Professional Documents
Culture Documents
Конфлікти Шекспіра
Конфлікти Шекспіра
У своїх п’єсах він зображує зіткнення ідеалів Відродження з дійсністю, і фарби цих п’єс
стають похмуріше. У Творчості Шекспіра починає звучати тема загибелі особливо
дорогих йому героїв, що втілюють світлі гуманістичні ідеї. Ще древні мудреці
затверджували, що мир тримається на любові, тому що любов – це
основа життя. Людина завжди прагне до кращого, ідеального миру, освітленому вірними й
відкритими почуттями – любов’ю, дружбою, розумінням і співчуттям. Такий мир – у
безсмертній трагедії Вільяма Шекспіра ” Ромео й Джульетта”. Атмосфера жаркого півдня
панує в трагедії, що відбувається серед народу, підданого бурхливим страстям, гарячим і
безстрашною діями
Майже всі учасники подій схильні діяти імпульсивно, підкоряючись миттєво спаленілим
настроям і почуттям. Є в трагедії спокійні й розумні люди, але тверезість думки й
розважливість неспроможні проти вулканічних спалахів як любові, так і
Перешкодою на шляху їхнього почуття встала приналежність до певних сімей. Але хіба
можуть якісь безглузді забобони знищити сьогодення, сильне й искреннее почуття?
Історія шекспірівських героїв затверджує, що любов вище всіх умовностей і забобонів.
Саме в силі любові Ромео й Джульетти, у їхній відмові підкорятися вимогам батьків,
осліплених багатовіковою ненавистю, укладений головний конфлікт п’єси. Там, де
з’являється теперішнє почуття – особливе якщо воно виникає на тлі загальної незначності
й приземленості, – там найчастіше обов’язково розігрується трагедія
У цьому нерівному двобої Ромео й Джульетта гинуть, але в їхній любові, що не побажала
миритися з упередженнями, укладена висока моральна перемога. Трагедія “Ромео й
Джульетта” є відбиттям основних життєвих позицій автора. Шекспір завжди зображував у
своїх добутках прекрасним, піднесеним, сильних духом людей. Він зображував вільну
людську особистість, що не залежить від думок суспільства, від пануючих у ньому
підвалин і забобонів. Тому в добутку, як і в більшості п’єс великого драматурга,
щоправда, добро й любов тріумфують – навіть тоді, коли самі герої гинуть
Значення творчості Вільяма Шекспіра для світової літератури важко переоцінити. Він
писав поеми, сонети, комедії, драми, хроніки та трагедії, які й досі дуже популярні серед
людей будь-якого віку в усьому світі.
Творчий доробок автора складають 2 поеми, 154 сонети та інші поезії, 12 комедій, 10 так
званих хронік, 11 трагедій та 4 трагікомедії (або романтичні драми). Ці твори
перекладаються майже на усі мови світу, ставляться на сценах театрів та є сценаріями для
творів кінематографу.
Про життя великого драматурга Вільяма Шекспіра збереглося мало відомостей. Він не
писав спогадів і не вів щоденника. Не збереглися і рукописи п'єс Шекспіра. До нас дійшло
лише декілька документів, у яких згадуються різні обставини його життя. Отже,
відсутність біографічних даних і неабияка зацікавленість людей у творчості автора
поглиблює актуальність теми і робить її популярною. Створені більше трьохста років
тому, твори Шекспіра досі читають із ентузіазмом та зацікавленістю, так як кожне
покоління знаходить в них щось корисне для себе. Адже Вільям Шекспір зміг так
зобразити людину, що це було цікаво не лише для людей того часу, а й близько і
зрозуміло нашим сучасникам. Через це інтерес до його творчості не втрачається й понині.
Д.М. Урнов та М.В. Урнов в роботі "Шекспір. Його герой та його час" виводять
своєрідність шекспірівського героя, його несхожість на інших літературних героїв а також
вплив на нього його часу. Наприклад, позитивні якості Отелло передаються через ідеї та
принципи епохи Відродження. Пояснюються причини зради мавром свого кохання і зміни
ставлення його до Дездемони. Навіть мотиви вбивства, що його чинить мавр, виводяться
через ідеї Відродження про збереження людяності, ідеалу краси та моральності. Автори
розкривають увесь шлях Отелло, від палкого ніжного кохання до Дездемони до страшної
недовіри і ревнощів.
Гарольд Блум в роботі "Шекспір, як центр канону" аналізує творчість Шекспіра. Блум
порівнює його із Данте та іншими славетними письменниками і пояснює, чому Шекспір
вважається центром канону, розглядає його місце у світовій літературі, досліджує його
творчий метод.
Твори Шекспіра відомі на увесь світ, тому не дивно, що до їх аналізу зверталося багато
дослідників. П'єсу "Отелло" досліджували Ю. Шведов, М. Урнов та Д. Урнов, Я. Котт і
навіть Л. Толстой. Але, все ж таки, безпосередньо дослідження конфлікту п'єси не
привернуло належної уваги вчених.
Отже, метою даної роботи є розкриття своєрідності конфлікту п'єси "Отелло". В ході
роботи розв'язувалися наступні задачі:
Поняття конфлікт і сюжет дуже тісно пов'язані. За Г.Н. Поспєловим "важливою функцією
сюжету є виявлення життєвих протиріч, тобто конфліктів (або колізій за термінологією
Гегеля). Конфлікти складають важливий бік епічних та драматичних творів. Властивості
сюжетних конфліктів визначаються проблематикою творчості письменників".
Для системного аналізу драматичного твору необхідно встановити чіткі межі значення
поняття "природа драматичного конфлікту", відділити його від поняття "характер
конфлікту", виявити їхній взаємозв'язок, але не ототожнювати їх. У деяких творах
конфлікт виникає на основі реальних історичних ситуацій і він може розвиватися між
кількома суспільними групами, племенами, націями, державами і т.д. Соціальні
протиріччя тут відкрито втілюються і наявні тут як "загальні", як їх називає Поспєлов,
конфлікти. Однак суспільні протиріччя можуть бути відображені лише частково, і лише
кидати відбиток на особисті стосунки героїв у окремих, також за формулюванням
Поспєлова, конфліктах.
Про те, чим є внутрішній конфлікт, чітко сказано у А.Анікста у роботі про драматургію
Шекспіра. Анікст пише, що "зовнішній конфлікт у найбільш глибоких творах Шекспіра є
основою для драматичного конфлікту іншого роду, що відбувається у душевному світі
його героя" [3, с. 560]. Такого ж погляду також дотримується і Поспєлов, який вважає, що
зовнішній конфлікт є боротьбою героя із силами, що протистоять йому. А внутрішній
конфлікт - це конфлікт психологічний, тобто боротьба героя із самим собою, із своїми
слабкими сторонами і т. д. [12, с. 171]. Таким чином, внутрішній конфлікт відбувається у
душі людини.
Трагічний пафос може виникати у різних творах. Слова "трагічний" та "трагізм" з'явилися
ще у стародавніх греків, які так називали народні обряди інсценування смерті і
воскресіння Діоніса (бога родючості). Стародавні греки вірили, що над їх волею домінує
воля богів і в деяких трагедіях того часу (напр. "Едип - цар") це чітко простежується. Саме
через таке розуміння життя в теоріях трагедії і трагічного, зокрема в Гегеля, їх визначення
пов'язувалося з поняттями "фатуму", "долі" або з поняттям "провини" трагічних героїв, що
здійснили якийсь негідний на їхню думку вчинок і тому розплачуються за нього.
Були часи, коли вважалося, що на високі страждання спроможна лише людина "високого"
стану. Це й не дивно, адже в трагедіях починаючи з античних і до трагедії епохи
романтизму зображалися міфічні персонажі, царі або аристократи. Вважалося, що проста
людина не може мати таких переживань. Але епоха реалізму дала трагедії більш
демократичних героїв ("Гроза" А. Островського або "Росмерсхольм" Г. Ібсена). Автори
стали описувати у трагедіях реальних людей та реальні переживання. Важко сперечатися,
що народні герої є ближчими для читача, а їх проблеми і переживання для нього більш
близькі та зрозумілі. Епоха реалізму показала людству, що спроможність до високих
почуттів залежить не від кількості грошей чи висоти становища, а від особистих якостей
людини. Звичайною справою було описання трагічного героя із непривілейованого класу
населення, який протиставлявся королям та аристократам, які не мають навіть четвертої
частини такого внутрішнього світу.
Хоча й зародилася трагедія ще в часи античності, на якийсь час вона втратила свою
популярність. Новий же її розквіт пов'язаний із епохою Відродження в Англії, і в
особливості з творчістю Вільяма Шекспіра. Його трагічні герої відомі на увесь світ, імена
деяких з них стали відображенням певних людських якостей (наприклад, Отелло іноді
називають ревнивців, а Ромео - закоханих романтиків).
Оскільки деяких п'єсах на сюжетному рівні йде мова про боротьбу творчих та рутинних
засад в мистецтві, то внутрішній конфлікт в них можна назвати естетичним, і саме він
народжує ігрову стихію як поле свого реального проявлення.
Таким чином, внутрішній конфлікт має дуже різноманітні форми за характером виявлення
і присутній в будь-якій п'єсі, оскільки в кожному творі наявні фабула і сюжет. Інша
справа, наскільки внутрішній (що відбувається на сюжетному рівні) і зовнішній
(фабульний рівень) конфлікти різняться між собою. У визначенні дистанції між ними
важливу роль відіграє ступінь завуальованості внутрішніх причин зовнішніми подіями і
способи їхньої взаємодії.
Побудова дії твору із визначальною роллю внутрішнього конфлікту по суті свідчить про
те, що автор сприймає світ трагічно, вбачаючи дисгармонію у суті існування.
Поспєлов пише, що "основна відмінність драми від трагедії полягає в сутності того
конфлікту, на якому вона цілковито будується" [12, ст. 391] А так як драматизм
породжується протиріччями реального життя людей (зазвичай це певна загроза від
зовнішніх сил, що не залежать від них та їхньої свідомості), то драматичний конфлікт
проходить не в душі героя, як це відбувається в трагедіях, а навпаки - герой стикається з
силами, що протидіють ззовні. Але все ж таки драматичний конфлікт може бути
серйозним та гострим, приводити до значних переживань або навіть смерті героїв.
Внутрішній світ героя драми може бути напруженим, складним та суперечливим. Але, не
дивлячись на це, він все ж таки не містить стану внутрішньої боротьби, стану протиріч,
що неможливо розв'язати, як це властиво трагічному герою.
Зараз драма стала головним жанром сучасної драматургії, різноманіття характерно для неї
іноді більше ніж для трагедії та комедії.
П'єса "Отелло" була вперше поставлена на сцені лондонського театру "Глобус" 6 жовтня
1604 р. на честь короля Якова I, що незадовго до цього подарував трупі театру право
називатися "Слугами Його Величності". Певно, що трагедія була написана того ж року.
Вперше була опублікована в 1622 р. лондонським видавцем Т. Уоклі. Джерелом сюжету
стала новела Д. Чінтіо "Венеціанський мавр" із збірника 1566 р. "Сто розповідей", в якому
історія подана як "розповідь дружини прапорщика". Шекспір зберіг лише загальну лінію
сюжету, але дав своїм героям психологічно складніші характери. Був повністю змінений
мотив помсти Отелло. У Шекспіра мавр вбиває не через ревнощі та вражене самолюбство
через відмову Дездемони, як це було у Чінтіо. У такому разі поет би не зміг зацікавити
читачів долею свого героя. Вільям Шекспір дає своєму твору високо трагічний мотив -
зіткнення особистості з середою.
На відміну від багатьох інших творів Шекспіра, всі дії в трагедії "Отелло" сконцентровані
навколо подій особистого плану. Тут немає війн чи інших бойових дій. Навіть воєнний
конфлікт, що міг розгорнутися між Венецією і турками, вичерпується ще на початку твору
через бурю:
Така побудова сюжету п'єси може примусити зробити хибні висновки, ніби то "Отелло" є
лише трагедією особистого плану. Але при більш детальному аналізі одразу стає
зрозумілим, що така думка є надто поверхневою. Цей видатний твір Шекспіра не можна
розцінювати лише як драму ревнощів. Не дивлячись на те, що ледь не для всього світу ім'я
Отелло стало відображенням ревнивця, тема ревнощів в п'єсі є лише похідною від
набагато складніших проблем. Як писав Шведов, "Глибокий аналіз "Отелло" можливий
лише за умови, якщо ця трагедія розглядається як твір, в якому знайшла своє пряме та
опосередковане відображення уся сукупність хвилюючих драматурга суспільних протиріч
його часу" .
Усе життя Яго пов'язане із воєнною службою, тому і мислення в нього типово військове.
Він певен, що саме він, а не Кассіо, мав би посісти посаду заступника Отелло через те, що
мав більше досвіду та більш високе звання:
Тепер недійсний…"
Легко можна побачити, що Яго вважає, що вислуги в нього достатньо. Саме в цей момент
і зароджується основа конфлікту між Отелло та Яго. Для неї послугувала упевненість Яго
у тому, що з ним вчинили несправедливо. Звісно він гнівається не лише на Отелло.
Ненависть Яго до цілого світу виливається в одну людину - Отелло. І тоді він вирішує
помститися.
Щоб краще зрозуміти образ Яго, треба згадати про соціальне походження цього
персонажу. Певно що, він починав службу як рядовий солдат і не має якихось інших
джерел прибутку, крім офіцерської зарплатні. Він побоюється залишитися жебраком у
старості після відставки, тому й вирішує "служити для самого себе" [18, с. 236]. Але він
має своє власне трактування такої служби. Для Яго це означає не сумлінно служити та
чесно отримувати більш високі посади, а просто один за одним усувати суперників або
тих, кого він вважає небезпечними.
Головна риса Яго, що не давала йому піднятися вгору по кар'єрній драбині і зайняти місце
заступника Отелло, - це його боягузливість. Боягузливість ця проявлялася протягом всієї
трагедії у будь-чому, що б він не робив: те, що він не наважився напасти на Кассіо сам, а
спочатку доручив це Родріго, те, що він ховався в своєму укритті, коли нацькував Родріго
на Кассіо, а вже після невдачі останнього, атакував Кассіо з-за кутку, поранив Кассіо та
втік, в характерній для боягуза манері і навіть те, як він поспіхом убив Емілію аби
врятуватися втечею.
Аналізуючи те, як же Яго все-таки вдалося вбити таких чудових людей як Отелло і
Дездемона, не можна не враховувати його могутню зброю, а саме тверезий, практичний
розум. Його міркування завжди точні та правдиві. Яго ніколи не бреше самому собі. Це не
герой, що заплутався і наробив помилок, його вибір на користь зла та ненависті
абсолютно свідомий.
Такі ж точні характеристики Яго дає і самому собі. Це свідчить про те, що він чудовий
психолог. На самому початку твору він чудово себе характеризує:
(дія перша, сцена 1)Більш того, оцінки, що Яго їх дає іншим персонажам трагедії,
повністю збігаються із тим, як до них ставиться сам Шекспір.
"І я також
Але таємницю Яго, тобто те за що він все ж таки так сильно ненавидить Отелло, так і не
вдалося розкрити повністю. З цього приводу написано багато книг. Одні вчені, подібно
Чеймберсу, вважають, що зло - це вільний та свідомий вибір Яго, інші шукають в тексті
вказівки на конкретні джерела цієї ненависті. Але це питання настільки складне, що ні
одна ні інша крайня точка зору не може бути вірною до кінця.
Більш точну причину зіткнення між Яго і Отелло формулює Шведов: "Такі полярні
протилежності, як Отелло і Яго, не можуть співіснувати в одному суспільстві... Саме тому
на Отелло концентрується вся сила ненависті до людей, притаманна егоїсту Яго".
М.В. Урнов та Д.М. Урнов вважають, що мавру просто не вдається зв'язати два світа -
особистих та громадянських почуттів, тобто любов та обов'язок. Венеціанська республіка
зацікавлена лише в його військових послугах, але він не потрібен їй, як гармонійно
розвинена особистість, як частина суспільства. Саме цією розгубленістю між любов'ю та
обов'язком і користується Яго, адже для нього і те, і те - просто привід для наживи.
М.В. Урнов та Д.М. Урнов пояснюють це так: "Отелло довірливий, але одностороннє: він
скоро відмовляє у довірі Дездемоні та міцно довіряє Яго". В кінці кінців благородний
мавр повністю опускається до підступного Яго, починаючи думати і навіть розмовляти
так само як він.
Але все ж таки Кассіо залишається чесною і доброю людиною. Наприклад, після бійки із
Монтано, у першій сцені другої дії, він переживає за своє добре ім'я і за те, що про нього
тепер думатимуть люди. Але навіть тут у справу втручається Яго, що наставляє Кассіо йти
до Дездемони та прохати, щоб вона замовила за нього слово перед мавром. Кассіо боїться
гніву свого генералу, тому не бачить іншого виходу та погоджується.
Спочатку Отелло не піддається на провокації Яго. В ньому говорить здоровий глузд. Мавр
вважає, що жити із ревнощами та підозрами неможливо і каже, що розв'язав би їх, як
тільки вони виникають:
Усією реакцією Отелло автор демонструє, що він спочатку зовсім не був схильним до
ревнощів, що це не характерно для самої його натури. Він довіряв Дездемоні, вважаючи,
що її краса та таланти добре співати чи танцювати - це лише гарне доповнення до усіх її
моральних чеснот. Тож Отелло був певен, що дружина по справжньому кохає його.
Перше, що вдалося зробити Яго - це породити сумніви в душі мавра, просто примусити
його замислитися над своїми словами. Чудовий знавець психології, він знає, що сумніви -
це вже половина шляху.
Під впливом цих сумнівів зароджується інший конфлікт у трагедії. Конфлікт Отелло із
самим собою. Цей конфлікт не має жодного фізичного проявлення. Він є локальним або,
як його ще називають, замкнутим, таким що відбувається на фоні безконфліктної ситуації.
Така замкнутість характерна для багатьох комедій і деяких трагедій Шекспіра. Душевна
драма Отелло цілком зосереджена на тому проміжку часу, коли Яго плів свою
диявольську інтригу. Отже, основною і єдиною причиною страждань головного героя
трагедії є злий та підступний план заздрісника.
Гнів починає кипіти в душі Отелло, так як він є від природи гарячою людиною. Він
починає вимагати від Яго доказів невірності його коханої Дездемони, так як його мучать
ревнощі, сумніви та здогадки. Мавр хоче або позбутися своїх сумнівів щодо своєї
дружини та бути щасливим із нею, або впевнитися в цьому і вирішувати, що робити далі.
Яго обіцяє йому докази. Йому саме це і було потрібно:
Яго підігріває злість Отелло словами про те, що хусткою, що він її подарував Дездемоні,
вона витирала підборіддя Кассіо. Засліплений ненавистю мавр жадає помсти. Насправді ж
Яго не виконав ніякої важкої роботи, не дав ніяких доказів, а просто нібито висловив свої
здогадки і цього стало достатньо, щоб в середині такої людини як Отелло розпочалася
війна. Так сталося через його природну чисту натуру - він не може терпіти навіть думки
про невірність Дездемони. Це мучить його настільки, що він краще забере її життя, але
звільнить світ від зайвої частки брехні.
Але для Отелло тяжкими були не лише муки від ревнощів, так само тяжко йому було у
присутності Дездемони робити вигляд, що усе гаразд. Його ненависть до брехні та
хитрощів зіграла з ним злий жарт:
Тим часом Яго продовжував плести свою диявольську інтригу. Усі його розмови із
Отелло безперечно демонструють його розум та хитрість. Адже мало хто зможе, не маючи
при цьому жодного матеріального доказу, повністю переконати людину у своїй правоті,
що вона вже ладно піти на подвійне вбивство. Але разом з тим всі ці розмови відкривають
його підлість крайньої ступені. Яго - людина, що не спиниться ні перед чим, якщо його
мета буде під загрозою. Жодне його слово не каже про каяття або хоча б розуміння своєї
неправоти.
Про те, що конфлікт в душі Отелло розгоряється з новою і новою силою свідчить уся його
поведінка. Розмова Отелло та Емілії показує, що незалежно від того, що хтось може йому
сказати, він вже для себе вирішив, що Дездемона винна. Він більше не довіряє їй і починає
підозрювати Емілію, яка від всього серця захищала Дездемону, у брехні. Мавр певен, що
саме Емілія допомагає його дружині в організації таємних побачень із Кассіо:
З часом Отелло взагалі нікого не сприймає окрім Яго. Він вважає його своїм єдиним
другом та вчителем. Навіть коли Яго підступно вбиває Кассіо, підкравшись і вдаривши зі
спини, Отелло радіє та прославляє його заслуги:
"О смілий Яго, чесний, вірний, -
Після цього мавр вирішує, що настав час Дездемони. Ця сцена трагедії описана дуже
чуттєво. Отелло до останнього моменту сумнівається, як саме вбити "невірну" дружину,
адже йому шкода проливати її кров.
У цій сцені Отелло ще раз оголошує основну причину, по якій він впевнений, що
Дездемона має померти - він не хоче, щоб вона ще когось надурила, хоче позбавити світ
від невірної та нечесної жінки, яка так боляче йому зробила . Це свідчить про повну
відсутність в нього егоїзму. Отелло - не власник, що непокоїться про те, що його честь
тепер під загрозою. Навпаки, він вважає себе людиною, що звільняє світ від брудних та
лицемірних людей, якими на його думку є Дездемона та Кассіо. Але він все ще кохає
Дездемону, милується нею, цілує її вуста. Він непокоїться про її душу - розуміючи, що
вона зараз помре, Отелло хоче, щоб їй були відпущені гріхи:
Моліться швидше…"
В своїй розправі над Дездемоною Отелло в першу чергу бачить вбивство душі, а не плоті.
Але по-іншому вчинити він не міг. Коли мавр усе зрозумів було вже запізно, його руки
вже були у крові невинних і для нього не було жодного іншого виходу, аніж покінчити із
своїм життям, тим самим поклавши кінець моральним стражданням.
Трагедія Шекспіра "Отелло" дуже сильно відрізняється від "Гамлета". "Отелло" більше
ніж будь-яка інша шекспірівська п'єса є близькою до єлизаветинського жанру "сімейної
трагедії". Конфлікт між особистістю та суспільством тут показаний у більш замаскованій
формі.
В сцені суду Отелло пояснює, як виникло кохання між ним та Дездемоною. Воно
зародилося із розповідей мавра про військові подвиги та випробування, через які він
пройшов, служачи у військах венеціанської республіки:
А я її - за співчуття до мене…"
Отелло та Дездемону поєднав не розрахунок, не воля батьків (що було характерно для
Венеції того часу) і навіть не стихійний потяг одне до одного (як у Ромео та Джульєтти), а
глибоке взаємне розуміння, внутрішнє зближення, тобто найвища форма людського
кохання. Не дивно, що ніхто не розуміє цього. Можна сказати, що ці двоє людей просто
зустрілися не в той час і ні в тому місці.
На жаль тонке і ніжне кохання Отелло і Дездемони гине від зіткнення зі світом
честолюбства та корисливості, що цілковито втілюється у образі Яго. Вони не знаходять
підтримки в оточуючих, не дивлячись на те, що серед них є і добрі люди. Вони просто є
морально нерівноцінними головним героям: такими є ідеально чесний, але слабкий
Кассіо, нікчемний нерозумний Родріго і навіть добра, але легковажна та догідлива
дружина Яго Емілія.
Катастрофа, що стається у кінці твору, обумовлена рівно як діями Яго, так і характером
самого Отелло. За власним зізнанням Отелло у кінці п'єси перед самогубством, він каже,
що не був схильним до ревнощів, але коли вони спалахнули у його душі, він йшов до
кінця, не зупиняючись ні перед чим. Довгий час він спростовував навіювання Яго, але в
решті решт здався перед на перший погляд неспростовними доказами, які той представив.
Найбільше страждання Отелло - це не тортури від ревнощів, а втрата ним віри у чесність
Дездемони, що тягне за собою зневіру у можливість чесності на землі взагалі. Ця віра
повертається до нього лише після того, як обман Яго був розкритий і тоді він йде з життя,
яке втратило для нього будь-яку цінність після смерті Дездемони. Вмирає Отелло
просвітленим та заспокоєним.
Смерть звільняє мавра і від найтяжчого конфлікту, що відбувався в його душі. Отелло
тепер вільний від внутрішньої боротьби між ідеалами та практичністю, між коханням та
переконаннями та між почуттями та обов'язком. Він помирає щасливий та просвітлений,
не втративши своїх позитивних якостей і тому є переможцем.