Практичне заняття № 1

Тема. Німецький романтизм

Основні поняття: романтизм, романтична іронія, травестія, пародія,
гротеск, метафора, повість-казка

План
1. Історичні умови розвитку і основні риси раннього німецького
романтизму.
2. Творчість Г. Гейне: періодизація; особливості поетики; «Книга пісень»;
«Німеччина. Зимова казка»; «Романсеро».
3. Своєрідність романтичного стилю Гофмана. Ідейно-художні
особливості його новел.
4. Сатиричне зображення німецького бюргерства в повісті-казці
“Крихітка Цахес на прізвисько Ціннобер”:
- сатирико-метафоричний зміст казки;
- добрі сили (фея Розабельверде, лікар Проспер Альпанос) і їхня
роль у казці;
- світ філістерів (Фабіан, Кандіда, Мош Терпін, князь, барони);
- протиставлення творчої людини і бездуховного філістера
(Балтазар і Цахес);
- антипросвітницькі мотиви у творі.
Завдання
1. Підготувати повідомлення за темою: «Ієнські романтики. Естетична
програма».
2. З’ясуйте особливості естетичної програми поетів Гейдельберзької
школи, їхніх художніх принципів. Підготуйте презентацію «Представники
Гейдельберзької школи».
3. Прочитати твори Е.Т.А. Гофмана “Крихітка Цахес на прізвисько
Ціннобер”, “Життєві воззріння кота Мурра”, “Золотий горнець”,
“Лускунчик і мишачий король”, зробити записи у читацькому
щоденнику.
4.З’ясуйте, що означають і який зміст вкладається у слова у повісті
«Крихітка Цахес»: “каприччо”, “альраун”, “компендіум”, “пумпернікель”,
“реферандарій”, “Вельзевул”, “ентузіаст”, “філістер”.

1 Питання

Німецька література, поряд з англійською, належить до таких європейсь-

ких літератур, де романтизм склався найраніше і набув найпотужні-
шого розвитку. На німецькому грунті він був художнім напрямом,
що розвинувся спонтанно, без великих сторонніх впливів, але саме він мав
значний вплив на романтичний рух в інших країнах. Водночас романтизм
у Німеччині триваліший час, ніж в Англії, зберігав свої позиції і в літературі,
і в інших сферах духовної культури, зокрема в музиці й філософії. Без пере-
більшення можна стверджувати, що найвищі здобутки німецької літератури
XIX ст. пов 'язані передусім з романтизмом, чим вона відрізняється від фран-
цузької чи англійської, в яких не менш значні досягнення пов 'язані з
реалізмом..
Розвиток німецького романтизму відбувався в специфічних умовах краї-
ни, яка у своєму суспільно-історичному розвитку відставала від інших захід-
ноєвропейських країн. Наприкінці XVIII — на початку XIX ст. Німеччина
залишалася країною, обтяженою феодальними пережитками, політичне роз-
дробленою, причому в абсолютній більшості держав і володінь, на які вона
поділялася, зберігався феодально-абсолютистський лад. Характерно, що
найзначніші імпульси, яких зазнавало громадсько-політичне й духовне життя
країни в цей період, йшли переважно із сусідньої Франції, де відбу-
валася велика буржуазна революція й подальші бурхливі події. Німеччина
виявилася неспроможною підхопити й продовжити "Французькі починання",
революційні виступи відбулися лише в деяких містах найбільш розвиненої
Рейнської області. Але країна була втягнена в бурхливі події й процеси, які'
були започатковані Французькою революцією і продовжувалися до падіння
Наполеона (1815).
Французька революція викликала великий резонанс у Німеччині, пере-
дусім серед бюргерської інтелігенції; її вітали Ґете і Шиллер, Гердер і Клоп-
шток, брати Шлегелі й Гельдерлін, Шеллінг і Фіхте, Гегель і багато інших
діячів німецької культури. Але найважливішим є те, що французька
політична
революція послужила важливим стимулом до німецької духовної революції,
яка розгорнулася наприкінці XVIII — на початку XIX ст.; активним її учас-
ником була тогочасна німецька література.
1 етап - ранній (ієнський) - з 1795 до 1805 рр. У цей період була розроблена
естетична теорія німецького романтизму і створені твори Ф. Шлегеля і
Новаліса. Засновниками школи ієнського романтизму були брати Шлегелі -
Фрідріх і Август Вільгельм. Їх будинок на межі 18-19 ст. став осередком
молодих невизнаних талантів. До кола ієнських романтиків входили: поет і
прозаїк Новаліс, драматург Людвіг Тік, філософ Фіхте. Німецькі романтики
наділяли свого героя творчим талантом: поет, музикант, художник силою
своєї фантазії перетворював світ, який лише віддалено нагадував реальність.
Міф, казка, легенда, переказ складали ґрунт мистецтва ієнських романтиків.
Вони ідеалізували далеке минуле (Середньовіччя), яке намагалися
співставити із сучасним суспільним розвитком.
2 етап –гейдельбергський (1806-1815). На цьому етапі німецький романтизм
розвивався вже в іншій суспільно-політичній ситуації і в іншому
ідеологічному кліматі, що надало йому іншого характеру й спрямування. На
цей час революція у Франції переростає в імперію, а революційні війни — в
наполеонівські, Імперіалістичні. Протягом першого десятиліття XIX ст.
Наполеон розгромив Австрію та Пруссію і підпорядкував своєму контролю
всю Німеччину. В країні розгортався визвольний рух, який помітно
посилився після поразки Наполеона в Росії. Все це активізовувало
національну свідомість німців, привернуло увагу до глибинних джерел
національної культури й літератури, стимулювало розвиток інших, порівняно
з єнським романтизмом, течій і тенденцій, зокрема народного або
фольклорного романтизму. Найзначнішим явищем другого періоду
німецького романтизму
став гейдельберзький гурток романтиків, що склався в 1806-1807 рр.
організаторами й провідними діячами цього гуртка були А. фон Арнім і
К. Ьрентано, прихильниками були відомі вчені-філологи Я. і В. Грімми
У їхній творчості посилювалося відчуття трагічності буття, що мало
історичний вплив і втілювалось у фантастиці, ворожій особистості.
3 етап німецького романтизму - пізній романтизм(1815—1848) припадає на
період Реставрації в історії Німеччини й усієї Європи і характеризується
новими тенденціями. Його визначним явищем є гротескно-фантастичний
романтизм Гофмана. Центр романтичного руху перейшов до столиці Прусії -
Берліна. З Берліном пов'язаний самий плідний період у творчості
Е.Т.А.Гофмана, тут же вийшла перша поетична книжка Г.Гейне. Сюди
переїжджають Арнім і Брентано, тут розвивається творчість Шаміссо, ,
Граббе та інших письменників-романтиків. Найпомітнішою рисою пізнього
романтизму є звернення до сучасних громадсько-політичних проблем і
повний відхід від захоплення минулим нації.
2 Питання
Творчі принципи Гейне. Ім'я Гейне пов'язується з найвищими здобутками
німецької романтичної поезії, але творчість поета не вкладається цілком у
хронологічні та естетичні межі літератури романтизму і знаменує пошуки
нових шляхів художнього відображення дійсності, шляхів, які
започатковують у німецькій літературі і в творчості Гейне тенденції нового
— реалістичного — напряму, що прийде на зміну застарілій романтичній
естетиці. Гейне нерідко називають «останнім романтиком», й сам він в
одному з листів зазначав: «Тисячолітнє царство романтизму скінчилось, і я
був останнім казковим царем, який склав із себе корону». Як письменник,
Гейне жив гострим відчуттям кінця «старої» літератури, пов'язаної з
романтизмом та веймарським класицизмом, і потребою в пошуках нових
форм художнього осмислення життя. «...На мені закінчується стара німецька
лірична школа; водночас я відкриваю нову школу сучасної німецької
лірики», — писав Гейне.

Рання поетична творчість Гейне ще цілком виходить з настанов та правил

традиційної романтичної поетики. Ліричний герой ранньої поезії Гейне —
вільна, розкута особистість, яка критично оцінює навколишню дійсність і
прагне протиставити їй власний, збагачений ідеалістичними уявленнями та
романтичними барвами поетичний світ. На думку тодішнього Гейне,
«характер сучасної літератури виявляє себе в тому, що в ній панують
індивідуалізм і скепсис... Поезія вже не об'єктивна, не епічна і не наївна, а
суб'єктивна і лірична». З німецькими романтиками естетичну позицію
раннього Гейне споріднює культ вільної та незалежної людської особистості,
який він розуміє в дусі ідей Французької буржуазної революції та її гасел
рівності, справедливості і братерства. До певної міри в ранній поезії Гейне
присутні й мотиви, які зближують його з Дж. Байроном, творчістю якого
Гейне захоплювався, називаючи англійського поета своїм «двоюрідним
братом». Це, зокрема, культ особи Наполеона і тема «світової скорботи».

Як і Байрон, Гейне вітав революційні та національно-визвольні рухи народів

Європи. Так, звістка про Липневу революцію 1830 р. у Франції викликала в
нього справжній шквал емоцій: «Це були сонячні промені, загорнуті в
газетний папір», — згадував поет. 10 серпня він записав, радіючи, у своєму
щоденнику: «Зникло моє бажання спокою. Нині я знову знаю, що я хочу,
чого від мене потрібно, що я маю робити... Я син революції, і знову хапаюся
за невразливу зброю, над якою мати моя вимовила своє магічне
благословення... Квітів, квітів! Я увінчаю свою голову на смертельну
боротьбу. І також ліру, дайте мені ліру, щоб я проспівав бойову пісню...
Слова, подібні до палаючих зірок, що падають з висоти, підпалюють палаци
й освітлюють хатини... Слова подібні до блискучих метальних списів, що
злітають до сьомого неба і вражають благочестивих лицемірів, які
пробралися туди, у святе святих. Я весь — радість і спів, я весь — меч і
полум'я».
Літературний дебют Гейне відбувся в 1817 р., коли в журналі «Гамбурзький
страж» були надруковані його перші вірші. Через чотири роки Гейне з'явився
до редактора берлінського журнала «Співрозмовник» Губіца зі словами: «Я
вам зовсім не відомий, але хочу стати відомим завдяки вам». Так побачила
світ перша невеличка збірка поета «Вірші Генріха Гейне» (1821), яка
отримала схвальні відгуки літературної критики. У 1822 р. в одному з
німецьких журналів анонімний критик у рецензії на першу збірку віршів
Гейне писав: «Жоден поет у нашій літературі не змалював ще свій
суб'єктивний світ, свою індивідуальність, своє внутрішнє життя з такою
разючою нещадністю, як це зробив Гейне у своїх віршах». Юнацька лірика
Гейне була відгуком на перше нерозділене кохання до своєї двоюрідної
сестри Амалії, з якою він познайомився, коли жив у Гамбурзі, в родині свого
дядька Соломона. Амалія зневажила кохання Гейне і вийшла заміж за
багатого прусського аристократа. Поет же страждав через її зверхнє,
погордливе ставлення до нього і до віршів, які він складав «тільки для неї».
Творчість Генріха Гейне періоду французької еміграції (1831—1856) можна
поділити на два періоди. В перший період, який охоплює 30-ті роки, Гейне
(упродовж понад десяти років) майже не писав віршів, натомість виступав як
публіцист, філософ та історик, публікуючи у французьких часописах статті
про німецьку філософію, про романтичну школу, а в німецьких газетах і
журналах — матеріали про політичне та художнє життя Франції. Цим самим
Гейне взяв на себе місію культурного посередника між двома країнами,
особливий акцент зробивши на тому, щоб донести до німецької
громадськості свободолюбні ідеали, що,їх обстоювали визначні діячі
французької суспільно-політичної та філософської думки, а також
бунтарський дух французьких революційних рухів і декларованих ними
демократичних гасел.

В другий період, що припадає на 40-ві—50-ті роки, Гейне знову повертається

до поезії, видає ще дві поетичні збірки — «Сучасні вірші» (1843—1844) та
«Романсеро» (1851), пише поеми «Атта Троль» (1841) і «Німеччина. Зимова
казка» (1844).
«Сучасні вірші» — це переважно зразки публіцистичної, революційної
лірики. Наприклад, вірш «Доктрина» (в ньому Гейне називає себе
«барабанщиком революції», який «вибиває зорю» і будить людей) закликає
до дії, що повинна змінити пасивне філософствування; вірш «Новий
Александр» спрямований проти прусського короля; вірш «Сілезькі ткачі»ч
написаний як відгук на повстання ткачів у 1844 р.

Збірка поезій «Романсеро» складається з трьох частин: «Історії»,

«Ламентації» і «Єврейські мелодії». Щодо назви збірки, то вона, за словами
Гейне, «з'явилася тому, що тон романсу домінує у віршах, які тут зібрані ».
Маються на увазі не вокальні п'єси, поширені в музичній культурі XIX ст., а
іспанські романси — поезії ліро-епічного змісту середньовічного
походження. До першого циклу віршів збірки увійшли балади, написані на
міфологічні, історичні, сучасні сюжети («Цар Давид», «КарлІ», «Шельм фон
Берген»). У другому вміщено вірші-спогади про минуле життя і сумні
роздуми про сучасність («У жовтні 1849 р.», «Enfant perdu» таін.). У третьому
циклі Гейне звертається до мотивів єврейського фольклору та сюжетів з
єврейської історії («Єгуда бен Галеві», «Диспут» та ін.).
Поема «Німеччина. Зимова казка» — вершина соціальної й політичної
сатири і у творчості Гейне, і в німецькій літературі XIX ст. в цілому.
Сюжетом поеми є поїздка Гейне з Парижа в Берлін. Об'єктом сатири Гейне
обирає політичне становище Німеччини,
її вікову відсталість та німецьку націоналістичну ідеологію. Він таврує
дворянство, буржуазію, церкву, а особливо — прусський мілітаризм. Із
сумом поет зазначає, що його батьківщина в 40-х роках усе ще перебуває в
обіймах зимового сну. Він нагадує німцям, що вся Європа «заручена з генієм
свободи» і німецькому народові давно пора прокинутися. Найхарактернішою
рисою поеми є поєднання нищівної сатири і високого позитивного пафосу.
Художня своєрідність поеми досягається сатиричними засобами. Це
саркастична іронія і пафос, насмішка і лють, сплав фантастики і реальності,
тобто, за словами самого Гейне, «політико-романтичні» засоби, які, як він
сподівався, «нанесуть смертельний удар прозаїчно-високопарно-
тенденційній поезії».
Останнім прижиттєвим твором поета став перший том «Різних творів Генріха
Гейне» (1854), в якому було надруковано завершальну збірку його лірики —
«Поезії 1853—1854 років».
Поетична збірка «Книга пісень», найдовершеніше творіння Гейне, лише за
його життя перевидавалася дванадцять разів і принесла йому славу не тільки
найкращого поета Німеччини, а й одного з найвідоміших поетів XIX ст. у
всій європейській літературі.

Ш Історія задуму. До збірки «Книга пісень» увійшли поезії, написані

впродовж 1816—1827 рр. Спільною тематичною основою, що об'єднує всі
вірші збірки в цілісний твір, стала тема нерозділеного кохання, глибокого
почуття, що його переживає ліричний герой, який страждає за втраченою
коханою. «З мого великого болю творю я пісні маленькі», — говорить поет і
гірко зауважує: «Книжка — то тільки урна з попелом мого кохання».
Біографічним,прототипом ліричного героя збірки виступає сам поет. Образ
дівчини, якій адресовано любовні послання ліричного героя, навіяний
постаттю двоюрідної сестри поета, Амалії, в яку він був глибоко і безнадійно
закоханий у роки навчання в університеті. Страждання нерозділеного
кохання завдавали йому душевного болю і водночас були й джерелом
високого натхнення, яке Гейне виливав у чудові поетичні рядки. «Вона мене
не кохає... Серце болить від того, що вона так жорстоко і зверхньо принизила
чудові пісні, які я присвячував їй одній... Але, уяви собі, незважаючи на це,
муза мені зараз стала набагато милішою, ніж раніше. Вона стала для мене
відданою товаришкою-розрадницею», — писав Гейне в одному з тогочасних
листів до свого приятеля по Дюссельдорфському ліцею.

3 Питання
Творчість Гофмана належить до третього етапу німецького романтизму, що збіга-
ється з періодом Реставрації, і є її найповнішим та найхарактернішим виявом.
Він був єдиним німецьким письменником-романтиком, хто завоював велику
популярність в усій Європі і чия творчість чинила значний вплив на інші
літератури, стала важливим фактором європейського літературного процесу.
Характерна особливість Гофмана, що він і близькі йому герої живуть у двох світах,
реально-побутовому й уявно-фантастичному.
Тема існування в двох світах, двійництва загалом притаманна романтизмові,
знаходить в його творчості нову й оригінальну розробку. Порівняно з
попередниками, трактування цієї теми зміщується у Гофмана із сфери мета-
фізичної в реально-життєву.
З цим поділом світу на два світи тісно пов'язаний у Гофмана поділ всіх персонажів
на дві нерівні половини — філістерів і ентузіастів. Філістери — це ті, які живуть у
наявній дійсності і цілком задоволені всім, які не мають ніякого уявлення про "вищі
світи" і не відчувають ніякої потреби в них. За філістерами абсолютна більшість, з
них, власне, й складається суспільство. Це бюргери, чиновники, комерсанти, люди
"корисних професій", які приносять вигоду й достаток, люди з твердо
встановленими поняттями й цінностями, що базуються на утилітарному підході до
всього сущого.
Філістерам протиставлені у Гофмана ентузіасти, які живуть в іншій системі
координат. Над ними не мають сили ті поняття й цінності, за якими ведеться життя
в світі філістерів. Наявна дійсність викликає у них відразу, до її благ вони байдужі,
живуть же духовними інтересами й мистецтвом. В цілому притаманний
романтизмові захист духовності, її абсолютної цінності складає суть і пафос
образів гофманівських ентузіастів: вони- її захисники й поборники в світі, де
торжествує буржуазна проза й меркантильність.
Ентузіасти у Гофмана — це майже всі без винятку митці: поети, художники, актори
і особливо музиканти. Найвживанішим і найефективнішим художнім засобом
стає у Гофмана гротеск, який він розуміє глибше й органічніше, ніж, наприклад,
Віктор Гюго ("краса, підкреслена потворністю"). За своєю суттю і первісною
природою гротеск — це вільне й примхливе поєднання різних образів і мотивів,
вільна гра з ними, викличне ігнорування раціоналістичної розсудливості й
зовнішньої правдоподібності. У Гофмана він зберігає зв'язок з своєю первісною
природою і водночас успішно виконує сатирично-викривальні функції. У цьому
плані дуже характерним твором Гофмана є повість-казка «Крихітка Цахес на
прізвисько Ціннобер», яка поспіль складається з образів-гротесків, гротескних
ситуацій і вся є узагальненим гротескним образом німецької дійсності.
+Основний конфлікт гофманівської повісті, який полягає у зіткненні ентузіаста
митця з користолюбним філістером, найбільш яскраво втілений в образах
центральних героїв твору – студента поета Бальтазара і лицемірного кар’єриста
Цахеса на прізвисько Цинобер.
Світ Гофмана — це особливий художній світ, створений могутньою фантазією
автора. Майже завжди у центрі його уваги знаходилося протистояння двох світів
— романтичного і буденного, ілюзорного і реального. За визначенням
письменника, «Крихітка Цахес на прізвисько Ціннобер» — це «казка про
реальне», у якій він подав власне філософське бачення сенсу життя людини. У
повісті — казці дія розгорнулася у казковій країні — князівстві Керпес. Серед героїв
були маги, феї, які впливали на життя звичайних людей (фея Розабельерде
подарувала Цахесу три магічні волосини, щоб захистити малу потвору). Гофман
вдався також до чарівних речей і чарівних перетворень при змальовані головних
подій у творі. Автор використав прийом двоплановості дії з метою висвітлити
проблеми реального життя Німеччини («мікрокнязівства», німецькі імена більшості
героїв, типова німецька їжа тощо).
4 Питання
Сатирико-метафоричний зміст твору
Гофман прийшов у літературу, коли вихідною ситуацією романтизму були
самотність та беззахисність людського духу в прозаїчному світі розрахунку й
користі, коли романтичні повітряні замки зводилися й руйнувалися, одну утопію
змінювала інша, часом протилежна. Гофман не претендував на побудову
універсальної філософії, яка була б здатна пояснити всі таємниці життя. Як
митець, він прагнув до зображення,
а не до пояснення таїн життя.
Головні події твору мають свою передісторію. Колись, за часів владарювання
Деметрія, князівство процвітало. “Оточена високими горами, вкрита зеленими
пахучими лісами та квітучими луками, оздоблена дзвінкими потоками та веселими
водоспадами, нехай навіть без жодного міста, зате з привітними селами, а
подекуди й замками, країна та схожа була на дивовижний прекрасний сад, де
мешканці мовби гуляли задля своєї втіхи, не відаючи тяжких життєвих турбот.
Кожен знав, що в країні володарював князь Деметрій, але ніхто не відчував його
влади, і всі були тим дуже вдоволені”. Тут охоче
оселилися “особи, що полюбляють свободу в усіх її проявах”, зокрема феї.
Так у творі постають три найважливіші для автора поняття – свобода, краса і
поезія, метафорами яких у Гофмана виступають справедливе правління за часів
Деметрія, краса дивовижної місцини, народна поезія з її мальовничими образами
фей та чаклунів. Отже, в уяві Гофмана свобода, краса, поезія – нероздільні, їх
єдність і утворює високу духовність нації, надає людині безмежних творчих сил,
робить її щасливою, сприяє суспільному процвітанню. Або словами самого автора:
“…кожний мешканець країни… щиро вірив у дивовижне і, навіть сам того не
відаючи, через те був веселим, добрим громадянином”.
Та спадкоємець Деметрія, князь Пафнутій, за порадою свого камердинера,
вирішив запровадити “освіту”. Гофман сатирично змальовує, що саме вкладають у
поняття “освіти” можновладці: “повирубаємо навколишні ліси”, “зробимо річку
судноплавною”, “розведемо картоплю”, “полагодимо школи”, “молодь навчимо
співати на два голоси вранішніх та вечірніх пісень”. Єдиною загрозою такій “освіті”
міністр-камердинер уважає фей і “ту отруту, яку вони поширюють під назвою
поезії*. На думку міністра, та отрута-поезія робить людей неслухняними й “не
здатними до слугування освіті”.
Сатирико-метафоричний зміст описаних автором подій є очевидним:
недалекоглядним і несправедливим є той правитель, який не розуміє значення
свободи, краси, поезії. Таке може собі дозволити обиватель-філістер, але
правитель має бути розумнішим за камердинера. Його обов’язок – дбати про
добробут і щастя народу, а не слухатись нашіптувачів зі свого близького оточення.
Але зауваження Андреаса щодо нездатності людей слугувати освіті розкриває
сутність правління Пафнутія: про народ ніхто й не думав дбати, ідея про
необхідність уведення освіти – шанс камердинера стати міністром, і він цей шанс
використав.
Тепер він докладатиме всіх зусиль, щоб поставити собі на службу цю освіту.
Гостра сатира Гофмана спрямована й проти ідей просвітителів, які намагалися
скувати творчу уяву митця жорсткими правилами й зневажали поезію, яка не
підпорядковувалася прийнятим правилам.
Камердинер-міністр Андреас запропонував викинути “геть усіх фей із країни”.
Пафнутій трохи занепокоївся: чи не буде “прихильний до фей народ ремствувати”.
Та Андреас подбав і про те: усіх фей не виженуть, деяких залишать, але
позбавлять будь-якої можливості творити чудеса, заберуть до скарбниці все, що
можна забрати, і зруйнують те, чого до скарбниці забрати не можна. “Коли феї
будуть отак вештатися поміж людьми, то люди зовсім скоро перестануть у них
вірити”,- запевняв Андреас.
Крилатим коням, символу поетичного натхнення, “реформатор” запропонував
обрізати крила й поставити у стайню на годівлю, може, вдасться таким чином
“одомашнити й перетворити їх на корисних тварин”. Ці сатиричні метафори
Гофмана викривають намагання можновладців поставити митця собі на службу,
дискредитувати його, позбавити можливості впливати на духовне життя людей.
Що з того виходить, метафорично розкривається в образі феї Рожі-Гожої-
Зеленавої. Вона була з тих, кого Пафнутій та Андреас вирішили залишити в країні.
І ця фея знайшла спосіб так “загнати князя на слизьке”, що Пафнутій змушений
був “благати її вдовольнитися” притулком для панночок, “де вона, незважаючи на
указ про освіту, могла б порядкувати, як собі схоче”. Звичайно, “притулку для
панночок” замало для справжнього митця.
В таких умовах митець не тільки позбавлений можливості впливати на духовне
життя широкого загалу, але й сам утрачає здатність бачити світ у всій його
складності. А втративши цю здатність, може навіть виявляти згубний вплив на
людей. Так у творі виникає ідея моральної відповідальності митця.
Золоті волосини на голові у Цахеса – неоднозначна метафора. Рожа-Гожа не
владна зробити Цахеса гідною людиною, але в її владі дати Цахесу три волосинки,
щоб люди не тільки не помічали його потворності, а й уважали його найкращим,
ставили йому в заслугу все, що зроблено іншими. Інакше кажучи, Рожа-Гожа-
Зеленава дає Цахесу таємничу владу над людьми. І автор простежує, що
відбувається з людьми, котрі незаслужено, внаслідок випадку – походження,
багатства тощо – отримують таку владу. Казка про три золоті волосини набуває
узагальненого змісту, перетворюючись на історію про механізм влади та
безсоромність можновладців, які привласнюють результати чужої матеріальної й
духовної праці.
Цей механізм і розкривається в описі подальших подій, які відбуваються у
Керепесі, місті, що славилося своїм університетом. Серед університетських
студентів вирізняється Бальтазар – поет, митець, “ентузіаст”. Його гнітить
атмосфера університету, який став яскравим зразком тієї освіти, що впровадив
Пафнутій.
Бальтазар кохає прекрасну Кандіду, дочку професора природничих наук Моша
Терпіна. Кандіда теж кохає Бальтазара, але у справу втручається малюк Цахес.
Сила золотих волосків на його голові зростала, тепер він міг не тільки
причаровувати, а й забирати те, що належало іншим, – славу в митця, посаду в
розумного.
Завдяки трьом золотим волосинкам карлик Цахес зробив політичну кар’єру,
ставши Цинобером, прем’єр-міністром при Барсануфі. А прекрасна Кандіда стала
нареченою Цахеса. Тільки Бальтазар не здавався: він щиро кохав свою Кандіду, і
його не вабили ні гроші, ні кар’єра, ні “ласка князя”.
Тому він доклав усіх зусиль, щоб дізнатися правду про Цахеса і врятувати своє
кохання.
Цахеса позбавили його волосинок, настало не лише прозріння всіх підданих князя
на чолі з ним самим – міське плебейство обурилося й вирішило розправитися з
жорстокою потворою, яка владарювала над ним. Розв’язка сюжетної лінії Цахеса –
гротескно – антиестетична. Переляканий гнівом народу Цахес ховається у своєму
срібному нічному горщику й, захлинувшись, помирає.
Розв’язка сюжетної лінії Бальтазара й Кандіди не лише пародіює щасливі фінали
романів, а й переліком весільних подарунків Альпануса молодятам зводить усю
поетизовану мрію ентузіаста до життєвої прози. Гофман, можливо, як ніхто інший,
розумів, що та сама життєва проза і є першоосновою навіть мислення в поезії.
Це переплетіння реальності та фантазії, контраст високого й буденного – одна з
основних рис романтичного світу, створеного Гофманом.
- добрі сили (фея Розабельверде, лікар Проспер Альпанос) і їхня роль у
казці;
- Син бідної селянки фрау Лізи, безглуздий виродок, до двох з половиною
років так і не навчився говорити і добре ходити, Ц. лякав оточуючих своєю
зовнішністю. Його павукові ніжки, голова, котра пішла в плечі, наріст на
спині, схожий на гарбуз, в поєднанні з огидним характером викликали не
жалість, а радше огиду. Добра фея пошкодувала Ц. і подарувала йому три
чарівних золотих волосини, завдяки яким Ц. став здаватися всім, хто з ним
зустрічався, красивим і розумним. Чудове перетворення змінює долю Ц., він
потрапляє в маленьке князівство зі столицею Керепес, стає першим і самим
могутнім міністром при дворі. Влада і сила зачарованих волосків безмежні:
крихітку Ц. не тільки всі вважають красенем, мудрецем, але дивним чином
все чудові якості і таланти, наявні в оточуючих його людей, приписуються
цьому карлику і урод. Тільки одному з персонажів казки – студенту і поету,
романтичному юнакові Бальтазарові – зрозумілий істинний образ Ц. У нього
свій рахунок до Д., який викрав Бальтазаром поетичний успіх, а потім
заволоділа його нареченою, красунею Кандідо, осліплений, як і всі жителі
князівства. Ц. продовжує підвищуватися, а Бальтазара оголошують
божевільним, і тільки допомога доброго чарівника Альпануса рятує
студента. Він отримує свою Кандида, відкриває всім очі на Ц., і злий
виродок, рятуючись від переслідування, гине, задихнувшись у нічному
горщику.
- світ філістерів (Фабіан, Кандіда, Мош Терпін, князь, барони);
 Філістери - це люди, що цілком задоволені життям і всім, що їх оточувало; вони не
знали і не хотіли знати ніяких високих поривань, їх більшість. Вони володарі і
мешканці світу реального, у якому цінували лише високі життєві блага, а все інше
для них нічого не варте. Усі ці герої досить прозаїчні, реалістичні, бездуховні й
обмежені люди, їхнє життя нудне й нецікаве. Таке "хворе суспільство" і
породжувало "Цахесів", що втратили духовні та моральні орієнтири.
Світ філістерів Гофман викрив за допомогою іронії:
– “просвітницька” діяльність Пафнутія Великого мала псевдо просвітительські
наслідки, порушуючи звичайне гармонійне життя людей;
– князь Барзануф полюбляв нагороди, такі захоплення свідчили про обмеженість і
пихатість правителя;
– професор Мош Терпін – жалюгідний раціоналіст, його дослідження і відкриття
безглузді і нічого спільного з наукою та освітою не мали;
– Кандіда (кохана Бальтазара) – вродлива, досить звичайна і дещо легковажна
дівчина, не дуже освічена, полюбляла лише веселі розваги.
- протиставлення творчої людини і бездуховного філістера
Образ Ц. характерний для творчості Гофмана, у якого поетичне бачення світу
поєднується з гострою сатирою. Таким памфлетом, викривальним боягузтво,
байдужість і вірнопідданство німецьких міщан-філістерів, стала історія Ц. Цей
образ пов’язаний не тільки з сатиричними тенденціями в літературі Німеччини, але
і з фольклорною традицією. Орієнтацією на народні казки й перекази пояснюється
і щасливий кінець. Образ Ц. – один з пророчих у творчості Гофмана.
- антипросвітницькі мотиви у творі.
Усі ці герої досить прозаїчні, реалістичні, бездуховні і обмежені люди, їхнє життя
нудне й нецікаве . Таке “хворе суспільство” і породжує “Цахесів”, що втратили
духовні і моральні орієнтири. Таким чином занепад бездуховності веде до
збільшення філістерського світу, а її відродження – навпаки до процвітання життя
у суспільстві.