Погоріла Олександра ЛФ-21.

Семінар 3, Давньогрецька Лірика

МОНОДИЧНА ПОЕЗІЯ, РОЗВИТОК

ПОЕТИЧНОЇ СТРОФІКИ
Моно́дія (грец. μονῳδία — від гр. monos — один і odos — пісня; англ.
monophony) — музичний склад, головною фактурною ознакою якого є
одноголосся (спів або виконання на музичному інструменті, можливо з
октавним подвоєнням). На відміну від одноголосно виконуваних нових
європейських мелодій, так чи інакше описують або припускають тональні
функції, твори монодичного складу не передбачають жодної гармонізації
— закономірності їх звуковисотної структури сучасна наука пояснює
іманентно, як правило, з позицій модальності. Таким чином, з позиції
сучасної теорії музики монодичні твори - не те ж саме, що одноголосні
твори. У теорії музики монодія протиставляється гомофонії і поліфонії.
Монодичною була антична (старогрецька і давньоримська) музика.
Монодичні пісні європейських менестрелів — трубадурів, труверів і
мінезингерів, найдавніші традиції богослужбового співу в християнської
церкви: григоріанський хорал, візантійські і давньоруські розспіви,
середньовічні паралітургічні пісні — італійські лауди, іспанські та
португальські кантиги, одноголосні кондукти і т. п.
У Древній Греції монодією називали спів одного співака в супроводі
авлосу, кіфари або ліри. Італійські музичні теоретики XVII століття
застосовували цей термін до будь-якого твору, написаного для голосу з
інструментальним супроводом.

Анакреонт (бл. 570 - 478 р. до н. Е.) - видатний грецький поет з

іонійського міста Теоса. Це останній значний представник монодичної
меліки. Його життя проходило не на батьківщині, бо Теос потрапив під
владу персів. Він проживав при дворах різних еллінських тиранів.
Тиранами називали людей, які приходили до влади, не успадковуючи її
від своїх родичів. Тому над ними висів дамоклів меч страху, що після
смерті, коли їх перестануть боятися, їхній прах осквернять, що бувало
неодноразово. Існувала навіть антична легенда про Періандра, що був
тираном Корінфу цілих сорок років. Його називали одним із "семи
еллінських мудреців" за надзвичайно мудре правління, але він був
жорстоким і підступним, і його ніхто не любив. Отже, він боявся помсти
корінфців після своєї смерті, тому наказав двом воїнам вийти на дорогу,
вбити першого зустрінутого ними подорожнього і зразу закопати його
біля місця вбивства. Потім наказав чотирьом воїнам вийти через деякий
час за цими двома і вбити їх. А потім цілий загін одержав наказ зробити
те саме з цими чотирма, а сам Періандр, загорнувшись у плащ, щоб його
не впізнали, вийшов на дорогу назустріч першим двом... Таким чином,
навіть той, хто захотів би зневажити його прах, був позбавлений цієї
можливості, бо просто не знав, де поховали колишнього тирана.
Можливо, саме через оцю свою невпевненість у міцності здобутої влади
тирани й намагалися закріпити її всілякими способами, зокрема - охоче
запрошуючи до себе митців, учених, поетів, які, по-перше, могли
увічнити тирана у витворах мистецтва, по-друге - сприяли авторитетові
можновладців, зростанню їхньої слави покровителів мистецтв. Саме при
дворах таких тиранів провів більшу частину життя Анакреонт. 
Домінантою його творчості є зображення безтурботно-веселого ставлення
до життя. Жодного натяку на ревнощі або любовні муки в рядках
Анакреонта не знайдеш. Його не лише не ображає, а десь навіть потішає,
що "кляте дівча" (яке йому, сивому, не знати в які нащадки годиться)
осміяло його сивину й "іншому звабно моргає". До того ж у творі є дуже
промовисте слово - "знову" ("... Ерот мене знову поцілив..."), отже для
сивого "пустуна" цей випадок із юнкою не є чимось винятковим і
випадковим.

Сапфо писала вірші про кохання для жіночого виконання. Сапфо була
сучасницею Алкея, себе ж вона називає в одному з віршів інакше —
Псапфа. Місця її народження і смерті точно невідомі. За одними
відомостями, місцем її народження є місто Мітилена, за іншими — Ерес
на острові Лесбос. В одній із давніх хронік говориться, що Сапфо певний
час жила на Сицилії. Після повернення з "політичного вигнання" вона
заснувала школу, в якій навчала дівчат різних наук, співів, музики. Свою
школу вона називала "домом, присвяченим музам". Про Сапфо захоплено
відгукується Алкей, з повагою до неї ставиться Платон, мешканці
Мітилени викарбували її зображення на своїх монетах. Про смерть Сапфо
існує легенда: поетеса закохалась у красеня Фаона, якій не відповів їй
ввзаємністю, і нещасна в розпачі кинулася в море з високої скелі.
Фрагменти окремих віршів Сапфо свідчать про інше — поетеса дожила до
глибокої старості. Ліричний спадок Сапфо — любовна лірика, гімни,
епіталами (весільні пісні). З віршів постає життєрадісна лірична героїня,
яка прагне жити в щасті і радощах. Вона забороняє собі думати про сум,
плач, смерть — на її переконання, музи не приходять у місця, де панує
смуток. Поетеса тонко відчуває природу: у її віршах чути дихання вітру,
шелест листя, змальована меланхолія ночі, краса місяця, вона спілкується
з ластівками, з вечоровими сутінками, особливо Сапфо любить квіти
троянди. Усі її епітети і порівняння пов'язані з цією чарівною квіткою.
Сапфо розкриває й внутрішній свії людини. Вона віднайшла три способи
говорити про нього: передавати душевний стан через тілесні відчуття:
через опис божества Ероса, що насилає кохання, через передавання
почуттів від імені іншої особи (через богиню Афродіту, яка знає й розуміє
стан закоханої жінки). Особливої слави Сапфо зажила завдяки епіталамам
(гумористичні вірші, сповнені претензій до жениха, який забирав від
дівчат їхню подругу, і уславлення чеснот нареченої). Такі пісні
призначалися для виконання як в хорі, так і соло. Мовою пісень Сапфо є
еолійський діалект з домішками місцевого — лесбоського.

2
АЛКЕЙ (к. VII — поч. VI ст. до н. е.) — давньогрецький поет-лірик.
Рідне місто А. — Мітілена пройшло характерний для тих часів шлях
боротьби демосу з аристократією. Боротьба з тиранією на боці
аристократії закінчилася для А. вигнанням, під час якого він став воїном-
найманцем, брав участь у боях у Фракії та Єгипті. Після амністії поет
повернувся і навіть замирився і потоваришував із вождем мітіленського
демосу, мудрим тираном Піттаком, з яким до того довгий час боровся. До
нашого часу дійшло кілька віршів А. часів громадянської війни, у яких
поет закликав до повстання і боротьби з демосом і Піттаком (т. зв. "Пісні
заколоту"). Найчастіше А. постає у своїх творах пристрасним і
бунтівливим борцем, котрому не завжди щастить. Зазнавав він поразок і
на полі бою. Як і Архілоху, йому довелося рятуватися втечею і кинути
свій щит. А. оспівував чоловічу дружбу, насолоду, ику відчуває,
підносячи келих з вином. Звертаючись до друга Меланіппа, поет
запрошує його пити й не думати про майбутнє, бо "плач не плач — шлях
неминучий, попереду тільки смерть". Почуття безнадійності виникло у
віршах А. після поразки у боротьбі з тиранією, а, можливо, і на початку
вигнання, коли майбутнє бачилося позбавленим перспектив. Значне місце
в ліриці А. належить темі кохання. В одному чотиривірші він з гумором
звертається до Ерота, називаючи цього юного бога "найстрашнішим з усіх
безсмертних". Як правило, до почуття кохання А. ставиться досить
серйозно і цнотливо. 

Стро́фіка — розділ віршознавства, що вивчає властивості, внутрішню

структуру строфи як ритмічно-інтонаційної цілості, як фонічно викінчену
віршову сполуку, а також історію її виникнення, еволюцію, зв'язок з
жанром та віршовим розміром, визначає її класифікацію.
Водночас термін «строфіка» вживається у значенні строфічного ладу
творів певного автора чи стильової течії або явища. Грецьке strophe —
поворот, зміна. У Давній Греції строфою вважали пісню хору на сцені. У
XVII—XVIII ст. строфу називали латинським терміном "reversio".
Термін «строфа» виник в античній, означав відтинок пісні, що
виконувався між двома поворотами в урочистій процесії хору (обидві
однаково побудовані частини називалися строфою та антистрофою).

Анакреонти́чна пое́зія — жанр лірики, в якому панує життєрадісне, світле

світосприйняття, перейняте мотивами земного щастя, гедонізму, любові.
Названа на честь засновника жанру, давньогрецького поета Анакреонта.
Під ім'ям Анакреонта дійшов невеликий (59 назв) збірник коротеньких
віршованих п'єс, укладений в Александрійську й пізніші епохи. Він
доданий до так званої «Палатинської антології» — збірника-хрестоматії
античних поетів, складеного в X ст. Костянтином Кефалою й доповненого
в XIV ст. Вміщені там вірші мали численні переклади, що створили у
XVIII і на початку XIX ст. особливу течію — «анакреонтичної поезії». В
епоху панування поетики французького класицизму анакреонтична
«легка» поезія наближала поезію до простоти й натуральності.

3
Особливий розвиток анакреонтична поезія мала в російській літературі. В
стилі Анакреонта писали Державін, Батюшков, Пушкін (в його
ліцейський період), Дельвіґ та інші.
Вона досить помітна і в українській ліриці, починаючи від Григорія
Сковороди, простежується у доробку поетів XX ст. (Олександр Олесь,
Павло Тичина, В. Пачовський, О. Близько, М. Йогансен, Б.-І. Антонич, М.
Вінграновський та ін.). Особливого колориту набули анакреонтичні
мотиви у творчості київських «неокласиків», зокрема Максима
Рильського Анакреонтична поезія відіграла певну роль у демократизації
літератури, у наближенні її до життя.
Творчість і образ «веселого старигана» Анакреонта були до такої міри
привабливими, що пізніше утворився навіть окремий різновид лірики –
анакреонтика, де в легкій, невибагливій формі уславлені радощі
безтурботного життя , кохання, чуттєві насолоди, вино, квіти, весна,
грайливий зміст любовних і застольних пісень поєднується з якістю і
простотою форми. До наших часів дійшли лише окремі уривки творів
Анакреонта, зате від пізньої античності (очевидно, від доби еллінізму)
збереглася ціла збірка наслідувань його творів, т. зв. «анакреонтичні
вірші». Вона вміщувала лише 59 творів і була додана до т. зв.
«Палатинської антології» , збірки творів античних поетів, укладеної в Х
ст. візантійцем Костянтином Кефалою, яку, в сою чергу, в XIV ст. було
вкотре доповнено.

Саме ця доповнена збірка та деякі вірші Горація і стали тими зразками,

що їх наслідували поети Відродження й Просвітництва, а також
анакреонтики Західної Європи й Росії у XVIII – XIX століттях: Вольтер і
Парні – у Франції, Глейм – у Німеччині, Державін, Батюшков, юний
Пушкін – у Росії (до слова, в жартівливому вірші «Мое завещание
друзьям» (1815) Пушкін прямо назвав своїм учителем саме Анакреонта ).