Поезія Сапфо

1. Сапфо вірить в можливість епіфанії - явища божества смертному. Центральна частина гімну -
біографія божества. «Гімн Афродіті» - заклик, мета якого - виконання бажання. Ритуальний
характер носить початкова рядок ( «дочка Зевса», «безсмертна»). Підкреслюється могутність
божества: внутрішня рама - могутність, зовнішня - її якості і властивості. Стародавні греки щиро
вірили в можливість спілкування людини і бога, але бог не міг з'являтися в справжньому
обличчі. Ця ілюзія підкріплюється актуалізацією попереднього побачення з богинею. Мова йде
не тільки про лейтмотиви. Сапфо дотримується ще одна умова призовної пісні: якщо бог
одного разу зробив благодіяння, він надасть його знову. Звідси в завершальній строфі заклик
повторюється. Рамкова композиція відома ще епосу. Вся структура динамічно спрямована від
початку до кінця.

Культ Афродіти носив еротичне забарвлення. Обов'язковим елементом шанування Афродіти

було любовні муки. Яскравим прикладом служить вірш «Вогняне». У ньому описується стан, в
яке предмет пристрасті валить закоханого. У Сапфо присутні зовнішні симптоми, але вона
характеризує пристрасть. З іншого боку, Сапфо відчуває і внутрішні переживання. Також вона
вживає нанизувати стиль: яскрава картина створюється накопиченням коротких фраз,
визначення зведені до мінімуму. Результат драматичної дії один - пристрасть губить того, хто
відчуває її. У Сапфо любов втрачає однозначну привабливість, стає «гірко-солодким
нездоланною чудовиськом», «приголомшує душу як бурхливий вітер, що обрушується на
дуби». Переважає нерозділене кохання, ревнощі, страждання.

2.Геніальним здобутком Сапфо стала її манера зображати психічний стан людини не за

зовнішніми ознаками, а за її внутрішніми, невидимими оку відчуттями. Сапфо більше уваги
приділяє внутрішньому світу людини. З небувалою щирістю й емоційністю вона передає стан
любовного томління, ревнощів, глибокого смутку у відомому фрагменті, який вчені вважають
весільною дівочою піснею:

ЛЮБОВ

Мов боги, здається мені щасливий

Муж оцей, що, сівши напроти тебе,

Сміх принадний твій і солодкий голос

З уст твоїх ловить.

Гляну я — серце моє то стихне,

То заб’ється так, що тамує віддих,

Трачу голос я — на губах розкритих

Слово німіє.

Раптом жар тонкий пробігає тілом,

В білий день мені ув очах темніє,

Слів не чую, тільки дзвенить у вухах

Дзвін невгамовний. [...]

3. -

4.-
Поезія Анакреонта
1.Ліричний герой Анакреонта – людина, що полюбляє розваги, вино, любовні утіхи і сповнена
оптимізму і життєлюбства:

"Принеси води, юначе, і вина подай швиденько,

І вінки духмяні з квітів, щоб з Еротом поборотись."

Як бачимо, поет оспівує веселий банкет, під час якого буде вино, пісні та розваги з жінками –
своєрідне змагання з богом кохання Еротом, який завжди зображувався убраним квітами і в
оточенні жінок.

Але, відповідно до еллінської філософії, де одним із ключових понять було поняття міри,
Анакреонт закликає усіх і кожного все-таки знати міру в розвагах. (В одному з віршів він навіть
дає поради, скільки варто випити вина, щоб веселе застілля не перетворилося на розгнуздану
оргію).

Безперечно, що жанровий та тематичний діапазон творчості Анакреонта був ширший, аніж

оспівування вина і розваг у застільних та любовних піснях. Анакреонт писав також гімни, елегії,
епіграми. У таких поезіях він розмірковував над сенсом буття, психологічно точно відтворював
почуття старої людини, яка думає про смерть: "... Зупинить страждань я не можу, бо мене
лякає Тартар, / Бо страшить Аїда темне підземелля; важко в нього / Увійти; коли ж увійдем –
повороту нам не буде".

Надзвичайно турбувала поета й надмірна жага сучасників до збагачення, до нагромадження

матеріальних цінностей, бо "... через них братів не стало, / Посварилася рідня, / Через них
убивства, війни, / Та жахливіше за все, / Ми, закохані, повсюди / Гинемо самі за них...".

2.-