Семінарське заняття I

Тема: Німецький романтизм: поетика творів Йогана Вольфганга

Гете; Ернста Теодора Амадея Гофмана.
1. Естетика сентименталізму. Естетика романтизму.
Сентименталізм розвивався як утвердження чуттєвої, ірраціональної стихії в художній
творчості на противагу жорстким, раціоналістичним нормативам класицизму та
властивому добі Просвітництва культу абсолютизованого розуму. Сентименталізм дістав
свою назву від роману англійського письменника Л. Стерна «Сентиментальна подорож по
Франції та Італії» (1768). Поступово сентименталізм запанував і в інших жанрах,
змінивши жанрову систему сучасної йому літератури. Сентименталізм відкидає
класицистичний поділ жанрів на «високі» і «низькі», усі вони стають рівноправними.
Письменники-сентименталісти відкрили здатність простої людини, не зіпсованої
цивілізацією, передовсім ідеалізованого селянина, до тонких чуттєвих переживань.
Визначальні риси сентименталізму:
1)- відтворення почуттів і пристрастей людини як основний предмет зображення;
2 - позитивні герої — представники середніх і нижчих верств суспільства;
3 - вільна побудова твору;
4 - підвищена емоційність зображення подій та характерів, їх нетиповість;-5 мальовничі
сільські пейзажі;
6 - розробка переважно епічних форм, виникнення ліро-епосу;
7 - інтенсивне використання пестливої форми та слів, що означають почуття й настрої.
В основі сентименталізму — перебільшена роль почуттів (крайня чутливість).
Сентименталізм був запереченням класицизму, його поетика протилежна класицистичній.
Сентименталісти відкинули раціоналізм Декарта, на перший план поставили
почуття. Руссо закликав зображувати звичайну просту людину, доброчесну, моральну,
працьовиту, відмовитися від зайвої патетики, обстоював простоту, ясність, прозорість
стилю, щирість оповіді. Культ серця в теорії Руссо поєднувався з культом природи, бо
тільки на лоні природи почуття розвиваються вільно й природно. Ця думка — головна
теза його роману "Юлія або Нова Елоїза". Руссо вважав, що правда — вчитель людини,
порадник у сердечних справах. Ідеалом митця була благородна людина, що живе
напруженим духовним життям у злагоді з природою, протистоїть згубному впливу
цивілізації, прислухається до голосу серця, відзначається високою культурою почуттів.
Сентименталісти бачили своє завдання в тому, щоб розчулити читача, вони описували
нещасливе кохання, страждання благородної людини, утиски і переслідування.
Страждаючи від жорстокості дворян, сентиментальний герой позитивно впливає на своїх
кривдників. Сентименталізм сприяв демократизації літератури. Головний герой
сентименталістів — людина середнього стану, здатна на благородні вчинки і глибокі
переживання. Вона не пристосована до життя, непрактична, не вміє жити "за законами
розуму", живе за законами серця, у світі зла і несправедливості є наївним диваком. 
Улюбленими ліричними жанрами сентименталістів були елегія, ідилія, послання,
мадригал. Поезію англійських сентименталістів представляють Дж. Томсон, Е. Юнг, Т.
Грей, О. Ґолдеміт. Сумні мотиви у їх творах породили назву "цвинтарна поезія". Відомим
твором сентименталізму є "Елегія, написана на сільському цвинтарі" Т. Ґрея.
Сентименталісти рідше зверталися до драматичних жанрів ("міщанська драма", "серйозна
комедія ", "сльозлива комедія"). Вони відмовилися від суворих правил побудови творів. У
епічних творах сентименталістів часто зустрічаються ліричні відступи, їх автори нерідко
відмовляються від елементів сюжету (зав'язка, розвиток, дії, кульмінація, розв'язка).
Особливе місце у їх творах займає пейзаж як засіб розкриття внутрішнього стану
персонажа. Він викликає здебільшого меланхолійні переживання. Л. Стерн у романі
"Життя та думки ТрістрамаШенді, джентльмена" зосереджує увагу не на послідовності
зображення подій, а на змалюванні внутрішнього світу людини, на розкритті її
переживань і настроїв.
 Сюжети й образи сентименталісти часто запозичують з фольклору. Вони беруть з
народної мови ніжні, ласкаві слова і звороти. У повісті Квітки-Основ'яненка читаємо:
"Наум бачить, що Маруся зовсім змінилася на лиці: стала собі рум'яненька, як зоренька
перед сходом сонця, очиці як ясочки грають; веселенька і від неї наче сяє".
Сентименталісти вдавалися до пестливо-зменшувальної лексики, щоб зворушити,
розчулити читача.

Романтизм – це неоднорідний художній напрям в історії світового мистецтва. У різних

країнах він мав свої відмінні риси, обумовлені місцевими історичними умовами і
культурними традиціями.
Наприклад:
 в Італії він розвивався в руслі традиційного класицизму;
 у Франції виріс із сентименталізму або предромантизму епохи Просвітництва;
 у Росії він проявився в змішаному вигляді дещо пізніше, органічно увібравши в себе риси
класицизму.
У деяких країнах вплив романтизму ослаб вже до 1820-их років., а до середини 19-го
століття він став лише спогадом про недавнє минуле.
У другій половині 19-го століття романтизм був повсюдно витіснений іншими художніми
течіями, але це зовсім не означало, що він припинив своє існування. Надалі романтизм
лише трансформувався в інші стильові течії, наприклад проявився в:
 неоромантичній музиці Ріхарда Вагнера;
 живописі прерафаелітів.
Багато спільного у романтизму і з символістами кінця 19 – початку 20-го століття.
Своєрідне втілення він знаходить і в мистецтві модерну.
Слово романтизм сходить до латинського romanus – римський, тобто він виник на основі
римської культури або тісно з нею пов’язаний.
Пізніше цим словом стали називати широке коло різних явищ. Наприклад, його
співвідносили з поняттям жанру роману, де зазвичай описувалися піднесені, фантастично
неправдоподібні почуття героїв.
Таким чином, слова «романтичний» або «романічний» сприймалися як синоніми. Існувало
й інше тлумачення цього терміна. У Середні століття воно вказувало на приналежність
твору, який написаний не латиною, а на одній з нових мов романської групи. Тоді ж
склався особливий стиль романської архітектури.
З часом слово «романтизм» і зовсім відокремилося від свого історичного кореня і почало
жити самостійним життям. Так, в кінці 18-го століття воно було підхоплено молодими
німецькими письменниками і стало назвою нової літературної школи, яка прийшла на
зміну сентименталізму і класицизму.
Розглядаючи світове мистецтво в його історичному розвитку, ми обмежимося вузьким,
конкретним розумінням романтизму як художнього напряму, який склався на рубежі 18-
19 століття і охопив майже всі види мистецтва. Саме в цей період з’явилися перші
теоретичні та філософські програми романтиків.
Складність і суперечливість романтизму породили безліч суперечок, які не затихають і в
наш час. Але при цьому слід зазначити, що при явному розмаїтті ідейних течій і творчих
манер всередині романтизму він представляє собою єдиний напрямок художньої
культури, що відповідало загальним естетичним вимогам та принципам.
Головні естетичні принципи романтизму
Неприйняття реального житті, прагнення пізнати непізнане. Ідеї романтизму виникли на
грунті незадоволеності дійсністю, кризи ідеалів класицизму, прагнення піти у світ
ідеальних уявлень, утопічних мрій про досконалість світу.
Романтики, які пережили розчарування у Французькій революції, яка не виправдала їхніх
надій, звернули свої погляди до світу почуттів і переживань людини.
 Мінливе життя відкривало нові горизонти для людського пізнання. Нове, непізнане стає
головним предметом зображення.
Винятковість романтичного героя:
 внутрішня роздвоєність;
 самотність в реальному світі;
 пошуки ідеалу і мрії;
 життя в сфері емоцій і почуттів.
Героями романтичних творів стають не звичайні люди в їх повсякденному житті, а
виняткові характери у виняткових обставинах. Романтичний герой «відчуває в собі
відвагу кинутися навмання у світ, нести всю земну скорботу і все земне щастя, битися з
бурями і не боятись при тріскотінні руйнування корабля.
Він може присвятити все життя пошуку «блакитної квітки» – своєї мрії і ідеалу. У
реальному світі він почуває себе незатишно і самотньо. Його особистість перебуває у
постійному протистоянні, конфлікті з навколишнім світом.
Я не в собі живу: я лише частка Того, що кругом мене; мене вершини гір Хвилюють, а
столиця столиць – мені катування…
Так говорить Чайльд Гарольд – герой поеми Джорджа Гордона Байрона (1788-1824), який
став «новим Гамлетом» – романтичним символом епохи. Але це зовсім не обтяжує його,
навпаки, він любить свою винятковість і самотність. Таким чином, у творах мистецтва
індивідуалізм стає своєрідною формою протесту і самозахисту героя.
Якщо людині не судилося змінити жорстоку дійсність, то вона може піти у світ фантазій,
мрій та ілюзій.
На відміну від людини епохи класицизму – творця і вершителя своєї долі, тепер у центрі
уваги опиняється людина, яка стала жертвою фатального збігу обставин, що живе
емоціями та почуттями. Інтерес до душевних переживань героя, його пристрастей,
страждань і душевним мукам відрізняє твори романтизму.
Як правило, між закоханими немає згоди, вони постійно змушені:
 долати перешкоди;
 вирішувати конфлікти;
 долати відчуження та недовіру.

2. Творчий шлях Йогана Вольфганга Гете.

Народився Гете 28 серпня 1749 в Франкфурт-на-Майні в багатій буржуазній сім’ї. Його
батько – імператорський радник та доктор права (юрист), мати – дворянка, дочка
франкфуртського старійшини.
Уже в дитинстві Йоганн почав проявляти виняткові здібності до наук. Уже в сім років він
знав кілька мов, крім того, в цьому віці він почав писати свої перші вірші і складати п’єси.
Багато читав і намагався максимально поповнювати свій багаж знань.
У 1765 році Гете стає студентом Лейпцизького університету, де мав вивчати
правознавство. В цей час він вперше закохується, і це стало приводом для створення
ліричного збірника віршів «Аннетте» (1767).
Серйозна хвороба в 1768 році ледь не поставила останню крапку в біографії Йоганна Гете,
змусивши його залишити навчання в університеті, яке він зміг продовжити лише в 1770
році в Страсбурзі. Вивчав природничі науки та медицину.
У молоді роки Й. Ґете належав до творчого угрупування штюрмерів.
У 1771 році після захисту дисертації Гете стає доктором права.
У 1772 році Гете переїжджає в місто Вецлар на час адвокатської практики. Саме в цьому
місті поет переживає муки нерозділеного кохання до нареченої свого друга Шарлотти
Буф. Свої глибокі переживання Гете передав у своєму творі «Страждання молодого
Вертера» – цей роман зробив поета знаменитим.
У 1775 році Гете, на запрошення герцога Карла Августа переїжджає в місто Веймар,
обіймає посаду таємного радника, незабаром стає міністром в уряді. Відомий письменник
і поет, маючи широкі повноваження, контролював фінанси, стан доріг, просвітництво. За
свої успіхи у роботі Гете в 1782 році був зведений в сан дворянина, а в 1815 році стає
першим міністром в уряді Карла-Августа.
1791 рік ознаменувався відкриттям в місті театру, що відбулося при безпосередній участі
письменника. Успішна державна служба не заважала його літературній діяльності (драма
«Егмонт» і «Іфігенія в Тавриді», починає працювати над «Фаустом», пише вірші та
балади). Не нехтує також вивченням фізики, ботаніки та природничих наук.
У 1784 році Гете відкриває міжщелепову кістку людини, а в 1790 році виходить трактат
«Досвід метаморфози рослин».
Коли Гете було вже майже шістдесят років, він поєднався цивільним шлюбом з Крістіаной
Вульпіус, своєю коханою і матір’ю його дітей, попри те, що вона була простолюдинкою, а
це викликало протест суспільства. Шлюб мав статус цивільного та відбувся всупереч
негативному відношенню до нього двору.
В 1808 – виходить перша частина трагедії «Фауст». Кінець роботи над «Фаустом»
припадає на 1831.
Геніальний літератор пішов з життя 22 березня 1832, залишивши величезну спадщину у
вигляді безлічі віршів, балад, п’єс, романів, наукових робіт у сфері анатомії, геології,
мінералогії, фізики.
Таким був життєвий і творчий шлях Й. В. Гете, найвідоміші твори якого є класикою
світової літератури:

драма «Гец фон Берліхінген» (1773),

роман «Страждання молодого Вертера» (1774),
балада «Вільшаний король» (1782),
трагедія «Іфігенія в Тавриді» (1787),
«Коринфська наречена» (1797),
поема «Герман і Доротея» (1797),
поема «Фауст» (1808—1831).

3. Жанр епістолярного роману; жанр літературної казки.

Епістолярний роман чи роман у листах — різновид роману, що є циклом листів одного
або кількох героїв. У листах виражені душевні переживання героїв, висвітлена їх
внутрішня еволюція. Один з перших зразків жанру в європейській літературі —
«Португальські листи» (1669) Габріеля Жозефа Гійерага, що являє собою літературну
містифікацію — збірка любовних послань португальської черниці Маріани Алькофорадо.
Інший роман у листах XVII століття — «Любовна листування дворянина і його сестри»
(1684) Афри Бен. Жанр став дуже популярним в літературі XVIII століття, особливо у
творчості письменників-сентименталістів. Популярності жанру сприяв успіх романів
Семюела Річардсона («Памела, або Винагороджена чеснота», «Кларисса, або Історія
молодої леді, що містить у собі найважливіші питання приватного життя і показує,
особливо, лиха, які можуть з'явитися наслідком неправильної поведінки як батьків, так і
дітей у відношенні до шлюбу», «Історія сера Чарльза Грандісона»). У Франції  XVIII
століття романи в листах писали Шарль Луї де Монтеск’є («Перські листи», присвячений
соціальним і філософським питанням),  («Листи Терези»), Жан-Жак Руссо («Юлія або
Нова Елоїза») , Щодерло де Лакло («Небезпечні зв1язки»). У Німеччині в той же час до
жанру роману в листах звернувся Йоган Вольфган Гете («Страждання юного Вертера»). У
літературі романтизму  розвиток жанру продовжилося. У формі листів створені роман
Юлії Кріденер («Валері»), Етьєна де Сенанкура («Оберман»), Йоганна Крістіана
Фрідріха Гельдерліна («Гіперіон»). Прийоми епістолярного жанру використовувалися
також в романі «Леді Сьюзен» Джейн Остін. У неоромантичної літературі прийоми жанру
розробляв Брем Стокер («Дракула»). У російській літературі не можна не згадати про
перший роман Федора Достоєвського «Бідні люди», написаний між 1844 і 1846 роками,
коли авторові було двадцять п'ять років. У романі зображено листування між Макаром
Олексійовичем і Варварою Доброселовою. Завдяки інтернету  з'явилися і романи,
засновані на електронному листуванні. Перший значний роман, написаний іспанською
мовою і описує листування виключно за допомогою електронної пошти — «Серце
Вольтера» (2005) пуерториканського письменника Луїса Лопеса Ньєвеса. На відміну від
традиційного епістолярного роману, використання електронної пошти в романі робить
сюжет динамічнішим, тому що інтернет дозволяє доставляти повідомлення в будь-яку
точку планети за лічені секунди.
Літературна казка: Сучасне літературознавство виявляє незмінний інтерес до
закономірностей літературного процесу кінця ХІХ - початку ХХ століття, до особливостей
його еволюції, розвитку окремих жанрів. Відповідне місце серед них посідає й літературна
казка. При створенні казки нерідким є використання ідейних принципів і сюжетно-
композиційних моделей повісті, філософського роману, утопії, притчі, байки та інших
літературних жанрів. Літературна казка - це авторський, художній чи поетичний твір,
заснований або на фольклорних джерелах, або придуманий самим письменником, але в
будь-якому випадку підпорядкований його волі; твір переважно фантастичного, чарівного
характеру, що зображує пригоди вигаданих чи традиційних казкових героїв, і, в деяких
випадках, орієнтований на дітей; твір, в якому чари та дива виконують роль сюжетно
твірного фактору та є вихідною точкою характеристики персонажів. Літературна, або
авторська казка, жанр порівняно з народною творчістю, є молодою: налічує трохи більше
трьох століть. Вона пройшла шлях розвитку від переказу народних казок - до витончених
літературних новел та фантастичних феєрій. Жанр літературної казки виокремився не
відразу. На початковій стадії зародження казка часто вживалася як синонім до байки,
повісті, бувальщини, переказу тощо. З моменту появи збірок, що містили записи народних
казок, починає з'являтися розмежування народної казки та її літературної обробки.
Літературна казка частіше всього розумілася як літературна обробка тим чи тим автором
фольклорного твору, яка, на думку деяких критиків, спотворювала народний жанр. Тож
спочатку здійснюється максимально наближений переказ усної народної казки, потім на
ґрунті цих матеріалів виникає авторська казка або інші жанри, у яких здійснюється
переосмислення казкових сюжетів.
Виникла авторська казка в епоху романтизму у XVII столітті на основі записів
фольклористів, коли з'явився пильний інтерес до всього народного, національного.
Романтики вбачали у літературних творах народної творчості зразки для наслідування,
вважаючи їх своїми естетичними ідеалами. Отцями літературної казки, вважають Шарля
Перо і братів Грімм. Літературна казка формується поступово, переймаючи на себе
основні ознаки народного жанру. Науковець Л. В. Дереза виділяє кілька етапів у вивченні
літературної казки:
1) перший етап, на якому відбувається початкове накопичення матеріалу, коли основна
увага зосереджується переважно на описі фольклорної і літературної казки. На цьому
етапі ще не відбувається розмежування двох жанрів, зіставлення їх, порівняння, пошук
спільних і відмінних ознак;
2) другий етап - розмежування двох видів творчості, поступове формулювання загальних
та спільних ознак. Л. Дереза зазначає, що «на даному етапі відбувається критичне
ставлення до літературної казки, з одного боку, вона вважається обробкою фольклорної
казки, з іншого - цілком самостійним, оригінальним, довершеним твором» [9, с. 16].
3) третій етап - період теоретичного осмислення власне літературної казки як
самостійного жанру художньої літератури, визначення її місця в жанровій системі того чи
того періоду літературного розвитку.
Головною відмінністю літературної казки є категорія авторства. Якщо в народній казці
автор колективний - народ, то літературна казка належить одному, чітко визначеному
автору, у свідомості якого у своєрідний спосіб знаходить своє відображення фольклорний
матеріал. Інтерпретація літературної казки враховує авторську позицію, яка позначається і
на будові тексту, і на структурі оповіді, і на своєрідності просторово-часової організації.

4. Поетика роману «Страждання молодого Вертера» 1774р.

- Художні образи:

Вертер – герой роману Гете, що став першим добутком нової німецької літератури, що
відразу ж знайшло європейський резонанс. Особистість В. украй суперечлива, його
свідомість розколота; він – у постійному розладі й з навколишніми, і із самим собою. В.,
як і сам молодий Гете і його друзі, представляють те покоління що бунтує разночинной
молоді, величезні творчі можливості й життєві вимоги якої обумовили їхній
непримиренний конфлікт із відсталим суспільним укладом. Доля В. є свого роду
гіперболою: всі протиріччя загострені в ній до краю, і
це веде його кгибели. В. представлений у романі як людина надзвичайної обдарованості.
Він – гарний малювальник, поет, наділений тонким і різноманітним відчуттям природи.
Першої ж сторінки роману перейняті почуттям радісного, пантеїстичного за духом, злиття
В. зі стихіями природи. Але саме тому, що В. є повною мірою “природною людиною” (як
його мислили просвітителі), вона пред’являє суворі, часом непомірні вимоги до свого
оточення й до суспільства. В. із всі зростаючою відразою бачить навколо себе “боротьбу
дрібних честолюбий”, випробовує “нудьгу в суспільстві мерзенних людишек, що кишать
навколо”. Йому претят станові перешкоди, на кожному кроці він бачить, як аристократизм
вироджується в порожнє чванство.
В. почуває себе найкраще в суспільстві простих людей і дітей. Він наділений більшими
знаннями, один час намагається зробити кар’єру (служить у якогось посланника), йому
захищає освіченого графа ДО. Але посланник виявляється дрібним, причепливим
педантом, граф К. (на догоду своїм знатним гостям, що не терплять присутності
різночинців) кривдить В. В. пориває з ними, а коло його друзів і знайомих усе більше рідіє
Поступово все людське життя починає представлятися йому якимось заздалегідь відомим
круговоротом. Любов тому й з’являється єдиною відрадою для В. , що вона не піддається
механічно встановленому порядку.
Любов для В. – це торжество живого життя, живої природи над мертвими умовностями
(не випадково Лотта, як і В. , – “дитя природи”, їй далекі умовності й удавання). Разом з
тим все поводження Лотти відзначене печаткою подвійності й коливань: почуваючи
чарівність В. і силу його любові, вона не може порвати з Альбертом, своїм нареченим; та
ж двоїста гра триває й після заміжжя Лотти. Мінути емоційного, стихійного тяжіння друг
до друга чергуються з болісними розлуками.
Потроху В. приходить до твердого переконання, що йому не дане здійснити своє життєве
покликання, що він усіма знедолений, і це штовхає його до фатального рішення
Не менш цікавий образ Шарлотти С. в творі. Знає про почуття Вертера, вона щиро
співчуває йому, радить знайти любов і подорожувати. Вона стримана і спокійна, це
наводить читача на думку, про те, що розсудливий Альберт, її чоловік, підходить їй
більше.
Шарлотта небайдужа до Вертера, проте вона вибирає борг. Жіночий образ на те і жіночий,
що занадто суперечливий – можна відчути якесь удавання з боку героїні і її приховане
бажання зберегти шанувальника для себе.

- Конфлікт героя та середовища:

Гете цілком свідомо орієнтувався на "звичайну" людину з бюргерського середовища, для

якої героїзм існування полягав зовсім не у боротьбі з соціальними обставинами чи в
захисті станової честі, або виконанні свого громадянського обов'язку. Він полягав єдино у
боротьбі за свою самоцінність і неповторність, у захисті світу власних почуттів як єдиного
і найвищого надбання особистості. Неможливість реалізувати свої почуття для героя
рівнозначна неможливості далі жити.

Головний конфлікт у романі розгортається між героєм, не здатним до жодних моральних

компромісів ні з самим собою, ні з суспільством та оточенням, де панують лише етикет і
умовність. Таким є світ Лотти і всього чиновницького оточення.

Гете утвердив своїм романом тип так званого "сентименталістського героя", прикметною
рисою якого є усвідомлення своєї несхожості з іншими людьми та неможливості
реалізувати у суспільстві свої шляхетні духовні поривання, свою неповторність, яка,
навпаки, стає перешкодою на шляху до щастя.

- Проблематика

Тема нерозділеного кохання досить актуальна і в наш час, хоча зараз, звичайно, важко
уявити, що, читаючи «Страждання юного Вертера», ми будемо плакати над цією книгою,
як це робили сучасники Гете.
Герой ніби складається зі сліз, зараз навіть хочеться вичавити його, як ганчірку, дати йому
ляпаса і сказати: «Ти ж чоловік! Зберися! », – але в епоху сентименталізму читачі
поділяли його горе і мучилися разом з ним.
Проблема нещасної любові, безумовно, постає у творі на перший план, і Вертер доводить
це, не приховуючи своїх емоцій.
Проблема вибору між обов’язком і почуттям так само має місце бути в романі, адже
помилково буде стверджувати, що Лотта не розглядає Вертера як чоловіка. Вона відчуває
до нього ніжні почуття, хотіла б вважати його братом, але вважає за краще вірність
Альберту. Зовсім не дивно, що смерть одного Лотта і сам Альберт переживають важко.
Автор піднімає також проблему самотності. У романі природа ідеалізується в порівнянні з
цивілізацією, тому Вертеру самотньо в фальшивому, безглуздому і незначному
суспільстві, якому не зрівнятися з єством навколишнього світу.
Звичайно, може герой висуває занадто завищені вимоги до реальності, але станові
забобони в ній аж надто сильні, тому людині низького походження доводиться нелегко.
Сенс роману
Виклавши свої переживання на папері, Гете врятував себе від самогубства, хоча
зізнавався, що боявся перечитувати власний твір, щоб знову не впасти в ту страшну
нудьгу. Тому ідея роману «Страждання юного Вертера», перш за все, важлива для самого
письменника.
Для читача, безумовно, важливим буде усвідомити, що вихід Вертера – не вихід, і
наслідувати приклад головного героя не потрібно.
Однак все одно нам знайдеться, чому повчитися у сентиментального персонажа – щирості.
Він вірний своїм почуттям, бездоганний у любові.

- Ідеї «Бурі та натиску»

Вертер - персонаж, пов'язаний з літературними образами «Бурі і натиску». Подібно їм, він
пристрасний і чутливий, у нього бунтівна натура; він обожнює природу, захоплюється
античною літературою, повний життєвих сил, але одночасно в ньому відчувається надлом,
незадоволення життям. «Страждання молодого Вертера» - роман в листах, що допомагає
герою розкритися перед читачами, оголити свою душу, самі приховані переживання
зробити зримими і зрозумілими. Спочатку Вертер здатний подавити в собі похмурі
настрої, він упивається красою природи, величчю світобудови, трепетно і захоплено
живописует Лотту, яку полюбив, знаючи, що вона заручена, але не додаючи цьому факту
значення. Зрозумівши безнадійність своєї любові, Вертер інакше сприймає навколишній
світ: «Видовище нескінченного життя перетворилося для мене в безодню вічно отверстой
могили». Міняється і коло читання Вертера: якщо спочатку, в перші тижні знайомства з
Лоттой, він читав Гомера, то невдовзі його захоплюють похмурі сторінки поем Оссиана.
Сам склад листів по мірі розвитку подій говорить про втрату душевної рівноваги: «У мене
більше немає ні творчої уяви, ні любові до природи... Мої діяльні сили разладились».
Вертер передбачає героїв романтичної літератури: втративши надію на взаємну любов,
розчарувавшись в службі, він випробовує справді «світову скорботу».
Свідком страждань Вертера стає деякий вимишлений «видавець», ймовірно, той самий, до
якого звернені листи Вертера. Опис стану героя після того, як він, поїхавши на деякий час,
знову повернувся в будинок Лотти і застав її вже замужем, - передбачає самогубство.
«Туга і досада все глибше укорінитися в душі Вертера і, переплітаючись між собою,
помалу заволоділи всією його істотою. Гарячкове збудження приголомшувало весь його
організм і надавало на нього згубну дію, доводячи до повної знемоги». Не в силах
володіти собою і таїти свою пристрасть, Вертер, під час зустрічі з Лоттой укладає її в
обіймання. Вірна почуттю обов'язку, Лотта забороняє Вертеру надалі з нею бачитися. Для
героя цей вирок виявляється смертельним.

5. Поетика казки Гофмана «Крихетка Цахес на прізвисько

Цинобер» 1819р.

- Фантастичні елементи:

Три золоті волосинки, власником яких став Цахес, — це символічний образ золота,
грошей і їхньої влади над людьми та суспільством. Золоті волосини на голові у Цахеса –
неоднозначна метафора. Рожа-Гожа не владна зробити Цахеса гідною людиною, але в її
владі дати Цахесу три волосинки, щоб люди не тільки не помічали його потворності, а й
уважали його найкращим, ставили йому в заслугу все, що зроблено іншими. Інакше
кажучи, Рожа-Гожа-Зеленава дає Цахесу таємничу владу над людьми. І автор простежує,
що відбувається з людьми, котрі незаслужено, внаслідок випадку – походження, багатства
тощо – отримують таку владу. Казка про три золоті волосини набуває узагальненого
змісту, перетворюючись на історію про механізм влади та безсоромність можновладців,
які привласнюють результати чужої матеріальної й духовної праці.

- Художні образи:

Балтазар — поет, складає вірші про солов’я і троянду, вкладаючи в поетичні образи палку
пристрасть до красуні Кандіди. Не має значення, наскільки талановиті твори Балтазара, а
важливо, що йому притаманне поетичне світосприйняття, що наодинці з природою він
відчуває стан блаженного схвилювання. Автор наділив свого героя даром прозорливості.
Він — поет, але бачить оточуючих людей такими, якими вони є насправді, ніяке
чаклунство не примусило Балтазара визнати потворного мерзотника і кар’єриста гідною
слави особою. У постаті Балтазара нема нічого фантастичного, його життя є реальним,
таким є і він сам. Балтазар, за законами казки, одружується з коханою та отримує
подарунок від Альпануса — помешкання та засоби до життя.

Цахес – син бідної селянки, абсолютно потворний, схожий на роздвоєну редиску, і не має
ніяких достоїнств нормальної людини. Його пошкодувала фея Розабельверде, що
подарувала йому три золоті волосини. З цього моменту Цахес знаходить чарівне
властивість: все потворне, що виходить від нього, приписують кому-небудь іншому і,
навпаки, все приємне або чудове, що здійснює будь-який інший, приписують йому. Він
починає справляти враження чарівного дитини, потім «обдарованого рідкісними
здібностями» юнака, талановитого поета і скрипаля. Юного принца, що відрізняється
вишуканістю зовнішності і манер, він затьмарює настільки, що оточуючі саме в ньому
припускають княже походження. Цахес-Цинобер не втрачає часу дарма, і, користуючись
чужими успіхами, швидко робить кар’єру при дворі місцевого князя Пафнутія і збирається
одружитися на Кандиді.  Добро, вчинене феєю, перетворюється на джерело зла. Поет-
студент Бальтазар, який звернувся за допомогою до мага Альпануса, дізнається від нього
таємницю могутності Циннобера: він вириває з голови карлика три вогненних волоска, від
яких і йшла вся його магічна сила. Люди бачать, який їхній міністр насправді. Цахесу
нічого не залишається, як сховатися в своєму прекрасному палаці, але він тоне там в
нічному горщику з нечистотами

- Механізм влади:

Сатирико-метафоричний зміст описаних автором подій є очевидним: недалекоглядним і

несправедливим є той правитель, який не розуміє значення свободи, краси, поезії. Таке
може собі дозволити обиватель-філістер, але правитель має бути розумнішим за
камердинера. Його обов’язок – дбати про добробут і щастя народу, а не слухатись
нашіптувачів зі свого близького оточення. Але зауваження Андреаса щодо нездатності
людей слугувати освіті розкриває сутність правління Пафнутія: про народ ніхто й не
думав дбати, ідея про необхідність уведення освіти – шанс камердинера стати міністром, і
він цей шанс використав.