РІД

ЖАНР
ЖАНРОВИЙ РІЗНОВИД
 ДРАМА.
СИСТЕМА ДРАМАТИЧНИХ ЖАНРІВ
ДРАМА – літературний рід, що зображує дійсність безпосередньо
через дію та висловлювання (монологи, діалоги, полілоги) самих
персонажів.

Генетично вона пов’язана з народними обрядовими дійствами.

В основі родового визначення суті драми, за Арістотелем, лежить
визначення трагедії як «відтворення … важливої і закінченої дії, що має
певний обсяг, відтворення не розповіддю, а дією, яка через співчуття і
страх сприяє очищенню…почувань». Це положення стало загальним
для багатьох пізніших поетик. Так, Буало констатував: у драмі
важливим є те, «щоб глядач мав змогу слідкувати за дією».
А.В.Шлегель, намагаючись відповісти на питання: «Що являє собою
драма?», не лише наголошував на її дійовій основі, в якій автор не
бере жодної участі, але й прямо проводив паралель між діяльністю і
дією як першоосновою драматичних творів.
Проте йшов розвиток іншої драматургічної реальності. Результатом
цього ще за часів античності було використання в драматичних творах
значного епічного складника, що засвідчував, хоча і не сприймав,
Арістотель.

ХІХ та ХХ ст. лише закріпили й розвинули обидві тенденції: з одного

боку тривав розвиток традиційної арістотелівської драми, а з іншого –
остаточно оформилась драма, яка жила за іншими законами.
Тобто, на поч. ХХ ст. остаточно оформились два типи драми –
арістотелівска (або «закрита») і неарістотелівська (або «відкрита»).

Арістотелівська («закрита») – драма, що розкриває характери через

вчинки героїв, у якій домінує фабульна будова (зав’язка, розвиток дії,
кульмінація, спад, розв’язка), часова послідовність, просторова
обмеженість, єдність дії.
Неарістотелівська («відкрита») є результатом епізації драми і
драматизації епосу (епічна драма), ліризації драми і драматизації лірики
(лірична драма).

Епічна драма широко використовує різноманітні зображувальні засоби

епічних жанрів з метою художнього освоєння подій і явищ, оповідних за
суттю. Вона пробуджує інтерес не стільки до кінця дії (розв’язки), скільки
до ходу її (фабули). Стрижневим принципом є ефект очуження, який
передбачає незвичне зображення звичайного і сприяє посиленню
умовності, інтелектуалізму, активному втручанню автора в драматичну
розповідь.

Драма лірична зосереджує увагу на зображенні внутрішнього світу

особистості – героя чи автора. В ліричній драмі, як правило,
спостерігається розмитість просторово-часових вимірів, збільшується
вага асоціацій.
Протягом усієї багатовікової історії драми народжуються, розвиваються,
а часом відмирають різноманітні жанрові форми.
Так, у Стародавній Греції виникають трагедія й комедія, що існують і до
сьогодні, та сатирова драма, що зникає ще за часів античності.
В драматургії Середньовіччя з’являються твори жанрів духовної драми,
що були пов’язані з богослужінням та сюжетом Біблії й житійної
літератури (літургійна драма, ауто, містерія). В той же період
народжується і світський театр із системою власних жанрів (фарс, соті,
фастнахтшпіль, мораліте, інтерлюдія).
За часів Ренесансу розквітає італійська імпровізаційна комедія дель
арте.
В ХVІІ – ХVІІІ ст. поширюється інтермедія.
Нові драматичні жанри виникають у ХVІІІ ст. (водевіль, драма,
мелодрама).
Нинішній театр характеризує дедалі помітніша тенденція до всіляких
міжжанрових сплавів, взаємопроникнення жанрових форм.
У ХХ ст. домінують жанри-гібриди (трагікомедія, трагіфарс).
Драматичні жанри
Трагедія – це драматичний твір, що ґрунтується на гострому,
непримиренному конфлікті особистості, яка прагне максимально втілити
свої творчі потенції, і об’єктивною неможливістю їх реалізації.
Комедія – це драматичний твір, у якому засобами гумору та сатири
розвінчуються негативні суспільні й побутові явища, розкривається
смішне в навколишній дійсності чи людині.
Драма (власне драма) – це п’єса з гострим конфліктом соціального чи
побутового характеру, який розвивається в постійній напрузі. Героями
творів, написаних у цьому жанрі, є переважно звичайні люди. Автор
прагне розкрити їхню психологію, естетично дослідити еволюцію
характерів, мотивацію вчинків і дій.
Драма сатирів – жанр давньогрецького театру, що займав проміжне
місце між трагедією й комедією – «жартівлива трагедія». З жанром
трагедії її зближували сюжети й дійові особи, запозичені з міфології, з
комедійним жанром – сильний елемент брутального комізму.
Визначною рисою драми сатирів був хор, який зображав сатирів –
лісових демонів з козлиними ногами із оточення Діоніса.
Літургійна драма – духовна драма середньовічної католицької Європи,
що була тісно пов’язана із літургією.
Міракль – жанр середньовічної віршованої драми, заснованої на житті,
діяннях і чудесах святих або Богородиці.
Ауто – жанр одноактної драми релігійно-дидактичного змісту в Іспанії
та Португалії ХІІ-ХVІІІ століть.
Містерія – жанр релігійної драми ХІІІ – середини ХVІ століття, що
поширюється в Італії, Англії, Німеччині, Нідерландах і особливо у
Франції. Містерія постає, з одного боку, з літургійної драми, з іншого – з
так званих «мімічних містерій» (міських процесій на честь релігійних
свят або урочистих з’їздів до міста королів). Основними групами містерій
були різдвяні й великодні.
Фарс – малий комічний жанр західноєвропейського середньовічного
театру. Серед витоків фарсу – виступи мандрівних комедіантів
(гістріонів) і карнавальні масницькі ігри.
Фастнахтшпіль – жанр німецького народного комічного театру.
Основою фастнахтшпілів були народні звичаї та весняні обряди
(вигнання зими, злих духів, торжество родючості).
Соті – жанр невеличкої віршованої комічної п’єси, що існував у ХV-XVI
століттях у Франції. В соті зображувалися різного роду пустування та
блазнювання.
Мораліте – жанр повчальної алегоричної, переважно віршованої
драми, що розвивається в Європі ХV-XVI століть.

Комедія дель арте – жанр італійського народного імпровізаційного

театру. Пізніше отримала назву – комедія масок. Розвивається в XVI – на
початку XVIІІ століття. Витоки її – у фарсі й карнавалі. Використовує
комедія масок також здобутки гуманістичної літератури Італії, однак
літературні сюжети перероблює у фарсовому дусі. Одним з головних
принципів комедії дель арте була імпровізаційність.
Водевіль – жанр легкої комедійної п’єси, в якій драматична дія
поєднується з музикою, піснею-куплетом, танцями.
Інтермедія – жанр невеликої комічної п’єси або сцени, яку виконували
між діями основної драми. Могли бути пародією теми, опрацьованої в
основній драмі, або ж сценами, ніяк не пов’язаними з її змістом.
Інтерлюдія – жанр англійської комедійної драми, що виникає на зламі
ХV-XVI ст. На відміну від інтермедій, була самостійним драматичним
твором. Найближче вона стоїть до фарсу. Серед дійових осіб інтерлюдії
– священики, жителі міст, селяни, які, зіткнувшись, сваряться.
Мелодрама – жанр п’єси з гострою інтригою, перебільшеною
емоційністю, різким протиставленням добра і зла, морально-
дидактичною тенденцією.
Трагікомедія – драматичний жанр, якому властиві риси одночасно і
трагедії, і комедії. В основі трагікомедії лежить трагікомічне
світосприйняття драматурга. Різновидом трагікомедії стає у ХХ ст.
трагіфарс, який перетворився на самостійний жанр. У таких творах за
допомогою фарсових засобів і прийомів підкреслюється трагічний сенс
існування.
Акціоністське мистецтво (Акціоні́зм) – узагальнена назва для
«мистецтв дії», в яких твором є жест, розіграна «вистава» або
спровокована подія – акція. При цьому акціонізм передбачає зміщення
акценту з результату творчості на сам процес створення художнього
твору, а суб'єктом і об'єктом в ньому є сам художник. Близькими є
поняття хеппенінгу, перформансу.
Гепенінг (хепенінг) – різновид мистецтва дії, один із проявів акціонізму,
спрямованого на заміну традиційного художнього твору простим
жестом, розіграною виставою, спровокованою подією. Певна форма дій,
акцій, учинків, під час яких митці намагаються залучити глядачів до гри,
сценарій якої намічений тільки приблизно.
Перфор ́ манс – одна з форм акціоністського мистецтва, де твором
вважають дії автора, за якими глядачі спостерігають у режимі реального
часу. Включає чотири основні елементи: час, простір, тіло і присутність
художника, а також відносини між творцем і публікою. Дії, які зазвичай
розгортаються в художніх галереях і музеях, можуть відбуватися на
вулиці, в будь-якому місці чи просторі та в будь-який період часу. Його
мета – викликати реакцію, іноді з підтримкою імпровізації та почуття
естетики. Теми зазвичай пов’язані з життєвим досвідом самого митця,
або потребою викриття чи соціальної критики та з духом трансформації.
 ЛІРО-ЕПОС
ТА ІНШІ МІЖРОДОВІ
Й СУМІЖНІ УТВОРЕННЯ
Поряд з епосом, лірикою та драмою в літературі існують твори, в яких
поєднуються особливості епічного, ліричного та драматичного родів і
суміжних галузей суспільної діяльності людини, зокрема науки та
публіцистики.
Найчастіше відбувається поєднання епічного й ліричного начал. Такого
роду твори належать до ліро-епосу. Людина тут зображується ніби у
двох планах: з одного боку, передаються певні події її життя, а з іншого –
переживання, емоції, настрої (балада, думка, билина, байка, сатира,
буколіка, співомовка, а також – поема, інколи – віршований роман).
Балада. Первісно – це танцювально-хорова пісня середньовічної поезії
Західної Європи з чіткою строфічною організацією; пізніше – невеликий
фабульний твір, в основі якого лежить певна незвичайна пригода. Тепер
це ліро-епічний жанр казкового, фантастичного чи легендарного змісту.
Дума – ліро-епічний, віршовий твір, особливий різновид фольклорних
епічних пісень, в яких оспівується героїчне історичне минуле
українського народу, переважно часів визвольної боротьби, очолюваної
козацтвом, або його побут і моральні переконання.
Билина – героїчна, інколи соціально-побутова, епічна пісня,
поширена в ІХ-ХІІІ ст.
Байка – невеликий, частіше віршований алегоричний твір повчально-
гумористичного або сатиричного характеру. Життя людини в ньому
відображається в образах тварин, рослин чи речей.
Буколіка – віршові або прозаїчні твори, в яких оспівується тихе, спокійне
й щасливе життя жителів переважно сільської місцевості, зображуваних
на фоні прекрасних картин природи. Еклога – жанровий різновид
буколічної поезії, близький до ідилії.
Співомовка – невеликий вірш сатиричного або гумористичного змісту,
в основі якого лежить народний анекдот, приказка. Тут описується один
комічний чи трагікомічний випадок, події зображуються стисло,
динамічно. Героїв небагато. Кінцівка – дотепний афористичний вислів.
Поема – один з жанрів ліро-епосу. Це великий віршований твір, у якому
порушуються важливі проблеми минулого, сучасного чи майбутнього.
У поемі зливаються воєдино епічні (події, сюжети, характери) і ліричні
елементи (авторські переживання, ліричні відступи, ліричний герой).
Поема часто має ще й елементи драми (наскрізна напружена дія,
монологи та діалоги). Залежно від того, які елементи домінують у поемі,
виділяються такі її жанрові різновиди: епічна, лірична, драматична.
Специфічними міжродовими утвореннями стали твори, які мають
ознаки як жанрів художньої літератури так і публіцистики та
документалістики, спираються на дані історії.

Мемуари – це суб’єктивне осмислення певних історичних подій чи

життєвого шляху конкретно-історичної постаті, здійснене
письменником у художній формі із залученням ним справжніх
документів свого часу, глибоким співвіднесенням власного духовного
досвіду з внутрішнім світом героїв, соціальною та психологічною
природою їхніх учинків. Спогадам обов’язково притаманна
суб’єктивність. Вони завжди звернені в минуле.

Щоденники. Жанрова специфіка щоденників полягає в тому, що в них

відсутній єдиний сюжет, немає єдиного спільного ідейного задуму.
Естетичної цілісності щоденникам надає сам автор. Його роздуми день
за днем нанизуються на єдиний стрижень, у результаті чого щоденник
набуває певної, досить умовної закінченості. Нормою в цьому жанрі
є уривчастість, фрагментарність, необробленість оповіді, стилістична
незавершеність фрази.
Літературний портрет – це досить поширена жанрова форма
сучасної мемуаристики. Його автор не ставить собі за мету відтворити
весь життєвий шлях свого героя. Письменник, який працює в жанрі
літературного портрета, намагається через одну або кілька зустрічей з
героєм показати цілісність, складність і багатогранність його
особистості. При цьому він прагне досягти портретної схожості, що
теж визначає специфіку жанру.

Художня біографія – це специфічне міжродове жанрове утворення.

Однією з найважливіших її жанрових рис є творче змалювання
життєвого шляху конкретно-історичної особи, реалізоване на основі
справжніх документів і подій свого часу з глибоким зануренням
письменника в її духовність і внутрішній світ, соціальну та
психологічну природу історичних діянь.