План.

теоретичні питання

1. Поняття античної літератури. Періодизація.

2. Міфологічність змісту, традиціоналізм розробки, поетична форма як основні риси античної

літератури.

3. Історія терміна "лірика" та "меліка". Різновиди ліричної поезії у давніх греків.

4. Літературні особистості Алкея, Сапфо, Анакреонта.

1. Антична література— література стародавніх греків і римлян, яка розвивалася в басейні

Середземного моря (на Балканському та Апеннінському півостровах та на прилеглих островах і
узбережжях). Її письмові пам'ятки, створені на діалектах грецької мови і латинською мовою,
належать до 1 тисячоліття до н.е. і початку 1 тисячоліття н. е. Антична література складається з
двох національних літератур: давньогрецької та давньоримської. Історично грецька література
передувала римській.

Особливості античної літератури

Міфологічна тематика – була пов’язана з первіснообщинним ладом. Міфологія – це

осмислення дійсності, властиве общинно-родового ладу, тобто всі явища природи
одухотворяються, і їх взаємні відносини осмислюються як родинні, подібні до людських.
Наприклад, Уран (Небо) і Гея (Земля) – це чоловік і дружина. Міфологічна тематика дуже міцно
трималася в античній літературі, і в порівнянні з нею будь-яка інша відступала на другий план.
Історична тематика допускалася тільки в історичний епос, та й то з численними
застереженнями. Побутова тематика допускалася в поезію тільки в молодші жанри (комедія,
епіграма) і завжди сприймалася на фоні традиційної «високої» міфологічної тематики. Цей
контраст зазвичай спеціально підкреслювався глузуванням на адресу обридлих всім
міфологічних сюжетів і героїв. Публіцистична тематика також допускалася в поезію, але вона
обов’язково повинна була накладатися на тематику міфологічну.

Традиціоналізм – пов’язаний з повільним розвитком рабовласницького суспільства. Сучасники

майже не відчували змін в суспільному житті, а коли зміни були занадто явними, вони
сприймалися як виродження і занепад. Всі ці уявлення переносилися і на літературу. Система
літератури здавалася незмінні, і поети наступних поколінь намагалися йти по слідах
попередніх. У кожного жанру був основоположник, зразок для наслідування: для епосу –
Гомер; для лірики – Анакреон; для трагедії – Есхіл, Софокл і Евріпід. Твір вважалося тим
досконаліше, чим більше воно схоже на зразок.

Поетична форма була домінуючою в античній літературі. Прози не було довгий період, так як
мистецтво не вважалося справою повсякденним. Пісні повинні були уподібнюватися мови
богів, тобто бути урочистими, високими і володіти ритмом. Творячи, поет уподібнювався
божеству, ставав богом-творцем. На думку греків, рукою поета водили боги, тому всі давні
поеми починалися з звернень до божествам, які повинні будуть виконати всю роботу.
Наприклад, «Іліада» починається словами «Гнів, богиня, Устань Ахіллеса Пелеева сина».

Періодизація античної літератури

Антична література пройшла у своєму розвитку величезний шлях, і зараз осмислюється як
література 4-х основних культурних періодів:

Долітературний – характеризується створенням основних міфів, на основі яких згодом були

написані видатні твори.

Архаїчний (8-6 ст. до н.е.) – саме в цей період зароджуються математика, філософія і письмова
грецька література, головним завданням якого стало створення ідеалу людини-героя (герой
обов’язково напівбог). Формою суспільної свідомості в цей період стає епос, який
оформляється в великий літературний рід, і з’являються поеми «Іліада» і «Одіссея». В кінці
періоду (в 6 столітті) оформляється рід лірики.

Класичний або горище (5 ст. до н.е.) – це час культурної першості Афін після греко-перської
війни. Цей вік пов’язаний з появою демократії (вперше в світовій історії). Складається рід
драми.

Елліністичний (римсько-елліністичний) – триває з 4-3 ст. до н.е. по 4-5 ст. н.е. Після завоювань
Олександра Македонського відбувається греко-східний синтез. Класичним ладом стає
військово-бюрократична монархія. У 3 ст. до н. е. народжується література древніх латинян
(римська), яка розвивається під впливом грецької літератури. Захід античної літератури в 4-5 ст.
н.е. пов’язаний з руйнуванням Риму в 476 році після навали готів і вестготів.

2. За своїм типом антична література належить до давніх літератур, для яких характерні такі
риси, як міфологічна тематика,традиціоналізм розробки, поетична форма.

Міфологічна тематика відіграє провідну роль в античній літературі

й мистецтві загалом. Для історичної тематики був свій жанр –
історіографія, історія майже не допускалася у поезію. Побут входив
у так звані “низькі” жанри — комедію,
епіграми — і завжди сприймався на тлі “вищих” жанрів, пов’язаних із міфологією (епос,
трагедія). При цьому римська література більше зв’язана з життям, побутом і більш віддалена
від міфологічної основи, ніж давньогрецька.

Традиціоналізм античної літератури — це загальний результат повільного розвитку

рабовласницького суспільства.
Найменш традиційна епоха в історії Давньої Греції – це VI – V ст.
до н.е., період бурхливих соціально-економічних переворотів, а в
інші епохи зміни в суспільному житті відчуваються мало, а якщо й відчуваються, то
сприймаються як виродження і занепад після героїчного періоду (V – IV ст. до н.е.).

Панування віршованої форми стало результатом панування найдавнішого дописемного

відношення до вірша, який був єдиним засобом збереження в пам’яті усного переказу в
словесній формі. У поетичній формі іноді викладали навіть закони (як, наприклад, афінський
законодавець і поет Солон) та філософські ідеї.Антична проза зароджується після поезії. Від
самого зародження вона мала на меті не художню, а практичну мету - наукові або
публіцистичні.

Теорія поезії (поетика) і теорія прози (риторика) мали суттєві відмінності. Чим більше проза
прагнула художності, тим більше вона засвоювала специфічних поетичних прийомів
(наприклад, ораторська проза).
Белетристика як прозовий твір з видуманим сюжетом (роман) з’являється тільки в елліністичну
епоху, але навіть вона виростає з наукової прози, насамперед – романізованої історії. До того
ж такі твори користувалися популярністю серед низів читацької аудиторії й нехтувалися
критиками.

Кожна особливість античної літератури проявлялася по своєму. Міфологізм давав можливість

античним авторам символічно втілювати в образах високі світоглядні узагальнення.
Традиціоналізм сприяв сприйняттю цих образів на тлі попереднього використання, оточував
ореолом літературних асоціацій і збагачував їхній зміст. Поетична форма надавала в
розпорядження художника величезні засоби ритмічної і стилістичної виразності, яких була
позбавлена проза. Такою була література розквіту полісного ладу і розквіту великих держав. Ці
особливості визначили характер жанрів, стилів, мови й вірша античної літератури.

3.Мелічна поезія, або Меліка - еллінська лірика в період її розквіту, що не декламувалася, а

виконувалася під акомпанемент ліри, характеризувалася розмаїтим комбінуванням віршових
розмірів та фольклорних форм. Найдавніше визначення терміна "мелос" дав Платон: "…Мелос
складається з трьох частин: слова, гармонії та ритму", тобто поєднує у собі слово, музику і
танок. Тобто, поет не лише писав ліричний вірш, але складав і музику до нього та відповідний
танець. Елліни розрізняли види мелічної лірики відповідно до музичних мотивів, що відтісняли
на другий план поетичне слово. Без музики мелічний твір уявити неможливо. Один з
дослідників лірики з цього приводу писав, що мелос, відірваний від музики, втрачав кращу
свою частину, свою душу, і чарівність його пісень загинула для наступних поколінь разом із
плавною гармонією, під звуки якої вони колись народилися. У більшості мелічних поетів на
другий план відступають соціально-політичні й громадянські проблеми й акцентуються
питання, повязані з індивідуальними, інтимними почуттями. Головні теми підказані самою
дійсністю. Культові, обрядові відправи, застілля, кохання, вино ті радощі, шо їх вони дають,
дружба, захоплення мистецтвом і поезією породжують безліч ліричних творів. До меліки
елліни ставилися надзвичайно серйозно. Так, рабам заборонялося її виконувати під страхом
смерті насолоджуватися справжньою Поезією могла тільки вільна людина, а не раб!. А
декламаційну лірику елліни взагалі не вважали за поезію. Однак сучасні літературознавці
відносять жанрові різновиди декламаційної лірики елегіюіямби саме до лірики.

Лірика — Один із трьох родів художньої літератури, в якому навколишня дійсність

зображується шляхом передачі почуттів, настроїв, переживань, емоцій ліричного героя чи
автора. Певний віршовий твір або сукупність творів. Специфіка ліричної поезії полягає в тому,
що людина присутня в ній не лише як автор, тобто об'єкт зображення, але і як її суб'єкт, що
включений до естетичної системи твору як важливий елемент. В європейській естетиці цю
думку вперше сформулював Гегель.

Слово в ліриці є своєрідним концентратом поетичності. В епічній чи драматичній творчості

фабула, розвиток характерів персонажів розгортають тему, розкривають сутність авторського
задуму. В ліриці авторська позиція, складний внутрішній світ передаються концентрованими
образами, що дають можливість налагодити з читачем миттєві стосунки. Для лірики особливо
важить той факт, що в її сприйнятті повинен брати участь читач, який розуміє прочитане і
співпереживає йому.

Світова лірична поезія веде свій відлік з творчості великих поетів античності (Піндар, Сапфо,
Анакреонт, Горацій, Овідій). У літературах Сходу відзначалася лірика Ду Фу, Фірдоусі, Омара
Хайама, Сааді, Гафіза. Багатством барв виділялася творчість поетів Західної Європи доби
Відродження (Петрарка, Шекспір), XVIII—XIX століть (Шіллер, Гете, Гайне, Байрон, Шеллі,
Берне, Петефі, Міцкевич), Росії (Пушкін, Лєрмонтов, Тютчев). Витоки української лірики
криються в усній народній творчості. Світову славу Україні принесла спадщина видатного поета
та мислителя XVIII століття Г. Сковороди. Могутніми акордами зазвучав голос українського
народу у творчості Т. Шевченка, П. Куліша, І. Франка, Лесі Українки, 0. Олеся, В. Самійленка. В
літературі XX століття зразки високохудожньої, новаторської лірики дали П. Тичина, М.
Хвильовий, В. Сосюра, М. Рильський, М. Зеров, М. Драй-Хмара, А. Малишко, В. Симоненко, В.
Стус.

Види давньогрецької лірики

Жанри давньогрецької лірики різні за походженням: із викривальних народних куплетів виник

ямб, із скорботного плачу — елегія, із застольних і весільних пісень — сольна меліка, із гімнів,
урочистих прославлянь — хорова.

Елегії зазвичай виконували під супровід флейти, а меліку — під звуки ліри (звідси її пізніша
назва — лірика). Кожен жанр передбачав особливий віршовий розмір або строфу. Наприклад,
елегію потрібно було писати елегійним двовіршем, ямб — ямбом чи хореєм, меліку —
особливими, оригінальними строфами. Різнився також зміст поезій різних жанрів.

Елегії присвячували патріотичним закликам, роздумам про життя; ямб мав сатирично-
викривальний характер; сольну меліку використовували для любовних пісень, а хорову — для
виконання гімнів на честь богів та людей.

4. Лірична поезія існувала насамперед як комплекс мелодія-ритм-слово. Ділилася на

монодійную й хорову. Мелічна поезія одержує поширення не на континенті, а на островах.
Центром стає місто Метилени. Сапфо народилася близько 600 р. Рано вийшла заміж. Довго
прожила. Навіть Платон, що не любив поетів, називає її десятою музою. Саме в Сапфо в поезію
приходить пейзаж душі, він стає способом передати свої почуття. Дивна багатобарвність. У
поезії Сапфо відчувається жіночий погляд. Головний жанр - епіталамія, весільні гімни для
вихованок школи. Одною з кращих епіталамій вважається «Весілля Гектора й Андромахи».

Лірика Сапфо виникла на основі народної любовної пісні, що мала надзвичайну популярність
на Лесбосі. Як і у фольклорних творах, у віршах поетеси любовна тема часто поєднувалася з
описами чудової природи, з якою вона ня завжди намагалася злитися. Усі свої почуття Сапфо
розкриває з надзвичайною щирістю, переконливістю, емоційною силою. В її віршах відсутнє
заглиблення у внутрішній світ ліричного героя, але проблема ця взагалі залишилася не
вирішеною грецькими поетам. Критики різних часів, починаючи з сивої давнини і до наших
днів, звинувачували поезію Сапфо у брутальності та еротизмі. Саме це стало причиною того, що
в XI ст. у Візантії були спалені всі книжки поетеси. Але дослідження сучасних учених свідчать,
що Сапфо керувалася високою мораллю, цнотливістю, чистотою, красою, доброчесністю.
Незважаючи на брудні наклепи, вірші Сапфо були дуже популярними в античні часи.

Алкей народився близько 630/620 р. до н.е. Мітіліні, Лесбос. Писав гімни, стасії (військові
пісні), застільні і любовні пісні. Від його багатої і яскравої творчості, яку вчені олександрійці
зібрали і видали в 10 книгах, до нас дійшли тільки уривки. Останні знахідки Оксірінхських
папірусів значно збільшили їх кількість. Значну частину творів Алкея складали гімни на честь
богів: Афіни, Аполлона, Гермеса, Ареса, Ероса та ін., а також на честь напівбогів і героїв:
Діоскурів, Ахілла, Аякса. Прозаїчний виклад Гімерієм алкеєвого гімну Аполлону дозволяє
припускати, що поет не менш прагнув до висловлення релігійних почуттів, ніж до барвистості
міфологічного оповідання, а кульмінацією твору було явище бога на святі літнього
сонцестояння в Дельфах, коли сама природа вітала його появу. Інший гімн складний одночасно
на честь трьох богів: Гери, Зевса і Діоніса. Ці пісні містили коротке перерахування атрибутів
богів, їхніх славних діяннь і подій їхнього життя, а також прохання про прихильність, частіше за
все — про допомогу в боротьбі з ворогом або про повернення на батьківщину. Ще тісніше
зв'язані з політичною діяльністю Алкея стасії, що становлять основну частину спадщини поета.
Це були пісні, призначені для виконання в колі товаришів по зброї, найчастіше під час бенкету,
що виражають у прямій і безпосередній формі почуття і погляди певної суспільної групи. У них
Алкей насміхався над тиранами, особливо над «зрадником» Піттаком, виражав біль і розпач,
викликані тим, що владу захопили самозванці, закликав боротися з ними. Знайдені останнім
часом папірусні фрагменти підтверджують образ стійкого прихильника своєї партії, для
творчості якого часом характерна жовчність і злісні нападки, спрямовані насамперед проти
помірного Піттака. Однак необ'єктивність не позначається на силі і красі віршів Алкея.

Близькою за тематикою до поезії Алкея й Сапфо є поезія Анакреонта. Анакреонт народився

570/559 до н.е.у м. Теос, Турція. Це мандрівний поет. Одним з найвідоміших тиранів був
Полікрат, він підтримував мистецтво, захищав Анакреонту. Дуже багато зображень Анакреонта
на вазах. В історію літератури він входить як творець легких пісень про любов-флірт, гру. Йому
належать і філософські вірші. Мова Анакреонта позбавлена прикрас. Створюється враження,
що рядок сам народжується в нього під пером.Головними темами творів поета стають
кохання, Музи, вино. Але слід зазначити, що в усьому поет віддає перевагу помірності. Застілля
не повинне претворюватися на п'яну оргію, кохання — на нестримну й буйну пристрасть.Крім
віршів про любов, Анакреонт писав гімни (зокрема до нас дійшли уривки на честь Діоніса й
Артеміди), а також елегії та епіграми. Музична співучість його віршів, відповідність змісту і
форми, безпосередність почуттів сприяли величезному успіхові поета і в наступних поколінь.
Анакреонтичні мотиви ми знаходимо у творчості .Е. Парні, К. Батюшкова, О. Пушкіна,
переспівах І. Франка, віршах О. Олеся.

Поезія Сапфо
1. Сапфо вірить в можливість епіфанії - явища божества смертному. Центральна частина гімну -
біографія божества. «Гімн Афродіті» - заклик, мета якого - виконання бажання. Ритуальний
характер носить початкова рядок ( «дочка Зевса», «безсмертна»). Підкреслюється могутність
божества: внутрішня рама - могутність, зовнішня - її якості і властивості. Стародавні греки щиро
вірили в можливість спілкування людини і бога, але бог не міг з'являтися в справжньому
обличчі. Ця ілюзія підкріплюється актуалізацією попереднього побачення з богинею. Мова йде
не тільки про лейтмотиви. Сапфо дотримується ще одна умова призовної пісні: якщо бог
одного разу зробив благодіяння, він надасть його знову. Звідси в завершальній строфі заклик
повторюється. Рамкова композиція відома ще епосу. Вся структура динамічно спрямована від
початку до кінця.

Культ Афродіти носив еротичне забарвлення. Обов'язковим елементом шанування Афродіти

було любовні муки. Яскравим прикладом служить вірш «Вогняне». У ньому описується стан, в
яке предмет пристрасті валить закоханого. У Сапфо присутні зовнішні симптоми, але вона
характеризує пристрасть. З іншого боку, Сапфо відчуває і внутрішні переживання. Також вона
вживає нанизувати стиль: яскрава картина створюється накопиченням коротких фраз,
визначення зведені до мінімуму. Результат драматичної дії один - пристрасть губить того, хто
відчуває її. У Сапфо любов втрачає однозначну привабливість, стає «гірко-солодким
нездоланною чудовиськом», «приголомшує душу як бурхливий вітер, що обрушується на
дуби». Переважає нерозділене кохання, ревнощі, страждання.

2.Геніальним здобутком Сапфо стала її манера зображати психічний стан людини не за

зовнішніми ознаками, а за її внутрішніми, невидимими оку відчуттями. Сапфо більше уваги
приділяє внутрішньому світу людини. З небувалою щирістю й емоційністю вона передає стан
любовного томління, ревнощів, глибокого смутку у відомому фрагменті, який вчені вважають
весільною дівочою піснею:

ЛЮБОВ

Мов боги, здається мені щасливий

Муж оцей, що, сівши напроти тебе,

Сміх принадний твій і солодкий голос

З уст твоїх ловить.

Гляну я — серце моє то стихне,

То заб’ється так, що тамує віддих,

Трачу голос я — на губах розкритих

Слово німіє.

Раптом жар тонкий пробігає тілом,

В білий день мені ув очах темніє,

Слів не чую, тільки дзвенить у вухах

Дзвін невгамовний. [...]

Поезія Анакреонта
1.Ліричний герой Анакреонта – людина, що полюбляє розваги, вино, любовні утіхи і сповнена
оптимізму і життєлюбства:

"Принеси води, юначе, і вина подай швиденько,

І вінки духмяні з квітів, щоб з Еротом поборотись."

Як бачимо, поет оспівує веселий банкет, під час якого буде вино, пісні та розваги з жінками –
своєрідне змагання з богом кохання Еротом, який завжди зображувався убраним квітами і в
оточенні жінок.

Але, відповідно до еллінської філософії, де одним із ключових понять було поняття міри,
Анакреонт закликає усіх і кожного все-таки знати міру в розвагах. (В одному з віршів він навіть
дає поради, скільки варто випити вина, щоб веселе застілля не перетворилося на розгнуздану
оргію).

Безперечно, що жанровий та тематичний діапазон творчості Анакреонта був ширший, аніж

оспівування вина і розваг у застільних та любовних піснях. Анакреонт писав також гімни, елегії,
епіграми. У таких поезіях він розмірковував над сенсом буття, психологічно точно відтворював
почуття старої людини, яка думає про смерть: "... Зупинить страждань я не можу, бо мене
лякає Тартар, / Бо страшить Аїда темне підземелля; важко в нього / Увійти; коли ж увійдем –
повороту нам не буде".

Надзвичайно турбувала поета й надмірна жага сучасників до збагачення, до нагромадження

матеріальних цінностей, бо "... через них братів не стало, / Посварилася рідня, / Через них
убивства, війни, / Та жахливіше за все, / Ми, закохані, повсюди / Гинемо самі за них...".

Додаткові питання:
1. Мелічна поезія, або Меліка— еллінська лірика в період її розквіту (VI–V ст. до н. е.), що
виконувалася під акомпанемент ліри, характеризувалася розмаїтим комбінуванням
віршових розмірів та фольклорних форм (епіталами, гіменеї, заплачки, гімни тощо).
Найдавніше визначення терміна "мелос" дав Платон: "...Мелос складається з трьох
частин: слова, гармонії та ритму". У більшості мелічних поетів на другий план
відступають соціально-політичні й громадянські проблеми й акцентуються питання,
повязані з індивідуальними, інтимними почуттями. Головні теми підказані самою
дійсністю. Культові, обрядові відправи, застілля, кохання, вино ті радощі, шо їх вони
дають, дружба, захоплення мистецтвом і поезією породжують безліч ліричних творів.