1.Романтизм літературно-політичне явище. Ознаки романтизму.

Романтизм у
Європі. Єнська і гейдельберзька школи німецького романтизму. Романтичний
націоналізм (за А. Валіцьким). Передромантизм. Й.-Г. Гердер про Україну.
Ознаки романтизму

Визначальні риси романтизму:

- заперечення раціоналізму доби Просвітництва;

- вільна побудова творів;

- апологія (захист) особистості;

- неприйняття буденності й звеличення «життя духу» (найвищими виявами його були

образотворче мистецтво, релігія, музика, філософія);

- культ почуттів;

- ліричні та ліро-епічні форми;

- нерозривний з*язок змісту і форми - інтенсивне використання художніх засобів

- захоплення фольклором, інтенсивне використання фольклорних сюжетів, образів, жанрів,

художньо-технічних прийомів;

- інтерес до фантастики, екзотичних картин природи тощо.

Романтизм іноді вдається до смішного, гумористичного, чудернацького.

Своєрідним явищем поетики романтизму стає так звана «романтична іронія».

Ще одним засобом романтичного пізнання Всесвіту стає гротеск, поряд з яким

використовуються й інші форми умовної образності. Митець-романтик не відтворює
дійсність, а перетворює, «романтизує» її. І цей новий умовний світ для романтика є
прекраснішим за реальний. Хоча ці «два світи» далеко не завжди співіснують у гармонійній
єдності. Митці часто відчувають цілковитий розлад між мрією та дійсністю, що спричиняє
настрої безнадії та відчаю. Такий романтичний умонастрій дістав назву «світової скорботи».
Світового значення набула творчість таких представників романтизму, як Д. Байрон, В. Скотт
(Англія); Г. Гейне, Ф. Шіллер (Німеччина); В. Гюго (Франція) та ін.

Український романтизм охоплює період 20—60-х років XIXстоліття. Виникнення цього

літературного напряму в Україні пов'язане з публікацією в 1827—28pp. творів П. Гулака-
Артемовського «Твардовський» і «Рибалка», з появою «Малоросійських пісень» М.
Максимовича в 1827р., а також створенням літературного гуртка І. Срезневського в
Харківському університеті наприкінці 20-хpp. Українські романтики мали кілька своїх
осередків: у Харкові діяли Л. Боровиковський, А. Метлинський, М. Костомаров; у Львові — М.
Шашкевич, І. Вагилевич, Я. Головацький («Руська трійця»), М. Устиянович; у Києві — кирило-
мефодіївці М. Костомаров (яким переїздить з Харкова), Т. Шевченко, П. Куліш.

Єнська школа німецького романтизму

1796 р. брати Шлегелі, Август-Вільгельм і Фрідріх, прибувають до Ієни, де починають

викладати в університеті. Через деякий час дім Шлегелів став осередком громадського й
літературного життя уні-
верситетського міста; в ньому збираються письменники, філософи, вчені; з них і витворився
уславлений гурток ієнських романтиків, якому належить така визначна роль у становленні й
розвитку романтизму. Із письменників, крім самих Шлегелів, які були насамперед
естетиками, літературознавцями, критиками, до нього входили Новаліс (псевдонім Ф. фон
Гарденберга), Людвіг Тік, який наїздив із Берліна, через Тіка був пов'язаний з Ієнським
гуртком В. Вакенродер. Належали до нього також видатні філософи Й. Фіхте і Ф. Шеллінг, які,
один за одним, посідали кафедру філософії в Ієнському університеті, а також теолог і
мораліст Ф. Шлейєрмахер. Входили до гуртка й вчені-природодослідники Ріттер і Стефенс.
Отже, Ієнський гурток склався як гурток літературно-філософський, чим визначився
подвійний зміст і характер його діяльності, поєднання в ній двох аспектів —літературно-
художнього й філософсько-естетичного, навіть за певної переваги другого,
теоретичного, оскільки й брати Шлегелі діяли переважно в цьому напрямі.

Виник Ієнський гурток романтиків на хвилі високого духовного піднесення, викликаного

Французькою революцією, пробудженими нею великими надіями. "То був чудовий час, —
згадував пізніше Шеллінг. —Людський дух був розкутий, вважав себе вправі протиставляти
всьому існуючому свою дійсну свободу й запитувати не про те, що є, а про те, що можливо".
В тих же тонах і стилі згадує про цей час Гегель,називаючи його "сходом сонця". "Всі мислячі
люди, —говорить він у "Філософії історії",—святкували цю епоху. В той час панував
піднесений, зворушливий настрій, світ був охоплений ентузіазмом, як нібито тільки тепер
настало справжнє примирення божественного зі світом".

Звідси витікають характерні якості й тенденції раннього романтизму, зокрема

ієнського. Передусім йому притаманний універсалізм, прагнення охопити буття в його
повноті, в його кінечності й безкінечності, сущому й належному, і це зближувало ієнський
романтизм з філософією, надавало йому яскраво вираженого філософського характеру.
"Романтична поезія, —проголошував Ф. Шлегель, —це прогресивна універсальна поезія. її
призначення полягає не тільки в тому, щоб заново об'єднати всі розрізнені види поезії, а й
пов'язати її з філософією та риторикою". Водночас ієнський романтизм, що сприймав світ як
приховані можливості й постійну творчість, прагнув до синтезу и
всеохоплюючого синтетичного вираження. "Тільки романтична поезія, —писав той же Ф.
Шлегель, —подібно до епосу, здатна стати дзеркалом всього навколишнього світу,
відображенням епохи". При цьому в ієнських романтиків дійсне й ідеальне, дійсне і належне
ще не протиставляються одне одному, а існують в своєрідній гармонії, підпорядкованій
спонтанному руху, закону оновлення як матеріального, так і духовного світів.

Ієнському романтизмові, особливо в першу його пору, було притаманне діяльне, творче
ставлення до буття і світу. Це ставлення, пробуджене Французькою революцією,
завершене вираження знайшло у філософії Фіхте, яка мала великий вплив на формування
світоглядних та естетичних засад ієнського романтизму. За відомим визначенням Ф.
Шлегеля, Французька революція, "Науко-вчення" Фіхте і "Майстер" Гете"позначають
найважливіші тенденції нашого часу". Філософію Фіхте відносять до суб'єктивного ідеалізму,
основними її категоріями виступають "я" і "не-я"; фіхтівське "я" не має нічого спільного з
емпіричним індивідуальним "я", —це колективний людський дух і творче начало світобудови,
що творить і об'єктивний світ, і емпіричні "я". "Не-я" у Фіхте —це об'єкт прикладання зусиль і
волі "я", що породжує динаміку і розмаїтість буття.

В естетиці ієнських романтиків, зокрема їхнього провідного теоретика Ф. Шлегеля, маємо

проекцію фіхтевсь-кого "я" на митця, що неминуче, в силу специфіки мистецтва як виду
духовно-практичної діяльності людини, вело до зближення "я" (=духу) з "я" митця. "Якого
типу філософія випадає на долю поета? —запитував Ф. Шлегель. —Це —творча філософія,
що виходить із ідеї свободи та віри в неї і показує, що людський дух диктує свої закони
всьому сущому і що світ є творіння мистецтва". Отже, філософське вчення Фіхте ставало та-
кож обгрунтуванням романтичного суб'єктивізму, на ньому засновувалася й знаменита
романтична іронія, теорію якої у той час розробляв Ф. Шлегель.

Шлегель називав іронію "сократівським способом вираження думок", який є "зразком

мимовільного і водночас обачливого удавання; в ньому все і жартівливо, і серйозно, і
щиросердно відверто, і глибоко удавано". Такий спосіб, зазначає він, "багатьом здається
загадковішим і незрозу-мілішим, ніж містерії". Іронія, за тлумаченням Шлегеля,

є найповнішим виявом свободи митця, який завдяки їй піднімається і над дійсністю, і над
самим собою ("іронія є пародія на самого себе"), і водночас вона є розумінням того, що така
свобода недосяжна, як і повнота мистецького самовираження. "Вона містить в собі й
пробуджує у нас свідомість нерозв'язної суперечності між безумовним і обумовленим, між
неможливістю і необхідністю повноти вираження". Митець-романтик прагне до
універсальності вираження, але заодно він свідомий неможливості досягнення мети, яким би
довершеним не був його твір. Романтична іронія й покликана зняти суперечність між
безкінечністю творчого духу митця й кінечністю втілення його зусиль, зняти тим, що іронія
трактує цей результат як гру творчого духу.

Загалом брати Шлегелі внесли значний вклад в розробку концепції романтизму, його
естетико-художніх засад і принципів. При цьому вони виходили з історичного розуміння руху
мистецтва й естетичної думки, зміни художніх систем. Щоправда, вони ще вважали, що
існують дві великі художні системи, класична й романтична, але розглядали їх в історичному
плані, як давню й новочасну (післяантичну) системи. "Характер античної системи визначили
як класичний, —писав А. Шлегель, —сучасної —як романтичний, і дуже влучно... В цьому
велике відкриття для історії мистецтва: те, що досі розглядали як всю сферу мистецтва
(визнаючи необмежений авторитет античності), становить лише його половину, завдяки чому
саму класичну давність можна буде краще зрозуміти, ніж виходячи лише з неї самої".

Гердер про Україну

У праці «Щоденник моєї подорожі в 1769 році» Гердер пророкував Україні велике майбутнє:
«Україна стане колись новою Грецією: прекрасне небо цього народу, весела вдача, музичний
хист, родюча земля та ін., колись прокинуться: так із багатьох диких народів, якими також
були колись греки, постане культурна нація і її межі простягнуться до Чорного моря, а звідти
на весь світ».
2.Харківська школа українського романтизму. Альманахи «Украинский альманах»,
«Сніп», «Молодик», «Запорожская старина»6 хронологія, хто видавав, що
друкувалося?

Осередком першої романтичної групи на Україні став харківський університет. В кінці 20-х
років коло молодого росіянина Ізмаїла Срезневського (1812 – 1880), студента, а пізніше
талановитого професора, збирається невеликий гурток студентів. Модерна література,
переважно російська та польська, релігійні проблеми та німецька філософія приводять їх до
міркувань над проблемами філософії історії, а етнографічний інтерес, насамперед
Срезневського, підводить їх безпосередньо до студіювання та захоплення українською
народною поезією. Український матеріал, зібраний Срезневським самим та іншими членами
гуртка, перші друковані збірки та знайомство зі ставленням західних романтиків до народної
поезії, „приводять харків’ян до розуміння своєрідності українського народу”. Срезневський
приймає народну поезію як суто романтичну – все дике, поривчасте. Український бандурист
нагадує йому знайому з романтичної літератури та етнографії постать співців Скандінавії.
Поруч із Срезневським стають трохи пізніші Амвросій Метлинський та Микола Костомаров,
обидва пізніше теж професори, їх філософічні думки сягають глибше – для Метлинського,
який поєднує ідеї Гердера, романтики та Геґеля, народна поезія – «вияв вічних думок
людської душі», вона щільно зв’язана з усім життям та звичаями і побутом народу, а мова –
одна з найважливіших сил розвитку народу. Харків’яни починають і літературну діяльність
народною мовою, – це спроба самим стати народними співцями, взяти участь у витворенні
того найвищого скарбу народного – поезії. Зразки романтичної поезії інших, передусім
слов’янських, народів приводять їх до творчості „в дусі народному, але для освіченого
суспільства”.

Літературна продукція харків’ян знаходить вияв в окремих публікаціях у російських

часописах, в збірках творів (Метлинського 1839, Костомарова 1839 – 1840) та в літературних
збірниках «Український Альманах» 1831, «Утренняя Звезда» 1833 – 4, «Украинский
Сборник» 1838 та 1841.

Починає харківську романтику Лев Боровиковський, що пройшов через харківський

університет ще перед буйним розквітом романтики в студентських колах. До того,
вчителюючи в провінції, зокрема у Полтаві, він протягом років написав чимало (75) віршів
російських та численні, за власним свідченням 600 байок. Видав він сам лише кілька віршів,
та пізніше Метлинський надрукував близько 180 його байок.

Боровиковський зв’язаний з традицією класицизму: на шкільній лаві добре познайомився з

античною літературою та мусив вивчати класицистичну теорію поезії. Йому не чужий у
байках ще травестійний тон («найлучча птиця – ковбаса»); але в цілому його тон зовсім
серйозний, він узяв собі за зразок стиль Красіцького: короткий, стислий, дотепний. Його
витончений стиль обертається у Боровиковського в ще більш стислий народний стиль
приказок та прислів’їв.

Але як справжній романтик з’являється перед нами Боровиковський в інших віршах. Вже його
переклади або переспіви відрізняються цілком від травестій Гулака-Артемовського. Він
перекладає тих самих авторів (Міцкевич, Пушкін, Жуковський), що й Гулак, мабуть, щоб
„підкреслити усю відмінність свого романтичного розуміння поезії від травестійної класики”.

«Сніп»

Альманах «Сніп» був задуманий О.Корсуном і випливав з потреби опублікувати розрізнені

твори та добірки віршів, які кількісно не могли зібратися в окремі видання. Альманах мав
призначення розважати читача у довгі зимові вечори на новорічні свята. Головним автором
«Снопа» був М.Костомаров, що опублікував тут віршовану трагедію «Переяславська ніч», що
була спробою адаптації на укр. грунті поетики й стилістики Шекспірових хронік. Це була
перша в укр. л-рі віршована історична трагедія, що руйнувала близький до котляревщини
жанр укр. опери. Тут М.Костомаров реалізував історіософську концепцію Харківської школи
романтиків. Доля народна була в ній життєвим осердям інтересів і змагань героїв, відсутність
консолідуючого начала в нац.свідомості тлумачилася автором як джерело нац . Набутком
віршованої частини альманаху «Сніп» була публікація сатиричної поеми П.Кореницького
«Вечерниці» і віршів М.Петренка. на завершення в альманасі друкувалися твори самого
О.Корсуна. романтична лірика О.Корсуна була потрібною в укр. л-рі, розвивала новаторський
напрямок, пов’язаний із запровадженням метафоричної поетики, пошуком оригінальних ідей,
тем, образів, мотивів, але брак поетичної майстерності, недостатнє знання мови зробили
його твори фактами біографії, а не літ. критики. Альманах засвідчував появу нових творчих
сил в університетському Харкові, підживлення Харківської школи романтиків талановитою
молоддю, яка за відсутності лідера І.Срезневського, була спроможна гідно зманіфестувати
своє існування.

«Молодик»

Видавець – Іван Бецький, приїхав з Москви. Познайомився з Каразіним, Квіткою,

Костомаровим та опинився в центрі літ. життя. За короткий час було назбирано на три томи
мат-лів. Вони одночасно пройшли цензуру у вересні 1842 та вийшли в ун-ській друкарні в
1843. Четвертий том надрукований 1844 в Петербурзі. Перші три томи складали цілісність,
побудовану за єдиним логічним задумом. У першому томі – харк. письменники рос. мовою, у
другому – укр. відділ, у треьтому - наукові праці з історії У. Перший том містив повість Квітки
„Заснування Харкова”, в основі лежав родинний переказ про заснування Основи. Бецький
друкував тут свої переклади з німецької, а саме твори письменника Жан Поля. Поезію
представляло широке коло авторів, столичних поетів –Глинки, Кукольника, Фета, Луганського
(В. Даля). Була представлена творчість харів”ян та ін. авторів з У: Щоголев, Щербина,
Шаховський, Чижбинський. Була й драматургія: автопереклад пол. письменника Юзефа
Коженьовського драму „Карпатські верховинці”. Другий том у гол. частині складався з
„Малорос. відділу”, упорядкованого Костомарвим. Були опубл. твори Квітки: „Перекотиполе”
(сентиментально-реаліст, напрямок, тема неминучого покарання за скоєний злочин), та
„Підбрехач” (в основі - народний анекдот про невдале сватання). Опубл. обробки народ.
казок, зроблених Костомаровим – „Торба” і „Лови”. У відділі поезії було опубл. три нових
твори Шевченка „Думка” (Тяжко-важко в світі жити) (монолог лірич. героя), „Н. Маркевичу”
(прощаючись з товаришем, Ш жалівся на самоту) та балада „Утоплена” (трагічна розв”язка
змагань матері й цнотливої дочки за чоловіків). Твори Шевченка надавали „Молодикові”
романтич. орієнтації. Котомаров під псевд. Ієремія Галка надрук. вірші
„Пантикапея”(спричинене поїздкою до Криму, історич. сюжет. ричина написання – побачив
розворовані козацькі могили) та „До Марії Потоцької” – образ романтич. героїні. Вірші
Костомарова підносили ідеал любові до У, розвивали романтич. напрямок. Метлинський під
псевдонімом Могила опубл. два вірші: „Розмова з покійними” (лірич. герой на чужині згадує
батьківщину, врш будить патріотич. почуття) та „Рідна мова” – перша ода на честь рідного
слова. М. Петренко опубл. вірші „Небо” та „Вечір”. Символ – захмарене небо, вороже,
передвісне. Два вірші Афанасьєева-Чужбинського „Шевченкові” (перша поетична присвята
великому поету) та „Пісня” – стилізація під нар. тв-ть. Завершив другий том відділ записів
народ. пісень та стаття Бецького „Від видавця”. Третій том мав наук. х-р. Три праці
Костомарова „Перші війни малоросю казаків з поляками”, „Російсько-пол. вельможі” та
„Огляд творів написаних укр. мовою” (укр. мова – не наріччя, три чинники, що привели до
появи укр. літ: виникнення ідеї народності в надрах європ. романтизму, другий – постановка
„фольклорного питання”, третій – розглад нац. духу укр. письменства на прикладі Квітки, який
перший відмовився сприймати мову як знаряддя збудження сміху. Випередив цією працею
Іполіта Тена, котрий сформулюював три чинники літ. розвитку – раси, середовища й
моменту. Костомаров оцінював Квітку із засад культ.-історич. методології). Визначив у Квітки
два жіночих типи: споглядальний – Маруся, та пракичний – Ївга. Високо оцінює творчість
Шевченка. Цією статтею була започаткована справжня, наукова літ. критика. Ще з
надрукованих мат-в відзначалися твори Каразіна „Погляд на украинскую старовину”,
Сементовського „Нарис малорос. повір”їв та звичаїв”, док-ні мат-ли про заснування харк.
колегіуму. У розділі „Суміш” опубл. листи та вірші Паліцина, Сковороди. Четвертий том
вийшов у Санкт-Петербурзі, містив твори Лермонтова,Пушкіна, рос. вірші укр. авторів
Шоглева, Шаховського, два укр. вірші Гребінки. Четвертий том, укладений без Каразіна,
Костомарова засвідчив вичерпаність харк. джерел формування
„Молодика”. Значення:засвідчений та реаліз. потяг до літ-наук. часопису. 2.розширилося
коло авторів 3.побачили світ нові твори Шевченка, Квітки, Петренка, Метлинського,
Костомарова. 4. численні праці з історії, етнографії, вперше – з історії літ-ри. 5. численні
матеріали з історії та Слобожанщини.
 МЕТЛИНСЬКИЙ АМВРОСІЙ
МЕТЛИНСЬКИЙ АМВРОСІЙ (псевд. — Амвросій Могила; 1814, с. Сари, тепер Гадяцького р-
ну Полтавської обл. — 10.07.1870, м. Ялта) — поет — романтик, перекладач.
Походив із дворянської родини, по лінії батька — з козацької старшини. Навчався в
Гадяцькому повітовому училищі, згодом в одній із Харківських гімназій та Харківському
університеті. По закінченні навчання (1835) працював помічником бібліотекаря
університетської бібліотеки. 1849 р. захистив докторську дисертацію на тему „Взгляд на
историческое развитие теории прозы и поезии” і обійняв посаду ординарного професора
Київського університету, на якій працював до 1854 р. Опісля повернувся до Харкова, певний
час проживав у Женеві й остаточно поселився в Ялті, де й скінчилося життя письменника.
Центральне місце в літературній спадщині А. Метлинського, розпочатій у 30-ті роки
публікаціями в альманахах „Молодик” і „Сніп”, посідає книга віршів „Думки і пісні та ще дещо”
(1839), споряджена „Заметками относительно южнорусского языка”, переробки з якої увійшли
до „Южного русского сборника” (1848).
Єдина поетична збірка "Думки і пісні та ще дещо" (1839) вийшла під велемовним
псевдонімом Амвросія Могили з епіграфом: "Ой в степу могила з вітром говорила", оскільки
поет слушно вважав: як із минулого виростає сучасне, так із могили предка, в якій живе його
дух, проростає майбутнє. Крім 28 оригінальних поезій, збірка містить українські і російські
переклади та переспіви з чеської, словацької, польської, сербської та німецької народної
поезії і літератури (уривки з Краледворського рукопису).
У 1848 р. видав «Южнорусский сборник» який містить 5 книг. Перша частина – передмова, у
якій підводилася теоретична база про потребу випуску цього видання. Далі розмістив статтю
„Правопис малоросійської мови або наріччя”, де запропонував свій спосіб писемної подачі
української мови.
Першу книгу складали дві збірки ліричних віршів: „Думи та співи” М. Петренка (опубл.
практич. всю його відому спадщину, 17 віршів, відломий ораз романтич. героя.) та „Думки і
пісні” АМ. Твори цих поетів відривали укр. літ. від бурлескної традиції. У другій частині опубл.
велика поема Стефана Александрова „Вовкулака, укр. повір”я: Оповідання у віршах” – сюжет
узятий з народ. оповідань. Третя частина – М. Макаровський „Наталя, або Дві долі разом”. В
основ сюжету – кохання парубка й дівчини. Четверта частина – „повість у віршах” „Гарасько,
або Талан у неволі” М. Макаровського. Поважна романтична поема. У 5 книзі – драма Квітки
„Щира любов, або Милий дорогше щастя” – сентименталізм. Особливість альманаху –
наведення бібліографічних довідок про кожного з авторів.
А. Метлинський протягом усього життя вивчав народну поезію. Записи її лягли в основу
збірника „Народные южно-русские песни” (1854). Він є автором наукового дослідження „Речь
об истинном значений поезии” (1843), передмови до „Южного русского сборника” та збірки Л.
Боровиковського „Байки і прибаютки”.
Для поезії Метлинського характерний похмурий сумний колорит. Його улюблений краєвид -
ніч, як і в Боровиковського, - але ніч з бурею, громом, блискавкою, пожежею. Поруч із цим
краєвидом є й інший: степ з могилами: «на гробовищу в ніч глупу». Ці могили, повні трупом, є
для Метлинського ще свідками тієї минувшини, що ніби мусить заснути навіки: гетьман
виходить із могили, прислухається:
На сторожі моє ухо,
а все тихо, а все глухо...
Чи козак і кінь умер?
Чи орел без крил, без пер?
Його улюблений образ - образ бандуриста; Він, як «Останній бандурист» лише висловлює
надію, що поезія не вмре з ним. Метлинський звертається - сам чи через своїх героїв - з
закликами надзвичайно патетичними до читача, до природи, до Бога. Бо він ніби не має
певності, що його хтось ще почує.
Поезія Метлинського - наскрізь філософська, найбільше історично-філософська. Щоправда,
вона належить до того типу, де кожна думка виступає в вірші лише в конкретній формі - в
образі. Тому вірші Метлинського не багаті на абстрактні слова, а навпаки, в романтичній
традиції сповнені таких слів, як: козак, гетьман, могила, гайдамака, бандурист, бандура.
Форма його поезії часто фантастична, «вільна», без певного сюжету та з частими змінами
ритму. Мова Метлинського, здається, більш далеко відходить від народної, ніж мова всіх
українських романтиків.
Лише поодинокі здрібнілі слова (хмарка, дірка, ніченька і т. п.), майже зовсім немає виразів з
народних пісень (є, наприклад, «могила з вітром говорила», «ворон кряче» і т. п.).