1.

Роди сформувалися ще в долітературний період мистецтва слова на основі обрядово-

ритуальних дійств. Перші спроби осмислення літературних родів сягають епохи
античності. Давньогрецький філософ Платон вважав, що поети розповідають трьома
способами: простою розповіддю, розповіддю, яка розгортається за допомогою
наслідування, і змішаним способом. Проста розповідь властива дифірамбічній поезії,
ліриці, а розповідь, побудована на наслідуванні, — трагедії і комедії. Змішаний тип
розповіді характерний для епічної поезії. З цілковитим наслідуванням Платон
пов'язував лише драму, лірику — з вираженням, а епос — з поєднанням "свого" і
"чужого". Драма за Платоном — протилежна ліриці.

На думку Арістотеля, художні твори відрізняються один від одного такими трьома моментами:
предметами зображення, засобами зображення і способами відображення. У трагедіях
змальовуються люди кращі, як сучасники, а в комедіях — гірші. Як бачимо, тут у поділі драми
існує моральний критерій. Засобами зображення всіх родів Арістотель вважав мелодію, ритм,
слово, розмір. За їх допомогою давньогрецький філософ розрізняв види мистецтва (танець,
музику, мистецтво слова).

Арістотель розкрив особливості трьох способів літературного зображення. Він відзначав, що в

основі епосу — розповідь про події, дійсність відтворюється в об'єктивній формі, у драмі герої
змальовуються у дії, лірика розкриває внутрішній світ людини.

Ціцерон називав чотири роди: елегійний, ліричний, трагічний і комічний. Горацій — шість:
героїчний, ліричний, елегійний, комічний, трагічний, буколічний.

Нікола Буало у віршованому трактаті "Мистецтво поетичне" (1674 р.) розглядає літературні
роди з позицій раціоналізму. Буало вважав, що кожен рід має обмежену тематику і непорушні
формальні ознаки. Він розділив види на "високі" (ода, трагедія, поема) і "низькі" (комедія,
байка, роман, сатира).

Термін "жанр" з'явився у XX ст. у працях членів ОПОЯЗу (Б. Томашевського, В. Жирмунського, В.
Шкловського).

Жанр не є чимось застиглим, він змінюється, кожна епоха наповнює його своїм змістом.
Взаємодія жанрів веде до появи нових жанрових форм, так з'явилися кіноповість, кіноновела.

еорія жанру займає важливе місце в працях Гегеля і Веселовського. Для теорії жанрів Гегель
використовував категорії "субстанціональне" (лат. substanzia — сутність, істина) і "суб'єктивне".
На його думку, епос тяжіє до субстанціонального, а лірика — до суб'єктивного змісту. Однак усі
роди здатні висловлювати як субстанціональний, так і суб'єктивний зміст. Субстанціональне, за
Гегелем, — розумний зміст мистецтва, його сферу складають відносини, які є об'єктивним
змістом людського існування: родина, політична мета, Вітчизна, обов'язки, яких вимагає
професія, релігійність і прагнення до свободи. Гегель протиставляє субстанціональне (істинне) і
суб'єктивне (випадкове), у цьому виявляються сильні і слабкі сторони його естетики. Він
недооцінює роль художника. Основним критерієм жанрової класифікації Гегель вважає
суспільство та індивіда. Розквіт і згасання близьких за змістом жанрів вчений пояснює
стадіальністю суспільного розвитку. Він вважає епопею, сатиру і роман трьома типами жанрів,
які відповідають певним історичним періодам світової історії.

2.

3. Епос (epos) у перекладі з грецької мови — слово. Це оповідна форма літератури. Платон
вважав, що в епосі поєднуються ліричні елементи (висловлювання автора) і драматичні
(наслідування). В епічних творах життя змальовується як щось зовнішнє по відношенню до
автора і персонажів. Здається, що автор стоїть збоку і розповідає про те, що знає, бачив. З того,
як письменник описує події, характери, можемо зробити висновок, як він ставиться до
зображуваного.

Події в епосі змальовуються як такі, що вже відбулися, тому про них розповідається у
минулому часі. Теперішній і майбутній час використовується для надання динамічності і
яскравості розповіді. Епічні твори пишуть здебільшого прозою. Усі вони мають розповідний
характер.

Форми розповіді в епічних творах — різні. Найбільш поширена форма — розповідь від третьої
особи. Іноді оповідач може бути персонажем твору. Світосприйняттям оповідачі-персонажі
можуть бути близькими письменнику. Розповідь від першої особи надає твору достовірності,
вносить у нього ліричний елемент. Є твори, у яких персонажі самі розповідають про побачене і
пережите. Про це свідчать античні романи — "Метаморфози" ("Золотий осел") Апулся і
"Сатирикон" Петронія, мемуарні оповіді Б. Лепкого "Казка мойого життя".

Крім розповіді, в епічних творах є описи предметного світу, природи, побуту. До розповіді іноді
"підключаються" авторські роздуми. Розповідь про події може супроводжуватися
висловлюваннями персонажів, їх монологами, діалогами. Автор може характеризувати якісь
моменти з життя персонажа, повідомляти про те, що відбувалося в різний час і в різних місцях.

У епічних творах характери розкриваються в діях, вчинках, жестах, міміці, мові.

Билина — епічна речитативна пісня, яку в княжі часи виконували народні співці-музиканти.
Персонажі билин — народні герої — богатир Ілля Муромець, Добриня Нікітич. Билини виникли
в XI—XII ст. в Київській Русі, згодом поширилися в північних областях Росії. Риси билинних
героїв зберегли українські казки, такі як "Казка про Котигорошка", "Казка про Кожум'яку".

Легенда (лат. legenda — те, що слід читати). Це фольклорний або літературний твір, у якому є
розповідь на фантастичну тему. Легенди мають різний зміст. До легенд відносять поширені у
середні віки "житія" перших християн, "святих" подвижників і князів. їх читали в церквах,
монастирях у дні свят на честь святих. Згодом з'явилися апокрифічні легенди з атеїстичними
мотивами. Ці легенди були заборонені церквою. Відомі легенди про історичні події і народних
героїв, про керівника визвольної війни Хмельницького, фастівського полковника Семена Палія.
У легендах про Олексу Довбуша,

Максима Залізняка, Устима Кармалюка, Лук'яна Кобилицю розкривається боротьба селян

проти феодально-кріпосницького гніту.

Мир (мім) (грец. mythos — слово, переказ). Міфи з'явилися у той час, коли в людей було наївне
безпосереднє уявлення про навколишній світ. М. Моклиця називає міф альтернативною
реальністю. За її словами, міф — "об'єктивація первісного сприйняття, яке з часом стає
синонімом вигадки, неадекватного бачення такого, чого насправді в житті нема. Міф
концентрує у собі поліаспектність людського світосприйняття. Він рівною мірою оманливий та
істинний: він позначає наш безкінечний процес пошуку істинних знань. Міф — антитеза до
наукового світосприйняття — адекватного, обгрунтованого, доведеного як істинне". Міфи
відрізнялися від казок, бо казки вважалися плодом фантазії, і від легенд, бо в легендах були
реальні історичні події і герої. Міф сприймався як щось ймовірне. Сучасні літературознавці
вважають міф узагальнено-цілісним сприйманням дійсності, що характеризується синтезом
реального й ідеального та виявляється на рівні підсвідомості. Під міфом розуміють стійку
архетипну модель, яка оформлена в певних сюжетах, образах.

Помітний слід у літературі залишила давньогрецька, давньоримська міфологія, германсько-

скандинавська. Сюжети античної міфології використовували Данте ("Божественна комедія"),
Дж. Боккаччо ("Фієзоланські міфи"), П. Корнель ("Медея", "Едип"). Ж. Расін ("Андромаха",
"Іфігенія в Авліді").

Народні сміховинки (анекдоти) — сатиричні або гумористичні оповідки, що висміюють певні

людські вади.

Притча — алегоричне оповідання про людське життя моралізуючого характеру. Жанр притчі
з'явився у фольклорі, він походить від аполога (казки про тварин). З аполога розвинулася і
байка. Ю. Клим'юк, порівнюючи притчу і байку, відзначає, що близька жанрова форма притчі та
байки зумовлена спільністю їх походження: від міфу до казки, від казки до аполога, з якого й
розвинулася власне байка і притча. "Повчальність, алегоричність, філософічність, зовнішня
подібність побудови, — пише Ю. Клим'юк, — це ті риси, що єднають притчу з байкою.
Водночас притча має ряд відмінностей: якщо байка змальовує характер людини, викриває її
негативні риси, то в притчі на характери героїв звертається мало уваги, вони є часто
неконкретними, можна сказати навіть абстрактними, повністю залежать від наперед заданої
думки...

І ще одна істотна різниця: байка є твором комічним, притча — в принципі твір серйозний (хоча
можуть бути притчі гумористичні й сатиричні)..."

"Притчу, — продовжує Ю. Клим'юк, — ще часто називають параболою. Парабола — це група

алегоричних, моралізаторсько-повчальних жанрів (притча, байка, коротка казка, анекдот,
оповідь тощо), в якій через зібраний приклад і його тлумачення утверджувалися певні думки...

Відповідно до змісту й ідейного спрямування притча ділиться на релігійну й світську,

філософську й моральну, а також фольклорну. Притча може мати різні модифікації: короткий
повчальний вислів (прислів'я, приказка, сентенція), фабульна притча (прозова і віршова),
притча з поясненням і без пояснення, притча з алегорією і без алегорії, притча — парабола,
притча — розгорнуте порівняння".1 В українській літературі притчу як основу сюжету або як
окремий жанр використовували І. Франко, Д. Павличко, Ліна Костенко, Б. Олійник.

Ю. Клим'юк стверджує, що не кожна парабола є притчею, але кожну притчу можна вважати
параболою. Важко відрізнити притчу від параболи. Деякі літературознавці їх ототожнюють.

У "Літературознавчому словнику-довіднику" читаємо: (грецьке parabole — порівняння,

зіставлення, подоба) - "повчальне інакомовлення, близька до притчі жанрова різновидність, у
якій за стислою розповіддю про певну подію приховується кілька інших планів змісту.
Всередині структури параболи — інакомовний образ, шо тяжіє до символу, а не алегорії
(подеколи параболу називають "символічною притчею"), однак вона не притлумлює
предметності, ситуативності, лишається ізоморфною щодо них". О. Потебня різновидом байки
вважав притчу.

Епопея (грец. еророііа від epos — слово та роіео - - творити) — розповідний вид, який був
популярний до появи роману. Епопея бере початок у міфології та фольклорі. У Стародавній
Греції епопеєю називали цикл народних сказань, легенд і пісень про значні історичні події,
легендарних та історичних героїв. На основі народних епопей сформувалися авторські —
"Іліада" і "Одіссея" Гомера, "Енеїда" Всргілія. "Витязь в тигровій шкурі" Ш. Руставелі, "Слово о
полку Ігоревім", "Звільнений Єрусалим" Т. Тассо, "Лузіада" Л. ді Камоенса.

4. Термін походить від грецкого lyra — музичний інструмент, під акомпонемент якого античні
поети виконували свої вірші. Ті твори, які виконувалися у супроводі ліри, називали ліричними.
В основі лірики — думки і переживання ліричного героя. Термін "ліричний герой" увів Ю.
Тинянов. Ліричного героя не можна ототожнювати з автором, хоча він зв'язаний з автором,
його духовно-біографічним досвідом, світовідчуттям, душевним настроєм. Ліричні
переживання можуть бути властиві не лише поету, але й іншим особам, не подібним до нього.

Характер ліричного героя часто розкривається через дії, вчинки. У вірші В. Симоненка "Не вір
мені" закоханий ліричний герой так характеризує стан своєї душ і:

Слова ясні, лише мені відомі,

У бурмотіння скучне переллю,

Свою усмішку у холодній втомі

Бездумно, безголово утоплю.

І буду нерозумно обридати,

І недоречно скиглити чомусь,

Важливе місце у ліричних творах займає пряма авторська характеристика. В. Симоненко

звертається до обивателя з словами;

Вас не будить тривога ранками,

В мозок ваш не впивається піт,

Ядовитими диво-фіранками

Важливу роль у розкритті характеру ліричного героя відіграє опис зовнішності:

Ти, певно, багата, дівчино,

Ховаєш у кутиках уст вередливу усмішку,

Що схожа на півзамерзлу калину.

(В. Вовк, "Балада про дівчину, що була осінь ")

Крім ліричного героя, в ліриці є автор-оповідач і власне автор, У творах з автором-оповідачем

для лірики характерна ціннісна експресія, що виражається через позасуб'єктивні форми
авторської свідомості: висловлювання належать третій особі, а суб'єкт мови граматично не
виражений.

Таке гаряче листя восени Пече долоні.

Скриплять тужливо ясени Спросоння.

Такс гаряче листя восени Неначе мрії, шо були Та не збулися.

(X. Керита, "Таке гаряче листя восени")

У творах, де особа того, хто говорить, не виявлена, у яких вона лише голос, створюється ілюзія
відсутності роздвоєння мовця на героя і автора, сам автор розчиняється у своєму творінні.

На відміну від автора-оповідача власне автор має граматично виражене обличчя, він присутній
у тексті як "я" або "ми". На першому плані не він, а ситуації, обставини, події. У таких творах, за
словами Л. Гінсбург, лірична особистість "існує як форма авторської свідомості, в якій
переломлюються теми..., але не існує у якості самостійної теми". У вірші X. Керити "Час забув
про моє існування" її переживання, а не сама переживаюча авторка:

Час забув про моє існування, Зникли всі дріб'язкові тривоги. Манять зорі в тремтливім
смерканні, Стелять синь невідомі дороги. Піді мною велика Земля, І сама я, мов птах
тугокрилий. Глиб небес мої крила звела, Я вже крилами пробую вирій.

Ліричні твори мають здебільшого віршову форму. Ліричні твори в прозі зустрічаються рідко
("Вірші в прозі" І. Тургенєва, "Твої листи завжди пахнуть зів'ялими трояндами" Лесі Українки,
поезія в прозі Ю. Боршоша-Кум'ятського).

Найпоширеніша форма ліричного твору — монолог, діалоги трапляються рідко. Основний засіб
викладу — роздум. У ліричних творах часто використовуються описи (природи, речей,
інтер'єру), вони є засобом розкриття внутрішнього світу людини. У деяких ліричних творах є
розповіді про події — епічні елементи. Зустрічаються й драматичні елементи (діалоги). Отже,
лірика використовує засоби інших родів літератури. Лірична поезія близька до музики, музика,
як і лірика, виражає внутрішній світ людини. У ліричних творах нема розгорнутого сюжету,
ситуації. У деяких ліричних творах є конфлікт між ліричним героєм і оточенням, він сповнює
ліричний твір драматизмом ("Сонце заходить" Т. Шевченка, "Каменярі" І. Франка).

Є "рольова" лірика. У такій ліриці автор грає роль то однієї, то другої особи. Цікаво використав
форму рольової лірики П. Тичина у "Листах до поета". Три точки зору трьох читачок — це точки
зору самого автора.

Лірика як літературний рід сформувалася у Стародавній Греції, високого рівня розвитку досягла
у Стародавньому Римі. Відомими античними поетами були Піндар, Сапфо, Анакреонт, Горацій,
Овідій. В епоху Відродження з'являються твори Петрарки, Шекспіра. XVIII—XIX ст. дало світові
поезію Ґете, Байрона, Шеллі, Шевченка, Пушкіна, Франка, Лесі Українки.

Українська лірика розвинулася з народної пісні. Пісні легендарної Марусі Чурай Назавжди
увійшли в золотий фонд української лірики: Відомим постом-ліриком був Сковорода. Значний
внесок у розвиток української "лірики внесли П. Тичина, М. Рильський, В. Сооюра, А. Малишко,
Д. Павличко, В. Симоненко, Ліна Костенко, П. Скунць.

Види і жанри лірики

А. Ткаченко для поетапного осягнення феномена лірики пропонує таку послідовність: "1. Рід —
лірика. 2. Вид —

а) віршована, або ж поезія;

б) драматизована, або рольова;

в) прозова (мініатюри та більші форми).

3. Жанр (пісня, ода, елегія, епіграма тощо).

Кожна з цих позицій у цій ієрархії може мати свої ранов йди. Наприклад:
1. Рід — лірика; різновиди роду:

а) з погляду виражального (автопсихологічна / рольова; медитативна / сугестивна);

б) з погляду тематики (пейзажна / урбаністична; інтимна / соціальна; міфопоетична /

культуральна та ін.);

в) з погляду тональності (мінорна / мажорна; героїчна / комічна; драматична / ідилічна та ін.)".

Крім таких різновидів, можливі й інші параметри: тенденційна / нетенденційна, метафорична /

автологічна. У відповідності з видами пафосу можливі інші різновиди. Ймовірні й інші
ієрархічні ланцюги. Так, інтимна лірика може бути любовною.

5. Драма (грец. drama — дія) — рід літератури, у якому поєднуються епічний і ліричний способи
зображення. Основою драматичного твору є конфлікт, його зміст розкривається через гру
акторів. Драма показує людину в напружений момент життя, розкриває характер через дії,
вчинки, рух її душі. Драматичні твори мають динамічний сюжет, їх пишуть у формі розмови
дійових осіб. З видів прямої мови драматичні твори найчастіше вживають діалог, рідше —
монолог, у масових сценах — полілог. Авторська мова використовується лише у ремарках, які
виконують службову функцію. У них повідомляється про вигляд, вік персонажів, їх професії,
риси вдачі, подається опис сцени.

Драматичний твір ділиться на частини, які називаються діями або актами. Акти складаються з
яв, поява нової дійової особи означає нову яву, не у всіх творах є яви. Між діями є перерви
(антракти), які необхідні для зміни декорацій, а також відпочинку акторів і глядачів.

У драматичному творі — невелика кількість подій і дійових осіб, як правило, — одна сюжетна
лінія, коли є побічні, то розвинені слабо і підпорядковані головній. Основні засоби
характеристики дійових осіб — вчинки, дії, жести, міміка, мова. Емоційне сприйняття гри
акторів посилює музика.

Драматичні твори, призначені для сценізації, — невеликі за обсягом (70—80 стор. тексту), бо
тривалість вистави не може перевищувати 3—4 години.

Драма сформувалася на основі обрядового дійства, пов'язаного з культом бога родючості і

виноградарства Діоніса. Свята "діонісії" супроводжувалися танцями і піснями про страждання і
перемогу Діоніса. Учасники дійства одягали шкури цапів і маски. Хори на честь Діоніса співали
дифірамби, у яких оплакували смерть Діоніса, в жертву йому приносили цапа. Дифірамб
включав, крім пісні хору, декламацію корифея. На "діонісіях" виконувалися й сороміцькі пісні.
Арістотель писав, що трагедія і комедія виникли з імпровізації: трагедія — з дифірамба,
комедія — з фалічних пісень. На "діонісіях" проводилися змагання трагіків і комедіографів, у
таких змаганнях брали участь відомі драматурги Стародавньої Греції Есхіл, Софокл, Еврипід,
Аристофан.

Види і жанри драми

Драма як літературний рід поділяється на три види: трагедію, комедію і власне драму.

Трагедія (грец. tragdidia від tragos — цап, ode — пісня, букв, цапина пісня) виникла з ігр сумного
характеру в честь бога Діоніса восени, коли греки проводжали його на зимову сплячку.
Виникнення трагедії пов'язане з міфом про смерть бога Діоніса. Його смерть оплакували в
дифірамбах. Основоположником трагедії був Есхіл, він увів у трагедію другого актора, а Софокл
— третього. Антична трагедія мала міфологічний характер. Важливу роль у давній грецькій
трагедії відігравав хор. Він виконував ліричні та епічні функції. Ліричні — оплакування загибелі
героїв, висловлення співчуття, жаху, гніву, епічні — розповіді про події і обставини. Хор був
учасником трагічного дійства. У трагедії Есхіла "Перси" хор виражав позицію суспільства, яка
була протилежною до позиції героїв, у трагедії "Агамемнон" хор представляв психологію
народу. Хор міг вступати в діалог з героями трагедії.

На думку Арістотеля, основне у трагедії — дія, трагедія може обійтися без характерів.
"Трагедія, — за словами Арістотеля, - є відтворення прикрашеного мовою (причому кожна
частина має саме їй властиві прикраси) важливої і закінченої дії, що має певний обсяг,
відтворення не розповіддю, а дією, яка через співчуття і страх сприяє очищенню подібних
почувань".

Трагедія захоплює душу перипетіями та впізнаванням. Третя складова трагедії — страждання.

Арістотель торкається композиції трагедії. Вона включає пролог, епісодії, ексод, хорову
частину. В хорову частину входять парод і стасим. Пролог — частина трагедії перед виходом
хору, епісодій — частина трагедії поміж хоровими співами, ексод — частина трагедії, після якої
немає хору. Парод — перший виступ хору, ексод — останній. Арістотель вважав, що
композиція трагедії повинна бути заплутаною, "відтворювати жахливе і гідне співчуття".

Розмірковуючи над характерами в трагедії, Арістотель вважав, що вони мають бути

благородними.

Трагедія майже завжди закінчується смертю головного героя, його прирікали на загибель
надприродні сили, міфічна доля (грец. тоіга, лат. fatum). Едип з трагедії Софокла "Едип-цар"
волею долі став злочинцем, убиває свого батька царя Лая і одружується на матері Іокасті. Він
прагнув уникнути злочину, але Доля мимоволі зробила його злочинцем. Усвідомивши суть
злочину, Едип осліплює себе і йде у вигнання.

Новим етапом у розвитку трагедії стала трагедія епохи Ренесансу. У трагедіях Шекспіра долю
героїв визначають не боги, не фатум, а соціальні умови. Герої трагедії Шекспіра "Ромео і
Джульєтта", "Король Лір", "Отелло", "Гамлет" виступають проти звичаїв і традицій, стають
жертвами відживаючого суспільства.