21.

Місце і роль Франческо Петрарки у розвитку європейської лірики ( збірка Канчоньєре)

Франческо Петрарка (1304-1374) був першим великим гуманістом, поетом і

громадянином, який зумів зрозуміти цілісність передвідроджувальних течій думки й
об'єднати їх у поетичному синтезі, який став програмою прийдешніх європейських
поколінь. Своєю творчістю він зумів прищепити цим прийдешнім різноплемінним
поколінням Західної і Східної Європи свідомість — нехай не завжди чітку — деякої
духовної і культурної єдності, доброчинність якого позначається й у сучасне наше
століття.  Втілив нову гуманістичну ідеологію, орієнтовану не на релігію, а на людину.
Закликав людей радіти земному життю. Гуманізм став ідейною основою культури Відродження.
Гуманісти виступили проти диктатури католицької церкви в духовному житті
суспільства, стверджували гуманістичні ідеї достоїнства особистості, зв'язуючи його не
з родовитістю, а з доблесними діяннями людини, його волею і правом на насолоду
радостями земного життя. У своїй творчості Франческо Петрарка, спираючись на
античну спадщину, втілив нову гуманістичну ідеологію, орієнтовану не на релігію, а на
людину. Він закликав відійти від аскетичного самозречення і вчив людей радіти земному
життю, бачити його багатобарвність. Петрарка прагнув відродити античне розуміння
реальної, земної, внутрішньо вільної людини. Новий погляд втілився у збірці
“Канцоньєре”, створеної не латиною, а національною, тобто італійською мовою.
Петрарка почав працювати над “Канцоньєре” з 1336 року і в останню редакцію збірки
1373 року включив 365 творів (відповідно до кількості днів у році): 317 сонетів, 29
канцон, 15 секстин і балад, 4 мадригали "Канчоньєре", або ж «Книга пісень» —
віршована збірка Петрарки, у якій поет оспівує свою любов до Лаури та свою скорботу з
приводу втрати коханої. 6
квітня 1327 року в церкві Св. Клари Петрарка зустрів Лауру, і покохав її на все життя.
Йому було 23, а їй — 20. Її ім’я в перекладі означає «та, що дарує славу». Відомо, що
вона померла молодою, а Петрарка через усе життя проніс почуття до неї й оспівував
кохану у своїх поезіях. Ця збірка поділена на дві книги: “На життя мадонни Лаури” і “На
смерть мадонни Лаури”. Тема і структура “Канцоньєре” розкриті в першому, вступному
сонеті. “Канцоньєре” — це розповідь-спогад зрілої людини про нерозділене кохання, яке
вона пережила в молодості. Петрарка в зображенні дійсності та почуттів прагне
реалізму. Тому Лаура для закоханого поета — не абстракція, не холодний символ, а
цілком реальна земна жінка, хоча й по-ренесансному ідеалізована. Уяву поета хвилює її
зовнішній вигляд, її краса. Почуття кохання до Лаури переростає в радісне сприйняття
земного. Але любов у “Канцоньєре” — не лише світла радість, а й пекельні муки, бо це
почуття без взаємності.

“Канцоньєре” містить не тільки любовну лірику — це перша в літературі різнотематична

збірка віршів. До неї входять вірші на політичні та моральні теми; поезії, в яких
оспівується дружба і краса природи, передаються філософські роздуми.

Сонети Петрарки вирізняються довершеністю форми і вишуканою образністю. Петрарка

досяг вершини у створенні ліричного сонета. Вірші італійського поета викликали
величезну кількість наслідувань і заклали основу для розвитку лірики петраркізму, для
якої властива ідеалізація коханої і зображення любові як почуття, невіддільного від
страждання.
24. Своєрідність трагічного конфлікту в трагедії Шекспіра Ромео і Джульєтта
Талановитий англійський поет і драматург Вільям Шекспір належав до епохи
Відродження, ввібрав її високі ідеї та пориви. Але ідеї і реальність не завжди
ототожнюються. Автор прийшов до похмурих умовиводів, що в його час гуманізм часто
розтоптаний брудним чоботом цинічного суспільства. І тому він став майстром трагедії,
де герої-гуманісти гинуть від нерозуміння оточуючих. Основний конфлікт
трагедії «Ромео і Джульєтта» – це зіткнення справжнього кохання і забобонів
суспільства. Ромео і Джульєтта – діти знатних
родин, які давно ворогують. Причина ненависті залишається невідомою, тому вони
просто ворогують, бо так заведено. Майже ніхто не намагається розібратися в конфлікті.
Старші Капулетті і Монтеккі – яскраві представники закостенілого суспільства, що
обросли забобонами. І ось серед абсурдної ненависті зароджується справжня любов.
Ромео і Джульєтта полюбили один одного, не знаючи спочатку, що вони з ворогуючих
родин. Їм страшно йти
проти забобонів суспільства, але вони це роблять. Головні герої показані людьми нового
покоління, яке не боїться проявів любові. Ромео вирішується на таємний
шлюб, ризикуючи своїм становищем і честю. Джульєтта щиро віддається любові, не
зображує кокетство, хоча так не було заведено. У світі, де брехня носила благодійні
маски, герої віддали перевагу справжній любові, яка, природно, порицалась
консерваторами. Події в п’єсі розгортаються на спекотному півдні, де
люди з гарячою кров’ю підвладні своїм пристрастям і скороминущим імпульсам. Не
стримані навіть слуги ворогуючих сімейств, хоча вони не мають ніякого відношення до
конфлікту. Через
порив Тибальд бореться з Ромео. Це закінчується трагічно – і князь відправляє Ромео в
вигнання. Є тут і спокійні люди, але вони скоріше рідкість. Навіть головний герой, хоча і
позиціонується як гуманіст, підвладний пристрастям. Ромео не хотів втручатися в
конфлікт і до зустрічі з Джульєттою. Він підсвідомо розумів абсурдність ситуації, і не
хотів ставати частиною «дурної вистави». Любов до Джульєтти не знищує Ромео, а
навпаки піднімає, робить сильнішими. Вона для нього не дочка ворога, а споріднена
душа. Джульєтта спочатку сумнівається, але потім сама знаходить відповідь на свої
питання. Що значить ім’я, якщо воно всього лише звук, а не частина її коханого.
Герої зрозуміли, що суспільство помиляється, що прийняті рамки – тільки
умовність, забобони, які заважають справжньому коханню. Любов Ромео і
Джульєтти була чимось абсолютно новим і викликає страх у людей, які звикли жити за
правилами, які давно віджили своє. Недосконалість світу
опиралася появі правдивого почуття і намагалося задушити його. Але любов головних
героїв витримала всі випробування, попри сумний кінець. Основний конфлікт між
любов’ю і забобонами суспільства вирішується на користь любові. Завдяки жертві Ромео
і Джульєтти, старші члени сімей миряться, засвоївши страшний урок.
46. Просвітництво як ідейний рух, комплекс його ідей і загальна характеристика всесвітньої літератури доби
просвітництва Просвітництво - це ідейно-естетичний рух, важливий етап розвитку європейської
ідеології та культури (зокрема - літератури) кінця XVII - початку XIX століття. Так, на початку XVIII
століття виникає література рококо (т.зв. "легка" або салонна поезія, гривуазні казка і повість тощо), яка за самим
своїм духом протистоїть філософічно-суспільному пафосові Просвітництва, і тому її (літературу рококо)
просвітницькою літературою не вважають. Отже, не всю літературу доби Просвітництва називають літературою
просвітницькою.Вже сам корінь слова "просвітництво" (від "світло") вказує на магістральний напрямок
діяльності його представників
розвіювати темряву незнання і навігластва, освічувати, виховувати людину і людство,
озброювати їх науковими знаннями, робити розумнішими, "філософічнішими".
Тож недаремно найвидатніші письменники тієї доби часто були водночас і видатними філософами.Початком
доби Просвітництва вважається поява роботи англійського філософа Джона Локка "Дослід про
людський розум" (1691). Особливо революційною на той час була така думка з цієї роботи: "Віра не
може мати силу авторитету перед ясними і очевидними приписами розуму”
Тому закономірною є друга назва доби Просвітництва - доба Розуму, і саме тому слово "розум" стало
ключовим уже в самих назвах як наукових, передусім філософських (згадана робота англійця Дж.
Локка; "Нові досліди про людський розум" (1710) німця Г.Лейбніца, "Про розум" (1758) француза
К.Гельвеція, "Критика чистого розуму" (1781), "Критика практичного розуму" (1788) німця І.Канта
тощо), так і художніх (наприклад, "Горе от ума" росіянина О.Грибоєдова) творів європейських
просвітителів. Навіть система жанрів літератури тієї доби відбила цю увагу письменників до науки,
філософії: саме тоді особливого розквіту набула філософська повість (саме так визначають жанр, напри-
клад, Вольтерового "Простака"). Отже, переважаючим пафосом, духом і підґрунтям ідеології Про-
світництва була безмежна та щира віра в перетворюючу і всеперемагаючу силу людського розуму й
освіти, у неминучість настання т.зв. "царства розуму". Саме у цій вірі коріниться і домінуючий настрій
тієї доби - оптимізм, радісне світосприйняття. Чи не найважливішою в добу Просвітництва була ідея
рівності усіх людей від народження. Однією з її іпостасей було проголошення рівності релігійної Так,
герой філософській повісті Вольтера «Простак» Гурон у Бастилиї зустрічається з янсеністом
(релігійним опонентом пануючого у Франції католицизму) Гордоном, який зображений з великою
симпатією, а ось єзуїт, отець Ту-а-Ту (Тут-і-Там, тобто "і вашим, і нашим", "до послуг усіх") є відверто
сатиричним образом (див. розділ Ш). Значно продуктивнішою в літературі була ідея соціальної
рівності, втілена, зокрема, в комедії француза Бомарше "Весілля Фігаро", головний герой якої, плебей
Фігаро, заявляє, що, якби аристократи застосували до себе ті вимоги, які вони висувають щодо своїх
слуг, то він не певен, що хоча б половина панів була б гідна стати слугами.
Надзвичайно продуктивною і важливою була ідея національної рівності. Так, у народній драмі
Фрідріха Шіллера "Вільгельм Телль" зображена національно-визвольна боротьба швейцарців проти
австрійського ярма. За переконанням просвітителя Шіллера, швейцарці мали право обирати, жити їм у
складі імперії, чи виокремитися з її складу, бо вони мали однакові з австрійцями права на свободу та
національне самовизначення.Вельми актуальною для тієї доби була також ідея расової рівності. Наприклад, у
романі англійця Даніеля Дефо "Робінзон Крузо" з великою симпатією зображено тубільця П'ятницю, і це в той
час, коли процвітала работоргівля, і тисячі "робінзонів" ловили, катували, вбивали і продавали в рабство
мільйони "п'ятниць" Для просвітителів однією з центральних була опозиція "природа" (як правило, зі знаком
"плюс"') - "цивілізація (часто зі знаком "мінус")". Більшість просвітників вважали, що за природою, від наро-
дження, людина гарна, а псує її суспільство, яке влаштоване нерозумно, нераціонально, тобто, знову-таки,
протиприродньо. Оцей ідеал людини, не зіпсованої цивілізацією, отримав назву, яка тоді ж стала терміном,
одним із центральних понять Просвітництва -"природня людина" Суміжною згаданій є важлива опозиція
Просвітництва «природне право» - «суспільна угода». Вперше думку про "суспільну угоду, договір" висловив
уже згаданий Джон Локк у трактатах "Про правління" (1690). Згодом це вчення Локка було використане у роботі
"Про суспільну угоду" (1762) Ж.Ж. Руссо і в ідеях Великої французької революції 1789 року. Просвітники чудово
розуміли, що "жити в суспільстві і бути незалежним від суспільства неможливо", що іноді індивідові (який пере-
буває у "природньому стані") треба обмежити свої права і свободи задля блага більшості членів суспільства, а
"справедливість і дотримання законів є принципами, з якими погоджується більшість людей".
Наступною ключовою ідеєю Просвітництва була ідея просвіченого монарха. Просвітники не лише пропагували
можливості людського розуму, але й на ділі застосовували їх, їхні раціоналістичні побудови були напрочуд
логічними і прагматичними. Просвітники прийшли до ідеї просвіченого монарха: найоптимальніше починати
просвіту народу з просвіти монарха (короля, царя, шаха тощо). Але прагнення просвічувати людей, звичайно, не
обмежувалося виключно вінценосними особами. Звичайно, були роздуми й проте, як виховувати широкі народні
маси. І найоптимальнішим, найефективнішим засобом просвіти, виховання людей просвітники вважали
літературу.