На зламі XVI - XVII ст. у сакральній та світській вокальній музиці одноголосся

змінюється багатоголоссям - хоровим пар тес ним співом (співом за
партіями), настанови якого викладалися у середніх і вищих школах (зокрема
Києво-Могилянській академії). Розвиток партесного співу був пов'язаний із
творчістю М. Дилецького. На грунті національної традиції та
західноєвропейського досвіду він заклав основи теорії музики (в теоретичній
праці "Мусикійська граматика") та нового жанру - партесного концерту.
У формуванні національної свідомості важливу роль відіграла полемічна
література, спрямована проти католицизму, унії, ієрархії церковно-католицької
та дискримінації православних. Полемісти, такі як І. Вишенський, високо цінували
свободу совісті та активно виступали проти ідеї західноєвропейського
Відродження.

І. Вишенський, запеклий противник католицизму, використовував діалоги,

памфлети та листи, щоб заперечувати ідеї Арістотеля та Платона,
підтримувати ідеї раннього християнства і обмежувати освіту читанням
релігійних текстів. Італійський гуманіст Ю. Дрогобич-Котермак був першим
українцем, автором друкованої книги, яка висвітлювала роль літератури і
вченого.

Поема "Роксоланія" С. Кленовича відзначалася любов'ю до України і враженням

краси та багатства рідної землі. Її внутрішній зміст базувався на ідеях
ренесансного гуманізму та підкреслював важливість активного самовираження
та самореалізації.

Український іконопис XVI-XVII століть об'єднав традиції давнього іконопису із

впливами гуманістичного ренесансу, створюючи гармонійні образи християнських
постатей. У музиці на зламі XVI-XVII ст. багатоголосся хорового співу замінило
партесне виконання, яке розвивалося під впливом М. Дилецького та мав велике
значення для національної музичної традиції.

45. Діячі української культури XIV – І пол. XVII ст. та їх роль в європейському
та українському культурних просторах.

. Велику роль у формуванні фундаменту національної свідомості

відігравала полемічна література, спрямована проти соціальних та
ідейних основ католицизму, унії, дій церковно-католицької
ієрархії, дискримінації православних тощо. Українські полемісти надзвичайно
високо цінували свободу совісті, вважаючи її найголовнішим набутком вільної
людини.

Одним із полемістів того часу був І.Вишенський - запеклий противник

католицтва, який негативно оцінював ідеї західноєвропейського Відродження,
як і єзуїтські, так і контрреформаційні. У діалогах, памфлетах, посланнях та
листах, писаних багатою слов'яноруською мовою з елементами народної, він
заперечував і значущість вчення Арістотеля та Платона, сповідував ідеї
раннього християнства. І. Вишенський намагався обмежити тогочасну освіту
людини читанням Псалтиря, Часословця, Октоїха тощо.

Ю. Дрогобич-Котермак, який підтримував зв'язки з італійськими

гуманістами, був першим українцем - автором друкованої книги. 1483 р. в Римі
було надруковано його твір "Прогностична оцінка поточного 1483 року", у
якому йшлося про завдання і роль літератури, письменника і вченого,
можливості науки і людського розуму, розташування небесних тіл тощо.

Проникливим визнанням у любові до України стала поема

"Роксоланія" С. Кленовича, у якій було оспівано красу та багатство рідної
землі, зображено життя українського народу, відбито його звичаї та легенди.
Спираючись на ідеї ренесансного гуманізму, С. Кленович убачав сенс
людського життя саме в праці, необхідності активного земного
самоствердження та самореалізації.

Секулярні тенденції Відродження в українському іконопису того часу

відбилися в тому, що вітчизняні митці прагнули наблизити до людини образи
Христа, Діви Марії, святих, "матеріалізувати" ідеал духовної
краси. Гармонійне поєднання традицій давнього іконопису із впливами
гуманістичного ренесансного мистецтва закарбували іконостаси
Успенської та П'ятницької церков, що належать пензлям Ф. Сеньковича та М.
Петрахновича, ікони П. Ратенського ("Богородиця" у Володимир-
Волинському соборі і так звана "Петровська" ікона в Успенському соборі в
Москві).

На зламі XVI - XVII ст. у сакральній та світській вокальній музиці одноголосся

змінюється багатоголоссям - хоровим пар тес ним співом (співом за
партіями), настанови якого викладалися у середніх і вищих школах (зокрема
Києво-Могилянській академії). Розвиток партесного співу був пов'язаний із
творчістю М. Дилецького. На грунті національної традиції та
західноєвропейського досвіду він заклав основи теорії музики (в теоретичній
праці "Мусикійська граматика") та нового жанру - партесного концерту

У XIV – І пол. XVII ст. видатні українські діячі культури відігравали ключову
роль у формуванні національної свідомості та в європейському та
українському культурних просторах. Полемічна література, представлена
І. Вишенським та іншими полемістами, активно виступала проти
соціальних та ідейних основ католицизму, унії та дискримінації
православних. Ю. Дрогобич-Котермак, зв'язаний з італійськими
гуманістами, став першим українцем-автором друкованої книги.

Поезія С. Кленовича в поемі "Роксоланія" виражала любов до України та

оспівувала красу і багатство рідної землі. Його ідеї, спираючись на
ренесансний гуманізм, підкреслювали сенс людського життя у праці та
активному самовираженні.

В українському іконопису того часу спостерігалися секулярні тенденції,

коли митці наближали образи християнських постатей до людей.
Іконостаси та ікони Ф. Сеньковича, М. Петрахновича та П. Ратенського
поєднували традиції давнього іконопису з елементами гуманістичного
ренесансу.

У музиці на зламі XVI-XVII ст. розвивався партесний спів, що був пов'язаний

із творчістю М. Дилецького. Його внесок полягав у створенні теорії музики
та нового жанру - партесного концерту.

46. Характеристика української культури 2 пол. XVII – XVIII ст.

Українська культура ІІ пол. XVIІ - XVIII ст. — це духовний образ однієї з
найважливіших епох нашої історії. Це час вмістив у собі кілька
історичних діб – визвольну війну, державність, руїну, втрату завоювань і
закріпачення

Друга половина XVIІ - перша половина XVIII ст. — період найвищого

розвитку української культури. Гетьманську державу (1648-1764 рр.)
очолюють високоосвічені, європейського рівня політичні й громадські діячі:
П. Сагайдачний, Б. Хмельницький, І. Виговський, І. Мазепа. Вони докладають
великих зусиль і коштів для розбудови культури, освіти, шкільництва.

У Києві 1615 р. відбулася знаменна подія для культурно-освітнього життя.

Галшка Гулечівна, "палаючи побожною ревністю до віри грецької",
подарувала Київському братству земельну ділянку на Подолі під забудову
монастиря та школи для дітей шляхетських і міських. Навчальний процес у
школі відбувався за 4 напрямами: студенти вивчали граматику, риторику,
філософію, мови грецьку, латинську, слов'янську, польську та українську
(руську). Зразком були програми провідних європейських університетів. З-
поміж перших ректорів — Іов Борецький. Мелетій Смотрицькнй, Касіян
Сакович.

П. Могила 1631 р. заснував школу при Києво-Печерській Лаврі. Це викликало

невдоволення у братчиків та козаків, які бачили в ній конкуренцію братській
школі. Конфлікт закінчився злиттям обох шкіл, що спричинило занепокоєння
і протест поляків-католиків. Тому 1634 р. вони вийшли з клопотанням до
сейму про заборону православним мати латинські школи, але успіху не мали.
Так було утворено Києво-Могилянську колегію.

Києво-Могилянська Академія істотно вплинула на розвиток культури. За її

типом відкривають колегії в Чернігові, Переяславі, Харкові. Вона стала
взірцем для навчальних закладів інших країн.

У другій половині ХVІІІ ст. українська старшина, розуміючи роль і значення

освіти для розвитку нації, постійно порушувала клопотання перед царським
урядом про відкриття в Україні вищих навчальних закладів - університетів.
Проте ці клопотання ігнорувалися. А в 1800 році уряд царської Росії своєю
"милістю" позбавив Києво-Могилянську Академію статусу світського
навчального закладу, перетворив її спочатку на духовну академію, а згодом на
семінарію.
На кінець ХVІІІ ст. Україна вже втратила позиції передової освітньої держави.
Після підпорядкування Української церкви Московському патріархатові (1686
р.) Росія робила все можливе, аби Україна не мала свого друкованого слова.

47. Західноєвропейське та українське бароко.

Украї́нське баро́ко або Коза́цьке баро́ко — мистецький стиль, що був

поширений на українських землях Війська Запорозького у XVII–
XVIII століттях. Виник унаслідок поєднання місцевих архітектурних
традицій та європейського бароко.

Для барочної архітектури характерні викривлення форм, овальні зали,

різноманітні арки, примхливі сходи тощо. Іноді аж занадто складний декор:
ліпнина, різьба, карбування, інкрустування, позолота. В оздобленні
приміщень переважають рослинні мотиви: гірлянди квітів, листя, вінки.

Архітектура бароко нехтує симетрією у композиції, відкриває принципово

нові просторові рішення. Стіна начебто позбавляється притаманних їй ознак
монументальності, набуваючи натомість такої пластики та динамізму, яких
ніколи досі не було. Виникають будівлі із випуклими, увігнутими,
криволінійними фасадами. В інтер'єрах з'являється вигадлива
ускладненість — скруглені кути, широке використання дзеркал, розписи стін
і стель із застосуванням ефекту розширення простору, перетікання його у
химерну височінь. Всі ці ефекти надають інтер'єрові підкреслену
декоративність та деяку театральність. В інтер'єрі, і особливо в оздобленні
фасадів, спостерігається чимало таких елементів,
як скульптурні групи, вази, барельєфи, картуші (архітектурна форма у вигляді
овалу, що містить напис) тощо.

Період другої половини 17—18 століття називають епохою староукраїнської

культури, тобто тієї, що передувала новій, створеній за останні три століття.
Мистецтво тієї доби розвивається в стилі бароко, котрий проникає в усі
культурні сфери і набуває свого розквіту у 18 столітті як відоме всьому світові
«українське бароко».

У цей період нового вигляду набуває Київ, створюється сучасний образ міста.
Йде інтенсивне будівництво північного Лівобережжя, зокрема Чернігова.
Типові споруди стилю бароко будуються на західноукраїнських землях,
особливо у Львові. Народжується українська національна архітектурна школа,
що дала світові таких відомих майстрів як І. Григорович-
Барський, С. Ковнір, Іван Зарудний.[1]
Українське бароко 17 століття нерідко називають «козацьким». Це, звичайно,
перебільшення, але якась частина істини в такому визначенні є, бо
саме козацтво було носієм нового художнього смаку. Відомо чимало творів
архітектури та живопису, створених на замовлення козацької старшини. Але
козацтво не лише споживало художні цінності, виступаючи в ролі багатого
замовника. Будучи насамперед величезною військовою і значною суспільно-
політичною силою, воно виявилось також здатним утворити власне творче
середовище й виступати на кону духовного життя народу ще й як творець
самобутніх художніх цінностей. Козацькі думи, козацькі пісні, козацькі танці,
козацькі літописи, ікони, козацькі собори — все це не порожні слова. За
ними — величезний духовний досвід 17—18 століть, значну частину якого
пощастило втілити у своїй художній діяльності саме козацтву. Все це
залишило в культурній свідомості народу глибокий слід. А краса козацького
мистецтва породила легенду про золоте життя під булавою гетьманів, про
козацьку країну, країну тихих вод і світлих зір.

Церква Святого Пророка Іллі в Суботові, споруджена коштом Богдана

Хмельницького впродовж 1651—1656 рр.

Стиль бароко найвиразніше проявився у кам'яному будівництві. Характерно,

що саме в автономній Гетьманщині і пов'язаній з нею Слобідській Україні
вироблявсь оригінальний варіант барокової архітектури, який називають
українським, або «козацьким» бароко. Позитивне значення мала побудова в
Україні храмів за проектами Бартоломео Растреллі (Андріївська церква в
Києві, 1766 р.). Серед українських архітекторів, які працювали в Росії,
найвідоміший Іван Зарудний. У кам'яних спорудах Правобережжя переважало
«загальноєвропейське» бароко, але і тут найвидатніші пам'ятки не позбавлені
національної своєрідності (Успенський собор Почаївської лаври, собор св.
Юра у Львові, а також Києво-Видубицького монастиря, Покровський собор у
Харкові та ін.). Продовженням бароко став творчо запозичений у Франції
стиль рококо. В ньому перебудовано Київську академію, дзвіниці Києво-
Печерської Лаври, Софійського собору, головної церкви в Почаєві.[2]

«Козацький собор» древніший за саме козацтво. Першу відому п'ятиверху

церкву збудував над могилою Бориса і Гліба у Вишгороді давньокиївський
архітектор за наказом Ярослава Мудрого.[3]

Такі хрещаті дерев'яні храми — типове явище в традиційному народному

будівництві. Козацтво не вигадало тут нічого незвичайного, неймовірного чи
небувалого. Його заслуга в тому, що цей, поширений з давніх часів, тип
великої дерев'яної церкви, воно вдягло у камінь, прикрасило безліччю чудових
пластичних мотивів, вдосконалило й підняло кілька споруд такого роду на
рівень найдосконаліших виявів європейського архітектурного мистецтва.

Перше таке кам'яне диво на Лівобережній Україні з'явилося в столиці

найбільшого козацького полку в Ніжині 1668 року. З'явилося не в монастирі,
а, як і належить козацькому собору, на широкій площі серед міста. Через
кілька років подібна споруда з'явилася в Густинському монастирі,
знаменуючи собою союз козацтва і церкви в національно-визвольній боротьбі.

48. Бароко в мистецтві Західної Європи XVII ст.

У кінці розвитку Ренесансу виник новий архітектурний стиль - бароко, який

характеризувався неправильною формою. Споруди цього стилю, зокрема у XVII столітті,
втратили ідеальність та благородні пропорції, але перетворилися на шедеври
архітектурного мистецтва.

Термін "бароко" спочатку мав відтінок дивності чи абсурду. У різні періоди мистецтва він
набував різний зміст, але на даний момент визначає стиль, що панував у європейському
мистецтві від кінця XVI до початку XVIII століття.

Архітектура бароко успадкувала пишність та грунтовність від Ренесансу та динамічність та

емоційність від Мікеланджело. Цей стиль об'єднав риси класицизму та бароко, створивши
унікальну та красиву архітектуру.

У XVII столітті Рим став центром архітектурного будівництва, і собор Святого Петра служив
величезним архітектурним шедевром бароко. Карло Мадерно та Лоренцо Берніні
прикрасили собор зовні та всередині, внеслиши нові принципи барокового мистецтва.

Берніні також відзначився грандіозним проектом площі перед собором, яка залишається
найбільшим архітектурним шедевром епохи бароко. Споруди цього періоду в Європі, як,
наприклад, собор Святого Якова в Іспанії, славилися красою, пишнотою та урочистістю.

49. Феномен козацького бароко.

Козацька культура — унікальне і неповторне явище. Її феномен має

барокове забарвлення. "Химерний" стиль був породжений непростими,
бурхливими соціально-історичними обставинами. Визвольна війна середини
XVII ст., постійні військові походи, перебування на межі життя і смерті
породили в козацькому середовищі типово бароковий світогляд. Його
особливістю було сприйняття світу, людського життя як швидкоплинного і
скороминущого явища своєрідної гри, сповненої ілюзій, химер і вигадок.
Звідси — намагання прожити барвисте та яскраве життя, прагнення до
веселощів і радості.
 У "химерній" бароковій козацькій традиції завжди було місце для подвигу,
вчинку, який ціною, можливо, найдорожчого, мав принести добро громаді,
користь для спільної справи. Козацькій культурі близький тип активної
людини, героя, лицаря. Республіканський устрій, демократичні засади
співжиття козацької спільноти дають дослідникам підстави трактувати козаків
як лицарів-воїнів, своєрідне військово-чернече братство.

Козацтво було носієм нового художнього вподобання. Відомо чимало

мистецьких пам'яток, створених на замовлення козацької старшини. Однак
козацтво, будучи великою військовою та суспільно-політичною силою,
витворило власне творче середовище. Красу козацького мистецтва
засвідчують численні оригінальні козацькі собори.

Зразки таких архітектурних пам'яток — церкви у Ніжині, Видубицькому

монастирі в Києві, Ромнах, Глухові, Козельці, Ізюмі та багатьох інших містах
козацької України.

Отже, культура козацької держави була багатогранною і самобутньою. З

плином часу вона увійшла як складова частина в духовне життя сучасної
української нації. Художні вподобання, демократичні настрої козацького
середовища визначили колорит козацького розвитку української духовної
культури. Козацтво акумулювало величезний духовний досвід XVII —XVIII
ст., відтак залишивши в культурній свідомості нашого народу найглибший
слід.

50. Здобутки мистецтва українського бароко

Мистецтво українського бароко відзначається численними досягненнями, від яких
декілька можна виокремити:

1. Архітектура: Українська барокова архітектура проявилася у створенні вражаючих

храмів та інших споруд. Кращі зразки цього стилю виявляються в Києво-Печерській
лаврі та інших церквах, наприклад, церквах у Ніжині, Видубицькому монастирі,
Ромнах, Глухові, Козельці, Ізюмі.
2. Живопис і скульптура: Художники українського бароко створювали вишукані
іконостаси, фрески та інші релігійні твори. Скульптура також розвивалася,
прикрашаючи церковні і об'єкти громадського вжитку.
3. Література: Барокова епоха в українській літературі відзначилася творенням
релігійних творів, патріотичної поезії та духовної прози. Твори того часу вражають
глибоким релігійним пафосом і високим мистецьким рівнем.
4. Музика: В українському бароко виникли нові музичні форми і на
51. Українські митці 2 пол. XVII – XVIII ст.

Наукова думка України у ХVІІІ ст. активізувалася завдяки діяльності відомого

філософа і просвітника Феофана Прокоповича. Він одним із перших приніс
в українську наукову школу кращі набутки філософської наукової та
світоглядної системи Європи. Він уводить у науковий і навчальний обіг
Академії філософські погляди Декарта, Локка, Бекона, новітні астрономічні
дослідження, зокрема Галілея. Його послідовником став відомий вчений,
філософ Г. Сковорода. Він декларував у своїх філософських концепціях
просвітницьку діяльність, рівність народів, людей незалежно від їхнього
соціального походження, мотивуючи тим, що кожен має право на особисте
життя і свободу. Шлях до ідеального суспільства він вбачав у вихованні нової
людини через самопізнання, через працю. Він був пропагандистом
матеріалістичних положень, де практика була основою пізнання, а віра в
безмежні можливості людського розуму відкривала йому всі шляхи.

Великий внесок, і не менший, ніж у філософію, Г. Сковорода зробив у

літературу. Він написав багато пісень, які широко розійшлися в народі, байок,
де висміював гонитву дворян за титулами та інші людські пороки. Та одна з
найбільших заслуг митця полягає в тому, що він перший у літературному
процесі почав користуватися живою українською мовою. Його філософська
спадщина, літературні твори мали непересічний вплив на наступні покоління,
розвиток суспільно-політичної думки, формування свідомості українського
народу.

Розвиток літератури протягом другої половини XVII - XVIII ст. зумовлений

передусім роботою Києво-Чернігівського культурного осередку. До кола
митців і вчених, яких згуртував чернігівський архієпископ Лазар Баранович і
якими опікувався І.Мазепа, входили талановиті письменники і поети
Олександр Бучинський-Яскольд, Іван Величковський, Афанасій Заруцький,
Лаврентій Крщонович, Іоаникій Галятовський, Стефан Яворський, Іван
Орновський, Петро Терлецький, Пилип орлик, Данило Туптало, Антоній
Стаховський.

Одним з найвідоміших українських письменників другої половини XVII ст.

був І.Галятовський. Він творив перший вітчизняний курс гомілетики (теорії
проповіді), уславився написанням низки об'ємних і цінних полеміко-
богословських трактатів (“Розмова Білоцерківська”, “Стара церква”,
“Фундаменти”).
Визначними представниками ораторсько-проповідницької прози у другій
половині XVII ст. були Лазар Баранович (великі збірки проповідей “Меч
духовний”, 1999 і “Труби словес проповідних”, 1674) і Антоній
Радивиловський, який був найталановитішим проповідником доби. В
основному проповіді Радивиловського мали схоластичний характер, але
завдяки використанню багатого історичного, літературного і фольклорно-
потового матеріалу намагалися наблизити релігійну проблематику до
реального повсякденного життя широких мас народу.

З часом література відійшла від релігійних догматів; визвольна війна

продиктувала свої теми - подвиги народу та його героїв. З релігійного на
світський напрям в літературі переходять Д. Туптало, К. Зінов'єв, С.
Яворський та ін.

52. Характеристика доби Просвітництва.

Соціально-економічні умови розвитку західноєвропейської духовної

культури доби Просвітництва. Просвітництво - прогресивна ідейна течія
епохи становлення капіталізму, пов'язана з боротьбою проти феодальних
порядків. Вона мала такий величезний вплив на всі сфери духовного життя
суспільства, що й саму епоху називають епохою Просвітництва.

Хронологічно - це приблизно друга половина XVII-XVIII ст. Період

характеризується подальшим зростанням і зміцненням національних держав
Європи, докорінними економічними зрушеннями, бурхливим розвитком
промисловості та напруженими соціальними конфліктами.

Раціоналістична філософія. Енциклопедизм. Панівною філософською

ідеєю культури XVIII ст. став Розум. Філософи-раціоналісти були переконані,
що природа упорядкована «розумно», тому може бути пізнана
раціоналістичними засобами. Водночас заперечувалися інші «знаряддя»
пізнання світу, зокрема релігійний досвід, традиційна мудрість тощо.

Успіхи природничих наук сприяли поширенню думки, що науково-

емпіричними методами можна вивчати не лише природу, але й людину та
суспільство. Склалося уявлення, що всі прояви людської діяльності -
економічні й політичні, духовні та моральні, естетичні та релігійні, -
підлягають дії універсального закону природи, отже, є складовою частиною
природного порядку. Не відкидаючи остаточно ідею Бога, значна частина
просвітителів переосмислювала її в контексті деїзму з його провідною тезою
«Закон природи є закон Божий».
Зростання ролі літератури в житті суспільства. Соціально-економічні
перетворення доби Просвітництва вплинули на духовний світ людей, змінили
їх духовні запити та ідеали. Велике значення мало втілення нових суспільних
ідей в літературі.

54. Тенденції розвитку духовної культури 2 пол. XVII – XVIII ст. в Україні.
Українська культура ІІ пол. XVIІ - XVIII ст. — це духовний образ однієї
з найважливіших епох нашої історії. Це час вмістив у собі кілька
історичних діб – визвольну війну, державність, руїну, втрату завоювань і
закріпачення

Друга половина XVIІ - перша половина XVIII ст. — період найвищого

розвитку української культури. Гетьманську державу (1648-1764 рр.)
очолюють високоосвічені, європейського рівня політичні й громадські діячі:
П. Сагайдачний, Б. Хмельницький, І. Виговський, І. Мазепа. Вони докладають
великих зусиль і коштів для розбудови культури, освіти, шкільництва.

Шкільна освіта в XVIІ - першій половині XVIII ст. охоплює всі верстви й
соціальні групи населення, зокрема жінок. В цей час засновано школи при
Ніжинському, Лубенському, Чернігівському, Полтавському,
Переяславському, Прилуцькому і Миргородському полках. На 1099 поселень
їх було 866, у новостворених Чернігівському, Городненському та
Сосницькому повітах працювали 134 школи, тобто одна школа на 746 учнів.

Наприкінці XVII - у першій половині XVIII ст. в Україні істотно збільшується

кількість шкіл при братствах. Після Берестейської унії на зразок Львівської
братської було засновано Стрятинську, Луцьку, Кам'янську, Пинську та інші
школи, в яких головна увага приділялася вивченню грецької мови, тому ці
фшколи називали "грецькими". Гетьман Сагайдачний заповів спеціальні
кошти на утримання вчителів грецької мови у Львівській та Київській школах.
Освітній рух охопив майже все населення України. Як зазначив Павло
Алепський 1654 р., навіть багато жінок в Україні були письменними.

Великий внесок, і не менший, ніж у філософію, Г. Сковорода зробив у

літературу. Він написав багато пісень, які широко розійшлися в народі, байок,
де висміював гонитву дворян за титулами та інші людські пороки. Та одна з
найбільших заслуг митця полягає в тому, що він перший у літературному
процесі почав користуватися живою українською мовою. Його філософська
спадщина, літературні твори мали непересічний вплив на наступні покоління,
розвиток суспільно-політичної думки, формування свідомості українського
народу.
Розвиток літератури протягом другої половини XVII - XVIII ст. зумовлений
передусім роботою Києво-Чернігівського культурного осередку. До кола
митців і вчених, яких згуртував чернігівський архієпископ Лазар Баранович і
якими опікувався І.Мазепа, входили талановиті письменники і поети
Олександр Бучинський-Яскольд, Іван Величковський, Афанасій Заруцький,
Лаврентій Крщонович, Іоаникій Галятовський, Стефан Яворський, Іван
Орновський, Петро Терлецький, Пилип орлик, Данило Туптало, Антоній
Стаховський.

55. Розвиток освіти та науки в Україні 2 пол. XVII – XVIII ст.

XVII-XVIII ст.. в Україні знаменувалися підйомом національного інтелекту,

що був спричинений насамперед досягненнями в розвитку національної
системи освіти. Вона складалася з початкової, середньої та вищої ланки.

Початкову освіту можна було отримати в досить розвинутій мережі

братських, церковних, монастирських, січових (при полкових козацьких
канцеляріях) шкіл. За свідченнями чужоземних мандрівників, усі діти, навіть
сироти, навчалися грамоті, були писемними. Для останніх також існували
школи грамоти при церквах. Початковій грамоті навчали й мандрівні дяки.
Середня ланка освітніх закладів була представлена народними училищами,
семінаріями, колегіумами. Центром вищої освіти й науки в Україні стала
Києво-Могилянська академія. Усі типи навчальних закладів сприяли
підвищенню освітнього рівня населення. За неповними даними, у Слобідській
Україні в 1732 р. діяло 129 шкіл, у 1740-1748 pp. у семи з десяти полків
Гетьманщини налічувалося 866 шкіл. На землях Війська Запорізького часів
Нової Січі мала добру славу січова школа, де навчалися діти з різних міст.
Сільські та міські школи утримувалися громадою - населенням села чи
міського приходу.

На Лівобережжі, Слобожанщині та в Києві існували тільки православні

школи. Перші спроби запровадити в Україні обов´язкову початкову
освіту було здійснено в Гетьманщині. У 1760-1762 pp. лубенський
полковник І. Кулябко наказав сотенним правлінням усіх козацьких
синів, здібних до науки, посилати до парафіяльних шкіл, а нездібних, у
літах перерослих навчати військовій справі. Проте початкові школи в
Україні не здобули сталої організації і з кінця XVIII ст. початкова
сільська освіта почала занепадати, що насамперед було пов´язано з
закріпаченням селян та ворожим ставленням влади до заснованих не нею
навчальних закладів.
Центром освітнього, наукового і культурного життя в Україні була
Києво-Могилянська школа, заснована в 1632 р. митрополитом Петром
Могилою (1596-1647). У 1633 р. дістала назву Києво-Могилянська колегія.
Завдяки сприянню гетьмана Івана Мазепи в 1701 р. за царськими указами від
11 січня 1694 р. та від 26 вересня 1701 р. вона одержала статус академії та
назву Київська академія. Були підтверджені, хоч і формально, її давні привілеї:
дозволялося включати до навчальних програм курс богослов´я та
організовувати внутрішнє життя на засадах самоврядування за зразком вищих
навчальних закладів Європи.

Києво-Могилянська академія була не лише освітнім, а й науковим

центром. Професори не обмежувались викладанням загальноприйнятих
теоретичних курсів, а самостійно розробляли проблеми логіки, семіотики,
психології та інших наук. В академії проводилися публічні наукові виступи,
ставилися вистави. Високим науковим рівнем вирізнялися праці лінгвіста-
орієнталіста С. Тодорського, автора грецької граматики В. Лащевського. У
лекціях Ф. Прокоповича вже помітні паростки нової методології, а в поглядах
викладачів з´явились елементи раціоналізму і матеріалістичного сенсуалізму.
Колишні студенти академії стали авторами козацьких літописів, написаних
наприкінці XVII - на початку XVIII ст.

Академія заснувала колегіуми в Ніжині, Білгороді, Вінниці, Гощі,

Кременці, Чернігові, Переяславі і постійно допомагала їм. У1727 р. єпископ
Є. Тихорський заснував Харківський колегіум, що став центром освіти
Слобідської України. З 1765 р. при ньому відкрили додаткові класи, де
викладали інженерну справу, артилерію, архітектуру, геодезію, географію. У
1779 р. в Полтаві відкрилась слов´янська семінарія (1786 р. переведена до
Катеринослава), в 1780-1789 pp. у Полтавській семінарії навчався І.
Котляревський. Тут розпочав свою педагогічну діяльність Г. Сковорода. У
колегіумах, крім слов´янських, вивчали французьку, німецьку та італійську
мови, історію, географію, малювання. Після закінчення колегіуму студенти
могли продовжувати навчання в Києво-Могилянській академії та навчальних
закладах Росії.

58. Здобутки українського мистецтва 2 пол. XVII – XVIII ст.

Великий внесок, і не менший, ніж у філософію, Г. Сковорода зробив у

літературу. Він написав багато пісень, які широко розійшлися в народі,
байок, де висміював гонитву дворян за титулами та інші людські пороки. Та
одна з найбільших заслуг митця полягає в тому, що він перший у
літературному процесі почав користуватися живою українською мовою.

Розвиток літератури протягом другої половини XVII - XVIII ст.

зумовлений передусім роботою Києво-Чернігівського культурного
осередку. До кола митців і вчених, яких згуртував чернігівський
архієпископ Лазар Баранович і якими опікувався І.Мазепа, входили
талановиті письменники і поети Олександр Бучинський-Яскольд, Іван
Величковський, Афанасій Заруцький, Лаврентій Крщонович, Іоаникій
Галятовський, Стефан Яворський, Іван Орновський, Петро Терлецький,
Пилип орлик, Данило Туптало, Антоній Стаховський.

Одним з найвідоміших українських письменників другої половини XVII

ст. був І.Галятовський. Він творив перший вітчизняний курс гомілетики
(теорії проповіді), уславився написанням низки об'ємних і цінних полеміко-
богословських трактатів (“Розмова Білоцерківська”, “Стара церква”,
“Фундаменти”).

Визначними представниками ораторсько-проповідницької прози у другій

половині XVII ст. були Лазар Баранович (великі збірки проповідей “Меч
духовний”, 1999 і “Труби словес проповідних”, 1674) і Антоній
Радивиловський, який був найталановитішим проповідником доби. В
основному проповіді Радивиловського мали схоластичний характер, але
завдяки використанню багатого історичного, літературного і фольклорно-
потового матеріалу намагалися наблизити релігійну проблематику до
реального повсякденного життя широких мас народу.

З часом література відійшла від релігійних догматів; визвольна війна

продиктувала свої теми - подвиги народу та його героїв. З релігійного на
світський напрям в літературі переходять Д. Туптало, К. Зінов'єв, С.
Яворський та ін.

Історичні твори, які виходять у першій половині XVIII ст., генетично

пов'язують період Гетьманщини з княжою добою, щоправда, тут більше
романтичних домислів і міфології. У 1846 р. побачив світ "Літопис
Самовидця про війни Богдана Хмельницького і про міжусобиці, що були в
Малій Росії, і про його смерть". Автор літопису був скромною людиною,
тому ім'я його невідоме. Він, як свідчить текст, був безпосереднім учасником
війни Б. Хмельницького і, напевно, дожив до кінця XVII ст.

Перший козацький літопис був анонімним, а наступні — авторськими.

Григорій Граб'янка і Самійло Величко уклали зводи, де розповіли про
козацтво з тією повнотою висвітлення матеріалу, яка була їм доступна.
Безперечно, обидва автори знали " Літопис Самовидця", але кожен тлумачить
події по-своєму.

Незважаючи на те, що основна тема твору Г. Граб'янки — події визвольної

війни 1648 - 1654 рр., він чільне місце відводить питанню походження
козацтва, полемізує з польськими письменниками Коховським,
Стриковським та Гвагніним, заперечуючи їм у тому, що слово "козак"
походить від слова "коза", і робить спробу вивести походження січовиків від
скіфів.

Найбільш фундаментальною працею є чотиритомний "Літопис"

Самійла Величка. У літописі використано цитати і посилання на іноземних
авторів, подано великий обсяг інформації. Автор "Літопису" не відокремлює
Україну 1648 - 1654 рр. від історичного розвитку країн, з якими її звела доля,
наводить багато цитат з історичних праць зарубіжних авторів, часто мовою
оригіналу. Зокрема, він цитує німецького історика Пуффендорфа, який
розповідає про Б. Хмельницького та його оточення.

59. Діячі української культури 2 пол. XVII – XVIII ст. та їх роль в

європейському та російському культурних просторах.

Великий внесок, і не менший, ніж у філософію, Г. Сковорода зробив у

літературу. Він написав багато пісень, які широко розійшлися в народі,
байок, де висміював гонитву дворян за титулами та інші людські пороки. Та
одна з найбільших заслуг митця полягає в тому, що він перший у
літературному процесі почав користуватися живою українською мовою.

Розвиток літератури протягом другої половини XVII - XVIII ст.

зумовлений передусім роботою Києво-Чернігівського культурного
осередку. До кола митців і вчених, яких згуртував чернігівський
архієпископ Лазар Баранович і якими опікувався І.Мазепа, входили
талановиті письменники і поети Олександр Бучинський-Яскольд, Іван
Величковський, Афанасій Заруцький, Лаврентій Крщонович, Іоаникій
Галятовський, Стефан Яворський, Іван Орновський, Петро Терлецький,
Пилип орлик, Данило Туптало, Антоній Стаховський.

Одним з найвідоміших українських письменників другої половини XVII

ст. був І.Галятовський. Він творив перший вітчизняний курс гомілетики
(теорії проповіді), уславився написанням низки об'ємних і цінних полеміко-
богословських трактатів (“Розмова Білоцерківська”, “Стара церква”,
“Фундаменти”).
Визначними представниками ораторсько-проповідницької прози у другій
половині XVII ст. були Лазар Баранович (великі збірки проповідей “Меч
духовний”, 1999 і “Труби словес проповідних”, 1674) і Антоній
Радивиловський, який був найталановитішим проповідником доби. В
основному проповіді Радивиловського мали схоластичний характер, але
завдяки використанню багатого історичного, літературного і фольклорно-
потового матеріалу намагалися наблизити релігійну проблематику до
реального повсякденного життя широких мас народу.

З часом література відійшла від релігійних догматів; визвольна війна

продиктувала свої теми - подвиги народу та його героїв. З релігійного на
світський напрям в літературі переходять Д. Туптало, К. Зінов'єв, С.
Яворський та ін.

Історичні твори, які виходять у першій половині XVIII ст., генетично

пов'язують період Гетьманщини з княжою добою, щоправда, тут більше
романтичних домислів і міфології. У 1846 р. побачив світ "Літопис
Самовидця про війни Богдана Хмельницького і про міжусобиці, що були в
Малій Росії, і про його смерть". Автор літопису був скромною людиною,
тому ім'я його невідоме. Він, як свідчить текст, був безпосереднім учасником
війни Б. Хмельницького і, напевно, дожив до кінця XVII ст.

Перший козацький літопис був анонімним, а наступні — авторськими.

Григорій Граб'янка і Самійло Величко уклали зводи, де розповіли про
козацтво з тією повнотою висвітлення матеріалу, яка була їм доступна.
Безперечно, обидва автори знали "Літопис Самовидця", але кожен тлумачить
події по-своєму.

Незважаючи на те, що основна тема твору Г. Граб'янки — події визвольної

війни 1648 - 1654 рр., він чільне місце відводить питанню походження
козацтва, полемізує з польськими письменниками Коховським,
Стриковським та Гвагніним, заперечуючи їм у тому, що слово "козак"
походить від слова "коза", і робить спробу вивести походження січовиків від
скіфів.

Найбільш фундаментальною працею є чотиритомний "Літопис"

Самійла Величка. У літописі використано цитати і посилання на іноземних
авторів, подано великий обсяг інформації. Автор "Літопису" не відокремлює
Україну 1648 - 1654 рр. від історичного розвитку країн, з якими її звела доля,
наводить багато цитат з історичних праць зарубіжних авторів, часто мовою
оригіналу. Зокрема, він цитує німецького історика Пуффендорфа, який
розповідає про Б. Хмельницького та його оточення.

60. ХІХ ст. в історії світової культури.

В історію світової культури XIX ст. увійшло як доба піднесення і розквіту

літератури, образотворчого мистецтва, музики. Саме в цей час з'явилися
твори, що становлять дорогоцінне надбання духовної культури всього
людства.

Аналізуючи розвиток культури за цей період, передусім варто зазначити, що

на нього вплинули значні світоглядні та соціальні зміни. Поглиблювалася
наукова революція, набирала оберти капіталізація суспільства, посилювалися
демократичні процеси в політичному житті. Бурхливий розвиток більшості
європейських країн сприяв поширенню прогресивних ідей.

Історія людства бачилась як цілісний висхідний процес, на вершині якого

знаходилися цивілізовані країни Заходу. Пріоритет західної європейської
культури не підлягав сумніву. Філософи та історики першої половини XIX
ст. прагнули з'ясувати закономірності різних періодів світової історії,
намагалися перекинути місток між минулим, сучасним і майбутнім,
використати так звані об'єктивні закони історії для розбудови нового,
"досконалого", суспільства.

Світоглядні уявлення європейської людини цієї доби формувалися під

безпосереднім впливом принципу історизму. Інтерес до історичних наук у
першій половині століття надзвичайно зріс. Справді, коли протягом життя
одного людського покоління руйнуються монархії, виникають нові держави,
повністю перекроєна політична карта Європи, докорінно змінюється життя
цілих народів, люди на власному досвіді переконуються в тому, що
суспільство безперервно розвивається.

Розвиток культури в Європі XIX ст. був пов'язаний із протиборством і

послідовною зміною трьох художніх напрямів — класицизму,
романтизму, реалізму.

На рубежі XVIII та XIX ст. в європейській культурі складається новий тип

класицизму, який відрізнявся за своїм змістом та ідейною спрямованістю від
класицизму Буало, Корнеля, Расіна, Пуссена. Мистецтво класицизму доби
буржуазних революцій було вже виразно раціоналістичним. Воно
передбачало наявність чітких критеріїв величного та низького, прекрасного
та потворного.
Народна творчість була джерелом тем і образів для композиторів-романтиків.
Фольклорні музичні традиції притаманні ліричним пісням австрійського
композитора Фран-ца Шуберта (1797—1828) і німецького композитора
Роберта Шумана (1810—1856), оперним та симфонічним творам чеського
композитора Бедржиха Сметани (1824—1884), фортеп'янній музиці
польського композитора Фридерика Шопена (1810—1849).

Становлення реалізму відбувалося поступово. Спочатку реалізм був тісно

пов'язаний з романтизмом. Показовими щодо цього є "Шагренева шкіра"
видатного французького письменника Оноре де Бальзака (1799—1850),
"Пармський монастир" відомого французького письменника Фредеріка
Стендаля (справжнє ім'я та прізв. — Анрі-Марі Бейль, (1783—1842) або
романи видатного англійського письменника Чарлза Діккенса (1812—1870).

62. Характеристика розвитку української культури ХІХ ст.

У XIX ст. територія України була поділена між Російською та Австрійською

імперіями, які мали різні рівні соціально-економічного і культурного
розвитку.

мперська політика Росії та імперії Габсбургів була спрямована на

культурну уніфікацію та не сприяла збереженню і розвитку національних
культур. У XIX ст. відбувалося подальше розшарування української
культури, поглибився розрив між культурами села і міста, еліти і простих
людей. Українська культура того часу була простором, де перехрещувалися
різноспрямовані тенденції і різноманітні впливи: російська і європейська
орієнтації, впливи німецької, польської та інших культур, які більшою мірою
відзначали життя міського населення, дворянства, у той час як селяни в цілому
зберігали традиційні основи буття.

У XIX ст. в Україні особливої гостроти набули проблеми національної

самоідентифікації, збереження самобутності української культури,
захисту та розвитку української мови. Відповіддю на політику уніфікації,
яку впроваджували імперські уряди, стали зростання рівня національної
самосвідомості українців, консолідація національно свідомих сил української
інтелігенції.

Слід зазначити, що у XIX ст. українська нація не була поодинокою у своєму

бажанні зберегти власну самобутність. Національно-визвольний рух у XIX ст.
охопив Італію, Польщу, Грецію, слов'янські народи, що перебували під
владою імперії Габсбургів.
Цей рух, який розгортався під впливом ідей романтизму, був орієнтований,
зокрема, на дослідження і пізнання історії, традицій, побуту, фольклору свого
народу з метою усвідомлення його специфіки, своєрідності, "самості",
сутності та сенсу його існування. Саме у ХГХ ст. інтенсивно
розроблялася філософія національної ідеї у працях європейських мислителів,
розрізнялися поняття нації як політичної спільноти, та народу-нації, як
соціально-історичної спільноти. Унікальність народу почали пов'язувати не з
належністю до певного політичного утворення (держави), а зі своєрідністю
менталітету, національного характеру, особливістю мови, неповторними
рисами національної культури.

Важливу роль у процесі національної самоідентифікації українського

народу відіграли історичні події європейського масштабу - Вітчизняна війна
1812 р. і декабристський рух та буржуазно-демократичні революції 1848-1849
рр. у деяких європейських країнах, зокрема в Австрійській імперії. Вони
сприяли інтенсифікації духовного життя, критичному осмисленню суспільно-
політичної ситуації, актуалізації проблеми національного відродження.
Суттєве значення мало й формування нової української літературної
мови на народній основі наприкінці XVIII ст. у творчості
/. Котляревського. Адже саме збереження єдиної мови в умовах
недержавного існування сприяло збереженню і консолідації нації.
"Енеїда" І.Котляревського стала найбільш значущим аргументом на користь
української мови в дискусії щодо її статусу та самостійності, які були в
подальшому блискуче доведеш творчістю Т. Шевченка.

У 1830-1840 рр. розквітла літературна творчість українською мовою, що було

демонстрацією самобутності і самостійності національної культури.
Український національно-культурний рух, як і більшість слов'янських,
забарвлений романтичним духом, підносив мову як одну з головних
етноідентифікуючих ознак.

Зв'язання національних проблем в Україні взяла на себе національно

свідома інтелігенція, яка розуміла загрозу асиміляції та уніфікації
української культури в межах обох імперій і згубність наслідків цього. Вона
вважала, що однією з необхідних умов повноцінного буття нації, її
консолідації є збереження і вивчення народної культури, звернення до
народних першоджерел та ідеалів. Саме в цей час розгорнулася науково-
етнографічна діяльність М. Максимовича, М. Цертелева, М. Костомарова,
І. Срезневського, В. Залеського та ін., спрямована на збирання, дослідження та
збереження культурно-історичної спадщини українського народу.
63. Проблема шляхів розвитку нації і національної культури в ХІХ ст.

У XIX ст. територія України була поділена між Російською та

Австрійською імперіями, які мали різні рівні соціально-економічного і
культурного розвитку.

мперська політика Росії та імперії Габсбургів була спрямована на

культурну уніфікацію та не сприяла збереженню і розвитку національних
культур. У XIX ст. відбувалося подальше розшарування української
культури, поглибився розрив між культурами села і міста, еліти і простих
людей. Українська культура того часу була простором, де перехрещувалися
різноспрямовані тенденції і різноманітні впливи: російська і європейська
орієнтації, впливи німецької, польської та інших культур, які більшою мірою
відзначали життя міського населення, дворянства, у той час як селяни в
цілому зберігали традиційні основи буття.

У XIX ст. в Україні особливої гостроти набули проблеми національної

самоідентифікації, збереження самобутності української культури,
захисту та розвитку української мови. Відповіддю на політику уніфікації,
яку впроваджували імперські уряди, стали зростання рівня національної
самосвідомості українців, консолідація національно свідомих сил української
інтелігенції.

Слід зазначити, що у XIX ст. українська нація не була поодинокою у своєму

бажанні зберегти власну самобутність. Національно-визвольний рух у XIX
ст. охопив Італію, Польщу, Грецію, слов'янські народи, що перебували під
владою імперії Габсбургів.

Цей рух, який розгортався під впливом ідей романтизму, був орієнтований,
зокрема, на дослідження і пізнання історії, традицій, побуту, фольклору
свого народу з метою усвідомлення його специфіки, своєрідності, "самості",
сутності та сенсу його існування. Саме у ХГХ ст. інтенсивно
розроблялася філософія національної ідеї у працях європейських
мислителів, розрізнялися поняття нації як політичної спільноти, та народу-
нації, як соціально-історичної спільноти. Унікальність народу почали
пов'язувати не з належністю до певного політичного утворення (держави), а
зі своєрідністю менталітету, національного характеру, особливістю мови,
неповторними рисами національної культури.

Важливу роль у процесі національної самоідентифікації українського

народу відіграли історичні події європейського масштабу - Вітчизняна війна
1812 р. і декабристський рух та буржуазно-демократичні революції 1848-
1849 рр. у деяких європейських країнах, зокрема в Австрійській імперії. Вони
сприяли інтенсифікації духовного життя, критичному осмисленню суспільно-
політичної ситуації, актуалізації проблеми національного відродження.

64. Діяльність української інтелігенції ХІХ ст

Українська інтелігенція — творці інтелектуальних, духовних

цінностей українського народу Термінологічна калька від
російської інтелігенції (рос. интеллигенция). Сформувалася в XIX ст. на
ґрунті певних соціальних традицій, що віками розвивалися
на українських теренах.

Переломним етапом у соціально-історичній генезі інтелігенції стало XIX

століття. Головними рисами її розвитку були:
по-перше, стрімке кількісне зростання;
по-друге, поступова зміна соціальних джерел формування, демократизація її
складу (феномен різночинної інтелігенції; див. Різночинці);
по-третє, колосальне зростання впливу в суспільно-політичному житті;
по-четверте, її оформлення в специфічну, окрему верству;
по-п'яте, і це було найістотнішим, почала інституціоналізуватися традиція
духовної опозиційності до держави.

Першим ідейно-організаційним оформленням новочасної української

інтелігенції стало Кирило-Мефодіївське товариство. Захоплення козацьким
минулим зв'язувало кирило-мефодіївців з духовною спадщиною
старшинської верстви. Однак швидко виявилися й розбіжності: старшинська
ідеологія була консервативною й спрямовувалася на захист колишніх
привілеїв, а новий напрям звертав увагу насамперед на духовну творчість
народу, його потяг до рівності, в тому числі у взаєминах між народами.

Інтелігентське покоління 1860–70-х рр. знайшло свої духовно-організаційні

форми в громадах. У громадівській ідеології народ і надалі залишився
основним поняттям, але ставлення до історії змінилося.
Місце романтизму зайняв раціоналістичний позитивізм, запроваджувався
навіть суворий інтелігентський освітянський ценз: членом громади могла
бути лише особа з вищою освітою.

Реакція часів імператора Олександра III ослабила громади, обмеживши

провідну роль інтелігенції винятково культурницькими справами. Наслідком
цього стала поява нових ідейно-організаційних тенденцій у середовищі
молодої інтелігенції. Саме тоді в українському суспільно-політичному
лексиконі з'явилося поняття "національно свідома людина", яке стало
загальновживаним і стосувалося переважно інтелігенції. Нова генерація
інтелігентів на зламі XIX–XX ст. дала нові, вже суто політичні, партійні
формування.

65. Роль суспільних об’єднань у розвитку української культури ХІХ ст.

У другій половині ХІХ ст. активізується процес консолідації інтелектуальної

еліти східно- і західноукраїнських земель, що входили до різних імперій.
Саме в 60-ті роки, коли на Лівобережній Україні посилились утиски царату
щодо української культури, в західноукраїнських землях інтелігенція
відчувала, хоч і досить обмежено, деякі політичні права та свободи,
намагаючись втілити їх у справу національного та духовного визволення.
Тому звідси й починається український П'ємонт (рух за об'єднання нації -
політичне, духовне, державне)2.

Вінцем об'єднання національної духовної еліти стала спільна робота

інтелігенції Наддніпрянщини та Галичини в 70-х рр. ХІХ ст. Спочатку ця
робота проходила під егідою Північно-Західного відділу Російського гео-
графічного товариства (1873-1875), що згуртував навколо себе провідні
культурні сили України: етнографів, істориків, мовознавців, літераторів,
композиторів, драматургів. У його рамках проводилися археологічні з'їзди,
видавалися наукові праці з історії, етнографії, мовознавства, поширювались
українські літературні твори. Товариство стало першим науковим україно-
знавчим осередком.

Після Емського акту (травень 1876) знову посилилась цензура в

східноукраїнських землях; епіцентром культурного відродження, об'єднання
інтелектуального потенціалу всієї України став Львів. Тут у 1873 р. було
засновано Наукове товариство ім. Т. Г. Шевченка (НТШ ім. Т. Г. Шевченка),
яке понад 15 років очолював М. Грушевський. Воно об'єднувало майже всіх
провідних східно- та західноукраїнських учених, а також науковців з
європейських країн. Поруч з М. Грушевським працювали мовознавці А.
Кримський, Б. Грінченко, літератори та публіцисти В. Гнатюк, І. Франко, М.
Павлик, історики Ф. Вовк, В. Антонович, композитор Ф. Колесса та багато
інших. Після реорганізації (1892) НТШ ім. Т. Г. Шевченка виконувало
функції академії наук. Протягом 90-х років ХІХ - початку ХХ ст. вийшли
його збірники: “Записки Наукового товариства ім. Т. Г. Шевченка”, “Збірник
математично-природничої та лікарської секції”, “Етнографічний збірник”,

3
“Пам'ятки українсько-руської мови та літератури”, “Літературно-науковий
вісник”, “Українська видавнича спілка” та ін.

Завдяки плідній роботі інтелігенції всієї України саме на галицькому ґрунті

просвітницький рух збудив народ до бажання здобувати знання, виховував
патріотичні почуття, естетичні смаки. Тут, у Галичині, засновувались
україномовні школи, незважаючи на спротив польських чиновників та уряду.
Галичани організували власні приватні школи, прагнули заснувати другий,
осібний від спольщеного та знімеченого у Львові, університет.

66. Розвиток науки й освіти в Україні ХІХ ст.

Особливістю культурного життя в Україні XIX ст. був інтенсивний

розвиток освіти і науки. Найсприятливіші умови для наукової творчості
створювалися у вищих навчальних закладах, там же існувала можливість
апробувати нові ідеї. Саме з освітою пов'язана праця видатних вітчизняних,
російських та іноземних науковців. Це сприяло виникненню наукових шкіл,
підготовки нових кадрів науковців і викладачів.

Значні успіхи було досягнуто в історії, історіографії, етнографії, філології,

філософії, природничих та технічних науках, розвиток яких був пов'язаний із
соціальними та економічними змінами.

Розвиток історичної науки у XIX ст. був підготовлений посиленням ще

наприкінці XVIII ст. зацікавленості дворян-інтелігентів Лівобережжя
національною історією.

1800 р. Імперська геральдична канцелярія стала піддавати сумніву право

нащадків старшини на статус дворян. Українська знать почала збирати
історичні документи, писати статті про славетні діяння своїх предків, що
збільшило зацікавленість історією. Завдяки цьому виникла потреба у
ґрунтовних і докладних історичних розвідках. Першою працею, яка
задовольняла цю потребу, була чотиритомна "История Малой России" (1822
р.)Д Бантиша-Каменського. Українському дворянству імпонували
авторська ідеологічна інтерпретація української історії, його твердження, що
українці є "відгалуженням" російського народу, та піднесення ним
значущості Переяславської угоди.

Водночас в анонімній "Історії Русів" прославлялася та романтизувалася

козацька минувшина, наголошувалося на окремішності українців від росіян.
У цьому творі містився заклик до самоврядування, підносилися постаті Б.
Хмельницького, П. Полуботка, доводилося, що Україна, а не Росія, є
прямою спадкоємицею Київської Русі.

У 1842-1843 рр. була видана "Історія Малоросії" М. Маркевича, яка містила

величезний документальний матеріал щодо історії та побуту сходу України.
З 1845 р. почалося видання збірки "Пам'ятники" Київської археографічної
комісії, керівником якої був М. Максимович. Ці збірки містили дуже цінні та
різноманітні відомості про соціальну і культурну історію Західної України.
Ще більш змістовними виявилися праці Й. Бодянського, у яких містилася
величезна кількість історіографічних відомостей щодо українського
суспільства від давніх часів до тогочасної сучасності. За його сприяння було
надруковано "Літопис Самовидця", "Хроника Густинского монастыря",
документи, мемуари, архіви тощо.

У середині XIX ст. з'явилися історичні розвідки М. Костомарова,

В. Антоновича, П. Куліша, О. Лазаревського, у другій половині XIX ст. -
праці М. Драгоманова, М. Гру шевського, Д. Яворницького, Д. Багалія та ін.

XIX ст. можна вважати часом виникнення української історичної

науки. Цьому сприяла всебічна зацікавленість історією дворянства та
інтелектуальної еліти, а також широких верств населення. За умов
національного гноблення і переслідування української культури з боку
царського самодержавства, австрійської монархії, панівних верств
Польщі вихід у світ історичних творів сприяв активізації національно-
визвольного руху на українських землях, а отже, неабияким чином впливав
на подальші історичні події.

В Україні активізація етнографічних досліджень наприкінці XVIII - на

початку XIX ст. значною мірою була пов'язана з посиленням національно-
визвольної боротьби слов'янських народів, протидією загальній агресивній
централізаторській та асиміляторській політиці європейських держав щодо
народів, які не мали власної державності. Розгортання народознавчої роботи
стало істотним чинником і показником національно-культурного
відродження в Україні.

Українська етнографічна наука була започаткована працями Г.

Калиновського ("Описание свадебных украинских простонародных
обрядов", яка вийшла у Петербурзі 1777 р.) та Я. Маркевича (перший том
енциклопедії українознавства "Записки о Малороссии, ее жителях и
производстве", 1798 р.). Розквіт активності щодо збирання скарбів народної
культури припав на початок ХІХ ст. І з цього часу збирання і вивчення
етнографічного матеріалу стали однією з домінуючих сфер діяльності
української інтелігенції.

68. Соціальне призначення мистецтва в Україні ХІХ ст.

У першій половині XIX ст. в Україні культура розвивалася передусім в

умовах національно-культурного відродження українського народу, під
впливом антикріпосницького визвольного руху, а також революційних ідей,
ідей утопічного соціалізму, романтизму та інших, які йшли з Західної
Європи. Саме розвиток української культури був яскравим виявом дальшого
формування української нації, відродження самосвідомості українського
народу, його прагнення до утвердження себе як самобутнього окремого
народу.

Характерною рисою цього періоду була дедалі глибша демократизація

культури. Серед діячів культури ставало все більше різночинців, які
розгортали рішучу боротьбу проти самодержавно-релігійної ідеології,
зокрема теорії "офіційної народності", і в своїй творчості відображали життя,
настрої й думи народних мас. Крім того, поступово до культури прилучалися
дедалі ширші верстви населення.

У XIX ст. в Україні особливої гостроти набули проблеми національної

самоідентифікації, збереження самобутності української культури,
захисту та розвитку української мови. Призначенням мистецтва було
розв’язання даних проблем, обєднання інтелігенції у єдиний рух, який
допоміг би українській нації зберегти свою самобутність.

69. Романтизм і реалізм в українському мистецтві XIX ст.

В 50—60-ті роки XIX ст. українська література йшла, в основному, шляхом

реалізму. Послідовники Тараса Шевченка Марко Вовчок, Л. Глібов, С.
Руданський, А. Свидницький, Ю. Федькович збагатили красне письменство
новими темами, образами, жанрами. У цей же час в художній прозі
паралельно співіснує етнографічно-побутова традиція, представлена творами
П. Куліша, Ганни Барвінок, О. Стороженка. Вона продовжує кращі тенденції
літератури 30—40-х років.

Українська проза цього періоду позначена різноманітними жанрово-

стильовими пошуками. Дебютує в жанрі оповідання Марко Вовчок, пізніше
з'являється її соціальна повість "Інститутка". Значне місце займають її
антикріпосницькі оповідання соціальної та сімейно-побутової тематики
("Козачка", "Горпина", "Сестра", "Свекруха"). Майстерно використовуючи
принцип контрастного зображення, письменниця протиставляє світлі
поривання людей і жорстоку дійсність. Галерея жіночих образів — Олеся,
Горпина, Одарка доносить до читача весь жах безправного становища жін-
ки-кріпачки.

Соціальні проблеми визначають гострі конфлікти і в оповіданнях Ю.

Федькович а ("Хто винен?", "Сафат Зінич", "Максим Чудатий"). Письменник
звертається до психологічного аспекту в зображенні конфлікту.

Поряд з інтенсивним розвитком реалізму в літературі 50—60-х років

продовжували жити певні традиції романтизму. Марко Вовчок і Ю. Федь-
кович розгортали деякі конфлікти в руслі саме цих традицій. Наділені
надзвичайними пристрастями герої оповідань "Максим Тримач",
"Побратим", "Люба-згуба" — це романтичні характери, що ведуть гостру,
непримиренну боротьбу.

У романтичному аспекті подають письменники й епізоди минулого

("Кармелюк", "Невільничка" Марка Вовчка, "Чорна рада" П. Куліша).

Роман П. Куліша повертає нас до складної історичної доби 1663 р., коли
настав спад у героїчному піднесенні, коли більшість козацької старшини
виявляла свою зрадницьку суть. Жанр історичного роману з його
особливостями дає всеохоплюючу характеристику часу.

Висунутий Кулішем принцип "етнографічної правди", стає настановою для

Ганни Барвінок (оповідання "Сирітський жаль", "Нещаслива доля"), Олекси
Стороженка ("Закоханий чорт", "Не впусти рака з рота"). Найчастіше це
обробка легенд, переказів, анекдотів. Герої творів змальовані як зразки
моральної досконалості, суспільні проблеми тут не піднімаються,
проповідується мир між селянами й панами.

Суттєвим кроком у розвитку великої епічної форми в українській літературі є

створення соціально-побутового реалістичного роману.

70. Митці України ХІХ ст.

В 50—60-ті роки XIX ст. українська література йшла, в основному, шляхом

реалізму. Послідовники Тараса Шевченка Марко Вовчок, Л. Глібов, С.
Руданський, А. Свидницький, Ю. Федькович збагатили красне письменство
новими темами, образами, жанрами. У цей же час в художній прозі
паралельно співіснує етнографічно-побутова традиція, представлена творами
П. Куліша, Ганни Барвінок, О. Стороженка. Вона продовжує кращі тенденції
літератури 30—40-х років.
Українська проза цього періоду позначена різноманітними жанрово-
стильовими пошуками. Дебютує в жанрі оповідання Марко Вовчок, пізніше
з'являється її соціальна повість "Інститутка". Значне місце займають її
антикріпосницькі оповідання соціальної та сімейно-побутової тематики
("Козачка", "Горпина", "Сестра", "Свекруха"). Майстерно використовуючи
принцип контрастного зображення, письменниця протиставляє світлі
поривання людей і жорстоку дійсність. Галерея жіночих образів — Олеся,
Горпина, Одарка доносить до читача весь жах безправного становища жін-
ки-кріпачки.

Соціальні проблеми визначають гострі конфлікти і в оповіданнях Ю.

Федькович а ("Хто винен?", "Сафат Зінич", "Максим Чудатий"). Письменник
звертається до психологічного аспекту в зображенні конфлікту.

Поряд з інтенсивним розвитком реалізму в літературі 50—60-х років

продовжували жити певні традиції романтизму. Марко Вовчок і Ю. Федь-
кович розгортали деякі конфлікти в руслі саме цих традицій. Наділені
надзвичайними пристрастями герої оповідань "Максим Тримач",
"Побратим", "Люба-згуба" — це романтичні характери, що ведуть гостру,
непримиренну боротьбу.

У романтичному аспекті подають письменники й епізоди минулого

("Кармелюк", "Невільничка" Марка Вовчка, "Чорна рада" П. Куліша).

Роман П. Куліша повертає нас до складної історичної доби 1663 р., коли
настав спад у героїчному піднесенні, коли більшість козацької старшини
виявляла свою зрадницьку суть. Жанр історичного роману з його
особливостями дає всеохоплюючу характеристику часу.

Висунутий Кулішем принцип "етнографічної правди", стає настановою для

Ганни Барвінок (оповідання "Сирітський жаль", "Нещаслива доля"), Олекси
Стороженка ("Закоханий чорт", "Не впусти рака з рота"). Найчастіше це
обробка легенд, переказів, анекдотів. Герої творів змальовані як зразки
моральної досконалості, суспільні проблеми тут не піднімаються,
проповідується мир між селянами й панами.

71. Здобутки українського мистецтва ХІХ ст.

В 50—60-ті роки XIX ст. українська література йшла, в основному, шляхом

реалізму. Послідовники Тараса Шевченка Марко Вовчок, Л. Глібов, С.
Руданський, А. Свидницький, Ю. Федькович збагатили красне письменство
новими темами, образами, жанрами. У цей же час в художній прозі
паралельно співіснує етнографічно-побутова традиція, представлена творами
П. Куліша, Ганни Барвінок, О. Стороженка. Вона продовжує кращі тенденції
літератури 30—40-х років.

Українська проза цього періоду позначена різноманітними жанрово-

стильовими пошуками. Дебютує в жанрі оповідання Марко Вовчок, пізніше
з'являється її соціальна повість "Інститутка". Значне місце займають її
антикріпосницькі оповідання соціальної та сімейно-побутової тематики
("Козачка", "Горпина", "Сестра", "Свекруха"). Майстерно використовуючи
принцип контрастного зображення, письменниця протиставляє світлі
поривання людей і жорстоку дійсність. Галерея жіночих образів — Олеся,
Горпина, Одарка доносить до читача весь жах безправного становища жін-
ки-кріпачки.

Соціальні проблеми визначають гострі конфлікти і в оповіданнях Ю.

Федькович а ("Хто винен?", "Сафат Зінич", "Максим Чудатий"). Письменник
звертається до психологічного аспекту в зображенні конфлікту.

Поряд з інтенсивним розвитком реалізму в літературі 50—60-х років

продовжували жити певні традиції романтизму. Марко Вовчок і Ю. Федь-
кович розгортали деякі конфлікти в руслі саме цих традицій. Наділені
надзвичайними пристрастями герої оповідань "Максим Тримач",
"Побратим", "Люба-згуба" — це романтичні характери, що ведуть гостру,
непримиренну боротьбу.

У романтичному аспекті подають письменники й епізоди минулого

("Кармелюк", "Невільничка" Марка Вовчка, "Чорна рада" П. Куліша).

Роман П. Куліша повертає нас до складної історичної доби 1663 р., коли
настав спад у героїчному піднесенні, коли більшість козацької старшини
виявляла свою зрадницьку суть. Жанр історичного роману з його
особливостями дає всеохоплюючу характеристику часу.

Висунутий Кулішем принцип "етнографічної правди", стає настановою для

Ганни Барвінок (оповідання "Сирітський жаль", "Нещаслива доля"), Олекси
Стороженка ("Закоханий чорт", "Не впусти рака з рота"). Найчастіше це
обробка легенд, переказів, анекдотів. Герої творів змальовані як зразки
моральної досконалості, суспільні проблеми тут не піднімаються,
проповідується мир між селянами й панами.

72. Головні риси світової культури ХХ ст

Однією з характерних рис культурного життя XX ст. є виникнення та
поширення модернізму. Він виникає як своєрідна світоглядна та художньо-
естетична реакція на поглиблення духовної кризи суспільства. При цьому
модернізм заперечує можливості попередньої культури протистояти
руйнівним силам. Звідси різкий, а іноді й войовничий антитрадиціоналізм
модернізму, що інколи набуває бунтівних та екстравагантних форм
виявлення.

Філософсько-світоглядними підвалинами модернізму були ідеї

ірраціоналістичного волюнтаризму німецьких філософів Артура
Шопенгауера (1788 - 1860) та Фрідріха Ніцше (1844 - 1900), інтуїтивізму
французького мислителя Анрі Бергсона (1859 - 1941), психоаналізу
австрійського філософа та лікаря-психіатра Зігмунда Фрейда (1856 - 1939) та
швейцарського психолога Карла Густава Юнга (1875 - 1961),
екзистенціалізму французьких філософів та письменників Жана Поля Сартра
(1905 - 1980), Альбера Камю (1913 - 1960) та німецького мислителя Мартіна
Хайдеггера (1889 - 1976). Важливе значення для світоглядних засад
модернізму мала й феноменологія німецького філософа Едмунда Гуссерля
(1859-1938).

Творчість усіх цих мислителів становить "золотий" фонд новітньої філософії,

а разом з нею й сучасної культури, їхні роздуми про трагедію та крах
традиційного гуманізму, історичну безвихідь, у якій опинилося людство,
складний та суперечливий характер спілкування людини з навколишнім
світом, її відчуженість від нього ж примусили людство багато в чому
переглянути свої погляди на світ і місце людини в цьому світі.

Зокрема, в художніх творах, естетичних трактатах та публіцистичних

деклараціях модерністів найчастіше порушується проблема абсурдності
світу, самотності та приреченості людини. Навіть ті твори модерністів, де
домінують світлі, елегійні або навіть радісні емоції (наприклад, живописця та
графіка Марка Шагала, 1887 - 1985; нідерландського живописця Піта
Мондріана, 1872 - 1944; російського композитора та диригента Ігоря
Стравинського, 1882 -1971; французького письменника Марселя Пруста,
1871 - 1922; англо-американського поета Томаса Еліста, 1888 - 1965; та ін.),
просякнуті мотивами втрати зв'язків з реальністю, в них відчувається
самотність митця, замкненого в колі своїх фантазій, спогадів та асоціацій.

"Вагомий внесок у розвиток експресіонізму зробив відомий австрійський

художник Оскар Кокошка (1886-1980). Він - маляр і графік, драматург і
артист-декламатор. Але всі прояви його таланту незмінно свідчать про
схильність до експресіоністського світогляду та естетики.

Близьку німецьким експресіоністам доктрину емоційно-колористичного

живопису сповідували паризькі фовісти (від франц. - дикі). Вони
утверджували свого роду живопис "без правил", за що й отримали від
критиків цю іронічну назву. До групи фовістів входили А. Матісс, А. Дерен,
М. Вламінк, А. Марке та ін. їх об'єднувало прагнення до створення художніх
образів винятково за допомогою яскравої відкритої барви, експресивних,
напружених кольорових симфоній. Основні кольорові композиції фовісти
брали з природи, максимально посилюючи та загострюючи їх. Від "Мосту" та
інших експресіоністів їх відрізняло більш оптимістичне ставлення до життя,
прагнення відтворити красу та гармонію, яких так не вистачає світу.

Експресіонізм, який виник у живописі, так чи інакше виявився у всіх видах

мистецтва. Він посідав суттєве місце в німецькій та австрійській поезії (Г.
Тракль, Ф. Верфель, ранній Й. Бехер). Риси експресіонізму притаманні прозі
І. Франка та Ф. Кафки. Одним з провідних жанрів експресіонізму є
публіцистична драма, або "драма крику", з її "вселенськими конфліктами",
абстрагованим образом людини, уривчастою "телеграфною мовою", різкою
пластикою (п'єси В. Хазенклавера, Г. Кайзера, Е. Толлерата ін.).

Розквіт сюрреалізму припадає на 1924-1938 рр. Найяскравішим

представником сюрреалізму по праву вважається відомий іспанський
художник Сальвадор Далі (нар. 1904 р.). Його картини являють собою
ірраціональні комбінації суто реальних предметів, які мають натуралістичний
вигляд або парадоксальним способом деформовані.

73. Світоглядні основи культури ХХ ст.

Прискорення темпу життя людини і суспільства також впливала на художню

словесність, приводячи до найрізноманітніших рішень. Посилення ролі
масової культури створювало умови для комерціалізації мистецтва,
пов'язаної з широким розповсюдженням аудіовізуальних засобів,
споживацьки використовують літературу. Художню панораму століття
формували два основних напрями - реалізм і модернізм.

З двох варіантів реалізму в зарубіжній літературі XX ст. продовжував

побутувати традиційний реалізм. Для нього характерні відома з XIX ст.
описовість, тяжіння до створення великих полотен суспільного життя,
використання можливостей великої форми: епопеї, епічні цикли, "сімейні
хроніки" ("Сага про Форсайтів" Дж. Голсуорсі, оповідання Ж. Ромена та ін).
Від традиційного реалізму досить суттєво відрізняється реалізм XX ст. Він
має справу з принципово іншою соціальною дійсністю, ніж реалізм
попереднього століття, з іншим рівнем наукового осмислення світу і людини,
враховує психоаналіз Фрейда З. та його послідовників,
філософію екзистенціалізму, стикається з небаченим злетом віри в Людину і
розчаруванням у просвітницької формулою гуманізму. Дійсність не може не
впливати на реалістичний тип художнього мислення, не може не змінювати в
реалізмі колишні стандарти і співвідношення описовості, наслідування і
вимислу, індивідуалізації і типізації, критерії правди життя.

Реалізм XX ст. відмовився від копіювання та дзеркального повторення

дійсності у формах самого життя. На зміну традиційним описовим формам
прийшли аналітичне дослідження ("Доктор Фаустус" і "Чарівна гора" Т.
Манна та ін), "ефект одивнення" (п'єси Б. Брехта), підтекст та іронія (Е.
Хемінгуей та ін), гротеск, фантастичне і умовне моделювання (Булгаков М.
та ін) - Реалізм творчо, продуктивно використовує і багато модерністські
прийоми, зокрема "потік свідомості" (У. Фолкнер та ін). Збагачена палітра
реалізму XX ст. використовує зображення об'єктивного через суб'єктивне,
зникнення "всезнаючого" оповідача, використання прийому зміни точок
зору, документацію і социологизацию (документ і псевдодокумент в
структурі твору, свідома установка автора на соціологічний аналіз) і ін

Однією з характерних рис культурного життя XX ст. є виникнення та

поширення модернізму. Він виникає як своєрідна світоглядна та художньо-
естетична реакція на поглиблення духовної кризи суспільства. При цьому
модернізм заперечує можливості попередньої культури протистояти
руйнівним силам. Звідси різкий, а іноді й войовничий антитрадиціоналізм
модернізму, що інколи набуває бунтівних та екстравагантних форм
виявлення.

Філософсько-світоглядними підвалинами модернізму були ідеї

ірраціоналістичного волюнтаризму німецьких філософів Артура
Шопенгауера (1788 - 1860) та Фрідріха Ніцше (1844 - 1900), інтуїтивізму
французького мислителя Анрі Бергсона (1859 - 1941), психоаналізу
австрійського філософа та лікаря-психіатра Зігмунда Фрейда (1856 - 1939) та
швейцарського психолога Карла Густава Юнга (1875 - 1961),
екзистенціалізму французьких філософів та письменників Жана Поля Сартра
(1905 - 1980), Альбера Камю (1913 - 1960) та німецького мислителя Мартіна
Хайдеггера (1889 - 1976). Важливе значення для світоглядних засад
модернізму мала й феноменологія німецького філософа Едмунда Гуссерля
(1859-1938).

Творчість усіх цих мислителів становить "золотий" фонд новітньої філософії,

а разом з нею й сучасної культури, їхні роздуми про трагедію та крах
традиційного гуманізму, історичну безвихідь, у якій опинилося людство,
складний та суперечливий характер спілкування людини з навколишнім
світом, її відчуженість від нього ж примусили людство багато в чому
переглянути свої погляди на світ і місце людини в цьому світі.

Постмодернізм (постмодерн, поставангард) (від лат. post – «після» і

модернізм), сукупна назва художніх тенденцій, що особливо чітко
позначилися в 1960-і роки і які характеризуються радикальним переглядом
позиції модернізму і авангарду.

Постмодерністи сповідують принцип «методологічного розуму» щодо всіх

«позитивних істин», установок, переконань, котрі існують в західному
суспільстві. Стратегія «законодавчого розуму» розвіюється як авторитарна,
замінюється стратегія. «розуму інтерпретуючого». Сама безкінечність світу
передбачає (ще за Ніцше) безкінечну кількість інтерпретацій. Отже,
постмодерністи відмовляються від догматизму, чітких кордонів. Натомість у
них з’являється роздвоєність, багатозначність, рухливість, творче ставлення
до традицій, відкритість.

74. Розвиток культури в роки української революції (1917-1921)

Відразу після лютневої революції 1917 р. набувають повсюдного

поширення національні культурно-освітні організації - "Просвіти", які
створювали бібліотеки, різноманітні гуртки й курси, видавали українські
книги та журнали. В їхній роботі активну участь брали відомі діячі
української культури, науки й освіти.

В 1917 р. було видано 677 назв книжок рідною мовою та виходило 63

періодичних видання. Було засновано також український театр, вживалися
заходи для заснування українських музеїв. Плідну роботу на ниві науки і
освіти проводив відомий вчений і громадський діяч М. Туган-Барановський.
Восени 1917 р. з його ініціативи було створено Українське товариство
економістів, на базі якого згодом виник один із перших навчальних закладів з
підготовки кадрів для зовнішньополітичного відомства України -
Консульські курси.

У листопаді 1918 р. на базі київської Академії мистецтв постала

Українська Академія мистецтв, серед професорів якої були визначні
українські митці - Г. Нарбут, Ф. Кричевський, М. Бойчук, Ф. Бурачок, О.
Мурашко. Гетьманським урядом був затверджений проект закону про
Українську Академію наук. її першим президентом став В. Вернадський, а
секретарем - А. Кримський.

У жовтні 1918 р. засновано Київський інститут удосконалення

лікарів. Тоді ж були започатковані Державний український архів,
Національна галерея мистецтв, Український історичний музей, Національна
бібліотека. Були також засновані Державний драматичний театр, Державний
народний театр, Молодий театр на чолі з Л. Курбасом. Г. Юра з групою
акторів, що відокремилися від Молодого театру, створив театр ім. І. Франка.
Під керівництвом О. Кошиця в Києві постала Українська Державна
капела. Жили й творили майстри старшого покоління - письменники Панас
Мирний, В. Стефаник, О. Кобилянська, В. Винниченко, С. Васильченко,
багато видатних живописців, скульпторів, композиторів. У нову добу
входили молодші - П. Тичина, М. Рильський, Д. Загул, В. Кобилянський,
котрі почали свою творчість іще до революції.
В українській культурі 1917-1920 рр. було, звісно, чимало проблем і
труднощів, а то й гірких сторінок. Особливо це стосується тих пір, коли
гору в Україні брали іноземні, антиукраїнські сили. Мабуть, найбільшої
шкоди розвиткові національного відродження завдали російські
білогвардійці та більшовики. В. Чумак, відомий український поет, у 1919 р.
був розстріляний денікінцями.
Школа, в тому числі вища, перетворилася на знаряддя партійної
політики. Зносилися пам'ятки минулого. Натомість повсюдно
встановлювалися монументи Маркса, Енгельса, Леніна. Робився максимум
того, аби знищити все національне самобутнє, щоб до краю деформувати
українську ментальність. Наслідки такої політики даються взнаки й сьогодні.
Саме тому слід уважно вивчати і враховувати уроки тих складних і
драматичних часів.

75. Характеристика етапів розвитку культури УРСР.

У період українізації особливо виділяється київська літературна група

"неокласиків", яку очолював Микола Зеров. До її складу входили Михайло
Драй-Хмара, Павло Филипович, О. Бургардт (Юрій Клен), Максим
Рильський. Блискуче освічені люди, вони володіли багатьма іноземними
мовами, створювали численні переклади світової класики, активно
протистояли "Пролеткульту". "Неокласики" орієнтувалися на поєднання
національних традицій і досвіду світової та європейської літератури.

У 1925 р. після розпаду "Гарту" частина його членів (серед них Микола
Куліш, Павло Тичина, Микола Бажан, Петро Панч, Юрій Яновський та Іван
Сенченко) утворили елітарну літературну організацію "Вапліте" ("Вільна
академія пролетарської літератури") на чолі з Миколою Хвильовим.

У 60—80-ті роки значних успіхів у подальшому розвитку національної

літератури досягли українські письменники. Лише за період з IV (1959 р.) по
V з'їзд (1966 р.) письменників України кількість літераторів республіки
збільшилася з 527 до 770 чол. Крім десяти письменницьких філій, які
працювали в 1959 p., було відкрито відділення Спілки письменників у
Луганську і Житомирі.

Протягом 60-х років письменники України написали чимало прозаїчних

творів різних жанрів — романів, повістей, оповідань, що стали істотним
внеском у розвиток української літератури. Значними були здобутки у прозі.
За цей час вийшли романи "Вир" Г. Тютюнника, "Правда і кривда" М.
Стельмаха, "Сестри Річинські" І. Вільде, "Дикий мед" Л. Первомайського,
"День для прийдешнього" П. Загребельного, трилогія "Вишневий сад" В.
Бабляка, "Крапля крові" Ю. Мушкетика, "Остання шабля" М. Руденка,
"Людина живе двічі" Ю. Шовкопляса та ін.

На громадське життя в Україні помітно вплинуло нове покоління митців —

шістдесятники. Серед зачинателів його були Ліна Костенко і В. Симоненко.
Вони виступали проти фальші, єлейності у відбитті дійсності, відстоювали
національно-культурне відродження України. Інтерес читачів викликали
збірки поезій Ліни Костенко "Проміння землі" (1957), "Вітрила" (1958),
"Мандрівки серця" (1961). Побачила світ перша збірка В. Симоненка "Тиша і
грім" (1962), що стала водночас його останньою прижиттєвою книгою.
Позитивні відгуки в 1962 р. одержали перші збірки поезій І. Драча
"Соняшник" та М. Вінграновського "Атомні прелюди". До них приєдналася
велика група творчої молоді, яка прагнула зламати літературні шаблони,
знайти нові зображувальні форми, переступити через одномірне,
одноколірне, догматичне сприйняття світу. До цієї когорти належать поети Б.
Олійник, В. Коротич, І. Калинець, В. Стус, прозаїки Г. Тютюнник, В.
Шевчук, Є. Гуцало, Р. Іваничук, критики І. Дзюба, І. Світличний, Є.
Сверстюк, публіцист В. Чорновіл та ін.

Через великі перепони прокладали шлях нові напрямки в кіномистецтві.

Йому відводилось провідне місце в ідеологічній роботі. Звідси виняткова
увага до нього. У 60—80-ті роки здійснено низку організаційних заходів,
спрямованих на піднесення рівня роботи всіх кіностудій республіки —
Київської ім. О. Довженка, Ялтинської, Одеської, студії хронікально-
документальних та науково-популярних фільмів.
Важливою подією для українських кіномитців стало створення Спілки
працівників кінематографії України, установчий з'їзд якої відбувся в січні
1963р.

Пожвавлення в національно-культурному житті активізувало інтерес

суспільства до театрального мистецтва. В Україні в 1965 р. працювало 60
театрів, які протягом року відвідували близько 15,5 млн глядачів. Протягом
1958—1965 pp. кількість глядачів у театрах республіки збільшилася з 14,3 до
15,5 млн на рік.

Плідною була творчість композиторів старшого покоління, її збагачувала

авангардна музика композиторів-шістдесятників Л. Грабовського, В.
Годзяцького, В. Сильвестрова, В. Загоруєва. Розвиток української музики
характеризувався збагаченням усіх її жанрів, зокрема великої музичної
форми. Увагу глядачів привернули опери "Арсенал", "Тарас Шевченко" Г.
Майбороди, "Назар Стодоля" К. Домінчина, "Украдене щастя" Ю. Мейтуса,
балети "Чорне золото" В. Гомоляки, "Тіні забутих предків" В. Кирейка та ін.

76. Здобутки та втрати української культури за радянських часів.

У період українізації особливо виділяється київська літературна група

"неокласиків", яку очолював Микола Зеров. До її складу входили Михайло
Драй-Хмара, Павло Филипович, О. Бургардт (Юрій Клен), Максим
Рильський. Блискуче освічені люди, вони володіли багатьма іноземними
мовами, створювали численні переклади світової класики, активно
протистояли "Пролеткульту". "Неокласики" орієнтувалися на поєднання
національних традицій і досвіду світової та європейської літератури.

У 1925 р. після розпаду "Гарту" частина його членів (серед них Микола
Куліш, Павло Тичина, Микола Бажан, Петро Панч, Юрій Яновський та Іван
Сенченко) утворили елітарну літературну організацію "Вапліте" ("Вільна
академія пролетарської літератури") на чолі з Миколою Хвильовим.

Експеримент і новаторство поширилися також і в освіті. Поставивши за мету

збудувати новий соціально-економічний устрій, радянський уряд сприяв
створенню нових типів шкіл і підходів у викладанні, що прискорили б розрив
із "буржуазним минулим". Радянські педагоги обстоювали необхідність
пов'язувати освіту з прищепленням людині комуністичних цінностей та
ідеології. Тому згодом у школах було запроваджено програми, в яких
особливе значення надавалося поєднанню праці й навчання, колективному
навчанню і технічній освіті. Водночас до другорядних було віднесено
класичні та гуманітарні дисципліни й цілком заборонено вивчення основ
релігії.

Рушійною силою українізації системи освіти був Микола Скрипник —

голова комісаріату освіти з 1927 по 1933рр. Працюючи з майже одержимою
заповзятістю, він домігся того, що в кульмінаційному для українізації 1929р.
понад 80 % загальноосвітніх шкіл і ЗО % вищих навчальних закладів вели
навчання винятково українською мовою. 97 % українських дітей навчалися
рідною мовою.

Головним недоліком був напрям соціалістичного реалізму. За допомогою

спілок письменників, художників, композиторів ідеологічні відділи
партійних комітетів придушували в зародку будь-які відхилення від
регламентованого мислення і лінії поведінки. Зовнішньо поважаючи
національні форми культури, власті посилено прагнули уніфікувати
зміст культурного процесу за ідеологічними стандартами так
званого соціалістичного реалізму.

У 60—70-х роках у Радянському Союзі виникло примітне явище, коли

політику уряду стала відкрито критикувати невелика, але дедалі більша
кількість людей, яких звичайно називали дисидентами й які вимагали
ширших громадянських, релігійних і національних прав. Як після десятиліть
терору, в атмосфері жорсткого контролю й при всіх наявних засобах
ідеологічної обробки міг зародитися цей гідний подиву виклик режимові?
Дисидентство великою мірою виросло з десталінізації, з послаблення
«паралічу страху», що їх розпочав Хрущов. Його обмежені викриття
страхітливих злочинів сталінської доби викликали розчарування та
скептицизм відносно й інших сторін режиму.

77. Митці радянської України.

У період українізації особливо виділяється київська літературна група

"неокласиків", яку очолював Микола Зеров. До її складу входили Михайло
Драй-Хмара, Павло Филипович, О. Бургардт (Юрій Клен), Максим
Рильський. Блискуче освічені люди, вони володіли багатьма іноземними
мовами, створювали численні переклади світової класики, активно
протистояли "Пролеткульту". "Неокласики" орієнтувалися на поєднання
національних традицій і досвіду світової та європейської літератури.

У 1925 р. після розпаду "Гарту" частина його членів (серед них Микола
Куліш, Павло Тичина, Микола Бажан, Петро Панч, Юрій Яновський та Іван
Сенченко) утворили елітарну літературну організацію "Вапліте" ("Вільна
академія пролетарської літератури") на чолі з Миколою Хвильовим.

Протягом 60-х років письменники України написали чимало прозаїчних

творів різних жанрів — романів, повістей, оповідань, що стали істотним
внеском у розвиток української літератури. Значними були здобутки у прозі.
За цей час вийшли романи "Вир" Г. Тютюнника, "Правда і кривда" М.
Стельмаха, "Сестри Річинські" І. Вільде, "Дикий мед" Л. Первомайського,
"День для прийдешнього" П. Загребельного, трилогія "Вишневий сад" В.
Бабляка, "Крапля крові" Ю. Мушкетика, "Остання шабля" М. Руденка,
"Людина живе двічі" Ю. Шовкопляса та ін.

На громадське життя в Україні помітно вплинуло нове покоління митців —

шістдесятники. Серед зачинателів його були Ліна Костенко і В. Симоненко.
Вони виступали проти фальші, єлейності у відбитті дійсності, відстоювали
національно-культурне відродження України. Інтерес читачів викликали
збірки поезій Ліни Костенко "Проміння землі" (1957), "Вітрила" (1958),
"Мандрівки серця" (1961). Побачила світ перша збірка В. Симоненка "Тиша і
грім" (1962), що стала водночас його останньою прижиттєвою книгою.
Позитивні відгуки в 1962 р. одержали перші збірки поезій І. Драча
"Соняшник" та М. Вінграновського "Атомні прелюди". До них приєдналася
велика група творчої молоді, яка прагнула зламати літературні шаблони,
знайти нові зображувальні форми, переступити через одномірне,
одноколірне, догматичне сприйняття світу. До цієї когорти належать поети Б.
Олійник, В. Коротич, І. Калинець, В. Стус, прозаїки Г. Тютюнник, В.
Шевчук, Є. Гуцало, Р. Іваничук, критики І. Дзюба, І. Світличний, Є.
Сверстюк, публіцист В. Чорновіл та ін.

Через великі перепони прокладали шлях нові напрямки в кіномистецтві.

Йому відводилось провідне місце в ідеологічній роботі. Звідси виняткова
увага до нього. У 60—80-ті роки здійснено низку організаційних заходів,
спрямованих на піднесення рівня роботи всіх кіностудій республіки —
Київської ім. О. Довженка, Ялтинської, Одеської, студії хронікально-
документальних та науково-популярних фільмів.

Плідною була творчість композиторів старшого покоління, її збагачувала

авангардна музика композиторів-шістдесятників Л. Грабовського, В.
Годзяцького, В. Сильвестрова, В. Загоруєва. Розвиток української музики
характеризувався збагаченням усіх її жанрів, зокрема великої музичної
форми. Увагу глядачів привернули опери "Арсенал", "Тарас Шевченко" Г.
Майбороди, "Назар Стодоля" К. Домінчина, "Украдене щастя" Ю. Мейтуса,
балети "Чорне золото" В. Гомоляки, "Тіні забутих предків" В. Кирейка та ін.

78. Діячі української культури ХХ ст. в українському та світовому

культурних контекстах.

У 1925 р. після розпаду "Гарту" частина його членів (серед них Микола
Куліш, Павло Тичина, Микола Бажан, Петро Панч, Юрій Яновський та Іван
Сенченко) утворили елітарну літературну організацію "Вапліте" ("Вільна
академія пролетарської літератури") на чолі з Миколою Хвильовим.

Протягом 60-х років письменники України написали чимало прозаїчних

творів різних жанрів — романів, повістей, оповідань, що стали істотним
внеском у розвиток української літератури. Значними були здобутки у прозі.
За цей час вийшли романи "Вир" Г. Тютюнника, "Правда і кривда" М.
Стельмаха, "Сестри Річинські" І. Вільде, "Дикий мед" Л. Первомайського,
"День для прийдешнього" П. Загребельного, трилогія "Вишневий сад" В.
Бабляка, "Крапля крові" Ю. Мушкетика, "Остання шабля" М. Руденка,
"Людина живе двічі" Ю. Шовкопляса та ін.

На громадське життя в Україні помітно вплинуло нове покоління митців —

шістдесятники. Серед зачинателів його були Ліна Костенко і В. Симоненко.
Вони виступали проти фальші, єлейності у відбитті дійсності, відстоювали
національно-культурне відродження України. Інтерес читачів викликали
збірки поезій Ліни Костенко "Проміння землі" (1957), "Вітрила" (1958),
"Мандрівки серця" (1961). Побачила світ перша збірка В. Симоненка "Тиша і
грім" (1962), що стала водночас його останньою прижиттєвою книгою.
Позитивні відгуки в 1962 р. одержали перші збірки поезій І. Драча
"Соняшник" та М. Вінграновського "Атомні прелюди". До них приєдналася
велика група творчої молоді, яка прагнула зламати літературні шаблони,
знайти нові зображувальні форми, переступити через одномірне,
одноколірне, догматичне сприйняття світу. До цієї когорти належать поети Б.
Олійник, В. Коротич, І. Калинець, В. Стус, прозаїки Г. Тютюнник, В.
Шевчук, Є. Гуцало, Р. Іваничук, критики І. Дзюба, І. Світличний, Є.
Сверстюк, публіцист В. Чорновіл та ін.

Через великі перепони прокладали шлях нові напрямки в кіномистецтві.

Йому відводилось провідне місце в ідеологічній роботі. Звідси виняткова
увага до нього. У 60—80-ті роки здійснено низку організаційних заходів,
спрямованих на піднесення рівня роботи всіх кіностудій республіки —
Київської ім. О. Довженка, Ялтинської, Одеської, студії хронікально-
документальних та науково-популярних фільмів.

Плідною була творчість композиторів старшого покоління, її збагачувала

авангардна музика композиторів-шістдесятників Л. Грабовського, В.
Годзяцького, В. Сильвестрова, В. Загоруєва. Розвиток української музики
характеризувався збагаченням усіх її жанрів, зокрема великої музичної
форми. Увагу глядачів привернули опери "Арсенал", "Тарас Шевченко" Г.
Майбороди, "Назар Стодоля" К. Домінчина, "Украдене щастя" Ю. Мейтуса,
балети "Чорне золото" В. Гомоляки, "Тіні забутих предків" В. Кирейка та ін.

79. Українська діаспора: поняття, історія становлення.

Українською діаспорою (з грецьк. "diaspora" — розсіяння) називають

сукупність українців (осіб українського походження), які проживають за
кордоном, за межами України. Спочатку українців, які в пошуках кращої долі
прямували, і зокрема, до Америки, місцеві жителі називали просто
іммігрантами (від лат, immigro — вселяюсь, в'їжджаю). Після Першої
світової війни українців, які жили за океаном, уже не можна було назвати
іммігрантами. Майже половина з них народилася в країнах поселення, а
іммігрантами були хіба що їхні батьки чи діди. Самі себе вони, залежно від
того, що вважали за потрібне в конкретний момент підкреслити — свою
етнічну чи політичну належність, — називали американськими, канадськими,
бразильськими українцями чи, навпаки, українськими американцями,
канадцями, бразильцями тощо.

В Україні донедавна термін "українська діаспора" сприймався далеко не

однозначно та був об'єктом гострих дискусій. Із проголошенням
незалежності української держави ставлення до терміна "українська
діаспора" значною мірою змінилося. Цей термін якщо й не зробився
загальновживаним, то, принаймні, набув поширення. Сьогодні важко сказати,
хто й коли став уживати термін «українська діаспора» для означення всіх
людей українського походження за межами України. Ще в 1920-х-1930-х рр.
цим терміном користувався визначний український політолог, етнолог і
соціолог В.Старосольський. Остаточно ж він утвердився на початку 1980-х
рр., коли в дев'ятому томі ЕУ з'явилася стаття під назвою «Українська
діаспора». В основі поняття "українська діаспора" лежить визнання сучасних
кордонів України як історичної та політичної реальності, а також наявності
проживання українців у багатьох інших країнах на території кількох
континентів. У деяких суміжних з Україною державах українці живуть на
землях, здавна населюваних ними. Вони туди не емігрували, а є там корінним
населенням. У точному розумінні слова вони не є "діаспорою". Але, крім цієї
категорії, тут є й інші українці, які живуть розпорошено по всій території цих
країн. Як уже зазначалося, поняття "українська діаспора" означає всю
сукупність українців або ж осіб українського походження, що проживають за
межами території України. Це поняття, якщо скористатися класифікацією,
запропонованою В.Маркусем, охоплює різні категорії людей українського
походження з різним ступенем зв'язків з історичною батьківщиною:
українське населення на суміжних українських етнічних землях, які нині не
входять до складу України; соціально-економічну еміграцію з України
колонізаційного типу від початку XIX ст. до 1960-х-1970-х рр., спрямовану
на Схід, головно, в межах території колишнього СРСР; соціально-економічну
(заробітчанську) еміграцію з кінця XIX ст. переважно в західну півкулю;
політичну еміграцію після 1917-1920/21 рр. та з кінця Другої світової війни;
індивідуальних різного часу та з різних причин українських емігрантів, які в
нових місцевостях свого перебування прагнуть зберегти етнічну ідентичність
та підтримувати зв'язки з Україною.

80. Українська діаспора: видатні представники.

1. Володимир Палагнюк - саме так по-справжньому звали цього

великого голлівудського актора, який отримав "Оскар" у 1992 році, -
ніколи не цурався свого походження. Народився майбутній Джек
Паланс в США, але його батьки були вихідцями зі Львова та з
Тернопільщини

2. Ігор Сікорський - Народився майбутній геній в Києві. Вперше світове

визнання отримав у 24 роки - коли його літак "Ілля Муромець" став
рекордсменом по вантажопідйомності. Згодом авіаконструктор поїхав в
Штати, де відкрив власну компанію - Sicorski Air Engineering.
Вертольоти Сікорського використовували Збройні сили США.
"Пташки" українського інженера першими в історії перетнули
Атлантику і Тихий океан, з'єднали континенти і дозволили долати
величезні відстані за лічені години.

3. Міла Йовович - В 5-річному віці Міла емігрувала з батьками до

Америки, де при активній участі матері почала успішну акторську
кар'єру. Крім усього іншого, Міла чудово співає, грає на музичних
інструментах і є професійною моделлю. На відміну від багатьох
емігрантів, які бували в Україні раз у житті або не бували зовсім, Міла
регулярно відвідує батьківщину. Під час Революції гідності ця
голлівудська зірка першої величини підтримала українців і закликала
 шанувальників жертвувати гроші на допомогу постраждалим на
Майдані.

4. Соломія Крушельницька володіла неперевершеним сопрано в три

октави, яке нікого не залишало байдужим. Цієї оперною дівою, яка вміє
співати на восьми мовах, захоплювався весь світ. Щоб слухачі не
забували, звідки вона родом, після концертів Соломія частенько
знайомила їх з українськими піснями.

5. Богдан Гаврилишин - цей економіст із світовим ім'ям і член

Римського клубу народився на Тернопільщині, а зараз живе в Канаді.
Завдяки цій людині з'явився Всесвітній форум у Давосі, де щорічно
збираються політики і перші особи світового бізнесу, щоб обговорити
перспективи розвитку людства.

81. Здобутки українського радянського мистецтва

У 1925 р. після розпаду "Гарту" частина його членів (серед них Микола
Куліш, Павло Тичина, Микола Бажан, Петро Панч, Юрій Яновський та Іван
Сенченко) утворили елітарну літературну організацію "Вапліте" ("Вільна
академія пролетарської літератури") на чолі з Миколою Хвильовим.

Протягом 60-х років письменники України написали чимало прозаїчних

творів різних жанрів — романів, повістей, оповідань, що стали істотним
внеском у розвиток української літератури. Значними були здобутки у прозі.
За цей час вийшли романи "Вир" Г. Тютюнника, "Правда і кривда" М.
Стельмаха, "Сестри Річинські" І. Вільде, "Дикий мед" Л. Первомайського,
"День для прийдешнього" П. Загребельного, трилогія "Вишневий сад" В.
Бабляка, "Крапля крові" Ю. Мушкетика, "Остання шабля" М. Руденка,
"Людина живе двічі" Ю. Шовкопляса та ін.

На громадське життя в Україні помітно вплинуло нове покоління митців —

шістдесятники. Серед зачинателів його були Ліна Костенко і В. Симоненко.
Вони виступали проти фальші, єлейності у відбитті дійсності, відстоювали
національно-культурне відродження України. Інтерес читачів викликали
збірки поезій Ліни Костенко "Проміння землі" (1957), "Вітрила" (1958),
"Мандрівки серця" (1961). Побачила світ перша збірка В. Симоненка "Тиша і
грім" (1962), що стала водночас його останньою прижиттєвою книгою.
Позитивні відгуки в 1962 р. одержали перші збірки поезій І. Драча
"Соняшник" та М. Вінграновського "Атомні прелюди". До них приєдналася
велика група творчої молоді, яка прагнула зламати літературні шаблони,
знайти нові зображувальні форми, переступити через одномірне,
одноколірне, догматичне сприйняття світу. До цієї когорти належать поети Б.
Олійник, В. Коротич, І. Калинець, В. Стус, прозаїки Г. Тютюнник, В.
Шевчук, Є. Гуцало, Р. Іваничук, критики І. Дзюба, І. Світличний, Є.
Сверстюк, публіцист В. Чорновіл та ін.

Через великі перепони прокладали шлях нові напрямки в кіномистецтві.

Йому відводилось провідне місце в ідеологічній роботі. Звідси виняткова
увага до нього. У 60—80-ті роки здійснено низку організаційних заходів,
спрямованих на піднесення рівня роботи всіх кіностудій республіки —
Київської ім. О. Довженка, Ялтинської, Одеської, студії хронікально-
документальних та науково-популярних фільмів.

Плідною була творчість композиторів старшого покоління, її збагачувала

авангардна музика композиторів-шістдесятників Л. Грабовського, В.
Годзяцького, В. Сильвестрова, В. Загоруєва. Розвиток української музики
характеризувався збагаченням усіх її жанрів, зокрема великої музичної
форми. Увагу глядачів привернули опери "Арсенал", "Тарас Шевченко" Г.
Майбороди, "Назар Стодоля" К. Домінчина, "Украдене щастя" Ю. Мейтуса,
балети "Чорне золото" В. Гомоляки, "Тіні забутих предків" В. Кирейка та ін.

82. Митці України ХХ ст.

Період 90-х років кардинально відрізняється від попередніх періодів

розвитку мистецтва України. Разом із здобуттям державної незалежності
приходить чітке розуміння специфіки і природи народного та
професіонального мистецтва, законів їхнього розвитку. Художнє життя цього
десятиліття відзначається надзвичайною широтою і калейдоскопічністю.
Виникають численні галереї, які формують арт-ринок, численні «проекти»,
«акції», поширення набуває концепція «артефакту», відбуваються виставки
за кордоном, українські митці розглядають свою творчість у контексті
світових тенденцій розвитку. Незважаючи на мозаїчність художнього
процесу, переважають авангардистські течії. У ХХ ст. українське
декоративне мистецтво активно заявило про себе як мистецтво високої
естетичної наснаженості, мистецтво, яке дає можливість відчути живий
суперечливий і водночас яскраво цілісний процес художнього життя.
Зберігаючи зв’язок із традиціями народної творчості минулого, сучасне
декоративне мистецтво набуває нового змісту, нових якостей і рис.

Сучасні митці беруть участь у формуванні нової моделі українського

світобачення, нових естетичних вимірів духовності і сприяють усвідомленню
органічного єднання глибинно національного та загальносвітового
мистецьких процесів. Творення «образу» митці розуміють як особливу,
специфічну галузь пізнання світу, наповнену емоційною змістовністю,
філософськими розмірковуваннями. Пошуки митців професійного мистецтва
тяжіють до образотворення, посилюється індивідуальне, неординарне
бачення навколишнього світу, втілене в особливій манері виконання,
емоційно насиченій і змістовній. Відбувається зміна принципів
формотворення: відступає принцип корисності та утилітарності, утворюється
своєрідна «дифузія» декоративного та образотворчого мистецтва, яка
породжує просторове мистецтво, де традиційні матеріали — скло, дерево,
глина, нитки — використовуються як засоби художнього формотворення.
Професійне декоративне мистецтво 90-х років — це багатогранне явище
української національної культури, що розвивається в руслі
загальноєвропейського і, ширше, — світового художнього процесу, де
категорія прекрасного є і залишається визначальною. Митці знаходять нові
шляхи, використовують різноманітні засоби художньої та емоційної
виразності, вирішують загальні формально-художні завдання пластичних
мистецтв: новаторс

1990 – 2005 рр. відзначені бурхливим розвитком поезії нового покоління

поетів. Своєю строкатістю, різноспрямованістю, сміливістю художні пошуки
молодих викликають асоціації з творчістю поетів часів так званого
«розстріляного Відродження». Змістовне, образне, мовно-стилістичне
оновлення, відмова від поетичних кліше, залучення нових прийомів (коллаж,
монтаж кадрів, фрагментування тексту тощо), орієнтація на експеримент
стали ознаками літератури молодих майстрів поезії. Все це демонструють
поетичні збірки, які побачили світ протягом 1991 – 2005 рр.: «Діти трепети»
(1991) Василя Герасим’юка, «Екзотичні птахи і рослини» (1991 р.) Юрія
Андруховича, «На вістрі двох правд» (1992 р.), «Апологетика на світанку»
(1996 р.) Степана Процюка (1992 р.), «Млеко хронопів гласолалійне» (1993
р.) Юрка Гудзя, «Вірші» (1992 р.) Івана Малковича, «Літаюча голова» (1993
р.), «Alter ego» (1993 р.), «Розмова зі слугою» (1994 р.) Віктора Небораки,
«Химера» (1994 р.) Юрія Покальчука, «Пепсі» (1998 р.),
«Тhe very very best poems, psychodelic stories of fighting and other bullshit»
(вибрані поезії 1992 – 2000 рр.)" (2000 р.), «Балади про війну і відбудову»
(2001 р.) Сергія Жадана та ін.

На початку 90-х рр. український театр звертається до репертуару, якому в

минулі часи за ідеологічних та інших причин не було місця на сцені. Так, на
сцені Харківського академічного українського драматичного театру імені
Т.Г. Шевченка в 1990 р. режисер Б. Варакін поставив п’єсу В. Винниченка
„Гріх”, С. Пасічник і С. Бережка у 1992 р. – „Таємниця” цього ж автора. У
Сумському театрі драми та музичної комедії імені М. Щепкіна 1992 року
відбулася прем’єра „арештованої” у 30-ті рр. п’єси М. Куліша „Хуліо
Хурина” (режисер С. Кузик). На фестивалі „Березіль – 93” на сцені
Харківського академічного українського драматичного театру імені Т.Г.
Шевченка були продемонстровані вистави „Чорна Пантера і Білий Ведмідь”
В. Винниченка в постановці А. Бабенко, „Маклена Граса” М. Куліша у
постановці С. Пасічника і С. Бережка. Новаційне бачення драматургії В.
Винниченка відзначили критики у виставі „Пророк” у Харківському театрі
юного глядача, режисер-постановник якої Л. Садовський зробив акцент на
пластичному началі. Визнання значущості творчого доробку М. Куліша у цей
час відбилося у наданні Херсонському театру імені письменника.

Духовна тематика відзначає «Українську месу» композитора Ю. Захожого-

Катренка. Полікультурні засади твору дозволили композиторові звернутися
до культових і світських наспівів, об’єднаних темою «Божого суду», а також
до моделі реквієму. Синтезуючи культурні основи твору, підкреслює і
наявність у ньому народної мелодії «Спи, Ісусику, спи», використання
текстів Євангелія та оригінальних віршів С. Реп’яха. Відродження жанрових
моделей релігійно-духовної музики притаманне також твору І. Щербакова
«Стабат Матер», який є новим варіантом прочитання канонічних текстів.
Двоплановість, культурна амбівалентність (Україна – Європа), що
закарбована в поєднанні католицької латини з українською мовою, є
своєрідним відбиттям усвідомлення української культури як органічної
складової частини культури світової. Релігійно-духовні начала втілено й у
творі композитора В. Рунчака «Господи, Боже наш». Широке використання
засобів поліфонії, антифонів, уведення в музичний контекст декламаційного
читання євангелічних текстів виводять твір за межі концертного буття й
наближають до сфери християнської обрядовості. Власне визначення
сутності церковної музики запропонував В. Сильвестров у «Реквіємі» на
канонічні латинські тексти та вірші Т.Г. Шевченка українською мовою для
мішаного хору, солістів та оркестру (1999 р.).

84. Тенденції розвитку української культури часів незалежності.

Зміни ціннісних орієнтирів і духовних спрямувань у сучасній українській

культурі розпочалися в період так званої перебудови. її метою було
створення "гуманного, демократичного соціалізму", який повинен був
з'єднати ринкову систему економіки із централізованим плануванням,
політичний плюралізм з керівною роллю комуністичної партії, суверенітет
республік із збереженням єдиної союзної держави. Перебудова породила
енергію зрушень і новацій, низку перетворень у суспільному і духовному
житті, зумовила виникнення значної кількості неформальних громадських та
політичних об'єднань, організацій, груп, що призвело до втрати
комуністичною партією монополії на владу в Україні.

16 липня 1990 р. була прийнята Декларація про державний суверенітет

України. 24 серпня 1991 р. Верховна Рада України прийняла Акт
незалежності України, всенародне визнання якого було підтверджено на
референдумі 1 грудня 1991 р. У 1992 р. було затверджено національну
символіку держави: герб - тризуб князя Володимира, прапор - синьо-жовте
знамено та гімн на музику М. Вербицького "Ще не вмерла України ні слава,
ні воля". Найважливішою подією в закріпленні суверенітету і незалежності
Української держави стало прийняття Верховною Радою України 28 червня
1996 р. Конституції України.

Духовне життя визначало переосмислення власної історії, надбань

українського народу і повернення до національних культурних
витоків. Відновлювалися забуті сторінки української історії XX ст.: про
Українську Народну Республіку, сутність та діяльність Центральної Ради,
ОУН-УПА, Голодомор 1933 р., сталінські репресії тощо. Поверталися до
життя імена "забутих" діячів культури та їх раніше заборонені здобутки,
зміцнювалися контакти з українською діаспорою тощо. Загалом роки
перебудови та перші роки незалежності України визначалися романтичними
сподіваннями, безмежною вірою у власну самодостатність, відродження та
піднесення національної культури.

Процес розбудови самостійної держави в Україні супроводжувався

переоцінюванням духовних цінностей на ґрунті деідеологізації культури,
наростанням негативного ставлення до ідеалів радянської доби,
утвердженням нової-плюралістичної-культурної реальності, відзначеної
формуванням великої кількості субкультур, тощо.

Зміни в суспільстві відбувалися в контексті нового соціального вибору, в

ситуації, коли одна частина суспільства віддавала перевагу минулим -
соціалістичним цінностям, друга орієнтувалася на західноєвропейські
цінності та культурні пріоритети, третя взагалі не визначилася у своєму
виборі. Процес урізноманітнення можливостей духовного розвитку
особистості був пов'язаний з активізацією ділової і творчої ініціативи
людини та водночас із тим, що були відсутні пріоритетні напрями в розвитку
культури, порушені зв'язки між її функціональними елементами та ін.
Це був час усвідомлення українством значущості національної культури як
стрижня і цементуючої основи розбудови української державності, потреби
повернення до життя морально-естетичних настанов минулого,
християнських духовних норм, народних традицій та звичаїв тощо. Саме
тому в цей період активізувався процес звернення до історико-культурної
спадщини. Про це свідчить створення Комісії з питань відтворення видатних
пам'яток історії та культури при Президентові України (на чолі з
академіком П. Троньком), Всеукраїнського фонду відтворення пам'яток
історико-архітектурної спадщини, затвердження Кабінетом Міністрів
довгострокової Державної програми відтворення визначних пам'яток історії
та культури, затвердження Міністерством культури та туризму і
Міністерством регіонального розвитку та будівництва порядку відтворення
визначних об'єктів архітектури.

Велика роль у цьому процесі також належала урядовій Комісії з питань

повернення культурних цінностей, яка розпочала інвентаризацію і
повернення цінностей (архіви О. Олеся та О. Ольжича, рукописи Б.
Антонича, колекція артефактів часів давнини, частина спадщини О.
Довженка, твори художників М. Андрієнка-Нечитайла, Л. Морозової, окремі
праці Ю. Січинського тощо). Також було створено Державну службу
контролю за переміщенням культурних цінностей через державний кордон,
Управлінням охорони та реставрації пам'яток містобудування і архітектури
Держбуду України підготовлено реєстр пам'яток історії і культури.

85. Проблеми сучасної української культури.

Сьогодення асоціюється з кризою культури. Визначальна причина феномену

такої кризи – суперечність між стратегією розвитку матеріальної культури і
своєрідністю духовних цінностей людства. Розвиток матеріальної культури,
зумовлений науково-технічним прогресом, фактично перекодував світ
людини.

Як зазначають відомі культурологи сучасності В. Шейко та Ю. Богуцький, на

межі другого та третього тисячоліть людство постало перед кризою, яка
виникла через науково-інноваційну діяльність людини і “загрожує існуванню
цивілізації і всього живого на Землі”.

Панорама культури ХХІ ст. досить барвиста. Сучасний тип культури

характеризується досить швидкими змінами, що відбуваються в процесі
безперервної модернізації. Джерелом знань, умінь, культурних навичок є
соціалізована система виховання і навчання.
Для України усна народна нематеріальна традиційна культура – народна
пісенна творчість, фольклорний арсенал культури – завжди відігравала
вирішальну роль у збереженні мови, духовності, національної ідентичності,
власне, перспективи існування нації. Саме в народній пісенній творчості
комплекс характерологічних рис українців виявляється в унікальному наборі
неповторних національних ознак. Відтак, традиційна народна і сучасна
культури – два полюси в широкому спектрі міжкультурних досліджень, що
становлять одну із суперечностей сучасного культурного процесу в Україні .

Українська культура, як і будь-яка інша, має функцію захисту та збереження

національно-державної ідентичності. Незважаючи на те, що в сучасному
культурному процесі в Україні відродження почуття національної
ідентичності все частіше підміняється політизацією національного питання,
багаторічними пошуками “національної ідеї”, що фактично заміщають
практичні кроки, які необхідно робити для її ствердження, і що становить
певні суперечності у цьому процесі, культура залишається важливим
генератором національної ідентичності.

Виходячи з розвитку світової цивілізації, можна стверджувати, що культура

ХХІ ст. виробляє спільні риси, її становлення супроводжується
акумулюванням досягнень національних культур, кожна з яких вносить щось
своє в загальний розвиток. Національна культура не може існувати як
замкнена, самодостатня – без творчого спілкування з іншими культурами.
Здобутки української культури мають стати і вже стають надбанням усього
світу і оцінюються як національний внесок у міжнародний культурний
процес. У зв’язку з цим, зростають вимоги до національної культури, до
ширшого розкриття спектра її функцій – особливо в сучасній ситуації, коли
українська культура прагне посісти гідне місце у світовому співтоваристві.

Основою позитивних змін у культурі є стан духовних потреб громадян. Тому

важливо зазначити, що більшість громадян України (77,5 %) визначились у
своїй потребі знань щодо культури власної нації. Водночас потребу “в
знаннях з історії та національних особливостей української культури”, які
становлять основу культури, мають майже три чверті громадян, а одна
четверта – “загальною мірою”, бо стала приділяти їй більше часу тільки в
останні роки.

Передумовою розвитку української культури є зростання в багатьох її сферах

національної культурної самосвідомості, реального освоєння культури.
Сьогодні основним засобом в освоєнні здобутків української культури є
засоби масової комунікації (радіо, телебачення, преса, кіно), позитивний
вплив яких відзначає три чверті громадян. Більшість громадян важливим
здобутком національної культури вважає “зрушення в оволодінні
громадянами державною мовою”, яке закладає основи подальших
позитивних змін, а також фольклору, звичаїв, народного мистецтва.
Результати опитування свідчать, що народ не просто підтримує етнографічну
культуру як таку, а ставить на одне з головних місць у її опануванні якісний
рівень (“відродження української культури в її кращих класичних зразках”).

85. Проблеми сучасної української культури.

Українському народу завжди була притаманна висока культурність,

шанування звичаїв, традицій та своєї історичної спадщини. Після
проголошення незалежності 1991 року, перед Україною постало важливе
завдання захисту та розвитку національної культури, проведенні
раціональної державної політики спрямованої на зміцнення світоглядних
основ суспільства з урахуванням традиційних українських цінностей.
Нажаль, економічні кризи, політична нестабільність та відсутність політичної
волі суттєво загальмували процес культурної модернізації. На сьогодні
реформування культури – це закладення ідеологічного фундаменту для
розбудови суспільства майбутнього на основі нашого історичного коріння,
мови, звичаїв і традицій, а незапозичених стереотипів та імпортованих
шаблонів.
Актуальні проблеми у сфері культури включають:
низький рівень культури та духовності суспільства;
низький рівень державного фінансування;
занепад вітчизняного кінематографу, книгодрукування, мистецтва;
охорона та популяризація історичних пам’яток;
спекуляція питаннями мови, історії та релігії.
Відсутність чітких державних кроків з відродження української культури
призвели до помітного занепаду суспільної моралі, втрату моральних
цінностей, зміну світогляду від первинних основ духовного розвитку до
безвідповідального споживання матеріальних благ, посилення соціальної
байдужості, апатії та агресії. Ці тенденції яскраво простежуються як у
повсякденній культурі спілкування більшості громадян, так і низькому рівні
політичної культури та свідомості суспільства, неможливості консолідації
зусиль для вирішення спільних проблем. Більшість українців не бачить
перспектив у майбутньому, не вірить у можливість покращення ситуації в
державі, молодь не має моральних авторитетів та достойних прикладів для
наслідування.
86. Розвиток української художньої культури часів незалежності.

1990 – 2005 рр. відзначені бурхливим розвитком поезії нового покоління

поетів. Своєю строкатістю, різноспрямованістю, сміливістю художні пошуки
молодих викликають асоціації з творчістю поетів часів так званого
«розстріляного Відродження». Змістовне, образне, мовно-стилістичне
оновлення, відмова від поетичних кліше, залучення нових прийомів (коллаж,
монтаж кадрів, фрагментування тексту тощо), орієнтація на експеримент
стали ознаками літератури молодих майстрів поезії. Все це демонструють
поетичні збірки, які побачили світ протягом 1991 – 2005 рр.: «Діти трепети»
(1991) Василя Герасим’юка, «Екзотичні птахи і рослини» (1991 р.) Юрія
Андруховича, «На вістрі двох правд» (1992 р.), «Апологетика на світанку»
(1996 р.) Степана Процюка (1992 р.), «Млеко хронопів гласолалійне» (1993
р.) Юрка Гудзя, «Вірші» (1992 р.) Івана Малковича, «Літаюча голова» (1993
р.), «Alter ego» (1993 р.), «Розмова зі слугою» (1994 р.) Віктора Небораки,
«Химера» (1994 р.) Юрія Покальчука, «Пепсі» (1998 р.),
«Тhe very very best poems, psychodelic stories of fighting and other bullshit»
(вибрані поезії 1992 – 2000 рр.)" (2000 р.), «Балади про війну і відбудову»
(2001 р.) Сергія Жадана та ін.

1992 – 2000 рр.)" (2000 р.), «Балади про війну і відбудову» (2001 р.) Сергія
Жадана та ін.

На початку 90-х рр. український театр звертається до репертуару, якому в

минулі часи за ідеологічних та інших причин не було місця на сцені. Так, на
сцені Харківського академічного українського драматичного театру імені
Т.Г. Шевченка в 1990 р. режисер Б. Варакін поставив п’єсу В. Винниченка
„Гріх”, С. Пасічник і С. Бережка у 1992 р. – „Таємниця” цього ж автора. У
Сумському театрі драми та музичної комедії імені М. Щепкіна 1992 року
відбулася прем’єра „арештованої” у 30-ті рр. п’єси М. Куліша „Хуліо
Хурина” (режисер С. Кузик). На фестивалі „Березіль – 93” на сцені
Харківського академічного українського драматичного театру імені Т.Г.
Шевченка були продемонстровані вистави „Чорна Пантера і Білий Ведмідь”
В. Винниченка в постановці А. Бабенко, „Маклена Граса” М. Куліша у
постановці С. Пасічника і С. Бережка. Новаційне бачення драматургії В.
Винниченка відзначили критики у виставі „Пророк” у Харківському театрі
юного глядача, режисер-постановник якої Л. Садовський зробив акцент на
пластичному началі. Визнання значущості творчого доробку М. Куліша у цей
час відбилося у наданні Херсонському театру імені письменника.

Духовна тематика відзначає «Українську месу» композитора Ю. Захожого-

Катренка. Полікультурні засади твору дозволили композиторові звернутися
до культових і світських наспівів, об’єднаних темою «Божого суду», а також
до моделі реквієму. Синтезуючи культурні основи твору, підкреслює і
наявність у ньому народної мелодії «Спи, Ісусику, спи», використання
текстів Євангелія та оригінальних віршів С. Реп’яха. Відродження жанрових
моделей релігійно-духовної музики притаманне також твору І. Щербакова
«Стабат Матер», який є новим варіантом прочитання канонічних текстів.
Двоплановість, культурна амбівалентність (Україна – Європа), що
закарбована в поєднанні католицької латини з українською мовою, є
своєрідним відбиттям усвідомлення української культури як органічної
складової частини культури світової. Релігійно-духовні начала втілено й у
творі композитора В. Рунчака «Господи, Боже наш». Широке використання
засобів поліфонії, антифонів, уведення в музичний контекст декламаційного
читання євангелічних текстів виводять твір за межі концертного буття й
наближають до сфери християнської обрядовості. Власне визначення
сутності церковної музики запропонував В. Сильвестров у «Реквіємі» на
канонічні латинські тексти та вірші Т.Г. Шевченка українською мовою для
мішаного хору, солістів та оркестру (1999 р.).

87. Діячі культури часів незалежної України.

У роки незалежності збагатилась проблемно і художньо й українська

публіцистика, яка поповнилась новими іменами і творами. Значної
актуальності набули найскладніші проблеми стану української мови,
стосунків людей на мовному ґрунті (наприклад, публіцистичні роздуми І.
Дзюби «Бо то не просто мова, звуки...» (1990 р.). Багато літературно-
критичних статей, есеїв присвячувалося і присвячується морально-етичним
питанням, проблемам відродження духовності (збірка відомого дисидента-
шістдесятника Є. Сверстюка «Блудні сини України» або «Право власного
імені» В. Яворівського тощо). Великого резонансу набули публіцистичні
виступи майстра слова О. Гончара, зібрані у книжці «Чим живемо? На
шляхах до українського Відродження» (1991 р.). Коло проблем, над якими
розмірковує майстер, дуже широке: мораль окремої особистості і мораль
суспільства в цілому, українська мова і її захист, збереження історичної і
культурної спадщини, екологічна ситуація в країні, питання війни та миру
тощо. З гострим, яскравим публіцистичним словом, з глибокими роздумами
до читачів звертались і Ю. Мушкетик, і П. Загребельний, і В. Шевчук, В.
Дрозд, І. Чендей, Ю. Стадниченко, І. Драч, Д. Павличко, П. Мовчан, В.
Базилевський, Ю. Андрухович, О. Забужко, С. Процюк, А. Бондар та ін.

1990 – 2005 рр. відзначені бурхливим розвитком поезії нового покоління

поетів. Своєю строкатістю, різноспрямованістю, сміливістю художні пошуки
молодих викликають асоціації з творчістю поетів часів так званого
«розстріляного Відродження». Змістовне, образне, мовно-стилістичне
оновлення, відмова від поетичних кліше, залучення нових прийомів (коллаж,
монтаж кадрів, фрагментування тексту тощо), орієнтація на експеримент
стали ознаками літератури молодих майстрів поезії. Все це демонструють
поетичні збірки, які побачили світ протягом 1991 – 2005 рр.: «Діти трепети»
(1991) Василя Герасим’юка, «Екзотичні птахи і рослини» (1991 р.) Юрія
Андруховича, «На вістрі двох правд» (1992 р.), «Апологетика на світанку»
(1996 р.) Степана Процюка (1992 р.), «Млеко хронопів гласолалійне» (1993
р.) Юрка Гудзя, «Вірші» (1992 р.) Івана Малковича, «Літаюча голова» (1993
р.), «Alter ego» (1993 р.), «Розмова зі слугою» (1994 р.) Віктора Небораки,
«Химера» (1994 р.) Юрія Покальчука, «Пепсі» (1998 р.),
«Тhe very very best poems, psychodelic stories of fighting and other bullshit»
(вибрані поезії 1992 – 2000 рр.)" (2000 р.), «Балади про війну і відбудову»
(2001 р.) Сергія Жадана та ін.

1992 – 2000 рр.)" (2000 р.), «Балади про війну і відбудову» (2001 р.) Сергія
Жадана та ін.

На початку 90-х рр. український театр звертається до репертуару, якому в

минулі часи за ідеологічних та інших причин не було місця на сцені. Так, на
сцені Харківського академічного українського драматичного театру імені
Т.Г. Шевченка в 1990 р. режисер Б. Варакін поставив п’єсу В. Винниченка
„Гріх”, С. Пасічник і С. Бережка у 1992 р. – „Таємниця” цього ж автора. У
Сумському театрі драми та музичної комедії імені М. Щепкіна 1992 року
відбулася прем’єра „арештованої” у 30-ті рр. п’єси М. Куліша „Хуліо
Хурина” (режисер С. Кузик). На фестивалі „Березіль – 93” на сцені
Харківського академічного українського драматичного театру імені Т.Г.
Шевченка були продемонстровані вистави „Чорна Пантера і Білий Ведмідь”
В. Винниченка в постановці А. Бабенко, „Маклена Граса” М. Куліша у
постановці С. Пасічника і С. Бережка. Новаційне бачення драматургії В.
Винниченка відзначили критики у виставі „Пророк” у Харківському театрі
юного глядача, режисер-постановник якої Л. Садовський зробив акцент на
пластичному началі. Визнання значущості творчого доробку М. Куліша у цей
час відбилося у наданні Херсонському театру імені письменника.

Духовна тематика відзначає «Українську месу» композитора Ю. Захожого-

Катренка. Полікультурні засади твору дозволили композиторові звернутися
до культових і світських наспівів, об’єднаних темою «Божого суду», а також
до моделі реквієму. Синтезуючи культурні основи твору, підкреслює і
наявність у ньому народної мелодії «Спи, Ісусику, спи», використання
текстів Євангелія та оригінальних віршів С. Реп’яха. Відродження жанрових
моделей релігійно-духовної музики притаманне також твору І. Щербакова
«Стабат Матер», який є новим варіантом прочитання канонічних текстів.
Двоплановість, культурна амбівалентність (Україна – Європа), що
закарбована в поєднанні католицької латини з українською мовою, є
своєрідним відбиттям усвідомлення української культури як органічної
складової частини культури світової. Релігійно-духовні начала втілено й у
творі композитора В. Рунчака «Господи, Боже наш». Широке використання
засобів поліфонії, антифонів, уведення в музичний контекст декламаційного
читання євангелічних текстів виводять твір за межі концертного буття й
наближають до сфери християнської обрядовості. Власне визначення
сутності церковної музики запропонував В. Сильвестров у «Реквіємі» на
канонічні латинські тексти та вірші Т.Г. Шевченка українською мовою для
мішаного хору, солістів та оркестру (1999 р.).

88. Митці незалежної України

У роки незалежності збагатилась проблемно і художньо й українська

публіцистика, яка поповнилась новими іменами і творами. Значної
актуальності набули найскладніші проблеми стану української мови,
стосунків людей на мовному ґрунті (наприклад, публіцистичні роздуми І.
Дзюби «Бо то не просто мова, звуки...» (1990 р.). Багато літературно-
критичних статей, есеїв присвячувалося і присвячується морально-етичним
питанням, проблемам відродження духовності (збірка відомого дисидента-
шістдесятника Є. Сверстюка «Блудні сини України» або «Право власного
імені» В. Яворівського тощо). Великого резонансу набули публіцистичні
виступи майстра слова О. Гончара, зібрані у книжці «Чим живемо? На
шляхах до українського Відродження» (1991 р.). Коло проблем, над якими
розмірковує майстер, дуже широке: мораль окремої особистості і мораль
суспільства в цілому, українська мова і її захист, збереження історичної і
культурної спадщини, екологічна ситуація в країні, питання війни та миру
тощо. З гострим, яскравим публіцистичним словом, з глибокими роздумами
до читачів звертались і Ю. Мушкетик, і П. Загребельний, і В. Шевчук, В.
Дрозд, І. Чендей, Ю. Стадниченко, І. Драч, Д. Павличко, П. Мовчан, В.
Базилевський, Ю. Андрухович, О. Забужко, С. Процюк, А. Бондар та ін.

1990 – 2005 рр. відзначені бурхливим розвитком поезії нового покоління

поетів. Своєю строкатістю, різноспрямованістю, сміливістю художні пошуки
молодих викликають асоціації з творчістю поетів часів так званого
«розстріляного Відродження». Змістовне, образне, мовно-стилістичне
оновлення, відмова від поетичних кліше, залучення нових прийомів (коллаж,
монтаж кадрів, фрагментування тексту тощо), орієнтація на експеримент
стали ознаками літератури молодих майстрів поезії. Все це демонструють
поетичні збірки, які побачили світ протягом 1991 – 2005 рр.: «Діти трепети»
(1991) Василя Герасим’юка, «Екзотичні птахи і рослини» (1991 р.) Юрія
Андруховича, «На вістрі двох правд» (1992 р.), «Апологетика на світанку»
(1996 р.) Степана Процюка (1992 р.), «Млеко хронопів гласолалійне» (1993
р.) Юрка Гудзя, «Вірші» (1992 р.) Івана Малковича, «Літаюча голова» (1993
р.), «Alter ego» (1993 р.), «Розмова зі слугою» (1994 р.) Віктора Небораки,
«Химера» (1994 р.) Юрія Покальчука, «Пепсі» (1998 р.),
«Тhe very very best poems, psychodelic stories of fighting and other bullshit»
(вибрані поезії 1992 – 2000 рр.)" (2000 р.), «Балади про війну і відбудову»
(2001 р.) Сергія Жадана та ін.

1992 – 2000 рр.)" (2000 р.), «Балади про війну і відбудову» (2001 р.) Сергія
Жадана та ін.

89. Здобутки мистецтва незалежної України

У роки незалежності збагатилась проблемно і художньо й українська

публіцистика, яка поповнилась новими іменами і творами. Значної
актуальності набули найскладніші проблеми стану української мови,
стосунків людей на мовному ґрунті (наприклад, публіцистичні роздуми І.
Дзюби «Бо то не просто мова, звуки...» (1990 р.). Багато літературно-
критичних статей, есеїв присвячувалося і присвячується морально-етичним
питанням, проблемам відродження духовності (збірка відомого дисидента-
шістдесятника Є. Сверстюка «Блудні сини України» або «Право власного
імені» В. Яворівського тощо). Великого резонансу набули публіцистичні
виступи майстра слова О. Гончара, зібрані у книжці «Чим живемо? На
шляхах до українського Відродження» (1991 р.). Коло проблем, над якими
розмірковує майстер, дуже широке: мораль окремої особистості і мораль
суспільства в цілому, українська мова і її захист, збереження історичної і
культурної спадщини, екологічна ситуація в країні, питання війни та миру
тощо. З гострим, яскравим публіцистичним словом, з глибокими роздумами
до читачів звертались і Ю. Мушкетик, і П. Загребельний, і В. Шевчук, В.
Дрозд, І. Чендей, Ю. Стадниченко, І. Драч, Д. Павличко, П. Мовчан, В.
Базилевський, Ю. Андрухович, О. Забужко, С. Процюк, А. Бондар та ін.

1990 – 2005 рр. відзначені бурхливим розвитком поезії нового покоління

поетів. Своєю строкатістю, різноспрямованістю, сміливістю художні пошуки
молодих викликають асоціації з творчістю поетів часів так званого
«розстріляного Відродження». Змістовне, образне, мовно-стилістичне
оновлення, відмова від поетичних кліше, залучення нових прийомів (коллаж,
монтаж кадрів, фрагментування тексту тощо), орієнтація на експеримент
стали ознаками літератури молодих майстрів поезії. Все це демонструють
поетичні збірки, які побачили світ протягом 1991 – 2005 рр.: «Діти трепети»
(1991) Василя Герасим’юка, «Екзотичні птахи і рослини» (1991 р.) Юрія
Андруховича, «На вістрі двох правд» (1992 р.), «Апологетика на світанку»
(1996 р.) Степана Процюка (1992 р.), «Млеко хронопів гласолалійне» (1993
р.) Юрка Гудзя, «Вірші» (1992 р.) Івана Малковича, «Літаюча голова» (1993
р.), «Alter ego» (1993 р.), «Розмова зі слугою» (1994 р.) Віктора Небораки,
«Химера» (1994 р.) Юрія Покальчука, «Пепсі» (1998 р.),
«Тhe very very best poems, psychodelic stories of fighting and other bullshit»
(вибрані поезії 1992 – 2000 рр.)" (2000 р.), «Балади про війну і відбудову»
(2001 р.) Сергія Жадана та ін.

1992 – 2000 рр.)" (2000 р.), «Балади про війну і відбудову» (2001 р.) Сергія
Жадана та ін.

На початку 90-х рр. український театр звертається до репертуару, якому в

минулі часи за ідеологічних та інших причин не було місця на сцені. Так, на
сцені Харківського академічного українського драматичного театру імені
Т.Г. Шевченка в 1990 р. режисер Б. Варакін поставив п’єсу В. Винниченка
„Гріх”, С. Пасічник і С. Бережка у 1992 р. – „Таємниця” цього ж автора. У
Сумському театрі драми та музичної комедії імені М. Щепкіна 1992 року
відбулася прем’єра „арештованої” у 30-ті рр. п’єси М. Куліша „Хуліо
Хурина” (режисер С. Кузик). На фестивалі „Березіль – 93” на сцені
Харківського академічного українського драматичного театру імені Т.Г.
Шевченка були продемонстровані вистави „Чорна Пантера і Білий Ведмідь”
В. Винниченка в постановці А. Бабенко, „Маклена Граса” М. Куліша у
постановці С. Пасічника і С. Бережка. Новаційне бачення драматургії В.
Винниченка відзначили критики у виставі „Пророк” у Харківському театрі
юного глядача, режисер-постановник якої Л. Садовський зробив акцент на
пластичному началі. Визнання значущості творчого доробку М. Куліша у цей
час відбилося у наданні Херсонському театру імені письменника.

Духовна тематика відзначає «Українську месу» композитора Ю. Захожого-

Катренка. Полікультурні засади твору дозволили композиторові звернутися
до культових і світських наспівів, об’єднаних темою «Божого суду», а також
до моделі реквієму. Синтезуючи культурні основи твору, підкреслює і
наявність у ньому народної мелодії «Спи, Ісусику, спи», використання
текстів Євангелія та оригінальних віршів С. Реп’яха. Відродження жанрових
моделей релігійно-духовної музики притаманне також твору І. Щербакова
«Стабат Матер», який є новим варіантом прочитання канонічних текстів.
Двоплановість, культурна амбівалентність (Україна – Європа), що
закарбована в поєднанні католицької латини з українською мовою, є
своєрідним відбиттям усвідомлення української культури як органічної
складової частини культури світової. Релігійно-духовні начала втілено й у
творі композитора В. Рунчака «Господи, Боже наш». Широке використання
засобів поліфонії, антифонів, уведення в музичний контекст декламаційного
читання євангелічних текстів виводять твір за межі концертного буття й
наближають до сфери християнської обрядовості. Власне визначення
сутності церковної музики запропонував В. Сильвестров у «Реквіємі» на
канонічні латинські тексти та вірші Т.Г. Шевченка українською мовою для
мішаного хору, солістів та оркестру (1999 р.).

90. Полілог культур як чинник розвитку української культури на межі XX –

XXI ст.

Картина художнього життя XX ст. не порівнянна ні з однією з минулих епох

за своєю різноманітністю і парадоксальністю. Виникає безліч нових
жанрів — або завдяки новим технічним можливостям (кінематограф —
більше ста років тому, комп'ютерна графіка — в наші дні), або внаслідок
іншого переломлення традиційних (наприклад, концептуальне мистецтво,
коли в картинах зображення заміняють написи). Вже не можна знайти
минулої стильової єдності, відмічається як традиціоналізм, так і
нестримне новаторство. Надзвичайно поширюється синтез мистецтв.

Серйозні дискусії пов'язані з трактуванням місця й ролі літератури і

мистецтва в житті суспільства. У XIX столітті серед творчих людей
сильними були прагнення своїм мистецтвом поліпшити життя і віра в те, що
це досить швидко станеться. Ці надії зазнали краху. Відповідно, якщо в
минулу епоху майстер прагнув бути зрозумілим, донести свій твір читачеві,
глядачеві, слухачеві, то тепер все частіше виникає уявлення про самоцінність
творчої особистості, певну замкненість творчості в собі самій. У мистецтві
виникає тенденція перетворення його на елітарне (мистецтво для обраних,
посвячених).

XVII—XVIII ст. пройшли під знаком раціоналізму, віри у

всемогутність розуму людини, у XIX ст. посилюється увага
до почуттів, емоцій. У XX столітті в центрі знаходиться сфера несвідомого.
Надзвичайно істотну роль у виникненні нових художніх течій відіграла
теорія психоаналізу Зигмунда Фрейда. Йому належить сама постановка
питання про те, що підсвідомість бере участь у
визначенні поведінки людини.

На початку XX ст. в сфері художньої творчості — у

літературі, архітектурі, малярстві, музиці, театральному мистецтві — виникає
безліч течій, груп, шкіл, які прийнято позначати збірним
терміном «модернізм» (модерн — новий). У цьому терміні немає спроби
вичленити яку-небудь спільну рису — очевидні різноманітність і
різноплановість майстрів. Об'єднує їх насамперед авангардизм — розрив з
визнаними нормами і традиціями, бунт проти старих форм не тільки в
мистецтві, але й у житті взагалі. У той же час у різних майстрів абсолютно
різними були, з одного боку, цілі, а з іншого — тон і спрямованість протесту.

Образотворче мистецтво стало сферою, де на початку століття найбільш

наочно проявився розрив з традицією, художній пошук і новаторство.
Набули поширення абстракціонізм, сюрреалізм.

Переворот, який відбувся в XX столітті в архітектурі, полягає не просто у

появі нових форм, застосуванні нових матеріалів. Змінилася вся концепція
цього виду творчості. Досі при проектуванні на першому плані стояли
завдання естетичні, світоглядні, тепер же головним призначенням
архітектури стає найраціональніше вирішення практичних, функціональних
завдань — на перших етапах, а згодом — на подальших — від 50-их років —
заперечення усього, такий собі деконструктивізм.

91. Глобалізація та українська культура

Проблемам глобалізації та її наслідкам присвячено багато праць вітчизняних

і зарубіжних авторів. Безпосередньо глобалізаційні процеси детально
окреслені в праці “Глобалізація та безпека розвитку” О.Г. Білоруса, Д.Г.
Лук’яненка та ін. авторів, у якій науковці детально зупиняються на таких
аспектах глобалізації, як глобальні трансформації та безпека розвитку
політичних, економічних, соціальних систем; розглядають еволюцію
міжнародних відносин, геополітичні зміни сучасного середовища,
співвіднесення глобальних і національних чинників; зупиняються на
проблемах глобальних трансформацій.

Враховуючи етимологію поняття «глобалізація», умовно, у межах

історичного екскурсу, можна провести паралелі з явищем культурної
експансії. У минулому культурна експансія або супроводжувала експансію
військову, економічну, ідеологічну, або передувала їй, підготовлювала її.
Нерідко саме культурний потенціал експансії виявлявся найтривкішим і
надавав їй характеру глобалізаційного процесу, маскуючи собою інші
чинники. Так, варіант відносного культурного об’єднання (чи культурного
співіснування) бачимо на прикладі історії Римської імперії: на опанованому
нею геополітичному просторі ті народи й ті культури, яким пощастило
вціліти, мали деякі можливості розширити свої контакти й обміни
продуктами господарської та інтелектуальної діяльності. Відповідною
паралеллю сьогодення є підхід до розгляду глобальних процесів з точки зору
поширення західних цінностей та ідей свободи особи, політичної демократії,
правової держави, прав людини і культурної свободи. “Захід” – сучасна
самоназва цивілізації, витоками якої були Давня Греція і Давній Рим, яка
нині розширилась і включає вже не тільки Західну Європу, а й Сполучені
Штати, а також Канаду, і навіть Австралію і Нову Зеландію.
Західноєвропейська культурна спільнота від самого початку була етнічно
різнорідною і розвивалась як комплекс окремих народів і держав, але вони
добре відчували свою єдність і відмінність від турків, маврів, візантійців та
інших народів [4]. У дійсності нині простежуються аналогічні тенденції:
багато європейців стверджують, що потрібно берегти свою цивілізацію від
надто активного впливу інотрадицій, бо нині демократична Європа вже
настільки наповнилась тими “іншостями”, що втрачає власне обличчя.
Нинішній наплив мігрантів до Європи порівнюють з подіями майже
двотисячолітньої давнини, коли Римська імперія зіштовхнулася віч-на-віч з
незліченними ордами готів і вандалів. Вони селилися на землях імперії та
оголошувалися “друзями римського народу”. Зрештою це підірвало Рим
ізсередини. Сьогодні громади мігрантів створюють чисельну більшість в
окремих регіонах Європи. Події історії ніби віддзеркалюють сучасність: з
одного боку, Захід оголошує свої цінності загальнолюдськими, а з другого –
намагається обмежити проникнення інших культур у свій культурний
простір.
Різні форми християнського експансіонізму, починаючи від хрестових
походів, включаючи місіонерство, пов’язане з конкістадорством, мали
переважно характер, мотивований універсальністю ідей християнства, духом
свободи й гуманізму, і супроводжувалися цілковитим винищенням багатьох
самобутніх культур. У цьому контексті Великі географічні відкриття XV-XVI
століть мали досить амбівалентні наслідки: вони дали потужний імпульс
європейській енергії світоосвоєння і європейській світопояснювальній думці,
однак більше підживлювали євроцентристську гординю, ніж сприяли
уявленню про багатоманітність способів життя народів і виробленню поваги
до їхньої самобутності. Нині беззаперечним є той факт, що Західна культура
поширюється на весь світ, а інші культури насправді самоізолюються.
Цивілізаційний тиск, культурні деформації обертаються втратою
традиційних цінностей, національної ідентичності та солідарності, руйнацією
звичних етичних імперативів і господарських традицій. Відповідно,
підвищується вразливість незахідного суспільства щодо зовнішньої
інформаційної та інтелектуальної експансії